Антонов-Овсеенко, Владимир Александрович
- Подробности
- Просмотров: 46268
Антонов-Овсієнко, Володимир Олександрович — Антонов-Овсеенко Владимир Александрович — (9/21.03.1883, Чернігів — 1938) — державний і військовий діяч, дипломат, публіцист.
Народився в сім'ї зубожілого дворянина, поручика резервного піхотного полку О. Овсієнка. Мав двох старших сестер і двох молодших братів. Із 1897 p. родина проживала у Варшаві. У 1901 p. закінчив Воронезький кадетський корпус і вступив до Миколаївського військово-інженерного училища. Захопившись революцією, відмовився присягти на вірність "царю и отечеству", за що був відчислений. Опинившись перед необхідністю самостійно заробляти на хліб (батько на той час помер), працював робітником у порту, їздовим, а потім вирішив за краще повернутися на військову стежку. Закінчивши Володимирське піхотне училище в Петербурзі (1902—1904 pp.), вийшов підпоручиком в армію. Однак з революційними ідеями не розлучився. В 1903 р. став членом РСДРП. Із початком революції 1905 р. перейшов на нелегальне становище і заходився коло організації військових повстань. За це був заарештований і засуджений до смертної кари, яку замінено 20-річною каторгою. Перед етапуванням утік із в'язниці, якийсь час переховувався у Фінляндії, а в 1910 р. перебрався до Франції, де примкнув до меншовиків-інтернаціоналістів. Діючи під псевдонімом Антонов, згодом включив його до свого прізвища. Повернувшись в Росію після Лютневої революції, перейшов до більшовиків, став членом Військової організації при ЦК РСДРП(б), вів революційну роботу серед солдатів Північного фронту і матросів Балтійського флоту. Під час жовтневого перевороту — секретар Петроградського ВРК, член трійки оперативного керівництва повстанням. Керував захопленням Зимового палацу і арештом Тимчасового уряду. Увійшов до складу першого радянського уряду як член комітету у військових і морських справах, фактично одержав завдання довести збройне повстання до переможного кінця в масштабах усієї країни. Виконуючи це завдання, організував і повів революційну (громадянську) війну. Спочатку діяв як заступник командувача Петроградського ВО М. Муравйова, а 9 листопада 1917 р. замінив його на посаді командуючого округом. Брав участь у придушенні виступу Керенського-Краснова. У грудні 1917 — лютому 1918 рр. командував радянськими військами, які діяли проти Донського військового уряду Генерала О. Каледіна і Української Центральної Ради. Розробив план воєнних дій проти УНР, який передбачав захоплення Харкова, Полтави, Катеринослава і подальший наступ на Київ. Стягнувши значну кількість військ, 13 грудня 1917 р. захопив Харків і перетворив його на центр антидержавних сил. Об'єднавши більшовицькі війська у три армійські групи (П. Єгорова, Р. Берзіна, С. Кудинського) під загальним командуванням М. Муравйова, домігся втілення плану в життя. Віддавши лаври переможця М. Муравйову, дивився крізь пальці на його україножерство і всіляко захищав від критики. З початком німецького наступу на пропозицію В. Леніна перейшов у розпорядження маріонеткового більшовицького уряду України — Народного Секретаріату. З березня до травня 1918 р. займав посаду головкома збройних сил т. зв. Південних радянських республік. Створив із розрізнених загонів червоноґвардійців і революційних солдатів п'ять армій. Коли вони виявилися безсилими перед військами УНР і Центральних Держав, наказав вивозити в Росію українське збіжжя і матеріальні цінності. У серпні—вересні 1918 р. очолював радянську делегацію на переговорах у Берліні про можливість участі німецьких військ у збройній боротьбі проти англійських інтервентів на півночі Європейської Росії. У вересні-жовтні 1918р. командував групою військ (2 і 3 арм.) Східного фронту.
Після відходу з України німців
повторив похід проти УНР як командувач
Особливої групи військ Курського напряму і
одночасно радянської армії України (
листопад 1918р.— січень 1919р.) та командувач
Українським фронтом (січень—червень 1919 р.).
Ядро армії вторгнення склали дві
повстанські дивізії, утворені в "нейтральній"
зоні з українців — учасників
протигетьманських повстань на Лівобережжі
Дніпра та етнічних українців Воронежчини,
Курщини, Орловщини. Головні сили складалися
із російських червоногвардійців. Наслідком
відкритої агресії стало повалення
влади Директорії УНР на значній території
України. Після прориву денікінців через
Донбас до Харкова і Катеринослава був
усунутий від військових справ. Працював
уповноваженим ВЦВК з продрозкладки у
Вітебській (1919
р.).
Тамбовській (1920
р.), Пермській
(1921 р.)
губерніях. В жовтні 1919 — квітні 1920 рр.
очолював Тамбовський губвиконком. З лютого
по липень 1921
р. перебував у спецвідрядженні у
Тамбовській губернії як голова Повноважної
комісії ВЦВК по боротьбі з бандитизмом.
Потім працював головою Самарського
губвиконкому. Делегат IX з'їзду РКП(б). У
1922—1924 рр. був начальником Політуправління
реввійськради республіки і членом
Реввійськради. Нагороджений орденом
Червоного Прапора (1923 р.). Автор спогадів "Записки о гражданской войне" (Т. 1—4,
Москва, 1924—1934 pp.).
З 1924 p.
перебував на дипломатичній та юридичній
роботі: повпред в Чехословаччині (1924 p.),
Литві (1928 p.), Польщі (1930 p.),
прокурор РСФРР (1934 р.), генконсул CPCP
в Барселоні (1936 p.), нарком юстиції
РРФСР (1937 p.).
Розстріляний як троцькіст.
Джерело:
Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я. Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.). Стор. 50-51
Фото: ЦГАКФФД Санкт-Петербурга
