История Полтавы

Старицкая-Черняховская Людмила Михайловна

Подробности

Просмотров: 49701

1882 рік

Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна  (17 (29) серпня 1868, Київ — 1941) — українська письменниця (поетеса, драматург, прозаїк, перекладач, мемуарист), громадський діяч.

Батьки: письменник Михайло Старицький (1840–1904) і Софія Старицька (1850–1928), сестра композитора Миколи Лисенка. Одружилися, коли йому було 24 роки, їй — 14. Сестри: Марія (1865–1930) була професором і заслуженою артисткою України; Оксана (1875–1942) — дитяча письменниця й перекладачка, дружина Івана Стешенко — загинула в таборі в Казахстані; Ольга померла 11-річною. Брат Юрій (1880–1936) — юрист. Чоловік — Олександр Черняхівський (1869–1939) — український громадський діяч, лікар-гістолог. Донька — Вероніка Черняхівська (1900–1938) — українська поетеса, перекладач.

Здобула гімназійну освіту. В 1888—1893 рр. брала активну участь у роботі літературного гуртка "Плеяда". Після смерті М. Лисенка керувала роботою київського літературно-мистецького клубу "Родина", разом із сестрою Марією тісно співробітничала з галицькими літературними періодичними виданнями — "Зоря", "Правда", "Літературно-науковий вісник", "Життя і слово" та ін., працювала у київській газеті "Рада". Була членом Товариства українських поступовців. Виступала на сцені. Перші її поезії вміщені на сторінках львівського альманаху "Перший вінок". Поезія Старицької-Черняхівської була представлена І. Франком в антології "Акорди" та С. Єфремовим в "Українській музі". Поетичний стиль Л. Старицької-Черняхівської був близький до стилю Лесі Українки. Значно більшою за обсягом є її прозова, драматична, перекладацька та літературно-критична спадщина. Серед її драматичних творів слід назвати: "Гетьман Петро Дорошенко" (1908 р.), "Крила" (1913 р.), "Останній сніп" (1917 р.), "Розбійник Кармелюк" (1926 р.), "Іван Мазепа" (1927 р.). Писала літературно-критичні та літературознавчі статті ("Елементи творчості М. Коцюбинського" (1911 р.); розвідки про Любов Яновську (1909 р.), Ганну Барвінок (1911 р.), М. Садовського, Л. Толстого та ін.). Автор першого дослідження з історії українського національного театру — "Двадцять п'ять років українського театру" (1907 р.). Залишила спомини про видатних діячів української культури: Л. Українку, М. Лисенка, М. Старицького, В. Самійленка, Г. Барвінок, І. Франка, М. Садовського, М. Коцюбинського, М. Заньковецьку, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого та ін.

У роки Першої світової війни брала активну участь у роботі Київського комітету допомоги українцям-біженцям, працювала сестрою милосердя у шпиталі для поранених. Відвідала на засланні М. Грушевського. В квітні 1917 р. Л. Старицьку-Черняхівську обрано до Української Центральної Ради. У травні 1917 р. брала участь у заснуванні товариства (комітету) "Український національний театр", входила до його президії. У 1919 р. стала співзасновницею і заступницею голови Національної ради українських жінок у Кам'янці-Подільському. В 1920-х рр. працювала у ВУАН. У 1929 р. Л. Старицьку-Черняхівську заарештовано органами ДПУ і на процесі Спілки визволення України засуджено до 5 років ув'язнення. Після звільнення її було вислано до м. Сталіно (Донецька). Займалась перекладацькою діяльністю, зокрема, здійснила переклади лібретто "Орфея" К. В. Глюка, "Ріголетто" та "Аїду" Дж. Верді, "Фауста" Ш. Гуно, "Чіо-чіо-Сан" Дж. Пуччіні, "Золотого півника" М. Римського-Корсакова. В 1936—1941 рр. Людмила Михайлівна жила у Києві. У липні 1941 р. письменницю було заарештовано органами НКВС і відправлено до Харкова, а звідти — до Акмолінська. По дорозі Л. Старицька-Черняхівська померла. Точна дата смерті та місце поховання невідомі.

Джерело:

Енциклопедичне видання «Україна: хронологія розвитку», видавництво «Кріон»

https://uk.wikipedia.org/wiki/Старицька-Черняхівська_Людмила_Михайлівна

У березні 1930 року в Харківському оперному театрі, в тодішній столиці Радянської України, розпочався показовий судовий процес над 45 діячами української культури й науки. Їх звинуватили в належності до контрреволюційної організації "Спілка визволення України". На лаві підсудних була й 62-річна письменниця Людмила Старицька-Черняхівська, донька засновника українського театру Михайла Старицького та племінниця композитора Миколи Лисенка.

"Ця колишня пані, що сумувала за "громадською діяльністю", лишившися біля "розбитого корабля", намагалася свій підмочений авторитет використати для контрреволюційного оброблення того літературного гуртка, що гуртувався навколо неї", — писала в ті дні "Літературна газета".

"Колишня пані", в горжетці й лорнеткою в руці, й під час слідства та процесу дозволяє собі сперечатися із прокурором. То було за два роки до Голодомору й за сім — до вакханалії репресій 1937–1938-х. Цей номер іще проходив. "Думка про самостійну Україну була провідною думкою мого життя, і, звичайно, в міру сил моїх і можливостей, я працювала для здійснення її", — не приховує на допиті. Ба, заявляє, що за 250 років панування Москви українці не надбали культурних цінностей, відстали від Європи.

До жодних контрреволюційних організацій не належала. Як і літературознавець академік Сергій Єфремов, історик академік Микола Слабченко, мовознавець Григорій Голоскевич, богослов Володимир Чехівський та інші, що сиділи на тій самій лаві підсудних. Бо жодної Спілки визволення України насправді не було. Радянські спецслужби вигадали її і сфабрикували справу, аби завдати показового удару старій, ще дореволюційній, українській інтелігенції.

У квітні Людмилі Старицькій-Черняхівській та її чоловікові, професорові-гістологу Київського університету Олександрові Черняхівському винесли вирок — п’ять років ув’язнення і ще три — позбавлення прав. За два місяці присуд змінять на умовний. Подружжя засилають до Сталіно — теперішнього Донецька. Там Черняхівський стає одним із засновників медичного інституту.

До Києва подружжя повертається 1935-го. Щоб вижити, Людмила три роки працює на швейній фабриці робітницею. Творів Старицької-Черняхівської не друкують. На сцені Київської опери йдуть "Аїда", "Чіо-Чіо-сан", "Ріґолетто" в її перекладах, але дирекція вирішила не платити гонорарів репресованій письменниці. Та подає до суду й виграє.

8 січня 1938 року заарештували єдину доньку Черняхівських — письменницю й перекладачку Вероніку Черняхівську. Її як колишню дружину німецького банкіра Теодора Геккена звинувачують у шпигунстві на користь Німеччини. Батько не витримує цього удару й наступного року помирає з горя. Мати пише листи до Сталіна, Ворошилова, Калініна, комісії про помилування при Верховній Раді СРСР. Роздобувши список жіночих політізоляторів, вона надсилає туди продуктові посилки. Одна з них не повернулася із Томська. Вирішивши, що її донька перебуває там, 72-річна письменниця виїжджає до Сибіру.

Мати ніколи не дізналася, що насправді її Рони вже понад два роки не було в живих. Вероніку Черняхівську розстріляли за постановою трійки при Київському НКВД 22 вересня 1938-го. За чутками, перед убивством енкаведисти її зґвалтували.

Коли 1941 року німці підступали до Києва, Людмилу Старицьку-Черняхівську як імовірного "пособника фашизму" заарештували й етапом відправили до Акмолінська в Казахстані. Дорогою вона померла в ешелоні. Тіло конвоїри викинули з вагона.

Джерело:

Українські скарби

http://www.historians.in.ua