История Полтавы

Тридцать лет со дня открытия памятника Івану Котляревскому в Полтаве

• 

Подробности

Просмотров: 5371

Василь Сімович. Тридцять років від відкриття пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві

Публікується за виданням: Василь Сімович. Тридцять років від відкриття пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві // Праці у двох томах. Т.2. Літературознав. Культура.: Іст. л-ри. Іст. Культ. Громадське життя / В. Сімович. – Чернівці : Книги-ХХІ, 2005. – 904 с. : іл. – Прим.: с.808-850. – Покажч. імен: с.851-. – 966-8653-16-5. Стор. 462-466.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Особливості авторської мови і правопису збережено.

— 462 —

ТРИДЦЯТЬ РОКІВ ВІД ВІДКРИТТЯ ПАМ'ЯТНИКА
ІВАНОВІ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ В ПОЛТАВІ

(1903 – 1933)

В місяці вересні ц. р. минуло трицять років, як у рідному місті батька нової української літератури, в Полтаві, відкрито пам'ятник. Це був перший український пам'ятник на українських землях для українського діяча, й то пам'ятник – за складки українського міста й українського громадянства. Складали жертви на нього й селяни, і дрібне козацтво. Обрахували, що одні і другі наскладали більше грошей, ніж інтелігенція й українське панство, що на селян і дрібних козаків припало аж 54 відсотки складок...

Вже хоч би з цих причин поминути нам мовчки тридцятьліття від відкриття пам'ятника – не годиться. Та згадати про нього по тридцятьох роках треба ще й тому, що це було перше велике всеукраїнське свято, що, крім безталанного тоді Закарпаття, в ньому брали участь свідомі українці з усіх закутин нашої землі, без огляду на тодішні політичні кордони. Були там старші діячі й молодь, письменники й інтелігенція, представники Волині, Поділля, Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Кубані, устами галицьких делегатів вітали свято наші культурні львівські установи "Наукове Товариство ім. Шевченка", "Просвіта" й инші, схиляли свої голови перед пам'ятником поета і представники Буковини. Збереглася зі свята до наших часів фотографія учасників свята. Звичайно, не всі на неї попали. Якось незручно тоді взялися до цієї справи впорядники фотографії, не всіх повідомлено вчас. А проте на картині побачите багато відомих наших людей, уздрите там галицьких і буковинських делегатів – з-перед тридцятьох років.

Ми не будемо нагадувати подробиць цілої програми, дуже дбайливо приготованої і ще дбайливіше виконаної. Вона була розкладена на цілих два дні, на 12 та 13 вересня (30 та 31 серпня). Сам пам'ятник виглядає (див. "Життя і Знання" за липень-серпень 1933 р., ст. 196) так: на високій мармуровій підставі дуже гарне бронзове погруддя поета, роботи петербурзького академічного скульптора Позена, зі скромним підписом: "Иванъ Котляревській, 1769-1838"¹, на підставці вирізьблені сцени з "Наталки Полтавки", "Москаля Чарівника" та

¹ Первісно підпис мав бути "Іванові Котляревському Рідний Край", але такий напис російська влада заборонила.

— 463 —

з "Енеїди" – на четвертому боці такі слова зі Шевченкового вірша "На вічну пам'ять Котляревському":

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

Той пам'ятник відкрито й посвячено першого дня свят – серед великого захоплення непроглядної юрби людей. Того самого дня на полтавському кладовищі на могилі поета відправляли врочисту панахиду. Що й на майдані, де пам'ятник, і довкола кладовища було безліч поліції – про те нічого згадувати. То були такі часи. На пам'ятник зложено багато вінців, із самих західноукраїнських земель було їх зверх десяток. Та не так вінці цікавили зібрану громаду, як ті стрічки, блакитно-жовті, що їх попривозили були з собою, та ще з ріжними написами, галицькі й буковинські учасники свята. Над пам'ятником і довкола огорожі маяли офіціяльні державні російські трикольорові прапори. Значіння наших національних барв треба було пояснювати, дехто й пояснював їх по-своєму:

– Ето іхнєє, ґаліцкіє...

Після відкриття були врочисті збори Городської Думи (магістрату), що власне свято влаштувала; був концерт, величезний хор, із 200 людей в українських народніх одягах, під орудою самого Миколи Лисенка співав народні пісні й виконав незвичайно гарно в супроводі оркестри його незрівнянну кантату до слів Шевченка "На вічну пам'ять Котляревському"; була вистава "Наталки Полтавки", і в ній грали й Кропивницький (Виборний), і Карпенко-Карий (Возний), і С. Тобілевичева (Терпилиха), і М. Садовський (Микола), й Ліницька (Наталка) – найкращі артисти, яких коли знала Україна; на академії деклямував із "Енеїди" (і свій вірш: "Гей, ти, ниво") поет М. Старицький, – декляматор, якого досі в нас ніхто ще не перевищив. Наукові виклади про Котляревського мали й І. Стешенко, й Олена Пчілка, й Єфименкова; написи на блакитно-жовтих стрічках відчитував Борис Грінченко – все широко й далеко відомі тоді діячі, давно вже покійні...

За вершок цілого свята треба вважати – саме засідання Городської Думи, де після офіціяльної (звідомлення радного Маркевича про те, як збудовано пам'ятник) та наукової частини (викладів про значіння Івана Котляревського) почато відчитувати привітання. їх було дуже-дуже багато, й саме відчитування було б затяглося далеко-далеко поза північ. Але ж відчитати їх довелося тільки частину...

Справа в тому, що незручний городський голова (щось як би бурмістер у наших давніх українських містах, або ще й тепер на західньоукраїнських землях) – яких десять днів до свята спитав у російського міністра внутрішніх справ Плеве, чи дозволить він відчитувати привітання українською мовою. Ясна річ, що Плеве – заборонив, хоч ця заборона була протизаконна, й на

— 464 —

неї пізніше внесли скаргу до Сенату. Той заказ злагіднив був трохи полтавський віце-губернатор Фонвізін (губернатор на саме свято покинув Полтаву; казали, що побоювався демонстрацій): він дав дозвіл позаросійським представникам промовляти по-українському на святі, але ж т. зв. "русскіє подданиє" повинні були відчитувати свої привітання по-російському.

Цей заказ викликав зрозуміле обурення в учасників свята. Заворушилася молодь, що на своїх зборах над річкою Ворсклом, у переддень відкриття пам'ятника, прийняла постанову запротестувати проти такого розпорядку великою демонстрацією. За нею пішло і старше громадянство...

Настрій був дуже бадьорий, оживлений.

Промови західньоукраїнських делегатів вітали зібрані дуже бурливими оплесками. Промовцям доводилося часто переривати свої промови, бо за кожним майже реченням летіли до них захоплені вигуки: "Слава!"

Таке велике вражіння робило на учасників рідне слово, викинене указом із 1876 р. з прилюдного вжитку...

Та прийшла черга на т. зв. російських українців. Перший промовляв "делегат із Буковини", д-р Ф. Немоловський, що закінчив свою промову бадьорим віршем:

Мусить наше щире серце
за народ свій биться;
будь, що буде – грім чи пекло –
не будем журиться!

– і знов буря оплесків: заля знала, що д-р Немоловський – з Хотинщини, з "басарабської Буковини" – та не похопився тільки городський голова й не відібрав йому голосу...

Та як на естраду вийшов відомий городському голові письменник М. Коцюбинський і почав читати свою українську адресу від чернігівського літературно-музичного товариства – голова припинив скромного письменника, що стояв ні в сих, ні в тих. Заля затряслася від протестаційних вигуків. Серед галасу обуреної публіки на сцені з'явився харківський адвокат М. Міхновський і запротестував проти заборони промовляти по-українському. На знак протесту він віддав тільки палітурки від привітання, саме ж привітання забрав із собою. Те саме один по однім робили инші делегати, не тільки українці, а і зворушені цілою подією росіяни. З усіх кутків великої залі театру ім. Гоголя залунали оклики: "Виходити"! Через яких п'ять хвилин – у залі лишився на сцені тільки городськии голова з деякими радними. Казали, що городський голова зі зворушення був зімлів, і його відливали водою...

Численна публіка розбрелася. Дуже багато з молоді та зі старшого покоління попереходило до міського парку, де в одній із заль улаштовано нашвидку вечірку. На ній поет Микола Вороний відчитав свій натхненний

— 465 —

вірш "На свято відкриття пам'ятника Іванові Котляревському", який і тоді зробив і все ще робить і робитиме величезне вражіння – своєю великою правдою...

Демонстрація на святі відкриття пам'ятника батькові нового українського письменства в 12 год. ночі для 12 вересня 1903 р., – це був перший по довгих роках тупої мовчанки великий, прилюдний протест придушеного народу, протест проти насилля й дикунства, протест проти потоптання прав вільного колись народу. Протест той покотився сильним відгомоном по всіх українських землях: він будив приспаних і розжеврював новий вогонь у серцях тих, що в них горіло полум'я незбитої віри в перемогу нашої святої справи...

Тим-то про той перший сильний голос дотеперішнього мовчазника треба нагадати по 30 роках, щоб про нього знало й сучасне наше покоління...

На святі наше Товариство заступав довголітній його голова, посол Ю. Романчук. Велике вражіння зробило тоді привітання "Просвіти", де говорилося про значіння Котляревського, зокрема для західних українських земель.

"Браття Полтавці, – зазначувало привітання – коли ми нині плекаємо спільну нам із Вами народню мову, коли через неї бистріше шириться просвіта між нашим народом..., то в великій часті ми завдячуємо це Вашому, але не менше й нашому Іванові Котляревському".

Так, Котляревський – наш, він поет усіх нас українців, і свято відкриття йому пам'ятника в Полтаві було великим святом нашого національного єднання!

Микола Вороний

На свято відкриття пам'ятника І. Котляревському
30 серпня 1903 р.

Був один такий час: на важких терезах
Вже хиталася доля Вкраїни,
А вона, наша Ненька, стояла в сльозах
В сподіванню страшної хвилини...

По широких степах ще котилась луна,
Марний відгук кривавої січі,
І надходила ніч – непрозова, сумна,
Що мов пугач дивилась у вічі.

Де-не-де серед тиші ще хтось з кобзарів
Грав, неначе прохав на подзвіння;
То не дума була, то був лірницький спів,
Над труною тужне голосіння.

— 466 —

Ніч і тиша сумна присипляла усіх,
Навіть тих, хто і в бою не гнувся...
Коли раптом веселий, зневажливий сміх
Серед мертвої тиші почувся!

І ззирнулися всі у питанню німім:
Хто б посмів так одважно сміятись –
Коли звикли усі, щоб не вдарив той грім,
І від власної тіні ховатись?!

Ще ж у пам'яті свіжа подія була,
Як в неволі сконав Калнишевський...
Хто ж сваволець, що має одвагу орла?
То сміявся Іван Котляревський!

Він співав і сміявся. І голос його
То лунав соловейковим співом,
То нараз затихав, – і, він замісць того,
Реготався, охоплений гнівом.

Він до бою не кликав, бо знав, що у сні Спочиває натруджена сила,
Що по довгій столітній козацькій війні
Ніч столітня тепер наступила!

1933 р.