История Полтавы

Листи до братів-хліборобів

• 

Подробности

Просмотров: 52853

Вячеслав Липинський. «Листи до братів-хліборобів». Частина III: Про національну аристократію та про три основні методи її орґанізації: класократію, охлократію і демократію.

Публікується за виданням: Вячеслав Липинський. «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму». — Відень. 1926. — XLVII + 580 с.

Опубліковано у форматі .pdf (видання 1926 р.) та .djvu (видання 1995 р.) на сайті diasporiana.org.ua.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Нумерація сторінок перенесена на початок сторінки. Подається без будь яких виправлень крім виправлення помилок, зазначених на стор. VI.

ЗМІСТ

— 111 —

ЛИСТИ ДО БРАТІВ-ХЛІБОРОБІВ.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

(28 ЛИСТІВ)

Розділ 1-ий закінчений в літі 1921 р.; розділ 2-ий — в зимі 1922 р.

ЗМІСТ:

Про національну аристократію та про три основні методи її орґанізації:
класократію, охлократію і демократію.

1.

Лист 1: Роля письменника-публіциста в процесі національної творчости (ст. 113).

Лист 2: Слово — слуга стихійного хотіння. Сотворити хотіння словом — неможливо (ст. 115).

Лист 3: Перше творче завдання слова: усвідомлювати і формулювати несвідоме стихійне хотіння (ст. 116).

Лист 4: Еволюція сотворених словом образів-ідей в залежности од сили стихійного хотіння, з якого ці образи-ідеї повстали (ст. 120).

Лист 5: Раціоналізація методів боротьби за ідеї і раціоналізація самих ідей (ст. 122).

Лист 6: Друге творче завдання слова: дати раціональні, на обсервації та історичнім досвіді оперті, методи для здійсненя ірраціонального стихійного хотіння (ст. 126).

Лист 7: Як треба розуміти термін: національна аристократія (ст. 129).

Лист 8: Од витвореня чи винищеня своєї власної національної аристократії залежить скрізь і завжди доля даної нації (ст. 132).

Лист 9: Процес зміни національних аристократій (ст. 132).

Лист 10: Без матеріальної сили і морального авторітету не може бути національної аристократії, а без національної аристократії не може бути нації (ст. 136).

Лист 11: Матеріяльна сила всякої національної аристократії спірається: на володінню засобами війни і на володінню засобами продукції (ст. 137).

Листи 12, 13, 14, 15: Приклади аристократій, не володіючих засобами продукції: червоношкурі Індийці, українські отамани, правління Бріяна у Франції, влада інтеліґенції (ст. 140).

— 112 —

Лист 16: Сучасна демократія — це новий період старої боротьби за світську владу між володіючими засобами продукції войовниками і не володіючими засобами продукції пацифістичними інтеліґентами (ст. 150).

Лист 17: Інтернаціональний соціялізм, як найбільше яскравий прояв сучасного бажання не володіючої засобами продукції і матеріяльно непродукуючої інтеліґенції захопити в свої руки світську владу на цілім світі (ст. 155).

Лист 18: На Україні це бажання знайшло собі вираз в есеровщині (ст. 164).

Лист 19: Хлібороб і кочовник (ст. 172).

Лист 20: Вікова українська боротьба між кочовниками та осілими і володіючими засобами продукції хліборобами. Не володіюча засобами продукції і тому матеріяльно безсила інтеліґентська демократія своїм зажерливим бажанням влади дезорґанізує хліборобів, і в той спосіб спричиняється до перемоги кочовників та до повного обезсиленя України (ст. 175).

2.

Лист 21: Про моральний авторітет національної аристократії і метод аналізу цього складного питання (ст. 185).

Лист 22: Розвиток матеріяльної культури і громадська мораль (ст. 196).

Лист 23: Взаємовідношеня між моральним авторітетом національної аристократії і матеріяльним та технічним розвитком даної нації. Три типи цього взаємовідношеня, відповідаючі трьом основним методам орґанізації національної аристократії: класократії, демократії і охлократії (ст. 199).

Лист 24: Взаємовідношеня між моральним авторітетом національної аристократії і расовими прикметами, одідиченими даною нацією по тім чи иншім сполученю рас, що відбулось на її території (ст. 209).

Лист 25: Тип перший взаємовідношеня між расою активною і расою пасивною: — орґанічний; по свому орґанізацийному методу: — класократичний (ст. 210).

Лист 26: Тип другий взаємовідношеня між расою активною і расою пасивною: —   хаотичний; по свому орґанізацийному методу: — демократичний (ст. 230).

Лист 27: Тип третій взаємовідношеня між расою активною і расою пасивною: —   механічний; по свому орґанізацийному методу: — охлократичний (ст. 261).

Лист 28: Гомоґенність (однородність) хотіннь активних і пасивних елементів нації, як підстава морального авторітету всякої національної аристократії. Приклади класократій, охлократія і демократій, взяті з історії та життя ріжних націй (ст. 284).

— 113 —

III.

Про національну аристократію та про три основні методи
її орґанізації: класократію, охлократію і демократію.

1. Темою оцих дальших моїх "Листів" мала бути наша політична тактика, отже наша політична самоорґанізація і наші відносини, як до инших політичних ґруп, проявляючих себе внутрі України, так і до впливаючих на Україну політичних сил зовнішніх. Другими словами, я мав намір подати методи, яких, на мою думку, повинна вживати в політиці для орґанізації і побільшеня своєї сили і для здійсненя своїх завданнь та активна частина хліборобського класу, що має волю (хотіння) творити і орґанізувати українське національне життя.

Але тут, ще більше ніж в попередніх "Листах", я зустрів великі труднощі при викладі своїх думок. Думаю, що ці труднощі стають перед кожним українським письменником-публіцистом, для якого писання не ціль, а тільки засіб; який би хотів своїм писанням побільшити творчу українську національну силу, а не тільки дати своїм землякам ще одну "раціональну" пораду на тему "як треба будувати Україну".

Таких порад і рецептів, більше або менше льоґічних, більше або менше раціональних, можна надавати скільки завгодно. Але яка користь з тих вправ в публіцистичній стилістиці? Що з того, що існуватимуть численні писані рецепти для українських національних політиків, коли на Україні не знайдеться людей, що матимуть волю і силу творити українську національну політику? І чи всі ці численні українські політичні рецепти своїм методом, по якому вони писані, не ослаблюють часом, замість зміцнювати, того стихийного хотіння і тієї ірраціональної сили, без яких не може повстати Україна?

Всяка соціяльно-політична теорія може бути дуже розумною, раціональною і дуже льоґічною в межах тих предпосилок, на яких вона спірається. І між теоріями України інтеліґентської: демократично-республіканської, України пролетарської: комуністично-республіканської і України хліборобської: трудово-монархічної, між всякими рецептами на орієнтацію східну чи західну — нема

— 114 —

ніякої льоґічної, розумової ріжниці. Всі ці ріжно побудовані і ріжно орієнтовані України теоретично можливі по стільки, по скільки вони являються зробленими пером на папері — по однаковим для всіх теорій законам льогїки — висновками з певних прийнятих на віру предпосилок.

Але зо всіх оцих, істнуючих в теорії, раціональних і льогїчних "Україн", в реальнім дійснім життю зможе повстати тільки одна реальна, тільки одна дійсно правдива Україна. Саме та Україна, яку своїм ірраціональним, стихийним хотінням сотворять люде, що, увірувавши в оцю свою Україну, матимуть силу і матимуть уміння, свою волю, своє хотіння тієї України, в яку вони вірять, перевести ділами в життя. Тільки реальні діла оцих живих реальних людей покажуть, котра з українських політичних теорій правдива, а котра при всій своїй раціональцости, льоґічности і науковости — брехлива.

Хоч обставини, в яких я тепер живу, а перш за все надломлене здоровля, дають мені змогу тільки ділами пера працювати для здійсненя нашої державно-національної віри, але я не хочу бути тільки літератором, або фабрикантом політичних порад та творів для показчиків української літератури. Я хочу, щоб дійсно була Україна, щоб дійсно, реально, а не тільки на папері істнувала Українська Нація. Я хочу, щоб люде, що живуть на моїй рідній землі, де я вродився, виріс і виховався, витворили з себе сильну, розумну, добре зорґанізовану і поважаючу себе Націю, переставши бути темною, од всяких позаукраїнських націй залежною, себе саму ненавидячою, розпорошеною і зрадливою юрбою. Я хочу врешті, щоб найрідніщий мені, і по крови і по духу мені найблизчий український хліборобський земельний клас, сам перш за все зорґанізувавшись і якнайкраще виконуючи свої обовязки супроти Української Нації, зайняв серед неї йому належне місце. І коли я за для цього всього пишу та друкую, то хочу оцим способом передачи своїх думок, оцим якнайбільшим зусиллям думаня, допомогти до здійсненя того стихийного хотіння, яке обєднує всіх нас — всіх, що в одно віруємо і одного хочемо.

В який спосіб друкованим словом — тоб-то працею розуму, теоретичними законами льоґіки і діялєктики — допомогти до того, щоб було реально зроблено, щоб здійснилось те, чого ми хочемо, в що ми віруємо? Яка роля письменника в орґанізації перемоги для армії, до якої він належить; для армії, що вся бореться своїм ділом, своїм рухом, за перемогу своєї спільної віри і яка, щоб перемогти, мусить мати в собі найбільше людей діла, людей руху, і можливо менше людей тільки слова, тоб-то якраз письменників? Як писанням, тоб-то

— 115 —

раціоналістичними методами друкованого слова, розвязувати проблєми чисто ірраціональні, якими єсть проблеми волі і сили, тієї волі і тієї сили, од яких залежить здійсненя так само ірраціональної в своїм заложеню і в своїх предпосилках кожної громадської політичної віри? Ось ті великі труднощі, перед якими опинився я, приступаючи до писання своїх "Листів" про нашу тактику. Ось ті питання, які болюче мусять ставати перед совістю кожного, хто хоче чесно служити словом спільному ділу, хто хоче словом "робити", хто тільки словом може брати участь в процесі дійсної, реальної громадської творчости. І перше чим приступити до самої теми оцих моїх "Листів", хочу попробувати намітити шляхи, на яких можна знайти на ці всі болючі питання відповідь. Може оці мої думки допоможуть стати на вірний шлях молодшому поколінню наших публіцистів-письменників: тим з посеред наших Братів-Хліборобів, кому доля, як і мені, судила на якийсь час покинути зброю чи плуга, та примусила по таборах, на еміґрації і на вигнанню словом продовжувати спільну нашу боротьбу за перемогу нашої спільної віри.

2. Слово, коли воно має бути творчим, повинно служити життю, а не безплодно намагатись нагинати життя до своїх законів. Раціональні, розумові закони слова: закони льоґіки, закони діялектики, тільки тоді можуть придбати творчу силу, коли вони служать не самім собі, а тому ірраціональному, нельоґічному, стихийному хотінню, з якого родиться все життя, в тім числі і само слово. Бо коли прийняти, що остаточною метою соціяльної теорії має бути: творити, а не сказати, — то льоґічно сказане не завжди значить: зроблене.

Берегтись та уникати мертвої теоретичности, пустопорожньої літературности, льоґічних утопій та інтеліґентського словоблудія, мусять перш за все всі ті, хто словом береться робити своє громадське діло. Спокусу стати на Україні тими "найрозумніщими людьми", яким тільки "нещасливі обставини" не дали нічого розумного зробити, мусять од себе гнати геть письменники, що долю свою звязали з долей України, що цілим своїм єством хочуть тієї України, і знають, що сотворити її писаними порадами для літературної, метафізичної "сорокаміліонної нації" не можливо. Бо оця "сорокаміліонна нація" істнує тільки в уяві літераторів і тільки в їх писаннях живе вона по льоґічним, але тільки на папері, законам якогось автоматичного, на оцих законах книжної "науки" побудованого розвитку.

Українська Нація не поза нами, а в нас самих. Вона твориться повсякчасно творчею працею кожного з нас. Од цієї нашої власної праці, од її вартости, залежить наша внутрішня сила, якою кожний

— 116 —

з нас і ми всі вмісті зможемо проявити себе і одстояти себе серед оточуючих нас инших, таких самих як і наша, колективних громадських сил, і серед всякої "політичної конюнктури", тоб-то хвилевої комбінації цих сил. Всякі більше напружені моменти боротьби між собою ріжних громадських ґруп — чи називаються вони війнами чи революціями — проявляють тільки степінь і якість попередньої щоденної внутрішньої праці, яку проробила в собі, в кожній своїй одиниці, кожна з цих ґруп, і по своїм наслідкам являються безмежно правдивим і справедливим показником внутрішнього, індивідуального змісту та внутрішньої індивідуальної сили цих ґруп.

Знайти обєктивно правдивий соціяльний закон, який автоматично, без ніякого субєктивного внутрішнього зусилля, зробив би з нас націю — неможливо. Звязувати "українську справу" з перемогою соціяльних теорій, витворених зусиллям і внутрішньою працею инших націй, або думати, що спочиваючі спокійно в бібліотеках ріжні обєктивні "наукові закони розвитку людства" зроблять для України те, чого не в силі зробити для неї своєю субєктивною працею, своїм власним стражданням, своєю власною посвятою ми самі — це значить прикривати звичайним літературно-словесним шарлатанством свою власну внутрішню нікчемність, трусливість і нездатність.

Ми абсолютно не віримо, щоб найрозумніщі професори якогось соціольоґічного інституту, перечитавши навіть всі міліони істнуючих наукових соціольоґічних творів, могли знайти обєктивний закон, по якому могла би бути сотворена Українська Нація. Бо коли у людей на Україні не буде субєктивного хотіння оцю свою націю творити, то ніякі обєктивні, наукові закони нам стати нацією не поможуть. Ще менше віримо, щоб професори соціольоґії могли, як хіміки, знайти закон, по якому могло би бути зпрепаровано оце хотіння, або, як астрономи, означити час, коли воно на нашій землі зможе появитися. Натомість, коли таке стихийне ірраціональне хотіння вже єсть, то, обсервуючи власне життя і життя инших націй, ми можемо пізнати що помагає і що заважає його розвиткові. І може пізнання тих умов, при яких ірраціональне субєктивне хотіння розвивається і перетворюється в такуж субєктивну, але вже свідому себе волю і в активну силу, буде користніще, ніж шукання раціональних та обєктивних соціяльних законів, які мали-б увільнити нас од всякого зусилля.

3. В кожній соціяльній ґрупі, обєднаній однаковими матеріяльними і моральними умовами спільного громадського життя, все може бути, як і у окремої людини, ірраціональне, стихийне хотіння до буття собою, до захованя, проявленя і поширеня себе. Але поки оце сти-

— 117 —

хийне хотіння даної ґрупи не усвідомлене нею, поки ця ґрупа не має свідомости себе і своїх бажаннь, то її хотіння дрімає і ніякими проявами руху, проявами сили не дає про себе знати. Цілі століття може трівати такий стан, аж поки в певний історичний момент певна частина цієї ґрупи не усвідомить собі свого стихийного, досі неусвідомленого хотіння. З того моменту ґрупа, досі пасивна — стає ґрупою активною; її хотіння, досі неусвідомлене, хотіння стихийне, сліпе — стає свідомим хотінням, свідомою волею, здатною творити діла.

Усвідомлювання собі оцього ірраціонального стихийного хотіння і виявленя його в виді прибраного в словесні льоґічні форми образу — стає першим завданням і обовязком праці нервів та розуму тих членів ґрупи, що належать до її думаючої і пишучої, оперуючої словом частини.

Всяка соціяльна теорія мусить бути зразу продуктом індивідуальної творчости. Але мірилом її сили і вартости являється не її "ориґінальність", "обєктивність", "науковість", "льоґічність" — а здатність підіймати живих, реальних людей на творчі громадські діла. Для доказу правдивости всякої соціяльної теорії більше варте одно добровільно віддане за неї людське життя, ніж сотні "науково" насисаних томів. Але знов, щоб люде віддавали за якусь соціяльну теорію своє життя, вона мусить бути для них усвідомленою, вона мусить захоплювати їх образом, який вона викликає в їх душах і який відповідає їх стихийному ірраціональному хотінню. Вона мусить бути зформульована в живім — усвідомлюючім слові, здатнім порушувати стихийне хотіння людей.

І ось тут в цім способі формулування ірраціонального хотіння в раціоналістичнім слові проявляється вся чесність, вся моральна вартість письменника. Коли він до ніякої громадської ґрупи орґанічно, всіми фібрами своєї душі не належить, коли в ньому немає безмежної любови до свого колективу, коли він не живе сам його життям, то в ньому не може бути громадського інстинкту і тієї ірраціональної інтуїції, яка одна тільки — а не вправи в льоґіці чи стилістиці — дає можність письменникові зформулувати в слові ірраціональне хотіння своєї громади. Тому чесність і моральність вимагала-б од людей, які в собі такої великої любови до своєї громади не мають, од людей позбавлених громадського інстинкту, щоб вони твореням соціальних теорій і публіцистичним письменством не займались.

Крім того громада має право вимагати і звичайно вимагає від письменника, щоби він, усвідомлюючи і формулуючи заложене в нім

— 118 —

самім, як частині громади, спільне громадське хотіння, не вносив в цю свою працю своїх персональних, еґоістичних інтересів. Мірилом чесности і заразом найбільшою нагородою для чесного письменника-публіциста повинно служити те, що його власна, його розумом, кровю і нервами сотворена теорія, вийшовши на люде, перестає бути його теорією, а стає теорією-вірою всіх людей, що належать до даного колективу. Не повинно бути більшої радости для чесного письменника, коли він, зформулувавши в слові своє власне стихийне хотіння, зустріне серед своєї громади радісне признання, що це не його власні думки, що всі вже давно так думали, що вже давно всі того самого хотіли....

Алеж чесність в громадській публіцистичній праці і чесність в політичнім думаню, це одна з найрідших прикмет, особливо тепер, в часах панування "преси", в часах не виданих ще в історії орґій літературної брехні і літературного шарлатанства.

Бо рідко хто може встояти проти спокуси замінити свою громадську пустопорожність і свій тупий анті-громадський еґоізм легкою компіляцією з підручників "політичної економії". Свою злобну заздрість до розумніших чи багатших прикрити ідеалістичною теорією якогось "визвольного руху". Своє особисте стихийне бажання зробити політичну карєру і добратись до державної скарбниці прибрати в словесні форми якоїсь "патріотичної фільософії". Свою гадючу зненависть до своїх найблизчих подати в якійсь блискучій своїм стилем прозі, або зробити з неї ідеольоґічну "оборону народу", де може навіть якась справедлива думка затроюється по дорозі між мозком і пером персональною злобою такого гадючого, безчесного письменника. До чого-ж веде оце літературне шарлатанство бачимо добре ми всі, сучасники упадку і руїни європейської культури і цивілізації, що колись була сильна епічною правдою свого громадського життя, а тепер гниє, оплутана брехнею усвідомителів і виразителів того життя.

Та й наша сучасна Україна може служити чи не одним з найбільше яскравих прикладів руйнуючої ролі всякої брехливо-усвідомлюючої літератури. Подумаймо тільки, чи так би закінчився сучасний великий стихийний рух нашого народу, коли-б наші письменники, наша інтеліґенція, ті, що цей стихийний рух усвідомлювали і в слові формулували, чесно виконували кожний своє завдання, чесно усвідомлювали хотіння тієї соціальної ґрупи, до якої кожний з них по способу свого життя, по свому уродженю і вихованю належав. Коли-б ріжні наші наддніпрянські політики-учені з поміщиків, міщан та духовного стану, не писали в своїх публіцистичних творах неправди, що вони так політично хочуть і так політично

— 119 —

думають, як хочуть і як думають безземельні або малоземельні селяне і в той спосіб на селянській біді не робили-б своєї персональної публіцистично-політичної карєри. Коли-б письменники з посеред нашої шляхецько-дворянської верстви — замість усвідомлювати і обєднувати свій стан для того, щоб він міг виконувати традицийну, по батьках одідичену державну ролю супроти своєї рідної землі — не спекулювали на ріжних екстериторіяльних, не звязаних з рідною землею: "російських", "польських", "кадетських", "кресових" і т. п. словесних "політичних програмах", з яких кожна мала на меті спасти тільки шкуру свого автора, віддаючи одночасно на заріз його-ж власних, менше дотепних, сусідів та братів. Коли-б інтеліґенти, що вийшли з патріярхальної і чесної селянської хліборобської сімї, не соромились і не соромили цієї своєї сімї, в молодости одріжняючись од неї своїми калошами і червоними косоворотками, а в дозрілому віці своєю літературною ріжноманітною есерівщиною і публіцистичним бандитизмом та хуліганством. Коли-б на пророків комуністичної чи соціялістичної моралі не позували крикливо і брехливо сини священників або статечних міщан домовласників. Коли-б ідейними провідниками українського робітництва, яке, як всякий клас, бажало класової ідеольоґії і класової орґанізації, не ставали люде ні з яким класом орґанічно не звязані: здеклясовані, позбавлені всякого громадського інстинкту, хоч може иноді персонально ідейні політики, що замість обєднати робітничий клас, розбили його на взаємно поборюючі себе політичні партії. Коли-б виховані в "общерусской" безнаціональній і руйнуючій інтеліґентській культурі фразери, що з найбільшим призирством самі ставились до всякої "національно-самостійницької" ідеольоґії, що не вміли самі завести ладу в своїх дрібних балакучих інтеліґентських "партіях" і прожити з кимсь тиждень, щоб не посваритись, не стали раптом творити "европейського, демократичного і республіканського" самостійного державного ладу, національно усвідомлювати народ і формулувати норми співжиття для "сорокаміліонної нації" і т. д. і т. д.

І чи не зовсім природним, безконешно правдивим і справедливим було те, що та людська громада, яка живе на Україні, викинула в кінець кінців з поміж себе всіх своїх "усвідомителів". "Усвідомителів", що не зуміли чесно усвідомити хотіння тих частин громади, до якої кожний з них належав; "усвідомителів", що одбившись од своєї громади, не живучи її орґанічним життям, тільки спекулювали словесно, тільки шукали літературних способів, щоб стати "політичними вождями", — "батьками й отаманами народу" і "про-

— 120 —

відниками нації", з якою вони нічим иншим, крім словесно-політичної спекуляції, не були звязані....

Коли неграмотний солдат, посланий на розвідку, карається смертю за брехливе донесеня, бо брехливе усвідомленя армії може грозити їй катастрофою — то яка має бути кара грамотним інтеліґентам-письменникам, що за для особистих своїх інтересів нечесно виконують свій обовязок, що брехливо усвідомлюють свою націю і брехливо формулують оте стихийне хотіння, од якого залежить буття або небуття нації?

4. Зформулований в слові усвідомлюючою працею письменників образ стихийних соціяльних бажаннь даної ґрупи, будить серед неї ці дрімаючі досі в її підсвідомости бажання. Він обєднує досі розпорошену енерґію ґрупи для боротьби за здійсненя оцих вже усвідомлених, вже всіми уявлених собі бажаннь. Група, перед тим обєднана механічно, орґанізується, її пасивне хотіння перетворюється в свідому себе волю та активну силу.

Чим чесніще усвідомлене і зформуловане в слові оце стихийне хотіння, чим більше в цю працю вложено любови письменника до своєї громади, чим більше виражений ним образ відповідає стихийним бажанням даної ґрупи і чим більше зі здійсненям цього образу вяжється в уяві цієї ґрупи її життя, а з нездійсненям її смерть — чим більше, одно слово, в цім образі життєвої правди і катастрофічности — тим більша його сила, більша його здатність підіймати людей на діла. Чи возьмемо ми обявлене Сином Божим християнство, з його зформулованими пізніще в творах отців Церкви образами страшного суду, перемоги добра над злом і вічної муки для грішників; чи первісний, сотворений фанатиками соціяльної справедливости, соціялізм з образом соціяльної революції і перемоги та помсти пролєтаріяту над буржуазією, яка на думку соціялістів, подібно як діявол для середневічних християнських письменників, єсть причиною всього зла на землі; чи могутні національні рухи з їх образами повної національної свободи, без якої істнувати не можуть ці, що репрезентують націю — скрізь у всіх тих великих соціяльних рухах ми бачимо великі, катастрофічні, в слові зформуловані образи, які настільки вяжуться з самим істнуванням даної ґрупи, що примушують її свідомих членів віддавати за здійсненя тих образів своє життя; по вічному прикладу Бога-Людини: "смертю смерть попрати і сущим во гробі живот дарувати"....

Але всяка акція викликає реакцію. Боротьба за здійсненя образу своїх бажаннь, свого соціяльного ідеалу, абсорбує і

— 121 —

вичерпує енерґію даної соціальної ґрупи. З другого боку занадто великі противорічча між образом-ідеалом і його здійсненням в реальнім життю викликають зневіру, родять моменти слабости. І тут в цих моментах кризисів волі, знов страшно відповідальна роля припадає слову. Його завдання: побороти зневіру, знов усвідомити і знов зформулувати нові напрями стихийного громадського хотіння, знов підготовити нову атаку за здійсненя спільних бажаннь даної соціяльної ґрупи.

Але чи дійсно слово в цих моментах упадку стихийного хотіння, в моментах упадку епічности і правдивости життя, в часах панування літератури, виконує завжди як слід своє завдання?

Моменти зневіри в певні соціяльні ідеали, моменти упадку віри в соціяльні образи все йдуть в парі з ослабленям свідомої волі тих людських громад, які, усвідомивши собі своє стихийне хотіння, ці свої ідеали та цю віру в свої ідеали сотворили. І повний занепад якоїсь соціальної віри являється або наслідком фізичної смерти тієї громади, серед якої дана віра повстала, або-ж наслідком повного виродженя, повної переміни під впливом ріжних обставин і в результаті повного занепаду того первісного стихийного ірраціонального хотіння, з якого ця віра була народилась.

Наприклад соціяльно-демократична теорія звязана з істнуванням і свідомою волею витвореної капіталістичним ладом здеклясованої інтеліґенції, яка зформулувала в слові стихийне незадоволеня і революцийні змагання неволодіючого фабриками пролєтаріяту. Теорія есерів звязана з істнуванням інтеліґентів з посеред ріжних "кающихся дворян", які свою індеферентність до посідання землі і свою нелюбов до землі переносять на селян в моменти, коли селянство, бажаючи власне заволодіти в повну свою власність поміщицькою землею, дуже радо годиться на її "соціялізацію". Національні ідеольоґії звязані тісно з істнуванням певних соціяльних ґруп, які можуть істнувати тільки тоді, коли сотворять на певній території, серед певного етнографічного колективу свою власну державно-національну орґанізацію. Певні ідеольоґії реліґійні, які не звязані з економічним і матеріяльним істнуванням якихось соціяльних ґруп, звязані з істнуванням своїх орґанізацій, своїх церков і істнують доти, доки ці церковні орґанізації здатні піддержувати свою віру. І розуміється неможливо було-б відродити писаними творами соціял-демократію, коли-б зникла здеклясована інтеліґенція, або пролєтаріят, заволодівши фабриками, загубив своє первісне "революцийне" хотіння; відродити журналами есерів, коли-б зникли "кающіеся дворяне" і селяне заволоділи-б нарешті їхньою землею; словесно відродити якусь націю,

— 122 —

коли-б в її істнуванні був заінтересований тільки якийсь клюб літераторів і не було на даній території ані одної міцної соціальної ґрупи, якої істнування залежало-б од істнування даної нації; відродити якусь реліґію, коли-б її церковна орґанізація розвалилась, або сама перестала в свою реліґію вірити і т. і т. д.

Думати, що словом можна відродити ідеольоґію ґрупи, що перестала істнувати, або виродившись чи переродившись, загубила те первісне стихийне хотіння, з якого дана ідеольоґія повстала, це те саме, що ставити, як кажуть Французи, воза поперед волів, або, як це бувало у нас, збіратись доїхати до "Самостійної України" в "курєрськім поїзді російської революції" забувши, що не од пасажирів-літераторів залежить рух соціяльких "курєрських поїздів".

5. В двох напрямах звичайно ведеться робота слова в моменти зневіри і упадку свідомої волі тих соціальних ґруп, які ще не виродились або не переродились і не загубили ще свого первісного стихийного хотіння. В напрямі раціоналізації самої соціяльної віри, самого соціяльного образу і в напрямі раціоналізації методів боротьби за віру, раціоналізації способів здійсненя даного соціального образу.

Одні письменники намагаються своїм словом відновити саму віру, зробивши її більше раціональною, більше переконуючою; инші знов шукають нових методів, якими-б краще можна було боротись за стару віру. Одні думають, що коли не вдалось здійснити соціяльного ідеалу, то треба словесно поправити сам той ідеал — наприклад зробити його більше раціональним, науковим, поступовим; инщі кажуть, що ідеал все мусить оставатись той самий, тільки методи для його здійсненя мусять бути кращі. Попробуймо розглянути окремо ці два завдання слова.

Всяка раціоналізація самої віри в моменти зневіри і упадку свідомої волі має на меті: 1. переконати противника в обєктивній правдивости даної віри і тим захитати його віру в себе та зменшити тим його силу спротиву і 2. переконати самих стомлених і зневірених борців за віру, що їхня перемога мусить прийти навіть незалежне од їх ослабленої волі, бо того вимагає сама "обєктивна природа", "науковість і льоґічність" їхньої віри. З оцих двох бажаннь родиться переважна частина численних наукових соціольогїчних виданнь, які прикрашують собою бібліотеки письменників і політичних діячів, віруючих, що слово само

— 123 —

по собі має силу лікувати недужих, має властивість магічних заклинаннь.

Треба зазначити, що в часах твореня держав і націй ніколи не бачимо розвитку соціальної літератури і соціальних теоретичних утопій. Теорії найкращого і найрозумніщого будучого соціяльного ладу, оперті на "обєктивних і наукових даних, взятих з законів розвитку людскости", появляються все в часах упадку і руїни старих форм людської орґанізації, витворених волею і силою попередніх поколіннь. Народи, чи якісь инші соціяльні ґрупи в періоди твореня своїх орґанізацій інтересуються звичайно двома річами: оружжам і практикою, а не теорією віри. Оружжам, як обороною і панцирем для тіла і практикою віри — моралю, а не теософією — як обороною і панцирем для духа. Натомість появи ріжних теорій віри і раціоналізація вір все знаменують собою часи упадку і розкладу старих орґанізацій.

Розвиток раціоналізму в лоні католицької Церкви йшов у парі з таким моральним упадком і внутрішнім розвалом її орґанізації, що викликав Реформацію, яка в початках була рухом протесту проти раціоналізації віри, рухом містиків і фанатиків первісного християнства. Згодом Реформація, вичерпавши своє стихийне хотіння, витворила орґанізацію з далеко більшою перевагою раціоналізму ніж у відродженої пізніще католицької Церкви. Раціоналізація соціялізму в формі "позитивної і наукової соціалістичної теорії" йшла в парі з деґенерацією робітничих орґанізацій в дрібно-буржуазні парляментські партії і викликала серед соціялістів комуністичну єресь (III інтернаціонал), яка на наших очах, вичерпуючи в російській революції своє стихийне хотіння, падає і одночасно раціоналізується, творячи "наукові" комуністичні теорії. Так само раціоналізація в XVIII віці, сотвореної стихийним хотінням наших предків за часів Богдана Хмельницького гетьманської національної української ідеї — раціоналізація, яка прийняла врешті "наукові" форми з одного боку теорії "возсоединенія Руси", а з другого теорії "триєдиної Польщи" (Польща, Русь і Литва і т. зв. "полянська теорія") — йшла в парі з фізичним винищеням (засланням найбільше активної гетьманської старшини в Сібір, зведеням зі світу цілої плєяди Виговських і Богунів, яких розстріляла Польща), сильною політичною деґенерацією і національним упадком носителів цієї ідеї: української козацької та шляхецької верстви і викликала українську демократичну реформацію, яка тільки "в народі" стала бачити спасення української національної справи. Ця наша демократична національна реформація — народившись з опозиції шляхецьких і козацьких синів до своїх, загубивших первісну

— 124 —

стару національну віру, батьків та перейшовши через літературне романтичне народолюбство, — вичерпала врешті своє стихийне хотіння в твореню ріжних поступових, радикальних, демократичних, есдецьких, есерівських, комуністичних і т. п. "проґрам". Але й ці льоґічні, наукові і раціоналістичні теорії, як показав досвід послідніх літ, не змогли потягнути за собою "народ", для якого вони призначались, і йшли в парі з дезорґанізацією і повним моральним упадком української здеклясованої інтеліґенції, якою вони фабрикувались.

З цих прикладів бачимо, що всяка раціоналізація тієї чи иншої соціяльної віри нічого крім шкоди для даної соціяльної ґрупи не приносить. Творити "переконуючі і наукові" утопії такого чи иншого будучого соціяльного ладу, раціоналізувати і условеснювати до безконешности витворені в первісних стадіях стихийного хотіння первісні прості соціяльні образи того хотіння — це значить далі продовжувати діло упадку і руїни. Бо раціоналізація не тільки не відроджує, а навпаки ще більше присипляє стихийне хотіння даної ґрупи; вона родить руйнуючий всяке хотіння квієтизм, опортунізм, тупе та мертве доктринерство і безконешну толерантність (в надії на "неминучу" перемогу теоретичної "вічної і правдивої науки") до тієї реальної щоденної моральної гнилі, яка все більше дану соціяльну ґрупу розїдає. З другого боку, вона притягає до даної ґрупи найслабші і найгірші елементи инших ґруп, які, давши себе "науково" переконати, приходять зі своїм кволим, але все-ж таки відмінним стихийним хотінням і тим ще більше в самих основах дезорґанізують та розкладають "переконавшу" та прийнявшу їх ґрупу.

Тільки в напрямі реґенерації старої віри, в напрямі відродженя живих і захоплюючих старих ідеольоґічних образів новими методами, відповідаючими зміненим зовнішнім умовам істнування даної ґрупи, може вестися творча робота слова в моменти зневіри і упадку свідомої волі. Бо дійсно переконати противника можна тільки ділом, а не словом, тільки силою, а не теорією. Бо наприклад доказати утопічність теорії диктатури пролетаріату зуміло багато краще своїми ділами наше селянство, ніж своїми книжками всі теоретики противо-соціялістичної науки. Бо тільки від субєктивної, а не обєктивної вартости залежить здатність даної віри піднімати людей на діла. Бо будуччина твориться ділами, а не "робиться сама" і вона закрита навіть перед тими, хто її творить, але належить вона до них, а не до тих, що її тільки, хочби й науково, предсказують. Бо ніхто не може знати, що єсть за тою темною стіною, перед якою кожної хвилини зупиняється в своїм поході поділене на

— 125 —

тисячі своїх соціальних вір, працююче і воююче людство. І не роздумувати перед стіною; вгадуючи ріжними способами, що там буде за нею, а перетворяти, тесати її по образу своїх стихийних ірраціональних хотіннь — ось одиноке завдання всіх дійсних соціальних творців.

Католицьку Церкву спасали у всіх часах від розкладу і упадку не учені диспути з іновірцями, диспути, що були лише раціоналістичною обороною і чисто зверхніми проявами руху, — не запевнена, що перемога католицтва передрішена Богом, а спасли її монаші ордени, що своїм завзяттям і відродженям чернечої моралі, відродженям орґанізованого релігійного фанатизму, відродили відповідно до змінених умов саму суть католицтва, як воюючої Церкви, як орґанізації того авангарду небесних святих, що на землі бореться за перемогу добра і старих та непорушних Божих законів. Православна українська Церква відродилась в XVII століттю не полемікою з католиками, яка була вже наслідком відродженя, а відродженям аскетичного православного монашества і уморальнюючих, воюючих за свою віру Православних Брацтв. Робітничий соціялізм не "наукою і пресою", а робітничими синдикатами і "прямою акцією" намагається спасти себе з одного боку од деморалізуючого впливу "всякої — кажучи словами синдикалістів — наволочі із інтеліґентських політиків", а з другого од руйнуючого самі засоби продукції примітивного і варварського комунізму. Український національний рух не спасе себе фабрикацією словесних соціяльних утопій, які-б на стільки мали подобатись "народові", що він захоплений талантом письменників, зробиться національно свідомим, аби тільки мати приємність взяти участь в будучім предсказанім і змальованім цими письменниками соціальнім устрої. Не літературою відродиться Україна, а моральним відродженям, зростом і боротьбою тих соціальних ґруп, акі стихийно хочуть і можуть Націю Українську творити і акі без Нації Української не можуть жити....

Так само наша національна віра, усвідомлена і зформулована в образі українського Гетьманства-Монархії — образі, за акий боролись зі своїми республіканцами, з Польщею і Москвою наші предки за Богдана і Юрія Хмельницьких, за Самойловича, за Мазепи, за Розумовського*), буде спасена од упадку не раціоналізацією її і не словесним та льоґічним переконуванням комуністів, соціалістів та республіканських демократів, що наша віра більше наукова і більше раціональна од їхніх вір. Не слова, а діла наші переконають наших

*) Боротьба між українськими монархістами і республіканцями в XVII і XVIII ст. за установленя дідичного, а не виборного Гетьманства і за скріпленя та врятування в той спосіб козацької Української Держави представлена коротко в примітках до моєї праці "Україна на Переломі". Цю тему маю надію опрацювати незабаром ширше.

— 126 —

супротивників, що віра наша правдива. Тільки відродженям — реґенерацією, а не раціоналізацією — самої тієї старої, по предках одіди-ченої і нашому власному стихийному хотінню відповідаючої віри, відродимо себе ми самі — ці, од кого залежить її здійсненя. І це відродженя нашої старої віри, а з нею і нас самих залежить од того, чи зуміємо ми знайти нові методи, відповідаючі сучасним умовам нашого істнування, які-б допомогли нам наново нашу стару віру оживити, усвідомити і в живім слові зформулувати. А вдруге, чи зуміємо ми витворити такі нові раціональні форми нашої орґанізації, які-б знов обєднали нас, які-б морально скріпили нас і якы-б дали нам ту саму внутрішню силу, що в колишніх, тепер вже занепавших і загинувших орґанізаціях запевнила перемогу нашим предкам під Жовтими Водами, під Корсунем, під Пилявцями, під Конотопом і у всіх тих їхніх ділах, завдяки яким не пропала стара віра в сильну, велику і незалежну Гетьманську Україну ще й досі.

6. Методи для зформулування в слові стихийного хотіння даної ґрупи все однакові, чи маємо до діла з новою ґрупою, яка тільки що повстала і допіру вперше усвідомлює собі в словесних образах своє хотіння, чи маємо до діла з ґрупою історичною, старою, яка, знесилившись і вже раз зуживши в боротьбі свою свідому волю, відроджує наново свої старі образи, наново формулує своє первісне стихийне хотіння, наново орґанізується до нової боротьби за свою стару віру. І залежать ці методи, як вже вище було сказано, од тієї ірраціональної інтуіції письменника, яка дається тільки тим, хто в своїх серцях має великий вогонь любови до своєї громади, хто цілим своїм єством живе її колективним, спільним життям і хто чесно, без страху і не для персональних користей виконує своє письменницьке, усвідомлююче завдання....

Натомість не од інтуіції, а власне од науки, од льоґіки, од точної і пильної обсервації фактів життя і од здатности робити льоґічні висновки з цих фактів залежить здатність письменника-публіциста подавати своїй громаді методи для здійсненя спільної соціяльної віри, методи найкращої, запевнюючої громаді найбільшу внутрішню силу, громадської орґанізації. І тільки тут, в цій сфері громадського життя можливе повне панування раціоналістичних законів науки, діялєктики і льоґіки....

"Науковість" якоїсь соціяльної віри або дуже мало, або зовсім не допомагає до її здійснення. Натомість соціяльна ґрупа, що не має розумних, наукових, на даних обсервуючого і критикуючого розуму опертих методів тактики і орґанізації, навряд чи зможе коли-небудь

— 127 —

здійснити свою соціяльну віру. Святого вогню захопленя певними соціяльними образами-ідеалами не можна сотворити наукою, але в боротьбі за здійсненя своїх ідеалів муситься пізнати добро і зло соціяльного життя; і від розумної, раціональної моралі цього соціяльного життя — моралі, якою живе дана людська громада, залежить в першій мірі перемога або упадок її соціяльних ідеалів.

Католицька Церква — найкраща орґанізація, яку знає історія людства — може служити прикладом рівноваги між стихийним хотінням і свідомим себе розумом; між тим, що наукою і критикою руйнується і тим, що наукою і критикою будується. Тільки оця рівновага між непорушностю доґм віри і все більше раціональною моралю — між постійним піддержуванням живучости і творчого напруженя первісних образів первісного стихийного хотіння і постійним зкеровуванням того хотіння (в даному прикладі релігійного містицизму) в будуючі, а не руйнуючі форми все більше раціональної і розумної церковної орґанізації — заборона своїм вірним дискутувати і піддавати розумуючій критиці незмінні доґми віри, а заразом найбільше заохочування цих вірних до практикування своєї віри в рамках раціональної та розумної церковної орґанізації — ось що спасло католицьку церковну орґанізацію на протязі тисячелітть од тих страшних небезпек, через які вона проходила. Тільки раціональна орґанізація ірраціонального стихийного хотіння дала католицькій Церкві перемогу з одного боку над розкладовим, руйнуючим самі доґми віри, а значить і саму віру раціоналізмом, а з другого над взриваючим віру з середини, вибуховим, неорґанізованим фанатизмом та всяким необузданим стихийним релігійним містицизмом...

Було-б річчю абсолютно безнадійною намагатись сотворити наукою і письменством хотіння Гетьманської України. Раціоналізація цього хотіння: змагання точно, критично, льоґічно, науково і переконуючо окреслити образ, доґму цього хотіння — породило-б, так як і в соціялізмі чи демократизмі наприклад, ціле множество інтеліґентських словесних гетьмансько-монархічних проґрам і ціле множество взаємно себе поборюючих доктринерських гетьмансько-монархічних політичних партій. Але так само, коли це хотіння єсть, коли воно в масах жевріє, коли воно вже раз стихийно проявило себе в образі відродженого в 1918 році стихийного і неорґанізованого Гетьманства, то покластися спокійно на саму тільки стихийність цього хотіння, на саму стихийну політичну творчість мас, на те, що здійсненя цього хотіння передрішено, мовляв, "обєктивними даними" — це значило-б допустити по прикладу демократії до появи ріжної політичної і літературної отаманії та кандидатоманії, що почне бушу-

— 128 —

вати вже не під демократичними, а під гетьманско-монархічними прапорами. Це значило-б допустити до повного виродженя цього хотіння в гарні, стихийні, романтичні, але заразом руйнуючі своєю неопанованою, незорґанізованою стихийностю всякі "жупани та оселедці", всякі авантюри ріжних самозванних "претендентів". Це значило-б допустити, щоб страшна сила стихийного соціального хотіння попустому переґоріла так, як в хлистовщині наприклад переґорає і згорає хотіння релігійне, як скрізь і завжди згорає даремно всяке неопановане розумною орґанізацією, стихийне хотіння мас....

Пропаща та армія, яку літератори своїми творами і промовами думають повести в бій. Але так само пропаща та людська громада, що хоче боротись, а не може витворити з себе розумної, раціональної, моральної і здисциплінованої орґанізації; громада, що не має свого грамотного і чесного генерального штабу, який-би на підставі даних науки, даних обсервації, дав-би їй найбільш раціональні, найбільш розумні методи обєднання і в той спосіб стихийне, неорґанізоване хотіння перетворив-би в свідому волю і активну силу моральної, здисциплінованої, раціонально зорґанізованої і по свойому стихийному хотінню готової до бою армії. Гиґієна нічого не варта для людини, що не хоче жити, але людина, що хоче жити, без знання гиґієни обійтись не може.

Постаратись намітити головні закони політичної гиґієни державно-національних рухів; намітити раціональні методи, які-б допомогли всім нам, посідаючім однакове стихийне державно-національне хотіння, сотворити найбільше раціональні форми орґанізації і в той спосіб покласти перші основи для реальної, — не словесної перемоги оцього нашого стихийного хотіння — ось завдання, яке я поклав собі в цих своїх "Листах".

Всі ми, як християне, хочемо Царства Небесного, і так само всі ми, як Українці — українські комуністи, соціалісти, демократи і гетьманці-монархісти — хочемо України. Але як християне ми йдемо до Царства Небесного через таку або иншу Церкву; так само ак Українці до України ми можемо дійти тільки через таку або иншу громадську політично-національну орґанізацію, якої внутрішня сила і здатність довести своїх вірних до ціли залежатиме од її більшої внутрішньої моралі, од її кращих, розумніщих, більше раціональних та більше моральних методів спільної акції і спільного громадського життя. І може оця чисто письменницька праця над пізнанням методів політичної орґанізації державно-національних рухів, дорогою пильної обсервації і критичної оцінки фактів націо-

— 129 —

нального громадського життя; праця, якої спробу хочу, по мірі скромних сил моїх, дати в оцих "Листах" — допоможе знайти шляхи до перемоги Вам, Брати-Хлібороби, що єдино-творчим і реальним ділом, а не помітним тільки словом, тяжко боретесь в наших ще розпорошених, ще не обєднаних, ще не зорґанізованих українських хліборобських рядах.

7. Коли, бажаючи пізнати методи політичної орґанізації державно-національних рухів, приглянемось до життя людських громад то побачимо, що істнування якогось колективу з певними ознаками окремішности, як відмінна розговірна мова, инший тип, характер, звичаї і т. д., ще не означає його національної індивідуальности. Ця індивідуальність, тоб-то національна, а не етноґрафічна чи провінціональна окремішність, це продукт історичного процесу соціального життя даного колективу — це твір, формація історії, як кажуть одноголосно всі дослідники національного питання.

Алеж творами історії являються всі взагалі форми людського співжиття, яких поза поняттям часу помислити не можна. Твором і формацією історії єсть не тільки нація але й політична партія, професіональна спілька, співоче чи наукове товариство і т. д. Мало того — твором історії єсть однаково як і те, що єднає людей, так і те, що їх розєднує, — однаково, як народженя, життя і розвиток нації, так і її руїна, занепад і смерть.

І коли під поняттям нації розуміти зовсім окремий і індивідуальний, живий і життєздатний, з покоління в покоління переходячий твір людського співжиття, то нація єсть формацією не тільки взагалі історії, а історичного наростання і розвитку серед певного етнічно-відмінного людського колективу іменно конструктивних, а не деструктивних, іменно орґанізуючих, а не руйнуючих політичних вартостей. Витворювання і здійснювання оцих політичних конструктивних вартостей — починаючи від якоїсь політичної орґанізації, обєднаної одною національно-політичною ідеєю і кінчаючи найвищою формою національної орґанізації: національною державою — має на меті усвідомити і зорґанізувати даний людський колектив, звязаний механічно певними вродженими йому рисами подібности і одним стихийним ірраціональним хотінням, в одну орґанічну, свідому себе цілість, що вже свідомо бореться за своє істнування, за свій розвиток, за здійсненя свого вже усвідомленого спільного національного хотіння.

— 130 —

Доки такий людський колектив фізично істнує і доки він на підставі оцієї вродженої йому зовнішньої подібности, на яку складається звичайно розговірна мова, спільна територія, зближений фізичний тип, характер і т. д., розвиває в собі свої власні індивідуальні обєднуючі і орґанізуючі політичні вартости — доти істнує, живе і розвивається нація. Коли-ж колектив фізично гине, або-ж перестав розвивати і укріпляти в собі оці свої окремі обєднуючі і орґанізуючі його для цілей самозбереженя і розвитку політичні вартости, то нація розкладається, гине, перестає яко нація істнувати.

Хто і як в данім етнічно відміннім колективі і на даній території, яку цей колектив займає, веде перед в процесі його орґанізації і обєднання? Хто і як творить в ньому вищі громадські національно-конструктивні вартости? Хто і як, кажучи образно, відограє в ньому ролю дріжджів, на яких пасивне етноґрафічне тісто того колективу росте і перетворюється в активну націю?

Бо що це не робиться автоматично, в силу якогось, обовязуючого всіх людей, "наукового соціяльного закону", найкращим доказом служить те, що одні етнічно відмінні колективи, посідаючи свій окремий характер, тип, територію, окрему розговірну мову (напр. провансальці, бретонці, шотляндці, ріжні германські племена, кашуби і т. д.), націями не стали, а инші такіж етнічно відмінні колективи в собі прикмети окремої індивідуальної нації розвинули. Значить не етнографічна маса, яко така, не тип, не характер, не мова, не окрема територія творять самі по собі, автоматично, націю, а творить націю якась активна ґрупа людей серед цієї етноґрафічної маси, ґрупа, що веде серед неї перед в розвитку обєднуючих, орґанізуючих, будуючих націю політичних вартостей.

Що така ґрупа, чи такі ґрупи людей в кожній нації дійсно істнують, це ми побачимо, коли уважно глянемо на життя націй. В кожній з них є більша або менша, така або — в залежности од історичної епохи та відмінних умов істнування — инша ґрупа людей, що кермує нацією, стоючи на чолі її політичних орґанізацийних установ, що витворює певні культурні, моральні, політичні і цивілізацийні вартости, які потім присвоює собі ціла нація, і якими ця нація живе і держиться. Хто вони ці "Божії люде" нації? Які їх зовнішні і внутрішні прикмети? Яка їх історична еволюція? Яких методів вживають вони для здійсненя своїх цілей? — ось ряд питаннь, що від них "одмахнутися" не вільно тому, кому дійсно дорога справа, буття чи не буття власної нації; тому, хто в поті чола хоче знайти вихід з тієї руїни, в якій його нація опинилась.

— 131 —

Щоб не вживати довгих окреслень, назовім ці Групи людей "національною аристократією". Цей термін я вважаю кращим від инших, бо він в первіснім своїм значінню власне цих, з точки погляду завданнь обєднання і орґанізації, найкращих людей означав. Пізніше його стали вживати для означеня родової аристократії, в протилежність до аристократії не родової. Але як родова аристократія, тоб-то нащадки аристократії, бувають неподібними до своїх предків і в процесі проводу і орґанізування націй, якому ці предки служили, не відограють иноді ніякої ролі, так знов "безродні" орґанізатори і правителі націй, коли вони дійсно виконують оце вічне аристократичне завдання, стають новою аристократією, предками нової національної аристократії.

Отже підкреслюю, що тут і завжди, вживаю слово аристократія не в тім насмішкуватім значінню, яке надає йому сучасна інтеліґентська демократія, не для означеня нащадків тієї чи иншої посідаючої свою історію верстви (яку зрештою все можна і слід називати її власним іменем: шляхта, козацтво, патриції, лицарство, самураї і т. д.), а в значінню первісному того слова, так би мовити в його значінню ґраматичному, для означеня тієї ґрупи найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються орґанізаторами, правителями і керманичами нації.

Рішаючим тут єсть факт, що ці люде стоять в даний момент на чолі нації, що нація їх провід признає і, під їх проводом орґанізована, вона живе, росте і розвивається. Значить ці люде серед своєї нації найкращі, без огляду на це, чи в порівнанні з аристократією инших націй, вони стоять на вищій чи низчій степені цивілізацийного, морального і політичного розвитку. І тому в цім значінню аристократією треба називати і лицарів-феодалів за часів розвитку феодалізму, і двірську французську шляхту за часів абсолютизму, і офіцерів Налолєона, і пруських "юнкерів" часів розвитку Ґерманської Імперії, і фінансову буржуазію, що править сучасною Францією чи Америкою, і російську бюрократію часів Петербурґської Імперії, і анґлійську робітничу аристократію, зорґанізовану в англійських робітничих орґанізаціях, яка поруч старої аристократії починає грати все більшу ролю в національнім життю Англії. Так само, як аристократією прийшлось би назвати навіть сучасні російські "совнаркоми", коли-б вони не пограбували російську націю, а змогли її зорґанізувати і забезпечити їй дальший розвиток, і як предками нової української аристократії стали-б сучасні українські інтеліґентські

— 132 —

соціялісти та демократи, коли-б вони своїми республікансько-демократичними політично-орґанізацийними методами зуміли перетворити і зорґанізувати українську етноґрафічну масу в свідому і незалежну націю, коли-б вони здатні були стати тим, чим вони хочуть бути: провідниками і орґанізаторами нації, тоб-то власне національною аристократією!

8. Одночасно з процесом орґанізації: конструкції і обєднування, в життю кожної нації істнує, а в певні історичні моменти з великою силою вибухає, процес деструкції і розєднування. Суть того деструктивного процесу, як я вже вище зазначив, лежить в противенстві еґоістичних, індивідуальних, безпосередніх інтересів одиниці чи ґрупи одиниць і інтересу посереднього, загального, спільного цілому національньому колективові. І коли це противенство, ця сутичка індивідуальних і спільних інтересів вирішається в користь спільних інтересів нації, ми бачимо перемогу тієї чи иншої аристократії і слідом за тим дальше життя та розвиток нації. Колиж беруть верх індивідуальні, еґоістичні інтереси одиниць чи певних ґруп одиниць і коли ні одна з тих ґруп не в силі в той чи инший спосіб обєднати націю, тоб-то стати національною аристократією, ми бачимо занепад нації, иноді її повну руїну і смерть.

Боротьба поміж собою цих двох течій — будуючої і руйнуючої, обєднуючої і розєднуючої — заповняє собою історію всіх націй. І перемога першої чи другої течії, перемога внутрі нації орґанізаторів чи руїнників, витвореня національної аристократії чи її винищеня — рішає скрізь і завжди про долю нації.

Які причини викликають боротьбу еґоістичних інтересів внутрі нації і при яких умовах ця загрожуюча істнуванню націй внутрішня боротьба стає для нації нешкідливою? Иншими словами: що лежить в основі деструктивних процесів внутрі націй і в який спосіб нації поборюють ці деструктивні процеси, витворюючи в своїм розвитку все нову — здатну до нового обєднування і до нової орґанізації нації — національну аристократію?

9. Візмім який небудь момент в історії, коли процес обєднання і орґанізації нації, відповідаючий тогочасним умовам її істнування досяг свого апоґею; коли принціп аристократичний святкує перемогу коли деструктивні течії, загубивши свій руйнуючий і небезпечений розмах, прибрали характер нормального і необхідного внутрішнього ферменту. Візмім наприклад період якогось "золотого віку" в історії

— 133 —

націй, хоч би період "золотого віку" французького феодального лицарства.

Національною аристократією тоді власне єсть воно — феодальне лицарство. Воно править нацією, воно стоїть на чолі політичних орґанізацийних форм її громадського життя. Під охороною сили меча феодального лицарства, селяне займають під плуг нові землі, гуртуючись коло нових оборонних замків; міщане і купці в городських мурах займаються промислом і торговлею; духовенство по монастирях дбає про освіту і культуру нації. І в поняттю законности, — в поняттю громадської моралі тодішньої нації — феодальне лицарство має законне право на провід. Це право воно здобуло собі своєю внутрішньою моральною вартостю і чесним виконуванням свого громадського обовязку оборони і орґанізації нації; сотвореням для своєї нації таких політичних орґанізацийних форм істнування, які дають можність нації жити, працювати, рости і розвиватись.

Оце, для тодішніх розуміється умов, спокійне, нормальне і працьовите життя в часах "золотого віку" панування феодального лицарства сприяє інтензивному економічному розвиткові нації. Нація розвиває свої технічні засоби для боротьби з природою: свої технічні засоби продукції, а також технічні засоби для боротьби з сусідами: технічні засоби війни, потрібні їй для займання все нових земель і для оборони своєї власної землі і продукції від чужих націй.

Під впливом розвитку тих матеріяльних чинників — розвитку техніки і засобів продукції: отже інтензифікації хліборобства і промислу, поширеня торговлі; далі розвитку техніки і засобів війни: отже зросту державної та військової орґанізації; врешті під впливом нагромадженя в процесі продукції великих багатств — глибоко міняється внутрішнє взаємовідношеня громадських сил внутрі нації. Під охороною феодального меча зросло число селянства; зорґанізувались в своїх цехах і ґільдіях ремісники і багаті купці; винахід пороху перемінив і ускладнив цілу оборонну систему краю.

В результаті принціп законности і моральности панування феодальної національної аристократії, який був витворився при попередніх технічно низчих умовах матеріяльного істнування нації, падає в поняттях нації тоді, коли вона під цим пануванням зросла, збагатилась і перейшла в нові, технічно вищі умови свого матеріяльного істнування. Одночасно зменшується внутрішня сила цієї феодальної аристократії, її методи політичної орґанізації, вироблені при низчій техніці війни і праці, при більше примітивній формі державного і економічного життя, не вистачають вже для зорґанізування і опанування

— 134 —

вищої техніки і більше складних форм цього життя. Крім того загальне збогаченя і більша легкість істнування нищать серед значної частини феодального лицарства його первістку войовничість, невибагливість, витрівалість, розвиваючи натомість нахил до ліні, неробства, до пацифізму і мягкотілости. Дальше панування і дальша провідна роля в нації феодального лицарства, в його старих політично-орґанізацийних формах, стають неможливими.

І тут в певний момент зароджується гостра суперечність між дотеперішніми політичними формами обеднання націй, витвореними феодальною національною аристократією, і між тими новими громадськими силами нації, які під пануванням цієї аристократії народились і розвинулись. Стара феодальна аристократія, колись сильна і поважана, тепер, стративши силу і авторітет, стає предметом зненависти і гострих обвинувачень. Зовнішні прояви її сили, які колись вважались зовсім моральними і законними і які служили для обєднаня нації, тепер, при її внутрішньої безсилости, стають гріхами, що в розумінню опозиціоністів кличуть помсти у Бога; стають актами, що руйнують націю. Еґоїстичний інтерес новонароджених і окріпших під пануванням феодальної аристократії соціяльних ґруп пхає їх на боротьбу зі старою аристократією. Так само еґоїстичний інтерес примушує цю стару аристократію захищати свої устарівші методи орґанізації нації, свої, вже для нікого не зрозумілі, привілеї. І боротьба між нездатною вже до орґанізації нації старою арістократією і нездатними ще до цієї орґанізації кандидатами на аристократію нову — загрожує в такі моменти самому істнуванню нації, загрожує перемогою внутрішніх руїнників, а значить знищеням і упадком нації.

У тих щасливих націй — як скажім, в данім випадку у Франції, де в той момент переміг принціп обєднуючий, аристократичний — цей конфлікт вирішився в той спосіб, що частина старої феодальної аристократії, морально відродившись у внутрішній боротьбі з новими претендентами до влади, пожертвувала во імя своїх традицийних обовязків перед нацією своїми устарілими феодальними правами та привілеями і признала над собою владу, піддержаного новою аристократією, єдиного абсолютного Монарха. Супроти персоніфікованого в особі того Монарха маєстату нації і держави, ці відроджені останки старої національної аристократії признали себе рівними новій, витвореній з визволеного селянства, міщанства і т. д., новій аристократії чиновній. Злившись з цею новою аристократією, вони передали їй свій старий традицийний орґанізаторський досвід і свою стару національну культуру та спричинились до зформування того чиновного дворянства що в часах "золотого віку" абсолютизму стало, після упадку феода-

— 135 —

лізму, новою французькою національною аристократією. Инші нації, які від здеґенерованої феодальної оліґархії до відповідаючої тодішнім матеріальним умовам свого істнування такої або иншої монархії перейти не змогли — нації, серед яких в цей критичний момент переміг принціп антігромадський, еґоістичний, руйнуючий, і які не здатні були витворити нової національної аристократії — заплатили за це своїм упадком і довголітньою руїною, як це сталось наприклад з нацією польською, українською і багатьма иншими.

Те саме бачимо пізніще, коли під впливом централістичних орґанізацийних форм національної аристократії часів французького абсолютизму, виросли під пануванням оцієї нової чиновної аристократії міста, розвинувся промисел і торговля і народилась нова сильна верства промислового і фінансового міщанства та численна верства всякої "разночинной" інтеліґенції, яка вже в бюрократичних державних установах абсолютизму не вміщалась. Деґенерація національної аристократії чарів абсолютизму, великий зріст сили міщанства та порив оцієї здеклясованої і безробітної інтеліґенції до захопленя політичної влади — привели в кінці до нової "весни народів" і панування цієї нової аристократії міщанської. І знов деґенерація міщанської аристократії та внутрішній розвал витворених нею ріжних демократичних і парламентарних політично-орґанізацийних форм; заміна "весни народів" різнею народів, а одночасно відродженя під впливом війни прибитого було містами села і поява під впливом розвитку промислу нової верстви орґанізованого робітництва — викликали новий кризіс національної аристократії, який оце тепер в тій чи инший формі переживає весь цивілізований світ.

Взагалі, який би історичний момент в життю якої небудь нації ми не взяли, все бачимо, що в часах панування тієї чи иншої національної аристократії, матеріяльний розвиток нації — розвиток її технічних засобів війни і праці — завжди переростає розвиток політичних орґанізацийних форм цієї аристократії. Це значить, що всяка добра політична орґанізація нації, яка дійсно сприяє матеріяльному розвиткові нації, все остається позаду того розвитку. В добрім політично-орґанізацийнім устрої відбувається інтензивний розвиток матеріального життя, продукцийної та воєнної техніки; і під впливом матеріяльного розвитку, політично-орґанізацийний устрій, при якому відбувся цей розвиток, стає недобрим. Разом з тим недоброю стає і стара національна аристократія, що цей старий добрий

— 136 —

політично-орґанізацийний устрій була сотворила, і нація для опанування та зорґанізування вищих форм свого матеріяльного життя, мусить творити аристократію нову. Оце єсть вічне "perpetuum mobile" людського, громадського, політичного життя; вічна причина деструктивного процесу і боротьби ріжних еґоістичних інтересів внутрі націй.

10. Перше ніж шукати відповіді на питання, в який спосіб нації борються з цим деструктивним внутрішнім політичним процесом, що неминуче слідує за процесом їх економічного розвитку, і в який спосіб витворюють вони все нову, більше здатну аристократію — мусимо окреслити ті матеріяльні і моральні прикмети, що характеризують всяку національну аристократію, без огляду на історичний момент і без огляду на методи, завдяки яким вона повстала.

В постійному рухові громадського життя, в цій людській лявині, що поділена на ріжні нації, котиться в часі, борючись між собою за шматок хліба і добуваючи його тяжкою працею в боротьбі з природою — кожночасна національна аристократія мусить так обєднувати і так орґанізувати свою націю, щоб під її проводом нація мала якнайкращі матеріяльні і моральні умови для перемоги в тяжкій боротьбі за істнування.

І тому коли-б якась ґрупа людей в нації, претендуючи стати національною аристократією, поставила свою націю в умови боротьби за істнування гірші в порівнанні з иншими націями, то така ґрупа людей або згине разом зі своєю нацією, або буде усунена від проводу иншою, більше до проводу здатною ґрупою серед нації, або-ж, коли вона одна тільки серед даного етнічно-відмінного колективу репрезентує національну ідеольоґію, то її змете якась чужа національна аристократія, яка оцьому етнічно-відмінному колективові забезпечить необхідні кращі матеріяльні і моральні умови в боротьбі за істнування і одночасно дасть йому свою національну ідеольоґію, перетворить його на свою націю.

З цієї простої аксіоми, виведеної з очевидних фактів всякого соціального життя, ясно, що повсякчасна національна аристократія, для того, щоб змогти виконати як слід і не на жарти свою надзвичайно небезпешну і надзвичайно тяжку орґанізацийну ролю в нації, в умовах повсякчасної і повсюдешної тяжкої боротьби за матеріяльне істнування, мусить сама мати матеріяльну силу і то силу більшу, ніж яка небудь инша ґрупа в нації. Це перше.

Друге: використовування кожночасною національною аристократією своєї більшої матеріяльної сили для виконування своїх орґані-

— 137 —

зацийних національних завданнь, мусить мати в розумінню цілої нації законну підставу, мусить відповідати тим поняттям законности і громадської моралі, якими живе в даний історичний момент ціла нація. Иншими словами, кожночасна національна аристократія мусить мати крім матеріяльної сили, ще й моральний авторітет в очах своєї нації.

Без цих двох основних прикмет: матеріяльної сили і морального авторітету — немає і не може бути національної аристократії. А без національної аристократії — без сильних і авторітетних провідників та орґанізаторів нації в її тяжкій боротьбі за істнування — немає і не може бути нації.

11. Звідки черпає національна аристократія свою силу?

Перш за все зі свого власного стихийного ірраціонального хотіння. І тут, як часто при студіюванню ріжних фактів громадського життя, стаємо перед чимось непояснимим. Чому у одних людей єсть ота воля до орґанізування, до громадської творчости, до проводу, до звязаного з ним риску, до жертви для громади, до влади і до сили — а у инших цієї волі нема? Чому у одних людей оця стихийна воля до влади "ставить нівощо роскоші, покой, користи, інтрати і всі привати" — як каже відома характеристика Богдана Хмельницького — а знов инші бажають тільки особистого спокою, бажають тільки, щоб ними добре правили, дали їм добру соціяльно-політичну орґанізацію, в якій вони могли-б собі спокійно жити і працювати? Відповіді на ці питання знайти не можна. Отже констатуймо лише самі факти.

Перший факт: в кожній нації єсть елементи політично пасивні і елементи політично активні, або кажучи иншими словами: єсть люде вдачі войовничої, лицарської і люде вдачі пацифістичної, обивательської.*) Другий факт: без стихийної волі до влади, до сили, до риску, до саможертви, до панування — не може повстати серед нації національна аристократія. Тому між иншим, такі етнічно відмінні колєк-

*) Ці останні теж часто, не зважаючи на свою пацифістичну вдачу, простягають руки до політичного панування. Але це буває тільки в таких історичних моментах, коли до влади і панування можна дійти не рискуючи своїм життям, і коли для "політики" не тільки не треба жертвувати, але можна з неї прожити і на ній добре зарибити. Цілий демократичний метод орґанізації національної аристократії за допомогою виборів і преси — словесної агітації і анонімних писаннь — власне збудований на цьому бажанню таких пацифістичних елементів, які за ліниві до економічної продукцийної творчої праці, зробити "політичну карєру", тоб-то без праці, без потрібної для инших занятть технічної підготовки і без всякого риску, пролізти в правителі нації та, плещучи язиком на тій чи иншій публічній трибуні і прикриваючись "посольською недоторканостю", вдавати лицаря, що ділом і риском бореться за свої ідеали.

— 138 —

тиви, серед яких активні войовничі, лицарські елементи — зі стихийною волею до влади і здатностю до саможертви для своїх політичних ідеалів — слабі, не добре зорґанізовані і нечисленні, все мусять опинитись в залежности од чужих національних аристократій. І чесні та патріотичні, але пацифістичні обивателі, які серед таких етнічно відмінних колективів навіть щиро захоплюються справами рідного краю, не спасуть своїх земляків од підданчої долі національно недорозвинених "провінціялів" доти, доки серед них не появляться оці войовничі лицарські елементи, здатні конкурувати і боротись за владу з пануючою чужою національною аристократією.

Отже без такої стихийної волі до влади і сили, без політичної активности, без психольоґії і моралі войовників-лицарів, не може бути національної аристократії. І мабуть тільки сама оця стихийна, ірраціональна воля рішала про факт повстання аристократії серед тих примітивних людських громад, які живилися тільки тим, що знайшли, і у яких одинокими технічними засобами для боротьби з природою і для боротьби з иншими людьми були лише такі палиці і таке каміння, які кожний, хто тільки хотів, міг взяти і ними користуватись.

Але вжє від моменту, коли люде навчились гострити палицю і обробляти камінь, одна лише воля до влади і сили не вистарчали. Той хто хотів людьми правити і людей орґанізувати, щоб придбати потрібну для цього матеріяльну силу, мусів не тільки хотіти правити, але ще й заволодіти і уміти володіти загостреною палицею і ошліфованим камінем, або-ж мусів уступити своє місце тому, в чиїх руках ця палиця і цей камінь опинились. І хоч потім, через сотні тисяч літ, ця палиця і цей камінь сильно перемінились, хоч прибрали вони всі ріжноманітні могутні форми сучасної техніки продукції і техніки війни, але суть матеріяльної сили національної аристократії осталась та сама, що тоді що й тепер.

Як тоді, так і тепер, національна аристократія, щоб мати потрібну для виконання своїх орґанізацийних завданнь матеріяльну силу, мусить: 1. хотіти правити, орґанізувати та за для цього уміти жертвувати і рискувати своїм життям, 2. мусить володіти технічними засобами війни та оборони; державою, зброєю та армією, і 3. мусить володіти технічними засобами економічної продукції: землею, фабриками та

— 139 —

машинами.*) При чім мусить вона володіти такими технічними засобами війні і продукції, які в даний момент матеріального розвитку людства являються необхідними для економічного життя і для матеріальної оборони нації в її тяжкій боротьбі за істнування. Ця вічна істина стверджується фактами з історії всіх націй у всіх історичних добах; вона освітлює і дає ключ до зрозуміння численних, на перший погляд незрозумілих прояв сучасного громадського життя.

Наприклад ґрупа людей, що на даній національній території володіла-б землею і фабриками і тому вважала-б себе аристократією, може стати дійсно національною аристократією тільки тоді, коли вона захоче сотворити ще й власну державу, тоб-то крім засобів продукції, якими вона вже володіє, ще схоче заволодіти засобами оборони своєї продукції і разом з тим засобами оборони своєї нації, якими володіла досі якась чужа аристократія. До того часу назву аристократії присвоює вона собі зовсім неслушно, бо вона єсть в дійсности тільки смирною і пасивною юрбою, якої працю та продукцію завоювала і зорґанізувала своєю державою, своєю армією, своїм риском, своїми жертвами якась чужа національна аристократія. Тому теж всяка нація, коли вона дійсно хоче стати нацією, не може зупинитись на пів дороги і вдовольнитись якоюсь "автономією", бо без власної держави вона не

*) Для читача, який серіозно ставиться до питаннь громадського життя і який сам для себе хоче знайти правду цього життя, особливо підкреслюю, що ознакою матеріяльної сили кожночасної національної аристократії єсть володіння засобами (знаряддям) продукції: землею, фабриками, машинами, а не володіння грошима, тоб-то попередньою продукцією, скапіталізованою в формі умовних грошових знаків, які посідають тільки номінальну, а не реальну матеріяльну силу. Грошове багацтво навпаки нищить, ослаблює і розкладає кожну національну аристократію, бо звільняє її од дальшої жертви, од дальшого риску і од дальшої праці Найкращі аристократії світа: напр. земельна аристократія анґлійська і німецька, римські патриції, японські самураї, в добах свого розцвіту не були багаті, але володіли землею, при чім напр. японські самураї дуже невеличкими клаптиками землі. Дегенерація льордів, юнкерів, патриціїв і самураїв все йшла в парі з їх непомірним грошовим збагаченям. Так само період розвитку міщанської аристократії припадає на часи "героїчної промисловости", коли промисловці будували свої фабрики і заводили свої машини з небезпекою для свого життя і самі ними персонально володіли. Переміна промисловця в обрізуючого спокійно купони і спекулюючого на біржі багатого банкіра, йде в парі з деґенерацією міщанської аристократії. Отже напр. матеріяльну силу для того, щоб стати національною аристократією мають однаково як великоземельні так і малоземельні хлібороби. І одні і другі, володіючи персонально землею і продукуючи хліб власною працею, можуть, коли того схочуть, стати аристократією, сотворивши власним риском і власними жертвами для своєї нації таку відповідну політичну орґанізацію, яка їм дасть змогу правити нацією. Але правління багатого землевласника-рентієра, тоб-то капіталіста, володіючого землею за допомогою гроша і найманих управителів, звязано з не-персональним правлінням всього фінансового капіталістичного міщанства і залежить од долі того міщанства та од вічно змінливої долі і умовної вартости гроша. Анонімне, оперте на умовній силі гроша правління багатого фінансового міщанства не має нічого спільного з правлінням персонально володіючих основним реальним незмінним засобом хліборобської продукції — землею — великоземельних чи малоземельних хліборобів-продуцентів.

— 140 —

матиме власної національної аристократії, а не маючи власної аристократії вона ніколи не стане нацією і лишиться по віки балакаючим на иншій мові племенем, підлягаючим державно-національній орґанізації чужої аристократії.

Але знов таке балакаюче на иншій мові племя не перетвориться в націю і не сотворить своєї національної держави тоді, коли серед нього появляться володіючі тільки пером, хочби при тім найзавзятіщі "самостійники". Бо доки свою власну державу не захочуть своєю волею, своїм риском, своїми жертвами творити ті, що серед такого племени володіють землею, фабриками і зброєю, доти всяке "самостійництво" буде в цій країні тільки словесною політичною спекуляцією, тільки книжним чи газетним державно-політичним гаслом, пустопорожнім доти, доки в нього не віллється реальний зміст якоїсь реальної матеріяльної сили.

12. Як відомо в Сполучених Штатах Північної Америки живуть ще й досі, в одведених для них американським урядом загородах, нещасні, виміраючі червоношкурі Індийці. Між ними ще й сьогодня єсть багато хоробрих і войовничих з великою волею до влади вождів, що правлять своїми націями і мають в їх очах великий авторітет як по числу убитих на ловах звірів, так по числу здобутих у всяких сутичках скальпів. Але-ж як би ця індийська національна аристократія захотіла була навіть в часах, коли число Індийців було ще більше або рівне числу білих Американців, зайняти місце національної аристократії Сполучених Штатів, то це могло-би статися тільки тоді, коли-б: або біла американська нація сама знищила у себе всю свою рільничу, промислову і військову техніку та вернулась до стану, коли про силу людини рішало її володіння та уміння користуватись томагавком, — або коли-б Індийці завоювали Сполучені Штати, тоб-то витворили самі у себе таку воєнну техніку, таку державну та військову орґанізацію, яка-б перевисшила воєнну техніку і державну та військову орґанізацію білої американської аристократії. До того часу, поки такий переворот неможливий, хоробрі, лицарські і по деяким рисам свого характеру морально дуже цінні індийські вожді не можуть правити Сполученими Штатами.

Концепція "світової революції", якою орудують московські большовики, пояснюється в першій мірі тим, що російська большовицька аристократія може удержатись при владі тільки тоді, коли весь світ знищить у себе свою рільничу, промислову і військову техніку, тоб-то дійде до такого стану, при якому зможуть ним, як і в Росії, правити хоробрі і войовничі червоноармійці. І хоч ця концепція не має нічого

— 141 —

спільнрго з теорією Маркса, яку ісповідують большовицькі вожді — бо ця теорія вчить, що пролєтаріят, усунувши від влади буржуазію і заволодівши сам технічними засобами продукції, знищить засоби війни, тоб-то держави і армії — але проте ця концепція вповні відповідає стихийним бажанням войовничої — захопившої зброю від своєї і чужої "буржуазії" — російської червоної армії поширити своє панування, грабуючи та винищуючи скрізь на своїм шляху засоби економічної продукції і економічної техніки. І відповідає ця концепція матеріяльному та моральному розвиткові тих численних елементів сучасної російської нації, яких виразом єсть большовицьке панування і крім того відповідає вона тим вимогам, які ці елементи ставлять до своєї аристократії. До цього питання ще поверну, коли говоритиму про методи зміни аристократії.

13. Сучасний державно-політичний стан на нашій Україні трохи нагадує часи народженя феодалізму в Західній Европі. Наші повстанчі отамани, як тодішні войовники-лицарі з часів упадку останніх державних слідів старої Римської Імперії, мають підлеглі їхньому мечу округи і ведуть постійну війну як з чужоземцями, так і самі поміж собою. І коли-б весь цивілізований світ міг повернути свій технічний та економічний розвиток назад до часів феодалізму, то ми мали-б дані, що наші повстанчі отамани нас зорґанізують в націю. В постійній боротьбі поміж собою вони мабуть вкінці натрапили-б на одного найздатніщого і найсильніщого, цей підчинив-би собі всю решту, став "першим серед рівних" Монархом і його династія-сімя своєю традиційною, династичною упертою і розумною політикою могла-б зібрати до купи всі українські землі, так, як наприклад династія Капетів зібрала землі французські і сотворила французську націю та державу.

Але коли весь цивілізований світ не зробить у себе "російської соціяльної революції", коли він задержить свою техніку рільничу, промислову і воєнну, то нація наша, щоб вижити в цьому цивілізованому світі і щоб не попасти в ярмо до якоїсь чужої нації, не зможе собі позволити на середновічну боротьбу отаманів між собою. Вона мусітиме витворити у себе таку державну орґанізацію, при якій можна було-б знов відновити наше зруйноване хліборобство і знов почати працювати не сохами а нашими-ж власними кількалемешними плугами, косарками і молотилками; знов пустити в рух наші-ж власні зруйновані цукроварні; відбудувати наші-ж власні розторощені залізниці, телеграфи і телефони; закласти "Хліборобські Банки" і ріжні инші економічні орґанізації, і врешті побудувати фабрики зброї та зорґанізувати армію, якою можна-би було продукцію фабрик і плугів

— 142 —

нації од всяких напасників оборонити. Одно слово, мусітиме вона зробити те, що нашим отаманам, добрим орґанізаторам нації в добі переложної системи рільництва, общинного володіння землею і при великих незаселених степах — тепер, при сучасній цивілізації, не під силу.

І тільки коли за державну орґанізацію нації візьмуться ті, що володіють її засобами продукції: землею і фабриками — тоб-то хлібороби, промисловці і робітники — тоді ті, що володіють її засобами війни: зброєю і орґанізаціями озброєних людей — тоб-то отамани і їх повстанчі відділи — зможуть повернути свою лицарську войовничу вдачу на оборону, а не на нищеня та руйнування нації. Державно-національна орґанізація України не може бути ділом тільки військового стану тому, що технічний і матеріальний розвиток Української Нації переріс вже ті орґанізацийні державно-національні форми, які може витворювати сам із себе оцей військовий лицарський стан. Тільки в рамах державно-національної орґанізації, опертої на продукуючих класах: хліборобах, промисловцях, робітниках — не змарнується той величезний і надзвичайно цінний запас стихийної національної енергії, який виділяє з себе наша нація в формі свого найкращого військового лицарського елементу: своїх повстанчих, воюючих (а не політикуючих) отаманів.

Тільки при міцно зорґанізованих продукуючих класах, заінтересованих в збереженіо національної матеріяльної продукції, од якої залежить само істнування цих класів, зможе наш лицарський стан із розпорошених войовничих банд перетворитись в орґанізовану національну армію, захищаючу продукцію і матеріяльну працю нації. В противному разі лицарська енергія наших отаманів пропаде для нації безслідно так само, як вже раз в нашій історії надаремне пропала, як попустому переґоріла енергія лицарів старого Запоріжжа, що зі своїми "киями" і нерозораними "широкими степами", але без власного плуга і без мушкетів — роблених на власних фабриках — встояти проти завойовників чужинців не могли.

14. Коли нація, що стоїть на досить вже високім щаблі хліборобської та промислової техніки, не може управлятись і не може бути зорґанізована виключно шаблями войовничих отаманів, то ще менше можуть нею правити та її орґанізувати фільольоґи, поети, оратори, белетристи, професори, учителі, адвокати, бугальтери, фелєтоністи, коректори і т. п. представники т. зв. свобідних — тоб-то не володіючих і не звязаних засобами продукції і війни — інтеліґентських професій.

— 143 —

Але-ж дозвольте — може тут сказати читач: а професор Вільсон, а доктор Клемансо, а оратор Бріян, а всі видатні державні мужі і правителі сучасних демократичних, тоб-то народоправних націй — хіба вони всі не належать до інтеліґенції, хіба володіють вони якими небудь засобами матеріяльної продукції — а проте правлять націями.*)

Чи дійсно вони правлять? Чи дійсно вони сотворили той державний апарат нації, при допомозі якого вони ніби-то правлять? Чи методи, якими вони доходять до своєї нібито влади, скріпляють той орґанізацийний апарат нації, тоб-то сприяють дальшому розвиткові і дальшому істнуванню нації, чи може вони його руйнують і тим самим ведуть націю до загибелі? Ось ряд дуже складних питаннь, на які проте мусіла-б знайти відповідь така нація, серед якої най-

*) Знов таки для тих, хто хоче зрозуміти факти громадського життя, підкреслюю, шо інтеліґентами можна назвати тільки ту катеґорію людей в нації, які: 1. зовсім загубили орґанічний звязок з яким небудь матеріально продукуючим класом, тоб-то здеклясувались, і по способу свого життя і по способу свого думаня не можуть бути зараховані ані до хліборобів, ані до промисловців, ані до працючих фізично робітників; 2. які не володіючи ані зброєю, ані засобами матеріяльної продукції: землею, фабриками, машинами — не мають власної реальної, матеріяльної сили; 3. які живуть по інтеліґентськи тому, що посідають більшу суму освіти, науки, і тому, що ця здобута в школах більша освіта забезпечує їм необхідний дохід за їхню інтеліїентську, розумову працю та звільняє їх од необхідности жити або з продукції хліба чи товарів, або жити з війни, тоб-то з жертви і риску свого життя. Отже, щоб не заблудити в лябіринті складних шляхів сучасного громадського життя і щоб уміти розріжняти основні движущі сили цього життя: його ріжні колективні хотіння — не можна до інтеліґентів зараховувати фахового вояка, який, недивлючись на степень своєї освіти, живе з однакового для всіх вояків риску життя і який володіє реальною, матеріяльною силою: зброєю. Так само не належать до інтеліґенції більше освічені, "інтеліґентні" хлібороби, промисловці, робітники, які не здеклясувались, тоб-то не перестали орґанічно належати до своїх класів, не перестали персонально володіти засобами своєї класової продукції і не перестали жити спільними і однаковими, не дивлячись на степень освіти, громадськими хотіннями свого класу.

Здеклясовані і більше або менше учені спеціялісти в ріжних свобідних професіях, якими єсть по суті інтеліґенти, діляться по своїм громадським хотінням на дві зовсім відмінні ґрупи. Одна, яка себе, свою більшу освіту, використовує на службу для громади (нації, держави, класу) і друга, яка при допомозі своєї більшої освіти використовує громаду (націю, державу, клас) для себе. Перша живе зі своєї фахової служби для громади, а друга живе з громади, яку використовує при допомозі свого фаху. Перша віддає свої більші знання або на удосконаленя продукції і орґанізації того чи иншого класу (техніки, що служать в хліборобстві і промислі, в класових політичних і економічних орґанізаціях), або на громадську службу цілій нації (священики, письменники, учителі, судї, адвокати, лікарі, сторожі порядку, служачі в шляхах сполученя, державні урядовці, що виконують накази влади і т. д) і виконує тим самим одну з найбільше почесних і найбільше тяжких громадських ролей в життю націй. Друга використовує свої більші знання для політики, тоб-то на підставі свого більшого знання претендує не на служебну, а на провідну ролю в громаді (нації, державі, класі). В своїх "Листах" говоритиму тільки про оцю другу катеґорію інтеліґенції, отже тільки про здеклясовану інтеліґенцію, яка живе з політики і яка при допомозі своєї освіти преться до політичної влади, а не про інтеліґенцію, яка свій тяжкий шматок хліба заробляє своєю чесною, потрібною, фаховою службою громаді (нації, державі, класові).

— 144 —

більш рухливими кандидатами до влади єсть власне неволодіючі засобами продукції і війни інтеліґенти і яка з такими кандидатами ніяк не може сотворити своєї власної державно-національної влади, ніяк не може стати дійсною, реальною, пануючою на своїй землі нацією.

Бо уявім собі наприклад, що у Франції, якою сьогодня в літі (бо в осени вже може бути инший) править бувший лівий соціяліст і оратор, бувший гарячий пропаґандист антідержавного ґенерального страйку і найзавзятіщий ворог постійної державної армії — Бріян, — що у тій Франції всі засоби хліборобської і промислової продукції, отже земля, фабрики, машини, а також засоби воєнної і оборонної техніки, отже державний апарат і армія, знаходяться в руках якихось національно-індеферентних, скажім поіспанщених Французів і що національно свідомою єсть тільки антідержавна і антімілітаристична ліво-соціялістична партія Бріяна, до якої належить дуже багато інтеліґентів і яку иноді піддержують в моменти незадоволеня правлінням поіспанщених Французів ті з них, що не володіють ще засобами війни і продукції, отже скажім ще безфабричні і ще не допущені до влади робітники, і ще безземельні і так само ще не допущені до влади селяне.

Ясно, що при таких умовах, уряд і вся політична влада Бріяна (коли-б такий уряд випадково при якійсь катастрофі міг повстати) не маючи ані власної поліції, ані власної армії, ані власної — збіраної при допомозі державного апарату з продукуючих класів — державної скарбниці, сидів-би десь у приймах, скажім у Бельгії, позичав-би гроші у Бельґійців, і вся державна, національно-орґанізуюча діяльність правителя Бріяна обмежувалася-б, як і давніще, за часів його ідейної ліво-соціялістичної молодости, тільки руйнуванням державно-національної орґанізації на території Франції і тільки підбунтовуванням тих її мешканців, які не володіють засобами продукції і війни проти тих, що, володіючи цими засобами, дійсно правили-б такою поіспанщеною французською нацією.

Отже коли оратор Бріян раптом, переставши бути соціялістом, опинився на чолі уряду Франції, на чолі тієї самої держави і армії, яку він намагався колись руйнувати, то це могло статися тільки тому, бо: 1. ці, що володіють землею і фабриками та вносять податки на державу і армію, і ті, з кого складається державний та військовий апарат у Франції, почували себе вже давно такими французськими патріотами, яким тепер раптом рішив стати Бріян, і тому, що цей патріотизм вони винесли кожний зі своєї власної сімейної та класової традиції і у всякому разі не з тих соціялістичних і антіпатріотичних ґазет, які ви-

— 145 —

давала партія Бріяна; 2. що ця національна традиція, якою живе більшість французської нації, була сотворена в часах панування не ворогів традиції, ліво-соціялістичних ораторів Бріянів, а за панування французських лицарів і продуцентів — володіючих тодішніми засобами хліборобської національної продукції (отже в першій мірі землею) озброєних хліборобів-землевласників — на чолі яких стояв в ті часи перший лицарь і перший власник землі — Король; 3. що так само за цих Королів був сотворений військово-оборонний апарат французської нації, отже французська держава і французська армія, які по інерції і по патріотичній традиції слухають ще й досі того, хто стоїть на чолі уряду нації, хочби навіть цей хтось, як в даному випадку Бріян, прославився в молодих літах тим, що хотів знищити державу і армію;*) 4. що ці люде, які тепер володіють у Франції засобами економічної продукції і військової техніки: — землями, фабриками, машинами, державним апаратом і армією — за для ріжних політично-парляментарних причин годяться на те, щоб нацією правив хоч не володіючий засобами ані економічної продукції, ані військової техніки, але зате популярний інтеліґент Бріян.

Значить: Бріян і подібні йому, не володіючі засобами продукції і війни, інтеліґентські правителі правлять Францією на підставі часових мандатів, тоб-то лише по дорученю тих, хто дійсно володіє у Франції землею, фабриками і зброєю. Иншими словами: матеріяльно непродукуючі здеклясовані інтеліґенти правлять націями не як національні аристократи — дійсно володіючі матеріяльною силою правителі і орґанізатори націй — а як комісіонери такої здеґенерованої вже національної аристократії, що з ріжних причин — про які мова низче — сама персонально своїми особами боїться правити націями і тому заміщає себе відповідними комісіонерами — здеклясованими інтеліґентами — яким вона це правління на підставі часових мандатів доручає.

15. Волхви, жреці, знахарі, астрольоґи, маґіки, ворожбити, кудесники і т. п. матеріяльно непродукуюча інтеліґенція примітивних націй могла дійсно правити націями, водити їх на війни і походи тільки доти, доки ці нації, кочуючи, не сіяли та не жали і вірили, що боротись з природою та з иншими людьми можна перш за все закли-

*) "Ми мусимо покинути часткові страйки і за допомогою ґенерального страйку враз заатакувати державу, бо щоб знищити буржуазію треба знищити державу" — так казав Бріян, коли він ще не правив Францією. Гарно-б виглядала Франція, коли-б ті, що служать у французській армії і державі і при допомозі яких тепер править Бріян, ставились серіозно до слів і намірів інтеліґентів, що стоять часово на чолі сучасних урядів Франції.

— 146 —

наннями та доступним лише ученим інтеліґентам умінням здобути собі допомогу ріжних надприродних сил.

І правління цієї тодішньої інтеліґенції трівало лише доти, доки не появився перший плуг, перша найпримітивніща фабрика зброї і доки перший озброєний цією кращою фабричною зброєю хлібороб не розігнав і не розторощив підюджені своїми маґами, але не добре озброєні, не звязані з землею та не зорґанізовані своєю хліборобською працею на землі, ріжні кочові або напів-кочові народи. З того часу, коли ці народи самі перейшли до осілого хліборобського життя, волхви, жреці, маґи, заклинателі перестали правити ними, а замість того стали вони виконувати єдино їм належну і доступну ролю: морального і духовного проводу тодішніх примітивних, але вже осілих, хліборобських націй. І цею своєю дійсно інтеліґентською духовною працею стали вони допомагати правити тим, хто своїм мечем і своїм плугом здобув собі реальну матеріальну силу для правління націями. Скрізь на цілім світі, державний орґанізацийний апарат осілих хліборобських націй був сотворений не словесностю таких чи инших здекласованих інтеліґентів, а кровю, працею і розумом тих, що володіючи мечем і плугом, володіли реальною матеріальною силою серед своїх націй.

Але боротьба за світську політичну владу між матеріально непродукуючими інтеліґентами і озброєними продуцентами все від часу до часу вибухає з великою силою і пізніще в історії осілих хліборобських націй. Основна причина цієї боротьби завжди одна і та сама: велике матеріальне збагаченя націй під проводом і правлінням, володіючої засобами війни та продукції, дійсної національної аристократії.

Число здеклясованої інтеліґенції, тоб-то число людей в нації, не зайнятих війною та обороною нації і не зайнятих витворюванням матеріяльних, необхідних для життя цінностей, зростає сильно в націях всякий раз тоді, коли ці нації багатіють, тоб-то під проводом своєї продукуючої і воюючої національної аристократії нагромаджують таку силу багацтв, що ці нагромаджені багацтва звільняють велику частину людей в нації од обовязку війни і матеріальної праці, та дають їм змогу віддатись всяким свобідним, не звазаним ані з війною, ані з продукцією професіям.

І доки ці, звільнені від обовязку війни і матеріально-продуктивної праці, інтеліґенти творять не матеріальні, а духові цінности націй, доки вони служать нації чи то словом (ак інтеліґенція духовна) чи то ділом (ак вишколені фаховці: адміністратори, лікарі, техніки, толкувателі законів і т. д.) — доти вони допомагають пану-

— 147 —

ючим воякам і продуцентам, тоб-то дійсній національній аристократії, найкраще виконувати своє завдання орґанізації нації, доти роля інтеліґенції це одна з найбільше почесних ролей в нації: роля духовників і фахово-освічених помішників національної аристократії.

Крім того в постійнім процесі боротьби між конструктивними і деструктивними течіями в нації — процесі, якого суть ми вже вище заналізували — тій здеклясованій інтеліґенції, що рветься до проводу в політичнім життю нації, припадає роля ідейних вождів опозиції; вождів тих нових, витворених економічним життям нації, громадських сил, які незадоволені методами правління і орґанізації дотеперішньої національної аристократії. Така здеклясована, не володіюча засобами війни і продукції, не звязана своїм способом життя ні з яким класом, а через те не маюча нічого до страченя і тому більше вражлива на всякі несправедливости громадського життя, інтеліґенція, що рветься до влади, все зосередковує свою політичну діяльність на найбільше покривджених і найбільше незадоволених правлінням тієї чи иншої національної аристократії частинах нації. І там, де в своїх методах правління і орґанізації національна аристократія робить помилки і зловживання, там де ці методи не доростають вже до нових потреб матеріяльного життя нації, там — одно слово — де з правління національної аристократії росте незадоволеня витворених під пануванням цієї аристократії нових громадських сил, там зараз появляється здеклясована інтеліґенція в ролі вождів і орґанізаторів оцих незадоволених елементів нації. І коли її опозицийна і критикуюча роля, завдяки добрій орґанізації національної аристократії, викликає лише потрібні реформи з боку тієї правлячої аристократії і коли інтеліґенція своєю політичною орґанізацією опозицийних елементів допомагає до народженя нових верстов аристократії з посеред незадоволених було правлінням старої аристократії нових продукцийних класів, то тоді ця ідейна політична праця інтеліґенції не приносить шкоди нації, навпаки, вона дає той необхідний і нормальний фермент, який піддержує життя і розвиток націй.*)

Словесне шарлатанство і руйнуюча політична роля здеклясованої інтеліґенції в життю націй починається допіру з хвилиною, коли ця інтеліґенція — замість критикувати старих правителів або вчити і орґанізувати нових — намагається сама правити націями; коли вона

*) Між иншим варто зазначити цікаву увагу відомого письменника професора Роберта Міхельса, що в правових західно-європейських монархіях, де міністри призначались Монархом, а не вибірались із парляментської більшости, ідейний рівень провідників соціялістичних партій був значно більший і зрадництво та корупція між ними були розвинені значно менше ніж в краях, де ці провідники могли ставати міністрами, завдяки своїй зручній парляментській політиці.

— 148 —

в цім правлінні займає місце заляканих нею вояків і продуцентів; коли вона сама, не маючи потрібної за для цього матеріяльної сили, намагається стати національною аристократією.

В корінні цього політичного руїнництва здеклясованої інтеліґенції лежить звичайна людська хиба перемішування причин з наслідками. Будучи твором і наслідком збагаченя націй та інтензивного економічного життя, сотвореного мечем, плугом і фабрикою національної аристократії, інтеліґенція думає, що це вона і видумані нею всякі словесні "наукові теорії поступу" являються творцями того життя і що тому їй, посідаючій секрети "соціяльної науки", належиться провідна, керуюча роля в життю націй. І коли стара національна аристократія даної нації — старі вояки і продуценти — настільки вже отупіли, ослабли, здеморалізувались і вже настільки здеґенерувались, що вони здатні вірити і піддаватись словесним теревеням кандидуючих до політичної влади інтеліґентських магів — а з другого боку, коли цими теревенями захоплюється так само нова аристократія, яка допіру народжується з нових заволодіваючих засобами продукції класів і яка ще проходить наївний період дитинства та прорізування перших зубів — то на чоло націй в таких історичних моментах висуваються політики і орґанізатори з посеред непродукуючої і невоюючої зброєю, але зате воюючої словом, пишучої і балакаючої інтеліґенції. З тієї хвилини і до часу возмужання нової аристократії, починається період остаточної деморалізації старої національної аристократії, деморалізації правлячої інтеліґенції і деморалізації цілої нації, період деморалізуючого правління тих, що — не маючи необхідної для всякого правління своєї власної матеріяльної сили — тільки підступом, дурисвітством і брехнею можуть правити націями.

Страшний моральний упадок і руїна західно-європейських націй в середніх віках ішли в парі з бажаннями тодішньої інтеліґенції, зорґанізованої в реліґійній орґанізації католицької Церкви, захопити в свої руки світську владу і, усунувши здеґенероване феодальне лицарство, стати скрізь на його місце правлячою національною аристократією. Але довга боротьба між Папами та Імператорами, хоч мала свої Каносси, всеж-таки закінчилась перемогою Імператорів в світі реальному і великим моральним відродженям католицької Церкви та перемогою тодішньої інтеліґенції в світі духовному. Імператори — вожді відроджених вояків і продуцентів — стали знов правити націями, а духовна інтеліґенція, переконавшись, що її влада "не от мира сего", стала знов творити ті найвищі людські духовні і моральні цінности, які одні, поруч машин, одріжняють людину од звіря і здержують Імператорів, вояків і продуцентів, щоб вони зі своєю матеріяль-

— 149 —

ною силою, забувши мораль, не повернули людства назад до стану, в якому жили колись в пещерах наші предки. Чесні і моральні, очищені од бажання захопити світську матеріяльну владу, духовники та моральні цензори Імператорів, вояків і продуцентів принесли своїм націям добро, тоді, коли воїнствуючі єпископи, які при допомозі ними збунтованої, ними зфанатизованої і ними обдуреної середневічної черні хотіли зайняти місце правителів націй, нічого крім зла і крім руїни по своїх безплодних змаганнях захопити світську владу не лишили.

Позитивістична утопія Оґюста Конта, яка каже, що націями повинні правити виборні найбільш освічені інтеліґенти, останеться певне на віки неосягненою мрією тому, що од початку світа і мабуть до його кінця, націями правили, правлять і будуть правити найсильніщі.

Своєї власної матеріяльної сили у здеклясованої інтеліґенції, яка ані не завойовує ані не продукує хліба та товарів, бути не може. Хтось в нації мусить її своєю зброєю, своїм риском та своїми жертвами од инших націй і од внутрішніх руїнників захищати, своєю матеріяльною продукуючою працею годувати і зодягати. Її правління все залежатиме од иншої матеріяльної сили, все залежатиме од волі тих, хто маючи ту матеріяльну силу, правити-б інтеліґентам дозволяв. Правлячі інтеліґенти, щоб правити, мусять запобігати ласки, мусять підлещуватись і підроблюватись під тих, хто їм дає можливість правити. Правителі, що не мають в собі самих матеріяльної сили, щоб правити; правителі, що правлять з чужої ласки; правителі, що своїм облесливим підхлібством деморалізують тих, ким вони правлять — це моральна хороба, а не здоровля націй, це перша ознака упадку і виродженя, а не відродженя, розвитку і зросту сили націй.*)

*) Кому доводилось брати участь в наших військових, селянських і т. п. зїздах в початках російської революції, той напевно пригадує собі, як поводились на цих зїздах інтеліґенти, що хотіли бути вибрані до всяких комітетів, що хотіли захопити в свої руки політичну владу. Гасло "йти з народом", що проголосили оці інтеліґентй, було доказом не їх "народолюбства", а присущого всім політикуючим здеклясованим інтеліґентам матеріяльного безсилля, яке примушує їх підлещуватись до своїх мандатодавців навіть тоді, коли хвилеві, навіяні тим чи иншим масовим гіпнозом, бажання "мандатодатного і суверенного народу" грозять йому самому найбільшою катастрофою. Цим самим матеріяльним безсиллям пояснюється пізніще лівіння ("вплоть до самоотрицанія" — яке замінило початкове "самоопредѣленіе") оцих інтеліґентів і їх безконешне політичне зрадництво та перебігання з одної "партії" в другу. Ті що правлять, маючи потрібну для цього власну матеріяльну силу, можуть бути собою, можуть здержувати ворожі їх ідіям сили, можуть врешті, коли треба, вернутись до своєї продуктивної праці і одмовитись на якийсь час од політичної влади. Але ці, що не маючи власної матеріяльної сили, живуть з політики, мусять руками і ногами держатись за політичну владу, примінюючи свої "політичні ідеали" до потреб "політичного моменту". Чим більше політично неморальна політикуюча здеклясована інтеліґенція, тим більше вона має даних удержатись при владі. Але думати, що деклясовані інтеліґенти можуть вибороти владу, наприклад можуть "здобути самостійність" для своєї нації, це те саме, що вірити в можливість збудування дому тільки самими проєктами-плянами — будування без цегли, без заліза, без дерева, і будування без тих, що володіючи і орудуючи цеглою, деревом, залізом, одні тільки можуть, коли схочуть, свій власний дім для себе збудувати...

— 150 —

І те, що у відродженій по війнах Пап з Імператорами Західній Европі, найбільше освічені і найбільше моральні тодішні інтеліґенти покинули світські оборонні замки, якими вони не уміли і не могли правити, та вернулись до убогих монастирів, де вони сотворили найбільші духові цінности, що лягли в основу буйного розвитку дальшої культури Европи — це повчаюча наука не словесних теорій, а наука найглибшої мудрости: мудрости фактів життя.

16. Сучасний новий період старої боротьби за світську політичну владу вояків та продуцентів — хліборобів, промисловців, робітників — з матеріяльно непродукуючою і не володіючою засобами продукції інтеліґенцією — звязаний тісно з народженям і розвитком так званої демократії. Про демократію, як про один із методів орґанізації національної аристократії, буду говорити низче. Тут тільки для ілюстрації попереднього кілька слів про те, звідки повстало оте нове сучасне світське панування інтеліґенції, що тепер прибрало назву демократії.

Як світська політична влада інтеліґенції в середніх віках повстала там, де здеґенерована і здеморалізована стара феодальна аристократія, щоб удержати свої матеріяльні привилеї, уступила провід духовній інтеліґенції і заховалась сама за авторитет Пап і католицької Церкви — так світська влада інтеліґенції сучасної явилась там, де здеґенерована і здеморалізована сучасна стара національна аристократія, щоб не рискувати і не жертвувати, щоб спокійно користуватись своїми багацтвами, не править особисто, а ховається за авторитет інтеліґентських "заступників народу", популярних "народніх вибранців і представителів".

Крім того, як завжди так і тепер, сучасна світська влада інтеліґенції могла повстати тільки там, де нації в часах свого попередньогорозвитку нагромадили такі великі запаси багацтв, що ці нагромаджені запаси дали змогу цілим масам інтеліґенції не працювати, не творити нові багацтва, а займатись виключно політикою, яка в демократіях стає спеціяльною інтеліґентською "штукою" виборів і словесної агітації, парляментарного та пресового обдурювання націй.

Процес деґенерації старої національної аристократії і повстання світської влади інтеліґенції в сучасних демократіях представляється схематично так:

Період перший: під пануванням чиновної і земельної аристократії часів абсолютистичних і конституцийних монархій зростають міста і росте в силу промислове, а головним чином купецьке та фінансове міщанство. Запаси багацтв, нагромаджені в попередніх часах, тепер капіталізуються, прибірають все більше

— 151 —

форму мобільного грошового капіталу, при допомозі якого можна купувати працю і жертви вояків та продуцентів, і в той спосіб їхнею працею та їхніми жертвами творити нові цінности для властителів капіталу — оцього збагаченого грошового купецького і фінансового міщанства. Одночасно, як все під пануванням кожної аристократії, витворюється за часів монархій серед широких мас працюючого і продукуючого селянства та працюючого і продукуючого робітництва елементи незадоволені з істнуючих орґанізацийних форм правління старої аристократії і на чоло цих незадоволених працюючих елементів висувається поки-що ідейна інтеліґенція, що починає ідейно боротись за порушену під пануванням старої аристократії соціяльну мораль і справедливість.

Період другий: фінансове і купецьке міщанство, придбавши велику фінансову силу, бажає відсунути від влади стару національну, чиновну і земельну, монархічну аристократію, яка — переважно володіючи іммобільним добром: землею— скільки може здержує швидкий зріст експанзивної сили ворожого їй, мобільного, інтернаціонального, переважно жидівського капіталу. Але це фінансове міщанство, володіюче засобами продукції не безпосередно, не персонально, а тільки посередно за допомогою свого капіталу, за допомогою номінальної, умовної сили гроша, може усунути стару національну аристократію не своєю власною реальною матеріяльною силою, якої у нього нема, а тільки матеріяльною силою тих, чию працю і жертви, чию реальну матеріяльну силу воно купує за свій капітал. Ліберальна фінансова і купецька буржуазія піддержує скрізь в боротьбі проти старої чиновної і земельної монархічної аристократії ідейну демократичну інтеліґенцію, яка веде до бою незадоволені, матеріально продукуючі, селянські і робітничі маси. І стара національна, чиновна та земельна, аристократія в цій боротьбі падає скрізь там, де вона вже настільки здеґенерована і вже настільки розложена та здеморалізована впливом нової сили гроша та капіталу, що сама вона лібералізується, сама піддається розкладовим впливам ліберального фінансового міщанства і демократичної інтеліґенції. Через те ця стара здемократизована і побуржуазнена аристократія вже не в силі сама заристократизувати селянські та робітничі маси, збільшивши їх долю володіння засобами війни (державою і армією) і засобами продукції (землею і фабриками), і не в силі сама вирвати в той спосіб ці маси з під деструктивного впливу фінансового міщанства та інтеліґентської демократії. В результаті політично-орґанізацийні монархічні форми правління старої земельної і чиновної націо-

— 152 —

нальної аристократії завалюються і настає час правління фінансової буржуазії при посередництві інтеліґентської республіканської демократії.

Період третій: Правління своє інтеліґентська демократія завдячує: 1. деґенерації і безсиллю старої земельної і чиновної монархічної аристократії, 2. допомозі та згоді на це фінансового міщанства і 3. матеріяльній, фізичній піддержці незадоволених старою аристократією продукуючих селянських та робітничих мас. І тому дальше її правління можливе тільки там де: 1. здеґенерована стара чиновна і земельна аристократія, щоб задержати рештки своїх посад і рештки свого багацтва, передає остаточно під провід революцийної демократичної інтеліґенції витворений цею аристократією старий державно-національний орґанізацийний апарат (державну адміністрацію і армію); 2. де фінансове і купецьке міщанство може більше заробляти при республікансько-демократичній інтеліґентській формі правління ніж воно заробляло при формі правління конституцийно-монархічній і де воно може ще збільшувати свій капітал, спекулюючи, обрізуючи купони та все більше безсоромно купуючи працю і жертви вояків та продуцентів; 3. де незадоволені продукуючі та працюючі селянські і робітничі маси на стільки вже міцно оплутані сіткою куплених фінансовим капіталістичним міщанством інтеліґентських політиків і дрібних економічних аґентів капіталу, що вони сліпо вірять запевненям цих політиків і аґентів про можливість здобути для себе засоби продукції: землю і фабрики — тоб-то про можливість стати самім національною аристократією при допомозі виборів цих інтеліґентських політиків в правителі нації; 4. де, завдяки витвореній в попередніх століттях традиційній моралі праці, маси, не зважаючи на всю цю демократичну політичну і моральну руїну, всеж-таки далі працюють і продукують, даючи змогу капіталістам спокійно спекулювати і обрізувати свої купони, а інтеліґенції займатись своєю політикою і далі правити націями.

Метод правління цієї інтеліґенції єсть очевидно продовженням методу, який довів її до влади. В боротьбі проти "старого режиму" вона здобула собі довіря покривджених і бідніщих, які думають, що це власне учені інтеліґенти — за допомогою своїх словесних заклинаннь, своєї науки, своїх промов та писаннь — зуміли не тільки знищити старий лад — усунувши від влади Монархів, "поміщиків, фабрикантів та ґенералів" — але зуміють так само сотворити лад новий. Система виборів, яка єсть основним способом правління демократичної інтеліґенції, вся приладжена до того, щоб цю віру в масах піддержати. Підбунтовуючи й далі "народ" проти "багачів", інтеліґентські канди-

— 153 —

дати до влади все обіцюють йому при тім ріжні матеріяльні блага. Але позаяк інтеліґенція сама в процесі твореня цих матеріяльних благ не бере ніякої участи і позаяк ці блага підчас її правління знаходяться не в її руках, а в завідуванню капіталістів, то за ціну спокою оцих капіталістів, захованих за спиною правлячої інтеліґенції, за ціну удержаня бідних од погрому багатих, од дійсної соціяльної, а не тільки виборчої і парламентарної перманентної словесної революції — інтеліґенція видирає подачки з рук капіталістів і цими подачками живе сама та заспокоює ними найбільш подражнені апетити своїх найбільше революцийних виборців.

Вся ця демократична система інтеліґентського правління може держатися доти, доки істнує державний орґанізацийний апарат і армія, витворені колись під пануванням вояків і продуцентів, і доки істнує ще в масах витворена старою національною аристократією громадська мораль, свідомість права і поняття нації. Во імя нації, під примусом громадської моралі і під фізичним примусом державного апарату, демократичний "невідомий солдат" складає свою голову за демократичного "невідомого капіталіста-спекулянта". Во імя нації, во імя збереженя громадської продукції і праці і при допомозі права та державного апарату, демократичний правитель-інтеліґент здержує своїх виборців од занадто сильного напору на багатих, а од багатих видерає якусь подачку для себе і для своїх виборців. Інтересом нації, патріотизмом, націоналізмом, національною моралю і т. д. оперують весь час інтеліґентські патріотичні шарлатани, які при допомозі грошового, рухомого, мобільного, отже незвязаного ані з даною територією ані з даною нацією, інтернаціонального анонімного капіталу усунули і усувають від влади дійсну територіальну національну аристократію — тих, що володіють землею, фабриками, зброєю, що володіють засобами продукції і засобами оборони нації. Державно-орґанізацийний національний апарат і національна продукція — саме ядро і підстава нації — а з ними національна мораль і сама нація нищаться в корінь під пануванням інтеліґентської "патріотичної і націоналістичної" демократії.

Коли на чолі національної армії, на чолі національного державного орґанізацийного апарату і на чолі національної продукції не стоять персонально ті, що самі володіють зброєю, що самі продукують хліб і товари, що володіючи засобами продукції (землею і фабриками), мають матеріальну силу для правління і для одповідальности за правління націями; коли капіталісти та їхні інтеліґентські політичні та економічні аґенти (всякі "виборні" демократичні президенти, виборні міністри, посли, парламенти, всякі ано-

— 154 —

німні комерцийні і фінансові спекулянти) не несуть персональної — своїми особами і своїм матеріальним добром: землями і фабриками — одповідальности за свою владу, за своє правління; коли сама влада стає врешті на зразок грошей і грошових банків номінальною і анонімною; коли вкінці невідомо, хто дійсно править націями — то все трудніще стає знайти серед нації такого "невідомого солдата", який би хотів умірати за невідому владу і такого анонімного "пролєтарія", який би хотів продукувати під проводом анонімного безвідповідального хазяіна. Фінансовий грошовий капітал і його рідна дитина: правляча по його дорученю демократична інтеліґенція, мусять шукати для своєї оборони нових кондотєрів: ріжних "чорношкурих" та нечорношкурих найманих кольоніяльних військ; мусять спроваджувати для "національної продукції" ріжних "хунхузів і китайців"; мусять озброювати національною економічною та військовою технікою юрби варварів, які тільки ждуть моменту, щоб можна було захопити продукцію нації, щоб можна було найнявшу їх демократичну націю зруйнувати.

Розуміється ця нова сучасна світська влада безземельної і безфабричної інтеліґенції упаде від тих самих причин, від яких падала світська влада такої самої матеріально непродукуючої і здеклясованої інтеліґенції в попередніх століттях. Моральне відродженя старої земельної аристократії та її визволення з тієї ліберально-капіталістичної гнилі, якою її заразило панування гроша і капіталу; народженя нової аристократії з посеред заволодівшого вже засобами хліборобської продукції — землею — селянства і з посеред заволодіваючого вже засобами промислової продукції — фабриками — робітництва; переродженя змобілізованого селянина кондотєра, оцього "невідомого солдата" в свідомого свого імени, своєї чести і своєї ідеї лицаря; і врешті упадок національної продукції під пануванням демократії, а разом з тим сконсумованя продукції попередніх поколіннь і як наслідок цього повне обезціненя гроша і винищеня капіталу — ось знамена упадку нової світської влади безсилої здеклясованої інтеліґенції. Знамена упадку оцеї новочасної "симонії", при якій тепер, як і тоді підчас світського панування Пап, за гроші, за капітал можна було купувати все, отже і духовну, а разом з нею і політичну владу правлячої духовної інтеліґенції.*)

*) Слово "симонія", яким означали в середніх віках продажу духовного, священничого стану, походить од Симона Магіка, що хотів купити від Апостолів силу робити чудеса. Між иншим варто тут зацитувати слова Сореля: "Досвід учить, що надужиття влади, роблені дідичною аристократією, менше загалом небезпешні для правової свідомости мас, ніж надужиття, викликані режимом плютократіі". Зовсім певно, що ніщо так не нищить поваги до права, як видовище злочинів, роблених всякими вискочками, які на стільки забагатіли, що можуть купувати правителів держави." (Les illusions du progrès, ст. 297.)

— 155 —

Сучасні інтеліґентські правителі, як і попередники їх, мусітимуть скоритись грядучим Імператорам, вождям відроджених і новонароджених вояків та продуцентів. Вони мусітимуть вернутись в свої теперішні монастирі — в ті ріжні аполітичні культурно-національні установи — і до тієї ідейної, вказуючої тільки на соціяльні несправедливости, але не захоплюючої владу політичної діяльности, яка одна достойна інтеліґенції і яка єдине відповідає її позбавленому матеріяльної сили станові. І ці культурні, уморальнюючі, педаґоґічні, духовні завдання, до яких мусітиме вернутись інтеліґенція, такі безмежно великі, що в порівнанні з ними сучасні демократичні опереткові президентури та й загалом все парляментське і пресове інтеліґентське політичне шарлатанство перейде до історії таким дрібним і мізерним, як дрібним і мізерним у величній історії морально відродженої католицької Церкви здається нам сьогодня період світської влади Пап.

17. Одною з найбільше яскравих прояв сучасного бажання матеріяльно непродукуючої інтеліґенції захопити в свої руки світську владу на цілім світі єсть так звана "найбільше послідовна демократія": інтернаціональний революцийний і політичний соціялізм.

В політичнім соціялізмі зійшлись часово дві діяметрально собі протилежні течії сучасного громадського життя. З одного боку, з гори: оце бажання найбільше властолюбивої непродукуючої інтеліґенції — інтеліґенції найбільше незадоволеної своєю політично-фінансовою залежностю від капіталістів в сучасних "буржуазних демократіях" — визволитись з під цієї залежности, знищити владу капіталістів і неподільно правити світом, використавши для цього революцийну, переворотову енергію пролєтаріяту. З другого боку, з долини: стихийне хотіння новонародженої продукуючої громадської сили — промислово-фабричного робітництва — заволодіти тим, чим хоче володіти всяка продукуюча громадська сила: — засобами продукції і війни — в данім випадку фабриками і державою, та стати в той спосіб національною аристократією, усунувши від влади сучасних правителів нації, отже в першій мірі всяких правлячих тепер, демократичних, в тім числі і соціялістичних інтеліґентів. І гостра протилежність між цими двома течіями зарисовується що разу більше в міру того, як зростає реальна матеріяльна сила робітництва, як воно чим раз більше свідомо і орґанізовано (а не тільки по найму, механічно) починає брати участь в національній продукції, як збільшується його уділ у володінню національними фабриками і національною державою.

— 156 —

Інтеліґентському інтернаціональному революційному соціялізмові в мірі зросту матеріальної сили продукуючого робітництва усуваєтьса ґрунт під ногами. Соціалістичні інтеліґенти бачать чим раз виразніще, що їх жде доля їхніх демократичних побратимів. Як ці, "зробивши демократичну революцію", опинились в результаті в наймах у фінансового капіталу, так ті, "зробивши пролєтарську революцію", мусять опинитись в наймах у заволодіваючого фабриками і державою продукуючого пролєтаріату. І бороняться від тієї політично-комісіонерської ролі властолюбні соціялістичні інтеліґенти так само, ак боронились від неї у всіх часах і у всіх націй всакі інтеліґенти, що покинули єдине їм доступний ідейно-політичний, духовний або технічно-аполітичний світ і, замість чесно служити своїм націям, хотіли захопити непосильну для них світську політичну владу. Одинокою зброєю позбавлених матеріяльної сили, але бажаючих влади людей єсть скрізь і завжди словесне політичне обманство.

Для прикладу наведу тут тільки кілька найбільше яскравих зразків оцієї відміни інтеліґентського словесного і політичного обманства, яке зветься "науковим" інтернаціональним революцийним соціялізмом.

Коли вірити основній тезі тієї науки, яка спірається на даних, стверджених історією розвитку людства — тієї науки, яку зрештою визнають і самі соціялістичні інтеліґенти і яка каже, що "спосіб матеріяльного життя править світом ідей і предопреділяє хотіння" — то з факту, що ідею інтернаціонального соціялізму і світової диктатури пролєтаріяту сотворили люде, що жили по інтеліґентському, не звязаному з матеріяльною продукцією способу життя, треба зробити льоґічний висновок, що ця ідея єсть ідеєю оцих інтеліґентів, а не живучого по иншому способу матеріяльного життя, працюючого біля засобів матеріяльної продукції — біля фабрик та машин — матеріяльно продукуючого робітництва.*) І дійсно образ, який викликає в уяві ідея

*) За вийнятком двох дійсних робітників, Авґуста Бебеля і Бенуа Мальона і то зрештою дуже добрих орґанізаторів-політиків, але дуже слабих соціялістичних теоретиків, вся решта теоретиків (тоб-то людей усвідомлюючих в раціоналістичнім слові своє ірраціональне хотіння), як "утопійного", так і т. зв. "наукового" соціялізму були інтеліґенти буржуазного походженя. Отже інтеліґентами-міщанами були теоретики соціялізму фільософічного: Сен-Сімон, Фуріє, Овен — далі теоретики соціялізму політичного: Люї Блян, Блянкі, Лассаль, врешті теоретики соціялізму наукового: Маркс, Енґельс, Родбертус. Так само до інтеліґентів міщан належить професор Едвард Давід, доктор фільософії Франц Мерінґ, адвокат Карл Лібкнехт, скінчивший університет Карл

— 157 —

інтернаціонального соціялізму — образ одної світової держави, що реґулюе цілу світову соціялізовану продукцію — єсть образом, що неминуче вяжеться з пануванням касти, яка сама участи в матеріяльній продукції не братиме, а тільки, сидячи в своїх кабінетах серед всяких статистичних і наукових книг, буде "реґулювати" і правити продукцією соціялізованою, тоб-то такою, якої засоби — земля, фабрики, машини — будуть відібрані від продуцентів і, по скасованю приватної власности на них, будуть передані в завіду-

Кавтський і взагалі всі ті, що творять сучасну величезну соціялістичну літературу і пресу і що зроду віку самі матеріяльно продукуючою працею не займались і нічого спільного з засобами матеріяльної продукції — з землею, фабриками, машинами — не мали. При тім треба згадати давно всім відомий, але замало усвідомлений факт, що більшість творців і провідників інтернаціонального соціялізму, почавши од самого Маркса, належали до екстериторіяльноі, звязаної міцно своєю інтернаціональною конфесийно-купецькою орґанізацією і не звязаної з землею, полукочової жидівської раси, і що в хотіннях інтернаціонального соціялізму, усвідомлених і зформулованих його інтеліґентськими теоретиками — Жидами, захована значна доля ірраціонального стихийного хотіння оцієї інтернаціональної жидівської раси: захопити знов, все од віків утікаючу ім з рук і все для них недосяжну політичну владу над цивілізованим, осілим, хліборобським, технічно-промисловим світом. Як сильний єсть вплив Жидів в інтернаціональнім соціялізмі свідчить факт, що бажання напр. соціялістів Німців, як доцента університету Евгена Дюрінга в 70-х роках минулого століття, далі спроба бувшого теольоґа, потім соціяліста, Ріхарда Кальбера в 90-х роках, захистити соціялізм від жидівських впливів — скінчились повним крахом і соціялістичний конгрес в Кольонії в жовтні 1893 р. раз на завжди "предав анафемі" всякі антисемітські течії в соціялізмі. Факт цей стане зрештою зрозумілим, коли згадати, що перший основоположений для дальшої соціялістичної преси соціялістичний орґан в Німеччині був видаваний за гроші Карла Гохберґа, багатого жидівського купця з Франкфурту на Майні; що акціонерами найбільшого соціялістичного французького дневника L'Huvanité були жидівські капіталісти; що перший соціялістичний орґанізацийний конґрес в 1879 р. у Франції був фінансований Жидом Ісааком-Адольфом Креміє, який був алжирським ґубернатором за часів правління Французького патріота-республіканця Жида Ґамбетти і т. д. і т. д.

Врешті для зрозуміння інтеліґентські здеклясованого — отже не класового, не традицийного, не орґанічного — характеру інтернаціонального революцийного соціялізму, не без значіння також факт, підмічений таким видатним знавцем соціялістичного руху, як проф. Роберт Міхельс (в його книжці: "Політичні партії — спроба аналізу олігархічних тенденцій демократії", зібраний надзвичайно багатий фактичний матеріял до історії соціялізму), що діти соціялістичних діячів і проводирів майже ніколи не ісповідують соціялістичної віри своїх батьків. Цей факт бачимо скрізь, де якась ідеольоґія виросла на ґрунті таких цілей і таких бажаннь (в даному разі інтеліґентського бажання правити світом очевидно во імя "добра" цього світу), які не звязані з орїанічними потребами матеріяльного життя даної групи і од нездійсненя яких ніяка матеріяльна катастрофа даній ґрупі не грозить. Матеріяльне життя непродукуючої інтеліґенції зовсім не залежить од того, чи здійсниться інтеліґентська ідея інтернаціонального соціялізму, чи не здійсниться, і тому діти і семї провідників цієї ідеї, а часто і самі провідники, можуть спокійно, без ніякого риску для себе, од цієї ідеї одмовитись, знайшовши якийсь инший, більше моральний і більше відповідний для них від інтернаціонального соціялізму — інтеліґентський фах. І тому наприклад, коли соціялізм хліборобських дітей єсть проявою морального спантеличеня і класового виродженя хліборобської дитини, над яким страшно боліють душею і на який иноді дуже гостро реаґують батьки, бо в цім вони слушно бачать загрозу для істнування хліборобської сім'ї, то "буржуазний світогляд" дітей соціялістичних інтеліґентів не тільки не турбує, а дуже часто своєю більшою практичностю тішить навіть їхніх батьків. Не диво отже, що соціялісти хліборобського походженя це загалом рідкі вийнятки, а інтеліґентська "буржуазія" соціялістичного походженя це щоденне зявище.

— 158 —

вання оцієї пануючої касти. Цею кастою, виконуючою інтелектуальну працю правління по дорученю одного анонімного, інперсонального, соціялізованого економічного підприємства, може бути розуміється тільки "освічена", сама матеріально непродукуюча інтеліґенція.

Але ця інтеліґентська "наукова" утопія, випливаюча з нездійснимого інтеліґентського хотіння влади, з бажання захопити цю владу над соціялізованими (тоб-то відібраними від дійсних продуцентів) засобами продукції при допомозі диктатури пролєтаріяту, що в дійсности мусить бути диктатурою інтеліґентських вождів пролєтарських політичних партій, — оця інтеліґентська нездійснима утопія розбивається і нищиться образом здійснимого хотіння робітництва: заволодіти в своє — робітниче — посідання власною національною фабрикою; мати право, усунувши посередника капіталіста, одержувати од инших класів нації (хліборобів, купців, інтеліґентів) повну плату за свою працю, і охоронити власною зброєю та власною державою свою власну національну працю і свою власну національну фабрику так, щоб її не захопив часом і не підчинив собі якийсь "інтернаціональний", добре озброєний, але ледачий і до праці нездатний инший пролєтарій.

Реальне життя все більше поглиблює широку безодню, що лежить між тими двома, зовсім відмінними хотіннями. Коли на Дрезденськім соціялістичнім конґресі інтеліґент Göhre розсказав, ак він "з ліобови до соціялізму" зрікся карєри, майна, відрікся навіть власної "буржуазної" сімї, то йому відповіли, що все це дуже гарний сентименталізм, але робітникам нема до цього діла, бо інтеліґенти, коли і роблять жертви, то думають все-ж таки про себе, а не про робітництво. В країнах найбільше промислових, з найбільше розвиненим і найбільше здатним до участи в продукції робітництвом, це робітництво скидає з себе чим раз більше словесний гіпноз політичного соціялістичного Інтернаціоналу, всяких кермованих інтеліґентами большовицьких і меншевицьких, комуністичних і напівкомуністичних партій. Провідну ролю здобувають там собі не ці партії з їх утопічними максимальними проґрамами і вульґарним виборчим утилітаризмом проґрам мінімальних, а могутні професіональні орґанізації, споживчі та витворчі (консумцийні і продукцийні) робітничі кооперативи, що під проводом найкращих орґанізаторів з посеред самих-же робітників найкраще підготовляють робітництво до заволодіння фабриками, до заволодіння засобами їхньої промислової продукції. Ці професіональні економічні робітничі орґанізації, збудовані звичайно на монархічнім і аристократичнім принціпі твердої влади своїх персонально автори-

— 159 —

тетних і персонально відповідальних та здатних провідників, — орґанізації дуже далекі од інтеліґентської словесности, демагогії і республіканства — чим раз більше витворюють з робітництва ту нову частину національної аристократії, що, володіючи матеріальною силою, в правлінню і орґанізації своєї нації виконуватиме таку ролю і займатиме таке місце, які припадають фабричному промислу в загальному матеріальному життю, в національній продукції цілої даної нації.

Розвиток наприклад найбільше культурного і працьовитого анґлійського робітництва — розвиток так несимпатичний всяким інтеліґентським соціялістичним партийним політикам — показує, яка велика нова національна сила родиться серед здатного до володіння засобами своєї промислової продукції робітничого класу. Робітнича англійська аристократія, обєднана в свої сильні, дійсно класові орґанізації, чим раз більше забірає провід цілого робітничого руху в свої руки. І як всяка дійсна (а не словесна) аристократія, що дійсно володіє, або заволодіває засобами продукції, вона так береже ці свої засоби продукції, так шанує і береже цю свою частину національного добра, що для найбільше навіть консервативного анґлійського хлібороба можливість правління Анґлією робітничого міністерського кабінету не виявляє вже сьогодня небезпеки знищеня національної продукції і небезпеки для самого істнування нації. Бо робітничий клас, здобуваючи собі своєю активною і свідомою участю в національній продукції реальну матеріяльну силу для влади, і одночасно скидаючи з себе гіпноз словесних інтеліґентських політичних інтернаціональних утопій, вступає тим самим в ряди старої національної аристократії і разом з силою здобуває собі моральний авторітет в очах цілої нації.

Знов з другого боку приклад Америки — де інтернаціональний соціялістичний рух був досі дуже слабо розвинений тому, що тамошнє робітництво, завдяки непочатому багацтву краю, легко переходило в ряди власників промислових підприємств — показує, що дійсне, реальне володіння засобами продукції скрізь нищить серед робітництва інтернаціональний соціялізм. Він держиться міцно тільки ще в таких країнах, де соціял-демократичні політичні партії дають надію робітникам увільнитись при допомозі політики від обовязку продукцийної економічної праці і зробити в рядах цих партій інтеліґентську політичну карєру — так само, як були часи, коли орґанізація католицької Церкви давала можність селянам і дрібним міщанам позбутись своєї праці, вирватись зі свого класу і дістатись в характері священників в найвищі ряди тодішньої інтеліґенції. Але

— 160 —

там, де робітник стає чим раз більше собою, де росте його самоповага, де він аристократизується, де він любить і уміє працювати і де завдяки тому росте його участь у володінню засобами промислової продукції і в правлінню нацією, там пануванню інтернаціональної соціялістичної інтеліґенції приходить швидкий кінець.

І як всяка інтеліґенція у всіх історичних добах, так і сучасна інтеліґенція соціялістична спасає своє панування суґґестією, що вона одна тільки в процесі боротьби володіє секретом використовування допомоги надприродніх сил і одна володіє їй тільки доступним умінням скермовувати в бажаному напрямку ділання цих сил. В даному разі оцей секрет називається "науковим соціялізмом", який, спіраючись на науковім аналізі економічної продукції, дає наукові підстави для боротьби пролєтаріяту з буржуазією і науково предопреділяє будучий кінцевий результат цієї боротьби. Але й тут позбавлені власної матеріяльної сили інтеліґенти плутаються самі в своїй словесній "науці".

Бо коли наприклад Ленін і Троцький, думаючи, що соціялізм єсть дійсною, непереможною науковою істиною, рішили його просто прикласти до життя (а це можуть зробити очевидно тільки люде освічені, спеціялісти від соціялістичної науки, отже тільки вони: — інтеліґентські вожді диктатури пролєтаріяту), то знов инші такіж наукові соціялісти, і то в країнах більше розвинених промислово, отже більше підготовлених, як каже соціялістична наука, до диктатури пролєтаріяту, рішили, що ця наукова істина вимагає ще підтвердженя в образі тайного, безпосереднього, рівного і т. д. демократичного голосування. І коли одні інтеліґентські соціялістичні маґи, стоючи на ґрунті відомої їм "істини", думають зовсім слушно, що вона, як всяка істина,, не потрібує підтвердженя, та ще підтвердженя анонімного, зі страхом, в одиночній камері виборчих льокалів, і на тій підставі заводять свою диктатуру, відкидаючи всякі демократичні "конституанти" — то знов инші такі самі маги кажуть, що по відомим тільки їм "науковим законам" ще не настали "наукові обєктивні дані" для здійсненя чуда соціялістичної істини. Обидві-ж ці маґії означають на ділі: в першім випадку, в країні здійсненя соціялістичної істини, повне знищеня технічних засобів продукції, які нібито мав під диктатурою своїх інтеліґентських вождів удосконалити пролєтаріят; а у випадку другім збереженя всіх найтемніщих сторін — отже спекуляції, визиску, брехні, моральної руїни — того міщанського капіталістичного ладу, якого неминучий кінець "науково" предсказує інтеліґентська соція-

— 161 —

лістична наука, але який заразом вона зберігає, щоб мати можність весь час його "науково" підривати.

Розуміється робітництво, яке "не добре" розбірається в законах інтеліґентської соціялістичної маґії, рішає зовсім слушно, що для соціялістичної інтеліґенції потрібний мабуть настільки сильний капіталістичний лад, щоб пролєтаріят його не міг знищити до часу, поки того не забажають самі інтеліґенти, які самі, як астрольоґи по ріжним небесним знакам, рішать на підставі своєї науки, що вже цей лад "дозрів" до знищеня. А позаяк інтеліґентські соціялістичні вожді разом з тим дуже люблять при ріжних нагодах запевняти "буржуазію", що якби не їх мудра політика та не їх мудре кермування робітничими масами, то ці маси давно-б уже знищили капіталістичний лад, буржуазію і зробили соціяльну революцію, — і позаяк отой міщанський капіталістичний лад цілим своїм тягарем лягає власне на продукуюче робітництво, а не на матеріяльно непродуктивну інтеліґенцію, то нічого дивного, що робітничий клас все більше одвертається од своїх інтеліґентських проводирів і все менше вірить тим, хто во імя словесних "наукових даних революцийного соціялізму" не дозволяє робітникам цей капіталістичний лад своєю дійсною реальною матеріяльною силою або "передчасно" усунути, або в бажанім для себе напрямку реформувати.

Найсильніщий арґумент, який висувають проти "російської комуністичної єреси" оці представники "більше наукової" соціялістичної науки гласить, що пролєтаріят тільки тоді переможе, коли зуміє сам власними силами зорґанізувати продукцію. Але на те, щоб перемогти — вчать ці самі люде науки — він мусить бути зорґанізований в соціялістично-демократичні політичні партії, на чолі яких, як вже слушно зауважив було навіть сам Маркс, стають "адвокати без справ, лікарі без хворих і без науки, студенти від біліярду, комівояжери та инші комісіонери торговлі, а головним чином журналісти маленької преси... які в Інтернаціоналі знаходять для себе вихід і карєру".*) Що спільного мають оці провідники соціялістичних політичних партій з "продукцією" і як під їх проводом робітництво навчиться краще володіти засобами продукції, це знов один з секретів інтеліґентської соціялістичної наукової маґії.

Такий самий зрештою секрет, як і те, чому непотрібна для інтернаціональної інтеліґенції боротьба націй за охорону і збільшеня потрібної і робітникам своєї власної національної продукції єсть "реакцією і злом", а потрібна для

*) L'Alliance de la démocratie — цитую за Сорелем. La décomposition du marxisme, ст. 56.

— 162 —

інтернаціональної інтеліґенції руйнуюча національну продукцію боротьба класів єсть "поступом і добром".

Чому, сучасна держава, як вчать теоретики соціялізму, єсть "насильством і виразом панування буржуазного класу", а будуча соціялістична держава, де мають панувати (як напр. тепер в Росії) соціялістичні інтеліґенти, буде філянтропійною установою і формою панування добра.

Чому досі розвиток людства — на думку тих-же соціялістичних теоретиків — все витворював незадоволені з істнуючої форми політичного ладу "революцийні класи", а той самий розвиток людства, який відбуватиметься вже під проводом соціялістичних магів, буде йти "по науковому пляну", по якому очевидно не предвидиться творити нові, незадоволені з соціялістичного політичного панування, "революцийні класи".

Чому інтернаціональний соціялізм, як гласить його теорія, єсть рухом класовим, і чому соціялістичні проводирі на практиці підчас виборів звертаються, як і всяка инша інтеліґентська демократія, не до свого класу, а до "цілого народу", якому вони обіцюють так само ріжні виборчі чудеса. І чому в результаті такої соціялістичної практики появляються серед "класового руху пролєтарів" такі орґанізації "Parteibudiger-ів", як напр. "берлінська ліґа соціялістичних власників готелів і ресторацій" — орґанізації настільки сильні серед "пролєтаріату", що під їх впливом на кількох соціялістичних конґресах падали внески про боротьбу з алькоголізмом, бо соціялістичні проводирі боялись порушити інтереси тих, в чиїх руках були "алькогольні" осередки соціялістичної пропаґанди серед вибіраючого до парляментів "народу".

Чому мілітаризм єсть "найгіршою формою класового насильства", яку так завзято поборювали в парламентах опозицийні пацифістичні інтеліґентські соціялістичні посли, і чому червона соціялістична армія це тільки "озбрєний народ", що бореться "за найвище добро людства" — це така армія, за яку не гріх держатися руками і ногами соціялістам, що поставали на якийсь час республіканськими правителями або совітськими комісарами.

Чому, коли соціялісти ще не правлять і тільки добиваються влади — повинна істнувати "воля преси". А коли вони вже дійшли до влади, то можуть, як напр. в Росії, виходити тільки урядові газети, або-ж, як пропонував на випадок перемоги соціялізму ще Бебель: "повинна бути призначена компетентна комісія, яка рішатиме тоді, що можна і чого не можна друкувати".*)

*) Цитую за Р. Міхельсом: Політичні партії, французське видання, ст. 290.

— 163 —

Чому "знищеня панування буржуазії" можливе тільки "шляхом революції", а знищеня панування соціялістичних комісарів відбудеться шляхом лагідної симпатичної еволюції, бо як що вірити соціялістичним маґам, їх "держава сама одмірає", її правителі-янголи, самі добровільно зречуться свого панування і т. д. і т. д.

Розуміється було-б річчу безнадійною словом боротись з оцим словесним шарлатанством. Воно зникне само собою тоді, коли зникне можливість політичного правління інтеліґенції, яка, щоб правити, оцього шарлатанства вживає. Доля "інтернаціонального революцийного соціялізму" звязана з долею всеї — однаково як "буржуазної" так і "соціялістичної" — інтеліґентської демократії. І, як ціла інтеліґентська демократія, зчезне він тоді, коли народні продукуючі маси, ставши віч-навіч з голодом, перестануть вірити в "науково доказану" перемогу "соціялістичних проґрам"; тоді, коли вони самі переконаються, що "новий і кращий лад" твориться новою і краще зорґанізованою працею, а не заклинанням і ворожінням соціялістичних магів; коли нації, зруйновані пануванням безсилої інтеліґенції, мусітимуть так інтензивно і тяжко працювати, що харчування цілої хмари інтеліґентських політиків стане для них неможливим; і коли в наслідок цього всього сучасний інтеліґент-правитель, подібно як його предок з часів середновічча, перетвориться із зітхаючого до всесвітньої "інтернаціональної" влади політичного властолюбивого діяча, або в чесного фаховця: помішника правлячого нацією озброєного продуцента, — або в дійсно ідейного, своїм власним життям стверджуючого свою укохану істину — новочасного убогого пустельника-монаха: працюючого для культури, духовного учителя і просвітителя своєї нації.

А поки що інтеліґентський інтернаціональний соціялізм мусить далі руйнувати нації. І то тим більше, чим більше дана нація темна, неграмотна, — чим більше вона не любить і не вміє працювати, — чим більше вірить вона в спасательну і чудодійну силу партийних "соціяльних проґрам", — чим більше вона наближається до тієї стадії розвитку націй, коли замість добре горати та інтензивно обробляти поле, кликали знахорів, які своїми словесними заклинаннями повинні були спровадити добрий урожай.

І у нас нічого, крім повної руїни, не лишиться од тієї політичної боротьби, яку ведуть проміж собою за владу, при допомозі розаґітованих інтеліґентською словесностю наших темних мас, соціялісти II-го, II½ і соціялісти III-го Інтернаціоналу. Всі ці українські інтеліґенти, що під проводом соціяліста Петлюри, при піддержці соціяліста Пілсудського, намагаються нищити тих українських інтеліґентів, що при піддержці соціяліста Леніна і під проводом соціяліста Раковського

— 164 —

розстрілюють соціалістів, які піддержують Петлюру. Бо світська політична влада непродукуючої, не володіючої засобами продукції і через те матеріально безсилої інтеліґенції, спіраючись скрізь і завжди на словеснім обманстві і брехні, кінчилась скрізь і завжди "перемішанням всіх язиків", "стовпотворінням вавилонським", — кінчилась для всіх націй руїною моральною, а вслід за тим і повною руїною матеріальною.

18. Оцим же самим змаганням безсилої здеклясованої інтеліґенції захопити в свої руки політичну владу і провід в нації не городській, а в нації сільський, хліборобській, — пояснюється такий на перший погляд дивовижний факт, як поява на Україні есеровщини.

Будучі історики російської революції будуть колись голову ламати над питанням: в який спосіб на Україні, що вже в XVII-ім століттю, навіть у своїй степовій частині, стала під впливом зросту хліборобської культури переходити від спільного володіння землею до володіння приватного, — на Україні, яка за повне приватне і дідичне по лицарському праву меча, "козацькою шаблею" здобуте право до землі, вела вікову боротьбу з Польщею, з Москвою, з Татарами і врешті зі своїми внутрішніми общинниками, репрезентованими в часах великої Руїни півкочовою уходницькою Січю Запорожською*) — на Україні, яка в кінці кінців, не зважаючи на дальші повсякчасні перешкоди з боку общинницького петербурґського російського уряду, що насильно заводив в ній аракчеївські общини, що нарочито піддержував скрізь спільність і замкнутість "крестьянскихъ обществъ", виграла цю вікову боротьбу і закріпила скрізь на своїй території перевагу приватного (чи то хуторського, чи то "подворного") землеволодіння — в який спосіб в цій хліборобській Україні, в ХХ-ім століттю, в самім вже кінці многостолітнього процесу інтензифікації хліборобства і під впливом цієї інтензифікації закріпленя землі в повну приватну власність, раптом на чоло селянських мас вибилась на якийсь час партія, що в своїх

*) В історії Січи Запорожської треба розріжняти виразно два зовсім відмінні періоди: Перший до часів Гетьманування Богдана Хмельницького, коли Січ була висунутим найдалі в Дикі Степи аванпостом хліборобської культури, козацькою лицарською школою для боротьби з кочовниками — і період другий по смерти Хмельницького, коли Січ, злигавшись з Татарами, стала аванпостом кочовників в їх боротьбі з хліборобами, стала пристановищем і опорою всіх тих півкочових (уходницьких, рибальських, ловецьких і т. д.) українських елементів, які стояли за неподільність козацьких військових земель і які були страшно незадоволені з заведеня на "городовій" Гетьманській Україні приватного козацького землеволодіння. Але позаяк ця перемога приватного землеволодіння була наслідком стихийного процесу інтензифікації та поширеня хлібогсбства і перемоги плуга над нерозораним степом, то нова Січ, заступниця степу, мусіла в цій боротьбі з плугом упасти.

— 165 —

писаннях пропонувала "соціялізацію землі", тоб-то знищеня приватної власности на землю, иншими словами поворот до давно пройдених низчих форм хліборобства і до звязаної з примітивним хліборобством примітивної земельної общини.

І коли ці історики не звернуть уваги на факт, що перед війною, а особливо підчас війни, здеґенерований російсько-петербурґський уряд наплодив по своїх бюрократичних, не даючих ніякої технічної освіти школах, цілі юрби здеклясованої інтелігенції і півінтеліґенції — то вони відповіді на це питання не знайдуть. Тільки появою оцієї здеклясованої, до ніякої продукцийної праці непідготовленої і нездатної інтеліґенції і півінтеліґенції — появою її в таких страшних масах, які в своїй десятиміліонній армії, в своїм державнім апараті, в своїх "земсоюзах", "земгорах" і т. д. здатна була прогодувати тільки змобілізована дореволюцийна Росія — пояснюється той факт, що ця інтелігенція і півінтеліґенція, не знайшовши для себе бюрократичних посад в Галичині, в Костянтинополі та инших краях, що їх мала завоювати стара Росія, кинулась підчас революції на українське село і там, по розпаді російської армії, бюрократії, "земсоюзів" і "земгорів", стала шукати виходу для своєї звички до командування, для своєї волі до матеріяльно непродукуючого, за сором для себе матеріяльну працю вважаючого, інтелігентського способу життя.

Знищеня приватної власности на землю це ідея-образ, що захопив оцю здеклясовану інтеліґенцію, яка по розвалі петербурґької Росії лишилась без посад і стала шукати собі політичної роботи на селі. Цей образ-ідея вповні відповідав її стихийним хотінням політичного проводу над позбавленим в її уяві приватно-власницького права до землі, отже над позбавленим своєї матеріяльної сили, "поінтеліґентщеним", коли так можна сказати, селянством.

Селянин землевласник, селянин володіючий основним засобом хліборобської продукції і підставою своєї матеріяльної сили: землею — це, як зовсім слушно кажуть есеровські теоретики, "монополіст" — це сам собі пан, який сам має матеріяльну силу для влади; який може правити сам, і який до політичної влади над собою інтеліґента — по скільки цей інтеліґент не стероризує його якоюсь чужою найнятою армією, або не оплутає сіткою демократичного анонімного інтернаціонального фінансового капіталу — не допустить.

Вирвати у селянства, як багатшого так і бідніщого, оцей "монополь" сили: вирвати у нього землю, оцю матеріяльну

— 166 —

підставу всякої хліборобської політичної сіли; перетворити гордих селян-хазяїв, що з посмішкою ставляться до всякої міської інтеліґентщини, в незвязану тисячними нитками приватної власности з землею, покірливу, рабську, тремтячу перед всяким інтеліґентом (будь це петеребурґський чиновник, український соціяль-революціонер, чи большовицький комісар) общинницьку череду; дати такий общинний стадний земельний устрій селянству, щоб воно в цім стаднім земельнім устрої не могло витворити само з себе своїх-же власних сильніщих правителів і тому не могло обійтись без інтеліґентських проводирів — ось стихийне бажання, як старих петербурзьких "мирових посередників" і "земських начальників", так і їх духовних спадкоємців: всяких українських і неукраїнських есерів. Бажання всіх тих, кого старий петербурґський, общинницький і по духу кочовий, не хліборобський, російський уряд підготовляв по своїх школах на більших або менших бюрократів, на більших або менших доглядачів і погоничів "благоденствуючого" під пануванням тієї чи иншої інтеліґентеької бюрократії "хліборобського народу".

"На село, на орґанізацийну роботу між селянством, повинні піти всі трудово-інтеліґентські елементи, які не мають якоїсь конкретної цінної роботи по містах " — пише провідник українських есерів і ніколи нічого спільного з селом не мавший професор. Грушевський.*)

А що міст на Україні дуже мало і що вся "конкретна і цінна робота по містах" була вже у нас зайнята інтеліґенцією російською, польською і жидівською, то інтеліґенція українська вся дійсно кину-

*) "Борітеся-поборете" — закордонний орґан У.П.С.Р., ч. 4. Там же подана проф. Грушевським така зворушлива ідилічна картина соціялізованого села, яка хіба тільки в золотому сні могла приснитись якомусь старому російському бюрократові. Уявім собі таку волость — пише він — де єсть громадська цегельня, тартаки, бровар, винокурня, одна або дві цукроварні і всякі инші заводи. Працюють в них місцеві селяне під проводом місцевих механіків і інструкторів в часах, коли робота в полі не вимагає всеї енергії. Викопавши і звізши буряки, ячмінь (?!) і бараболю, селяне зварили собі за шість місяців цукор на цукроварні, накурили пива, горівки, скільки треба для спожитку ("согласно табели о винокуреніи" додав-би тут старий бюрократ), виткали полотно з льну і коноплі, нашили обувя і всякого иншого реміння з шкіри. Робочий день при сім був невеликий, шість годинний що найбільше, працьовано по дві, три, чотирі переміни... Коли на оранку, косовицю і жнива вийде вся трудова людність громади, коли являться до помочи ще й машини, 16 годинна робота на полі теж спаде може до 8—10 годин в середнім рахунку. Селянин тепер прогодує не тільки своїх, він прийме охоче чимало всякої сторонньої людности, перед усім кваліфікованих робітників, всякого рода техників, а також і культурних робітників. Він може обставити їх зовсім прилично з матеріяльної сторони. Потяг з міста на село піде на зустріч запотребованя села-громади у всякого рода спеціялістах професіоністах і т. д. і т. д. Найбільше сумним одначе, а заразом найбільше характерним являться те, що ці милі есеровські фантазії про ідиллю соціялізованого села не перешкодили проф. Грушевському в літі 1921 р. предлагати свої реальні послуги большовикам, які реально і на ділі винищують те саме українське село, за долю якого так ніби турбувався есерствующий інтеліґент Грушевський.

— 167 —

лась "на орґанізацийну роботу" на село. І як захопленя влади над міським пролєтаріятом, під гаслом інтернаціонального соціялізму, стало політичною "конкретною і цінною роботою" інтеліґенції по містах — так захопленя влади над селянством, під гаслом соціялізації землі і знищеня "панів та куркулів" землевласників, стало політичною "конкретною і цінною роботою" інтеліґенції по селах.

Теорію спільного володіння землею, на якій можна було-б оперти "українську соціялізацію землі", оці інтеліґенти і півінтеліґенти застали вже готову. В єдино доступній їм російській літературі, ця теорія була зформулована: з одного боку ріжними нездатними і залінивими до хліборобської праці, романтичними "кающимися россійскими дворянами", а з другого — ідеольоґами офіціальної бюрократії, для якої община, тримаюча мілілони російського селянства в одній сліпій, темній, примітивній юрбі, здавалась зовсім слушно підставою і опорою петербурґського самодержавія. Треба було тільки оцю мертву раціоналістичну теорію оживити силою свого ірраціонального стихийного хотіння політичної влади і проводу над українським селом. І подібно тому, як утопійний ідейний соціялізм, під впливом зросту властолюбивого хотіння міщанської політикуючої інтеліґенції, перетворився у всякі політичні, бажаючі влади, соціяль-демократичні партії — так само старе, з одного боку ідейно-утопійне, а з другого мертвоказьонне російське "общинництво" перетворилось раптом, під впливом хотіння державних посад здемобілізованої в 1917 році інтеліґенції, в величезну політичну українську партію соціялістів-революціонерів.

І так само, як в політичнім городськім соціялізмі зустрілись часово дві діяметрально собі протилежні — міщансько-інтеліґентська і пролєтарсько-робітнича — громадські течії, так і в українській політичній сільській есеровщині, здеклясовані, до продукційної праці нездатні, бюрократичною російською школою покалічені інтеліґенти, в своїх бажаннях захопити політичну владу, зустрілись зі стихийним бажанням безземельного і малоземельного селянства не дати нізащо в руки заможніщим сільським хазяям пустуючої хвилево, під впливом розбоїв і погромів, сусідньої поміщицької землі.

Розуміється не есеровської соціялізації хотіли оці, голосувавші за есеровські виборчі списки, безземельні та малоземельні селяне. Розуміється ніхто з них не збірався віддавати в общинне і соціялізоване володіння свого города, чи своєї одної або двох десятин. Розуміється нікому з них не спадало на думку вимагати од багатшого сусіда, щоб він пожертвував "обчеству" в "громадське користування" свою власну, по батьках одідичену землю. Вони хотіли тільки, щоб поміщицька — як у нас на Правобережжі кажуть: "скарбова" —

— 168 —

земля, що віками давала їм прожиток і заробіток, не дісталась на власність в руки посідаючих інветар заможніщих селян, у яких, при сучасній системі їх хазяйства, це бідне селянство прожитку і заробітку вже не мало-б. І як давніще, при касуванню напр. сервітутів, за удержаня цих сервітутів, тоб-то за удержаня старих, пережитих, реакцийних форм землеволодіння, стояли завжди оці бідні малоземельні селяне, бо, маючи небагато землі, вони випасали свою худобу в поміщицькому лісі і на спільній з поміщиком толоці — так тепер за удержаня неподільности і непродажности "скарбової" землі, за право користування (а не за право общинного володіння!) цією поміщицькою землею, иншими словами за своє старинне право сервітута до цієї землі, стали, як один, всі ті селяне, які, не маючи своїх коней, волів, возів і плугів, не могли мати надії, що їм, як багатіям, вдасться цю землю на власність купити.

Але крім цієї катеґорії "есерів" була ще багато небезпешніща катеґорія инша. Ті самі, що вже в XVII століттю (при тодішніх земельних просторах!) скаржились на "дуків", що за ними "всі луги і луки" і що "козаку-нетязі нема де коня попасти". Ті самі сучасні козаки-нетяги, що, як тоді так і тепер, з найбільшою погордою ставлячись до тяжкої хліборобської праці, ненавидять всею душею той плуг, що займає все нові землі і все урізає пасовиська, де можна, було так легко, свобідно, без тяжкої праці табуни коней та овець випасати. Це весь той, на жаль ще численний у нас, нашою нацією на протязі віків ще не вповні засимільований східний кочовий елемент, який хоч мусів з бідою пристосуватись до нових умов істнування, але своєї дідичної расової зненависти до осілого хлібороба не позбувся.

Він все орґанічно потрібує коло себе пустих, порожніх земель. Йому завжди, чи в XVII-ім чи в ХХ-ім століттю все треба "прирізки" і то прирізки розуміється "без викупа", бо-ж він цієї прирізки не хоче так як хлібороб: для збільшеня, для інтензифікації своєї хліборобської праці — а для того, щоб власне менше працювати, менше горати, а більше випасати, щоб вільніще, свободніще, безробітніще можна було жити. Земля на власність йому не потрібна; він її не любить, бо він з неї не живе. Коли йому стає "тісно" він не добуває, як західний європеєць, як український хлібороб, як китаєць, з тієї самої землі замість одного — два пуди зерна. Він просто оцю "бісову тісноту" кидає і шукає нових порожніх земель. Або-ж.... в рядах тієї чи иншої "красної армії"

— 169 —

йде він огнем і мечем на сусідні хліборобські культури, йде на захід "ширити ідеї Карла Маркса".

Велике відродженя оцих східних кочових елементів, їх страшна радість, їх безконешне щастя, що вони можуть поторощити косарки, порозвинчувати трактори і молотилки, поламати плуги, попалити "економії", заводи і фабрики, поздіймати рельси і шпали, порізати телеґрафні дроти — це одна з найбільше характерних рис російської так званої революції. Не на пасивному, прибитому бідному малоземельному і безземельному але працьовитому хліборобові, який тільки і мріє, щоб десь доробитись земельки, — а ось на цьому активному войовничому, скрізь на мітінґах виступаючому "свідомому соціялістичному сільському елементи будували свої пляни захопленя на Україні політичної влади всі есерствующі інтеліґенти. Однаково як старі: хоч розумні та енергійні, але еґоїстичні, політично криводушні, хитрі і лукаві амбітники, духові спадкоємці наших колишних прототопів Максимів Філімонових*), — так і молоді: в своїх бажаннях "будувати соціялістичну Україну" щирі та ідейні, але наївні, недоучені і збаламучені по школах "воєннаго времени", наші гарні здемобілізовані хлопчаки.

Багато більше практичні в ділах політичної влади і адміністрації, посідаючі вікову традицію панування кочовників над хліборобами, російські большовики багато швидше ніж наші старі і молоді есери зрозуміли дійсний стан річей на українському селі. Знаючи, як і есери, що головний і найнебезпешніщий ворог панування всякої інтеліґентської бюрократії — однаково чи петербурґської, чи есеровської, чи большовицької — це селянин-хазяїн землевласник, вони рішили його вкрай знищити і обезсилити, але знищити не утопійною есеровською соціялізацією, з якої цей селянин-хазяїн сміявся, а реальною "Вохрою" (воєнною внутрішньою комуністичною охраною, складеною з надійних, переважно інородних елементів) і так само реальними, як стара петербурґська поліція і "охранка", місцевими сільськими "комбєдами".

Політично розбитий "Вохрою" і "комбєдами", перед тим опльований, осмішений і в той спосіб морально обезсилений своїми "рідними" есерами, український селянин-хазяїн, оцей есеровською і боль-

*) Яка шкода, що проф. Грушевський не довів своєї великої історії до часів "великої Руїни". Ми-б напевне більше знали про оцього протопопа Філімонова, одного з найбільше освічених і енерґійних людей свого часу, який "з ненависти і заздрости до людей значних" кликав на Україну московських воєвод; який був ідейним вдохновителем тодішньої, теж посвоєму есеровської Пушкарівщини та Брюховеччини; якого Москва вживала скрізь, де тільки треба було розбити небезпешну для неї українську козацько-старшинську національну силу і якого, використавши для своїх цілей, вона кинула врешті в тюрму, поводячись з ним жорстоко і з погордою.

— 170 —

шовицькою "Україною" побитий "куркуль", був, як економічна сила, проте використаний большовиками. Але як старий петербурґський уряд в залежність од "крестьянскаго общества" — так само і большовики поставили того небезпешного "куркуля" в залежність од "Комбєда"; в таку залежність од темної і ледачої, ненавидячої всяку більшу інтензивність праці — юрби, щоб він не міг визволитись з під панування тієї юрби, щоб він не міг удосконалити свого хазяйства, щоб він не міг порости в силу, щоб він не міг ніколи стати тим хліборобом, якого поява розторощуе скрізь і завжди всяке панування півкочових, однаково чи петербурґських, чи большовицьких, чи есеровських, інтеліґентських баскаків.

Економічна необхідність примусила большовиків оддати "куркулю" пустуючі поміщицькі землі. Але віддали вони їх тільки в оренду*) і при тім так, що скрізь задержана неподільність і непорушність цих поміщицьких земель тому, що "комбєди" дістали на ці землі право сервітута, тоб-то право одержувати з "куркулів", орендаторів поміщицької землі, ріжні економічні користи, які вилились тепер переважно в форму натуральної повинности-дані. І так само, як перед століттями, мусить український хлібороб і тепер цю дань в натурі зі своєї праці всяким баскакам, всяким ледачим але озброєним кочовникам, всяким ідеалізованим нашими есерами "людям татарським" платити....

Розуміється оцей реально пристосований до визиску хліборобської праці большовицький кочовничий державний апарат знищив зразу ефемерну словесну популярність есерів. "Комбєди" примусили хлібороба працювати на себе, не "прапануючи" йому, як есери, якусь утопійну соціялізацію, а вживаючи до цього озброєну реальну військову силу. Вони задержали скрізь непорушно витворені хліборобським економічним життям на України всі форми приватного землеволодіння, як "крестьянскаго" так і "дворянскаго", але політично пристосували їх до панування над ними нехліборобських: кочових та інтеліґентських елементів. І одночасно.... викинули зразу "за шиворотъ" скрізь наших соціялізаторів есерів.

Бо виїзжаючи по владу з міста на село, забули наші есери, що влада не твориться словесним шарлатанством; що в супереч відомій приказці, трудніше "на селі дурити"; що інтеліґент, який хоче панувати над хліборобом і тому береться соціялізувати йому землю, крім

*) По большовицьким законам поміщицька земля віддається селянам в оренду на девять літ, отже так, щоб орендатори не могли придбати до неї десятилітнього права давности і в той спосіб землю за собою закріпити. Це один з численних прикладів, як часто закони життя нещадно нищать закони теоретичної льоґіки і як часто дійсність готує гіркі розчарування для її словесних фальсифікаторів.

— 171 —

своїх ґазеток, промов і брошурок, мусить ще мати за собою: або набрану з Калмиків, Інґушів і Текінців "Вохру", або-ж демократичний інтернаціональний фінасовий капітал.

Але шкоду своєю словесностю принесли есери нашому селу не меншу, чим приносить її скрізь всяка здеклясована інтеліґенція, що пхається до політичної влади. Розуміється шкоду не безпосередню, бо навіть на це не стало сили та ідейности у наших більше хитрих чим завзятих інтеліґентських демаґоґів, а шкоду посередню тим, що вони, як їх духові попередники з часів Руїни, прочистили тільки своєю агітацією шлях для російсько-большовицького панування в Україні.

Есери своєю "політичною діяльностю" підрізали морально єдину українську національну силу, яка могла була встояти проти большовизму: вони підрізали хазяйовите, хліборобське, більше чи менше земельне українське землевласницьке селянство. І ослабивши українського "пана і куркуля", вони підготовили на Україні панування "Вохри" і "комбєдів". Замість явити світу "нове слово" української соціялізації, вони розвиток хліборобської культури на Україні повернули на цілі століття назад.

Бо підготовлене есерами панування большовиків на Україні означає збереженя і законсервування всеї поміщицької землі, без огляду на її культурну, національну і економічну вартість; без огляду на те, чи той, хто володів нею, був дійсно необхідним для України творцем її національного багацтва, господарем-хліборобом, чи це був якийсь "городський аґрарій", який хотів лише ренту за свою землю діставати.

Бо панування большовиків зупинило на довгі часи економічно і національно корисний процес парцеляції таких лятифундій, які ані культурностю свого господарства, ані патріотизмом свого хазяїна і його любовю до рідної землі — не були з Україною звязані і на місці яких став уже було появлятись скрізь скуповуючий і прибіраючий ці лятифундії до своїх міцних рук новий український земельний аристократ: дійсно тілом і душею з рідною землею звязаний хлібороб-селянин землевласник.

Бо панування большовиків, знищивши культурні інтензивні хліборобські господарства і знищивши хліборобський промисел, зменшило "трудовміщаємість" України, зменшило верстак праці для малоземельних і безземельних селян і взагалі для цілої Української Нації. Воно найбільше скривдить власне це найбідніще селянство, бо примусить його, шукаючи праці, цілими масами (так як це було в XVII ст. за часів першої Руїни) тікати світ за очі з України. Воно найбільше ослабить національну силу України, бо знищивши її хліборобську

— 172 —

культуру і розганяючи по світі селянство, воно відчинить на розтіж двері для чужої національно і крайнє ворожої Україні західно-європейської як капіталістичної так і хліборобської кольонізації.

Бо врешті панування большовиків зупинило на Україні той найважніщий і рішаючий для будуччини Української Нації процес, який вже розпочався було за Гетьманщини: процес національного обєднання в один міцний український хліборобський клас найбільше культурних, найбільше звязаних з рідною предківською землею старих (помосковлених було і зпольщених) хліборобів-дворян з тим новим, молодим, сильним і енергійним хліборобським аристократичним елементом, що його почала вже у великому числі витворювати з себе наша працьовита і хазяйовита крестянська маса.

Підготовлене українськими есерствующими інтеліґентами панування большовиків стало впоперек шляху національного відродженя України. Воно задержало національне відродженя і політичну орґанізацію того єдиного, володіючого матеріяльною силою на Україні, хліборобського класу, який один тільки в стані, маючи для цього ту матеріальну силу, сотворити Українську Державу; який один тільки в стані дати державну орґанізацію своїй нації і тим задержати як навалу руїнників-кочовників зі Сходу, так і ще небезпешніщу навалу хижацького демократичного інтернаціонального фінансового капіталу і ворожої чужонаціональної хліборобської кольонізації з Заходу. Інтеліґентські безсилі есерствующі патріоти, як властолюбиві інтеліґентські патріоти всіх націй і всіх країв, своїм непосильним для них бажанням захопити політичну владу, принесли найбільшу шкоду своїй нації. Вони перешкодили тільки наростанню тієї єдиної реальної національної сили, без якої Україна — це поетично-публіцистична інтеліґентська літературна утопія, — тієї єдиної реальної політичної хліборобської сили, без якої істнування Держави, а значить і Нації Української неможливе.

19. Чи може без приватної власности на землю істнувати нація?

Чи в стані така нація, що не звязана з землею міліонами своїх хліборобів, які вросли в цю землю корінням дідичної приватної власности — витворити в собі поняття "батьківщини", поняття рідної своєї землі?

Чи така "соціялізована"' нація в момент небезпеки не перекочувала-б собі просто на инші пасовиська, на "нові вольности", так як

— 173 —

це зробили в XVIII віці ідеалізовані нашими есерами общинницькі і не звязані приватною власностю зі своєю землею запорожські січовики?

Чи інстинкт оборони од чужинця своєї землі (іменно інтсинкт, бо, як знаємо, неможна нікого "уговорити" покласти свою голову за вітчину) може зародитись і вирости у нації, якої ядро не тільки не матиме інстинкту земельної власности, а навпаки буде лише придумувати ріжні способи, якби "найкраще" роздавати землю?

Чи для нації хлібороб, що поляже, а не поступиться своєю межею, не більше цінний, ніж якийсь демократичний "кающійся дворянин", що готов всіх "для святого спокою" своєю землею наділяти? І якби на Україні колись прийшли до влади селяне-хлібороби, то по своїй психольоґії чи здатні вони були-б робити такі територіяльні уступки сусідам, які роблять наші демократичні інтеліґенти?

Чи може виробитись національна традиція (без якої не буває націй) там, де земля не держиться століттями в одній сім'ї, там, де не переходить вона, а з нею її історія і любов до неї, з батька на сина? І чому наше національне відродженя не почалось на землях общинницького Запоріжжа, або серед нащадків Запорожців, скажім десь на общинницьких станицях Кубані, а почалось воно власне на так ненавистній нашим соціялізаторам городовій, приватно власницькій, Гетьманській Україні серед осілого земельного козацтва і в Україні Західній серед осілої земельної правобічної шляхти?

Чи основна ріжниця між нами і тими, кого ми називаємо Москалями, не полягає часом у тому, що в Московщині, в процесі твореня нації, релігійно і язиково засимільовані елементи кочові монґольські одержали рішучу політичну перевагу над елементами осілими, хліборобськими, над нашими рідними братами по крови, духу і культурі — над Великорусами? І чи не близьким та співзгучним нашому власному бажанню являється бажання оцих великоруських осілих хліборобських елементів відродитись національно, перестати бути "общероссами", а стати "великороссами" і скинути той безнаціональний, кочовий, монґольсько-інородний державний прес, який висить над потатарщеною від столітть, а потім попетербурщеною Москвою так само, як оце над нами висить тепер Ганджа Андибер-Раковський? І чи в національнім відродженю як московських, як білоруських, так і наших українських хліборобських осілих елементів не лежить часом єдиний шлях до великої будуччини нашого Европейського Сходу: і чи ці три братні нації не зможуть жити кожна в своїй власній націо-

— 174 —

нальній державі, в тіснім союзі і згоді між собою тоді, коли це будуть держави хліборобські, а не — як дотеперішня Росія — держави кочові, завойовницькі? Бо чи укладається наприклад в думці українського хлібороба назвати Арханґельськ або Москву Україною, коли-б Архангельськ і Москва навіть були в якійсь політичній залежности від України? І як зовсім нормально звучить те, що на Карпатах, як і на Камчатці, в Манджурії, як і в Київі і в Костянтинополі скрізь може бути "Россія"? Бо чи стара бюрократична та й нова большовицька общинницька Росія не була скрізь там, де станула російська армія, де став урядувати комісар чи ісправник і де зупинились російські кочові кібітки? І чи Україна можлива там, де нема вже українського плуга, де нема вже того "хохла, что пришел и степь распахал", як кажуть надволжські Татари. Та й чи не такою самою земельною, а не кочово-експанзивною, отже не ворожою, не небезпешною нам, стане відроджена Великорусь хліборобська?

Чи одною з головних причин упадку Мазепи, і взагалі всього нашого політичного безсилля супроти Москви по смерти Хмельницького, не було те, що, під впливом перемоги общинницьких елементів на Лівобережжі, старі тамошні маґнацькі лятифундії не були закріплені в повне приватне володіння, яке-б дало заволодівшій ними новій козацькій аристократії матеріальну силу для боротьби за свою державну незалежність, а були обернуті в напівприватні, залежні од кожночасної політичної влади "маєтности ранґові"? І чи ці "напівсоціялізовані", коли так можна сказати, маєтности ранґові не поставили тодішню нову українську національну аристократію в таку саму страшну залежність од "розпреділяючого" українську землю московського уряду, в якій опинились тепер селяне "куркулі", що од большовицького уряду одержують "розпреділену" їм в оренду стару поміщицьку землю? І чи теперішні поміщики не зможуть, як і тодішня шляхта підчас Руїни*), вертатись назад до своїх маєтків під умовою, що вони вповні визнають большовицьку владу і стануть послушними їй "ранґовими" орендаторами своєї бувшої власної землі?

І чи врешті наша многострадницька історія, од початку і по сьогодняшній день, не обертається вся коло одного-єдиного фатального питання: хто — кочовник чи хлібороб — переможе

*) Іменно за Руїни, а не при Гетьмані Хмельницькім. Цей останній сам старий дідичний землевласник, властитель Суботова, розумів все державне і національне значіння приватної земельної власности і повертаючій шляхті дозволяв "маєтностями дідичними, де-б вони не находились у тих, хто склав присягу вірности, володіти вільно зо всіма доходами" (Про це ширші подробиці читач може знайти в моїй книжці "Україна на Переломі" 1657-1659, Відень 1920).

— 175 —

у нас? І чи не найбільшою нашою національною траґедіею єсть те, що досі не зміг фактично перемогти у нас ані один, ані другий; що ми не стали міцною державою кочовників, державою юрби, державою охлократичною, якою стала заполонена своїми кочовниками великоруська Московщина, але й не стали ми державою хліборобською, бо все-ж таки кочовників серед нас була велика сила. І чому в результаті на цьому фатальному пограниччу між цивілізацією плуга і цивілізацією степу, всі свої войовничі державні елементи ми досі віддавали кочовій Москві, а найбільше культурні верхи елементів хліборобських ми віддавали Польщі?

Все це питання, коло яких той, хто не хоче безрадно блукати по тяжких шляхах нашого громадського життя, спокійно і без ясної, правдивої, як це життя, відповіді пройти не може.

20. Вище я старався показати, якою, на тлі нашого стихийного ірраціонального процесу боротьби хлібороба з кочовником, була роля тієї свідомої інтеліґенції, що, не маючи сама матеріяльної сили, не володіючи ані землею, ані зброєю, хотіла захопити владу на селі, хотіла стати селянською національною українською аристократією. Перемога над українським хліборобом кочової охлократії — тоб-то большовицької озброєної аристократії юрби — була підготовлена властолюбивими українськими інтеліґентами есерами. Але, коли український хлібороб не зміг противопоставити залізній орґанізації большовицькій такої-ж залізної орґанізації своєї; коли, оперта на розумнім раціональнім умінню правити ледачою і хижацькою юрбою, прекрасно зорґанізована большовицька аристократія охлократична не зустріла на Україні такої-ж прекрасно зорґанізованої, опертої на розумнім і раціональнім умінню правити продукуючими класами, аристократії класократичної*) хліборобської — то в цьому винна теж і

*) Сово "класократія", вжите вперше М. В. Кочубеєм в його статті в попередній книжці "Хліборобської України", на мою думку найкраще відповідає тому поняттю, яке ми мусимо в образі панування і правління аристократії продукуючих класів, класів володіючих засобами продукції і засобами війни. Бо коли слово охлократія все означало панування такої аристократії, яка уміє захопити в свої руки правління незорґанізованою — в процесі матеріяльної продукції ще не здиференціованою на класи — юрбою (охлос = юрба); коли слово демократія означає панування виборної аристократії, при чім такої аристократії, яка для виконування спеціяльно політичних завданнь вибірається не поодинокими класами, а цілим перемішаним в одну купу виборців "народом" (демос = народ) — то слово класократія найкраще означає панування такої аристократії, яку виділяють із себе орґанічно в процесі орґанізації свого економічного і політичного життя, здиференціовані вже по способу матеріяльної продукції, але ще демократичною виборчою механікою не перемішані, продукуючі класи, класи, що володіють самі засобами продукції (землею і фабриками) і засобами війни та оборони (державою та армією) своєї нації. Про основні характерні прикмети охлократичного, демократичного і класократичного методу орґанізації національної аристократії буде мова в другій частині цих "Листів" у слідуючій книжці "Хліборобської України".

— 176 —

наша інтеліґентська демократія, яка деморалізувала, дурила і розкладала український хліборобський клас з гори — тоді, коли інтеліґентські есери його підривали знизу.

Наша здеклясована інтеліґентська демократія — в протилежність до наших всеж таки ориґінальних і "самобитних" інтеліґентських есерів — нічим від такої-ж інтеліґентської демократії всесвітньої не ріжниться.

Як скрізь так і у нас, в добі політичної деґенерації і упадку нашої старої — володіючої землею — національної аристократії, наша здеклясована інтеліґенція відограла ролю того необхідного в життю нації ферменту, ролю тих ідейних провідників опозиції, які своєю революцийною діяльностю вказують старій національній аристократії на її хиби, і які прискорюють серед безправних досі і недопущених до влади, але працьовитих і продукуючих класів процес народженя аристократії нової.

Роля нашої інтеліґенції в процесі еманципації селянства; її роля в літературнім відроджені Української Нації, в сотвореню тієї національної реформації, що відновила первісну стихийну національну віру, після того, як стара наша аристократія, знайшовши в помосковлені та попольщені раціональний вихідд з української траґедії, цю стару ірраціональну віру своїх батьків-Хмельниччан була загубила; врешті політична опозиція синів проти зневірених в "державну здатність Української Нації" і перейшовших на "культурництво" батьків — все це факти настільки відомі, що говорити про них не приходиться. Оцей період опозиційної ідейної боротьби української здеклясованої інтеліґенції останеться єдиною гарною і світлою сторінкою її історії. Підчас того опозицийного періоду, як скрізь так і у нас, здобула собі інтеліґентська українська демократія той моральний авторітет серед свідомої частини Української Нації, який згодом вона повернула необачно в свій "виборчий політичний капітал".

І знов, як скрізь так і у нас, хвилева прострація і хвилева непідготовленість нашої старої національної аристократії до політичної влади підчас революції, спокусила нашу здеклясовану інтеліґенцію захопити тоді цю політичну владу в свої руки. З того часу, як завжди і скрізь, починається період інтеліґентського удавання із себе правителів; період політичного обманства тих, хто, не посідаючи матеріяльної сили для політичної влади, не володіючи засобами війни і засобами продукції, хоче проте за всяку ціну ту владу для себе здобути.

— 177 —

Специфічною трагедією української інтеліґенції було те, що вона прийшла до влади не так як в Европі, вже у готових, вже зорґанізованих і дозрілих націй, а у нації, що в тяжких борюканнях з внутрішніми і зовнішніми руїнниками, допіру орґанізується, допіру формується, допіру народжується до національного життя. Вона прийшла до влади в нації, яка ще не витворила в собі навіть того основного земельного хліборобського класу, коло якого скрізь і завжди починається допіру процес наростання і зросту в гору кожної нації.

Отже наша здеклясована інтеліґенція приступаючи до влади не застала: 1. ані сотвореного старою монархічною земельною аристократією українського державного і військового апарату, який-би можна було, скинувши Монарха і цю аристократію, перебрати для користування в свої руки, 2. ані здобувшого собі силу під пануванням старої аристократії свого власного українського, чи зукраїнізованого жидівського, фінансового міщанства, яке за ціну поваленя Монарха і земельної аристократії, піддержувало-б і фінансувало українську революційну інтеліґентську демократію, 3. ані витвореного, як у инших націй під пануванням єдиного національного Монарха і єдиної національної земельної аристократії, єдиного поняття нації і моралі нації, які дозволили-б здеклясованій інтеліґенції словесними гаслами патріотизму і словесними гаслами добра нації прикривати і піддержувати своє політичне панування.

А не застала вона того всього для одної дуже простої і ясної, але, як звичайно з простими і ясними річами буває, непомітної зразу причини: тому, що основа і початок кожної нації: земельна українська аристократія ще ніколи — за винятком кількох коротких літ панування Великого Богдана — на Україні не правила і не панувала. Бо пануюча колись у нас за Київських Князів варяжська охлократія, сама збіраючи дань, не володіла землею; а пізніща, по смерти Богдана, втеча недорізаних власними українськими руїнниками, хоч і заволодівших нарешті землею українських козацьких і шляхецьких "панів" під опіку польської і московської держави — означала довгий період панування знов таки не цих земельних панів, а власне нове панування на Україні, в тій чи иншій формі, не хліборобської, не земельної класократії, а чиновної, озброєної охлократії.

Недостача власного старого державного апарату спричинила нерішучість наших інтеліґентських правителів в справі, для всякої

— 178 —

інтеліґентської демократії так ясної, як справа, національно-державної самостійности власної нації. І тільки завдяки большовикам, які рішуче нашу демократію од старого "сфедерованого" російського державного апарату прогнали, пояснюється оце завзяте самостійництво на еміґрації тих, що на території України, в період свого розцвіту, вважали самостійність за "контрреволюцію" і національну зраду.*) Але що прийшло зовні, так само од зовнішніх причин може легко загинути. Думаю, що гірко мусіли-б розчаруватись прихильники державної незалежности України тоді, коли-б одинокими оборонцями цієї незалежности залишились ріжні "народні республіканці", які, допомігши зруйнувати єдино реально істнуючу Гетьманську Державу, тепер так завзято по своїх ґазетах за "самостійність" розпинаються.

Відсутність власного фінансового міщанства, примусила нашу здеклясовану інтеліґенцію завзято шукати по цілім світі отієї магічної сили, що держить на президентурах, посольствах і в парляментах всесвітню інтеліґентську демократію. Звідси її віра в надприродні сили Антанти; звідси її по суті безплодні, а по своїй формі принижуючі, політичні союзи з Польщею; звідси її поклони перед всемогущим Сіоном; звідси її смішні масонські льожи; звідси врешті продаж "Дніпровських Порогів" — одно слово все, що могло-б притягнути на Україну отого вірного союзника демократії: інтернаціональний фінансовий капітал. Капітал, який би "признав Україну", який схотів би мати Україну і який "позичив-би нашій інтеліґенції свою грошеву силу з умовою, щоб вона цю демократичну і республіканську Україну своїми словесно-патріотичними заклинаннями збудувала, а потім, своєю "популярностю" в народі, властителів капіталу од соціяльної революції і од того народа захищала.

Але інтернаціональний капітал не йде, бо він, досвідчений, знає, що національний патріотизм на Україні не такий вже "дозрілий", щоб на нім можна було заробляти і, обрізуючи купони, через інтеліґентських демократичних політиків "добро народу і нації" захищати.

Отже остається нашій безсилій але властолюбивій інтеліґентській демократії одно. Піддержати принаймні свій старий опозицийний моральний авторітет в очах народу: вдавати, що вона і далі бореться з "ворогами" того "народу"; що вона і далі "захищає народ перед зажерливими панами". Бо коли-б з очей того народу спала ця остання полуда, коли-б і він перестав нарешті вірити, що демаґоґічні інтеліґенти

*) Напр. заява Ґенерального Секретаріату з д. 3 падолиста 1917 р. і т. д.

— 179 —

своєю політикою виборюють для нього новий лад, то розуміється од всіх республік, а од нашої "народньої" тим паче, не залишилось-би ніякогісінького сліда.

Піддержуванням всіма засобами оцієї суґґестії брехні пояснюється її безглузде повстання проти Гетьмана; повстання, яке в результаті їй же найбільше, не тільки фізично, але й морально пошкодило, бо навряд чи вдасться тепер народ переконати, що перебування в приймах у Маршалка Пілсудського більш почесне і більш патріотичне для українського інтеліґента демократа, чим праця для Нації і Держави під проводом свого власного Українського Гетьмана. Тим самим пояснюється і той дивний факт, що, сидячи на еміґрації, наша інтеліґентська демократія, замість просто дати прилюдний доказ своїх державних талантів і орґанізацийних змаганнь, тільки лає на всі лади "хліборобів" і то з таким завзяттям, з такою пасією, що для стороннього глядача здавалось би, що це власне ці хлібороби її з України вигнали, що за Гетьманщини їй життя не було, що не тоді власне вона написала найбільше ґазет і книжок, що не тоді власне вона здобула собі найбільшу "популярність" і т. д.

Тим самим пояснюється її "соціялізм", з яким по суті вона вже давним давно розпращалася і з яким нічого спільного не має, але держить його в своїх політичних псевдонімах про запас, тому, щоб колись при нагоді, як що знов прийдеться "народ" підбунтовувати, можна було ним покористуватись. Тим самим врешті пояснюється її найбільше злочинна робота: розбивання єдности українського хліборобського класу в той спосіб, що вони — всі оці вчорашні соціялісти і розпреділителі землі — сьогодня проголошують себе оборонцями "куркуля" .... очевидно знов таки оборонцями перед "зажерливими панами". І коли наші есери, роблячи свою політичну ставку на українського кочовника, принаймні були послідовні в своїй політиці; коли "соціялізуючи землю", вони своє хотіння політичної влади прибрали хоч в реально безглузду, але теоретично льоґічну ідею, — то наші збанкрутовані демократи, роблячи свою останню політичну ставку на українського "куркуля", дають ще тільки лишній доказ свого ідейного безголовя та політичного обманства.

Бо де справді кінчиться оцей милий "народньо-республіканський куркуль" і починається поганий "гетьмансько-хліборобський пан"? Скільки десятин треба мати в Республіці для того, щоб зватись "українським патріотом" і скільки десятин, щоб бути "царським ґенералом", або "московським чи польським поміщиком"? І хто повірить, що національні інтереси "хліборобського селянства" будуть якраз захищати

— 180 —

ті, що бігають по цілій Европі, шукаючи інтернаціонального капіталіста. Капіталіста, який би захотів і зумів оплутати того самого селянина-хлібороба так, щоб він, як наприклад селянин французський, не зміг ніяк вже визволитись від нього, і від панування інтеліґентської демократії; щоб кожний наш будучий народній республіканський посол репрезентував не тільки національну ідею, але одночасно ще й якусь капіталістичну "фірму"; і щоб економічна залежність нашого селянина од цієї "фірми" була настільки сильна, щоб вела вона неодмінно за собою і політичну залежність од її репрезентанта.

Та й чи повірить оцей "куркуль" або "середняк" нашим інтеліґентським бувшим соціялістичним, а тепер аґрарізованим демократам, що якби знайшлись настільки наївні, ледачі і грошево багаті українські "пани", які-б змогли дати владу в руки оцим нашим демократам, то ті демократи "во імя оборони інтересів селянина" відсунули-б від себе таких панів і не робили-б любісенько геть чисто все, що цим "панам" було-б треба так само, як наприклад "ліві соціялісти" Бріяни у Франції роблять геть чисто все, що треба скромній, тихій, патріотичній, республіканській, тільки торгуючій і спекулюючій, тільки з "представниками народу", а не з самим народом балакаючій — французській фінансовій буржуазії.

Але небезпека для нас від демократії все-ж таки не в тім всім. Небезпека в тім, що якби навіть нашій інтеліґентській демократії вдалось зі всіх "куркулів" і "селян" поробити "народніх республіканців", якби вдалось їй вмовити в них, що во імя свого патріотизму вони повинні пристати на такий лад, при якому правлять "найбільше щирі патріоти" — тоб-то на Народню Республіку — то чи оця Республіка, оцей інтеліґентський демократично-республіканський метод орґанізації нації, дасть українському "куркулеві", дасть взагалі українському хліборобові ту реальну орґанізовану силу, якою-б він міг скинути реальну орґанізовану силу большовицького кочовника. І ось тут, в повній нездатности інтеліґентської демократії до цього діла, за яке вона береться, весь її деморалізуючий вплив, вся велика небезпека від неї для українських хліборобів і для цілої Української Нації.

Бо в цім смертельнім українськім поєдинку між кочовником і хліборобом — залізній охлократичній орґанізації кочовників, щоб перемогти, треба протипоставити залізну класократичну орґанізацію хліборобів. Кажучи образно: масовим нальотам степової юрби, яку жене на хліборобів голод і жадоба здобичі; нальотам юрби, яку в

— 181 —

залізних кліщах держить дротяна нагайка її фанатичних, спаяних страхом смерти в одно тіло провідників — треба протипоставити спаяну моральною залізною дисципліною хліборобську фаланґу: таку спартанську фаланґу, що повільно, крок за кроком, людина при людині, невідступно і нещадно розторощує орду; що непорушною стіною своїх штиків, опертих на власну силу свого плуга і на почуттю моральної лицарської дисципліни, нищить запал кочового нальоту, розбиває найстрашнішу зброю кочовників: масовий гіпноз, який веде юрби до бою.

Єдина можлива орґанізація для такої фаланґи це — класократична Трудова Монархія. Люде звязані однаковим способом праці і однаковим способом думаня, люде володіючі однаковими засобами продукції і люде, яким знищеня цих засобів продукції — в даному разі землі і господарства — грозить неминучою смертю, мусять бути зорґанізовані так, щоб ніхто не важився покинути братні ряди; щоб не було між ними зрадників; щоб ніхто на власну руку, навіть в найкращих намірах, не посмів вийти з рядів, бо на його місці робиться бреш, через яку може вскочити в середину бушуюча кругом ворожа кочова юрба. На лицарській чести; на послуху вождям і на відповідальности вождів; на обєднанню всіх в особі Одного, Того, хто цю єдність, цю нерозривність всіх персоніфікує — одно слово: на принціпі монархічнім — спірається класократична орґанізація хліборобів.

Чи зможуть дати таку залізну орґанізацію хліборобам інтеліґентські демократи, які для своїх політичних цілей поділять їх на мало-, середнє- і велико-земельні партії. Які, предлагаючи себе на провідників, будуть ці партії одну на одну цькувати. Які поставлять десятки "кандидатів" у верховні правителі нації і будуть всіми силами старатись, щоб переміг не такий кандидат, що своїм власним авторітетом, своєю власною невсипущою працею, своїм завзяттям і своєю відданостю загальній справі, завів-би дійсну дисципліну, примусив-би всіх себе поважати і слухати, і примусив-би всіх, рівняючись на нього, якнайкраще і якнайбільшим зусиллям працювати, — а такий, що буде найбільше "демократичний" і "популярний", що буде найбільше приємний своїм виборцям, що пообіцює всім все, кому чого тільки треба; такий врешті, що за ціну патріотичної словесности позвільняе патріотичних балакунів од дійсної патріотичної роботи.

Не інтеліґентським демократам повести хліборобів всіх — і великих і середних і малих — в той страшний бій з кочовниками, од якого залежать їх власні, кожного з цих хліборобів, або смерть або життя. Бо демократія — яка всіма силами преться до влади, яка за всяку ціну хоче стати національною аристократією, а при тім вдає перед

— 182 —

"народом", що вона не хоче влади, що вона не єсть аристократією — творить власне найгірший тип аристократії. Вона дає нації таких провідників, які замість досконалити себе, намагаються "усвідомлювати" своїх виборців і які всю відповідальність за свої помилки, за своє безсилля і за свою нікчемність переносять із себе на вибравший їх "суверенний народ".

Цю істину своїм інстинктом добре розумів отой невчений і неграмотний "куркуль", який вже за Центральної Ради гнав од себе геть тих всіх, що й тепер предлагають йому "заступати його інтереси". І деморалізуючий вплив інтеліґентської демократії фатально відбився не на цих здорових і сильних "низах" українського хліборобського класу, а власне на його ослаблених своєю історичною минувшиною, здеморалізованих прикладом фінансової буржуазії, його більшеземельних заможніщих "верхах".

Гетьманщина впала не тому, що інтеліґенти зробили проти неї "повстання" і повставши опинились за кордоном. Гетьманщина, сама її суть, її історична роля, була захитана від того дня, коли ті, що тоді правили, розігнавши зїзд селянських спілок, стали одночасно балакати з демократичними балакунами. Фатальним для істнування Гетьманщини було те, що стара наша земельна аристократія замість, по прикладу своїх батьків, дідів і прадідів, самій пійти до хліборобського народу; самій поговорити зі своїм рідним хоч і менше-земельним братом-хліборобом; самій взятися до його орґанізації, ставши в один ряд з його-ж власними авторітетними і сильними провідниками, — стала, по прикладу трусливих представників інтернаціонального капіталу, шукати собі поміж тими чи иншими інтелі-ґентами таких "популярних" комісіонерів, які-б своєю зручною політикою її од "народу" захищали.

Або не треба було чіпати Центральної Ради і — признавши, що сидячі в ній інтеліґентські державні мужі своєю "популярностю" здатні правити "народом" і здатні здержувати його од руїни і грабунків — просто фінансувати та піддержувати цих державних мужів і самім сидіти спокійно по своїх кутках, ось так, як це робить приміром зі своїми Сеймами "побуржуазнена" стара земельна аристократія польська. Або-ж, признавши зовсім слушно, що здеклясована інтеліґенція нездатна Україною правити, самім взяти владу в свої руки. Але тоді вже самім піти до "народу" і говорити іменно з "народом", а не балакати — як з його "представниками" — з зібраними в ріжних українських і російських "демократичних" партіях тими самими, інтеліґентськими державними мужами.

— 183 —

Замість далі орґанізувати хліборобів, що почали вже було обєднуватись в перших часах Гетьманства, замість всіма силами творити одиноку підставу Української Держави: озброєну хліборобську силу, хліборобську армію — і підставу для тієї армії: класову хліборобську політичну і економічну орґанізацію — ми займались балачками з інтеліґентськими діячами, з яких одні верещали про помсту над нами сорокаміліонного українського народу, а другі про помсту над нами ста сорока міліонної "единой и недѣлимой Россіи". В дійсности однім і другим було так само близько до українського і "єдіно нєдєлімого" російського народу, як близько до України і Росії з Відня, Варшави, Букарешту чи Берліна, де ми разом тепер з тими ріжними демократичними "представниками народа" сидимо.

Бо єдиним в дійсности нашим серйозним ворогом і ворогом достойним того, щоб з ним силою помірятись, був і єсть прекрасно своєю охлократичною большовицькою аристократією зорґанізований всеросійський кочовник. І що ми під впливом суґґестії інтеліґентсько-демократичної брехні не сотворили досі власної залізної класової хліборобської орґанізації; що ми не витворили досі з нашого хліборобського класу власної сильної і здатної до проводу верстви — в цьому винні не тільки демократичні інтеліґенти, що говорили, а винні в цьому ще більше ми самі, що їх слухали.

Полуду на наші очі навіяла оця загально-європейська демократична зараза, якої суть, на мою думку, прекрасно схарактеризував Арколєо. Чуючи той гамір і ґвалт, який іде тепер по цілому світі од діяній інтеліґентських правителів сучасних демократій, "звичайно тремтять — пише він — перед цими людьми, бо думають, що з ними йде навала якихось рознузданих зголоднілих бестій. Але як придивитись уважно, то видко, що це безладна купа молюсків, дуже жадна на здобич, але по суті безобидна".

І траґедія України не в тім, що нею хочуть правити ці по суті безобидні крикуни і разлагателі, які, не володіючи засобами продукції і війни, не мають власної матеріяльної сили на те, щоб правити. А траґедія її в тому, що нею не правлять ті, що, володіючи засобами продукції і маючи власну силу, могли-б правити, коли-б тільки хотіли і вміли правити. Перша Гетьманщина доказала, що таке хотіння єсть. А уміння здобувається навіть тими помилками, яких наробили ми самі за першої Гетьманщини.

Великий кризіс національної аристократії, що його переживає тепер ціла Европа, у нас на Україні придбав особливо гострі і складні форми, тому, бо прийшов на одну пору з процесом формування нації.

— 184 —

Без матеріальної сили: без володіння засобами продукції (землею, фабриками), без володіння засобами війни (державою, армією); і без морального авторітету не може бути національної аристократії.

У нас в дійсности править большовицька охлократія, яка володіє засобами війни — державним апаратом і армією — але не володіє засобами продукції — землею і фабриками. При тім, як кочовники-чужинці, як аристократія юрби, вона не має морального авторітету в очах нашої здиференціованої вже на класи, інтензивно працюючої та інтензивно продукуючої, переважно хліборобської нації.

Хочуть правити нами інтеліґентські демократи, які, маючи колись моральний авторітет в очах принаймні свідомої частини нації, тепер своєю політикою цей авторітет знищили, і які, не володіючи ані засобами війни, ані засобами продукції, не мають власної матеріальної сили для влади.

Врешті могли-б правити в нашій хліборобській Україні ті, що володіючи засобами нашої хліборобської продукції — землею і хліборобською технікою — і маючи власну матеріяльну силу, мають основну реальну підставу для влади. Але для цього вони мусіли-б заволодіти ще засобами війни (державним апаратом і армією) і придбати в очах цілої нації моральний авторітет для своєї влади.

Про методи орґанізації, що одна тільки може дати силу потрібну для заволодіння державним апаратом і армією, тим, хто володіє вже засобами продукції — буду говорити далі. Тепер перехожу до другого питання: як повстає і від чого залежить моральний авторітет всякої національної аристократії.

Писано в літі 1921 р.

— 185 —

2.

21. Всяка нація — як було сказано в попередніх "Листах" — являється твором історії. Точніше формулуючи: результатом історичного наростання і розвитку на даній території серед даного расово відмінного колективу, звязаного одідиченими по попередніх поколіннях і усталеними в попередніх стадіях життя статичними прикметами подібности*), певних все нових, динамічних — як матеріальних так і духових — громадськи орґанізуючих (а не руйнуючих!) вартостей.

Провід в перетворюванню всякого такого пасивного, хоч і підмінного від инших, але часто національно несвідомого колективу, в орґанізовану, свідому себе націю, і провід в твореню все нових орґанізацийних форм громадського життя вже усвідомленої нації — виконує скрізь і завжди певна активна меншість, яка, завдяки своїй матеріяльній і моральній силі, висовується на чоло нації і творить оці динамічні — матеріальні і духові — громадські вартости,

*) До таких статичних прикмет належать: розговірна "народня" мова, фізичний тип, певний відмінний расовий характер, зайнята даною етнічною масою територія; витворена в попередніх стадіях життя і вже перейнята цілою пасивною масою, певна відмінна культура і т. д. Розуміється про усталеність цих одідичених і вже присущих цілій пасивній масі на даній території прикмет можна говорити тільки тоді, коли дивитись на них в перспективі даного історичного моменту. У всякім такім точно окресленім моменті ці усталені, статичні прикмети пасивної маси служать тлом — точкою приложеня сили, а не самою движущою силою — для всякої громадськи орґанізуючої, динамічної матеріальної і духової акції. Иншими словами: коли ці усталені в даний історичний момент статичні прикмети пасивної маси в порівнанні з иншим історичним моментом міняються, тоб-то теж порушуються, то їх рух ніколи не попереджає руху громадськи орґанізуючої акції, а все йде за ним, піддаючись пасивно його активній, динамічній силі. Тільки в такім розумінню я називаю ці прикмети статичними. Про це ме і прийдеться ще говорити далі. Взагалі прошу вибаченя у читача за часті повторювання. Без них не моясна обійтись при відміннім — і в тій формі ані в чужій ані тим більше в нашій літературі неопрацьованім методі розвязування таких старих і складних проблемів людського життя, як проблєм громадської творчости і необхідних для цієї творчости: сили, влади, авторітету.

— 186 —

що потім переймаються і присвоюються цілою пасивною більшостю нації, обєднуючи її весь час в один суцільний, свідомий себе національний орґанізм.

Оставляю поки що на боці питання: чому істнують в кожній нації активні і пасивні елементи. Констатую тут тільки сам цей очевидний і непреложний факт. Факт, що скрізь і завжди єсть активна меншість, яка орґанізує, дає провід і править—і єсть пасивна більшість, яку орґанізують, якій дають провід і якою правлять. Факт, що не тільки в кожній нації, але й у всякім людськім колективі*), єсть активна меншість зі стихійним нахилом до влади, до проводу, до орґанізації і пасивна більшість, яка цей провід, цю владу, цю орґанізацію від активної меншости або воспринимає, або не воспринимає, і тоді, відкидаючи владу, провід і орґанізацію цієї слабшої активної меншости, приймає владу, провід і орґанізацію другої, сильніщої активної меншости. Факт, що скрізь, де появляється якась форма громадського обєднання людей — отже і серед всякої нації — зароджується неодмінно боротьба між низчим, безпосереднім, еґоїстичним інтересом одиниці і вищим, посереднім, а тому для одиниці менше зрозумілим, загальним інтересом колективу — і що тому виконує своє орґанізуюче завдання тільки така меншість, яка, обороняючи громадську єдність колективу, бореться з його розкладовими течіями і примушує в той чи инший спосіб його поодиноких членів поступатись своїми еґоістичними інтересами перед інтересами колективу. Далі, не шукаючи тут філософічного оправданя для влади, констатую тільки факт, що всяка активна меншість, щоб здійснити своє хотіння проводу і орґанізації і виконати завдання цього проводу і орґанізації мусить мати можливість примусу, мусить мати владу; що владу цю може їй дати тільки її власна сила; що скрізь і завжди внутрішня сила сильніших править внутрішньою слабостю слабших; що за упадком внутрішньої сили правлячої меншости йде неодмінно упадок її влади, і що сама тільки матеріяльна сила не дає трівалої та сильної влади ("на штики можна опертися, але не можна на них сісти"), бо влада тільки тоді трівала та сильна, коли її сила узаконена, коли вона авторітетна, коли вона кориться якомусь одному, всіми прийнятому та обовязуючому всіх — і сильних і слабих — законові. Врешті, факт, що своє орґанізуюче завдання всяка активна меншість

*) Як маленьку ілюстрацію до цього факту для наших деяких демократів, які уперто вдають, що вони його не бачать, наведу слова одного з найвидатніщих провідників італійського професіонального робітничого руху (Р. Ріголя). "Найріжнорідніщі професії — каже він — розкидані в найбільше ріжнородних осередках, змогли зорґанізуватись і перебороти кризіси тілько тоді, коли серед них знайшлись люде вартісні і заслуговуючі довіря, які чесно віддали себе праці для професіональних орґанізацій. Натомість професії, що мають недобрих вождів, не змогли зовсім зорґанізуватись, або витворили орґанізації дуже недоладні".

— 187 —

може виконувати зле і добре. Иншими словами, що методи, якими вона здобуває собі владу, береже цю владу, і примушує цією владою пасивну більшість виконувати свої хотіння, можуть сприяти орґанізації, обєднанню і розвиткові цілого колективу, або можуть цій орґанізації, обєднанню і розвиткові шкодити: можуть збільшувати матеріяльну і моральну силу правлячої активної меншости, або можуть цю силу зменшувати. І як що когось інтересують проблеми орґанізації, обєднання і розвитку власної нації, то він мусить пізнати умови та методи при яких оця, фактично скрізь і завжди правляча і орґанізуюча, меншість збільшує свою силу і добре виконує своє завдання, та пізнати умови і методи, при яких вона цю силу зменшує і свої завдання виконує зле.

Щоб не вживати при такому аналізі довгих окреслень, оцю активну — правлячу та орґанізуючу — меншість в нації, не дивлячись на ті чи инші прикмети цієї меншости та на час і місце її повставання, я назвав національною аристократією, тоб-то людьми найкращими в нації. Найкращими на підставі факту, що вони власне в даний момент стоять на чолі орґанізацийних (політичних, культурних, економічних) установ даної нації, що їм належить влада, і що нема серед кандидуючих до влади инших активних ґруп нації — такої, яка була б од них краща та сильніща і тому могла цю пануючу аристократію усунути.*)

*) Про це ширше в Листі 7-му цієї частини. Тут, з огляду на те, що мене не раз після виходу III кн. "Хліб. України" запитували, чому я вживаю слово аристократія в такому широкому значінню, додам ще кілька слів поясненя.

Термін аристократія, вживаний в ріжних значіннях (про що не маю тут місця і часу ширше говорити) фільософами старинного світу, свій послідній зміст придбав підчас класократично-монархічного періоду істнування європейських націй і вживався для означеня аристократії родової, нобілітованої Монархом і при тім аристократії консервативної. Пізніще йому противоставлялася демократія, яка, бажаючи влади для себе, владу цієї консервативної і родової аристократії, во імя "демосу-народу", "поступу" і т. д. поборювала. Але-ж навіть тоді, коли істнували в Европі класократичні монархії, цей термін був завузький, бо придержуючись точно його значіння, не можна було до аристократії причисляти новодопущені до влади, нобілітовані, але ще безтрадиційні, ще не консервативні верстви; а вже ніяк не можна було назвати аристократією наприклад всю ту верству, що витворилась підчас панування охлократичного абсолютизму у Франції за Людовиків — верству, що поборювала завзято стару феодальну французську аристократію і яку навіть для відріжненя од останньої, що звалася nobless d'épée (шляхта по мечу), стали звати nobless de rode (дворянством по одежі, дворянством чиновним). Між тим оця охлократична — як я її називаю — аристократія цілі століття дійсно правила Францією; мало того, її власне, як "аристократію", знищила французська революція і термін аристократія в устах сьогодняшньої демократії відноситься переважно до цієї охлократичної французської аристократії, яка аристократією в старому класократичному значінню цього слова ніколи не була так само, як не було ніколи аристократією в цьому розумінню — зване власне "аристократією" нашою демократією — охлократичне російське чиновне дворянство. А кого-ж називати аристократією тепер, коли за вийнятком Англії, консервативна родова аристократія усунута скрізь "побідним ходом" демократії? Можна розуміється прийняти, що ця назва заховується для верств, які були і яких нема, та сказати, що сьогодня за вийнят-

— 188 —

Далі зазначив я і підкреслив факт постійного відновлюваня або зміни аристократії. Головна причина цього історичного процесу лежить в тому, що розвиток матеріальної культури нації, який відбувається під проводом даної аристократії, все переростає політичні орґанізацийні форми, витворені для нації владою цієї аристократії. Під впливом цього процесу, за панування всякої аристократії, формуються нові активні ґрупи, які, спіраючись на нові умови громадського життя, що витворились під пануванням старої аристократії, бажають цю стару аристократію усунути і, захопивши владу в свої руки, відповідно до своїх відмінних хотіннь, инакше орґанізувати і вести під своїм проводом націю.

Оцей більше або менше острий фермент у сильних і життєздатних націй кінчається звичайно тим, що здорові і сильні частини старої аристократії прилучають до себе за ціну певних взаємних уступок найсильніщі і найактивніщі ґрупи нових провідників і в той спосіб витворюється нова національна аристократія, яка в вищих орґанізацийних політичних формах продовжує діло попередньої. Коли серед якоїсь нації припиняється оцей процес еволюцийної реґенерації аристократії, то наступає її більш радикальна зміна, иноді під впливом вимагаючої напруженя всіх сил нації зовнішньої війни, иноді під впливом внутрішньої революції. Дальший розвиток такої нації продовжується під владою аристократії, вийшовшої побідно з цієї зовнішньої чи внутрішньої війни, або-ж задержується, коли така нова національна аристократія не зорґанізувалась. Тоді нація звичайно попадає "в неволю", тоб-то під провід чужих, сильніших, ніж власна, національних аристократій, перестаючи при тім часто бути

ком Англії нема аристократії. Але-ж і це буде неправда, бо в дійсності! ці аристократичні (в старому значінню цього слова) верстви єсть, тільки вони загубили реальні прикмети всякої аристократії: силу і владу; — бо при певних умовах вони знов можуть, придбавши силу і владу, стати аристократією, і навіть там, де таких верств досі не було, можуть появитись умови, при яких витворяться верстви абсолютно їм анальоґічні. З таких фактів повставання анальоґічних громадських формацій при все повертаючих анальоґічних (і дуже обмежених на нашій земній кулі) умовах громадського життя складається вся історія людства. Отже щоб уникнути непотрібної плутанини, я вживаю слово аристократія для означеня фактично правлячої в даний момент і в даній нації верстви, однаково — чи це буде англійський лорд, чи російський совнарком, чи якісь "вибрані народом" демократи. По методу-ж її орґанізації, я називаю цю аристократію: охлократичною, демократичною і класократичною, при чім тільки цім останнім терміном покривається по части старий термін аристократії, бо тільки при класократії буває завжди поруч нової поступової, свіжо нобілітованої аристократії, аристократія стара консервативна, дідична, родова. Врешті я думаю, що з боку громадськи педаґоґічного добре єсть називати річи їх власним іменем і не ширити містифікації пануючої демократії, яка каже, що вона не єсть "панами", не єсть "аристократією", коли в дійсности вона сьогодня єсть пануючою аристократією, тільки такою аристократією, яка завдяки власне своїй містифікації, не в стані добре, по аристократичному, виконати своїх аристократичних завданнь.

— 189 —

нацією. Бо без своєї власної національної аристократії — без такої меншости, яка б була настільки активна, сильна та авторітетна, щоб зорґанізувати пасивну більшість нації внутри, і тим захистити її од всяких ворожих наскоків зовні — немає і не може бути нації.

Переходячи до аналізу прикмет, які характеризують всяку національну аристократію — у всіх націй і при всяких історичних: умовах їх істнування — я в попередніх "Листах" почав з першої прикмети, а саме: матеріяльної сили. Цілим рядом прикладів я старався показати, що національна аристократія, не маючи матеріяльної сили, не в стані виконати своїх національно-орґанізацийних завданнь. Щоб придбати оцю необхідну для неї матеріяльну силу, всяка національна аристократія мусить:

1. хотіти правити і орґанізувати, тоб-то мати ірраціональну, стихійну волю до влади, — бути стихійно "імперіялістичною";

2. володіти — безпосередно або посередно — засобами війни і оборони своєї нації, тоб-то володіти державним апаратом і армією;

3. володіти — безпосередно або посередно — засобами хліборобської і промислової продукції своєї нації, тоб-то землею, на якій живе дана нація, і машинами (фабриками), які вона під проводом своєї аристократії творить для боротьби за своє істнування, як з природою, так і з сусідніми націями.

Але при сталости і незмінности оцих ознак матеріяльної сили всякої національної аристократії, в самій формі виявленя цієї сили — ишними словами: в методі орґанізації своєї волі до влади і в методі володіння засобами війни та засобами продукції — бувають великі ріжниці між національними аристократіями, як ріжних націй, так і одної нації в ріжних добах її історичного істнування.

Причина цих ріжниць — оцієї неоднородности методів орґанізації національної аристократії і неоднородности методів володіння засобами війни і засобами продукції — лежить в тому факті, що для влади одної матеріяльної сили замало. Крім матеріяльної сили, всяка національна аристократія, коли вона хоче своєю владою орґанізувати пасивні маси нації, мусить мати в очах цих пасивних мас моральний авторітет. Не досить хотіти влади і навіть володіти (посередно чи безпосередно) державним апаратом та землею і фабриками своєї нації — треба ще так зорґанізувати своє хотіння влади і так володіти засобами війни і засобами продукції, щоб ця влада і ця сила мали в очах цілої пасивної маси нації моральну підставу, моральне оправданя.

— 190 —

Моральний авторітет національної аристократії лежить в основі законности влади і правної свідомости всіх націй в тих добах їх історичного істнування, коли влада єсть дійсно владою, коли аристократія єсть дійсно аристократією і коли кризиси авторітету не руйнують життя націй так, як в сучасній безвладній, безавторітетній, беззаконній добі, що оце тепер ми з цілою Европою переживаємо. Бо істнування скодифікованих, списаних законів, зовсім не означає факту, що в масах істнує почуття законности і пошана перед законом. Факт морального авторітету національної аристократії все попереджає кодифікацію тих законних норм, які під проводом і владою цієї аристократії повстали. Істнування наприклад сучасного європейського скодифікованого права може служити тільки доказом, що нації Европи колись мали свої морально авторітетні аристократії. З їх упадком, з упадком їх морального авторітету і законности їх влади, вивітрюється і скодифіковане право, що з такої авторітетної влади повстало. Тільки нова поява матеріяльно сильної і морально авторітетної аристократії може покласти основи для нових дійсно шанованих і авторітетних правних кодексів всякої нації.*)

Фактичний моральний авторітет національної аристократії залежить од взаємного до себе відношеня двох чинників:

1. од прикмет громадської моралі тих, хто хоче орґанізувати, хто хоче правити — тоб-то од прикмет громадської моралі національної аристократії;

*) Подібно старим писаним законам, і всякі давні "літературні мови", і т.;зв. "народні звичаї", і багато инших завмерших або завмираючих форм громадського життя можуть служити архівним матеріялом для пізнання діл вже загинувших національних аристократій. Наприклад наша стара книжна руська мова, це мова нашої колишньої аристократії — тих князів, землян, бояр і духовних, які за князівських, а потім за литовських часів, правили зразу всіма трьома руськими племенами, а потім тільки племенем українським і білоруським, та творили одну і спільну аристократію для цих племен, що маючи оцю одну руську аристократію, були тому власне одною тоді "руською нацією". Наші сучасні народні весільні обряди являються, покаліченою за довгий час, копією весільних обрядів нашої старої князівсько-дружинної аристократії з часів сотвореної цією аристократією Князівської Руської Держави. Наші сучасні народні історичні думи — це тільки звульґарізовані і перекручені останки колись безмірно багатшої української лицарської поезії, сотвореної нашою шляхецько-козацькою аристократією в часах ренесансу під проводом цієї "української" вже аристократії (бо ця шляхецько-козацька аристократія була тільки "на Україні", а не було її ані в Білій Руси, ані в Московщині) нашого окремого вже од иншої "Руси" державного і національного життя. Навіть народня ноша, це останки мод, перейнятих колись пасивними масами од старих пануючих аристократій. Бо пасивна маса нації, власне завдяки своїй пасивности і консервативности, значно довше зберігає в собі останки всяких старих політиччих і культурних форм, виттворених колишніми активними національними аристократіями тоді, коли вони були сильні і користувались в очах цих мас фактичним моральним авторітетом і поки, з упадком своєї сили і авторітету, вони не уступили свого місця аристократіям новим. Історія всякої нації — навіть коли її редаґують демократи — остається реєстром перейнятих "народом" діл старих панів. Вона завжди уявляє із себе подовжний розріз і огляд наслідків творчої орґанізаційної праці колишніх, йдучих одна за другою, подібно ґеольоґічним покладам, сильних і авторітетних національних аристократій.

— 191 —

2. од степені приймання в себе (од степені восприїмчивости) цими, кого орґанізують, ким правлять (пасивними масами), тих форм громадської орґанізації, які, відповідно до своїх моральних прикмет, витворює активна національна аристократія.

Отже в ріжних формах внутрішнього взаємовідношеня до себе (расового, матеріяльного, числового, морального і т. д.) активних і пасивних елементів даної нації треба шукати причини ріжниць в методах орґанізації національної аристократії. Крім того, коли ми розглядаємо життя націй з історичної перспективи, в їх вже нерухомому минулому, то бачимо, що ці ріжниці в методах орґанізації національної аристократії знаходяться в тіснім взаємовідношеню: 1. зі станом матеріяльної техніки і культури даної нації в даній історичній добі, 2. з тими індивідуальними духовими прикметами, які витворюються під впливом неоднакової в ріжних часах, і ріжної у ріжних націй, мішанини людських типів і рас на даній національній території. Значить, коли ми хочемо опреділити ріжниці в методах орґанізації національної аристократії на підставі якихось видимих зовнішніх ознак, иншими словами, коли ми хочемо їх класифікувати, то підстави для такої класифікації ми можемо найти в доступних обсервації формах матеріяльної культури та економічного життя, і в формах індивідуальних расових прикмет даної нації в даній історичній добі. На цих піставах, ріжнородну орґанізацію національних аристократій я розділяю на три основні методи, що в своїх головних рисах повторюються стало і незмінно у ріжних націй в ріжних добах їх істнування. Методи ці я називаю: охлократія, класократія, демократія.

Охлократія — це метод орґанізації аристократії такої нації, яка в процесі свого примітивного матеріяльного і расового розвитку, або під впливом попереднього матеріяльного і расового розкладу, ще не витворила міцно спаяних по способу своєї матеріяльної продукції і по свому расовому спорідненю класів,*) і яка ділиться тільки на політично безформенну, економічно і расово нездиференціоновану юрбу (= охлос, звідси: охлократія), та тих, що правлять цею безкласовою юрбою при помочі своєї озброєної і міцно внутрі спаяної орґанізації. Набірається оця правляча охлократична аристократія, шляхом виучки, або з прийшовших зовні кочовників, або з місцевих здекласо-

*) Читача, якого б інтересували питання т. зв. соціяльної селекції, соціяльної капілярности і взагалі відношеня раси до соціяльного осередку, до способу життя і матеріяльної продукції даної людської громади — одсилаю до антропо-соціольоґічних праць, зокрема до надзвичайно цікавих творів Vacher de Lapouge'a (особливо: Race et milieu social — 1909; Les sélections sociales — 1896), в яких подана відповідна бібліоґрафія.

— 192 —

ваних і матеріяльно непродукуючих, расово і економічно неоднородних елементів. І хоч таку по охлократичному методу орґанізовану націю, тоді, коли вона вся перебуває в стадії якогось кочового чи полу кочового племени, важко називати нацією в західно-європейському сучасному значінню цього слова, але я вживаю терміну "нація" скрізь, отже і в цім випадку, бо всяка людська — отже і якась кочова "племінна" — громада, серед якої появиться своя власна аристократія, може сотворити під її проводом не тільки власну державну орґанізацію, але і осісти на стало на певній території, та від чисто механічних форм тільки державного сполученя, перейти, під впливом инших чинників до орґанічних форм сполученя державно-національного.

Класократією — я називаю метод орґанізації аристократії такої нації, яка в процесі свого матеріяльного і расового розвитку вже виразно поділилась на орґанічні класи, володіючі персонально і безпосередно своїми засобами продукції, та спаяні міцно внутрі однаковим способом матеріяльної праці та однаковою психікою, випливаючою, як з цього однакового способу праці, так і з їх внутрішнього расового родства і зі спільної історичної традиції.

Демократія врешті — означає метод орґанізації аристократії такої нації, яка під впливом неорґанічного та хаотичного матеріяльного розвитку і під впливом своєї чи чужої колоніяльної експанзії, класово і расово настільки вже перемішалась, що природні уґрупованя працюючих людей, якими являються фізично, духово і матеріяльно споріднені класи, вже серед неї розпались; де вибився на верх расово неусталений і психічно незрівноважений тип мішанця-метиса та, замість поділу на орґанічно спаяні класи, появився хаотичний конгломерат демократично "рівних" індивідуумів-одиниць, взаємно собі зовсім чужих, взаємно себе ненавидячих і звязаних в одно національне ціле тими останками національної і державної орґанізації, що була витворилась під пануванням колишньої, розложеної демократією, класократичної чи охлократичної аристократії.

Чому — може запитати тут читач — я беру тільки ці три методи орґанізації національної аристократії? Тому — підкреслюю — що підставою моєї класифікації не служить — скажім — тільки сама державно-орґанізацийна форма правління, яку творять активні елементи, отже наприклад форма монархічна, республіканська і т. д. Так само за таку підставу не беру якихось випадкових, чисто зверхніх і тому найбільше впадаючих в очі ознак правління тієї чи иншої аристократії — отже скажім: деспотія, оліґархія, теократія і т. д. Мій поділ спірається на взаємнім до себе відношеню активних і пасивних елементів — тих, що правлять і тих, ким правлять — і характеризується він не якимись випадковими зверхніми ознаками влади тієї чи

— 193 —

иншої аристократії, а певними сталими формами матеріяльного життя і расових прикмет, що скрізь і завжди йдуть в парі з даним методом орґанізації аристократії і з даною восприїмчивостто на цей метод з боку пасивних мас. І тут ми бачимо, що так само, як дуже обмежені, при всій ріжнородности їх приміненя, єсть фізичні здібности людини, так само, або може ще більше, обмежені її здібности громадські. Які форми не придумували-б і не творили люде для свого громадського життя, всі вони зводились і зводяться до цих трьох тільки основних типів. Або дана людська громада — при низькій стадії матеріальної культури — творить нездиференціовану і не поділену на класи юрбу, де одиниця знаходиться в повній залежности од цієї юрби і де безкласовою, нездиференціованою пасивною масою править така сама безкласова і нездиференціована активна меншість. Або в даній громаді — паралельно зі зростом матеріальної культури — появився вже поділ на орґанічні, переходячі з покоління в покоління класи, і одиниця знаходиться там в повній залежности од свого класу, а взаємовідношеня між активними і пасивними елементами опреділяється їх класовою приналежностю і становищем, яке вони займають в своїх класах.*) Або врешті, паралель-

*) Підкреслюю, що під класом розумію не якесь випадкове зборище зовсім ріжних по свому походженю людей, хвилево обєднаних в одну ґрупу на підставі хвилевого стану їх кишені; відповідно до того чи вони "багаті" чи "бідні", чи мають багато чи мало грошей. В той спосіб "клас" розуміє демократія і під її пануванням взаємовідносини між отакими демократичними "класами" полягають в тім, що багаті бороняться від бідних при помочі куплених аґітаторів, яких поборюють во імя інтересів бідних инші аґітатори, котрих ще допіру треба купити. "Тут вічний рух і зміни. Вчорашній пролєтар сьогодня зробився капіталістом. Міліонер, в наслідок нещасливих комерцийних операцій руйнується і обертається в пролєтаря, бувшого чоловіка" — так пише, захоплений оцим видовищем, український оборонець демократії п. І. Мазепа, член с.-д. партії, яка репрезентує оцей, в демократичному розумінню — пролєтарський клас "бувших людей", що при щасливій комбінації можуть зробитись капіталістами. З таким демократичним толкуванням "класу" — дійсні класи не мають нічого спільного. Клас, в дійсному значінню того слова, в якому я його скрізь і вживаю — це орґанічний колектив однаково працюючих, звязаних спільною традицією, фізично і духово споріднених між собою родів-семейств. Завдяки оцьому орґанічному сполученю, йому вроджені певні стихійні хотіння, що переходять з покоління в покоління, доки даний клас не розложиться і члени його не здекласуються. Орґанічність, сталість і дідичність характерних ознак кожного здорового і нездеґенерованого класу, засадничо одріжняе клас од демократичної партії, чи охлократичної секти, які складаються з випадкових, орґанічно між собою нічим не звязаних, ріжнородних елементів. Оце поясненя, як і взагалі мої "Листи", адресовані тільки до тих, хто дійсно хоче знайти правду громадського життя і хто тому до слова — знаряддя оцього шукання — відноситься серіозно, з повагою. Берегтись "словоблудія" особливо важно в часах панування зарази демократії, яка зі слова, з понятть, робить так, як і зі всього, предмет безсоромної спекуляції. Напр. вищецитований п. Мазепа єсть членом партії соціял-демократів, які себе іменують представниками пролєтарського класу, пропаґують диктатуру цього класу, і як представники цього класу кандидують до влади. Але, коли їм треба побивати членів хліборобського класу, то цей самий с.-д. п. Мазепа пише, що ніяких класів тепер не може бути, що "з упадком натурального хозяйства замість політичної боротьби станів або класів стає можливою лише боротьба партій" і що поворот до класів в умовах капіталістичного розвитку це реакцийна видумка українських монархістів. (І. Мазепа: Большевизм і окупація України, 1922 р., ст. 104 і д.)

— 194 —

но з розкладом високої матеріальної культури, розкладаються класи, увільняється з під їх впливу демократична "свобідна" одиниця і хаотичним конґломератом пасивних одиниць править, обєднаний в часові і випадкові політичні партії, хаотичний конгломерат одиниць активних.

Инших форм взаємовідношеня між активними і пасивними елементами нації не буває. Бо коли наприклад в якійсь охлократії появився паралельно (підкреслюю: паралельно, а не: під впливом) з розвитком матеріальної культури, хоч один сильніший од инших, продукуючий і войовничий клас, то така охлократія заміняється класократією, в якій зпочатку може бути тільки два класи, а згодом, знов таки паралельно зі зростом матеріальної культури, може наступити дальша диференціація на нові класи. Так само, коли паралельно з розкладом високої матеріяльної культури починається розклад класів та визволюваня свобідних, незалежних і нічим необмежених демократичних одиниць, то взаємовідношеня між активними і пасивними елементами в даній нації буде тільки демократичним, бо коли б задержався був там хоч один сильний орґанічний клас, то задержалась би і сама класократія, а як би матеріальна культура була вже вся знищена і дана нація була повернута в примітивну юрбу — то наступило б замість демократичного — панування охлократичне.

Врешті, прийнята мною класифікація, як класифікація по поняттям найширшим, містить в собі і всі инші можливі класифікації по поняттям вузчим. Згадана вище теократія — правління очевидно не самого Бога, а тих, що правлять іменем Бога, — так само як і деспотія — правління очевидно не одного, а тих, що правлять іменем одного — це дві форми одної і тієї самої охлократії, при якій, ак про це буде мова далі, влада завжди необмежена і завжди влада світська та духовна сполучені в одній правлачій верстві. Олігархія — це по суті порожній звук, бо скрізь і завжди править меншість, бо навіть в найбільше "ідеальних" демократіях, теоретична влада більшости виконується фактично не цією пасивною більшостю, а тільки вибраною нею меншостю найбільше рухливих, найбільше активних і найбільше спритних в виборчій агітації панів послів. Коли ж взяти за підставу класифікації форми правлінна, то наприклад монархія (форма правління з одним, дідичним головою держави на чолі) може бути охлократична (самодержавна), класократична (правова, обмежуюча і обмежена) і навіть демократична (парламентарна), як що вона сполучена з демократичним способом т. зв. "народнього" представництва. І ці три форми монархії так само не тільки між собою ріжні, але і собі протилежні, як протилежними собі являються охлократичний, класократичний і демократичний методи орґанізації. Врешті республіка — форма

— 195 —

правління без одного голови держави, або з виборним, недідичним і безвладним головою — форма характерна для всякої демократії, може, як переходова стадія, появитись при упадаючій класократії (т. зв. аристократичні республіки), або в початковім періоді розвитку охлократії (республіки абсолютистичні, в роді сучасної Р.С.Ф.С.Р.). Вищесказане поясняє, як підстави моєї класифікації, так і те, чому инших методів орґанізації національної аристократії, коли прийняти ці підстави, не буває.

В дальших "Листах" постараюсь дати можливо докладний аналіз цих трьох основних методів орґанізації національної аристократії. Як було вище сказано, причиною неоднаковости цих методів єсть необхідність морального авторітету для всякої влади, для всякої правлячої матеріяльної сили. І тому аналіз охлократії, класократії і демократії буде одночасно аналізом трьох ріжних форм морального авторітету національної аристократії, які в цих трьох методах її орґанізації знаходять собі вираз.

Надзвичайно складне питання морального авторітету влади найчастіше розглядалось досі виключно або з погляду матерії, од якої має залежати дух, або з погляду духа, який править матерією. В першім випадку моральний авторітет влади пояснявся просто її матеріальною силою, а його ріжні політичні, культурні і т. п. прояви в громадськім життю трактувались тільки як "надбудова" над рішаючими про все відносинами матеріяльними (як приклад: т. зв. Марксізм, історічний матеріялізм і т. п. старі і нові матеріалістичні теорії, при яких "пануючі" наділяються тільки матеріяльною силою). В випадку другім моральний авторітет влади пояснявся тільки її моральною силою, яка керує відносинами матеріяльними (як приклад: "Божії люде" Платона і всі ідеалістичні теорії, при яких "пануючі" наділяються тільки силою моральною). Тому визнавці того чи иншого монізму — одні: шукали поясненя громадських відносин моральних тільки в відносинах матеріяльних, — другі: громадські відносини матеріяльні поясняли тільки відносинами моральними.*)

Вихожу з заложеня, що відносини матеріяльні знаходять вираз в статиці громадського життя: в тім, що вже сотворено людським духом з пасивної матерії. Відносини моральні знаходять собі вираз в динаміці громадського життя: в тих громадських моральних силах, яких вживають в своїй акції люде, що бажають

*) Християнство це питання розвязує формулою: Боже — Богові, Кесарове — Кесареві. І на цьому дуалізмі — який на практиці привів до відділеня влади світської од влади духовної — побудовані були, як про це мова дальше, найкращі — класократичні — орґанізації християнської аристократії.

— 196 —

перетворити по образу своїх хотіннь пасивну матерію. І тому в основу мого дальшого аналізу кладу оцей поділ на статику і динаміку громадского життя. Це значить, що питання морального авторітету і залежних од нього трьох методів орґанізації національної аристократії розглядатиму окремо з погляду статики і окремо з погляду динаміки громадського життя. Зпочатку шукатиму підстав для окресленя ріжних форм морального авторітету, присущого трьом ріжним методам орґанізації національної аристократії, в тих статичних: матеріяльних і расових ознаках, які вже витворились паралельно з пануванням охлократії, класократії, демократії. Потім розгляну динаміку охлократії, класократії і демократії, тоб-то аналізуватиму те, чого хоче, і способи, якими здійснює свої хотіння — та напрями, в яких порушує пасивну масу нації — національна активна аристократія при кожнім з цих трьох ріжних методів своєї орґанізації. Отже, переходячи до першої частини мого аналізу, починаю від аналізу взаємовідношеня між трьома формами морального авторітету, присущого трьом методам орґанізації національної аристократії, і тими формами матеріяльної культури та расових ознак, які ми бачимо в минулих періодах громадського життя, в їх вже нерухомому, вже сотвореному і закінченому — статичному стані.

22. Техніка матеріяльного життя людства, тоб-то матеріяльні засоби підчиненя збірним і орґанізованим зусиллям людей стихійних сил природи,*) не родиться і не твориться десь в якімсь метафізичнім між-національнім просторі. Вона єсть скрізь і завжди витвором орґанізованого громадського життя якоїсь індивідуально-окремої людської громади, якоїсь конкретної нації.

Всяку нову машину, що має поширити межі панування людей над природою, не може видумати і нею користуватись якась абстрактна позанаціональна "людина". Яким би ґеніяльним не вродився наприклад якийсь ескімос, він не міг видумати аеропляну. Бо все його національно громадське життя і випливаючий з орґанізацийних методів того життя, його спосіб думаня — такі, що він не в силі представити собі навіть ідеї аеропляну. Він може видумати якусь иншу машину — якусь напр. прекрасну риболовну снасть — але машину иншу, ніж видумає і буде нею користуватись Англієць, Німець, Француз, Китаєць, Татарин, одно слово член якоїсь иншої, відмінної нації. Кожний з них може видумати і користуватись (як нація розуміється,

*) В тім числі і мистецтво, яке в руках людей єсть одним з наймогутніщих засобів пізнання, усвідомлювання і в результаті підчиненя собі сил природи.

— 197 —

як колєктив, а не як вирвана зі свого колєктиву і вимуштрована одиниця) тільки такою машиною, якої ідея могла зародитись серед його нації, завдяки витвореним цією нацією, в свому попередньому розвиткові під проводом своєї аристократії, умовам її орґанізованого громадського життя.

Чим складніша машина, чим вища техніка матеріяльного життя, тим більшої громадської орґанізованости вимагає вона від тієї нації, що нею володіє, і її для себе використовує. Иншими словами: для твореня кращих умов матеріяльного істнування, для твореня вищої техніки, нація мусить творити в собі вищі форми громадського обєднаня і вищу громадську мораль. Вища ступінь наближена до Бога, більша любов до Нього, потрібні нації для використовування тієї техніки і тих машин, котрі Бог — Вічний Творець — дозволив даній нації для свого розвитку видумати і сотворити. Без розвитку громадської моралі нема розвитку техніки матеріяльного життя, без розвитку техніки матеріяльного життя нема розвитку громадської моралі.

Вся людська цивілізація і вся людська культура зародилась і розвивалась по лінії боротьби зі злом, по лінії боротьби з первородним гріхом людства — його лінивством та інертностю — по лінії найбільшого опору. В протилежність до звіря, який примінює себе до природи, який в боротьбі за своє істнування тільки обороняється, уступає, пристосовується до свого ворога — людина підчиняє собі природу, вона наступає, поборює ворога, творить вічне зусилля, пристосовує природу до себе. Чи за камяного віку, чи за віку електричного, людина осталась тією самою людиною. Вона тільки завоювала для себе більше природи, вона поширила своє панування, і одночасно з поширюваням свого панування вона фізично і духово заристократизувалась, ублагороднилась. Не по лінії вирівнюваня себе вниз на "щасливе" в своїм "природнім життю" мавпяче чи напів мавпяче племя, а навпаки — по лінії аристократичного прометеїзму, по лінії тяжкого походу на вершини, по лінії більшої любови і більшого наближеня до Бога — відбувався досі весь розвиток людства. В цьому тяжкому поході, людство мусіло зробити велике зусилля матеріальне: видумати і витворити нові машини, щоб машинами скріпити свій слабий од природи фізичний орґанізм. А щоб сотворити ці машини, щоб скріпити свій фізичний орґанізм, воно мусіло поставити перед собою ідеї-образи кращого громадського життя, сотворити по цім образам вищі форми цього життя і вищу громадську мораль: воно

— 198 —

мусіло скріпити свій дух, витворити в собі більшу силу духову, моральну.

В кожній добі свого істнування, всяка жива і життєздатна нація мусить робити зусилля в напрямі твореня вищої техніки і поширеня свого матеріяльного життя, а для цього вона мусить робити зусилля в напрямі твореня вищої громадської моралі і вищих орґанізацийних форм свого громадського життя. Нація, яка би не хотіла творити такого матеріяльного і морального зусилля, яка би вдовольнялась тим, що при найменшім зусиллю дає їй сама природа — нація, яка би для свого істнування все шукала нових, ніким не зайнятих, легко доступних і плодородних земель, а не стала удобрювати машинами, досконалити, одвойовувати од природи, ублагороднювати і захищати од руйнуючих хижаків та чужих націй свою власну батьківську землю — одно слово нація, яка би порушувалась, животіла по лінії найменшого опору і не хотіла ступити на шлях боротьби по лінії найбільшого опору — така нація мусіла би в боротьбі з націями творчими, націями завойовниками загинути. Загинути так, як гинуть в боротьбі з людиною-творцем ріжні породи дуже гарних і милих, але не здатних до творчого зусилля звірів; як гинуть нездатні до тяжкого шляху цивілізації ріжні т. зв. дикі чи полудикі племена.

І коли ми бачимо кругом себе факт, що єсть нації пануючі і єсть нації поневолені — єсть нації експортуючі людську творчість і нації імпортуючі цю творчість — то мусимо одночасно помітити инший факт, що громадська мораль і громадська орґанізованість перших, вища від громадської моралі і громадської орґанізованости других. Без пориву до твореня власної вищої техніки матеріяльного життя, що йде поруч з поривом до твореня вищих форм громадської моралі і вищих форм орґанізованости громадського життя, нації поневолені не визволяться ніколи з під матеріальної і моральної переваги націй пануючих. Навіть, як би вони мали свою окрему і прекрасну мову; як би серед них було множество учених, балакучих та ідейних, але до матеріальної громадської творчости нездатних інтеліґентських вождів; як би свою чутку, але тіниву і слабосильну душу виявляли вони в чудових тонах мелянхолійних пісень, і як би в моментах якихось суспільних катастроф вдавалось їм на деякий час винищити у себе їх пасивній вдачі чужу, імпортовану до них вищу техніку і вищі орґанізацийні форми громадського життя.

Від чого ж залежить цей порив до твореня вищих форм матеріального і громадського життя? Чи єсть нації по самій природі своїй пануючі і нації сліпою долею засуджені на поневоленя?

З того, що вище було сказано про націю, з того неоспоримого і для всіх очевидного факту, що в кожній нації єсть активна меншість

— 199 —

і пасивна більшість — ясно, що цей порив до твореня вищих форм матеріяльного і громадського життя залежить од двох чинників: од того, чи буде цей порив у активної меншости в нації і од здатности чи нездатности пасивної більшости піддатися творчому пориву меншости, піддержати, або знищити цей порив.

Коли оця активна меншість — як ми її назвали, національна аристократія — сама по тим чи иншим причинам не здатна до твореня вищої матеріальної техніки і разом з нею вищої громадської моралі, то ясно, що вона не в стані такого творчого пориву із себе дати і цим поривом пасивну масу за собою повести. Так само, коли національна аристократія, чи по своїй матеріальній, чи моральній силі, настільки слаба, що вона не в стані перемогти опір пасивної маси, то така маса не піде за творчим поривом своєї безсилої аристократії, по скільки послідня не збільшить в той чи инший спосіб своєї фізичної матеріальної сили і свого морального авторітету серед нації.

Але-ж взаємне — як матеріальне так і моральне — відношеня до себе активної і пасивної частини нації бувають ріжні в ріжних добах її істнування. З одного боку, ак було сказано, активна меншість нації в процесі творчости зуживає свої матеріальні і моральні сили, слабне, деґенеруєтьса. Знов з другого боку, пасивна більшість, кинута в процес творчости могутнім поривом своєї старої аристократії, починає виділяти з себе в цьому процесі нові активні аристократичні елементи, акі у щасливих націй поповнюють своєю скількостю, своєю матеріальною і моральною силою ряди попередної старої аристократії і починають ще енерґічніще ніж вона, тягнути за собою пасивну масу в напрямі технічного і морального зусилля, в напрямі матеріальної і громадської творчости.

Під впливом ріжних причин, залежних од індівідуального розвитку кожної нації, взаємне відношеня між активною і пасивною частиною нації, а также внутрішній склад і характер обох цих частин нації, весь час міняються. І тому зрозумілим стає факт, чому нація дотепер поневолена, з хвилиною появи серед неї матеріяльно сильної, добре зорґанізованої та морально авторітетної національної аристократії, може стати нацією пануючою і навпаки: чому зла орґанізація, матеріальне безсилля і моральний упадок власної національної аристократії перетворює націю активну, перед тим експортуючу свою матеріальну і моральну культуру, в націю пасивну, ака підпадає чужій матеріальній техніці, а одночасно і чужим національним формам орґанізації громадського життя.

23. Чим більше розвинене і чим складніще матеріальне життя даної нації, чим вища її матеріальна техніка і продукція, тим труд-

— 200 —

ніще завдання національної аристократії, яка засобами цієї техніки і продукції володіє; — тим більше складні і тяжкі проблеми громадської орґанізації нації мусить розвязувати вона, коли хоче далі виконувати своє завдання. Иншими словами: чим вище техніка матеріального життя нації, тим вище мусить бути громадська мораль національної аристократії і тим більша мусить бути восприїмчивість пасивних мас на ці орґанізацийні форми громадського життя, що їх по наказам громадської моралі творить національна аристократія. В противному разі порушується рівновага між активними і пасивними елементами нації. Кажучи образно, в машині національного орґанізму зривається шестерня і зубчате колесо активних елементів нації перестає порушувати тяжкій вал її елементів пасивних. Відпорність пасивної більшости переростає движущу силу активної меншости. Моральний авторітет національної аристократії падає і одночасно валиться вся сотворена її колишнім поривом будова.

Величава і технічко могутня вавілонська цивілізація упала не тому, що численні тодішні інтеліґентські вавілонські партії — ціла та маса, як їх називає Ренан в своїй "Історії Ізраіля", "літераторів, штукарів і шарлатанів" — що були під час руїни Вавілону на верх національного життя вибились, сварючись між собою за владу, деморалізували націю і тягнули її вниз, по лінії найменшого опору. Це була тільки зверхня ознака внутрішньої руїни, — симптом хвороби, а не її причина. Причина ж була та, що тодішня вавілонська аристократія, яка технічними засобами продукції і державним апаратом нації володіла, загубила не тільки свою стару віру, не тільки хотіння нової віри, але і свою громадську мораль, яка з цієї старої віри випливала. В свому безвірю, в своїй духовній безплодности і пустопорожности, вона вже не потрафила викресати з себе настільки високої громадської моралі, щоби по її законам сотворити нові орґанізацийні форми для своєї матеріяльної творчости: для себе і для громадського життя своєї нації. Такі форми, в яких би вона могла зберегти свою творчість, скріпити себе фізично притоком нових сил, — і в яких би пасивні маси нації, знов зрушені з місця і захоплені її великою вірою, заохочені її прикладом, могли знов піддатись її творчому пориву та сунути далі за нею по тяжкім шляху будування "вежи вавілонської" до Бога.

Ця активна і творча аристократія вже не потрафила тоді твердими законами одної для всіх громадської моралі обмежити, як давніще, свого імперіялістичного творчого пориву, відповідно до рівня восприїмчивости пасивних мас. Вона загубила стару аристократичну громадську

— 201 —

мораль і разом з підставою цієї моралі: — любовю до Бога і до всіх Його творів, любовю до слабших і пасивніших, до тих, кого орґанізують і ким правлять на те, щоб вести їх за собою вгору — вона стратила необхідне для неї чуття мас, чуття моральної рівноваги між собою і масами. Засліплена ділами своїх предків, але позбавлена їхньої віри; думаючи, що вона сама вже зрівнялась з Богом і забувши про Нього, — вона дала повну волю своїм людським інстинктам: — жадобі поширеня, жадобі здобування, жадобі твореня, жадобі влади. Вона забула скільки глибокої віри і скільки самообмеженя во імя цієї віри; скільки стихійного, але орґанізованого — тоб то твердими моральними законами обмеженого — імперіялістичного творчого пориву, скільки посвяти і скільки жертв поклали були її предки на вівтарях Бога Творця для того, щоби могли повстати ті діла, якими гордились і користувались тепер їх здеморалізовані нащадки.

Оцим нащадкам смішною тепер здавалася покора перед Богом — Богом одним для цілої нації: і для тих хто править, і для тих ким правлять. Ще смішніщою здавалась їм тепер покора перед такими авторітетами, що їх колись "наївні" старі люде за "помазанників Божих", за "даних Богом" цілій нації: і для тих, хто править і для тих ким правлять — та за виконавців Його волі уважали. Вавілонська національна аристократія часів руїни, повіривши в нічим необмежений "проґрес" людськости, опертий на "непохитних законах людського розуму", — "проґрес" автоматичний, який пророкували їй тодішні містики раціоналізму,*) — забула про консерва-

*) Раціоналісти всіх націй і всіх часів поборюють в теорії містицизм і стараються доказати, що "не мають з ним нічого спільного". Містицизм — кажуть вони — це єсть "наївне" бажання людей скріпити в боротьбі за істнування свої слабі сили союзом з силами надприродніми. Цей союз виявляється в тому, що люде вірують в надприродні сили, віддають себе в їх опіку, та намагаються бути їм послушними, виконуючи накази і закони цих сил. Але-ж, коли ця раціоналістична дефініція правдива, то сам раціоналізм єсть тільки одною із форм отого одвічного і всім людям присущого, та людей од звірів відріжняючого, містицизму. Тільки замість вірою в Бога і замість виконуванням Його законів, раціоналісти намагаються скріпити свої слабі людські сили вірою в людський розум і виконуванням законів того розуму. Основна-ж ріжниця між містицизмом релігійним і містицизмом раціоналістичним, лежить в тому, що послідній неможливо опанувти і зорґанізувати (порівн. вище Лист 6-ий) і що тому він багато швидче деґенеруеться, витворюючи такий психопатольоґічний стан у людей, коли вони починають вірити, що завдяки свому союзові з надприродніми силами вони самі стали всемогучими і що самі вони стали рівні цим надприроднім силам: стали рівні Богові. Досить для цього навести безчисленні приклади ріжних раціоналістичних "церков", які повставши, зразу ж розпадались на взаємно себе пожираючі секти і з яких ні одна не витворила таких творчих громадських орґанізацій, що повстали з містицизму реліґійного. Або згадати видовище сучасного "вавілонського стовпотворіння", якого "науки" на підставі законів розуму осмішують сьогодня те, що вчора, так само на підставі законів розуму, проголошувалось їми за неоспориму істину. Або-ж врешті придивитись до безмежного хаосу і руїни, які витворюють в громадськім життю всякі демократії, оці методи громадської орґанізації найбільш глупі і

— 202 —

тизм, інертність, пасивність і слабість, які дані більшости людей од Бога так само, як активність, сила і творчий порив дається їх невеликій меншости.

В своїй новій громадській моралі вона стала поклонятись тільки самій собі і своїм бажанням. Не здержана і не обмежена ніякими понад нею стоячими Божими законами — відкинувши всякі форми морального і політичного примусу, які накладала на неї оперта на послуху цим Божим законам і на послуху політичним авторітетам стара класова аристократична орґанізація — вона взяла такий нічим необмежений, безтактний темп в своїй творчости, що його не в силі були восприняти пасивні та інертні маси. І в очах оцих змучених пасивних мас, збитих з ритму праці безвірям, аморальностю, нічим необмеженою людською жадобою і хаосом незорґанізованости своєї аристократії, вся її творчість стала непотрібною, ворожою, стала проявом тільки еґоістичних інтересів тодішньої "буржуазії", тодішніх "ненаситних і ненажерливих панів". В результаті "шестерня зірвалась": моральна рівновага між активними і пасивними елементами нації була порушена і моральний авторітет матеріяльно творчої аристократії упав. А коли в наслідок цього, в дальшому ході подій, до влади дорвались матеріяльно непродукуючі, а тільки балакаючі "словесні шарлатани", то тріснули і завалились також і матеріальні підстави влади: зникла і рівновага матеріальна.

Бо не на реґенерацію свого первістного стихійного хотіння, не на оживленя своєї віри, не на побільшеня своїх рядів новими матеріяльно продуктивними і громадсько творчими елементами, взятими в здержуючі, орґанізуючі карби міцної, на наказах цієї віри і на послуху авторітетам опертої, класової аристократичної орґанізації, — не на виховуваня в своїх класах, захоплених своєю вірою, добрих, моральних і дисциплінованих провідників для нації — звернула увагу в цей критичний для себе момент вавілонська аристократія — а стала вона в своїм моральнім безсиллю шукати

недоладні, хоч оперті власне на містиці раціоналізму: на вірі в силу розуму обоготворенної, "од природи доброї" і одна другій рівної людини, — та на бажанню найти "найрозумніщу", на "найбільше раціональній виборчій системі" оперту форму громадського життя. Що на практиці, в реальнім життю, може натворити отакий неопанований і нічим необмежений містицизм раціоналізму, бачимо сьогодня на прикладі бувшої російської Імперії, в якій все руйнується і люде убиваються сотнями тисяч во імя віри в те, що ріжні совнаркоми являються олицетворінням надприродних сил раціоналістичної, "льоґічно і розумово доказаної" соціялістично комуністичної доктрини. Деґенеративні форми містицизму релігійного, це невинна дитяча забавка в порівнанні з деґенеративними формами містицизму раціоналістичного тому, що реґулятором посліднього має право бути на підставі своїх божеських і рівних прав свого власного розуму кожна людина. До цієї теми ще поверну низче, наводячи тут тільки цих кілька слів для читача, якого здивує може мій вислівіі: містики раціоналізму.

— 203 —

порятунку у абстрактної "людини", поставленої "розумом і наукою" на місце старих авторітетів і на місце старої віри в Бога. Конгломерат отаких абстрактних і в теорії собі взаємно рівних обоготворених людей, — в теорії "всі горожане", "демократія", — а в дійсности пасивні маси — стали тепер раптом тим богом і авторітетом, якому кинулась до ніг здеґенерована аристократія.

Примарами "суверенности народу"; брехнею про "демократичну рівність" і про однакову здатність всіх людей до проводу і до влади; просьбами і умовами во імя "людського розуму"; підкупом во імя "людських інтересів"; грою врешті на найнищих інстинктах інертної маси — надіється завжди отака здеґенерована, зажерлива, розбещена і нічим не обмежена, безкласова "демократична" і "республіканська" аристократія при помочі самих же пасивних мас погнати ці маси вперед до дальшого походу, до дальшої будови вежи матеріальної і духової культури до Бога. Але це їй ніколи не вдається. Не вдалось воно і тодішнім, так само — відповідно до прикмет даної історичної доби — по своєму здемократизованим Вавілонянам.

Пасивні маси вавілонські не пішли далі за своєю аристократією, бо вона загубивши свою віру, громадську мораль і класову орґанізованість, перестала бути аристократією: бо поклавши всі надії на автоматичну творчість пасивних мас, вавілонська здеморалізована і здемократизована аристократія сама знищила авторітетність свого проводу, а з ним і необхідну для дальшого розвитку нації і для дальшого її походу в гору — моральну рівновагу. В результаті не тільки правляча аристократія, але й нові активні творчі елементи — що викристалізовуючись в нації рвались до проводу і влади — опинились в залежности од признаного "моральним" в тодішнім громадськім життю закону суверенности і проводу обоготвореної демократичною аристократією інертної та пасивної маси. І тому зовсім законно, на підставі оцього сотвореного здеморалізованою аристократією демократичного закону суверенности мас, стали, замість творців, випливати на чоло нації оці Ренаном описані "словесні штукарі і шарлатани". І як тепер так і тоді, намагаючись вдавати з себе "представників народу" і пророків "поступу", заложеного автоматично в "природній досконалости людини", вони були в дійсности представниками моральної руїни аристократії і пророками інертности, пасивности та вродженого людині лінивства. А взяли вони верх над елементами творчими і активними тому, що послідні, загубивши свою віру і громадську мораль провідників, загубили одночасно і свій класовий метод орґанізації, і свою силу, і свій авторітет в очах мас.

— 204 —

Оці нездатні до матеріальної, а значить і до громадської творчости, словесні демократичні провідники, висовувані на чоло все більш лінивими, все більш пасивними і расово все менше вартними елементами нації, розложили до кінця своїм крикливим, але безсилим і безавторітетним пануванням, як здекласовану активну творчу меншість, так і пасивну більшість вавілонської нації. Під проводом оцих — "балакаючих на всіх мовах" і взаємно себе не розуміючих демократичних вождів, тодішній вавілонський "народ" і "пролєтаріят" потрафив тільки усунути від влади і знищити свою стару здеморалізовану аристократію. Але нічого иншого, крім безплодних словесних теорій, він на її місце не поставив.

Разом зі старою аристократією згинула і витворена під її проводом могутня вавілонська техніка і матеріальна культура, згинула і стара вавілонська віра та громадська мораль, при яких тільки ця техніка і культура змогли повстати. Вищої техніки і вищої моралі вавілонські маси під проводом своїх по демократичному методу зорґанізованих вождів не сотворили, не зважаючи на те, що ці вожді вчили кожний на свій лад, як треба далі вежу будувати і всі вмісті обіцювали рівну Богові силу і Богові рівне панування над цілим світом тодішньому вавілонському "пролєтаріятові". Повний упадок віри, громадської моралі і орґанізованости серед старої аристократії знищив її здатність до проводу і до реґенерації. Аморальний метод орґанізації нових аристократичних елементів, — метод, що на раціоналістичній містиці, на обоготвореню людського розуму, на брехливій теорії про автоматичний "проґрес" і про вроджену людині досконалість, збудував брехливу суверенність та фіктивну владу пасивних мас нації і дав нічим не обмежену волю незорґанізованій, хаотичній і руїнницькій творчости її елементів активних — не дозволив Вавілонянам витворити аристократію нову. А без аристократії, без її матеріяльної і моральної сили, без чим раз вищої технічно і чим раз вищої морально громадської творчости, будова вежи до Бога припинилась і умерла на віки вавілонська нація.

Подібно як Вавілон розложився і загинув старий Рим. Його матеріальна техніка переросла його громадську мораль. На дальшу творчість, випливаючу з живої віри, на вищу ступінь морального і матеріального зусилля стара римська аристократія не спромоглась. А пасивні маси нації, лишившись без сильного і авторітетного проводу, — як ніколи, так і тоді — автоматично витворити з себе, восприняти і піддержати нову аристократію, не були в стані. Кинувшись здобувати "хліб і забави", яких тільки й стали вимагати од своїх нових "популярних" провідників, здеморалізовані ними пасивні маси, римська аристократія часів руїни примушена була озброїти

— 205 —

військовими засобами своєї високої матеріальної техніки товпи варварів. І ці Римом озброєні варвари стару Римську Імперію її ж власною зброєю розвалили. Одночасно знищили вони і всю високу римську матеріальну техніку та духову культуру, до яких примітивна варварська громадська мораль і така-ж примітивна їх громадська орґанізація ще були тоді не доросли.

Перед тією самою проблемою: відродженя віри, нового пориву духа, сотвореня вищої громадської моралі, без якої не може бути вищої техніки і вищої матеріяльної культури, — стоїть і сучасна цивілізація європейська. Коли матеріяльно творчі аристократії сучасних європейських націй вже настільки морально ослабли і духово обезплоднились, що замість паралєльно до вищої техніки творити вищу громадську мораль, та замість по катеґоричним наказам своєї віри особисто і безпосередно правити націями, ведучи їх за собою вгору — вони здатні тільки дивитися вниз і, во імя власного слизнякуватого спокою, піддержувати всякими обманствами балакаючу в ріжних "Союзах Народів" і в ріжних "парламентах" на всіх язиках демократію; — коли вони здатні обрізувати тільки купони од старих предківських діл і в захованих од людського ока масонських ложах та банковських конторах мріяти про свій "авторітет" і своє "всесвітнє панування"; — і коли одночасно європейські "народи" та "пролєтаріяти", йдучи за своїми все більше "демократичними" і "популярними" вождями, будучий громадський лад собі уявлятимуть, як безконешне "збільшування заробітної платні" і безконешне "зменшування годин праці" — то европейська цивілізація мусить загинути. Загинути так само, як загинули колишні високі цивілізації вже померших націй, що умерли тому, бо вичерпалась віра і творча енерґія їх здеморалізованих аристократій, і загубилась восприїмчивість на всякий творчий порив серед здеморалізованих безавторітетностю і безсиллям своєї аристократії пасивних та інертних мас.

І як завжди так і тепер "нѣсть власти, аще не отъ Бога". Бо всяка влада, всякий провід дається націям од Бога безконешно справедливо і безконешно правдиво — абсолютно в такій самій мірі, як дана нація в своїй вірі і в своїй моралі Бога собі уявляє, — як вона Його любить і як Його закони поважає.

Коли ціла нація — і ті, що правлять, і ті, якими правлять — живе не ріжними вірами: "панською" і "народньою", "буржуазною" і "пролєтарською", а одною спільною вірою, і коли вся її громадська мораль побудована на вічному Божому законі: "в поті чола твого, будеш їсти хліб твій" — то при таких умовах вона може мати високу техніку і високу громадську орґанізацію, високу матеріяльну і духову культуру. Нею правлять тоді такі творчі

— 206 —

активні елементи, що під примусом наказів єдиної віри і одної громадської моралі, в поті чола, своїм тяжким духовим і матеріяльним зусиллям, творять свій порив до вищих форм матеріяльного і громадського життя, зустрічаючи для свого пориву повну восприїмчивість і маючи для своєї влади повний моральний авторітет в очах пасивних мас, які так само під примусом цієї самої громадської моралі, в поті чола, йдуть за своєю аристократією. Але коли одна спільна віра в одного і того самого Бога і одна спільна громадська мораль серед нації гине; коли замість одного Бога, появляється множество, на вірі в людський розум опертих, раціоналістичних доктрин, і коли ледачі "багаті" та ледачі "бідні" хочуть кожний на свій спосіб обійти закон праці та колишню спільну віру замінити ріжнородним взаємним словесним обманством, то розвиток матеріяльної і духової культури такої нації припиняється. Влада в ній мусить перейти в руки оцих Ренаном описаних "словесних шарлатанів" і держиться ця влада не творчостю, а руйнуванням: поділом нагромаджених колись нацією матеріяльних багацтв між по демократичному "рівними", од всякого морального примусу увільненими, необмеженими нічим в своїх апетитах, і по стільки "зорґанізованими" в демократичні партії, по скільки це для грабіжа і поділу влади потрібно, зажерливими і вічно між собою воюючими "демократичними" горожанами. Така, сама себе поїдаюча нація мусить розуміється в боротьбі за істнування згинути, підпавши зпочатку під владу ісвоїх власних здеморалізованих руїнників, а потім під владу зовнішніх чи внутрішніх варварів, які безпощадно і жорстоко своїми примітивними методами назад її нагайкою до вічного закону праці заженуть.

Бо хоч поодинокі нації, під проводом своїх демократичних аристократій, можуть для себе на якийсь час, поки старих запасів вистачає, про вічний Божий закон творчости і труда забути, але вся людськість, поки істнуватиме її життя, од нього не визволиться ніколи. Щоб жити, людськість мусить в тім або иншім місті все "вежу вавілонську" до Бога будувати. В цій сфері у людей вільної волі немає. В боротьбі за життя, за істнування, панує повний детермінізм, повне і необмежене панування примусу творити, працювати. Але до якої висоти мають бути "вежі вавілонські" поодиноких націй добудовані, як працюватиме і що саме сотворить дана нація — це залежить од вільної волі оцих орґанізованих громад: націй. Це залежить од їхньої, ніким і нічим наперед не окресленої національної громадської моралі. Кожна нація може для своєї праці творити власні поняття про добро і зло громадського життя, свою власну громадську мораль. І в свому житю вільно їй творити зло, або творити добро, творити такі чи инші, на тій чи иншій громадській моралі побудовані,

— 207 —

форми своєї орґанізації — памятаючи одначе, що за нехтуваня законом труда Бог руїною карає, а за його виконуваня розвитком і розростом нагорожає.

Самими ж людьми карає вічний Бог-Творець людей за гріх проти закону творчости і праці. Варвар-кочовник, гнаний голодом своєї мало працюючої, рабуючої громади, зазіхає заздрим оком на вежу матеріальної і духової культури, яку побіч нього все будує працьовитий хлібороб і промисловець-робітник. Оцим заздрим зазіханням, оцею своєю вічною готовностю кинутись на грабунок вежи, він примушує її будівничих все інтензивніще працювати і творити потрібні для цієї праці все вищі форми громадського життя. Такі форми, які б працьовитих творців не тільки для оборони власної праці зорґанізували, але ще й дали їм змогу оцих войовничих кочових варварів своєю вищою громадською моралю труда і своїм мечем осілих продуцентів зорґанізувати, в той спосіб небезпеку їх руїнницького нападу усунути, та до будови вежи матеріальної і духової культури запрягти.

Як же у будівничих вежи такої вищої трудової моралі не стане, як здеморалізується і розложиться в ліні та багацтві їхня матеріяльно творча аристократія, як її місце займуть словесні провідники, що вкрай здеморалізують обітницями неробства і вічного миру пасивні маси нації — то на вежу кидається зовні чи ізвнутрі (бо в кожній нації єсть завжди, зверху тільки культурою асимільовані, і до цієї культури крайнє ворожі елементи) увільнена вкінці від примусу труда і від респекту перед трудом лінива примітивна варварська орда, сильна оцею своєю примітивностю, обєднана своїм голодом здобичі і своєю, прилаженою до потреб заспокоєня цього голоду, примітивною, ще не розложеною, громадською моралю і орґанізацією.

Але ж за цею першою, найбільш войовничою і активною ордою сунуть орди инші. І ось перша, щоб себе од напору тих дальших захистити, кидається з цілою своєю свіжою примітивною енергією обломки тільки що зруйнованої вежи збірати, і з них, своїм новим свіжим розмахом творчости, на ново вежу до Бога будувати. А зледащіла і здеморалізована нація, що вежу свою зруйнувати допустила, заганяється тепер назад до примітивної праці твердою нагайкою варварів — ось хоч би так, як підчас панування середньовічного кулачного права, сотвореного розселеням войовничих північних завойовників на території Римської Імперії, загнані були назад до примітивної праці ці зледащілі останки римської нації, що давніше од своєї здеморалізованої і безсилої аристократії тільки "хліба і забави" вимагали.

Правити своєю розпорошеною і заляканою юрбою така примітивно сильна охлократична аристократія може так довго, поки для істнування даної нації та її оборони од сусідів примітивного варвар-

— 208 —

ського труда вистачає. З хвилиною, коли цей труд починає інтензифікуватись, падає і влада охлократії. Паралельно з інтензифікацією та диференціяцією труда знов скрізь і завжди появляється поділ на класи. І знов родиться потреба спільної всім класам віри; потреба для спільного труда, спільної їм всім громадської моралі, і знов розвиток матеріяльної культури починає йти паралельно зі зростом громадської моралі, паралельно з появою і зростом нової сильної та морально авторітетної, матеріально і духово творчої класократичної аристократії.

Коли ми отже розглядаємо життя нації в минулому, в його вже усталених формах, то рівень матеріяльної культури — її розвиток, упадок чи заник — дають нам непреложне свідоцтво тих форм громадської моралі, тих методів орґанізації нації і тих форм морального авторітету, які присущі аристократії даної нації в дану історичну добу.

Класократія, демократія, охлократія:

1. поділ на продукуючі класи; спільна їм всім одна віра в непорушні Божеські закони; одна громадська мораль, випливаюча з закону труда; твердими законами громадської моралі обмежена і послухом авторітетам спаяна сильна орґанізація класової аристократії — велика восприїмчивість на творчий порив серед пасивних мас — в результаті високій моральний авторітет аристократії, висока техніка, висока духова культура і високі ритмічні та орґанічні форми громадського життя цілої нації;

2. розклад класів; упадок спільної віри; повна громадська аморальність; панування "законів розуму", які кожний на підставі власного розуму інтерпретує як хоче; хаос в творчости і повна дезорґанізованість нічим необмеженої, розпорошеної та здекласованої "індивідуалістичної" і "свободолюбивої" аристократії, — упадок восприїмчивости на всякий порив до творчости і праці, деморалізація та хаос серед пасивних мас, — в результаті безавторітетність безсилої, здезорґанізованої і аморальної аристократії, анарія в техніці та матеріальній продукції, брак ритму і розклад старих орґанізацийних форм, одно слово: матеріальна і моральна руїна нації;

3. наїзд визволених безсилим пануванням безавторітетної демократичної аристократії внутрішніх або зовнішніх кочовників варварів, спаяних акоюсь одною своєю примітивною фанатичною вірою, примітивною моралю і орґанізацією; знищеня матеріальної культури та інтензивности праці; пануванна кулака збіраючої дань і матеріально непродукуючої аристократії над розпорошеною безкласовою "племінною" юрбою; авторітет страху і примус до примітивної праці — а згодом, поява нових творців, інтензифікація праці, нова диферен-

— 209 —

ціяція на продукуючі класи, відродженя спільної їм віри і громадської моралі труда, розвиток нових культур і нових націй — отже знов: класократія, демократія, охлократія — ось ці три вічно повертаючі стадії, через які проходять в свому життю нації і через які, по трупах тих націй, що померли, здеморалізувавшись, йде людскість своїм тернистим шляхом на висоти, до Бога.

24. Нації, як вчить історія, не вічні. Вони мають свій початок, період довшого або коротшого життя, і свою смерть. Як же народжуються нації? Звідки береться на даній території, серед даної пасивної маси, перша активна ґрупа — перша національна аристократія — що кладе перші підвалини власної, окремої державної орґанізації даної нації? І тут, шукаючи відповіді на це питання, — від відносин матеріальних, що своїми зовні видимими ознаками дають нам можність пізнати невидимі зовні, внутрішні відносини моральні — ми переходимо до далеко більше складних відносин расових. Останні відограють в життю націй ролю не меншу, ніж відносини матеріяльні. І так само тісна взаємозалежність істнує між ними і відносинами громадсько-орґанізацийними, моральними.

Питання початку націй, зокрема початку державних орґанізацій, від якого датується окреме індивідуальне істнування нації, займало з давен давна всіх, хто з тієї чи иншої причини шукав розвязаня основних проблем громадського життя. Останніми часами в це питання була внесена велика плутанина завдяки тому, що дослідники стали відріжняти націю від держави. До цієї плутанини спричинилось головним чином два факти сучасного життя. Перший: розклад дотеперішніх державно-національних орґанізацій і поява в таких державах побіч "націй пануючих" — "націй поневолених", які, завдяки розкладові націй пануючих, стали відроджуватись, тоб-то боротись за свою власну, окрему державу, або ж, коли вони ще були внутрі незорґанізовані і безсилі, то за забезпеченя своїх прав "національної меншости" в межах держави чужої. Другий: поява т. зв. інтернаціоналізму з його утопійним змаганням до сотвореня одної світової універсальної держави, в якій би окремі нації задовольнялись безвласнедержавною "культурно-національною" автономією.*)

Про сучасний інтернаціоналізм, його походженя і кермуючі ним сили, була вже мова в попередніх "Листах". Тут додам, що утопія одної інтернаціональної держави побудована на вірі в можливість сотвореня на цілім світі однакової матеріяльноі техніки духової

*) Про анархізм в його ріжних формах, який теж в теорії одділяє націю від держави, не згадую тут тому, що вплив цієї течії в реальнім життю мінімальний і що на антидержавні, але разом з тим національні анархістичні теорії можуть собі позволяти члени таких націй, які вже мали свої держави і тому поставали націями.

— 210 —

культури, при помочі якоїсь однопільної інтернаціональної аристократії, яка б у своїй провідній діяльности зустрічала скрізь однакову восприїмчивість серед ріжних місцевих, расово (етнічно) відмінних, пасивних мас. Ця утопія в приложеню до реального життя приймає звичайно дві форми: або якась одна, найвища чи найнизча по своїй техніці нація (коли б напр. взяти сучасні європейські відносини, то це були б Англія і Росія) хоче завоювати під свій вплив всі инші нації і накинути їм свою одну, найвищу в даній добі, чи найнизчу матеріяльну та духову культуру; — або ж пацифістична і миролюбива інтернаціональна інтеліґенція кількох націй, якоїсь одної матеріяльної і духової культури, хоче, обєднавшись в один "всесвітній" союз, потягнути до нього за собою свої та инші нації і сотворити під своїм проводом одну світову інтернаціональну державу.

Але історія вчить, що і в одній і в другій формі ця інтернаціональна утопія нездійснима. В першім випадку поширеня влади якоїсь одної національної аристократії на инші нації, неминуче ослаблює, розкладає і веде до упадку цю аристократію, а разом з нею і її націю — і то тим швидше, чим більше поширена влада такої "над світом пануючої" нації. В випадку другім поучаючим прикладом може служити християнство. Його первісна миролюбивість і пацифізм зникли з хвилиною, коли, забувши про заповідь Христа, воно захотіло стати одною для всіх націй інтернаціональною державною орґанізацією. Розпочавши реально здійснювати оці свої інтернаціональні державно-орґанізацийні хотіння, воно довело до хрестових походів та інквізиції і закінчилось: з одного боку — повним банкроцтвом своїх інтернаціональних державних змаганнь та повним одходом своєї орґанізації "од мира сего" і повним її відреченям од світської державної влади, з другого — зформуванням сучасних західно-європейських, власне національних, а не інтернаціональних держав. Сьогодня же, найвищий розвиток інтернаціональних змаганнь сучасного інтернаціонального демократично-буржуазного масонства та інтернаціонального демократично-інтеліґентського соціялізму привів до найлютіщої світової війни і закінчився: з одного боку масонсько-жидівсько-соціялістично-демократичною пародією світської влади католицької Церкви — т. зв. Ліґою Націй*), а з другого — повстанням цілого ряду нових національних держав.

*) Ця інтернаціональна Ліґа, щоб правити своїми націями, мусить ще проголосити доґму своєї непомильности (це вже почасти зроблено проголошеням безапеляцийности її рішень), сотворити інтернаціональний адміністративний апарат (він єсть вже в зародку в формі жидівських, масонських і соціялістичних орґанізацій найстаршого II-го Інтернаціоналу), найняти якусь збройну силу для виконування своїх постанов (за часів світської влади Пап така збройна сила рекрутувалась з ріжних інтернаціональних кондотієрів), розпочати хрестовий похід проти східної

— 211 —

Без своєї власної суверенної державної орґанізації не може бути нації. Власна держава — це синонім влади власної аристократії, і як не може бути нації без своєї власної національної аристократії, так не може бути національної аристократії, а значить і нації, без своєї власної держави. Тільки у власній державі моральні орґанізаційні форми даної нації можуть йти паралельно і ритмічно з розвитком її матеріяльної техніки та культури. Тільки власною державою може дана нація захистити свою власну матеріяльну і духову культуру од знищеня її чужими націями, однаково, чи ці чужі нації хочуть її знищити силою якоїсь національної, чи "інтернаціональної" держави; иншими словами, чи хочуть вони одірвати дану національну аристократію від її пасивних мас, від тіла її нації, гаслами чуженаціональними та денаціоналізацією, чи гаслами інтернаціональними та інтернаціоналізацією. І тому противоприродний розділ понятть: нація і держава — теоретичне шукання формули практично неможливого мирного співжиття кількох націй в одній державі,*) безнадійне жування справи всяких "національних меншостей" і т. д. і т. д. — все це новочасна схолястика, породжена тими самими причинами, що і схолястика середневічна. Утопію не можна ніколи словесними теоріями помирити з дійсностю. Нація, чи "національна меншість", щоб бути нацією, мусить сотворити собі свою власну державу, або загинути. Отже відкидаючи схолястичне одділеня нації від держави — початок нації розглядатиму як початок власної окремої державної орґанізації активних елементів серед даної пасивної маси на даній, зайнятій цією масою, території.

Величезна більшість соціольоґів, правників та істориків головним фактором повставання державних орґанізацій вважають ман-

комуністнчної схизми, яка одкололась од своїх масонських і соціялістичних батьків з II Інтернаціоналу, та завести врешті інквізицію для всіх національних єретиків і протестантів, які во імя національної влади національних Монархів поборюють інтернаціональну владу новітніх масонсько-жидівсько-соціялістично-демократичних інтернаціональних пап. Але інтернаціональна світська влада була не під силу навіть католицькій Церкві, що вийшла з обявленої Сином Божим Христової релігії (забувши в своїх світських інтернаціональних змаганнях про заповіт цієї релігії: Боже — Богові, а Кесарево — Кесареві) і з наймогутніщого в історії лицарського римського універсалізму. Чиж під силу вона всім оцим сучасним нікчемним інтернаціональним орґанізаціям, які зародились в раціоналістичнім, анті-реліґійнім інтеліґентськім інтернаціональнім соціялізмі і в масонсько-жидівськім банковськім, капіталістичнім універсалізмі?

*) Інтернаціональні схолястики дуже люблять покликуватись на приклад Швейцарії, забуваючи, що коли в Швейцарії мирно можуть жити в одній державі три нації, то тільки тому, що кожна з цих націй має вже десь свою власну державу, і що ці сусідні сильні національні держави, завдяки ріжним історичним причинам, погодились на це, щоб частини їх націй жили собі окремо в забезпечуючій їм їхні культурно-національні права невтральній (тоб то невоюючій) Швейцарії. З життя тепличних рослин (а такою єсть між державами захищена неприродною невтральностю Швейцарія) не можна робити висновків про життя цих рослин в нормальних обставинах суворої і безжалістної боротьби за істнування.

— 212 —

дрівку і розселеня більше рухливих та активних людських громад і завойованя ними, в наслідок тих мандрівок і розселеня, громад більше пасивних, інертних.*) Придержуючись цього усталеного погляду, постараюсь заналізувати ті форми взаємовідношеня, які укладаються, в наслідок процесу розселеня, між зайшлим, більше активним, і місцевим, більше пасивним, елементом.**) Форми оцього взаємовідношеня для пізнання форм морального авторітету національної аристократії мають — так само як і матеріяльні фактори — рішаюче значіння. Бо в громадських переконаннях, в способі думаня і відріжнюваня громадського зла від громадського добра, одно слово: в громадській моралі і громадських ділах людей — льоґіка і розум відогравають тільки ролю реґулятора. Залежать же ці переконання і діла в першій мірі од нельоґічних, стихійних ірраціональних хотіннь. "Неможливо сполучити настало інтереси людей в їх способі думаня, коли вони не сполучені в реальнім життю" — каже зовсім слушно Stuard Mill. А оце сполученя інтересів в реальнім життю і випливаюче з нього спільне ірраціональне хотіння, од якого знов залежать громадські переконання і діла людей, знаходиться в тіснім звязку не тільки з відносинами матеріальними, але в рівній, як що не в більшій мірі, з вродженим людям тим чи иншим темпераментом, з одідиченою ними по крови предків, тією чи иншою расою.

Щоб уяснити собі завдання оцього складного аналізу, візьмім з початку приклад теоретичний, абстрактний, в реальному життю неістнуючий. Допустім, що на якомусь плодородному острові, відділеному морем од инших островів, живуть люде такої раси, якої зовнішньою ознакою єсть, скажім, чорна шкіра. Допустім також — чого в реальнім життю ніколи не буває — що це єсть люде чистої раси, тоб то, що всі свої фізичні і духові прикмети вони одідичили тільки самі з себе, од якоїсь одної першої пари своїх предків. Отже весь їх спосіб громадського життя — вся їх матеріяльна техніка і громадська мораль — не були б, як у всіх реально істнуючих націй, твором перемішуваня, рецепції (переймання), наслідуваня і конкуренції, а були б твором, так би сказати, самобутнім. Розуміється, отакий самобутній спосіб їх громадського життя мусів би бути, без зносин з иншими націями, і без всього того ус-

*) В українській літературі зреферування поглядів ріжних учених на цю справу цікавий читач може знайти в цінній по зібраному в ній матеріялови і баламутній по зроблених з нього виводах, книжці проф. М. Грушевського: Початки Громадянства (ґенетична соціольоґія), Відень 1921. Про висловлені в ній погляди самого Автора буде мова низче.

**) Як про це буде мова далі, оце розселеня рас може бути двояке: зовнішнє, між ріжними територіями (шляхом зовнішнього оружного чи мирного завойовування) і внутрішнє, в межах одної території (шляхом внутрішньої революції чи еволюції).

— 213 —

кладненя життя, які родять такі зносини, дуже примітивний. Иншими словами, їхня громадська мораль і паралельно до неї їхня матеріяльна техніка стояли б на дуже низькій степені розвитку. Завдяки природнім багацтвам свого острова і доброму підсонню, вони в добуванню поживи обходились би власними руками і працювали б якраз стільки, скільки треба на заспокоєня щоденних фізичних потреб. Не маючи тому ніяких збережень праці, не знали б вони установи власности, тоб то індивідуального права на оці збереженя власної праці, і не знали б всіх ускладнень громадського життя та громадської моралі, випливаючих з цього права. Не знали б вони розуміється ані хліборобства, ані машинної техніки, зо всіми тими глибокими пертурбаціями, які ці вищі форми матеріяльного життя вносять в людську громадську орґанізацію і в людську громадську мораль. Перш за все не знали б вони випливаючого неминуче з вищих форм матеріяльної культури поділу праці, і тому всі вони були б рівні, не було б між ними поділу на ріжні, по способу праці, ґрупи (класи), і ніхто не міг би висунутись на чоло громади тому, що він уміє щось краще од инших сотворити, зробити. Тільки даний од природи сильніший кулак та страх перед кулаком служив би там підставою морального авторітету і одріжняв би тих, кого поважають і слухають, од тих, хто має поважати і слухати.

Допустім далі, що десь на цьому самому океані єсть другий великий острів, чорним невідомий — острів холодний і мало плодородний, на якому, так як це в реальнім життю скрізь і завжди діється, живуть побіч себе ріжні раси. Ці раси, все розростаючись і борючись тяжко за своє істнування з ворожою їм природою і самі між собою, весь час перемішуються, переймають од себе взаємно здобутки техніки, творять все вищі форми громадської орґанізації, і в результаті ряду віків та поколіннь витворюють з себе одну націю і одну расу, якої зовнішньою фізичною ознакою усталилась в кінці кінців, скажім, жовта шкіра. І ось приходить момент, коли ця жовта нація, не можучи вже поміститись на свому острові, кидається шукати нових земель. В цих шуканнях одна її ґрупа прибуває на острів чорних і там висажується.

Посідаючи більшу вроджену активність, володіючи кращою, витвореною в попередніх війнах, військовою технікою і маючи, відповідно до того, кращу, до потреб спільної боротьби приладжену, громадську орґанізацію, вона, чи зразу, чи в протязі довшого часу, заволодіває островом миролюбивих, пасивних, незорґанізованих та розпорошених чорних і намагається завести на цьому острові такий громадський лад, який відповідає її громадській моралі і який необхідний для її громадського істнування. Отже наприклад, коли ця жовта

— 214 —

нація посідає ще й вищу од чорних матеріальну культуру, коли вона знає вже хоч примітивний машиновий промисел і хліборобство, то прибувші на острів чорних жовті починають засівати на якихось участках землі хліб, будувати якісь свої фабрики і щоб чорні не нищили незнаного їм досі посіву, та не розкрадали (в поняттях чорних це зветься просто: взяли) на намиста та амулєти блискучих предметів з фабричних машин, ставлять жовті біля них озброєну і дисципліновану сторожу. Далі починають жовті займати ріки, де чорні ловили собі рибу, вирубувати ліси, де вони полювали на звірину, засівати луки, на яких вони збірали собі ягоди і т. д. І чорні, не маючи змоги виселитись, та знайти собі нові пусті і плодородні землі, на яких би вони могли вести далі свій примітивний, ловецько-кочовничий, безфабричний і нехліборобський спосіб життя, а позбавлені вже умов свого попереднього напівзвірячого пасивного істнування, починають, щоб не загинути, переймати од жовтих їх спосіб життя, їх звичаї, їх одежу; починають і собі орати та сіяти, ходити працювати на фабрики і т. д. Одночасно починають вони переймати од жовтих їх поняття про громадську мораль і ті, принесені жовтими форми громадського життя, які необхідні для того, щоб могли істнувати незнані перед тим чорним посіви, щоб могли працювати страшні для них зразу фабрики і т. д.

В результаті ряду літ і поколіннь, острів починає прибірати однакові зверхні форми однієї і тієї самої, як би здавалось, для всіх його мешканців цивілізації. І як би не те, що в цьому випадку ми умисно назвали одну расу чорною, а другу жовтою, і як би всі там мали однакову шкіру, то могло б здаватись, судячи по зовнішньому вигляді, що на цьому острові живе тільки одна раса. В дійсности ж на цьому острові, як і на всіх дійсних національних "островах" нашої земної кулі, єсть в основі дві раси. Одна більше активна, рухлива, більше громадськи моральна і тому краще зорґанізована, сильніща, що прийшовши сюди, дала ті чи инші форми матеріяльної культури та громадської орґанізації; і друга більше пасивна, інертна, більше лінива, менше громадски моральна і тому гірше зорґанізована, слабша, яка ці форми прийняла. Але чи придбали собі оці жовті, що прийшли на землю чорних сильніщі своєю більшою вродженою їм расовою активностю і стали правити чорними завдяки своїй більшій силі та орґанізованости, також і моральний авторітет в очах чорних? Навіть коли допустити, що ці жовті належали до національної аристократії своєї першої вітчини і що там, звідки вони прийшли, мали вони великий моральний авторітет в очах таких самих жовтих, як і вони, а не чорних ще, як тут, пасивних, місцевих мас.

Розуміється можна зразу на це питання відповісти, що доки жовті будуть для чорних тільки страшними своєю силою завойовниками,

— 215 —

доки не вязатиме їх з чорними одна громадська віра і одна громадська мораль, доки вони не обмежать свого творчого пориву степеню восприїмчивости чорних, і доки чорні завдяки цьому не переймуть орґанічно принесених жовтими форм матеріяльної культури і громадської орґанізації — то ніякого морального авторітету активна жовта меншість в очах пасивної чорної більшости мати не буде.

Коли жовті належать до раси вищої матеріяльної культури (що, як побачимо далі, буває не завжди), то прищеплена чорним тільки назверх вища техніка та вища громадська орґанізація, буде для чорних чужа та ненавистна і вони не руйнуватимуть її по-стільки, по-скільки вона буде під сильною охороною добре озброєної жовтої державної сили. Панування жовтих, позбавлене морального авторітету, буде для чорних — коли вони позбудуться страху — неморальне, незаконне, ненавистне, і вони ждатимуть тільки відповідної хвилини, щоб це панування жовтих скинути; їхні плуги, фабрики, машини попалити та поторощити, і всю орґанічно їм чужу вищу матеріяльну культуру і громадську орґанізацію, принесену жовтими, знищити. І жовті, які може були творцями вищої техніки і вищої громадської моралі в своїй першій вітчині, які може були національною аристократією серед жовтих, тут, позбавлені морального авторітету в очах чорних, опинились серед них в ролі громадських руїнників. Вони зруйнували своєю силою хоч і полудику, хоч і дуже низьку, але все ж таки якусь живу громадську мораль і громадську орґанізацію чорних, але такої орґанізації, яку би чорні од них орґанічно восприняли і за свою прийняли, вони їм не дали.

При яких же умовах може витворитись на цьому острові пасивних і слабших чорних моральний авторітет активних і сильніщих жовтих творців та правителів? І при яких умовах, під впливом цього морального авторітету, почне орґанічно розвиватись на острові спільна вже і для жовтих і для чорних матеріяльна техніка і так само для них спільна громадська мораль? Одно слово, як з цих двох ріжних рас може витворитись одна, спільною матеріяльною і духовою культурою спаяна нація, без якої жовті правителі, творці і орґанізатори будуть на острові все загроженими в своїм істнуванню і зненавидженими зайдами, а громадським ідеалом чорних буде скинути з себе одежу цивілізації жовтих, запустити на ново предківську чуприну, забути якнайшвидше про плуги та фабрики, визволитись з під примусу державної орґанізації, повернути до "племінної", чи "комуністичної" доби і, позалазивши знов на дерева, жити "по законам природи", проводячи час в піснях, танцях і лусканю оріхів доти .... доки на місце вигнаних слабосильних жовтих, не прийдуть якісь сильніщі та ще більше активні, червоні або білі. Бо крім закону пасивности, інертности та

— 216 —

реакції має природа такий же неумолимий закон боротьби, руху і акції. І як би вперто, ріжними ідейними і неідейними засобами, не боронились чорні на своїй землі од інтензивної праці, од примусу до матеріальної і громадської творчости — все знайдуться вкінці якісь активні і войовничі нечорні, що своєю більшою матеріальною і моральною силою їх до цієї праці запряжуть, та їм оцю матеріяльну і громадську творчість в той чи инший спосіб, при помочі тієї чи иншої форми морального авторітету прищеплять.

Відповідь на вище поставлені складні питаня попробуємо знайти, заналізувавши ріжні форми взаємовідносин, в яких можуть знаходитись між собою на даній території дві основні — активна і пасивна — раси. Таких форм може бути безконешно багато: стільки, скільки на землі істнувало та істнує націй. Але всі ці форми зводяться до трьох основних типів, які в протязі віків міняються тільки в скількости, а не в якости: в зверхніх формах цивілізації, а не в суті внутрішніх громадських взаємовідносин — і які відповідають трьом основним методам орґанізації активних, творчих, орґанізуючих елементів: класократії, демократії, охлократії.

25. Тип перший взаємовідношеня між расою активною і расою пасивною: — орґанічний; по свому орґанізацийному методу: — класократичний. Попробуємо заналізувати прикмети, які в цьому типі присущі расі активній і расі пасивній, називаючи і далі для скороченя: першу — жовтими, другу — чорними.

Жовті цього типу належать перш за все самі до одної вже усталеної раси, тоб то до такої раси, яка — повставши зразу, як всі раси, з мішанини —усталила вже в собі, шляхом довшого співжиття і сполученя тільки між собою на одній території, певні спільні, як фізичні так і духові, прикмети. Серед них отже не бачимо людей расово неурівноваженої і неусталеної психіки. Всі вони інстинктивно однаково реагують на ріжні прояви громадського життя, всіх їх вяже однакове інстинктивне, стихійне хотіння. "Кающихся дворян" між ними немає і чорним "розложити" їх, — "переконавши", щоб "во імя щастя чорних" одні з них пішли війною на других — неможливо.

Землею, на якій живуть чорні, вони заволодівають скрізь і завжди шляхом оружного завойованя, при чім це завойованя може бути або зовнішнє, або внутрішнє. В першім випадку жовті приходять з иншої землі, зразу ще там, в тій першій батьківщині, орґанізованою ґрупою. В випадку другім, вони орґанізуються вже на землі чорних, на яку вони прийшли маленькими ґрупами чи поодинці протягом довшого часу. Прикладом першого випадку в

— 217 —

історії — як про це буде мова низче — було завойованя Англії прийшовшими з Вільгельмом і ще в Нормандії зорґанізованими Норманами; прикладом другого— завойованя України "городовими" (тоб то земельними, осілими) козаками Богдана Хмельницького, які вже на Україні протягом століття, попередившого повстання, зорґанізувались з ріжних, зайшлих сюди в ріжних часах, однородних лицарсько-хліборобських і промислових елементів.

Але чи це буде завойованя зовнішнє, чи завойованя внутрішнє — воно єсть завжди завойованя оружне. Жовті цього типу ніколи не здобувають собі влади над чорними мирним шляхом. Вони також ніколи не приходять на землю чорних під ескортою і охороною якоїсь чужої держави, чи чужої орґанізованої сили. Коли на землі чорних вони застають вже якусь чужу їм по орґанізацийним формам, охлократичну або демократичну державу, то їх розселеня, їх розвиток, їх орґанізація відбуваються завжди на перекір бажанням цієї місцевої держави: проти неї, а не під опікою її сили. Вони самі з себе творять силу; вони самі в собі носять зародки власної державної орґанізації; вони тільки на саміх себе покладають всі надії удержаня своєї влади, ладу і порядку на завойованій ними землі. Тому їх завойованя завжди відбуваються зверху, в оружнім бою віч на віч з противником. Вони ніколи не опановують місцеву стихію знизу, бунтуючи проти ворожої ім, досі правлячої аристократії пасивні "народні" маси, або захоплюючи владу над чорною масою шляхом її внутрішнього розкладу, розбиванням її на взаємно себе поборюючі частини і ширеням в рядах чорних упідленя і зради.*)

*) Таким був в свому заложеню первісний робітничий рух. Його ідеалом було: з обєднаних расово і духово одним дідичним способом праці промислових робітників сотворити клас войовників-лицарів і продуцентів, які, зорґанізувавшись в боротьбі проти буржуазних держав, шляхом внутрішнього завойованя (революції) установили б свою владу на те, щоб дати завойованій ними пасивній масі (чорним) вищу матеріяльну культуру і вищі, лицарські форми громадського життя.

Цей ідеал по суті своїй абсолютно нічим не ріжниться від того, що фактично зробило те земельне хліборобське лицарство, яке, расово та духово обєднавшись і зорґанізувавшись в боротьбі з державним хаосом, що лишився по розкладі Римської Імперії, потворило шляхом завойованя своїм мечем і своїм плугом, на руїнах цієї Імперії, всі сучасні західно-європейські нації і держави. Але робітничий рух (як колись в деяких країнах частина феодального лицарства — про що мова низче) в самім зародку своїм був заражений демократичною гнилю. Підпавши під провід т. зв. соціял-демократичних партій, на чоло яких вибились ріжні здекласовані мішанці неусталеної раси, він, з руху войовничих лицарів-продуцентів, перетворився в партію пацифістичних горожан буржуазних демократичних республік. Ці пацифістичні соціялістичні горожане бажають тільки: "вічного миру", збільшеня платні за найману працю, зменшеня годин цієї праці, можности жити так, як живе демократична буржуазія, збільшеня числа своїх репрезентантів в правлячих буржуазно-демократичних кругах та міністеріяльних посад для всяких професіональних політичних шарлатанів і перш за все такого розкладу, приниженя і упідленя

— 218 —

Їх числове відношеня до чорних таке, що чорні не в силі їх здавити зразу своєю пасивною масою, своїм, коли можна так сказати, тягарем. Але одночасно число їх не таке велике, щоб були вони в стані в часі завойованя винищити чорних до ноги (як напр. Англійці Індийців в північній Америці), або повернути їх в безправних рабів (як напр. зробили Спартанці зі своїми гельотами). На землі чорних вони знаходяться у великій меншости і їх панування може удержатись тільки завдяки їх власній внутрішній єдности та прекрасній орґанізації і завдяки налаженю громадських законних взаємовідносин з чорними. В цих моментах: лицарського оружного бою і завойованя; потім лицарського миру без хамського ошуканства, без помсти, без екстермінації, без рабського поневоленя; і врешті громадського закону, опертого на взаємовідношеню сили активної і сили пасивної — народжується всяка класократія.

Жовті цього типу належать завжди до аристократії лицарської, войовничої. Їх імперіалізм, їх бажання влади, вяжеться у них завжди з образом, з ідеєю оружної боротьби і лицарської перемоги, а не з образом зручної політики, доброї орієнтації, підкупу, ласки, — з образом переконування, ошуканства, приниженя і упідленя свого

своїх буржуазних патронів, щоб звести їх до найнизчого рівня демократії. Тактика отакого упідлюваня і розкладуваня буржуазії на те, щоб поділитись з нею демократичною владою, зайняла в робітничому рухови місце колишнього бажання: сотворити з себе войовничий і кращий клас лицарів-продуцентів, який би знищив гнилу буржуазну демократію. В цім лежить головна причина сучасного розкладу робітничого соціялізму (бо партийний процвітає покищо разом з цілою демократією) і затопленя класократичного робітничого руху в демократичному багні: в вирівнюваню себе на низ, на расово і духово найнизчі типи.

В нашій історії одинокий період могутности України за Гетьмана Богдана звязаний з перемогою української (бажаючої незалежної державної влади) козацько-шляхецької класократії, як над Польщею, так і над розкладовими тенденціями тодішньої, проти Польщи збунтованої, української демократії. Ця демократія, шляхом підбунтовування селянства проти правлячої польської республікансько-демократичної шляхти і шляхом розкладу всякими пропозиціями продажного миру польської держави — хотіла в цій заляканій "хлопами" і розложеній юдиними поцілунками шляхецькій державі здобути "права і привілеї" для себе: залізти самій в ряди правлячої польської шляхецької демократії. Замість того Великий Богдан: припинив залізною рукою анархічні селянські бунти, змагаючи одночасно до заведеня — замість попереднього беззаконня — законних норм в становищі селянства; винищив як польських так і українських, то плюючих собі в фізіономії то цілуючихся демократів, і в той спосіб знищив до тла на Україні польські демократичні республіканські форми державного життя; в завойованій в той спосіб зверху Україні він установив українську монархічну владу Гетьманську, оперту на козацько-шляхецькім лицарсько-хліборобськім класі, і притягнув до того українського найвищого (а не найнизчого, за якого сама себе представляла і за якого себе мала смиренна, але зажерлива українська демократія) класу, созвучні йому місцеві, як польські так і українські, лицарські і матеріяльно продукуючі аристократичні елементи. Тільки завдяки винищеню в самім зародку українського демократичного розкладу і класократичному завойованю України, Гетьман Богдан Хмельницький став творцем нової Української Нації, а не більш радикальним демократизатором вже демократичною гнилю зараженої польської республіканської нації і держави.

— 219 —

противника. "Хай стіна об стіну удариться і одна впаде, а друга останеться!" (відомі слова Богдана Хмельницького, сказані польським комісарам) — ось якими ідейними образами жила та класократична шляхецько-козацька аристократія, що єдина зуміла колись сотворити Україну. Вони не належать ніколи до першої ґенерації визволених рабів і психіки визволенців — мішанців рабів зі свобідними людьми —у них немає.

Це також не індивідуалісти всякі, не люде з психікою бродячих по одинці тихолазів, які шукають тайком од инших, законно чи незаконно, здобичі і жертя тільки для себе. І це не вилучені зі своїх громадських орґанізацій розбещені руїнники, які можуть иноді, навіть під гаслами високих ідеалів, обєднатись в банду, але ця банда, як тільки мине для неї небезпека і явиться можність особистої наживи та особистих порахунків, зараз же при "реалізації ідеалів" між собою переріжеться і розлетиться.

Часто це бувають вийшовші зі своєї землі "молодші або старші сини", а завжди така чи инша частина пануючої там аристократії, якій простору для виявленя сили і творчости в батьківщині вже не стало, але яка настільки громадськи дисциплінована і моральна, що на братоубийчу боротьбу за владу зі своїми зважитись вона не могла. Крім стихійної експанзивности, стихійного хотіння слави, подвигів, панування, вони приносять з собою завжди високе почуття громадської єдности і орґанізованости. Вони творять дисципліновану армію орґанізованих творців, а не банду грабіжників чи колекцію взаємно себе поборюючих кандидатів в отамани над чорними, які опинились під їх владою. Це люде типу тих лицарів-хліборобів, що на руїнах Римської Імперії потворили всі великі європейські нації і держави в тому великому русі, якого послідні, слабі відгомони ми бачимо ще в т. зв. блукаючім західно-європейськім лицарстві. Коли можна вжити порівнаня: — це новий рій, який добровільно виходить шукати нового вулика, нової творчости і праці, при чім виходить зі старої батьківщини без наміру повороту, назавжди.

Оце бажання матеріальної праці і шукання для цієї праці нового місця осідку — єсть — побіч лицарськости і войовничости — другою основною прикметою цього типу жовтих. Вони скрізь і завжди не тільки войовники, але крім того й продуценти. Тому — бажаючи не тільки зовойовувати але і творити; бажаючи війни не для грабунку чи для нищеня, а для слави і для поширеня свого панування, і бажаючи панування не для поживи, а для творчости — вони не кочують по землі чорних, або не оселяються на ній в однім місці такою озброєною ордою, яка би могла з чорних дань тільки збірати, примітивний спосіб матеріяльної продукції чор-

— 220 —

них оставляючи і тільки в послуху та страху їх весь час тримаючи. Вони зараз же розселяються на завойованій, чи одвойованій ними землі. Вони обіймають її в своє власне персональне посідання, щоб зараз же прикласти до неї свою власну матеріально творчу енергію. Як в орґанізованій армії старшинам доручаються окремі відділи вояків, так і тут вони стають обєднаними одним духом і орґанізацією, але вкрапленими скрізь поодинці в пасивну масу чорних, їх провідниками і орґанізаторами. Отже це не єсть одірвана від свого оточеня каста погоничів над працюючою стадом, общинницькою, соціялізованою чи комуністичною юрбою. Це також не хаотичні зборища вільних "громадян", які шукають собі в повній і необмеженій демократичній свободі найкращих і найбільш народолюбних способів для обдуреня і мирного визиску пасивного чорного народу. Жовті цього типу на своїх участках, на своїх верстаках праці будують свої замки, свої двори, свої хутори, свої фабрики і там самі працюють та самі орґанізують працю кожний своєї групи — їх персональному проводові та їх персональній відповідальности відданих — чорних.*) Одночасно готові вони на кожний поклик Найстаршого, Голови їх Держави, свої плуги, стада, станки покинути, зброю одягнути і в бій на оборону своєї землі, свого верстаку праці, пійти. Оцей інстинкт осілости і персонального проводу, при сильній і великій орґанізованости — інстинкт, випливаючий з їх бажання персональної матеріальної творчости і з їх войовничости — складає третю основну прикмету цього типу жовтих.

З цих всіх прикмет: войовничости, матеріальної продуктивности, персонального проводу і осілости, родиться у цих осівших на стало

*) "Апологія кріпацтва" — скаже тут напевно якийсь демократ, нюхаючи при тім, чи не можна би було при цій вірній оказії в "оборону народа" виступити і щось на "народолюбстві" — не для народу очевидно — а для себе заробити. Зовсім не маючи наміру переконувати демократів, вважаю потрібним пояснити иншим читачам, що кріпацтво, яке дійсно було при старих класократіях, зовсім не лежить в самій природі класократії, так як напр. невільництво, яке було при старих демократіях (хоч би Афінській) не лежить в природі демократії. Та чи инша юридична форма залежности елементів пасивних од елементів активних міняється разом з цивілізацією і розвитком матеріяльної культури, тоді, коли самі методи орґанізації аристократії по суті остаються незмінні. В сьогодняшній Франції нема невільників, але метод орґанізації франц. демократії такий самий, як і демократії афінської. Сьогодня в Англії нема кріпацтва, але ще лишилась там класократія. І роль хлібороба лорда супроти хліборобів фермерів там така сама, як роль активного орґанізованого робітника супроти пасивної робітничої маси. Як один так і другий являються провідниками і орґанізаторами своїх пасивних мас в своїх класах. І англійські фермери, які поважають авторітет своїх сильних і добре зорґанізованих орґанізаторів лордів, напевне почувають себе краще, ніж українські селяне, "увільнені" сьогодня од старих панів і завойовані панами большовицькими тому, що ці старі пани в своїй більшости були дуже мало подібні до англійських лордів; що не були вони класократами; що були вони самі безсилі і неорґанізовані, і що без власної сили і орґанізації — орґанізаторами і провідниками селянства бути вони не могли.

— 221 —

на новій землі лицарів і продуцентів аристократичне хотіння усунути між собою і своїми чорними сусідами почуття відчуженности, незаконности і неморальности громадських взаємовідносин. Катеґоричний імператив моралі лицарів і осілих продуцентів наказує жовтим цього типу сотворити в завойованій чи одвойованій ними землі такі форми громадської орґанізації, які би орґанічно звязали їх з місцевими чорними одною вірою, одною громадською моралю, одним законом, одною державою, одною нацією. Без цього засоби матеріальної продукції і техніки жовтих не стануть орґанічно потрібні і чорним; без цього не може бути поділу праці, який йде паралельно з розвитком матеріяльної культури і од якого цей розвиток матеріальної культури залежить; без цього врешті творчий порив і провід завойовницької активної меншости не може бути восприйнятий місцевою завойованою чи одвойованою з під иншого завойованя пасивною більшостю.

Першою і головною умовою отакого орґанічного сполученя жовтих з чорними і сотвореня спільної обєднуючої громадської орґанізації єсть обмеженя творчого пориву та імперіалізму активних жовтих відповідно до степені восприїмчивости пасивних чорних. Чим більше на даній землі чорних, чим численніші і сильніщі т. зв. "народні маси" — тим більше мусить бути обмеженя жовтих. Чим чорних менше і "народ" слабший — тим більше необмежено, вільно і свобідно можуть ними правити жовті.

Розгланемо головні форми цього обмеженя. Перша — це обмеженя влади світської, влади меча — в якій виявилась перевага більше сильних і активних жовтих — владою духовною, владою релігії, де вже жовті переваги не мають і в обличчю якої всі — і жовті і чорні — однакові та рівні. Влада світська, визнаючи і шануючи авторітет влади духовної, уникає зловживаннь, обмежує надужиття своєї сили; а влада духовна — репрезентована найчастіще представниками місцевої пасивної раси чорних — беручи під свій захист всіх покривджених, дає слабшим чорним оборону однакового для всіх — і для жовтих і для чорних — вищого, Божого, морального закону. Оця рівновага може істнувати тільки доти, доки влада духовна не поневолена владою світською; доки ці дві влади виразно розмежовані, і доки, не володіючі ані мечем, ані засобами продукції представники влади духовної, віддають Боже — Богові, а Кесареве — Кесареві, та не намагаються при помочі пасивної чорної більшости вирвати світську владу з рук активної жовтої меншости. Без спільної і жовтим і чорним — живої, а не мертвої — релігії; без відділеня влади світської од влади духовної, і без рівноваги та взаємної до себе пошани цих двох влад — не бувало, і не може бути класократії.

— 222 —

Другою формою обмеженя сили та імперіалізму жовтих єсть сильна, авторітетна і дідична монархічна влада. При класократії вона завжди: 1. дістає апробату, благословення, з рук влади духовної і від тоді стає, як і сама влада духовна, владою одною для цілої нації — і для жовтих і для чорних — для тих, хто її іменем править і для тих, ким правлять; 2. вона сама обмежена законом, вона ніколи не самодержавна, вона консервативна але не реакцийна, вона береже старі закони але не задержує повставання нових.

Своєю покорою перед цією монархічною владою, своїм послухом для неї, обмеженям своєї власної жадоби необмеженого поширеня і необмеженого панування наказами цієї монархічної влади верховної, яка істнує реально, аку всі бачать, до верховного суду і закону якої всі мають доступ — жовті усувають з психіки чорних, руйнуюче всяке громадське життя, почуття беззаконня, рабства, почуття безсилля перед пануванням необмеженої нічим грубої сили. Тільки отака, обмежуюча законом імперіалізм пануючої аристократії і сама обмежена законом, класократична влада монархічна, дає цій аристократії моральний авторітет в очах пасивних мас. Тільки знаючи, що жовті так само ак і чорні мусять слухати Монарха і персоніфікованого в його особі закону цілої нації і цілої держави — чорні воспринимають їх активність, їх творчий порив, їх фактичний провід. Тільки класократична влада монархічна уможливлює національну — громадську і матеріальну — творчість жовтих, народженя з них і з чорних нової сильної орґанічної нації. Без такої Монархії не повставали нові нації; без неї не бувало і не може бути класократії.

Дальшим етапом отакого орґанічного народженя нової нації єсть орґанічне сполученя прибувших жовтих з созвучними їм елементами серед місцевих чорних. Бо розуміється оце політичне обмеженя жовтих, про яке вище мова, не сталося тільки завдаки свідомій волі самих жовтих. Прикладів самообмеженя історія не знає. І коли місцеві чорні уявляють із себе позбавлену власних, відпорних, лицарських елементів масу до боротьби нездатних рабів, то вони звичайно остаються рабами. Жовті не можуть тоді знайти спільної з ними мови, спільних форм громадської орґанізації. При таких умовах вони не можуть сполучитись орґанічно в одну націю з чорними і — або повертають завойовану ними землю в залежну од метрополії колонію — або, як що і творять на землі чорних нову державу, то правлять ними без Монарха, необмежено, не зливаючись національно з чорними і ніколи в таких республіках не витворюючи спільно з ними нової орґанічної нації.

Як розділ влади світської од влади духовної, так і повстання класократичної монархічної влади (що обмежує імперіялізм жовтих

— 223 —

відповідно до степені восприїмчивости чорних і тому сприяє національній асиміляції жовтих) служить завжди ознакою того, що серед місцевих чорних єсть созвучна жовтим, лицарська, здатна до боротьби і самооборони ґрупа. Біля оцієї ґрупи розпочинається скрізь і завжди асиміляція цього типу войовничих і матеріяльно продукуючих жовтих. Після лицарського бою і лицарського миру, з неї вони беруть собі жінок; від жінок переймають вони мову і звичаї чорних; жінчиних родичів перших приймають в свій лицарський круг; з орґанічного, в семях-родинах і родах, сполученя цих созвучних духово, хоч расово ще відмінних ґруп народжується перша генерація — вже не жовтої і не чорної, а якоїсь иншої — нової національної аристократії. І тільки з появою цієї нової національної аристократії — народжується нова нація.

Щоб серед чорних була отака созвучна прибувшим жовтим лицарська і здатна до матеріяльної творчости ґрупа, чорні мусіли вже її витворити в попередній стадії свого розвитку. Звичайно це буває охлократія, під залізною владою якої відбувається расова уніфікація чорних і в опозиції до якої зароджуються — як про це буде мова низче — перші сильні і загартовані місцеві класократичні елементи. Тому класократії значно лекше прийти по охлократії, ніж по демократії, бо демократія расово розкладає чорних, бо під її слизнякуватою та деморалізуючою владою незвичайно трудно викристалізуватись морально і матеріяльно сильним класократичним ґрупам. В цім може лежить причина того факту, що завойованя норманське, яке відбулось після панування англосаксонської охлократії, дало початок сильній Англії, а завойованя козацьке, яке відбулось на ґрунті розложеному і здеморалізованому попереднім пануванням польської та української (руської) демократії, не змогло сотворити сильної і життєздатної України. Прикмети пасивної частини при зародженю нації відограють ролю не меншу, як прикмети частини активної.

Отже характерною прикметою пасивних чорних цього типу єсть те, що у них вже єсть в зачатках, в низчих формах, ці самі нахили, що вже розвинулись і вже прибрали орґанізовані громадські форми серед активних жовтих. Наприклад, хоч чорні цього типу не знали ще, скажім, інтензивного хліборобства і тих громадських форм осілого життя, які йдуть поруч з інтензивним хліборобством, але у них єсть вже нахил до інтензивного хліборобства, єсть нахил до переймання од жовтих форм осілого життя. Хоч може у них не виробилось ще почуття своєї національної окремішности, яке можливе тільки з народженям власної національної аристократії і влади цієї аристократії, тоб то з повстанням власної окремої держави, але у них єсть вже

— 224 —

сильне почуття своєї місцевої — етнічної чи провінціяльної — ріжнородности, єсть вже у них в зачатку — созвучні прибувшим жовтим, лицарські і матеріяльно продукуючі — аристократичні ґрупи, в яких ця зачаточна окремішність знаходить свій вираз, свій тип. Иншими словами, в момент своєї зустрічі і жовті і чорні знаходяться в періоді розвитку і наростання своєї творчости, а не в періоді її розкладу і занепаду. Один напрям руху характеризує при цьому типі обидві раси, не зважаючи на те, що творчість пасивних чорних, в момент завойовницької акції жовтих, знаходиться в низчій стадії матеріального і морального розвитку так, як наприклад в примітивній, ще недовершеній в порівнанні з будуччиною, стадії розвитку знаходиться зріле — отже вже перейшовше якийсь свій певний розвиток в минувшині — жіноче яйце в момент приходу до нього заплоднюючого мужського семени. Обидві раси — і активна і пасивна — характеризуються при цьому типі своєю молодостю. Прибуття жовтих заплоднює не виявлену досі, дівочу творчу здатність чорних.

Під впливом приходу жовтих з їх творчою матеріальною і громадською енергією, чорна пасивна маса починає диференціюватись. Але в цьому класократичному типі така неминуча диференціація відбувається орґанічно, а не хаотично, ак в типі демократичному. Чорні, диференціюючись, розвиваютьса тут і ростуть, а не розкладаютьса і не гниють, ак це буває при пануванню демократії.

Добра орґанізація і міцна внутрішна спайка активних жовтих не дає їм розірватись, упасти вниз, зледащіти, розпорошитись та хаотично перемішатись і в результаті загубити себе серед пасивних чорних. Наприклад козаки*) на Полтавщині і Чернігівщині ще й досі

*) Розуміється слово це вживаю скрізь в його дійсному історичному значінню для означеня нашого історичного лицарсько-хліборобського класу, а не для означеня всякого солдата, як це прийнято тепер у нас. Цей новий звичай пояснюють відродженям наших історичних традицій. Колиб це дійсно було так, то ми би бачили змагання до відродженя козацького класу, як класу окремого і як класової аристократії, якою завжди була дійсна історична козаччина. Наділеня почесним титулом козака — всякого покликаного до сучасних армій горожанина, про якого ще невідомо, чи він завтра не стане дезертиром — можливо було тільки при повній власне неорґанічности, безтрадицийности, літературности і театральности сучасного демократичного українства, від якого пішла оця мода. Не прийшло ж в Польщі нікому в голову називати сучасного демократично республіканського польського солдата — "шляхтичем", або в німецькій республіканській армії титулувати його "ріттером", або називати красноармейця "красним дворянином" і т. д. Скрізь на цілім світі такі історичні назви у живих ще націй (бо наприклад легіонером, по смерти Риму, вільно себе, за браком спадкоємців, називати кожному) мають свій реальний, живий, орґанічний, кровю і ділами предків заслужений і для їхніх, живущих ще нащадків дорогий зміст. І так само козацтво українське це заслуга, це цілим рядом діл і жертв певного історичного класу здобута честь, а не мертва театральна бутафорія, яку вільно одягати кожному, хто збірається виступати в "малоросійському спектаклі".

— 225 —

дуже не радо толерують в своїм кругу мезаліянси, а щож допіру їхні горді і лицарські предки. Жінок беруть собі оці орґанізовані жовті тільки в цій ґрупі чорних, яка має такі самі духові прикмети що й вони. Тому жінка в цьому класократичному типі ніколи не буває рабинею. Як біольоґічна персоніфікація пасивности, вона знаходиться в природнім підчиненю елементові активному мужському, але відношеня мужа до неї повне пошани, бо вона походить з созвучної ґрупи, бо вона з однакового по своїм духовим прикметам роду. І така, дібрана по прикметам громадської спільности, сімя-родина, яка єсть основною комірчиною класократичної нації, своїм біольоґічним звязком усуває первісний фізичний контраст і первісну расову боротьбу між жовтими і чорними. В звістній лєґенді про умичку Сабінянок Римлянами, од якої почалось усталеня дружніх взаємовідносин між цими двома — зайшлою активною та місцевою пасивною — расами і витвореня з них нової одної нації римської, маємо захований слід такого орґанічного сполученя рас. Воно мало місце розуміється не в однім тільки Римі і виявлялось не в однім тільки акті масової умички, а в цілому ряді родинних звязків між обєднаними своєю залізною орґанізацією жовтими і созвучними їм елементами з посеред чорних. В той спосіб з жовтих і чорних витворюється перший, орґанічно спаяний, солідарний, по прикметам громадської спільности дібраний, новий місцевий вже не жовтий і не чорний — а скажім бронзовий — національний клас.

Цей перший клас скрізь і завжди стає класом консервативним. На ньому спіраються всі здержуючі, обмежуючі революцийну творчість нових аристократій, громадсько-політичні форми, в першій мірі: релігія і монархія. Він скрізь і завжди репрезентує традицію національну: тяглість, непреривність і орґанічність розвитку нації. При чім при класократії, консерватизм цього першого місцевого, національного класу лицарів і продуцентів це не охлократична реакція касти, яка боїться всякого руху в завойованій нею юрбі. Це консерватизм лицарів завойовників, які заключили мир з завойованими після лицарського бою. Вони знають, що підставою цього лицарського миру єсть обмеженя сили та імперіялізму сильніщих завойовників відповідно до степені восприїмчивости слабших завойованих. Тому вони бережуть обмежуючі громадсько-політичні форми, бо навчені предківською традицією вони знають, шо з упадком цих форм і з необмеженого правління аристократії, вибухне нова боротьба, почнеться бунт і повстання чорних. Але одночасно вони не бояться руху вперед, поступу і еволюції чорних. Вони їх не повернули в юрбу рабів і вони знають, що для дальшої мате-

— 226 —

ріяльної і громадської творчости, для розвитку матеріяльної і громадської культури — необхідна аристократизація, нобілітація чорних: необхідне виділювання з них нових творчих, завойовницьких, лицарських і продукуючих класів, які будуть для своєї творчости претендувати на владу і за цю владу боротись.

1. Виділюваня все нових революцийних активних класів, які ще не зазнали бою з пасивною масою, які ще не знають її пасивности та інертности і тому думають, що можуть правити нею необмежено, вільно, свобідно, що вони в стані здійснити всі свої поступові, революцийні ідеали; 2. абсорбованя цієї револіоцийної енергії нових класів традицийно-національними, здержуючими, обмежуючими порив аристократії політичними і громадськими формами нації, які знаходять завжди орґанізовану (при помочі релігії і монархії в першій мірі) оборону в лицарських і продукуючих консервативних (але не реакцийних!) класах — ось основи еволюції класократії, підстави її національної динаміки, про яку мова буде дальше.

Приклад орґанічної солідарности і єдности першого національного консервативного класу родить наслідуваня цієї солідарности і єдности у класів дальших, які витворюються в міру зросту матеріяльної і духової культури такої нової нації. Коли, скажім, лицарі-хлібороби, які звичайно творять оцей перший консервативний національний клас, беруть собі жінок з родин, які вже одержали лицарське хрещеня, то так само поступають і міщане: купці, ремісники, робітники, які теж не рідняться з тими, хто ще не приписаний до їхнього класового цеху і т. д. Коли, щоб стати лицарем, треба пройти певний стаж, заслужити собі це імя, то такого самого стажу і доказу своїх професіональних та моральних здібностей вимагають теж од своїх членів инші класи. Тільки при оцьому класократичному типі взаємовідносин і при паралельнім розвитку матеріяльної культури, що не допускає замкнутости і омертвіння класів, бачимо процес, який Спенсер називає диференціяцією та інтеґрацією громадського життя: перетворюваням його первісної механічної єдности в орґанічно єдину ріжнородність. Того чи иншого типу активні елементи, що починають виділятись з посеред місцевої більшости чорних, підіймаючись в гору і попавши у відповідний клас, сполучаються з відповідно їм созвучними елементами жовтими. В результаті обидві раси не перемішуються хаотично, витворюючи випадково то більше жовтих, то більше чорних — рябих — міщанців, а сполучаются орґанічно, по ознакам більшої подібности, більшої спільности, більшої симпатії, які характеризують завжди членів одного, орґанічно обєднаного, класу. Сума оцих, вже не жовтих і не чорних,

— 227 —

а якихось бронзових класів, дає нову націю, нової вже усталеної — бронзової — раси...

Такий орґанічний характер цього типу взаємовідносин між расою активною і расою пасивною був би неможливий без инших його ознак: територіяльности і державної незалежности. Коли б на землю чорних приходило чим раз більше жовтих, а чорні, одкривши при помочі жовтих нові землі, стали шукати собі допомоги у живучих там своїх однакошкурих, "інтернаціональних", сусідів — то, замість орґанічного сполученя двох рас і народженя з них нової нації, витворилась би на такій безвласно-державній землі безконешна, хаотична боротьба рас при постійнім перебіганню з одного табору в другий місцевих, породжених в цьому хаосі, то більше жовтих, то більше чорних мішанців. Про такий тип взаємовідносин буде мова дальше. При цьому першому типі, аристократичний, власновладний інстинкт осілости і територіяльности одержує завжди серед обох рас верх над рабським, безвласновладним інстинктом екстериторіяльности і спекуляції на чужоземній владі.

З хвилиною, коли обмежуючі силу та імперіялізм жовтих громадсько-політичні форми (релігія і монархія) допомогли орґанічному сполученю рас в першім національнім, звичайно лицарсько-хліборобськім класі і коли перша ґенерація класової місцевої національної аристократії здобула собі моральний авторітет і восприїмчивість пасивних мас, всі мешканці даної землі — і зайшлі активні і місцеві пасивні елементи — стають своїми, в противенстві до чужих з инших земель. Навіть як би ці чужі з инших земель були по крові і походженю найрідніщими братами предків чи місцевих жовтих, чи місцевих чорних. Одні і другі починають на себе взаємно дивитись не як на чужих — не як на ворогів, що, в боротьбі між собою на одній спірній землі, всі надії покладають на допомогу своїх з инших, сусідніх земель. Інстинкт сусідства, інстинкт спільної землі, інстинкт територіяльний і врешті інстинкт родинний (сімейний) бере верх над інстинктом екстериторіяльним та інстинктом колишньої расової єдности. Момент, коли обидві місцеві раси, під проводом своєї нової — повставшої з орґанічного сполученя обох цих рас — класової аристократії, зі зброєю в руках не пустять на свою землю нових жовтих завойовників, або визволяться з під сусідньої чужоземної влади, являється рішаючим для повстання і народженя нової нації. З безконешної, безрезультатної і хаотичної боротьби жовтих з чорними на одній землі — з боротьби місцевого "народу" з місцевими "панами"', навіть як би така боротьба прийняла гасла національні — нових орґанічних націй і нового орґанізованого, розумного громадського життя на такій землі ніколи і нігде не буває. Тільки

— 228 —

перша оборонна війна, піднята за визволеня не "народу" і не "панів", а за визволеня спільної і однім і другім території, родить серед всіх її мешканців одно спільне стихійне хотіння окремого, незалежного державно-національного життя. І тільки таке стихійне хотіння рішає про буття або небуття нової нації.

Із такої спільної боротьби за спільну батьківщину і материнщину родиться спільне імя нової нації, яке починає відріжняти своїх, од по крови споріднених, але по території, по землі, вже не своїх: чужоземців.

В поривах спільної боротьби і спільної творчости — в піснях бою і піснях праці — родиться нова національна мова, що повстає з орґанічного перемішаня мови жовтих з мовою чорних.

Необхідний для веденя оборонної війни за спільну територію, духово обєднуючий і орґанізуючий апарат — персоніфікованої в особі одного Монарха — держави, родить той один спільний національний дух, який передається дальшим поколінням нації.

Культ павших в цих територіяльних оборонних війнах предків, який переховується в родинах і класах, усуває розєднуючі спомини про колишню боротьбу і первісне противенство місцевих рас і родить ту нову спільну місцеву традицію національну, якою цілі століття житиме і черпатиме з неї свою силу духову дана нація.

Повставший з первісної боротьби і першого замиреня двох рас, примітивний закон, тепер в їх спільній боротьбі за свою спільну землю кодифікується і досконалиться в напрямі чимраз більшої всенаціональної справедливости.

Витворені в цій первісній внутрішній боротьбі, обмежуючі громадські політичні форми тепер в боротьбі зовнішній, в боротьбі за землю, чимраз більше націоналізуються. Націоналізується (зпочатку звичайно інтернаціональна) реліґія; націоналізується — і з символу держави стає чим раз більше символом нації — класократична монархія. Від цієї першої виграної оборонної війни за спільну землю починається період швидкого зросту і розцвіту такої орґанічно народженої, класократичної нації.

Розвиток нації в цьому періоді йде весь час в напрямі вирівнюваня на типи і ґрупи найвищі, найбільше орґанізовані, моральні, найактивніщі. Громадська симпатія і восприїмчивість, якою окружені типи і ґрупи, найбільше віддані громаді, найбільше лицарські і найбільше творчі, сприяє розвиткові і розплодові таких власне типів. І це засадничо одріжняє класократичний період життя нації, од періоду

— 229 —

демократичного, в якому найбільше виживають, найбільше плодяться і найкраще приспособляються до життя типи найбільше еґоістичні, найбільше хамські, такі, що найкраще уміють використати для себе пасивність, інертність і лінивство "суверенних" мас. Натуральний добір по типам найвищим, так можна коротко схарактеризувати розвиток расових взаємовідносин при пануванню класократії....

Але нації, так як і люде, умірають. Одні живуть довше, другі коротше, в залежности од їх громадської моралі, од їх гігієни національного життя. Смерть одначе єсть неминучим кінцем навіть найкращого на землі.

В націях, що зуміли витворити в собі оцей орґанічний тип взаємовідносин між расами, з яких вони повстали, зародки смерти коріняться в їх силі, яку вони завдяки власне класократичному методу своєї орґанізації придбали. Така нація, сотворивши свою сильну національну державу, починає швидко розростатись і опановувати сусідні слабші раси. І поки виділеня з неї лишків її сил відбувається і далі по цьому самому класократичному методу, поки її виселенці виходять зі своєї землі на завжди і дають почин в завойованих ними землях новим націям і новим державам, то матірня нація далі живе і розвивається, виділяючи з себе все нові і нові рої. Але як свою силу експанзивну така нація починає віддавати не на твореня нових націй, а повертає на своє власне збагаченя; коли її виселенці не виходять на завжди, а повертаються і свою здобич приносять назад до метрополії, то за періодом непомірного збагаченя такої нації з визиску націй слабших, гірше зорґанізованих, менш громадськи моральних, наступає період її розкладу і смерти.

Багацтва, які легко напливають в руки тодішньої національної аристократії, роблять її мягкотілою і лінивою. Вона губить свою войовничість і активність, стає нездатною до нової матеріяльної і духової творчости. Люде з завойованих країв, які чи то в формі невільників, чи дешевих робітників, слуг, чи нових співгорожан напливають до метрополії, починають в її вищих цивілізацийних умовах плодитись з надзвичайною скоростю, вносячи в місцеву усталену расу приток нової крови, при тім крови не одного орґанічного класу, а найбільше ріжнородних по свому складу і темпераменту ґруп. Приспособлюючись знизу, а не зверху до місцевого життя, ці нові, силою метрополії притягнуті, приходні пасивнішої раси розкладають расу активну, вносять хаос в місцеве громадське життя.

Як по верхнім типам відбувався розвиток такої класократичної нації, так само від верхніх типів починається її розклад. Зпочатку

— 230 —

гинуть верхи класової аристократії: ті найскладніші і найменше примітивні класи, в яких найбільше орґанічно були колись перемішались обидві раси, — класи, які являються найбільше чистими, найбільше типовими представниками даної нації. Обезсилені лінивством та пацифізмом, вони не в стані вже оборонити здержуючих, обмежуючих, консервуючих і традицийних громадсько-політичних форм істнування нації; вони не в стані вже опанувати ці нові деструктивні сили, які під їх пануванням накопичились в нації. Замість самім служити опорою для влади, вони починають в низах шукати опори і порятунку для себе. З першою ґенерацією демократичних "кающихся дворян" починається смерть класової аристократії і кінець класократичного періоду істнування нації. Низчі, більше примітивні класи, що давніше, захоплені силою, орґанізованостю і творчостю класів вищих, весь час підіймались до них вгору, тепер, позбавлені вже цієї сили притягання, одриваються од верхів і падають стрімлогов вниз, по лінії найменшого опору. Весь розвиток життя такої здемократизованої нації від гори повертається вниз. З упадком здержуючих і обмежуючих громадсько-політичних форм — реліґії і монархії — нова демократична аристократія, що хаотично виділяючись з хаосу, захоплює владу, править вже тепер вільно і необмежено. Таким правлінням вона все більше розворушує і роздратовує пасивні маси. Сила опору цих мас чим раз більше росте і в результаті під її тягарем валиться вся матеріяльна і духова культура нації, якої не в стані вже захистити — обезсилена своєю розбещеностю, незорґанізованостю, недисциплінованостю і неодноцільностю — така демократична національна аристократія.

Оцей період завмірання класократичної нації продовжується тим довше, чим сильніщу і кращу класову аристократію мала колись дана нація. Добрі будівлі зруйнувати трудно. Демократичний період істнування націй, руйнуючий націю однаково, чи наступає він по пануванню класократії, чи по пануванню охлократії, може трівати иноді цілі століття. Він завжди уявляє із себе окремий тип расових взаємовідносин, до аналізу якого тепер перейдемо.

26. Тип другий: по взаємовідношеню між расою активною і расою пасивною — хаотичний, по свому орґанізацийному методу — демократичний.

Дуже трудно аналізувати хаос розкладу, яким єсть всяка демократія. Як не можна хаосу намалювати, так само і не можна його описати. Класократія, при якій життя росте і розвивається ритмічно, орґанізовано, знаходить свій вираз завжди в штуці гармонійній, епічно спокійній, "класичній". Демократія знайшла свій вираз у всяких "кубізмах". І мабуть дійсно хаос можна представляти лише фраґмен-

— 231 —

тами. Отже фрагментами постараюсь зробити цей короткий аналіз расових взаємовідносин, присущих хаосови демократії.

Жовті цього типу ніколи не належать до одної усталеної раси. Це можуть бути: виходці з ріжних країн, представники ріжних рас і ріжних націй; виходці з одної країни, але ріжних рас, які там між собою орґанічно не злились, наприклад, як це часто в історії бувало, представники т. зв. арійської і семітської раси; врешті в найбільшому числі це люде взагалі без раси, иншими словами, раси неусталеної, продукт випадкової і хаотичної мішанини ріжних рас на такій території, яка або не має власної відпорної державної сили, або в якій ця державна відпорна сила вже ослабла і тому безупинний наплив ріжних чужоземців зовні, і хаотичне підіймання ріжних місцевих мішанців вгору, нічим в ній не обмежені та не зустрічають там ніяких перепон. Найчастіше активні (жовті, як ми їх умовно назвали) елементи такої країни уявляють із себе зборище всіх оцих ґруп.

Розуміється ці люде ріжних рас, ріжної психіки і ріжних інстинктивних хотіннь, не творять ніколи, як жовті першого типу, суцільної, міцно одним духом спаяної орґанізації. Захопивши владу над пасивними чорними, вони весь час бються між собою за цю владу. Це не пануючі суцільні класові аристократії в своїй владі реліґією і монархією обмежені, а хаотичний конгломерат вічно воюючих між собою конкурентів до необмеженої республіканської влади.

Між ними бувають продуценти і не продуценти: люде з великим поривом до матеріяльної творчости і побіч них завжди ціла маса матеріяльно непродукуючих посередників: купців, фінансістів і т. зв. інтеліґентів, з нахилом у перших — до грошової, у других — до розумової спекуляції, до раціоналістичного пояснюваня і улаштовуваня життя, до оперованя не реальними річами, а їх еквівалентами: фікціями. Але всі оці демократичні продуценти і непродуценти по духу ніколи не бувають войовниками-лицарями. Між ними може бути багато забіяк, але не лицарів. Їх захоплює матеріяльний, а не моральний бік боротьби. Тому боротьба рідко коли їх ушляхотнює, а переважно упідлює. Перемігший демократ завжди гірший від демократа, що тільки бореться за перемогу. Вони починають неодмінно дуже високими і кінчають неодмінно низькими тонами. Це засаднича риса проґресивно-упадочного характеру кожної демократії.

По психіці це переважно визволенці, що пристрастно бажають свободи і панування, але здобувши їх, не уміють користуватись ними. В поривах своїх вони завжди необмежені. Коли вони продуценти, то їх продукція носить часто ґрандіозний, але завжди хаотичний і неорґанізований характер. Те саме в штуці і політиці. Але при тім вони великі матеріялісти і завжди індивідуалісти. Їх ніколи не захоплює

— 232 —

сама тільки слава і вони ніколи не вдовольняються лицарським задоволеням з самої творчости. Вони завжди мусять мати патент, фірму (часто анонімну або псевдонімну, бо імя і звязана з ним традиція родова не грають у них ролі, як у класократів) і за всякі свої винаходи для "добра нації" чи "людскости" вони бажають мати процент. Свобідна і нічим необмежена конкуренція в політиці, в продукції, в штуці — це підстава всякої демократії: це громадський прояв присущих їй хаотичних, мішаних, неодноцільних расових взаємовідносин.

Владу над чорними вони здобувають скрізь і завжди шляхом мирного проникання (пацифічної пенетрації). Їхній демократичний імперіалізм — їх зажерливе і переповнене зненавистю до конкурентів бажання влади — прикривається у них завжди ідеєю вічного миру, вселюдської або національної благодати, ущасливленя своєю владою всіх, хто тільки цю владу признасть. Вони завжди оперують образами "справедливого" мирного компромісу; "братерської" унії і згоди поміж ворогами; ласкавої і "гуманітарної" політики; розумного і льоґічного переконування і т. д. і т. д. Але це не значить, що вони ніколи не воюють. Навпаки воюють вони дуже часто і значно більше від войовничих жовтих першого типу. Тільки їхня демократична війна зовсім инша, ніж війна класократична.

Класократичні жовті весь час живуть ідеєю війни. Вони не вдають, що не бачать в людині побіч добра, так само як і добро, вродженого їй зла. І кладучи в основу свого думаня і поступованя факт неминуче істнуючої в світі боротьби, вони цю боротьбу намагаються зробити шляхотною, ублагороднюючою, творчою. До війни вони себе виховують; до війни прилажена вся їх залізною дисципліною і пошаною до авторітетів спаяна громадська орґанізація; їх лицарський закон — це закон війни і вони його придержуються не тільки в часі миру але перш за все в часі війни.

Жовті демократичні живуть ідеєю миру і вродженого людині добра. Тому вони свободолюбиві; тому вони не визнають над собою ніяких авторітетів і ніякої обмежуючої — релігійної і монархічної — влади; тому вони не орґанізовані і недисципліновані; тому їхня в принципі "гуманітарна", "миролюбива" влада завжди республіканська, необмежена, бо хіба ж треба обмежувати "мир і добро"?

Але коли сувора правда життя примушує їх воювати, то вони не воюють, тільки лупляться. Зі своєю психікою пацифістів, які зажерливо бажають поширеня і влади, але ненавидять війну, які її бояться, які не мають для неї ані відповідної орґанізації, ані законів, вони, в своїй війні: впиваються в горло противникові, випалюють йому очі і зрадливо душать його отруйливими ґазами, стараються

— 233 —

його розложити шпигами і провокаторами, добивають ранених, знущаються над безборонними, з безоружних роблять рабів, мстять противникові навіть по заключеню миру, здирають з нього контрибуції, щоб заплатити за войованя своїм підвладним, яким вони обіцювали вічний мир і т. д.

Війна демократична, як наприклад ця, що її виграла недавно "світова демократія", це війна необмежена, війна хамська, бо ті що її ведуть, її не визнають, бо вона не має своїх законів, бо вона ведеться пацифістами. Війна класократична, це війна лицарська, бо вона признана, бо її визнають, бо ті, що її ведуть, для неї творять закони і її законом обмежують. Те саме і в війні політичній, внутрішній. Класократ шанує противника і вимагає од нього такої самої пошани для себе, бо тільки взаємна пошана дасть моральну силу законові, опертому на висліді лицарської боротьби. Демократ противника опльовує і розкладає во імя, розуміється, своєї "любови до ідеї", до "нації", до "народу", до "справедливости", до "свободи". Демократична сучасна преса, демократичні політичні звичаї і вся наприклад діяльність російської, української і польської демократії, яку так майстерно використали і використовують російські большовицькі охлократи в характері пусканих перед атакою (але у себе поки що не толєрованих!) розлагаючих і смердючих ґазів, може служити ілюстрацією до вищесказаного.

Захоплюваня влади шляхом демократичного мирного проникання, може бути так само зовнішнє і внутрішнє. В першім випадку демократи розлагають і захоплюють в свої руки державну орґанізацію иншої нації, в другім вони роблять це саме зі своєю нацією. Перше можна було б назвати колоніяльною експанзією, друге — демократизацією метрополії. Але по суті між цими двома формами нема засадничої ріжниці, бо і сама метрополія під впливом демократизації в кінці кінців повертається в колонію.

Захоплюючи владу, цього типу жовті, ніколи не рахують на свою власну силу. Вони народжуються і розвиваються завжди під захистом чужої — класократичної або охлократичної — державної орґанізації. Ніколи не противоставляють вони чужій державній орґанізації — державної орґанізації власної, а стараються захопити цю чужу державну орґанізацію шляхом її розкладу і поборюваням її чужими руками, при помочі підбутовуваня проти неї чорних, пасивних мас. Але бунту чорних проти даної державної орґанізації вони ніколи не доводять, як охлократи, про яких мова дальше, до самого кінця. Коли тільки вони дірвались до влади, опанований ними державний апарат повертається ними проти чорних. При перемозі демократії бачимо явище як раз протилежне до того, що тепер відбувається в

— 234 —

Росії. Там старий російський охлократичний апарат, відроджений в комуністичних чрезвичайках, використав демократію для розкладу своїх ворогів і одночасно винищив її радикально у себе, — тут демократія захоплює в свої руки державний апарат, робить його аполітичним, тоб то позбавляє його власної влади, і користується ним проти тих чорних, які занадто повірили в проповідану демократами "свободу".

Жовті класократичного типу в порівнанні з чорними знаходяться завжди в великій меншости і в боротьбі за владу, як було сказано, рахують тільки на себе, на силу своєї орґанізації. Тому до своєї орґанізації вони приймають тільки таких чорних, що по своїй високій громадській моралі виказали себе достойними бути в її рядах, що її не зрадять, на кого можна вповні покластися. Вони бережуть лицарську честь і право носити зброю, яке єсть правом лицаря, вони не поширюють на всіх. Жовті типу демократичного, які до влади добираються чужими руками, стараються притягнути до себе якнайбільше чорних, не дивлячись на їх моральні громадські прикмети. Тому вони проповідують "вроджену всім людям доброту", "братерство, рівність і свободу"; стоять за всеннароднє озброєня, всенародню владу і т. д. В результаті число їх непомірно швидко росте. Засадничою ознакою цього типу жовтих єсть те, що їх в порівнанні з чорними завжди страшенно багато. Завдяки своїй численности, щоб панувати над чорними, вони не потрібують такої єдности і орґанізованости, як жовті першого типу. Їм чужі всякі, обмежуючі їхній імперіалізм, громадсько-політичні форми і такі сталі та непорушні закони, які б окреслювали взаємовідносини між ними і чорними, між активними і пасивними елементами даної нації. Де править, як при пануванню демократії, "більшість", там ніякі сталі законні норми і ніяке обмеженя пориву активної правлячої меншости відповідно до степені восприїмчивости пасивної більшости — не потрібні. Там все може робити і все може зміняти відповідно до своїх хвилевих бажаннь оця, така або инша хвилево правляча "більщість". В цім ще одно джерело демократичного антімонархізму і демократичної антіреліґійности — джерело демократичного республіканства і демократичного беззаконня.

Що уявляє із себе оця правляча демократична "більшість"? Чи жовті цього демократичного типу єсть дійсно в більшости, чи тільки правлять вони при помочі більшости і що таке правління з погляду расових взаємовідносин означає?

Коротко відповідаючи: демократія єсть правлінням расових мішанців, породжених з хаотичного перемішаня між собою раси активної і раси пасивної в добах розкладу класократії або охлократії. Дер-

— 235 —

житься правління цих мішанців їхньою серединностю між обома расами доти, доки удається їм розкладати расово одноцільні активні верхи та расово одноцільні пасивні низи і з цього розкладу творити свою більшість. Отже демократія з погляду расових взаємовідносин це єсть розложені жовті і розложені чорні, хаотично між собою перемішані, і то обєднувані потім, то розєднувані в цьому хаосі, ріжними "політичними" спекулятивними комбінаціями, на чолі яких стоять то більше жовті, то більше чорні, але завжди рябі — мішанці. Попробуємо точніше окреслити оці демократичні типи, і розслідити складну ґенеальоґію правлячого скрізь в бувших, сущих і будучих демократіях метиса.

Почнем зверху, від жовтих типу класократичного, ще одної усталеної раси. Їх розклад звязаний завжди з колоніяльним поширеням і економічним збагаченням метрополії, настільки, що всяку демократію можна назвати твором колоній і грошового багацтва. В колоніях він звичайно починається і з колоній переходить на метрополію. Розгляньмо зпочатку його еволюцію і його прикмети в метрополії.

А) Класократичний метод орґанізації нації не може удержатись при безпосередно до центру прилучених колоніях тому, що він територіальний і все, що при пануванню класократії виходить з території, тим самим входить в иншу територіяльну націю, в иншу національну державу.*) Коли до класократичної метрополії прилучаються нові чужерасові території так, що на ці території поширюється влада метропольної аристократії і що ця аристократія там територіяльно і національно не асимілюється, а править прилученою територією зі свого метропольного центру, то з цією хвилиною починається розклад класократії. Щоб правити більшим числом пасивних мас иншої раси вона мусить: 1. або збільшити швидко своє власне число; 2. або уступити свою владу, складеному з матеріяльно непродукуючих войовничих елементів, державному централістичному охлократичному апаратові,

*) Напр. в старинних часах, в класократичній Греції, все, що виходило за межі Держави-Города, вважалось для держави вже чужим. Серед деяких італійських племен істнував релігійний обряд, яким діти, уроджені певної весни, призначались на еміґрацію і, коли ставали повнолітніми, виводились за межі даної території, без права повороту і з обовязком закласти для себе нову Державу-Город, од матірньої вповні незалежну. В новітніх часах такий погляд на орґанічну еміґрацію, відповідаючий законам природи (зрілий плід, дорослі діти і т. д.), задержався був найдовше в Англії, де, як пише знавець цього питання Проф. J.-R. Seeley, до недавна вважали, що "все еміґруюче з Англії єсть для неї страчене". Цим мабуть пояснюється зовсім инший вплив колоній на класократичну Англію, яка од своїх еміґрантів, як вже чужих їй, одмежовувала себе надаваням їм найширшої автономії, і напр. на охлократичну Іспанію, яка навпаки: своїми колоніями безпосередно з центру сама правила. Перша, не зливаючись ніколи з колоніями, своєї внутрішньої сили і єдности не ослабила; друга — своєю безпосередною участю в колоніяльнім життю себе вичерпала, отруїла і в результаті: колонії загубила, а сама до краю занепала.

— 236 —

який міг би силою і террором оці прилучені до метрополії пасивні маси в послуху держати.

В першім випадку бачимо таку картину: щоб збільшити свої ряди, правляча класократична аристократія починає приймати до себе, замість созвучних їй лицарських і матеріяльно продукуючих активних елементів, ті пасивні і нелицарські елементи з колоній, які, вирікшись своєї територіяльної і національної окремішности, приймають метропольну владу, збільшують ряди метропольної аристократії, але в цих рядах шукають собі не аристократичної творчости, а спокійного буття і панування під захистом сили оцієї чужої аристократії.

При нерозложеній класократії ми бачили явище якраз протилежне: там прибувші активні завойовницькі елементи прийняли в свої ряди як раз відпорні, активні, войовничі елементи місцеві. Прийнявши одночасно їх місцеву мову, їх місцеві звичаї, їх місцеву окремішність, — одно слово: обмеживши свою аристократичну активність відповідно до степені восприїмчивости місцевих завойованих мас — вони витворили спільно з місцевою аристократією перший місцевий, національний, дібраний по рисам духової подібности, лицарський, творчий аристократичний клас. Тут навпаки: активні елементи розложили і опаскудили як себе, так і місцеву аристократію; вони притягнули до себе її найбільш нікчемні пасивні частини, які зі страху і жадности прийняли мову, звичаї і національність активних елементів прибувших, увільнившись одночасно од примусу творчости, од своїх аристократичних обовязків супроти своїх пасивних мас. Продукт такої неприродної, хаотичної расової мішанини активних жовтих переможців — не з духово созвучними їм, найбільше активними, а з духово їм протилежними, найбільше пасивними чорними — продукт всякої колоніяльної експанзії — дає першу генерацію демократії, дає перших представників демократичного метиса.

Попавши в ряди пануючої аристократії такий метис починав множитись так швидко, як бацила туберкульозу в слабих легких. Зі своєю психікою полувойовника, полупацифіста — жадний на владу, але нездатний до риску і жертви для цієї влади — він починає пожирати все, що своєю кровю лицарською і жертвенним обмеженям себе здобула колись та пануюча аристократія, в ряди якої він попав.

Він не зазнав тяжкого бою з пасивностю та інертностю мас; він, не маючи в собі аристократичного, творчого пориву, не в стані навіть зрозуміти, якої великої орґанізованости, якої сильної внутрішньої дисципліни і якого обмеженя своїх імперіялістичних інстинктів вимагає цей аристократичний творчий порив, щоб його восприйняли,

— 237 —

щоб за ним пішли пасивні та інертні маси. Опинившись в рядах пануючої аристократії не за лицарські жертвенні заслуги, а за те власне, що він од таких жертв лицарських ухилився, він, зі своєю психікою рознузданого і розперезаного хама, безмежно дивується, чому це треба обмежувати своє хотіння влади якимсь послухом авторітетові монархії і реліґії — якимись понад правлячою аристократією стоячими світськими і духовними законами. Йому здається, що пасивним "бидлом" можна правити самому, по республіканськи, необмежено — треба тільки цьому "бидлу" показати "інтерес і користь" від цієї республіакнської влади, треба оце "бидло" для своєї влади купити так само, як куплено для влади його: демократичного метиса. Звідци родиться вся "політика" демократичної аристократії, всі її "народолюбні" демократичні проґрами будуччини, якими — а не своєю, виробленою в минулім, внутрішньою силою і вартостю — вона хоче придбати для своєї влади пасивні "народні" маси. Звідци також її крикливий "ура-патріотичний" націоналізм, нездержаний і глупий, як вся неурівноважена психіка метисів. І цей словесно крикунський, шовіністичний, а при тім всім фіктивний "патріотизм" метисів заміняє старий спокійний, видержаний, але твердий, фактичний і творчий патріотизм класократії з хвилиною перемоги демократії, з хвилиною фактичного розкладу і фіктивного "літературного відродженя" такої завмираючої, здемократизованої нації.

В добу поширеня і скріпленя влади метрополії в колоніях, число цього пануючого метиса пропорціонально до пасивної маси, непомірно швидко зростає. Бажаючих бути купленими для влади, завжди знаходиться велика сила. Дорвавшись до влади, вони своїми расово відмінними стихійними хотіннями чим раз більше розкладають первісно одноцільні стихійні хотіння старої метропольної аристократії. Під впливом цього расового розкладу правлячої метропольної верстви розкладається її первісно одноцільна орґанізацийна державно-національна творчість; губиться традицийність, тяглість і консеквентність провідних ліній її політики. Зріст демократизації означає скрізь і завжди упадок сили і влади класократичної метрополії. Всі здержуючі, консервативні і традицийні політичні форми, з яких була виросла сила метрополії, і завдяки яким були завойовані колонії, тепер нищаться напливаючою з колоній новою демократичною аристократією. Всяка демократія завжди усуває, заважаючу їй і обмежуючу її, владу Монарха; вона завжди хоче стати "суверенною", хоче сама необмежено правити в своїй вільній і свобідній "народній" республіці. І у всякій такій демократичній "народній" республіці, "народ" репрезентує і його іменем править скрізь і завжди він — оцей,

— 238 —

хаосом породжений, демократичний метис — однаково, чи поняття "народу" буде поширено в такій республіці, відповідно до історичної доби, на ширші, чи вузчі круги місцевої людности.

Поруч з цією першою катеґорією метисів, які своєю рознузданостю і вродженою їм расово ріжностю та розбіжностю їхніх стихійних хотіннь, розкладають основні консервативні класи метропольної нації, родиться незабаром в колоніях їх катеґорія друга. Коли правлячі верхі там вже уконституувались, як представники не місцевої, а метропольної нації, то до цих чужонаціональних верхів починають тягнутись і собі ці революційні, активні елементи, що їх в дальших поколіннях виділяє з себе місцева колоніяльна людність. Замість абсорбуватись місцевими національними активними консервативними класами, як це ми бачимо при класократії, ці революцийні активні елєменти починають напливати з колоній до метропольних центрів політичного та культурного життя, і по прикладу правлячої там демократії, починають вимагати від неї, але вже не пацифістичним тільки войовничим, революцийним шляхом, участи в правлінню і владі. І те, чого не донищив метис демократичний, пасивного походженя, тепер нищить до краю колоніяльний метис охлократичний, походженя активного, войовничого. Своєю расово відмінною революцийностю він усуває рештки того, що ще зберігало і консервувало метропольну націю: її старі орґанічні класові сполученя, її традицію, її культуру. Дуже часто він вкінці завойовує метрополію, але не зверху, не по класократичному — не обмежуючи себе верховною монархічною консервативною владою відповідно до степені восприїмчивости пасивних мас — а завойовує він її знизу, руйнуючи всі здержуючі консервативні політичні форми національного життя во імя самої же метропольної нації, яка його в колоніях до себе притягнула, але расово і духово не засимілювала і для якої він по расі і духу остався зовсім чужим. Що творять з метрополіями такі революцийні колоніяльні метиси, повчити може історія їх панування в Римі в останніх часах Римської Імперії, історія французької і російської революції і т. д., і т. д.

В випадку другім, коли колоніяльне поширеня метрополії кінчиться перемогою метропольного охлократичного державного апарату над розложеною колоніяльним демократичним метисом і нездатною вже до влади метропольною класократичною аристократією, захоплюваня влади демократією приймає инші і більше складні форми. Тоді першій ґенерації демократії — як наприклад російському чи французькому ліберальному дворянству — не удається дорватись до влади так, як це вдалось наприклад здемократизованій, антімонархічній і республіканській польській шляхті. Чим здержуючий державний

— 239 —

апарат метропольної нації сильніщий, тим "народолюбство" і демократизм бажаючого влади демократичного метиса пропорціонально більші. В Польщі, де державна влада монархічна була дуже слаба, демократія обмежилась включеним в сферу своїх впливів тільки шляхти, кінчаючи дрібною, і не поширилась ані на міщанство, ані на селянство. В Росії, де влада державна була дуже сильна, демократія дійшла аж до ідеалізації босяцтва. Бо проти охлократії, яка уявляє із себе завжди сильну державну орґанізацію, оперту на пасивні маси, демократії боротись дуже важко, їй остається тоді підбунтовувати тільки "покривджений тиранами народ", на якому влада цих тиранів завжди власне спірається. Тому демократія в таких випадках завжди "йде в народ" визволяти його од побившої не народ, а власне її — демократію — тієї чи иншої охлократичної влади. Демократичний метис зі свободолюбивого і лаючого Королів республіканського шляхтича, або з мажучого болотом голови своїх Гетьманів "вільного низового" козака, стає під владою сильної охлократичної поліції смирним і заплаканим "народолюбцем". Він за всяку ціну хоче відмовитись тоді від свого стану, він бажає "повороту до природи", він — поки його не пускає до влади оця ненавистна державна поліція — тужить "за простотою і справедливостю" бездержавного, "племінного", на принціпах "рівности, свободи і братства" опертого і т. п. укладу життя.

Доки демократія репрезентована тільки отакими "кающимися дворянами", вона розуміється безсила. Їх демократичний ідеалізм означає тільки останню фазу розкладу класократії і її повну капітуляцію перед охлократією. Вони на свому демократизмі звичайно не заробляють, тільки тратять і борючись за свої ідеали вони швидко падають вниз, расово розкладаючись і гублячись серед пасивних мас. Перемогу над сильним охлократичним державним апаратом одержує допіру така демократія, яка своїм визнавцям готує не тернові вінки, а матеріяльні блага.

Зріст економічного добробуту і матеріяльної культури такої поширеної на колонії охлократичної держави родить оцю життєздатну демократію. Її провідні верстви рекрутуються переважно з шукаючих легкої наживи пацифістичних чужинців, яких звичайно спроваджує в свою країну пануюча в ній охлократія тоді, коли примітивного хозяйства для державних потреб вже не вистачає, а по винищеню і розкладі здемократизованої класократії, місцевих матеріяльно-творчих елементів вже немає. Хаотичне сполученя — не по ознакам класової подібности і расової созвучности, а переважно з міркуваннь грошового характеру — оцих пацифістичних чужих ріжних предприємців з місцевим населеням дає численну, енерґійну і зажерливу верству багатих метисів, яку прийнято тепер називати промисловою,

— 240 —

фінансовою і торговою буржуазією. Оці багаті метиси беруть в свої руки провід в боротьбі з охлократичним державним апаратом, що не дає їм здійснювати необмежено їх необмежені матеріяльні апетити. Але поборюють вони охлократичний державний апарат розуміється не власними руками. Для цього вживають вони — з одного боку: куплених ними урядовців цього самого державного апарату, — а з другого: "народ", який притягають вони на свою сторону перейнятими од вимираючих "кающихся дворян" демократичними ідеалами.

Посередниками між оцією демократичною багатою буржуазією і бідним народом служить завжди т. зв. інтеліґенція, число якої швидко зростає паралельно з розвитком хаотичної матеріяльної культури, творимої демократичною буржуазією. Складена з ріжних здекласованих і вирваних зі свого орґанічного оточеня, расово і духово найріжнородніщих типів, оця інтеліґентська верства, мішаючись хаотично з ріжними суспільними ґрупами, витворює в кінці найчисленніщу ґрупу расово найбільше мішаних і духово найбільше неодноцільних демократів. З них складається боєвий авангард демократії. Вони фабрикують всі ріжноманітні проґрами будучого "народного щастя" і орґанізують народ для боротьби за демократичні ідеали, реалізація яких завжди приносить користь не народові, а тільки демократичним метисам і перш за все їх найбагатшій катеґорії — оцій т. зв. тепер буржуазії. Врешті побільшеня державного бюрократично-військового апарату в міру колоніяльного поширеня такої охлократичної метрополії і зросту її економічного багацтва, вводить в ряди цього апарату масу так само расово ріжнородних елементів, смирних і слухняних, поки сильний державний апарат дає їм посади і страшно революцийних, коли цих посад вже не вистачає. Всі оці катеґорії расових мішанців складають із себе те, що єсть реальною, дійсною, життєздатною демократією. Вона доривається до влади тоді, коли їй вдається нарешті розложити вкрай охлократичний державний апарат і, усунувши його голову — будь це якийсь революційний диктатор чи абсолютистичний Монарх — захопити в свої руки центри державного життя. Так дійшла до влади демократія французська, так хотіла і хоче дійти до влади демократія російська і т. д.

Расові взаємовідносини метрополії по перемозі демократії звичайно виглядають так. Збоку: завміраючі рештки розложеної класократичної аристократії, найчастіше усунуті од громадського життя і доживаючі свого віку в замкнутих родинах, иноді віддані культурній чи філянтропійній праці. Зверху у влади демократичний метис, расовий мішанець найріжнородніщого походженя, найріжнородніщого темпераменту і найріжнородніщих хотіннь, число якого в порівнанні з пасивною масою дуже велике. Править він при помочі решток охло-

— 241 —

кратичного державного апарату, складеного з ріжних матеріально непродукуючих і неосілих елементів, спаяних механічно ще в одну орґанізацію рештками старої охолократичної виучки і дисципліни. Знизу врешті пасивна маса, серед якої авторітет правляча демократія здобуває собі в той спосіб, що робить її "суверенною" і в її руки передає фікцію верховної "народньої" влади.

Але коли б ця пасивна "народня" маса була одноцільна, орґанізована, расово і духово нерозложена, то вона могла б зреалізувати свою фікцію влади, і тоді повалити зразу реальну владу демократії. Отже першою конечною умовою панування демократії єсть расовий і духовий розклад пасивних мас. Тому демократія так завзято поборює класові, професіональні, взагалі орґанічні і консервативні сполученя мас. Тому вона з них творить натомість сполученя "партийні", хаотичні і поступові, обєднані не минулим спільним життям, а цілями будуччини, при чім оті цілі будуччини вічно міняються, і сьогодняшня демократична "більшість" завжди хоче чогось иншого, ніж "більшість" вчорашня, хоч ніякого переселеня народів в межичасі звичайно не буває. Тому вона розпорошує ці пасивні маси на "рівні" одиниці, і включає з цього хаотичного конгломерату одиниць в свою правлячу верству елементи не найбільше вартні, а найбільше крикливі, зажерливі, безпринціпні, злобні, — бо власне такі елементи найбільше вимагають швидкого "братерського" демократичного компромісу і демократичного національного "обєднаня" з ними. Тому вона всіма силами сприяє розкладові семї своїми "подружними законами", своїми звичаями, врешті т. зв. рівноправностю жінок — але не рівноправностю в ріжних областях, як це ми бачимо при класократії — а рівноправностю в областях тих самих, з чого випливає, що жінка, бажаючи стати тим самим, що і мужчина, осмішує в той спосіб до решти всю мужську діяльність демократів та збільшує демократичний хаос, і т. д., і т. д.

Коли б морально відродились і політично зорґанізувались рештки класократичної аристократії, то при своїй вродженій расовій духовій єдности і при повній незорґанізованости, духовій неодноцільности, взаємній ворожнечі, зрадництві і продажности правлячих демократичних верхів, вони дуже легко могли б їх розігнати і вирвати владу з їх рук. Отже другою конечною умовою панування демократії єсть расовий і духовий розклад решток класократії. Тому демократія осмішує і опльовує де може тих, кого вона зве "аристократами". Тому вона витягає в своїй пресі всі поодинокі випадки т. зв. "аристократичних" сімейних і персональних брудів (які у демократії самі собою зрозумілі і серед демократів нікого не дивують, з чого- висновок: хто хоче робити свинства "законно" той мусить стати демократом). Тому

— 242 —

вона ловить всяких здекласованих "аристократичних" полуголовків на мужів для дочок збагачених демократів, або на "титулованих" слуг і репрезентантів демократичної влади. Тому вона цькує весь час "народ" проти "панів" — навіть тоді, коли ці "пани" вже давно загубили всяку владу і коли вже неподільно народом править він, "переможець демократ" і т. д., і т. д.

Коли б врешті охлократичний державний апарат хотів правити не для демократії, а сам для себе, і коли б знайшовся у нього якийсь сильний вождь, що на чолі поліції і армії, подібно як Наполєон, порозганяв би "парламентарні" торговиці демократії, то розуміється прийшов би в один день кінець демократичній владі. Отже третьою конечною умовою панування демократії єсть расовий і духовий розклад охлократії. Тому демократія усуває в тінь всіх більше вартних активних і енерґійних державних орґанізаторів та заміняє їх пасивними виконавцями. Тому вона має завжди в запасі "конкуренцийних ґенералів (в Польщі: проти Пілсудського — Галлєр, у Франції: проти Фоша инші маршали, у нас: проти Болбочана — Волох і т. д.). Тому вона розбиває всі спроби політичної орґанізації виконуючих державні функції урядовців і береже при помочі всяких провокаторів та розлагателів, при помочі підкупу і хабарів "аполітичну благонадьожність" державного апарату (а не: політичну, як при пануванню охлократії, бо демократичний державний урядовець мусить служити однаково всім, навіть найбільше собі протилежним політикам). Тому вона нищить врешті єдність і орґанізованість офіцерського корпусу, введеням в його ряди наприклад Жидів, або всяких мамелюцьких елементів, яким чужі поняття про офіцерську честь, офіцерську солідарність і т. д., і т. д.*)

Вирівнюваня на низ; натуральний добір по найнизчим типам; автоматичне, завдяки методові (помимо сліз ідеалістів демократії) проникання в верхи суспільства, в найкращі умови розплоду і життя, найбільше еґоістичних, найбільше антігромадських, найбільше руїнницьких і анархічних типів, при одночаснім паданю вниз і "упасивнюваню" всіх орґанічно нездатних до боротьби демократичними методами найбільше громадськи цінних і творчих елементів — ось як виглядають расові взаємовідносини при пануванню демократії.

Характерною ознакою цих взаємовідносин єсть — як бачимо — нищеня всіх орґанічних, расово і духово суцільних сполучень. Але по знищеню їх лишається хаос. Орґанізація хаосу — який

*) Цікаві з цього боку дані про офіцерський склад напр. парижського ґарнізону читач може знайти в книзі Maurras'a : Si le coup de force est possible.

— 243 —

по природі своїй не може бути зорґанізований, а може бути тільки орґанізованою силою вгамований і завойований — це ахіллєсова пята всякої пацифістичної, внутрі неорґанізованої, складеної з ріжних мішанців демократії, джерело її вічного і необхідного для її істнування шарлатанства.

Не буду тут перечисляти всіх цих безконечних форм орґанізації хаосу, якими оперують безрезультатно демократичні маги. Зрештою українському читачеві, що пережив всякі "соціялізації", "націоналізації", "вибори до установчих зборів" і т. п., поки не докотився назад до старого "поліцейського участка", названого тепер комуністичною чрезвичайкою — ці форми досить відомі. Про деякі з них буду говорити дальше. Тут, коли мова про расу, хочу звернути увагу на одну з цих форм, а саме на раціоналістичну "ідею" демократичної нації.

Нація демократії — це не єсть нація класократії. Ці дві форми буття нації в лоні одного колективу на одній території більше собі смертельно ворожі, ніж ворогуючі між собою дві зовсім ріжні нації. Нація при класократії це орґанічне сполученя активних і пасивних елементів на одній території, в звязаних рисами внутрішньої стихійної симпатії і подібности класах, і орґанічний твір, випливаючих з такого сполученя, ритмічних та орґанізованих форм матеріального і духового життя. При демократії це екстериторіальна спілка нічим між собою орґанічно не звязаних одиниць, побудована не на одідичених по минувшині спільних стихійних хотіннях, які у цих, мішаного походженя і розпорошених одиниць, абсолютно ріжні, а на певних раціоналістично, розумово доказуваних спільних цілях в будуччині, яких здійсненя має принести ту чи иншу користь даній спілці.

Такий утилітарний і раціоналістичний характер демократичної нації, потрібуючий льоґічних доказів та переконування і "переконуючий" тільки для тих, кого розуміється можна "переконати", робить з нації, що була очевидним фактом при орґанічній класократії, — вимагаючу ріжних доказів фікцію при хаотичній демократії. І може панувати в життю оця фікція так довго, доки серед даної нації істнують ще здержуючі, консервативні, нерозложені останки попередніх орґанічних сполучень, які держаться самі собою без патріотичних доказів і без переконування демократії.*) — Або, доки істнує одідичений

*) В цьому між иншим лежить основна ріжниця української демократії галицької від демократії наддніпрянської. Деструктивна діяльність першої не дає таких катастрофічних наслідків, як деструктивна діяльність другої, тому, що в Галичині заховались унаслідовані ще від класократичної Галицько-Володимирської Держави, і ще вкрай не розложені останки старої Руси, в формі орґанічних, консервативних класів: патріярхального селянства, міщанства, дрібної шляхти і, особливо, сімейного духовенства, що вийшло переважно зі шляхти, перебравши її державно-національні традиції. Вся оця галицька "тверда Русь", не потрібуюча для свого істнування демократичного переконування, стихійно

— 244 —

по попередніх стадіях розвитку і зберігаючий механічну єдність нації, сильний охлократичний державний апарат, як це бачимо наприклад: у Франції, де цей унаслідований демократією від "старого режиму" охлократичний державний апарат зберігає єдність нації, не зважаючи на всю розкладову діяльність французької патріотичної демокра-

противостоїть від столітть своїм національним консерватизмом хаотичному напорові "мягкої" демократичної Польщи, і поскільки галицька демократія тільки, бореться з Польщею та йде в тім по лінії стихійного національного консерватизму — постільки її діяльність, абсорбуючись цим консерватизмом, шкоди великої національному орґанізмові не приносить.

На Наддніпрянщині стара класократична орґанічна Русь вже давно пала в нерівнім бою. Її останки розплились в охлократичній "общерусскости", або опинились серед виміраючих "зубрів" старої панської консервативної Польсько-Литовської Держави. Тому стихійним, орґанічним заборолом проти напору Росії ця мертва вже Русь тут служити не може. Нащадок цієї наддніпрянської Руси: Українство — орґанічний твір козацько-шляхецького класу XVII ст. — могло би — як орґанічна, стихійна, непотрібуюча раціоналістичних доказів демократії і тому реальна, а не фіктивна сила — істнувати тоді, коли б відродився, скріпив себе новими созвучними елементами, і на ново зорґанізувався оцей основний лицарсько-хліборобський консервативний український клас. Власне цей процес виявився у відродженім в 1918 р. Гетьманстві — єдинім сучаснім прояві орґанічного, стихійного, а не літературного, фіктивного українства. На жаль весь "порив" української демократії пішов на знищеня слабих зачатків цього єдине Україно-творчого процесу: — пішов на знищеня відроджуючихся орґанічних консервативних основ Української Нації. Тому після виконаня цього "патріотичного" діла, українська демократія підрізала сама під собою сук, на якому могла би сидіти і стала знов тим, чим вона була і давніще: розпорошеним зборищем взаємно себе ненавидячих літераторів, абсолютно нездатних до політичної творчости і абсолютно безсилих в боротьбі з Росією.

Пробним каменем для галицької демократії була б її діяльність тоді, коли б в Галичині не стало раптом Польщи так, як на Наддніпрянщині не стало в 1918 р. Росії. Судячи по неповнім правда досвіді 1919 р. — а саме: великім лібералізмі Галицького Уряду і тому все зростаючій проти нього опозиції з боку крайніх деморатичних елементів — треба боятись, що галицька демократія показала б тоді всю свою деструктивну суть так само, як і демократія наддніпрянська і що вона так само кинулась би тоді на знищеня власних консервативних підстав нації і держави, якими вона держиться, поки власної держави немає і поки вона тільки за будуче національне визволеня бореться з Польщею. Не забуваймо, що перед 1918 р демократія наддніпрянська теж виспівувала (що правда, не розуміючи) на національних святах: "Гетьмани, Гетьмани, як би то ви встали" — і дуже була мила для тих "поміщиків і куркулів", які купували та видавали її газети та журнали.

Коли ціле українство не має остатись тільки відміною старого орґанічного опору Руси проти Польщи — проявом "південно-західнього руського" життя, який можливий в значінню деструктивної політичної сили тільки під Польщею — то воно мусить з українства слизнякуватого, "мягкого", демократичного, перетворитись в українство класократичне, "тверде", таке, якими були ці залізні завойовники, що оцю тверду стару західню Русь колись були сотворили. Не з русофобських спекулянтсько-демократичних деклямацій, писаних у зайнятім Польщею Львові, зможе таке українство народитись. Тільки відродженя і орґанізація в українських національних формах — як в Галичині, так і в Наддніпрянщині — основних, матеріяльно сильних, духово обєднаних, продукуючих і лицарських консервативних класів і така їх внутрішня сила, щоб її вистало, як на одвойованя України з під метрополій, так і на вичищеня її з внутрішньої демократичної гнилі, зможе покласти основи Українській Нації і перетворити українство з демократичної політичної спекуляції, або галушково-літературного провінціонального провансальства, в творчу, велику, світову національну силу.

— 245 —

тії". Тим пояснюється факт, що ні одна нація не почала і не може почати свого істнування від демократії і що демократичні нації можуть істнувати тільки там, де вже була або єсть своя власна національна держава, тоб то там, де вже були і правили свої власні класократичні або охлократичні аристократії.*)

*) Др. В. Старосольський в своїй "Теорії Нації", маючи очевидно на думці класократичні періоди життя націй (він говорить в данім разі про феодальну передкапіталістичну державу), подає таку зовсім слушну їх характеристику: "Кождий з політично активних елементів цеї віджитої доби (чому віджитої? — демократія теж не раз вже в історії "відживалась", а про те знов маємо її розцвіт сьогодня. В. Л.) був з соціольоґічного боку спільнотою, був суспільством обєднаним не тільки зовнішньо, механічно, але орґанічно внутрішньо, з живим почуттям приналежности до себе на внутр і окремішности на вні, спеціяльно супроти инших суспільних класів. І не тільки кожний з них для себе був спільнотою.... Момент авторітету становить основу як монархічного так і аристократичного принціпу і на ньому основане становище церкви. Отже побудована на основі авторітету орґанізація має все характер спільноти. Силою, яка удержує її та її внутрішній лад єсть психічний настрій, а не льоґічна рація, є стихійна, а не свідома воля. Поки авторітет пануючих чинників держався, удержувався побудований на ньому суспільний та політичний лад, як спільнота, в якій розділ поміж пануючими та поневоленими находив практичне одобреня також з боку поневолених (які ж це "поневолені", що "одобрюють" своє поневоленя? В. Л.) власне дякуючи стихійній силі авторітету" (ст. 74-5). А далі, пишучи про демократію, Автор теж зовсім слушно каже: "раціоналізм і демократія означають в першій мірі повну атомізацію; суспільність розбивається на поодинокі людські одиниці як на атоми, з яких тільки механічно, штучно, шляхом зложеної орґанізації має зродитись вища цілість" (ст. 77). Після вищесказаного незрозуміло, чому Автор пише про "безнаціоналість феодальної передкапіталістичної держави" і запевняє, що "історично народини сучасної нації є звязані з народинами сучасної демократії" (ст. 89). Поминувши вже те, що феодалізми бували ріжні, бували класократичні, але бували (як про це мова дальше) і демократичні, в цих твердженях єсть инша засаднича помилка. Розуміється демократичний період життя нації звязаний з народинами демократії і зі знищеням класократії чи охлократії: щоб сотворити демократичну Францію треба було ново народженій демократії розложити пануючу перед тим французську, а не якусь иншу, охлократію; щоб будувати демократичну У.Н.Р. треба було розвалити недемократичну українську Гетьманщину і т. д. Але ж ніодна сучасна та й не сучасна нація — як така — не народилась при демократії і від демократії. Хай Автор вкаже хоч одну націю в світі, яка б виробила свою окрему назву, окрему мову, здобула окрему територію, придбала свою історичну традицію, збудувала свою державу, одно слово стала національною індивідуальностю та окремішностю при пануванню демократії. Хіба Англія, Франція, Німеччина і т. д. стали націями тоді, коли у них появилась демократія? Хіба тоді виросла їх національна сила і могутність? Хіба ці Англійці, що збудували сьогодняшні демократичні Північно Американські Штати, були демократами? Хіба Угорщина наприклад це слаба нація тому, що в ній слаба демократія? Хіба Провансальці, Ірландці, Українці, південно-американські "нації", це найсильніщі нації тому, що вони найбільше демократичні? І чи причина слабости цих націй не лежить в тому, що на чолі їх стоять власне демократії і що демократичний хробак розкладу звив собі кубло вже в самім зерні, з якого мають допіру вирости ці нації? Зокрема приклад південно-американських націй такий у цьому відношеню поучаючий, що на ньому варто зупинитись уважніще.

Др. Старосольський пише, що "колискою" цих націй була "типова боротьба .демократії" за визволеня і що власне в цій демократичній боротьбі проти метрополії "замаяв самостійницький стяг" і настав "момент народин нових націй" {ст. 87). Послухаймо одначе, що кажуть історики цих націй. Наприклад Сагсі СаМеґопсам Перувянець, в своїй надзвичайно цікавій праці: "Les démocraties latines de l'Amérique" (цю працю цитує і Др. С., не звертаючи одначе належної уваги на

— 246 —

Врешті, як ще одну рису, характеризуючу расові взаємовідносини при пануванню демократії, варто згадати те, що при демократичнім розкладі класових орґанічних сполучень якоїсь територіальної осілої нації і при переході її в стан екстериторіальної спілки, поділеної на цілий ряд взаємно себе поборюючих, во імя "кращого розуміння національного інтересу", менших спілок, перевагу серед них одержують вкінці такі теж екстериторіяльні спілки, що обєднані між собою расово і орґанічно, а не тільки одними раціоналістичними патріотичними заклинаннями. Такі екстериторіяльні расові обєднаня — це переважно всякі неосілі кочові нації, які нападають зовні або ізвнутрі на нації осілі тоді, коли останні розкладаються. Під їх за-

подані в ній факти, які абсолютно перечать його національній ґльорифікації демократії) подає ось який образ народин і сучасного стану оцих націй. Перш за все початки їхньої національної єдности поклала іспанська (а в португальських колоніях — португальська) метрополія тим, що своєю жорстокою і упертою уніфікацийною політикою вона звязала прибувших в ці колонії Іспанців (звуться там ці іспанські колоністи креолами) з місцевим індийським населеням одною католицькою вірою і накинула цьому місцевому населеню іспанську мову. Без цього вікового уніфікацийного процесу, повстання всіх цих націй з одною національною вірою і одною національною іспанського (або португальською) мовою було б неможливе. Caldéron пише: "Креоли творять націю проти Іспанців; метиси (мішанці Іспанців з Індийцями) сотворять потім демократію проти креолів оліґархів (отже не проти метрополії, як думає Др. Старосольський!). Це дві фази одної великої революції" (ст. 44). І далі пояснює: "можна розріжнити три етапи в цьому визвольному русі: колоніальний, монархічний і республіканський". В першому, пануючі в колоніях креоли заховують лояльність супроти метропольної монархії. В другому, вони (креоли, а не метиси демократи), в боротьбі з ослабленою метрополією, хочуть сотворити зі своїх країн свої національні монархії, при чім — додає Caldéron — "креоли, провідники революцийного руху проти метрополії, ховають від пасивної, рутинної, часто роялістичної (у відношеню до іспанських Монархів) юрби свої сміливі амбітні замисли. Ці (іспанського походженя) американські аристократи — монархісти. Визволяючи від метрополії свої країни, ґенерали і державні мужі бажають забезпечити новим націям сталість монархій". Ітурбід стає в 1822 р. Імператором в Мексиці. Помішники Болівара (в цім самім часі) пропонують йому корону. Бельґрано на конґресі 1816 р. заявляє, що найкращою формою правління для визволеної Арґентини єсть обмежена монархія і багато тодішніх депутатів бажає возстановленя трону Інків, сотвореня власної династії і т. д. "Ці оснувателі (fondateurs) самостійности розуміли, що тільки сильний режим міг вирвати нові нації з під демаґоґії та анархії.... Вони хотіли монархії без деспотизму, політичної солідності без іспанської опіки" (ст. 45-6). "Монархія — додає в;е від себе Caldéron — дала б південній Америці стійкість (stabilité) і самостійність; вона б не допустила до горожанських війн і піввікової анархії", яка настала власне під пануванням демократії. І тільки ці південно-американські нації сильні, де — як наприклад в Бразилії — по словам Caldéron: "монархія зформувала націю", де вона "сотворила єдність отчизни", де її "принципи авторитету заховали Бразилію од сталої революцийної крізи, в якій мучаться инші південно-амер. нації" (ст. 168-170). Така стала кріза характеризує власне етап третій: демократично-республіканський.

Всі південно-амер. демократії, репрезентовані головним чином метисами, народились не в боротьбі з метрополією, а в боротьбі з власною креольською класократичною аристократією, після того, як ця аристократія, визволивши колонії, сотворила нові держави і нові нації та прищепила демократичним метисам самостійницько-національні ідеали. Слабість і незорґанізованість креольської класократії не дозволила їй удержати в більшости південно-американських націй сотворених нею по визволеню з під метрополії, власних монархій. Вони були по-

— 247 —

войованям гинули і гинуть звичайно всякі демократії. Сьогодня наприклад такою перемагаючою ізвнутрі нацією серед демократій європейських єсть екстериторіяльна — але, в протилежність до цих демократій — расово суцільна, орґанічно обєднана і тому од них без порівнаня сильніща — нація жидівська. З ряду безчисленних прикладів завойованя зовнішнього, вкажу на завойованя великої розложеної Візантії расово суцільною і духово обєднаною горсткою войовничих кочових Арабів і т. д.

Розглянувши вплив демократизації на расові взаємовідносини метропольних націй, подивімся як виглядають в загальних рисах відносини між жовтими і чорними в колоніях.

валені охлократичними "народніми" повстаннями і диктатурами, після яких допіру настало панування демократії. Отже ці демократії, як скрізь і завжди так і тут, прийшли вже на готові, вже сотворені нації і держави. Свідомість національної окремішности і початки державности дали креольські класократи, а державні апарати потворили диктатори охлократи. У іспансько-індийського метиса стало більше політичного демократичного інстинкту і терпцю, ніж у нашої наддніпрянської демократії, що не хотіла підождати поки — як там іспанські креоли, так тут місцеві хлібороби, або як каже демократія — "російські та польські поміщики і куркулі" сотворять їй за Гетьманщини власну національну державу, яку вона згодом могла б опанувати. Але тому що фундаменти більшости цих південноамериканських держав та націй, завдяки слабости сотворившої їх креольської класократії, були дуже слабі, то повставші на руїнах оцих недовговічних класократичних монархій та охлократичних диктатур і позбавлені тому консервативних класів та сильного державного апарату тамошні демократичні республіки "деґенеруються — як пише Caldéron — в комедію дрібних нікчемних інтересів, в революцийну орґію". Правлять всі ці демократії, позбавлені власної внутрішньої сили, при помочі закордонних капіталів, які вони на найбільше тяжких і принижуючих умовах для своїх урядів позичають (ст. 350). Такий республікансько-демократичний уряд — пише Caldéron — це казна. З неї живуть посередно або безпосередно всі горожане, тоді коли чужинці (які, завдяки закордонним позичкам, знаходяться під охороною окремих законів!) експлуатують місцеві національні багацтва і ними користуються" (ст. 358). Демократичне правління в таких республіках, по словам одного мексиканського державного мужа, це "адміністрація бюрократії цивільної, яка знаходиться під протекцією бюрократії озброєної: армії" (ст. 352). До цього у Caldéron'а знаходимо поясненя, що число цієї правлячої демократичної бюрократії весь час страшно швидко зростає. З одного боку кожний новий демократичний правитель збільшує число державних посад, щоб обдарувати ними своїх прихильників, допомігших йому здобути владу; з другого — матеріяльно непродукуюча демократія дбає про розвиток національної культури в той спосіб, що літераторам і культурним діячам дає теж державні посади, в наслідок чого культура розвивається слабо, але бюрократів літераторів стає з кожним днем чим раз більше. Можна собі уявити, який характер приймає "громадське життя" в цих демократичних націях, де державна казна служить головним "засобом продукції" і джерелом матеріяльного істнування для патріотичних горожан і де рішаючий голос в справі володіння цею державною казною має армія. Наприклад в республіці Болівії (названої так од імени оснувателя цієї держави і творця болівіянської нації Симона Болівара) було — як пише історик Болівії Argedas — між 1825 і 1898 р. більше ніж шістьдесят революцій і ціла серія міжнародніх війн. В цім часі шість президентів були замордовані, не рахуючи тих, що умерли на вигнанню" (цитую за Caldéron'ом ст. 108).

Отже на підставі вищесказаного думаю, що звязувати народини нації з народинами демократії, як робить Др. Старосольський — це з погляду "Теорії Нації" — не вірно, а з погляду її практики, для якої пишуться теорії — дуже небезпешно.

— 248 —

В) Першою умовою повставання колоній єсть низька громадська мораль і расовий та духовий розклад серед місцевих чорних, ще до приходу на їхню територію жовтих. Тільки завдяки цьому розкладові чорних стає можливим зайняття їх території жовтими шляхом мирного проникання, а не оружного завойованя. Перше дає завжди початок колоніям; з другого — коли воно йде в парі з перемогою класократії — родяться нові нації і нові держави.*)

Розклад чорних виявляється в слабости та розєднаности їхньої аристократії і в бунті проти неї пасивних мас, піднятім анархічною частиною цієї місцевої аристократії. Бунт проти власної аристократії місцевих чорних, який використовують прибувші жовті на те, щоб знищити ним цю аристократію і самім зайняти її місце — це скрізь і завжди неодмінний початок колоніяльного і демократичного типу громадського життя.

Як на типовий приклад, повтореня якого в тисячах відмін можна знайти в історії людства, вкажу на зайняття Іспанцями Мексики. Держава Ацтеків, по розмірам своїм чотирі рази така, як сучасна Франція, — держава на ті часи сильно залюднена і добре зорґанізована, посідаюча прекрасну армію і цілу сіть уміло проведених шляхів — була в протязі чотирьох років (1519—1522) опанована 660 (до-словно: шістьсот шестидесятю, з них тільки триста озброєними!) іспанськими авантурниками під проводом Фернанда Кортеза тільки завдяки тому, що йому "пощастило" підняти бунт мас проти місцевої правлячої аристократії і при помочі цього бунту одну частину її знищити, а з другою — менше відпорною .— заключити "братерську унію" і "мирний компроміс" що до уступленя влади.

Оці місцеві бунтівники зразу ж дали збройну семитисячну допомогу горстці Іспанців. Вони по іспанському наказу вирізали найбільше вартісну, найбільше відпорну і лицарську частину місцевої власної аристократії. Вони допомогли Іспанцям ограбити зо всіх незчислимих дорогоцінностей місцеві палати і храми. Вони врешті різали потім, всякий раз коли це було потрібне Іспанцям, одні других, бо між цими бунтівниками все знаходились "лівіщі", які настільки

*) Ще раз підкреслюю, що мирне проникання не означає безкровну окупацію. Навпаки, воно часто сполучене, як про це була мова вище, зі страшними жорстокостями і буває більше кріваве ніж завойованя оружне. Основна ріжниця між першим і другим лежить в тому, що при класократичнім оружнім завойованю ми бачимо завжди два виразно розмежовані табори: жовтих і чорних — і про перемогу перших над другими рішає завжди чесний, одвертий, лицарський оружний бій, без внутрішнього розкладу та деморалізації противника і без помсти над ним. Мирне колоніяльне проникання, з якого родяться всі демократії, такого розмежування і таких боїв не знає. Вся його суть лежить в тому, що жовті проникають в чорну масу і здобувають собі владу над нею шляхом її внутрішнього морального розкладу і фізичного її винищування та обезсилювання її ж власними — чорними — руками.

— 249 —

ненавиділи власних "панів", що готові були вислужуватись перед прибувшими "визволителями" до повного "самоотверженія" і нищити нещадно всіх тих своїх, в кім тільки, по іспанським підшептам, вони запідозрили бажання "стати паном", мати свою власну, а не іспанську владу

А історія України? Чи ми, що бачили зайняття не сповна трьохтисячним большовицьким загоном півміліонного Київа, можемо повірити байкам про "незчислимі орди татарські", що знищили Київську Руську Державу? Хіба ця горстка Татар, якої чистокровного потомства вистало ледве на рідке заселеня Криму, не зайняла многоміліонної Руси тодішньої завдяки бунтові проти власних князів своїх же "людей татарських"?*) Хіба двері першій польській окупації Галичини не відчинило убийство збунтованими галицькими боярами власного руського Короля Юрія-Болєслава і вирізаня тих його сторонників, при помочі яких він над розбещеним боярством хотів настановити тверду державну монархічну владу? Хіба перші московські війська на Україну не закликав збунтований проти свого Гетьмана Пушкарь? Хіба не бунтом демократичних українських патріотів знищили большовики Гетьманську Українську Державу? І хіба ці самі патріоти та "визволителі народу од панів", не поступились, втікши до Варшави, всім, чого тільки од них вимагали Поляки? Хіба підчас героїчної боротьби Галицької Армії не взривали Західно-Українську Державу з середини і не бунтували "народ" проти власного Уряду ці — найбільші серед галицької демократії ентузіясти в руїнництві, з яких одні "протестують" сьогодня, як еміґранти, проти польської окупації, а другі видають в Галичині польонофільські демократичні "хлопські" газети?

Культ підлости, брехні, розкладу і зради — ось "принципи"

*) "Ці татарські люде цілими громадами піддавались Татарам мабуть ще підчас першого походу Бату через Україну. Вони обіцяли давати Татарам данину збіжем, бути під їх безпосередньою властю в покорі і послусі і не хотіли більше мати ніяких князів.... Татарам на руку був цей рух, ці бажання спектися князів: він ослабляв княжу власть і взагалі відпорну силу людности, забезпечував Татарам спокійне панування над цими краями, бо ті відокремлені громади, без дружин, без князів, не спроможені були дати ніякого одпору" — так пише Проф. М. Грушевський (Ілюстрована Іст. України, І. вид., ст. 134), якого всі симпатії, як він сам заявив (в журналі "Борітеся-поборете" ч. 1), були завжди по боці оцих "людей татарських". Отже чи мають право українські демократи, які в момент реального, а не літературного державного будівництва на "княжі місця" в нації понастановляли були ідейних прихильників "людей татарських", нарікати тепер, що Україною правлять новітні "Татари". Російські большовики тільки виконали те, що проповідував і чого хотів разом зі всею українською демократією Проф. М. Грушевський. Вони прийняли під свою безпосередню владу народ, який не хоче мати "своїх князів"; або точніще: якому таку політичну мудрість і таку національну свідомість прищеплювали його "ідейні представники, вожді і усвідомителі".

— 250 —

громадського життя у всякій колонії. Розвиткові їх сприяють расові взаємовідносини між жовтими і чорними, які ми бачимо на такій колоніальній території.

Жовті цього типу, які здобули владу над чорними не перемогою в чеснім бою власної орґанізованої сили, а шляхом розкладу і деморалізації чорних, ніколи в своїй масі не мають аристократичного хотіння обмежити свій імперіалізм степеню восприїмчивости чорних. Вони ніколи національно і територіально не асимілюютьса з ними, не творять одної місцевої — спільної і для них і дла чорних — обмежуючої монархічної влади державної, не нормують своїх відносин до чорних спільними законами, одною спільною вірою, одною мовою, одною нацією. До здеморалізованих і розложених ними чорних вони ставляться з необмеженим призирством. В свій круг вони приймають тільки таких чорних, які вирічуться своєї окремішности і приймуть віру, мову і національність жовтих. І ці чорні, розложені зпочатку жовтими, тепер входячи в той спосіб в їх ряди, в свою чергу розкладають жовтих.

Розкладові жовтих сприяє також те, що в цьому колоніальному типі вони ніколи не бувають так одноцільні і зорґанізовані, як жовті першого типу. Коли владу над чорними можна здобути не ризикуючи життям, а зручною політикою і умілим пацифістичним розкладанням чорних, то на їх землю починають йти не тільки лицарі продуценти — з яких виключно складались жовті класократичного типу — а лізуть туди хмарою елементи пацифістичні, всякі пошукувачі легкої поживи, далі купці і посередники,*) врешті всяке декласоване шумовиння, яке в метрополії, при більшій ще орґанічности її громадського життя, не знаходить поля для своєї розкладової діяльности.

Така расова і духова неодноцільність прибувших жовтих оцього демократичного типу і випливаюча звідци розбіжність їх стихійних хотіннь, не дозволяє їм сотворити з себе на землі чорних єдиної заплоднюючої і орґанізуючої сили, яку творять жовті типу класократичного. Активність жовтих розпорошується тут в ріжних напрямах і тому вона не тільки безплодна, але розлагаюча і шкідлива.

Єдина ґрупа жовтих, яка могла б тут стати такою заплоднюючою національно і державно творчою силою, це ґрупа лицарів продуцентів, анальоґічна до жовтих першого типу. Оселившись на землі чорних на стале і розпочавши тут свою громадську і матеріяльну творчість, вона стихійно хоче усунути неморальність громадських взаємовідносин

*) В країнах європейських ця остання катеґорія часто була репрезентована Жидами, число яких може служити одним з найпевніщих показчиків степені внутрішнього колоніяльного і демократичного розкладу нежидівських мешканців даної землі.

— 251 —

між собою і чорними, хоче сотворити між собою і чорними необхідну для її істнування державно-територіяльну, і духово-національну єдність. Але тут вона не одинока. Звичайно вона буває в великій меншости, і на шляху до здійсненя своїх стихійних хотіннь вона зустрічає непоборимі перешкоди.

Проти неї завзято виступають инші ґрупи жовтих. Перш за все аристократія метропольна, яка не хоче позбутися легко здобутої і доходної колонії. Далі купці і посередники, для яких визиск колонії можливий тільки доти, доки колонія не унезалежнилась і не сотворила своєї окремої сильної, недопускаючої чужестороннього визиску, національної держави. Її поборюють завзято неосілі і матеріяльно непродукуючі представники адміністративного метропольного державного апарату, які кормляться власне з державної і національної залежности колонії від метрополії.*) Проти неї врешті бунтує завзято місцеві пасивні маси зайшле сюди з метрополії всяке декласоване революцийне шумовиння, бо в державнім унезалежненю колонії воно зовсім слушно бачить народженя тут тих самих здержуючих, консервативних, твердих форм громадського життя, від яких воно утікло власне з метрополії, і при відсутности яких в колонії воно може ловити свою рибу в мутній воді місцевого хаосу.

Далі проти неї з цілою своєю зажерливостю виступає місцевий демократичний метис, який єсть зазвятим прихильником метрополії доти, доки вона сильна, і найбільшим її ворогом, як тільки вона ослабла. В першім випадку він (як напр. у нас, за Гетьмана Мазепи) поборює самостійницькі тенденції цієї єдино посідаючої власновладні державні інстинкти, осілої ґрупи лицарів-продуценті в во імя народнього добра, яке, на його тодішні погляди, вимагає конче єдности колонії з метрополією. В випадку другім, коли метрополія вже ослабла, він (як напр. за Гетьмана Павла Скоропадського), ставши зразу сам

*) Відомо, яку ролю відограли на Україні в XVII ст. слуги магнатів, що репрезентували тут польську державну владу. Вони найбільше завзято поборювали місцеві аристократичні, власновладні, державно і національно творчі тенденції зсілої земельної козаччини, найславнішим і типовим репрезентантом якої став власник Суботова Хмельницький. І коли ці слуги маґнатські були переважно походженя місцевого (напр., адміністрація і міліція в маєтках кн. Яреми Вишневецького), то на чолі козаччини, що боролась за визволеня України, станула в більшости шляхта польська і прибувша сюди з північно-західних земель шляхта українська, одна і друга типу лицарсько-хліборобського, яка, осівши на стале в степовій козацькій Україні, взяла в свої руки провід в боротьбі за відділеня своєї нової батьківщини од метрополії. Але тоді ця прибувша шляхта застала вже на Україні хоч невелике, але созвучне їй місцеве аристократичне козацьке ядро, біля якого розпочалась її надзвичайно швидка територіяльна і національна асиміляція. Витворена в той спосіб козацька лицарсько-хліборобська земельна класократія в своїй боротьбі на три фронти: зі степовим охлократичним руїнником, зі здемократизованим метропольним польським визискуючим державним апаратом, і з розкладовою діяльностю власної демократії — змогла великим героїчним зусиллям за Гетьмана Богдана сотворити дійсну, реальну Україну.

— 252 —

завзятим самостійником, підіймав повстання проти цих же самих "панів" під гаслом, що вони єсть прихильники метрополії, зрадники самостійности, вороги народа і чужинці. В дійсности влада класократичних лицарів-продуцентів, яка одна може сотворити реальну самостійність колонії, ненавистна демократичному метисові тому, що вона — як влада місцева і консервативна — обмежила б його необмежені демократичні апетити і не дала б йому жити з розкладу нової держави так, як він досі жив з розкладу колоніяльного при старій державі метропольній.

Врешті проти цієї ґрупи, що одна здатна сотворити з колонії окрему націю і державу виступають не менше завзято — здавалось би найбільше в цьому заінтересовані — місцеві чорні. Серед цих розложених і здеморалізованих чорних дуже рідко знаходиться созвучне оцим класократичним жовтим аристократичне ядро, біля якого могла б розпочатись їх територіяльна та національна асиміляція. Найчастіше серед місцевих чорних виробляється надзвичайна здатність до цього, що тепер прийнято означати словом "орієнтація". Не будучи в стані добре відріжнити одних жовтих від других; змішуючи в своїй уяві всі ці взаємно собі ворожі та протилежні жовті ґрупи — неосілих купців, посередників, спекулянтів, осілих лицарів продуцентів, кочуючих революціонерів, державних урядовців і т. д. — в одну купу (наприклад: "буржуїв"); бачучи врешті, що між цими всіми жовтими нема єдности — і позбавлені тому, не так як чорні першого типу, одного центру притягання, — чорні цього другого типу хочуть просто всіх своїх жовтих, всіх більше активних елементів позбутися. Роблять же вони це в той спосіб, що піддержують таких жовтих, які найменше їх інертности, пасивности і лінивству заважають. Але що такими жовтими, в залежности од моменту, можуть бути ріжні їхні ґрупи (иноді це буває державний метропольний апарат, який при помочі "народа" винищує місцеві аристократичні антіметропольні рухи; иноді це бувають жовті революціонери, які, спіраючись на "народ", боряться з державним апаратом; иноді купці і посередники, які потрібують чорних для своїх спекуляцій і т. д), то чорні в своїх шуканнях доброї "орієнтації" розпорошуються в найбільше ріжнородних напрямах, пристають то до одних, то до других жовтих, витворюють в оцій хаотичній мішанині з ними силу силенну необчисленних в своїх ділах метисів і втягаються цими ріжними катеґоріями жовтих в завзяту боротьбу між собою, тим страшніщу, чим більше одірвались од свого класового, родинного, взагалі орґанічного ґрунту всі оці, шукаючі "орієнтацій", "родства непамятаючі Івани". Одну тільки ґрупу жовтих одностайно поборюють всі взаємно себе поборюючі чорні. А саме якраз ту ґрупу осівших тут на стале лицарів-продуцентів, з

— 253 —

якої, в сполученю з созвучною ґрупою чорних, міг би витворитись перший основний консервативний національний клас, а разом з ним народитись нова держава і нова нація. Поборюють же вони цю ґрупу тому, що вона власне, з поміж всіх жовтих ґруп, найбільше пасивности, інертности і лінивству чорних заважає. Тому, що во імя своєї моралі осілих лицарів і продуцентів вона вимагає від чорних більше інтензивної праці, орґанізованости і творчости, і що, бажаючи сотворити з себе і чорних нову націю та нову державу, вона хоче примусити чорних піти по ненавистній для всякої пасивної маси лінії найбільшого опору.

В результаті ця ґрупа жовтих, яка в першому типі, завдяки своїй внутрішній єдности і силі, потягнула за собою чорних — тут, позбавлена боротьбою на всі боки цієї сили і не зустрічаючи тому восприїмчивости серед чорних та не можучи зреалізувати свого творчого пориву, починає, як все в колоніях, сама розкладатись і гнити. Вона замикається в своїм кругу і витворює з себе омертвілу касту, якої вся енерґія йде на повне одмежування себе від оточуючого її" колоніального рабства та хамства. Весь творчий порив найкращих і найбільше чесних елементів цієї касти, позбавленої точки реального приложеня сили, повертається в безґрунтовий, одірваний зовсім од життя ідеалізм. Одні з них наприклад ідеалізують метрополію, вносячи тим в її культуру розкладові елементи романтичної брехні і манії величности; другі углубляються в минувшину власного краю, одходячи в той спосіб від його гіркої і безнадійної сучасности. Більшість врешті сама демократизується і, вирівнюючись на демократичного метиса, починає "раціонально" використовувати всі ці реальні колоніяльні можливости, які забезпечують їй добробут і фізичне істнування.

Отже — замість одділятись од метрополії, як це наказували б їй її стихійні хотіння — вона починає навпакиґ: чим раз більше тягнути до метрополії. Замість орґанізувати свою державу — піддержувати метропольний державний апарат. Замість здобувати собі своєю діяльностю авторітет серед чорних — забезпечувати себе притяганням на свою землю ворожих до чорних чужонаціональних елементів з метрополії. Замість обмежити по аристократичному свій імперіалізм сильніших степеню восприїмчивости слабших чорних, обєднавши їх і себе одною місцевою, чорним зрозумілою, мовою, одною спільною вірою, одною спільною нацією, одною, унезалежнюючою їх землю, спільною державою — вона починає навпаки: по хамськи насилувати, розєднувати та розкладати чорних, перетягаючи їх всякими правдами і неправдами на свою окрему, не місцеву, "панську" віру, мову і націю

— 254 —

та виступаючи супроти чорних в неприродній для цієї осілої земельної ґрупи — ролі аґентів чужоземельної метропольної держави.

Розуміється таке викривлюваня з раціональних мотивів своїх ірраціональних стихійних хотіннь — як всім громадським ґрупам так і їй — приносить врешті загибель. Метрополія ніколи в момент небезпеки не забезпечує цю ґрупу, бо більше для неї значіння має піддержка найкраще до колоніяльних умов пристосованого і тому тут найсильніщого демократичного метиса. Притягнуті сюди з метрополії нові жовті хочуть просто зайняти місце старих і тому намагаються перш за все цю осілу, земельну ґрупу викинути. Її денаціоналізуюча діяльність серед чорних викликує якраз протилежні наслідки: вона будить почуття національної окремішности чорних, але не почуття творче, позитивне, яке виникло б з їх національного і територіяльно-державного обєднаня з цею ґрупою жовтих, а почуття руйнуюче, неґативне, в формі національної зненависти, на одній і тій самій землі, елементів пасивних до елементів активних, нації "поневоленої" до нації "пануючої", нації "рабів" до нації "панів".

Нічого врешті казати, що вищі форми матеріяльної культури, які творить тут оця ґрупа жовтих, позбавлені необхідної для їх орґанічного істнування єдиної громадської національної моралі, остаються зовсім чужими і ворожими для чорних і вся орґанізація труда в таких колоніях полягає на штуці співпрацюючих з собою жовтих і чорних зробити собі взаємно найбільше кривди і шкоди. Побудована на такому ґрунті місцева матеріяльна творчість стає найбільше зненавидженим проявом громадського життя. Репрезентуюча цю творчість ґрупа, яка в країнах класократичних — горда своєю продуктивною (хліборобською, промисловою і т. д.) працею і сильна своєю лицарською орґанізованостю — править націями, — тут, загубивши свою аристократичну лицарськість, єдність, орґанізованість і дисциплінованість, повертається сама в зборище розпорошених і "раціонально спекулюючих" індивідуалістичних продуцентів демократії. Зненавиджена, завдяки своїй внутрішній слабости, пасивними масами, ця ґрупа творців місцевої хліборобської і промислової культури мусить підлизуватись до пануючого в колоніяльному хаосі демократичного метиса, мусить шукати у нього шарлатанського "оправданя" перед "народом" для того, що єсть основою громадського життя: для своєї матеріяльно творчої, продуктивної праці.

З розкладом завязків місцевої класократії вплив на колоніяльне життя здобуває собі чим раз більше демократія. Нігде демократичний метис не має такого сприяючого його розплодові осередку, як в колоніях. Тут весь час відбувається згаданий вище процес расової дифе-

— 255 —

ренціяції, але нема процесу расової кристалізації та інтеграції. Тому тут не витворюються орґанічні сполученя людей по звязаним стихійною симпатією, расовою созвучностю, однаковим способом праці і однаковими стихійними хотіннями — класам. Тому тут, крім чужого метропольного державного апарату, нема внутрішньої громадської абсорбуючої консервативної сили, яка всякі деструктивні, рознуздані, анархічні елементи в стані поставити на місце. Власне ці найбільше активні елементи демократії — продукт хаотичної мішанини рас — здобувають собі тут чим раз більшу свободу.

Поборюючи всіма силами смертоносні для нього орґанічні класові сполученя, демократичний метис творить сполученя раціоналістичні, партийні. Вони ніколи не обєднані, як класові орґанізації, спільною консервуючою традицією, а завжди обєднані програмою будуччини. Держаться вони не внутрішньою симпатією і стихійною єдностю, а зненавистю до инших подібних сполучень. Конкуренцийна боротьба за впливи на "народ" між взаємно себе ненавидячими демократичними партіями — а не орґанічна співпраця обєднаних своєю внутрішньою силою класів — лежить в основі громадського життя всіх демократій, а в першій мірі здемократизованих колоній. Оця конкуренцийна боротьба ріжних проґрам будуччини дає демократичному метисові повну свободу рухів. Він не звязаний ніякими здержуючими, випливаючими з минувшими, консервативними моментами. Всяка "проґрама", яка на його утилітаристичний погляд може сподобатись в будуччині "народній більшости", завжди його "переконає". Тому ні одна демократія в світі своїми спекуляціями не сотворила нації. Бо нації без завойованя більшости силою і моральним авторітетом твердої та непохітної меншости і без оборони того, що сотворено цією силою і авторітетом: — оборони традиції національної аж до загину, аж до смерти, — не буває. Метрополії можуть бути спокійні за свої колонії доти, доки вони менше ніж ці колонії демократичні. Сильна метропольна нація завжди матиме за собою серед колоніальних метисів запевнену "ідейно і раціонально" обосновану демократичну більшість. Колоніяльний демократ "орієнтується" дуже швидко. Беручи наприклад наші відносини: вчора, коли Росія була сильна, а Польща слаба, він кпив собі з Поляків, був русофілом і в крайньому випадку українським автономістом; сьогодня він польонофіл, русофоб і "самостійник"; а завтра, як відродиться Росія і ослабне Польща — він знов буде русофілом і українське самостійництво називатиме "польською або панською чи буржуазною інтриґою". При чім для всіх цих перемін він матиме економічні, національні, ідейні, патріотичні і які хочете раціонально доказані, народні і демократичні "підстави".

— 256 —

Почуття територіального патріотизму, інстинкту сусідства і земляцтва, без якого не можна помислити істнування державної, територіяльної нації — в здемократизованих колоніях розуміється немає. "Свій" означає тут не мешканця спільної національної території, а члена одної екстериторіяльної політичної спілки, який противоставляється "чужому", хоч сусідові по землі, але членові иншої такої спілки. Симпатія до мешканців инших земель і зненависть до земляків ("ненавидять себе взаємно так, як горожане У.Н.Р." — каже сучасна приказка) — ось характерна ознака "патріотизму" колоній. Нація з поняття територіяльної, державної, культурної, матеріальної і духової, взагалі орґанічної спільности, що виросла з минулої спільної традиції, перетворюється тут в ознаку партийну, і до неї можуть належати тільки члени оцього партийно-спекулятивного, на доходи в будуччині обрахованого предприємства. В метрополіях, де єсть ще орґанічні останки колишньої класократичної нації, або де нація держиться механічно при купі останками старого охлократичного державного апарату, всі ці партийні демократичні "нації" говорять принаймні одною, виробленою колись, мовою і мають одну спільну, колись вироблену, назву. Але в колоніях всі ці ріжні демократичні "нації" говорять звичайно ріжними мовами і мають ріжні назви, бо кожна метрополія, при помочі своїх місцевих демократичних прихильників, надає часто колоніям инше, їй інтересам відповідаюче, імя. Нема тут розуміється теж, крім поліцийно-державного закону метрополії, почуття одної, обовязуючої всіх мешканців даної території в їх взаємовідносинах, орґанічної законности. Тут не було основи для такої орґанічної законности: — оружного і морального класократичного завойованя — і тому кожна колоніальна демократична і екстериторіальна "нація" бажає мати свій власний, окремий, екстериторіальний закон і т. д.

Нігде процес витворювана своєї власної національної аристократії, без якої не може бути нації, не зустрічає стільки перепон, як в колоніях. Завязки такої аристократії, про які була мова вище, винищуються метрополіями завжди при помочі самих же мешканців колоній. Серед колоніяльних метисів сильні метрополії завжди знаходять досить охочих, щоб свою власну аристократію вирізати і винищити, викликуючи в той спосіб найгіршу форму національної деморалізації і національної руїни: повну зневіру в свої власні сили і безмежну погорду до своїх же земляків.

Отака моральна смерть місцевої національної аристократії (а разом з нею і смерть нації, "відродженої" по методу напр. "Відродженя Нації" п. Винниченка) лежить в інтересі метрополії більше, ніж її

— 257 —

смерть фізична. Тому нема засобів, яких би не вживали метрополії, щоб тільки підняти місцеві маси проти місцевих державно і національно творчих аристократичних елементів. З цього ремесла — винищування і цькування власних "панів" — живе демократичний метис. І поки ці "пани", чи кандидати на панів, не в стані своєю власною орґанізованою силою вгамувати руйнуючу діяльність місцевої демократії — доти не може бути мови про національне і державне визволеня колонії. Доти проти її визволителів завжди підійме пасивні "народні" маси, по наказу метрополії, той чи инший місцевий демократичний метис. Доти весь розвиток громадського життя колонії буде відбуватись в напрямі вирівнювана на хама. Доти найкращі умови для розплоду і виживання матимуть в ній найгірші, руїнницькі і найбільше антігромадські типи. І доти врешті постійно будуть елімінуватись з такої колонії елементи найкращі, найбільше творчі, найбільше громадськи чутливі, найбільше гостро відчуваючі всю гидоту колоніального життя.

При таких умовах, єдиним щасливим виходом для колонії являється скерування — як напр. в Провансі — всіх місцевих окреміншо-національних проявів і бажаннь в сферу красного письменства, етнографічної штуки, культу місцевих поетів і фолькльорної та історичної науки. Тільки при повній одмові од всяких політичних незалежницьких державних тенденцій з боку тих, що єдині могли б, як би були сильні, цю національну державу сотворити — демократичний метис не чуючи вже небезпеки од власних "панів", перестає бути "самостійником патріотом" і спокійно жеруэ собі дальше на відпадках метропольного національного життя. Він не затроює тоді більше своєю присутностю місцевої ідеї національної окремішности і ця ідея, визволена з недосяжного для неї царства земного, переходить в єдино для неї при таких умовах доступне: — царство неземних, небуденних, святочних і літературних мрій. *)

*) Тільки в такому безтілесному царстві літератури можуть знайти душевний спокій для себе всі чесні Дон-Кіхоти, нездійснимої при демократичному типі взаємовідносин між активними і пасивними елементами, місцевої ідеї державно-національної. Бо політичні змагання, при перевазі колоніяльної демократії, приносять їм тільки гіркі моральні мукі, а часто вигнання і передчасну та безплодну, нікому непотрібну смерть. Борючись реально за ідею політичного визволеня колоніяльної нації, а не маючи сили приборкати місцеву колоніяльну демократію, вони своєю саможертвою викликують тільки з царства ненароджених тіней нездатні до життя політичні ембріони. Заслабі, щоб жити, а за живучі вже, щоб зразу же умерти, ці недорозвинені, героїзмом і кровю слабих породжені, політичні ембріони мстять потім породившим їх батькам формами свого огидливого — безмежно до творчих батьківських ідейних бажаннь неподібного — реального життєвого потворства. Тільки усвідомивши собі вищесказане, можна зрозуміти всю траґедію нашого літературного "відродженя", що йшло в парі з політичним конанням; гіркий "юмор" Котляревського і Гоголя; трагедію літературних епігонів козацтва: лівобічного —

— 258 —

Щоб така колонія могла визволитись політично, а не літературно, мусить серед неї народитись настільки матеріально сильний і орґанічно своїм стихійним ірраціональним хотінням обєднаний, імперіялістичний, аристократичний, войовничий клас, щоб його вибухової сили та енергії вистало на боротьбу з метрополією, на приборканя власної розкладової демократії і на порив за собою — а не на дражненя тільки — своєю національно-державною творчостю місцевих пасивних мас. Ми вже мали раз такий клас в козаччині Богдана Хмельницького. З народженам і розвитком такого класу йдуть звичайно в парі слідуючі прояви колоніяльного громадського життя.

1. Дана колонія насичена вже людностю настільки, що новий наплив колоністів переростає норми тогочасних можливостей економічного життя (вони ріжні в ріжних добах) і тому лягає однаковим тягарем на всі продукуючі верстви місцевого населеня, витворюючи серед них спільні сепаратистичні тенденції супроти метрополії.

2. Після такого насиченя колонії пройшов певний час колоніяльного затишшя, який припинив дальшу расову метизацію, сприяв усталеню місцевої раси, і дав можність розпочатись процесові расового та духового обєднаня, звязаних рисами подібности і симпатії та однаковим способом життя і праці, місцевих орґанічних класів.

3. Провід в визвольній боротьбі з метрополією бере в свої руки матеріально продукуючий і матеріально незалежний, імперіалістич-

Куліша і правобічного — Михайла Чайківського; траґедію Антоновича, зразу активного самостійника, врешті археолоґа і т. д.

Особливо багато прикладів таких траґедій можна найти серед недорозвинених південно-американських націй, в більшости яких життя прийняло огидливі форми завдяки перемігшій в їх нутрі типовій колоніяльній демократії. Наприклад відомий "герой Америки", іспанський креол Болівар, творець на місці іспанських колоній пяти нових національних держав: — Перу, Венецуелли, Колумбії, Екватора і Болівії — побачивши перед смертю, в що обернулись під пануванням захопившої владу демократії оці сотворені ним держави, писав: "Воду орали ці, що служили справі визволення! В Америці немає вірности ні серед людей, ані серед націй. Їх договори — це шпарґали; їх конституції — мертві книги; їх вибори — бійки; їх свобода — це анархія, а життя з ними — це мука". Знов инший великої сили і здібности державний муж, творець державної і національної самостійности Чилійської республіки, креол старого хліборобського велико-земельного і аристократичного місцевого іспанського роду — Бальмацеда, скинутий вкінці "народнім повстанням", піднятим проти нього демократичними, збагаченими на спекуляціях, метисами, покінчив життя самогубством, залишивши в своїм передсмертнім політичнім заповіті такі слова: "Мене ніскільки не дивують ані непослідовність ані несталість цих людей (піднявших повстання). Всі ж бо творці південно-американської самостійности умерли в тюрмах, або були замордовані, або загинули, як вийняті з під права, на вигнанню. Такий характер носять горожанські війни у всіх старинних і сучасних демократіях. І тільки той, хто бачив власними очима переможців в такого рода війнах, зрозумів, чому переможені — навіть як би вони були найбільше відданими слугами Держави — кінчають _ тим, що кидаються на свій власний меч" (цитую за вище згаданою працею Caldéron'а).

— 259 —

ний, войовничий, орґанічно вже обєднаний, найвищий і найсильніщий місцевий клас.*)

4. Серед місцевих пасивних мас розпочалась реакція проти коло-

*) Визволеня колонії не буває, коли визвольний рух беруть в свої руки класи пацифістичні і найслабші, отже наприклад матеріяльно непродукуюча пацифістична інтеліґенція, або пасивні т. зв. "народні" маси і т. д. Коли б напр. проти Англії в Північній Америці повстали були американські Неґри чи Індийці під проводом, скажім, місіонерів, а не повстав був місцевий найсильніщий англійський промислово-колонізаторський клас, то не було б ніколи окремих од Англії Сполучених Штатів, а була б і досі англійська колонія. Коли б на чолі повстання проти польської Річпосполитої не станула була польська українізована шляхта типу самого Богдана Хмельницького ("він виріс і обертався в кругах єзуїтсько-шляхецьких, польських або спольщених, в сфері їх ідей" — пише Проф. М. Грушевський в своїй великій "Історії України" т. VIII, ч. III, ст. 127 — даючи цею характеристикою цінний причинок до зрозуміння психольоґії Великого Гетьмана, вихованого в поняттях тодішнього пануючого класу), і анальоґічна шляхті по свому матеріяльному стану і класовій психольоґії — отже найвища тоді між Українцями по свому соціяльному становищу — городова реєстрова козаччина, а повстали були самі селяне під проводом тодішньої місцевої інтеліґенції, то не було б України, а була б Польща дійсно від моря до моря. Визволеня всіх південно-американських націй — як це вже зазначено вище — було ділом не метисів, Індийців, Неґрів і мулатів, а ділом креолів, нащадків іспанських та португальських завойовників і представників найвищого місцевого класу. При чім, по словам істориків цих націй, мізк ними тільки такі стали здатними до життя, в яких верства креольська була сильна, численна, добре зорґанізована і де вона змогла зразу, на другий день по визволеню з під влади метрополії, побороти місцеву демократичну анархію. Наприклад такою сильніщою від инших нацією стала Бразилія, яка від португальської метропольної влади теж визволилась допіру тоді, коли на чолі повстання став місцевий, португальський по свому походженю, найсильніщий клас. В 1822 р. цей клас, під проводом стало перебуваючого тоді в Бразилії сина португальського Короля: князя Дон Педро де Алькантара (він придбав собі славу гаслом: "самостійність або смерть!") сотворив власну монархічну державу, за семидесятилітнього істнування якої зформувалась та сконсолідувалась окрема бразильська нація. Коли б настали часи, що найвищим і найсильніщим правлячим класом став би клас промислових робітників, то тільки під проводом цих правлячих "пролєтаріїв", а не тих, ким вони будуть правити, може відбутись визволеня колонії.

Повстання колоніяльних пасивних мас, під проводом спекулюючих на цих масах місцевих розпорошених демократичних ґруп, скрізь і завжди звертається вкінці не проти метрополії, а проти місцевих "панів", тоб то як раз проти тих класів, з яких може витворитись перший і необхідний для істнування нації, консервативний національний клас. Воно заганяє ці зародки власної національної аристократії назад в обійми метрополії і в той спосіб нищить в корінню можливість перетвореня колонії в незалежну національну державу. Провокацийні повстання пасивних мас проти місцевих вищих класів, які часто роблять метропольні уряди, щоб власне знищити серед цих класів зародки державно-національного сепаратизму, служать найкращою ілюстрацією до цього факту. Ніщо так основно не підрізало козацьку Українську Державу і не поробило з козаків вірніщих підданих Царя, як повстання черні проти старшини під проводом ріжних місцевих демократичних "патріотів"— повстання, які провокувала Москва. Ніщо так не пхнуло в обійми Росії польсько-українську правобічну шляхту, як гайдамацькі повстання, орґанізовані російськими аґентами. Ніщо так не перетворило сепаратистичну західно-галицьку польську шляхту в більших приклонників Австрії, як західно-галицька різня, яку руками польського селянства справив цим польським сепаратистам австрійський уряд. Думаю, що заслуги сучасної української соціялістичної і "патріотичної" демократії в ділі знищеня України і загнаня назад в Росію та Польщу місцевих державно творчих, по свому вихованю російських та польських елементів, що почали саме українізуватись — будуть ясно видні нашим нащадкам, коли тільки не вдасться возстановити того, що ця демократія своїм повстанням проти Гетьманської Української Держави зруйнувала.

— 260 —

ніяльно-демократичної деморалізації, в формі народженя чи відродженя релігії, яка своїм здержуючим, консервативним, орґанізацийним авторітетом розкладові впливи демократії усуває. Цю релігію приймає завжди провідний місцевий найсильніщий клас. Він обмежує свої імперіалістичні хотіння випливаючими з цієї релігії законами спільної з пасивними масами моралі і витворює одночасно, оперті на такій спільній моралі, обмежуючі так само його імперіялізм, політичні форми монархічної державної влади.*)

Тільки при таких умовах може відбутись політичне визволеня колонії — визволеня орґанічне, творче, її власними, здатними до дальшого національного та державного розвитку силами.

Але иноді може прийти найстрашніще для колонії визволеня демократичне. Воно буває тоді, коли з яких небудь причин, в добі ще панування демократії, ослабла або розвалилась метрополія. Демократичний хаос в такій колонії — що здобула собі самостійність не завдяки власній внутрішній силі, а завдяки безсиллю метрополії — доходить до кульмінацийної точки. Позбавлена власного сильного державного апарату, позбавлена власних здержуючих консервативних класових сполучень, така колонія, по упадку державного апарату метропольного, стає ареною нічим вже не здержаної боротьби демократичних політичних партій між собою. Провідники цих демократичних партій, перед якими одкрилось несподівано необмежене вже нічим поле для політичної спекуляції, хочуть тепер стати всі головами держави, що найменше її міністрами, провідниками і героями нації. Між ними починається безконешна бійка, якої класичним прикладом може служити республіка Мексиканська; в трохи (поки що!) лагідніщих формах всі визволені перемогою антантської демократії нові європейські республіканські і демократичні "національні держави", або нещасна, зі своєю октроірованою державностю, Ірландія.**) Такі, "само-

*) Не буду тут довше зупинятись над загально знаним фактом відродженя і орґанізацийної праці українського православя паралельно з розвитком козацького класу і значінням, яке мало для перемоги козаччини та одвойованя нею України Патріярше (подібно як Папське для англійського Вільгельма Завойователя) благословення для Гетьмана Богдана. Так само вкажу тільки побіжно на величезну ролю християнства в історії витвореня нових держав з колишніх римських колоній і руїн римської метрополії. Відродженя релігії це першорядний фактор в ділі побореня демократичного хаосу і дисциплінованя розложеної та розпорошеної цим хаосом колоніяльної нації. Визволеню колонії сприяє звичайно в таких випадках йдучий дальше демократичний розклад метрополії. Коли колонія вийде з демократичного хаосу швидче ніж метрополія — її перемога забезпечена.

**) Українська демократія дуже любить покликуватись на приклад Ірляндії. Поминаю вже це, що націоналізм український — як слушно звернув на це увагу в своїх цінних статях про Ірляндію Проф. С. Томашівський (в Львівській "Свободі" за р. 1922, також в книжці: "Під колесами історії") — трудно порівнювати з націоналізмом ірляндським тому, що останній спірається на многовіковій традиції, оперує традицийними національними, а не соціяльними гаслами, має в

— 261 —

стійні" з чужої ласки, колонії звичайно бувають знов завойовані якоюсь сильною метрополією, яка увільняє їх мешканців від всіх нещасть "самостійного" демократичного життя. Найчастіше цими завойовниками — подібно як і завойовниками здемократизованих метрополій — бувають сусідні сильні охлократії, до аналізу яких переходимо.

27. Тип третій: по взаємовідношеню між расою активною і расою пасивною — механічний, по свому орґанізацийному методу — охлократичний.

Владу над чорними здобувають собі жовті цього типу завжди

руках таку сильну зброю, як відріжняюча Ірландців від Англійців римо-католицька реліґія, з її могутнім церковним орґанізацийним апаратом і т. д. Але навіть такий сильний націоналізм деґенерується під проводом демократії. Бо коли прийняти, що власна національна держава повинна бути вищою і кращою політичною формою громадського життя, а не установою найбільше сприяючою самовирізуванню туземців, то приклад Ірляндії повинен бути застрашаючий. Він власне показує до чого доводить демократичний метод орґанізації колоніяльної нації. Про основи нації — її орґанічно, стихійно спаяні класи — і про орґанізацію цих класів там забуто во імя демократичної "національної єдности". Тому нація виродилась там в словесний націоналізм, що став монополем демократичних політичних партій. На чолі всіх цих партій бачимо інтеліґентів, які конкурують між собою і перед народом в степені зненависти до Англії. Поки була ще на місці оця зненавиджена Англія, демократичний метод орґанізації нації не виказав всієї своєї деструктивної суті, бо один ворог обєднував собою в одно тіло всю, цю демократичну і демократією розпорошену націю (як би там таких національних ворогів було два, як напр. на Україні, то і демократія тамошня, так само би роздвоїлась на дві "орієнтації", як і українська). Але коли цей національний ворог на хвилину одійшов собі в бік, то показалось що ніякої орґанічної національної єдности між демократичними націоналістами немає. Вони зараз же кинулись на себе з ножами. Розуміється якийсь стихійно спаяний і добре зорґанізований, матеріяльно сильний, консервативний клас, міг би силою своєю цю боротьбу припинити, демократію на її місце — серед законом обмеженої опозиції — поставити, від руїнницького необмеженого політичного проводу її одігнати і національно-державний лад силою своєю установити. Але такий клас під владою демократії не зорґанізувався. В результаті сучасна ірландська політична внутрішня боротьба ведеться між однаковими по свому інтеліґентському проводу і соціяльному складу демократичними партіями, з яких одні намагаються вдавати з себе тепер "консерватистів" тоді, коли инші спекулюють дальше на "народолюбстві" і революцийнім непримиримім патріотизмі. Тому ця боротьба проґрам, а не класів, абсолютно безплодна, вона не може дати жадній демократичній партії рішучої перемоги, затягається вона в безконешність (бо патріотизм демократії безмежний і між нею все знаходяться "лівіщі" чи "правіщі", але все більше завзяті патріоти) і в результаті викликує вона серед змучених і позбавлених одного сильного проводу пасивних мас повну зневіру в репрезентовані демократією національно-державні ідеали. Останні (в червні 1922 р.) вибори до ірляндського парляменту, де поруч 58 націоналістів правих (ґрупи Коллінса) і 36 лівих (ґрупи де Валєри) пройшло 33 представники від фермерів і робітників, показують, що проти всевладної досі демократії починається реакція. В опозиції до неї починають поволі орґанізовуватись розпорошені нею і розбиті класи. Але що демократія змонополізувала там виключно для себе ідею державно-національну, то ці класи, з яких власне могла би вирости сильна, орґанічна, життєздатна ірландська нація, через свою опозицію до демократії, починають вороже ставитись ї до змонополізованих демократією національно державних змаганнь. В цім лежить джерело будучої ірляндської траґедії і проблематичної з внутрішніх причин ірландської незалежности. Її утрата була б льоґічним наслідком розкладової діяльности всієї ірляндської, як "правої" так і "лівої", демократії.

— 262 —

шляхом оружного завойованя. Оця войовничість охлократії засадничо відріжняє її од пацифістично-зажерливої та слизнякуватої демократії. Охлократи ніколи не заполонюють чорної маси, обсівши її як сарана та мирно розкладаючи її своїми ядовитими екскрементами так, як демократи. Але вони теж не завойовують її по лицарськи, зверху — перемігши в чеснім оружнім бою, пануючого досі над чорними, свого противника — так, як це роблять класократи. Всяке охлократичне завойованя відбувається знизу. Воно спірається завжди на бунті, найбільше незадоволених соціяльно і найнизчих по свому соціяльному положеню, пасивних "народніх" мас проти власної здеморалізованої аристократії і на повнім винищеню цієї аристократії перемігшими при помочі цього бунту охлократами. Охлократ не знає таких брехливих, на взаємнім ошуканстві побудованих, хвилевих компромісів з конкурентом до влади і такої перманентної бійки за владу — бійки без кінця, без рішучої перемоги — як пацифістичний, трусливий і хитрий демократ. Але він не знає теж і лицарського, на взаємній пошані і на законі опертого, миру з противником після лицарської повної перемоги над ним, як класократ. Жовті типу охлократичного, завойовавши чорних, всю без виїмку, попередню аристократію винищують фізично, або повертають, так як і всю чорну масу, в своїх покірних слуг і німих рабів. Щоб здобути собі владу, охлократ мусить свого ворога вигубити, а не тільки перемогти його так, як класократ. Для класократичної, на почуттю власної сили і на пошані до противника опертої, лицарської перемоги та законности, охлократ, як побачимо далі, заслабий.

Жовті охлократичного типу це не орґанізована армія лицарів продуцентів, осідаючих на стале на завойованій ними землі і розпочинаючих зразу же матеріяльну продуктивну працю, як в типі першому. Це також не розпорошена банда конкуруючих між собою до влади, найбільше ріжнородних по свому походженю і професіям, демократичних метисів, як в типі другому. Вони уявляють із себе одною залізною механічною орґанізацією, одною фанатичною вірою, одною ненавистю до інаковіруючих і одним бажанням здобичі та панування спаяну орду войовничих грабіжників кочовників, які, самі матеріяльно не продукуючи і не уміючи орґанізувати матеріяльного труда, нападають зовні або ізвнутрі на матеріяльно продукуючу націю тоді, коли матеріяльна культура даної нації переросла її громадську мораль і коли ця нація знаходиться в періоді демократичного упадку та розкладу.

Вони можуть належати до раси усталеної тоді, коли це кочовники, які довго жили своїми ордами на великих рідко заселених просторах і, вийшовши зі своєї батьківщини, напали на розложену осілу

— 263 —

продукуючу націю зовні. Завойованя монгольські, турецькі, арабські і т. д. можуть служити прикладами охлократій, збудованих такими усталеними, міцними кочовничими расами.

Але це можуть бути орди, складені з представників ріжних рас тоді, коли це кочовники внутрішні, які в періодах демократичного розкладу націй одділяються чим раз швидче від розложених осілих, матеріяльно продукуючих елементів і, зорґанізувавшись поза хаосом демократії, завойовують таку розложену націю, напавши на неї ізвнутрі. Ріжняться ці внутрішні охлократичні завойованя від завойовань класократичних, крім свого методу, ще й тим, що перші викликують скрізь і завжди застій і примітивізацію матеріяльного і громадського життя, тоді коли за другими йде скрізь і завжди ритмічний зріст та розвиток цього життя.

Рекрутуються внутрішні охлократичні кочовники з найбільше ріжнородних елементів. Це можуть бути нащадки якоїсь кочової раси, засимільованої було нацією осілою, які тепер, в добі розкладу цієї нації, скидають з себе ненавистне ярмо цивілізації і повертають інстинктивно до войовничо грабіжницького способу життя своїх предків. Це можуть бути, і звичайно в найбільшому числі бувають, виділювані пасивною масою під впливом її расового сполученя з активними елементами, типи активні, войовничі, що не знаходячи собі місця в гниючому здемократизованому суспільстві, скеровують всю свою енергію на його знищеня і опанованя. При класократичнім устрої такі елементи, або абсорбувались сильними консервативними продукуючими лицарськими класами, збільшуючи і весь час відсвіжуючи собою їх ряди та творячи нові форми національного життя, або йшли в державний апарат: бюрократію і армію, служачи опорою класократичної монархічної влади в її великій ролі обмежування імперіялізму класових аристократій. Вони виконували тоді одну з найважніщих функцій громадського життя класократичної нації — функцію гармонійного піддержування політичної рівноваги між владою класових аристократій і понадкласовою всенаціональною владою Монарха. Вони творили той понадкласовий державний апарат, якого суд, сила і адміністрація, справовані іменем Монарха, давали захист і оборону матеріяльно слабшим пасивним масам перед можливостю зловживаннь з боку матеріяльно од них сильніших, активних і орґанізуючих матеріяльне та громадське життя нації класових аристократій.

При пануванню демократії такі — виростаючі з низів нації — войовничі активні елементи декласуються найшвидче. В нічим необмеженім хаосі демократичного життя вони відриваються від свого первісного, пасивного орґанічного оточеня, але не можучи нігде осісти

— 264 —

і до ніякої вищої активної орґанічної ґрупи пристати, кочують вони серед нації, як одірвані комірчини розложеного і не виконуючого своїх функцій орґану. До них прилучаються так само декласовані і часто, при пануванню демократії, зіпхнуті на найнизчі щаблі суспільства войовничі нащадки колишньої пануючої лицарської класократії. Врешті, в моменти революцій, в їх ряди вливається ціла маса так само декласованих елементів войовничо-кримінальних, які в нереволюцийні періоди скеровують свою енерґію в инші, неполітичні сфери життя та унешкодливлюються тоді ріжними примусовими державними мірами.

Всі оці кочові, неосілі, матеріяльно непродукуючі — або продукуючі тільки під примусом голоду, з погордою і зненавистю до своєї праці — переважно декласовані елементи, притягаються взаємно до себе спільним їм всім почуттям зненависти войовників, як до розложених демократизмом пацифістичних, розтовстілих і зажерливих спекулянтів продуцентів, так і до цілого взагалі "свобідного і вільного", — пануванню всяких пролазливих і пацифістично-хитрих (войовничій психіці особливо ненавистних) хамів сприяючого — укладу життя демократії. Оця спільна зненависть, поруч зі спільним їм всім бажанням влади, обєднує всі ці расово ріжнородні типи одним стихійним хотінням, з якого родиться у них одна спільна громадська віра і одна залізною дисципліною спаяна орґанізація. Оцею єдностю хотіннь, опертою на спільній стихійній зненависті; — далі орґанізованостю, необхідною для здійсненя спільних войовничих імперіалістичних цілей будуччини, і врешті одною вірою, дисциплінуючою внутрі орґанізації неоднакові расові інстинкти і темпераменти її членів — ріжниться расово ріжнородна охлократія внутрішня, від так само расово ріжнородної, але спекулянтської, невіруючої, раціоналістичної, вільнодумної і пацифістичної, а тому до ніякої орґанізованости нездатної, демократії. Але знов же оця расова ріжнородність і єдність хотіннь тільки в зненависти та в здобуванню цілей будуччини, засадничо одріжняє войовничу охлократію від войовничої так само класократії, якої єдність хотіннь випливає: з расової і орґанічної єдности та усталености, з минулої спільної традиції — і кермується: не захватними цілями будуччини, а обороною та ритмічним досконаленям вже сотвореного в минувшині, і не зненавистю до чужого, а любовю та привязанностю до свого.

Завойованя охлократичне може бути, вживаючи сучасного парляментського жарґону, "праве" і "ліве". Перше полягає на поширюваню влади вже перемігшої і правлячої охлократичної державної орґанізації, друге — на поборюваню шляхом революцийним здеморалізованої і розложеної державної орґанізації старої, та на твореню проти неї своєї охлократичної державної орґанізації нової. Прикладом

— 265 —

першого в новітній історії може служити історія "собіранія" Росії та Франції їхніми центральними охлократичними державними апаратами; прикладом другого — історія жакобінців, Наполєона, большовиків і т. д. Звичайно всяка охлократія зпочатку буває "ліва", а перемігши, стає зразу "права".

Але "права" чи "ліва", зовнішня чи внутрішня, абсолютистично-монархічна чи абсолютистично-диктаторська і цезаристична, вона скрізь і завжди реакцийна, бо скрізь і завжди спірається вона на юрбу, на найбільше інертні і пасивні маси, на реальну, а не на фіктивну, як в демократії, більшість. І моральний авторітет в очах цієї "народньої" більшости здобуває вона скрізь і завжди тим, що захищає цю народню більшість од всякого примусу до вищих форм матеріяльного і громадського життя, який може погрожувати їй з боку тієї чи иншої матеріяльно і громадсько творчої меншости. Вона береже всіма силами во імя "народу" його реакцийну пасивність, примітивність та інертність, роблячи це дуже часто при помочі теоретично найбільше "поступових" і революційних гасел. Примітивні, бажаючі якнайменше орати і сіяти, "люде татарські", звільнені од примушуючих їх до цієї інтензивної оранки "своїх князів" (чи як казала Цариця Катерина "маленьких тиранів") — це опора влади всіх охлократій, будь вони репрезентовані "татарами" зовнішніми, чи "татарами" внутрішніми. Оця оперта на пасивности та інертности "народніх" мас реакцийність всякої охлократії, одріжняє її, як од необмежено поступової та ліберальної демократії, так і од консервативної але не реакцийної — од обмежуючої творчий порив аристократії степеню восприїмчивости пасивних мас, але не винищуючої цього аристократичного пориву во імя пасивних мас — класократії.

Орґанізація всякого охлократичного завойованя — правого чи лівого, зовнішнього чи внутрішнього — завжди пристосована до нападу, до експанзії, починаючи від його політичних методів, про які мова дальше, і кінчаючи навіть такими другорядними ознаками, як наприклад зброя. Вона у охлократів складається переважно зі знарядів офензивних (піка, шабля, перевага легкої кавалерії, револьвер, бомба і т. д.), і мало має в собі засобів дефензивних (панцирі, щити, шоломи, окопи, міцна піхота, тяжка "панцирна" кавалерія, т. зв. по сучасному "орґанізація тила" і т. д.), які знов переважають завжди у войовничої, але разом з тим осілої, — не кочовничої і тому більше оборонної, ніж нападаючої — класократії.

Численність жовтих типу охлократичного в порівнанні з чорними завжди дуже мала. Коли брати пропорціональне відношеня між жовтими і чорними, між активними і пасивними елементами, між

— 266 —

тими, хто править і тими, ким правлять — одно слово: між національною аристократією і пасивними масами нації — то найбільше число цієї аристократії припадає на добу правління демократії, середнє на панування класократії і врешті найменше на панування охлократії. Паралельно до цього явища бачимо, що взаємовідношеня між аристократією і пасивними масами — між поривом вперед і силою опору цих мас — буває гармонійне і ритмічне тільки при консервативній, але не реакцийній, при обмеженій монархією і релігією, але разом з тим творчій класократії. Воно вироджується в нічим не здержаний табетичний біг перед себе — в нічим необмежений "проґрес" — при пануванню правлячих нацією мас республіканської суверенної демократичної аристократії, або в мертвий застій реакції при пануванню найбільше народньої форми влади: охлократії.

Вся моральна сила і весь моральний авторітет охлократичної аристократії, які дозволяють їй, при її малому числі, правити величезними юрбами, держаться власне на тому, що охлократія вповні і без ніяких компромісів пристосовує себе до пасивности та інертности народніх мас. Вона не жене їх вперед обманом і шарлатанством, так як це робить демократія, що купує примарами "народньої суверенности" погоничів зпосеред самої народньої маси, які — подібно прирученим слонам — женуть вперед собі подібних, уявляючи, що вони самі собою правлять в своїй слоновій суверенній — "народній республіці". Але вона теж не пориває вперед за собою пасивні маси, своїм власним прикладом і своєю власною внутрішньою силою, так як це робить матеріяльно продукуюча і сильна своєю лицарською орґанізованостю та обмеженим себе відповідно до степені восприїмчивости пасивних мас — класократія. Матеріяльно непродукуючі войовники і пропаґатори та толкувателі тієї чи иншої віри — якими єсть скрізь і завжди всякі охлократи — правлять пасивними масами своєю залізною завойовницькою орґанізацією, террором та суґґестією. І таке правління завжди без спротиву і радо приймається пасивними масами доти, доки репрезентована правлячою охлократією і нею суґґестіонована віра йде по лінії стихійно вроджених цим масам: пасивности, інертности, лінивства. На питанню, як примусити "народ" працювати інтензивно: працювати не стадом по інерції, з найменшим напруженим енергії, а працювати з найбільшим напруженям всіх індивідуальних сил кожного зокрема (але разом з тим по класам орґанізовано, як це буває при класократії — чи в розтіч і хаотично, як це буває при демократії) — ломить собі скрізь і завжди шию всяка охлократія. Її правління "в єдности з народом" — як казала формула старого царського самодержавія — з інтензифікацією праці і збільшеним продукції погодити неможливо.

— 267 —

Нечисленність охлократичної аристократії дозволяє їй захопити владу над чорними тільки тоді, коли попередня аристократія вкрай розложилась і здеморалізувалась та своїм хаотичним і безсилим проводом так само розложила і здеморалізувала пасивні маси. Проти сильної і нерозложеної класократії всі охлократичні потуги безсилі. Наприклад так, як о німецькі окопи розбивались хмари російського війська, ведені пропорціонально до його числа невеличкою горсткою старої російської охлократії тоді, коли в цих окопах сидів ще нездемократизований і не здеморалізований німецький солдат.

Панування охлократії приходить звичайно по пануванню демократії. Воно єсть найбільше консеквентним завершеням демократичного хаосу, неминучою реакцією народніх мас, змучених і роздражнених до краю зажерливостю, хамством, дурисвітством і орґанізацийним безсиллям всякої демократичної аристократії. Весь час провоковані до руху демократією і одночасно позбавлені ритму та орґанізованости в цьому рухові; весь час дражнені нездійснимими політичними і соціяльними демократичними обіцянками; здеморалізовані демократичним нищеням віри і поваги як до духовних так і до світських авторітетів і увільнені врешті демократією од всякого, здержуючого звіря в людині, громадського морального примусу — оці пасивні народні маси в перший зручний момент кидаються зі сліпою силою руйнуючої стихії на свою нікчемну, безсилу, здеморалізовану і здемократизовану аристократію. Тільки охлократія уміє використати цю народню реакцію і тільки вона уміє винищити при її допомозі "народолюбних" демократичних слизнякуватих спекулянтів та шарлатанів і побудувати на твердому ґрунті "народньої" пасивности, інертности, лінивства та на зненависти мас до всього, що вибивається понад юрбу — свою, єдине народню, охлократичну владу.

Цими прикметами жовтих типу охлократичного опреділяються расові взаємовідносини між ними і чорними від хвилини перемоги охлократії.

Отже жовті цього типу ніколи не розселяються на завойованій ними землі поміж чорними так, як жовті типу класократичного. Вони не обіймають цю землю в своє власне персональне, приватне посідання на те, щоб зараз же розпочати на ній матеріальну продукцію, почати творити на ній матеріяльні цінности. Жити з матеріяльної праці, а не з війни і поширювання своєї віри, кочові чи полукочові охлократи по своїй природі не здатні. "Ми не можемо знизитись до хліборобства" — так характерно зформулував цю охлократичну прикмету ще колись в XVII ст. татарський посол у Варшаві. І до тих, що матеріяльно продукують, всяка охлократія — хоч би вона мала, як тепер

— 268 —

наприклад, модерні гасла "праці" на устах — в глибині душі ставиться з найбільшою погордою. Вона береже їх, як юрбу, яку треба ущасливлювати своєю вірою і своєю владою, і як "податное сословіе", з якого збірають належну їм дань охлократичні войовники і пророки.

Поміж завойованими чорними охлократична аристократія живе завжди великими озброєними громадами, міцно звязаними одним головним центром, де знаходиться місце осідку верховної світської і духовної влади. І коли навіть, при певних вищих стадіях цивілізації, охлократи заволодівають землею, то одержують вони її не на те, щоб на ній самім працювати і орґанізувати працю, а щоб мати персональне право на данину з людности, яка на даному участку землі живе, і яка разом з цею землею виділяється охлократичному достойникові на його персональний прожиток в нагороду за його службу державній охлократичній орґанізації. В цьому основна ріжниця кочовничого ("служилого", "ранґового", "общинного", "соціялізованого" і т. д.),. завжди не повно-приватного і завжди мало продуктивного, екстензивного землеволодіння охлократичного, від завжди повно-приватного, дідичного, лицарського (як казали козаки українські: "шаблею завойованого") і завжди високо продуктивного, інтензивного землеволодіння осілого — класократичного. І звідци теж ріжниця між розселеням охлократії, яка своїми орґанізованими ордами править чорними з центрів і тому завжди творить держави централістичні — та розселеням класократії, яка править чорними персонально на місцях, і тому творить завжди держави децентралістичні, з гармонійною рівновагою між провінціями і столицею, між селами і городами і т. д.

Не розселившись по одинці між чорними і не взявшись до матеріяльної праці, жовті типу охлократичного не можуть мати цього хотіння орґанічного звязку з місцевою людністю, яке єсть типовою ознакою класократії. Навпаки, всякі орґанічні сполученя — родові, класові, територіяльні, — що служать підставою буття і влади класократії, охлократам чужі і ненавистні. Охлократія може істнувати і правити тільки тоді, коли власне ніяких таких орґанічних сполучень на підвладній їй території немає, і коли людність на ній ділиться на дві тільки катеґорії: знизу — безкласову, нездиференціовану, прикріплену до землі і примітивно на ній працюючу, стадну юрбу, — і зверху: спаяну одною залізною войовничо-духовною орґанізацією матеріяльно непродукуючу, кочову або полукочову орду (на вищих щаблях цивілізації ця орда може прийняти дуже складні форми завжди зцентралізованого бюрократично-військово-духовного державного апарату), яка при помочі террору і суґґестії править цею юрбою, весь час між нею кочуючи (вічне переношеня з одного місця в друге

— 269 —

як поодиноких адміністраторів, так і озброєних частин державного апарату, служить характерною ознакою охлократії навіть на найвищих щаблях цивілізації) і дань з неї збіраючи. Зо всіх методів правління, охлократичний — найбільше примітивний і найпростіший. Він побудований: на розбиванню при помочі террору всяких орґанічних, політично активних сполучень між підвладною стадною юрбою; на постійній уніфікації цієї юрби при помочі суґґестії і береженя її від сторонніх впливів, і врешті на відповіднім вихованю вирваних з посеред цєї юрби більше активних елементів, які, перейнявшись під впливом цього вихованя духом і дисципліною правлячої охлократичної кочової чи полукочової орди, весь час поповняють, відновлюють і поширюють її державний орґанізацийний апарат. Отже террор, суґґестія і виучка ("III отдѣленіе" і військова та духовна бюрократія; чека, пропаґандісти і курсанти; всякі башибузуки, яничари, мамелюки, преторіянці, а в вищих формах цивілізації — лєґісти і т. д.) — це основні форми методу правління охлократії, характерні для расових взаємовідносин, які укладаються між активними і пасивними елементами при її пануванню.

Такого виділювання з орґанічно обєднаних класів активної, правлячої нацією, аристократичної верстви шляхом внутрікласової селекції і добору по типам найвищим — яке ми бачили при класократії — тут розуміється немає. Але немає тут також і хаотичної, на ріжних раціоналістичних спекуляціях побудованої, партийної "орґанізованости" (чи точніще: дезорґанізованости) демократії, з її "лідерами", нюхаючими настрої виборців і пропонуючими їм на вибір ріжні "раціонально уґрунтованы" програми будучого добробуту і щастя. Не класократична здатність до громадської і матеріяльної творчости, проявлена перш за все в своїм природнім, орґанічнім — класовім і територіяльнім (в селі, волості, повіті, городі) — оточеню, рішає тут про здатність кандидатів до правління нацією. Так само не рішає про цю здатність їх демократична "популярність", тоб то їх уміння найкраще і найзручніше обдурити розпорошені пасивні маси. Правляча нацією охлократична аристократія поповняється весь час тільки такими елементами, які пройшли певну, точно приписану муштру і в часі цієї муштри виказали себе вповні "благонадьожними", тоб то відірвались вповні од свого попереднього природнього оточеня, і — ставши "непомнящими родства" — перейнялись вповні духом, вірою і дисципліною даної пануючої охлократії. В цій муштрі і виучці лежить вся внутрішня, реґенерацийна сила охлократії. Від їх доцільности і доско-пальности залежить завжди її завтрашній день.

Щоб улегчити таку виучку, нищиться все, що поза пануючою охлократичною орґанізацією могло би впливати на одиницю. Отже

— 270 —

перш за все нищиться моноґамічна родина-семя, яка — в протилежність до охлократії — єсть основною комірчиною і підставою істнування класократії. Розклад моноґамічної семї в кругах, що постачають кандидатів в правлячу верству, це характерна ознака панування всякої охлократії, однаково, чи це буде розклад семї дворянсько-чиновничої за часів російської Імперії, чи розклад семї робітничої, "пролєтарської" за часів большовиків, чи розпуста французської титулованої охлократичної аристократії при парижських дворах Льодовиків, чи врешті, відмінна по свому походженю, але однакова по наслідкам, полігамія вищих кругів охлократій магометанських і т. д. Паралельно з цим, при пануванню охлократичних войовників і пророків в одній особі, бачимо найгірші форми жіночого приниженя і поневоленя, якими кінчиться звичайно фарс демократичної "еманципації жінок". Жінка — по самій своїй природі персоніфікація пасивности — ділить тоді долю цілої взагалі пасивної маси, — а ця маса, після періоду своєї "суверенности" за панування демократії, опиняється звичайно під пануванням охлократії і повертається тоді в становище німої, інертної, засуґґестіонованої террором і вірою своїх правителів — рабської юрби.

Хто хоче попасти в ряди правлячої верстви, той, при охлократичнім методі орґанізації аристократії, мусить бути вирваний з семї і класу, а не так, як при класократії, належати до доброї семї і спаяного класу. Він мусить бути вирваний зі свого природнього орґанічного оточеня і поставлений в умови, найбільше сприяючі осягненю повної механічної єдности пануючої охлократичної безкласової орґанізації. Чи ці умови будуть знайдені в формі т. зв. "мужських домів", в які виділяється і в яких виховується на будучих правителів мужська молодь якихось африканських диких кочових охлократичних племен, — чи це буде казарма і державна школа охлократій в добах вищого розвитку цивілізації — суть поповненя і виховування правлячої охлократичної верстви все остається та сама. Ріжниця між системою вихованя напр. англійською і напр. російською — коріниться власне в ріжниці методів орґанізації аристократії класократичної, де все направлене до того, щоб одиницю удержати як можна більше під впливом орґанічного — родинного і класового оточеня — і орґанізації аристократії охлократичної, де все направлене до того, щоб одиницю з її орґанічного оточеня вирвати. І доки пасивна маса, якою править охлократія, не почне, під впливом зросту матеріяльної культури, диференціюватись та виділяти з себе орґанічні класові сполученя, що не піддаються терророві, суґґестії і виучці охлократів — доки вона тільки постачатиме для правлячої верстви все нових і нових "родства не памятаючих" яничарів — доти

— 271 —

влада охлократії на такій землі забезпечена і ніщо, крім якоїсь зовнішньої катастрофи, її знищити не в силі.*)

Держава при класократії — як ми бачили вище — це еманація орґанічної нації. Вона істнує для нації, а не нація для держави, як це буває при пануванню охлократії. Підставою сили класових аристократій єсть їх орґанічна класова єдність, їх володіння засобами продукції, їх матеріяльна продуктивність. Тому державний апарат при класократичнім устрої творить необхідну частину національного орґанізму — але тільки частину. Він виконує тільки певні, точно окреслені функції. Перш за все він забезпечує — як було сказано — ритмічність і гармонійність політичного життя нації, служачи реґулятором сили класових аристократій через обмеженя їх імперіалізму своєю понадкласовою, іменем всенаціонального Монарха виконуваною державною владою. Він єсть суперарбітром: з одного боку, між аристократією і пасивними масами — між тими, хто править і тими, ким правлять, а з другого: між аристократіями ріжних класів — але до орґанізацийної — громадської і матеріяльної —

*) Иноді деякі охлократії в початкових стадіях свого розвитку спіраються на якомусь одному класі. Це буває тоді, коли цей клас, в порівнанні з иншими класами, дуже слабий та нечисленний і коли, прямуючи до диктатури та до необмежного панування над иншими класами, він свою внутрішню слабість мусить надолужувати террором та захопленям в свої руки безкласового державного апарату (при класократії бачимо якраз протилежне явище: там сильний основний консервативний клас, в почуттю власної внутрішньої сили, допускає до влади в інтересі розвитку громадського і матеріяльного життя инші класи і не захоплює в свої руки державного апарату, а навпаки, годиться на обмеженя імперіялізму класових аристократій понадкласовою, не абсолютистичною і не диктаторською, а так само законом обмеженою, монархічною владою, що стоїть на чолі власне цього безкласового державного апарату). Такий, бажаючий необмеженого панування і диктатури, слабий та нечисленний клас мусить для здійсненя своїх цілей потягнути за собою проти инших класів пасивні "народні" маси. Але з хвилиною, коли він починає "визволяти народ", він мусить зараз же закинути класовий і перейти до охлократичного методу орґанізації. І з цієї хвилини починається його розклад і смерть. З орґанічного, окремого класу — він перетворюється зпочатку в головного, а потім в другорядного поставщика яничарів для правлячої "визволеним народом" безкласової охлократичної верстви. Таке сталося колись з московським боярством, а потім з російським дворянством, яке, бажаючи було диктатури для свого нечисленного в порівнанні з російськими масами класу, сотворило самодержавіє і зараз же потім розплилось та розложилось в старій російській охлократичній "служилій" бюрократії. Таке діється тепер з російським промисловим робітничим класом, який, бажаючи було "диктатури пролєтаріяту" мусів — при своїй нечисленности і слабости — сотворити диктатуру охлократичних, набраних з ріжних декласованих елементів чрезвичаєк та опинився сам в повній залежности від них так, що йому остається тепер, по прикладу своїх дворянських попередників, підіймати проти них (розуміється безуспішно) "декабристські повстання". Знов иншу картину бачимо в Польщі, де так само на ідеї "диктатури пролєтаріяту" виросла військова охлократична пепеесовська орґанізація, яка одначе не зуміла, по прикладу своїх російських коллєґ, спертися на "народ", захопити в свої руки державний апарат, перетворитись в польські чрезвичайки і террором винищити всіх "народніх ворогів", а своїх конкурентів до влади. Завдяки иншій соціяльній структурі Польщи, — про що буде мова далі — охлократична непримиримість та войовничість пепеесовців вивітрилась дуже скоро і вони спочили на грішнім лоні польської демократії...

— 272 —

праці класових аристократій він не втручається. Поліцийно-державної регламентації політичного і економічного життя в країнах класократичних (напр. в старій Англії) не можна помислити так само, як напр. життя без паспорта і без поліцийних приписів в охлократичній Росії. В першім випадку інтервенція державної поліції була б порушеням законних норм, вироблених орґанічним співжиттям орґанічних, класових, посідаючих власну аристократію, людських уґруповань; — в випадку другім, невмішування і відсутність поліції узаконили б анархію і озвіріння стадної, безкласової, позбавленої власної аристократії, і тому — без поліцийно-державного охлократичного погонича — нездатної ані до самоорґанізації ані до самоуправи — юрби.

Навіть оборона нації при класократії не доручається виключно державному апаратові. Класократії не знають таких великих сталих армій, які бувають завжди у всіх охлократіях. Їх лицарські, войовничі, завжди озброєні правлячі класи готові кожної хвилини стати всі як один, на оборону нації. Знов же при пануванню демократії, унаслідований по попередніх стадіях розвитку державний апарат, це — як ми бачили вище — один з обєктів демократичного розкладу і демократичної політичної спекуляції, що нищиться тим більше, чим довше тріває влада демократії. При охлократії — держава це альфа і омеґа політичного життя. Державний апарат — бюрократія (світська та духовна) і армія — це одинокий засіб панування, одинока підстава сили всякої матеріально непродукуючої і безкласової охлократії. До потреб держави пристосовано все громадське життя такої землі, якою заволоділа живуча тільки зі здобичі і дані, а не з орґанізації продуктивної праці, войовнича кочова чи полукочова орда. І само поняття нації при охлократії це тільки еманація держави, це один з засобів суґґестії, який вживається тільки тоді, коли він допомагає істнуванню і функціонованю всевладного механічного державного апарату. Тому охлократія часто може обходитись зовсім без того свідомого національного почуття, яке єсть необхідною орґанічною основою буття всякої класократії і яке весь час ріжними раціоналістичними фікціями і спекуляціями намагається творити в своїй безплодній боротьбі з власним хаосом всяка демократія.

Ніякого обмеженя влади цього державного апарату при охлократії розуміється немає. При класократії імперіялізм класових аристократій обмежений державною владою Монарха, але одночасно влада Монарха — голови державного апарату — обмежена законом, на сторожі якого стоїть внутрішня сила вірних Монархові, але не рабськи йому підданих, класових аристократій. При охлократії влада голови державного апарату — дідичного

— 273 —

(Монарха), або недідичного (диктатора, чи диктаторської установи, складеної з кількох осіб) — завжди необмежена, завжди самодержавна, абсолютистична, а разом з нею необмежена влада над пасивними масами і цієї, зорґанізованої в державному апараті і рабськи підданої його голові, охлократичної аристократії, яка іменем цього голови — самодержавного Монарха чи диктатора — править. Причини цієї ріжниці лежать в знаній вже нам повній відмінности прикмет класократичної і охлократичної аристократії.

Обмеженя влади класових аристократій владою Монарха випливає з того, що вони, для ритмічного і гармонійного розвитку своєї орґанізацийної — громадської і матеріяльної — творчости, мусять обмежувати свій творчий порив і свій імперіялізм відповідно до степені восприїмчивости пасивних мас, яких пасивність та інертність знаходить собі оборону в консервативній монархічній державній владі. Але одночасно, в інтересі цього самого розвитку громадської і матеріяльної творчости, пасивність та інертність мас, що знаходить собі оборону в консервативній монархічній державній владі, мусить бути так само обмежена законом. В противному разі монархічний державний апарат, здобувши собі при помочі пасивних мас необмежену, абсолютистичну владу, з консервативного став би реакційним і загальмував би всю громадську і матеріальну творчість класових аристократій.

Оця гармонійна взаємозалежність між творчим поривом вперед аристократії і степеню восприїмчивости на цей порив з боку пасивних мас, оця ритмічність політичного життя, яка істнує тільки при обмежуючій однаково як реакцію так і поступ — при консервативній, але допускаючій ритмічний рух вперед — класократії, нищиться в двох протилежних напрямах при пануванню демократії і при пануванню охлократії.

Демократія, творячи республіканські форми державного життя, дає повну волю імперіялізмові численної, але розпорошеної і незорґанізованої демократичної аристократії; вона нічим не обмежує її пориву вперед, її "поступовости", її жадности до багацтва і до влади — і тому творить хаос, який не веде за собою повної руїни тільки доти, доки істнують ще недоруйновані демократією останки колишніх здержуючих, консервативних, громадських орґанів, і доки маси ще дають себе гнати необмежено вперед при помочі ріжних форм політичного демократичного обманства і шарлатанства.

Охлократія впадає в протилежну крайність: вона руйнує політичну рівновагу, перехиляючи її на бік пасивности та інертности мас; своєю "єдностю з народом" — на пасивности якого її влада опірається

— 274 —

— вона приголомшує в самім зародку всякий порив вперед, громадськи і матеріяльно творчих, аристократичних елементів. Сама охлократична аристократія — складена завжди з войовничих, але матеріяльно непродукуючих кочовників чи полукочовників — ніякого пориву до громадської і матеріяльної творчости пасивним масам не дає, навпаки, вона на їх пасивности та інертности будує своє панування.*) Отже, не даючи масам ніякого пориву до громадської і матеріяльної творчости і будучи владою, що спірається власне на пасивности мас, охлократія не має потреби оцієї своєї народньої влади відповідно до степені восприїмчивости пасивних "народніх" мас обмежувати. Так само не може вона обмежувати своєї здержуючої (реакцийної, а не консервативної!) влади во імя потреб громадської і матеріяльної творчости аристократії, бо початок такої творчости означає кінець охлократичної суґґестії, кінець охлократичного панування. І держиться всяка охлократія так довго, доки маси бачать в ній захист од ріжних "панів", доки вона своїм самодержавним, абсолютистичним террором нищить в самім зародку все, що могло б ці пасивні маси зрушити з місця і примусити їх до більше інтензивної громадської і матеріяльної праці. Доки наприклад Царь (і той охлократичний державний апарат, на чолі якого він стояв) "въ единеніи съ народомъ" дійсно репрезентував всеросійську інертність та реакційність, доки він не пішов на уступки поступовим "конституцийним поміщикам і фабрикантам" доти влада його була тверда і непорушна.**) Так само і большовики будуть держатися так довго, доки вони

*) Всякі "електрифікації" большовиків це такий самий блєф, як звістні антрєпризи Потьомкіна, що теж по тому самому охлократичному методу "заводив матеріяльну культуру" в Росії.

**) Всі "народні заворушеня" за часів самодержавія звертались завжди не проти Царя, а проти тих чи инших "панів". Проти царської влади став "народ" виступати тільки тоді, коли вона власне стала "конституцийна", коли вона в очах народу стала по боці "панів". Народнім характером всякої охлократичної, отже і старої царської влади, пояснюється факт, що ліберально-демократичні російські круги в боротьбі проти неї, мусіли вживати перш за все соціяльних, а не політичних кличів, бо тільки соціяльними "противопанськими", а не політичними "противоцарськими" кличами могли політично незадоволені демократи притягнути народ на свою сторону. Тому напр. російські ліберально-демократичні поміщики, бажаючи для себе конституції, мусіли "народові" обіцювати за це свою власну землю, бо самими лише політичними гаслами вони ніколи б народу до бунту проти пануючої охлократії не заохотили. Розуміється оце харакірі нічого їм не помогло і російська народня революція, як всяка народня революція, звернулась перш за все проти всієї поступової, ліберальної і соціялістичної, взагалі здемократизованої аристократії. Те чого не в стані був зробити старий охлократичний режим, зробив охлократичний режим новий. Відроджений в комуністичних чрезвичайках старий і досвідчений всеросійський охлократичний жандарм знов повернув собі владу тим, що захистив всеросійський народ од всякого примусу до більше інтензивної громадської і матеріяльної праці. Він вирізав при помочі народу "народолюбну" ліберальну і соціялістичну демократію, яка в своїй наївности, внутрішній незорґанізованости, розпорошености та нікчемности, хотіла народніми руками — а не власною внутрішньою орґанізованою силою — повалити народню охлократичну владу.

— 275 —

не будуть примушені піти на "довѣріе къ обществу". Бо всі спроби охлократії зреформувати себе і обмежити свою абсолютистичну, на пасивности мас оперту, народню владу необхідними в певний момент вимогами громадського і матеріального розвитку підвладної їм країни, кінчаться скрізь і завжди повним розкладом і упадком цієї влади. В очах народу вона губить тоді весь свій моральний авторітет, і позбавлена, завдяки уступкам робленим нею тим чи иншим матеріально продукуючим елементам, свого ореолу непереможности, всемогутности, самодержавности і необмежености, вона одночасно сама в собі підрізує основи своєї сили і свого істнування.

З тих же самих причин не буває в охлократіях поділу влади на світську і духовну, при повній аполітичности останньої, і заразом при повнім признанню її морального авторітету з боку влади світської, як це ми бачимо у всіх класократіях. Але нема тут також і того безвіря, ріжновірства і "свободи віри", які так характерні для всяких демократій.

При охлократії влада світська і влада духовна на низчих щаблях цивілізації часто сполучаються в одній і цій самій верстві (як наприклад в сучасній правлячій Росією комуністичній партії, де пророки-пропаґандісти єсть одночасно і ревтрибунальними суддями, і поліціянтами чрезвичайщиками, і комісарами адміністраторами, і військовими красноармейцями), а на вищих щаблях — коли войовники і духовні розмежовуються — ці обидві влади сполучаються завжди в одній особі голови охлократичного державного апарату. Тоді цей голова держави буває одночасно і головою церкви (як напр. в старій петербургській Росії, в Туреччині, в Китаї, в поганській добі Римської Імперії і т. д.), або церква, чи взагалі влада духовна, знаходиться в повній залежности від нього (як напр. за часів абсолютизму або за Наполєона у Франції і т. д.). Всяка охлократія має тільки одну реальну силу — силу меча. Але цею силою, при своїй неосілости, матеріяльній непродуктивности і нечисленности в порівнанні з пасивними масами, вона може правити цими масами тільки тоді, коли вона репрезентує одночасно ще й якісь фатальні, надлюдські сили містичні, однаково чи це буде містицизм релігійний (як напр. в ісламі), чи це буде містицизм раціоналістичний (як напр. в комунізмі).

Класократична аристократія крім сили меча має за собою ще й матеріяльну силу — силу продукції. Обмеженя цієї лицарської і матеріяльної класократичної сили наказами релігійної моралі — моралі, спільної і аристократії і пасивним масам — служить основою ритму, гармонії і законности у взаємовідносинах між аристократією і пасивними масами. Звідци відокремленя влади духовної від влади

— 276 —

світської, яке — поруч з обмеженям авторітету меча і матеріяльної сили авторітетом моралі — буває завжди в класократіях. Охлократія, навпаки, мусить сполучати в собі ці дві влади, ці два авторітети, бо її одинока сила — сила меча, не сполученя з матеріальною силою продукції — тільки тоді авторітетна, коли вона в очах пасивних мас репрезентує одночасно і віру, і владу духовну: коли меч охлократичний не єсть ножем звичайного різуна грабіжника, а "свяченим" мечем пророка, збіраючого для себе дань і правлячого масами во імя віри, для її поширена, на її оборону. Иноді переважає елємент духовний (тоді голова віри стає головою держави), иноді світський (тоді голова держави стає головою віри) але скрізь і завжди у всіх охлократіях ці дві влади взаємно себе не обмежують, не контролюють і не рівноважать: вони нерозмежовані і нерозривно сполучені поміж собою. Матеріально непродукуючий, кочовий чи полукочовий войовник, без містичної, фанатичної і глибокої віри, перетворюється (хоч би він одягнув навіть акийсь блискучий "національний костюм") в звичайного, нездатного до політичної влади, бандита. Знов же пророк, бажаючий світської влади для поширеня своєї віри, коли він тільки бажає, але не має зброї, ніколи своїх бажаннь не здійснює і не перемагає — ак це вже давно був зауважив Макіявеллі — і як цього розуміється не знали наші ріжні, малпуючі (в літературі) російську комуністичну охлократію, демократичні ліві есдеки і есери.

Про націю як твір орґанічний — такий, який ми бачимо при класократії — при пануванню охлократії не може бути мови. Орґанічну націю не можна сотворити зненавистю до інаковіруючих, суґґестією, террором і виучкою. Вона єсть завжди продуктом орґанічного сполученя на одній території, по звязаним внутрішньою подібносте і симпатією класам, елементів завойовницьких з созвучними їм елементами завойованими, — і продуктом зросту та розвитку місцевої духової і матеріяльної культури, яка твориться весь час поривом класових аристократій, ритмічно і гармонійно обмеженим степеню восприїмчивости на цей порив пасивних та інертних мас. Ані такого орґанічного сполученя по класам більше активних завойовників з більше пасивними завойованими, ані ритмічного і гармонійного зросту духової та матеріяльної культури, випливаючого з духової і матеріяльної співпраці аристократії з пасивними масами — при пануванню охлократії не буває. Людей держить тут при купі не орґанічна — стихійною расовою подібностю, почуттям спільної землі і спільною творчостю та працею спаяна — нація, а механічна — на одній вірі, на террорі, на суґґестії і на виучці побудована — держава. Держава, не пристосована до внутрішнього зросту і розвитку нації, а держава, яка пристосувала підлеглі їй нації до себе, до свого поширеня зовнішнього,

— 277 —

до все нових, завойовань, бо без таких завойовань правляча охлократична верства обійтись і кочувати весь час між одними і тими самими пасивними масами — не може.

Територіяльного патріотизму, який лежить в основі всякої орґанічної нації і який випливає з інстинкту осілости, у охлократичної аристократії не буває. Кочовник чи полукочовник не має батьківщини. Голосу землі він в собі не відчуває, любови до неї він не знає, ніякої потреби сталого і орґанічного звязку з нею (звідци — дідичне змлеволодіння) в ньому немає, бо все його стихійне ірраціональне хотіння направлене на експанзію, на поширювання влади свого табору — своєї держави — на инші території, на підбивання инших націй під свою віру, під руку своєї кочової державної орґанізації. Тому свій — не означає тут, як при класократії, співмешканця на одній землі, що говорить однаковою мовою; що має спільні, по минувшині унаслідовані, національні традиції і однакові, по спільних предках одідичені і співжиттям на одній території усталені, стихійні почування; що живе одним законом; що працює і хоче здобутки своєї праці од зовнішніх грабіжників спільними силами своєї національної, осілої, територіяльної держави захистити. Свій при охлократії — це перш за все член даної кочової орди, або член даної державної орґанізації ї той, хто владу цієї орди, чи цієї державної орґанізації над собою визнає. Як у правлячої охлократичної аристократії, так і у тих, ким вона править, почуття приналежности до держави заміняє вповні почуття приналежности до нації. Не за неістнуючу наприклад "російську націю" клали свої голови ці Великоруси, Українці, Білоруси, Башкіри, Литовці, Татари і т. д., що входили в склад Російської Імперії, а умірали вони за поширеня влади "Білого Царя", влади російської держави — так само як за владу російських совітів, а не за владу російської нації збіраються воювати найбільше ріжнородні по своїм національним ознакам сучасні красноармейці. Мова — яка при класократії єсть твором орґанічного сполученя зайшлої і місцевої раси і продуктом спільної духової та матеріяльної творчости аристократії і пасивних мас — тут єсть тільки ознакою приналежности державної, твором механічної муштри і виучки. Вона при охлократіях завжди инша: — точно реґламентована, бюрократизована і шаблонізована — у тих, що правлять, і инша: — "проста", "необразована" — у тих, ким правлять. Навіть семї пасивної маси при пануванню охлократії часто говорять ріжними мовами: пасивна жінка — мовою старою, місцевою, орґанічною, простою, а активний чоловік — мовою новою, мовою охлократичних войовників і пророків, мовою їх віри, школи і казарми, мовою, яку придбав він підчас своєї охлократичної виучки і муштри.

— 278 —

З вищесказаного не можна одначе робити висновку, що охлократія для своїх цілей ніколи не використовує почуття нації. Таке явище бачимо в історії досить часто. Але це буває тільки тоді, коли пасивні "народні" маси, на яких скрізь і завжди спірається влада охлократії, вже орґанічно перейняли були в попередніх історичних добах дану національну свідомість і коли, в часах демократичного розкладу і хаосу даної національної аристократії, з образом нації вяжеться в уяві цих народніх мас поворот до часів менше інтензивної громадської і матеріяльної творчости та праці. Тільки такий реакцийний образ нації може використовувати для своїх цілей охлократія. Як побачимо далі, в той спосіб народився охлократичний націоналізм французський і багато инших, йому подібних. Але завжди в таких випадках "нація" випливає з державних експанзивних хотіннь пануючої кочової чи полукочової охлократії; вона ніколи не буває тоді твором орґанічним, продуктом ритму консерватизму і творчости, як це ми бачимо при класократії — а завжди єсть твором механічним і засобом суґґестії мас, при помочі якої держиться державна влада охлократії. Істнування такої охлократичної нації нерозривно звязане з існуванням охлократичної держави і вона гине безслідно разом з упадком держави. З упадком наприклад охлократичної Римської Імперії згинули безслідно ці міліони "Римлян", що колись під проводом ріжних охлократичних народніх вождів во імя "старинних прав римської нації" знищили стару здеморалізовану і здемократизовану римську національну аристократію, від якої предків поняття римської нації вони були перейняли. Але знищивши її, "Римлянами" остались вони постільки, поскільки поширювалась на них влада нової охлократичної римської держави і перестали ними бути, як ця держава упала. Так само на другий день по упадку охлократичної Російської Імперії з вчорашніх "истинно-русскихъ" народились раптом міліони членів нових націй. Так само, треба думати, розсипалась би в порох і французька нація, коли б певного дня був паралізований Париж і розсипався (демократією французською сьогодня опанований) старий зцентралізований охлократичний французький державний апарат, і т. д.

Оцим пояснюється, чому охлократичним методом орґанізації можуть бути сотворені і дуже часто творяться нові держави, але не можуть бути сотворені нові орґанічні нації. Як влада, що спірається завжди на інертности і пасивности т. зв. народніх мас, — як влада, що повстає завжди з бунту цих мас проти даної пануючої аристократії, — як влада зо всіх влад найбільше реакцийна — охлократія може використовувати в своїй динаміці, може пускати в рух, тільки ці інстинкти, які вже в масах єсть, які їм стихійно вроджені, тоб то

— 279 —

одідичені по попередніх стадіях істнування. І коли попередні аристократії національної свідомости пасивним масам не дали, то охлократія цієї свідомости не витворює ніколи. Тільки такі людські громади, що перейшли через панування класократії і що тоді поставали орґанічними націями, можуть, опинившись під владою охлократії, задержати в нових охлократичних формах свою національну свідомість, продовжувати бути активними, живими націями. Инші замерзають в такому недорозвиненому стані, в якому їх застала охлократія і, поскільки не умруть в цьому летаргічному сні, можуть знов почати розвиватись тільки тоді, коли охлократична влада на їх території буде переможена класократією.*)

*) Питання — чи охлократичним методом орґанізації можна сотворити або "відродити" націю — повинно особливо інтересувати Українців Наддніпрянців, вихованих переважно в російській охлократичній культурі і унаслідовавших від цієї культури охлократичний (соціялістично-"народничеський" в ріжних відтінках) спосіб думаня. Ширше маю надію зайнятись цим питанням в дальших "Листах", тут тільки зазначую побіжно його головні складові частини.

Охлократичний, так само як і класократичний, метод орґанізації відріжняється основно від методу демократичного ще й тим, що він не може бути як той, тільки писаний чи говорений — одно слово, тільки пропаґований, — але мусить бути одночасно і роблений. Це значить, що реальної охлократії, як і реальної класократії, не можна помислити без залізної активної орґанізації. Тому всі наші охлократизуючі, а по суті демократичні письменники, які тільки пишуть ріжні охлократичні, на надіях на "народ" побудовані проґрами, але одночасно нездатні творити для реалізації цих проґрам відповідних охлократичних активних орґанізацій, можуть бути сміло при розгляді цього питання поминені, як quantité négligeable. Це відноситься однаково як до тих охлократизуючих демократів, що в своїх літературних фантазіях "на чолі народа будують Україну" при помочі якоїсь більше або менше радикальної "соціялізації", так і до тих, що на чолі того самого народу в своїх публіцистичних творах вигоняють з України "азіятську Росію" чи взагалі "чужинців" при помочі якоїсь радикальної "націоналізації". Їх місце в катеґорії здатних тільки до руйнування демократичних літературних спекулянтів, які на "ідеях" роблять свою особисту карєру. Дійсний реальний народ, а не народ фіґуруючий в українській народницькій літературі, йде за охлократичними народніми гаслами тільки тоді, коли сама охлократична аристократія, яка ці гасла пропагує, уявляє із себе фанатично-імперіялістичну, спаяну одною вірою, войовничу і залізно зорґанізовану силу. Українські есери чи ліві есдеки, які "диференціюються" з хвилиною, коли їх збереться більше ніж три чоловіка, або українські охлократичні націоналісти, які "ненавидіти Москаля" і поборювати москвофільство можуть тільки по одинці, бо вже будучи вдвох, вони бються перш за все самі проміж собою — ніякого народу за собою ніколи не потягнуть і до нічого иншого крім "літературної боротьби" (або писання доносів і наклепів на українських класократів монархістів) вони не здатні. Демократичний пацифізм, демократична раціоналістична спекуляція охлократичними ідеями при повнім браку якоїсь одної охлократичної містичної віри та охлократичного войовничо активного темпераменту, і врешті повна демократична дезорґанізованість, одріжняють літературних охлократів українофілів, що сьогодня "будують на народі" і "репрезентують народ" на еміґрації, від охлократів дійсних, розумних, досвідчених, кочових чи полукочових войовників, які без всякого українофільства реально правлять реальними народніми масами на Україні. Ці дійсні, розумні охлократи знають дуже добре, що для того, щоб оперти свою владу на народі, треба брати цей народ таким, яким він єсть. І коли цей народ інстинктивно хоче тільки знищеня інтензивного "панського" та "куркульського" хозайства і хоче тільки більше землі, щоб повернути до екстензивного, менше продуктивного і вимагаючого менше праці хліборобства, то, щоб оперти свою владу на такому народі, треба йому цю землю дати, але не можна при помочі

— 280 —

В цьому неорґанічному характері всякої охлократії, в її механічности, лежать зародки її розкладу і смерти. Як зріст експанзивности зовнішньої і упадок експанзивности внутрішньої — колоніальне поширеня і розклад матеріальної і духової культури метрополії — несе загибель всякій класократії, так навпаки: зріст матеріяльної культури внутрі і припиненя експанзії на зовні несе загибель всякій охлократії. Кочовник чи полукочовник мусить нападати і шукати для себе нових просторів, бо численний зріст його орди завжди переростає податну здатність підвладної цій кочовій орді, примітивно працюючої пасивної

землі заманювати його до "України". На таке демократичне обманство ніяка реальна охлократична влада позволити собі не може, раз тільки Україна в очах народу це щось таке, чого ще нема і що треба допіру певним інтензивним зусиллям сотворити. Всяка дійсна народня охлократична влада завжди увільняє народ од всякого інтензивного зусилля, а не пропонує йому "будувати" якусь нову, йому незнану "народню соціялістичну" чи "націоналістичну" Україну, як це робили і роблять наші, на народнім охлократичнім українстві спекулюючі, ріжні демократи.

Тактика большовицької охлократії на Україні, що довела її до сучасної перемоги, була типовою для всякої охлократії. Большовики спровокували при помочі української демократії "національне повстання" проти класократичної (по свому заложеню і замислам) хліборобської Української Гетьманської Держави тільки тому, що ця держава була власне українська (проти Денікіна і Вранґеля большовики національних українських повстаннь не провокували) і що вона почала прищіплювати народнім масам позитивну державно-національну українську свідомість. Згадаймо, як ортодоксальні, охлократичного типу, соціялісти завжди вороже і з недовірям ставились до національних змаганнь соціялістів недержавних, тобто безвласнопанських націй і як вони вважали такі змагання для своїх цілей утопійними. Поборювати "панів" при помочі національних гасел охлократи можуть тільки тоді, коли ці "пани" самі національно активні, коли вони самі намагаються прищепити масам національну свідомість. Тиловим з цього боку єсть приклад старої Франції, про що мова далі, а в новіщих часах приклад південно-американських республік, де всякі охлократичні "народні вожді" стали во імя мексиканського, бразильського, перуванського, чилійського і т. д. націоналізму поборювати при помочі метисів, Індийців та Неґрів місцеву класову креольську (іспанського та португальського походженя) аристократію тільки тоді, коли власне ця аристократія, визволивши всі оці колишні колонії з під влади іспанської і португальської метрополії, сама знаціоналізувалась і сама прищепила національну свідомість своїм мексиканським, бразильським, перуванським, аргентинським і т. п. націям. На безконешній "національній" боротьбі з місцевими "панами чужинцями" спекулює, здатна тільки до патріотичного галасування демократія, яка хоч нації в той спосіб ніколи врешті решт не визволяє, але з анархічної патріотичної опозиції сама кормиться. Репрезентуюча реальний народ, реальна, войовнича, здатна до державної творчости охлократія ніколи такого рода "національним усвідомлюваням народу" не займається. Вона використовує завжди ту національну свідомість, яку народ в дійсности має, тоб то свідомість, яку він од пануючої державної аристократії вже одержав. Отже і "народня", "робітничо-селянська Україна" могла служити аґітацийним гаслом для реальної охлократії на Україні тільки доти, доки проти неї істнувала реально пануюча "Україна панська". Але коли ця "панська" Гетьманська Україна упала, не встигши за короткий час свого істнування прищепити національну свідомість пасивним масам, то разом з нею зникла для охлократів і потреба в національних гаслах для поборювання при помочі реакції України "народньої" против-панської — акції реально істнуючої України "панської". Тому на другий день після перемоги над реальною активною Гетьманською Україною піднятого демократичними спекулянтами "українського народнього повстання", піднявші це повстання українські демократи були вишвирнуті з України разом зі своїм "народолюбним патріотизмом" і своєю "на народі опертою національною

— 281 —

маси. Без обєкту зненависти, поборюваня і завойовуваня всяка охлократія гниє і розкладається. Так само розкладається вона під впливом зросту матеріяльної культури, з орґанізацією якої ні одна охлократія дати собі ради не може.

Спиненя експанзивної здатности охлократії виявляється найчастіше в програній війні з якоюсь осілою і ще демократичним розкладом не зараженою нацією. Незабезпеченя нової здобичі для тих чи инших яничарів нищить в самім коріні всю суть їх залізної, до нападу пристосованої, механічної орґанізації. Незвязана, як при класократії,

акцією" при помочі цього самого повставшого народу, на чолі якого опинились дійсні, реальні, — національно ще не українські, як і цей реальний народ — большовицькі охлократи, що це повстання були спровокували. Коли б класократична Гетьманщина продержалась так довго, щоб пасивні народні маси змогли були придбати під її пануванням українську національно-державну свідомість, то і охлократична Українська Радянська Республіка, що на її руїнах повстала б, могла б була по інерції і по реакції задержати український національний характер. Але так, вона не єсть і не може бути національно українською і саму свою українську назву вона задержить так довго, поки не минеться (не дай Боже!) для неї небезпека відновленя хліборобського класократичного Гетьманства. Так само, як старі атрібути колишньої козацької державности консервувала стара царська охлократична Росія так довго, доки істнувала для неї небезпека з боку ще нерозложеної старшини козацької, доки не вивітрились послідні останки цього великого діла завойованя і сотвореня України та прищепленя народові української національної свідомости, яке зробив був Гетьман Богдан при помочі лицарсько-хліборобської шляхецько-козацької класової аристократії. І сьогодня відродити орґанічну Українську Націю і сотворити національну Українську Державу може тільки сильний, орґанізований, лицарський і продукуючий клас, який, перемігши пануючу охлократичну, большовицьку аристократію, одвоює Україну та обмежить авторітетом монархії та реліґії свою творчість і свій імперіялізм відповідно до степені восприїмчивости пасивних народніх мас. Наші охлократизуючі демократи супроти реальних большовицьких охлократів безсилі, бо однакові з ними по своїй теоретичній ідеольоґії і по своїй політичній орієнтації "на народ", вони безмірно низчі від них по своїм внутрішнім прикметам, по своїй практиці. Єдине діло, до якого вони, як демократи, здатні, це залазити у всі щілини в большовицький охлократичний державний апарат, щоб його своєю присутностю розкладати, ослабляти та опановувати. І це мабуть було б для їхнього діла користніще, ніж поборювати на еміґрації українських хліборобів-гетьманців. Бо перебування на вигнанню оцих гетьманців підчас панування на Україні охлократії вповні оправдане і природне. Натомість не може бути "ідеольоґічного" оправданя для втечи од перемігшого на Україні реального народу тих, що мають претензію цей народ своїми особами і своєю спекулятивною ідеольоґією репрезентувати.

Вище сказане — як взагалі мої "Листи" — відноситься до Наддніпрянщини. В Галичині, де пасивні маси вже одідичили по старій класократичній Руси і тому вже мають вроджене почуття національної окремішности супроти Польщи, і де вже єсть войовнича, здатна на риск і активні (а не тільки пасивні) жертви, обєднана однім фанатичним і полу-містичним націоналізмом охлократична провідна верства — охлократичний метод орґанізації багато природніщий і для боротьби з польською демократією доцільніщий. Але тут він зустріне мабуть ці самі труднощі, що зустріла в Польщі анальоґічна пепеесовська охлократія польська. З одного боку: вищий розвиток матеріяльної культури, без зруйнування якої (або як влучно зве такий процес Проф. М. Грушевський: без варваризації життя) не може бути перемоги опертої на "революцийнім народі" охлократії — а з другого: небезпека від сусідньої большовицької охлократії всеросійської, яка, по перемозі польської, або галицько-української охлократії, може дуже легко підняти проти них во імя ще більше "народніх" кличів інтернаціональних, чи власно кажучи безнаціональних, польські і галицько-українські народні маси....

— 282 —

випливаючими з минувшини узами родства, спільної традиції, расової та духової одноцільности орґанічних класових сполучень — обєднана лише завданнями поширеня своєї віри і своєї державної орґанізації — всяка охлократія після програної війни розхитується, або розсипається. Вся її система, побудована на террорі, на гіпнозі непомильностй і суґґестії непоборимої могутности розвіюється як дим з хвилиною, коли вона показала на ділі свою слабість. Її механічність та неорґанічність повертає її тоді в порох, в ніщо, як численні приклади цього бачимо в історії раптового занику під впливом програної війни величезних охлократичних держав.

Занепад охлократії під впливом внутрішнього розвитку матеріяльної культури бачимо тоді, коли охлократична держава, задержала в своїй експанзії сусідніми осілими націями, або загрожена в своїм істнуванню напором ще більше примітивних, експанзивних і войовничих кочовників, мусить, для удержаня чимраз численнішого і матеріяльно непродукуючого охлократичного державного апарату, збільшувати матеріальну продукцію в підвладній цьому державному апаратові країні. Для збільшеня цієї продукції вона — сама до неї нездатна — мусить спроваджувати в свою державу чужоземні матеріяльно творчі елементи. І коли ці елементи належать до типу демократичного, коли це незорґанізована ріжнорасова мішанина всяких пацифістичних спекулянтів, то вони поволі, своїми ріжнородними пацифістичними способами, розкладають покликавшу їх охлократію. Сотворений охлократією державний апарат в результаті захоплюється ними і повертається на службу та охорону їх мирно-експлуататорських, демократичних, "на суверенній волі визволеного народу" опертих інтересів. І вкінці кінців бачимо в такій країні, вище вже представлену і вже нам знану, картину перемоги демократії.

Але дуже часто після панування охлократії приходить панування класократії. При всій своїй жорстокости і примітивности механічна і тверда влада охлократії не має тих розкладаючих і затроюючих прикмет, як шарлатанська, на фікціях та спекуляціях побудована, влада гнилої, слизнякуватої демократії. Вона виразна, простолінійна, безкомпромісова і войовнича. Тому і опозиція до неї прибірає такі самі безкомпромісові, гострі і простолінійні форми тоді, коли це опозиція войовників, коли вона складається з лицарських, матеріяльно продукуючих, расово одноцільних, до орґанізації здатних і демократією не розложених класократичних елементів. В той спосіб охлократія своїм пануванням часто викликує відродженя або народженя класократії.

В протилежність до пануючої кочовничої, безкласової, родства непамятаючої і матеріяльно непродукуючої охлократії, починається

— 283 —

серед активних класократичних елементів відродженя інстинкту осілості, зміцненя орґанічного звязку з рідною землею, оздоровленя родинного життя, відновленя орґанічних родових сполучень і родових традицій, починається поворот до матеріяльної продуктивної праці і нове обєднаня по звязаним внутрішньою стихійною симпатією і одинаковим способом праці орґанічним класам. В родинах, класах, в любови до рідної землі, в матеріально продуктивній праці на ній — ці люде знаходять моральне опертя і моральну силу проти нівелюючого террору, гіпнозу і примусової муштри охлократів. І коли їх не спокусять охлократичні державні посади і вони зуміють противостоати процесові декласованя і постачання з посеред себе для пануючої охлократії яничарів. Коли, з другого боку, їх не зачепить демократичний розклад: надія визволитись при помочі "народу", а не при помочі своєї власної сили, та бажання опанувати істнуючий охлократичний державний апарат, замість орґанізувати з себе завойовницький державний апарат новий, свій власний. Коли, одно слово, у них стане внутрішньої моральної сили, щоб не піддатися впливам охлократії — то перемога їх над охлократією, раніще чи пізніще, забезпечена. Творячи під захистом своєї продуктивної класової матеріальної праці (супроти якої матеріально непродукуючі і потрібуючі податків охлократи безсилі), те, що прийнято називати державою в державі, ці непримиримі класократи служать ядром, біля акого починається процес наростання і асиміляції созвучних їм елементів. Як з посеред переходячих до осілого і продуктивного життя місцевих охлократів (ніщо так не підрізує в самій основі охлократію, як наприклад наділеня в певних стадіях цивілізації її вождів і солдат землею на власність), так і з посеред прибуваючих на цю землю з инших країн виходців класократичного типу, формується біля цього основного ядра здатна до перемоги над охлократією аристократія лицарських і продукуючих класів.

Перемозі класократії сприяє також процес стабілізації і уніфікації пасивних мас, який завжди відбувається при пануванню охлократії. З хаосу розпорошених одиниць, розбещених обітницями багацтва і "суверенної" влади, поділених на ріжні спекулятивні раціоналістичні "віри" і проґрами, погорджуючих в свому необмежному пацифістичному хамстві всякими світськими і духовними авторітетами і тому абсолютно нездатними до орґанізованого громадського життя — з оцього хаосу, який завжди оставляє по собі всяка демократія — охлократія своєю одною фанатичною вірою, своїм террором і суґґестією робить знов одне, одною вірою спаяне, террором і суґґестією уніфіковане стадо. Криклива, розпорошена, взаємно себе нерозуміюча і взаємно себе ненавидяча юрба демократичних горожан,

— 284 —

під пануванням охлократії стає знов одним, однаково віруючим, однаково думаючим, цілою масою своєю завжди ділаючим — народом. І тому обмеженя своєї творчости і імперіялізму степеню восприїмчивости на цей порив такого однопільного, однаковіруючого народу багато легче для класократії, ніж обмеженя себе степеню восприїмчивости здеморалізованих демократією пасивних мас, які самі не знають в що вони вірують і чого вони хотять, і які уявляють із себе туманом повите грузьке багно, а не виразне і тверде, сприяюче аристократичній творчости, одноцільне народне підложе.

Розвиток техніки і матеріяльної культури вимагає орґанічного і національного звязку між матеріально творчою аристократією і восприймаючими цю творчість пасивними масами. Одночасно він нищить чим раз більше засоби панування охлократії. Бо матеріально непродукуючий кочовник своєю фанатичною вірою і своєю залізною військовою орґанізацією може завоювати величезні території, може вигубити міліони людей, може понищити найвищі культури, але він не в стані своїм гіпнозом, своєю суґґестією, своїм террором виорати як слід десятину поля, пустити в рух найбільше примітивну машину. Осілий продуцент — ось хто розвалював, розвалює і буде розвалювати всі бувші, сущі і будучі охлократичні держави.

І коли цей осілий продуцент одночасно і орґанізований лицарь, коли він класократ, а не пацифістичний та індивідуалістичний спекулянт-демократ, то оружна боротьба з пануючою охлократичною орґанізацією завершує завжди його остаточну перемогу. Він не підіймає проти охлократії "народ", він не розкладає її пацифістично ізвнутрі, а в оружнім бою власними силами з пануючою охлократичною верствою він її здіймає як плівку з поверхні нею зуніфікованого народу. Сам прийнявши народню віру — віру одвойованих ним пасивних мас; відділивши владу її представників од своєї активної влади меча; обмеживши свою орґанізовану громадську і матеріяльну творчість наказами моралі цієї одної — і для нього і для народа — релігії та політичними консервативними формами одної — і для нього і для народа — монархії, він починає творити спільно з цим народом одну орґанічну націю, складену з орґанічних, добраних по прикметам внутрішньої симпатії і подібности класів. Від цієї хвилини починається період орґанічного зросту нації, період панування класократії, від аналізу якого ми почали.

28. Характер взаємовідношеня між активними і пасивними елементами опреділяється певними зовнішніми, видимими і тому доступними обсервації ознаками матеріального і фізичного життя даної нації. Розглянувши ці ознаки в стані вже нерухомому, вже витворе-

— 285 —

ному — в стані статичному — та взявши на увагу місце і час, ми бачимо, що такому чи иншому характерові взаємовідносин між активними і пасивними елементами відповідає той чи инший тип матеріяльної культури даної нації в дану історичну добу і той або инший тип расових сполучень на даній національній території. На підставі оцих зовнішніх ознак ми змогли означити три основні форми взаємовідношеня між активними і пасивними елементами нації, яким відповідають три форми морального авторітету, присущі трьом основним методам орґанізації національної аристократії: охлократії, класократії, демократії.

Було б помилкою думати, що ці три методи орґанізації аристократії все чергуються між собою в однім і цім самім порядку. Иноді демократія може бути замінена не тільки, як звичайно, охлократією, але й класократією. Розклад класократії, який звичайно кінчиться демократією, иноді може привести дуже швидко до панування охлократії. Знов на місці розложеної під впливом матеріяльного розвитку охлократії може запанувати демократія тоді, коли класократичні елементи в даній нації слабі, незорґанізовані, і т. д.

Очевидно також, що цивілізацийні форми всіх класократій, демократій і охлократій світа не однакові. Вони ріжні у ріжних націй і в ріжних добах. Між охлократією полудиких, скажім Кафрів чи Інків, охлократією султанської чи старої російської Імперії, охлократією сучасних большовиків і охлократією французькою часів Людовиків — єсть величезні ріжниці в формах цивілізації, хоч сам метод правління і орґанізації всіх цих охлократичних аристократій у всіх цих націй і у всіх добах по суті однаковий. Так само класократія патриціянського Риму, яка обмежувалась правлінням тільки одного лицарсько-хліборобського класу і спіралася на невільництві, ріжниться — не тільки від класократії майбутньої, в якій вся нація мусить бути поділена на орґанічні класи, в якій не може бути якогось неповноправного "народу" поза класами, і в якій всі класи мусять бути рівноправні — але ріжниться вона також і від цивілізацийно вже більше розвиненої напр. класократії англійської, де, відповідно до вищої цивілізації, нема вже невільництва і поруч класу лицарсько-хліборобського бере участь в правлінню ще клас промисловців, робітників і т. д. До демократії афінської, подібно як до демократії північно-американської, не належали: в першім випадку раби, в другім Неґри, — і суверенний демократичний народ складався в цих країнах з рабо і неґро-властителів. Але не вважаючи на це, пануюча там аристократія була демократичною, республіканською і мала як раз всі ті самі при-

— 286 —

кмети демократії, які ми бачимо в сучасних європейських демократіях, без огляду на те, чи права "суверенного народу" поширені в них і на жінок і на солдат, чи обмежуються тільки невійськовими мужчинами; чи до цього народу мають право належати тільки грамотні, чи навпаки: тільки неграмотні і малограмотні, "не вище аптекарського помішника", як це було проектовано в Українській Народній Республіці і т. д.

Як що ми тільки описуємо ріжні форми взаємовідношеня між активними і пасивними елементами в данім часі і на даній території, в статиці, а не в динаміці громадського життя — в тому вже сотвореному стані, який вже був або єсть, а не в тому рухові, з якого твориться те, чого ми хочемо і що може бути або не бути — то бачимо, що спільною всім трьом основним формам оцього взаємовідношеня і значить сталою та необхідною передумовою морального авторітету всякої національної аристократії єсть скрізь і завжди повна гомоґенність (однородність) хотіннь активних і пасивних елементів нації в данім часі і на даній території.

При пануванню охлократії, примітивні або вже вкрай розложені безавторітетностю попередньої здеморалізованої матеріально творчої аристократії, пасивні маси мають таку саму відразу до матеріяльної творчости і таку саму потребу твердої абсолютистичної влади та якоїсь ворожої матеріальній культурі, примітивної віри, як і правляча охлократична активна аристократія. При пануванню класократії пасивні маси так само захоплені матеріяльно-технічною і духовою творчостю і так само перейняті пошаною до орґанізуючих цю творчість політичних і духовних (релігійних) авторітетів, як і правляча класократична активна аристократія. Врешті при пануванню демократії пасивні маси, в процесі дезорґанізації і розкладу даної попередньої культури, мають таку саму потребу бути обдуреними, як потребу обдурювати має розпорошена, незорґанізована і здеморалізована правляча тоді демократична активна аристократія. На оцій однородности хотіннь повсякчасної національної аристократії і пасивних мас — тих, хто орґанізує та править і тих, кого орґанізують і ким правлять — спірається моральний авторітет всякої національної аристократії.

Оцей закон однородности хотіннь пояснює нам багато фактів громадського життя. Коли пасивні маси мають все ті самі хотіння, що і пануюча в даний момент аристократія і ніколи не

— 287 —

мають хотіннь инших, поки вона панує, — то всяка національна аристократія мусить мати тільки один свій власний, їй тільки присущий метод влади і орґанізації, і зміна цього методу неминуче веде за собою порушеня однородности хотіннь, а тим самим упадок попереднього морального авторітету і повну зміну попередньої національної аристократії. Далі пояснює нам цей закон, чому охлократична, класократична і демократична аристократії не можуть правити одночасно поруч себе на одній національній території в одній історичній добі; чому правління одної з цих аристократій унеможливлює правління другої та держиться так довго, поки правляча по даному (охлократичному, класократичному, чи демократичному) методу аристократія нейтралізує і тими чи иншими засобами робить для себе нешкідливою бажаючу влади аристократію инших методів, і чому один з цих методів влади і орґанізації виключає другий метод, являється супроти другого смертоносним.

Врешті пояснює нам закон однородности хотіннь, чому кожний з трьох методів орґанізації національної аристократії не може по суті мінятися та еволюціонувати, бо міняючись, тоб то перестаючи бути собою, він приготовлює собі сам свою власну смерть, прокладає шлях другому методові, иншій аристократії, а не стає безсмертним, не рятує "еволюціонуючу" аристократію од загибелі, як думають наприклад соціял-демократичні пророки "вічного соціялістичного раю"*); наівні віруючі в "еволюцію большовизму"; нещасні маняки, що все надіються "добре зреформувати демократію"; не менше нещасні слезливі "кающієся дворянє", які вдаванням "що їх нема" бажають задобрити маси та ставши "демократами", мають надію задержати свою владу і т. д., і т. д.

Розуміється не можна опреділити, як довго може в данім часі ї серед даної нації трівати даний метод орґанізації її аристократії. Бо однородність хотіннь здобувається: 1. орґанізованим поривом аристократії до твореня по наказам своєї громадської моралі, присущої тому чи иншому методові її орґанізації, таких чи инших форм громадського життя; 2. восприїмчивостю або невосприїмчивостю на цей порив пасивної більшости в нації. Як здатність до пориву, степінь його орґанізованости і громадська мораль аристократії того самого типу,

*) Цей "рай" — як що вірити цим пророкам — має настати тоді, коли методи, якими соціялісти-демократи поборюють буржуазію стануть, вже по знищеню буржуазії, непотрібні. Але що тоді робиться з самими соціял-демократами, показав приклад Росії. І тому соціял-демократи в инших країнах рішили не дуже поспішати до цього раю, скомбінувавши зовсім слушно, що їх істнування нерозривно звязане власне з їх демократичним методом поборюваня буржуазії і що зі смертю самої буржуазії гинуть перш за все вони — соціял-демократи.

— 288 —

так і восприїмчивість на цей порив серед пасивних мас бувають ріжні у ріжних націй і в ріжних добах. Наприклад мягкотіла російська демократія, під проводом Керенського, свою боротьбу з російською охлократією, під проводом Леніна, програла в кілька місяців. У Франції така сама революцийна боротьба сильнішої французської демократії зі слабшою охлократією жакобінців та їх спадкоємців трівала десятки літ і закінчилась перемогою демократії. В Німеччині, завдяки програній війні, демократія використала деморалізацію мас та бажання антанти знищити силу монархії і, підчинивши собі охлократичний державний апарат, дуже скоро перемогла слабу і розложену давніше класократію, а в Англії вона гризе і розкладає сильну англійську класократію ось вже більше ста літ і все ж таки в край, навіть під проводом Ллойд Джорджа, зруйнувати її досі ще не встигла. У нас в XVII століттю демократія руйнувала Українську Державу і робила повстання проти Гетьманів на протязі цілих 50 літ (від смерти Богдана до повстаннь проти Мазепи), а в 1918 році, завдяки більшій ніж в XVII ст. внутрішній слабости і незорґанізованости українських гєтьмансько-класократичних елементів, це завдання вона виконала значно швидше. Під владою старечої і розложеної охлократії петербургської ця сама українська демократія розвивалась кільканадцять літ (особливо від 1905 р. почавши), а під напором примітивно сильної охлократії большовицько-комуністичної вона щезла в кілька місяців, і т. д.

Взагалі можна сказати, що даний метод орґанізації аристократії тріватиме так довго, доки ця аристократія в стані заховати себе од внутрішнього розкладу і справитись з орґанізацією тих нових форм матеріяльної культури, що витворюються під її проводом і пануванням. Розвиток в той чи инший бік матеріяльної культури все попереджає — як було вище сказано — розвиток громадських орґанізацийних форм даної аристократії. Паралельно, під владою даної аристократії, народжуються нові аристократичні формації, які бажають влади для себе і поборюють стару аристократію. Від того, чи аристократія даного методу в стані опановувати, абсорбувати і орґанізовувати цри помочі оцього свого методу нові революцийні, деструктивні для її панування, сили — залежить її істнування. Коли даний метод з проблємом орґанізації нових революцийних аристократичних елементів справитись не може, дана аристократія гине, уступаючи своє місце аристократії иншого методу, як це ми бачили наприклад в Росії, де стара розложена петербургська охлократія уступила своє місце демократії, а послідня, по кількох місяцях правління свобідними російськими горожанами, була скинута, більше здатною ніж вона до правління цими горожанами, новою охлократією большовицькою.

— 289 —

Знов же охлократія большовицька, як взагалі всяка аристократія охлократична, держатиметься так довго, доки вона заховає внутрішню спайку, фанатичну віру і дисципліну своєї вимуштрованої безкласової орґанізації; доки вона буде в стані удержати під своєю владою всю місцеву та імпортовану матеріяльну продукцію в такому примітивному стані, щоб під впливом розвитку цієї продукції не почалась знов диференціяція на класи і щоб безкласова пасивна юрба вірила, що в правлячій нею охлократії вона знаходить захист від примусу до більш інтензивної — класової чи індивідуальної, орґанізованої чи хаотичної (класократичної чи демократичної) — а не стадної праці: оборону від тих чи инших "поміщиків", "куркулів", "фабрикантів", "буржуазії", і т. д.

Отаке задержаня в нездиференціованому стані як правлячої верстви так і безкласової пасивної маси, од якого залежить істнування охлократії, приносить навпаки смерть для класократії. Бо всяка класократична аристократія правитиме так довго, доки вона в стані власне допускати до участи в правлінню, побіч себе, аристократії нових класів, що витворюються в міру зросту матеріяльної культури. А це можливо доти, доки не розложились перші основні лицарські і продукуючі консервативні класи, доки вони не стратили свого пориву до матеріяльної і громадської творчости і доки на їх власній внутрішній силі спірається пошана перед ними і авторітет їх серед пасивних мас.*)

Врешті правління аристократії демократичної тріватиме так довго, доки єсть за що купувати опозицію, тоб то доки нагромаджених запасів матеріяльної продукції нації вистачає для поділу їх між чим раз більшим числом суверенних демократичних горожан, які в міру углубленя і поширеня влади демократії бажають за свої виборчі заслуги чим раз менше продукувати, а одночасно чим раз більше консумувати. Взагалі всяка аристократія держиться тими матеріяльними

*) З упадком внутрішньої сили, єдности і орґанізованости класократичної аристократії — який єсть наслідком її переситости, загубленя волі до влади та творчости і атрофії інстинкту розуміння реального суворого життя — розкладається її метод правління і падає її влада. Вона, замість своєю творчостю впливати на життя, починає себе до нього пристосовувати; замість панувати над реальною дійсностю, починає в ній безсило борсатись; в результаті вона уступає своє місце демократії і тоді гине в демократичному хаосі, в демократичнім удаванню "що її нема", а єсть тільки рівні і однакові демократичні горожане. Або ж пасує вона перед охлократією і тоді віддає себе на службу і під охорону охлократичній поліції. Останнє мало місце з нашою, демократизмом розложеною, лицарсько-хліборобською (шляхецько-козацькою) класократією в XVIII і XIX ст., а свіжий цього приклад дає робітничо-пролєтарська класова аристократія в Росії, де ця здеморалізована бажаннями диктатури і необмеженої влади, розбухша раптом від "здобутків революції" і пересичена ними, а при тім внутрі слаба класократія опинилась в повній залежности і в службі охлократичних большовицьких чрезвичаєк.

— 290 —

і моральними прикметами, при помочі яких вона здобула собі владу

Але тут, в цьому питанню про здобування влади, від статики ми переходимо вже до динаміки громадського життя. Бо факт однородности хотіннь випливає з аналізу того, що вже сотворено, що вже було або єсть. Коли подивимось кругом себе, чи оглянемось назад, то бачимо, що без однородности хотіннь активних і пасивних елементів нема морального авторітету і нема влади активної аристократії. Змагання ж до сотвореня такої однородности хотіннь в будуччині і прикмети присущі боротьбі за цю однородність кожному з трьох методів орґанізації аристократії — це вже динаміка, це те, що твориться, що має бути. Аналіз цієї боротьби за сотвореня однородности хотіннь, за моральний авторітет, за владу — аналіз динаміки охлократії, класократії і демократії — буде темою моїх дальших "Листів". Тут, щоб закінчити аналіз і класифікацію ріжних методів орґанізації національної аристократії по прикметам статичним, ще кілька прикладів взятих з життя ріжних націй для ілюстрації того, що було вище сказано про класократію, охлократію, демократію і для поясненя на прикладах реального життя основних ріжниць між цими методами.

Типовим прикладом правління класократії — розуміється в умовах цивілізації минулих столітть новочасної історії*) — може служити Англія.

*) Підкреслюю змінливість зовнішніх форм класократії, охлократії і демократії в залежности од часу і місця — в залежности од степені розвитку цивілізації серед даної нації — при незмінливости внутрішньої орґанізацийної суті всіх цих трьох методів. Роблю це для тих, хто буде думати, що ми хочемо живцем перебірати англійські установи, або буде казати, як напр. п. Мазепа ("Большевизм і окупація України"), що ми хочемо повернути до феодального середновіча тому, що ми класократи-монархісти. Так само дотепно було б обвинувачувати п. Мазепу, що він хоче повернути до невільництва тому, що він демократ-республіканець, і що невільництво істнувало напр. в афінській демократичній республіці. Крім того підкреслюю це для тих, хто думає, що той чи инший метод орґанізації можна здійснити, запропонувавши його даній нації тільки на папері, в формі якоїсь ще досі не знаної, чудодійної і надзвичайної літературно-ідейної новини.

Коли признати, що розвиток цивілізації полягає: в збільшеню матеріяльних благ та суми досвіду людського духа — і виявляється: в поширеню права користуватись цим досвідом і цими благами на все більше і більше число людей, — то класократія, охлократія і демократія однаково підлягають цьому законові, розуміється в добах розвитку цивілізації, а не її упадку. Зокрема що до класократії розвиток цивілізації виявляється в цьому, що устрій класовий поширюється на все ширші маси, йдучи в своїй конечній меті до того, щоб ніхто не лишався поза межами орґанізації повноправних, рівновартних і самозорґанізованих класів (упадок цивілізаціїї веде навпаки: до омертвіння класів, обмежуваня повноправного класового устрою, і розкладу класократії, як це бачимо напр. в Індії). Але всяка нова — хоч і поширена на ширші круги і тому відмінна по своїм зовнішнім формам — класократія не буде новою по своїй суті, по свому орґанізацийному методу так само, як свою стару суть і старий метод задержить всяка напр. нова демократія, хоч-

— 291 —

В періоді розвалу Римської Імперії бачимо там, як і скрізь, колоніальний хаос, що на цій далекій окраїні прибірає особливо гострі форми і продовжується ще довго по роспаді Імперії. Отже за римських часів острів колонізують Кельти, Ґели і Бретонці, потім займають його расово мішані війська Цезаря і насаждають там римську колоніальну владу, яка держиться біля 250 літ. Одним із симптомів її упадку було те, що римські легіонери під впливом демократизації зажадали, щоб з них зняли шоломи, щити і панцирі. Для нових ліберальних переконань римських горожан така зброя стала вже занадто тяжкою, а знявши її, вони встояти проти натиску варварів розуміється не змогли. Бо хоч і варвари були без тодішньої культурної зброї, але ті не боялися смерти, тоді коли у римських горожан з часів упадку імперії привязаність до приваб демократичного життя була далеко більша, ніж бажання покласти свою голову за перемогу батьківщини.

З упадком римської здержуючої влади, що дала місцевій людности досить високу культуру, на острові починається колоніальна різня між всякими місцевими хаотично перемішаними і неусталеними расами, при чім частина туземців (Бретонці переважно) кличе проти своїх же земляків собі на допомогу Англійців та Саксів, низчої тоді ще з боку матеріяльної культури і тоді ще полукочової ґерманської раси. Під сильним і безпардонним пануванням примітивного кулака цієї англо-саксонської охлократії гине попередня розложена аристократія з часів римського хаосу, наступає період колоніального затишшя і певне усталеня раси, настільки, що коли в кінці X стол. Англію хочуть зайняти Данці, проти них вибухає одностайне повстання. Тоді ж під пануванням англо-саксонської охлократії була насаджена скрізь в Англії одна віра: християнство.

Але в міру зросту матеріяльної культури влада охлократична слабне. Вищі по своїй культурі Данці, зразу відкинуті, знов наступають. Під пануванням Канута Великого (поч. XI в.), що був одночасно Королем Англії, Данії і Норвегії, починає чим раз більше просочуватись в Англію дансько-норманський елемент, приносячи з собою нову мову (в Англію йшли головним чином пофранцужені Нормани), вищу матеріяльну культуру і вищі форми громадського життя. Завзята боротьба між місцевою охлократією (чужоземного англо-

би і поширена на ще більше загальне, рівне, пряме і т. д. число своїх виборців. І для здійсненя всякої нової напр. класократії потрібний все той самий старий тип нових людей і той самий старий внутрішній класократичний орґанізацийний метод для здійсненя нових зовнішніх форм класократичної орґанізації. Отже аналіз бувших класократій, потрібний для того, щоб знати ким і як, при всяких умовах, здійснюється класократія, а не для того, щоби в нових часах і новім місці безуспішно малпувати те, що старі класократії в инших умовах свого часу і свого місця змогли колись сотворити.

— 292 —

саксонського походженя), яку все більше усував від влади оцей ново напливаючий, матеріяльно і громадськи культурніший, класократичний норманський елемент, вирішилась несподівано скоро в користь класократії, завдяки збройній інтервенції претендента до англійської корони, члена пануючої в Англії династії, а в цім часі васала французського Короля — норманського князя Вільгельма Завоювателя. По свому духу і своїм симпатіям близький до місцевої класократичної аристократії, проти якої все піднімала "народні" повстання охлократія (одно з найбільших під проводом Сакса Ґодвіна), Вільгельм зібрав по цім боці Ламаншського каналу шестидесятитисячну армію Норманів і з нею вирушив на завойованя Англії. Гірше озброєна охлократична армія англійського Короля Ґарольда не видержала напору краще озброєних Норманів і в битві під Ґастінґс (1066 р.) Вільгельм одержав повну і рішучу перемогу. Зараз після того він — неподільні досі державні землі і "общинні" овечі випаси попередніх охлократичних правителів розділив між учасниками походу. Армія норманських переможців зразу ж "вросла в землю".

Рішаючу ролю в дальшому розвиткові Англії відограв факт, що оця армія Вільгельма складалась не з кочових вояків грабіжників, якими були первісні Нормани, а з Норманів вже осілих, вже від ряду поколіннь відданих матеріяльній творчости і продукції на зайнятій ними ще давніще (в північній частині Франції) території. Отже це не були люде промишляючі війною, а ріжні тодішні продуценти (скотарі, чумаки, хлібороби), притягнуті до Вільгельмового походу власне обітницями одержати в Англії новий верстак праці.*)

Але заразом — що дуже важно — оці матеріяльно творчі продуцеити не загубили своєї первісної войовничости, заховали свій лицарський дух, випливаючий з їхньої традиції і розвинутий ще тодішньою лицарською культурою і лицарським вихованням (як опо-

*) Заховані досі реєстри цієї армії, з часу коли вона, вже в характері наділених землею англійських лицарів-землевласників, складала в 1086 р. присягу Вільгельмові, дають змогу точно опреділити походженя і рід зайняття ощих предків англійських лордів і англійської шляхти. Це був шукаючий нового верстаку праці клас озброєних і лицарських виходців продуцентів, а не охлократична кочова орда, що шукає тільки дані і грабіжа рухомих цінностей. Наша українська класократія народилась пізніше. Це було реєстрове городове козацтво Гетьмана Хмельницького. І тут велика анальоґія між 60-тисячною зареєстрованою армією Вільгельма Завоювателя і так само 60-тисячною та зареєстрованою армією Великого Богдана. Шаблею лицарською одвоювавши Україну, вона так само зразу ж осіла в землю, стала і армією лицарів продуцентів землевласників. З неї могла була вирости, так само як в Англії, сильна класократична Україна, як би це лицарство козацьке заховало так як англійське свою внутрішню єдність, як би воно не здемократизувалось, не знищило було власними руками підстави своєї сили і орґанізації: установленої Богданом дідичної, гетьманської монархічної влади.... (Проце ширше в моїй праці: "Україна на Переломі".)

— 293 —

відають хроніки, в битві під Ґастінґс Нормани кинулись в бій, співаючи поширену тоді пісню про лицарські подвиги Ролянда). Рядові цієї армії, по наділеню землею у власність, були іменовані лицарством, офіцери одержали титули баронів і ґрафів (пізніще стали їх звати лордами). Сам Вільгельм задержав для себе всі міста, більші ліси і коло 1000 великих земельних маєтків, що дало зразу королівській владі велику матеріяльну силу і повну матеріяльну незалежність від її васалів. Невеликі останки попередньої англійської охлократичної аристократії, що залишились були ще живими після битви лід Ґастінґс і в протязі ще кількох літ боронились завзято в болотах півночи, мусіли капітулювати. Після того вони, як чесні лицарі, були прийняті в ряди перемігшої класократії, а не були, як в инших країнах — де навпаки: переможена класократія мусіла капітулювати перед охлократією — повернуті в рабів і прислужників пануючої верстви. В кінці 1067 р. архієпископ — найвищий представник місцевої духовної влади — коронував Вільгельма під Лондоном.*) Нова влада політична дістала санкцію тієї релігії, яку визнавали місцеві пасивні маси і, сама корючись її законам, поклала тим основи для свого морального авторітету в очах цих мас. Від тієї хвилини починається доба все зростаючої могутности Англії.

Нова англійська класократична аристократія повстала з армії продуцентів. Осівши в землю непорушно, на стало, та взявшись до орґанізації продуктивної праці, вона заховала свою військову дисципліну, військову орґанізацію і військовий дух: психіку героізму, хотіння великого, хотіння слави та подвигу. Характер орґанізованих і дисциплінованих лицарів продуцентів — а не розпорошених продуцентів індивідуалістів — вона передала своїм дальшим поколінням ї новим класовим англійським аристократичним формаціям, кінчаючи останньою: аристократією робітничою пролєтарською. В цім джерело вікової могутности Англії.

Маєтки, які одержала зразу ця аристократія, були рівняючи невеликі і право повного персонального володіння ними було звязане з обовязком військової служби Королеві. Одначе влада Короля над нелицарськими пасивними масами виконувалась не так як в инших країнах: посередно через цю лицарську класову аристократію, а безпосередно через королівських державних урядовців. Тому

*) Ще перед походом, Папа завдяки ріжним причинам одлучив Ґарольда від Церкви і благословив Вільгельма, що у великій мірі спричинилось до його перемоги. Щоб зрозуміти цей факт треба забути про сучасні умови загального демократичного безвірря і перенестись в добу сильної віри і великих діл.

— 294 —

серед англійської класократії не міг розвинутись отой антікоролівський, феодальний (по нашому кажучи "отаманський") анархічний та еґоїстичний індивідуалізм, який привів до руїни класократичну земельно-лицарську аристократію в инших країнах. І тому англійський Король не став Королем тільки "панів", залежним од їх вибору і примхи, а став зразу дідичним Монархом, Головою цілої нації. Авторітет королівської влади спірався не тільки на признанню її і благословенню владою духовною, а і на моральнім довіррю до неї пасивних мас, що в королівських судах і урядах змогли знайти завжди оборону од зловживаннь аристократії. Спірався він на такому самому моральному довіррю класократичної аристократії, яка без обмежуючої її імперіалізм королівської влади не могла би знайти для своєї матеріяльної і громадської творчости восприїмчивости серед пасивних мас і була б виставлена завжди на небезпеку бунту і різні з боку оцього, значно од неї численнішого, місцевого пасивного населеня.

Матеріяльна сила цієї всенаціональної королівської влади зпочатку спочивала в лицарській орґанізації класової земельної аристократії, яка, володіючи зброєю та землею і зайнята своїм орґанізаторським матеріяльно продуктивним трудом, готова була кожної хвилини, як один, стати в обороні загроженого Маєстату. Згодом до цієї першої і головної опори прилучився державний адміністративний апарат, що рекрутувався з активної, матеріяльно не продукуючої інтеліґенції, яку все виділяли з себе, в міру класової диференціяції, пасивні маси нації. Ще пізніще, в міру зросту матеріяльної культури — крім першої класової земельної аристократії — стала по її образу і подобію витворюватись аристократія инших продукуючих класів. Постійне возстановлюваня — завдяки сталій та непорушній монархічній верховній владі — гармонійної і ритмічної національної рівноваги між консерватизмом старої класової аристократії і поступовостю та революцийностю аристократії нових класів — характеризує собою цілу історію Англії.*)

Завдяки лицарському орґанізованому характерові англійського класового консерватизму, цієї рівноваги між консерватизмом і поступом — між аристократією старих і нових класів —не змогли порушити

*) В європейських країнах основи держави поклав майже скрізь лицарсько-хліборобський клас і тому він став опорою класократичних монархій там, де такі (а не охлократичні) монархії повстали. Але можна допустити, що як би в якійсь не хліборобській, а промисловій країні основи держави поклав, скажім, промислово-робітничий клас і коли б, одмовившись од охлократичної диктатури, він допустив до участи в правлінню инші класи, то сотворена ним перша державна влада стала б так само монархічною і він — цей промислово-робітничий клас, творець держави — став би класом консервативним: опорою цієї ним сотвореної влади проти всяких незаконних посяганнь на неї з боку инших, допущених ним до участи в правлінню, класових аристократій.

— 295 —

всі ті періоди гострої внутрішньої боротьби, які вибухали в Англії, коли чи то революційна (Кромвель), чи королівська влада (особливо при змінах династій: Тіодори і Стюарти) виступала проти класової аристократії, бажаючи стати, при помочі охлократичного безкласового державного апарату і підчиненя собі влади духовної (англіканська Церква, індепенденти, пурітане), владою абсолютистичною, владою охлократичною: владою — чи "лівого", чи "правого", але однаково рєакцийного — самодержавя. З оцієї боротьби класократії з охлократією, з боротьби англійських класових (а не демократичних!) представницв — Парламентів — з охлократичними тенденціями Стюартів і Кромвелів, а з другого боку з політичної рівноваги між старими і новими класовими аристократіями — рівноваги, що спіралась на внутрішній силі цих аристократій — виросла ціла англійська конституція, виросло не тільки обмеженя одним національним законом самої королівської влади, але таке саме обмеженя тим самим національним законом сили консерватизму і сили поступу: сили поодиноких консервативних і поступових класів.

І коли в Англії всі революції кінчались реставрацією Монархії, а всі реакції новими "хартіями вольностей"; коли з внутрішньої боротьби переможцем виходив все принціп всекласової єдности нації, і коли Англія це така країна, що має найсильніщу державу хоч нема в ній ані сильної бюрократії, ані сталої армії і де Монарх не править, а царствує, але ті, що правлять, правлять завжди іменем Монарха, іменем персоніфікованого в його особі Маєстату цілої єдиної нації, — то причин цього факту треба шукати в класовім методі орґанізації англійської аристократії. Бо ніщо так не сприяє розвиткові почуття законности, взаємної пошани, національної єдности, любови і рівноваги між ріжними класами нації, як внутрішня сила і внутрішня орґанізованість кожного класу. Всякий орґанізований і по духу лицарський, войовничий клас не боїться дати волю і можність життя иншим класам тому, бо він сам внутрі сильний, бо зловживанню волею і порушеню закона він може протиставити не плаксиві слова, чи террор страху, а власну орґанізовану силу. Ані патріотичне демократичне шарлатанство, ані кулачні охлократичні диктатури при класократичнім методі орґанізації нації не можливі. Бо необхідність правлячих класових аристократій для нації доказується там не їх "всенародньою" патріотичною популярностю, а їх власною внутрішньою силою і моральною вартостю; бо всяка кулачна диктаторська забаганка зустрічає там не патріотичні "умовлюваня", а таку саму орґанізовану фізичну одправу з боку загрожених в свому істнуванню сильних і не розпорошених класів. І тому Англія, хоч і зачеплена сьогодня під впливом свого

— 296 —

колоніяльного поширеня, як і вся Европа, демократичним розкладом, ще має найбільше даних цей розклад перебороти силами своєї класократії і ще найменше їй погрожує неминучий для Европи наслідок сучасної демократії: — охлократична кулачно-диктаторська, чи большовицько-комуністична "ліва", чи якась "права" "наполеоновська" реакція.

Однородність політичних хотіннь активних і пасивних елементів Англії вилилась в форму однородного хотіння спільного, нормуючого, понадкласового, всенаціонального закону. Тому нація в Англії — це не демократична патріотична література, призначена для "усвідомлюваня" пасивних мас; це також не державний твір охлократичної, механічно накинутої казарменної виучки — а жива, орґанічна стихія. Народилась ця національна однородність політичних хотіннь перш за все завдяки тому, що перша матеріяльно і громадськи творча англійська аристократія — норманські завойовники Вільгельма — зуміла стати не тільки орґанізованою силою, але ще й силою, яка обмежила свій творчий порив відповідно до восприїмчивости пасивних мас. Оце обмеженя вилилось: в єдиній релігії, яка дала і активним і пасивним елементам одні закони моралі; в єдиній і для активних і для пасивних елементів монархічній владі. Завдяки цьому обмеженю аристократії, стала можливою її надзвичайно швидка національна асиміляція біля того созвучного їй класократичного англійського ядра, що вже витворилось на місці в попередній тяжкій боротьбі з охлократією. Ядро це застали вже Нормани при своїм розселеню в Англії. З нього вони взяли собі жінок, від них навчились місцевої мови і в оцім орґанічнім сполученю з ним вони витворили перші англійські класократичні семї — підставу і основу нації. Без цього місцевого ядра асиміляція їх була б розуміється неможливою.

Скріпила дальше цю асиміляцію спільна боротьба місцевої пасивної маси під проводом своєї нової класократичної аристократії проти нового напливу чужинців (оксфордський статут) і вікова війна за повну еманципацію від Франції — першої батьківщини оцієї класократичної англійської аристократії. В цій зовнішній боротьбі закінчилась внутрішня формація англійської нації — з новою мовою (що повстала з орґанічного перемішаня на англійській території мови місцевих пасивних мас з мовою прибувших активних елементів), новою своєрідною культурою, і старою назвою, в яку нова класократична аристократія, походженя норманського, вложила національний творчий зміст, що його бракувало давшій цю назву, переможеній охлократичній аристократії Англо-Саксів.

— 297 —

Орґанічна асиміляція з місцевим созвучним класократичним елєментом перших матеріяльно і громадсько-творчих норманських продуцентів-завойовників перетворила їх в перший основний національний лицарсько-хліборобський клас, в першу ґенерацію англійських консерватистів. По класам так само стала відбуватись дальша диференціація (поділ) та інтеґрація (сполученя) прибувших-активних та місцевих-пасивних елементів і в результаті отакого орґанічного перемішаня рас — не хаотично, а по класовим сталим і дідичним прикметам — повстала сильна раса нова, що не тільки збудувала собі наймогутніщу національну державу, але ще й виділила з себе, без ніякого внутрішнього ослабленя, міліони нових виселенців, творців нових націй і нових держав.

Матеріяльне життя Англії, до другої половини XIX в., можна порівняти з величною машиною, збудованою над бурхливим потоком природи-землі, машиною живою, яка все більше займає для себе стихії оцього потоку і тому все більше розростається та комплікується. До старих її коліс і трибів прилучаються, в міру того розросту, колеса і триби нові. Їх праця — це матеріяльне життя цілої нації. І сама нація — це внутрішня сила духова, яка держить вкупі всю оцю скомпліковану машину, це внутрішня ідейна взаємозалежність, необхідна для виконування кожною частиною машини своєї праці і для виконування всієї праці цілою машиною. Нація при класократії, це духова єдність здиференціованого по способу матеріяльної праці, але разом з тим і обєднаного цією спільною працею даного людського колективу. Вона обмежує, до розмірів для істнування цілої машини-нації нешкідливих, необхідне тертя між її поодинокими частинами-класами, тертя, без якого сам рух машини був би неможливий.

І тому англійська класократична аристократія, яка цею машиною править — це не охлократична безкласова бюрократично-військово-духовна орда, що стоїть понад нацією і пильнує, щоб в ній не було ніякого руху і щоб у сні стадного — "общинного" чи "комуністичного" — рабства "благоденствував" пасивний і приголомшений "народ". Це і не демократичні маґи, які "не визнають класів", а тільки бережуть єдину "патріотичну національну ідеольоґію" і коли ця "ідеольоґія" чим раз більше, з розкладом матеріяльного життя нації, руйнується і осмішується, біжать з патріотичними заклинаннями, з "виборами", з "проґрамами", і словесно намагаються поправити розторохкану і розвинчену національну машину. Англійська класократія — це представники так чи инакше продукуючих класів, які, беручи самі участь в процесі матеріяльного життя нації, творять в

— 298 —

міру його зросту все нові форми міжкласових взаємовідносин, все вищі форми громадського життя, і, прилучаючи до себе витворені цим зростом нові творчі аристократичні елементи, бережуть тим самим реальну, стихійну, орґанічну, дійсно національну, всекласову духову єдність.

Однородність хотіннь пасивних і активних елементів нації удержується тут весь час таким природнім уґрупованям ріжнокласової національної аристократії, яке не викривляється ані демократичними політичними шахрайствами, ані неістнуючим тут поліцейсько-казарменним охлократичним державним апаратом. Вона відповідає степені внутрішньої сили і потрібности для нації кожного класу і спірається на моральній авторітетности кожної класової аристократії в своїм класі. В цьому полягає ритмічність, гармонійність і орґанічність громадського життя по класократичному методу зорґанізованої нації.*)

*) На європейському континенті найбільше виразний і найменше здеґенерований тип класократії бачимо в Угорщині. Осівши в землю серед численної пасивної маси иншої раси та ставши землевласниками, прекрасно зорґанізовані мадярські войовники витворили при династії Арпадів класократичний устрій дуже подібний до англійського (майже одночасно покладені основи обох дуже подібних конституцій: англійська Велика Хартія 1215 р. і мадярська Золота Булла 1222 р.). У віковій пізніщій боротьбі з охлократією східною — турецькою, а потім з охлократією західною — австрійською, угорська земельно-лицарська класократія зуміла зберегти себе од демократичного розкладу і заховала свою силу по сьогодняшній день. Пробним каменем для її дальшого істнування буде те, чи зуміє вона, по прикладу консерватистів англійських, зміцнити та одсвіжити себе прийняттям в свої ряди созвучних їй лицарсько-продукуючих елементів (в Угорщині такі активні елементи виділяються тепер в великому числі з селянської маси) і допустити до влади представників аристократії инших класів, перш за все промислового і робітничо-пролєтарського, сама при тім не демократизуючись та не розкладаючись, але і не піддаючись спокусам смертоносної для всякої класократії і для всякого консерватизму охлократичної поліцейсько-військової диктатури.

Знов иншу дуже складну внутрішню вікову боротьбу класократії з демократією і охлократією бачимо в Германії, де в початках її державно-національного істнування, основний лицарсько-земельний клас, завдяки свому більшому багацтву і більшій без порівнання чисельности ніж в Англії, дуже скоро загубив свій первісний класократичний устрій, стратив почуття рівноваги між собою і пасивною масою, та став правити нею необмежено, витворивши лад, який треба б назвати феодальною демократією. Політичними прикметами цього ладу, як і всякої иншої демократії, була виборність голови держави, позбавленя влади виборних Цісарів — як і сучасних президентів — всякого реального змісту, необмежене правління "суверенного народу" феодалів, їх повне розпорошеня і постійна бійка між собою, подібна до бійки, яку бачимо між сучасними лідерами демократичних партій, а в результаті: повна анархія, панування кулачного права (все ж таки далеко більше морального од сучасного права грошового, капіталістичного), розпад держави і страшний визиск та роздражненя пасивних мас. Результатом оцієї феодальної демократії, в якій розложилась більша частина основного лицарсько-земельного консервативного германського класу, були селянські війни і реформація. З них виросло згодом панування абсолютистичної охлократії, що бореться потім — з одного боку зі все зростаючим впливом багатої і сильної міщанської демократії, а з другого — з останками старої земельної класократії. На жаль не маю тут місця для докладного аналізу цієї складної боротьби тим більше, що в ріжних німецьких

— 299 —

В напрямі протилежному до розвитку Англії відбувався розвиток Франції. Історія її може служити типовим прикладом, як з розкладу класократії і з нездатности охлократії справитись з проблємами матеріальної культури повстає панування демократії.

Подібно як в Англії розселеня войовничих кочових Англо-Саксів, так тут розселеня Франків ґерманської раси поклало початок самій назві та національній структурі Франції. Тільки тут охлократична влада Франків не одержала такої рішучої перемоги, як охлократична влада Англо-Саксів, Під проводом Франків не наступило таке колоніяльне затишшя, таке винищеня місцевого хаосу і така уніфікація одною владою і одною вірою пасивної маси, що так добре підготовили б цю масу до восприняття творчого класократичного елементу, як це сталося перед приходом і перемогою норманської класократії в Англії. Тут, в більшій близости до римського центру, франкські варвари застали значно вищу культуру, а заразом значно більшу мягкотілість місцевої аристократії, викликану розкладом цієї культури. Застали вони вже занесену з Риму християнську віру з її ріжними тодішніми сектами і застали врешті більшу мішанину ріжних рас, ніж це було в Англії. Перемога над місцевою ґалло-римською здемократизованою аристократією*) далась їм значно лекше, але наслідки цієї легкої

державах вона приймає ріжні форми. Про деякі її більше характерні моменти згадаю в дальших "Листах".

Врешті прикладом класократії може служити наше городове козацтво, яке, повставши з розселеня в південній Україні в XVI і поч. XVII в. зайшлого (переважно з Польщи і з північно-західних українських земель) земельно-лицарського елементу, що швидко засимілювався біля анальоґічного йому місцевого ядра, витворило одночасно, прекрасно внутрі спаяну, військову лицарську орґанізацію. "Вросши в землю", ставши землевласниками, городова козаччина визволилась, завдяки оцій своїй внутрішній військовій орґанізації і завдяки обєднаню з пасивними масами одною православною вірою, з під панування демократичної Польщи і за часів Богдана Хмельницького поклала основи монархічної класократичної Української Нації та Держави. На нещастя для України — занесена з Польщи зараза демократичного республіканства розложила нашу козацько-шляхецьку класократію. По скиненю династії Хмельницьких, вона почала битись сама поміж собою за владу. Поділена в наслідок цього на взаємно себе поборюючі та нічим в своїй зажерливости необмежені партії — а не так численна у відношеню до своїх пасивних мас, як демократична шляхта польська — вона не видержала боротьби на три фронти: з московською охлократією, польською демократією і внутрішнім бунтом позбавлених сильного і авторітетного проводу пасивних мас. З її упадком упала і сотворена нею держава.

*) Ще раз для українського читача, вихованого на демократичнім романтизмі повторяю, що під демократизацією цієї ґалло-римської аристократії не треба розуміти того, що вона почала говорити тодішньою "простою" мовою, носити тодішні свитки і широкі шаравари, співати народні пісні і т. д. Під демократизацією тут, як і скрізь, розумію приняття правлячою аристократією демократичного методу орґанізації і правління. Основи цього методу скрізь і завжди однакові: перенесеня джерел влади на той чи инший тодішній суверенний народ (поняття народу міняються, але суть лишається ця сама) і знищеня тих політичних — перш за все монархічних форм — що обмежували б владу отакої, ставшої суверенною, демократичної аристократії. За часів упадку Римської Імперії, в Ґаллії поширилась власне отака демократизація. Поодинокі краї стали управлятись виборними

— 300 —

перемоги були далеко гірші. Франкські варвари не насадили тут одної віри та не знищили своїм охлократичним пануванням місцевого колоніяльного хаосу, а навпаки: самі потонули в ньому. Своєю первісною войовничостю вони задержали тільки похід на Францію дальших кочових орд, в тім числі і своїх єдинокровних братів Аллєманів і тим поклали початок політичного відокремленя Франції. На цьому їх роля скінчилась. Вони дуже швидко асимілюються потім з місцевою ґалло-римською аристократією (шлюб франкського вождя Кльовіса з Кльотильдою, дочкою місцевого правителя, може служити алеґорією цього асиміляцийного процесу), приймаючи її віру та вносячи в її колоніяльну расову мішанину і неусталеність ще новий неспокійний войовничо-кочовничий елемент. Якогось одного ядра, біля якого могла б скристалізуватись оця асиміляція варварів, у ріжнородної місцевої аристократії не було. В наслідок цього всього перемога лицарсько-земельної верстви у Франції, яка прийшла потім паралельно з розвитком матеріяльної культури, носила зовсім инший характер ніж в Англії.

В Англії вона прийшла після впертої і оружної боротьби класократії з охлократією: вона була лицарською перемогою в чеснім бою расово усталених і одноцільних, прекрасно зорґанізованих войовничих елементів класократичних над такими ж елементами охлократичними. При чім елементів класократичних в порівнанні з пасивною масою, що залишилась після повної катастрофи пануючої досі над цею масою охлократичної аристократії, було небагато. Тут перемога мягкотілої, розложеної і здеморалізованої ще римським хаосом, осілої лицарсько-земельної аристократії над напавшою на неї кочовою охлократією наступила мирним шляхом, після цілого ряду підленьких компромісів — способом, коли так можна висловитись, доместифікації (прирученя) полудиких охлократів.*) Отже: наділеням їх ріжними римськими титулами, окруженям їх всякими почестями, уступленям їм частини влади і врешті включеням їх в ряди цієї численної у відношеню до своїх пасивних мас, місцевої

магістратами і виборними сенатами (куріями), члени яких, шляхом придбання собі прихильности виборців — тоб то шляхом конкуренцийної і дезорґанізуючої боротьби проміж собою за владу і звязані з нею багацтва — поставали тією місцевою аристократією, яку застали тут варвари.

*) В той спосіб уявляє собі сьогодня демократична європейська буржуазія і ріжні "смѣновеховцы" "еволюцію большовизму". В той спосіб відбувається на наших очах в Польщі доместифікація "пепеесовців" — цих ріжних завойовавших Польщу войовничих, переважно "кресових" елементів, що швидко гублять свою первісну революцийність та непримиримість і розпливаються в мутній воді "культурної" польської міщансько-інтеліґентської демократії. В той спосіб врешті (в Центральній Раді і потім) наша інтеліґентська демократія приручувала ріжних наших полу-охлократів, при чім результат того прирученя і демократизації для останніх — як що вірити п. Винниченкові — оказався дуже сумний і т. д., і т. д.

— 301 —

ґалло-римської, культурніщої від завойовників, але розложеної аристократії. В результаті, основний для всякої класократії перший консервативний земельно-лицарський клас, що витворився у Франції з такої мішанини місцевих здемократизованих ґалло-римських класократів з прирученими франкськими завойовниками охлократами,*) не був одної усталеної раси і навіть одної мови,**) не викрісталізувався він і не обєднався внутрі в оружній тяжкій боротьбі з сильним охлократичним противником і не мав, завдяки своїй численности, почуття необхідної рівноваги між собою і пасивними масами. Фундаменти класократії у Франції були покладені гнилі і тому на них не змогла вирости, як в Англії, міцна класократична будова.

Дальший розвиток Франції пішов шляхом охлократії. Подамо коротко головні причини і головні етапи оцієї охлократичної перемоги.

Вже в тих численних державах (до 60-ти), які застали в Ґаллії Римляне, монархічна влада була дуже ослаблена. Аристократії скрізь було там так багато і вона настільки переважала над пасивними масами, що правління її могло бути необмежене, республіканське. Римське панування не внесло в цім напрямі великих змін. Культ Імператора, який установився тоді, носив в очах Ґаллів більш релігійний, ніж політичний характер. Римські і ріжні инші напливові елементи, якими ще поповнились згодом ряди місцевої аристократії, тільки збільшили місцевий хаос і до витвореня та скріпленя єдиної і обмежуючої влади монархічної не спричинились. Тому сильна охлократична влада монархічна, яку принесли з собою франкські варвари, могла б запанувати тільки при умові звичайного охлократичного винищеня місцевої численної республіканської аристократії. Але що цього не сталося, а навпаки Франки влились в ряди цієї аристократії, то і влада монархічна, яку вони принесли з собою, дуже скоро була обмежена і зведена нінащо. Франція з часів Меровінґів і Каролінґів уявляла із себе феодальну демократію, де суверенні феодали правили необмежено пасивною масою в своїх незалежних володіннях; де вони мали тільки права і не мали ніяких обовязків; де вони вічно воювали між собою, і де монархічна влада, ставши виборною, стратила всякий реальний зміст і значіння для вибіраючих Монарха, його васалів. Повний розклад феодальної земельно-лицарської класократичної аристократії, завдяки оцьому її необмеженому правлінню, і наслідки цього

*) Треба памятати, що ця місцева здемократизована ґалло-римська аристократія це були расово ще неусталені мішанці расово найріжнорідніщих елементів, яких спроваджувала сюди з усіх всюд, чи то в характері колоністів, чи то солдатів, римська влада. Так, для прикладу, в самім Парижі були в послідніх часах Імперії на постійній службі навіть сармацькі відділи, набрані над берегами Чорного Моря.

**) Головні: legua d'oc на півдні і legua d'oil — на півночі Франції.

— 302 —

розкладу: — анархія, роздратованя пасивних мас і повний упадок в їх очах морального авторітету пануючої феодальної демократії — спричинились, як завжди так і тоді, до відродженя і перемоги охлократії.

Відродженя охлократії почалось в маленькій провінції, де нащадки полукочових Франків мали з давен давна найбільшу расову перевагу. Головними центрами цієї провінції були Париж і Орлеан. Правляча там феодальна семя Капетів, завдяки виборові одного з її членів в Королі Франції, дістала змогу примінити для цілої Франції той охлократичний метод правління, якого вживала вона в своїй провінції. Діло обєднаня і уніфікації Франції, розпочате Капетами, продовжене иншими династіями, було завершене за Людовика XIV, при якому охлократія одержала повну і рішучу перемогу над здемократизованою класократією, але заразом до дальшого правління Францією, коли в ній розпочався сильний розвиток матеріяльної культури, показала себе нездатною.

В Англії внутрі сильний, моральний і прекрасно зорґанізований земельно-лицарський клас, служачи по лицарськи, всіма своїми силами, вірою і правдою монархії, не допустив одночасно до сотвореня такого охлократичного державного апарату, при помочі якого Монарх міг би стати абсолютним володарем і повернути своїх вірних лицарів в юрбу приголомшених нагайкою рабів. Тому в Англії не витворилась ні сильна бюрократія ні стала армія, і тому англійська класократична нація і держава виросла не з сили централістично-бюрократично-військового безкласового державного апарату, який би знищив класи, а з внутрішньої сили і орґанізованости англійських класів. Правлячи нацією і державою, ці класи одночасно обмежували свою класову владу і свою класову волю одним понадкласовим законом цілої Нації і цілої Держави, — законом однаковим для аристократії і пасивних мас, і персоніфікованим в особі сталої і дідичної монархії, за яку англійська класова аристократія готова була кожної хвилини покласти свою голову. У Франції навпаки: внутрі розєднаний, здеморалізований і здезорґанізований, але численний лицарсько-земельний клас став зразу ворогом монархії; став, де тільки міг. обмежувати права Монарха і став правити сам анархічно, необмежено, тратячи чим раз більше для своєї влади моральний авторітет в очах мас. Тому розвиток французської нації і держави, розвиток однородности національних і державних хотіннь аристократії і пасивних мас пішов проти основної класократичної земельно-лицарської верстви. Її місце стала займати аристократія охлократична, що обєднавшись біля особи Монарха, перетворила владу монархічну з влади обмеженої і влади виборної,

— 303 —

у владу дідичну, абсолютистичну і необмежену. Французська класократія, замість стати як в Англії опорою класократичної монархії, здемократизувалась, занархізувалась і в результаті була знищена монархією охлократичною.

Першим засобом перемоги монархії охлократичної у Франції було сотвореня з ріжних, ворожих до розложеної класократичної земельно-лицарської аристократії, матеріально непродукуючих, здекласованих, кочових чи полукочових елементів сильного, тільки од Короля залежного, державного апарату і наємної королівської армії. Зпочатку це були скромні королівські урядовці в феодальних володіннях, що брали в імени Короля під свою оброну "народ" проти утиску феодалів. Потім: обєднані одною прекрасною зцентралізованою бюрократичною орґанізацією "лєґісти", що далі продовжували діло визволюваня народу з під влади "маленьких тиранів", а одночасно наладжували фіскальний і адміністративний державний апарат та творили ідеольоґію абсолютизму під гаслом: "що подобається Королю повинно вважатись законом". Врешті: центральні бюрократичні судові та фінансові установи (звані теж "парламентом", але з парламентом англійським — представництвом класів — вони крім назви не мали нічого спільного: їх завданням було — "слухати наказів Короля") і сотвореня сталої королівської армії зпочатку з кондотєрів, а потім з вимуштрованих і відповідно вихованих здекласованих місцевих войовничих елементів — ось головні етапи наростання сили центрального державного апарату і орґанізації сильної охлократичної аристократії.

Репрезентована оцим державним апаратом і оцею охлократичною аристократією королівська влада, опершись на невдоволеню пасивних мас з безавторітетного панування антімонархічної і свободолюбивої феодальної демократії, виступила проти неї і при помочі "народу" зразу винищила феодалів в безпосередно підлеглій Капетам провінції. Потім тим же самим методом вона стала їх винищувати в цілій Франції, прилучаючи одно за другим незалежні досі феодальні володіння до Парижського центру. Другим засобом перемоги охлократії було підчиненя абсолютистичній владі королівській, владі світській — влади духовної, влади французської католицької Церкви. "Прагматична санкція" 1438р., конкордат 1516 р., "декларація 4-х артикулів" 1682р., врешті участь кардиналів Рішельє і Мазаріні в ділі ідеольоґічного і фактичного обоснування абсолютистичної королівської влади і орґанізації бюрократично-військової охлократичної аристократії, — ось засоби, якими французська абсолютистична охлократія підрізала в край моральний авторітет здемократизованої класократії і придбала для своєї орґанізованої бюрократично-військової сили цей авторітет в очах мас.

— 304 —

Розпорошені і розєднані французські класократи не змогли противоставити побідному ходові абсолютистичної і централістичної охлократії ніякого орґанізованого опору. Проти авторітету абсолютизму, опертого на централізмі і на одній католицькій вірі, вони пробували противоставити оборону провінціональної автономії і стали приймати инші, ворожі католіцизмові, віри. Народолюбству охлократичному: "обороні народа од зажерливих панів", вони пробували противоставити народолюбство демократичне: "оборону народа од тиранської королівської влади". Але всі ці змагання здемократизованої і тому слабої внутрі класократії до нічого не привели.

Оборона провінцій перед централізацією і боротьба класократії г удержавленим католіцизмом довели до різні Альбіґойців в XIII ст., до вигнання Гуґенотів і Варфоломієвської різні в XVI ст., до взяття Рошелі в XVII ст. і в результаті скінчились повним винищеням абсолютистичною і централістичною охлократією всіх місцевих, провінціональних класократичних особливостей. Дезорґанізована і внутрі слаба класократична сепаратистична акція викликала лише централізаторську охлократичну реакцію, привела до повної уніфікації "єдиної і неділимої" Франції, до знищеня класократичного іновірства і повного тріумфу охлократичного "казьонного" католіцизму. Всі спроби незорґанізованих і слабих "народолюбних панів" підняти народ проти Короля скінчились повним фіяском, бо "народ" ніколи не йшов за слабими, хочби і найбільше народолюбними панами, а скрізь і завжди йшов за панами сильними. Орґанізована в другій половині XV в. французською здемократизованою і "кающоюся" класократією "Ліґа публічного добра", що мала на меті "визволеня нещасного народа" з під королівської влади, скінчилася тим самим, що і пізніща французська "фронда", що й анальоґічне їм повстання декабристів в Росії: повним розгромом здемократизованої земельно-лицарської класократії при помочі — набраної власне з цього самого народу і ріжних здекласованих "панів" — бюрократичної, абсолютистичної охлократії.

В результаті, поминувши часи її короткого відродженя (за панування бувшого провідника Гуґенотів, лицарського Короля Генриха IV, класократія у Франції була винищена до коріння. Її нащадки, скапітулювавши в боротьбі з охлократією, стали входити в ряди переможців. Вони покинули свої двори і замки, переселились в Париж, вступили на платну службу в королівську армію та королівську бюрократію і стали жити не так, як англійська класократія — зі своєї класової матріяльної, продуктивної праці — а з королівського жалування і з державної казни. Зі здеморалізованих лицарів, що не схотіли добровільно служити єдиній національній монар-

— 305 —

хічній владі, вони перетворились в рабів цієї влади, в лакеїв самодержавного Монарха. І тільки така лакейська служба була в кінці дозволена переможеним і здеморалізованим французським класократам. Їм було заборонено (за Людовика XIV) — під загрозою утрати ранґи, жалування і звання — займатись матеріяльним продуктивним трудом, тоб то заборонено було як раз те, чим гордилась англійська класократія, з чого черпала вона свою власну силу, і на чім спіралась як її класова незалежність, так і її потрібність для Короля, для нації і для національної держави.

Поняття нації, яке в Англії виросло орґанічно з гармонійного сполученя необхідних для життя цілої нації ріжних сильних класів на одній землі, і яке знайшло собі орґанічне завершеня в горі: в одній національно-державній, консервативній, в особі Монарха персоніфікованій владі — у Франції розвивалось якраз в протилежному напрямі: воно було видерте від слабої класократії охлократією, а тоді механічно прищеплене згори абсолютистичною охлократичною владою розпорошеній і незорґанізованій французській пасивній масі. Про націю в Англії так мало говорили на протязі столітть тому, що вона там була скрізь: в автономнім домі-семї, в автономній волості, в автономнім класі, в сильній — обєднуючій всі ці автономії — децентралізованій державі. Бо нація була там таким необхідним але і природним фактом життя, як земля, сонце, повітря. У Франції навпаки: нація це щось, про що треба кожної хвилини кричати, що треба пропагувати, боронити, суґґестіонувати, бо без цієї охлократичної віри в націю вся — механічно, муштрою і виучкою збудована — єдність національна розсиплеться в нічим між собою орґанічно не звязаний людський порох, який держиться купи тільки оцією одною вірою і пропагуючим її одним зцентралізованим бюрократично-військово-духовним державним апаратом.

Народилась оця охлократична французська нація в боротьбі класократії з охлократією. Поняття нації, сотворене у Франції — як скрізь і завжди — класократією, було вирване з її рук тоді, коли вона на своїй національній єдности з пасивними "народніми" масами захотіла оперти оборону себе і цих мас перед централізаторськими, приголомшуючими все і вся, нівелюючими тенденціями абсолютистичної охлократії. Коли б ця класократія була внутрі обєднана, зорґанізована —  коли б її не була розложила і розпорошила демократична анархія —  охлократія була би супроти неї безсила. Але з неорґанізованими, поділеними на ріжні партії і взаємно себе поборюючими класократами охлократи легко дали собі раду. Вони використали це почуття національне, яке класократія вже орґанічно прищепила була пасивним масам, зробили з нього народнє гасло проти ненавистних "на-

— 306 —

родові" (завдяки їхній слабости і анархічній розбещености) "панів", проголосили цих панів "зрадниками нації" і стали справляти їм при помочі зфанатизованого такими національними гаслами народу ріжні Варфоломієвські різні. І щоб цей, проти "панів" збунтований народ в руках своїх удержати, мусіла перемігша охлократія зробити з поняття нації охлократичну віру, зо всіма її атрибутами примітивного народнього містицизму, зненависти до невірних, охлократичного гіпнозу і суґґестії. Тому у Франції, де класократія встигла тільки покласти основи нації, але дальший провід був у неї вирваний охлократією, замість орґанічного, всім вродженого і самозрозумілого почуття нації бачимо охлократичний культ нації. Нація має там своїх святих (Жанна д'Арк), своїх невірних, своїх пророків, своїх історичних ворогів і т. д. — як раз все те, чого й сліду не було (виключаючи період охлократичної революції Кромвеля) до кінця XIX ст. — за часів найбільшої могутности — в класократичній Англії. Тому врешті в Англії класократичний Монарх —Голова Нації — був разом з тим "першим її слугою", він "стояв під законом": законом одним і обовязуючим для цілої нації. У Франції Монарх охлократичний був необмеженим правителем, стояв "понад законом", бо його іменем не тільки виконувався але і творився цей національний закон, бо він був не персоніфікацією національної єдности, а її джерелом і основою.

Розуміється така охлократична нація, — де орґанічна національна єдність підмінюється механічною національною вірою, пропагованою і репрезентованою прекрасно зорґанізованим охлократичним державним апаратом — уявляє із себе велику силу доти, доки цей зцентралізований бюрократично-військово-духовний апарат істнує. Але вона має свої слабі сторони. Перша: коли нація зливається в одно з охлократичним державним апаратом, то всі вороги охлократії стають тим самим і ворогами нації. У Франції це привело не тільки до фізичного винищеня охлократією во імя нації найбільше вартних для нації матеріяльно і громадсько творчих класократичних елементів, але спричинилось ще і до масової еміґрації цих елементів, до їх глибокої зненависти до такої, ворожої їм, французської нації, — привело наприклад до того, що найбільше вартні національно Французи влились, як еміґранти, цілими масами в ряди найбільше до Франції ворожого пруського державного апарату.*) Повне

*) Цей дуже сумний для Франції факт підкреслюють сьогодня французські історики. Так само будуть колись і наші історики плакати над тим, що відштовхнуті від України зпочатку всякими українськими "патріотичними" демократами і полу-охлократами, а потім вигнані з України комуністичними охлократами, найбільше цінні для сотвореня Української Нації класократичні, матеріяльно продукуючі і громадсько творчі елементи, що почали були націоналізуватись

— 307 —

виснаженя нації — завдяки елімінації з неї її, найбільше в порівнянні з иншими, расово і духово суцільних частин — це неминучий наслідок панування отакої національної охлократії.

Друга слаба сторона охлократії, її ахілесова пята, це повна її нездатність справитись з орґанізацією продукції, з вимогами матеріяльного розвитку нації. І в даному прикладі, у Франції, перемога абсолютизму йшла в парі з упадком промислу і хліборобства. Бо навіть найкраще зорґанізованим охлократичним державним апаратом не можна привчити націю більше інтензивно, більше орґанізовано і продуктивно працювати. Інтензивне хліборобство і машинна техніка, без яких не може бути розвитку нації, охлократичному гіпнозові не піддаються ніколи — однаково чи це буде гіпноз Людовиків, чи пророків "диктатури пролєтаріяту". І примусом охлократичним матеріяльної культури сотворити неможливо. Її розвиток губить всяку охлократію, погубив він і охлократію французську.

В класократичній Англії розвиток матеріяльної культури сотворила сама — зорґанізована в своїх продукуючих класах — нація. В охлократичній Франції, де націю репрезентувала матеріяльно непродукуюча бюрократично-військово-духовна та інтеліґентська охлократія, матеріяльна культура стала розвиватись поза нацією і наперекір нації. Зпочатку її творили ворожі до пануючої охлократії і усунуті нею од державно-національних справ французські протестантські класократи. Але, після відомого "навертання" протестантів на "національну католицьку віру" при помочі драгунських караючих експеди-

і орґанізуватись за часів Гетьманства, війшли сьогодня, як еміґранти, цілою масою — одні в найбільше до всякої України ворожу польську армію і державну бюрократію — а другі: потонули знов в "російському морі". У Франції, по знищеню орґанічних підстав нації, лишилась принаймні така сильна охлократія, яка для здобуття влади над "народом" вирвала національні гасла з рук патріотичної, національної класократії і, повернувши ці гасла проти неї, з охлократичної віри національної зробила знаряддя для сотвореня механічної національної єдности після того, як були знищені орґанічні підстави нації. Наша класократія, в масі своїй, ще не була ані національна ані патріотична. Почуття необхідности своєї, місцевої, української національної єдности між ріжними класами допіру народилось і стало рости на Україні. Тому нашій охлократії для знищеня класократії і поваленя Гетьманства не треба було довго вживати національних кличів. Короткий побут "демократичних патріотів" у Київі був скоро замінений більше зрозумілим для "народа" гаслом: земля. І тому наші реальні охлократи — ті що правлять сьогодня Україною — не національні так, як охлократи французські. Щоб панувати над "народом" їм не потрібна національна віра, бо само поняття Нації Української ще не було сотворено в реальнім життю і не було орґанічно прищеплено пасивним масам українською монархічною класократією. Що ж до наших полу-охлократів "ідейних" — цих, що сидячи на еміґрації в своїх газетах репрезентують "народ", від якого вони повтікали, і лають "хліборобів", щоб хоч цим доказати "прихильність народу" до себе — то з їхньої такої літератури реальні нації — хоч би і охлократичні — не бувають. Гниль і розклад національний — ось єдиний реальний наслідок діяльности таких спекулюючих на "народі" літераторів.

— 308 —

цій, вони мусіли покинути свою батьківщину. Винищеня класократії привело до знищеня можливости орґанічного, матеріяльного розвитку Франції. Він став з того часу відбуватись хаотично під патронатом — нездатної до його орґанізації — охлократії та насаждатись руками неперебіраіочої в засобах, масово прибуваючої до Франції, чужоземної, а поруч з нею випливаючої на верх і місцевої демократії.

Виросла оця французська демократія з останків здеморалізованої і розложеної класократії, що в "народі" стала шукати порятунку проти охлократичної народньої влади. Звідци пішли її ідеольоґи. Але дійсну реальну силу демократії дало пацифістичне, нелицарське не посідаюче тут військово-оборонних традицій, купецьке і промислове міщанство, головним чином чужинці, яких цілими масами стала спроваджувати до Франції пануюча охлократія, найбільше за Кольбера, відомого міністра Людовика XIV. Охлократична влада хотіла шляхом концесій і "казьонних пособій" сотворити з цих, незвязаних нічим з місцевим населеням чужинців послушну собі верству, яка не претендуючи на ніякі для себе політичні права, творила би для охлократії матеріальну культуру. Бо збільшеня економічного багацтва краю стало для охлократії необхідним в момент, коли податків з примітивного хозяйства для удержаня все більше численного охлократичного державного апарату і сталої армії вже не вистачало. Таким чином під владою охлократії, матеріальна продукція у Франції опинилась не так як в Англії, в руках лицарської, володіючої мечем сільської і мійської класократії, а опинилась вона в руках пацифістичної демократії. І пануючій силі охлократичній змогла противоставити ця демократія не власну орґанізовану класову силу продукції і меча, "політичний" сприт розлагателів, уміння підбунтовувати маси і врешті силу гроша.

Боротьба ж між демократією і пануючою охлократією була не минуча. Щоб здобути можність необмеженого розвитку для своєї хаотично експанзивної і зажерливої матеріяльної діяльности, демократія мусіла усунути, звязуючу цю діяльність, реакцийну владу охлократії. Коли влада охлократії приймає форми монархії, то така охлократична монархія не обмежує тільки відповідно до рівня восприїмчивости пасивних мас (як це робить монархія класократична, що тільки обмежує, але заразом і допускає орґанізовану поза державним апаратом матеріяльну творчість класової аристократії) а просто, для збереженя свого авторітету серед мас, не допускає ніякої — поза державним апаратом орґанізованої — матеріяльної творчости. Знов же репрезентуюча неорґанізовану, хаотичну і зажерливу матеріяльну творчість демократична верства всяких відірваних від рідного ґрунту охлокра-

— 309 —

тичним централізмом або не звязаних орґанічно з землею і з пасивними масами, спроваджених ним зовні колоніяльних мішанців, завжди противоставляє необмежено реакцийному абсолютистичному правлінню охлократів так само нічим — тільки в протилежний бік — необмежене, своє "поступове" республіканське правління демократів.

Першою перемогою демократії був, ще за часів абсолютизму під її впливом і під примусом потреби для охлократичного уряду буржуазно-демократичного гроша проведений, звичай продажу державних урядів. Завдяки цьому демократичне міщанство здобуло можність спокійно і пацифістично (а не так як класократи в крівавих і лицарських гуґенотських повстаннях) усувати від влади войовничу, матеріяльно непродукуючу охлократію, купуючи собі її уряди, завойовуючи її своїми грошима під свій вплив. В инших менше "культурних" країнах таку саму ролю мирної зброї, гуманітарно і пацифістично розкладаючої охлократію, відограли так звані хабарі. В наслідок "такої "пацифістичної пенетрації" (мирного проникання), охлократичний державний апарат Франції в своїх верхах був вже здебільшого в руках буржуазної та інтеліґентської демократії задовго ще до вибуху революції 1789 р., не кажучи вже про те, що в руках цієї буржуазної демократії, по знищеню класократії, опинилась в решті решт вся матеріяльна продукція. Революція мала тільки завершити цей довгий еволюцийний процес. І те, що не вдалось було колись простолінійній, лицарській — але слабій і незорґанізованій — класократії, удалось тепер нелицарській, гнучкій і багатій демократії...

"Народ" був нарешті піднятий проти охлократичної Бастилії. Одначе перший період панування демократії трівав недовго. Захоплена тоді романтичними ідеалами, демократія не порахувалась добре зі своїми дійсними, реально їй присущими силами. Знищена нею зверху, французська охлократія воскресла знову знизу. Замість охлократії "правої" появилась инша по свому складу і гаслам, але ідентична з нею по духу охлократія "ліва". Жирондисти і всі ідеалістичні демократичні формації пали під террором Жакобинців, які замість абсолютистичного Короля поставили абсолютизм Конвенту, а замість підчиненої Королям духовної влади казьонного католіцизму, задумали сотворити підчинену собі духовну владу революцийної "національної церкви". При Наполєоні охлократія здавалось здобула наново свій давній блиск і всі утрачені позиції. Але що удалось Капетам в добі застою матеріяльної культури, то не удалось Бонапартам в добі її інтензивного розвитку. Охлократія могла б знов запанувати у Франції під умовою, що розвиток матеріяльної культури було б спинено і пасивні маси повернуто назад до примітивного хозяйства. Це

— 310 —

одначе, при дуже інтензивнім темпі тодішньої франпузської матеріальної творчости і при великій численности республіканської демократичної аристократії, в руках якої ця творчість опинилась, було неможливо.*) І процес мирного опановуваня демократією охлократичної влади — процес, який тягнувся перед революцією 1789 р. століттям — тепер, при умовах для нової охлократії несприяючих, завершився перемогою демократії в кількадесят літ. "Єдність та неділимість" Франції і сотворена в революцийній боротьбі з "панами" нова механічна віра національна — були знов ділом, відродженої в революції, охлократії. Але використовування цієї національної віри і використовування єдиного і неділимого охлократичного державного централістично-бюрократично-військового апарату стало вже тепер уділом необмеженого, на "народніх" виборах опертого, республіканського правління демократії.

В цій неприродности правління поступової демократії при помочі купленої нею, розложеної і здеморалізованої реакцийної охлократії, — в повнім занику орґанічного класового консерватизму, — і в цім неприроднім явищу, що пацифістична, атеїстична і ліберальна демократія французська, підбунтовуючи весь час "народ" проти здержуючої державної влади і цим здобуваючи собі його голоси і популярність, мусить одночасно зберігати реалізуючий цю владу,

*) Розвиткові демократичної матеріяльної творчости і прийшовшій потім політичній перемозі демократії сприяло надзвичайне грошове збагаченя Франції, завдяки ограбованю численних багатих країн переможними арміями Наполєона. Збагачені тилові злодії і ріжного типу мародери побільшили своєю масою кадри французської демократії, яка згодом для себе, для свого легко здобутого багацтва, забажала необмеженої республіканської політичної влади. Здобути цю владу вона змогла тим легче, що підчас революції і наполєоновських війн були вирізані і вигнані не тільки для неї ненавистні останки класократії, але головним чином вигинула маса ворожих їй охлократів-войовників, ідейних революціонерів і жовнірів безсеребренників. Інтензивний розвиток матеріяльної культури — власне в її демократичних формах — єсть тою характерною ознакою, яка засадничо відріжняє французську революцію від революції російської. Збагачений революцією сучасний російський демократ награбоване добро пропиває, або що найбільше пускає в якусь торговельну спекуляцію, бо при перемозі — як в Росії — охлократії запрягти "народ" до продуктивної праці неможливо. Натомість тодішній демократ французський свої здобутки революції — тоді, коли охлократи гинули в війнах за цю революцію поза межами Франції — вкладав переважно в продукцію, до якої він ріжними демократичними обманствами і в першій мірі своїм золотом зумів "суверенний народ" заохотити. Але що ця продукція опинилась власне в руках демократії — зажерливої, пацифістичної, нездатної до орґанізованости, спекулянтської — то й характер прийняла вона хаотичний, неорґанізований, дрібний і брудний — такий, якою єсть і політична влада демократії. Демократичні політики і продуценти — між якими завжди, як, в данім випадку і у Франції, перевагу мають ріжні щасливі вискочки, збогачені злодії, безчесні спекулянти і т. д. — не в стані ніколи обмежити орґанізованими формами своєї зажерливости. Вони не можуть дати матеріальному і громадському життю нації того ритму та розмаху і тієї гармонії та орґанізованости, які характеризують завжди матеріальну і громадську творчість лицарської, послухом авторітетам здержаної, обєднаної і дисциплінованої — бо кровю своєю свою матеріальну і моральну силу здобуваючої і за діла свої кровю відповідаючої — класократії.

— 311 —

реакційний (не консервативний!), ворожий їй, войовничий, неліберальний і по своїм тенденціям диктаторський охлократичний державний апарат, на якому вона сидить і без якого не може бути ніякої французької нації — лежить причина політичної, соціяльної, фізичної і духової нерівноваги Франції, джерело її частих революцій, її повільного вилюднюваня і завмірання.... Тільки відродженя, або народженя якогось сильного, матеріяльно продукуючого, але заразом лицарського класу, який би зміг покласти основи класократії, могло б дати Франції нове ритмічне і орґанічне життя. Але чи це можливо, коли навіть найбільші вороги сучасної демократичної Франції — монархісти французські — і ті по свому методу орґанізації, по своїй соціяльній структурі — охлократи. Коли виступаючий там на арену політичного життя новий активний клас робітників-продуцентів, незважаючи на всі змагання синдикалістів надати йому класову орґанізацію і лицарський характер*), все більше і більше піддається з одного боку — розкладовим впливам пацифістичної соціяльної демократії, а з другого — диктаторським приманкам відродженої знов в сучаснім комунізмі старої революцийної охлократії...

Иншу форму розвитку демократії бачимо наприклад в Польщі.

Польща повстала із розселеня між пасивною словянською масою (уніфікованою вже якоюсь попередньою охлократичною племінною владою) прекрасно зорґанізованих войовників — Ляхів — (історію цього розселеня дуже добре заналізував проф. Ф. Пекосінський), які були мабуть дансько-норманського походженя і, прийшовши сюди, дуже скоро осіли в землю та разом з місцевим класократичним ядром витворили перший основний клас лицарів-землевласників. Влада цих

*) Проблєм войовничости і лицарскости пролєтаріяту займав особливо теоретика синдикалізму Жоржа Сореля. "Пролєтаріят — висловлював він свої думки-побажання в цьому напрямі — орґанізується для битви, одмежовуючись старанно від инших частин (демократичної) нації, підпорядковуючи всі свої соціяльні справи — справі бою. Він має виразне почуття слави, яке припадає його історичній ролі, і почуття героїзму, присуще його войовничій поставі. Він бажає рішаючої спроби сил, в якій би він міг виказати всю свою внутрішню вартість". Тільки така лицарська ідеольоґія могла би — на думку Сореля — виховати серед пролєтаріяту почуття чести (i'honneur), яке розвивається природно у всякій орґанізованій армії, і врятувати пролєтаріят од морального розкладу, який ширить серед нього соціялістична парламентська демократія. Остання свій вплив серед пролєтаріяту — як каже Сорель — будує на цьому, що виховує в ньому: зависть — почуття пасивних істот, і помсту — почуття типів безсилих. Сорель думав, що войовничо-лицарський характер пролєтаріяту сприятиме також відродженю енергії: раси сміливих вождів того войовничого типу (du type guerrier), що сотворив був колись велич сучасної індустрії та техніки і що сьогодня, під впливом демократії, деґенерується в тип мягкотілих соціяльних філантропів, які бажають тільки спокою та миру і "тільки думають об тім, як би перестати бути собою, якби позбутися присущих їм прикмет та обовязків" ("Réflexions sur la violence").

— 312 —

зайшлих Ляхів, що орґанічно, через подружжя в созвучному місцевому класі, засиміл.ались з місцевим польським населеням, поклала основи польській класократії, а разом з нею основи польській нації і державі.

Але класократія в Польщі не удержалась довго. Головною причиною упадку класократичної аристократії була тут її завелика перевага над пасивною масою та збільшеня її числа і непомірне збагаченя шляхом колоніального поширеня на чуженаціональні території. Утрата почуття рівноваги між аристократією і пасивними масами, завдяки численности аристократії, привела до зведеня нінащо королівської влади і до панування шляхецької демократії, при якій необмежена влада суверенного "шляхецького народу" опинилась в руках вічно воюючих між собою зажерливих і анархічних магнатів, що для своїх цілей суверенні голоси і симпатії цього "народу" в той чи инший спосіб купували. Під впливом демократизації, оцей, рішаючий про перевагу тієї чи иншої маґнацької "партії", шляхецький народ перестав бути в кінці орґанізованим класом лицарів та продуцентів землевласників. Він повернувся в розпорошену хаотичну масу вільних та свободолюбивих республіканців, що стали жити з необмеженого правління своєю Республікою, переклавши одночасно всю орґанізацію продуктивної матеріальної праці — з одного боку на зовсім чужі для нації (переважно жидівські) елементи, а з другого — на пасивну масу, позбавлену в кінці (подібно як і в демократії афінській наприклад) всяких прав і тієї охорони закона, яку давала цим масам, за часів панування класократії, обмежуюча класократичну аристократію, реальна, а не фіктивна як тепер, монархічна влада. До дальшого внутрішнього розкладу шляхецького демократичного народу спричинилось те, що його найбільше ще лицарські і активні елементи стали еміґрувати в прилучені до Польщи величезні литовсько-білорусько-українські території, асимілюючись там і кладучи основи, як в нашій козаччині наприклад, новим місцевим національним класократіям. Натомість в ряди шляхти польської стала входити масово та найбільше розложена і пасивна, а заразом найбільше "індивідуалістична" і недисциплінована литовська, білоруська і українська шляхта, яка в польськости і в охороні чужої для неї польської держави шукала захисту для свого власного безсилля, своєї анархічности і своєї незорґанізованости супроти своїх місцевих, сильніших ніж в Польщі, пасивних мас. Розуміється такий неприродний добір мав фатальні наслідки для правлячої верстви, що свої найактивніщі і найсильніщі елементи віддавала "кресам", приймаючи натомість з "кресів" елементи найслабші і найпасивніші.

— 313 —

В результаті шляхта польська, політично здемократизувавшись ї расово потонувши в колоніяльному хаосі, загубила свою первісну войовничість, єдність та орґанізованість і тому перестала служити консервативною підставою нації і держави. Але в Польщі не було, як у Франції, сильної охлократії, яка змогла б винищити оцю, повставшу з руїни класократії, шляхецьку демократію і — послухавши наприклад порад єзуїта Петра Скарги: — обєднати механічно одною фанатичною католицькою вірою загубившу вже свою орґанічну єдність польську націю; винищити при помочі "католицького народу" всіх свободолюбивих і анархічних "панів ріжновірців", та в той спосіб збудувати нову сильну, централістичну, бюрократично-військово-духовну, охлократичну державу. Охлократія польська, яка набіралась головним чином з ріжних здекласованих, — од місцевого ґрунту відірваних, але з Польщею тільки поверховно засимільованих — войовничих "кресових" елементів, в порівнанні з демократією була все за слаба. Всі її спроби (під проводом Костюшка наприклад) усунути при помочі "народу" шляхецьку демократію і сотворити сильний охлократичний державний апарат, кінчались звичайно ще тільки більшою руйнацією останків орґанічного класократичного консерватизму і врешті поцілунками з демократією. Тому польська держава істнувала по інерції доти, доки вистачило решток попереднього розложеного класократичного ладу, тоб-то доки в моменти небезпеки сяк так збіралось ще на оборону держави загальне шляхецьке рушеня (ополчення) і доки функціонував попередній класократичний, на широкій автономії земель і на орґанізованости та єдности лицарсько-земельного класу опертий, державний апарат. Коли ж, під впливом демократизації, шляхта загубила свою первісну єдність та лицарськість; коли в цій демократичній шляхецькій масі розложився лицарсько-земельний клас і з його розкладом наступила анархія, то держава польська, позбавлена вже сильної класократії, а не витворивши сильної охлократії, завдяки своїй демократичній владі — упала. Польща була поділена і польська демократія, як всяка демократія, намагалась використати для себе "заборчі", хоч і чужі, але установивші нарешті порядок і владу державні апарати. І як звичайно, найкраще це їй удалось в державі найслабшій — в даному разі в Австрії.

Сучасна демократична Польща, що повстала з перемоги Антанти, змогла наладити у себе сяку таку владу тільки завдяки фінансовій піддержці і зброї, одержаній від антантських держав; завдяки одідиченому по Австрії в Галичині державному апаратові, а також завдяки власній "пепеесовській" охлократії. Спіраючись на свою добру охлократичну орґанізацію і виставивши революційні охлократичні гасла,

— 314 —

пепеесовці в своїх військових організаціях сотворили зачатки польської армії. Але сила їх, як і попередніх польських охлократій, дуже слаба в порівнанні з демократією, шляхецькі ряди якої, що мали ще в собі останки старої класократичної культури, рідшають, поповняючись натомість ріжним расово мішаним, мало культурним, по хамськи зажерливим і спекулянтським, а тому до класової орґанізованости нездатним — інтелігентським, купецьким, фінансовим та промисловим — міщанством, і таким самим по духу, розложеним та здеморалізованим своїми демократичними провідниками, ласим тільки на землю та на гроші, пацифістичним селянством. Пепеесовська охлократична аристократія підрізала — як і давніще — своєю революційною ідеольогією і діяльностю останки польського консерватизму, не маючи одночасно сили винищити наростаючу на його місце демократію. В результаті вона спричинилась до перемоги демократії і тепер сама розкладається та потопає в оцьому новому польському демократичному хаосі, гублячи швидко свій моральний авторітет в очах обдурених нею "пролетарських і народніх" мас.*)

*) Вождь пепеесовської охлократії, Іосиф Пілсудський, в одній зі своїх останніх промов, підводячи рахунок своєі діяльности, сказав, що він "свій житєвий іспит видержав". Так, розуміється.... тільки — додамо — іспит цей був складений по більше легкому програму. Бо перед п. Пілсудським, що походить з литовсько-білоруського, у всякому разі здавна там осілого (що відбилось навіть на формі призвища) лицарського шляхецького роду, міг бути іспит инший. Він міг життя своє віддати боротьбі за державне і національне унезалежненя своєї рідної землі, за її аристократичну власновладність. Що ця земля теж хоче бути собою — цього він, розуміючий польську незалежність, не міг не знати. І не міг він також не знати, що власне таких як він бракує їй для того, щоб вона стала собою. Але він вибрав шлях меншого опору, пішов по лііії хотіннь не слабшої, але своєї землі, а сильніщої, загарбавшої цю його землю, польської метрополії. І це одступство од звичаїв лицарських на нім помстилось. Не говорять про видержаня іспиту ці, що цей іспит дійсно видержали так, як хотіли. Чужий польській метрополії по вродженому йому духу його землі — "людина, як він сам висловився, од котрої всі в Польщі втікали" — він приніс їй хоч польський, але якийсь инший патріотизм, хоч польський але не метропольний світогляд. В результаті "кресовий" шляхтич, уроджений консерватист, став в Польщі репрезентантом.... ідеольоґії революцийного пролетаріяту. Перед ним було далі два виходи: або накинути свою волю метрополії, зробити так, щоб "Польща — як він казав — мусіла його вітати, сама цього не бажаючи", і збудувати силою своєї зброї якусь нову польську державу, — або скоритись перед "маєстатом" метрополії. Він вибрав друге, і передав владу огидливій йому польській демократії. Так не поступив би пан-лицарь, в пануючій метрополії уроджений і господарем себе в ній почуваючий: той не толерував би во імя любови до Польщи цих, що цю Польщу руйнують. Але так мусів зробити "кресовець", який во імя романтичної ідеалізації метрополії вирікся добровільно своєї лицарської власновладности на своїй рідній землі і своїх лицарських обовязків супроти неї. Історія скаже, чи принесе користь Польщі отакий "іспит" її Начальника "з кресів", зложений по проґрамові найменшого опору. Чи не побільшить він тільки польського хаосу і польського демократичного розкладу. Бо, коли вжити далекого порівнання, то чи не була б захитана могутність Англії, як би наприклад Англійці з Америки замість свою державу на своїх землях будувати, виріклись би цієї державної творчости во імя "любови до Англії" і тільки кликали собі на допомогу метрополію, або назад до неї вертали і там, зі своїм вже иншим американським духом, на провідників цієї метрополії вибивались. І чи не було б краще для Польщи, коли б панове "кресовці" працювали для своїх власних дер-

— 315 —

Завдяки цьому всьому в Польщі немає міцних підстав і для класократії: немає вже основного, добре зорґанізованого, консервативного і монархічного лицарського земельного класу, біля якого могли б наростати нові продукуючі і сильні класи, немає теж і анальоґічного класу промислового. Єсть натомість тільки "праві" і "ліві" демократичні партії, на чолі яких стоять однаково декласовані і однаково деструктивні ріжні інтеліґентські демократи, що для своїх хоч ріжних "правих" і "лівих" проґрам — але для своїх абсолютно по суті однакових політичних спекуляцій — шукають опертя в однім і цім самім — однаково ними деморалізованім, революціонізованім і дезорґанізованім — "сувереннім польськім народі". При таких умовах істнування держави польської стане дуже проблематичним з хвилиною, коли перестануть піддержувати її сторонні сили і коли минеться слабість її сусідів. Бо тільки "інтересом" сильних "союзних" держав і слабостю держав ворожих може держатись всяка отака, позбавлена власної внутрішньої —  класократичної чи охлократичної — сили, демократична держава. По долі слабшої української демократії польська демократія може судити про свою власну долю. Не будучи пророком, можна здогадатись, що демократична Франція зробить колись "союзній" польській демократії теж свого роду "рижський мир". І польські насмішки над Україною та й вся польська політика супроти України можуть тільки служити ще одним показчиком істинно-демократичної політичної глупоти правлячої тепер в Польщі верстви.*)

жав і свої житєві іспити складали на землях, де вони од віків осіли, а не займались філантропійною державною творчостю для Польщи, з якою вяже їх тільки .... почуття — романтичними словами і файерверками замаскованого — власного супроти своєї рідної землі, політичного лінивства і безсилля....

*) Взагалі вражіння чогось безнадійно нерозумного роблять польсько-українські відносини, які укладаються під проводом і впливом переважаючих в обох цих націях демократій. Сильніша демократія польська в своїй "національній експанзії" на Україну вводить в польській національний орґанізм, або робить його союзниками, все, що єсть з громадського боку найгіршого на Україні: або пасивних рабів, або деструктивних і анархічних хамів. Знов демократія українська, монополізуючи "український патріотизм" і "представництво нації", звертається не так проти польської метрополії, як в першій мірі проти місцевих, осілих вже на Україні, а вийшовших колись з Польщи, активних, продукцийних і державно-творчих елементів. Не даючи крім того змоги своїми руїнницькими впливами викристалізуватись власній українській консервативній, національно і державно-творчій ґрупі, біля якої змогла би розпочатись асиміляція оцих активних, вийшовших колись з Польщи (і не з Польщи), державно-творчих елементів, — демократія українська в той спосіб руйнує і відштовхує від України сили найбільше на Українській Землі здатні до сотвореня власної, незалежної Української Держави. Мало того, в своїй боротьбі проти своїх власних державно-творчих сил і вже тут на Україні осілих, місцевих "польських панів", вона піддержує ліві, охлократичні польські елементи, тоб то якраз ці елементи, які (коли б вони на щастя України не були слабі і демократизовані) єдині ще в Польщі здатні до сотвореня сильної польської держави і до найсильніщого (на подобіє російських большовиків) затягненя петлі на шиї Української Нації. В результаті обидві ці нації, під проводом своїх "доблєстних" демократій, руйнують свою внутрішню орґа-

— 316 —

Типовим врешті прикладом непорушного на протязі столітть панування охлократії може служити Росія. Кажу іменно Росія, а не Великорусь, не Україна, не Білорусь, не Литва, Латвія, Фінляндія, кавказські нації і т. д. і т. д., бо кожна з цих націй, які входили в склад Росії, могла б була розвинутись инакше, сотворити свої власні національно-державні орґанізації, коли б всіми ними не правив один безнаціональний всеросійський охлократичний державний апарат, пристосований до восприїмчивости найнизчих, найбільше численних, але заразом найбільше пасивних та інертних мас кожної з цих націй. Складався цей охлократичний російський державний апарат з "общеруських" бюрократичних, військових, духовних та інтеліґентських елементів, які зразу шляхом террору, а потім механічної виучки набрались зі зденаціоналізованих і відірваних від рідного ґрунту членів великоруської, української, білоруської, литовської, фінської і всіх инших, заселяючих Росію націй, та з ріжних вирваних зі свого класового оточеня, здекласованих поміщиків, селян, міщан, синів духовенства, всяких "разночинцев" і т. д. Історія цієї єдиної і неділимої охлократичної орґанізації, яка правила і править всіми приголомшеними і розпорошеними "російськими націями", це і єсть історія Росії.

Розвивалась оця Росія майже так само як і рідна їй по методу орґанізації охлократична Франція. Тільки у Франції охлократія, щоб побороти хоч і розложену, але сильну численно класократію, зразу ж вирвала з рук класократії і прийняла за свої її національні гасла — по своєму, розуміється, їх переробивши та до своїх потреб пристосувавши. В Росії ж, де в центрі кристалізації російської охлократії — в землі московській — класократія була дуже слаба, національні гасла при формуванню охлократичного державного апарату довгий

нічну структуру і перетворюються в нації-професії (одна — "місіонерів демократичної західної культури на Сході", а друга — "покривджених Русинів"), нації абсолютно нездатні до незалежного державного життя, нації екстериторіяльні, на взірець нації жидівської. В Польщі оця деґенерація єсть наслідком переросту національного орґанізму, завдяки демократичній колоніяльній експанзії, а в Україні наслідком його недоросту, завдяки безсиллю демократії асимілювати для нації місцеві, територіяльні, державно-творчі елементи. Але обидві ці дегенерації єсть наслідком проводу і панування демократії. Отже хай і демократія українська не сміється з демократії польської, з її нездатности до розумного державного життя. Бо, будучи по суті такою самою демократією як і польська, вона в своїх конечних цілях, і при найбільше навіть сприяючих для неї умовах, йде до сотвореня з України копії демократичної Польщи. Копії, настільки вульґарніщої і гіршої від оригіналу, на скільки менше в Україні ніж в Польщі старих класократичних державно-національних традицій, догризанням яких може лишень держатися всяка отака "визволена" демократія — і наскільки навпаки: в Україні більше ніж в Польщі таких — нічим, ні традицією, ні одідиченою культурою не здержаних тут — руїнників, для яких "народня" демократична республіка єсть формою "державною", ідеально сприяючою національному самовирізуванню і нищеню власної держави.

— 317 —

час великої ролі не грали і стали появлятись дуже пізно, тільки в міру прилученя України і Білоруси. Але ці гасла були настільки поверховні і, як для всякої охлократії, а тим більше для російської, неприродні, що захопити ними ріжноплемінні пасивні маси, прищепити їм одну охлократичну всеросійську національну віру, і так їх національно зуніфікувати як у Франції, російській охлократії не удалось. Не перейшовши через стадію панування сильної класократії, Росія уявляє із себе й досі типову примітивну охлократію. Розпорошені і позбавлені орґанічних сполучень пасивні ріжноязичні маси звязані в ній чисто механічно в одну державну цілість, яка держиться силою, авторітетом і террором безкласового, матеріяльно непродукуючого, бюрократично-військово-духовного охлократичного державного апарату.*)

Сама назва і основи Руси були покладені розселеням полукочових добичників войовників, т. зв. Варягів, між ріжними племенами, що жили між Балтийським і Чорним Морем. Центр того розселеня вкінці означився в Київі, де, серед місцевого колоніяльного хаосу, на руїнах попередніх розложених державних орґанізмів, почалась орґанізація нової охлократичної держави, опертої на силі неосілих, не володіючих землею, а живучих тільки з дані і зі здобичі — князівських дружин. Під охлократичною варяжською владою відбулась уніфікація ріжних завойованих ними племен: їм прищеплена була одна державна назва Руси і одна віра християнська. Але осісти в землю і покласти основи класократії ці варяжські охлократи не зуміли. Сотворена ними держава була зметена новою державою охлократичною прийшовших зі Сходу кочовників-Татар. Тільки на Заході під владою нової держави Галицько-Володимирської, а потім Литовсько-Руської, серед уніфікованої вже попереднім охлократичним варяжським пануванням руської (білоруської і української) пасивної маси, почалась класократизація осідаючих в землю варяжських нащадків, під впливом нового розселеня, йдучих з Півночі і Заходу, лицарських осілих хліборобських елементів. Осівши в землю і обєднавшись біля місцевого класократичного ядра, всі ці — прийшовші переважно з Литви та Польщи, або, точніще кажучи, через Литву та Польщу —

*) Та "общеруська" мова, якої вживає тепер цей апарат, повстала тоді, коли центр Імперії вкінці опреділився на Півночі. Як би Петро Великий переніс був столицю до Київа, або десь над беріг Чорного Моря, то можна думати, що мовою російської охлократії стала би мова українська, чи точніще кажучи церковно-словянська, розвинута на українськім підложу, як церковно-словянською, розвинутою на московськім підложу, єсть сучасна мова російська. Розуміється така балакаюча по українськи общеруська охлократія була би мабуть так само національно не українською, як національно великоруською (в значінню орґанічної нації) не стала вона від того, що говорить по московськи.

— 318 —

князі, земляни, шляхта і бояри прийняли місцеву руську "восточну православну" віру та руську мову, витворили першу руську лицарсько-земельну класократію і, подібно як Нормани в англосаксонську, так ці в стару руську охлократичну назву влили новий національний, орґанічний, класократичний зміст. Але ці, покладені в Галицько-Володимирській, а потім в Литовсько-Руській державі, орґанічні класократичні основи Руської нації, не дійшовши до повного розвитку, скоро опинились під натиском двох ворожих їм сил: московської охлократії зі Сходу і польської демократії з Заходу.

Польська демократія стала розкладати литовсько-руську лицарсько-земельну класократію ізвнутрі і пацифістично. Обітницями необмеженого панування: збільшеня прав і зменшеня обовязків — вона притягнула на свою сторону ті здеморалізовані руські класократичні елементи, яким вже затяжкою здавалася сильна обмежуюча їх монархічна влада литовсько-руських Великих Князів і яким дуже усміхались "золоті" республіканські польські шляхецькі свободи. Після вікової упертої боротьби в Литовсько-Руській Державі між руськими класократичними православно-національними консерватистами і руськими демократичними "поступовцями", верх одержали послідні. В результаті прийшла інкорпорація руських земель до Польщи і руська національна класократія, опинившись в шляхецькій республіці, була там вкрай здемократизована, здеморалізована та розложена. Разом з нею розложилась, обєднуюча досі Білорусів і Українців, одна руська нація. На її місце, біля останків старої консервативної класократичної Руси, стала народжуватись і кристалізуватись на Півдні, — "на Україні" — в лиці (повставшої з розселеня там нових зайшлих лицарських елементів) класократичної і монархічної городової козаччини, нова нація — українська, а з Півночі стала наступати инша, нова Русь — Русь охлократична московська.

В Московщині — цій далекій окраїні старої Київської варяжської держави — Русь вкорінилась була дуже слабо. Новій побідній татарській охлократії вона не в стані була ставити опору і дуже скоро стала вливатись в її ряди. Оця русифікація татарського державного апарату, який покрив собою Московщину, поклала основи російській охлократії — з неї виросла вся пізніща Росія. Зпочатку крім мови і православної віри нічого иншого ця нова охлократія від старої Руси не перейняла. Назву Русь і поняття Руси в значінню національнім стала московська охлократія вживати тільки тоді, коли в сумежній Литві вона наткнулась на витворену там вже орґанічну руську націю, і коли тамошня руська класократія, розложившись та ослабивши злукою з Польщею свою монархічно-класократичну литовсько-руську

— 319 —

державу, відчинила тим самим двері для перемоги сусідньої московської охлократії. З того моменту Москва розпочала "собіраніє руських земель" методом тим самим, як на другому краю Европи збірав французські землі Париж.

В Москві при помочі татарського державного апарату, який вкінці опинився в руках Великого Князя (що став відтоді все частіще вживати титулу Царя), місцева нечисленна боярська класократія була винищена дуже скоро. Боярство московське, яке настановило пануючу династію, думаючи під її фірмою правити самім необмежено, було зметене царськими опричниками так само, як Капети змели вибравших їх феодалів; як сьогодняшній совнарком винищив чрезвичайкою настановивший його з метою "диктатури пролєтаріяту" російський робітничий клас; як взагалі всяка охлократія нищить скрізь і завжди таку здезорґанізовану і здеморалізовану класову аристократію, що в своїм внутрішнім безсиллі сподіється при помочі охлократичного безкласового державного апарату і при піддержці "народу" завести "диктатуру" свого класу.

Одержавши перемогу на місці, московська охлократія кинулась здобувати нові землі. Підійшовши до сумежної Литви, вона супроти тамошньої руської князівсько-боярської класократії стала вживати того самого методу, що Капети супроти класократії французської. Від цієї литовсько-руської класократії московська охлократія перейняла всю витворену вже там орґанічно руську національну культуру, але в цю культуру вложила вона зовсім инший охлократичний зміст. Тамошні руські гасла орґанічно-національні перетворила вона в гасла "Царські", казьонні, державні і вжила їх на винищеня руської класократії; на зруйнування орґанічних, національних підстав Руси; на механічне прилученя до нового московського державного центра, во імя Руси і при винищеню Руси, старих руських земель. Процес цей відбувався з переривами, комплікувався змінами династій і заміною при цій нагоді одної російської охлократії иншою, але суть його осталась та сама і по сьогодняшній день.

Завойованю російської охлократії піддавались одна за другою всі ті сусідні землі, де попередня класократична влада була вже розложена демократією. Так була завойована зпочатку частина Білоруси, потім частина України, потім Польща і Литва з рештою білоруських і українських земель, і т. д. і т. д. Метод цього завойованя був скрізь однаковий. При помочі сильного централістичного державного апарату, за яким стояла сильна стала армія, і при піддержці місцевих охлократичних елементів піднімався в країні, що мала бути завойована, "народ" проти "панів" і тоді, коли "пани" були вже в достаточній

— 320 —

мірі перерізані і залякані, а "народ" загіпнотизований могутностю і непереможностю абсолютистичної охлократичної влади, приходила ця влада, увільняла "народ" з під ненавистної йому політичної влади здеморалізованих "панів" і всіх повертала террором в послушну собі, нічим між собою орґанічно не звязану, стадну залякану юрбу.

Розуміється поняття "народу" і "панів" на протязі столітть мінялися. Супроти русько-литовських князів, "народом" було дрібне боярство; супроти козацької городової старшини — козацька неосіла чернь; супроти правобічної української шляхти — гайдамацьке селянство; сьогодня проти "буржуазії" підіймається "пролєтаріят" і т. д. і т. д. Але результат був скрізь і завжди однаковий. Охлократичні провідники юрби одних націй помагали нищити не тільки власну здеморалізовану класократію, але і класократію инших націй. "Черкасішки" різали по царському наказу не тільки своїх "панів-ляхів", а й бороди московським боярам; "кацапи" розправлялись не тільки зі своїми "барами", а і різали чуби у "хахлов". Одні і другі звільняли "польського мужика" з під влади "польських панів", а знов здекласовані і охлократизовані польські, українські, московські, балтийські та всякі инші "пани", сидючи по петербургських канцеляріях, європеїзували і досконалили весь цей охлократичний державний апарат, затягаючи петлю на своїй власній шиї і на шиї всіх оцих "російських націй".

Моральний авторітет російської охлократії — так само як французької, як і всякої иншої — спірався на тому захисті, який знаходили в реакцийній абсолютистичній владі безчисленні пасивні "народні" російські маси перед примусом їх до більше інтензивної матеріяльної продукції і громадської творчости з боку матеріяльно і політично активних, чи то класократичних, чи — по розкладі класократії — демократичних елементів. Поки "пани" були такими самими рабами царськими, як і "народ", поки вони не сміли проявляти ніякої власної матеріяльної і політичної акції, а мусіли робити тільки "панщину" Цареві таку саму, як і народ робив їм — але не як панам, тільки як рабам царським — доти в пасивности і нерухомости благоденствував народ і доти влада охлократичного Царя — оточена ореолом всемогутности, перед якою тремтять пани — мала повний моральний авторітет серед пасивних народніх мас і була — як і вони — непорушна. Всі спроби нечисленних здемократизованих класократичних елементів підняти народ проти Царя, кінчалися для них ще траґічніще ніж у Франції, бо тут вони були без порівнання менше численні і ще більше розпорошені та здезорґанізовані. Повстання декабристів, повстання української правобічної польонофільської шляхти

— 321 —

з її "золотими грамотами" до народу, були знищені руками самого народу, навіть без великого зусилля з боку охлократичного державного апарату. Не від здемократизованих та здезорґанізованих класократів, не від мягкотілих російських "кающихся дворян" прийшла загибель для старої охлократичної Росії — і мабуть не від всяких соціял-демократів, не від "кающихся" вже тепер "пролєтаріїв" прийде загибель для нової Росії большовицької.

Як у Франції продаж державних урядів, так в Росії увільненя дворянства од примусової служби державі поклало першу основну розколину в правлячу охлократичну верству. Бо як не було здеморалізоване і здезорґанізоване дворянство всіх російських націй, але воно російському охлократичному державному апаратові, останками своєї колишньої класократичної культури, надавало певну внутрішню єдність так само, як французській охлократії надавали таку саму єдність титуловані слуги Людовиків. Хоч і одностороння тільки (а не так, як напр. в класократичній Англії, де не тільки лицарство Монархові, але й Монарх присягав на вірність лицарству), хоч і охлократична, але ще по старому класократичному атавізмові була у цього "служилого дворянства" дійсна вірність Цареві. У Франції продаж державних урядів привела до знищеня охлократії демократією. В Росії увільненя од примусової служби дворянства привело до знищеня старої охлократії царської новою охлократією комуністичною. По "оддворянщеню" російської охлократії провести виразну гряницю між охранником і революціонером ставало з кожним днем все трудніще. Обох лучила однакова зненависть до "панов", до "буржуазії", до всіх матеріяльно продукуючих класів. Не Цареві як голові держави служила вже більшість останніх "царських слуг" — а системові, при помочі якого вони державу і її голову — Царя — використовували необмежено для себе. Систем же, метод правління, з якого вони жили, —хоч і перемінився зовсім персональний склад його верхів — остався той самий і при большовизмі. Тому перехід охрани в комуністичну чрезвичайку, перехід великої більшости державного апарату і армії з під влади Царя під владу совнаркома, міг статися, так як він стався, майже в один день з хвилиною, коли Микола II не схотів прийняти на себе ролю Івана Грозного: не зважився, як той, вирізати "поміщиків", "фабрикантів", "ліберальних ґенералів" і взагалі всіх "ворогів Царя і народа", та не зважився, як Царь Освободитель, забрати решту землі від дворян, щоб віддати її в спільне і общинне володіння селян.

Стара російська охлократія упала тому, що вона вже стала не народньою, що вона стратила підстави, на яких держиться всяка охло-

— 322 —

кратія. А стала вона не народньою з тих самих причин, що і стара охлократія французська. Для удержаня свого чим раз більшого державного апарату і все більшої армії вона потрібувала чим раз більше податків і грошей; вона мусіла поступатись своїми принціпами і мусіла розкладатись під примусом необхідности матеріальної продукції, матеріяльного розвитку.

Увільнене від своїх державних повинностей, охлократичне дворянство стратило повинности кріпацькі, і мусіло само взятись до хозяйства. Але хозяйство це не стало класократичним. В Англії навіть сьогодня, в добі комунізму і демократії, ніхто не думає серіозно про якусь "аґрарну реформу" і фермери, що живуть там на землях лордів, свої голоси при виборах віддають як і віддавали на цих же лордів та у всіх царинах життя визнають їх авторітет тому, що ці лорди їм орґанічно потрібні. Вони звязані зі своїми фермерами одною нацією; вони звязані з ними спільною орґанізацією одної класової хліборобської праці; вони обмежені в своїх правах класократичною монархією, в якій фермери можуть знайти завжди законну оборону своїх прав; вони врешті своєю персональною участю в громадськім життю, в правлінню державою і в матеріальній продукції — починаючи від свого маєтку і волости та на кабінеті міністрів кінчаючи — кожного дня наочно показують цим фермерам, що без них, без їхньої здатности до влади: — до орґанізації матеріяльного і політичного життя — фермерам не обійтись, хоч би їм прирізали які угодно "наділи", хоч би їм провели яку угодно "соціялізацію".

Російське земельне дворянство не тільки не зуміло стати потрібними в очах народніх мас, а дожилось до цього, що ріжні лівоохлократичні "народні вожді" зробили з нього найбільше лютого "ворога народу". Воно не було звязане з масами одною нацією, бо взагалі поняття орґанічної нації ні це дворянство ні ці маси не знали; воно було відірване від мас охлократичним державним апаратом, який власне виріс з того, що одділив народ од панів, взяв під свою опіку народ, а панів "чинами і жалуванням" загнав до служби оцій своїй народній державі; воно в поняттю народа не мало ніяких власних прав на свою землю, бо ж цею землею воно володіло, не як англійські лорди по праву свого меча, а по царській милости за службу царську, і Царь, коли б тільки захотів, міг їм їхню землю одібрати, як це сталося при знесеню кріпацтва.*) Врешті це дворянство, увільнене в кінці од дер-

*) Між иншим в цім лежить основна ріжниця між землеволодінням українським, що подібно як англійське, повстало зі шляхецько-козацького права меча, і землеволодінням московським, що повстало зі служби Цареві. Боротьба між цими двома абсолютно ріжними і взаємно себе виключаючими правними системами і громадськими світоглядами розпочалася на

— 323 —

жавної служби, але і не допущене до правління державою, нічим, як клас, своєї здатности до влади і своєї потрібности для держави -— як що не рахувати короткого періоду земства — не проявляло. В результаті російське дворянство, яке охлократичній владі царській було колись покорилось і в ній порятунку шукало, тепер, завдяки цій же охлократичній владі, завдяки одступству од своїх природних класо-кратичних ідеалів, було позбавлене всякої сили і всякого морального авторітету в очах пасивних мас. Воно опинилось на своїй батьківській землі в характері нічим не звязаних з народом "поміщиків", і на них "народ", коли вони задумали касувати трьохпілля та заводити інтен-зивне хліборобство, став дивитись, як на "чужинців кровопийців", що одержали підступом од Царя незаконне право на народні землі. На-

Україні вже за Гетьманування Богдана Хмельницького (про цей її період я писав ширше в праці: "Україна на Переломі"). Сьогодня вона прийняла форми боротьби хліборобів з есеровщиною. Від висліду цієї боротьби залежить у великій мірі бути чи не бути сучасній Україні.

До того, що було сказано з цього приводу в попередніх "Листах" додам, що діло тут не стільки в руїнницьких ";соціялізаціях" і есеровських проґрамах (які зрештою весь час міняються), скільки в самому духові есеровщини. Вона єсть найбільше типовим і конденсованим витвором того рабства і руїнництва, які накопичились на Україні під віковим — не допускавшим ніякої орґанічної громадської єдности — пануванням кнута російської охлократії. Визволений раб своє панування уявляє собі завжди таким, яким було дотеперішнє панування над ним. Україну люде есеровського духу (розуміється не самі тільки офіціяльні есери) мислять собі не инакше, як тільки в формі класово нездиференціованої селянської юрби, яку має облагоденствувати своїм пануванням така сама безкласова — ніким і нічим в своїм примітивнім зажерливім імперіялізмі необмежена, самодержавна в своїй "народній республіці" —українська "свідома" інтеліґенція. Між тим дух Української Нації, її джерела, її зародки — не охлократичні. Козаччина, з якої виросла Україна, була класократична і класократичну культуру вона поклала в основи України. Хто нищить цю класократичну культуру, той розвалює (козаччиною тільки покладені, але й по цей день недобудовані) фундаменти Української Нації. Історичні обставини склалися так, що всяка общерускість, починаючи від перших Варягів і на большовиках кінчаючи, вяжеться неминуче на Україні з пануванням охлократії. Реальна, а не літературна окремішність українська, чи то в Галицько-Володимірській державі, чи державі Литовсько-Руській, чи за Гетьмана Богдана Хмельницького, чи за Гетьмана Павла Скоропадського, вяжеться так само неминуче з боротьбою проти охлократії. Охлократизуючі українські інтеліґенти не можуть, як Українці, перемогти на Україні, бо — поминувши вже їх нездатність до охлократичної орґанізованости, без якої не можуть бути здійснені охлократичні ідеали — вони по духу для України чужі. Вони можуть робити тільки те, що робили од віків, од "татарських людей" почавши: винищуваням власної класократії підготовляти ґрунт під панування чужої — перш за все російської — охлократії. Сьогодня вся їх стихійна зненависть і зависть звертається проти недобитків старої хліборобської класократії. "Вампіри поміщики, замурзані в крові пожертих українських дітей" — пише в 1921 р. (статя М. Сріблянського: Голос землі, в есеровському журналі "Вільна Спілка", ч. 1) один з тих типів, що втікли од репрезентованого ними "народу" як раз тоді, коли вже "вампірів" на Україні не стало і коли в цій вже "безпоміщицькій" і вже безхлібній Україні стали не по есеровському фіґурально, а таки дійсно і дословно їсти дітей. "Престол Господаря української землі зайнятий вже Народом!" — гукає він патетично до нас, гетьманців-монархістів, забувши мабуть, що поки цей Престол був зайнятий Гетьманом, есеровський літератор сидів собі спокійно на Україні і вилетів з неї копнутий чоботом реальної "народньої влади" — не тому, розуміється, щоб він по своїй соціяльній ідеольоґії до неї не підходив — а тільки тому, що він виявив себе національно

— 324 —

родний гнів за це звернувся не тільки проти них, але й проти Царя, який з оборонця народа од панів, став тепер в народніх очах оборонцем цих панів од народу.

Коли ж до цього, з тих же самих економічних мотивів: — щоб удержати необхідний для істнування російської держави в Европі рівень матеріяльної культури — перший гробокопатель старої охлократичної Росії, Вітте, став так само як Кольбер у Франції, заводити на "казьонні пособія" російський промисел, торговлю і фінанси, плодючи в той спосіб своєрідну російську ліберальну буржуазну демократію; коли у відчинених ним вищих школах він став фабрикувати масу інтеліґенції і полуінтеліґенції, що пішла в революцію, бо казьонних посад для неї не вистачало; коли другий гробокопатель, Столипін,

активним Українцем. Отже смішне єсть його питання, скероване до нас з Праги: — скільки нас, мовляв, треба, щоб прищепити народові нашу Україну. — У всякому разі вдвоє менше, ніж щоб прищепити йому Україну есерівську: — бо коли два українські монархісти, як пише п. Сріблянський, "цілуються", то два українські есери, як напр. Проф. Грушевський і п. Шаповал, між собою гризуться.... Орґанізатори української хліборобської праці, творці зачатків місцевої орґанічної матеріяльної культури, це — для українського есера "злодії визискувачі", хоч власне з розвитком цієї хліборобської культури стала реально, а не тільки літературно відроджуватись Україна, і хоч з цієї культури жив він сам — есеровський літератор — їдячи хліб у тих же самих поміщиків, яких він сьогодня "дітожерами" називає. Тепер він примостився у чужої демократичної капіталістичної буржуазії, що бажає "мирного проникання" на Україну і висмоктування до чужого краю багацтв української землі. Але це на його думку не єсть "посередництво в операціях золотом", натомість таким "посередництвом" називає він працю на батьківській землі українського хлібороба власника, який, збільшуючи продуктивність та трудовмістимість цієї землі, тим самим збільшує багацтво свого села, свого краю. Навожу все це тільки для зрозуміння цього патальоґічного явища в українськім національнім орґанізмі, яким єсть перевага в ньому есеровщини. Сьогодня вся її зненависть звертається проти старих "панів", які зрештою — своєю класовою незорґанізованостю, політичним і національним розпорошеням, удаванням в той чи инший спосіб, що їх, як панів українських, немає, і в результаті своїм внутрішнім безсиллям — на цю зненависть есерів заслужили. Але завтра вона звернеться так само проти нової української хліборобської класової аристократії, що одна тільки в стані зорґанізувати українське селянство: перетворити його із послушної всякому чужому пануванню пасивної юрби в шануючий свою національно-державну незалежність лицарсько-продукуючий клас. Тільки во імя власних прав і обовязків, випливаючих з дідичного володіння землею по лицарському праву меча, і во імя необхідних для більше інтензивної хліборобської праці вищих орґанізацийних форм громадського життя, зможе ця нова класова хліборобська аристократія стати українською, відродити орґанічні класократичні підстави хліборобської (мабуть ще на довгі часи) Української Нації. Такого типу громадських взаємовідносин, опертого на класовій диференціяції, обмеженю класових імперіялізмів і гармонійній співпраці орґанізованих класів в однім національнім орґанізмі, визволений і бажаючий необмеженого панування раб — якого старі самодержавні погоничі юрби виховали в поняттях стадної "рівности" — восприйняти не може. Тому не проти чужої охлократії, а тільки проти своєї української класократії він здатний підіймати повстання. І доки він і далі матиме перевагу в "свідомім українстві" — про Націю Українську не може бути мови: ніякі не рабські, поважаючі себе і других, активні, державно і національно творчі елементи до такого "українства" як орґанізована політична сила не війдуть і ніхто з них, крім якихось романтиків "самогубців" —  як слушно в данім випадку вживає цього слова п. Сріблянський — належати до одної з ним "нації" не захоче.

— 325 —

задумав знищити підставу російської охлократії: общину,*) та при помочі поліції хотів привчити російського мужика до плодоперемінного "хуторського" інтензивного хозяйства; коли врешті Царь, злякавшись "панів", дав їм "конституцію" і приказав народові вибірати цих панів до Думи, щоб вони там — по глибокому пересвідченю народа — петлю на народній шиї затягали — то розуміється весь моральний авторітет старої російської охлократії в масах народніх упав. Руїну цієї охлократії тільки довершили дві програні війни і в звязку з цим, а особливо в звязку з загальною військовою повинностю, такий повний упадок страху в масах перед армією, що новій комуністичній охлократії треба було пролити море крови, щоб возстановити знов необхідний для всякої охлократії оцей страх мас перед "красноармейцем".**)

У Франції, як знаємо, місце поваленої охлократії зайняла в кінці кінців демократія. В Росії умов для перемоги демократії не було. Поняття одної російської нації і одного російського патріотизму, на якому могла б спекулювати перед народом демократія, не витворилось в Росії. Варфоломієвські різні, які своїм націям справляла російська охлократія, були все ж таки менш радикальні і менш безпардонні, ніж варфоломієвські різні охлократії французської. Під охлократичним державним апаратом російським — не так як в дійсно вже єдиній і неділимій Франції — ворушились ще недонищені обломки окремих націй. І тому демократія, яка без "патріотичної" спекуляції істнувати не може, мусіла б розбитись на окремі нації. Але ж тут на національному ґрунті в дальшій перспективі вона передчувала найстрашнішу для неї і найбільше їй ненавистну перемогу класократії. Одна тільки охлократія могла врятувати єдність і неподільність Росії, без якої істнувати не могли ті демократичні елементи, які знали, що самі вони державних апаратів окремих націй витворити і над цими націями запанувати не в силі. В цім лежить одна з головних причин

*) Значіння общини прекрасно схарактеризував в своїх споминах Вітте: "съ административно-полицейской точки зрѣнія община представляла болѣе удобства: — легче пасти стадо, нежели каждаго члена стада въ отдѣльности" (ст. 440). Цю послідню фразу повинні собі взяти як девіз і наші "соціялізатори" есери.

**) Ілюстрацією до того, чим єсть стала армія для всякої охлократії, можуть служити слова того самого Вітте. "Чѣмъ въ сущности держалась Россійская Имперія? — питає він і відповідає: — Не только преимущественно, но исключительно своей арміей. Кто создалъ Росс. Имперію, обративъ московское полуазіятское царство въ самую вліятельную, найболѣе доминирующую, великую европейскую державу? — только сила штыка арміи. Не передъ нашей же культурой, не передъ нашею бюрократичною церковью, не передъ нашими богатствомъ и благосостояніемъ преклонялся свѣтъ. Онъ преклонялся перед нашею силой, а когда.... увидѣли.... что мы совсѣмъ не такъ сильны.... то внутренніе и внѣшніе враги подняли головы" (Воспоминанія І, ст. 342).

— 326 —

такої швидкої і радикальної перемоги комуністичної охлократії в Росії.

Крім того оці російські демократичні елементи — не рівня таким же елементам французським. Там розклад класократії не завершився виключно її охлократизацією, а пішов і по лінії демократії. Як було сказано вище, з переважно протестантської частини розложеної французької класократії, що була за для віри усунена від двірських охлократичних посад, повстала матеріально продукуюча, багата національна французська демократична буржуазія. Сполучившись з таким же міщанським численним напливовим елементом і національно його засимілювавши, ця буржуазія, зміцнена ще масою революційних "нуворішів", в кінці кінців таки купила, розложила, і осідлала французську охлократію. Російська класократія тільки зохлократизувалась. Національної, матеріяльно продукуючої, російської демократичної буржуазії була невеличка жменька. Решта — теж численно як на всю Росію дуже невелика — це були або ще незасимільовані, або тільки часово тут перебуваючі чужинці, або матеріяльно непродукуючі торгові і фінансові посередники Жиди. Останні в російських умовах мусіли зразу ж одріктись од мрій про своє панування при посередництві демократії і, поки час, мусіли рятувати себе піддержкою всіма силами комуністичної охлократії, бо в противному разі вона би їх вирізала до щенту.*) Знов же розбагатівші з війни та революції ріжні злодії і спекулянти того самого типу, що остаточно перехилив був перемогу на бік демократії у Франції, тут, в Росії, в своїх по демократичному свободолюбивих і республікаських змаганнях поки що безсилі. Російська охлократія не вела досі побідних зовнішніх "наполєоновських" війн, які дали б цій демократії дійсно "добру золоту валюту". Натомість весь охлократичний державний апарат разом з армією зберігся тут для внутрішнього ужитку і російській демократії звертати його проти себе небезпешно. Врешті головне ядро російської демократії: — матеріяльно непродукуюча і позбавлена опори в грошовитій демократичній буржуазії, а тому безсила, до того ще вкрай здеморалізована — інтеліґенція серйозним ворогом для охлократії розуміється бути не могла.**) В результаті

*) Так само рішаючу ролю відограли в цьому: звичка Жидів забезпечувати свої впливи при помочі опановуваня правлячої верстви і риси созвучности, які вяжуть їх з російською комуністичною охлократією. Про це див. статю М. Тимофіїва: Жиди і народне господарство України (в цій же 4-ій кн. "Хліб. України").

**) Про характер більшости цієї поросійщеної соціялістичної і демократичної інтеліґенції на Україні будучий історик зможе судити хоча би по літературним творам її знавця і представника В. Винниченка. Полове питання, яке так займає увагу цього автора і полова анормальність, яка єсть найбільше яскравою ознако героїв його творів, ще й сьогодня, здається, відограють головну ролю в життю цієї

— 327 —

в Росії установилась знов дійсно "народня", на пасивности мас оперта, глибоко реакційна, крайнє ворожа до всякої неполіцейської — матеріальної, політичної і духової — творчости, охлократична комуністична влада.

Але і над нею, як і над старою царською охлократією, висить демоклів меч всякої охлократії: питання матеріяльної продукції. На ньому Красін зломить собі шию, як і Вітте. Бо не можна, здобувши собі моральний авторітет в очах "народу" впнищеням продуцентів і своєю власною матеріальною непродуктивностю та присущою всім воюючим пророкам погордою до матеріяльної праці — потім охлократичною поліцією примусити цей народ продукувати. Бо охлократичною нагайкою можна погнати загіпнотизовану страхом полуголодну юрбу, що найбільше, на якусь стадну примітивну роботу Але при високій техніці матеріяльної продукції, яка вимагає вже не стадного, а індивідуального, свідомого і орґанізованого зусилля — поділу праці і творчого напруженя не тільки фізичних але і духових сил кожної одиниці — охлократична, хочби і комуністична нагайка тратить всю свою чудодійну силу. Привчити "народ" працювати самому — з юрби зробити добровільно працюючих, по ріжним способам праці орґанізованих і свідомих своїх завдають продуцентів — цього ніяка охлократія світа не зуміла.

Пасивні маси по всі віки втягались до інтензивної матеріяльної творчости тільки двома шляхами. Або, обдурені примарами своєї суверенносте і заохочені хвилевим — переважно грошовим — зиском, вони працювали для цього зиску, при чім працювали без ритму, без захопленя, без радости, працювали вічно змучені тим безмежним хаосом продукції, який ми бачимо під проводом демократії. Або ж, захоплені персональним прикладом правлячої верстви, звязані з нею

інтеліґенції. Доля навіть хотіла, щоб "Моє останнє слово" п. Винниченка стало першим словом і "великим таїнством" революцією породженого, нового її покоління. Принаймні так можна судити по захопленю "поемою соняшного поета і бунтаря" п. Валєріяна Поліщука п. з. "Онан", — захопленю, яке відбиває в собі хоча би виданий "Всеукраїнським літературним комітетом" в Харкові 1921 р. збірник п. заг. "Жовтень". Навожу дословно оцих кілька цитат. "Герой змальований поетом — пише з приводу цієї "поеми" її рецензент — дійсно фанатичною фіґурою, що викликає до себе повагу. Він творить своє діло як велике таїнство, тому і його слова про неприродній вчинок набірають святости. Коли моя правиця.... (опускаю наведений рецензентом уривок в стилі варварської, дикунської порноґрафії) є чудове місце поеми, котре можна порівняти лишень з клясичними творами.... Хай обурюються — кінчає рецензент — на це уманські дурні, яким недоступна мудрість факторів, котрі сприяють розвиткові онанізму" (ст. 103/4). Навряд тільки чи ці самі фактори "сприяють" також надіям нашої демократії, яка думала і думає, що тільки демократична (ріжних партийних мастей) інтеліґенція — оце вже в другому поколінню продукуюча і споживаюча такого рода "літературу" — здатна "єдиним революцийно-демократичним фронтом, на чолі народу збудувати Україну"....

— 328 —

орґанічно по класам одною моралю, одною нацією, одною державою, вони творили не по "8 годин в день", а по цій внутрішній радости творіння, з якої повстали колишні цехові "кунстштюки", з якої виросла вся сучасна техніка, — творили духовим зусиллям всіх і кожного зокрема ці ритмічні, орґанічні, все вищі і складніщі форми техніки, штуки і продукції, які ми бачимо під проводом класократії.

Перший шлях не може вийти з Росії. Перемога в ній демократії залежить від долі Західної Европи. Коли європейська демократія найде ще в собі досить сил, щоб не тільки дурити далі та держати у себе в послуху свої пасивні маси, але ще повернути в свою колонію сто з лишнім міліонів російського "народу", то продукцію зорґанізує в Росії, так як це споконвіку бувало, той або инший "Німець" (слово це в Росії означало колись всякого чужинця). Із сучасних комуністичних "оборонців народу" зробить він стражників для своїх нових фабрик, факторій і плантацій і буде в Росії хозяювати доти, доки не знайдеться новий Пугачев, Стенька Разін чи Ленін, який всю цю імпортовану техніку знов при помочі народнього бунту зруйнує. Або ж навпаки, Европейський Вавілон — якого техніка переросла його громадську мораль і який цею технікою для оборони своїх брехливих демократичних приципів свободи і справедливости" озброїв в сучасній світовій війні юрби варварів — згине і його, як це сталося з Римом, заллють, та всю його цивілізацію зруйнують кочові, матеріяльно непродукуючі, хижацькі і рабівничі орди, з них же першою буде та, що вже зруйнувала — демократичною Антантою озброєну і в знаряддя її політики було повернуту — Росію.

Такі тільки наслідки може дати перемога демократії, або перемога охлократії.

Але може ще прийти перемога класократії. Можуть відродитись серед Українців, Білорусів і Великорусів оці думами народніми предсказані, лицарі невміраючі. Можуть віджити старі та до них прилучитись нові, матеріяльно продукуючі, але заразом лицарські, войовничі класи. Може серед кожної з цих трьох націй зорґанізуватись та обєднатись під своїм власним, окремим, національним і класократичним монархічним проводом перший, основний лицарсько-хліборобський клас. Своєю внутрішньою силою, своєю лицарською одвагою і своїм захопленям громадською творчостю та матеріальною працею він може потягнути за собою пасивну масу і, здобувши в її очах авторітет, може покласти він орґанічні основи для істнування кожної з цих трьох сильних класократичних держав і націй. Може біля цього першого основного консервативного класу розпочатись в кожній з цих національних держав наростання нових продукуючих "поступових" класів

— 329 —

в міру орґанічного та ритмічного зросту власної національної продукції, матеріальної та духової праці. Може до законом нації обмеженого, служебного: класократичного, — а не до самодержавно і необмежено правлячого нацією: охлократичного — державного апарату увійти — або до класово їй присущих: духовних контролюючих, а не до демократичних посередницько і фіктивно правлячих функцій повернутись — чесна, ідейна, матеріально непродукуюча інтеліґенція. І можуть врешті ці три національні класократичні держави, не страшні одна другій — бо орґанічно звязані зі своєю рідною землею і зі своєю власною національною продукцією (а не з охлократично-кочовничим грабуванням чи демократично-колоніяльною "експанзією") — заключити союз*) між собою і спільними силами вряту-

*) Підкреслюю: союз, а не федерація. Федерація для недорозвиненої нації означає завжди факт, що її національна аристократія абдикуе зі своїх прав та обовязків; що вона не уміє сама дати собі раду зі своїми пасивними масами; що вона не в стані сама, без чужої допомоги, правити ними; що вона не має сили зорґанізувати їх в окрему, незалежну націю. Без витвореня власної сильної аристократії не може бути Української Нації. Отже коли ми хочемо бути нацією, ми мусимо здобути державну незалежність і мусимо відкинути всяку федерацію, бо федеративні гасла деморалізують зародки нашої аристократії, загрожують процесові її зросту, зміцненя та внутрішньої консолідації. Натомість політичний союз з Білорусею і Великорусею це катеґоричний імператив закордонної політики нашої будучої Держави, нашої будучої правлячої національної аристократії. Тільки активною політикою в справах "Руського Сходу" Україна зможе забезпечити собі — здобуте її внутрішніми силами — незалежне державно-національне істнування. Пасивне становище приведе нас неминуче до руїни, до нового загарбаня нас активніщими в цьому напрямі націями. Така активна політика може бути трояка: 1. або як аванґард демократичного Заходу в руйнуванню і розлаганню Руського Сходу, 2. або як аванґард охлократичного Сходу в руйнуванню Заходу, 3. або врешті як аванґард в орґанічнім класократичнім відродженю Руського Сходу, в його обороні як перед західною демократією так і перед азіатською охлократією. Перша політика вже змонополізована Польщею, друга змонополізована Москвою і, ставши на перший або на другий шлях, ми зможемо бути тільки пасивними попихачами Польщи або Москви, гарматнім мясом в їх боротьбі між собою. Тільки третій шлях єсть нашим старим традицийним національним шляхом, від часів держави Галицько-Володимирської, Литовсько-Руської і козацької, в добі її могутности за Великого Богдана. Як політика традицийно-національна — вона мусить бути політикою всіх нас, українських консерватистів класократів. Україна, як окрема незалежна національна держава, мусить або загинути, або стати на чолі великого грядучого руху — орґанічного і національного відродженя всіх трьох Русей: їх героїчного зусилля скинути з себе як смердюче ярмо східних кочовничих охлократичних орд так і брудну лапу облесливої і розлагаючої, сьогодня тріумфуючої західної демократії. І навіть всякі т. зв. "міжнародні комбінації" Україна зможе повернути собі на користь тільки тоді, коли вона в питаннях "Руського Сходу" буде чинником позитивним, будуючим, а не неґативним і руйнуючим: коли орґанічне, класократичне і національне відродженя трьох Русей (в якому Україна має всі дані зайняти перше місце) зміцнить їх спільну союзну силу, а не ослабить цю силу в порівнанні з тією минулою "всеросійською" формою їх охлократичної і механічної "неділимої єдности", яку вони — з великою шкодою для себе — були досі витворили. Як чинник, призначений "на ослабленя Руси" — Україна це quantité négligeable і, як така, вона може фіґурувати лише в літературних мріях наших "хитрих" демократичних дипльоматів, або в утопійних комбінаціях їхніх, не менше хитрих, але і не більш розумних, союзників. Ширше маю надію розвинути ці думки в дальших "Листах". Тут ще тільки зазначу, що це

— 330 —

вати свої "великі і обильні" землі як від охлократичного, так і від демократичного розвалу

Яку б ще иншу європейську націю ми не взяли, скрізь в її окремих індивідуальних формах знайдемо в даній історичній добі один із цих самих трьох основних типів взаємовідношеня між активними і пасивними елементами: охлократію, класократію, демократію. Так само і поза Европою. Наприклад в дореволюцийнім Китаї ми бачимо одну з найкраще орґанізованих, а заразом — як що можна так сказати — стабілізованих, вже старечих охлократій, з самодержавною владою "Сина Неба" (Царя і Папи в одній особі), з цілою скомплікованою системою виучки правлячої, бюрократично-військово-духовно-інтеліґентської безкласової чиновної верстви, якої початок лежить в розселеню войовничих кочових монгольських орд серед місцевих пасивних і пацифістичних хліборобських мас. Знов розселеня инших, так само войовничих, але при тім осілих, продукуючих арійців серед дравідійських племен в Індостані, дало початок великому числу нових націй дуже високої культури, які переважно прийняли форми класократій, з поділом на класи, монархізмом як орґанізацією політичною, брамінізмом як орґанізацією релігійною і відділеням влади світської, влади меча (раджі), од влади духовної (браміни). Але так само як китайська охлократія так і класократії Індії вкінці під впливом застою в матеріяльній творчости, закостеніли в своїй старечій дряхлости. Активні колись і живі їх класи перемінились в нерухомі — не приймаючі в себе нових созвучних елементів і тому вкінці расово відокремлені та омертвілі — касти. На чоло політичного життя вибилась скрізь матеріяльно непродукуюча та не войовнича інтеліґенція (браміни) і під її деморалізуючою, бо вже необмеженою владою всі ці індуські муміфіковані національні орґанізми стали, від XVI ст. починаючи, здобичею монгольських кочових охлократій. Заслабі щоб зуніфікувати Індію одною твердою охлократичною владою і одною своєю мусульманською вірою, монгольські кочові завойовники тільки до решти знищили останки її колишньої орґанічної струк-

поясненя не призначене для наших новоспечених демократичних русофобів "западників", які збитого з пантелику українського інтеліґента годують саламахою з "західно-європейських" фраз, овіяних духом і стилем ... тьмутороканським. Цим панам дозволяємо і далі перекручувати цитати з "Хліб. України" і обвинувачувати нас тепер в "федералізмі" (пор. напр. львівський "Літературно-Наук. Вістник" кн. III, ст. 283 і инші з "Хліб. Україною" збірн. І, ст. 8 і збірн. II-III-IV, ст. 33) так, як колись во імя автономізму вони лаяли нас за самостійництво. Хай тішаться, що вони єсть "перші' і єдині самостійники", коли це їм для особистого щастя потрібно, бо ніякого реального значіння — крім забивання до решти паморок українській інтеліґенції — вся ця демократична "самостійницька тромтрадрація" (яка минеться так само скоро і несподівано, як скоро і несподівано вона у них повстала) розуміється немає.

— 331 —

тури.*) Тому в момент упадку чисто механічної, централістичної ї деспотичної влади "Великого Монгола" (зі смертю Орунґзеба в 1707 р.), Індія опинилась без всякого політичного авторітету, в повній анархії, в повному хаосі взаємно себе поборюючих ріжних рабівничих озброєних банд. Цю анархію використала чужа орґанізована сила: приватне англійське торговельне предприємство — Східно-індийська Компанія. Вона, без ніякої довгий час участи в цьому ділі англійської держави, силами власної торговельної орґанізації, по купецьки, пацифістично і компромісово, шляхом "мирного проникання", стала від 1748 р. займати Індію, купуючи собі серед Індусів прихильників, витворюючи між ними взаємну конкуренцію, беручи в оборону "покривджений народ" перед його колишніми правителями, поборюючи своїх місцевих ворогів своїми місцевими прихильниками і в результаті правлячи Індусами при помочі сіпаїв — їхніми ж власними індуськими руками. Сто літ минуло, поки англійська держава прийняла цілковито на себе оцю, здобуту без найменшого державного видатку її купцями, колонію. Східно-інд. Компанія була розвязана і правити Індією став англійським урядом призначений віце-король. Така окупація Індії неосілими тут, а тільки посідаючими тут свої факторії, пацифістичними англійськими купцями засадничо ріжниться своїм купецьким методом від завойованя Північної Америки, прибувшими туди на стало англійськими пуританськими виходцями: продуцентами і войовниками. Останнє дало початок новій державі, яка, відділившись від англійської метрополії, нівчому її рівноваги і могутности не порушила — перше натомість сотворило англійську колонію, володіння якою єсть одною найбільших небезпек, що загрожують сучасній Англії.**)

*) Проф. Грушевський в своїй "Генетичній соціольоґії" (ст. 274/6) не хоче відріжняти в Індії завойованя арійського від монгольського і за систему правління пізнішої монгольської охлократії робить відповідальною стару, зруйновану монголами, арійську класократію. Між тим Індус — скромний і чесний лицарь часів класократії — якого так надзвичайно хвалить грецький письменник Аррієн, — це не пізніщий лінивий і злий раб часів охлократії. В той самий спосіб есери в своїй політиці за правління російської охлократії роблять відповідальними усунутих цею охлократією од своєї колишньої козацької класократичної влади "українських панів". Маю сумніви, чи метод такого затемнюваня явищ громадського життя може принести користь навіть тим, хто цього методу вживає.

**) На жаль не маю тут місця, щоб показати, як здоровий класократичний англійський національний орґанізм весь час боровся і бореться з небезпекою колоніяльного розкладу, що приніс йому данайський подарунок його купців. Дві головні форми цієї небезпеки: 1. зміцненя в англійськім національнім орґанізмі охлократії шляхом збільшеня при помочі індуського наємного війська влади державного апарату, і 2. ослабленя консерватизму та непомірне зміцненя поступової демократії шляхом запаскудженя расової і духової чистоти англійського парламентського і громадського життя представниками нових індуських "горожан" і всяких спекулюючих на метропольнім патріотизмі, але вже по свому духу чужих цій метрополії англійських виходців — були усунуті в самім зародку ще в 1784 р. знаменитим

— 332 —

Північно Американські Сполучені Штати дають сьогодня тип колоніяльної демократії незвичайний і цікавий тим, що вона повстала з недорозвитку прибувшої сюди, прекрасно зорґанізованої, войовничої і продукуючої, расово і духово однопільної англійської класократії. Тільки завдяки оцим своїм класократичним прикметам, тамошні перші англійські завойовники змогли сотворити надзвичайний розвиток місцевої матеріяльної культури, змогли на зайнятій ними території, одділившись в оружній боротьбі од метрополії, сотворити нову сильну державу і змогли врешті, не перейшовши в охлократію — не витворивши ані бюрократично-централізованого державного апарату, ані сталої армії — покласти своєю внутрішньою орґанізованостю і законом Лінча кінець місцевому початковому колоніальному хаосові, а зара-

Pitt'ом. "Наші закони — казав він в своїй промові з цього приводу — завжди дбали старанно про те, щоб ніякий чужоземець (звертаю тут увагу на принціп територіяльний, основний для класократичних націй: це не "місцеві чужинці" демократій! В. Л.) не міг дати ні одного голосу на вибір члена Парламенту... Тимчасом сьогодня між нами сидять репрезентанти раджі Танжору і набаба Аркоту... Наш сором стоїть в білий день перед нами!.... Наші сенатори вже не репрезентують англійську правоту, а орієнтальну коррупцію і зіпсутість". Індія (як зрештою і инші англ. колонії) була абсолютно виключена від всякої участи у внутрішньому життю Англії. Їй дана була повна автономія настільки, що ні один гріш індуських податків не йде на потреби метрополії, призначеня віце-короля було унормовано так, що воно не могло зміцнити ані державної королівської влади, ані ліберальної демократичної опозиції до цієї влади і. т. д. Цікаво, чи мізок якогось демократичного премєра наприклад польської республіки міг би зрозуміти почування Pitt'а, коли б останній побачив раптом перед собою в своїм парламенті .... насильно туди приволочених репрезентантів "патріотичних кресів", і якогось кресовця з роду "раджів Танжору" на кріслі начальника держави!.... Але так само мабуть мізок класократичного Англійця не в стані зрозуміти скарг на "поневоленя чужинцями" якоїсь "сорокаміліонної нації". Бо такий Англієць знає що ніяку многоміліонну націю без її власної волі "поневолити" неможна, і що коли б наприклад 250 міліонів Індусів захотіли мати свою власну національну владу ("що було б з нами, коли б раптом Англію вигнано з Індії" — питає відомий індуський письменник Рабіндранат Тагор — і відповідає: "ми просто стали би жертвою инших націй". "Націонализмъ" рос. переклад Шклявера); коли б вони відповідним методом орґанізації позбулись власного внутрішнього лінивства і рабства; коли б вони не давали добровільно Англійцям сіпаїв, а навпаки: своїми високими громадськими моральними прикметами — своєю лицарськостю і працьовитою продуктивностю — дали змогу цього самого типу місцевим Англійцям увійти в їх ряди, злитись орґанічно з ними; одно слово колиб вони захотіли самі бути нацією, то "в цей самий день згинула би не тільки всяка надія удержати під нашою владою Індію, але одночасно мусіло б згинути в нас і всяке бажання намагатись це робити" — кажучи словами одного такого Англійця (J.-R. Seeley. Проф. ун. в Cambridge: The Expansion of England, франц. переклад 1901 p. ст. 280. В класократичній Англії єсть багато ворогів взагалі володіння колоніями. Вони підкреслюють взагалі шкоду, яка виникає з цього для обох сторін: і для метрополії і для колоній. Що до останніх, то надзвичайно цікаві погляди висловлював Проф.M.Goldwin Smith в своїй праці: TheEmpire 1863 p. Він вважав, що влада метрополії не дає колоніям політично дозріти. "Ми єсть причиною того — пише він — що колонії робляться через міру демократичними. Їх підданство британській короні закриває перед ними брак консервативного елементу в їх соціяльній структурі і їм здається, що вони безкарно для самих себе можуть углубляти без кінця всі ексцеси загального голосування"....)

— 333 —

зом підстави громадської моралі і орґанізованого громадського життя в своїй новій батьківщині.*)

Але класократія тут, в протилежність до своєї англійської матері, не дійшовши до повного розвитку, почала швидко розкладатись. Червоношкурі Індийці, яких застали тут англійські продуценти завойовники, це не були Англо-Сакси, яких застали в Англії Нормани. Завдяки повній відсутности серед Індийців созвучного прибувшим Англійцям класократичного ядра,**) і завдяки великій ріжниці та розбіжности в розвитку матеріальної культури між завойовниками і завойованими, місцеве населеня було винищене до тла, завойовники з ним орґанічно не злились та не засимілювались і тому класократичні елементи не витворили там спільної і для них і для Індийців обмежуючої класократичної монархічної влади, не витворили спільної з ними нової мови, нової нації, нової культури. На місце винищеної місцевої пасивної маси, правляча верства стала спроваджувати сюди вповні од себе залежних, а тому в громадському значінню безголосих і безвпливових, зпочатку неґритянських рабів, а згодом всяких расово неодноцільних і нічим між собою не звязаних європейських колоністів.

*) Закон Лінча, який більше зробив для громадського розвитку Півн. Ам. Сп. Шт. ніж всі проповіді громадської моралі, читані перед бандитами, дав такі наслідки тільки завдяки орґанізованости, єдности і високій — у відношеню до власної орґанізації — громадській моралі більшости перших англійських завойовників. Той самий метод, примінений в Мексиці пануючими там, незорґанізовними, внутрі необєднаними, анархічними метисами дав як раз протилежні результати: спричинився до занархізованя, узлодійщеня і розбандиченя цієї нещасної країни. Quod licet Jovi.... Це я вважав потрібним нагадати нашим, мріючим про свою "тверду владу", а одночасно позбавленим всякої власної внутрішньої громадської моралі і власної внутрішньої орґанізованости, республіканським недисциплінованим і анархічним, демократам і полу-охлократам....

З приводу закону Лінча цікаву думку знаходимо в старій праці про Америку відомого французського ученого P. de Rousiers: "Чесний Американець — пише він — має чудовий звичай не давати себе роздавлювати з цього приводу, що він єсть чесний. Людина ладу і порядку не єсть там доконче трусом, як це так часто трапляється у нас. Навпаки, вона вважає, що її інтереси повинні переважати над інтересами злочинців і жуликів. Що більше, такий чесний і бажаючий ладу і порядку Американець має енергію, необхідну для того, щоб боронитись. Спосіб його життя робить його здатним до дійсної самооборони, здатним до ініціятиви і відповідальности навіть за дуже строгі міри, коли обставини їх вимагають. Така людина, опинившись в новій країні, повній непочатих багацтв.... не буде вагатись во імя вищих інтересів, які вона репрезентує, винищити бандитів, що погрожують будуччині цієї країни. Ось чому стільки злінчованих повисло в Денвері, двадцять пять літ тому назад" (цитую за Сорелєм: Réflexions sur la violence).

**) Бо мабуть не ріжниця рас була причиною того, що прибувші Англійці не взяли собі за жінок Індиянок. Поженились же в Південній Америці з Індиянками Іспанці, а наприклад, як каже Проф. Ферд. Біркнер, потомство Голяндців з Готентотками в південній Африці дало нове "сильне і живуче племя" (цитую за Проф. М. Грушевським: Ґенетична соціольоґія, ст. 31). Расова ріжниця між Голяндцями і Готентотами певне не менша, ніж між Індийцями і Англійцями, і причин цього факту треба мабуть шукати в иншім взаємовідношеню громадської і матеріяльної культури між завойовниками і завойованими тут і там.

— 334 —

Тому так швидко розпочався розклад північно-американської класократії і тому під впливом цього розкладу перетворюється вона в нічим необмежену, розбещену і чим раз більше позбавлену всяких здержуючих моральних і політичних норм республіканську демократію. Первісний тип північного американця — тип сміливого, войовничого, але разом з тим пуританськи скромного, расово та духово одноцільного і дисциплінованого лицаря і продуцента класократа, в розумінню якого життя дано для творчости і боротьби, а не для спокою і приємности — сьогодня дуже швидко заникає. Замість нього появляється там, все більше подібна до європейських взірців, расово і духово чим раз більше мішана фіґура пацифістично зажерливого демократа: біржового та політичного спекулянта, що до всіх європейських прикмет цього типу додає ще специфічно американську колоніяльну безтрадицийність і безкультурність. Тому нігде так ясно, як тепер в Сполучених Штатах, не виявляється вся суть правління — позбавленої тут вже всіх здержуючих консервативних європейських пережитків — демократії. "Правління народа" — в теорії, а нічим необмежене правління горстки міліярдерів, міліонерів і біржовиків при помочі хмари куплених аґітаторів: спеціялістів по обдурюваню "суверенного народа" — в дійсности. Оцю нову демократичну Америку задемонстрував захопленій ним демократичній Европі, відомий своїми "14 пунктами" Вільсон.

Типову натомість колоніяльну демократію уявляє із себе инша американська країна: Мексика. В протилежність до Півн.-Амер. Сполучених Штатів: 1. вона була цілі століття звичайною колонією охлократичної Іспанії і державну "незалежність" вона здобула собі не стільки в упертій оружній боротьбі завдяки своїй внутрішній силі, скільки завдяки раптовому упадкові і розкладові своєї заморської метрополії; 2. місцева національна аристократія зформувалась не так як в Півн. Америці — з прекрасно зорґанізованої, расово і духово однородної та усталеної верстви, що прибула туди на завжди, шукаючи нового ґрунту для своєї матеріяльної і громадської творчости — а наросла вона з ріжних розбишацьких і анархічних іспанських виходців, що приїзжали сюди з суворої Іспанії користуватись колоніяльною "свободою", грабувати у місцевого населеня золото та срібло і шукати не поля праці, а легкої поживи, зпочатку в характері грабіжників, а потім урядовців і адміністраторів; 3. завойованя місцевого населеня відбулось не шляхом його повного винищеня як в Півн. Америці, і не в чеснім лицарськім бою (за яким пішла би орґанічна асиміляція прибувших активних елементів по звязаним внутрішньою симпатією і сімейною єдністю класам, як це наприклад сталося в Англії),

— 335 —

а шляхом мирного проникання та політичного обдурюваня, сполученого з хаотичними, безцільними і страшно жорстокими крівавими розправами; ріжні союзи і унії, за якими йшла найпідліща зрада, підійманя одної частини індийських туземців проти другої во імя індийських же "народніх" інтересів, ширеня серед них деморалізації, а при тім всім фактична безсилість супроти них правлячої прибувшої іспанської верстви — ось характерні риси вікової політики місцевої колоніяльної аристократії; 4. в результаті місцеві пасивні маси ані не були винищені активними елементами, ані активні елементи не засимілювались з ними: сполученя одних з другими відбувалось хаотично і дало такі наслідки: на 15 міліонів населеня — 19% (цей відсоток весь час зменшується) акліматизованих білих, т. зв. іспанських креолів, нащадків прибувшої сюди (від XVI ст. починаючи) верстви ріжних іспанських войовничих авантюристів і колоніяльних адміністраторів, тільки в незначному числі згодом "осівшої в землю", відданої продуктивній праці; 37% чисто червоношкурих Індийців, полукочових нащадків колишньої місцевої ацтецької охлократії (фізичний тип їх надзвичайно нагадує монгольський), зруйнованої та розложеної Іспанцями; і 44% метисів: випадкових, не звязаних ні класовою ні будь якою иншою єдностю, мішанців Іспанців з Індийцями, яких в Мексиці можна (не так як в європейських країнах) пізнати легко по шкірі і зовнішнім фізичним ознакам. Мовою національною стала мова іспанська. Такий расовий підклад т. зв. мексиканської політики.

Спроба установити в Мексиці класократичну монархію, скоро після того, як Мексика унезалежнилась від Іспанії, не вдалась. Білі іспанські креоли (на яких в перших часах мусіла би спертися така монархія) при всіх своїх — глупих і смішних тут в Мексиці — манерах іспанських грандів, в дійсности позитивних — лицарських і стоїчно-непохитних — рис характеру своїх далеких іспанських предків не задержали, а навпаки, під деморалізуючим впливом багатої і рабською людностю заселеної колонії, їх загубили. Культурні і милі поодинці, вони — як політична сила — уявляють із себе абсолютно незорґанізовану, взаємно себе ненавидячу ґрупу лінивих мягкодухих і здеморалізованих нащадків старої місцевої, колись правлячої, колоніяльної аристократії. Хоч з них власне вийшли перші творці національної і державної незалежности Мексики і хоч це вони — нащадки іспанських завойовників — перші проголосили гасло еманципації від іспанської метрополії, але довести своє діло до кінця їм не вистачило захопленя, єдности, орґанізованости і твердої консервативно-класократичної видержки. Коли упала влада метрополії — яка їх своїм охлократичним кулаком, при помочі "кациків" і єзуїтів, в купі і по-

— 336 —

слуху держала — кожний з них в душі забажав стати самому монархом, а як це йому не вдавалось, переходив в скептично-іронічну опозицію,*) починав загравати з революційною демократією і в той спосіб, як що не викликував сам "народнього повстання", то своєю руїнницькою завистю до собі подібних ставав несвідомим або й свідомим помішником його провідників. При таких умовах, позбавлена класократичних підстав монархія, установлена в 1822 р. надзвичайно здібним креолом старого місцевого аристократичного роду — Ітурбідом (коронований під іменем Імператора Августа І) мусіла прийняти форми охлократичні, наполєоновські. Але, не посідаючи, як Наполєон, старого державного апарату, "народньої" піддержки і револіоцийної армії, вона проістнувала заледве кільканадцять місяців і була повалена республіканським повстанням.

З тих же самих причин не вдалась і друга, зроблена в 1864 р., спроба установити в Мексиці монархію під владою династії Габсбурґів. Поки в Мексиці були французські війська Наполєона ІІІ-го, який в інтересі французських кредиторів Мексики піддержував Максиміліяна Австрійського, доти мексиканський метис був вірним і смирним підданим нового Імператора. Але як тільки окупацийні війська, після 2 літнього пробування, вийшли, влада монархічна опинилась без всякої внутрішньої реальної, класократичної чи охлократичної підстави. Її не піддержав ані здеморалізований і незорґанізований креол, ані полудикий Індиєць. Метис же, якому влада монархічна припинила грабіж казни, унеможливила революції зо всіма їхніми здобутками і не давала йому самому необмежено "попользоваться властю" — був розуміється її смертельним ворогом. До того Максиміліян це не був тил Вільгельма Завоювателя. Звикши до австрійських порядків, де влада Монарха спіралась на віками виробленім охлократичнім бюрократично-військовім апараті, він і тут задумав вживати методу правління Габсбурґів. Говорячи всім ласкаві слова, та не можучи здержати нікому даних обітниць; рахуючи весь час "во імя публічного добра" на компроміси між поборюючими себе партіями; пропаґуючи лібералізм там, де не було ще консерватизму — в країні необмеженої свободи і анархії; бажаючи поступу для нації, яка ще не мала твердого основного ґрунту, від якого можна би було цей поступ розпочати — він не тільки не спричинився до орґанізації основного консервативного

*) Цитований вже мною вище Garcia-Caldéron подає такий рис характеру креола: "його ядовита і тонка іронія дуже швидко охоложує всякий буйніщий ентузіязм: він тріумфує сміхом". Жерел цього "мексиканського юмору" треба мабуть шукати в орґанізацийній і політичній імпотентности креола, випливаючій з його анархічного індивідуалізму, лінивства, оспалости, ситости і врешті великої чисельної переваги над ним метиса та Індийця.

— 337 —

монархічного класу, а розпорошив сили навіть своїх сторонників і знищив сам підстави своєї влади. В результаті, як тільки вийшли окупацийні французські війська, проти Максиміліяна вибухло, піддержане північно-американським золотом, "народне повстання" і цей нещасний романтик, що, забувши про силу, хотів правити Мексиканцями "во імя їх добра", був розстріляний ними в Червні 1867 р.

Так само як класократична, не могла бути тут заведена і народня охлократична влада, для якої підставою служать оцих 37% полукочових і полудиких Індийців. Спроби установленя такої влади робляться там що кілька років і одна з послідніх трівала від 1911 до 1918 р. під проводом бандита Цапати, який прозвав себе "Атіллою полудня", зформував з ріжних головорізів "леґіон смерти", укріпився в місцевостях, де переважає індийське населеня і підчас своєї "боротьби за владу; спалив до тла кільканадцять міст, масу сел і хуторів, вирізавши при тім більшість їхніх мешканців. Але всі ці спроби установленя дійсно "народньої" влади не удаються тому, що її перемога можлива тільки при повороті до матеріяльної культури Ацтеків. В результаті мексиканські охлократи служать тільки знаряддям в руках метисів демократів, які вживають їх як гарматнього мяса для своїх повстаннь і революцій, а потім, по захопленю влади, проганяють.

При слабости консервативної монархічної класократії і реакцийної народньої охлократії — править Мексикою, революційний і "поступовий", демократичний республіканський метис. Він має тут не тільки перевагу чисельну (44%), але і велику, спеціально до такого рода обставин пристосовану, перевагу духову. Як білий — гордий, лінивий і незорґанізований — креольський класократ, так і червоношкурий — по рабськи митикуючий — індийський охлократ — обидва вони в Мексиці, при всіх своїх внутрішніх хибах і слабости (або може власне завдяки цьому) в політиці непрактичні фантасти і обидва вони дають найбільший процент тих, кого вішають і виганяють підчас мексиканських революций. Метис же, як згідно стверджують всі дослідники цієї країни, крайній і при тім надзвичайно грубий і примітивний реаліст.*) Сполучаючи в собі в хаотичній мішанині "панський"

*) Реалізм єсть прикметою в громадськім життю позитивною. Без нього неможлива ніяка дійсно творча громадська діяльність. Брак реалізму (цей брак приймає дуже ріжнородні форми) єсть звичайно ознакою класів і рас ослаблених, виміраючих. Але реалізм творців визначається тим, що вони не тільки розуміють дійсність, але й панують над дійсностю, очевидно в межах цивілізацийних умов даної доби людського істнування. Панують же вони над нею тому, що, беручи її такою, якою вона єсть, вони одночасно перетворюють її по образу своїх хотіннь, прибраних в форму ясних і виразних ідей, та обмежених методом поступованя, опертім на історичнім досвіді. Від цього творчого, опертого на традиції, культурного реалізму — реалізм примітивний, варварський (в даному разі мексиканських метисів) ріж-

— 338 —

анархічний індивідуалізм креола з рабським сервілізмом і хитростю Індийця, він першого ненавидить всею душею і поборює всіма силами тому, що креол своєю расовою та культурною вищостю і своєю іронією заважає йому розперезано і по хамськи панувати.*) До другого він ставиться з найглибшою погордою, використовуючи без всяких скрупулів для своїх політичних комбінацій всі хиби і слабости Індийця. Низчий від креола по своїм расовим здібностям і по своїй цивілізації,**) він його перемагає своїм, зажерливим, варварським і нічим необмеженим імперіялізмом (бажанням влади), який у креола в таких примітивних формах під впливом цивілізації вивітрився, а форми культурні, орґанізовані — обмежені монархією і релігією — завдяки креольській розєднаности і неорґанізованости, не зміг прийняти. Знов же Індийця метис побиває його ж власною зброєю: підступом, обманством і хитростю, крім того грубим матеріалістичним раціоналізмом у відношенію до нього, як до потрібного для демократичної політики виборчого чи революційного бидла — без тіні цієї ідеалізації і цього бажання бачити в ньому християнина, що була прищепила креолам, поширена іспанськими єзуїтами і на Індийців, католицька віра.

Цілі, які здійснює метис при помочі оцих своїх духовних прикмет, не носять якогось вищого характеру. В своїй боротьбі за владу він не захоплюється ніякими ідеями, а виключно жалуванням, посадами і

ниться тим, що він не має ані сталого орієнтацийного пункту в формі ясних і твердих ідей, ані не визнав історичного досвіду в формі одідичених традицій. Тому такого типу — безідейні і некультурні реалісти — ніколи не панують над дійсностю, а завжди, і при тім в кожний момент инакше, намагаються пристосуватись до неї. Ці реалісти не єсть пани, а раби дійсности і тому при всім своїм великім реалізмі, вони ніколи не творять нових форм громадського життя, а безсило борсаються в ньому, знаходячи завжди найглупший кінець для всіх своїх найхитріщих комбінацій. Про ці два типи реалізму: — класократичного (в багатьох випадках також охлократичного) і демократичного — ширше в дальших "Листах", де буде мова про динаміку трьох методів орґанізації національної аристократії.

*) Caldéron розріжняе два типи цих "полукультурних" — як він каже — республіканських правителів: насильника і хитруна. Перший править як Гун: террором і казармовою дисципліною. Другий: брехнею і крутійствами, вживаючи замість сили: — підкупу і коррупції (ор. с. 343). При чім і в першім і в другім випадку, нічого, крім руїни, з цього правління не виходить.

**) Garcia-Caldéron цитує аргентинського соціольоґа, який каже, що "метис тільки в третім, четвертім або пятім сполученю з білою расою стає здібним присвоїти собі європейську культуру". Але в Мексиці процент білої раси, завдяки політичній перевазі і пануванню метиса, весь час якраз зменшується: з шостої частини населеня в 1810 р. вона в р. 1912 упала до двадцятої. Цей регрес — пише Caldéron — становить велику небезпеку, бо цивілізація Південної Америки залежить од числової переваги іспанських завойовників, від переваги білої раси (ор. с. 338), Мексиканські патріоти мріють про нову європейську імміграцію, про нових "Варягів". Тільки ж, при сучаснім республіканскім устрої і при пануванню демократичного метиса, ніякий путній "Варяг" — поскільки він не прийде як орґанізована завойовницька сила — в Мексиці не удержиться, а головне, без созвучного йому місцевого ядра, з такого роду пануючою верствою він ніколи національно не засимілюється.

— 339 —

взагалі тільки матеріальними благами влади. Розуміється що таким расовим і духовим прикметам цієї правлячої аристократії може відповідати тільки устрій демократичної і народньої республіки, бо тільки при цьому устрої влада робиться загально доступною і нею може користуватись вся — позбавлена творчих ідей, талантів і вищих поривів, а при тім зажерливо бажаюча необмеженої влади — расово і духово мішана мірнота. Вище вже було сказано, що уявляють із себе оці, оперті на розпорошених і неоднородних метисах, південно-американські демократичні республіки. З окрема що до Мексики найкраще це видко у назві: "раю бандитів і generale" (generale — називають мексиканських народніх отаманів—провідників повстаннь), яку придбала собі ця країна серед чужинців. Провести там виразну границю між одними і другими абсолютно неможливо. Революції і контрреволюції в державному масштабі (льокальні "повстання", сполучені неодмінно з грабіжом, трівають безупинно) відбуваються що пару літ. З великого числа президентів, які правили там в останнім столітті, тільки два умерло нормально в своїй країні, решта або убиті, або вигнані. В числі послідніх найбільше з них всіх здібний (як звичайно метис по походженю, семінарист по освіті, адвокат по професії) Порфірій Діац, що за концесії здобув піддержку північно-американських капіталістів і —купуючи собі за їх золото преторіанців та винищуючи нещадно всіх опозиціоністів і революціонерів — зміг правити довгий час мексиканською демократією по охлократичному, як нічим не обмежений, самодержавний диктатор.

Подібного рода диктатури це ще для таких республік ідеал, який вони в стані осягнути тільки рідко і тільки при дуже сприяючих умовах. Їх звичайний стан це анархічна, нічим необмежена боротьба демократичних партій.*) Щоб побороти цю демократичну анархію диктатурою охлократичною, опертою на власних внутрішніх силах, треба би сотворити відповідну, одною фанатичною вірою спаяну, сильну орґанізацію і владу цієї орґанізації оперти на найнизчих — в даному разі на індийських — народніх масах. Ані скласти таку охлократичну орґанізацію з демократичних, анархічних, вічно конкуруючих між собою і взаємно себе поборюючих метисів — ані оперти її при сучасному стані матеріальної культури на Індийцях — неможливо. В результаті сильна диктаторська влада, при внутрішній перевазі демократії, може опертиса тільки на зовнішній чужій допомозі,

*) Caldéron так характеризує ці партії: "без ідеалу і єдности в своїй акції, партії повертаються в зголоднілі (на владу) банди.... Аґресивна нетерпимість розділяє ці ґрупи.... Ніякий спільний інтерес, навіть інтерес Вітчини, не в стані їх помирити.... Для банди, яка єсть у влади, всі революціонери — злочинці; знов для революціонерів ці що правлять — тирани і злодії" (ор. с. 345).

— 340 —

на "добрій закордонній орієнтації" і на закордонних капіталах, і істнувати вона може так довго, як довго єсть за що купувати серед "горожан республіки" оборонців "державної влади", тоб то доки цих закордонних позичок на політичні потреби уряду вистачає. Розуміється, можна собі уявити, яке змінне єсть те щастя, од якого залежить істнування такої влади. "Проґрес цих демократій — пише їх історик Garcia-Caldéron— єсть ділом чужоземних капіталів і як тільки запановує політична анархія — кредит опиняється в небезпеці" — і розуміється зникає. Поки істнує в Мексиці такий демократичний і республіканський устрій, виходу з цього зачарованого кола немає. Кінець йому могла би покласти тільки окупація Мексики, якоюсь сильною державою, що взялась би за експльоатацію природних багацтв краю сама, а не через посередництво "самостійних" мексиканських урядів, які треба за "дозвіл" на цю експлуатацію з великим ризиком фінансувати.

До цього всього врешті можна ще додати, що ця нещасна країна має одну з найбільше демократичних конституцій, що в 1919 р. там внесений був закон про соціялізацію землі, що чужоземці і ріжні "нацональні меншости" знаходяться там в привілейованому стані під охороною окремих законів, що Мексиканці вирізують себе тільки у власній державі, а під чужою владою живуть між собою смирно; що роспорядженя уряду та державні закони визнаються тільки прихильниками даного уряду, і навпаки: бути під охороною законів це привілей тільки урядових партій, а вся опозиція перебуває там поза законом, і що послідніми часами чим раз більше рішаючий вплив на всі мексиканські революції і на все політичне життя цієї республіки мають, заінтересовані в мексиканських копальнях і особливо в мексиканській нафті, консорції північно-американських банків... *)

*) Коли один Німець, знаючий добре Мексику (Viktor Ottman: Mexikaner. Leipzig. 1920), давав своїм землякам поради, як вони мають поступати при бажанні на стало там оселитись, то, хоч не був він здається соціольоґом ані політиком, першим ділом радив він їм прибувати туди тільки більшими ґрупами, і то безумовно добре внутрі зорґанізованих і одним духом спаяних виходців з одної округи. Мабуть на таку пораду вплинуло його поміченя, що Мексиканець шанує тільки силу і що наприклад при нападах на потяги (які там єсть постійним явищем) грабують звичайно тільки "любих земляків" і лишають в спокою таких чужинців, з боку яких сподіваються кари. Наші демократи, коли б вони забажали оселитись і жити в Мексиці, поступили б мабуть йнакше. Вони певне перш за все стали б глибоко думати над тим, чого хоче мексиканський народ, а що цього ніхто ніколи добре не знає, то заготовили б йому на вибір багато ріжних демократичних партій, стали б ще до виїзду в Мексику битись між собою за ці партийні програми, а по приїзді туди, запропонували б народові зробити "установчі збори", щоб він сам вирішив, котра проґрама найкраща і прийняв до себе на жительство тих, що йому оцю найкращу проґраму привезли. Тільки ж навряд, чи багато їх з оцих "установчих зборі'в" цілу б голову винесло. І мабуть таки краще по Шевченковому рецепту послухати Німця: хто хоче жити в Мексиці, хай перш за все добре зорґанізує свою власну силу, та при тім, по нашому кажучи, хай пильно на задні колеса поглядає.

— 341 —

Коли від новітньої історії перейдемо до старинного світу, то й там побачимо ці самі три типи взаємовідносин між активними і пасивними елементами. Наприклад Греція — після героїчного, Гомером оспіваного, панування лицарсько-земельної монархічної класократії (Базілєвси тих часів були власне типовими класократичними, а не охлократичними монархами), що повстала так само з розселеня і орґанічної асиміляції, а виросла і окріпла в боротьбі з крітською охлократією — згодом в Афінах перетворюється в демократію. Історія цієї афінської демократії дуже голосна і відома, бо взагалі треба зазначити, що демократичні періоди життя націй, періоди руїни старих культурних і політичних надбаннь, завжди галасливі — тоді, коли періоди класократичної творчости проходять в тиші і для пізніщих істориків менш помітно. Виросла афінська демократія, як багато инших, з розкладу класократії. Зі своєї класократичної минувшини довго черпала вона свої сили і врешті загинула, потонувши в витворенім під її пануванням хаосі. Знов Спарта уявляє із себе тип недорозвиненої класократії цікавий тим, що прибувші сюди прекрасно зорґанізовані класократичні лицарсько-земельні елементи не злились і орґанічно не засимілювались — так само як і Англійці в Півн. Америці — з місцевою пасивною масою. Місцеве населеня було повернуто в безправних рабів гельотів, а прибувша класократична верства, не знайшовши на місці созвучного їй класократичного ядра, поселилась тут зі своїми жінками, своїми окремими, різко відділеними, семями, і завдяки цьому скоро перетворилась в нездатну до розвитку і реґенерації омертвілу касту, що своїм необмеженим правлінням привела до руїни державу.

Врешті Рим в старинній історії — подібно як Англія в новітній — може служити прикладом живучої і сильної класократії, що повстала із розселеня між місцевою людностю, а потім із орґанічної асиміляції з нею по созвучним класам, прекрасно зорґанізованої лицарсько-хліборобської верстви. З панування цієї класократії повстала вся сила і могутність римської держави і нації. Пізніще поширеня римської держави на все більше чужі їй по своїй расі території; заміна понадкласової влади монархічної владою сенату, який опинився всеціло в руках одного пануючого класу і в наслідок цього необмежене нічим панування цього класу — привели до деґенерації класократії, до її демократизації. Необмежено пануючі патриції, щоб оборонитись од плебсу — а властиво від тієї нової багатої демократичної аристократії, що верховодила плебсом — мусіли ділитись з нею, спочиваючими в їх руках, правами верховної влади, замість того, щоб тільки допускати її поруч себе до участи в правлінню, як це буває при класократичних монархіях, де верховна національна влада стоїть понад

— 342 —

класами, поза межами їх претенсій і досяганнь. В наслідок цього прийшов розклад самої верховної влади, розклад сенату і одночасно демократизація римського життя. Замість лицарських, расово і духово обєднаних патриціїв, до влади стали приходити пацифістичні, расово мішані, весь час себе взаємно поборюючи грошовиті оптімати, що за гроші — підкупами і обманством — купували собі голоси тодішнього римського народу. Все більший наплив як в ряди оптіматів так і в ряди цього римського народу ріжних колоніяльних мішанців і врешті поширеня горожанських прав на колонії, знищило всю первісну класократичну орґанічність і ритмічність римського життя. Цей колоніяльно-демократичний хаос привів до перемоги охлократії. Сотвореня сталої армії і бюрократичного державного апарату потягнуло за собою повний упадок значіння сенату; з ним зникли останки колишньої класократичної традиції і настало правління охлократичної безкласової бюрократично-військової верстви в часах Імперії. Але позбавлена, завдяки тяготівшому над нею наслідству попередньої високої культури, тієї варварської примітивности, без якої не може бути сильної охлократії, римська охлократична Імперія під натиском дійсних варварів упала.

Не маю тут місця і часу наводити дальші приклади охлократій, класократій і демократій як з історії ще більше старинних часів, так і з життя примітивних полудиких племен, де ці самі три типи ми бачимо в початковій, примітивній стадії.*) Так само не претендую розуміється на повноту аналізу в вищенаведених прикладах, бо зреш-

*) Згадаю хіба ще для тих, хто бажав би продовжувати далі в цім напрямі досліди, що в історії старого Египту, після розселеня там войовничих кочових семітських орд між розложеними вже африканськими хліборобськими націями, можна найти дуже цікаві приклади вікової боротьби оцієї семітської охлократії з відродженою класократією, — боротьби між державним централізмом і децентралізацією; між владою світською і духовною; між монархами охлократичними (фараонами), що підчиняли собі владу духовну, і монархами класократичними (номархами), які цю владу побіч себе ставили і шанували; між принціпом класократичним: осілим, хліборобським, самовистачаючим, автономним і принціпом охлократичним: кочовничим, рабівничим, експанзивним, централістичним. Боротьба ця має багато анальоґій з боротьбою нашого класократичного в своїм заложеню (хоч пізніще демократизованого) Гетьманства з російським охлократичним Царством. Врешті для нас сучасників експанзії "комуністичної віри", повчаючим було б згадати історію розвитку і експанзії мусульманських кочовничих охлократій, серед яких, персоніфікована в особі голови держави, магометанська віра послужила надзвичайним засобом для завойованя наприклад розложеної вже Візантії і для здійсненя звичайної ціли всіх бувших, сущих і будучих охлократів: "воювати тих, хто не вірить в Бога, доти, доки вони не платитимуть данини і не будуть покорені" — кажучи словами пророка Магомета. Так само з цього боку цікаве розселеня войовничих жидівських кочовників між пасивним хліборобським населеням в Ханаані, де ці кочовники, завдяки своїй вірі, якою держалась купи вся тодішня старинна жидівська охлократія, "прийшли — як каже Біблія — в посідання городів, яких не будували; складів з ріжними виробами, яких не виробляли; водозбірень, яких не копали; виноградників і садів оливних, яких не садили" і т. д. і т. д.

— 343 —

тою кожний такий аналіз можна розвивати безмежно широко. Мені хотілося цими живими прикладами з життя ріжних націй показати те, що між всіми ними єсть спільного. Показати, що в однакових формах громадського життя, однакові причини дають скрізь і завжди однакові наслідки. І показати врешті, що оці форми громадського життя людей дуже обмежені, і що поруч всіх індивідуальних ріжниць між окремими націями, як і між окремими людьми, всі нації в приміненю своїх орґанізацийних громадських здібностей, поза три основні типи орґанізації — охлократію, класократію і демократію — принаймні досі не вийшли.

 

Частина I   Частина II   Частина IV