История Полтавы

Восстание против Гетмана (Серая дивизия)

• 

Подробности

Просмотров: 19166

Микола Бутович. "Повстання проти Гетьмана (Сіра дивізія)".

Публікується за виданням: Микола Бутович. Повстання проти Гетьмана (Сіра дивізія) // "Вісник". Суспільно-політичний місячник Організації оборони чотирьох свобод України. Нью-Йорк. Рік XIII. Ч. 2 (124). Лютий 1959. Стор. 22-24. Рік XIII. Ч. 3 (125). Березень 1959. Стор. 24-26.

Опубліковано у форматі .pdf на сайті diasporiana.org.ua: Ч. 2 (124), Ч. 3 (125).

Переведення в html-формат і — Борис Тристанов. Текст подається без будь-яких виправлень.

Вісник. Ч. 2 (124), лютий 1959 — 22

Микола Бутович

ПОВСТАННЯ ПРОТИ ГЕТЬМАНА

(Сіра Дивізія)

В першу чергу від'їздив штаб дивізії, далі полки за чергою нумерів та інші частини, а на самім кінці четвертий полк. При від'їзді дивізія мала трохи більше чотирьох тисяч, хоч розрахована була на сім.

Жупани було сховано, — їхали у звичайній російській уніформі. Переїзд пройшов у взірцевому порядку і, що було зворушливо, — ані один козак в дорозі не втік додому, хоч декотрі з вагонів бачили рідну стріху.

Порядок і дисципліна для призалізничого населення видавались чимось надзвичайним після того, що тут бачилось за революції. Для нас теж було дивно чути, коли, показуючи на нас пальцями, наші ж українські люди говорили про нас "то українці їдуть", а не — "то наше військо їде". Так було і на Чернигівщині по приїзді, — говорили: "приїхали українці".

В дорозі до місця призначення, була недовга зупинка на двірці у Києві, де нас зустрів представник уряду генерал Приходько [Приходькин], що, ходячи поміж вагонів, вів між козаками провокаційні розмови в тім сенсі: "Знаєте що вас везуть проти ваших братів на большевицький фронт! Ото ж вам прийдеться проти них битись, замість їхати додому та гарно по полоні відпочити!" Ціла поведінка його, — бажання спровокувати до втечі козаків, була обурююча, але що було робити — урядова високопоставлена особа.

В Конотопі зустрів нас головний кватир'єр, сотник Гануса і з гіркістю розповів, що не знайшлось на Україні касарень для нашої дивізії, прийдеться тулитись по хатах, по школах, хоч війни і немає. Така воля гетьманського уряду. Штаб дивізії затримався у Києві щоб бути на параді нашого четвертого полку. Гетьман висловив бажання побачити один полк у Києві з тим, щоб це був останній і щоб зараз же після паради завагонувався і їхав далі. Лише мені, як оперативному адьютантові, що знав куди яку частину направляти, наказано було їхати далі до Конотопу.

На біду я захворів на тяжку грипу та якось ще тримався на ногах, хоч мав температуру 40^о. Думаю, що була то неділя, бо коло конотопського двірця не було ні живої душі, тиша, лише осіннє сонце ліниво пригрівало на пероні наших козаків з першого ешалону, що очікували що ж буде далі.

З головним кватир'єром сотником Ганусою "поманджали" ми до штабу німецького корпусу, де нас прийняв командант-генерал при асисті ще кількох старшин та перекладача, що з цікавістю до нас приглядались.

Німецький генерал приязно поставився до нас, дав розпорядки щодо перевезення наших частин і вантажу німецькими автами на місця та приобіцяв всяку поміч. Зауваживши що я в гарячці — викликав військового лікаря і той негайно мною заопікувався та сам відвіз мене до школи на передмістю, де мав приміститися штаб нашої дивізії. На другий день наш штаб теж приїхав з Києва. Розповідали, що гетьман дуже хвалив військовий вигляд і здисциплінованість четвертого полку, просив на обід всіх старшин, фотографувався з ними та обіцяв спеціяльно заопікуватися нашою дивізією. Парада була і цим разом зфільмована, — Довідався я теж, що незабаром маємо дістати ще раз новий командний склад дивізії, що Сокира-Яхонтов і його серія до нас уже не повернуться. З цікавістю стали ми очікувати чим цим разом нас винагородять.

Конотоп славне місто ще з часів, коли гетьман Виговський розбив та потопив москалів, — справді заслуговував на свою назву. Болото було чорноземне — щире і могло проковтнути і коней, і авта, і тих гусей, що, тримаючись краю, своїм металевим ґелґотанням прорізували осіннє небо. Пахло зрілими овочами, вичувалася осіння лінь ... Харчів на рундуках у перекупок було, хоч греблю гати. Солонина в півтори долоні, аж рожева, смакувала міґдалами. Їж досхочу. І тут наші виголоднілі ще з полону шлунки дістали роботу. Але й іншої роботи було безліч. Десь знайшли покинуте військове авто для штабу, розшукали до нього циганського вигляду шофера, сотня зв'язку — нав'язала зв'язок з частинами. Частини по хатах та школах почали влаштовуватись на зиму. Третій полк залишився в Конотопі, інші в Алтинівці, Кролівці, Коропі. Околиця конотопівська теж і за новіших часів стала знана Крутами, Бахмачем. Тут знайшла сприятливий ґрунт большевицька аґітація. Великі залізничні конотопські майстерні — кілька тисяч робітників-москалів, як ті блощиці тримались цього міста і тримали під своїм впливом околицю. Не знати чому нас сюди привезено і поставлено по хатах, щоб збольшевичити, а потім розпустити по домах, чи, щоб нами, розпорошеними, відбольшевичити околицю. Думаю, що тут мав свій плян полковник Какурін*) — помічник начальника Генерального Штабу. Плян цей почав реалізуватись. Наказано відпустити поступово додому старших річників, відібрати жупани.

Згодом приїхала нова команда. Начальником дивізії став генерал Васильїв-Чечель. — До українізуючих дочіпок ми були насторожені. Але виглядав не на Сокиру. Видно хотів увійти з нами в контакт, здобути довір'я. Казав, що був начальником військових шкіл в Одесі.

Начальником штабу приїхав генерал генерального штабу Піонтковський, бувший командир одного з Кавказьких корпусів. Типовий російський старший генерал, що знав своє діло, але тримався осторонь, згори, і нікого до себе ближче не підпускав і своїх карт покищо не показував.

*) Полковник генерального штабу Какурін був, очевидно, большевицьким аґентом, бо незабаром по повстанню проти гетьмана опинився в Москві, як один з головних організаторів большевицької Академії Генерального Штабу.

Вісник. Ч. 2 (124), лютий 1959 — 23

Ще до штабу приїхав старший адьютант сотник Морозевич, що за війни перейшов скорочений курс академії генерального штабу. Як українську легітимацію — представляв свою жінку, що була донькою т. зв. "артільного батька" Левицького, відомого українського кооператора. Позатим приємна для всіх усмішка, пушисті біляві вуси, як у кота, і дзвінкі остроги. Дістали ми теж росіянина — дивізійного інтенданта, дивізійного лікаря, потрібних урядовців.

Командувати першим полком приїхав полковник Пузицький, енергійний старшина з бойовими заслугами, пізніше знаний в українській армії генерал. На другий полк — полковник Мазуренко, що був не лише енерґійний, але й гострий, безкомпромісовий. На третій — мій старий знайомий — полковник Александрович — бувший "воспитатель Полтавського Кадетського Корпусу", де і я колись вчився. — Це для мене була велика несподіванка. Ніколи я не думав, що цей "воспітатель", що рахував під ногу на маршу "ассс — тва!" — може стати українцем. Був він делікатної вдачі, обережний і якось непевний себе, але, думаю, що дійсно українцем таки був. На це пізніше я мав докази. На четвертім полку далі залишався полковник Гудима. На жаль, при гарматах, крім молоденького підпоручника Яцкевича, не було й далі жадного фахівця.

Отже нова команда енергійно взялась до виконання наказу згори про демобілізацію. Мали залишитись лише кадри з молодших річників. Не радо їхали додому старші. Були свідомі того, що ґрунт український в дивізії підмивається, а часи непевні. Образою для них було теж відбирання жупанів — символу їх служби Україні.

Зима наближалась, а ми так касарень і не мали. В школах почалось навчання. Діти бігали поміж козаків, військового майна, телефонів. Наш парадний шильд штабу дивізії сиротів попід возами і кури лишали на нім свої візитівки. Ми потроху входили в контакт з місцевим конотопським населенням і воно почало погоджуватись, що українство не є щось другорядне — меншовартісне. Була тут і певна група свідомого українського елементу, навіть дещо вільного козацтва, що вже брало чинну участь в боротьбі з большевиками. Зокрема телефон, телеграф і залізниця були в українських руках. Знана була теж з українського наставленая т. зв. охорона залізниць, до якої перейшли декотрі з наших старшин, яким, як не кадровим, грозило скоре звільнення. Перейшов до залізничної охорони і сотник Палій, курінний одного з полків, що не поладив зі своїм полковником. З ним відійшов теж і хорунжий (бувший Січовий Стрілець) різьбар Гаврилко. Ідейна людина, але дивак і в своїм роді Дон Кіхот. В околиці було неспокійно. Знали ми про большевицьку роботу у прикордонній смузі, знали про їхніх аґентів на місцях, знали і про обурення, що в декотрих селах викликали карні експедиції спеціяльних відділів. Приходили і до наших частин селяни з цих сіл, шукаючи у нас з довір'ям оборони, але що ми могли зробити?

Тим часом чисельний стан дивізії дуже впав через демобілізацію. На середину листопада ціла дивізія вже не налічувала й тисячі людей, навіть з немуштро-вими. Вже були отримані списки новобранців, яких ми сподівалися з дня на день. Під вечір 16-го листопада 1918 року морозець льодом постягав калюжі, а болото стало густе як халва. Дим з коминів ішов просто догори. Заповідалась гарна погода на завтра. Сотник Пилипенко, — бувший начальник штабу, а тепер вже в меншій штабовій ролі, що мешкав при школі, де містився штаб, дістав повідомлення, що якісь цивілі напали на склад нашої зброї недалеко двірця і розбирають його. Очевидно, він з місця покинув веселе товариство, що саме гостив у себе, і, взявши невелику кількість козаків з команди зв'язку, поспішив на двірець. Що саме, і як відбулося там, не знаю. Знаю лише, що він був заарештований залізничною охороною і опинився під замком у пивниці залізничного двірця.

Випадково надійшов я трохи пізніше до штабу, коли дижурний писар зголосив мені, що мене кличуть до телефону. Говорив різьбар — хорунжий Гаврилко: "Слухай, бери штабні печатки і негайно йди на двірець! Повстання проти гетьмана! Ти конче тут потрібний!"

Знаючи дон-кіхотську задирикувату вдачу Гаврилка, що міг зопалу щось втяти, я хвильку надумувався, але печатки взяв і змісця пішов на двірець. Думаю, — на місці буде видно, в чім справа. На двірці — небо розверзлося! Виглядало, немов би хто палицю шурхнув до муравлища. В двох кімнатках залізничої охорони, де урядував сотник Палій з Гаврилком, людей було так густо, що й гоголівський городничий не міг би пропхатись. А що то була за дивна збиранина! Чистий театр без режисера. Якісь ґімназисти з рушницями, телеграфісти з шаблями, робітники в шапках і кашкетах, залізничий комісар у смушках, пара наших писарів з дивізії, кельнери з буфету, а на переді клишоногий, гордий зі свого мундуру — з кавказькими газирями у черкесці з солдатського сукна, якийсь непідстрижений герой.

У другій кімнаті, куди мене за руку витяг Гаврилко було все, як у вивернутій кишені. У комині палав вогонь, вікна були відчинені, на горбатій софі сиділи якісь цивілі і їли пампушки й зимну телятину. Кілька столів були заляті лімонадою. У натовпі, на кількох квадратних метрах, в центрі була якась фуґура чорняво-смуглява, вірменського вигляду, у кавказькій бурці. Коли фіґура побачила мене з Гаврилком, — поклепала мене твердою рукою по плечу і хрипким голосом проголосила: "Я Ангел! Ти зі штабу дивізії?

— Маєш печатки?" Кажу: "так!" — "Призначаю тебе начальником штабу армії Чернігівщини і Полтавтавщини! — Пиши зараз же папір про конфіскату спирту для військових цілей і бий печатки!" Папери я написав, тримаючи їх на стіні, печатки прибив, але бути начальником штабу армії категорично відмовився. Ангел був здивований, але зараз же заспокоївся тим, що когось знайде. Я ніколи нічого не чув про отамана Ангела, пізніше відому очайдушну повстанську фіґуру.

Прислухаючись і приглядаючись, я скоро зорієнтувався, що це штаб повстанський, що головне ядро при-

Вісник. Ч. 2 (124), лютий 1959 — 24

їхало з Києва, а між ними й Ангел (здається бувший поручник царської армії), що прислав їх Націанальний Союз сюди, а командуючим армією призначив нашого бувшого сотника (курінного) Палія, що працював тепер в охороні залізниць. Чому він так високо скочив? Мабуть це тільки йому було відомо. — Може тому, що покинув службу під гетьманськими генералами, може тому, що мав таке парадне прізвище? Може на рекомендацію Гаврилка — бувшого політичного емігранта і УСС-а? — Факт лишався фактом: старий, сивий, трохи заікуватий колишній російський вічний капітан з відвислою губою, відразу став не абищо, як у казці. Та і все довкола було, як у казці, або у якімсь гарячковім сні. Державна варта при допомозі наших козаків під доглядом Ангела, що вже був легко ранений ручною ґранатою, була обеззброєна. Всі інституції нами зайняті. Наші частини повідомлені (але не через полковників) і були на боці повстанців. Все ніби клеїлось, як слід, але треба було якогось толкового проводу у дальшій акції, бо через телеграфістів і залізничників було вже відомо, що з Києва суне вже гетьманський ешелон на приборкання повстання.

Зробивши трохи в кімнаті порядок, поскладавши в кутку бутафорські театральні шаблі, мисливські рушниці, — вислід якогось безтолкового обезброювання, зацікавився я що то за мішок на гарячім комині. — Порох мисливський! — Переніс його на відчинене вікно.

Розпитував, що є зі сотником Пилипенком. Розказали мені неправдоподібну, для того, хто не знав Гаврилка^*), історію. Заарештованого Пилипенка приведено на двірець у повстанський штаб і тут атлетичний Гаврилко, пригадуючи наголос всі гріхи Пилипенка, вихопив криву шаблю і рішив змісця по-старокозацьки відрубати йому голову. Насилу кількох наших старшин, що були при тому, умовили його з тим почекати і не робити такого скороспішного самосуду. Отже, замкнено Пилипенка до пивниці.

^*) Гаврилко згинув пізніше вкинений большевиками до розпаленої печі льокомотиви.

(Закінчення в наступному числі)

Вісник. Ч. 3 (125), березень 1959 — 24

Микола Бутович

ПОВСТАННЯ ПРОТИ ГЕТЬМАНА

(Сіра Дивізія)

(Закінчення)

А тим часом події набирали свого темпа. Вже десь недалеко був офіцерський ешелон з Києва. Наш гарматчик імпровізував броневика з гарматою на плятформі обкладаючи її мішками з піском. Від третього полку вже прийшов відділ, щоб їхати на фронт проти Бахмачу. І от комусь прийшла в голову думка (чи не Ангелові?) доручити командування цим відділом Пилипенкові. Палієві, що якраз надійшов до цього муравлища, ця думка сподобалась. Приведено Пилипенка і Палій заікаючись запропонував йому змити свої гріхи і повести наступ на Бахмач. Пилипенко пристав радо на пропозицію і вже, як тільки гармати дістали панораму, набої та олій, — відділ всів до вагонів і від'їхав проти Бахмачу на Калинівку. — Треба було протирати очі, або вщипнути себе за ніс, щоб переконатись, що це не сон, а повстанська дійсність. — Мене вже хилило до справжнього сну і я приліг на горбату софу, що пружинами рахувала всі ребра й лопатки, і солодко задрімав. Прокинувсь від чіткого голосу промовця, що добірною українською мовою промовляв до якихось двох, чи трьох офіцерів-золотопагонників. Промова була подумана, видно, на більшу авдиторію, бо голос мав фортіссімо, і на довший час, — бо були й дати з української історії. — Причина і ціль були прості і ясні. Затримано цілий вагон російських офіцерів добровольців, що через Київ їхали на Дін. Треба було отже промовами переконати їх, що так не слід робити. За це діло взявся залізничий комісар Лісовенко. Він у смушках, з м'якими вусами і щирими нотами в голосі і викликав до штабу по-двоє-троє з вагона і заїдаючи пончиками та запиваючи лімонадою розпливався у красномовстві. Кажуть, що кількох прийшлося обезброїти, а коло вагону виставлено варту. Так до ранку я спав на в'їдливих пружинах, а у вуха мої лились найбільш переконливі патріотично-українські аргументи нашого милого комісара.

Тим часом і справа з начальником штабу армії Чернігівщини і Полтавщини була теж щасливо Ангелом і Палієм полагоджена. Цю посаду, як у Галичині кажуть, "обняв" якийсь осібняк в австрійській уніформі у цвікерах з носальними нотами у голосі. Був це, як він сам себе рекомендував, військовий слідчий, галичанин, який був до всього: "хоч до плуга, хоч до рала, хоч до пана генерала!" Був він теж добрий і до чарки, так що реквізований спирт придався.

Сам же Палій — командарм — одночасно став і начальником нашої дивізії, а начальником штабу дивізії призначив недавноприбулого сотника Морозевича, що жінка його була донькою "артільного батька". Генералів Васильїва-Чечеля та Піонтовського усунено, хоч вони і зголосилися до служби Директорії. Зміни в полках сталися такі. У першім, коли старшини прийшли в ночі з вісткою про повстання до полковника Пунцького [Пузицького] і спитали його який буде наказ, він змісця сказав: "лядувати обози, вагонуватись, їдемо до Конотопу, займаємо позицію проти офіцерського корпусу з Києва!". Його рішуча постава заімпонувала старшинам і він лишився командантом полку.

У другім полку, якщо пам'ять мене не зраджує, полковник Мазуренко втік, у третім Александровича усунено, хоч він теж зголосився до служби Директорії, але мусів уступити місце Пилипенкові, який відразу ж пішов угору. Полковника Гудиму з четвертого полку теж Палій усунув, помимо його охоти співпрацювати.

Вісник. Ч. 3 (125), березень 1959 — 25

І так, крім полковника Пузицького, за яким обстали старшини його полку, ми знову втратили весь провід і на голову дістали згори благослоленного Палія, що йому самому в голову вдарила його височезна позиція командарму. Один з писарів штабу дивізії з власної революційної ініціятиви зробився завідуючим канцелярією у командарма, а другий довідавшись про переворот два дні в'язав собі вуха, ніби хворий, а на третій, побачивши, що "наша бере", як у продовженні казки, сам себе зробив особистим адьютантом Палія, міна його стала многозначна — таємнича і відношення до всіх — згори. І дійсно, він став головним шептуном при Палієві і керував ним, як дишлом.

За пару днів офіцерський відділ, що наступав з Бахмачу, мусів утікати на Ніжин, бо льокомотиву йому наша гармата розбила, а розстрільна і обхід двірця відперли далеко назад. Проте, ми покищо далеко ще не посувалися, бо роботи мали понад голову.

Найперше переведено мобілізацію, яка на практиці нас не посилила, а послабила, бо в ряди "сірих" влилася збольшевичена солдатня з довколишніх сіл, що прийшла по шинелі й рушниці.

Далі треба було на Полтавщині й Чернігівщині захоплювати владу. Скільки малих відділів "сірих" розсипалось на всі боки! На мапу було страшно поглянути, як ми були розкидані! Кілько варти треба було виставляти і ким хоронити? — От хоч би така ілюстрація. Вагон з офіцерами-добровольцями, що його комісар Лісовенко гуманно хотів не ліквідувати, тільки запльомбувавши і, почепивши напис: "Ваше... — Вам!" розігнати льокомотивою і пустити на большевицький кордон, — просто розбігся, бо варта зі змобілізованих, пішла собі додому спати.

Або несподіванка у Глухові, куди вислано було наш відділ. Змобілізовані, яких було три чверти, заарештували "сірих" і повели їх на розстріл. Врятував кулеметчик наш з льокомотиви, що цільним вогнем розігнав волоцюг. Крім того треба було стерегти муніційний завод у Шостці, склади амуніції на Вірьовці, вислати третій полк аж до Чернігова і т. д. і т. д. І коли спочатку треба було приборкувати гетьманців, точніше — деяких правих росіян, тепер треба було боротись з лівими большевицькими виступами.

У прикордонній смузі вже раніш були напоготові спеціяльні большевицькі частини для удару на Україну. Тепер вони стали дуже активні і просякали ціле наше запілля. Кордону не було ким стерегти, а наші відділи знову змаліли, часом до смішного. Наприклад, у гарматнім полку було вже більше коней, як людей. Телефонні дроти перерізувано щоночі. Одного разу до штабу армії нахабно з'явився сам Шуба з ґранатами в кишенях — один з большевицьких ватажків з прикордонної смуги. Робітництво з конотопських залізничих майстерень було бочкою пороху. Палій грішми дочасу їх приласкував. Одного разу у передмістю почав бити великий дзвін на сполох. То російське робітництво скликало мітинґ. Довідались ми, що вже кілька тисяч людей стоїть на вулиці коло дзвону. — Сотник Морозевич викликав кілька кінних ординарців штабу з нашими кіньми, сіли ми, як були, в сідла, і гайда до натовпу. Здалека то виглядало на кавалерію, а насправді було нас може з двадцятеро. Натовп розсунувсь на боки, один з ординарців, стоячи на сідлі, підв'язав мотуз так, що годі було дістати і ми навесело знеохотили юрбу до мітингу, пообіцявши знову якусь мамону. Але ґрунт був гарячий, ми розпорошені і пахло катастрофою.

Коли ще в перших днях повстання приїхав до Конотопу полковник Пузицький, я представив йому ситуацію і радив перебрати в свої руки команду дивізії, запевняючи, що Палій на те пристане, бо дивізія і так живе без нього, а він без неї. Та Пузицький не погоджувався. Не лізло в голову кадровому старшині пхатись без призначення на вищу посаду. А шкода, — думаю, на тім дивізія багато виграла б!

Як окрему сторінку, — окреме явище конотопського повстання, треба відмітити курінь отамана Ангела. Його створив сам Ангел з добровольців, охочих до кавалерії. Підшив він формування романтикою, залізною дисципліною зі шомполами і т. д., гарною уніформою, що наґвалт змобілізовані кравці пошили, посадив цю збиранину на вороних змобїлізованих коней і готувавсь рушити у похід на Ніжин, щоб обійти засівших там офіцерів. Його запал, енерґія і невсипучість були подиву гідні. Колеґи-цивілі, що з Ангелом приїхали з Києва взялись до видавання місцевої газетки, щоб інформувати місцеве населення та додавати духу повстанню. Редактором газети був відомий на еміграції артист-маляр і графік Павло Ковжун, а помагав йому якийсь поет із Києва, прізвища якого не пригадую.

Треба ще згадати німців і їх ставлення до нас. У Конотопі був штаб корпусу. Німці зайняли з вибухом повстання нейтральну позицію. Пізніше, коли у них в зв'язку з подіями на західньому фронті і в Райху, потворились солдатські комітети, ми навіть дещо купували у них з потрібного воєнного матеріялу, коней і т. д. — Тут бували часом і курйозні історії, ілюструючі, як під час завірюхи вискакували на поверхню різні гохштаплери і самозванці. Один такий певний себе і свого великого значення "летун" — появився у штабі армії Палія. Ми довідались про нього, зателефонували до німців, чи не продали б нам аеропляна, бо вони мали кілька, — ті відповіли згодою і я, в товаристві "летуна" пішов на оглядання аероплянів. З поведінки "летуна" видно було, що знався він на летунстві так, як вовк на звіздах і до купівлі не дійшло, бо на другий день "летун" зник.

Інший спритний тип зголосився військовим лікарем і за пару днів, укравши цінні медичні інструменти, теж десь пропав у гущі революції.

Одного ясного зимного дня ця гуща ще більше згустилася. Ініціятивний Ангел, довідавшись, що на стації німці вагонуються і стоїть вже п'ять чи шість повних ешелонів, а в них чимало військового майна, вирішив, ні з ким не порозумівшись, наскоком тих німців обеззброїти. Його гармата, що стояла десь у місті, бабахнула ґранатою по ешелонах для страху, влучила у вдовину хату при залізниці і на тім заспокоїлась. Були якісь кінно-піші спроби ангелят заатакувати ешелони на двірці та зусріли кулеметний вогонь німців. І так цим разом роззброєння не повелось, хоч було багато випадків, коли це вдавалося при відпо-

Вісник. Ч. 3 (125), березень 1959 — 26

відних умовинах і підготовці. Забито було німецького команданта стації і його собаку.

Трапилось мені бути при цім свідком самосуду робітничого натовпу, що жадний сенсацій, а може й наживи, збігся до двірця. Кількох робітників вхопило якогось німця, що поспішав до свого ешелону, обеззброїли його, а потім посікли його шаблею. Коли один з наших старшин хотів спинити це знущання, натовп поставився до нього майже, як до німця, — було близько до самосуду і над ним. Врятували його кілька наших козаків зі зброєю в руках.

Але помимо всієї небезпеки двох німецьких санітарів з пов'язками Червоного Хреста з носилками, кинулись у натовп, поклали забитого німця на носилки і спокійно винесли його ніким не доторкані. Думаю, що тут символ Червоного Хреста був рішальним.

Скоро відділ Ангела вже наступав на Ніжин, взяв його при допомозі наших частин і пішов далі на Київ.

Десь скоро потім командарм Палій зв'язавшись телеграфічно з отаманом Болбочаном, казав себе завезти спеціяльним вагоном на побачення з ним. Болбочан командував тоді всіма відділами Директорії на решті Лівобережжя. Мені трапилось бути присутнім при тому і я бачив, що Болбочан не був очарований ні ситуацією на нашім протибольшевицькім фронті, ні самим Палієм.

Після здобуття Києва роблено старання, щоб врятувати кадри нашої дивізії і, правдоподібно, беручи під увагу заслуги дивізії у повстанню, — одержано згори наказ переїхати на Лівобережжя в район Бердичева—Житомира з тим, що на наше місце приїде Чорноморська дивізія. На Лівобережжі ми мали дістати поповнення для скомплектування нашого стану, як бойової одиниці.

Тим часом у Чернігові ситуація, як ми довідалися, дуже погіршилась. Большевики вже насідали. Туди послано залізницею наш третій полк, що приїхав уже на "розбір шапок". Невеличкі українські відділи і т. зв. кіннота полковника Аркаса вже покидали місто. З'єднавшись з ними, з боями, полк відходив на Київ. Цей відхід при великих снігах і морозах, частинно пішки, частинно на конях і саньми — був дуже тяжкий і пам'ятається для його учасників.

Присутність німців у Конотопі до певної міри ще здержувала виразний наступ большевицького фронту з півночі. Ми тримали тепер контакт з німцями, головно через їхні комітети і на побачення з ними приходив часом і сам Палій, беручи мене перекладачем. Приходилось і мені вживати дешевих революційних фраз і запевнень в нашім найкращім наставленню до "камерадів". Та найбільше моя робота полягала у вічнім стирчанню і вдень і вночі при телеграфічних апаратах на залізничнім двірці, говорячи по т. зв. "прямому дроту". Це був одинокий реальний контакт з нашими широко розкиданими по Чернігівщині і Полтавщині малими відділами, а одночасно це була до певної міри і розвідка, бо телеграфісти були свідомими українцями і старалися нам якнайбільше допомогти. Коли ми відходили з Конотопу, багато з них вступило до нашої сотні зв'язку. Зорганізована начальником штабу дивізії з якихось підозрілих типів контр-розвідка досить успішно перешукала підозрілих пасажирів у потягах у пошукуванню за золотом і одного разу у вудженій качці знайшла золотий фарш, але маю сумнів щодо її успіхів у дійсній розвідці.

Коли почали прибувати ешелони Чорноморської дивізії займаючи протибольшевицький фронт і Конотоп, постало само собою питання, що робити з великими складами амуніції на Вірьовці і з муніційним заводом у Шостці. — Вивезти їх було неможливо, висадити в повітря теж ні, бо згорів би і Конотоп. Не знаю, що зробила Чорноморська дивізія. Наша кінна сотня (яких тридцять шабель) під командою свого сотника Полякова — донського козака, що до нас сам зголосився на службу, пішла на Київ кінно та, на жаль, не дійшла. Певно була знищена в дорозі.

Наші ж постягані частини одна за одною від'їхали через Київ на Правобережжя — на Бердичів—Житомир, але майже всім, крім штабу дивізії і третього полку, навіть не довелось загріти місця у новім постою, — поїхали під командою полковника Пузицького на Коростень — новий фронт, де вже натискали большевики, погрожуючи відрізати Київ від Правобережжя. Так з поповнення нічого і не вийшло.