История Полтавы

Кочубей, Василий Леонтьевич

• 

Подробности

Просмотров: 64079

Кочубей, Василь Леонтійович [Кочубей Василий Леонтиевич] (1640—14/25.07.1708) — державний діяч, генеральний писар (1687—1699 pp.), генеральний суддя (1699-1708 pp.).

Неодноразово виконував дипломатичні доручення та обов'язки наказного гетьмана. Лідер полтавської старшинської опозиції гетьману І. Мазепі, що, вірогідно, інспірувала акцію Петрика, а пізніше склала донос на гетьмана як потенційного "зрадника". Цар не повірив доносові, а коли В. Кочубей під час слідства на тортурах зрікся своїх обвинувачень, наказав його стратити.

Наприкінці XVII - на поч. XVIII ст. Полтавщина, як вважають, була центром сильної антигетьманської опозиції старшин, котрі у боротьбі за забезпечення своїх політичних прав готові були обпертися на Крим і Туреччину. Деякі дослідники називають лідерами антигетьманської опозиції генерального суддю Василя Кочубея та його свояка полтавського полковника Івана Іскру (обидва діяли як з політичних, так і з особистих причин). Останньою їхньою акцією був донос в Москву проти гетьмана, поданий у серпні 1707 р. через попа полтавської Спаської церкви Івана Святайла (у змові брав участь небіж Іскри сотник Петро Кованько). Цар Петро І швидко розправився з противниками І. Мазепи, причому руками самого гетьмана. Донощиків було страчено в липні 1708 р.

Відносини генерального судді з І. Мазепою особливо загострилися на поч. XVIII ст. в зв'язку з романом І. Мазепи і дочки В. Кочубея Мотрі. Довідавшись про таємні переговори І. Мазепи з польським королем С Лещинським, В. Кочубей доніс про це цареві, можливо, в надії дістати гетьманську булаву.

Перший донос у Москву В. Кочубей послав у серпні 1707 р. з Батурина через монаха Сєвського Спаського монастиря Никанора. Монах був допитаний у Преображенському приказі, але справу облишили. Не дочекавшись наслідків, В. Кочубей на початку 1708 р. знайшов іншого посланця — вихреста Петра Яценка, котрий жив у Полтаві й займався орендними промислами в Охтирському полку. Нарешті, переговоривши у своєму диканському маєтку з давнім приятелем і свояком І. Іскрою (обидва тримали дочок полтавського полковника Ф. Жученка: Кочубей — Любку, а Іскра — Параску),

В. Кочубей відправив священика полтавської Спаської церкви І. Святайла до охтирського полковника Ф. Осипова, щоб той передав донесення цареві через київського губернатора. Цього разу цар відреагував, але несподіваним чином: Петро І доручив І. Мазепі самому розправитися з донощиками. Гетьман, проте, дав їм шанс утекти, попередивши через миргородського полковника Д. Апостола. Затявшись довести справу до кінця, В. Кочубей з І. Іскрою, замість тікати на Запорожжя, віддалися під захист Ф. Осипова. Незабаром усіх викликали до Вітебська, де знаходилася похідна квартира канцлера Г. Головкіна, якому цар доручив ведення слідства. Крім головних донощиків, у справі проходили І. Святайло, П. Яценко, сотник П. Кованько та ще 11 осіб. 19 квітня В. Кочубей подав донос із 33-х пунктів, які за змістом були скорочені до 27. Знаючи волю царя (доносові не вірити), судді дошукувалися протиріч у зізнаннях і взяли донощиків на муки. Рятуючи себе від тортур, В. Кочубей та І. Іскра відкликали донос, заявивши, що склали на гетьмана наклеп. 30 квітня слідство було закінчено, усіх причетних до справи відправили в царську штаб-квартиру в Смоленськ із присудом: В. Кочубея та І. Іскру скарати на горло, попа І. Святайла заслати на Соловки, сотника П. Кованька перевести в Архангельськ, П. Яценка і Никанора поселити в російських містах, Ф. Осипова відпустити з похвалою. (Пізніше засуджених повернуто в рідні місця з нагородою). Цар наполіг, аби донощиків допитали суворіше, для чого їх 28 травня ще раз звозили у Вітебськ. Нарешті, в кінці червня змучених тортурами В. Кочубея й І. Іскру водним шляхом по Дніпру привезли із Смоленська до Києва, а звідти - в гетьманський табір у Борщагівці під Білою Церквою (тепер село у Вінницькій обл.), де 14 липня 1708 р. кат обом відрубав голови. Трупи перевезли до Києва і поховали біля Трапезної церкви у Лаврі.

Ця історія одержала широкий розголос. Після "зради" І. Мазепи В. Кочубей та І. Іскра набули ореолу мучеників. Цьому сприяла офіційна пропаганда і практичні дії властей. Сім'ї В. Кочубея повернули маєтки, його нащадкам гарантувалось просування по службі. Татарський з походження рід Кочубеїв міцно закріпився на Полтавщині (тут вони мали 60 тис. десятин землі), його представники аж до XX ст. обіймали високі посади в царській Росії.

Старша дочка В. Кочубея Ганна з 1698 р. перебувала у шлюбі з небожем І. Мазепи ніжинським полковником І. Обидовським і невдовзі овдовіла. Старший син Василь в 1729-1743 pp. був полтавським полковником; помер і похований в рідному селі матері Жуках; його син Семен у 1746-1751 рр. був ніжинським полковником, а з 1751 р. - генеральним обозним.

Джерело:

Білоусько О. А., Мокляк В. О. Нова історія Полтавщини. Друга половина XVI — друга половина XVIII століття. Стор. 186-187

 

Кочубей, Василь Леонтійович (1640—25(15).07.1708) — регент Генеральної військової канцелярії (1681—87), генеральний писар (1687—99), генеральний суддя (1699—1708) Гетьманщини.

Власник великих маєтків у Полтавському полку (зокрема Диканьки, оспіваної М.Гоголем), Чернігівському полку, Стародубському полку та ін. полках. Належав до промосковськи налаштованої частини козацької старшини. Один із тих, хто підписав донос на І.Самойловича й сприяв скиненню того з гетьманства 1687. Його донька Мотрона покохала гетьмана І.Мазепу, і через це в нього з І.Мазепою виник конфлікт. Разом з полтавським полк. І.Іскрою та ін. особами кілька разів сповіщав царя Петра І про наміри І.Мазепи розірвати злуку Гетьманщини з Росією. Однак Петро I не повірив цьому і після вчинених К. й І.Іскрі допитів і катувань звинуватив їх у політ. наклепі й видав І.Мазепі. Разом з І.Іскрою страчений у м-ку Борщагівка (нині село Погребищенського р-ну Він. обл.). Згодом перепохований на тер. Києво-Печерської лаври.

У рос. і рад. історіографії його постать нерідко ідеалізувалася, йому приписували високі патріотичні почуття.

Літ.: Лазаревский А.М. Очерки малороссийских фамилий. Материалы для истории общества в ХVII и ХVIII в. «Русский архив», 1876, № 12; Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник, т. 2. К., 1910.

О.І. Гуржій.

Джерело:

e-Енциклопедія історії України