Полтавщина в годы советско-немецкой войны (1941-1945)

Подробности: Просмотров: 107959

РЕВЕГУК Віктор Якович. Полтавщина в роки рядянсько-німецької війни (1941-1945). - Полтава. Дивосвіт, 2010. - 292 с. Історико-краєзнавче видання

Рецензенти:

Якименко Микола Андрійович, доктор історичних наук, професор, завкафедри українознавства Полтавської державної аграрної академії;

Волошин Юрій Володимирович, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка.

УДК 947.084 (477, 053) ББК 63.3 (4 УКР – 4 ПОЛ) 6 Рев 32

ISBN 978-966-8036-73-6.

Дивись: Івушкін В. Е. Рецензія на книгу: Ревегук Віктор Якович. Полтавщина в роки рядянсько-німецької війни (1941-1945). - Полтава. Дивосвіт, 2010. - 292 с. Історико-краєзнавче видання.

В електронній версії книги номери сторінок вказані перед початком сторінки. Примітки (джерела і література) продубльовані для зручності у тексті книги. Ілюстрації, які у книзі розміщені на ненумерованих сторінках між 120 і 121 сторінками книги, перенесені у кінець публікації.

Зміст:

Розділ І.	У переддень війни (стор. 4-18)
Розділ II.	Початок радянсько-німецької війни. Мобілізаційні заходи радянської влади (стор. 19-36)
Розділ III.	Під німецькою владою
§ 1	Окупаційний режим (стор. 37-57)
§ 2	Аграрна політика (стор. 58-70)
§ 3	Стан української культури (стор. 70-81)
§ 4	Стан народної освіти (стор. 81-96)
§ 5	Церковне життя (стор. 97-106)
§ 6	Благодійна діяльність громадськості (стор. 106-120)
Розділ IV.	Антифашистський Рух опору
§ 1	Партизанський рух (стор. 121-167)
§ 2	Радянське антифашистське підпілля (стор. 167-190)
§ 3	Український національно-патріотичне підпілля (стор. 190-221)
Розділ V.	Звільнення Полтавщини від німецько-фашистських окупантів. Бойові дії радянських диверсійно-партизанських загонів (стор. 222-244)
Розділ VI.	Повернення радянської влади (стор. 245-267)
	Замість післямови (стор. 268-275)
	Джерела та література (стор. 276-291)

Віктор РЕВЕГУК

ПОЛТАВЩИНА
В РОКИ
РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОЇ ВІЙНИ
(1941–1945)

Світлій пам'яті моєї матері
Миронченко Мотрони Павлівни,
учасниці радянсько-німецької війни, присвячую

Полтава
“Дивосвіт”
2010

— 3 —

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ!

Пропонована вашій увазі монографія є першою спробою автора дослідити з державницьких позицій події другої світової війни, що відбувалися на Полтавщині – одному з центральних регіонів України. Ця тема свого часу знайшла відображення як в узагальнюючих працях радянських та українських істориків, так і в історико-краєзнавчій літературі, але через низку обставин окремі її аспекти залишаються малодослідженими. За радянських часів не всю правду про війну можна було писати, а в умовах державної незалежності України ґрунтовно цим питанням ніхто не займався.

На жаль, економічні негаразди в державі й особиста матеріальна скрута не дозволили авторові використати документи, що зберігаються в центральних архівах Російської Федерації, в результаті чого воєнні дії 1941 і 1943 років на теренах Полтавщини описані лише побіжно. Основна увага була звернена на висвітлення тих питань, які мають достатню місцеву джерельну базу: життя полтавців в умовах німецької окупації, їх участь в антифашистському Рухові опору та деяких інших.

Автор висловлює щиру подяку вже покійному нині кандидатові історичних наук, доценту Полтавського державного педагогічного університету Олександру Павловичу Самойленку за допомогу й цінні поради загальнометодичного плану в підготовці даного видання, Валерію Івановичу Котляру за спогади про життя Полтави й полтавців у роки війни та Віктору Павловичу Клименку, жителю села Семиреньки Миргородського району, – за розповіді про дії партизанів Полтавщини, зокрема загону І. Копьонкіна. При підготовці видання автор також використав деякі матеріали з книг Федора Трохимовича Моргуна, за що йому також вдячний. Особлива подяка працівникам Полтавського краєзнавчого музею, які надали добірку документів із Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації.

Книга розрахована на вчителів, учнів старших класів і студентів, а також усіх, хто цікавиться історією рідного краю.

Автор

— 4 —

Розділ I
У ПЕРЕДДЕНЬ ВІЙНИ

Друга половина 30-х років принесла українському народові нові трагічні випробування. Під час перших п'ятирічок в Україні була побудована потужна промисловість, проведена колективізація сільського господарства і так звана культурна революція. Конституція 1936 року закріпила остаточну перемогу соціалізму сталінського зразка в Радянському Союзі. У ході політичних репресій перших років радянської влади та голодомору 1932–1933 років була знищена українська національна еліта й селянство, як соціальна верства, ліквідована будь-яка опозиція, відкрита чи прихована, у тому числі й у середовищі самої Комуністичної партії. Позбавлений політичної волі, задавлений матеріальною нуждою, і духовно пригнічений український народ перетворився на покірну, безмовну масу "будівників соціалізму".

Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить,
А на кремлівському престолі
Грузин годований сидить, –

говорилося в одному із зразків народного фольклору.

Здавалося, знищивши своїх опонентів, Сталін, нарешті, заспокоїться і політичні репресії якщо не припиняться, то не будуть такими масовими. Проте комуністичний режим не міг існувати без пошуків нових ворогів, на яких списував усі свої злочини та прорахунки. Сталіну потрібно було утвердити особисту, ніким і нічим не обмежену диктатуру. Досягти цього можливо лише шляхом терору і не просто терору, а "великого терору". Розпочатий після вбивства Кірова у 1934 році, він досяг свого апогею в 1937–1938 роках.

Протягом 1937 року за звинуваченням у причетності до так званої "воєнно-фашистської змови" знищено практично увесь командний склад розта-

— 5 —

шованих на Полтавщині підрозділів Червоної армії, у тому числі командирів, політпрацівників, начальників військових складів та ін. У 25-й (Чапаєвській) стрілецькій дивізії було заарештовано 150 чоловік командно-політичного складу, а в 75-й територіальній дивізії – більше 120. Осередком "латвійської шпигунської мережі" визначено Полтавське військово-політичне училище, за сфабрикованою справою заарештували командира училища Озоліна, начальника штабу Карпезо, деяких курсантів і викладачів ^{^[1]}.

^1. Лошицький О. "Лабораторія"-2: Полтава. Документальні матеріали про масові репресії у Полтавській області в 1937-1938 pp. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. -№ 2-4 (13-15). - К, 2000. - С 143

Особливо зловісну роль у роки "великого терору" на Полтавщині відіграв протеже наркома НКВС УРСР О. Успенського, начальник обласного управління НКВС капітан (згодом майор держбезпеки) О. Волков – комуніст із 1920 року й депутат Верховної Ради УРСР. Відразу ж по прибутті до Полтави в березні 1938 року О. Волков на оперативній нараді заявив, що всі заарештовані мають неодмінно проходити за груповими справами. Індивідуальні справи "ворогів народу" навіть не прийматимуться до розгляду.

Із метою реалізації плану масового знищення людей О. Волков створив п'ять міжрайонних оперативно-слідчих груп із дислокацією в Полтаві, Кременчуці, Лубнах, Миргороді та Золотоноші. Більшість справ заарештованих розглядалися позасудовим органом – "трійкою" у складі секретаря Полтавського обкому КП(б)У В. Маркова, обласного прокурора Федорова і самого О. Волкова – голови "трійки".

В. Марков прибув до Полтави на посаду третього секретаря обкому КП(б)У в розпал "великого терору". До цього він працював начальником політвідділу якогось радгоспу у Вінницькій області. Свою діяльність на Полтавщині почав із погрому керівних партійних кадрів. "Ворогами народу" були оголошені керівники більшовицьких організацій: Вакуленко і Вольфсон у Полтаві, Шмідт у Кременчуці, Гришин у Миргороді, Павлишев, Комісарчук і Руденко в Чутовому, "німецьким шпигуном" – Нейс у Диканьці ^[2]. Репресовані також секретар обкому КП(б)У А. Г. Удовиченко, голова Полтавського міськвиконкому Ф. П. Шелестюк, секретарі міськкому КП(б)У Плачинда, Обушний і Гейбо, директор Полтавського паровозоремонтного заводу А. В. Лозовий та ін.

^2. Державний архів Полтавської області (далі - ДАПО), Ф. П-15, оп. 1, спр. 5, арк 5-6.

За сфабрикованою протягом березня – квітня 1938 року справою "Право-троцькістського обласного центру" заарештували близько 120 чоловік із числа партійної, радянської і господарської номенклатури. Більшість із заарештованих розстріляли, серед них голову облвиконкому Жученка, директора Крюківського вагонобудівного заводу Клочкова та ін. Погром партійної номенклатури, яка була опорою комуністичного режиму, викликав переляк і па-

— 6 —

ніку серед її представників. У газеті "Комуніст" із цього приводу з'явилася різка критична стаття "Обурлива практика". Для В. Маркова склалася загрозлива ситуація: подальше його перебування на керівній роботі стало проблематичним, але на допомогу прийшов О. Волков. Він заарештував автора статті – секретаря Лубенського райкому КП(б)У Покотила як "ворога народу" і тим самим врятував В. Маркова від можливої розправи за надмірне перегинання палиці в пошуках контрреволюціонерів. На масових репресіях на Полтавщині В. Марков таки зробив собі кар'єру, ставши в лютому 1939 року першим секретарем обкому КП(б)У.

На засіданнях "трійки" В. Марков був особливо нещадним. Самих справ члени "трійки" навіть не читали, а лише заслуховували довідки про заарештованих від співробітників оперативних відділів обласного управління НКВС і робили помітки на справах зі своїми висновками.

Ще до приїзду О. Волкова в Полтаву прокурор області Федоров і його заступник Симоненко до лютого 1938 року підписали близько тисячі так званих альбомних справ, що складалися навіть не на основі матеріалів слідства, а на переданих по телефону повідомленнях із районів області. По більшості з цих справ винесені смертні вироки. Протягом 1937–1938 років конвеєр смерті в Полтаві працював безперебійно: вироки про розстріл виносилися по кілька за вечір. Протягом короткого часу (березень – грудень 1938 року) О. Волковим сфабриковано близько десяти справ за звинуваченням в антирадянській діяльності та причетності до контрреволюційних терористичних організацій.

Про безглуздість висунутих звинувачень і явну убогість чекістських фантазій свідчить хоча б той факт, що в березні 1938 року на Полтавщині було розкрите і ліквідоване "Українське націоналістичне повстанське підпілля" у складі 5 повстанських полків, 1 батальйону і 14 повстанських рот (по цій справі заарештовано 1639 чоловік), а також 21 есероборотьбистський повстанський загін, у причетності до яких заарештовано ще 1338 чоловік.

О. Волков був лише ретельним виконавцем, одним із гвинтиків всеохоплюючої машини терору, розв'язаного комуністичною партією проти народів Радянського Союзу. На початку 1939 року він сам став жертвою тоталітарного режиму, якому вірою і правдою служив протягом усього життя. Розстріляли його вже на початку радянсько-німецької війни.

Знищення українців відбувалося згідно розроблених у Москві планів і встановлених лімітів. У березні 1938 року наказом наркома НКВС УРСР О. Успенського полтавським чекістам був виділений ліміт на розстріл 2500 чоловік. Для його виконання вже не вистачало "ворогів народу", тобто людей, яки-

— 7 —

мось чином причетних до українського національного відродження, адже їх методично винищували протягом усіх попередніх років радянської влади. Проте цей своєрідний "план до двору" слід було не лише виконувати, але й перевиконувати, як це було властиво для всіх ланок соціалістичного будівництва.

Про результати боротьби полтавських чекістів із численними "ворогами народу" свідчать сухі цифри статистичних звітів. Із часу утворення у вересні 1937 року Полтавської області й до кінця цього року по першій категорії (розстріл) засуджено 1944 чоловіки, по другій (ув'язнення або заслання) – 2363. Протягом січня – липня 1938 року на Полтавщині заарештовано 6791 чоловіка, у тому числі колишніх членів українських політичних партій, громадських організацій і амністованих повстанців – 3176, учасників партизанського руху часів громадянської війни – 311, контрреволюціонерів і "шпигунів": польських – 1152, німецьких – 234, латвійських – 58, японських – 27, іранських – 24, чеських – 15, грецьких – 7 і т. д. Із числа заарештованих до кримінальної відповідальності було притягнуто 4353 чоловіки, із них розстріляно 3721. У судовому порядку справи слухалися лише на 286 осіб, при чому жодна з них не закінчилася смертним вироком. Більшість же справ розглядалася позасудовими органами: особливою "трійкою" (всім 3100 чоловікам винесені смертні вироки), військовою колегією (із 45 осіб 35 розстріляно), в особливому порядку (із 809 осіб розстріляно 586), особливою нарадою – 113 ^[3]. Учителя Полтавської школи № 13 заарештували лише тому, що він мав прізвище Лях. Це дало підставу чекістам зробити його польським шпигуном.

^3. Лошицький О. Назв. праця. - С 175-176.

Трупи розстріляних вивозили вночі до Білої гори поблизу хутора Триби старою дорогою на Харків і там звалювали у траншеї. Місце масових поховань було оголошено військовою зоною й охоронялося енкавеесівцями. Через тридцять років під час навантаження піску робітники виявили безліч людських кісток і черепів. Роботи в піщаному кар'єрі припинили, і кадебісти спішно вивезли самоскидами людські останки в невідомому напрямку.

Фальсифікацію справ за звинуваченням полтавців у неіснуючих злочинах було поставлено на конвеєр. За свідченнями самих чекістів, протягом 3–4 днів готувалося по 15–20 і більше справ. Один із відповідальних працівників Полтавського управління НКВС писав: "Немає такого оперативного працівника в обласному управлінні, який би не бив заарештованих" ^[4]. Між слідчими йшло своєрідне соціалістичне змагання: хто більше виб'є із заарештованих зізнань у причетності до "ворогів народу".

^4. Цит. за Полтава: Історичний нарис. - Полтава, 1999. - С 168.

Щоб домогтися зізнання, часто в присутності прокурорів застосовували різноманітні садистські методи. Наприклад, слідчий Фішман катував заареш-

— 8 —

тованих так, що в них лопалися барабанні перетинки у вухах. Він заарештованих навіть не допитував, а власноруч писав протокол, фабрикуючи чергову справу, а потім катував свої жертви до того часу, доки поставлені в безвихідь нещасні не підписували потрібне зізнання, прирікаючи тим самим себе на смерть. Але навіть видушені зізнання не залишалися без фальсифікації, або "коректировки", за термінологією чекістів.

Особливою жорстокістю відзначалися колишні студенти Харківського інституту фізкультури комсомольці Мироненко й Устенко, які з третього курсу були направлені на роботу в органи НКВС по мобілізації ЦК КП(б)У. Володіючи прийомами боксу, вони під час допитів, які проходили безперервно вдень і вночі, били заарештованих кулаками по обличчю, палицями по п'ятах, розбивали їм голови, кололи голками, видавлювали очі, влаштовували так звані "парашути", змушуючи присідати по 300–400 разів. Виявлене їм довір'я партії вони, як комсомольці, виконували сумлінно.

Трагічну долю приречених змалював Іван Багряний у поезії "З камери смертників":

Б'є крилами птах глухої ночі над мурами,
Б'є крилами птах
Та й ловить дзьобом грати...
Не жур мене, товаришу похмурий мій, –
Нам так приречено з тобою умирати
На велелюднім торжищі між ницих і крикливих.
За тридцять срібних продані від Каїнів і Юд,
Ми ордени їм кров'ю покропили
І, вже не вірячи у Божий страшний суд, –
За мудрість і любов, за скривджених і вбогих
Ми підем на Голгофу – ти і я –
Під крик "Розпни! Розпни!" нікчемного й брудного
Орденоносного хам'я.

Важко навіть збагнути логіку репресій, адже від них не був застрахований ніхто, у тому числі і їх творці та виконавці. Так, протягом короткого часу за наказом О. Волкова заарештовано близько 50 чекістів Полтавського обласного управління НКВС, яких також піддавали нелюдським тортурам, вимагаючи потрібних зізнань. Свої катували своїх.

"Великий терор" у першу чергу був спрямований проти української інтелігенції, як найбільш національно свідомої частини суспільства, але не обминув він і комуністів, які стали жертвами тієї системи, яку самі й породили. Станом на

— 9 —

25 травня 1938 року до Полтавського обкому КП(б)У надійшло 1266 апеляційних заяв від колишніх комуністів про відновлення їх у партії. У той же час протягом другої половини 1938 року з партії виключено 499 кандидатів і членів ВКП(б), у тому числі 212 "ворогів народу" і 104 – за зв'язок із "ворогами народу" ^[5].

^5. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 106, арк 97.

Однією з перших сфальсифікованих чекістами в 1938 році справ була справа так званого "Всеукраїнського націоналістичного підпілля", за причетність до якої заарештовано близько тисячі ні в чому не повинних людей: учасників Української революції 1917–1920 років, колишніх членів українських партій, "Просвіт" та амністованих ще на початку 20-х років повстанців. Половину з них розстріляли за вироком "трійки", а решта одержали різні строки ув'язнення.

Серед жертв комуністичного терору були колишні члени Центральної Ради Воронянський і Сторубель, депутат Всеросійських Установчих зборів Левко Ковалів, член ЦК партії українських есерів Неділко, член ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії і ЦК Української комуністичної партії Марченко, рідні сестри Симона Петлюри Марина і Феодосія та його небіж Сильвестр Скрипник.

У Кременчуці водночас заарештували 67 "націоналістів". За 15 хвилин 39 із них були засуджені до розстрілу. Приводом до розправи послужило невдоволення О. Волкова діями своїх поплічників: "У Гадячі знайшли таку групу, а в Кременчуці – ні. Чому?"

22 вересня 1937 року чекісти заарештували професора В. Щепотьєва, який із 1934 року не зі своєї волі мешкав у селі Веприку Гадяцького району. Його звинуватили в належності до антирадянської терористичної організації, переховуванні націоналістичної літератури та ін. Відомого вченого спіткала трагічна доля багатьох українських патріотів: він був розстріляний у листопаді 1937 року. Протягом цього ж року за вироком "трійки" розстріляли відомого археолога й етнографа Н. Онацького, історика й етнографа М. Філянського, поета і педагога О. Косенка, письменника П. Капельгородського, композитора і хормейстера В. Верховинця та багатьох інших. Останнього чекісти зробили керівником "обласної повстанської націоналістичної організації". 83-річного лікаря О. Несвіцького звинуватили в належності до вигаданого чекістами "Комітету допомоги заарештованим". Лише випадок урятував відомого полтавського лікаря від розправи.

У Кременчуці чекісти сфабрикували справу групи лікарів за звинуваченням у шкідництві в галузі бактеріології. У Полтавському науково-дослідному інституті свинарства заарештували заступника директора Т. Скрипка і незаба-

— 10 —

ром засудили за "антирадянські висловлювання терористичного характеру, зв'язок із троцькістами і незаконне зберігання зброї". У Полтавському сільськогосподарському інституті репресій зазнали один за одним два директори – І. Сердюк і К. Шанін, а також 13 викладачів і співробітників.

Протягом 1937–1938 років у Полтавській області за політичними мотивами з роботи було звільнено 710 учителів, а в педагогічному інституті – 12 викладачів і 37 студентів ^[6]. Більшість зі звільнених була безпідставно репресована. 17 жовтня 1938 року до 15 років тюремного ув'язнення засуджено директора Полтавського педагогічного інституту І. Онисіна, який загинув у серпні 1940 року, відбуваючи покарання в Магадані.

^6. ДАПО, спр. 5, арк 241.

Відомого згодом українського письменника Івана Цюпу чекісти схопили в редакції газети "Більшовик Полтавщини". Перед цим були заарештовані редактор Михайло Черевань, заступник редактора Андрій Троїцький (Троць-кий), завідуючий партійним відділом Віктор Микитенко та ін. У спецкорпусі НКВС, розташованому в тюрмі на вулиці Пушкіна, І. Цюпа зустрів директора педагогічного інституту Овсяннікова, суддю із Зінькова Крамаренка, директора Карлівського машинобудівного заводу Блакитного, секретаря Зіньківського райкому КП(б)У Лекарева, колишнього рабина Соколова-Старосельського та інших знайомих осіб. Кожний із них вважав, що потрапив у в'язницю випадково і незабаром "компетентні органи" розберуться і випустять на волю, але відчуження між заарештованими не було.

На тюремні камери перетворили сейфи колишнього Селянського банку, де розташовувалося Полтавське обласне управління НКВС. У камері на 16 в'язнів було лише одне ліжко, яке уступали тим, кого побитого приводили з допитів. Тут І. Цюпа також зустрів знайомих: секретаря Гадяцького райкому КП(б)У Дмитра Гармаша, комбрига Кузьму Трубникова та інших. Незабаром до камери "контрреволюціонерів" кинули й начальника 4 відділу обласного управління НКВС Зеленьського, який трусився від страху, думаючи, що його колишні підслідні вб'ють ^[7].

^7. Літературна Україна. - 1992. - 29 жовтня.

У кінці 1938 року після усунення Єжова від обов'язків наркома НКВС СРСР хвиля масових репресій почала спадати. Декому із засуджених навіть вдалося повернутися на волю. У 1939 році на Полтавщині виключено з партії і притягнуто до судової відповідальності 21 наклепника, які явно перестаралися в пошуках "ворогів народу".

Складним і суперечливим було соціально-економічне становище Полтавщини напередодні радянсько-німецької війни. Область залишалася аграрним краєм. Тут налічувалося 208 підприємств державної промисловості, у то-

— 11 —

му числі 65 союзного і 57 республіканського підпорядкування, які випускали на 562,6 млн. крб. продукції на рік, а також 385 підприємств кустарно-промислової кооперації, що давали продукції на 352 млн. крб.

Будови сталінських п'ятирічок мало відбилися на промисловому потенціалі області. Головна увага приділялася не новому будівництву, а реконструкції вже діючих підприємств та освоєнню нових технологій. Обсяг капіталовкладень у промисловість Полтавщини, який нарощувався протягом першої і другої п'ятирічок, у третій (1938–1942 роки) почав зменшуватися, що пояснювалося рядом причин. Після підписання 24 серпня 1939 року "пакту Ріббентропа–Молотова" про поділ Європи на зони окупації Радянський Союз почав посилено готуватися до війни. У зв'язку з цим основні капіталовкладення робилися у військові галузі промисловості, яких на Полтавщині практично не було.

Зниження темпів промислового розвитку стало особливо помітним у 1940 році. Якщо в 1937 році обсяг випуску валової продукції промисловості в області становив 629 млн. крб., у 1938 році – 794 млн. крб., у 1939 році – 833 млн. крб., то в 1940 році – 808 млн. крб. Виконання державних виробничих планів підприємствами союзного підпорядкування в 1940 році становило 90 відсотків, республіканського – 93, обласного та районного – 97,1 ^[8]. Промисловість області недодала до плану продукції на 15 млн. крб.

^8. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 194, арк 118.

На підприємствах відчувалася гостра нестача технічної інтелігенції і керівників середньої та вищої ланок. Усе більше давалися взнаки суперечності між освоєнням нових технологій та інтенсивними методами праці й над-централізованою системою планування та управління економікою. Економічні труднощі партійно-командна система намагалася усунути притаманними їй методами примусу.

У зв'язку із вступом СРСР 17 вересня 1939 року в другу світову війну були прийняті укази про перехід на восьмигодинний робочий день, семиденний робочий тиждень і заборону самовільно залишати роботу. Випуск неякісної і нестандартної продукції прирівнювався до шкідництва, а неучасть у соціалістичному змаганні розглядалася як ознака нелояльності до більшовицького режиму. За прогули та запізнення на роботу, навіть на 20 хвилин, жорстоко карали. У другій половині 1940 року на Полтавському паровозоремонтному заводі, колектив якого налічував 3607 чоловік, за ці порушення було покарано 350 чоловік, тобто кожний десятий працівник. Із них 66 потрапили до в'язниці, а решта отримали примусові роботи з відрахуванням на користь держа-

— 12 —

ви 20 відсотків заробітку ^[9]. Подібна картина спостерігалася й на інших підприємствах області.

^9. Полтава: Історичний нарис. - Полтава, 1999. - С 159

Як і в попередні роки, недостатню матеріальну винагороду працівникам влада намагалася компенсувати так званими моральними стимулами та розгортанням нав'язаного зверху виробничого змагання, результатом якого була виснажлива, але низькооплачувана робота. У передвоєнні роки особливого розмаху набула така його форма, як рух швидкісників і багатоверстатників. У зв'язку з воєнними приготуваннями постала перспектива проведення мобілізації чоловіків до лав Червоної армії. Тому ті, хто залишався працювати на виробництві, повинні були замінити призваних до війська товаришів, тобто працювати за двох або навіть за трьох. Так, у 1939 році серед 1485 стахановців і 1075 ударників Полтавського паровозоремонтного заводу багатоверстатників було 45, на м'ясокомбінаті – 62, на бавовнопрядильному комбінаті – 440, на Кременчуцькій суконній фабриці – 48 ^[10].

^10. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 106, арк 57.

На середину 30-х років суцільна колективізація на Полтавщині вже стала доконаним фактом. Станом на 1938 рік в області існувало 2727 колгоспів, які мали 3238,7 тис. га землі. Дещо зміцніла й технічна база машинно-тракторних станцій, у них налічувалося 5641 трактор, 1920 комбайнів і 1874 автомобілі. Але МТС виконували лише 61,4 відсотка сільськогосподарських робіт у колгоспах, де все ще переважала важка ручна праця, особливо у тваринництві ^[11]. Восени 1939 року для військових потреб в області була проведена часткова мобілізація автотранспорту, коней і возів, але після завершення окупації Польщі і війни з Фінляндією не всі транспортні засоби й тяглова сила повернулися назад.

^11. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 106, арк 10.

Позбавлені землі й засобів виробництва, примусово загнані до колгоспів та радгоспів, на все життя прив'язані до села безпаспортним статусом (у 193З році паспорти одержали лише жителі міст та робітничих селищ) селяни зобов'язані були виконувати довічно повинність у формі обов'язкового мінімуму трудоднів на користь Радянської держави. Здійсненням суцільної колективізації сільського господарства комуністи фактично відновили феодально-кріпосницьку систему на селі.

Підневільна праця позбавляла колгоспників стимулів до розширеного виробництва. Низькими залишалися врожаї сільськогосподарських культур і залежали вони головним чином від сприятливих чи несприятливих кліматичних умов. У 1939 році середній врожай зернових культур на Полтавщині становив 11,7 ц з га. По районах області він коливався від 12,3 ц у Карлівському до 5,4 ц у Лазірківському, 6,2 ц у Гребінківському і 6,5 ц у Чор-

— 13 —

нухинському районах. Найвищі врожаї зернових зібрали в колгоспах "Червоний борець" Карлівського району (17,1 ц), "Шлях жовтня" Чутівського району (16,3 ц) та "Зміна" Диканського району (16 ц). І хоч врожаї на Полтавщині були нижчі за середньореспубліканські, план обов'язкових поставок державі в обсязі 525231 т область виконала на 105,6 відсотка ^[12]. У той же час натуральна оплата праці колгоспників була виконана лише на 94,2 відсотка. Крайнім, як завжди, залишався годувальник держави.

^12. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 56, арк 110.

Як зазначалося на обласній партійній конференції (березень 1940 року), на Полтавщині в 1939 році зібрано "ганебний урожай цукрового буряка", який становив 90,5 ц з га проти 136 ц у 1938 році. Найнижчими врожаї цукрового буряка були в Лазірківському районі – 44,5 ц, Оржицькому – 50 ц і Глобинському – 55,4 ц з га. Причини такого становища партійне керівництво області вбачало в навалі шкідників та відсутності ефективних засобів боротьби з ними. Протягом літа 1939 року на Полтавщині було зібрано, головним чином руками учнів, 19 тис. ц довгоносиків. Крім того, колгоспи непомірно довго затягнули строки посіву цукрового буряка, а 23 тис. га довелося повністю пересівати ^[13].

^13. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 106, арк 107, 110.

У 1939 році не були виконані також плани розвитку громадського тваринництва. Так, при плані 217,5 тис. голів великої рогатої худоби на колгоспних фермах було лише 208 тис. (95,6 відсотка від плану). Молочнотоварні ферми мали лише 66 відсотків колгоспів, вівцеферми – 69 відсотків і свиноферми – 99,6 відсотка. Наступного року становище в тваринництві дещо поліпшилося і напередодні війни в колгоспах і радгоспах області вже налічувалося 7913 тваринницьких ферм, у яких знаходилося 778009 голів великої рогатої худоби, включаючи молодняк, 658 394 свиней, 254 679 овець і більше 3 млн. птиці ^[14].

^14. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 106, арк 126.

Колгоспно-радгоспна феодальна система позбавляла колгоспників стимулів до праці. Низькою залишалася трудова дисципліна, спостерігалися численні порушення прийнятого урядом СРСР у 1935 році Статуту сільськогосподарської артілі. Так, протягом 1938 року в колгоспі "Авангард" Миргородського району 69 колгоспників не виробили встановленого мінімуму трудоднів, а 82 – жодного разу не виходили на роботу ^[15].

^15. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 258, арк 42.

Надзвичайно низький рівень оплати праці змушував колгоспників, щоб вижити, покладатися на присадибні ділянки та на підсобні промисли, шукати заробітку на стороні. Щоб змусити селян працювати в колгоспах, влада як могла боролася з "приватновласницькими тенденціями", періодично здійснюючи перевірку розмірів присадибних ділянок та відбираючи понаднор-

— 14 —

мові лишки землі. Станом на 1 жовтня 1939 року обмір присадибних ділянок було проведено у 2508 колгоспах області, при цьому в 267690 дворах виявлено надлишки землі загальною площею 41591 га ^[16].

^16. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 106, арк 18.

Матеріальне становище колгоспників було жалюгідним. Житлові приміщення залишалися практично такими ж, як і тисячу років тому – глинобитна, крита соломою або очеретом хата з двох кімнат – кухні і жилої кімнати, яка одночасно слугувала вітальнею, їдальнею і спальнею. Більшість колгоспників задовольнялося домотканим одягом, як і сотні років тому. На роботу і вдома ходили босими аж до заморозків – економили взуття. Часто одна пара чобіт або валянок слугувала декільком членам сім'ї, їх узували по черзі. Вихідних днів для колгоспників не передбачалося, відпусток також, а оплата праці була майже виключно натуральною.

Щоб знищити в селян саму згадку про фермерські (хутірні) господарства, які споконвіку існували в Україні, влада під приводом наближення колгоспників до культурно-освітніх закладів вирішила взагалі ліквідувати хутори, переселивши їх мешканців на центральні садиби колгоспів. Тим самим вона забезпечувала постійний контроль тоталітарного режиму в особі колгоспних і сільських управлінців над виробничим і приватним життям колгоспників.

25 травня 1939 року ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР прийняли спільну постанову про зселення хуторів, а вже до 1 жовтня цього ж року із плану 21364 господарств, які підлягли ліквідації, примусово було переселено 18221. У ході зселення руйнувалися обійстя, на яких жили цілі покоління хліборобів, нищилися могили предків, викорчовувалися садки. Усе це відбувалося в авральному порядку, методом грубого тиску, примусу і насильства. Напередодні зими з усіх зселених господарств у власні хати перейшли жити лише 8276 сімей або 44 відсотки. Решта мала розміститися на зиму по сусідах або родичах, якщо вони були. Їхня доля владу не цікавила, головне – виконати план ^[17].

^17. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 86, арк 29.

У зв'язку із вступом Радянського Союзу у другу світову війну та пов'язаною з нею мілітаризацією економіки і створенням стратегічних запасів продовольства матеріальне становище полтавців ще більше погіршилося. З урожаю 1939 року чверть колгоспів Полтавської області видали колгоспникам менше 0,5 кг зерна на трудодень, одночасно були зменшені централізовані фонди постачання хлібом та хлібопродуктами населення міст. Біля продовольчих магазинів утворювалися величезні черги, що викликало занепокоєння навіть у представників місцевої влади У листі першого секретаря Полтавського обкому КП(б)У В. Маркова до ЦК КП(б)У від 11 січня 1940 року повідомлялося: "В останній час продаж хліба відбувається при наявності величезних черг, які

— 15 —

утворюються. Такий стан із забезпеченням хлібом робітників на підприємствах викликає запізнення на роботу та прогули" ^[18]. Не інакше, як цинізмом можна назвати слова Сталіна, сказані ним у трагічні тридцяті роки про те, що "жити стало краще, жити стало веселіше".

^18. Цит. за Полтава: Історичний нарис. - Полтава, 1999. - С 162.

У зовсім іншому становищі перебувала партійно-радянська номенклатура. Продовольством вона забезпечувалася зі спеціальних закритих розподільників, харчувалася в закритих їдальнях. Посилені щомісячні пайки одержували і численні уповноважені, які виїжджали в села й райони для проведення хлібозаготівельних та інших кампаній. Крім зарплати, номенклатура регулярно отримувала і грошову допомогу в конвертах, з якої не сплачували навіть обов'язкових партійних внесків. На 1941 рік одноразова допомога "відповідальним працівникам" області була встановлена в сумі 266 тис. крб. ^[19]. Якщо більшість населення міст і робітничих селищ мешкало в бараках, гуртожитках і "комуналках", то номенклатурні працівники одержували цілком комфортабельні квартири, часто насильно виселивши з них сім'ї репресованих громадян.

^19. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 189, арк 54.

У роки "великого перелому" сталися суттєві, але неоднозначні зміни і в культурно-освітньому житті полтавців. З одного боку, були досягнуті вагомі результати в ліквідації неписьменності та підвищенні загального освітнього рівня українського народу, а з другого – уся система радянської освіти спрямовувалась на виховання підростаючого покоління в дусі відданості ідеям марксизму-ленінізму. Люди мали стати сліпими виконавцями волі Комуністичної партії, а точніше – "вождя партії і народу" Й. Сталіна.

Напередодні радянсько-німецької війни на Полтавщині працювало 5 вузів, два науково-дослідних інститути, 43 технікуми й 1746 шкіл, у тому числі 841 початкова, 647 неповних середніх і 258 середніх. У школах навчалося 370 тис. учнів і працювало 15 тис. учителів.

І хоч в СРСР було оголошено про ліквідацію неписьменності, поза школою ще залишалося близько 6 тис. дітей. Значним був і відсів дітей через неуспішність: у Миргородському районі він становив 349, Оржицькому – 156, Шишацькому – 141 і т. д. Успішність учнів по області становила 89 відсотків. Найнижчою (86 відсотків) вона була з російської мови, яку нещодавно ввели в школах як обов'язковий предмет. Офіційно на Полтавщині було зареєстровано 5634 неписьменних, насправді їх було значно більше ^[20].

^20. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 106, арк 71-72.

У зв'язку з переходом на обов'язкове семирічне навчання гостро постала проблема педагогічних кадрів. На початку 1939/40 навчального року в школах області не вистачало 217 учителів, але у зв'язку з уведенням із 1 вересня

— 16 —

1939 року загальної військової повинності і призовом учителів до Червоної армії їх нестача могла збільшитися до 3 тис. Щоб не зривати навчальний процес, 5 жовтня 1939 року бюро обкому КП(б)У прийняло постанову, яка дозволяла випускникам середніх шкіл після місячної підготовки працювати вчителями молодших класів. Кращі вчителі початкових шкіл після короткотермінових курсів могли викладати спеціальні навчальні предмети у 5–7 класах. Частину вчителів міських шкіл було вирішено в примусовому порядку направити на роботу на село.

У кінці 30-х років радянська влада продовжувала нищити релігійні установи – єдині організаційні структури суспільства, що збереглися з дореволюційних часів і залишалися поза партійним контролем. Політика войовничого атеїзму, яка проводилася на державному рівні, призвела до того, що напередодні радянсько-німецької війни на Полтавщині залишилося лише декілька діючих церков. Виконання релігійних обрядів вважалося мало не державним злочином і переслідувалося радянською владою. 17 травня 1941 року на виконкомі Лубенської районної ради депутатів трудящих слухали заяву жительки села Вовчика Маложон Марії Семенівни про зняття накладеного на неї міліцією штрафу в сумі 100 крб. за читання псалтиря над покійником. Після нетривалого обговорення виконком ухвалив таке рішення: "Вважати, що штраф на гр. Маложон накладено вірно, а тому у проханні її про зняття штрафу відмовити. Голова виконкому райради Тихоненко. Секретар виконкому райради Броншваг" ^[21].

^21. Рідне слово (Лубни). - 1941. - 3 листопада.

Після підписання "пакту Ріббентропа–Молотова" Радянський Союз почав посилено готуватися до війни. Мілітаристський бум охопив усі сфери суспільного життя полтавців, швидкими темпами в колгоспах, на підприємствах та установах почали створюватися організації ТСОАВІАХІМу (Товариства сприяння армії, авіації і хімічній обороні), яких станом на 1 жовтня 1939 року в області нараховувалося 3982. Охоплювали вони 148731 чоловіка, головним чином юнаків і дівчат. Для юнаків 1919–1920 років народження були створені 903 гуртки допризовної підготовки, в яких навчалося 17546 чоловіка. У гуртках ТСОАВІАХІМу нашвидкуруч готували кулеметників, стрільців, шоферів, кавалеристів, парашутистів, радіотелеграфістів, мінерів та ін. Особлива увага приділялася вивченню стрілецької справи. Із цією метою в області створено 1352 гуртки, в яких навчалося майже 28 тис. майбутніх "ворошиловських стрільців". Для їх підготовки було обладнано 682 тири. По закінченні навчання 21653 гуртківці одержали значки "Ворошиловський стрілець" 1 і 2 ступенів. Підготовлено було також 9836 кулеметників, але як зазначав облас-

— 17 —

ний воєнком, при серйозній перевірці хіба що 10 відсотків "стрільців" зможуть виконати встановлені нормативи зі стрільби.

У примусовому порядку населення області змушували відвідувати заняття з організації протиповітряної і протихімічної оборони, по закінченні яких також видавали значки 1 і 2 ступенів. Здійснювалася підготовка начальників груп самозахисту, політруків і командирів ланок, особливо велика увага приділялася вивченню протигаза. Населення знайомили з отруйними речовинами, які використовувалися в роки першої світової війни. Із цією метою в підвалах будинків встановили герметичні протигазові сховища, де відбувалися практичні заняття з використанням протигазів.

Кращим з організації військової підготовки вважався колектив Полтавського державного педагогічного інституту. Протягом 1939 року тут пройшло підготовку з протиповітряної і протихімічної оборони 555 студентів, було підготовлено 200 "ворошиловських стрільців", 57 мотоциклістів, 75 кулеметників, 50 гранатометників, 43 зв'язківці та 32 шофери. Хоча більшість із них здобула непогану теоретичну підготовку, але через відсутність справжньої зброї і технічних засобів курсанти не мали необхідних практичних навичок.

Проведений у 1939 році призов до лав Червоної армії, як зазначалося в доповіді обласного воєнкома, пройшов на "високому ідейно-політичному рівні": на призовні комісії з'явилося 97,1 відсотка призовників, із яких придатними до стройової служби визнано 88,6 відсотка, до нестройової – 6,1; відсів за політико-моральними ознаками складав 3,4 відсотка.

Мілітаристська гарячка не обминула й дівчат. У 1939 році в області налічувалося 1799 первинних організацій Товариства Червоного Хреста, які охоплювали 94242 члени. Під керівництвом лікарів і партійним контролем було створено також 16 шкіл із підготовки медичних сестер, де навчалося 554 дівчини.

Допризовна молодь залучалася до масових спортивних заходів. Учні шкіл і технікумів зобов'язувалися виконувати нормативи по кількох видах спорту, після чого їм видавали значки БГТО ("Будь готов к труду и обороне"), а студентам – ГТО ("Готов к труду й обороне") 1 та 2 ступенів.

На вулицях міст і сіл можна було зустріти багато молодих людей, груди яких були обвішані значками як урядовими нагородами. Чим їх було більше, тим вважалося престижнішим, хоча багато хто з юнаків одержав їх незаслужено. Місцевим органам влади потрібно було виконувати план із приросту значкістів і звітуватися перед начальством, а тому при здачі нормативів вимоги послаблювалися. Щоб зацікавити молодь до занять парашутним спор-

— 18 —

том, у Корпусному саду Полтави збудували високу (вище пам'ятника "Слави") дерев'яну вежу, навколо якої постійно збирався натовп. І хоча стрибки з вежі були платними, бажаючих випробувати себе на хоробрість вистачало, а якщо хтось зі сміливців усе ж вагався, інструктор допомагав йому стусаном нижче пояса.

Особлива увага приділялася залученню молоді до оборонних видів спорту (гранатометання, фехтування, боксу, боротьби, стрілецької справи), але через відсутність належної матеріальної бази і кваліфікованих тренерів та інструкторів ця робота проходила вкрай незадовільно. План із підготовки значкістів було виконано ледве що на 30 відсотків ^[22].

^22. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 45, арк 224.

У засобах масової інформації, особливо після вступу Радянського Союзу в другу світову війну, посилилося вихваляння Червоної армії. З вуличних репродукторів лунали бравурні марші й бадьорі пісні на зразок: "От Москвы до Британских морей Красная армия всех сильней". Магазини заполонили дитячі військові іграшки, проте жорстока реальність вносила свої корективи в мілітаристську ейфорію. Війна з Фінляндією показала непідготовленість Радянського Союзу, низький професійний рівень Червоної армії і була повною несподіванкою для полтавців. Жителі міст і сіл почали одержувати "похоронки" на своїх близьких і рідних. З'явилися поранені й обморожені. Їх було так багато, що медичні заклади не могли всіх умістити, тому деякі школи Полтавщини перетворили на військові госпіталі, а учні, переведені до інших шкіл, змушені навчатися у третю зміну. Під керівництвом учителів діти носили пораненим книги, цукерки і фрукти, а в палатах показували дитячу самодіяльність, співали пісні й танцювали, але червоноармійці були похмурими і слухали їх байдуже.

Отже, у переддень радянсько-німецької війни 1941–1945 років Полтавщина, як і вся Україна, була знекровлена голодомором 1932–1933 років і "великим терором" другої половини 30-х років. Були знищені останні залишки національного життя. Будь-який опір радянській системі став неможливим і населення Полтавщини перетворилося на безлику і покірну масу будівників "світлого комуністичного майбутнього". Здавалося, що після пережитих потрясінь усі жахи комуністичного режиму вже залишилися позаду, проте український народ чекали нові трагічні випробування.

— 19 —

Розділ IІ
ПОЧАТОК РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОЇ ВІЙНИ.
МОБІЛІЗАЦІЙНІ ЗАХОДИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

червня 1941 року нацистська Німеччина несподівано напала на СРСР. Почалася небувала в історії війна двох тоталітарних режимів. Віра Сталіна в непорушність радянсько-німецького договору 1939 року і таємного протоколу до нього призвела до того, що керівництво Радянського Союзу було захоплене зненацька. До того ж, Генеральний штаб Червоної армії, яким керіував Г. Жуков, припустився стратегічної помилки, розташувавши основні військові сили і бази з їх забезпечення вздовж західного кордону СРСР.

Наступ на Україну вела група армій "Південь", під командуванням фельдмаршал К. фон Рунштедта. Складалася вона з двох угруповань. Головні сили в складі 6-ї та 17-ї німецьких армій і 1-ї танкової групи завдали удару з південної Польщі в Київському напрямку. На південь України і Крим вели наступ 11-а німецька, дві румунських армії і угорський корпус.

Ворожим військам на Україні протистояли Південно-Західний і Південний фронти, Чорноморський флот і Дунайська військова флотилія.

Співвідношення сил Південно-Західного фронту, який прийняв на себе основний удар на Україні, і німецького угруповання було на користь Червоної армії. Радянські війська мали 58 дивізій проти 36,5 німецьких, особовий склад відповідно нараховував 867,7 і 730 тис. чоловік. Гармат і мінометів Червона армія мала 13634, німці – 9700, танків відповідно – 4200 (із них 760 новітніх) і 750 (у тому числі 210 середніх і 540 легких), літаків – 2256 і 800.

Для управління розташованими в Україні радянськими військами 10 липня 1941 року було створене Головнокомандування Південно-Західного напрямку, яке очолив маршал С. Будьонний. До 16 вересня 1941 року його штаб знаходився в Горбанівському будинку відпочинку під Полтавою, охоронявся армійським батальйоном, що складався переважно з осетинів, двома танками й зенітками.

— 20 —

Кілька разів у штабі Головнокомандуючого як член військової ради напрямку побував М. Хрущов. У своїх мемуаpax він описав огидну сцену, свідком якої став, коли маршал Радянського Союзу побив вартового лише за те, що той сумлінно виконував свій армійський обов'язок, діяв згідно статуту і не проявив очікуваної запопадливості перед С. Будьонним.

Для організації оборони країни керівництво СРСР почало терміново вживати мобілізаційних заходів, головними з яких були посилення партійного керівництва всіма ланками військового та цивільного життя і зміцнення репресивного апарату. 16 липня в усіх підрозділах армії і флоту введено інститут військових комісарів, а на великих і середніх підприємствах – інститут парторгів ЦК ВКП(б), ЦК компартій союзних республік, крайкомів і обкомів партії. У радгоспах і машинно-тракторних станціях створювалися політичні відділи.

Як тільки стало відомо про напад фашистської Німеччини, відразу ж спорожніли магазини: люди кинулися запасатися, хто чим міг. Найперше скуповували продукти харчування, сіль, сірники, гас тощо.

Із метою поповнення складу армійських політпрацівників за рішенням ЦК ВКП(б) протягом серпня–початку вересня 1941 року в Полтавській області було проведено дві мобілізації комуністів і комсомольців на фронт, які разом дали близько 2500 чоловік ^[1]. Проте частина комуністів намагалася за будь-яку ціну залишитися в тилу й ухилялася від мобілізації. Так, 11 вересня бюро Полтавського обкому КП(б)У затвердило рішення Чорнухинського райкому партії про зняття з роботи й оголосило сувору догану другому секретареві райкому С. Ю. Гронюку, який під надуманими приводами намагався ухилитися від служби в діючій армії ^[2].

^1. Українська PCP У Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 pp.: У 3-х т - К., 1967. - Т. 1. - С. 99.

^2. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 192, арк 65.

Не проявляла належних патріотичних почуттів щодо захисту "соціалістичної Батьківщини" і частина пересічних полтавців. Станом на 6 серпня 1941 року в області затримано 1834 дезертири й особи, які ухилялися від призову до війська. Із них 281 були передані до військових трибуналів, а 1553 – військкоматам ^[3].

^3. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 112, арк. 131.

24 червня 1941 року Раднарком СРСР прийняв постанову про створення в прифронтовій смузі винищувальних батальйонів для боротьби з ворожими диверсантами і парашутистами. Уже наступного дня бюро Полтавського обкому КП(б)У зобов'язало районні партійні структури організувати при міських і районних відділах НКВС такі батальйони чисельністю до 200 чоловік кожний. Їх особовий склад формувався з партійного, радянського і комсомольського активу, командирами винищувальних батальйонів призначалися начальники райвідділів НКВС, а в кожному із чотирьох взводів, крім команди-

— 21 —

ра, вводилася посада політичного керівника. Бійці винищувальних батальйонів перебували на казарменому становищі.

Протягом короткого часу винищувальні батальйони були створені в кожному з 44 районів Полтавщини, загальне число бійців у них становило 8657 чоловік, проте через недостатнє озброєння вони не являли собою реальної військової сили. На озброєнні батальйони мали 181 кулемет (із них 113 трофейних польських), 1206 гвинтівок російського виробництва, 2100 польських та 3360 мисливських рушниць, які влада відібрала в населення на початку війни ^[4]. На допомогу винищувальним батальйонам створювалися групи сприяння. На спеціально збудованих вишках вони цілодобово спостерігали за появою ворожих літаків, повідомляли військові частини й міліцію про появу або висадку ворожих парашутистів.

^4. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 112, арк. 121.

Одночасно партійне і радянське керівництво області, виконуючи директивні настанови з Москви, докладало максимум зусиль до створення добровільних збройних формувань – загонів народного ополчення, до яких залучалися робітники і службовці, які не були мобілізовані до лав Червоної армії. Проте у зв'язку із швидким просуванням німецьких військ загони народного ополчення вдалося створити лише в 17 районах Полтавщини. Записали до них понад 17 тис. чоловік ^[5]. У Полтаві полк і батальйон народного ополчення створені в кінці серпня 1941 року, а вже у вересні вони взяли участь у бойових операціях поблизу села Абазівки, у Булановському лісі та на залізничних станціях на підступах до Полтави.

^5. Українська PCP у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 pp.: У 3-х т. - К., 1967. - Т. 1. - С 101.

У Кременчуці були створені два полки народного ополчення і два винищувальних батальйони, об'єднаних згодом у дивізію чисельністю 3840 бійців. Ополченці майже не мали військового вишколу, кадрових офіцерів, до того ж мали на озброєнні лише близько 2 тис. гвинтівок старого зразка, 4 станкових і 28 ручних кулеметів, 4 тис. набоїв до них, 2 гармати, 300 протитанкових мін і 100 пляшок із запальною сумішшю для боротьби з танками. Озброєння винищувальних батальйонів складалося із 120 мисливських рушниць ^[6]. Крім військових обов'язків, ополченці й бійці винищувальних батальйонів брали участь у демонтажі та евакуації устаткування промислових підприємств, будівництві оборонних рубежів. Із наближенням фронту їх направляли до діючої армії або залишали в тилу для ведення партизанської боротьби.

^6. ДАПО, ф. П-105, oп. 1, спр. 50, арк 11.

Із початком радянсько-німецької війни оборонні і спортивні товариства посилили роботу з військового навчання населення та підготовки резервів для армії і флоту. У місцевих організаціях ТСОАВІАХІМу була розширена ме-

— 22 —

режа військових груп і команд, які прискореними темпами вели підготовку майже по 30 військових спеціальностях. До Полтавського аероклубу проведено додатковий набір курсантів у кількості 241 чоловіка. Усього протягом перших трьох місяців війни полтавські товариства ТСОАВІАХІМу підготували майже 30 тис. стрільців, 1200 саперів, 1000 кулеметників, 220 мінометників та ін. ^[7]. Але у зв'язку зі скороченими термінами рівень їх військової підготовки був надзвичайно низьким.

^7. Українська PCP у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 pp. : У 3-х т. - К, 1967. - Т. 1. - С. 99.

Приміщення багатьох шкіл у містах, технікумів та інститутів протягом червня – липня були терміново переобладнані під госпіталі, але в них не вистачало медичного персоналу, ліків і перев'язувальних матеріалів. Пораненими опікувалися здебільшого жінки-волонтери з мінімальними медичними знаннями.

Офіційні радянські повідомлення приховували від населення реальне становище на фронтах. Про просування німецьких військ на схід і взяття ними міст Радінформбюро повідомляло із запізненням на 10–12 днів, чим вводило в оману людей, які не могли розібратися в оперативній обстановці та своєчасно підготуватися до евакуації. Кращими інформаторами могли стати біженці, які заполонили залізничні станції уже через кілька тижнів після початку війни, але вони боялися говорити людям правду. Серед населення панувала атмосфера страху, підозрілості і шпигуноманії.

Не кращим було становище і в Червоній армії, професійна виучка і моральний дух вояків залишав бажати кращого. У ході наступальних операцій 1941 року німці в числі інших захопили секретні документи 56-ї стрілецької дивізії, які свідчили, що агентів НКВС (службовців "особого отдела") в дивізії було 11, таємних резидентів – 86, рядових "сексотів" – 335, разом – 432 чоловіки. Тому кожний крок і кожне слово вояків дивізії було під контролем відомства Берії ^[8]. "Сексотів" боялися більше, ніж ворогів. Уже перші дні війни показали хибність тверджень кремлівського керівництва, що війна в разі агресії проти СРСР буде вестися на ворожій території і, до того ж, малою кров'ю. Тому у зв'язку із швидким просуванням німецьких військ углиб радянської території постала потреба термінової евакуації на схід устаткування фабрик і заводів, обладнання залізниць, колгоспів, МТС, культурних та інших народногосподарських цінностей. Крім залізниць, рух по яких був перевантажений військовими перевезеннями, на території Полтавщини встановлювались три маршрути просування на схід автомобілів із вантажами: Яготин–Опіш-ня–Краснокутськ Харківської області, Київ–Гадяч–Лебедин і Черкаси–Зінь-ків–Груньський район Сумської області. На шляхах просування автотранспорту були влаштовані пункти заправки пальним. Проте ґрунтові дороги

^8. Голос Полтавщини. - 1942. - 7 серпня.

— 23 —

дозволяли вільне просування автотранспорту лише в суху погоду. Евакуація з Правобережної України ускладнювалася тим, що 9 липня 1941 року в результаті прицільного бомбардування німецький літак зруйнував 88-метрову ферму залізничного моста через Дніпро в Кременчуці, перервавши тим самим надійний зв'язок між правим і лівим його берегами.

Уже на 45 день радянсько-німецької війни війська вермахту ступили на землю полтавського краю. У серпні 1941 року німецька авіація почала бомбити Полтаву, але масових нальотів не було. Протидіяла їм радянська зенітна артилерія, але за весь час вона не збила жодного ворожого літака, – надто високо вони літали. Найбільший наліт на Полтаву відбувся 30 серпня, коли 5 "юн-керсів" (Ю-88) піддали бомбовому удару Київський вокзал, у результаті чого загинуло 24 і було поранено 34 мирних жителі.

28 серпня 1941 року бюро Полтавського обкому КП(б)У прийняло постанову про евакуацію худоби і сільськогосподарського реманенту, згідно якої органи радянської влади на місцях мали забезпечити гурти худоби гонщиками і зооветперсоналом, а останніх грошима, теплим одягом і продуктами харчування на 2–3 місяці. Евакуації на схід підлягали також трактори й комбайни ^[9].

^9. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 192, арк 24.

У зв'язку з тим, що на початку радянсько-німецької війни з автономної республіки німців Поволжя були депортовані до Казахстану й Сибіру всі особи німецької національності, а сама республіка ліквідована, утворений вакуум керівництво СРСР вирішило заповнити примусово вивезеними з України селянами. До 10 вересня з Полтавщини планувалося переселити 80–100 колгоспів із 11 220 сім'ями колгоспників ^[10], проте в умовах швидкого просування німецьких військ на схід цей задум здійснити не вдалося.

^10. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 192, арк 40.

Цивільному населенню влада видавала евакуаційні листи – право виїхати вглиб території СРСР, але виїздити ставало все важче через перевантаженість залізничного транспорту військовими перевезеннями. Номенклатурні працівники різного рівня свої сім'ї відправляли заздалегідь, головним чином ночами, щоб ніхто не бачив. Евакуація народногосподарських цінностей проходила в складних умовах: не вистачало людей, техніки, транспортних засобів, заважали постійні нальоти ворожої авіації. Швидке просування німецьких військ спричинило паніку й розгубленість не лише серед мирного населення, але й серед керівництва області.

Кременчуцька дивізія народного ополчення, що із заходу прикривала Крюків, не мала належного військового вишколу і сучасного озброєння, про що говорилося вище, а тому не могла протистояти переважаючим силам ворога. Дві третини її вояків полягло в околицях Крюкова та під час вуличних

— 24 —

боїв у місті. Поранення одержали командир дивізії А. С. Платухін і начальник штабу майор А. М. Мачула. Рештки дивізії відійшли на лівий берег Дніпра. Декілька днів, протягом яких ополченці утримували Крюків, зірвали спроби німців із ходу форсувати Дніпро і дали змогу радянському командуванню підтягнути війська й зайняти оборону на протилежному березі.

Захопивши 9 серпня Крюків, німці відразу ж почали обстрілювати з гармат Кременчук, який обороняла 297-а стрілецька дивізія (командир – полковник Г. А. Афанасьєв). У місті зчинилася паніка. Для допомоги в організації евакуації промислових об'єктів Кременчука Полтавський обком КП(б)У послав секретаря обкому по промисловості Коротченка й секретаря обкому по транспорту Бураковського, але свого завдання вони не виконали. Разом із місцевими керівниками (секретарем міськкому партії Котліком, головою міськвиконкому Лагном і начальником міського відділу НКВС Фоміним) проявили паніку й розгубленість. Відмовившись від демонтажу та евакуації підприємств, вони без санкції обкому КП(б)У і військового командування дали наказ на їх знищення шляхом підпалів і підривів вибухівкою, а самі втекли до Полтави. Таким чином, знищено десять підприємств міста разом із запасами готової продукції на десятки мільйонів карбованців. У їх числі трикотажну й кондитерську фабрики та міські млини разом із складами борошна і зерна. Голодні кременчужани з болем спостерігали, як у полум'ї гинуло народне добро.

На північ від Кременчука поблизу села Кривуші був розташований елеватор, розрахований на зберігання 128 тис. т зерна. На початку радянсько-німецької війни тут знаходився стратегічний запас продовольства для Червоної армії: 39650 т вівса, 14,5 тис. т жита, 5,5 тис. т борошна, 5 тис. т цукру, 8 тис. т рису і 1,3 тис. т різних круп. За наказом кременчуцького партійного керівництва елеватор зірвали (напередодні в нього заклали 10 вагонів вибухівки) і підпалили. Майже рік його руїни куріли, як вулкан. Перебуваючи в серпні 1942 року в Кременчуці, У. Самчук спостерігав, як обідрані жінки копирсалися в руїнах елеватора, збираючи в мішки горіле зерно ^[11]. Ним же годували й радянських військовополонених у Кременчуцькому концтаборі.

^11. Самчук У. На білому коні // Дзвін. - 1994. - № 7. - С 82.

Після втечі з Кременчука партійного керівництва, а разом із ним міліції та пожежної команди, місто було віддане на поталу мародерам. Рішенням бюро Полтавського обкому партії від 17 серпня 1941 року Котлік, Лагно й Коротчен-ко виключені з партії, зняті з роботи і віддані під суд. Завідувач промисловим відділом обкому Гаркуша і Бураковський одержали суворі догани по партійній

— 25 —

лінії. Першим секретарем Кременчуцького міського комітету КП(б)У призначено П. Колінька, а головою міськвиконкому – О. Століцького ^[12].

^12. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр 191, арк 66–67.

Близько місяця Кременчук зазнавав інтенсивного артилерійського обстрілу німців, які стояли на правому високому березі Дніпра. Для частин Червоної армії, що обороняли місто, з Києва були направлені баржі з боєприпасами, хлібом та іншими продуктами харчування, але пароплав, що їх тягнув, підбитий німецькою артилерією став на якір посеред Дніпра. І німці, і радянські війська намагалися захопити баржі, але через постійний обстріл з обох берегів їм цього не вдавалося зробити. Тоді радянське командування виявило серед місцевих жителів умілих плавців, які вночі непомітно підібралися до барж і перерізали буксирні канати. Звільнені баржі попливли за течією і під вогнем противника їх вдалося підтягнути до лівого берега. Вантажі дісталися радянським військам ^[13].

^13. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 19, арк 12.

Стійкий опір захисників Києва зривав плани німецького командування на блискавичну війну і створював серйозну загрозу групі армій "Центр", що вели наступ на Москву. І хоча до столиці Радянського Союзу від Смоленська залишалося якихось 300 км, німецькі війська за наказом Гітлера припинили наступ. Найбільш боєздатні частини групи армій "Центр" (2-а танкова група і 2-а польова армія) 8 серпня 1941 року повернули на південь. Ослаблені попередніми невдалими боями війська Центрального і Брянського фронтів не змогли стримати наступ ворога і почали відступати. Розвиваючи наступ, танкові частини Гудеріана 18 серпня захопили Стародуб і спрямували удар у Конотопському напрямку, загрожуючи тилам Південно-Західного фронту. 3 вересня німці захопили Кролевець, 7 вересня – Глухів і Конотоп, тобто вийшли на 200–270 км на схід від Дніпра у тил військам Південно-Західного фронту, а під вечір 10 вересня передові частини 3-ї танкової дивізії генерала Моделя з'єдналися з викинутим у Ромнах німецьким повітряним десантом і захопили місто. Фронт 40-ї радянської армії був розсічений навпіл. Захопивши за лічені дні майже всю Чернігівщину, німці тим самим перерізали найважливіші комунікації, по яких ішло постачання військ Київського угруповання зброєю, боєприпасами, пальним та всім необхідним для фронту, а в тилові госпіталі вивозилися поранені, евакуювалося цивільне населення і народногосподарські вантажі. На лінії фронту радянських військ утворився розрив, який нічим було закрити. Становище ускладнювалося тим, що між частинами 5-ї армії і 27-го стрілецького корпусу, які відступили в кінці серпня на лівий берег Дніпра, також утворився розрив.

— 26 —

Через загальну плутанину й панічні настрої, що панували протягом перших місяців війни, будівництво оборонних укріплень на лівому березі Дніпра було зірване. Протягом 31 липня–30 серпня тут змінилося чотири військово-будівельних управління, кожне з яких намагалося по-своєму вести оборонні роботи. Керівництво придніпровських районів не забезпечило будівництво робочою силою, гужовим транспортом, житлом і продуктами харчування працюючих. Так, до 7 вересня з Кобеляцького району мало прибути на роботу 10 тис. чоловік, а прибуло лише 450. Наявні на будівництві 28 тракторів і 20 автомобілів простоювали через відсутність пального. До того ж військово-будівельні управління не забезпечувалися картографічними документами зі створення лінії оборони ^[14].

^14. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 112, арк 144.

Дніпро був серйозною водною перепоною на шляху німецьких військ на схід. Радянське командування розуміло, що німці готуюся форсувати найбільшу ріку України, але через недбалість розвідки не могло визначити, звідки буде нанесений основний удар. В оману його ввела і демонстрація німців форсувати Дніпро в районі Черкас, де вони захопили один з островів. Командувач 50-ї армії Микола Фекленко послав туди чотири дивізії із семи, які були в складі його армії. Цим скористався ворог, і в ніч на 31 серпня частини 17-ї німецької армії переправилися на лівий берег, захопили плацдарм між Ворсклою і Пслом поблизу села Деріївки. Тут оборону тримала лише одна стрілецька дивізія, а на дільянці форсування – один стрілецький полк.

Доки радянське командування готувало контрудар, німці форсували Дніпро південніше Кременчука, на що радянське командування аж ніяк не сподівалося. Місто обороняв лише один полк 297-ї стрілецької дивізії, який не міг протистояти переважаючим силам ворога. Захопивши Кременчук раптовим ударом, німці намагалися розвивати наступ на північ, але були зупинені 297-ю стрілецькою дивізією. Проте вони й цього разу перехитрили радянське командування, яке сподівалося, що основні сили генерала Клейста будуть розвивати наступ із району Деріївки й зосередило там значні сили: чотири стрілецьких дивізії, 5-й кавалерійський корпус генерала Ф. В. Камкова, посилений двома танковими бригадами, і 47-у танкову дивізію. А тим часом генерал Клейст потайки перекинув у район Кременчука свої танкові та моторизовані дивізії і 12 вересня розпочав навальний наступ у напрямку на Хорол назустріч військам Гудеріана. Це було повною несподіванкою для командування 36-ї армії, яка виявилася розсіченою навпіл ^[15]. Виникла реальна загроза оточення чотирьох армій Південно-Західного фронту.

^15. Баграмян И. Х. Так начиналась война. - К, 1988. - С. 280-282.

Єдиною артерією, що з'єднувала війська Південно-Західного фронту з тилом, залишалася залізниця Київ–Полтава–Харків, яку німецька авіація

— 27 —

безперервно бомбардувала. Особливо жорстоких бомбових ударів зазнавала вузлова станція Ромодан. Під час одного з них, 14 серпня 1941 року, німці скинули на станцію більше 100 бомб. При першому заході ворожих літаків загорівся ешелон із кавалерією, при другому – евакогоспіталь і пусті вагони. Виникла загроза вибуху ешелону з пальним, що стояв на сусідній колії.

Молодий робітник-залізничник М. Горбань, який працював помічником начальника станції, скочив на паровоз, бригада якого загинула під час нальоту, і вивів потяг із 25 цистернами з бензином у безпечне місце. При цьому він був поранений осколком у груди. Його дружина Марія Горбань у цей час надавала допомогу пораненим бійцям 82-го окремого залізничного батальйону, що стояв на станції, і теж була поранена. На ліквідації наслідків німецьких бомбардувань також відзначилися залізничники – брати Пучки (Олександр, Іван, Панас, Федір) та Кочубеї (Павло, Григорій, Костянтин).

У результаті нальоту німецьких літаків на станції Ромодан у цей день згоріло 4 санітарних вагони, 10 вагонів із кіньми, 4 – з цукром, 2 – з білизною, 15 порожніх вагонів і 6 цистерн із пальним. Великі були й людські втрати: більше 100 чоловік вбито або згоріло живцем і 393 поранено та одержало опіки ^[16].

^16. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 112, арк 115.

Увечері 28 серпня на станції Кибинці під час чергового нальоту німецької авіації одночасно вибухнуло три ешелони з боєприпасами, у результаті чого знищено всі станційні й підсобні будівлі та хати мирних жителів у радіусі півкілометра від епіцентру вибуху. На станції утворилася величезна воронка глибиною 12–15 м і діаметром 50–60 м. Швидко відбудувати поруйновану вибухом станцію було неможливо, і тому залізничники вирішили тимчасово спорудити обхідну колію. Півтори доби, ні на хвилину не покладаючи рук, працювали бійці залізничного батальйону і двох ремонтно-відбудовних поїздів. 30 серпня о 9 год. 30 хв. рух на цій дільниці залізниці відновлено ^[17].

^17. Українська PCP у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 pp.: У 3-х т. - К., 1967. - T. l. - С. 134.

Оскільки єдина залізниця, яка ще з'єднувала армії Південно-Західного фронту з радянським тилом, не могла забезпечити війська всім необхідним, потрібно було шукати нові комунікації. Із цією метою у вересні 1941 року почалася термінова реконструкція шосейної дороги Пирятин–Гадяч–Охтирка, яку здійснювало відомство НКВС. Головне управління шосейних доріг НКВС організувало в Харкові 4-е будівельне управління і будівельні дільниці в Гадячі, Лохвиці й Чорнухах. У зв'язку з тим, що будівельної техніки не вистачало, енкавеесівці спішно мобілізували людей із лопатами й колгоспні підводи, але через наближення німецьких військ роботи поспіхом згорнули ^[18].

^18. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 192, арк 86.

— 28 —

У вересні 1941 року вся Полтавщина опинилася в зоні воєнних дій; надії стримати ворога на лінії Дніпра більше не було. У зв'язку з наближенням німецьких військ спішно почали споруджувати нові оборонні укріплення, аеродроми, артилерійські бази, склади боєприпасів тощо. Їх будівництво потребувало масового залучення робочої сили і це при тому, що майже всі чоловіки були мобілізовані до війська або евакуйовані на схід. Тому трудомісткі земляні роботи виконувалися руками жінок, літніх людей і підлітків. Згідно рішення Полтавського обкому партії від 17 серпня 1941 року, на будівництво оборонних споруд в області мало бути мобілізовано 83700 чоловік і 10700 підвод, але 29 серпня ці плани довелося переглянути. Партійні й радянські органи області до 1 вересня вже мали мобілізувати 230 тис. чоловік і 16 тис. підвод та передати їх у відання Будівельного управління НКВС. Усі мобілізовані зобов'язувалися мати з собою лопати, сокири, поперечні пилки, дві пари білизни, теплий одяг і взуття, а також кухоль і ложку. Про оплату праці мова не йшла ^[19]. У першу чергу будували дзоти для станкових кулеметів і 45-міліметрових протитанкових гармат та позиції для мінометів. Але у зв'язку із швидким наближенням німецьких військ будівництво інженерних споруд, особливо стрілецьких окопів і протитанкових ровів, не було завершене.

^19. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 192, арк 21.

Напружена ситуація склалася із збиранням врожаю 1941 року, адже жнива розпочалися в той час, коли ворог підходив до Дніпра й нависла реальна загроза окупації Полтавщини. Становище ускладнювалося тим, що для роботи на полях не вистачало робочих рук і сільськогосподарської техніки. Навіть для обслуговування тих комбайнів і тракторів, які ще залишалися в МТС, не вистачало механізаторів і пального. Тому для підготовки механізаторів організовувались короткотермінові курси, на яких протягом липня без відриву від виробництва підготовлено більше 3 тис. трактористів, 300 комбайнерів і 880 помічників комбайнерів. Більшість із підготовлених механізаторів становили жінками ^[20]. Звичайно, рівень їх фахової підготовки бажав кращого, але іншого виходу не було.

^20. Ємець П. Н, Самойленко О. П. Полтавщина в роки Великої Вітчизняної війни. - Х., 1965. - С 10.

На колгоспних полях працювали практично всі, хто міг рухатися: старики, діти, інваліди. Із Полтавського сільськогосподарського інституту на збирання врожаю було послано 60 наукових працівників і 425 студентів. Доводилося вирішувати завдання, які, здавалося, взаємно виключали одне одного: займатися евакуацією сільськогосподарської техніки та худоби, проводити мобілізацію чоловіків до війська, усіх дорослих – на спорудження оборонних рубежів і одночасно збирати урожай. Усе це робилося в обстановці панічних

— 29 —

настроїв і розгубленості, породжених швидким наближенням фронту. Більшість колгоспів та радгоспів устигли скосити хліб, та не всі його обмолотили. Тому й не дивно, що станом на 25 серпня Полтавщина лише на 24,2 відсотка виконала план хлібоздачі державі ^[21].

^21. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 257, арк 6.

У зв'язку з тим, що над військами Південно-Західного фронту нависла загроза повного оточення, його командування неодноразово зверталося до Ставки Верховного Головнокомандування з проханням відвести війська і створити нову лінію оборони по річці Псел, але Сталін зволікав: політичні мотиви переважали над воєнно-стратегічними. А тим часом частини 2-ї німецької танкової групи генерала Гудеріана 12 вересня вже захопили Лохвицю. Війська 1-ї німецької танкової групи генерала Клейста, розвиваючи наступ із кременчуцького плацдарму, 13 вересня увірвалися в Хорол та Лубни і перерізали таким чином останню залізничну магістраль, яка ще з'єднувала київське угруповання радянських військ зі східними районами СРСР.

14 вересня 1941 року танкові дивізії Клейста й Гудеріана з'єдналися в районі Лохвиці, замкнувши кільце оточення чотирьох радянських армій. Наступ німецьких військ був настільки стрімким, що мобілізованих у західних районах Полтавщини призовників навіть не встигли вивезти. Вони залишалися на збірних пунктах і при наближенні німецьких військ розійшлися по домівках ^[22]. Усе ж станом на 12 вересня до лав Червоної армії на Полтавщині мобілізовано 76260 чоловік.

^22. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 192, арк 7.

Тільки пізно вночі 17 вересня Ставка Верховного Головнокомандування дозволила військам Південно-Західного фронту залишити столицю України, проте конкретних вказівок щодо відведення військ на тилові рубежі не дала. Наступної ночі партійно-радянське керівництво республіки на чолі з М. С. Хрущовим спеціальним літаком потайки вилетіло з Броварського аеродрому до Москви, кинувши Україну і війська Південно-Західного фронту напризволяще. 18 вересня радянські війська залишили правий берег столиці, а 19 вересня – Дарницю. Біля Березані довжелезну колону вантажівок з оборонцями Києва зустріли танки Гудеріана й німецькі літаки, які на бриючому польоті безкарно розстрілювали техніку і людей.

Ослаблена в боях 38-а радянська армія з чотирма дивізіями неповного складу була не в змозі протистояти 17-й німецькій армії на Полтавському та Красноградському напрямках і відходила, намагаючись прикрити із заходу Полтаву і Харків. Нове командування Південно-Західного напрямку (замість С. Будьонного 12 вересня головнокомандуючим призначено маршала С. Тимошенка) створило спеціальну військову групу під командуванням П. Бєлова, яка мала завдати удару німецьким військам у напрямку Ромен, щоб прорвати

— 30 —

німецьке оточення і відкрити шлях для відходу військ Південно-Західного фронту. Головком С. Тимошенко передав з резерву 38-ї армії 226-у і 169-у стрілецькі дивізії. Проте противник зумів відбити несміливі атаки радянських військ. Не увінчався успіхом і наступ Червоної армії в напрямку Лохвиці.

А між тим становище радянських військ, які потрапили в оточення, ставало все тяжчим. Війська 37-ї і 26-ї армій були розрізані танковими клинами німців на три ізольовані одна від одної групи, а підрозділи 5-ї і 21-ї армій перемішалися і втратили зв'язок між собою, тому що засоби радіозв'язку противник знищив із повітря.

Під час переправи штабу Південно-Західного фронту через річку Удай поблизу Пирятина штабна колона була піддана жорстокому бомбардуванню німецької авіації і, зазнавши великих утрат у живій силі й техніці, фактично опинилася без частин прикриття. У розпорядженні штабу фронту не було жодного літака. Зв'язок з військами було втрачено. Опинившись без єдиного командування, деморалізовані підрозділи чотирьох радянських армій перемішалися на битих шляхах і польових дорогах Полтавщини з колонами біженців, гуртами коней, волів і корів, покинутою через відсутність пального технікою, важкими гарматами, тракторами й комбайнами. Усе це ставало легкою здобиччю німецької авіації, яка бомбила і розстрілювала вибрані цілі, та моторизованих ворожих колон, які несподівано з'являлися на шляху відступаючих. Безвихідь і незахищеність породжували страх і відчай, а вони, у свою чергу, – паніку. Гинули тисячі бійців і командирів Червоної армії, густо встеляючи поля Полтавщини своїми трупами.

26-а Радянська армія (командувач – Ф. Я. Костенко) опинилася в оточенні на теренах Оржицького району і вела жорстокі оборонні бої. Бракувало боєприпасів і пального, тили були обтяжені пораненими. Трагедію оточених можна уявити за скупими оперативними повідомленнями, що збереглися:

25 вересня: "Армия находится в окружении... С армией окружены все тылы ЮЗФ... Все попытки пробиться на восток успеха не имели. Делаем последнее усилие пробиться на фронте Оржица, Остаповка... Костенко, Колесников, Вареников".

26 вересня: "Положение исключительно тяжелое. С наступлением темноты попытаюсь с остатками прорваться в направлении Оржица, Исковцы, Пески. Громадные обозы фронта и раненых вынуждены оставить в Оржице, вывезти которых не удается. Костенко, Колесников". У другій половині того ж дня штаб 26-ї армії і частина підрозділів, у тому числі 32-а і 47-а кавалерійські дивізії, зуміли прорватися по дамбі, перейти на східний берег річки Оржиці й

— 31 —

вийти з оточення. Спроба деблокувати оточених і вивести з котла рештки 26-ї армії успіху не мала. Лише вночі з допомогою місцевих жителів частини 196-ї стрілецької дивізії знайшли брід і переправилися майже без втрат через річку ^[22-а].

^22-а. Наталія Сиволап. Оборонні бої 26-ї армії на території Оржицького району у вересні 1941 р та її вихід з оточення. // Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей. Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам'яток -Полтава Дивосвіт, 2008. - С 472-473.

У районі Городища зібралося близько трьох тисяч бійців із розрізнених частин Червоної армії, включаючи штаби фронту і 5-ї армії. Із наявних підрозділів нашвидкуруч було сформовано кілька загонів прориву, які мали пробивати шлях штабам із ворожого оточення. Один з них, під командуванням генерала І. Х. Баграмяна, складався з офіцерів оперативного відділу штабу фронту й роти військ НКВС, які участі в бойових діях не брали. Про них майбутній маршал Радянського Союзу писав: "Сто пятьдесят молодцов – залюбуешься: бравые, подтянутые". Цей загін, за задумом М. П. Кирпоноса, демонстративною атакою на схід мав відволікти увагу противника з тим, щоб відкрити шлях штабній колоні на північ.

Загону І. Х. Баграмяна вдалося форсувати річку Многу і 20 вересня вступити до Сенчі, а 24 вересня поблизу Гадяча в районі села Сари вийти в розташування радянських військ. Штаби фронту і 5-ї армії безнадійно відстали. Гарнізон Гадяча складався з 519-го окремого саперного батальйону, дорожно-будівельного загону й місцевого винищувального батальйону. Командував ним капітан Кулешов. Після загибелі Південно-Західного фронту гарнізон Гадяча виявився єдиною військовою частиною, яка на дільниці в кілька десятків кілометрів перепиняла шлях просуванню німецьким військам на схід ^[23].

^23. Баграмян И. Х. Назв. праця. - С 323.

20 вересня 1941 року штабна колона в кількості близько 800 чоловік була оточена в урочищі Шумейковому, поблизу хутора Дрюківщини Сенчанського району, що за 10 км від Лохвиці. У місті, ву приміщенні середньої школи, вже знаходився німецький штаб. Німецькі танки й піхота щільно оточили урочище з усіх боків. Відбиваючи атаки противника, бійці й командири Червоної армії переходили в контратаки, часом доходило до рукопашної. Під час однієї з контратак командуючий фронтом М. П. Кирпонос удень був поранений у ліву ногу, а ввечері загинув від осколка міни, що розірвалася поруч. За іншою версією, він застрелився, щоб не потрапити живим до рук ворогів. Уночі, коли вщух бій, М. П. Кирпоноса поховали на місці загибелі. Майже всі, хто був разом із командуючим Південно-Західним фронтом, загинули або потрапили в полон.

Сотні тисяч бійців і командирів Південно-Західного фронту також потрапили в полон. За німецькими даними, їх було майже 650 тис. Тисячі загинули в очеретах, болотах і згубних драговинах по берегах Удаю і Сули. Ті, хто знайшов тимчасовий порятунок на дрейфуючих острівцях і купинах, також неминуче гинули без їжі, води й від укусів численних комарів. Місцеві жителі про-

— 32 —

тягом багатьох днів чули над болотами нелюдські крики і стогін приречених, які конали без людської допомоги ^[24].

^24. Моргун Ф. Задовго до салютів. Правда про генерала Кирпоноса - Полтава, 1994. - С. 44.

Багато з оточених невеликими групами чи поодинці зуміли з допомогою місцевих жителів пробитися через лінію фронту і влитися до лав Червоної армії. Серед них начальник політуправління фронту А. І. Михайлов, генерал Н. С. Петухов, 9 командирів дивізій і 2 командири бригад. І ніхто з вищого командування Червоної армії не запитав у них, як сталося, що командири врятувалися, а їх бійці загинули. Частина з тих, хто не зі своєї волі опинився на окупованій німцями території, зуміли легалізуватися й осіли по містах і селах Полтавщини на правах біженців чи приймаків, адже вдів і одиноких жінок у роки війни вистачало.

Загибель Південно-Західного фронту була найбільшою поразкою Червоної армії на першому етапі радянсько-німецької війни. Майже двомісячна оборона Києва зірвала стратегічні плани німецького командування щодо "блискавичної війни". Відтягнувши на себе великі сили противника, захисники столиці України сприяли зміцненню оборони Москви – головної мети наступу німецьких військ у 1941 році. Затримка німців під Києвом дала змогу також евакуювати з Лівобережної України на схід сотні тисяч людей, устаткування промислових підприємств, запаси сировини, продовольства та інших матеріальних цінностей. Водночас загибель чотирьох армій Південно-Західного фронту значно погіршила і без того складну воєнно-стратегічну обстановку на радянсько-німецькому фронті. Німцям відкрився шлях на Полтаву, Харків і Донбас.

Незважаючи на наближення німців, усі промислові підприємства Полтави працювали на повну потужність, виконуючи замовлення фронту: виготовляли боєприпаси, маскувальні халати, гімнастерки, солдатські шаровари, рукавиці, шапки-вушанки тощо. Трудівники паровозоремонтного заводу протягом короткого часу збудували бронепоїзд "Маршал Будьонний".

Його екіпаж було укомплектовано робітниками та інженерно-технічними працівниками заводу. Командиром бронепоїзда призначили капітана Яблонського. 18 серпня 1941 року бронепоїзд вирушив на фронт і взяв участь у боях із німецькими військами в районі станцій Ганнівка і Потоки, де і був підбитий ворожою артилерією. Щоб не дістався ворогові, команда його підірвала ^[25].

^25. Полтава Історичний нарис. - Полтава, 1999. - С 173

У зв'язку з наближенням фронту 2 вересня 1941 року радянське командування створило штаб із будівництва оборонних споруд навколо Полтави, який очолив секретар міського комітету КП(б)У В. Апуневич, та організувало 5 будівельних дільниць. У районі станції Головач 6 тис. полтавців рили окопи

— 33 —

і протитанкові рови. 8 тис. зводили оборонні рубежі поблизу села Демидівки Решетилівського району, понад тисячу копали траншеї й окопи біля станції Мала Перещепина. Працюючи на окопних роботах, полтавці часто піддавалися бомбардуванню й обстрілам із німецьких літаків, проте роботи не припиняли. У зв'язку із швидким наближенням німецьких військ зведення кількох смуг оборони навколо Полтави загальною довжиною майже 200 км не було закінчено.

Коли стало зрозумілим, що наявними силами Полтаву не втримати, із міста спішно, наскільки дозволяли можливості транспорту, почали вивозити на схід усе, що могло сприяти зміцненню обороноздатності СРСР. До Красноярська евакуювали паровозоремонтний завод, до Саратова – завод "Метал", до Семипалатинська – прядильну фабрику та ін. Разом із підприємствами виїжджали й робітники та інженерно-технічний персонал, часто із сім'ями. Із навчальних закладів устигли евакуювати лише інститути: сільськогосподарський виїхав до Кургану, а педагогічний – до Тюмені. Проте не всі студенти й наукові працівники вузів хотіли залишати Україну. Так, із 76 наукових співробітників педагогічного інституту на окупованій території залишилося 39, а із 850 студентів – 725 ^[26]. Із сільськогосподарського інституту до Казахстану виїхало 112 студентів і 27 викладачів. Усього ж із майже 1,9 млн. жителів Полтавщини у східні райони СРСР евакуювалося близько 20 тис.

^26. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 101, арк 1.

Підготовкою до евакуації займалося і відомство Л. Берії. Одним із евакуаційних заходів енкавеесівців стало вишукування і знищення не лише реальних, яких практично не залишилося після двадцяти років червоного терору, але й потенційних ворогів радянської влади. 43 роки працював у Нових Сан-жарах лікар Стефанів. Гуманним ставленням до людей і високим рівнем професійної підготовки він завоював загальну повагу. Зважаючи на похилий вік, при наближенні німців він відмовився виїхати в тил Радянського Союзу. "Компетентні органи" його вчинок розцінили, як прагнення перейти на бік німців. 15 вересня до нього прийшли енкавеесівці й під приводом виклику до тяжкохворого забрали з собою. Більше Стефаніва ніхто не бачив. Уже після приходу німців його тіло з простреленою головою ледь присипане піском знайшли в сосновому лісі поблизу дороги на станцію Руденківка. Підставою для вбивства старого лікаря енкавеесівцями, очевидно, стало те, що його сини воювали в армії Української Народної Республіки і після поразки Української революції пішли на еміграцію ^[27]. Напередодні евакуації Полтави чекісти вивезли з тюрми, що була розташована на вулиці Пушкінській, заарештованих із політичних мотивів і розстріляли в урочищі Триби.

^27. Голос Полтавщини. - 1941. - 23 листопада.

— 34 —

Хоча Полтава для радянського командування не вважалася важливим стратегічним пунктом, який за будь-яку ціну потрібно утримувати, бої в її околицях були запеклими. Надвечір 16 вересня 1941 року німецькі танки й мотопіхота вступили до Нових Санжар. Ослаблені в боях 169-а мотострілецька і 34-а кавалерійська дивізії відійшли до Старих Санжар і Малої Перещепини, де спробували закріпитися на нових рубежах, яких, проте, не встигли закінчити мобілізовані на окопні роботи полтавці. На допомогу радянським дивізіям була послана 10-а танкова бригада у складі чотирьох танків "КВ" і 39 "Т-70". Однак радянське командування не зуміло використати їх ударну силу й розпорошило танки між трьома дивізіями Червоної армії ^[28].

^28. ЦАМО РФ, ф. 229, oп. 166, спр. 178, арк 12-18.

Унаслідок загибелі чотирьох армій Південно-Західного фронту й відсутності підготовлених резервів на ділянці фронту Нові Санжари–Решетилівка в радянських військових частинах утворився розрив, яким не забарилося скористатися німецьке командування. 3-й механізований корпус противника, швидко перегрупувавшись, повів наступ із району Миргорода на Решетилівку й далі на Полтаву. Щоб зупинити просування ворога, з оборонної лінії по Пслу були зняті 5-й кавалерійський корпус та 142-а танкова бригада і перекинуті під Решетилівку. На лінії Мачухи–Циганське вони вступили в бій із німецькими механізованими частинами, але, зазнавши великих втрат, змушені були відступити. Шлях на Полтаву із заходу для німецьких військ був відкритий ^[29].

^29. ЦАМО РФ, ф. 229, оп. 170, спр. 228, арк 62.

Щоб стримати наступ німців на Полтаву з півдня, радянське командування 18 вересня спробувало контратакувати ворога, але зустрічний бій не приніс успіху. Радянські дивізії зазнали великих втрат від вогню ворожої артилерії і бомбових ударів із повітря. У середині дня німці прорвали бойові порядки 169-ї стрілецької дивізії на обох її флангах і вийшли до тилів. Дивізія опинилася в оточенні в районі Головача–Старих Санжар. В особливо скрутному становищі перебував перший батальйон 434-го стрілецького полку, яким командував старший лейтенант Петро Качур.

17 вересня батальйон П. Качура одержав наказ: пройти луками й болотами по Ворсклі від Головача до Старих Санжар і, знищивши міст через річку, разом з першим батальйоном 680-го стрілецького полку оволодіти дорогою Кременчук–Полтава. 18 вересня форсованим маршем батальйон П. Качура досяг визначеного для атаки рубежу, але німці, прорвавши оборону першого батальйону 380-го стрілецького полку, відрізали його від Старих Санжар, і він опинився в оточенні за 15 кім від своєї дивізії. Довелося зайняти кругову оборону. В той же час бійці проводили активну розвідку, намагаючись знайти слабке місце у ворожому кільці.

— 35 —

Проти оточеного батальйону німці кинули полк мотопіхоти, підсилений танками й артилерією. Основний удар прийняла на себе перша рота, якою командував молодший лейтенант Петраш. Діяла вона разом із мінометною ротою лейтенанта Валюхова. Петраш і Валюхов пропустили німецьких автоматників через свої бойові порядки, а потім оточили і майже всіх знищили. Червоноармійцям дісталося 30 німецьких автоматів і велика кількість набоїв.

Зустрівши впертий опір оточених, німці відійшли, але наступного дня відновили атаки силою двох батальйонів при підтримці артилерії і мінометів. Бій тривав увесь день. Підрозділи лейтенантів Петраша і Лебедєва та мінометники Валюхова відбили п'ять атак німців і змусили їх знову відійти.

20 вересня становище батальйону погіршилося: вичерпався запас набоїв, мін і гранат. Увечері німці відновили атаки і потіснили червоноармійців. Батальйон виявився притиснутим до Ворскли. П. Качур вирішив залишити укріплені позиції і пробиватися до своїх, але для цього потрібні були боєприпаси. Доставити їх до оточених узялася група добровольців на чолі з молодшим лейтенантом Сіренком. Уночі вони пройшли луками й болотами близько 15 км і дісталися до своєї дивізії. Наступної ночі тією ж дорогою вони повернулися до батальйону з кількома лантухами набоїв і гранат.

Увечері 22 вересня при світлі палаючих Старих Санжар П. Качур повів своїх бійців в атаку. У батальйоні в цей час залишалося лише 23 активних чер-воноармійці. Після п'ятнадцятихвилинного бою, який переходив часом у рукопашні сутички, їм вдалося в ніч на 24 вересня вирватися з оточення і з'єднатися з основними силами дивізії ^[30].

^30. ЦАМО РФ, ф. 1410, оп. 1, спр. 5, арк 71.

226-а стрілецька дивізія, яка відступала з району Кременчука, мала обороняти Полтаву, але атакована німцями навіть не встигла вступити до міста – її випередив противник. Протягом двох днів в околицях Полтави точилися запеклі бої: радянські війська намагалися вибити ворога з міста. У них особливо відзначився батальйон 10-ї танкової бригади, яким командував капітан В. Богачов. Протягом десяти днів (17–27 вересня) його танкісти знищили 11 німецьких танків, 6 мінометів, 2 гармати, 12 автомашин і багато німецької мотопіхоти. Коли командир танка молодший сержант П. Ткаченко прикривав відступ бригади, у його машину вісім разів влучили з німецької протитанкової гармати, але він залишився живим і виконав бойове завдання, знищивши при цьому два міномети й одну гармату ворога. За проявлені в боях героїзм і мужність капітану В. Богачову і молодшому сержанту В. Ткаченку присвоєно звання Героїв Радянського Союзу.

До Полтави німці вступили вранці 18 вересня з боку Мачух по вулиці Фрунзе. Опору вони не зустріли, тому що радянські війська напередодні відій-

— 36 —

шли на правий берег Ворскли. Скориставшись тимчасовим безвладдям, у центрі міста в цей час жителі грабували покинуті магазини і склади, хапаючи все, що потрапляло під руку: сірники, сіль, цукор, борошно та інші продукти харчування. Охорона тюрми, що знаходилася на вулиці Фрунзе, розбіглася, а слідом за нею і кримінальні злочинці, які перебували там. Вони також поповнили лави мародерів. Територія кондитерської фабрики нагадувала вулик: безліч полтавців заполонили її цехи, відшукуючи їстівне. Повидло, варення, патоку несли додому у відрах, тазах, коробках і, навіть, у зроблених із паперу кульках. Німців ніхто не зустрічав. Серед полтавців панувало тривожне очікування: що принесе їм нова влада? Наступного дня окупанти порозвішували на парканах наказ: за грабежі й мародерство – розстріл на місці, але в магазинах і на складах уже нічого не залишилося.

Таке ж становище було і по селах Полтавщини. У період, коли радянські війська відступили, а німецькі ще не підійшли, колгоспники розбирали по домівках громадське добро, яке не встигли вивезти на схід, і збирали врожай на полях. Покинуті напризволяще Червоною армією і радянською владою, кожний, як міг, дбав сам про себе.

Після того, як німці вступили до Полтави, мотострілецький батальйон капітана О. Семенова, який входив до 132 танкової бригади, зайняв оборону на лівому березі Ворскли в районі села Крутий Берег. Звідти бійці здійснювали несподівані диверсії проти ворога в Полтаві. Наприклад, 26 вересня група з 15 вояків батальйону непомітно пробралася в місто й закидала гранатами та обстріляла з автоматів німців у Петровському парку. 28 вересня за наказом командування батальйон О. Семенова відійшов у напрямку Харкова. За проявлену мужність у боях із ворогом більше 100 бійців батальйону представлені до урядових нагород, а О. Семенову присвоєне звання Героя Радянського Союзу ^[31].

^31. Ємець П. Н., Самойленко О. П Назв. праця. - С 16-17.

Деякий час ще йшли бої в диканських лісах, у ході яких радянські війська вперше використали реактивні установки, прозвані пізніше "Катюшами". Проте на кінець жовтня 1941 року вся Полтавщина опинилася під німецькою окупацією.

— 37 —

Розділ ІІI
ПІД НІМЕЦЬКОЮ ВЛАДОЮ

§1. Окупаційний режим

ПО-РІЗНОМУ зустріли полтавці прихід німецьких військ на рідну землю. Частина – як визволителів, із радістю і надією, що вони принесуть звільнення від більшовицького ярма, дозволять збудувати Українську державу та повернуть утрачену за радянських часів власність. Один із таких сподіванців, що заховався під псевдонімом "Яків Вишиваний", на шпальтах "Лохвицького слова" навіть надрукував на честь Гітлера оду, яку так і назвав "Адольфу Гітлеру". Ось уривок із неї:

Тобі, великий Визволитель,
Що пекло ката розтрощив,
Тобі народ, о наш учитель,
В пошані голову схилив ^[1].

^1. Рідне слово (Лубни). - 1942. - 2 липня. 1-а. ДАПО, ф. Р 8676, оп. 2, спр. 2, арк 14.

Інші – з неприхованою ненавистю і безсилою люттю до фашистів, які нахабно вдерлися в Радянську Україну і змінили звичний спосіб життя та їх місце в системі комуністичного режиму. Все ж більшість полтавців зустріла прихід нацистів зі страхом й тривожним очікуванням, що принесе їм нова влада, до якої потрібно знову пристосовуватися, щоб якось вижити і зберегти своє життя. Однобока і тенденційна інформація про перемоги німецької зброї на фронтах другої світової війни пригнічувала полтавців, посилювала в них вірус страху, безнадії і зневіри в можливість перемоги над ворогом.

На окупованих українських землях фашисти відразу ж почали встановлювати "новий порядок", який полягав у витонченій системі експлуатації і народовбивства. Згідно з планом "Ост", розрахованого на тридцять років, населення СРСР підлягало частковому винищенню, депортації за Урал або мало стати рабами Третього рейху.

— 38 —

Особливе місце в цьому плані відводилося Україні. Після перемоги над більшовицькою Росією сюди мали бути переселені декілька мільйонів німецьких колоністів. "Україна стане місцем втілення творчого духу германців", – заявляв Еріх Кох, якого Гітлер призначив своїм намісником на більшій частині України. Про ставлення окупантів до українського народу свідчить таємний циркуляр для німецьких чиновників під назвою "Про політику і управління людьми в Україні", в якому говорилося: "Ми повинні стати панами тут на сході. Люди цього простору можуть тільки коритися, тому віжки мають бути завжди натягнуті. Добре керівництво і постійний нагляд, ось що треба, щоб примусити українців працювати. Постають дві різко відмінні одна від одної верстви: перша – верства правителів, – це ми, німці, і друга – керовані – це українці. Верства правителів планує, організовує, управляє і наказує. Керовані підкоряються і працюють".

Жорстокість, зневага до українців, як до людей нижчого ґатунку, були основними рисами німецького управління. Німецький солдат або чиновник окупаційної адміністрації мав право розстрілу без суду і слідства. Протягом усього періоду окупації в містах і селах Полтавщини діяла комендантська година, за її порушення людей могли розстріляти на місці.

Поряд із репресіями окупанти розгорнули широкомасштабну ідеологічну обробку населення з метою переконати його, що німецька армія несе поневоленим народам Росії "визволення від більшовицько-жидівського ярма". У надрукованому в 1941 році "Зверненні до українського народу" говорилося: "Адольф Гітлер покладе край поневоленню всіх трудящих народів Совєтського Союзу... Адольф Гітлер несе соціальну справедливість поневоленим народам Совєтського Союзу. Порядок, хліб, справедливість і справжній соціалізм, – ось що несе вам Адольф Гітлер! А тому виконуйте розпорядження, що видаються для вашого власного добра, щоб перебороти тяжкі наслідки війни".

У поширюваній на українських окупованих землях брошурі "Україна у жидівських лабетах" у відповідності з нацистською расовою ідеологією стверджувалося, що єврейська національна меншина захопила в Україні більшість керівних посад у партійно-радянському й господарському апаратах влади. При цьому геббельсівська пропаганда спиралася на опубліковані в СРСР результати всесоюзного перепису 1926 року та зразки усної народної творчості: "Гоп, мої гречаники, – всі жиди начальники!" ^[1-а]. Протягом короткого часу окупанти поширили в Кременчуці 100 тис. листівок, 2150 настінних плакатів, 3400 портретів Гітлера, 700 брошур, 80 нацистських прапорів та ін. ^[2].

^1-а. ДАПО, ф. Р 8676, оп. 2, спр. 2, арк 14.

^2. Чайковський A. C. Невидима війна. – К., 1994. – С. 42,

— 39 —

Окупаційні газети, що виходили в кожному гебіті, і навіть в окремих районах Полтавщини, регулярно публікували на своїх сторінках матеріали про злочини більшовизму: трагедію голоду 1932–1933 років, "червоний терор" тощо. В обласному часописі "Голос Полтавщини" часто виступав зі спогадами Павло Фісун. У добу Української революції 1917–1920 років він працював у системі споживчої кооперації Полтавщини, брав активну участь у культурно-просвітницькій роботі серед населення, за що й поплатився. У 30-х роках П. Фісуна репресували і він пройшов увесь хресний шлях українця-патріота: виснажливі допити в застінках НКВС, перебування в камері смертників, загибель дочки і дружини на засланні в Сибіру, хвороби. Напередодні війни з Німеччиною П. Фісун повернувся до Полтави і, коли більшовики тікали, тяжко хворим перебував у лікарні. Енкавеесівці думали, що він сам помре, тому й не розстріляли.

Нацисти не визнавали за Україною будь-якого права на власне державне управління. Її територія була розчленована між Румунією, Угорщиною і різними німецькими окупаційними органами. До весни 1942 року Полтавщина безпосередньо підпорядковувалася німецькому військовому командуванню, а потім – рейхскомісаріату "Україна" з центром у Рівному, який поділявся на 6 генеральних округів ("генеральбецирків"). Полтавщина була включена до складу Київського генерального округу і поділена на 11 округів ("крайзгебітів"). Кожний із них пересічно охоплював територію чотирьох районів. Зберігався також радянський адміністративний поділ на райони та структура господарських органів. Усі керівні посади в гебітах займали німці, головним чином із числа тих, що не підлягали мобілізації до вермахту. Лише старостами районів і сіл призначалися лояльні до окупантів місцеві жителі або фольксдойчі (німці за походженням).

Кадри для окупаційної адміністрації підбиралися, як правило, з числа людей, які були репресовані радянською владою або зазнали від неї тих чи інших утисків. Служити німцям зголошувалися також ті, хто звик керувати за радянських часів або переймався жадобою влади. Наприклад, учитель із Березівки Іван Роман зустрів німецьку розвідку у вересні 1941 року і заявив про свою готовність допомогти окупантам. Він також організував групу селян із доставки продовольства для німецьких вояків на лінію фронту. Вдячний командир німецького танкового батальйону нагородив Івана парою добрих коней. Він брав також участь в облавах на партизанів, за це німці призначили його старостою села, а згодом старостою Покрово-Багачан-

— 40 —

ського району. Зверх присадибної ділянки, німці надали йому гектар землі й нагородили грамотою ^[3].

^3. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 16 квітня.

Максима Цьомку із села Свиридівки Лохвицького району розкуркулили в 1930 році, забравши всі господарські приміщення до колгоспу. Напередодні війни він працював виконавцем у сільській раді. Німців, як визволителів, М. Цьомка зустрів квітами. Побачивши таку відданість, німці призначили його спочатку лісником, а згодом – старостою села ^[4]. Гідно оцінювали німці й інших прислужників. Під час перебування у червні 1943 року в Полтаві А. Розенберг й Е. Кох особисто вручили бургомістрові Кременчука Олегу Алею орден "За заслуги" 2-го ступеня. Нагороди одержали й деякі інші бургомістри та старости районів.

^4. Лохвицьке слово. – 1942. – 4 травня.

Серед інших верховодів Третього рейху в Полтаві побував і Гітлер. За неперевіреними даними, перший його візит відбувся 3 грудня 1941 року, а другий (і останній) – 1 червня 1942 року. Цього разу Гітлер провів нараду з вищим командним складом вермахту, на якій були присутні Кейтель, Йодль, фон Бок, фон Клейст, Паулюс та ін. Обговорювалися плани літнього наступу німецьких військ на Сталінградському й Північнокавказькому напрямках. Після наради Гітлер відвідав Хрестовоздвиженський жіночий монастир, який щойно відкрився. Як згадують старожили, під час поїздки містом на вулиці Гоголя Гітлер вийшов з автомобіля і пригостив дітей цукерками.

Німецький окупаційний апарат спирався на густу мережу каральних органів: гестапо (таємна поліція), СД (служба безпеки), польову жандармерію, військові комендатури в містах і на залізницях тощо. В умовах окупації формально існувало й місцеве самоврядування, компетенція якого була обмежена суто господарськими справами й підтриманням "нового порядку" на окупованих землях України. Складалось воно з міських і сільських управ, бургомістрів у містах та старост районів і сіл. В апараті Лохвицького гебітскомісаріату працювало близько 60 місцевих жителів. На роботу вони влаштовувалися згідно службового (трудового) договору з одночасним присвоєнням певної групи (ранту) в оплаті праці.

У 18 сільських управах Зіньківського району працювало 511 чоловік. Усі вони, разом із членами своїх сімей (1366 чоловік) отримували продовольчі пайки. Заробітна плата голови Зіньківської міської управи складала 1000 крб. на місяць, а службовців – від 200 до 600 крб. Місцеве самоврядування спиралося на власний апарат примусу – допоміжну українську поліцію, яка формувалася з розрахунку один поліцай на сто дорослих жителів. У кожному з районів Полтавщини налічувалося близько 500 поліцаїв.

— 41 —

Серед персонального складу української поліції були невдоволені радянською владою люди, колишні червоноармійці, які потрапили в оточення й залишилися на окупованій території, та юнаків, які в такий спосіб уникали примусової відправки на роботи до Німеччини. Батьки начальника Лубенської районної поліції В. М. Чепи до революції в Росії в 1917 році мали в Лазірківському районі власний хутір і майже 100 га землі, а батько старшого поліцая із села Заріг В. Тригуб у роки "великого перелому" був розкуркулений. Коли жінки із села Вовчика прийшли, плачучи, просити старшого поліцая Іващенка за своїх заарештованих чоловіків, він закричав на них: "А ви тоді не плакали, коли мого батька виганяли з власної хати?.. Ви будете не сльозами, а кров'ю плакати. Ми двадцять років плакали від вас" ^[5].

^5. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 135, арк. 28.

Зустрічалися серед полтавців і кримінальні злочинці та декласовані елементи. Так, старший поліцай із села Білики Миргородського району Іван Герасименко на службу з'являвся постійно п'яним і, відчуваючи свою безкарність, знущався і зневажав своїх односельців: Тетяні Панченко вибив прикладом зуби, Ганну Моренко вигнав босу серед зими на сніг. У день весілля Митрофана Дворухи він увірвався до його оселі й, погрожуючи гвинтівкою, вигнав людей на вулицю, а потім, напившись самогону, заснув посеред хати на долівці ^[6].

^6. ДАПО, ф. Р-2885, оп. 1, спр. 4, арк. 7.

Служба в поліції приваблювала бажаючих також можливістю безконтрольної влади над людьми й непоганим матеріальним забезпеченням. Так, згідно з розпорядженням Миргородської районної комендатури, плата за службу в 1941 році рядовому поліцаю становила 5 крб. на день, старшому групи – 9 крб., заступникові начальника районної поліції – 11 крб. і начальнику районної поліції – 14 крб. Паливом і продовольчим пайком вони забезпечувалися безкоштовно. Із 1 лютого 1942 року ставки оплати поліцаям були збільшені: рядовий став одержувати 10 крб., заступник начальника поліції і начальник – по 15 крб. на день. Одружені поліцаї додатково одержували на сім'ю: рядові і старші груп – по 10 крб., заступник начальника і начальник районної поліції – по 15 крб. на день. Якщо поліцаї харчувались удома, то їм виплачувалася вартість харчового пайка – по 6 крб. на день, а якщо користувалися їдальнею, то з їхньої платні вираховували за обід – 3 крб., за сніданок і вечерю – по 1 крб. ^[7].

^7. ДАПО, ф. Р-2885, оп. 1, спр. 9, арк. 17, 19.

Серед жителів Полтавщини зустрічалися й добровільні помічники поліції, які з власної ініціативи допомагали німцям підтримувати "новий порядок" на окупованих землях. М. Соколовський згадував: якщо хтось тікав з-під арешту, то німецькі конвоїри по ньому стріляли, але не гналися, мовляв, далеко не вте-

— 42 —

че – свої ж спіймають і видадуть. Автор спогадів навів приклад, коли з ув'язнення втік партизан. До краю знесилений, він опинився в садку якогось жителя Полтави і попросив заховати його, але господар, скориставшись тим, що втікач був безпорадний, зв'язав йому руки і відвів до гестапо ^[8].

^8. Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. – К. – 1997. – № 3–4. – С. 82.

У 1943 році, коли військова потуга Німеччини була зламана, а людські резерви рейху вичерпувалися, німці оголосили набір добровольців у допоміжні війська вермахту. Серед "добровольців" переважали військовополонені й сільська молодь. Влітку 1943 року в Кременчуці вишкіл проходило більше 500 "добровольців". Радянське й націоналістичне підпілля вкоренило серед них свою агентуру, і після відповідної роз'яснювальної роботи 150 "добровольців" повтікало з казарм ^[9].

^9. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 104, арк. 33.

Радянськими грошовими знаками населення окупованої України користувалося більше року. Лише восени 1942 року почали вводитися так звані "українські гроші", або окупаційні марки номіналом 5, 10, 20, 50, 100 і 500 крб. Радянські монети й банкноти номіналом в 1 і 3 карбованці пpoдовжували знаходитися в обігу. Обмін радянських грошей на окупаційні марки у співвідношенні один до одного розпочався 14 жовтня і тривав до 3 листопада 1942 року. Офіційний обмінний курс дойчмарки по відношенню до окупаційної марки встановлювався як 1 до 10, що було ще одним пограбуванням населення України, коли німці за безцінь могли скуповувати все необхідне для себе, передусім продовольство, якщо вони, звичайно, не забирали його даром.

На окупованих теренах СРСР, як і в Німеччині, німці ввели середньоєвропейський час, тобто перевели стрілки годинників на дві години назад. Вони заборонили користуватися радіоприймачами, в кого вони ще залишилися після того, як радянська влада на початку війни вилучила їх у населення, а також ввели обов'язкову реєстрацію жителів міст і сіл.

Кожний житель Полтавщини старший 14 років повинен був мати надруковане німецькою й українською мовами посвідчення особи, але без фотографії, в якому вказувався зріст, форма обличчя, колір очей і волосся та особливі прикмети. Такі ж посвідчення з літерою "К" видавалися й немісцевим жителям. Посвідчення вважалися дійсними протягом трьох місяців, потім їх потрібно було поновлювати. Згідно з наказом Миргородського ортскоменданта (січень 1942 року) селяни не мали права залишати місце постійного проживання без спеціального на те дозволу старости села. Усі, хто не мав посвідчення особи, вважалися бандитами. У кінці 1941 року в Полтаві при реєстрації бу-

— 43 —

ло виявлено 89З10 жителів (проти близько 130 тис. напередодні війни), у тому числі 31 тис. дітей віком до 16 років, у Кременчуці – 31570 чоловік.

За час окупації чисельність населення Полтави зменшилася, головним чином через винищення німцями євреїв та відтоку жителів міста в село. Станом на 1 травня 1942 року в місті мешкало 73915 жителів, з яких чоловіки складали 28238 (38,7 відсотка), а жінки – 45176 (61,3 відсотка). За національним складом українців було 68683 (93,1 відсотка), росіян – 3839 (5,3 відсотка), інших – 1193 (1,6 відсотка) ^[10]. Кількість населення Kpeменчука, навпаки, дещо збільшилася за рахунок притоку сільського населення на промислові підприємства міста і на 1 березня 1943 року становила 32794 чоловіки. Серед них українців було 29914 (91,3 відсотка), росіян – 2177 (6,6 відсотка) ^[11].

^10. Голос Полтавщини (Полтава). – 1942. – 8 липня.

^11. Дніпрова хвиля (Кременчук). – 1943. – 4 березня.

Як не дивно, але в період німецько-фашистської окупації народжуваність полтавців перевищувала смертність. Так, у Полтавському районі протягом 1942 року народилося 1459 дітей, а померло 724 жителі. Протягом першого півріччя 1943 року народилося 489, померло 318. У Крюкові за перші півроку 1942 року народилося 316 дітей, у той час як до війни за рік народжувалося близько 400, хоча населення міста зменшилося з 22 до 15 тис ^[12]. І це при тому, що безповоротні втрати населення відбувалися не лише внаслідок природної смерті. Люди гинули під час авіанальотів, підривалися на мінах, якими так щедро була нашпигована полтавська земля, та ін.

^12. Самчук У. На білому коні // Дзвін. – 1994. – № 7. – С. 78.

Уже в перші дні окупації полтавці в повній мірі відчули на собі нацистський "новий порядок": почалися масові арешти, розстріли ні в чому неповинних мирних жителів. У Великих Сорочинцях протягом 14–17 вересня німці повісили, розстріляли й закатували 86 жителів. 7 жовтня 1941 року в Більську Опішнянського району були заарештовані та розстріляні 5 юнаків віком від 16 до 19 років. Окупанти звинуватили їх у зв'язках із партизанами.

Напередодні радянсько-німецької війни в Полтаві мешкало близько 22 тис. євреїв. Частина з них, особливо партійна, радянська й господарська номенклатура, разом із сім'ями евакуювалася на схід, решта залишилася. Їх усіх німці розстріляли в яру між Пушкарівкою і Супрунівкою, змусивши перед цим вирити собі могили – глибокі рови. Розстріляний був і циганський табір, який стояв неподалік Білої гори поблизу дороги Полтава–Харків.

У Кременчуці, як згадує Віталій Якимець, одного разу восени 1941 року німецькі автоматники і поліція оточили міський базар і кожного, хто виходив із нього, змушували вимовляти слово "кукурудза". У тих, хто вимовляв "кукугудза", перевіряли документи – так вони виявляли євреїв. Їх саджали у вантажівки, вивозили за місто й розстрілювали ^[13].

^13. Інформаційний бюлетень (Кременчук). – 1999. – 24 вересня.

— 44 —

10 жовтня 1941 року німецький комендант Лубен Рамдорф і бургомістр Тодосенко наказали євреям міста зібратися в Засуллі, взявши з собою теплий одяг і на три дні харчів. Протягом 16 жовтня суцільним потоком ішло єврейське населення до села. Жителів Засулля німці загнали до хат і наказали позавішувати вікна. Перед обідом почалася розправа. Великими групами роздягнутих євреїв підводили до виритих на окраїні Засулля траншей і розстрілювали з кулеметів. Усього в такий спосіб було знищено близько 5,5 тис. чоловіків, жінок і дітей. Циганське населення розстріляли протягом зими 1942/43 року ^[14].

^14. ДАПО, ф. П.-105, оп. 1, спр. 135, арк. 34.

За час окупації на старому полтавському цвинтарі, дворі середньої школи № 27 та у Гришківському лісі окупанти розстріляли більше 6 тис. чоловік. Знищені були всі хворі Полтавської обласної психлікарні – майже 1000 дорослих і 100 дітей ^[15].

^15. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 205, арк. 89.

Терор окупантів проти українців особливо посилився після передачі весною 1942 року німецьким військовим командуванням Полтавщини в управління рейхскомісаріату "Україна". 1 вересня 1942 року до Полтави було призначено нового німецького гебітскомісара. Одним із перших його розпоряджень став наказ розстріляти всіх заарештованих, які знаходилися в полтавських в'язницях. Їх роздягнули догола, вантажними автомобілями вивезли до глинища, розташованого за школою № 27, і, щоб залякати населення міста, серед білого дня розстріляли з кулеметів. Між людьми ходили чутки, що німці цього разу розстріляли не менше 600 чоловік ^[16].

^16. Ізарський О. Полтава. – Полтава, 1999. – С. 202.

Ніхто не був гарантований за своє життя, люди жили в постійному страхові й ніхто не міг їх захистити. Панувала повна сваволя окупантів. Тяжка доля України в умовах німецько-фашистської окупації знайшла відображення в написаному в 1943 році вірші дев'ятнадцятирічної учительки з Гадяча, ім'я якої і подальша доля, на жаль, залишилися невідомими:

Сумні обличчя у людей.
Куди не глянь, сама руїна –
Невже це наша Україна?
І сльози ллються із очей.
Біля розстріляних батьків
Лежать убиті немовлята...
Безвинно карано людей,
Ще й немовляточок-дітей.

— 45 —

Чи довго нам в ярмі ходити?
Чи довго нам в неволі жити?
Дітей у рабство віддавати
Й про долю їх не знати?
О, ні! Прокиньтесь, українці!
В похід швидше вирушайте,
Рідну неньку визволяйте,
А то знищать її німці!
Всі негайно ж уставайте,
Батьківщину захищайте.
Нашу рідную країну,
Нашу любу Україну ^[17].

^17. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 157, арк. 43.

В умовах німецької окупації не існувало навіть видимості публічного суду. Практично ніхто не міг бути впевненим за власне життя чи життя своєї родини. Лише після поразки німецьких військ під Москвою, коли перед Німеччиною постала перспектива затяжної війни, а перемога вермахту почала здаватися проблематичною, на території рейхскомісаріату "Україна" почали створюватися так звані "німецькі суди", які розглядали цивільні справи німців, фольксдойче з українців, якщо вони не підлягали військовим, поліцейським або судам СС. Поряд із "німецькими" продовжували діяти і воєнно-польові суди. Право виносити рішення в кримінальних справах належало також гебіт-ським комісарам, а в окремих випадках і районним старостам ^[18]. "Німецькі суди" запроваджувалися в Україні одночасно з переходом окупованих територій із підпорядкування фронтового німецького командування у відання цивільних окупаційних властей.

^18. Голос Полтавщини. – 1942. – 26 червня.

Перші окупаційні судові установи на Полтавщині з'явилися ще до введення тут цивільного німецького управління. Український нотаріат почав працювати в Полтаві з березня 1942 року, а в грудні цього ж року розпочали роботу і призначені генерал-комісаром із Києва шліхтери і шефени (мирові судді) у цивільних і кримінальних справах.

1 липня 1942 року в Полтаві було зареєстроване в гебітскомісаріаті й затверджене в генерал-комісаріаті в Києві бюро правничих порадників (юридичних консультантів). Їм надавалося виключне право писати заяви і скарги до судових установ, надавати консультації місцевому населенню з правничих питань та представляти його інтереси у приватних справах перед німецькими мировими судами. Шліхтерам і шефенам надавалося право роз-

— 46 —

глядати цивільні справи за позовами полтавців на суму до 30 тис. крб., а також кримінальні справи з покаранням до двох місяців ув'язнення та грошовим штрафом до 10 тис. крб.

Судочинство в "німецьких судах" відбувалося українською мовою публічно, в разі потреби викликалися свідки й експерти. Вирок у цивільних справах міг бути оскарженим протягом одного місяця, а в кримінальних справах – протягом трьох днів у касаційних камерах, які існували в кожному гебіті. Апеляційна скарга подавалася до канцелярії гебітскомісара. Він же особисто затверджував і вироки у кримінальних справах. У Полтавському гебіті судові установи відкрилися лише влітку 1943 року в кожному з районів: Полтавському, Нехворощанському, Новосанжарському і Решетилівському ^[19]. Юридичну службу в гебіті очолював Віктор Домбровський.

^19. Голос Полтавщини. – 1943. – 8 липня.

Винесені вироки у справах, що розглядалися "німецьким судами", важко назвати правосуддям. Так, 7 червня 1943 року в Пирятині відбулося виїзне засідання "німецького суду" з Києва. Із трьох справ, що розглядалися, вирок для всіх звинувачених був однаковий – по три роки ув'язнення, але вчинені ними злочини були різними. Йосипа Кадуру, Івана Кривобока та Івана Недика судили за те, що вони крали буряки з плантацій державного маєтку в селі Кононівці, Олександра М'якого – що не здав окупаційній адміністрації радіоприймача, а слюсаря залізничного депо станції Гребінка Мефодія Поповича – за вбивство ножем під час сварки свого товариша, сімнадцятирічного робітника Цимбалюка ^[20].

^20. Рідна нива (Пирятин). – 1943. – 12 червня.

Протягом липня–серпня 1943 року до Новосанжарського районного суду надійшло 29 кримінальних справ (крадіжки, образи, тілесні ушкодження, фальшування документів тощо), із них розглянуто 19. По 12 справах винесені обвинувачувальні вироки і 7 справ було закрито. За цей же час до суду надійшло 75 цивільних справ (сімейні і трудові відносини, посягання на право власності, орендні суперечки тощо), із них розглянуто 64, 58 позовів задоволено, 5 – відхилено, решта – перенесені ^[20-а].

^20-а. ДАПО, ф. Р-2360, оп. 1, спр. 1, арк. 7–8.

Одночасно з "німецькими судами" в 1943 році почали створюватися й українські судові установи. Німці встановили також посадові оклади для їх службовців: суддя одержував стільки, як і староста району – 950 крб., секретар суду – 480 крб., діловод – 400 крб., судовий виконавець – 340 крб. ^[21].

^21. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 39, арк. 44.

Слід мати на увазі, що окупаційні судові установи на Полтавщині почали створюватися напередодні визволення її від німців, а тому якоїсь помітної ролі в системі окупаційної адміністрації відіграти не встигли.

Як і за радянських часів, полтавці в період німецько-фашистської окупації фактично перебували у становищі кріпаків: протягом усього періоду окупації

— 47 —

діяла комендантська година, їм заборонялося самовільно залишати місця постійного проживання. З метою обліку й контролю в кінці 1941 року німці провели перепис населення. Хорольський гебітскомісар в одному зі своїх наказів роз'яснив, що виїхати за межі гебіту можна лише отримавши дозвіл від "шефів" (старост) районів, який надавався на підставі довідок від старост сіл ^[22].

^22. Німецькі окупанти на Полтавщині (1941–1943 pp.): Збірник документів. – Полтава, 1947. – С. 18–20.

Згідно розпорядження Зіньківської районної управи, від смерку й до світанку жителям міста заборонялося ходити по вулицях. Навіть удень кожний житель міста повинен був мати паспорт і довідку з місця роботи. Без цих документів зіньківчанам загрожував розстріл на місці. Селяни, які прибували до Зінькова, теж зобов'язувалися мати з собою довідку про особу і дозвіл від старости села із зазначенням, у якій справі й на який час прибув до міста. Залишатися переночувати в Зінькові селяни могли лише з дозволу районної поліції ^[23].

^23. Життя Зіньківщини. – 1941. – 18 грудня.

Навіть у місцях постійного проживання кожний крок полтавців знаходився під контролем окупаційної влади. У лютому 1942 року голова Градизької районної управи Короїд і начальник районної поліції Закарлюка видали спільну постанову, згідно з якою старости сільських управ зобов'язувалися на кожні п'ять хат виділити відповідального, який би постійно стежив за своїми "підопічними" і повідомляв сільських старост або старших поліцаїв про всі підозрілі діяння чи розмови односельців ^[24].

^24. ДАПО, ф. Р-2849, оп. 1, спр. 1, арк. 9.

Смертна кара загрожувала всім, хто читав або поширював літературу антифашистського змісту, в тому числі скинуті з радянських літаків листівки. У розпорядженні лубенського гебітскомісара з цього приводу говорилося: "Карою смерті буде покарано всіх тих осіб, в яких буде знайдено листівки або інші матеріали ворожої пропаганди, скинуті ворожими літаками, а також і тих осіб, що такі листівки будуть роздавати або їх зміст будуть передавати словами чи письмово" ^[25]. Виявлені листівки належало підбирати і негайно здавати до німецької жандармерії.

^25. ДАПО, ф. Р-2885, оп. 1, спр. 7, арк. 42.

Протягом усього періоду окупації німці не почували себе в безпеці навіть тоді, коли осередки партизанської боротьби на Полтавщині вже були ліквідовані. Тому, щоб убезпечити життя своїх вояків, окупаційна влада часто вдавалася до таких варварських методів, як взяття і розстріл заручників із числа мирного населення. Зокрема, в лютому 1943 року на Миргородщині було взято 300 заручників, які своїм життям мали гарантувати "безпечність військових частин і збереження загального порядку". Миргородський гебітскомісар попереджав, що взяті заручники будуть час від часу мінятися ^[26].

^26. Німецькі окупанти на Полтавщині... – С. 45.

— 48 —

Німецькі окупанти встановили жорсткий контроль і над господарським життям полтавців. Розпочати нове будівництво чи перебудувати житлові або господарські приміщення жителі Лубенщини могли лише з дозволу гебітскомісара, заплативши при цьому спеціальний адміністративний податок ^[27].

^27. ДАПО, ф. Р-2561, оп. 1, спр. 40, арк. 23.

Поразка німецьких військ під Москвою взимку 1941 року означала крах сподівань гітлерівців на "блискавичну війну". Перед Німеччиною постала примара затяжної війни на кількох фронтах, яка потребувала максимальної мобілізації матеріальних і людських ресурсів Третього рейху. Нестачу робочої сили у зв'язку з мобілізацією чоловіків на фронт керівництво нацистської Німеччини намагалося компенсувати за рахунок підневільної праці підкорених народів. Уже навесні 1942 року німці розпочали широкомасштабну кампанію за добровільний виїзд української молоді до Німеччині. На вимогу німців із такими зверненнями до віруючих виступили і єпископи православних церков Сильвестр та Веніамін. Проте бажаючих виявилося небагато: в основному це були юнаки і дівчата, які повірили ворожій пропаганді про "райське життя" в Німеччині, та відпущені на волю військовополонені з немісцевих жителів. Протягом осені 1941 – травня 1942 років із сіл Дмитренки, Марусичі, Шевці, Більки і з Ревазівки Новосанжарського району до Німеччини добровільно виїхало 97 чоловік; із них 47 військовополонених, 2 – евакуйованих, решта – місцеві жителі ^[27-а]. У червні 1942 року із Біликів Миргородського району на постійну роботу до Німеччини завербувалося 25 чоловік, у тому числі 6 військовополонених, із них 4 втекло по дорозі й перебувало в розшуку ^[28]. Позаяк бажаючих добровільно працювати на Третій рейх виявилося небагато, німці провели перепис молоді 1922–1925 років народження і, після висновків медичної комісії про їхню придатність до фізичної праці, почали насильно відправляти до Німеччини.

^27-а. ДАПО, ф. Р-3049, оп. 1, спр. 2, арк. 36.

^28. ДАПО, ф. Р-2885, оп. 1, спр. 9, арк. 49.

Перша група остарбайтерів (500 юнаків і 500 дівчат) із Полтави виїхала 13 травня 1942 року. Їх проводи відбувалися з великою помпою – у присутності німецького командування і посадовців з української допоміжної адміністрації. В Кременчуці німці влаштували в ніч на 20 травня 1942 року облаву на молодь, у результаті якої вдалося зловити 450 юнаків і дівчат віком від 15 до 25 років. Спочатку їх помістили до в'язниці, а потім завантажили у вагони і під охороною німецьких солдатів відправили до Німеччини.

Офіційно сім'ям остарбайтерів через біржі праці надавалася грошова допомога в розмірі 130 крб. на місяць, але одержували її ті, хто знаходився на утриманні вивезеного (діти, старі батьки тощо). Якщо до Німеччини з родини було забрано кілька осіб, то грошова допомога надавалася лише на одного.

— 49 —

Згідно з розпорядженням Полтавського гебітскомісара від 2 листопада 1942 року, сім'ї остарбайтерів мали забезпечуватися продуктами харчування за твердими цінами із складів районних споживчих товариств, але за умови, що вони будуть сумлінно працювати на сільськогосподарських роботах. В іншому разі допомога припинялася ^[29].

^29. ДАПО, ф. Р-2342, оп. 1, спр. 1, арк. 4.

Мобілізація української молоді на каторжні роботи до Німеччини нагадувала полювання на людей. Часто поліцаї влаштовували облави в базарні дні й хапали всіх, хто потрапляв під руку. Від вивезення до Німеччини звільнялася лише молодь, вражена тяжкими хворобами, робітники підприємств, які працювали на війну, службовці допоміжної української адміністрації і поліції та деякі інші категорії. За два роки окупації з Полтави на рабську працю до Німеччини відправлено близько 8 тис. молоді. Начальник жіночого відділу міської біржі праці Шелест відправляла навіть хворих, які мали довідки про звільнення. Із поверненням радянської влади вона була засуджена військовим трибуналом до 10 років тюремного ув'язнення.

Окупанти жорстоко карали родини юнаків і дівчат, які під різними приводами намагались ухилитися від виїзду до Німеччини. Розпорядженням від 4 лютого 1943 року Лохвицький гебітскомісар Рейнгарт наказав оштрафувати кожного жителя сіл Бондарі, Луговики і Хорсики по 1 тис. крб, Білоусівки, Бо-годарівки й Гільці – по 500 крб., Куріньки й Козлівки – по 200 крб. Крім того, у родин, чиї діти без поважних причин не виїхали до Німеччини, розпорядився забрати велику рогату худобу або свиней ^[30].

^30. Німецькі окупанти на Полтавщині... – С. 55.

Німці використовували остарбайтерів на найтяжчих некваліфікованих роботах у промисловості й сільському господарстві, часто без вихідних. Робочий день у них не був регламентованим. Прикладом може служити розпорядок дня дівчини з Малої Кохнівки Кременчуцького району Надії Коваленко, який із пропагандистською метою був опублікований на шпальтах газети "Дніпрова хвиля" і мав переконати українську молодь у принадах життя й роботи в Німеччині.

Працювала вона в якогось німецького бауера (фермера) поблизу Лінбурга. Робочий день Надії починався о 6-й год. ранку. Після доїння корів вона працювала в полі; о 10 год. снідала і знову йшла в поле; о 12 год. обідала, прибирала на кухні і працювала на городі; о 15-й полуднувала і до 19-ї год. знову працювала в полі. Потім вечеряла, мила посуд, доїла корів і о 22 год. лягала спати ^[31]. Навіть ця, вміщена з пропагандистською метою, розповідь про життя української дівчини на чужині свідчить, що в Німеччині вона не мала вільного часу і жодної хвилини відпочинку, крім сну.

^31. Дніпрова хвиля (Кременчук) – 1942. – 26 серпня.

— 50 —

Тяжка підневільна праця, повна безправність, відчуття меншовартості й туга за Батьківщиною були постійними супутниками остарбайтерів. Ось що писала з Німеччини українська дівчина Марія Шевелінда, уродженка села Вільшаної Лубенського району, до своїх батьків:

Згадай мене, моя ненько,
В четвер та вівторок,
А я тебе ізгадаю
На день разів сорок.
Згадай мене, мій батенько,
На хатнім порозі,
А я тебе ізгадаю
В далекій дорозі.
Згадай мене, моя сестро,
У неньки на волі,
А я тебе ізгадаю
В німецькій неволі.

Окупувавши Україну, німецькі загарбники намагалися використати людей як дарову робочу силу, силою голоду змушуючи їх працювати для потреб Третього рейху. Масова насильницька відправка української молоді до Німеччини, а також наміри окупантів налагодити господарське життя на окупованих територіях змушували їх вдаватися до позаеконімічного примусу до праці. Постановою рейхсміністра окупованих східних областей А. Розенберга від 19 грудня 1941 року вводилася обов'язкова трудова повинність для молоді 1922–1925 років народження, поширена згодом на все працездатне населення, починаючи з 14 років.

Розпорядженням рейхскомісара Е. Коха від 4 березня 1942 року всі переходи українців з однієї роботи на іншу обмежувалися і дозволялися лише за погодженням із місцевими біржами праці. Через них здійснювався і прийом на роботу. Звільнені з якихось причин із роботи вже на другий день мусили ставати на облік до біржі праці. Останні, по суті, перетворювалися на ринки рабів, які постачали робочу силу для потреб Третього рейху. Порушникам нацистських законів про працю загрожувала необмежена сума штрафу, примусова праця або ув'язнення до одного року ^[32].

^32. Голос Полтавщини. – 1942. – 21 жовтня.

Тяжкі матеріальні умови життя і соціальна незахищеність людей змушували їх вдаватися до різноманітних способів, щоб вижити. Особливо важко доводилося жителям міст. На стихійних ринках процвітала мінова торгівля і спеку-

— 51 —

ляція. Всі торгували всім. Щоб якось прохарчуватися і вижити, люди продавали останнє. Спроби німців і окупаційних органів самоврядування заборонити стихійні ринки і припинити спекуляцію бажаних результатів не давали.

Німецькі окупаційні власті дбали лише про забезпечення Третього рейху шляхом пограбування України та інших поневолених країн і народів. Із цією метою вони створили розгалужену мережу заготівельних пунктів, так звані Централі закупу і збуту. Влітку 1943 року таких пунктів в Україні налічувалося 13 тис. і працювало в них 125 німців-управлінців і більше 26 тис. українських робітників та службовців. Існувала чітка система оплати за здані сільськогосподарські продукти й сировину, але німці платили не повноцінними грошима (дойчмарками) і навіть не окупаційними марками, а їх сурогатом – так званими "пунктами". Пачка махорки оцінювалася в 120 "пунктів", кілограм тютюну – 300, лопата і літр гасу – по 50, шматок мила – 60 і т. д. ^[33].

^33. Рідна нива (Пирятин). – 1943. – 17 серпня.

Закупкою продуктів для Німеччини займалися і заготівельні контори споживчої кооперації. Щоб змусити населення продавати продукти харчування саме цим організаціям за низькими цінами, німецькі окупаційні власті спочатку встановили тверді ціни на них, порушення яких каралося штрафом від 200 до 1000 крб., а згодом взагалі заборонили продавати на базарах ті з них, які мали надходити шляхом планових поставок до Німеччини: м'ясо, молоко, масло, яйця, сир, олію та ін. На підставі розпорядження рейхскомісара України Е. Коха від 8 травня 1942 року заборонявся самовільний забій худоби. Порушники каралися штрафом у розмірі до 2 тис. крб. Крім того, в них конфісковувалася вся наявна худоба і земельний наділ ^[34]. У кінці 1942 року на Полтавщині був уведений податок і на птицю – 6 кг живої ваги з кожного двору. Наприклад, жителі Круто-Балківської сільської управи Новосанжарського району до 1 січня 1943 року мали здати 2334 кг птиці ^[35].

^34. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 39, арк. 34.

^35. ДАПО, ф. Р.-2338, оп. 1, спр. 4, арк. 84.

Уже з жовтня 1941 року окупанти запровадили обов'язкові поставки молока і яєць для потреб Третього рейху. Усі власники корів зобов'язувалися до кінця року здати на сепараторні пункти по 50 літрів молока за ціною 70 копійок за літр і 20 штук яєць із кожного господарства за ціною 3,8 карбованця за десяток, згодом плани обов'язкових поставок коригувалися в бік збільшення. У кінці 1942 року населення вже мало здавати по 10 штук яєць із кожної курки-несучки.

Наказом полтавського гебітскомісара Брененка норми здачі молока на 1943 рік установлювалися в розмірі 750 л на корову. В разі невиконання завдань власники корів штрафувалися, а корови конфісковувалися в рахунок обов'язкових м'ясопоставок для Німеччини ^[36]. Влітку 1943 року була заборонена і вільна торгівля фруктами, які мали надходити через систему загот-

^36. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 38, арк. 2.

— 52 —

контор райспоживспілок для німецької армії. Під приводом боротьби із спекуляцією німці періодично з допомогою поліції влаштовували облави і проводили конфіскації всіх продуктів на базарах.

Крім обов'язкових поставок і непередбачуваних поборів із боку окупаційної влади, населення Полтавщини сплачувало різноманітні податки та збори, які накладалися як у централізованому порядку в межах усього рейхскомісаріату "Україна", так і окремими гебітскомісарами, "шефами" і старостами районів. Відразу ж після вступу німців на терени Зіньківщини селянські господарства району були обкладені одноразовим податком на загальну суму 228056 крб. Розмір податку коливався від 100 до 450 крб. і залежав від наявності корови, розміру присадибної ділянки і кількості працездатних в окремих господарствах. Розміри податку знижувалися при наявності в сім'ї 2–3 і більше непрацездатних. Населення мало сплатити податок до 25 грудня 1941 року, але його виконання через крайню бідність і, можливо, саботаж затягнулося аж до березня 1943 року ^[37].

^37. Голос Полтавщини. – 1942. – 19 лютого.

Згідно з постановою Полтавської міської управи, не сплачені жителями міста радянські податки списувалися, але вводився податок на нерухоме майно в розмірі 1,5 відсотка від його оціночної вартості. Наказом німецьких окупаційних властей із січня 1942 року в Полтаві вводився єдиний прибутковий податок у розмірі 10 відсотків заробітку або прибутку. Неоподаткований мінімум становив 200 крб. ^[38].

^38. ДАПО, ф. Р.-2343, оп. 1, спр. 253, арк. 43.

Із 1942 року на Полтавщині були введені сільськогосподарський, шляховий та страховий податки, а також податок на культурне і житлове будівництво, собак, велосипеди та ін. Згідно з постановою Новосанжарської районної управи, податок на культурне і житлове будівництво встановлювався у таких розмірах: господарства, що мали лише хату і присадибну ділянку, сплачували 40 крб. на рік, ті, що мали дрібну худобу – 80 крб., велику рогату худобу – 150 крб., якщо мали і дрібну і велику рогату худобу – 240 крб., а господарства, які крім усього вище перерахованого мали ще й коней – платили 350 крб. Від сплати податків звільнялися непрацездатні, інваліди першої і другої групи та селяни, які не мали власного господарства ^[39].

^39. ДАПО, ф. Р.-2883, оп. 1, спр. 1, арк. 42.

Наскільки великим був контингент платників податків, можна судити на прикладі Великих Сорочинців. Із 1579 господарств села оподаткуванню підлягало 1370. Від сплати податку на культурні потреби було звільнено 166 одиноких літніх людей, 17 інвалідів, 276 непрацездатних і 26 "маломіцних" господарств. Неплатникам податку загрожував штраф у сумі 200 крб. або примусові роботи протягом двох тижнів ^[40].

^40. ДАПО, ф. Р.-2577, oп. 1, спр. 26, арк. 11.

— 53 —

Розпорядженням рейхскомісара України Е. Коха від 21 жовтня 1941 року на підконтрольній йому території вводився податок на собак – 150 крб. на рік за одну. Якщо хтось хотів тримати більше собак, то мусив платити вже по 300 крб. за кожну наступну. Собаки, чиї хазяїни сплатили податок, вважалися зареєстрованими і мали носити на нашийниках відповідні значки. Незареєстровані собаки підлягали знищенню, а їх власники штрафувалися, сплачували податок і власники велосипедів, після чого вони одержували реєстраційний номер.

У міру того, як німецькі війська зазнавали все більше поразок на фронтах другої світової війни, кількість податків збільшувалася. У 1943 році на Полтавщині був уведений шляховий податок, який сплачували всі сільські мешканці: чоловіки від 14 до 60 років і жінки від 15 до 55 років. Від сплати цього податку звільнялися лише інваліди та круглі сироти. Оподатковувалися практично всі сфери господарської діяльності полтавців. Іноді доходило до курйозів. Так, розпорядженням сільськогосподарського коменданта Новосанжарського району від 28 листопада 1942 року громадські двори та індивідуальні власники коней і великої рогатої худоби мали забезпечити регулярне обрізання хвостів і грив у тварин та їх здачу для потреб Третього рейху. Встановлювалася й річна норма здачі: 300 г волосся з кожного коня і 80 г з голови великої рогатої худоби ^[41].

^41. ДАПО, ф. Р. -2342, оп. 1, спр. 8, арк. 4.

За будь-яку провину представники окупаційної влади нещадно карали полтавців. Штрафи з приводу і без приводу накладалися як у грошовій формі, так і в формі примусових робіт. Із представників допоміжної української адміністрації право накладати штрафи надавалося старостам сіл і районів – до 200 крб. або примусовими роботами до двох тижнів. Штрафи накладалися за випас корів у придорожній смузі, за недогляд тварин на пастівнику, самовільне залишення роботи, образу сільського старости та ін. 28 серпня 1943 року за відмову від виконання гужової повинності (не вийшли ремонтувати ґрунтові дороги) 16 жителів Новосанжарського району були покарані десятьма днями примусових робіт кожний. Мешканця села Крута Балка Григорія Деркача староста села оштрафував на 100 крб. за те, що він після дощу прогнав по профільованій дорозі свою худобу: коня, корову і телицю ^[42].

^42. ДАПО, ф. Р.-2343, оп. 1, спр. 42, арк.

"Шеф" Миргородської поліції Штабель розробив спеціальну шкалу покарань: за несвоєчасне прибирання вулиці і вульгарні слова при людях – 25 крб., дрібне хуліганство і дрібну крадіжку – 50 крб., невихід на роботу – 60 крб. і т. д. Голова Зіньківської районної управи Дехтярьов надав право сільським старостам штрафувати по 100 крб. селян за такі вчинки: появу у п'яному стані в громадських місцях, лайку та бешкетування, хуліганство, невиконання розпо-

— 54 —

ряджень поліції, привласнення чужого майна та ін. Наказом німецького сільськогосподарського коменданта Новосанжаського району Нонеманна від 15 квітня 1942 року всі водойми району (ріки і ставки) мали бути здані в оренду приватним особам. Самовільне виловлювання риби в них вважалося браконьєрством і на винних накладався штраф у сумі 500 крб. та конфісковувалися знаряддя лову ^[43].

^43. ДАПО, ф. Р. -2434, оп. 1, спр. 39, арк. 21.

Уся система окупаційної влади трималася на страхові і насильстві, від яких ніхто не був застрахований, навіть представники допоміжної української адміністрації. Так, у січні 1943 року Хорольський гебітскомісар оштрафував на 1500 крб. старосту села Шершнівки Федора Карпенка за те, що він допустив самогоноваріння на підконтрольній йому території ^[44].

^44. Самчук У. На білому коні // Дзвін. – 1994, №7, – С. 83.

Таким чином, під час німецько-фашистської окупації полтавці жили в умовах постійного страху й терору. Незважаючи на те, що великих боїв на теренах Полтавщини не було, господарство області було вщерть поруйноване, адже під час поспішного відступу радянські війська намагалися вивезти або знищити за собою все, що в майбутньому могло бути використане ворогом. Ця руйнація ще більше посилилася під час окупації. Видатний український письменник Улас Самчук, перебуваючи влітку 1942 року на Полтавщині, писав: "Кременчук виглядав, як гіркий, старий п'яниця, який тижнями не голився і валявся десь попід парканами. Особливо моторошно виглядав старий, з колонами, без вікон і дверей, обідраний собор" ^[45].

^45. Дніпрова хвиля. – 1942. – 24 жовтня.

Приблизно такий же вигляд мала й Полтава. "Війна, за винятком її станції, – писав У. Самчук, – до цього часу обминала Полтаву, але її вигляд кричав криком занедбання й упадку. Здавалося, що відколи вигнали звідсіль минулий режим [мається на увазі царський. – В. Р.], життя тут зупинилося, нічого не будувалося нового, а все, що було, призначалося на спорохніння". Центр міста нагадував місто привидів, оскільки більшість його будинків із вибитими вікнами стояла пусткою. Проте порівнюючи з іншими українськими містами, на думку У. Самчука, Полтава була найменше пошкоджена війною, але найбільше поруйнована більшовизмом. Письменника найбільше вразило те, що за двадцять років більшовицької диктатури Полтава втратила своє національне обличчя, а її жителі в значній мірі були зрусифікованими. "Ідучи і розглядаючи уважно, – писав У. Самчук, – мені приходила думка, що при добрих, людських упоминах, при розумному логічному підході це в кожному разі одне з найкращих міст Європи.

На жаль, ніяка, а тим паче більшовицька Росія, не могла і не хотіла ані людських упомин, ані логічного поступовання. Тому на цьому хорошому, кучеря-

— 55 —

вому, хвилястому, зеленому місці стоять купи обідраних халабуд, які в сумі дають слово "Полтава" ^[46].

^46. Голос Полтавщини. – 1942. – 20 вересня.

Незважаючи на розруху і страх перед окупантами, господарське життя Полтавщини поступово налагоджувалося, оскільки населення більше покладалося на власні сили, ніж на милість окупантів. Відкривалися приватні магазини і майстерні, які надавали мінімум послуг населенню, а їх власникам – заробіток. У березні 1943 року в Кременчуці працювало 95 приватних підприємств, у тому числі 18 кравецьких майстерень, 14 шевських, 6 слюсарних, 10 годинникових, 8 перукарень, 2 їдальні та ін. Кременчуцьке товариство на паях (акціонерне) "Надія" мало олійницю, завод безалкогольних напоїв, млин, крупорушку, дві пекарні, їдальню й орендувало 161 га овочевого поля і саду. У Полтаві працювало 30 продуктових і комісійних промтоварних магазинів. Індивідуальною трудовою діяльністю займалося 514 кустарів і ремісників ^[47].

^47. Дніпрова хвиля (Кременчук). – 1942. – 1 січня.

Їдальня на вулиці Шевченка, 29 відкрилася майже відразу після вступу німців до Полтави. Її хазяїн Дмитро Павлович В'язовський був уже літньою людиною. Під час революції 1917 року більшовики забрали в нього паровий млин, а самого з родиною вислали до Миколаївської області. Починав Д. П. В'язовський із того, що позичив у сусіда 18 кг картоплі, а через два місяці його їдальня вже готувала по двісті обідів на день. На розі вулиць Першотравневої і Шевченка він почав відбудовувати будинок із метою відкрити там ресторан, їдальню і готель ^[48].

^48. Голос Полтавщини. – 1943. – 17 червня.

У Гадячі існувало 8 приватних крамниць, 4 їдальні й буфети. Окупаційна німецька влада не заважала відновленню приватної власності і підприємницької діяльності, хоча і не гарантувала їх існування.

Уже в жовтні 1941 року у віддалені райони області з Полтави були послані інструктори облспоживспілки. Вони мали завдання виявити і взяти на облік товари в крамницях і на складах райспоживспілок, які ще залишалися після відступу радянських військ і не були розграбовані населенням, а також відновити систему споживчої кооперації на місцях. Шишацька райспоживспілка (голова – А. Лук'яненко) розпочала роботу в жовтні 1941 року. У зв'язку з тим, що товарів у її магазинах залишилося лише на 13 тис. карб., правління райспоживспілки швидко налагодило торговельні зв'язки з підприємствами Полтавщини та інших регіонів України: з Ромен і Лубен шишацькі кооператори одержували махорку й кошики, із Харкова і Дніпропетровська – металеві вироби тощо.

До кінця 1941 року торговельна й заготівельна мережа споживчої кооперації Полтавщини була повністю відновлена. Полтавська обласна спілка спо-

— 56 —

живчих товариств вважалася однією з найбільших в Україні. Станом на літо 1943 року вона об'єднувала 44 районних, 2 міських (у Полтаві й Кременчуці) та 557 сільських споживчих товариств, мала 1094 крамниці, 13 підприємств із переробки сільськогосподарської сировини і три сушарні. Крім того, в системі облспоживспілки були 31 пекарня, 38 їдалень, 8 заводів із виробництва безалкогольних напоїв, 6 чинбарень, 2 миловарних, 3 гончарних, 3 свічкових заводи, 3 бляхарських і 1 слюсарна майстерня. Транспорт облспоживспілки складав 65 вантажних автомобілів і 647 коней.

Облспоживспілку очолювало правління у складі Хоменка, Пушкаря, Попадюка і Войкова, але, як і всюди, над ними стояли німецькі "шефи": військовий – Майнеке і цивільний – Марієнфельд. Закуплені в населення продукти і сировина поставлялися до Німеччини. В системі облспоживспілки працювало 7180 чоловік, а район її торговельної і заготівельної діяльності охоплював 338639 господарств Полтавщини з населенням майже у 2 млн. чоловік.

До торговельної мережі споживчої кооперації Полтавщини товари надходили із власних підприємств (протягом 1942 року вони виробили продукції на 26 млн. крб.), місцевої промисловості, а також підприємств Харкова, Києва, Дніпропетровська та інших міст України і частково з Німеччини та її сателітів. Протягом 1942 року облспоживспілка одержала з Німеччини 700 т цукру, 200 тис. пачок махорки, 18 тис. л горілки, 500 тис. коробок сірників та ін. Загальний торговельний обіг полтавської облспоживспілки становив у 1942 році 138 млн. крб., а чистий прибуток склав 27 млн. крб. ^[49].

^49. Голос Полтавщини. – 1942. – 20 вересня.

Відновила і дещо навіть розширила свою виробничу діяльність і промислова кооперація області. Наказом бургомістра Полтави Ф. Борківського з 1 листопада 1941 року в її відання були передані рукавична і швейна фабрики, ливарно-механічний і металоштампувальний заводи в Полтаві, а також Малобудищанський цегельний завод та деякі інші підприємства місцевої промисловості.

Перед відступом радянські війська зруйнували керамічний завод в Опішні, а докінчили руйнацію місцеві жителі: розібрали верстати і повиймали шибки з вікон. Німці призначили директором заводу Гладеревського, який протягом короткого часу зумів відремонтувати і запустити виробництво. Через систему споживчої кооперації продукція заводу продавалася як на місцевих ринках, так і вивозилася за межі Полтавщини.

10 листопада 1941 року в Градизьку на базі колишнього технікуму з підготовки бухгалтерів для сільського господарства відкрився кооперативний тех-

— 57 —

нікум із трирічним строком навчання, який готував фахівців для системи споживчої кооперації області.

Фактично все забезпечення населення Полтавщини предметами й товарами першої необхідності здійснювалося через систему споживчої кооперації, але їх не вистачало і йшли вони, головним чином, в обмін на здану населенням сировину і продукти сільського господарства. Тому на численних базарах і "барахолках" процвітала мінова торгівля, спекуляція і натуральний обмін товарами.

Продаж населенню хліба та інших продуктів харчування за картковою системою розпочався в Полтаві з листопада 1941 року, але їх було недостатньо для підтримання нормальної життєдіяльності людей: 300–500 г хліба для дорослих і 200 г для дітей і непрацюючих.

Зважаючи на те, що німці не вживали пшона, весь зібраний в Україні урожай проса залишався для внутрішньо вжитку. Тому хліб, який полтавці одержували за картковою системою, був із домішками пшона. Його не можна було різати ножем – він розвалювався на шматки.

Важливою підмогою для працюючих полтавців стала мережа закритих їдалень на промислових підприємствах і в установах міста. Влітку 1942 року в Полтаві працювало 38 їдалень, де харчувалося 18 тис. жителів. Близько 5 тис. інвалідів і найбільш знедолених верств міського населення постійно чи періодично одержували матеріальну допомогу, розміри якої не забезпечували навіть прожиткового мінімуму, але не давали людям померти голодною смертю.

Матеріальна допомога, хоч і нерегулярно, надавалася також деяким категоріям сільського населення, яке не в змозі було працювати в громадських дворах. Так, у травні 1943 року Новосанжарська районна управа видала їм по 6,6 кг борошна на кожного члена сім'ї. По 4,9 кг борошна одержали також утриманці, інваліди, пенсіонери, евакуйовані тощо.

Значною підмогою для сімейного бюджету міських жителів стали городи, які окупаційна влада надавала всім бажаючим, знімаючи тим самим із себе відповідальність за їх матеріальне забезпечення. У Полтаві городи в приміській зоні мали понад 17 тис. жителів. У Гадячі городами наділялися робітники і службовці з розрахунку 0,1 га на дорослого і 0,05 на кожну дитину, але не більше 0,5 га на сім'ю.

Робота на клаптиках землі займала весь вільний час полтавців, а зібраний на них мізерний урожай давав їм змогу вижити в тяжкі часи воєнного лихоліття. Отже, полтавці в умовах німецько-фашистської окупації жили бідно, голодно, але ні голоду, ні епідемій не було.

— 58 —

§ 2. Аграрна політика

ОДНІЄЮ із закритих тем радянської історіографії другої світової війни була аграрна політика німців на окупованих територіях СРСР та її практичне втілення в Україні. Причина зрозуміла: надто вже вона була схожою на аграрну політику радянської влади. Могла виникнути небажана аналогія. Недостатньо вивченою вона залишається і на сьогодні.

Протягом усього періоду німецько-фашистської окупації (1941–1943 роки) у селах Полтавщини сталися значні зміни, які були результатом втілення в життя аграрної політики нацистів. Основні її напрямки визначили ще в травні 1941 року. Суть її зводилася до збереження існуючої радянської колгоспно-радгоспної системи: "Розчленування сільськогосподарського виробництва на кілька мільйонів селянських господарств зробило б утопією зусилля Німеччини по встановленню свого впливу на господарство. Через це треба всіма силами боротися проти будь-яких спроб розпустити великі сільськогосподарські об'єднання" ^[1].

^1. Українська PCP у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 pp.: У 3-х т. – К., 1967 – Т. 1. – С. 375.

У постанові німецького імперського уряду від 15 лютого 1942 року та виданому на її виконання наказі рейхскомісара А. Розенберга колгоспний устрій в Україні скасовувався. Проте надії тих, хто сподівався, що німці розпустять колгоспи і повернуть землю селянам, не справдилися. Колгоспно-радгоспна радянська система залишалася такою неперевершеною формою експлуатації селянства, що нацисти не змогли вигадати нічого більш досконалого й залишили її незайманою, змінивши лише назви. Колгоспи стали називатися громадськими господарствами (дворами), а радгоспи – державними маєтками. Вони продовжували працювати під контролем німецької адміністрації. У багатьох випадках зберігався й радянський управлінський апарат.

Більшість із колишніх колгоспів і в умовах ворожої окупації продовжували зберігати старі радянські назви й лише в 1942 року розпочалося їх перейменування у відповідності з реаліями окупаційного режиму. Так, громадський двір села Андріївки Нехворощанського району став називатися іменем Адольфа Гітлера, а хліборобська спілка села Михайлівки цього ж району – іменем Володимира Винниченка ^[2]. Наказом Лохвицького окружного сільськогосподарського коменданта від 19 березня 1942 року всі колишні колгоспи мали носити назву села, а якщо їх у населеному пункті було декілька, то добавлявся порядковий номер ^[3].

^2. Голос Полтавщини. – 1942. – 11 серпня.

^3. Лохвицьке слово. – 1942. – 22 березня.

Старостами громадських господарств ставали місцеві жителі, які виявляли лояльне ставлення до німців. Серед них було чимало колишніх радянських

— 59 —

активістів, розкуркулених у період колективізації селян і просто добрих хазяїв. Наприклад, старостою Нижньомлинського громадського двору Полтавського району став Петро Крисько. Аж до 1934 року він усіляко намагався уникнути вступу до колгоспу і, залишаючись одноосібником, збирав на своїй землі по 200–250 пудів хліба з десятини. Усе ж влада задушила його економічно, наклавши індивідуальний податок у сумі 2 тис. крб, яких господар сплатити не міг. Тоді сільські активісти описали його майно, вигнали сім'ю з двору, а хату й господарські будівлі забрали до колгоспу. Даремно дружина і діти П. Криська благали комісію залишити за ними хоча б хату. Представники радянської влади були невблаганними. Господар із старшим сином змушений був залишити своє село і поневірятися в чужих краях. Повернувся він до рідної домівки лише з приходом німців ^[4]. Старостою громадського двору в селі Пироги Глобинського району також став колишній розкуркулений селянин Анатолій Котляр.

^4. Голос Полтавщини. – 1942. – 7 жовтня.

Оплата праці керівного складу громадських дворів і рядових колгоспників здійснювалася, як і за радянських часів, у трудоднях за єдиними тарифами: старості громадського двору нараховувалося 80 трудоднів за місяць, його заступнику й бухгалтеру – по 40–45, бригадирам і конюхам також по 40–45, свинарям – по 30 і т. д.

Ставлення нацистів до репресованих радянською владою селян було суперечливим і неоднозначним. З одного боку, вони були тим контингентом на селі, який потенційно міг стати опорою німців і джерелом формування місцевого апарату окупаційної влади, а з другого – повернення власності репресованим могло створити неприємний для окупантів прецедент: одержавши свої житлові приміщення і господарські будівлі, колишні куркулі могли претендувати і на свою землю, а це суперечило аграрній політиці нацистів, спрямованій на збереження сталінської колгоспно-радгоспної системи кругової поруки при виконанні поставок сільськогосподарських продуктів для Третього рейху. Тому на різних рівнях окупаційної адміністрації питання повернення власності репресованим вирішувалося по-різному.

У перші місяці окупації, коли німецька й допоміжна українська адміністрації перебували в стадії формування, репресовані радянською владою селяни намагалися без їхньої згоди повернути назад свої садиби, і на цьому ґрунті виникали конфлікти між колишніми й нинішніми власниками. У зв'язку з цим Полтавська німецька військова комендатура розпорядженням від 15 квітня 1942 року заборонила районним і сільським старостам повертати розкуркуленим їх власність. Із самочинно захоплених хат і садиб їх колишні власники підлягали виселенню ^[5].

^5. ДАПО, ф. Р.– 2343, оп. 1, спр. 1, арк. 11.

— 60 —

На розвиток цього наказу шеф обласного сільськогосподарського управління обер-лейтенант Комм роз'яснив, що повернути репресованим селянам їх садиби можна лише в тому випадку, якщо вони пустують. При цьому їм надавалася земельна ділянка площею не більше 0,8 га. Якщо ж у хатах репресованих мешкають люди, то виселенню вони не підлягають. У цих випадках колишнім власникам могли надати рівноцінні пусті будинки, якщо вони були в наявності, або будівельні матеріали для спорудження нових.

У селі Степуни Лохвицького району хати й господарства повернули більш як десятьом родинам репресованих ^[6]. Ларіон Рева та Іван Пожій, які повернулися до свого села Новаки Лубенського району, також одержали гарні оселі, але вони потребували ремонту ^[7].

^6. Життя Зіньківщини. – 1942. – 22 квітня.

^7. Лохвицьке слово. – 1942. – 31 травня.

Комісія громадського двору села Білики Миргородського району розглянула 10 заяв розкуркулених, чиї садиби були продані в період колективізації за невиконання планів хлібоздачі, та примусово виселених із хуторів у 1939 році й вирішила декільком селянам повернути хати та присадибні ділянки, а іншим компенсувати втрати за рахунок пустих хат, які були в селі ^[8].

^8. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 30 червня.

У Полтавському районі питанням повернення садиб займалася спеціальна комісія в складі німецького сільськогосподарського коменданта, українського голови земельної районної управи і представників сільських управ та громадських дворів. До кінця літа 1942 року вони розглянули більше 300 заяв і повернули лише по Абазівській сільській управі близько 80 хат і садиб ^[9].

^9. ДАПО, ф. Р.-2885, оп. 1, спр. 17, арк. 9.

У зв'язку з тим, що потік прохань до німецьких властей про повернення втраченої за роки радянської влади власності, тому числі й від родин розкуркулених та засланих у північні райони СРСР, не припинявся, 5 травня 1943 року Хорольський гебітскомісар роз'яснив, що повернути їм майно або збудувати оселі в період війни немає можливості ^[10]. Отже, питання відшкодування збитків і повернення майна репресованим радянською владою селянам залишалося нерозв'язаним протягом усього періоду окупації.

^10. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 4, арк. 19.

Усе ж повернемося до колективних форм господарювання. У зв'язку з тим, що значна частина великої рогатої худоби і коней на початку війни була евакуйована до східних районів Радянського Союзу, їх кількість у громадських дворах Полтавщини різко скоротилася. У Зіньківському районі чисельність коней зменшилася з 5662 до 3862, з яких робочих було лише 2928, але майже половина останніх вважалися виснаженими.

За недбалий догляд худоби німецька сільськогосподарська комендатура оштрафувала окремих голів громадських дворів на суму від 200 до 800 крб. ^[11].

^11. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 34, арк. 142.

— 61 —

У громадських дворах катастрофічно не вистачало тракторів, тому що більшість із них вивезли на схід разом із відступаючими радянськими військами, але й для тих, що лишилися, не було пального. В умовах окупації для них почали пристосовувати надіслані з Німеччини газогенераторні установки, але місцеві механізатори не вміли з ними працювати. Щоб вийти з цього становища, навесні 1943 року з усіх МТС Полтавщини були зібрані до Миргорода механіки, де німецькі інструктори навчали їх, як пристосувати газогенератори до тракторів ^[12]. На Шрамківському цукрокомбінаті, як пальне для трактора, використовували спирт, який самі й виробляли ^[13].

^12. Життя Зіньківщини. – 1942. – 13 квітня.

^13. Вісті Лохвиччини. – 1943. – 16 травня.

Усі 44 колишні радгоспи Полтавщини за окупації були об'єднані в "Трест державних маєтків", який очолював М. Борохович. Забезпеченню їх тягловою худобою і технікою німці приділяли особливу увагу, розраховуючи одержати з колишніх радгоспів основну масу сільськогосподарської продукції. Так, під час весняних польових робіт у 1943 році в державному маєтку імені Розенберга під Полтавою працювало 37 коней, наданих німецькою військовою частиною. Крім того, з Німеччини господарство одержало молотарку, 23 кінних культиватори і 10 двокорпусних плугів ^[14].

^14. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 101, арк. 18.

Протягом першого року окупації за рахунок повернення розібраного селянами, відремонтованого старого й одержаного з Німеччини нового сільськогосподарського реманенту його кількість в області дещо збільшилася. У державних маєтках Полтавщини кількість плугів зросла з 201 до 736, борін – із 3270 до 3735, жаток – із 148 до 259, молотарок – із 66 до 70 і тракторів – із 143 до 188. Збільшилася також кількість птиці та худоби в них: коней – із 1637 до 4558, волів – із 510 до 965, корів – із 479 до 1061, свиней – із 1044 до 5969 і птиці з 458 до 15536. Частина племінної худоби, зокрема свиноматки й жеребці, були доставлені з Німеччини ^[15].

^15. Голос Полтавщини. – 1943. – 5 червня.

В умовах окупації селяни отримали можливість заводити робочих коней у власних господарствах. Незважаючи на лихоліття воєнного часу, у них також дещо збільшилося поголів'я худоби та птиці. У Градизькому районі в січні 1942 року, порівнюючи з довоєнним часом, кількість корів в особистому користуванні зросла з 7917 до 8560. Крім того, селяни мали 411 робочих коней. У Кременчуцькому районі поголів'я коней збільшилося з 302 у 1942 року до 416 у 1943 році. У селі Кам'яні Потоки влітку 1942 року селяни вже мали більше 50 власних коней ^[16].

^16. Голос Полтавщини. – 1942. – 20 листопада.

Попри всі біди й нестатки, у роки окупації продовжувалось і будівництво в селах Полтавщини. У Решетилівському районі було збудовано близько 200 хат, а на Полузірських хуторах лише протягом 1943 року – 38 хат, більше 200 сараїв,

— 62 —

клунь і повіток, а також посаджено понад 10 тис. плодових дерев. У селі Писарівці Новосанжарського району за 1942 році селяни збудували 65 сараїв, а в 1943 р. – 15 хат і 30 колодязів, посадили багато декоративних і плодових дерев. Основними забудовниками тут були репресовані в період колективізації "куркулі", які в роки окупації повернулися до рідних домівок. У Полтавському районі садиби за межами сіл, як результат збільшення присадибних ділянок, одержали близько 400 колгоспників. Незабаром вони побудували на них хати, сараї та інші будівлі господарського призначення, але рішенням районної управи від 22 липня 1943 року нове будівництво на селі без спеціального дозволу шляхово-будівельного відділу заборонялося. Причина була зрозумілою: наближався фронт, німецькі війська швидко котилися на захід, залишаючи за собою пустелю ^[17].

^17. Дніпрова хвиля (Кременчук) – 1942. – 12 червня.

В умовах окупації продовжували працювати й МТС, що їх німці називали державними машинно-тракторними базами. Із 77 МТС, що існували в області напередодні радянсько-німецької війни, до 1 грудня 1942 року роботу відновили 72. На середину літа в них знаходилося, порівнюючи з довоєнним часом, 60 відсотків тракторів, 80 – комбайнів, 90 – локомобілів і 95 – молотарок, але більшість техніки за браком запчастин не працювала. Дефіцит техніки частково поповнювався за рахунок поставок із Німеччини, яка була зацікавлена в якомога швидшому надходженні хліба з України.

Протягом літа 1942 року до МТС області через облсільгосппостач надійшло 35 манометрів, 45 магнето, 3660 свічок запалення, 1150 різного роду прокладок, 480 свердел, 1140 підшипників та ін. ^[18]. До Градизької МТС у 1943 році надійшло 11 тракторів, до Михайлівської – 12 дизельних тракторів, більше 100 двокорпусних плугів, а також дискові борони, сінокосарки, жатки та ін. Гадяцький гебіт протягом квітня–червня цього ж року одержав 6 тракторів, 5 газогенераторних установок для тракторів, 35 жаток, 25 сінокосарок, 439 двокорпусних плугів, 45 тонн інших виробів із заліза; Карлівський район – 18 тракторів, 220 плугів, 4 ручних коси і т. д. ^[19].

^18. Голос Полтавщини. – 1943. – 20 липня.

^19. Голос Полтавщини. – 1942. – 28 серпня.

Частина сільськогосподарських знарядь і реманенту надходила також на адресу Полтавської спілки споживчих товариств (ПССТ) і реалізувалася через мережу споживчої кооперації серед населення, громадських дворів і державних маєтків. Так, у червні 1942 року ПССТ одержала з Німеччини 22 вагони (180 штук) культиваторів, 50 коренерізок, вагон брусків і мантачок, 55 вагонів солі та 3 вагони сірників ^[20].

^20. Голос Полтавщини. – 1943. – 20 червня.

За браком узагальнюючих статистичних даних, установити кількість сільськогосподарських знарядь, що надійшли з Німеччини на Полтавщину за роки окупації, неможливо. Місцева окупаційна преса повідомляла, що до літа

— 63 —

1943 року з Німеччини в Україну було надіслано 3 тис. сівалок, по 100 тис. плугів, культиваторів і борін, а також 4 тис. т сої для посіву ^[21].

^21. Голос Полтавщини. – 1942. – 12 липня.

Оскільки більшість чоловіків була мобілізована до Червоної армії уже в перші дні війни, основний тягар господарських робіт ліг на плечі жінок, підлітків і людей похилого віку. За браком сільськогосподарської техніки й робочої худоби, в громадських дворах і державних маєтках переважала виснажлива ручна праця. Показовими є зміни в наявності робочої худоби й сільськогосподарських знарядь, що сталися в Градизькому районі протягом перших місяців окупації ^[22]:

	Було на 22.06.1941р.		Стало на січень 1942 р.
	у колгоспах	у селян	у громадських дворах	у селян
Робочих коней	5389	-	4312	411
Волів	4365	-	4600	-
Корів	3255	7917	610	8560
Тракторів	78	-	22	-

^22. Дніпрова хвиля. – 1943. – 1 липня.

Як і за радянських часів, у громадських дворах зберігалася примусова праця, починаючи з чотирнадцятирічного віку. Згідно з розпорядженням української служби порядку (поліції) Новосанжарського району, колгоспників, які не виконували встановленого мінімуму трудоднів, направляли як саботажників на примусові дорожні роботи строком на 10–15 днів.

Під час весняних польових робіт і жнив до роботи в громадських дворах повсюдно залучалися корови колгоспників, які мали працювати не менше п'яти годин щоденно протягом 50 робочих днів. За виконану коровою норму її хазяїну нараховували два трудодні. У громадському дворі № 13 Мало-Кохнівської сільської управи на оранці зябу у вересні 1942 року працювало по 16–18 пар корів щодня, у жовтні–листопаді – 12. Усього ж до оранки зябу було залучено 94 корови колгоспників ^[23].

^23. Голос Полтавщини. – 1942. – 29 березня.

Німецький сільськогосподарський комендант Новосанжарського району погрожував відібрати корів у селян, які не виходитимуть із ними на роботу ^[24].

^24. ДАПО, ф. Р-2338, оп. 1, спр. 4, арк. 68.

Не секрет, що багато українських селян сподівалося, що німці розпустять колгоспи і повернуть їм землю, проте цього не сталося. Тому, щоб якось привернути до себе симпатії українського селянства, німці уже в перші місяці окупації повернули колгоспникам відрізані до 1939 року надлишки присадибних ділянок, але з розрахунку, щоб її загальна площа не перевищувала 0,8 га. Проте цієї поступки виявилося замало і, починаючи з весни 1942 року, окупанти стали на

— 64 —

шлях збільшення розмірів присадибних ділянок до 1 га. В першу чергу це стосувалося тих, хто проявляв старанність у роботі та лояльне ставлення до німців. Одночасно з цим відбувалося закріплення присадибних ділянок, які звільнялися від оподаткування, у приватну власність. Вручення відповідних документів перетворювалося на помпезний пропагандистський спектакль і видавалося за подарунок німців українському селянству. В селі Омельнику Кременчуцького району під час вручення документів на право власності група вдячних селян піднесла представникам німецької влади хліб-сіль і вручила квіти. Хор місцевої "Просвіти" виконував українські народні пісні ^[25].

^25. ДАПО, ф. Р-2577, оп. 1, спр. 15, арк. 31.

У Полтавському районі збільшення присадибних ділянок на літо 1942 року було завершено у 12 громадських дворах. Додаткові земельні наділи одержали 1793 колгоспники, що становило близько 15 відсотків усіх господарств району. Урочисте вручення документів на приватизовані присадибні ділянки відбулося 9 липня в сільському парку Мачух у присутності більш як 2,5 тис. жителів села і району. Голова Полтавської районної земельної управи В. О. Мирний при цьому улесливо дякував німцям за таку "милість" ^[26].

^26. ДАПО, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 42, арк. 25.

До літа 1943 року майже 5 тис. господарств Великобагачанського району додатково одержали 1252 га землі, 6900 господарств Хорольського району – 1943, а 208 господарств Шишацького району – 120.

Якщо напередодні радянсько-німецької війни колгоспники Полтавського району мали 6671 га присадибної землі, то в 1943 році – 12290 ^[27]. Усього ж за час окупації в Київській генеральній окрузі, куди входила й Полтавщина, селянам було нарізано 169 тис. га присадибної землі ^[28]. По Україні ж загалом, згідно з повідомленнями окупаційної преси, станом на зиму 1943 року присадибні ділянки приватизували майже 2 млн. селянських господарств ^[29]. Німці зняли також обмеження на утримання худоби і птиці в індивідуальних господарствах колгоспників.

^27. Голос Полтавщини. – 1942. – 14 травня.

^28. Голос Полтавщини. – 14 серпня.

^29. Нова Україна (Полтава). – 1943. – 6 червня.

Із збільшенням присадибних ділянок виникла загроза, що колгоспники мало працюватимуть у громадських дворах, а більше – на власній землі. У зв'язку з цим гадяцький гебітскомісар "роз'яснив": якщо громадський двір не виконає плану обов'язкових поставок до Німеччини, то решту сільськогосподарських продуктів буде взято з присадибних ділянок колгоспників за такими нормами: з кожного двору по 3,5 ц картоплі, 35 кг капусти, 25 кг помідорів, 20 кг огірків, по 15 кг цибулі та столових буряків і т. д. ^[30].

^30. Дніпрова хвиля. – 1943. – 12 серпня.

Отже, радянська колгоспно-радгоспна система, хоч і з деякими послабленнями, залишалася незмінною, а колгоспники і в умовах німецької окупації перебували на становищі кріпаків.

— 65 —

Особливо в тяжкому становищі опинилися селяни в 1942 році, тому що при відступі врожай у колгоспах частково забрала радянська влада, а коли прийшли німці, – то забрали решту. Так, у колгоспі "Спільна нива" (с. Мачухи) радянській владі було здано 408 ц хліба, а німцям – 577,3 ц, "Нове життя" (с. Огуївка) – відповідно 1129 ц і 1046 ц, "Червоний косар" (с. Забрідки) – 493 ц і 216 ц, "Комунар" (Мала Перещепина) – 1630 ц і 202 ц і т. д. ^[31].

^31. Дніпрова хвиля. – 4 березня.

Як і за радянських часів, оплата праці колгоспників залишалася суто символічною. Наприклад, у громадському дворі "Гельманівка" Шамраївської сільської управи Решетилівського району за 1941 рік на трудодень було нараховано по 23 коп. грошима, 3,1 кг зерна, 440 г картоплі, 110 г соняшнику і 250 г полови; у господарстві "Петрівка" Круто-Балківської сільської управи за 1942 рік – по 50 коп., 1 кг зерна і соломи та по 1,15 кг соняшнику; у господарстві "Спільна нива" Мачушанської сільуправи – по 30 коп., 1,5 кг зерна, 0,15 кг соняшнику і 2,5 кг соковитих кормів; у громадському дворі "Нове життя" (с. Огуївка Ново-Тагамлицької сільуправи) – по 90 коп., 1,5 кг зерна, 0,9 кг картоплі, 0,5 кг овочів, 0,4 кг соняшнику і 3,6 кг соломи і полови ^[32]. На плантаціях Яготинського цукрового комбінату за роботу дирекція розраховувалася натурою: за 100 днів роботи селяни одержували 2 ц хліба, за 150 днів – 3 ц, більше 150 днів – 4 ц і 0,25 га землі під городину ^[32].

^32. Гадяцька газета. –1943. – 19 травня.

Незважаючи на примусову тяжку працю в громадських дворах, селяни продовжували жити в надзвичайній бідності. Так, у громадському дворі "Петрівка", про який згадувалося раніше, нараховувалося 170 господарств, але велику рогату худобу з них мали лише 100, у тому числі корів – 71, нетелів – 12, телят – 36. Свиней тримало 15 господарств, овець (143 штуки) – 64, курей (746 штук) – 160, качок – 14, індиків – 6, бджіл (22 бджолосім'ї) – 13 ^[33].

^33. ДАПО, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 18, арк. 3–4.

Низькою (порівнюючи з Німеччиною, – майже вдвічі) залишалася і врожайність сільськогосподарських культур, що видно з таблиці ^[34]. Врожайність з 1 га (в ц) за 1942 рік становила:

Врожайність культур	Україна	Німеччина	Радгоспи Полтавщини
Озима пшениця	14,3	23,5	5,5
Яра пшениця	7,6	22,2	11,3
Жито	12,0	17,4	8,6
Ячмінь	12,6	22,1	14,5
Овес	11,2	20,9	13,6

^34. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 101, арк. 18.

— 66 —

При цьому слід врахувати, що землі в Німеччині по родючості були далеко гіршої якості, ніж в Україні.

Основна маса сільськогосподарської продукції, що вироблялася в громадських дворах Полтавщини, ішла до Німеччини. Це була "перша заповідь", яку колгоспники мали виконувати безумовно й неухильно. "Норми поставок українським населенням сільськогосподарських продуктів, – говорилося в директиві рейхскомісара України Е. Коха, – мають бути виконані за будь-яких обставин, не дивлячись на власне продовольче становище, у відповідності з принципом імперського маршала: "Якщо і голодують в Європі, то неповинні голодувати в Німеччині" ^[35].

^35. ДАПО, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 68, арк. 3.

Українські селяни сплачували на користь Третього рейху численні податки: обов'язкові сільськогосподарські, страхові платежі, збори на культурне та господарське будівництво й інші. Від сплати звільнялися лише престарілі, непрацездатні та інваліди. Неплатникам податків загрожував штраф у розмірі 200 крб. або примусова праця протягом двох тижнів. До обов'язкових поставок Німеччині були визначені хліб, м'ясо, картопля, молоко, яйця, вовна, шкури домашніх тварин, соняшник, капуста, огірки, помідори, баштанні культури та ін. Наприклад, валовий збір зернових у громадському дворі "Петрівка" за 1942 рік становив 3021 ц, з яких до Німеччини забрано 791 ц, продано на базаpax 158 ц і видано на трудодні 325 ц. Соняшнику зібрали 831,5 ц, з них до Німеччини вивезли 423 ц, а на трудодні видали 70 ц ^[36].

^36. Документи без купюр і вилучень // Київська старовина. – К. – 1995. – № 3. – С. 20.

Про розміри обов'язкових поставок м'яса до Німеччини свідчать дані по Новосанжарському району. Лише протягом перших трьох місяців окупації з району було вивезено великої рогатої худоби (в живій вазі) 31206 кг, свиней – 622, овець –1666 кг, птиці – 9515 кг ^[37].

^37. ДАПО, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 68, арк. 2.

Частину продуктів із громадських дворів забрали без оплати німецькі військові частини, які перебували на постої або пересувалися по території області. Так, станом на 27 травня 1942 року з громадських дворів Новосанжарського району німецькою армією взято і не оплачено продуктів на 440524 крб. ^[38].

^38. ДАПО, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 210, арк. 16.

Поряд із загальноукраїнськими податками, введеними Міністерством окупованих східних територій, існували й місцеві, які запроваджувалися німецькими комендантами з власної ініціативи і на свій розсуд. Так, розпорядженням сільськогосподарського коменданта Кременчуцького району від 22 червня 1943 року селянські господарства зобов'язувалися здати на користь рейху з кожного фруктового дерева: яблук і груш – по 16 кг, вишень, слив і абрикосів – по 10 кг. У кінці 1942 року сільськогосподарський комендант Ново-

— 67 —

санжарського району наказав здати німцям по 6 кг птиці з кожного двору, а також волосся коров'ячих хвостів і кінських грив ^[39].

^39. ДАПО, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 209, арк. 1.

Зроблені німцями часткові поступки українському селянству не привернули, проте, його симпатій до окупантів. Більшовицький режим за двадцять років свого існування не міг знищити приватновласницьких прагнень селян, які все ще сподівалися на повернення в умовах ворожої окупації землі у приватну власність. Виходячи з цього, німецька влада продовжувала застосовувати по відношенню селян випробуваний метод батога і пряника. Продовжуючи нещадну експлуатацію селянства, вона в той же час залишала їм надію на можливу в невизначеному майбутньому зміну власності й вихід колгоспників із громадських дворів та наділення їх землею. В наказі А. Розенберга з цього приводу говорилося, що в тих господарствах, "де є потрібні господарські й технічні передумови, земля може бути наділена в одноосібне землекористування", але час і форму його переходу вирішувала німецька влада на місцях.

Перспективи аграрної політики німців в Україні були викладені в розпорядженні міністра окупованих Східних територій А. Розенберга від 15 лютого 1942 року, в якому говорилося, що змістом "нового аграрного порядку є поступовий перехід колективного способу господарювання до індивідуального землекористування в межах кооперативу". Такими кооперативами мали стати сільськогосподарські (хліборобські) спілки, куди б входили всі колишні колгоспники. При цьому спілка приймала у власність усе рухоме й нерухоме майно громадських дворів. Земля при цьому наче й передавалася селянам в індивідуальне землекористування, але вони в обов'язковому порядку об'єднувалися в групи по вісім–десять господарств. Утворювалося щось на зразок бригадного підряду чи невеликого кооперативу в межах спілки.

Сільськогосподарський реманент і робоча худоба громадських дворів також розподілялися між окремими групами господарств. Наприклад, у хліборобській спілці хутора Зелена Діброва Лохвицького району на кожні десять господарств після розпаювання громадського двору припало по 5 коней, 2 волів, 2 плуги, 5 культиваторів і 2 жниварки ^[40].

^40. ДАПО, ф. Р-2338, оп. 1, спр. 4, арк. 84.

Групування колгоспників у "десятихатки", як їх називали селяни, відбувалося одночасно з утворенням хліборобських спілок. Щоб забезпечити спільний обробіток землі, ставити межі між індивідуальними і груповими ділянками не дозволялося. Розподілу не підлягали ліси, пасовища, ставки і непридатні землі, а також усі наявні на день створення спілок землі запасного фонду в громадських дворах.

— 68 —

Хліборобські спілки створювалися з таким розрахунком, щоб на кожного працездатного колгоспника припадало не менше 4 га польової землі. Якщо її не вистачало, то добавляли із сусідніх господарств. Так, під час створення сільськогосподарської спілки на хуторі Велике Болото Мало-Перещепинської сільської управи (староста – М. Материнка) 19 га землі було забрано у громадського двору села Нова Маньківка ^[41].

^41. ДАПО, ф. Р-2338, оп. 1, спр. 4, арк. 4.

20 відсотків земельної площі відводилося в резерв для майбутніх членів хліборобських спілок. Землі резерву могли здаватися в оренду окремим членам спілок або групам селян (десятихаткам), які здатні були їх обробити. Наприклад, у хліборобській спілці "Вісичі" Кунцевської сільської управи (староста – М. Вісич) нараховувалося 96 господарств. Вони об'єднувалися в десять "десятихаток", за якими закріплювалися 400 га орної землі. Вводилася обов'язкова семипільна сівозміна. На розширення в майбутньому присадибних ділянок членів спілки було залишено 45,9 га і в резерв виділено 46,7 га. Не підлягало розподілу 20 га, зайнятих під технічними культурами, а в загальному користуванні членів спілки залишалося 33 га луків, 2,15 га саду, а також громадський випас для худоби й ліс. Резерв землі планувалося використати під посів багаторічних трав ^[42].

^42. Вісті Лохвиччини. – 1943. – 9 вересня.

Вибути із хліборобської спілки можна було лише з дозволу районної сільськогосподарської комендатури. Розмір обов'язкових поставок для Німеччини із спілок визначав гебітскомісар, відділ сільського господарства гебіту або крайсландвірт (німецький "шеф" районної сільськогосподарської комендатури). Він же затверджував правління хліборобських спілок та контролював їх роботу ^[43].

^43. ДАПО, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 405, арк. 9.

Таким чином, реорганізація громадських дворів у хліборобські спілки фактично зводилася до зміни назви і не змінювала їх феодально-кріпосницької суті. Метою створення спілок було намагання німців зробити працю колгоспників більш продуктивною, зв'язавши їх круговою порукою в межах 8–10 дворів з тим, щоб підвищити врожайність і збільшити тим самим поставки продуктів харчування до Німеччини.

Перехід громадських дворів на становище хліборобських спілок розпочався на Полтавщині з квітня 1942 року і, як і повсюди в Україні, проходив під контролем очолюваних німцями районних сільськогосподарських комендатур. Протягом 1942 року в Полтавському районі статус хліборобських спілок одержали 9 громадських дворів (1238 селянських господарств отримали 7355 га орної землі), а протягом першої половини 1943 – ще 13 (2220 дворам було виділено 12933 га землі, у тому числі 8687 га орної) ^[44].

^44. ДАПО, ф. Р-2343, спр. 260, арк. 47–48.

— 69 —

Станом на серпень 1942 року в Карлівському районі хліборобськими спілками стали 12 громадських господарств, у яких 1613 селянських дворів одержали 10303 га землі. У власності громадських господарств району перебувало 5 олійниць, 7 парових і 16 вітряних млинів. На базі сепараторного пункту в Карлівці збудовано маслозавод.

У Полтавському гебіті, до якого входили Полтавський, Новосанжарський, Решетилівський і Нехворощанський райони, в 1942 році налічувалося 27 хліборобських спілок, а в 1943 – 71. Кращими з них, на думку окупантів, вважалися Ватажківська, Калашниківська, Миньківська й Бузово-Паськівська, а перше місце за врожайністю у 1942 році посів Новосанжарський район.

Важко судити про ефективність господарювання сільськогосподарських спілок, порівнюючи із громадськими дворами, оскільки вони на час звільнення Полтавщини Червоною армією перебували в процесі становлення. Проте результати їх господарської діяльності в 1942 році свідчать, що продуктивність праці у хліборобських спілках, а також врожайність залишалися низькими, тому що підневільна праця ніколи не була ефективною. Так, у сільськогосподарській спілці хутора Дмитренки Полузірської сільської управи Полтавського району з 568 працездатних 90 колгоспників протягом року виробили менше 50 трудоднів, 103 – від 51 до 100 трудоднів, 152 – від 101 до 200, 126 – від 201 до 300, 80 – від 301 до 400 і лише 17 – більше 400 трудоднів. Врожайність зернових у господарстві становила 5,4 ц з гектара, а валовий збір – 3122 ц, з яких 1313 ц забрали німці, а 899 ц роздали на трудодні. На вироблений трудодень колгоспники одержали по 1,5 крб. грішми, 995 г зерна, 530 г картоплі та 266 г соняшника.

3 червня 1943 року Е. Кох видав декларацію для українських селян на право власності на землю. Землі, які були передані окупаційними властями селянам, визнавалися віднині їх приватною власністю. Право володіти землею одержували всі, хто міг її обробити власними силами: колгоспники, які працювали в громадських дворах та сільськогосподарських спілках, а також ті, хто був тимчасово відсутнім в Україні: "остарбайтери", військовополонені, евакуйовані, репресовані українці, які знаходились в радянських концтаборах, тощо.

Новий земельний устрій потребував і нового землевпорядкування. У зв'язку з цим, при рейхскомісаріаті та генеральних комісаріатах були створені землемірні ради, що складалися з німецьких чиновників, а при гебітскомісаріатах – землевпорядні установи, до складу яких входили українці-землеміри загальною чисельністю близько 2 тис. чоловік. На спеці-

— 70 —

альних курсах, які були відкриті в Дніпропетровську, Києві й Житомирі, окупантами підготовлено 350 техніків-землевпорядників. Протягом 1943 року вони встигли переміряти землі 1321 хліборобської спілки, що становило лише близько 8 відсотків усіх громадських господарств України. Закріплення землі у приватну власність мало проводитися одночасно із землевпорядкуванням ^[45].

^45. ДАПО, ф. Р-2343, спр. 133, арк. 1–9.

Утілити в життя свої плани окупанти не встигли, тому що у вересні 1943 року Полтавщина вже була звільнена радянськими військами, і селяни повернулися до звичної сталінської колгоспно-радгоспної системи.

§ 3. Стан української культури

ЖОРСТОКИЙ режим німецько-фашистських окупантів, здавалось би, виключав будь-які прояви суспільного життя полтавців. Але в міру того, як фронт відкочувався все далі на схід, вони поволі почали пристосовуватися до "нового порядку", і в напівмертвих селах і містах Полтавщини з'явилися перші ознаки культурного життя, насамперед у найбільш звичній для українського народу формі "Просвіт". Незважаючи на ворожу окупацію, потяг до освіти і культури в українців був незборимий.

Просвітянські осередки почали виникати відразу після вступу німецьких військ на терени Полтавщини. Ініціаторами їх створення виступала національно свідома українська інтелігенція, яка ще залишалася після двадцяти років більшовицького терору. Насамперед, – це були вчителі, які найближче стояли дo народу і користувалися його довірою. Чимало зусиль до створення "Просвіт" доклали також похідні групи ОУН, як мельниківської, так і бандерівської орієнтації, які через просвітянські товариства намагалися пропагувати серед полтавців ідеї відновлення незалежної Української держави. У повідомленні командуючого поліцією безпеки і СД в Україні від 2 жовтня 1942 року "Про український рух опору" говорилося: "Робляться спроби проникнення прихильників Бандери в культурні, наукові та інші неполітичні організації з метою спрямування їх діяльності в націоналістичному дусі. Особливу увагу приділяв рух українському культурному об'єднанню "Просвіта" ^[1].

^1. Коваль М. В. "Просвіти" в умовах "нового порядку" // Український історичний журнал. – 1995. – № 2. – С. 38.

Реалізуючи ідею утвердження національної свідомості на культурному рівні, просвітянські гуртки організовували аматорські вистави, народні гуляння, відзначали релігійні свята, відроджували і пропагували давні традиції і звичаї українського народу.

— 71 —

Уже в листопаді 1941 року Кременчуцька міська "Просвіта" налічувала понад сто членів, головним чином представників української інтелігенції. Осередки "Просвіти" діяли в селах Недогарки, Потоки, Градизьку та ін. У Крюкові існував клуб імені В. Винниченка, при ньому – музичний і драматичний гуртки. Останній влітку 1942 року об'єднував 36 молодих людей, очолював його Федоренко ^[2]. В репертуарі хору звучали десятки українських народних пісень.

^2. Самчук У. На білому коні // Дзвін. – 1994. – № 7. – С. 77.

На кінець 1941 року окремі, дуже малочисельні осередки національної культури з'явилися в найглухіших селах і хуторах Полтавщини. В основу своєї діяльності вони поклали кращі традиції дореволюційних просвітянських товариств, які жили в пам'яті людей зрілого віку. За невеликим винятком, полтавські "Просвіти" не були численними, але, очолювані ентузіастами своєї справи, ставали не тільки вогнищами національної культури, але й центрами суспільного життя. На відміну від інших громадських організацій, які працювали нелегально або напівлегально, діяльність "Просвіт" проходила цілком відкрито, особливо в перший період німецької окупації.

Найбільш успішно "Просвіти" діяли там, де їх керівники були зв'язані з українським націонал-патріотичним підпіллям. Вдало поєднуючи легальні й нелегальні методи роботи, вони пропагували серед полтавців ідеї української державності, будили в них національну свідомість.

У селі Білецьківці Кременчуцького району товариство "Просвіта" виникло з ініціативи братів Василя, Якова і Степана Чорноволів у грудні 1941 року. Організаційні збори щодо його створення відбулися в хаті Івана Платоновича Німця, яка стояла пусткою. На них Василь Чорновіл розповів про злочини більшовиків проти українського народу і закликав молодь села записуватися до "Просвіти", розвивати українську культуру і не бути байдужими до долі рідного краю. Щирими прибічниками українського національного відродження стали дочки Василя Чорновола – Лідія та Олександра, які проводили агітацію серед молоді, будили в односельців почуття любові до України, до рідного слова. Їх палкий заклик знайшов живий відгук серед жителів Білецьківки: членами "Просвіти" стало більше 50 селян, у тому числі 20 членів підпільної молодіжної організації "Набат". До "Просвіти" ввійшов і керівник "Набату" Василь Ус. Ця антифашистська організація за своїм складом і політичними переконаннями була національно-патріотичною і знаходилася під значним впливом ідеології ОУН. Лише в кінці літа 1943 року, коли Червона армія підходила до Дніпра, керівництво "Набату", відчуваючи невідворотність повернення радянської влади, у боротьбі з фашизмом зробило вибір на її користь.

— 72 —

Співочим гуртком Білецьківської "Просвіти" керував учитель Макар Омелянович Німець, який помер у 1943 році, не діждавшись повернення радянської влади; драматичним – Іван Олександрович Хорольський, музичним – Іван Леонідович Лагно. Активістами "Просвіти" були Катя і Василь Хорольські, Іван і Лідія Ус, Микола Гончар, Леонід Чорновіл, Лідія Кравченко, Марія Коваленко, Віктор Соколенко та ін.

Легальна діяльність "Просвіти" полягала в організації вистав українських драматургів (ставили п'єси "Назар Стодоля", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Степовий гість", "Жидівка-вихристка" та ін.), хоровому виконанні народних пісень, у тому числі національного гімну "Ще не вмерла Україна", "Гімну націоналістів", "Ой, гук, мати, гук" та ін. Нелегально ж активісти "Просвіти" читали і поширювали серед селян заборонену за радянських часів літературу – твори видатних діячів українського національно-визвольного руху та репресованих радянською владою письменників, розповсюджували листівки патріотичного змісту, які Василь Чорновіл привозив із Кременчука. Сава Семенович Чорновіл і Глива, які підтримували зв'язок із націоналістичним підпіллям у Кременчуці, переконували молодь боротися за волю України в лавах Української повстанської армії.

У лютому 1943 року перед виставою "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці", на якій були присутні жителі Білецьківки, Свинаро-Павлівки та Маламівки, Василь Чорновіл виступив із промовою, в якій закликав присутніх до боротьби проти більшовизму і створення незалежної Української держави ^[3].

^3. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 225, арк. 3–6.

У Лохвицькому районі "Просвіти" були створені в більшості сіл. Вирішальну роль у їх організації відіграла газета "Лохвицьке слово", яка, попри жорстокий окупаційний режим намагалася зберігати українське обличчя і сприяти національному відродженню краю. Кількість членів просвітянських товариств у районі перевищувала дві тисячі чоловік. Це були вчителі, медичні працівники, службовці окупаційних установ, колишні колгоспники. Однією з кращих вважалася "Просвіта" в селі Свиридівці, яку очолював М. Г. Головко. Тут діяв народний хор, драматичний та музичний гуртки. На честь 60-річчя від дня народження Архипа Тесленка члени "Просвіти" влаштували для односельців літературний вечір та поставили водевіль "Москаль-чарівник". Організатором "Просвіти" в селі Степуни був старший поліцай Василь Іванович Кива. Під час сталінської колективізації його родину було розкуркулено, і він десять років поневірявся в чужих краях.

— 73 —

З ініціативи Лохвицької "Просвіти" з листопада 1941 року почав виходити літературний додаток до газети "Лохвицьке слово", а при редакції діяв гурток письменників-початківців і поетів. Лохвицька "Просвіта" організувала також драматичний гурток під керівництвом Синяка, який силами місцевих акторів-аматорів поставив кілька п'єс українських драматургів, кожна з яких починалася виконанням національного гімну "Ще не вмерла Україна" ^[4]. Проте розгорнути в повній мірі просвітянську роботу на теренах Лохвицького району німці не дали. Влітку 1942 року газета "Лохвицьке слово" була закрита, а з настанням сезонних польових робіт завмерла і діяльність сільських "Просвіт".

^4. ДАПО, ф. П-105, спр. 237, арк. 54.

З ініціативи "Просвіт" у багатьох районах Полтавщини колишні радянські Будинки культури почали перетворюватися в Будинки національної культури, які ставали центрами національного відродження українського народу, наскільки це було можливо в умовах ворожої окупації.

Шишацький будинок національної культури розпочав свою роботу на Різдвяні свята 1942 року. Його діяльність була багатоплановою: тут працювало декілька гуртків художньої самодіяльності, виступи яких користувалися великою популярністю серед жителів селища та навколишніх хуторів.

Протягом першого півріччя 1942 року драматичний гурток Шишацького будинку національної культури поставив десять п'єс українських авторів, серед них: "Наталка Полтавка", "Мартин Боруля", "Кум-мірошник", "Пошивсь у дурні" та ін. Найбільшим успіхом у глядачів користувалися актори-аматори Н. Хорольська, І. Щербина, Г. Сердюк та О. Барабаш. Понад 50 народних пісень підготував хор під орудою О. В. Гусака. Танцювальним колективом будинку керував юнак Юрій Кушнір, а оркестром духових інструментів – І. К. Діденко. Більше двадцяти українських історичних пісень мав у своєму репертуарі ансамбль бандуристів. Керував ним Федір Глушко, а учасниками були як професійні актори (М. С. Мишечкін та Бережний), так і аматори ^[5].

^5. Миргородські вісті. – 1943. – 1 травня.

Вистави й концерти народного театру у Великих Сорочинцях завжди починалися з виконання національного гімну "Ще не вмерла Україна". Особливим успіхом користувалися тут народні пісні у виконанні дуетів Шелеста і Скалацького, Корецького і Пішка ^[6].

^6. Відродження (Миргород). – 1942. – 20 травня.

До репертуару хорового гуртка в селі Яреськи входило більше 70 українських пісень. Керував ним Дмитро Коноплич, аматорський театр очолював Олександр Шепітько. У дні Різдвяних свят театр поставив виставу Б. Грінченка "Степовий гість". Учасники фольклорних колективів за допомогою односельців влітку 1942 року розпочали в Яреськах будівництво нового примі-

— 74 —

щення для "Просвіти", яке не було закінчене через зміну ставлення окупантів до українських національно-культурних організацій.

Серед жителів Миргородщини великою популярністю користувався український дитячий хор під орудою О. Ф. Замоздри. Крім українських народних пісень, хор підготував і 27 липня 1943 року поставив оперу "Коза-дереза". Декорації до неї виготовив художник В. В. Бакало, а акомпанувала дітям З. П. Порпура. Увагу глядачів привернула гра маленьких акторів Люди Черненко, Галі Заноздри, Люди й Миколи Склярів, Таміли Ющенко та ін. ^[7].

^7. Миргородські вісті. – 1943. – 29 липня.

Продовжуючи традиції просвітницьких товариств часів Української революції 1917–1920 років, "Просвіти" стали не лише осередками культурного, але й суспільно-політичного життя в містах і селах Полтавщини. Легально чи нелегально вони намагалися пропагувати серед полтавців ідеї державності України. Робити це в умовах ворожої окупації було надзвичайно важко, адже діяльність "Просвіт", як і все культурно-освітнє життя полтавців, знаходилася під постійним контролем відділів пропаганди німецької окупаційної адміністрації.

Предметом особливої уваги "Просвіт" стало створення українських книгозбірень та читалень, книги в яких були б доступні та зрозумілі широкому загалу української людності. 21 квітня 1942 року з дозволу німецької комендатури в Кременчуці відкрито Українську читальню. Її книжковий фонд налічував більше 10 тис. томів. В оздобленні приміщення читальні взяв участь німецький художник Шельген – співробітник відділу пропаганди, стіни діти прикрасили українськими рушниками і штучними квітами. Крім українських книг і окупаційних газет, у читальні було багато німецьких журналів, брошур, плакатів та іншої пропагандистської літератури, яка мала демонструвати українцям зверхність німецької раси та силу німецької зброї. На урочистостях із нагоди відкриття читальні був присутній керівник відділу пропаганди лейтенант Мауер, який у своєму виступі видав цю подію, як подарунок німецького командування українцям. Хорова капела учнів місцевої музичної школи під орудою Сапсая виконувала веснянки ^[8].

^8. Вечірній листок (Кременчук). – 1942. – 22 квітня.

7 липня 1942 року в Кременчуці відкрилася й українська бібліотека, її книжковий фонд становив більше 13 тис. томів як українських авторів, так і західноєвропейських. Станом на 1 січня 1943 року в бібліотеці було 1552 постійних читачі, переважно молоді, а щоденне відвідування складало 70–80 чоловік. 12 серпня 1942 року в бібліотеці відбувся творчий вечір Уласа Самчука, який дорогою з Полтави до Києва на короткий час зупинився в Кременчуці. На вечорі письменник розповів про свій творчий доробок та прочитав уривки з повісті "Марія" ^[9]. 1 липня цього ж року українські кни-

^9. Дніпрова хвиля (Кременчук). – 1943. – 6 березня.

— 75 —

гозбірня та читальня відрилися і в Лубнах. На урочистостях із цієї нагоди співав хор місцевої "Просвіти" ^[10].

^10. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 5 липня.

Районна бібліотека в Лохвиці відкрилася в березні 1942 року. Крім виданих за радянської влади, частину книг для неї зібрали місцеві жителі, зокрема Г. Савченко, Г. Северин, Т. Цілуйко та ін. Завдяки їх добродійним пожертвам бібліотека поповнилася забороненими за радянських часів творами Б. Грінченка, О. Олеся, В. Винниченка та інших українських письменників ^[11].

^11. Лохвицьке слово. – 1942. – 4 червня.

Відкриття українських бібліотек відбувалося з великими труднощами. Крім протидії окупаційної влади, яка намагалася тримати український народ у темряві й інформаційній блокаді, за роки війни різко скоротився книжковий фонд бібліотек. Якщо за радянських часів знищувалися книги, які не відповідали постулатам комуністичної ідеології, то в умовах німецької окупації проходив зворотний процес: знищувалася радянська література.

Згідно розпорядження Хорольського гебітскомісара, існуючі за радянських часів бібліотеки могли відкритися для загального користування лише після вилучення з них "більшовицьких видань", але до грудня 1942 року така "чистка" ще не була проведена, і бібліотеки в чотирьох районах Хорольського гебіту не працювали ^[12]. Із цієї ж причини у квітні 1942 року припинила роботу щойно відкрита Зіньківська районна бібліотека, у фондах якої знаходилося більше 4 тис. томів ^[13].

^12. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 4, арк. 112.

^13. ДАПО, ф. Р-2701, оп. 1, спр. 12, арк. 2.

Полтавці переважно користувалися бібліотеками безкоштовно, але матеріальна скрута в окремих випадках змушувала брати з читачів гроші. Так, у відкритій у передмісті Гадяча –Заярі – бібліотеці плата за користування книгами для дорослих складала 10 крб. на місяць, для дітей – 5 крб., а з доставкою додому книг – 20 крб. ^[14].

^14. Гадяцька газета. – 1943. – 5 червня.

Найбільш цінні видання з бібліотек Полтавщини були пограбовані окупантами. Зокрема, до Німеччини вивезено старовинні книги Переяславської духовної семінарії, які зберігалися в Полтаві, 500 томів японських видань на шовковому папері та ін. Бібліотеку Полтавського педагогічного інституту перевезли до обласної наукової бібліотеки, але в ній розмістили німецьких солдатів, які в зимову пору, щоб не утруднювати себе доставкою палива, палили в печах книжки. Крім того, згідно розпорядження керівника відділу освіти Полтавської міської управи Фріди Тирель, значна частина книг з обласної наукової бібліотеки була передана до майстерні з виготовлення іграшок ^[15].

^15. Полтавщина у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр. – К., 1977. – С. 89.

Полтава в роки окупації своїм культурним життям мало нагадувала місто воєнного часу. Тут працювало два кінотеатри, в яких демонструвалися ні-

— 76 —

мецькі фільми, окремі з них – з українським перекладом, театралізований ансамбль української пісні й танцю, дитячий театр (пізніше – театр молоді) із балетною студією та хором, літня естрада в Петровському парку, театр-вар'єте відомого до революції 1917 року циркового борця Шемякіна та інші установи культури, але розраховані вони були в основному на обслуговування німецьких вояків.

Під час перебування влітку 1942 року в Полтаві У. Самчука найбільше вразило, що полтавські дівчата охоче "ходили під ручку" з вояками Третього рейху. "Тут слово "німець," – писав він, – стало назвою вояка, як було колись "москаль". І було тут тих "німців" досить багато, і видно, їх тут аж ніяк не цуралися. Багато менше, ніж було там, наприклад, у Львові,.. де для дівчат "ходити з німцем" вважалося за порушення певної національно-етичної засади, а тут це робилося так само просто, як і лузання соняшникового насіння" ^[16].

^16. Дніпрова хвиля. – 1942. – 24 жовтня.

1 жовтня 1941 року, тобто вже через тиждень після вступу німців до Полтави, відновив свою роботу Полтавський музично-драматичний театр. Першими його виставами були "Наталка Полтавка" і "Запорожець за Дунаєм". Директором театру офіційно вважався Юрій Сидорук, але його "шефом" і фактичним керівником був німецький унтер-офіцер, піаніст із Гамбурга Зігфрід Вольфер, який видавав себе за оперного режисера. З українськими акторами німецький "шеф" поводився брутально, іноді вдаючись навіть до рукоприкладства. У перші місяці окупації художнім керівником театру був Семен Бутовський – старий актор, який ще в дореволюційні часи працював разом із Садовським і Саксаганським, але, не витримавши наруги з боку "шефа", залишив театр. Більшість акторів змирилася з постійним приниженням і працювала в театрі лише тому, що їм був гарантований продовольчий пайок.

За роки окупації колектив театру поповнився акторами та музикантами з Києва, Харкова та інших міст України і Радянського Союзу. На сцені театру виступали відомі актори і співаки Борис Гмиря, Павло Захаров, Віолетта Багмет, Тамара Миколенко, Григорій Михайлов, В'ячеслав Баранович та ін. Репертуар театру становили як класичні твори українських композиторів і драматургів (П. Гулака-Артемовського, І. Котляревського, М. Аркаса, М. Лисенка, М. Старицького та ін.), так і західноєвропейських (М. Масканьї, Д. Пуччіні, Ж. Бізе, Л. ван Бетховена, Р. Леонковалло). Уперше в СРСР на українській сцені в Полтаві була поставлена опера Л. ван Бетховена "Фіделіо", де партнером знаменитого Бориса Гмирі виступала молода полтавська співачка Наталія Носенко.

На початку 1943 року в Полтавському театрі працювало 285 осіб постійного складу, у тому числі 75 хористів (хормейстер – Шаповаленко) і 45 чоло-

— 77 —

вік оркестру (диригенти – П. Рябінін, С. Соколовський і Г. Жуковський). Такого численного колективу театр не мав ні до війни, ні після. Проте театр усе більше втрачав національне обличчя. Основними глядачами в ньому були вояки німецької армії та чиновники окупаційної адміністрації. Значна частина вистав відбувалася німецькою мовою. Так, із 24 вистав оперети "Мадам Баттерфляй", які відбулися протягом 1942 року, лише 5 проходило українською мовою.

Під час відвідань спектаклів німці, які сиділи в партері, часто вішали пояси з револьверами в кобурах на спинках стільців, а під час антрактів виходили, залишаючи зброю в залі. Крадіжок не було. Але, за спогадами В. І. Котляра, якось в одного з офіцерів зник револьвер. Німецька польова жандармерія влаштувала тотальний обшук усіх присутніх у театрі. Зброю не знайшли, але арештів не було.

У Полтаві театр працював до останніх днів окупації. Лише 19 вересня 1943 року Зігфрід Вольфер вивіз весь колектив театру до Кам'янець-Подільського, де полтавські актори поставили "Наталку Полтавку", "Запорожця за Дунаєм" та "Циганського барона". Потім їх відправили до Німеччини, але вже в якості остарбайтерів.

Наприкінці 1941 року відновив роботу й Полтавський історико-краєзнавчий музей. Першим його директором в умовах окупації став Валентин Лапа, який до цього завідував картинною галереєю, і, намагаючись вірно служити новій владі, старанно вивчав німецьку мову, але чимось не догодив окупантам. Із початку 1942 року директором музею працював довголітній в'язень сталінських концтаборів Микола Мощенко, який доклав багато сил для поповнення фондів і збереження їх від остаточного розграбування окупантами. Із решток історичних цінностей, які більшовики не встигли вивезти на схід, був відкритий зал історії Полтави та створені нові відділи: іконопису, історії української культури, етнографічний та природничий. За роки окупації експонати музею навіть поповнилися предметами українського народного вжитку та церковними реліквіями ХVІ–ХVІІІ століть. У березні 1942 року при музеї відкрито художньо-промислову школу з відділами: килимарським, ткацьким та народної вишивки. На останньому відділі навчалося 36 учениць ^[17].

^17. Голос Полтавщини. – 1942. – 18 липня.

Разом із тим, за два роки окупації значна частина експонатів історико-краєзнавчого музею була розграбована німцями. Історичні реліквії українського народу, картини та меблі забирали до своїх службових кабінетів коменданти, гебітскомісари та інші службовці окупаційної адміністрації. Усе, що німці брали з музею тимчасово, зникало назавжди. Серед осіб, причетних до пограбування музею, були генерали Ругштедт і Лонінг, полковник Вайкнехт,

— 78 —

художник Шварцкопф, бургомістр Полтави П. Галанін та ін. Під час відступу з Полтави німці взагалі спалили приміщення музею. Музей В. Г. Короленка забрав собі під житло полтавський гебітскомісар. Із будинку німці зняли меморіальну дошку, бібліотеку та особисті речі письменника вивезли до краєзнавчого музею, але під час переїзду частина меблів і кілька картин зникли безслідно.

Одним з осередків національного відродження в Кременчуці був краєзнавчий музей. Разом із тим, його співробітники на чолі з директором К. І. Корольчуком перетворили музей на центр українського національно-патріотичного підпілля в місті. У липні 1942 року для працівників культурних закладів Кременчука і району вони провели семінар із питань української етнографії та культури, на якому з лекціями виступав директор Інституту фольклору Академії наук УРСР професор Петров ^[18].

^18. Дніпрова хвиля. – 1942. – 23 липня.

В умовах німецької окупації були створені або відновили роботу художня майстерня в Лубнах, художньо-промислова майстерня в Шишаках, майстерня народних вишивок у Пирятині, артіль художнього ткацтва в селі Тахтауловому під Полтавою, гончарні артілі в Хомутці та Опішні.

В Опішнянській художній майстерні на 30 кругах працювало 130 робітників, переважно жінок. Щомісяця вони виготовляли понад 35 тис. штук різного посуду. Серед художників високою майстерністю відзначався Наливайко, а серед молоді – продовжувачі славних традицій опішнянських майстрів: дочка художника Кононенка – Линник, дочки гончарів Біляка й Колпака. Справу своїх батьків продовжували майстри Семен Хлонь та брати Сиваші ^[19].

^19. Нова Україна (Полтава). – 1943. – 11 липня.

Уперше за багато років більшовицької диктатури в 1942 році без штучних ідеологічних нашарувань, але з оглядкою на німців, в урочистій обстановці відзначалися Шевченківські свята. День пам'яті Пророка України відбувся в багатьох містах і селах Полтавщини. Урочистості з цієї нагоди стали вдалим приводом для українських патріотів вести в умовах ворожої окупації легальну пропаганду ідей національного відродження.

Напередодні 128 річниці від дня народження Т. Шевченка Полтавська міська управа в середині лютого 1942 року створила комісію в складі голови управи Ф. Борківського, завідуючого відділом мистецтв Кудрицького, керівника відділу освіти Ф. Тирель і редактора обласного часопису "Голос Полтавщини" професора Г. Ващенка. Залучивши вчителів комісія розробила комплекс заходів із проведення Шевченківських днів у місті. 10 березня у головній залі міської управи відбулося урочисте зібрання і святковий концерт, в якому взяли участь хор театру під орудою Л. Шаповаленка, ансамбль бандуристів та солісти Щербань і Ніколенко. Актори театру показали сцени з "Гай-

— 79 —

дамаків", а оркестр виконав заборонені за радянських часів "Жалібний марш" та "Б'ють пороги" М. Лисенка і "Помер поет" К. Стеценка. Того ж дня під керівництвом інспектора міського відділу народної освіти Ф. Пошивайла пройшов дитячий ранок, на якому виступали хорові колективи полтавських шкіл, а діти читали патріотичні вірші Т. Шевченка.

У театрі "Колізей" була влаштована виставка репродукцій із картин Т. Шевченка і демонструвалися діапозитиви про життєвий і творчий шлях поета. Майстри Полтавщини представляли свої здобутки на Шевченківську тематику в краєзнавчому музеї: картини, вишивки, випалювання по дереву. Серед них – вишитий на полотні портрет Т. Шевченка художниці Андрущенко і випалений по дереву – Н. Вернера, картини І. Тонкоглаза "Катерина", М. Білоуса "Мені тринадцятий минало", С. Бродського "Шевченко-художник", О. Грена "Шевченко-солдат" та Тригуба "У дяка". Виставка мистецьких творів мала великий успіх у полтавців та у німецьких вояків, які відвідували музей ^[20].

^20. Голос Полтавщини. – 1942. – 22 березня.

У Руновщині Полтавського району під час Шевченківських днів у церкві була відслужена .панахида, відбулася громадська тризна, а ввечері в сільському клубі завідуючий місцевої школи Кисіль розповів про життя і творчість поета, після чого хоровий ансамбль виконав пісні на слова Т. Шевченка, а аматорський колектив поставив п'єсу "Назар Стодоля". Такі ж панахиди і громадські тризни відбулися в багатьох містах і селах Полтавщини. Віддаючи шану народному поету, в них узяли участь тисячі полтавців.

Ставлення ж окупантів до національного генія України було зовсім іншим. Відразу після вступу до Полтави німці прокладали зв'язок і тягнули електричні кабелі до своїх штабів та тилових служб. Пам'ятник Т. Шевченку чимось став їм на заваді, і якийсь дикун-арієць двадцятого століття в уніформі солдата вермахту молотком відбив носа, вухо і частину вуса скульптури. На цих щербинах на бетоні, як по живих ранах України, німці цілим паском проклали кольорові електрокабелі ^[21]. Лихоліття війни, коли смерть, здавалося, чатувала на кожному кроці, життя пересічного полтавця було нічого не варте, а також голод і нестатки не могли вбити серед народу потяг до прекрасного. Свідченням цього є хоча б те, що в умовах ворожої окупації кількість учнів у музичних школах, порівнюючи з довоєнним часом, не зменшилася. У Полтаві з лютого 1942 року почала працювати дитяча музична школа імені М. Леонтовича та музичне училище імені М. Лисенка з відділеннями фортепіано, духових та народних інструментів. Результати своєї праці їх вихованці продемонстрували на академічному концерті 27 червня 1942 року ^[22]. У Кременчуцькій

^21. Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. – К. – 1997. – № 3–4. – С. 87.

^22. Голос Полтавщини. – 1942. – Липень.

— 80 —

музичній школі навчалося більше 120 учнів, але влітку 1942 року її закрили, а списки дітей передали до біржі праці для відправки до Німеччини.

У пам'яті полтавців ще живі були спогади про трагедію українського народу під час штучно створеного комуністами голодомору 1932–1933 років. Свій злочин радянська влада намагалася всіляко приховати. Навіть розмови про голод вважалися контрреволюційними, антирадянськими й наклепницькими. На жаль, лише під час німецької окупації люди отримали змогу легально по-християнському пом'янути своїх невинно загиблих рідних і близьких.

2 серпня 1942 року в селі Щербані під Полтавою був відкритий пам'ятник і відправлена панахида в пам'ять 147 замучених голодом селян. 4 липня 1943 року така ж панахида відбулася в селі Піщаному Решетилівського району. На ній були присутні більше 1500 жителів із навколишніх сіл. У пам'ять загиблих від голоду селяни насипали високу символічну могилу ^[23].

^23. Голос Полтавщини. – 1943. – 29 липня.

У селі Марченки та навколишніх хуторах Лещенковому, Кивенковому та Мелашенковому на початку 30-х років проживало 750 чоловік, із них протягом 1932–1933 років від голоду померло 138. 12 липня 1943 року в день Святих Петра і Павла з навколишніх сіл і хуторів до Марченків хресним ходом із священиками на чолі прийшли сотні селян, щоб пом'янути жертв сталінського голодомору. В центрі села на високій старовинній могилі, яку не встигли розорати за колгоспних часів, селяни встановили дубового хреста, уквітчали його вінками із польових квітів та посадили кущ калини, а гробницю біля хреста заслали зеленим килимом степових трав. Священики освятили могилу і відправили панахиду по загиблих односельцях ^[24].

^24. Голос Полтавщини. – 18 серпня.

Створені протягом 1941–1943 років осередки української культури були не чисельними і аж ніяк не могли свідчити про національно-культурне відродження українського народу в умовах німецько-фашистської окупації. Скоріше, це були його окремі острівці. Щоб якось розважитися і відволіктися від повсякденних турбот, молодь полтавського краю, як і всієї України, довгими зимовими вечорами збиралася здебільшого на досвітки та вечорниці у приватних оселях, а влітку на вулицях "на колодках". Ці зібрання часто ставали об'єктами поліцейських облав, коли почалося насильницьке вивезення української молоді на примусові роботи до Німеччини. Полтавці ж зрілого віку переважно замикалися у власному горі й повсякденних турботах. Придавленим жорстоким гнітом окупаційного режиму і неймовірними злигоднями та нестатками людям було не до задоволення своїх культурних потреб. Єдиною турботою їх стало вижити за будь-яких умов, зберегти свої життя і життя своїх рідних та близьких.

— 81 —

Діяльність традиційних для України культурно-просвітницьких товариств не вписувалася в нацистські плани духовного та фізичного поневолення українського народу. Німецьку владу все більше непокоїла занадто самостійницька діяльність осередків української національної культури. Якщо в перші місяці окупації німці дивилися на прояви українського національно-культурного життя із зневажливою байдужістю, то з весни 1942 року, коли виявилася причетність до нього похідних груп ОУН, вони стали на шлях утисків і репресій проти будь-яких спроб національного відродження України. Зі шпальт окупаційних газет зникають повідомлення про діяльність "Просвіт" та інших осередків українського національного життя. В умовах німецько-фашистської окупації українська культура, як і сам народ, не мали права на існування.

§ 4. Стан народної освіти

ПІСЛЯ окупації німцями Полтавщини окремі вчителі-патріоти, які не сприймали комуністичного режиму, але, щоб не зазнати репресій, старанно це приховували, зробили спробу відродити національну українську школу, яка б виховувала в дітей любов до своєї Батьківщини та почуття національної гідності. Вони наївно сподівалися, що нацисти прийшли в Україну, як визволителі, і сприятимуть відновленню її державності та національному відродженню. Уже в перші дні окупації на шпальтах обласного часопису "Голос Полтавщини" анонімним автором була викладена концепція розвитку української національної освіти, вільної від більшовицьких догм. Аналіз її основних засад дав підставу стверджувати, що автором концепції був видатний український педагог Григорій Ващенко, який у час окупації залишався жити в Полтаві.

На противагу радянській школі, яка відривала дітей від рідного ґрунту, вбивала в них любов до України, прищеплювала лицемірство й ненависть до так званих класових ворогів, українські освітяни, на думку автора, мають будувати школу національну не лише за формою, але й за змістом. "Школа, – стверджував автор, – мусить озброювати нашу молодь науковими знаннями, потрібними для будування нового життя, озброювати її науковим світоглядом і технічними навиками, потрібними для сільського господарства, промисловості і торгівлі. Разом з тим, вона мусить виховувати у молоді високу національну свідомість, твердість волі й характеру, принциповість, ретельність і наполегливість в роботі, чесність і дисциплінованість, високу культурність в особистому і громадському житті, цілковиту відданість громадській справі ^[1].

^1. Голос Полтавщини. – 1941. – 26 жовтня.

— 82 —

У розвиток концепції національної школи редакційна стаття "Про українську школу" ставила перед освітянами Полтавщини ряд завдань, успішне вирішення яких забезпечувало б будівництво національної школи. Насамперед, потрібно було визначити характер і завдання школи, розробити навчальні плани і програми, упорядкувати навчальні приміщення та забезпечити школи підручниками і національно свідомими вчителями. "Перша вимога до нашої школи, – говорилося в статті, – щоб вона служила інтересам свого народу, була справді національною українською школою" ^[2].

^2. Голос Полтавщини. – 2 листопада.

Через декілька днів газета "Голос Полтавщини" опублікувала основні засади навчальних планів "елементарної" української школи, яка була розрахована на вісім років навчання і базувалася на класичних принципах європейської і національної педагогіки. Від змісту наук, – говорилося в статті, – що їх діти вивчатимуть у школі, залежить їхній світогляд, а від послідовності у вивченні – систематичність, ґрунтовність і тривалість знань. До навчальних планів національної школи мали входити основні елементи гуманітарних (мова, література, історія), природничих (природознавство та географія) і математичних (арифметика, алгебра, геометрія) наук. Із першого й до останнього року навчання в школі, як обов'язкові предмети, включалися уроки фізкультури, малювання, співів із музикою і ручної праці.

Дотримуючись традицій національної освіти в минулому, до учбових планів включався і Закон Божий. "Учбовий план, – говорилося в статті, – мусить забезпечити національний характер освіти й виховання в українській школі" ^[3]. Тому вивченню української мови й літератури, географії й історії надавалося пріоритетне значення.

^3. Голос Полтавщини. – 9 листопада.

Українці, які опинилися на окупованій ворогом території, сподівалися, що і в умовах окупації діти зможуть отримати повноцінну середню освіту. Староста Кременчуцького району О. Алей навіть оголосив про платне навчання для учнів 8–10 класів у сумі 50 крб. на рік. Від плати за навчання мали звільнятися діти-сироти, інваліди та діти репресованих більшовиками батьків ^[4].

^4. ДАПО, ф. Р-2577, оп. 1, спр. 3-а, арк. 24.

Будівництво національної української школи було одним з основних завдань і похідних груп ОУН, які слідом за німецькими військами вирушили в Наддніпрянську Україну. Відділ народної освіти Кременчуцького району очолив П. Швидь.

Він розробив і розіслав восени 1941 року по школах Кременчуцького гебіту "Правила внутрішнього розпорядку в новій, українській школі", згідно з якими національна школа "створюється на основі вільного життя українського народу і пройнята ідеями національного відродження та розвитку". Над

— 83 —

входом до школи мав обов'язково висіти український герб – Тризуб, а в кожному класі – ікона та портрети визначних діячів українського визвольного руху, рушники і патріотичні лозунги з тим, "щоб зовнішній вигляд української школи пробуджував і виховував національні почуття". Уроки мали починатися і закінчуватися молитвою. Від учнів вимагалося бути дисциплінованими, ввічливими, поважати батьків, учителів, старших за віком та один одного. При вході до класу вчитель вітався з учнями словам: "Слава Україні!" Учні мусили відповідати: "Героям слава!" Отже, члени похідних груп хотіли запровадити в українських школах традиційне вітання ОУН ^[5].

^5. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 5, арк. 18.

У перші місяці німецької окупації навчання в небагатьох школах Полтавщини, які відновили роботу, справді мало національний характер. Крім обов'язкових портретів Гітлера, на стінах висіли портрети Шевченка, Франка, Грушевського, Винниченка, Петлюри та інших діячів українського визвольного руху, а при вході – український герб. Першими піснями, які діти вивчали в школі, були національний гімн "Ще не вмерла Україна" та шевченківський "Заповіт". Національна школа, що відроджувалася зусиллями вчителів-патріотів, потребувала і нових підручників. До їх складання відділ освіти Полтавської міської управи приступив 1 листопада 1941 року, а вже на початку 1942 року вперше в Україні в умовах німецької окупації було видано український буквар, читанки для 1–4 класів, підручники з української та німецької мов, шкільний збірник українських пісень.

У фондах Державного архіву Полтавської області збереглися окремі з названих підручників, зокрема "Рідне слово" (український буквар для початкової школи), складений О. Кустоляном при допомозі полтавських учителів Гармаша, Голубицької, Горєва та Гревцова. Тираж підручника був досить значний як для того часу – 10 тис. примірників. Методичну допомогу авторам букваря надали відомі полтавські вчителі-методисти Ф. І. Пошивайло та І. Є. Михайленко. Книга була позбавлена будь-якого ідеологічного забарвлення і своїм змістом мала прищеплювати дітям любов до рідної землі, природи, української мови. Уміщені в ній коротенькі оповідання, прислів'я і приказки були близькі й зрозумілі сільським дітям. Вивчаючи буквар, вони знайомилися із знаряддями праці, тваринним і рослинним світом України, з основами християнської моралі. Також там подавалися короткі відомості про сусідні з Україною держави. В оповіданні про Німеччину підкреслювалися лише працьовитість, дисциплінованість і прихильність до порядку та чистоти німців. Ні про Гітлера, ні про нацистську ідеологію згадки не було.

— 84 —

У лютому 1942 року в напівзруйнованому приміщенні полтавської друкарні видано також читанку для другого класу початкових шкіл, яку підготував Федір Пошивайло. Матеріали до неї були підібрані з виданих за дорадянських часів підручників для українських шкіл Б. Грінченка, Білоусенка, Лубенця та Черкасенка. Дещо взято і з білоруських та російських читанок. Частину текстів написав сам упорядник.

Добираючи матеріали для читанки, автор прагнув, щоб вони були доступними й цікавими для дітей, виховували в них любов до України, життєрадісність, пошану до батьків і старших за віком. Ф. Пошивайло хотів, за його словами, "дитині повернути її дитинство". Читанка мала такі розділи: у школі і вдома, серед людей, серед тварин, пори року, інші краї. Містила вона також короткі відомості про географію та історію України, її святі місця, життя Тараса Шевченка, звичаї та обряди українського народу. В підручнику було вміщено багато колядок, щедрівок, веснянок, а також текст національного гімну "Ще не вмерла Україна".

Отже, позбавлені ідеологічних нашарувань, обидва підручники вчили дітей доброти, виховували їх на засадах загальнолюдських цінностей і моралі.

У серпні 1942 року вийшов друком підручник німецької мови для дітей та дорослих тиражем 30 тис. примірників, а в Пирятині накладом місцевого часопису "Рідна нива" та за сприяння осередку "Просвіти" видано збірник поезій Олександра Олеся. Передмову написав упорядник Іван Сенько. Книжечка мала 88 сторінок і містила 35 віршів ^[6].

^6. Рідне слово (Пирятин). – 1943. – 27 травня.

Із метою підготовки вчителів до роботи в національній школі в окремих містах Полтавщини були влаштовані спеціальні курси, на яких освітяни знайомилися з основними засадами української народної педагогіки та новими навчальними програмами і планами. В середині листопада 1941 року Кременчуцький відділ народної освіти провів семінар з історії України, української мови та літератури, а незабаром і двотижневі курси для вчителів, на яких більше ста освітян прослухали лекції з історії України, всесвітньої історії, методики викладання української та німецької мов, математики. Особливий інтерес у вчителів викликали лекції з української етнографії та фольклору, які прочитав директор Кременчуцького краєзнавчого музею, член похідних груп ОУН К. Корольчук. Міська управа виплатила кожному зі слухачів по 150 крб. ^[7].

^7. Інформаційний бюлетень (Кременчук). – 1994. – 7–14 жовтня.

16 грудня 1941 року в Полтаві почали працювати тижневі курси підготовки вчителів до роботи в національній українській школі. Лекції на них прослухало 291 чоловік, у тому числі 98 учителів із сільських шкіл області. Для полтавських учителів на вулиці Олександрівській (нині – Жовтнева), 20, була

— 85 —

влаштована їдальня закритого типу, де харчувалися і вчителі-пенсіонери ^[8]. Проте спроби українських патріотів відродити в умовах німецької окупації національну школу були приречені на провал.

^8. Голос Полтавщини. – 1942. – 15 березня.

Переважна більшість шкіл Полтавщини почала працювати або з грудня

1941 року (в Кременчуці), або з січня 1942 року (в Полтаві). На цей час уже остаточно сформувався фашистський апарат насильства й терору, який охопив усі сфери суспільного життя полтавців, у тому числі й освіту. На початку

1942 року в повній мірі почала здійснюватися освітня політика нацистів, яка стала частиною загального плану колонізації і духовного поневолення українського народу.

Навчання в українських школах відновлювалося лише за умов, що шкільні приміщення не використовувалися німцями для своїх потреб. Учителів попередньо перевіряли на лояльність до окупантів, а з підручників і навчальних посібників вилучали все, що нагадувало радянське минуле ^[9].

^9. ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 108, арк. 76.

Приблизний обсяг знань для слов'ян визначив особисто Гітлер: "У кращому разі їм можна дозволити вивчити не більше, ніж значення дорожніх знаків. Вивчення географії мало бути обмежене одним реченням: столиця рейху – Берлін. Математика і подібні до неї науки взагалі не потрібні" ^[10]. Згідно з наказом рейхскомісара України Е. Коха, дозволялося відкривати тільки початкові, так звані народні школи, навчання в яких було обов'язковим. Чотирикласна початкова школа мала навчити дітей лише писати, читати та рахувати. Самодіяльні дитячі організації в школах категорично заборонялися. Заборонялося також використовувати підручники, навчальні посібники та плани радянської школи. Мовою навчання дітей мала бути українська ^[11].

^10. Голос Полтавщини. – 1941. – 25 грудня.

^11. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні: Збірник документів. – К., 1969. – С. 71.

Конкретні завдання директивного і методичного змісту стосовно освітньої політики нацистів публікувалися в педагогічних інформаційних бюлетенях, які видавалися німецьким відділам пропаганди в генеральних округах. В одному з них (відповідальний за випуск – зондерфюрер Вайс) говорилося, що головним завданням народних шкіл є "виховувати порядність і пошану до визволителів – до Великого німецького народу" ^[12].

^12. Педагогічний інформаційний бюлетень (Харків). –1942. – № 1. – С. 4.

У кінці 1941 року в Київському генеральному окрузі, до складу якого входила і Полтавщина, були розроблені й затверджені навчальні програми для початкових українських шкіл. Зокрема, програма з вітчизнознавства (українознавства), яке вивчалося в третіх і четвертих класах, включала 18 тем, у тому числі: Україна – наша Вітчизна, наша родина, рідна оселя, сад, город, пори року, свійські тварини, луки і ліси та ін. Остання тема ("Друзі і вороги нашої Вітчизни") була взята із фашистської пропаганди. Її тези: Совєти – найзліший

— 86 —

ворог українського народу. Що було за Совєтів? Німеччина – визволителька українського народу.

Із курсу арифметики в першому класі учні мали засвоїти дії до 100, в другому – до 1000, в третьому – вивчити дроби, в четвертому – додавати і віднімати на рахівниці. Українська мова мала вивчатися протягом усіх чотирьох років. Таким був обсяг знань, який німці визначили для українських дітей. У багатьох містах і селах Полтавщини з ініціативи населення в школах було запроваджено вивчення основ православ'я. У полтавських школах Закон Божий почали вивчати з 15 квітня 1942 року.

У школах дітям нав'язувалася фашистська ідеологія, як раніше комуністична, і провідниками її мали стати вчителі, робота яких була поставлена в жорсткі рамки німецької окупаційної політики. Керівник відділу освіти Великобагачанського району М. П. Харченко на нараді вчителів говорив, що "робота школи буде аполітичною, але відповідатиме новому державному укладу, який вона повинна підтримувати" ^[13]. Ще більш відверто ставив завдання перед освітянами голова Новосанжарської районної управи Г. Коряка. В наказі від 20 серпня 1942 року він зобов'язав відділ народної освіти "ознайомити вчителів з основними принципами націонал-соціалістичного виховання, яке в першу чергу в систему виховної роботи вкладає виховання молоді в дусі реального здорового ідеалізму" ^[14].

^13. ДАПО, ф. р-2701, оп. 1, спр. 616, арк. 1–4.

^14. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 5, арк. 8.

У перші місяці окупації частина шкільних приміщень використовувалася німцями під казарми або госпіталі. У багатьох школах не було палива, підручників і навчальних посібників. Не вистачало вчителів. На стадії формування перебувала й допоміжна українська адміністрація, зокрема відділи освіти, які мали здійснювати тотальний контроль за роботою шкіл і дбати про розвиток шкільної мережі. Існувала і певна невизначеність стосовно освітньої політики нацистів.

Усе ж протягом першого року окупації більшість початкових шкіл Полтавщини відновили свою роботу. У Полтавському районі працювало 72 початкові школи із 166 класами, в яких навчалося близько 4 тис. дітей, хоча в районі налічувалося 8258 дітей шкільного віку. У Кременчуцькому районі діяло 37 шкіл (3942 учні), Миргородському – 47 шкіл (12096 учнів), Диканському – 32 школи (2548 учнів), Нехворощанському – 28 шкіл (3437 учнів), Покровобагачанському – 27 шкіл (1589 учнів) і т. д.

Значна частина дітей, особливо починаючи з дванадцятирічного віку, залишалася поза школою. Так, у Полтаві з 18670 дітей віком до 16 років в 11 початкових школах навчалося лише 1720. Крім того, у 8 професійних школах

— 87 —

(сільськогосподарській, землевпорядній, фармацевтичній, музичній, художньо-промисловій, фельдшерській, деревообробній і ремісничій) здобували освіту ще 1960 учнів ^[15]. Таким чином, різними формами навчання в Полтаві охоплювалось лише близько 20 відсотків дітей. Не кращим було становище і в селах області.

^15. ДАПО, ф. Р-2342, оп. 1, спр. 1, арк. 3.

Початкова освіта оголошувалась німцями обов'язковою для українських дітей і досягалася, як і вся окупаційна політика, методами насильства й терору. За неявку до школи або пропуски занять без поважних причин батьків немилосердно штрафували. У відповідності з наказом хорольського гебітскомісара від 20 травня 1943 року на батьків, які порушували розпорядження про обов'язкове навчання дітей, перший раз накладали штраф у розмірі 50 крб., другий – 100 крб. ^[16]. У квітні 1942 року староста Зіньківського району оштрафував 6 жителів села Яновщини, які з причин відсутності одягу і взуття не послали своїх дітей до школи, по 200 крб. кожного ^[17]. Подібні акції окупаційна влада чинила і в інших районах Полтавщини, але незважаючи на суворі кари, значна частина дітей шкільного віку залишалася поза школою.

^16. Голос Полтавщини. – 1942. – 22 червня.

^17. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 39, арк. 119.

Успішність учнів, як і відвідування ними школи, залишалися низькими. У перших класах Кременчуцького району успішність становила 59 відсотків, других – 65, третіх – 62, четвертих – 53. У Зіньківському районі вона була відповідно 61, 65, 68 і 67 відсотків. Повсюди не вистачало підручників, зошитів, олівців тощо. Діти часто писали на старих газетах, а замість чорнила використовували сік бузини. Частина дітей із різних причин залишала школу, не одержавши навіть початкової освіти. Так, у Зіньківському районі серед 1942/43 навчального року з перших класів вибуло 100 учнів, із других – 41, третіх – 104, четвертих – 107. Відвідування учнями занять становило відповідно 61, 61,1, 52,5 і 47,1 відсоток ^[18].

^18. Життя Зіньківщини. – 1942. – 25 квітня.

В одній із хорольських початкових шкіл на початку 1942 року було 275 дітей, а в кінці навчального року до наступних класів переведено лише 195. Решта учнів, крім невеликої кількості залишених на повторний рік, змушена була кинути навчання через хвороби, відсутність взуття, одягу тощо.

Початкова школа в умовах німецької окупації мала виховувати з українських дітей покірних і безмовних рабів Третього рейху. Із цією метою окупанти вимагали від учителів насаджувати в школах атмосферу страху й терору, який підтримувався за допомогою фізичних розправ над дітьми. Про це, зокрема, відверто говорилося в "Педагогічному інформаційному бюлетені", який виходив у Полтаві (відповідальний за випуск – зондерфюрер доктор Марко): "Особливо тепер, у воєнний час, як засіб підтримати дисципліну, учитель

— 88 —

застосовує метод фізичного впливу на недисциплінованого учня. Цього вимагає час. Тілесні покарання іноді бувають необхідні... Від ляпаса по щоці ніхто не вмре, так само не коштуватиме життя, якщо вдарити учня ковінькою. Хлопці при грі терплять більший біль" ^[19].

^19. ДАПО, ф. Р-2701, оп. 1, спр. 12, арк. 5–6.

Окупаційна влада часто практикувала примусову працю дітей, постійно чи періодично залучали їх до виконання різноманітних сільськогосподарських робіт. Згідно з розпорядженням Гадяцького гебітскомісара, по закінченні школи діти зобов'язувалися два дні на тиждень працювати у громадських дворах: полоти, збирати овочі, лікарські рослини та ін. У Зіньківському районі учні протягом весни й літа також постійно працювали на сільськогосподарських роботах: збирали гусінь у садах, орали, волочили, пололи, садили картоплю і т. д. У школах Хорольського гебіту навчання у травні 1943 року тривало лише до 10 год. ранку, а після учні під керівництвом учителів протягом шести годин збирали довгоносиків на бурякових плантаціях ^[20].

^20. Педагогічний інформаційний бюлетень (Полтава). – 1943. – 15 травня.

Учні 1–2 класів Гонтарівської початкової школи протягом літа 1943 року працювали по два дні на тиждень на прополці цукрових буряків, збиранні колосків, лікарських рослин і довгоносиків, а учні 3–4 класів – по шість годин на тиждень. Крім сільськогосподарських робіт, учнів залучали також до збору утильсировини. Робота шкіл знаходилася під повним контролем окупаційної адміністрації, яка на свій розсуд диктувала умови і зміст навчання, безцеремонно втручалася у навчальний процес і в будь-який час могла його перервати. Так, згідно з розпорядженням хорольського гебітскомісара, з 22 вересня 1942 року заняття в школах без пояснення причин були припинені на невизначений термін. Учителі й завідуючі школами з 30 вересня вважалися звільненими з роботи ^[21].

^21. Гадяцька газета. – 1943. – 19 червня.

^21. ДАПО. ф. Р-2701, оп. 1, спр. 12, арк. 3.

Заробітна плата педагогічних працівників практично залишалася на рівні радянських часів. Залежно від кількості учнів у класі вчитель одержував від 300 до 400 крб. Доплата за стаж роботи складала: понад 5 років – 25 крб., більше 10 років – 50 крб., більше 20 років – 75 крб. Доплата завідуючим школами також залежала від контингенту учнів і складала від 50 до 150 крб. Так, заробіток завідуючого Веприцькою початковою школою Гадяцького району становив 540 крб., а вчителів – 325, 360 і 420 крб. ^[22].

^22. ДАПО. ф. Р-2434, оп. 1, спр. 5, арк. 14.

Значно менших утрат, порівнюючи із загальноосвітніми, зазнали в часи окупації професійні, передусім сільськогосподарські, школи та технікуми. Їхня мережа навіть розширилася. Це пояснюється тим, що німці приділяли особливу увагу сільському господарству України. Для того, щоб узяти з України якнайбільше продовольства для Німеччини, їм потрібна була не просто

— 89 —

дармова, а кваліфікована робоча сила, – насамперед спеціалісти середньої ланки, яких мали готувати фахові сільськогосподарські школи різного профілю.

Значну допомогу в організації навчального процесу в них надали відомі харківські вчені (усього близько 50), які, рятуючись від голоду, переїхали взимку 1942 року до Полтави. Керівником об'єднання сільськогосподарських навчальних закладів Полтавської області, яке входило до тресту державних маєтків (колишніх радгоспів) став А. Фере.

Анатолій Едуардович Фере, за національністю – українець, народився 1893 року в Миргороді в сім'ї службовців. Навчався в Полтавській юнацькій гімназії, а після 6-го класу – в Московському середньому сільськогосподарському училищі, яке закінчив у 1912 році. Наступного року вступив до Новоолександрівського сільськогосподарського інституту, але з початком першої світової війни був мобілізований на військову службу і направлений до Одеського артилерійського училища, яке закінчив у 1916 році, одержавши військове звання прапорщика. До Лютневої революції 1917 року в Росії служив у Москві в 2-й запасній бригаді важкої артилерії та артилерійському дивізіоні під Києвом.

Після більшовицького перевороту, за його словами, пристав до "революційної армії" Ремньова і разом із нею брав участь у війні проти Української Народної Республіки. У період Української держави гетьмана П. Скоропадського А. Фере воював у партизанському загоні К. Матяша. Під час другої більшовицької агресії проти України служив у Костянтиноградському й Лубенському повітових військкоматах, коли ж денікінські війська окупували Україну, перейшов на нелегальне становище і під прізвищем А. Баранський працював конторщиком у Чалівському лісництві під Полтавою. Після остаточного утвердження більшовицького режиму в Україні А. Фере працював у системі Наркомпроду УРСР та інших радянських бюрократичних установах, пов'язаних зі зберіганням і переробкою сільськогосподарських продуктів. У 1932 році після закінчення Київського зоотехнічного інституту перейшов на наукову роботу: спочатку в інституті раціоналізації наркомату Робітничо-селянської інспекції УРСР у Харкові, а з 1937 року – старшим викладачем і завідуючим кафедрою сільськогосподарських дисциплін Полтавського інституту інженерів сільськогосподарського будівництва. У 1939 році захистив кандидатську дисертацію й одержав наукове звання доцента. З 1940 році був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві.

На початку радянсько-німецької війни у серпні 1941 року керівництвом інституту А. Фере був направлений із групою викладачів у Диканський район для організації сільськогосподарських робіт. Позаяк у зв'язку із захворюван-

— 90 —

ням тифом мав давні проблеми із здоров'ям, мобілізації до Червоної армії не підлягав. Напередодні приходу німців перебував у тарифній відпустці в Полтаві, де його й застала окупація. Заступником А. Фере в об'єднанні сільськогосподарських навчальних закладів був харківський професор Г. Помаленький.

До складу об'єднання входили науково-дослідні інститути свинарства і кормів, Веселоподолинська селекційна станція і сільськогосподарські технікуми: Лубенський, Золотоніський, Хомутецький, Березоворудський, Андріївський, Писаревський і Полтавський, у яких навчалося більше тисячі студентів. Лубенський технікум лікарських рослин очолив харківський професор Кістієв, Полтавський землевпорядний – професор Василь Васильченко. Директором Хомутецького технікуму спочатку призначили Юрія Медведєва, але він виявився негідним керівником: брутально поводився з підлеглими й учнями, розлучився з дружиною і вступав в інтимні стосунки з жінками-співробітницями технікуму. Тому його довелося усунути від керівництва, і директором технікуму призначили доктора біологічних наук Іллю Коршикова, але на цій посаді він протримався недовго. Під час першого наступу Червоної армії в лютому–березні 1943 року І. Коршиков знищив портрет Гітлера і був розстріляний німцями. Писаревський сільськогосподарський технікум очолював член відкритої при німцях харківської "Просвіти" Костянтин Пелінський.

1 квітня 1942 року в Шишаках німці відкрили ще один сільськогосподарський технікум, де навчалося 125 студентів. Учбову практику вони проходили в громадському дворі (колгоспі) "Ставидло". Полтавське обласне об'єднання науково-дослідних інститутів та установ сільського господарства зареєструвало технікум як діючу установу свого відомства. Із червня цього ж року в Яреськах почала працювати агрономічна школа з трирічним строком навчання, яка готувала фахівців із рільництва, городництва і садівництва. Згідно з розпорядженням Шишацької районної сільськогосподарської комендатури, школі були передані цегляні будівлі місцевих колгоспів, фруктовий сад площею 23 га і 300 га орної землі на хуторі Сукачі ^[23].

^23. Голос Полтавщини. – 1942. – 19 червня.

Березоворудський сільськогосподарський технікум (директор – І. М. Заховайло) відновив роботу 15 жовтня 1941 року. Навчання в ньому було розраховане на чотири роки. 1 серпня 1942 року технікум зробив перший в умовах окупації випуск спеціалістів: 13 агрономів середньої кваліфікації одержали направлення для роботи в державних маєтках – колишніх радгоспах.

На базі Лубенського технікуму лікарських рослин німці відкрили технікум технічних культур, як навчальний заклад вищої школи, та сільськогос-

— 91 —

подарську школу нижчого типу. Навчання в них велося за німецьким програмами. "Шефом" технікуму був інспектор обласного сільськогосподарського управління Мюллер. Особлива увага під час навчання зверталася на дотримання учнями дисципліни за німецьким зразком – технікум мав готувати слухняних і покірних виконавців наказів своїх німецьких шефів. Із цією метою Лубенський гебітскомісар призначив у технікум спеціального інспектора ^[24].

^24. Лубенський вісник. – 1943. – 24 січня.

Полтавська землевпорядна школа (директор – Васильченко), що утворилася на базі радянського технікуму землевпорядкування, гідромеліорації і рибництваа, розпочала роботу у квітні 1942 року. Вона була розрахована на чотирирічний термін навчання і мала три відділення: землевпорядкування, рибництва та культурно-технічний. Восени цього ж року у школі вже навчалося 450 студентів, об'єднаних у 14 груп. Більшість із них були колишніми студентами радянських технікумів, а вчителями працювали викладачі закритих німцями радянських сільськогосподарських вузів: 6 професорів і 8 доцентів. Учбову практику учні проходили у громадських дворах і сільськогосподарських спілках Полтавщини. Заробіток учнів під час проходження практики складав 400 крб. на місяць і 12 крб. добових. Крім того, старости громадських дворів зобов'язувалися надавати їм безкоштовні квартири і продавати продукти за твердими цінами ^[25]. При школі також працювали півторамісячні землевпорядні курси.

^25. ДАПО, ф. Р-2343, оп. 1, спр. 253, арк. 21.

Сільськогосподарські школи, де готували середньої кваліфікації агрономів і зоотехніків, були відкриті в селах Піщаному Кременчуцького району та Жуківці Машівського району. В користуванні останньої знаходилося 12 га польової землі, 3 га луків, 2 га саду й пасіка. Значна частина старших класів сільських середніх шкіл також була перетворена на сільськогосподарські або комерційні професійні школи. Так, у Новосанжарському районі сільськогосподарські профшколи були відкриті в Старих Санжарах, Малій Перещепині й Тагамлику. У Нехворощанському районі у вересні 1942 року розпочали роботу п'ять початкових сільськогосподарських шкіл із дворічним строком навчання: у Нехворощі, Соколянці, Михайлівці, Маячці й Рясках. Випускники цих шкіл могли продовжувати навчання в середніх сільськогосподарських школах.

Наприкінці лютого 1942 року на базі Полтавського сільськогосподарського інституту відкрилася школа з трирічним строком навчання, яка мала готувати агрономів і зоотехніків. Директором школи німці призначили професора В. Упорова, але над ним поставили свого "шефа" – зондерфюрера

— 92 —

Дайтмера. Слухачами школи стали колишні студенти сільськогосподарського й педагогічного інститутів – усього близько 250 чоловік, переважно дівчата. У вересні 1942 року на перший курс школи було прийнято ще 64 студенти. Викладачами працювало 6 професорів, 2 доценти, 2 старших викладачі й 2 асистенти. Навчання проходило за німецькою методикою, але майже всі навчальні предмети викладалися українською мовою. У 1943 році відбувся єдиний випуск слухачів школи: її закінчив 51 студент ^[26].

^26. ДАПО, ф. Р-3658, оп. 1, спр. 7, з-н. арк. З-4.

Геноцид фашистів по відношенню до українського народу проявлявся також у вкрай незадовільному медичному обслуговуванні населення. Це стосувалося і фахової підготовки медичних працівників. Окупантами були закриті фельдшерські школи в Лубнах, Краснограді й Кременчуці. Полтавські фельдшерсько-акушерська й зуболікарняна школи були об'єднані в одну, але в кінці 1941 року навчання в ній розпочали лише студенти третіх курсів вищеназваних шкіл. У 1942 році до школи було дозволено набрати ще дві групи зі студентів третіх курсів закритих німцями фельдшерських шкіл. Тоді ж із дозволу німецьких властей проведено набір на перший курс школи: за конкурсом прийняли 195 студентів. Вступні іспити вони складали з української мови і математики ^[27].

^27. Голос Полтавщини. – 1942. – 2 жовтня.

Німецька окупаційна політика в царині освіти була розрахована на перетворення українців на дешеву і до того ж лише фізичну робочу силу для Третього рейху. Тому жоден вищий навчальний заклад в умовах окупації не працював. У підготовленому для Е. Коха восени 1941 року огляді політико-економічного становища України з цього приводу говорилося: "Вузи поки що всі закриті, хоча український народ дуже бажає, щоб вони відкрилися... Розпущений викладацький склад народних і вищих шкіл може бути залучений для інших робіт. Пенсії і зарплати не виплачуються" ^[28].

^28. ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 108, арк. 16.

Полтавський педагогічний інститут, як і інші вузи, не працював. Його приміщення було перетворене на казарму для німецьких вояків, але частина адміністрації вузу збереглася. У січні 1942 року в штаті інституту нараховувалося 26 чоловік, а місячний кошторис на їх утримання становив 7258 крб. Директором інституту німці призначили Л. П. Ткаченка, який регулярно одержував свою немалу платню – 1000 крб. на місяць. Чотири наукових працівники (В. С. Оголевець, Є. М. Кудрицький, Т. У. Малахова і М. В. Пилипенко) отримували по 400 крб., завідуючий Ботанічним садом С. О. Іллічевський – 550 крб., завідуюча бібліотекою О. В. Білкова – 250 крб. і т. д. Штат гравіметричної обсерваторії при педагогічному інституті налічував сім чоловік, у 1942 році при ній ще діяла аспірантура. В Ботанічному саду постійно працювало чотири чо-

— 93 —

ловіки, але для виконання термінових і сезонних робіт через біржу праці залучалися безробітні. В перші місяці німецької окупації при інституті ще працювала дитяча сільськогосподарська дослідна станція, проте восени 1942 року в інституті були залишені лише технічні працівники і всіма справами вузу відав завгосп В. Є. Кизим ^[29].

^29. ДАПО, ф. Р-2318, оп. 1, спр. 1, арк. 2–4.

Єдиним навчальним закладом на Полтавщині, який мав готувати вчителів початкових класів, була Костянтиноградська (в роки окупації німці повернули Краснограду стару назву) українська учительська семінарія з п'ятирічним строком навчання. При ній працювали також дворічні курси з підготовки викладачів німецької мови.

Одним із небагатьох радянських науково-дослідних інститутів, що їх залишили німці, був Полтавський інститут кормів. Знаходився він у віданні німецького тресту державних маєтків (колишніх радгоспів). Очолював інститут Ф. С. Трохименко, заступником із наукової роботи працював професор Я. М. Савченко, а головним агрономом – С. Ф. Вернигора. Проте вони були лише виконавцями наказів німецького "шефа" доктора Гільдебрандта.

Склад співробітників науково-дослідного інституту під час війни поповнився за рахунок науковців Харківського сільськогосподарського інституту та науково-дослідного інституту землеробства й на літо 1943 року налічував 45 чоловік. У своєму розпорядженні навчальний заклад мав 747 га землі, у тому числі 554 га орної та 49 га заливних луків. Територіально до нього входили село Горбанівка та Нижньомлинський опорний пункт луківництва. На землях інституту працювало 240 робітників. Мав відділи: агротехнічний, селекції і захисту рослин, агрохімічний, луківництва та оцінки кормів. Парк сільськогосподарських машин інституту складався з 2 тракторів, 2 сінокосарок, 4 сівалок, лобогрійки, молотарки і тракторної снопов'язалки. Не вистачало збиральних машин. Основні сільськогосподарські роботи виконували 25 робочих коней та 4 пари волів. Крім того, на інститутській фермі було 13 дійних корів, 13 голів молодняка великої рогатої худоби і 2 бугаї ^[30]. У Пирятинському районі продовжувала працювати Драбівська дослідна станція.

^30. Нова Україна (Полтава). – 1943. – 18 липня.

Крім хліба, Полтавщина, як і вся Україна, мала забезпечувати німецький рейх також продуктами тваринництва. Враховуючи важливе значення його охорони і розвитку, Полтавську ветеринарно-бактеріологічну лабораторію німці перетворили на науково-дослідний інститут, але це скоріше була зміна назви, оскільки штат наукових працівників залишався мізерним: професор, доцент, кандидат наук, хімік і два ветеринарних лікарі. Новоствореному інституту підпорядковувалися Гожулянська й Галещинська біостанції та п'ять

— 94 —

міжрайонних лабораторій: Гадяцька, Кременчуцька, Лубенська, Золотоніська й Пирятинська ^[31].

^31. Голос Полтавщини. – 1942. – 9 жовтня.

Частина учнів закритих німцями середніх і неповних середніх шкіл була залучена до навчання в ремісничих (професійних) школах. У травні 1942 року почала роботу Полтавська школа механічної обробки дерева, де навчалося 270 учнів, а з вересня цього ж року – реміснича школа, яка готувала майбутніх робітників з 12 різних професій. Реміснича школа в Миргороді готувала мулярів, пічників, штукатурів, теслів, столярів, малярів та бондарів. До навчання в ній приймали юнаків, починаючи з чотирнадцятирічного віку з освітою 4–7 класів. Учні забезпечувалися гуртожитком і харчуванням. За виконану під час виробничої практики роботу вони одержували платню в розмірі 0,75 крб. на день.

На початку 1942 року при Полтавському краєзнавчому музеї відкрилася художньо-промислова школа для дівчат. 16 вересня цього ж року вона була перетворена на учбово-професійні майстерні, де навчалося 150 дівчат. Майстерня мала п'ять відділень (цехів): художньої вишивки, в'язання, килимарства і ткацтва, пошиття білизни, верхнього жіночого, чоловічого та дитячого одягу. Професійну підготовку молоді здійснював також Лісовий технікум у Зінцях під Полтавою, куди приймали юнаків із семирічною освітою, та школа культурних господарок у приміському селі Мачухи, де дівчат навчали шити, вишивати, готувати страви та виховувати дітей.

В умовах окупації відновили роботу практично всі довоєнні музичні навчальні заклади. Музична школа імені М. Лисенка в Кременчуці почала працювати вже 20 вересня 1941 року. Навчалося в ній близько 200 слухачів. Педагогічний колектив складався із 7 викладачів. Очолювала його Л. М. Дітлінг – корінна кременчужанка німецького походження (фольксдойч). Перший концерт учні школи дали в міському театрі для вояків німецького вермахту. На початку лютого 1942 року в Полтаві почали працювати дитяча музична школа імені М. Леонтовича та музичне училище імені М. Лисенка.

Відновили роботу, хоча й не повністю, також дошкільні заклади Полтавщини. На більш як 78 тис. жителів Полтави діяло 9 дитячих пансіонатів, два притулки для дітей-сиріт та два садки для дітей, чиї батьки були зайняті на виробництві. Не припиняв роботу й Ковалівський дитячий будинок, де виховувалося понад 100 дітей-сиріт, частина з яких була інвалідами. У дитячому будинку працювали дві майстерні, де вихованці здобували необхідні фахові знання з ремонту взуття й лозоплетіння. 4 серпня 1942 року в Паськівці відкрито другий у Полтавському районі дитячий будинок із початковою шко-

— 95 —

лою при ньому, тут перебувало 30 дітей-сиріт. Велику допомогу в їх утриманні, зокрема продуктами харчування, надавали місцеві жителі.

У березні 1942 року голова Кременчуцької міської управи О. Алей дав доручення двом жінкам – Б. Білевич та М. Пащенко – знайти приміщення та влаштувати перші в місті дитячі ясла. Жінки – ентузіастки своєї справи, швидко справилися з поставленим завданням. Через декілька місяців зруйнований під час воєнних дій будинок було відремонтовано і в серпні він уже прийняв перших малюків. Улітку 1943 року в ньому перебувало 103 дітей, місячна плата за утримання однієї дитини становила 150 крб.

Дитячі ясла і садки працювали також в деяких селах Полтавщини, зокрема у Вільній Терешківці та Піщаному Кременчуцького району. У Піщаному дитячі ясла відвідувало понад 200 малюків. Проте дошкільними дитячими закладами була охоплена лише незначна кількість дітей. Окупаційна влада коштів на їхнє утримання не виділяла. Тому існували вони, головним чином, за рахунок добродійних пожертвувань, плати батьків та обмежених фінансових можливостей допоміжної української адміністрації. Наприклад, у Миргородському районі у п'яти дитячих садках утримувалося лише 290 дітей.

У роки окупації німці відкрили на Полтавщині й декілька специфічних навчальних закладів, які готували шпигунів, диверсантів та чиновників окупаційної адміністрації. Майже відразу після вступу німців до Полтави "Абверкомандою" при групі армій "Південь" була створена розвідувальна школа під кодовою назвою "Оріон". Розміщувалася вона в приміщенні колишньої профшколи панчішно-трикотажної фабрики на розі вулиць Монастирської і Паризької комуни. Школа мала кілька відділень, на яких готувалися розвідники ("ходоки"), радисти й диверсанти. Із метою конспірації вони були розкидані в різних районах міста, в тому числі й на території Хрестовоздвиженського монастиря. Щоб запобігти можливим провалам, агентів готували невеликими групами.

Контингент шпигунської школи в основному складали радянські військовополонені, які не витримували нелюдських знущань у концтаборах, кримінальні злочинці, а часом і безробітні, які потрапляли до школи за направленнями з бірж праці. Курс навчання тривав від 2–3 тижнів до 2–3 місяців. Підготовлених агентів засилали у глибокий тил Радянського Союзу.

Німці надавали великого значення полтавській шпигунській школі. Про це свідчить той факт, що у квітні 1942 року її відвідав керівник німецької армійської розвідки адмірал Канаріс.

— 96 —

У середині 1942 року радянській контррозвідці вдалося проникнути до "Оріону" й одержати інформацію про її структуру, особовий склад та програму підготовки шпигунів. Після цього німецькому абверу нічого не залишалося робити як у квітні 1943 року закрити свою розвідшколу в Полтаві через повну її реконспірацію ^[32].

^32. Подвигу народному жити у віках: Матеріали науково-практичної конференції 19 квітня 2000 року. – Полтава, 2000. – С. 94–100.

На початку 1942 року в Полтаві була відкрита школа з підготовки поліцейських, перший набір якої складав 40 слухачів. Згодом їх контингент значно розширився. Школа перебувала на напівказарменому становищі. У місті існували також курси гестапо, слухачами яких були українці, які вже пройшли певний випробувальний строк у лавах допоміжної поліції. На курсах готували професійних розвідників і терористів, яких згодом закидали літаками на Кавказ, у райони Сталінграду та Казані. З метою вільного пересування на окупованих німцями територіях СРСР агентура користувалася усним паролем "Київ Айнс". Слухачів до цієї школи шпигунів і диверсантів підбирали офіцери гестапо і німецької військової розвідки. На курсах навчали методам диверсійно-підривної роботи, використанню вибухових речовин, снайперську і радіосправи ^[33].

^33. ОУН і УПА в другій світовій війні // Український історичний журнал. – 1994. – № 2–3. – С. 123.

У Кременчуці влітку 1942 року відкрилася школа з підготовки допоміжних працівників для тилових німецьких установ – канцеляристів, перекладачів і музикантів; навчання в ній проводилось досить інтенсивно і тривало три місяці. Викладачами в школі були німці, а мовою навчання – українська. Учні посилено вивчали німецьку мову, яка з часом ставала і мовою навчання, а також математику, бухгалтерію, історію, товарознавство і стенографію. Слухачі школи проживали в інтернаті й перебували на казарменому становищі. Крім вивчення фахових дисциплін, із ними щоденно проводилися заняття військової справи. Про немалу кількість слухачів свідчить той факт, що в шкільному хорі брало участь близько 120 чоловік ^[34].

^34. Дніпрова хвиля (Кременчук). – 1943. – 7 серпня.

Таким чином, спроба українських патріотів відродити в умовах ворожої окупації національну школу, яка б давала дітям повноцінні знання і готувала їх до вступу до вищих навчальних закладів, закінчилася невдачею, сподівання виявилися марними. Відкриті з дозволу окупантів початкові, так звані народні, та професійні школи готували з українців покірних і слухняних виконавців чужої волі, дармову робочу силу для гітлерівського рейху.

— 97 —

§ 5. Церковне життя

ІЗ ПЕРШИХ днів існування радянська влада вела непримириму боротьбу проти будь-яких проявів впливу релігії на суспільне життя, адже християнська й комуністична ідеології існували на різних ідеологічних засадах: перша – на любові до людей, а друга – на класовій ненависті. Поряд із шаленою атеїстичною пропагандою радянська влада все більше вдавалася до свого виправданого засобу – терору проти церкви і віруючих, результатом якого було те, що напередодні радянсько-німецької війни на Полтавщині залишилося лише декілька офіційно діючих православних церков. Церковні приходи були ліквідовані, а культові споруди використовувалися для господарських потреб або стояли поруйновані, як пам'ятники комуністичної жорстокості й нетерпимості.

Із приходом німців у 1941 році на Полтавщині ситуація в релігійному житті різко змінилася. Намагаючись здобути прихильність українського народу, вони спочатку не перешкоджали релігійним домаганням полтавців. До того ж, їм імпонувала роль "визволителів" від безбожної влади більшовиків у очах багатьох віруючих.

На початку радянсько-німецької війни Головне командування вермахту видало ряд розпоряджень, що стосувалися ставлення військових до релігійних почуттів українців, суть яких зводилася до того, щоб "релігійній діяльності цивільного населення не сприяти й не перешкоджати" ^[1]. Тому в перший рік окупації німці дотримувалися політики невтручання у внутрішньоцерковні справи, що сприяло відродженню релігійного життя в Україні. Уже восени 1941 року з ініціативи віруючих почали створюватися громади прихожан і відкриватися православні церкви.

^1. Пащенко В. Православ'я в новітній історії України. – Полтава, 1997. – Ч. 1. – С. 30.

Відродження релігійного життя на Полтавщині з самого початку проходило шляхом одночасного створення двох паралельних конфесій православ'я: Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), яка виступала як національна церква українського народу і була знищена ще в кінці 20-х – на початку 30-х років, і Автономної православної церкви, канонічно підпорядкованої Московському патріархату Російської православної церкви – єдино дозволеної в Радянському Союзі. Відсутність єдності в українському православ'ї вміло використовували в своїх інтересах окупанти з тим, щоб не допустити створення ніяких загальноукраїнських церковних структур.

Щодо УАПЦ політика німців була двоякою: з одного боку її протистояння Російській православній церкві було на руку окупантам, а з другого – УАПЦ могла перетворитися на центр згуртування національних сил українського

— 98 —

народу, що аж ніяк не відповідало їхній політиці стосовно України. Безперечно одне: гітлерівці дозволяли існування православної церкви в Україні лише в тій мірі, в якій вона могла служити їхнім інтересам.

Одночасно з відродженням релігійного життя на Полтавщині почали створюватися обласні координаційні центри обох православних конфесій. Уже 29 вересня 1941 року в Полтаві була організована "Церковна управа православної старослов'янської церкви", яка об'єднувала прибічників автономістичної течії українського православ'я. Очолив її В. І. Беневський ^[2]. Дещо пізніше – на початку жовтня – виникла Українська церковна рада, як тимчасовий орган із відродження УАПЦ на Полтавщині. Очолив її священик О. М. Шевченко. Церковна рада мала діяти до скликання обласного Єпархіального з'їзду та церковного Собору в Києві, які могли стати координаційними центрами розбудови УАПЦ і створити відповідну церковну ієрархію ^[3].

^2. Голос Полтавщини. – 1942. – 8 березня.

^3. Волошин Ю. УАПЦ на Полтавщині в роки другої світової війни // Український церковно-визвольний рух і утворення УАПЦ. – К., 1997. – С. 174.

Наприкінці грудня 1941 року на зміну Церковній раді було створене обласне єпархіальне управління УАПЦ, яке очолив протоієрей Олексій Потульницький – у недалекому минулому в'язень сталінських таборів, а з приходом німців – настоятель Покровської церкви в Полтаві, де церковним хором керував Євген Тичина – рідний брат радянського поета Павла Тичини. Заступником О. Потульницького став настоятель Спаської (згодом – Миколаївської) церкви о. Павло Бойко. Обов'язки секретаря Єпархіального управління УАПЦ виконував Демид Бурко. У 20-і роки всі вони були активними діячами УАПЦ, а після її розгрому більшовиками зазнали репресій із боку радянської влади.

Формально на Полтавщині існувало дві єпископські кафедри, які тяжіли до Харківського центру УАПЦ. Проте призначеному адміністратором УАПЦ архієпископом Полікарпом (Сікорським) на Полтавську єпархію Ігорю (Губу) німецькі окупаційні власті заборонили займати єпископську кафедру. Єпископом Лубенським і Миргородським у червні 1942 року став Сильвестр – колишній професор української мови та літератури Кременчуцького учительського інституту ^[4]. До кінця німецької окупації він залишався фактичним керівником УАПЦ на Полтавщині.

^4. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 18 червня.

У розбудові УАПЦ особливо помітні успіхи спостерігалися в перший рік окупації, оскільки ця церква була найбільш близька і зрозуміла українському народові, до того ж служба в ній відбувалася рідною мовою. 21 листопада 1941 року церкви відкрилися в Диканьці й Нижніх Млинах, 30 листопада – в Руновщині, 18 грудня почала діяти Миколаївська церква в Полтаві. Під час церковної літургії в ній співала українська хорова капела під орудою хормейстера Полтавського музично-драматичного театру Шаповаленка. Місцева окупа-

— 99 —

ційна преса відзначала, що стіни храму не могли вмістити всіх віруючих, серед яких було чимало дітей та молоді. У квітні 1942 року на Полтавщині налічувалося 27 парафій УАПЦ, а в червні цього ж року – вже 61 ^[5].

^5. Голос Полтавщини. – 1942. – 20 червня.

У Золотоніському й Чорнобаївському районах, як відзначалося в одній із післявоєнних інформацій Полтавського обкому КП(б)У, церкви відкривалися "виключно з ініціативи куркулів", господарства яких були знищені в період колективізації, а самі напередодні радянсько-німецької війни працювали в Донбасі та інших промислових центрах України. У період окупації вони повернулися в рідні місця і стали ініціаторами відкриття церков у своїх селах.

Велику роботу з відродження УАПЦ на Полтавщині провів один з її чільних діячів єпископ Переяславський Мстислав (Степан Скрипник) – небіж Головного отамана військ УНР С. Петлюри. Його авторитет як духовного пастиря серед віруючих був незаперечним. Керівник 2 відділу Київської генеральної округи професор Рейнхардт відзначав у вересні 1942 року: "Найважливіша духовна персона в Києві – це висвячений у травні цього року в єпископи православної церкви політикан Мстислав" ^[6]. 17 липня 1942 року він прибув до Полтави і того ж дня провів у Покровській (Архієрейській) церкві урочисту соборну службу ^[7]. Єпископ Мстислав мав також численні зустрічі з духовенством Полтавщини, брав участь у масових хрещеннях народу, висвяті священиків, виданні богословської літератури тощо.

^6. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 4, спр. 95, арк. 62.

^7. ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 106, арк. 8.

Під церкви віруючі, як правило, використовували колишні культові споруди, які в роки радянської влади були пристосовані під сільбуди або господарські склепи. Так, у селі Деревки Котелевського району зусиллями віруючих відбудовано закриту ще в 1935 році церкву. Напередодні війни її встигли на третину розібрати для будівництва школи, і споруда стояла пусткою. У Драбинівці Новосанжарського району церква також повернулася у старе приміщення, яке в 1940 році перебудували під сільський клуб ^[8]. У селі Ковалі Чорнухинського району "войовничі атеїсти" розібрали церкву ще в 1933 році, тому в 1942-му службу Божу відбували у приміщенні школи, а в 1943-му – у сільському клубі ^[9].

^8. Голос Полтавщини. – 1942. – 19 липня.

^9. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 17, спр. 1, арк. 5.

Відбудова поруйнованих комуністами церков стала справді всенародною справою. Тисячі кременчужан узяли участь у відновленні Успенського собору, де вартість робіт, за підрахунками спеціалістів, становила близько 1 млн. крб. Спеціально створена комісія розгорнула роботу серед населення міста й навколишніх сіл зі збору пожертв грошима й будівельними матеріалами. Лише Покровська церква Кременчука передала на ремонт собору 50 тис. крб ^[10]. Завдяки пожертвам кременчужан і старанням віруючих до кінця 1942

^10. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 17, спр. 1, арк. 35.

— 100 —

року Успенський собор відбудували. Його урочисте освячення відбулося напередодні Різдва 27 грудня.

Там же, де культові споруди не збереглися, під церкви використовувались інші приміщення. Лубенські автокефалісти під церкву зайняли один із цехів місцевого шкірзаводу, який раніше належав промартілі "Більшовик". За 40–50 метрів від неї відновила богослужіння і Троїцька церква, яка належала автономістам, але ніяких конфліктів між віруючими двох конфесій не спостерігалося ^[11]. В Оболоні під церкву пристосували приміщення колишнього райвиконкому, а в Машівці – районного Будинку культури.

^11. Вечірній листок (Кременчук). – 1942. – 28 травня.

Як відомо, крім початкових, усі інші школи окупанти закрили. Так було, наприклад, у Нових Санжарах, Кишеньках, Соснівці Гадяцького району та деяких інших селах області. Тому їхні приміщення використовувалися під церкви. Уперше за багато років більшовицького терору віруючі отримали можливість задовольнити свої релігійні потреби. Різко зросло число віруючих, у тому числі й серед молоді, чию свідомість більшовицька пропаганда встигла отруїти бацилами атеїзму й бездуховності.

У роки воєнного лихоліття, нечуваних утрат і страждань люди зверталися до Бога, шукаючи у вірі порятунку, душевної втіхи й розради. Віруючі справляли християнські похорони по рідних, які давно відійшли у вічність, вінчалися давно одружені пари, спостерігалося масове хрещення народу. Свідком одного з них був єпископ Мстислав: "До кінця мого життя залишиться в пам'яті велике масове хрещення народу в селі Рибцях на Полтавщині. Над ставком, один бік якого творив ніби амфітеатр, згуртувалися діти, молодь і старші, які не були хрещені, – понад 300 душ. Несуть дітей на руках. Хресних бракувало: не раз хресний батько і хресна мати були для 10–15 дітей... Смеркає, починають блимати чудові полтавські зорі... Зі мною два священики. Співає хор – переважно жінки, і відбувається містерія" ^[12].

^12. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 17, спр. 3, арк. 148.

Якщо знайти приміщення для відправлення релігійних потреб усе ж було можливо, то заповнити вакансії священиків у приходах було ніким. Як свідчить проведена в жовтні 1941 року реєстрація духовенства, на Полтавщині вціліло лише 89 священиків ^[13], головним чином літнього віку, адже втрати через репресії серед них були величезними, а поповнення – ніякого, тому що духовні навчальні заклади були закриті ще в перші роки більшовицької диктатури. Тому обов'язки священиків часто виконували псаломщики, колишні семінаристи, випускники церковнопарафіяльних шкіл і просто віруючі. У селі Луценки Лохвицького району з липня 1942 року на прохання прихожан священиком став Данило Малиновський, який до революції 1917 року закінчив церков-

^13. Пащенко В. Назв. праця. – С. 57.

— 101 —

нопарафіяльну школу, до 1927 служив псаломщиком, до 1934 – дияконом, а після ліквідації церкви працював на різних роботах у місцевому колгоспі ^[14].

^14. Волошин Ю. Назв. праця. – С. 176.

У селі Дашківці Кишеньківського району обов'язки священика виконував колишній псаломщик, а згодом рядовий колгоспник Кирило Дашко. Вся його освіта складала три класи церковнопарафіяльної школи. З листопада 1941 року К. Дашко працював старостою громадського двору і користувався загальною повагою в односельців, а в травні 1942 став священиком ^[15]. Церковна громада села Окопа Сенчанського району запропонувала прийняти сан священика глибоко віруючому 68-річному колгоспнику Іллі Кириченку. Після невеликої підготовки в серпні 1942 року його висвятив єпископ Лубенський і Миргородський Сильвестр ^[16].

^15. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 16, спр. 10, арк. 6.

^16. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 16, спр. 21, арк. 5.

Диякона Онисія Зуба в 1932 році засудили до 13 років далеких таборів, звідки він повернувся напередодні війни. Під час окупації він керував церковним хором у Чорнухах, а після висвячення єпископом Сильвестром став у березні 1943 року священиком у селі Ковалі ^[17]. Священиками ставали й радянські військовополонені. Так, уродженець Майкопа, син священика Гаврило Іванов за царських часів закінчив церковнопарафіяльне училище і два класи гімназії. У вересні 1941 року в районі Кременчука він потрапив у полон до німців, звідки втік і в селі Більському Опішненського району влаштувався спочатку псаломщиком, а згодом – священиком місцевої церкви ^[18].

^17. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 16, спр. 7, арк. 6.

^18. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 17, спр. 1, арк. 35.

Зважаючи на гостру нестачу священиків у церковних приходах УАПЦ, кількість яких постійно зростала, обласне єпархіальне управління 10 квітня 1942 року відкрило в Полтаві шестимісячні богословські курси, де навчалося більше 30 слухачів переважно з вищою освітою. Працювали вони у невеликому приміщенні, розташованому у дворі краєзнавчого музею. Ректором із часу їх заснування був о. Олексій Потульницький. Курси розпочали роботу в той час, коли німці посилили терор проти будь-яких проявів українського національного життя, тому на них знайшли притулок і окремі члени похідних груп ОУН, які врятувалися після проведених гестапо у квітні 1942 року розстрілів українських патріотів. Зокрема, слухачами курсів стали Микола Соколовський (псевдо – Біда), Василь Шарий, Володимир Козир та петлюрівський сотник Шкода, який у період окупації повернувся в Україну з еміграції ^[19]. Крім богословських наук, слухачі вивчали філософію, психологію, педагогіку, українознавство й німецьку мову ^[20].

^19. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 17, спр. 1, арк. 77.

^20. Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. – К. – 1997. – № 5–6. – С. 30.

Серед викладачів богословських курсів були видатний український педагог, професор Григорій Ващенко та професор Прядкін. Декілька разів курси відвідали єпископ Сильвестр та єпископ Мстислав під час перебування в Пол-

— 102 —

таві. М. Соколовський, за його власними спогадами, став першим курсантом, якого єпископ Мстислав за рекомендацією о. О. Потульницького висвятив на іподиякона в Миколаївській церкві, а єпископ Сильвестр – на священика в Покровській церкві. "Ставши священиком, – згадував пізніше М. Соколовський, – я радів моєму санові, маючи можливість із церковного амвона, як з високої трибуни, мовити слово нашої української правди, засуджуючи сите попівство, породжене московською церквою. Ставши священиком, я залишився незламним членом ОУН і, коли було потрібно, з чистим сумлінням брав під рясу нагана" ^[21].

^21. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 10 червня.

Керівником богословських курсів у 1943 році став архімандрит Досифей, а радником в освітніх справах – протоієрей Рахубовський. Курси зробили два випуски слухачів, які були висвячені в сани священиків і направлені в сільські приходи Полтавщини. Завдяки вжитим заходам, уже на кінець 1942 року псаломщики в автокефальних церквах області були замінені священиками.

Другий випуск слухачів відбувся в серпні 1943 року напередодні повернення Червоної армії на терени Полтавщини. Одним із випускників був Н. Максимович, у минулому бухгалтер-архівіст. Спочатку він виконував пастирські обов'язки у Спаській церкві в Полтаві, а з жовтня 1943 року – у Свято-Пантелеймонівській церкві села Драбинівки Новосанжарського району ^[22].

^22. Сарма-Соколовський М. Назв. праця. – С. 27.

Восени 1942 року разом із протодияконом о. Василем Потієнком Полтаву відвідав 93-річний Харківський архієпископ Теофіл. Виголошена ним у день святої Покрови в Покровській церкві патріотична промова вразила віруючих, які були присутні на богослужінні, і сприяла збільшенню числа вірних УАПЦ.

Як відомо, масова атеїстична пропаганда, що проводилася радянською владою з перших днів її існування в Україні, супроводжувалася знищенням культових споруд, вилученням церковних цінностей та пограбуванням предметів культу. Тому в церквах, що відкривалися в період окупації, була гостра нестача церковного начиння та богослужебної літератури. На допомогу прийшли самі віруючі: вони добровільно зносили до церков культові речі, які вдалося врятувати і зберегти від "войовничих атеїстів".

Значна частина культових речей (ікон, риз, хоругв тощо) виготовлялася в Полтаві. 18 квітня 1942 року на вулиці Котляревського відкрилася художня майстерня з 12 робітниками, яку очолив О. В. Трирог. У ній працювали висококваліфікований іконописець Ф. П. Діхтяр, портретист М. А. Бакало, молоді художники Є. В. Вольський, В. Л. Григоренко та ін. Художнім консультантом майстерні був Валентин Лапа, який напередодні війни завідував картинною

— 103 —

галерею історико-краєзнавчого музею, а після приходу німців протягом недовгого часу виконував обов'язки його директора.

У Полтаві існувала також художньо-декоративна майстерня, в якій працювало 33 чоловіки. Вона мала іконописний, декоративний, пейзажний і столярний цехи. Крім усіх інших робіт, у майстерні проводилася реставрація церковного начиння за ескізами старовинного українського церковного стилю. Замовлення до майстерні надходили від церков з усієї області. Значну допомогу УАПЦ надав і директор Полтавського краєзнавчого музею К. Мощенко, який дозволив Єпархіальному управлінню взяти частину церковних речей із музейних фондів ^[23].

^23. Голос Полтавщини. – 1943. – 29 червня.

На початку 1942 року Єпархіальне управління УАПЦ придбало кілька тисяч молитовників і Євангелій, видрукуваних українською мовою. Проте заповнити до кінця потребу в церковному начинні та релігійній літературі в умовах ворожої окупації не вдалося.

Усього протягом 1941–1945 років на Полтавщині було відкрито три жіночих монастирі (в Полтаві, Козельщині й Золотоноші) та 342 церкви і молитовні будинки, у тому числі: 1941 р. – 74, 1942 р. – 193, 1943 р. – 46, 1944 р. – 28, 1945 р. – 2. Отже, більшість церков почала діяти в умовах німецько-фашистської окупації. Найбільше церков відкрито в Миргородському районі – 24, Лубенському – 22, Золотоніському – 18, Гадяцькому – 17, Кобеляцькому – 15, Новосанжарському – 14, а найменше – в Петрово-Роменському й Лазірківському – по 1 та в Машівському – 2 ^[24]. За підрахунками Ю. Волошина, серед діючих храмів Полтавщини 176 були автокефальними ^[25].

^24. Волошин Ю. Назв. праця. – С. 177.

^25. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 4, спр. 95, арк. 5–6.

За браком статистичних даних важко судити про кількість віруючих на Полтавщині взагалі й вірних УАПЦ зокрема. Спроба священиків установити їх число наражалася на заборону німецьких властей. Розпорядженням від 19 березня 1943 року лубенський гебітскомісар заборонив проводити облік віруючих, який розпочали старости церковних парафій ^[26]. Але, судячи з уривчастих даних, які збереглися у фондах Державного архіву Полтавської області, їх були десятки тисяч. Наприклад, у ще не зареєстрованих автокефальних церквах Покровобагачанського району в Єрківці було 830 віруючих, а в Мусіївці – 1747 ^[27].

^26. Волошин Ю. Назв. праця. – С. 179.

^27. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 1, спр. 40, арк. 31.

Крім чисто релігійних справ, УАПЦ проводила і велику благодійну роботу, організовуючи віруючих на допомогу сиротам, інвалідам, престарілим, біженцям, – усім, хто залишився без засобів до існування в тяжкі часи воєнного лихоліття та потребував опіки й допомоги. З ініціативи священика УАПЦ села Жуківки Машівського району о. Федота Забіяки та його дружини 30 червня

— 104 —

1942 року був влаштований сніданок для 600 радянських військовополонених, яких німці гнали через село. Полоненим на дорогу було роздано по 400 г хліба та надана медична допомога. У цій доброчинній справі о. Ф. Забіяку підтримали староста сільської управи Ризик та старости місцевих громадських дворів. Із великою вдячністю сприйняли полонені цей гуманний вчинок своїх благодійників ^[28]. Прихожани Успенського собору в Миргороді зібрали в лютому 1942 року для військовополонених 1937 крб. ^[29], а в квітні 1943 року для благодійного товариства "Братерство" – 950 крб. ^[30].

^28. ДАПО, ф. Р-2561, оп. 1, спр. 3, арк. 76.

^29. Голос Полтавщини. – 1942. – 12 липня.

^30. Відродження (Миргород). – 1942. – 14 лютого.

Під час проведення в червні 1943 року чергової акції зі збору пожертвувань Ковалівська церква передала благодійному товариству "Громадська допомога" 1000 крб., Шишацька – 714 крб., Пришибська – 350 крб., Яновщинська – 330 крб. Священик із села Шафранівки о. І. Сокологорський пожертвував 331 крб. власних заощаджень ^[31].

^31. Миргородські вісті. – 1943. – 25 квітня.

Знані на Полтавщині священики УАПЦ Олексій Потульницький і Демид Бурко та їхні дружини Зінаїда Потульницька й Антоніна Кушнір-Бурко стали ініціаторами створення в листопаді 1941 року Полтавського комітету Українського Червоного Хреста, який ставив собі за мету надавати допомогу військовополоненим українцям, жертвам більшовицького терору, сиротам, інвалідам та всім нужденним і знедоленим. Полтавський комітет УЧХ існував виключно на пожертви населення і підтримував тісні зв'язки з обласним Єпархіальним управлінням УАПЦ, якому для видання духовних книг українською мовою позичив 25 тис. крб. На ці кошти Єпархіальне управління УАПЦ придбало молитовники та Євангелія для своїх мирян, які розійшлися не лише серед громад УАПЦ на Полтавщині, але й по інших регіонах України ^[32].

^32. Миргородські вісті. – 1 липня.

Швидке й неконтрольоване відродження УАПЦ та її намагання створити загальноукраїнський координаційний центр викликало все більше занепокоєння німців. Після численних страт українських патріотів на початку 1942 року УАПЦ стала предметом прискіпливої уваги окупантів. У ній вони вбачали один з осередків українського національно-визвольного руху.

Втручання німців у церковні справи почалося ще в перший період окупації, коли Полтавщина знаходилась у підпорядкуванні військового командування вермахту. Так, згідно з розпорядженням Хорольської польової комендатури від 24 лютого 1942 року, релігійні свята було наказано відзначати за григоріанським, а не за юліанським календарем, як це прийнято у православних ^[33].

^33. Голос Полтавщини. – 1942. – 15 лютого.

На підставі розпорядження рейхскомісара України Е. Коха від 1 червня 1942 року про правові відносини релігійних організацій окупанти посилили втручання у церковне життя. Зокрема, німецьким гебітскомісарам надавалося

— 105 —

виключне право контролю за відкриттям нових церков і реєстрації церковних громад, затвердження і звільнення священиків. Українські старости районів повністю усувалися від церковних справ ^[34]. Незареєстровані церковні громади штрафувалися й розпускалися. Навіть релігійні відправи відбувалися лише з дозволу гебітскомісарів ^[35].

^34. За краще життя (Хорол). – 1942. – 19 березня.

^35. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 4, арк. 74.

Розпорядженням від 11 листопада 1942 року хорольський гебітскомісар заборонив проводити відбудову зруйнованих за радянських часів культових приміщень, мотивуючи своє рішення нестачею будівельних матеріалів ^[36]. Одночасно священикам заборонялося збирати серед населення продукти на тій підставі, що вони одержують такі ж пайки, що й решта населення. Суворо регламентувалася й церковна служба: відправи дозволялося відбувати лише в неділю та з 6 до 8 год. ранку в робочі дні. Будь-які зміни були можливі лише з дозволу німецької окупаційної адміністрації ^[37].

^36. ДАПО, ф. Р-2899, оп. 1, спр. 1, арк. 58.

^37. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 4, арк. 61.

Із великими труднощами єпископу Сильвестру вдалося домогтися дозволу в полтавського гебітскомісара на відправлення панахиди на могилі I. Котляревського, та й то лише за умов, що під час неї не буде проповіді єпископа, демонстрацій населення, і триватиме не більше 20 хв. Незважаючи на грубе втручання німців у духовні справи українців, слухачі пастирських курсів раділи й такому обмеженому святу. Василь Шарий та Володимир Козир зробили зі свіжої хвої великого зеленого тризуба, оповили його широкою жовто-блакитною стрічкою і поставили біля надгробка поета. Якимось чином про панахиду довідалися численні гурти полтавців. Прибули також півчі двох церков УАПЦ – Покровської та Миколаївської. Не забарилися й гестапівці з вівчарками. Коли запала тривожна тиша, владика Сильвестр розпочав проповідь і заспівали півчі. Люди щиро молилися, але панахида враз урвалася після помаху руки гестапівця, коли минули 20 хв. відведеного часу. Невдоволено загули люди, посилаючи німі прокляття на голови окупантів, і почали поквапливо розходитися ^[38].

^38. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 39, арк. 168.

Отже, у ставленні німців до УАПЦ чітко простежується два періоди: перший – від початку окупації і до весни 1942 року, коли Полтавщина перебувала в підпорядкуванні німецького фронтового командування. У цей час відбувався неконтрольований окупантами процес відродження православних храмів і створення церковних громад УАПЦ. Позбавлені ідеологічного й адміністративного тиску полтавці в умовах ворожої окупації потягнулися до духовного життя.

Другий етап відродження УАПЦ розпочався з переходом Полтавщини в управління цивільної німецької адміністрації. Потяг полтавців до рідної церкви викликав протидію з боку німців, які вбачали в ньому важливий чинник

— 106 —

національного відродження і згуртування, що суперечило колонізаторській політиці нацистів, спрямованій на знищення будь-яких проявів української державності й цілковите поневолення українського народу. Діяльність УАПЦ була поставлена під контроль німецької окупації, а її священнослужителі змушені були проголошувати з амвонів хвалу німецькій армії-"визволительці" та закликати українську молодь їхати на каторжні роботи до Німеччини ^[39]. Навіть під час визволення Полтавщини, коли німецька армія вже терпіла поразку на всіх фронтах другої світової війни, єпископ Лубенський і Миргородський Сильвестр закликав віруючих до боротьби з "жидо-більшовизмом". Він говорив: "Святий обов'язок кожного – допомагати нашим визволителям у всякому місці, де цього потребує боротьба з ворогом Христа і цивілізації" ^[40].

^39. Сарма-Соколовський М. Назв. праця. – С. 24–25.

^40. Дніпровська хвиля (Кременчук). – 1942. – 28 листопада.

Із поверненням радянської влади на Полтавщину переслідування УАПЦ ще більше посилилося, хоча відкриті при німцях церкви продовжували діяти. Згідно з постановою уповноваженого у справах Російської православної церкви при Раднаркомі УРСР від 5 квітня 1944 року, "функціонування церков, що були відкриті в період німецької окупації (фактично діючі на сьогодні) припиняти не слід" ^[41]. Проте реєстрація нових церковних парафій майже припинилася: протягом 1945–1949 на Полтавщині зареєстровано лише 3 церкви ^[42].

^41. Нова Україна (Полтава). – 1943. – 10 серпня.

^42. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 17, спр. 2, арк. 18.

До кінця 1945 року всі автокефальні церкви Полтавщини змушені були перейти в підпорядкування Московського патріархату. Наприклад, у Старих Санжарах автокефальна церква відкрилася в 1942 році, але з 27 листопада 1943 її настоятель уже почав вести богослужіння церковнослов'янською, фактично російською мовою ^[43]. Священик Миколаївської церкви в Полтаві о. П. Бойко, формально визнавши зверхність Московського патріархату, аж до 1948 року проводив богослужіння українською мовою, доки єпископ Полтавський Паладій йому не заборонив це робити ^[44]. Українській церкві, як і українській державі, в умовах радянської влади місця не було.

^43. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 4, спр. 95, арк. 5.

^44. ДАПО, ф. Р-4085, оп. 16, спр. 15, арк. 6.

§ 6. Благодійна діяльність громадськості

ФАШИСТСЬКА доктрина расової винятковості німців ставила українців у принизливе становище безсловесних і покірних рабів. Їм заборонялося без спеціального дозволу залишати місця постійного проживання, виходити з помешкання, коли стемніє, давати притулок немісцевим жителям тощо. У побутовому відношенні полтавці були відкинуті в часи середньовіччя: вогонь добували кресалами, хліб молотили ціпами, зерно мололи на ручних жорнах

— 107 —

або товкли в ступах і т. д. Не вистачало найнеобхіднішого: солі, цукру, гасу, сірників. Позбавлені приватної власності й ініціативи, пригнічені довготривалою матеріальною нуждою, більшовицькою бездуховністю і жорстокістю радянської влади, а згодом і німецьких окупантів, полтавці зводили свої інтереси до дрібного щоденного побуту в турботах про їжу, помешкання, речі, місця в черзі та ін. Критерієм існування для більшості з них стала боротьба за виживання, без огляду на ідеї, ідеології та режими.

Восени 1941 року міста й села Полтавщини заполонили маси біженців, які в результаті швидкого просування німецьких військ не встигли евакуюватися на схід і залишилися без засобів до існування. Тисячі одиноких престарілих людей, сиріт та інвалідів потребували матеріальної допомоги й соціальної опіки. Лише в Полтавському районі налічувалося більше 250 дітей-сиріт, батьки яких померли від голоду 1932–1933 років, були розстріляні або ув'язнені радянською владою ^[1].

^1. Голос Полтавщини. – 1942. – 24 червня.

Допомогу соціально незахищеним верствам населення мали надавати відділи соціальної опіки (піклування), які існували при міських і районних управах. Проте фінансові можливості допоміжної української адміністрації були вкрай обмеженими і, до того ж, перебували під повним контролем німців. Тому незначна матеріальна допомога надавалася лише найбільш нужденним: сім'ям репресованих радянською владою, дітям-сиротам та ін. У Лубнах, наприклад, при міській управі був створений спеціальний фонд допомоги родинам репресованих українців, до складу правління якого ввійшли Г. С. Пономаренко (голова), редактор газети "Рідне слово" С. М. Петренко, І. С. Муха, М. А. Колісник та О. Ф. Синицька ^[2].

^2. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 18 червня.

На обліку відділу соціальної опіки Полтавської міської управи перебувало більше 4 тис. пенсіонерів-інвалідів та близько 1 тис. членів родин репресованих і біженців, але більш-менш регулярно пенсії одержували лише близько 200 чоловік. Пенсійний фонд міської управи формувався майже виключно за рахунок добровільних пожертв населення та прибутків від підсобних підприємств: двох орендованих млинів, художньої майстерні, комісійних крамниць, заїжджого двору та ін. ^[3].

^3. Голос Полтавщини. – 1942. – 16 жовтня.

У Кременчуці на обліку у відділі піклування міської управи на початку 1943 року перебувало 3090 пенсіонерів та інвалідів. Регулярної пенсії вони не одержували, але найбільш потребуючим надавалася одноразова допомога в розмірі 150–300 крб. (для порівняння: коробка сірників на чорному ринку коштувала майже 10 крб.). Усього протягом 1942–початку 1943 років пенсіонерам та інвалідам видано 122410 крб. Крім того, відділ піклування відкрив

— 108 —

для них Будинок інвалідів на 50 місць, дві годинникові, дві слюсарні, музичну, шевську і кравецьку майстерні ^[4].

^4. ДАПО, ф. Р-2701, оп. 1, спр. 36, арк. 9.

У Зінькові протягом 1941 року матеріальну допомогу одержували лише 50 пенсіонерів і складала вона 12 кг картоплі, 1,5 кг борошна, 1 кг пшона і 3 яйця на місяць кожному ^[4-а].

^4-а. ДАПО, ф. Р-2702, оп. 1, спр. 16, арк. 6.

Отже, в період німецько-фашистської окупації єдиної системи соціального захисту на Полтавщині, як і по всій Україні, не існувало. Виходячи з власної ініціативи і в межах дозволеного окупантами, допомогу соціально незахищеним верствам населення надавали районні й міські управи допоміжної української адміністрації. Її розмір залежав від обмежених фінансових можливостей та ініціативи й сумління працівників управ.

У найгіршому становищі знаходилися радянські військовополонені. Сталін розглядав їх як зрадників, а не як жертв війни, а тому на них не поширювалася опіка Міжнародного Червоного Хреста. Не потрібні вони були й Гітлеру. Крім того, німецькі тилові служби не були розраховані на утримання сотень тисяч військовополонених. Тому наказом начальника оперативного відділу штабу тилу групи армій "Південь" від 31 липня 1941 року полонених німецької, української, латиської і литовської національностей дозволялося відпускати на волю, але за умови, що вони доберуться додому протягом 3–4 днів. Відправка здійснювалася пішим маршем групами по 20–30 чоловік або залізницями в пустих вагонах та на залізничних платформах. Після прибуття на місце постійного проживання військовополонені мали зареєструватися в установах окупаційної влади ^[5].

^5. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 59, арк. 37.

Звільнення з таборів військовополонених суворо регламентувалося німецьким командуванням і обумовлювалося рядом обмежень та застережень. Вони одержували відпускні документи, де вказувався їхній маршрут пересування й термін, протягом якого вони мали прибути додому. Від полонених місцевих жителів вимагалася також характеристика старости села та поручительство сільської громади, що звільнений не піде в партизани й не буде займатися антинімецькою діяльністю ^[6].

^6. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 3, арк. 129.

Ще жорстокішими були заходи, які вживалися окупаційною владою щодо звільнених військовополонених в окремих гебітах Полтавщини. Так, згідно наказу лубенського гебітскомісара від 1 липня 1942 року, їм заборонялося одружуватися без спеціального на те дозволу німецьких властей. Доведені до відчаю нестерпними умовами перебування в таборах військовополонені при першій же нагоді намагалися вирватися на волю, але й тут на них чекала небезпека. Хорольський гебітскомісар попереджав: усі, хто дасть притулок уті-

— 109 —

качам-військовополоненим, буде страчений. Жителі гебіту, яким стане щось відомо про них, мусили негайно повідомити в найближчу німецьку установу або пост допоміжної української поліції. Донощикам була обіцяна винагорода: горілка і махорка ^[7].

^7. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 4, арк. 126.

Восени 1942 року німці взагалі припинили відпускати з таборів військовополонених українців. 14 жовтня миргородський гебітскомісар роз'яснив, що відпускати їх на волю можна лише за клопотанням німецьких властей ^[7-а].

^7-а. ДАПО, ф. Р-2885, оп. 1, спр. 9, арк. 11.

Усе ж більшість військовополонених продовжувала знаходитись у наспіх споруджених таборах, часто під відкритим небом в осінню чи зимову негоду. Голодні, напівроздягнуті й босі, зарослі і брудні, поранені і хворі колишні бійці й командири Червоної армії були позбавлені елементарної медичної допомоги і приречені на мученицьку смерть.

Концтабір для військовополонених у Кременчуці німці влаштували на території радянських військових казарм, але бранців було так багато, що частина їх постійно знаходились під відкритим небом. Не кращим було і становище в казармах, які навіть узимку не опалювалися. Для полонених у них спорудили триярусні нари з неструганих дощок із вузькими проходами між ними. Навесні 1943 року ненадійна споруда з нар обвалилася, при цьому загинуло близько 300 полонених, і стільки ж було покалічено. Утримувалися військовополонені в постійному бруді, холоді й голоді. Від епідемічних захворювань і голоду тут щодня вмирало від 70 до 170 чоловік. Періодично табірна охорона влаштовувала розстріли нещасних: в окремі дні число жертв доходило до 200. Усього за час окупації в кременчуцьких таборах смерті знищено близько 60 тис. радянських громадян. Лише на території Піщаної гори після вигнання німців виявили 36 ям-могил із 20 тис. трупів, із них військовополонених – більше 5 тис., решта – цивільні ^[8].

^8. Німецькі окупанти на Полтавщині (1941–1943 рр.): Збірник документів. – Полтава, 1947. – С. 18–20.

Другим щодо кількості бранців на Полтавщині був концтабір у Хоролі – "Хорольська яма", як його називали військовополонені й місцеві жителі. Розташувався він на території недіючого цегельного заводу й елеватора. У нелюдських умовах знаходилися в ньому радянські військовополонені, які, до того ж, були об'єктами медичних експериментів. Німецький лікар Фрюхте в лазареті концтабору випробовував на полонених нові медичні інструменти і препарати. За період від жовтня 1941 року й до травня 1942 року в "Хорольській ямі" загинуло більше 37 тис. військовополонених. Не дарма про хорольський табір люди говорили: "Пішов Микола до Хорола", тобто німці відправили на той світ. В одному з таборів Полтави, що розміщувався у Слюсарному провулку, де знаходилося 15 тис. полонених, щоденна смертність сягала 300

— 110 —

чоловік. Усього ж за роки окупації на території Полтавщини німці знищили 221815 мирних жителів і військовополонених, у тому числі в Кременчуці – 97 тис., Полтаві – 20237, Лубнах – 19500.

У зв'язку з тим, що ніякої допомоги військовополоненим та іншим жертвам війни з боку німецьких властей не надавалося, опіка над своїми співвітчизниками-бранцями повністю лягла на плечі українського народу. В окремих районах при місцевих управах почали створюватися комітети допомоги військовополоненим. В умовах німецько-фашистської окупації відроджувалося притаманне українському народові почуття милосердя й любові до ближнього, яке більшовики всіляко намагалися знищити впродовж двадцяти років радянської влади. Ініціатором багатьох доброчинних справ виступила Українська автокефальна православна церква. Напередодні Різдва Христового 1941 року Полтавська районна управа оголосила збір одягу і взуття для військовополонених. Цей заклик знайшов живий відгук серед жителів району: протягом кількох днів вони зібрали 305 фуфайок, 307 шапок, 396 сорочок, 55 піджаків і 25 пар взуття ^[9]. У Градизьку продукти харчування (картоплю, капусту, буряки, моркву, цибулю тощо) для табору військовополонених за графіком поставляли місцеві громадські двори.

^9. ДАПО, ф. Р-2849, оп. 1, спр. 2, арк. 3.

На початку листопада 1941 року з ініціативи української інтелігенції у Києві був створений Український Червоний Хрест, який очолив лікар за фахом, професор Богатирчук. Відділення УЧХ невдовзі відкрилися по всій Україні. У Полтаві ідею його створення підтримав Олександр Дигас, учитель за фахом, колишній репресований у справі Спілки визволення України. В часи німецько-фашистської окупації він очолював адміністративний відділ Полтавської міської управи і підтримував тісні зв'язки з підпіллям ОУН.

Започаткували створення УЧХ в Полтаві відомі священики, ініціатори відродження УАПЦ Олексій Потульницький і Демид Бурко та їхні дружини Зінаїда Потульницька та Антоніна Кушнір-Бурко, а також перший редактор "Голосу Полтавщини", недавній в'язень Соловок Микола Заборовський. У середині листопада вони скликали нараду, на якій визначили основні напрямки діяльності Полтавського комітету УЧХ: надання допомоги військовополоненим-українцям, жертвам більшовицького терору, сиротам, інвалідам та всім нужденним і знедоленим. Одночасно був створений і керівний орган комітету УЧХ – управа в складі трьох жінок, яку очолила Галина В'юн. Народилася вона в 1912 році в Яготині в родині офіцера Російської армії Івана Гришка, який у добу Української революції служив старшиною в армії Української Народної Республіки. В 1930 році Галина Іванівна була заарештована у сфабрикованій

— 111 —

енкавеесівцями справі СВУ. Звільнившись з ув'язнення, деякий час працювала на будівництві Харківського тракторного заводу. Після арешту брата в 1937 році й повторного арешту батька в 1938 році, який і загинув у застінках НКВС, Г. В'юн оселилася в Полтаві. До початку радянсько-німецької війни працювала бухгалтером в одній із радянських установ.

У Полтавському комітеті УЧХ З. Потульницька відповідала за опіку над військовополоненими, а А. Кушнір-Бурко – над жертвами більшовицького терору. Однією з активісток УЧХ була також Олександра Потапенко, дочка відомого полтавського поета Мусія Кононенка. Під час визвольних змагань 1917–1920 років вона працювала в секретаріаті Симона Петлюри, згодом – сестрою милосердя у війську УНР. У тій чи іншій мірі до роботи в полтавському комітеті УЧХ було залучено більше 100 синів і дочок Полтавщини. Колективними членами комітету стали сільські громади, підприємства й кооперативи ^[10].

^10. В'юн Г. Під знаком Червоного Хреста в Полтаві. 1941–1942: Спогад-звіт для історії // Українські вісті (б. м.). – 1973. – С. 11–13.

26 листопада 1941 року в приміщенні напівзруйнованої Полтавської школи № 27 ентузіастки благодійної справи відкрили шпиталь для військовополонених. Спочатку в ньому перебувало 350, а з січня 1942 року – майже 1300 чоловік. Там вони одержували медичну допомогу, гарячі страви й догляд. Полтавський комітет УЧХ ніякої допомоги від німецької окупаційної адміністрації не одержував й існував виключно на пожертви населення. Уже протягом перших п'яти днів від часу відкриття благодійні внески зробили 160 осіб на загальну суму більше 2 тис. крб ^[11].

^11. Голос Полтавщини. – 1941. – 7 грудня.

Із навколишніх сіл і районів потягнулися до Полтави вози з борошном, пшоном, квасолею, горохом, олією та іншими продуктами харчування. Люди жертвували також одяг, взуття та чисту білизну, яку службовці УЧХ використовували для перев'язки ран. На Різдвяні свята 1942 року із сіл Полтавського, Карлівського та Диканського районів до Полтави прибуло більше 40 возів із харчами та кілька десятків вибракуваних коней, які пішли на м'ясо для полонених. Жителі Павлівки Нехворощанського району протягом кількох днів зібрали для УЧХ шляхом добровільних пожертвувань 2978 крб. і 410 штук яєць ^[12]. У результаті дбайливого догляду й більш-менш пристойного харчування смертність серед військовополонених у полтавському концтаборі скоротилася до 80, а згодом – до 22–30 чоловік на день.

^12. Голос Полтавщини. – 1942. – 3 вересня.

Перебування в шпиталі для багатьох полонених часто ставало шляхом на волю. З цією метою на вулиці Пролетарській був влаштований свого роду "готель", у якому тимчасово перебували полонені, що вилікувалися. Лише протягом грудня 1941 року Полтавський комітет УЧХ допоміг вийти на волю більш як 300 полоненим-українцям. "Готель" УЧХ слугував також прикриттям для

— 112 —

радянського антифашистського підпілля. На посаді завідуючого господарською частиною деякий час працював один із керівників полтавського підпілля Сергій Сапіго. Полтавський комітет УЧХ утримував також Будинок інвалідів, надавав допомогу Будинку безпритульних дітей та міській лікарні № 1, у якій до середини січня 1942 року курс лікування пройшло більше 2 тис. поранених військовополонених ^[13].

^13. Дніпрова хвиля (Кременчук). – 1942. – 11 січня.

Допомога УЧХ надавалася також жертвам радянських репресій, зокрема вцілілим членам родини С. Петлюри, дружині відомого українського історика Григорія Коваленка, сім'ї письменника Андрія Хвилі, колишнім в'язням Соловок і Колими. Полтавський комітет УЧХ підтримував тісні зв'язки з обласним управлінням УАПЦ, якому для друкування церковних книг українською мовою позичив 25 тис. крб. На ці кошти єпархіальна рада УАПЦ на початку лютого 1942 року придбала молитовники та Євангелія для своїх вірних ^[14].

^14. Голос Полтавщини. – 1942. – 15 лютого.

Із перших днів існування Полтавський комітет УЧХ налагодив також зв'язки з членами похідних груп ОУН, зокрема, допоміг їм у встановленні контактів із місцевими жителями. Приватні помешкання працівників УЧХ, у тому числі А. Бурко та О. Потапенко, слугували явочними квартирами для зв'язкових українського національно-патріотичного підпілля. Довідки Полтавського комітету УЧХ часто були єдиними документами для українських патріотів.

Благодійна діяльність українського жіноцтва знаходила підтримку серед окремих німецьких вояків. Полтавському комітету УЧХ допомагали штабні офіцери Ганс Кох та Оскар Вагнер, галичани за походженням, а Роман Чайківський, службовець одного з німецьких тилових штабів, інформував активістів УЧХ про плани німців щодо них, попереджав про небезпеку. Пізніше, вже як старшина дивізії "Галичина", він загинув у боях із Червоною армією під Бродами в 1944 році ^[15].

^15. В'юн Г. Назв. праця. – С. 33.

Крім Полтавського, комітети УЧХ існували також у Лубнах, Миргороді, Зінькові, Нових Санжарах та деяких інших містах Полтавщини. До Новосанжарського комітету УЧХ, який утворився 29 грудня 1941 року, входили представники від кожного із сіл району. Головним своїм завданням комітет вважав надання допомоги інвалідам війни і військовополоненим.

У Миргороді комітет УЧХ виник 20 січня 1942 року. Протягом короткого часу його члени організували притулок для полонених, де вони проходили санітарну обробку, харчувалися, одержували ліки й махорку. Двічі на день їх годували гарячими стравами і давали по 400 г хліба. Такі ж притулки були влаштовані в Кибинцях і Петрівцях. Уповноважені Миргородського комітету УЧХ розгорнули збір пожертв серед жителів міста й району. Так, Фурса зібрав

— 113 —

4418 крб., Сергієнко – 5510 крб., Сиваш – 4270 крб. і т. д. Викладачі та співробітники керамічного технікуму пожертвували 1095 крб., службовці міської управи – 538 крб., земельної управи – 703 крб., а прихожани Успенського собору в Миргороді – 1937 крб. ^[16].

^16. Відродження (Миргород). – 1942. – 14 лютого.

Активна благодійна діяльність комітетів УЧХ, що стали центрами згуртування національних сил, викликала занепокоєння німецьких окупаційних властей. Оскільки офіційна ідеологія фашизму заперечувала навіть можливість державності у слов'ян, гітлерівці не допускали існування будь-яких організованих форм українського національного життя. 21 лютого 1942 року Зіньківська районна управа на підставі розпорядження Гадяцького гебітскомісара ліквідувала місцевий осередок УЧХ. Його кошти були передані на поточний рахунок районної управи, а продукти, одяг і взуття – табору військовополонених у Зінькові ^[17].

^17. Життя Зіньківщини. – 1942. – 25 лютого.

Переслідування УЧХ посилилося після того, як окупанти виявили його зв'язки з українським національно-патріотичним підпіллям, та переходом Полтавщини в управління німецької цивільної влади. Влітку 1942 року, згідно наказу рейхскомісара України Е. Коха, з усіх видів благодійної діяльності була дозволена лише місцева самодопомога – не зв'язані між собою благодійні громадські об'єднання, що знаходилися під повним контролем німецької окупаційної влади й очолювалися представниками допоміжної української адміністрації. Офіційно діяльність Українського Червоного Хреста була заборонена 1 серпня 1942 року ^[18].

^18. ДАПО, ф. Р-2794, оп. 1, спр. 1, арк. 29.

З усіх установ, що перебували під опікою Полтавського комітету УЧХ, продовжував діяти лише Будинок для інвалідів-військовополонених, яким завідував Ф. Р. Бацагула. Він почав працювати 1 грудня 1941 року і був розрахований на 38 ліжок. Звичайно, порівнюючи з тисячами приречених і нікому, крім своїх співвітчизників, не потрібних військовополонених, лікування й догляд у цьому закладі одержувала мізерна кількість потребуючих (у листопаді 1942 року тут перебувало лише 24 інваліди). Штат Будинку інвалідів складався із шести чоловік: завідуючого, медичної сестри, рахівника, кухарки, пралі та прибиральниці. Утримувався він за рахунок міської управи. У листопаді 1942 року кошторис Будинку інвалідів складав 9598 крб., з яких 2614 крб. становила платня обслуговуючому персоналу, 4111 крб. витрачено на продукти харчування й лише 53,2 крб. – на придбання ліків. Харчування для інвалідів складалося головним чином із мерзлої картоплі та незначної кількості інших продуктів: пшона – 37,5 кг, м'яса – 32 кг, ковбаси – 22,5 кг, гречки – 3 кг на місяць ^[19].

^19. Голос Полтавщини. – 1942. – 1 вересня.

— 114 —

У лютому 1942 року з ініціативи жінок Г. Д. Тарасенко, М. П. Медяник і Н. П. Костянтинович при відділі соціального забезпечення (піклування) Кременчуцької міської управи організовано Пункт допомоги військовополоненим. Завідувала ним Наталія Петрівна Костянтинович, а її активними помічниками були лікарі Т. К. Жванія і С. З. Киракозов, а також медсестри М. А. Гутовська й О. С. Скоморох. Допомогу хворим і калікам надавав також головний лікар міської лікарні Володимир Костянтинович Констянтинович. Медичну допомогу пункт надавав тяжко хворим військовополоненим – солдатам і офіцерам Червоної армії. Необхідну білизну, меблі й частково продукти для Пункту допомоги військовополоненим зібрали жителі Кременчука, частина продуктів надходила і від міської управи: 300 г хліба, 10 г олії, незначна кількість пшона й солі на хворого в день. Значну допомогу тяжко хворим військовополоненим надавали православні церкви Кременчука: Покровська (настоятель – отець Яновський) і кафедральний собор (настоятель – отець Роменський), які неодноразово організовували збір коштів серед віруючих.

У травні 1943 року Пункт допомоги військовополоненим, а також дитячі ясла, Будинок інвалідів, пенсіонери та інші категорії соціально незахищених людей були на вимогу німців зняті із забезпечення з бюджету міської управи, і їх утримання повністю покладалося на кременчужан. Добродійні передачі, які раніше носили епізодичний характер, відтоді стали офіційними: їх приймали кожної суботи й неділі з 8 до 12 год. дня. У цей час десятки людей із приміських сіл, пішки й підводами, спішили допомогти полоненим, хто чим міг. Продуктами з полоненими ділилися також міська лікарня й дитячі ясла, які в свою чергу перебували на утриманні населення. За півтора року існування медичну допомогу в пункті одержали більше тисячі радянських військовополонених ^[20].

^20. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 106, арк. 20.

На початку 1943 року в результаті поразок німецької армії під Сталінградом і Ель-Аламейном в Африці в ході другої світової війни почався корінний перелом. Розгром нацистської Німеччини став лише питанням часу, але гітлерівський режим, мобілізувавши всі матеріальні й людські ресурси, у тому числі й поневолених народів, продовжував уперто боронитися, відтягуючи власну агонію. Навіть незначні кошти українських органів самоврядування були забрані для потреб Третього рейху. У зв'язку з цим, відділи піклування (опіки) місцевих управ повсюдно були ліквідовані. Таким чином, починаючи з весни 1943 року, соціальним захистом населення окупованої Полтавщини займалися виключно добровільні благодійні товариства, організаторами яких висту-

— 115 —

пала Українська православна церква та нечисленна національно свідома інтелігенція, яка ще залишилася після "великого терору" 1937–1938 років. У кожному конкретному випадку на створення благодійних товариств потрібен був дозвіл німецьких гебітскомісарів. Існували товариства виключно на пожертви української людності.

У Кременчуці замість відділу піклування 1 травня 1943 року утворилося Товариство взаємної допомоги, яке очолювала президія у складі бургомістра О. Алея, Пилипенка й Некрасова. Згідно статуту, членом благодійного товариства міг стати кожний дорослий житель міста, сплативши вступний внесок у сумі 20 крб. і щомісячний – 10 крб. Кошти товариства акумулювалися за рахунок добровільних пожертв і зборів за підписними листами, а також десятивідсоткових відрахувань від церковних зборів і театральних вистав ^[21].

^21. Дніпрова хвиля. – 1943. – 25 травня.

Основним джерелом надходжень до каси благодійного товариства були добровільні пожертви жителів Кременчука та навколишніх сіл. Незважаючи на те, що в умовах німецько-фашистської окупації люди жили в неймовірних злиднях, вони все ж знаходили можливість поділитися останнім ще з більш нужденними: сиротами, інвалідами, військовополоненими. Уже протягом перших місяців існування благодійного товариства серед селян Кременчуцького району зібрали більше 130 тис. крб, а станом на 18 серпня 1943 року на рахунку товариства вже було 355221 крб. добровільних внесків, у тому числі 65416 крб. зібраних за підписними листами. Із цих коштів 29220 крб. було видано інвалідам у вигляді одноразової допомоги, 208738 крб. – табору військовополонених, дитячим садкам і Будинку інвалідів. Останній був розрахований на утримання 100 чоловік і мав невелике підсобне господарство: 11 га землі, 2 коней і 2 корови. Благодійне товариство забезпечувало також безкоштовними обідами біженців і надавало медичну допомогу інвалідам у лікарнях Кременчука ^[22].

^22. Дніпрова хвиля. – 9 вересня.

Благодійний комітет у Полтаві з дозволу гебітскомісара був створений у кінці 1942 року. До його складу ввійшли бургомістр П. Галанін, який зайняв цю посаду на початку квітня 1942 року після страти німцями Ф. Борківського, професори Г. Ващенко і Михайловський, також Фісун, Гречановський, Голобородько та ін. До комітету перейшла і частина співробітників закритого німцями Полтавського комітету УЧХ. Зокрема, П. П. Марченко працював у ньому членом медичної комісії, яка встановлювала інвалідність хворим і пораненим жителям міста. Мобілізацію коштів для потреб соціально незахищених верств населення комітет проводив головним чином через під-

— 116 —

писні листи. Так, 10 грудня 1942 року на зборах власників комісійних магазинів у такий спосіб було зібрано більше 40 тис. крб. Найбільші пожертви зробили Іван Дмитренко – 5 тис. крб., Середа – 4 тис., Карпов і Симоніс – по 3 тис. і т. д. ^[23].

^23. Голос Полтавщини. – 1942. – 18 грудня.

У Гадячі Товариство взаємодопомоги (голова – Вержбицький) виникло в листопаді 1941 року. Спочатку його членами були майже виключно пенсіонери. Воно надавало своїм членам безвідсоткові короткотермінові позики від 30 до 100 крб. У 1942 році до товариства почали вступати робітники і службовці місцевих підприємств та установ. Членські внески становили один відсоток від заробітної плати його членів. Наказом гадяцького гебітскомісара від 3 червня 1943 року Товариство взаємодопомоги було реорганізоване на "Місцеву допомогу" – добровільну (точніше – добровільно-примусову) організацію, членами якої могли стати всі бажаючі з метою надання матеріальної допомоги сиротам, інвалідам, жертвам війни, престарілим тощо. Кошти "Місцевої допомоги" складалися із вступних і членських внесків, пожертв грошима, предметами першої необхідності та продуктами харчування. Допомога надавалася як у вигляді безвідсоткових позик грошима, так і безповоротно ^[23-а].

^23-а. ДАПО, ф. Р.-2803, оп. 1, спр. 1, арк. 6.

У Чорнухах Комітет взаємодопомоги "Відродження" виник з ініціативи Володимира Греся – відомого в 1920 році ватажка повстанців проти більшовицького режиму під ім'ям "отаман Ґонта", який на початку радянсько-німецької війни повернувся з Кубані до рідних країв. Влітку 1943 року членами комітету були 2152 жителів району. Його фонд складався з грошових і натуральних надходжень членів. Станом на 9 липня 1943 року до "Відродження" надійшло 83862 крб., 24815 кг картоплі, 8613,4 кг різного хліба, 398 одиниць одягу й білизни, 718 штук посуду, 1595 яєць, а також бинти, марля, вата, сушені фрукти, сало та ін. – усього на суму 107467 крб. 35 коп. Матеріальна допомога з фондів "Відродження" надавалася лікарням, дітям-сиротам, інвалідам, людям похилого віку та всім, хто не мав засобів до існування. Усього допомоги було видано на суму 31 373,4 крб., з них безповоротно – 19478,4 крб., решту позичено ^[23-б].

^23-б. ДАПО, ф. Р.-2499, спр. 18, арк. 12.

У квітні 1943 року засноване благодійне товариство "Братерство" в Миргороді. Ініціатором його створення виступили Куличенко, якого обрали головою товариства, лікар Борзило, завідуючий аптекою Капелька, інспектор відділу народної освіти Бакало та завідуючий майстернею шевців Колісник. Згідно статутних засад, товариство ставило собі за мету піклуватися про сиріт, старих і немічних, влаштовувати дитячі садки і ясла, надавати безкоштовну

— 117 —

медичну допомогу хворим, організовувати громадське харчування для інвалідів та ін. Активісти товариства відразу ж роз'їхалися по селах району з метою збору коштів для допомоги нужденним ^[24].

^24. Миргородські вісті. - 1943. - 25 квітня.

Діяльність Пирятинського товариства взаємодопомоги поширювалася на Гребінківський, Драбівський, Ковалівський, Яготинський і Згурівський райони, де воно мало свої філії, очолювані уповноваженими. До участі в товаристві були залучені десятки людей, головним чином із числа віруючих та сільської інтелігенції. Вступний внесок складав 5 крб., а щомісячна плата – 3 крб. Завдяки пожертвам населення і членським внескам товариство взяло на своє утримання всі інвалідні та дитячі будинки Пирятинського гебіту. На кошти товариства в Пирятині була відкрита їдальня для 150 підопічних інвалідів та немічних стариків.

Із метою мобілізації коштів на доброчинні справи Пирятинське товариство взаємодопомоги вдавалося до різноманітних методів, проводячи з дозволу окупаційних властей численні масові заходи. 13 червня 1943 року в міському лісопарку "Масальське" влаштувало багатолюдне народне гуляння, під час якого вдалося зібрати 3640 крб. (вхідний квиток коштував 5 крб.). На початку серпня цього ж року товариство провело лотерею, де розігрувалися різноманітні необхідні для селян речі: шкіра на чоботи, черевики, ліжка, миски, чавуни, граблі, мотузки, двоє поросят і дві картини. Квиток для участі в лотереї коштував 5 крб. Виручені кошти були використані для надання допомоги жертвам війни: сиротам, інвалідам і вдовам ^[25].

^25. Рідна нива (Пирятин). - 1943. - 17 квітня.

Утворене в квітні 1942 року Шишацьке благодійне товариство "Громадська допомога" протягом першого місяця свого існування зібрало з громадських дворів і серед населення району близько 11 тис. крб. членських внесків та пожертвувань, головним чином продуктами харчування. У тяжку годину воєнного лихоліття люди ділилися з нужденними останнім: картоплею, пшоном, олією тощо. На зібрані кошти благодійне товариство відкрило і взяло на своє утримання невеликий притулок для інвалідів у Шишаках, у якому перебувало 18 чоловік ^[26].

^26. Миргородські вісті. - 1943. - 30 травня.

Збір пожертв для знедолених і нужденних набрав серед полтавців масового характеру. Щоб надати їм допомогу, благодійні товариства вдавалися до різноманітних засобів, залучаючи до доброчинної роботи різні верстви українського суспільства: церкву, "Просвіти", колгоспників – членів громадських дворів, сільську інтелігенцію. У Великобагачанському районі товариство "Допомога" протягом перших двох місяців свого існування зібрало з-поміж селян 114 тис. крб., 2 т зерна, 3 т картоплі, 1200 яєць та ін. ^[27]. У Лохвиці під час вис-

^27. Миргородські вісті. - 1 липня.

— 118 —

тав у міському театрі в антрактах періодично влаштовувалися аукціони, кошти від яких ішли на потреби благодійного товариства "Братерство". У Ковердинобалківській сільській управі ентузіастами благодійної справи виступали Басенко і Делія. Завдяки їхній подвижницькій роботі серед жителів села було зібрано і передано товариству "Громадська допомога" 5522 крб. ^[28].

^28. Лохвицьке слово. - 1943. - 3 липня.

Про обсяги матеріальної допомоги свідчать статистичні дані по Машівському району. Тут благодійне товариство, яке існувало при районній управі, протягом літа 1942 року надало допомогу 8247 особам, серед яких були військовополонені, біженці, сім'ї репресованих радянською владою людей, престарілі та батьки, чиїх дітей вивезли на примусові роботи до Німеччини ^[29].

^29. Голос Полтавщини. - 1942. - 20 вересня.

Крім благодійних товариств, допомогу найбільш знедоленим надавали також органи допоміжної української адміністрації та громадські двори. Площанська сільська управа Решетилівського району (Староста – Юрин) одноразову допомогу сільськогосподарськими продуктами надавала багатодітним сім'ям, непрацездатним односельцям та родинам репресованих. Зокрема, з урожаю 1942 року їм було роздано 2400 кг зерна. Згідно з розпорядженням старости Новосанжарського району П. Коряка, одноразову допомогу в розмірі 100–200 крб. одержували також біженці, які з різних причин опинилися на теренах району без засобів до існування. Збори пожертв у районі проходили регулярно. Незважаючи на скрутне матеріальне становище населення і постійні побори з боку німців, полтавці ділилися останнім: грошима, одягом, картоплею, квасолею, борошном, крупами, олією та ін. Із тієї кількості продуктів (від 100 г олії до 2–3 кг картоплі чи борошна), які жертвували люди на благодійні цілі, видно, в якій бідності перебували полтавці і, допомагаючи ближньому, вони часто відривали від себе останнє. Напередодні Різдва 1942 року члени громадського двору "Вільний степ" Новосанжарського району, крім продуктів, зібрали 384 крб. Крім того, місцевий драматичний гурток із виручених за спектаклі грошей передав на доброчинну справу 500 крб. ^[30].

^30. ДАПО, ф Р-2342, оп. 1, спр 17, арк 9.

Благодійну діяльність церкви та громадськості Полтавщини вирішили використати у своїх цілях німці. Уже взимку 1941/42 років стадо зрозумілим, що розрахунки на "блискавичну війну" провалилися і перед Німеччиною постала примара затяжної війни, до якої вона була не готова. Тому серед населення окупованих територій СРСР оголосили збір теплого одягу для німецьких вояків. Оскільки добровільно здавати речі мало хто хотів, збір відбувався у примусовому порядку. Так, для 87 громадських дворів (12261 господарство) Но-

— 119 —

восанжарського району німці встановили завдання зібрати 150 кожухів. "Виконати його, – говорилося в розпорядженні районної управи, – потрібно було за будь-яку ціну, "навіть за потреби за допомогою поліції" ^[31].

^31. ДАПО, Р-2338, оп. 1, спр. 4, арк 4.

У Полтаві збір теплого одягу для німецьких вояків тривав три дні. Кількість зібраних кожухів і валянок була такою великою, що перевищила встановлене завдання, із 24 січня 1942 року збір припинили. Голова міської управи Ф. Борківський через газету "Голос Полтавщини" висловив подяку жителям міста за допомогу німецьким воякам.

На початку другої воєнної зими асортимент теплого одягу для німецьких вояків був значно розширений: здачі підлягали також піджаки й фуфайки. Враховуючи, що більшість полтавців не бажала одягати окупантів, німці добровільно-примусовий принцип доповнили матеріальним заохоченням: за здані речі платили окупаційними марками та видавали премії горілкою і махоркою. У селах Лубенського району теплих речей було здано на 44 762 крб., а в самих Лубнах – на 85 тис. "Рекордсменами " стали жителі села Березоточі, які здали теплих речей на 12790 крб. й одержали в якості премії 140 л горілки й 70 кг махорки, та селяни Халепців –1963 крб., 23 л горілки й 11 кг махорки ^[32]. Населення Покровобагачанського району, крім грошей за зібраний для вояків німецького вермахту теплий одяг отримало 171 л горілки і 835 пачок махорки.

^32. ДАПО, ф. Р-2434, оп. 1, спр. 3, арк 138.

Спекулюючи на властивих для українського народу почуттях милосердя й гуманізму, німці почали пов'язувати збирання пожертв для радянських військовополонених із подарунками для вояків вермахту. Нав'язана німцями спільна акція була проведена на Полтавщині напередодні Великодня 1942 року. Згідно розпорядження старости Зіньківського району О. Дехтярьова, гуманітарна допомога мала збиратися одночасно для військовополонених і "німецьких вояків, які своєю кров'ю жертвують для звільнення народів і нашої неньки-України від більшовицького ярма" ^[33]. Для військовополонених дозволялося жертвувати продукти харчування, гроші, одяг і взуття, а для німців – лише квіти, гроші і крашанки.

^33. ДАПО, ф. Р-2701, оп. 1, спр 11, арк 2.

Цікаво зіставити розміри зроблених зіньківчанами пожертв за даними, що збереглися в документах, по окремих селах, установах і підприємствах району.

Як видно з таблиці, населення Зіньківщини робило більш вагомі пожертви для німецьких вояків, ніж для радянських військовополонених. Безумовно, що "подарунки" для вояків вермахту робилися під тиском окупаційної влади, але незрозуміло, що заважало людям робити значніші пожертви для своїх співвітчизників?

— 120 —

Назва підприємств і установ	Зроблені пожертви
Назва підприємств і установ	Для німців	Для радянських військовополонених
Шкіряний завод	185 крб.	—
Зіньківська церква	700 крб.	300 крб.
Цегельня	375 крб.	178 крб.
с Бірки	2000 крб., 1000 шт. яєць	1113 крб, 448 шт. яєць, 178 кг сухарів, 10 кг борошна, 56 кг печеного хліба
Новаківський громадський двір Тарасівської сільської управи	573 крб., 286 шт. яєць	60 кг картоплі, 13 кг борошна, 35 паляниць
Громадський двір с. Куйбишевого Тарасівської сільської управи	725 крб, 266 шт. яєць	129 крб, 69 шт. яєць, 47 кг картоплі, 22 кг борошна, 5 кг пшона, 14 кг сухарів
Яновщинська сільська управа	307 крб, 206 шт. яєць	200 кг картоплі, 35 паляницт, 40 кг борошна
Загрунівська сільська управа	179 крб.	171 крб. ^[34]

^34. ДАПО, ф. Р-2701, оп. 1, спр 11, арк 24, 37, 54, 61, 90.

У міру погіршення становища Німеччини на фронтах другої світової війни збільшувалися і побори для Третього рейху з підневільних народів, як у формі податків та повинностей, так і в формі "подарунків". Напередодні Великодня 1942 року з жителів Полтави було зібрано стільки грошей для придбання "подарунків" пораненим німецьким воякам, що 19640 крб. залишилися невикористаними, і бургомістр П. Галанін передав їх німецькому Червоному Хресту.

Отже, в умовах німецько-фашистської окупації централізованої допомоги соціально незахищеним верствам населення Полтавщини, як і всієї України, не існувало. Найбільш нужденними і знедоленими опікувалися благодійні товариства, які утворювалися з ініціативи церкви та самих полтавців, як вияв їхнього милосердя й любові до ближнього. Завдяки доброчинній діяльності полтавців було врятовано життя тисячам військовополонених, сиротам, інвалідам, старим і немічним. Із поверненням радянської влади в 1943 році будь-яку благодійну діяльність заборонили.

— 121 —

Розділ IV
АНТИФАШИСТСЬКИЙ РУХ ОПОРУ

§ 1. Партизанський рух

У ПЕРЕДВОЄННИЙ час радянська військова доктрина мала виразно наступальний характер. Тому ні армія, ні народ не були морально підготовлені до можливих поразок Червоної армії на фронті, до затяжної і виснажливої війни, до підпільної і партизанської боротьби на власній території. Лише після перших поразок Червоної армії, коли стало зрозумілим, що воєнні дії вестимуться на території СРСР, радянське державне і партійне керівництво почало вживати термінових заходів щодо організації масового антифашистського Руху опору. Його складовими частинами були радянське підпілля і партизанський рух.

29 червня 1941 року Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли директиву для партійних і радянських організацій прифронтових областей, яка вимагала перебудови всього життя на воєнний лад. Особлива увага приділялася в ній організації масової партизанської боротьби в тилу ворога, адже неминучість окупації німцями частини території СРСР стала очевидною. На виконання цієї директиви постановою ЦК КП(б)У від 5 липня було створене республіканське управління по організації і керівництву партизанськими загонами, диверсійними групами і винищувальними батальйонами на чолі з Тимофієм Строкачем – заступником наркома внутрішніх справ УРСР, начальником управління прикордонних військ НКВС УРСР, воно надавало допомогу місцевим партійним і радянським органам у створенні, озброєнні та матеріально-технічному забезпеченні цих військових формувань, керувало їх бойовою діяльністю.

18 липня 1941 року ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР прийняли спільну постанову "Про організацію боротьби в тилу німецьких військ". У ній нічого не говорилося про конкретні форми такої боротьби, але наголошувалося на керів-

— 122 —

ній і спрямовуючій ролі в ній Комуністичної партії. Для керівництва партизанським рухом і антифашистським підпіллям у системі НКВС було створене 4-е головне управління.

Першими збройну боротьбу на окупованій німцями території України мали почати розвідувально-диверсійні групи, формуванням яких займалися органи НКВС, починаючи з липня 1941 року. Начальник Полтавського обласного управління НКВС Н. Д. Бухтіаров повідомляв до НКВС УРСР, що для розвідувальної роботи в тилу противника на правий берег Дніпра переправлено 93 особи, у тому числі золотоніським райвідділом НКВС – 22, градизьким – 28, кременчуцьким – 23. Крім того, підготовлено для направлення в німецький тил ще 105 осіб. Із них один загін (три групи) чисельністю 60 чоловік знаходиться в Золотоноші, другий (30 чоловік) – у Полтаві, третій (15 чоловік) – у Пирятині.

31 серпня з диверсійно-розвідувальною метою до Кіровоградської і Дніпропетровської областей для постійної роботи в тилу ворога, була послана група у складі чотирьох осіб. Із цією ж метою на територію Київської, Вінницької, Кіровоградської і Дніпропетровської областей направлені агенти "Сидоров", "Лихович" і "Лазарев". Із 1 по 7 вересня на Правобережну Україну були послані резидентські групи, які очолювали "Білий", "Сидоров" і "Кирилов" ^[1]. Зв'язок із резидентами й розвідувально-диверсійними групами здійснювався через зв'язкових.

^1. Органи державної безпеки на Полтавщині (1919-1991). - Полтава АСМІ, 2005. - С 94-95.

Проте створити широко розгалужену диверсійно-розвідувальну мережу на Правобережній Україні не вдалося. Майже вся направлена в тил ворога радянська агентура з-за лінії фронту не повернулася і ніяких даних про свою роботу не повідомила. Скоріше за все, вони або самоусунулися від виконання поставлених завдань і затаїлися, щоб зберегти своє життя, в очікуванні чия візьме в боротьбі двох тоталітарних режимів, або були викриті німцями і знищені.

Повним провалом закінчилася і спроба полтавських енкавеесівців створити партизанські загони особливого призначення. 4-м відділом обласного УНКВС організовано і перекинуто в тил ворога 7 таких загонів, 6 із них складалися з міліціянтів Чернівецької і Станіславської областей, які були направлені туди зі східних областей України та Росії протягом 1939–1940 років і евакуювалися слідом за відступаючою Червоною армією, а також один – із співробітників полтавської міліції.

Загін станіславської міліції під командою А. П. Яковлева в супроводі заступника начальника 4-го відділу УНКВС Хохлова 17 вересня 1941 року прибув до Дніпра в районі села Ульянівки. Його мали переправити на правий

— 123 —

берег, але виявилося, що там сконцентровані значні сили німців. Тому загін ні з чим повернувся назад і, уникнувши оточення разом з арміями Південно-Західного фронту, 29 вересня опинився в Карлівському районі. У листопаді цього ж року він прибув до 4-го відділу УНКВС, який знаходився в селищі Мєловому Ворошиловградської області, і прозвітував про свої бойові дії. Проте під час опитування в показаннях партизан помітили суперечності. Це викликало підозру в пильних чекістів. Проведене слідство встановило, що при наближенні до Карлівки німців загін, уникаючи вступати з ними в бій, відступав у напрямку Воронежа, а потім прибув до Мєлового. Таким чином з'ясувалося, що загін у тилу ворога не був, участі в боях не брав, а представлені начальству звіти – вигадані. Перед прибуттям до 4-го відділу УНКВС командир загону проінструктував бійців щодо лінії поведінки, погрожуючи розстрілом кожному, хто розповість правду. Подальшим розслідуванням "діяльності" цього загону займалася Особлива інспекція контррозвідки НКВС УРСР.

Інший загін під командуванням Глушка, який 18 вересня направили у німецький тил, розпався через боягузтво командира та його бійців, так і не здійснивши жодної бойової операції.

На теренах Диканського району партизанську боротьбу мав розгорнути створений із станіславських міліціянтів загін під командою В. Г. Білоконя. Його забезпечили достатньою кількістю зброї та продовольства і 13 вересня загін вирушив до місця призначення. Але через небажання воювати з німцями він розпався. Його бійці повернулися до своїх сімей, які під німецькою окупацією мешкали в Полтавській і Кіровоградській областях.

Не виявляв бажання воювати з німцями й загін чернівецької міліції під командою С. І. Дудника. Поховавши зброю, його бійці жили на глухих хуторах Михальовому та Кам'яному за 12 км від Котельви, мирно співіснуючи з місцевою окупаційною адміністрацією. Не робили вони спроб зв'язатися з партизанськими загонами, що діяли на теренах Миргородського, Шишацького та Гадяцького районів. Свою бездіяльність пояснювали відсутністю поблизу німецьких військових частин. Німці їх не турбували, а вони – німців.

11 січня 1942 року командир загону послав комісара Я. І. Золотарьова за лінію фронту, щоб зв'язатися з керівництвом 4-го відділу НКВС УРСР. Завдання комісар виконав, двічі перейшовши лінію фронту, і 17 лютого повернувся до загону. Він передав наказ НКВС УРСР активізувати бойові дії проти німців, установити зв'язок з іншими партизанськими загонами та організувати диверсії на залізниці. Для виконання поставлених завдань керівництво 4-го відділу обіцяло доставити літаком 100 кг толу, бікфордів шнур і детона-

— 124 —

тори. С. Л. Дудника було попереджено, що в разі подальшої бездіяльності НКВС УРСР розцінюватиме його поведінку як зрадника й запроданця. Подальша доля цього загону невідома ^[2].

^2. Органи державної безпеки на Полтавщині (1919-1991). - Полтава АСМІ, 2005. - С. 99 -101.

Одночасно з формуванням партизанських загонів особливого призначення, яким займалися виключно органи НКВСу, кожному з районів області, починаючи з серпня 1941 року, створювалися також партизанські загони з місцевих жителів, адже виникла реальна загроза окупації німцями Полтавщини. Крім начальників райвідділів НКВС їх формуванням займалися і перші секретарі райкомів КП(б)У. Роботу зі створення партизанських загонів контролював контррозвідувальний відділ обласного управління НКДБ, а після об'єднання на початку серпня 1941 року наркоматів внутрішніх справ і держбезпеки – 2-е відділення 4-го відділу УНКВС.

Під час перевірки органами держбезпеки стану винищувальних батальйонів із бійцями проводилися індивідуальні бесіди на предмет залишення їх у тилу ворога для ведення партизанської війни. У першу чергу відбиралися колишні партизани часів громадянської війни. Майбутні партизани звільнялися від мобілізації до Червоної армії, підписували письмову заяву і давали партизанську клятву такого змісту: "Я, червоний партизан, даю партизанську клятву перед своїми бойовими товаришами – червоними партизанами, що буду сміливим, дисциплінованим, рішучим і нещадним до ворога.

Я клянуся, що ніколи не видам свого загону, своїх командирів, комісарів і товаришів-партизанів, завжди буду зберігати партизанську таємницю, якщо б навіть це мені коштувало життя. Я буду до кінця вірним Батьківщині, партії, своєму вождю, вчителю товаришу Сталіну. Якщо ж я порушу цю священну партизанську клятву, нехай на мене впаде сувора партизанська кара" ^[3].

^3. Органи державної безпеки на Полтавщині (1919-1991). - Полтава АСМІ, 2005. - С. 102 -104.

За весь час перебування в загоні за партизанами зберігалася середня заробітна плата за місцем роботи до війни.

Станом на 11 серпня 1941 року в партизани зголосилося піти 3267 чоловік, з яких сформовано 62 загони, 113 диверсійних груп (412 чоловік), що мали діяти на залізничних станціях та промислових підприємствах, і 232 диверсанти-одинаки для ведення самостійної підривної роботи в тилу ворога ^[4]. Робота з формування партизанських загонів продовжувалася й далі. На 4 вересня на Полтавщині вже було створено 81 партизанський загін чисельністю 3696 осіб. На озброєнні вони мали 67 кулеметів, 2815 гвинтівок, 1033 гранати і близько 1 млн. набоїв ^[5].

^4. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 112, арк 124-127.

^5. Органи держбезпеки на Полтавщині... - С. 101.

Проте фронт, що стрімко наближався, вносив свої корективи в організацію антифашистського Руху опору у ворожому запіллі. Основними його фор-

— 125 —

мами визнано поєднання партизанських і підпільний методів боротьби. Корективи були внесені й у структуру партизанських формувань: від створення диверсійних груп і підготовки диверсантів-одинаків довелося відмовитися. У результаті органами НКВС спільно з райкомами КП(б)У створено 151 партизанський загін, які мали діяти на теренах Полтавської області, а три загони у складі 85 чоловік повинні бути направлені для розгортання партизанської боротьби на Правобережній Україні.

Усього для підпільної і партизанської боротьби в німецькому запіллі було залишено 2900 чоловік – решта відсіялися в процесі формування загонів. Серед загального числа партизанів комуністів було 1864, комсомольців – 17, решта – позапартійні. Для керівництва Рухом опору Полтавський обком КП(б)У залишив 135 секретарів міськкомів і райкомів партії, 150 комуністів із досвідом партизанської боротьби в період громадянської війни і 150 політичних комісарів ^[6].

^6. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк 6-7.

Принцип підбору командних кадрів для партизанської війни був чисто номенклатурним: партійні функціонери (перші або другі секретарі райкомів партії), які не мали ні військових знань, ні досвіду ведення війни в тилу ворога, але могли командувати всім, призначалися не лише комісарами (політичними керівниками), але й командирами партизанських загонів. Самі загони були дрібними, формувалися наспіх, не мали відповідного військового вишколу, спеціальних засобів диверсійної боротьби і зв'язку. Цей недолік якоюсь мірою намагалися компенсувати на спеціальних підготовчих курсах.

У першій половині липня 1941 року згідно з рішенням ЦК КП(б)У в Києві створена республіканська партизанська спецшкола, а в областях – короткотермінові курси при обкомах партії. На початку серпня таку спецшколу організовано і в Полтаві. Її очолив В. А. Наріжний. Протягом місяця в школі потрібно було підготувати близько 800 чоловік, але одночасно в ній могли навчатися лише 150–200 курсантів.

Першими пройшли навчання майбутні партизани придніпровських районів (Золотоніського, Кременчуцького, Градизького та ін.), яким найперше загрожувала німецька окупація. Протягом п'яти днів курсантів готували головним чином до проведення диверсій на транспорті, підриву мостів, залізниць тощо. На початку вересня 1941 року школу відвідав М. С. Хрущов. На імпровізованому мітингу він закликав присутніх до розгортання всенародної боротьби проти німецьких загарбників. Останній випуск полтавська спецшкола зробила напередодні окупації області. Це був в основному комсомоль-

— 126 —

ський випуск: із 150 курсантів 120 було дівчат – майбутні розвідницяі й підпільниці ^[7].

^7. Зоря Полтавщини. – 1993. – 22 січня.

Згідно з рішенням ЦК КП(б)У, для підпільників і партизан були виділені значні цінності, що зберігалися в Полтавському обласному відділенні Держбанку, в тому числі з Полтавського краєзнавчого музею, евакуйовані з Кіровограда та здані населенням у фонд оборони, – усього на суму близько 100 тис. крб. ^[8].

^8. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 112, арк 139.

Для партизан також заздалегідь закладались продовольчі бази й запаси зброї, про які знали лише особливо довірені особи. Так, у Карлівському районі у другій половині серпня 1941 року бази закладено в декількох місцях: у Климівському лісі у 35 ямах заховали 5 т боєприпасів, по півтони цукру, сала, горілки і вина, 20 пар чобіт, 30 гвинтівок і ручний кулемет; у Федорівському лісі – 500 л спирту, півтони борошна, 100 кг сала і 50 кг паперу; у Варварівському лісі – 500 л спирту і 100 кг паперу; у Голобородьківському лісі – кілька ящиків медикаментів і хірургічні інструменти ^[9].

^9. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 50, арк 8.

У Козельщинському районі для партизанів заготовили 4 бочки оселедців, 4 лантухи цукру, 20 пудів сала і 3 ящики цигарок; у Новосанжарському – 3 т борошна, 2 т м'яса-солонини, 1,5 т цукру, 400 кг масла, 400 л горілки, 50 пальт, 100 пар білизни, 4 кулемети і 80 гвинтівок; у Чутівському – 2 ручних кулемети, 28 гвинтівок, 200 гранат, 20 ящиків патронів, 500 кг борошна, 400 кг солі, 300 кг цукру, 200 кг м'яса-солонини, 100 кг сала, 600 л спирту, 5 ящиків цигарок, 4 ящики махорки, 10 полушубків, 100 метрів мануфактури, 150 кг шкіри і 50 шапок ^[10]. Проте не всі запаси зброї і харчів, які призначалися для партизанів, удалося своєчасно вивезти до лісів і надійно заховати. У Лубнах вони до останнього дня евакуації зберігалися на складах і були захоплені німцями.

^10. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 50, арк 22.

Більшість закладених баз була видана німцям уже в перші дні окупації. Так, у Дейкалівці Зіньківського району партизанські бази видав голова сільського споживчого товариства Григорій Іщенко, у Бірках – завгосп місцевого колгоспу "Більшовик" Григорій Балаклій, якого німці призначили старостою села, але через два місяці розстріляли. У Лютенських Будищах продукти для партизанів зберігалися по хатах колгоспників. Частину їх видав німцям Дем'ян Артеменко, а решту з'їли самі колгоспники ^[11]. У Карлівському районі партизанські бази видав інструктор райкому партії Я. Федорусь та місцеві лісники, в Опішненському – завідуючий військовим відділом райкому партії Сабадир, у Чутівському – самі партизани, у Новосанжарському – вчитель Клименко, у Кобеляцькому дві бази видав німцям зрадник Д. Приходько, а чотири з'їли партизани, які до лісу не пішли, а залишилися вдома.

^11. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 50, арк 4.

— 127 —

Залишений у тилу ворога секретар Кишеньківського райкому КП(б)У по кадрах А. Ф. Шкряба ціною зради хотів врятувати собі життя і видав німцям членів партизанських груп району та закладені для них бази, але все одно був розстріляний ними ^[12]. У Великокринківському районі про місце знаходження партизанських баз повідомив німців також секретар райкому партії Давиденко, який з'явився до них із повинною.

^12. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк 70.

Таким чином, сформовані на Полтавщині партизанські загони фактично залишилися без запасів продовольства та зброї і поповнювати їх доводилося уже у ворожому оточенні. Якщо продовольство можна було взяти в селян та громадських дворах, то зброю і боєприпаси – або у ворога в боях, або збирати в місцях недавніх боїв. Проте не лише ці причини стали на заваді розвитку партизанського руху на Полтавщині. Багато наспіх створених партизанських загонів розпалися ще напередодні окупації області німцями частково з вини їх керівників, а більше через небажання партизан ризикувати своїм життям у боротьбі з ворогом. Про долю сформованого органами НКВС УРСР партизанського загону в Полтаві свідчить його учасниця А. П. Скребітько. Народилася Анна Петрівна 1911 року в Полтаві. У 1937 році стала секретарем обкому комсомолу по кадрах. У 1939 році вступила на заочне відділення історичного факультету Київського педагогічного інституту імені Горького, який закінчила напередодні радянсько-німецької війни.

Полтавські партизани вирушили до лісу поблизу села Слобідки напередодні окупації міста. Загін був достатньо "забезпечений зброєю, золотом і грошима", але секретар підпільного міськкому КП(б)У А. С. Черненко під приводом необхідності піти в розвідку до Полтави залишив загін і втік на схід разом із відступаючими частинами Червоної армії. Слідом зникли й інші командири загону: Лактіонов під приводом, що в нього розболівся живіт, а Окуневич без всякого приводу. Така поведінка керівників деморалізувала рядових бійців загону і вони розійшлися по домівках: нехай, мовляв, воюють інші ^[13]. Зіньківський партизанський загін мав очолити перший секретар райкому партії П. Т. Сороковий, але при наближенні ворога він утік у глибокий радянський тил і пізніше його виключили з рядів КП(б)У. Першим секретарем підпільного райкому партії призначили В. Я. Сука, а другим – А. Й. Погребняка. Усього для підпільної роботи на Зіньківщині було залишено 15 чоловік, які одночасно мали скласти й основу партизанського загону. Із приходом німців ніяких активних дій проти них партизани не чинили, позаяк разом із базами були видані зрадниками. Уцілілі партизани поховалися по

^13. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 352, арк 2.

— 128 —

глухих селах і хуторах району: Загрунівці, Лютенських Будищах, Троянівці та Хмарівці ^[14].

^14. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк 47.

Створений у Лубенському районі партизанський загін мав очолити секретар райкому КП(б)У І. Цімма, але він дезертирував при наближенні німецьких військ. Залишені без керівництва партизани розійшлися хто куди в перші ж дні окупації. Більшість з них була виявлена й розстріляна німцями ^[15].

^15. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 50, арк 13.

У Кобеляцькому районі в серпні 1941 року створено три партизанських загони по 15–20 чоловік у кожному, але при наближенні німців частина партизан відійшла разом із відступаючими частинами Червоної армії, а ті, що залишилися, як зазначалося в інформації райкому партії від 3 листопада 1944 року, "в період тимчасової окупації роботи ніякої не проводили" ^[16]. Не встиг стати на шлях боротьби з ворогом і Пирятинський загін, позаяк уже в перші дні окупації записані до нього Логвиненко й Карпенко видали партизанів і підпільників німцям.

^16. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 50, арк 18.

В Оболонянському районі заздалегідь було створено п'ять партизанських груп по 12–16 чоловік у кожній, але як зазначалося у звіті райкому партії від 21 листопада 1944 року, "до роботи вони не приступили, а у вересні 1941 року припинили своє існування з причин неорганізованості керівників цих загонів, непідготовленості самих загонів і боягузтва самих комуністів" ^[17].

^17. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 50, арк 19 зв.

Така ж доля спіткала і три утворених в Опішненському районі загони загальною чисельністю 118 чоловік. Полтавський підпільний обком КП(б)У покладав на них великі надії, адже район прилягав до котелевських лісів і мав сприятливі умови для розгортання партизанської війни, але частина партизан дезертирувала у радянський тил, а більшість добровільно здалася німцям і була розстріляна. Ті ж, що врятувалися від розправи, переховувалися і бойових дій проти німців не чинили. У березні 1942 року поліція вистежила колишнього голову Глинської сільської ради Василя Ткаченка, який переховувався на горищі у своїх родичів у селі Міські Млини. Коли поліція оточила хату, він кинув гранату, поранив одного поліцая і втік. Улиту Ткаченко та її сина Андрія, які прихистили партизана, поліцаї арештували й повісили в Котельві. Через кілька днів В. Ткаченка затримав староста Млинківського громадського двору, коли він перепливав човном Ворсклу, щоб дістати в селян продуктів. 21 квітня 1942 року його стратили в Диканьці.

Найбільш сприятливим за природними умовами для розгортання партизанської боротьби був багатий лісами Котелевський район. Тут для партизанської і підпільної роботи чекісти відібрали близько 60 чоловік. Партизанський загін очолив секретар Котелевського райкому КП(б)У Денис Артемо-

— 129 —

вич Наливайко. Із наближенням німців він наказав партизанам піти до створених у лісі баз, але частина з них розбіглася по домівках, а частина відійшла з Червоною армією у тил. У загоні залишилося лише 11 чоловік, із них двом було наказано легалізуватися й готуватися до підпільної роботи у ворожому запіллі. Відразу ж після приходу німців К. Борисенко і М. Житко, яких райком партії залишив у підпіллі, виявилися зрадниками, видали німцям закладені бази і партизан. Зрадниками стали і п'ятеро інших підпільників. Майже всі залишені для боротьби з ворогом котелевці були схоплені й розстріляні. На початку лютого 1942 року поліція схопила і Д. А. Наливайка. У 1944 році два зрадники були заарештовані органами НКВС і понесли заслужену кару.

Під час першого наступу Червоної армії в лютому 1943 року з решток партизанів, які залишися в живих, червоноармійців, що потрапили в оточення в 1941 році й залишилися на теренах Котелевщини, та окремих патріотів виник невеликий партизанський загін чисельністю близько 30 чоловік, який очолив оточенець Т. Г. Шевченко. Вони встановили зв'язок із командуванням 309-ї стрілецької дивізії і успішно діяли у ворожих тилах, руйнували комунікації та поставляли розвідувальні дані радянському командуванню. 10 березня 1943 року 15 партизан разом із Т. Г. Шевченком були зараховані до розвідувальної роти 309-ї дивізії. У той же день Червона армія під ударами німців залишила Котельву ^[18].

^18. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 218, арк 6-8.

У Кременчуці партизанський загін у кількості 45 чоловік був сформований міським відділенням НКВС 15 серпня 1941 року. Очолив його Волошин. Позаяк Кременчук був важливим стратегічним об'єктом, де сходилися залізничні й водні шляхи сполучення, партизани мали руйнувати ворожі комунікації, виводити з ладу рухомий склад залізниць і підірвати міст через Дніпро. Проте поставленого завдання вони не виконали. Ще до відходу радянських військ загін розділили на три групи, кожна з яких мала діяти самостійно. Під командою Волошина залишилося 24 бійці, але вони залишили околиці Кременчука та почали відступати разом із Червоною армією і потрапили в оточення. Уже у ворожому запіллі загін продовжував рухатися на північ, але по дорозі до Полтави "загубилося" 18 партизан. Таким чином, у Волошина в тилу ворога залишилося лише 6 бійців. Чим вони займалися півроку, достеменно невідомо, але у травні 1942 року вийшли на радянський бік і пройшли прискіпливу перевірку в органах НКВС. Молодший лейтенант 4-го управління НКВС УРСР Бобир у рапорті на ім'я Т. Строкача від 16 травня 1942 року доповідав, що група Волошина з листопада 1941 року по травень 1942 року "тиня-

— 130 —

лася" без діла по німецьких тилах і ніякої боротьби з ворогом не вела. Волошин виправдовувався тим, що раніше перейти лінію фронту було неможливо.

Партизан із групи Волошина збиралися притягнути до відповідальності за невиконання поставленого завдання і бездіяльність, але враховуючи те, що вони зрозуміли свою провину і виявили бажання спокутувати вину перед Батьківщиною боротьбою у ворожому тилу, керівництво НКВС УРСР їх простило й вирішило знову направити в район Кременчука, але з невідомих причин від цієї затії відмовилися ^[19]. Для цього завдання знайшлися інші люди, але про це згодом.

^19. Подвигу народному жити у віках: Матеріали науково-практичної конференції 19 квітня 2000 року. - Полтава, 2000. - С 73.

Великобагачанський партизанський загін налічував 60 бійців. Командував ним Федір Сергійович Микитенко. Але до боротьби з ворогом він не встиг приступити, позаяк у перші ж дні окупації загін був виданий зрадниками. Більшість його бійців загинула вже у вересні 1941 року.

Невдалою виявилася спроба розгорнути партизанську війну і в Комишнянському районі. Тут заздалегідь було створено два загони, керівництво якими здійснювали перший секретар райкому партії І. М. Гончаренко і голова райвиконкому Л. Базилевич. Перший загін під командою заворга райкому партії Ф. Лебедина базувався в Зуївському лісі, а другий під командою уповноваженого Миргородської райзаготконтори І. Московенка – в Остапівському лісі. Загони мали достатню кількість зброї, боєприпасів і харчів. Тримаючи між собою зв'язок, вони 16 вересня розійшлися по лісах, але вже на другий день Остапівський загін виявив себе на хуторі Милешки і був розсіяний німцями. Частина його бійців приєдналася до Зуївського загону, а решта пішла за лінію фронту або розійшлася по домівках.

Командир Зуївського загону Ф. Лебедин виявився негідним керівником: із перших днів перебування в лісі почав пиячити, позаяк запасів спиртного на базі було вдосталь. Бійці наслідували приклад свого командира, ночувати ходили додому, а вдень поверталися до лісу. Щоб підняти дисципліну і бойовий дух партизанів 19 вересня Ф. М. Гончаренко провів збори загону, на яких Ф. Лебедина було усунуто від командування і на його місце призначено завідуючого спецвідділом райвиконкому П. Т. Попика.

22 вересня під час проведення розвідки Зуївський загін нарвався на німців. Під час перестрілки було вбито суддю Дорошенка і вчителя Зірку. У зв'язку з тим, що загін виявив себе й нависла реальна загроза його оточення і знищення, постало питання: як бути далі? Відбулися бурхливі збори бійців загону, на яких 13 партизанів на чолі з І. М. Гончаренком і В. А. Базилевичем вирішили пробиратися за лінію фронту на радянський бік, а 17 виявили бажання за-

— 131 —

лишитися в рідних місцях і розійтися по домівках, пообіцявши командирам чинити диверсії проти окупантів поодинці. Згодом більшість із них була виявлена поліцією і розстріляна. Таким чином, сформовані Комишнянським райкомом КП(б)У партизанські загони припинили існування, так і не проявивши себе в боротьбі з німцями.

У серпні 1941 року керівництво НКВС УРСР сформувало кілька партизанських загонів, яких мали перекинути на Правобережну Україну, вже окуповану німцями, для розгортання партизанської боротьби. Після невдалої спроби зробити це в околицях Києва один із загонів (командир – Іванов, комісар – Д. Ю. Безпалько) у кількості 23 чоловік перекинули до Полтави, де на території обкомівської дачі вони пройшли триденні курси диверсантів і 29 серпня відбули до Кременчука, де мали непомітно для ворога форсувати Дніпро. 9 вересня партизанів переправили на один із дніпровських островів, але спроба висадитися на правий берег закінчилася невдачею і вони повернулися до міста.

В умовах паніки, загальної плутанини й підозрілості якийсь не в міру запопадливий та ще й п'яний капітан затримав Д. Ю. Безпалька з п'ятьма бійцями, прийнявши їх за німецьких шпигунів, і відправив під конвоєм до комендатури. У цей час місцеве керівництво НКВС разом із партійним і радянським уже втекло з Кременчука, тому особи затриманих встановлювали кілька днів. Позаяк невдалих диверсантів змусили розкритися, залишатися далі в місті не було сенсу. Тому загін розділився: одна частина бійців на чолі з Івановим усе ж вирішила залишитися в Кременчуці й чекати наказів від НКВС УРСР, а інша на чолі з Д. Ю. Безпальком зі зброєю і вибухівкою виїхала автомобілем до села Бакумівки Комишнянського району, де мешкала його мати й сестра ^[20].

^20. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 7, арк 1.

При наближенні німецьких військ до загону Д. Ю. Безпалька приєдналася група односельців і 12 вересня вони пішли до лісу. Там партизани зустріли червоноармійців, які пробиралися за лінію фронту з оточення. Д. Ю. Безпалько запропонував їм приєднатися до партизанів, але з 25 бійців згоду дали лише троє, у тому числі командир паркової роти 1-го окремого мотоінженерного батальйону Кузьма Черненко, який став комісаром у загоні Д. Ю. Безпалька. Решта червоноармійців пішла на радянський бік.

Основним завданням партизан стала організація допомоги бійцям і командирам Південно-Західного фронту, які виходили з оточення. З цією метою партизани знайшли п'ять човнів і влаштували у трьох селах Миргородського району (Бакумівці, Черевках і Хомутці) переправи через Псел. Протягом 14 вересня – 19 жовтня партизани Д. Ю. Безпалька, як указував у своєму звіті К. Черненко, допомогли вийти з оточення близько 12 тис. червоноармійців ^[21].

^21. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 45, арк 41.

— 132 —

На початку жовтня 1941 року до загону Д. Ю. Безпалька пристав сформований Ворошиловградським управлінням НКВС загін чекістів у кількості 20 бійців, яким командував Сущенко. Цей загін був одним із чотирьох, які керівництво НКВС УРСР послало за лінію фронту розшукувати своє начальство серед сотень тисяч оточених бійців і командирів Південно-Західного фронту. До партизан приєдналися кілька місцевих жителів із числа радянського активу та молодший брат Д. Ю. Безпалька Василь Юхимович із дружиною Тетяною. Голови бакумівських колгоспів Ю. Пода і Т. Тимченко залишилися в селі для підпільної роботи. Втершись у довір'я до німців, вони мали забезпечувати партизан розвідувальними даними та продуктами харчування.

На середину жовтня в лісі поблизу Бакумівки вже зібралося близько 70 партизан. Протягом короткого часу вони підірвали два дерев'яних мости через Псел між Попівкою і Хомутцем, знищили поблизу Попівки німецький автомобіль, убивши при цьому 7 німців. Під час іншої акції, влаштованої на дорозі Миргород–Попівка, було спалено ще один автомобіль, але двом німцям, які їхали в ньому, вдалося втекти. 22 жовтня поблизу станції Ромодан партизани, за їхніми словами, підірвали військовий ешелон та вбили руками чекістів кількох місцевих жителів, які на їхню думку співпрацювали з окупантами. Після цього невдоволені каральними акціями чекістів місцеві партизани, кинувши зброю, залишили загін. Із цього приводу один із чекістів О. А. Суслін писав: "Бійці загону з місцевих почали проявляти незадоволення тим, що ми розстрілюємо зрадників із навколишніх сіл. Вони говорили, що це викличе недоброзичливе ставлення до нас з боку населення... Місцеві від нас відкололися... Командир теж втік, але згодом повернувся" ^[22].

^22. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 56, арк 7.

Побачивши неприязне ставлення до себе місцевих жителів, чекісти Сущенка залишили загін і пішли за лінію фронту. У загоні Д. Ю. Безпалька залишилося лише п'ятеро бійців. Згодом до них приєдналося ще четверо червоноармійців, які виходили з оточення. 30 жовтня партизани вчинили напад на Попівку, де вбили чотирьох німців і двох поліцаїв.

Терористичні акції партизан перешкоджали німцям створити окупаційний адміністративний апарат і допоміжну українську поліцію. Побоюючись розправи, місцеві жителі, навіть із числа невдоволених радянською владою, займали очікувальну позицію і уникали контактів із німцями.

2 листопада 1941 року для виборів старости в Бакумівку прибув німецький загін чисельністю 90 вояків. За дорученням Д. Ю. Безпалька старостою села зголосився стати Ю. Пода, але зрадник Сергій Моха заявив німцям про його зв'язки з партизанами. Наступного дня були заарештовані Ю. Пода і 9 парти-

— 133 —

занських сімей – усього 26 чоловік. Усі вони, в тому числі й 7 дітей, були розстріляні, а їх господарства спалені. Після цього німці почали готувати облаву на партизанів. Вони мобілізували щойно створених поліцейських із Бакумівки, Черевок, Хомутця та інших сіл Миргородського району. За голову Д. Ю. Безпалька була призначена винагорода в розмірі 10 тис. крб. Під загрозою знищення партизани 13 листопада перейшли в розташування Миргородського загону Г. О. Іващенка, який знаходився в лісі поблизу Сакалівки. Зв'язки з ним Д. Ю. Безпалько підтримував ще з кінця жовтня.

У жовтні 1941 року в Зуївському лісі з'явився ще один партизанський загін чисельністю більше 20 бійців. Командував ним голова Зуївської сільської ради Л. В. Холод. Особовий склад загону складався в основному з партизанів двох комишнянських загонів, бійці яких розійшлися по домівках, але під страхом репресій із боку німців знову повернулися до лісу. Л. В. Холод встановив контакт із загоном Д. Ю. Безпалька, але тримався осібно і не міняв місця свого постійного базування в Зуївському лісі. Протягом жовтня партизани Л. В. Холода вбили німецького коменданта, який їхав із Миргорода через Зуївці до Комишні, а також знищили два німецьких автомобілі: один зі зброєю, інший із продуктами харчування. За даними партизан, під час нападу було вбито 18 окупантів ^[23].

^23. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 56, арк 9.

У Миргородському районі планувалося створити чотири партизанських загони: два – в Миргороді, по одному у Великих Сорочинцях і Обухівці та партизанську групу в Хомутці. Фактично ж у тилу німців діяв лише миргородський загін. Хомутецьку партизанську групу в кількості 7 чоловік очолював Гриценко, але при наближенні німців вони залишили Миргородщину і подалися в диканські ліси, де пристали до 13-ї бригади 385-ї стрілецької дивізії і разом з її рештками вирвалися з ворожого оточення та з'єдналися з Червоною армією.

У документах існують суперечливі дані щодо чисельності Миргородського партизанського загону. У затвердженому 2 червня 1945 року бюро Полтавського обкому КП(б)У звіті про партизанський рух в області зазначалося, що для підпільної і партизанської боротьби на Миргородщині залишено 53 чоловіки, а у звіті Миргородського райкому партії від 16 травня 1945 року говорилося, що 14 вересня 1941 року до лісу пішло 110–120 партизан. В основному це були бійці винищувального батальйону: комуністи, комсомольці й так званий радянський актив. Командував батальйоном Вайош – керуючий обласною конторою Головшовку, а комісаром у нього був Бєлашов – керуючий Миргородським районним відділенням Держбанку. Протягом

— 134 —

10–13 вересня разом із частинами Червоної армії батальйон тримав оборону в районі сіл Єрки і Єрмаки, а 14 вересня був знятий із фронту і відправлений до Великих Сорочинців, де формувався Миргородський партизанський загін. Шляхом індивідуальних бесід бійців до нього підбирали секретарі райкому партії Г. О. Іващенко та І. С. Зорін, голова Миргородського райвиконкому П. С. Вовк та начальник райвідділу НКВС П. А. Андреєв. В обухівських лісах для партизан були викопані землянки і створено дворічний запас одягу, взуття, боєприпасів і харчів.

14 вересня, у день вступу німців до Миргорода, партизанський загін перебазувався до лісу, де 17 вересня його особовий склад поділили на чотири підрозділи: першим командував А. А. Ковтун – голова Миргородського міськвиконкому, другим – І. Ю. Каплун – заступник директора Миргородського курорту, третім – працівник НКВС Сакало, який незабаром виявився зрадником і видав поліції багатьох партизан, четвертим – голова Миргородської промартілі імені Першого травня П. Ф. Дубась. До перших двох підрозділів увійшли партизани з Миргорода, до третього – з Великих Сорочинців і до четвертого – з Обухівки ^[24].

^24. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр 2016, арк 13-14.

Командиром партизанського загону було призначено першого секретаря Миргородського райкому КП(б)У Григорія Олексійовича Іващенка, який узяв псевдонім "Лазо", комісаром – голову райвиконкому Павла Семеновича Вовка. Розвідкою в загоні командував П. А. Андреєв.

Із перших днів свого існування Миргородський загін зіткнувся з непередбаченими труднощами. Відповідальний за матеріально-продовольче забезпечення загону Роднянський, нікого не попередивши, в останні дні перед приходом німців разом із родиною втік у радянський тил, а крім нього ніхто точно не знав розташування закладених баз. Тому крім невеликої кількості спирту, сала й одягу партизани нічого не знайшли і харчувалися тим, що захопили вдома перед відходом до лісу. Цих продуктів вистачило лише на три дні й надалі партизани мусили здобувати їх у колгоспах та в жителів навколишніх сіл. Партизани голодували, іноді навіть доводилося варити кору з дерев. Тому загін довелося розбити на невеликі групи й закріпити їх за окремими селами, де вони займалися "самозабезпеченням".

У перші дні перебування на окупованій німцями території миргородські партизани, як і інші загони, допомагали червоноармійцям виходити з оточення та проводили антифашистську агітацію серед населення. Протягом жовтня у партизанській друкарні було надруковано українською мовою вісім листівок, кожна накладом від 500 до 1000 примірників. Партизани за цей час

— 135 —

зірвали два мости через Псел у Великих Сорочинцях та на хуторі Кошовому, а також влаштували засідку на дорозі між Романівкою і Панасівкою, у результаті якої знищили два німецьких вантажних автомобілі та чотирьох солдат, які їхали в них ^[25].

^25. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 50, арк. 15.

Із настанням осінніх холодів миргородський загін почав швидко "танути". Постійної бази і теплих землянок він не мав, а тому ночувати доводилося під відкритим небом, у наспіх споруджених куренях, скиртах соломи тощо. Не всі були здатні витримати труднощі партизанського життя, бійці почали хворіти, з'явилися дезертири. Уже на середину жовтня, не зазнавши втрат у боротьбі з ворогом, у загоні залишилося не більше 40–50 партизан. Як зазначає у своїх спогадах Г. Швачич, між Г. О. Іващенком і П. С. Вовком почалися незгоди. П. С. Вовк (його підтримали П. А. Андреєв, І. С. Зорін і Лагода) пропонував залишити негостинну Миргородшину, перебратися до брянських лісів, набратися там досвіду партизанської боротьби, а потім уже повернутися на Полтавщину. Г. О. Іващенко наполягав на тому, що потрібно виконувати завдання партії там, де їх залишили, хоч би довелося й загинути ^[26]. Йому вдалося переконати своїх опонентів і загін залишився на Миргородщині.

^26. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 266, арк. 43.

Одним із недоліків партизанського руху на Полтавщині було те, що партизани через відсутність рації не мали зв'язку з радянським командуванням, не могли координувати з ним свої дії, навіть не знали справжнього становища на радянсько-німецькому фронті. Зв'язок між ними мала підтримувати Леніза Олексіївна Бугорська, 1924 року народження, уродженка Курської області, яка напередодні війни мешкала в Полтаві. За завданням радянського командування 13 жовтня в районі Ізюма вона перейшла лінію фронту, а 17 жовтня 10 п'яних німецьких солдат її зґвалтували. Тиждень вона відлежувалася в незнайомих людей, а коли оговталася, пішла до Полтави, шукаючи партизанів. Л. Бугорська пройшла селами Опішненського, Зіньківського, Гадяцького й Миргородського районів і лише у Великій Обухівці на початку листопада зустріла загін І. Копьонкіна, про який мова йтиме далі. У ньому вона перебувала до 19 листопада, після чого залишила загін. Дорогою за лінію фронту побувала в Чорнухах, де в період окупації мешкали її батьки.

Зв'язок із НКВС УРСР намагався налагодити й І. Копьонкін. Із цією метою 16 листопада 1941 року він послав на радянський бік двох жінок (одна з них мала прізвище Усатюк), але в загін вони не повернулися і подальша їхня доля невідома.

— 136 —

3 січня 1942 року Л. Бугорська ще раз перейшла лінію фронту і, шукаючи загін І. Копьонкіна, пройшла північно-східними районами Полтавщини. Із середині лютого в лісі поблизу хутора Залужжя вона випадково зустріла двох партизан, які переховувалися. Там же була затримана поліцією і відправлена до Миргорода, але зуміла переконати окупаційну владу у своєму лояльному ставленні до німців і була відпущена. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 травня 1942 року за особливі заслуги в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками Л. Бугорська нагороджена орденом Червоної Зірки. Усього протягом війни за завданням органів НКВС вона 17 разів переходила лінію фронту. Восени 1943 року чекісти направили Л. Бугорську в Рівненську область із завданням укоренитися в підпілля ОУН із метою його розгрому. У кінці 1944 року зв'язок із нею перервався. Обставини загибелі невідомі ^[27]. Нині ім'я Л. Бугорської носить Чорнухинська середня школа.

^27. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 56, арк. 2.

Протягом вересня–початку листопада 1941 року влада німецьких окупантів на Миргородщині майже не відчувалася. Німецькі залоги знаходилися в Миргороді та на станції Ромодан, зрідка навідувалися вони в села району, де ще не було ні старост, ні поліції. Тому партизани почували себе досить вільно. Удень перебували в лісі, а ночувати ходили до своїх домівок. 7 листопада, в день більшовицького перевороту, в центрі Савинців вони провели мітинг, на якому виступали Г. О. Іващенко, П. А. Андреєв та інші представники радянської влади. "Після мітингу, – писала у своєму звіті Л. Бугорська, – гуляли і пили всю ніч. Був самогон, ром, закуски" ^[28]. Наступного дня збори з нагоди більшовицького свята відбулися також у приміщенні Великообухівської школи. Ці заходи продемонстрували селянам, що і в умовах німецької окупації радянська влада існує, а партизани є реальною силою.

^28. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 56, арк. 9.

Протягом листопада 1941 року німці встановили на Полтавщині жорстокий окупаційний режим: у кожному селі були призначені старости і поліцаї. Лише в Миргороді сформована із дезертирів Червоної армії поліція налічувала 310 чоловік. Поліцаї з допомогою німців блокували ліси й місця базування партизан. Більшість партизан, які дезертирували із загонів, щоб пересидіти вдома воєнне лихоліття, а також ті, хто їм допомагав, були виявлені й розстріляні окупантами. Гнітюча атмосфера страху охопила жителів Миргородщини, як і всієї України. Масовий терор окупантів, розстріл за найменшої підозри у наданні допомоги партизанам призвів до ізоляції їх від місцевого населення. Зважаючи на це, миргородський загін відійшов у лютеньські ліси, де в цей час зібралася більшість партизанів із Полтавщини.

— 137 —

У Петровороменському районі партизанський загін у складі 15 осіб був створений у серпні 1941 року. Очолив його завідуючий оргінструкторським відділом райкому партії Г. А. Чумак. Із перших днів перебування у ворожому запіллі загін залишився без комісара, який на окупованій території пробув лише 4–5 днів і, злякавшись труднощів партизанського життя, пішов за лінію фронту разом із червоноармійцями, які виходили з оточення. Зараховані до загону працівники райвідділу НКВС Соломко і Свічкар дезертирували ще за два дні до приходу німців і 15 вересня відбули до Гадяча, але звідти були завернуті назад. У Гадячі для загону Г. А. Чумака вони одержали бочку спирту, але привласнили його і почали пиячити.

Про місцебазування партизанського загону в урочищі Буди німці дізналися в перші ж дні окупації. У зв'язку з цим Г. А. Чумак вирішив змінити місце дислокації загону і вивести його до Перевалківського лісу поблизу хутора Милешки, але 19 жовтня під час переправи через річку Хорол їх настигли німці. Під час сутички двох партизанів було вбито, а п'ятеро заховалися в очереті й, застудившись від холодної води, пішли додому лікуватися. Ще напередодні бою троє партизан були послані за харчами до Березової Луки і до загону не повернулися. Тому після бою в Петровороменському загоні залишилося лише п'ятеро партизан, але дорогою до Комишнянського району ще двоє з них вибуло через хворобу. Крім вищезгаданої сутички з німцями, протягом короткого часу перебування у ворожому запіллі партизани із загону Г. А. Чумака, за словами його командира, убили чотирьох зрадників: Василя Незбудія з хутора Милешки, який показував дорогу німецьким мотоциклістам-розвідникам, Якова Шияна з Березової Луки, позаяк вів "пораженчеську" агітацію, Параску Олексієнко та її сина Михайла за те, що вони несхвально відзивалися про радянську владу і вимагали повернення свого майна, яке в період колективізації забрали до колгоспу ^[29].

^29. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 38, арк. 27.

Центром партизанського руху на Полтавщині мав стати багатий лісами Гадяцький район, який прилягав до Сумщини. Саме його підпільний обком партії обрав місцем свого перебування. Тут було створено 11 партизанських загонів (Гадяцький, Плішивецький, Книшівський, Рашівський, Краснолуцький, Веприцький, Великобудищанський, Сарський, Лисівський, Соснівський і Вельбівський) та чотири партизанських групи загальною чисельністю понад 150 чоловік, але жодного військового чи партійного керівництва ними не існувало. Деякі загони очолювали випадкові люди, тому й доля їх в умовах німецької окупації склалася по-різному.

— 138 —

Гадяцький партизанський загін у складі 15 чоловік очолив голова міської ради І. Д. Темник. При наближенні німецьких військ загін перебрався до вельбівського лісу, але відразу ж був виданий зрадником Кузьменком і припинив існування. Частину бійців схопила поліція і розстріляла. І. Д. Темник протягом листопада–грудня 1941 року переховувався в селі Гречанівці, а пізніше в Миргородському районі. Розстріляний німцями восени 1942 року.

Як свідчив А. В. Граніт, Рашівський загін у складі 14 партизанів очолив малограмотний, але партійний Дудзь, а комісаром було призначено Лиходіда. Проте напередодні окупації комісар загону разом із головою місцевого споживчого товариства Підшивайлом захопили з каси цього товариства 60 тис. крб. готівкою та виділені для загону продукти і пішли разом із відступаючою Червоною армією в радянський тил. Залишені без партійного керівництва партизани пробули тижнів зо два в лісі й розійшлися по домівках. Поліцаї виловили їх поодинці й розстріляли.

Призначений командиром Краснолуцького партизанського загону завідуючий овочевою базою Макаренко разом із комісаром – директором Гадяцької педшколи і директором Гадяцького міськторгу Германом забрали виділені для загону продукти та виручку міськторгу і втекли автомобілем ще до приходу німців. Загін розпався. Командир Веприцького загону Матвієвський був розстріляний німцями у перші ж дні окупації, а комісар Панченко переховувався по родичах аж до повернення Червоної армії в 1943 році й ніякої антифашистської роботи не проводив.

Партизанська група в Римарівці (І. Р. Сушко, Я. П. Клочко, І. І. Придатко та С. М. Павленко) в листопаді 1941 року була видана зрадником і розстріляна. Після її загибелі в селі виникла невелика молодіжна підпільна група під керівництвом І. Ф. Литовки. Її учасники допомагали виходити з оточення бійцям Червоної армії, забезпечували їх харчами й переправляли через річку Грунь. У кінці 1941 року всі вони були викриті й теж розстріляні ^[30]. Розпалися через неорганізованість Великобудищанський (командир – С. О. Магда) і Книшівський (командир – Ф. К. Ніжинець) партизанські загони. Повністю знищено Лисівський загін у кількості 14 чоловік (командир – П. С. Гузь). Частина його бійців загинула 23 листопада, а решту німці розстріляли 9 грудня 1941 року.

^30. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 6, арк. 6.

Рештки Вельбівського (командир – Ю. К. Орел) та Соснівського (командир – В. О. Левченко) загонів були розгромлені на хуторі Веселому в січні 1942 року. Разом із В. О. Левченком загинули М. П. Юрченко, В. Н. Матвієнко, Р. О. Котляров, В. Г. Новицький та В. П. Сінчук. Колишнього голову Малобуди-

— 139 —

щанської сільради Сергія Ревегука, який не перебував у загоні, але був записаний до нього, німці розстріляли в лютому 1943 року, коли Червона армія підходила до Гадяцького району.

21 листопада 1941 року за підозрою у зв'язках із партизанами поліцаї схопили жителя Вельбівки І. П. Пішняка і повісили перед будинком командира місцевого партизанського загону Ю. К. Орла, але мотузка обірвалася і його довелося вішати вдруге на тому ж місці.

Плішивецький загін (командир – С. І. Мартиненко ) у складі 15 чоловік мав охороняти Полтавський підпільний обком партії і підпільну друкарню, але в січні 1942 року він припинив існування. Більшість його бійців загинула від рук поліції. У лютому 1943 року німці розстріляли і старосту села Федора Миколаєнка, звинувативши його в підтримці партизан.

Існують кілька версій загибелі Плішивецького загону. Як свідчив після війни С. І. Мартиненко, його особовий склад видав німцям колишній голова сільської ради Цілуйко. Коли почалася облава за плішевецькими партизанами, С. І. Мартиненко, тікаючи від поліції, зустрівся вночі з трьома радянськими льотчиками, чий літак був пошкоджений і вони зробили вимушену посадку на ворожій території, а потім обміняли в селян військові однострої на цивільний одяг і пробиралися до лінії фронту. При переході дороги Гадяч–Полтава їх затримали німці, змусили допомогти їм витягнути автомобіль зі снігового замету, і повезли до Полтави. На одному з поворотів С. І. Мартиненко вискочив на ходу з кузова вантажного автомобіля і втік. Він дістався до Миколаївської області, звідки його примусово вивезли до Німеччини, і до Гадяча він повернувся лише в 1945 році.

Із плішивецькими партизанами була зв'язана і партизанська група із села Гречанівки, яку очолював начальник військово-облікового столу Гадяцької районної міліції О. О. Коноплянко. Таємно їм допомагав староста села М. Г. Горобець. У грудні 1941 року всі п'ять членів групи, крім командира, були схоплені й розстріляні. О. О. Коноплянко під час затримання вбив одного поліцая і втік. У 1962 році в результаті додаткової роботи з виявлення учасників антифашистського Руху опору до складу гречанівської партизанської групи додатково включені ще 8 чоловік.

17 грудня зрадник С. Терещенко, який був зв'язковим Плішивецького партизанського загону, а потім перейшов на службу до поліції, привів німців на хутір Лозова Лебединського району, де у знайомих переховувалися секретар підпільного Гадяцького райкому партії В. М. Степаненко та інструктор цього ж райкому І. Сахно. Поліцаї запропонували їм здатися, але підпільники чини-

— 140 —

ли опір. Під час перестрілки В. М. Степаненко був убитий кулею в голову, а пораненого в обидві ноги І. Сахна поліцаї захопили в полон і стратили ^[31].

^31. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 157, арк. 40 зв.

Після розгрому партизанського руху на Гадяччині Полтавський підпільний обком КП(б)У перебрався до лютеньських лісів, куди зібралися рештки партизанських загонів Полтавщини. Напередодні переходу, 30 листопада, С. Ф. Кондратенко послав секретаря Гадяцького райкому партії по кадрах М. П. Завгороднього, який був його особистим охоронцем, на явочну квартиру в селі Максимівці Гадяцького району з тим, щоб він зв'язався з ЦК КП(б)У. Проте М. П. Завгородній завдання не виконав: майже весь період окупації він переховувався спочатку у Веприку, а потім в О. Р. Підсадної у Плішивці. Із нею вступив у інтимні стосунки, пиячив і розкрив конспіративні квартири підпільників. Крім того, М. П. Завгородній привласнив цінності, у тому числі золоті годинники, які були надані Гадяцькому підпільному райкому партії напередодні окупації. Рішенням Гадяцького райкому КП(б)У від 19 лютого 1944 року його було виключено з партії ^[32].

^32. ДАПО, ф. П-23, оп. 1, спр. 166, арк. 38.

Найбільш удало розпочав боротьбу з окупантами партизанський загін із села Сари. Командував ним уродженець Зінькова А. В. Граніт, який партизанив на боці червоних у районі Опішного ще в часи Української революції 1917–1921 років. На початку 30-х років, перебуваючи на посаді голови Веприцької сільської ради, він активно займався проведенням колективізації сільського господарства і пов'язаним із нею "розкуркуленням" місцевого селянства. Із 1934 року і до початку радянсько-німецької війни А. В. Граніт працював начальником Гадяцької районної контори зв'язку.

Підготовкою свого загону, який налічував 26 чоловік, А. В. Граніт займався ґрунтовно: запаси зброї і продуктів, включаючи 600 л спирту, були зроблені з розрахунку на 5–6 місяців і надійно закопані в 14 ямах у різних лісах навколо Сар. Три з них видав німцям зрадник Герасько. За таку "послугу" німці його там же й розстріляли.

На третій день перебування в лісі партизани викопали підземний бункер з опаленням на 35 чоловік, а також установили зв'язок із партизанськими загонами сусідніх сіл, які базувалися в лютеньських лісах. Дисципліна серед бійців загону, за словами А. В. Граніта, бажала кращого: від бездіяльності партизани почали пиячити, сварки між ними часом переростали у бійки. Щоб утримати в загоні на належному рівні дисципліну і задати партизанам "роботу", А. В. Граніт вирішив провести військову операцію. На дорозі Сари–Рашівка було влаштовано засідку, в яку потрапили німецькі мотоциклісти. Двох вояків партизани вбили, а мотоцикли спалили.

— 141 —

Перший успіх підняв настрій бійців загону й наступну засідку вони влаштували на торфорозробках між селами Соснівкою і Вельбівкою. Цього разу партизани обстріляли два німецьких вантажних автомобілі, які поверталися з Соснівки до Гадяча. Під час сутички, за даними А. В. Граніта, 9 німців було вбито, але кільком удалося втекти. Автомобілі партизани спалили. У безсилій люті наступного дня німці привезли й розстріляли на місці загибелі своїх вояків 12 євреїв із Гадяча ^[33]. Після вдалих антинімецьких акцій до A. B. Граніта пристали шестеро партизан із харківецької партизанської групи (командир – І. Г. Кириченко), яка розпалася в перші дні окупації.

^33. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 20, арк. 10.

Як свідчила після війни А. П. Скребітько, Шишацький райком КП(б)У затвердив бійцями партизанського загону 90 чоловік із числа районної номенклатури, але до лісу з'явилося лише 35. Не прийшли й ті, хто відповідав за продовольче забезпечення загону – Кирло і Рак із Жоржівки. Призначені для партизан продукти вони привласнили та роздали своїм родичам, у результаті чого бійці залишилися голодними ^[34].

^34. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 352, арк. 7.

Очолив Шишацький партизанський загін перший секретар райкому партії К. І. Тутка, а комісаром став другий секретар райкому Д. Д. Корнилич. У перші дні окупації партизани особливої активності не проявляли й у відкриті сутички з німцями не вступали. Вони допомагали червоноармійцям Південно-Західного фронту виходити з оточення. У ніч на 20 жовтня 1941 року партизани спалили німецький вантажний автомобіль, який перевозив автомобільні шини й зупинився на околиці Шишак.

4 листопада мешканці села Баранівки повідомили партизан, що дорогою до Шишак у їхньому селі зупинився легковий автомобіль із чотирма німецькими офіцерами, які залишилися ночувати в будинку лікаря Мартиненка. Як згадував після війни Терентій Ткаченко, вночі партизани оточили будинок лікаря з наміром захопити в полон німців, але вони їх помітили і почали стріляти. Щоб уникнути зайвих жертв, партизани запропонували сім'ї лікаря залишити будинок і вийти на вулицю. Деякий час у будинку було тихо, а потім почувся постріл і відразу ж із дверей з плачем вискочила дружина лікаря, його син і невістка, вони повідомили, що німці застрелили батька.

У відповідь партизани кинули у двері будинку гранату. Двоє німецьких офіцерів вискочили у вікно і хотіли сісти в автомобіль, але партизани їх убили, а автомобіль пошкодили. Троє партизан увірвалися в будинок, у якому ще знаходилося двоє німців. Одного вони встигли застрелити, але другий смертельно поранив колишнього секретаря Шишацького райкому комсомолу Григорія Кухаря, вискочив із будинку і зник у темряві. Вбитими виявилися

— 142 —

полковник Пінц, унтер-офіцер Граф і єфрейтор Тишлер із 677-го піхотного полку, які везли кур'єрську пошту до Полтави. Їхні документи дісталися партизанам. Це була єдина успішна операція шишацьких партизан.

Обер-єфрейтор Шнейдер, якому пощастило втекти, після тривалих блукань по лісах 8 листопада дістався до Миргорода. На другий день до Баранівки послали дві роти німецьких військ. Вони зігнали до будинку, де були вбиті їхні вояки, все населення села і тут же за підозрою у зв'язках із партизанами розстріляли 11 чоловік, а потім спалили село: із 500 хат повністю згоріло 470. Баранівка була виключена зі списків населених пунктів Шишацького району. Через ці мотиви карателями було розстріляно або повішено в Шишаках 8 чоловік, Яреськах – 6, Малій Бузовій – 18.

Наслідків такої реакції німців на їхню акцію в Баранівці партизани не чекали і відійшли до села Ковалівки. Звідти К. І. Тутка разом із Петром Біленьким і двома червоноармійцями, які пристали до загону, пішли в розвідку до Шишак, пообіцявши повернутися 13 листопада. Проте повернулися не всі. П. Біленький виявився зрадником. Він з'явився до німецької комендатури, здав кулемет, автомат, набої та видав партизанські бази, явки й місця можливого перебування партизан. Із його вини багато пов'язаних із партизанами людей було заарештовано й розстріляно. Як особливо довірену особу, П. Біленького німці призначили помічником начальника районної поліції.

Під загрозою знищення більшість шишацьких партизан поховалася по родичах і знайомих у глухих селах і хуторах району. Один із них, Андрій Коверда, з обмороженими руками й ногами приповз до материного будинку, але рідний брат Володимир здав його старості села. Заарештованого Андрія поліція відвезла до Шишак, де його розстріляли ^[35].

^35. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 350, арк. 5.

Судячи зі спогадів А. П. Скребітько, у Шишацькому загоні залишилося лише п'ять чоловік, у тому числі тяжко хворий на cуxoти Д. Д. Корнилич. До того ж, він був поранений у ногу й не міг самостійно пересуватися. Партизани майже весь грудень 1941 року жили в землянці в лісі поблизу Шишак. Побоюючись зради, до людей боялися виходити, щоб випросити їсти, а тому харчувалися соняшником і горохом, які знаходили під снігом на неприбраних колгоспних полях. Щоб спіймати ватажків партизанського руху і в такий спосіб вислужитися перед німцями, П. Біленький на Різдвяні свята зініціював поліцейську облаву по навколишніх лісах. Партизани змушені були залишити землянку й голодними переховуватися то в ямах для картоплі, то на горищах нежилих приміщень, то в скиртах соломи серед сотень польових мишей.

— 143 —

К. І. Тутка на окупованій території пробув до 3 лютого 1942 року, а потім зумів перейти лінію фронту й листовно зв'язатися зі своєю сім'єю, яка евакуювалася у східні райони СРСР. За лінію фронту, але окремо від К. І. Тутки, пішов і Терентій Ткаченко. Дорогою він захворів на тиф, але, на щастя, вижив і після численних поневірянь по німецьких тилах, перетнувши Харківську, Воронезьку й Ростовську області, лише 10 жовтня 1943 року вийшов на радянський бік.

Протягом кінця зими–початку весни шишацькі партизани чекали на повернення К. І. Тутки. Жили у збоїнах старої соломи на території Жоржівської сільської ради, ночами виходили в поле шукати щось поїсти. Там Д. Д. Корнилич і помер, усіма покинутий і забутий. Його труп селяни знайшли навесні 1943 року.

У кінці травня К. І. Тутка перейшов у зворотному напрямку лінію фронту і повернувся до Шишацького району, але нікого з партизанів уже не знайшов. Залякані терором селяни відмовляли йому в допомозі й він змушений був голодним одинаком переховуватися по лісах. У перших числах червня 1943 року в обідню пору К. І. Тутка підійшов до групи жінок із другої бригади колгоспу імені Фурманова Шишацької сільради, які працювали в полі й попросив їсти. У бесіді з ними він запевняв, що Червона армія, а з нею і радянська влада, обов'язково повернуться і жорстоко розправляться зі зрадниками. Пізніше люди бачили його поблизу Шишак і Баранівки, але уникали зустрічі з ним. 12 червня поліція вистежила й оточила К. І. Тутку на території Куйбишевської сільської ради. Щоб не потрапити живим до рук ворогів, він застрелився. Його труп поліцаї привезли до Шишак для упізнання ^[36].

^36. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 36–38.

Найбільш вдало боротьбу з німцями в у мовах окупації розпочали загони чекістів, які випадково опинилися на теренах Полтавщини, проте залишили після себе й недобру пам'ять у полтавців.

Разом з арміями Південно-Західного фронту восени 1941 року в оточення потрапило й керівництво Наркомату внутрішніх справ УРСР на чолі з наркомом В. Т. Сергієнком. Для їхнього порятунку у Ворошиловграді було сформовано чотири загони чекістів загальною чисельністю 83 бійці. Вони мали перейти лінію фронту і різними шляхами рухатися в київському напрямку за маршрутом Харків–Люботин–Зіньків–Тарасівка–Пирятин–Яготин. Зв'язок із НКВС УРСР за лінією фронту вони підтримували через кур'єрів-зв'язкових, тому що радіозв'язку не мали. (У загоні І. І. Скобелєва зв'язковими були Шаров і Вольфович). Загони мали, уникаючи боїв із противником, розшукати й вивести своє начальство на радянський бік. Про долю сотень тисяч бійців і ко-

— 144 —

мандирів Червоної армії, які також опинилися в німецькому оточенні, мова не йшла – чекісти до них інтересу не виявляли.

Одним із загонів чекістів командував Іван Ілліч Скобелєв – начальник воєнізованої охорони заводу імені Октябрьської революції у Ворошиловграді. Його загін був сформований Ворошиловградським обласним управлінням НКВС і налічував 20 чоловік. На озброєнні вони мали два кулемети, польські гвинтівки, гранати, динаміт і толові шашки. Лінію фронту загін перейшов 26 вересня в районі села Савинці Комишнянського району, але зважаючи на зміну ситуації на фронті, відмовився від виконання поставленого завдання і залишився на теренах Миргородського району для ведення партизанської війни. У лісі поблизу села Попівки були викопані землянки, розраховані на довготривале перебування в них чекістів.

Протягом кінця вересня–початку жовтня чекісти обмежувалися розвідкою, допомагали виходити з оточення розрізненим групам червоноармійців та налагоджували зв'язки з місцевими партизанськими загонами. 15 жовтня вони зірвали два дерев'яних мости на дорозі Попівка–Миргород та, влаштувавши засаду, вбили миргородського коменданта разом із водієм, які їхали мотоциклом, а 4 листопада затримали чотирьох поліцаїв із села Деревки, вивели їх до лісу, розстріляли й зарили трупи в землю ^[37].

^37. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 38, арк. 40.

Перші збройні акції партизан проти німців набрали широкого розголосу серед полтавців і сприяли згуртуванню місцевих партизанських формувань, які проявляли пасивність, навколо загону І. І. Скобелєва. На початку листопада 1941 року до нього приєдналися партизани із Зуївців, якими командував Холод (17 чоловік) та Комишні (15 чоловік) на чолі з Московенком. У ніч на 6 листопада вони вчинили напад на невелику залізничну станцію Вениславівку, що на перегоні Гадяч–Лохвиця, під час якого було вбито 5 німців. Крім того, партизани спалили приміщення Вениславівської комендатури, убили старосту села і його дружину, захопили двох поліцаїв, які охороняли міст, вивели їх за півкілометра від станції, розстріляли, а трупи кинули у воду.

Із терору проти місцевого українського населення почав свою діяльність і загін чекістів імені Будьонного із Запоріжжя, який протягом 7–18 вересня був сформований обласним управлінням НКВС у кількості 53-х чоловік. 20 із них були кадровими чекістами, а решта – робітниками й працівниками воєнізованої охорони коксохімічного заводу та "Запоріжсталі". На озброєнні вони мали гвинтівки та два кулемети. Майже всі бійці загону пройшли строкову службу в рядах Червоної армії, але мали надзвичайно низький освітній рівень, який обмежувався 2–4 класами початкової школи. Командиром загону при-

— 145 —

значили 24-річного Івана Йосиповича Копьонкіна, уродженця Рязанської області, бухгалтера за фахом, який після включення Молдавії і Північної Буковини до складу СРСР працював оперуповноваженим Татарбунарського райвідділу НКВС Ізмаїльської області. Чекісти І. Й. Копьонкіна мали те ж завдання, що й загін І. І. Скобелєва ^[38].

^38. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 33, арк. 23.

22 вересня загін І. Й. Копьонкіна відбув із Запоріжжя до Харкова в розпорядження 4-го відділу НКВС УРСР, а 2 жовтня поблизу села Перевозу Гадяцького району форсував Псел і перейшов лінію фронту. Ішли затяжні дощі, стояла непролазна грязюка і в умовах осіннього бездоріжжя чекісти рухалися дуже повільно. Ночували по селах, де ще не була встановлена окупаційна влада, харчувалися по людях та з колгоспних комор, які залишилися не розграбованими селянами. 16 жовтня чотири бійці загону дезертирували, що стало повною несподіванкою для командира. Наступного дня весь загін вдалося посадити на коней, але це не прискорило його руху в західному напрямку.

Оточені німцями чотири армії Південно-Західного фронту були розрізані ворожими танковими клинами на окремі частини й організованого опору вже не чинили. У цих умовах продовжувати пошуки керівництва НКВС УРСР було справою безперспективною і 25 жовтня поблизу села Сухоносівки Хорольського району І. Копьонкін прийняв рішення повертатися назад. У перших числах листопада під час перебування в селі Велика Обухівка він установив зв'язок із Миргородським та іншими партизанськими загонами, що діяли на теренах Миргородського, Гадяцького і Шишацького районів.

На деякий час Велика Обухівка стала базою для партизанських загонів, що опинилися в лютеньських лісах. Тут чекісти І. Й. Копьонкіна відновили режим часів "великого терору" 30-х років. Вони нещадно розправлялися з усіма, хто на їхню думку виявляв нелояльне ставлення до радянської влади. У цьому їм активно допомагали керівники миргородських партизан Г. О. Іващенко та П. А. Андреєв, які самі хоч і не брали участі в ліквідації "зрадників", але наводили на них чекістів. У селі чекісти розстріляли Івана Улизька, Костя Герасименка, Йосипа Кутія, Григорія Ступака. Їх жертвами також стала сім'я Шмиговських – Хома Кіндратович та четверо його синів: Олексій, Андрій і два Івани (у батька було два сини з однаковим ім'ям) віком від 19 до 26 років. П'ятий син Григорій пройшов через горнило радянсько-німецької війни і повернувся додому інвалідом. Усі його намагання домогтися реабілітації невинно знищених рідних закінчилися нічим. Інакше й бути не могло, адже реабілітувавши жертви, потрібно було б засудити їхніх катів.

— 146 —

Вина розстріляних селян полягала в тому, що після відходу Червоної армії вони розібрали по домівках колгоспне майно: пасіку, коней, хомути, плуги та ін. Коли пізніше до села прийшли німці все це майно селяни змушені були повернули до колгоспу (громадського двору). Частина знищених селян вважалася одноосібниками і працювала не в колгоспі, а в лісгоспі. Цього було досить, щоб чекісти оголосили їх ворогами радянської влади. У Великій Обухівці чекісти вбили, звинувативши в дезертирстві, трьох червоноармійців, які потрапивши в оточення, залишилися на окупованій німцями території.

У Панасівці, як свідчить відомий краєзнавець Віктор Клименко, старосту села вибирали за звичним сценарієм. Німці зігнали людей до приміщення, а біля дверей поставили кулемета. Думати довго не веліли. На посаду старости хтось висунув місцевого жителя П'ятницю, який щойно повернувся додому з полону і знав з десяток німецьких слів. Заперечень не було. Кожний думав, лиш би не його. Проголосували одноголосно.

По закінченні зборів новоспечений староста попросив у одного з німців закурити і перекинувся з ним декількома словами, а більше спілкувався мімікою. Про цю подію хтось із односельців повідомив чекістів і вже наступного дня, коли німці поїхали до Миргорода, в село двома підводами прибули "народні месники" і почали грабувати родину П'ятниців. Із хати забрали предмети домашнього та господарського вжитку, навіть дитячі речі. Потім вибили вікна разом із рамами й розвалили піч. Коли погром закінчився, прив'язали до підводи корову і разом із родиною П'ятниців повели до лісу, де розстріляли старосту, який ще не встиг приступити до виконання своїх обов'язків, його батьків і дружину, а чотирнадцятирічну дочку Софійку після кількох днів знущань зґвалтували під хрестом на Панасівському сільському цвинтарі, а потім задушили ^[39].

^39. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 33, арк. 54–59.

Користуючись безкарністю і вседозволеністю, партизани на свій розсуд чинили суд і розправу, зводили давні особисті рахунки, жертвами яких ставали ні в чому не повинні люди. Віктор Павлович Клименко у своєму дослідженні описав інші жахливі факти розправи партизанів над мирними жителями Миргородщини. Так, Григорія Йосиповича Ступака катували в приміщенні Великообухівської школи, з живого здирали шкіру, потім розстріляли. 11 листопада партизани із Савинців утопили у Пслі поблизу Великої Обухівки Кузьму Несторовича Мирниченка лише за те, що напередодні війни він часто критикував на колгоспних зборах місцеве керівництво за недбальство в роботі та аморальну поведінку в побуті. Ці керівники на початку війни пішли в партизани і пригадали Кузьмі Мирниченку давні образи.

— 147 —

Серед знищених партизанами селян були неповнолітній Михайло Харитонович Артюх і Феодосій Григорович Лущай із Сакалівки. У Михайла Артюха напередодні війни за доносом голови колгоспу "Непереможний Жовтень" Прокопа Булаха був заарештований і пропав безвісти батько Харитон Артюх. Репресували його за те, що він прилюдно вказував на недоліки в роботі голови колгоспу. Коли в умовах окупації Михайло Артюх мав необачність запитати у тепер уже партизана Прокопа Булаха, де чекісти поділи його батька, той відповів: "Зараз ми покажемо тобі, щеня, куди я подів твого батька, ворога народу". На Михайла навалилося кілька партизан і почали катувати: відрізали носа, вуха, губи, язик. Феодосія Лущая кололи багнетами і шаблями, але не у життєво важливі органи, щоб жертва довше страждала. Нелюдські крики і стогони чули жителі Сакалівки. Не дочекавшись батька, дочки Феодосія Лущая запитали у Прокопа Булаха, куди він подів їхнього батька, але той цинічно відповів: "Послали в розвідку до Богодухова". Тіла закатованих за допомогою поліції знайшли жителі Сакалівки й Панасівки у березні 1942 року ^[39-а].

^39-а. Віктор Клименко. Партизанська правда. – Миргород: вид-во "Миргород", 2009. – С. 34–35.

У звіті до НКВС УРСР про діяльність партизанського загону І. Й. Копьонкін указував, що до початку листопада 1941 року його люди ліквідували двох сільських старост, трьох дезертирів, 5 агентів гестапо і 17 лояльно налаштованих до німців селян та "церковників". Ще не вбивши жодного ворога, чекісти вже знищили 27 мирних жителів Полтавщини ^[40]. Л. О. Бугорська писала, що партизани із загону І. Й. Копьонкіна знищили більше 50 старост і поліцаїв, причому половину з них особисто убив якийсь чекіст "Саша", якого партизани називали "наш особый отдел" ^[41]. Серед жертв партизанського терору лише старост можна віднести до категорії колабораціоністів, та й то умовно, адже вони, хоч і формально, обиралися самими селянами. Решта розстріляних і замучених селян були жертвами війни, більшовицької ненависті й нетерпимості.

^40. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 32, арк. 58.

^41. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 56, арк. 13.

Проводячи каральні акції проти полтавців, чекісти І. Й. Копьонкіна керувалися старим більшовицьким принципом "хто не з нами, той проти нас". Методи насильства й терору привели їх до ізоляції від українського населення, яке стало невинною жертвою у смертельній боротьбі двох тоталітарних режимів, однаково жорстоких і нещадних. Каральних акцій чекістів не схвалювали й місцеві партизани, які за словами Д. Ю. Безпалька, "були незадоволені тим, що розстрілюють зрадників, – це викликало недоброзичливе ставлення до нас з боку населення" ^[42]. У німецьких документах указувалося, що центрами партизанського руху були ковалівські й лютеньські ліси, але "жи-

^42. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 45, арк. 8.

— 148 —

телі цих та багатьох інших місцевостей охоче виявляють бажання співробітничати з нами" ^[43].

^43. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 27.

У листопаді 1941 року німці вже встановили контроль і над сільською місцевістю, насадивши там комендатури, старост і поліцаїв. У зв'язку з цим загін І. Копьонкіна 8 листопада вийшов із Панасівки, де перебував протягом трьох останніх днів, і перебрався до лісу. Чекісти викопали землянки, що опалювалися, влаштували кухню і зв'язалися з місцевими загонами, які базувалися в сусідніх лісах. Продукти вони брали із закладених гадяцькими партизанами баз та в населення навколишніх сіл.

Першу збройну акцію проти німців чекісти влаштували напередодні 24-ї річниці більшовицького перевороту, напавши опівночі на німецьку комендатуру в селі Бірки Зіньківського району, яка знаходилася в приміщенні школи. Вони кинули у вікно гранату, але штурмувати не наважувалися. Після перестрілки, котра тривала близько години, партизани відійшли до лісу. Пізніше І. Копьонкін писав, що під час нападу одного німця було вбито і двох поранено, але не вказував, яким чином вони дізналися про втрати ворога ^[44].

^44. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 32, арк. 61.

12 листопада 1941 року об'єднані загони І. Копьонкіна, Г. Іващенка та Івера влаштували засідку на цвинтарі між Савинцями та Великою Обухівкою, в яку потрапив німецький обоз. За іншими даними, це був німецький підрозділ, посланий до Великої Обухівки для виборів старости. Не дочекавшись команди, партизани відкрили хаотичний вогонь із відстані близько півкілометра. Під кулями опинилися не лише німці, але й коні та насильно мобілізовані підводчики з Миргорода та навколишніх сіл. Німці швидко оговталися, почали стріляти у відповідь та перейшли в атаку. Як стверджує Віктор Клименко, під час нападу було тяжко поранено німецького офіцера і сімох рядових вояків. У розпал стрілянини прискакав на коні І. Й. Копьонкін і наказав підпалити два сараї на околиці Великої Обухівки, щоб під прикриттям диму вивести партизан у безпечне місце ^[44-а].

^44-а. Віктор Клименко. Назв. праця. – С. 74–75.

Керівники партизанів указували на значно більші втрати ворога. У повоєнний час Граніт згадував, що німців було вбито не менше 42 чоловік, а І. Копьонкін у згаданому вище звіті вказував, що в результаті засідки знищено 57 і поранено 18 німецьких солдат, а також убито 30 коней і одного коня захопили партизани ^[45]. Відповідь німців була далеко не адекватною. Карателі того ж дня розстріляли 312 жителів Великої Обухівки, спалили всі колгоспні будівлі і 215 хат селян разом із господарськими приміщеннями. 20 листопада в село знову прибув німецький загін. На скликаних зборах старостою села при-

^45. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 157, арк. 45.

— 149 —

значили Ф. М. Гниду, але незабаром за звинуваченням у зв'язках із партизанами його розстріляли.

Жертвами терору окупантів стали й інші села Миргородщини. У Великих Сорочинцях було розстріляно близько 100 селян, Бакумівці – 26, Зуївцях – 35, Комишні – 18. Голову Великосорочинської сільської ради Ольгу Бондаренко німці розстрілювали тричі. На початку листопада її розстріляли разом із чоловіком та іншими односельцями коло церкви над урвищем. При цьому чоловіка було вбито, а її лише поранено у праву ногу. Увечері О. Бондаренко вибралася з купи трупів, дісталася до лікарні, а потім близько тижня переховувалася у знайомих у Байраку. Коли повернулася додому, поліція заарештувала її вдруге і разом із сином розстріляла на сільському цвинтарі. Сина було вбито, а Ольгу поранено в шию і вона знепритомніла. Отямившись уночі, довго оплакувала сина, за кілька годин посивіла, а перед ранком приповзла до своєї хати. Поліція її виявила й застрелила у власній оселі.

Партизани, які знаходилися в лютеньських лісах, завдавали неабиякого клопоту окупантам. І хоч вони не загрожували основним німецьким комунікаціям, усе ж позбавляли окупантів контролю над значною частиною території Гадяцького, Миргородського і Шишацького районів. Головну небезпеку для німців становили не воєнні здобутки партизан, а дестабілізація їхнього тилу. Своїм існуванням партизани в очах пересічних громадян уособлювали живучість радянської влади, неминучість її повернення і недовговічність панування окупантів на український землі. У німецьких документах зазначалося, що населення Полтавщини не впевнене у своєму майбутньому і вірить чуткам, що більшовики повернуться вже навесні 1942 року ^[46].

^46. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 266, арк. 13-14.

Полтава була важливим стратегічним пунктом на шляху до Харкова та Донбасу. До середини 1942 року в місті знаходився штаб німецької групи армій "Південь", штаб 6-ї армії генерала Паулюса, згодом – штаб 8-ї армії вермахту. Слід також мати на увазі, що до весни 1942 року Полтавщина, як прифронтова зона, перебувала в підпорядкуванні німецького військового командування і воно мало завдання очистити тил своїх армій від радянських партизан і підпільників.

На боротьбу з партизанами були мобілізовані значні сили німців: частини 62-ї піхотної дивізії, 303-й і 566-й поліцейський батальйони, загони допоміжної української поліції та ін. Посилився терор проти полтавців. Репресій зазнавали родини партизан, активісти радянської влади і всі, кого німці підозрювали в симпатіях до партизан. Офіційні документи німецьких військових властей свідчать, що протягом листопада 1941 року в Миргородському райо-

— 150 —

ні розстріляно 45 партизан, у Шишаках – 14, а в самому Миргороді "за зв'язок із партизанами" знищене все єврейське населення – 168 чоловік. В одному з німецьких повідомлень зазначалося, що під час прочісування лісів у районі Лютеньки було розстріляно 73, а іншим разом – ще 45 партизан ^[47]. Звичайно, що до категорії партизан згідно з німецькою звітністю потрапляли не лише люди, які вели збройну боротьбу проти окупантів, але й усі, хто в тій чи іншій мірі співчував їм або був помічений у нелояльному ставленні до німців.

^47. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 4, арк. 19.

Під час прочісування лісів між Бірками й Дейкалівкою карателі одного разу схопили трьох партизан та заарештували їхніх дружин. При цьому, як зазначалося в одному з німецьких документів, "усі спроби на допитах дізнатися у бандитів детальніше про їхні бази, місця збору і склади зброї виявилися даремними. Партизани зустрічають загрозу розстрілу байдуже" ^[48].

^48. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 4, арк. 23.

Жорстокий терор німців унеможливлював допомогу партизанам із боку місцевого населення, яке одночасно перебувало і під загрозою репресій від партизан за найменший вияв лояльного ставлення до окупантів. У тих же документах німецьких військових чинів говорилося, що "партизани насильством примушують населення співробітничати з ними або в кращому разі терпіти їх". Жителі Рашівки на сільському сході навіть просили у німців захисту від партизан і ті залишили в селі взвод солдат. Одночасно німці сформували в Рашівці й загін поліції чисельністю 30 чоловік, але позаяк їм не довіряли, то зброю вирішили видавати лише під час каральних операцій проти партизан. "Додому зброя поліцаями ні в якому випадку братися не буде" ^[49], – говорилося в розпорядженні німецького командування.

^49. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 4, арк. 27.

Із настанням зимових холодів кільце блокади навколо партизанського краю почало все більше звужуватися. В усіх більш-менш значних населених пунктах стояли німецькі гарнізони і загони поліції, проводилося систематичне прочісування лісів. Під тиском карателів партизанські загони почали стягуватися ближче до табору І. Копьонкіна, який знаходився в лісі поблизу Сакалівки. Там партизани вирили землянки, в яких збиралися зимувати, та конюшні для 70 коней.

25 листопада 1941 року німці разом із поліцією вчинили напад на табори загонів І. Скобелєва та А. Граніта, які розташовувалися один від одного на відстані 2–3 км, дорогу їм показував колишній партизан із Лютеньки Козик, який перейшов на бік ворогів. Він же видав німцям бази зброї та продовольства. Партизан із Лютеньки Щербань устиг застрелити зрадника, перш ніж його самого скосила автоматна черга. Під тиском ворогів партизани залишили обжиті землянки і відійшли до табору І. Копьонкіна. У кінці листопада туди ж пе-

— 151 —

ребралися й загони Д. Безпалька, Цюпки та Г. Іващенка. В останньому перебували і секретарі Полтавського підпільного обкому КП(б)У С. Ф. Кондратенко та Г. Ф. Яценко.

На нараді командирів було вирішено здійснити напад на Лютеньку, яка була однією з опорних баз німців у боротьбі з ними. Гарнізон села складався з 60 німців і 70 поліцаїв (за іншими даними – 30 німців і 150 поліцаїв). У німецьких документах вказувалося, що в Лютеньці, крім поліції, знаходився лише один охоронний взвод солдат, який прибув до села увечері напередодні нападу партизан і розмістився в кам'яному будинку амбулаторії та в приміщенні сільської ради (колишньому попівському будинку). Партизанська розвідка про це не знала.

У нападі на Лютеньку взяли участь загони І. Копьонкіна, І. Скобелєва, Г. Іващенка та Д. Безпалька. Їх загальна чисельність за різними даними становила від 120 до 200 чоловік. Керував операцією І. Копьонкін. Згідно з планом операції, партизани мали непомітно оточити приміщення сільської ради та амбулаторії, де знаходилися німці, і закидати їх гранатами. Успіх операції залежав від раптовості нападу, але він був втрачений, тому що начальник розвідки М. Підкоритов не встиг підійти з тилу і підготувати своїх людей до бою. Пострілом із карабіна партизан Пасічний зняв вартового, але німці відразу сполошилися і відкрили шалену стрілянину, яка тривала близько двох годин. Під час перестрілки, за даними І. Копьонкіна, вбито одного і поранено трьох німців ^[50], а за даними К. Л. Черненка – вбито 15 німців, знищено три автомобілі, три військових склади і спалено 15 хат поліцаїв, у тому числі й хату зрадника Козика ^[51]. У супровідних документах при поданні на нагородження Д. Ю. Безпалька орденом Червоного Прапора вказувалося, що німці під час нападу на Лютеньку втратили 17 чоловік ^[52]. І. І. Скобелєв у звіті про свою діяльність у тилу ворога писав, що було вбито 20 німців і 8 поліцаїв, ще 8 німецьких вояків замерзли в навколишніх лісах, бо тікали із села в самій білизні ^[53]. У німецьких документах зазначалося, що під час бою було вбито одного їхнього вояка і 7 поліцаїв, два німці дістали поранення ^[54].

^50. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 29.

^51. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 82, арк. 63.

^52. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 45, арк. 31.

^53. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 37, арк. 42.

^54. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 157, арк. 45.

У своєму звіті І. Копьонкін свідомо змістив час нападу на Лютеньку на тиждень раніше – у ніч із 2 на 3 грудня 1941 року, видавши його за відплатну акцію за розправу німців над жителями села. Насправді ж, напад було вчинено 27 листопада, на що вказували всі інші учасники подїй, у тому числі й німецькі джерела.

— 152 —

Після нападу партизан німці вчинили відплатну акцію проти жителів Лютеньки, наслідків якої партизани не очікувати. На допомогу лютеньському гарнізону з Гадяча прибуло два взводи солдат, які, за їхніми даними, спалили 32 хати й розстріляли 57 підозрюваних у співпраці з партизанами жителів села. Чиї хати палити, показували поліцаї, частина з яких була колишніми партизанами, але в другому кінці села хтось почав палити й хати поліцаїв.

Напад на лютеньський гарнізон був останнім активним виступом партизан. Після цього ініціатива повністю перейшла до німців, а партизани змушені були вдатися до глухої оборони. Почався другий етап партизанської боротьби на Полтавщині.

На початку грудня 1941 року карателі спалили Сакалівку, в якій протягом тривалого часу знаходилася продовольча база і їдальня миргородських партизан. Під час пожежі згоріли запаси борошна, м'яса і худоба. Дві жінки, які готували їсти партизанам, були розстріляні. Спільно з загонами поліції німці майже кожного дня намагалися прорватися до лісу і знищити партизанський табір. Напади вдавалося відбити, але обстановка вимагала об'єднання всіх партизанських загонів в один.

6 грудня Полтавський підпільний обком КП(б)У скликав нараду командирів і комісарів партизанських загонів, на якій було вирішено об'єднати їх усіх під командуванням І. Копьонкіна. Комісаром об'єднаного загону було призначено Г. О. Іващенка. Як свідчив К. А. Черненко, об'єднаний загін налічував у своєму складі 280 бійців, І. Скобелєв назвав цифру 350, а І. Копьонкін – 150, що найбільш вірогідно. На озброєнні партизани мали 4 міномети, 3 станкових і 30 ручних кулеметів, 40 автоматів і 350 гвинтівок, але бракувало набоїв.

10 грудня один із підрозділів 566-го резервного німецького батальйону і 30 поліцаїв знову з Лютеньки напали на партизанський табір, але зайнявши кругову оборону, партизани відбилися. За даними І. Копьонкіна, під час бою було вбито 15 німців і трьох поліцаїв. Німці вказували на інші втрати: з їхнього боку троє вбитих і двоє поранених німців та двоє поліцаїв, із боку партизан – четверо вбитих і один поранений ^[55].

^55. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 59, арк. 26.

Оскільки більшість закладених напередодні окупації баз була видана зрадниками або розграбована, блоковані в лісовому масиві партизани відчували гостру нестачу боєприпасів, продуктів харчування і теплого одягу, єдине, чого було вдосталь, – це спиртного. Продукти за правом сильного брали в населення, яке само голодувало, або у громадських дворах по навколишніх селах. 11 грудня група партизан забрала у Великій Обухівці борошно і наказала мірошнику передати поліцаям, щоб приготували для них зброю і 100 л олії, по-

— 153 —

передивши, що прийдуть наступного дня о 15 год. Поліцаї із Савинців і Великої Обухівки влаштували у призначений час засідку, в яку випадково потрапив німецький каральний загін, що рухався на санях із Лютеньки. Не розібравшись у ситуації, поліцаї прийняли німців за партизанів і відкрили вогонь. У результаті перестрілки, за даними І. Копьонкіна, було вбито 20 німців і 15 поліцаїв. Решта поліцаїв, побоюючись розправи від німців, розбіглася. І. Скобелєв у своєму звіті вказував, що під час сутички з обох боків загинуло близько 400 чоловік, що було явним перебільшенням ^[56]. За іншими даними німці втратили 4 вояків убитими і 29 коней.

^56. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 37, арк. 43.

А між тим, кільце блокади навколо партизанського табору звужувалося, виникла реальна загроза знищення партизан. Тому 13 грудня вони залишили обжиті землянки і змінили місце базування у тих же лютеньських лісах, влаштувавши на новому місці тимчасовий табір під відкритим небом. Наступного дня 8 партизан із загону І. Копьонкіна переодягнулися в німецькі однострої і поїхали до Бірок, де забрали з комори громадського двору й молокопункту 300 л молока, 50 кг сметани та 18 мішків сухарів, які були зібрані селянами для радянських військовополонених. Старості села партизани видали довідку, що продукти взяті для потреб загону.

17 грудня партизанський табір знову зазнав нападу карателів і хоч партизани й цього разу зуміли відбитися, загроза знищення не була ліквідована. Керівництво з'єднання добре розуміло, що німці, знаючи розташування табору, підтягнуть підкріплення і не заспокояться, доки не знищать партизан. Тому в ніч із 18 на 19 грудня вони знову залишили місце свого недовгого базування і перейшли до лісу поблизу Романівки Зіньківського району. 20 грудня на узліссі поблизу села партизани обстріляли німецький патруль. У відповідь комендант Зінькова наказав розстріляти п'ятьох жителів міста, які були взяті напередодні як заручники. Рішення про це було опубліковане в місцевій окупаційній газеті ^[57].

^57. Життя Зіньківщини. – 1942. – 18 грудня.

22 грудня в лісі між Бірками й Романівкою партизани мали бій із 2-ю ротою 303-го німецького поліцейського батальйону, який прибув із Миргорода. Німці змушені були відступити, утративши за даними І. Скобелєва, 7 чоловік убитими, кулемет і 7 гвинтівок. У донесенні німецького командування вказувалося, що під час бою з 10 солдатами втрачено зв'язок, 8 пропало безвісти і 1 було поранено. Наступного дня німці знайшли трупи своїх зниклих вояків і розстріляли в Романівці "за зв'язок з бандитами" 18 селян ^[58].

^58. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 38, арк. 46.

Відразу після цього бою дорогою на Романівку чекісти І. Копьонкіна затримали священика – уродженця села Олефирівки, який ішов із Києва до сво-

— 154 —

єї пастви в Зінькові, де 29 листопада відкрилася Українська автокефальна православна церква. У Києві він придбав ризи та близько тисячі освячених хрестиків для прихожан і ніс їм листи від родичів. Зважаючи на те, що комуністи були войовничими атеїстами, за наказом І. Копьонкіна священику відрубали шаблею голову, оголосивши його німецьким шпигуном, а листи знищили. Ще довго після війни місцеві жителі знаходили на місці вбивства священика розкидані хрестики ^[59].

^59. Там caмо, спр. 32, арк. 75.

Для боротьби з партизанами на допомогу 303-му з Гадяча були направлені 566-й поліцейський батальйон та частини 610-го полку вермахту. Навколо партизан все тугіше стягувалося кільце оточення.

Нестача боєприпасів, одягу і взуття в умовах суворої зими (морози досягали 30–35 градусів), а також безперспективність подальшої боротьби з ворогом на окупованій території за відсутності дієвої допомоги з боку місцевого населення, – усе це привело партизан до думки залишити Полтавщину і прориватися за лінію фронту. Таке рішення було прийняте 22 грудня на нараді секретарів Полтавського підпільного обкому партії з командирами партизанських загонів. Партизанське з'єднання було поділене на три роти, виділили також окремі мінометний і кулеметний взводи та невеликий кавалерійський загін. Провідником з'єднання дорогою до фронту зголосився стати командир невеликого партизанського загону із села Вельбівки Юхим Орел, який пристав до І. Копьонкіна в лютеньських лісах і добре знав навколишні місця. У 1920–1921 роках він відзначився в боротьбі з повстанцями отамана Левка Христового, а напередодні радянсько-німецької війни працював лісником у Вельбівці.

Глухими лісовими дорогами, обминаючи німецькі гарнізони і поліцейські пости, партизани вирвалися з ворожого оточення і вирушили у веприцькі ліси. Протягом 23–24 грудня з'єднання перебувало в Соснівському лісі. У громадських дворах партизани забрали м'ясо й овець, а в селян – більше сотні паляниць хліба і, перейшовши вночі дорогу Гадяч–Зіньків, узяли курс на Полтавський Бобрик. На своєму шляху чекісти І. Копьонкіна часто вдавалися до підступних дій (їх можна кваліфікувати і як військову хитрість), видаючи себе то за німців, то за поліцаїв, щоб у такий спосіб виявити лояльних до окупантів людей, яких потім знищували.

Ще в лютеньських лісах група чекістів переодягнулася в німецькі однострої, а решта начепила пов'язки поліцаїв, і наказала старості села Бірки зібрати поліцаїв начебто для облави на партизанів. Під приводом перевірки готовності гвинтівок до бою поліцаї були обеззброєні. Їх привели до партизан-

— 155 —

ського табору і повідрубували голови. Те ж саме зробили і з старостою. В одного поліцая виявилося перерубаним лише плече, він якимось чином дістався додому й вижив. Сім'ї вбитого партизанами старости рішенням Зіньківської районної управи від 6 січня 1942 року була видана одноразова допомога в сумі 3 тис. крб., а також установлена пенсія в розмірі половини його платні: для матері – довічно, а сестрі й братові – до їх повноліття ^[60]. Пенсії одержали і родини загиблих поліцаїв.

^60. Життя Зіньківщини. – 1942 – 24 січня.

Під час переходу до лінії фронту подібні розправи над старостами сіл та громадських дворів партизани влаштовували повсюдно. При цьому, як писав у своєму звіті І. Скобелєв, коли партизани поверталися після операції з ліквідації колабораціоністів і приносили трофеї (годинники, золоті обручки та інші цінні речі), І. Копьонкін їх забирав і привласнював, називаючи бійців "барахольниками". Частину речей він віддавав своїй тимчасовій "дружині", яка разом із ним перебувала в партизанському таборі ^[61].

^61. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 38, арк. 52.

У повідомленні оперативного відділу штабу тилу групи німецьких армій "Південь" від 31 грудня 1941 року вказувалося, що лісовий масив від Миргорода й до Бірок уже був очищений від партизан. Під час операції з їх ліквідації було "опрацьовано за законами воєнного часу", тобто знищено, 330 партизан. Звичайно, більшість із цього числа були мирними жителями, яких німці підозрювали у зв'язках із партизанами, або в минулому активістами радянської влади, які потенційно могли стати на шлях боротьби з окупантами. Разом із тим, німецьке командування не вважало, що в даному районі партизанський рух ліквідований повністю. Ще в лютому 1942 року воно зверталося до населення Полтавщини з проханням узяти активну участь у знищенні партизан, виявляти і повідомляти про них німецькі установи, обіцяючи при цьому жителям сіл і хуторів подвоїти їхні земельні наділи, а мешканцям міст – видати винагороду в сумі 1000 марок грошима або потрібними товарами на цю ж суму.

До боротьби з партизанами німецьке командування постійно залучало й місцеві поліцейські формування. Так, у списку тих, хто відзначився в боротьбі з партизанами на Зіньківщині, районна управа відзначила 15 поліцаїв із Романівки, 13 – із Загрунівки, 22 – із Бірок, Дейкалівки й Лютеньських Будищ. Окупаційна адміністрація виплатила їм грошову винагороду та збільшила до 1 га присадибні ділянки.

Особливо ревно служила німцям місцева влада в Лютенських Будищах. За зразкову організацію робіт у громадських дворах старості села А. М. Штепі німці навіть видали премію в розмірі 500 крб. Поліцаї з цього села постійно брали участь в облавах на партизанів у лісах навколо Романівки й Загрунівки,

— 156 —

а начальник поліції Каленик Мильченко виявив і видав окупантам своїх односельців, які допомагали або симпатизували партизанам. Німці їх усіх розстріляли.

За активну участь у боротьбі з партизанами додаткові земельні наділи одержали поліцаї з Дейкалівки Михайло Вовк, Павло Пальченко, Олексій Лагода, Степан Рудько та ін. ^[62].

^62. ДАПО, ф. 2701, оп. 1, спр. 11-а, арк. 1.

У перший день 1942 року поліцаї Н. Турчин і З. Турчин вистежили одного партизана, який пробирався з Лютенських Будищ до свого схрону, і наступного дня влаштували облаву, викликавши на допомогу поліцію із сусідніх сіл. За 12 км від села вони виявили землянку, в якій переховувалися партизани. За повідомленням Зіньківської районної газети, під час перестрілки було вбито партизанського командира П. П. Ніценка, командира кінного загону П. Я. Ніценка та їх ад'ютанта Н. Шаповала. Убиті партизани виявилися жителями Бірок. Їх трупи були доставлені в село для упізнання ^[63].

^63. Життя Зіньківщини. – 1942. – 24 січня.

Зазнавши невдачі у спробі оточити і знищити партизан у лютеньських лісах, німці все ж не припинили їх переслідувати. Силами 303-го поліцейського батальйону, що дислокувався в Зінькові, рано вранці 3 січня в лютий мороз вони влаштували облаву у веприцьких лісах і оточили місце, де ночували партизани, але табір виявився пустим. Експедиція німців закінчилася тим, що 54 солдати обморозили ноги, а загальне число хворих у батальйоні склало 115 чоловік ^[64].

^64. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 59, арк. 70.

Через постійне переслідування німців і поліції партизани не мали перепочинку, їхній обоз був переобтяжений пораненими, хворими й обмороженими. Налякане терором окупантів і партизан населення зустрічало їх із недовірою і страхом. Рухатися доводилося весь час глухими, занесеними снігом лісовими дорогами, що значно уповільнювало рух до лінії фронту. 4 січня, коли вони досягли Тростянецького лісництва, їх настиг ворожий загін чисельністю до 200 чоловік німців і поліції. Напад вдалося відбити, але німці запалили конюшню, де знаходилися коні партизан. Із них врятувалося лише четверо, решта загинула або розбіглася.

Під час переходу лісами Гадяцького, Лебединського й Охтирського районів серед партизанів почалися незгоди: що робити далі? Одні пропонували якомога швидше йти вперед, щоб відірватися від карателів і перейти лінію фронту, інші – повернутися назад у рідні краї і продовжити боротьбу на окупованій ворогом території. Нарешті, 8 січня поблизу села Журавного Охтирського району відбулася вирішальна розмова командирів. Ті з учасників наради, які залишили звіти органам НКВС (І. Копьонкін, І. Скобелєв, А. Граніт), не вказували на причини незгод, але підкреслювали, що існувала свобода вибо-

— 157 —

ру. Після тривалої дискусії учасники наради прийняли остаточне рішення: загони чекістів І. Копьонкіна, І. Скобелєва і Д. Безпалька ідуть за лінію фронту на радянський бік, а керівники Полтавського підпільного обкому КП(б)У разом із рештками полтавських партизанських загонів увечері того ж дня повернули назад до лютеньських лісів. Пішли назустріч своїй загибелі. Що штовхнуло їх на цей крок, документи відповіді не дають: почуття обов'язку чи страх перед розплатою за ухиляння від боротьби на окупованій ворогом території? Зараз про це можна лише гадати.

Чекісти, які вирішили йти за лінію фронту, 11 січня зупинилися на хуторі Скельці Охтирського району. Поповнивши там запаси продуктів і переночувавши в теплих оселях, вранці наступного дня поблизу села Куземина вони перейшли по кризі Ворсклу і на короткий час зупинилися неподалік у лісі. Двоє партизан пішли до Куземина за продуктами, а коли поверталися назад, по їхніх слідах до табору наблизилися двоє німецьких солдат і троє поліцаїв. Непроханих гостей вдалося своєчасно помітити і знищити. Проте у партизанів закінчувалися продукти харчування. Послана в заметіль розвідка повідомила, що в найближчому селі Михайловому німців немає. 12 січня туди І. Копьонкін послав дві групи партизан, але коли вони наблизилися до скирт, які знаходилися поблизу села, потрапили під шквальний обстріл. Напад був таким несподіваним, що партизани не встигли навіть вчинити опору, втративши при цьому 6 чоловік убитими, 5 пораненими і 5 коней. Як з'ясувалося пізніше, один із партизанів, що ходив напередодні до села, наказав старості зібрати продукти і повідомив час приїзду за ними. Бажаючи вислужитися перед німцями, староста зібрав із навколишніх сіл поліцаїв і влаштував засідку ^[65].

^65. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 70.

Чим ближче підходили партизани до лінії фронту, тим складнішим ставав їхній шлях: давалася взнаки втома і прифронтова насиченість німецьких військ. 14 січня вороги оточили тимчасовий табір партизан. Під час бою вони втратили рештки свого обозу: четверо коней і троє саней. Труднощі боротьби і зростаюча з кожним днем небезпека сіяли тривогу серед партизан і бажання за будь-яку ціну зберегти своє життя. Відразу після бою із загону І. Копьонкіна дезертирувало двоє партизан, наступного дня – ще двоє.

17 січня партизани дійшли до Гутянського лісництва, де зустрілися з невеликим загоном харківських чекістів під командуванням лейтенанта держбезпеки Кулешова, який нещодавно перетнув лінію фронту і рухався у ворожий тил. Дізнавшись про небезпеку, яка чатувала на них на окупованій ворогом території, чекісти злякалися і пристали до загону І. Копьонкіна з тим, щоб повернутися назад на радянський бік. Того ж дня за наказом І. Копьон-

— 158 —

кіна було розстріляно рядового партизана Й. А. Бузала, якого звинуватили в дезертирстві.

18 січня на партизан несподівано напоровся каральний загін, який складався з 30 німців і 20 поліцаїв. Він переслідував чекістів Кулешова і не сподівався зустріти більш чисельний загін партизан. Під час короткої сутички 6 німців і 7 поліцаїв було вбито, але не встигли партизани порадуватися легкій перемозі, як наступного дня їх настиг новий ворожий загін чисельністю близько 300 чоловік. У ході жорстокого бою, за словами І. Копьонкіна, німці втратили 300 вояків убитими і 600 пораненими (?) ^[66], що було явним перебільшенням. Про втрати партизан І. Копьонкін не вказав, зазначивши лише, що тяжко пораненого Д. Ю. Безпалька та його брата з дружиною довелося залишити на одному з хуторів поблизу Мерефи. Двоє партизанів знову дезертирували із загону І. Копьонкіна, а восьмеро із загону Д. Ю. Безпалька навмисне відстали від колони, сподіваючись, за їхніми словами, що меншою групою легше буде перейти лінію фронту. Сподівання виявилися марними і 25 січня вони знову пристали до загону І. Копьонкіна, але були роззброєні.

^66. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 89.

Нарешті, 1 лютого 1942 року рештки чотирьох партизанських загонів (І. Копьонкіна, І. Скобелєва, Д. Безпалька і Кулешова) у кількості 78 чоловік перейшли лінію фронту і 22 лютого прибули до Ворошиловграда, де прозвітувалися перед 4-м відділом НКВС УРСР про свою боротьбу у ворожому запіллі. І. Копьонкін доповів, що за чотири місяці перебування на окупованій німцями території партизани його з'єднання знищили 384 і поранили 113 німецьких солдат і офіцерів та 71 поліцая, а також убили 15 "лояльно налаштованих до фашизму" мирних жителів, 113 агентів гестапо, 5 старост, 5 "церковників", 5 дезертирів і 1 попа. Щодо наведених цифр, сумнів викликає кількість убитих і поранених німців та поліцаїв, адже партизани весь час вели оборонні бої і відступали, а тому не могли підраховувати ворожі втрати, позаяк поле бою залишалося не за ними. Крім того, навіть не військовій людині зрозуміло, що під час бою поранених завжди буває більше, ніж убитих.

Втрати партизан становили 38 чоловік, у тому числі 12 убитих, 11 поранених і залишених у ворожому тилу, 7 потрапило в полон або пропало безвісти, 12 дезертирувало, 1 помер і 1 розстріляли самі партизани. За час рейду по ворожих тилах з'єднання І. Копьонкіна поповнилося декількома червоноармійцями, які потрапили в оточення, але жоден із місцевих жителів до партизан не пристав. Проаналізувавши дії загону імені Будьонного, НКВС УРСР визнав, що він зі своїм завданням "справився незадовільно" ^[67].

^67. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 12–13.

— 159 —

Причинами незадовільних дій загону була відсутність зв'язку з місцевим населенням, яке їх боялося, в результаті чого партизани не володіли інформацією про становище в навколишніх селах і містах, пересування військових частин ворога, які концентрувалися для боротьби з ними, їх чисельність і озброєння. Через ці причини партизани були позбавлені головних переваг: ініціативи й раптовості нападу, можливості самим обирати час і об'єкти атак. Ініціатива повністю перейшла до німців, які насадили в селах свою агентуру, виявили місця розташування та чисельність партизанських загонів. Партизани змушені були перейти до пасивної оборони. Недоліком партизанського руху на Полтавщині стало й те, що замість координації своїх дій загони об'єдналися й зосередилися в одному порівняно невеликому лісовому масиві – стали вразливими для ворога. Через відсутність радіозв'язку партизани не мали можливості координувати свої дії з радянським командуванням. Нарешті, позбавлені підтримки місцевого населення, вони змушені були залишити терени Полтавщини і шукати порятунку за лінією фронту.

Після повернення на радянський бік 23 партизанів нагородили орденами і медалями СРСР, а І. Копьонкіну присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Указ Президії Верховної Ради СРСР про це був опублікований у газеті "Известия" за 19 травня 1942 року.

Після перепочинку й переформування загін І. Копьонкіна одержав поповнення і нараховував 86 чоловік. У травні 1942 року в Харківській області його знову перекинули за лінію фронту. У ворожий тил проривалися з боєм, під час якого 9 чоловік було поранено і пошкоджена радіостанція. Виявивши себе, партизани вже не могли відірватися від переслідування, адже насиченість ворожих військ у прифронтовій зоні була досить високою. У Зміївському районі до Копьонкіна приєдналося ще два невеликих місцевих партизанських загони: Водолажський у складі 30 чоловік і Краснокутський – 9 партизан.

Дорогою у глиб ворожого тилу партизани у селі Литвинівці Водолажського району вчинили напад на збірний пункт радянських військовополонених, під час якого вбили 18 німців та 20 поліцаїв і звільнили 120 червоноармійців, із яких 55 приєдналося до партизанського загону. 13 липня у Краснокутському районі партизани напали на санаторій, де відпочивали й лікувалися німецькі вояки, і зруйнували його, але самі потрапили в оточення. Із великими втратами їм вдалося вирватися з ворожого кільця, але подальше просування у глиб ворожої території стало неможливим, позаяк призвело б до загибелі всього загону. За цих умов І. Копьонкін прийняв рішення повернутися на радянський бік. Дорогою до фронту його загін ще раз потрапив в оточення і був розсіяний

— 160 —

німцями на кілька груп, які втратили зв'язок між собою. Рятуючись від переслідування, частина партизан поховалася по селах, але була видана жителями німцям і знищена поодинці.

Шлях до фронту продовжувала лише група І. Копьонкіна у складі 45 бійців. Решта партизан була оточена німцями і поліцією, зазнала поразки і, розбившись на дві групи, розійшлася в різні боки, сподіваючись, що дрібними групами буде легше прорватися на радянський бік. Проте в районі Красного Осколу обидві групи знову були оточені німцями й остаточно знищені.

У донесенні командуючого охоронними військами тилу 6-ї німецької армії генерал-лейтенанта К. Буркхардта від 16 червня 1942 року говорилося, що протягом 1–16 червня силами оперативного тилового району знищено 74 партизани, 26 потрапило в полон, із яких 17, у тому числі й командира, розстріляли. Решткам партизанського загону вдалося відірватися від переслідування. Втрати німців і поліції також становили близько 100 чоловік. 18 червня К. Буркхардт у телеграмі на ім'я начальника 753-ї німецької комендатури попереджав: "Згідно повідомлення відділу військової контррозвідки (абвер-3) штабу 6-ї армії, члени розгромленого партизанського загону намагаються досягти лінії фронту групами по 4–6 чоловік у південно-східному напрямку. У складі цих груп є особи, нагороджені орденом Леніна". Вимога була одна: знайти і знищити ^[68]. Під час спеціальних пошукових операцій німців і поліції більшість чекістів загону І. Копьонкіна була ліквідована у прифронтовій зоні. Доля самого командира невідома: за однією версією, він загинув у бою, за іншою – потрапив у полон і був розстріляний. Урятуватися вдалося лише 8 чекістам на чолі із заступником командира загону Володимиром Бурхачем, які після довгих поневірянь по ворожих тилах 14 лютого 1943 року нарешті з'єдналися з Червоною армією, що після успішного завершення Сталінградської битви стрімко просувалася на захід ^[69].

^68. Чайковський А. Ціна запізнілого прозріння. – К., 1999. – С. 11–12, 111.

^69. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 20, арк. 117.

Після того, як з'єднання І. Копьонкіна розділилося, Миргородський, Гадяцький і Комишнянський загони повернулися в місця своєї попередньої дислокації в лютеньських лісах. Там вони сподівалися пересидіти зиму в обжитих землянках, знайти для себе теплий одяг і продукти, але партизанські землянки виявилися зруйнованими, а закладені бази пограбованими. Послана за продуктами в село Харківці група партизан назад не повернулася. Надія на підтримку і допомогу місцевого населення виявилася марною: задавлене терором німців і партизан воно всіх боялося і було заклопотане одним – вижити за будь-яких умов. До цього спонукали й невтішні вісті з фронту. Зневі-

— 161 —

ра і безнадія охопила партизан. Про боротьбу з німцями в зимових умовах уже ніхто не думав.

У середині січня 1942 року в Безвіднянському лісі партизанські загони з невідомих причин знову розділилися. Гадяцький загін разом із секретарями підпільного обкому партії пішов у веприцькі ліси, а Миргородський і Комишнянський залишилися в рідних краях. У їхніх загонах, згідно зі спогадами Н. І. Дичко, залишилося 24 партизани і дві дівчини-медсестри. Не було продуктів. Усі були змучені, обморожені й голодні, а тому вирішили, розбившись на дрібні групи, переховуватися до весни, позаяк, як згадував пізніше А. Граніт, "вести боротьбу вже не було сили". Проте одна група партизан була оточена і знищена в Хомутці, а інша – видана зрадником, теж оточена поліцією і знищена в лісі поблизу Великих Сорочинців.

Про обставини їхньої загибелі можна судити з повідомлення, вміщеному на шпальтах миргородської окупаційної газети "Відродження". 17 січня до однієї з жительок села Хомутця (газета не назвала її прізвища) прийшли голодні П. Андреєв (колишній начальник Миргородського райвідділу НКВС), А. Ковтун (голова Миргородського міськвиконкому), І. Зорін (редактор районної газети) та Руденко і наказали їй готувати їсти. Хазяйка вийшла з хати начебто по дрова, щоб розтопити в печі, але побігла до сусідки і попросила її попередити поліцію про непроханих гостей. Потім, пораючись по господарству, зникла з двору, захопивши з собою дітей.

Прибула невдовзі поліція оточила хату і запропонувала партизанам здатися, але у відповідь вони почали стріляти. Тоді поліцаї кинули в хату гранату і підпалили. Рятуючись від вогню, партизани стали вискакувати з хати і були розстріляні. Врятуватися вдалося лише пораненому в ногу Руденкові, але ненадовго. Його виявили на горищі Хомутецького технікуму й заарештували ^[70]. Поліцаї роздягнули трупи П. Андреєва, А. Ковтуна та І. Зоріна і повісили їх перед сільською управою. На підтвердження того, хто саме застрелив П. Андреєва, один із поліцаїв відрубав йому руку з іменним годинником і відніс до німецького коменданта. Трупи партизан згодом були кинуті у провалля поблизу Попівки, а в листопаді 1945 року їх останки з відповідними почестями перепоховали в центрі Хомутця ^[71].

^70. Відродження (Миргород). – 1942. – 21 січня.

^71. Подвигу народному жити у віках. Матеріали науково-практичної конференції 19 квітня 2000 року. – Полтава, 2000. – С. 46.

Голову Миргородського райвиконкому П. С. Вовка поліція виявила за допомогою зрадника в ніч із 19 на 20 січня 1942 року. Хату, де він переховувався оточили і запропонували здатися, але П. С. Вовк відмовився, а поліція не хотіла палити селянську хату. Після нетривалої перестрілки, зважаючи на безвихідне становище і не бажаючи потрапити живим до рук ворогів, П. С. Вовк

— 162 —

застрелився. 20 січня в лісі під Баранівкою поліція за допомогою якоїсь жінки виявила і решту партизан у кількості 7 осіб. Того ж дня проти них німці послали загін поліції на чолі зі старшим поліцаєм-дезертиром із Червоної армії і кандидатом у члени ВКП(б) І. С. Синицею. Разом з їздовими в ньому нараховувалося 16 чоловік. У нерівному бою всі партизани загинули. Г. О. Іващенко тривалий час відстрілювався, але автомат дав осічку і його вбив поліцай Павло Проценко. Разом із Г. О. Іващенком загинули інспектор Миргородської пожежної дружини Всякий та зв'язкова Полтавського підпільного обкому КП(б)У Олександра Резнікова – колишня секретар Машівського райкому партії ^[72], яку під час евакуації Г. О. Іващенко умовив залишитися в партизанському загоні. Всього загинуло 6 партизанів-чоловіків і 1 жінка. Поліцаям у якості трофеїв дісталися одяг, зброя і годинники загиблих. Крім того, німецький комендант Миргорода наказав видати І. Лисиці й П. Проценку по 250 крб., по відрізу шинельного сукна на піджаки і по 1 га землі.

^72. Відродження (Миргород) – 1942. – 21 січня.

Після звільнення Полтавщини від німців І. С. Синиця, П. Проценко та інші поліцаї, які брали участь у каральних операціях проти партизан і не встигли втекти, були затримані й за вироком військового трибуналу прилюдно повішені.

Рештки гадяцьких партизанських загонів (усього близько 30 чоловік) вирішили пробиратися у веприцькі ліси, в місця попереднього базування Полтавського підпільного обкому КП(б)У. Вони не знали, що Плішивецького партизанського загону вже не існувало. Партизани цього загону Яків Цілуйко і Семен Куліш виявилися зрадниками і видали німцям закладені бази, конспіративні квартири і друкарню підпільного обкому партії. Вони добровільно вступили до поліції, але згодом усе ж були розстріляні німцями ^[73].

^73. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 20, арк. 8.

Обставини загибелі гадяцьких партизан і підпільного обкому КП(б)У детально викладені А. В. Гранітом у бесіді з науковим співробітником ЦК КП(б)У Я. Г. Залозним 3 липня 1945 року. Стояли люті морози, весь час мела хуртовина. Змучені партизани, які глибокими снігами пробиралися до веприцьких лісів, збилися з дороги і потрапили до хутора Веселого, в якому після розкуркулення вже ніхто не жив, але збереглися господарські приміщення. Голодні партизани, які протягом декількох днів долали снігові замети, вирішили обігрітися, приготувати гарячу вечерю і перепочити, щоб до світанку наступного дня перейти дорогу Зіньків–Гадяч і вирушити до лісу, який знаходився за 4 км від хутора. Проте зморені партизани проспали, готувати сніданок ніхто не захотів, та й було вже запізно: по дорозі почався рух. Тому було вирішено пересидіти день на хуторі й дочекатися наступної ночі. Вранці вартові затримали двох дівчаток і двох хлопчиків, які прийшли з найближчого до хутора

— 163 —

села Вельбівки за соломою. Після нетривалої розмови їх відпустили, наказавши нікому не розповідати про чужих людей, яких вони бачили, про що згодом гірко пошкодували.

Після обіду з боку Вельбівки з'явилися німці, які йшли ланцюгом. Одночасно з дороги з вантажівки вдарили кулемети, відрізавши партизанам шлях до лісу, і вони змушені були в засніженому полі прийняти нерівний бій. На лівому фланзі почалася паніка і партизани стали тікати. Командир Вельбівського загону Юхим Орел підвівся і почав кричати на них, щоб зупинилися, але в цей час його зрізала кулеметна черга. На правому фланзі А. Граніт із кількома партизанами кинули зброю і повзком по снігу добралися до неглибокої балки, що була неподалік, і таким чином врятувалися. Тим часом почало смеркати, і німці не стали розшукувати вцілілих. Усього в бою на хуторі Веселому загинуло 16 партизан, у тому числі й секретарі Полтавського підпільного обкому КП(б)У С. Ф. Кондратенко і Г. Ф. Яценко. Деталі їхньої смерті невідомі. Серед загиблих були також голова Гадяцької райспоживспілки М. Ф. Шпилерой, помічник секретаря Гадяцького райкому партії І. П. Мигаль, штатний пропагандист цього ж райкому С. Н. Штанько, учитель Лютеньської середньої школи Д. П. Щербак, голова Веприцької сільської ради І. Д. Ященко та ін. ^[74].

^74. ДАПО, ф. П-15, оп. 2, спр. 525, арк. 61.

Деякий час А. Граніт із товаришами переховувався у скирті соломи на хуторі Тютюрівщині, а коли німці зникли, партизани вночі повернулися на поле бою, але нікого в живих не виявили. Повечерявши рештками сніданку, вони пробули на хуторі Веселому до ранку, а потім лісами вирушили до Великих Будищ, сподіваючись знайти там притулок на зиму. Проте їхні надії виявилися марними; старі явки були провалені, а залякані терором селяни боялися надавати партизанам допомогу. У Великих Будищах А. Граніта залишили троє партизан і він сам пішов шукати притулку до своїх родичів у Зінькові, але ні брат, ні кум, ні тесть не пустили його навіть переночувати. Ображений, голодний і нікому не потрібний пішов А. Граніт засніженими полями знову в лютеньські ліси. У старому таборі він знайшов п'ятьох партизан, які там переховувалися і голодували. Харчувалися вони картоплею, яку їм іноді приносив дід Бузало із Сар. Вони були останніми з тих партизан, які восени 1941 року зібралися у лютеньських лісах.

Партизани вирішили викопати нову землянку в глухому лісі й пересидіти в ній до весни. У Саранчиному хуторі вони випросили в людей хліба і сала, а санчата, лопату і сокиру просто вкрали. Після тривалих пошуків знайшли і частину закопаних влітку 1941 року продуктів. Щоб не викрити себе, партизани всю зиму просиділи в землянці, виходили з неї лише вночі в разі край-

— 164 —

ньої потреби та щоб назбирати дров. Не витримавши мук голоду і самотності, двоє партизан зникли, їхня доля невідома.

Із настанням весни поліцаї знову почали прочісувати ліси, А. Граніт із товаришами змушений був перейти у веприцькі ліси. Ночами ходили вони по селах і випрошували у людей їсти. Ночувати їх ніхто не пускав, навіть у господарські приміщення, довелося знову повертатися у лютеньські ліси. Як і раніше, партизани постійно сиділи в землянці. Харчувалися раз на день, готували якесь вариво з борошна, сала і води. Про боротьбу з окупантами вже ніхто не думав, зброю вони погубили під час поневірянь по полях і лісах.

У червні 1942 року поліцаї випадково виявили яму, в якій зберігалися рештки продуктів, і партизани опинилися під загрозою голодної смерті. Вихід був один: пробиратися до лінії фронту. На трьох партизан була лише одна гвинтівка, другу вони знайшли під Зіньковом. Дорога до фронту була повна небезпеки: відсутність документів, поліцейські пости, постійний страх і голод, недовіра людей. На Харківщині А. Граніт утратив двох останніх своїх товаришів і далі пробирався сам. Із великими труднощами йому все ж вдалося у січні 1943 року в районі Кантемирівки перейти на радянський бік ^[75].

^75. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 150, арк. 19.

Після відходу з Полтавщини чекістів і розгрому гадяцьких партизан у лютеньських лісах ще залишалися окремі невеликі групи із Зіньківського загону, які переховувалися по лісових схронах і ніяких антинімецьких акцій не чинили. Вони навіть не робили спроби зв'язатися з іншими партизанськими загонами для спільної боротьби проти окупантів. У березні 1942 року зіньківських партизанів вистежила поліція й організувала проти них кілька облав. 21 березня під час однієї з них загони шишацької і миргородської поліції між Романівкою і Загрунівкою знайшли криївку, в якій переховувалися голова Зіньківського райвиконкому В. Я. Сук, другий секретар Зіньківського райкому партії А. Погребняк, О. Олефір та Г. Олійник. Під час бою перші троє були вбиті, а Г. Олійника поліцаї захопили живими. Дорогою до Зінькова він кинувся тікати і був застрелений у спину. Загинули також начальник поліції з Лютенських Будищ Каленик Мильченко та чотири рядових поліцаї.

Постановою Зіньківської районної управи від 3 квітня 1942 року сім'ям п'яти вбитих поліцаїв була надана одноразова допомога і встановлені пенсії: трьом дітям Стороженка – 50 крб., батькові К. Мильченка, матері й батькові Момота, матері Стася й дитині Пшеничного – по 100 крб. щомісячно кожному. Крім того, вдові Оксані Мильченко окупаційна влада додатково надала в користування 1 га землі ^[76].

^76. Життя Зіньківщини. – 1942. – 9 квітня.

— 165 —

Таким чином, навесні 1942 року останні осередки партизанського руху на Полтавщині були ліквідовані. Спроба його відродити зроблена в лютому 1942 року в Золотоніському районі. Тут із числа радянських військовополонених, які залишилися на окупованій німцями території, виникла ініціативна група у складі Потапова, Ніколаєва і Соловйова. Вони встановили зв'язок із колишніми червоноармійцями й окремими радянськими патріотами в Гельмязівському та Іркліївському районах. Усього до підпільної організації було залучено близько 250 чоловік. Вони мали скласти партизанський загін, але на обумовлене місце збору прибуло лише 85 чоловік, тому збройний виступ тимчасово відклали. Незабаром почалися арешти і розстріли членів підпільної організації. Ті з них, хто залишився в живих, переховувалися до приходу Червоної армії ^[77].

^77. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 50.

Навесні 1942 року окремі невеликі групи партизан усе ще переховувалися по лісах, але серйозної небезпеки для німців вони вже не становили. У квітні староста Миргородського району в черговому зверненні до населення говорив, що на південний схід від Лубен був бій із партизанами. Частина з них втекла. Тому він наказав сільським старостам і старшим поліцаям негайно повідомляти польову німецьку жандармерію про їх появу, а населення – не давати їм ні продуктів, ні помешкання ^[78].

^78. ДАПО, ф. 2885, оп. 1, спр. 1, арк. 21.

Причинами поразки партизанського руху на Полтавщині була відсутність підтримки з боку місцевого населення. Партизани не довіряли йому і дивилися на всіх, хто не став на шлях боротьби з окупантами, як на ворогів. Вони не створили і не очолили широкий антифашистський Рух опору українського народу, а залишалися провідниками ідей сталінського соціалізму з його нетерпимістю, ненавистю і нещадністю до всіх, хто не поділяв їхніх переконань.

Методами терору, особливо чекісти І. Копьонкіна та І. Скобелєва, намагалися змусити полтавців до збройного опору німцям. Окремі операції проти окупантів і допоміжної української адміністрації, які не могли завдати значної шкоди ворогові, оберталися відплатними акціями і невиправдано великими жертвами для мирного населення краю. Тому полтавці не схвалювали дії партизан і боялися їх так само, як і німців. Свідченням цього є той факт, що за чотири місяці перебування у ворожому запіллі партизанські загони не поповнилися жодним місцевим жителем, у результаті чого їх чисельність не зростала, а постійно скорочувалася через втрати в боях, зраду, дезертирство тощо. У час смертельної боротьби двох тоталітарних режимів український народ опинився між молотом і ковадлом, і основним його завданням стало вижити за всяку ціну, зберегти своє життя, життя своїх рідних та близьких.

— 166 —

Іншим недоліком у діяльності партизанських загонів на Полтавщині було те, що вони обмежували свої дії знищенням окупаційної адміністрації і української поліції та оборонними боями з німцями, тобто не виконували основного завдання, яке ставилося перед ними: руйнувати ворожі комунікації, об'єкти і засоби зв'язку, відтягувати на себе сили ворога і тим самим допомагати Червоній армії на фронті. Прив'язані до своїх баз і затиснуті в порівняно невеликому лісовому масиві партизани були приречені на пасивну оборону, віддавши ініціативу до рук німців, які нав'язували їм свої "правила гри'': заблокували їхні дії, ізолювали від населення і, зрештою, витіснили з Полтавщини або знищили.

Однією з причин поразки партизанського руху були також численні випадки зради його учасників, у тому числі й комуністів: одні ще до приходу німців повтікали в радянський тил, інші поховалися, намагаючись пересидіти воєнне лихоліття у глибокому підпіллі, ще інші – видали партизанські бази і свідомо стали на службу окупантам. Навіть не всі компартійні функціонери, не кажучи вже про рядових партизан, морально і психологічно були готові до боротьби з ворогом на окупованій території, адже офіційна комуністична пропаганда протягом багатьох років стверджувала непереможність Червоної армії, а військова доктрина – що можлива війна обов'язково буде вестися на ворожій території і завершиться "малою кров'ю" для радянського народу.

Поразка партизанського руху на Полтавщині спростувала твердження радянської пропаганди про монолітну єдність народу навколо комуністичної партії і показала, що далеко не всі українці були прихильниками радянського ладу і, будучи жертвою двох тоталітарних режимів, намагалися вижити, покладаючись лише на самих себе.

Незважаючи на придушення основних осередків партизанського руху, на Полтавщині продовжувалися окремі збройні виступи проти окупантів. Згідно з офіційними даними німецького командування, у квітні 1942 року в районі Миргород–Лубни–Гадяч було викинуто 6 десантів із радянського боку, відбулося 15 нападів на німців і представників окупаційної адміністрації та один бій, під час якого 9 партизан було вбито і 21 захоплено в полон. Усього протягом 16 березня – 12 квітня 1942 року в цьому ж районі вбито 184 партизанів ^[79]. На нашу думку, німці перебільшували свої успіхи в боротьбі з партизанами, яких на весну 1942 року вже практично не залишилося на теренах області. Тому серед включених у звітність убитих партизан більшість становили мирні жителі, які виявляли нелояльне ставлення до окупантів.

^79. ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 106, арк. 5.

— 167 —

Незважаючи на терор окупантів, серед полтавців продовжували спостерігатися випадки саботажу і наростання пасивного опору. У доповіді про поїздку по Україні один із високопоставлених чиновників міністерства окупованих Східних територій, професор фон Грюнберг відзначав у вересні 1942 року, що серед полтавців панує "очікувальний настрій по відношенню до німецьких властей. Народ хитрує, ухиляється від роботи, займається конспірацією". 6 жовтня 1942 року староста Миргородського району Василь Лузан в одному зі своїх розпоряджень указував, що на залізничній лінії Полтава–Ромодан мають місце пошкодження телефонних та телеграфних ліній і попереджав, що за їх збереження несуть персональну відповідальність голови сільських управ і жителі прилеглих до залізниці сіл ^[80].

^80. Володимир Косик. Україна і Німеччина у другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк – Львів. – 1993. – С. 252.

Навіть тоді, коли партизанські загони на Полтавщині вже були розгромлені, а успіхи вермахту на Східному фронті – незаперечними, німці не почували себе в безпеці, погрожуючи полтавцям жорстокими карами за будь-які спроби опору. У жовтні 1942 року полтавський гебітскомісар через окупаційну пресу вкотре попереджав населення: "Кожний мешканець зобов'язаний негайно доповісти найближчій німецькій установі, німецькій поліції, ортскомендатурі, окружному ландсвіртові, керівникові місцевої поліції та іншим про появу банд або підозрілих поодиноких осіб. За такі ваші повідомлення по затриманню членів банд ви отримаєте винагороду.

Коли такого повідомлення не буде зроблено або буде наданий притулок і харчування немісцевим особам, то треба вважати, що дані особи симпатизують бандам і йдуть проти німецького правління. Ми зуміємо їх розшукати і покарати справедливою карою (смертною). Крім того, по відношенню до села будуть вжиті найсуворіші репресії" ^[81]. І це не були пусті погрози.

^81. ДАПО, ф. 2885, оп. 1, спр. 2, арк. 41.

§ 2. Радянське антифашистське підпілля

СТВОРЕННЯ радянського підпілля на окупованій німцями території розпочалося вже в перші тижні радянсько-німецької війни, коли керівництво СРСР зрозуміло, що воєнні дії вестимуться не на ворожій, а на власній території. Основні завдання з організації боротьби в тилу ворога були викладені в директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) партійним і радянським органам прифронтових областей від 29 червня 1941 року, у промові Й. В. Сталіна по радіо 3 липня та в постанові ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 року "Про організацію боротьби в тилу німецьких військ". Основний зміст цих директивних документів зводився до того, що антифашистська боротьба в

— 168 —

тилу ворога має стати всенародного справою, а керувати нею будуть підпільні більшовицькі комітети.

Для керівництва радянським антифашистським Рухом опору на Полтавщині був створений підпільний обком КП(б)У, до складу якого ввійшли С. Ф. Кондратенко – секретар обкому партії з пропаганди та агітації, територіальні секретарі Г. Ф. Яценко – заступник завідуючого відділом агітації і пропаганди та Ф. Н. Дурандін – перший секретар Гребінківського райкому партії, а також запасний секретар підпільного обкому Г. Д. Григоренко – завідуючий сектором відділу кадрів Полтавського обкому КП(б)У. Згідно офіційної довідки Миргородського райкому партії від 16 травня 1945 року, С. Ф. Кондратенко з 18–20 вересня і до початку жовтня 1941 року перебував у розташуванні Миргородського партизанського загону, а потім перебрався до постійного місця дислокації в селі Плішивці Гадяцького району ^[1].

^1. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 262, арк. 3.

Напередодні приходу німців 28 вересня в приміщенні Опішненського райкому КП(б)У керівники Полтавського підпільного обкому партії провели нараду з питань діяльності радянського підпілля в умовах ворожої окупації, на якій були присутні члени Полтавського підпільного міського комітету партії, керівники шишацьких партизан К. І. Тутка та Д. Д. Корнилич і зв'язкова підпільного обкому партії А. С. Скребітько, яка й залишила спогади про цю нараду.

20 зв'язкових мали підтримувати зв'язок підпільного обкому з підпільними райкомами і первинними партійними осередками області. В різних районах Полтавщини були заздалегідь підготовлені явочні квартири, паролі й відзиви для надійного зв'язку. Зокрема, явочні квартири були у вдови Надії Богослов на хуторі Максимівці Римарівської сільської ради, Степана Павленка – жителя Римарівки Гадяцького району, Євдокії Кійко з Писаревщини Диканського району, Химки Куценко з села Більського Опішненського району та ін.

Формально на Полтавщині було створено 44 підпільних райкоми і 120 первинних партійних осередків. До роботи в підпіллі залучалися в основному представники середньої і низової ланки партійно-радянської і господарської номенклатури.

Згідно з рекомендаціями ЦК КП(б)У Полтавський підпільний обком і райкоми партії мали існувати і діяти на базі партизанських загонів. Секретарі й члени підпільних комітетів часто виконували функції командирів або комісарів партизанських формувань. Таким чином, на підпільні більшовицькі комітети покладалося керівництво всіма формами антифашистської боротьби. Проте, як зазначалося у звіті Полтавського обкому КП(б)У про діяльність партійних організацій і партизанського руху від 2 червня 1945 року, із 44 підпіль-

— 169 —

них райкомів у тилу ворога залишилося лише 26, але й вони не всі змогли закріпитися й розпочати роботу. У перші ж дні окупації були виявлені й розстріляні або повішені німцями керівники 12 підпільних райкомів.

Підпільний Оржицький райком КП(б)У викритий на початку окупації і його секретарі Я. Є. Малущенко та К. Ф. Іващенко розстріляні. Така ж доля спіткала й керівництво Градизького підпільного райкому партії: Я. Й. Колисниченко і М. П. Бережний були заарештовані й розстріляні, а секретар райкому В. А. Слюсар зник із району напередодні окупації ^[2]. Не розгорнули роботу в підпіллі три райкоми (Ковалівський, Котелевський і Новосанжарський). Про долю їхніх керівників нічого не було відомо.

^2. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 53.

Перший секретар Кишеньківського райкому КП(б)У А. Ф. Шутько, якого вище партійне керівництво залишило для підпільної роботи, був заарештований німцями, але зумів приховати своє радянське минуле і як військовополонений відправлений до Німеччини на примусові роботи під прізвищем В. П. Попова. Інший секретар цього ж райкому партії І. Ф. Шкряба виявився зрадником, видав членів створеної в районі партизанської групи і підпільників, але це не врятувало йому життя – його також розстріляли ^[3]. Секретар Великокринківського підпільного райкому партії Давиденко в листопаді 1941 року вийшов із підпілля, був заарештований і, не витримавши знущань, видав німцям закладені для партизан бази й підпільників. Перший секретар Нехворощанського райкому КП(б)У, якого залишили для підпільної роботи, виявився дезертиром і пізніше був виключений із партії. Другий і третій секретарі райкому І. І. Красильний і М. К. Гриценко побоялися залишитися на окупованій території і в останні дні перед приходом німців пішли в радянський тил ^[4].

^3. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 70.

^4. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 4, арк. 6.

В умовах ворожої окупації зуміли розпочати роботу лише сім підпільних райкомів партії: Гадяцький (керівник – В. М. Степаненко), Лохвицький (К. Г. Федоряка), Лубенський (О. Я. Крижевич), Сенчанський (Д. А. Харченко), Миргородський (Г. О. Іваненко), Шишацький (К. І. Тутка), Зіньківський (В. Я. Сук) та ряд первинних партійних осередків.

Першім секретарем Гадяцького підпільного райкому КП(б)У було затверджено Василя Михайловича Степаненка, 1903 року народження, білоруса за національністю. Він пройшов типовий шлях партійно-радянського номенклатурного працівника: протягом 1929–1932 років – на комсомольській роботі, з 1932 року – на партійній. У 1939 році В. М. Степаненка обрано першим секретарем Гадяцького райкому партії. Членами підпільного райкому партії були призначені Микола Іванович Кукольницький – голова Гадяцького райвиконкому, Іван Терентійович Сахно – інструктор райкому КП(б)У і Семен Іл-

— 170 —

ліч Мартиненко – голова промартілі "Червоний кооператор" ^[5]. Базою підпільного райкому КП(б)У стало віддалене від райцентру село Плішивець Гадяцького району, там же знаходився й підпільний обком партії. У повному складі підпільний райком КП(б)У не діяв, позаяк після поранення у Вельбівці 27 вересня М. І. Кукольницький евакуювався в тил. Під час війни він був політпрацівником у штабі армії, мав військове звання капітана. Із жовтня 1944 року працював першим секретарем Гадяцького райкому партії.

^5. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 49, арк. 12.

27 вересня підпільний райком і обком КП(б)У провели нараду командирів партизанських загонів, що дислокувалися в Гадяцькому районі, на якій обговорювали питання розгортання партизанської боротьби в тилу ворога. 8 листопада вони скликали другу нараду в тому ж складі, на якій вирішили об'єднати всі гадяцькі загони в один. Зробити цього не вдалося через те, що більшість із них уже розпалася або була знищена німцями. Утративши надію на розгортання партизанської боротьби на теренах Гадяцького району, керівники підпільного обкому партії перебралися до миргородського партизанського загону, а В. М. Степаненко через зраду загинув у грудні 1941 року.

Результати діяльності інших підпільних райкомів партії були різними. Залишений на окупованій території помічник секретаря Лохвицького райкому партії Бондаренко добровільно з'явився до німецької комендатури, видав партизанські бази і явки підпільників. Проте керівники підпільного райкому К. Г. Федоряка та Ф. Ф. Дядик зуміли уникнути арешту, змінили місце перебування і на деякий час затаїлися. Лише в кінці вересня 1942 року в лісі поблизу села Васильки вони скликали нараду вцілілих підпільників, на яку з'явилося близько десяти чоловік. На ній К. Г. Федоряка дав присутнім наказ розійтися по селах, зібрати відданих радянській владі людей і 30 вересня створити в лісі "Лаптур" партизанський загін. Виконати цей наказ не вдалося, тому що серед підпільників виявився зрадник. Щe задовго до наради член підпільного райкому КП(б)У С. Хоменко викрав у керівників лохвицького підпілля особисті речі й продукти харчування. Коли факт крадіжки виявили, речі він повернув, але кари не поніс і продовжував користуватися довірою в підпільників. 28 вересня в лісі "Ярувате" С. Хоменко застрелив К. Г. Федоряку та Ф. Ф. Дядика і з'явився з повинною до німців ^[6].

^6. ДАПО, ф. П-15, оп. 1, спр. 2016, арк. 28–29.

Лубенський підпільний райком КП(б)У мав очолити І. С. Цімма, але при наближенні німецьких військ він дезертирував у радянський тил і його місце посів запасний секретар підпільного райкому партії О. Я. Крижевич, осідком якого стало село Михнівка. Хворий на трахому О. Я. Крижевич не міг довго залишатися на окупованій ворогом території і на початку 1942 року

— 171 —

вирушив за лінію фронту, а в березні цього ж року підпільний райком розгромили німці ^[7].

^7. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 3, арк. 39.

Золотоніський підпільний райком партії очолив Д. Р. Семенченко, але вже на початку окупації він розпався. Його члени розійшлись хто куди. Слідом за ними розійшлися і ті люди, які були записані в партизани.

Першого секретаря Сенчанського райкому КП(б)У Д. А. Харченка (підпільне псевдо – Антон Дубок) за завданням обкому партії залишено для підпільної роботи у своєму ж районі та одночасно призначено комісаром партизанського загону, який мав очолити голова Сенчанського райвиконкому Русаков. Вони мали керувати партизанською боротьбою на теренах Сенчанського, Лохвицького й Комишнянського районів. Але, як видно з довідки Лохвицького райуправління НКДБ від 7 травня 1944 року, свого завдання вони не виконали: партизанського загону не створили і записані до нього бійці розійшлися по домівках. Русаков самовільно пішов за лінію фронту, а Д. А. Харченко протягом усього періоду окупації переховувався у своїх батьків Андрія Олексійовича й Домахи Василівни у спеціально обладнаному схроні в хаті. Лише напередодні повернення Червоної армії він установив зв'язок із деякими комуністами, які залишилися на окупованій німцями території. Як указувалося в постанові бюро Полтавського обкому КП(б)У, Лохвицька підпільна група в лютому 1943 року складалася з п'яти осіб. Пізніше до неї долучилися ще 10–12 чоловік. Підпільники поширювали серед населення листівки, які скидали радянські літаки над окупованими німцями територіями, та писали від руки власні ^[8].

^8. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 237, арк. 7.

Сенчанським підпільникам допомагали дві бабусі: Пелагея Трохимівна Сухоніс, 1888 року народження, і Явдоха Трохимівна Пономаренко, 1886 року народження. Їх помешкання слугували притулком, де підпільники писали і зберігали листівки, які потім поширювали серед населення. Згідно з довідкою Лохвицького райкому партії, перед приходом Червоної армії підпільники створили бойові групи, до складу яких увійшло близько 180 чоловік. У Жданах групу очолював І. І. Пономаренко, в Окопі – І. Куксань, у Сенчі – Г. Жежеря, у Бодакві – С. Ярмиш, в Ісківцях – К. І. Сось.

Учасники Бодаквівської групи вбили одного поліцая, обстріляли дорогою до Лохвиці два німецьких автомобілі, між Сенчею і Ромоданом підірвали ешелон із боєприпасами та спорудили для бійців Червоної армії примітивну переправу через Сулу. Бойовики інших груп убили в Окопі старосту села, в Ризі обеззброїли чотирьох поліцаїв, у Жданах і Сенчі обстріляли відступаючі німецькі війська, у Васильках убили шістьох німців.

— 172 —

Довідку Лохвицького райкому КП(б)У перевіряла комісія Полтавського обкому партії. У її висновку, який датований 30 березня 1945 року, підтверджувався факт створення бойових груп у районі, але вказувалося, що "з невідомих причин бойових виступів зовсім не було". Що ж стосується начебто вчинених диверсійних актів, то вони дійсно мали місце, але хто їх учинив, "абсолютно точно не встановлено" ^[9].

^9. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 237, арк. 3.

Пізніше Полтавське обласне партійне керівництво видало діяльність Лохвицької підпільної групи за міжрайонний Лохвицько-Сенчанський партійний центр. Під такою назвою він згадується в радянській історико-краєзнавчій літературі та в фундаментальних дослідженнях, присвячених радянсько-німецькій війні, хоча в довідці Лохвицького районного управління НКДБ, про яку згадувалося раніше, зазначалося, що "партійного центру не було, була група патріотів" ^[10]. Що ж стосується керівника Лохвицького підпілля Д. А. Харченка, то він загинув від німецької бомби на третій день після вступу радянських військ до Лохвиці.

^10. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 237, арк. 8.

Таким чином, створене директивним шляхом більшовицьке підпілля виявилося нежиттєздатним. Більшість партійних організацій і груп, які розпочали боротьбу у ворожому запіллі, були викриті та розгромлені уже в перші дні й місяці окупації. Причини його поразки радянські дослідники пояснювали відсутністю досвіду роботи в запіллі ворога, невдалим підбором кадрів, недостатньою їхньою підготовкою та зрадою самих учасників підпілля. На наше переконання, основна причина розгрому більшовицького підпілля полягала в тому, що воно не користувалося підтримкою населення.

Неоднозначним було і ставлення полтавців до керівників більшовицького партійного підпілля, адже саме вони були провідниками і виконавцями колективізації сільського господарства, розкуркулення і голодомору 1932–1933 років та масових репресій другої половини 30-х років. Не брали участі в антифашистському Рухові опору й більшість рядових членів КП(б)У. Так, із різних причин на окупованій території Полтавщини залишилося 4079 комуністів. Із них 2964 або з'явилися на реєстрацію до німців або знищили свої партійні квитки. У Пирятинському районі на реєстрацію з'явилося 150 комуністів, у Решетилівському – 75. Багато залишених для підпільної роботи комуністів виявилися зрадниками.

Згідно зі звітом Опішненського райкому партії від 19 червня 1944 року, із 25 членів і 7 кандидатів у члени КП(б)У 26 добровільно з'явилося на реєстрацію до німців і здали свої партквитки, але все одно були розстріляні. Зокрема, зрадниками виявилися Володимир Сабадир і Полікарп Столяренко. Вони

— 173 —

з'явилися з повинною до німців, видали відомих їм партизан і закладені бази, але це не врятувало їм життя. Разом з іншими партизанами їх теж розстріляли в січні 1942 року. Лише одному зраднику Марку Деціпку німці дарували життя і в кінці 1943 року він був заарештований органами НКДБ ^[10-а].

^10-а. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 288, арк. 14.

Масове зрадництво комуністів свідчило про те, що в члени КП(б)У вступали люди, які керувалися не ідейними переконаннями, а виключно особистими, меркантильними. Тому вони й не пройшли випробування в горнилі війни. Одна справа – бути в числі партійно-радянської номенклатури, мати владу і користуватися пов'язаними з цим пільгами, а зовсім інша – ризикуючи життям, боротися з ворогами.

Зрадником виявився і зв'язковий першого секретаря Полтавського підпільного обкому партії Д. П. Щербина, який напередодні війни працював заступником завідуючого сільськогосподарським відділом обкому партії. Інший зв'язковий підпільного обкому П. І. Богдан доручення С. Кондратенка виконував лише до 19 листопада 1941 року, тобто до того часу, доки керівництво підпільного обкому перебувало в Гадяцькому районі, а потім зник і до кінця окупації переховувався по родичах в Оболонянському і Глобинському районах, де працював шевцем ^[11].

^11. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 53, арк. 6.

Значно більший успіх у боротьбі з німецькими окупантами мали ті підпільні групи, які виникли з ініціативи окремих патріотів і перебували поза партійним керівництвом. Якщо в 1941 році чимало невдоволених радянською владою полтавців розглядали прихід німецьких завойовників як визволителів, плекаючи надії на повернення старих дорадянських часів чи відновлення Української державності, то з часом їхнє ставлення до німців змінилося. Пізнавши суть фашизму й гітлерівського "нового порядку", більшість полтавців стали антифашистами за переконанням, хоча і не брали участі в антифашистському Рухові опору. Лише окремі з них зважувалися на активну протидію окупаційному режимові.

Згідно зі звітом Полтавського обкому КП(б)У, складеному в 1945 році, в Полтаві діяло 7 підпільних антифашистських груп, в яких брало участь 76 чоловік. Існували вони без будь-якого більшовицького партійного керівництва і не мали зв'язків між собою. На паровозоремонтному заводі діяла невелика група, якою керував інженер М. І. Широбоков, на м'ясокомбінаті – група Я. М. Мисецької.

Восени 1941 року в Полтаві виникла молодіжна підпільна організація, керівникам якої Полтавський обком КП(б)У відразу ж після звільнення Полтави від німців вважав Сергія Сапіго, 1911 року народження, уродженця села Глуш-

— 174 —

кового Курської області. Його батьки в 1924 році переїхали до Полтави, де і минула юність Сергія. У 1933 році С. Сапіго закінчив Харківське військове училище і став кадровим офіцером Червоної армії. Напередодні радянсько-німецької війни він одержав військове звання капітана, працював кореспондентом газети "Красная звезда" і був нагороджений орденом Червоної Зірки.

Під час оборони Києва С. Сапіго дістав поранення в ногу, лікувався в госпіталі й під час оточення армій Південно-Західного фронту потрапив у полон. Був відправлений до Варшави (за іншою версією відпущений німцями), але по дорозі втік і в листопаді 1941 року під ім'ям Данила Івановича Бураченка повернувся до батьків у Полтаву. Батько влаштував його на роботу по обліку військовополонених до Полтавської філії Українського Червоного Хреста. Там працював і брат Лялі Убийвовк Іван.

Дещо пізніше керівником підпільної організації Полтавський обком КП(б)У почав вважати Олену (Лялю) Убийвовк, тому що С. Сапіго був військовополоненим, а Сталін усіх радянських військовополонених огульно вважав зрадниками. Л. Убийвовк навчалася в Харківському державному університеті й на початку війни повернулася до батьків у Полтаву. До організації входило близько 20 юнаків і дівчат. Підпільники таємно слухали повідомлення Радінформбюро, писали від руки листівки і поширювали їх серед полтавців, а також готували диверсійні акти проти німців, але через зраду здійснити їх не встигли.

Одним із членів підпільної організації був Сергій Ільєвський – теж студент Харківського університету. На початку радянсько-німецької війни він був мобілізований до Червоної армії, але потрапив у полон разом із військами Південно-Західного фронту і повернувся до батьків у Полтаву. Його батько, другий секретар міського комітету КП(б)У, в 1937 році був репресований як "ворог народу". Помешкання Ільєвських слугувало явкою, де збиралися підпільники. Членом підпільної організації був і Леонід Пузанов – сибіряк і також військовополонений, який працював токарем на полтавському заводі "Метал".

Майже всі члени молодіжної підпільної організації належали до нової генерації радянських людей, вихованих на засадах комуністичної ідеології і традиціях російської культури. Будучи українцями за народженням, вони були позбавлені національної ідентичності і зрусифіковані. Характерно, що із 53 книг з особистої бібліотеки Л. Убийвовк, лише дві були українськими – збірник творів І. Карпенка-Карого і "Український народ".

Підпільна організація була викрита німцями у квітні 1942 року через зраду В. Терентьєвої. Валентина Іванівна Терентьєва – уродженка Білорусії, закін-

— 175 —

чила фельдшерсько-акушерську школу в Черкасах. На початку радянсько-німецької війни була мобілізована до Червоної армії, але під Решетилівкою потрапила в німецький полон і працювала медсестрою в таборі для радянських військовополонених. У березні 1942 року В. Терентьєву звільнили з полону і з допомогою лікаря Бориса Григоровича Синельникова, який працював у концтабірному лазареті, вона вступила до підпільної антифашистської організації. У квітні Сергій Сапіго дав їй завдання: перейти лінію фронту, зв'язатися з радянським командуванням і повернутися назад. Проте за 3 км від лінії фронту В. Терентьева була затримана румунською військовою жандармерією і на допиті видала 19 членів підпільної організації.

5 травня 1942 року гестапо заарештувало Л. Убийвовк, 6 травня – С. Сапіго, а до 10 травня – решту. Їх допитували в гестапо, потім перевели в тюрму. Відчуваючи неминучий смертний присуд, Л. Убийвовк просила в батька, лікаря за фахом, передати їй отруту. Вона писала: "Смерти я не боюсь, но хочу, если не будет выхода, погибнуть от своей руки". Судячи з тих коротких записок, які вона передала батькам і які дійшли до нас, ставлення німців до Л. Убийвовк було доволі гуманним: вона мала побачення з батьками й одержувала від них передачі. В одній із записок вона писала: "Передачи получаю полностью, кроме духов. Если хотите передать что-нибудь, духи или сигареты, – принесите в тюрму, тут меньший контроль". В іншій записці, написаній на клаптику газети, датованій приблизно 21–22 травня, Ляля просила: "Передайте белье, 2–3 кофточки, духи, мыло, белые туфли, носки, белое платье. Побольше пищи, особенно хлеба. Хороший аппетит".

Останній передсмертний лист, переданий батькам, свідчить про незламність духу і стійкість у своїх переконаннях приреченої на смерть Л. Убийвовк: "Сегодня, завтра, я не знаю когда, меня расстреляют за то, что я не могу идти против своей совести, за то, что я комсомолка. Я не боюсь умереть и умру спокойно" ^[12]. Разом із Л. Убийвовк 26 травня 1942 року були розстріляні Сергій Caпігo, Сергій Шевський, Борис Серга, Валентина Сорока і Леонід Пузанов.

^12. ДАПО, ф. П-105, оп. 1, спр. 80, арк. 28–31.

В. Терентьєву німці звільнили з ув'язнення і вона працювала медсестрою в німецькому госпіталі, але напередодні приходу Червоної армії у вересні 1943 року її заарештували й відправили до Німеччини. Дорогою В. Терентьєвій вдалося втекти і вона зупинилася в Києві, де й була заарештована радянською контррозвідкою. У червні 1944 року військовий трибунал засудив її до розстрілу, заміненого пізніше на 10 років тюремного ув'язнення.

Успішно розпочала підпільну роботу в Полтаві створена на початку 1942 року патріотична група під керівництвом колишнього батальйонного комі-

— 176 —

сара Григорія Калиниченка. До її складу входило більше 20 місцевих жителів та військовополонених Червоної армії, які втекли з німецького полону або вийшли з оточення і зуміли легалізуватися в місті. Її учасники розповсюджували листівки із зведеннями Радінформбюро, а також скинуті з радянських літаків газети. Патріоти готувалися перейти до збройної боротьби проти ворога, але в червні 1942 року підпільників видав німцям двоюрідний брат Г. Калиниченка П. Г. Ніколаєв та агент гестапо К. К. Деденітов. Після жорстоких тортур і знущань їх розстріляли ^[13].

^13. Нариси Полтавської обласної партійної організації. – Х.: Прапор, 1981. – С. 199.

У період окупації в Полтаві також діяли підпільні групи Баяна–Лімова, В. М. Панченка, Т. П. Сіриченка, Т. І. Токаря, Ф. К. Крестовського та ін. Слід мати на увазі, що дані про діяльність підпільних груп базуються лише на свідченнях їх учасників

История Полтавы

Полтавщина в годы советско-немецкой войны (1941-1945)