Кирилл Осьмак – президент Украинского Главного Освободительного Совета

Віктор Ревегук, кандидат історичних наук. Кирило Осьмак – президент Української Головної Визвольної Ради

11 липня 1944 року в лісництві поблизу села Лужок-Горішній в центрі Карпатських гір зібралися представники з багатьох регіонів України на Великий Збір, який мав об’єднати всі українські національно-патріотичні сили, щоб створити єдиний всеукраїнський фронт боротьби за Українську Самостійну Соборну державу. Саме тут постала Українська Головна Визвольна рада (УГВР) – підпільний парламент та підпільний уряд воюючої України. Головою Президії (Президентом) УГВР було обрано Кирила Осьмака, але менш ніж через два місяці він раптово зник. У вояків Української Повстанської армії (УПА) та підпільників Організації Українських націоналістів не було впевненості живий він, чи загинув?

Після приходу Червоної армії на терени Західної України під час однієї з чисельних чекістсько-каральних операцій поряд з іншими мешканцями села Дорожів Дублянського району Дрогобицької області енкаведисти схопили і немолодого високого чоловіка, який порався біля хати. При собі він мав довідку на ім’я Коваля Івана Пилиповича, уродженця міста Скалат Тернопільської області. Зважаючи на поранення осколком снаряда у спину, чекісти запідозрили його у причетності до “контрреволюційної націоналістичної організації ОУН” і заарештували на 48 годин. Але 48-годинне затримання перетворилося на чотирирічне слідство. Знадобилося більше 230 допитів, очних ставок, притягнення до слідства десятків свідків ї “стукачів”, щоб встановити справжнє ім’я підозрюваного. Ним виявився Президент УГВР Кирило Осьмак.

Протягом тривалого часу справжнє ім’я К.Осьмака не було відоме не лише широкому загалу, але й учасникам національно-визвольних змагань, адже всі  вони в умовах підпілля жили, боролися і вмирали під псевдонімами. То хто ж він такий і який шлях боротьби за волю України пройшов?

Народився К.Осьмак 27 квітня (9 травня) 1890 року в Шишаках на Полтавщині, колишньому сотенному містечку Миргородського полку України-Гетьманщини. Його батьки – Іван Юхимович та Тетяна Андріївна Осьмаки (Осьмакови) вважалися міщанами і мали чотири десятини землі, але не мали робочої худоби та реманенту і тому хліборобством не займалися, а здавали землю в оренду з половини врожаю.

По закінченні Шишацької початкової школи К.Осьмак навчався в Мирго­родській повітовій школі, а потім у Полтавському Олександрівському ре­альному училищі і був активним учасником учнівського гуртка самоосвіти. З 1910 року він – студент Московського сільськогосподарського інститу­ту. Вибір місця навчання не був випадковим, адже в російських столицях українці мали більше свободи, ніж на своїй Батьківщині. В сільськогосподарському інституті  існував український агрономічний гурток і його учасники вимагали проведення виробничої практики в Україні з тим, “щоб товариші мали змогу працювати для свого народу та вивчати його, ще перебуваючи в інституті”.

К.Осьмак рано включився в революційну діяльність. Будучи студентом, він поширював нелегальну літературу соціалістичного змісту серед своїх товаришів і населення, за що розпорядженням Московського градоначальника в 1911 році був висланий в адміністративному порядку за межі Московської губернії.

Студентську виробничу практику К.Осьмак проходив на Волині (1911 рік), Катеринославщині  і Кубані  (1912 рік), знову на Волині (1913 рік)  і в Сибіру (1914 рік). Відбуваючи практику, він вдосконалював не лише свої агрономічні знання, але й збирав народні сільськогосподарські терміни з живих уст. Зароблені на практиці гроші давали йому змог продовжити навчання далі. Працюючи в різних регіонах Російської імперії, К.Осьмак спілкувався з відірваними від рідної землі українцями і вболівав за їх долю. В надрукованій на шпальтах часопису “Рілля” в 1914 році статті він так опи­сав життя українців у Сибіру: “Нашого люду багато йшло шукати щастя на чужині... Що чекає наших земляків у будучому? Старі міцніш свого держаться, а молодші вже не так,  ідучи прямою дорогою до обруження. Коли б наші люди були більш освічені, не цуралися свого    і давали освіту дітям на рідній мові, – тоді  і тут вони б не розпливалися в сибірському морі, а були б великою одноцільною силою”.

У квітні 1914 року К.Осьмак вступив до Московського музично-драматичного гуртка “Кобзар”, утвореного студентами-українцями, але діяльної участі в ньому взяти не встиг, позаяк через три місяці почалася перша світова війна. В липні  1915 року він призупинив своє навчання в інституті  і поступив службу у відділ допомоги біженцям, які постраждали від війни, при Всеросійському земському союзі (Земгорі) і був посланий на Південно-Західний фронт. Спочатку завідував харчовим пунктом у місті Збаражі на Тернопіллі, потім – харчовим загоном у Скалаті і Збаразькою пекарнею, яку сам і збудував.

Перебуваючи у прифронтовій зоні, К.Осьмак спостерігав брутальну поведінку російської адміністрації в Галичині, яку очолював граф Бобринський, – нищення українських культурно-освітніх закладів, політичних партій і громадських організацій, вивезення греко-католицьких священиків до Сибіру і заміщення їх парафій російськими “батюшками”. З Галичини були вислані також митрополит А.Шептицький та професор М.Грушевський.

Тут, на Південно-Західному фронті К.Осьмак зустрів свою долю – волинянку Марію Юркевич, – слухачку Санкт-Петербурзьких вищих Бестужевських жіночих курсів, яка теж служила у Всеросійському Земському союзі і працювала завідуючою дитячими яслами для сиріт, чиї батьки загинули на фронтах першої світової війни. К.Осьмак і М.Юркевич повінчалися в Києві в січні 1916 року, а в жовтні у них народився син Олег. Марія вже не мог­ла їхати у прифронтову зону і влаштувалася працювати вчителькою у Київ­ській трудовій колонії. К.Осьмак після закінчення сільськогосподарсько­го інституту звільнився від служби в Земгорі і з кінця 1916 року роди­на Осьмаків оселилася в Києві, де їх і застала Лютнева революція 1917 року.

3 початком Української національно-демократичної революції К.Осьмак активно включився в громадську роботу. Від працівників Київ­ського губернського земства, де він працював спеціалістом по свинарст­ву, був делегований до складу Української Центральної ради в перший період її існування (до скликання Національного конгресу у квітні  1917 року), коли вона складалася із представників громадських організацій і  політич­них партій. Пізніше працював секретарем організаційного комітету по скликанню Першого Всеукраїнського агрономічно-економічного з’їзду, а з грудня 1917 року – в міністерстві  земельних справ в уряді Центральної ради на посаді завідуючого видавничим відділом і брав активну участь у розробці аграрної політики Центральної ради.

Коли ж 29 квітня 1918 року до влади в Україні з допомогою австро-німецьких військ прийшов гетьман П.Скоропадський, К.Осьмак не сприйняв його режиму особистої диктатури, взяв участь в антигетьманському страйку і був звільнений з роботи. Після чого працював у Всеукраїнському союзі земств, який очолював С.Петлюра, в Центральному сільськогосподарському кооперативному союзі (Централі), де завідував відділом селянського буряківництва,  і співпрацював у журналі  “Сільський господар”. Пережив Гетьманат, Директорію УНР, прихід денікінців і червоний терор більшовиків. В жодній із політичних партій Кирило Іванович не перебував, хоча поділяв погляди партії українських есерів (боротьбистів), позаяк вважав, що їх програма вирішення   земельного питання в Україні найбільш відповідала його особистим переконанням.

Після того, коли більшовицьке керівництво Росії перейшло до нової економічної політики, К.Осьмак переїхав на Полтавщину і влаштувався на роботу спочатку агрономом-інструктором, а згодом – завідувачем інструкторсько-агрономічним відділом Миргородського сільськогосподарського кооперативного союзу. В березні 1923 року він повернувся знову до Києва і працював у сільськогосподарському науковому комітеті та в Київському губсельсоюзі на посаді  завідуючого підвідділом Бурякової кооперації.

На початку 1925 року Кирило Іванович разом із дружиною М.Юркевич перейшов на роботу до Інституту Української наукової мови в структурі Всеукраїнської Академії Наук, який працював над створенням 34 терміно­логічних українських словників. В ньому він очолив сільськогосподарсь­кий відділ, що займався складанням словника української сільськогоспо­дарської термінології. Там же на посаді техніка-термінолога працювала і його майбутня друга дружина Людмила Богдашевська. У 1927 році Кирило Іванович останній раз відвідав Шишаки, провівши відпустку у своїх бать­ків, які незабаром померли, а брати (Гаврило, Олександр, Феодосій і Максим) та сестра Ганна роз’їхалися по безмежних просторах СРСР і в Шишаках вже нікого з рідних не залишилося.

А між тим більшовицьке керівництво СРСР на чолі з Й.Сталіним почало згортати нову економічну політику. Разом з непом настав кінець і політиці українізації, яка була тимчасовою поступкою більшовиків національним домаганням українського народу. Настав 1928 рік – рік “великого перелому” – початку суцільної колективізації сільського господарства і першої сталінської п’ятирічки,  а разом з ними почалися гоніння на будь-які прояви українського національного життя.

5 березня 1928 року К.Осьмака в числі  інших працівників Бурякової ко­операції було вперше заарештовано каральними органами СРСР. Їх всіх че­кісти вписали до “контрреволюційної організації правих українських на­ціоналістів у Буряковій кооперації, що вели боротьбу за створення Ук­раїнської селянської партії”. Керівництво сільськогосподарської коопе­рації звинуватили також в тому, що вони хотіли децентралізувати цукрову промисловість, вимагали паритету цін на сільськогосподарську і промисло­ву продукцію та збільшення закупівельних цін на цукрові буряки. Звинувачення були явно надуманими навіть з точки зору радянського права. Тому прокурор Наркомату юстиції УСРР Крайній дійшов висновку, що складу зло­чину в їх діях немає і вирішив закрити справу. Проте колегія ОДПУ 28 вересня 1928 року вирішила по-своєму: чекісти визнали керівництво Бурякового союзу “соціально небезпечним елементом” і вислали К.Осьмака та ще двох осіб за межі України на три роки, заборонивши проживати в Москві, Ленінграді, Києві, Мінську, Одесі і Харкові.

Обравши собі за місце проживання Курськ, К.Осьмак продовжував роботу над словниками сільськогосподарської та лісової термінології, як поза­штатний працівник Всеукраїнської Академії Наук. 2 березня 1930 року його знову заарештували. На цей раз уже у сфальсифікованій чекістами справі Спілки визволення України (СВУ). На судовому процесі в Харкові із 45 підсудних шестеро були колегами Кирила Івановича – вченими-мовознавцями, які працювали над створенням українських термінологічних словників, а ще один підсудний Григорій Голоскевич – редактором “Словника живої української мови”. Фактично, сама українська мова була 46 “під­судним”. У зв’язку із “справою СВУ” на лаві підсудних опинилися ще 700 чоловік, а всього в цій справі було заарештовано, знищено або заслано близько 30 тисяч чоловік.

І.Голоскевич, якому пощастило вижити, згадував, як один із слідчих у справі СВУ Соломон Брук говорив йому: “Ех, слід би всю Україну пере­стріляти, та, на жаль, не можна. Але вас, українських інтелігентів, ми всіх знищимо.” Нищення проводилося систематично і послідовно. За звинуваченням у проведенні “націоналістичного напрямку” при складанні ук­раїнського сільськогосподарського термінологічного словника К.Осьмака засудили на три роки виправно-трудових таборів. Кару відбував у Кіровській області, де працював агрономом концтабору, пізніше був переведений в управління таборів у місті Усть-Вимь Комі АРСР. Наприкінці 1931 року, зважаючи на чисельні обгрунтовані  скарги, вирок про тюремне ув’язнення Кирилу Івановичу було замінено на три роки адміністративного заслання. і він поселився в місті Сиктивкарі Комі АРСР. По закінченні терміну висилки працював за фахом у Московській і Рязанській областях.

29 січня 1938 року в пік “великого терору” К.Осьмака, який працював агрономом у селі Катине Рязаньської області, за доносом парторга кол­госпу заарештували втретє. Лише непохитна твердість, з якою Кирило Іванович протягом 25 місяців тримався на слідстві, не визнавши жодних звинувачень, що їх почергово висували п’ять слідчих, врятувала його від розстрілу. А звинувачення були серйозними: “Серед населення висловлю­вав терористичні наміри щодо керівників партії  і уряду, займався шкід­ництвом у колгоспі”. Від дружини К.Осьмака Марії Василівни, вчительки місцевої школи, чекісти вимагали наклепницьких свідчень проти чоловіка. Протя­гом року її тероризували, як дружину “ворога народу”. Не витримавши такої наруги, Марія Василівна 11 листопада 1938 року кинулася під потяг і загинула.

Два роки і шість місяців перебував К.Осьмак у в’язниці міста Скопин Московської області  і весь час боровся за своє звільнення, намагаючись довести, що справа проти нього сфальсифікована слідчими і свідками. На­решті, в лютому 1940 року у зв’язку з певною лібералізацією терористич­ного режиму Сталіна його було звільнено. “В кінці лютого, – писав Кирило Іванович у листі до сестри Галини, – коли я вже зміг рухатися, прибув на Марусину могилу, гірко тужив над її горбиком. Не думав виїжджати з тих місць. Але коли у квітні приїхав до Києва до своїх доньок, опинився се­ред нашої чарівної природи, – захотілося знову працювати на Україні, ближ­че до всього рідного”. В 1940 році після 12-річної вимушеної розлуки К.Осьмак знову повернувся до Києва. В кінці цього ж року він одружився з Людмилою Богдашевською, яка на той час працювала в системі гідрометеослужби. Тут їх і застав початок радянсько-німецької війни.

Початок війни породив в українських патріотів надію на те, що гітлерівська Німеччина, поваливши комуністичний режим в Росії, відновить державність України. У жовтні 1941 року з ініціативи професора Миколи Величківського у Києві виникла Українська національна рада (УНР) – представниць­кий орган українського народу, який за сприятливих обставин міг би пере­брати владу в Україні. На запрошення М.Величківського К.Осьмак став її членом і очолив в УНР відділ земельних ресурсів та бюро Всеукраїнського товариства “Сільський господар”. Проте уже в листопаді  1941 року німці розігнали УНР і тим самим показали, що вони є такими ж окупантами в Україні, як і російські більшовики. Отже, легальні спроби українців зоргані­зувати свої представницькі національні структури, що мали б ознаки дер­жавницьких інституцій, на початку війни виявилися безуспішними.

К.Осьмаку вдалося врятувати сільськогосподарську кооперативну орга­нізацію від розгрому. Очолюючи “Сільський господар”, він збирав матеріали про сільське господарство України з метою проведення аграрної реформи, яка передбачала ліквідацію радянської колгоспно-радгоспної системи господарювання і передачу землі селянам в індивідуальне користу­вання. На початку листопада 1941 року К.Осьмак написав статтю, в якій виклав основні напрямки земельної реформи і відніс її до редакції га­зети “Українське слово”, але підконтрольна гітлерівцям газета її не надрукувала. Пропонована К.Осьмаком земельна реформа ішла врозріз із аграрною політикою німців, для яких радянська колгоспно-радгоспна система була ідеальною формою експлуатації українського селянства.

“Сільський господар” створив на теренах окупованої України мережу кооперативних товариств, метою яких було підвищення культури сільського господарства, організація збуту сільськогосподарської продукції з інди­відуальних господарств селян, придбання і ремонт необхідного реманенту та ін. До весни 1942 року окружні спілки сільськогосподарської коопера­ції вже були створені в Черкасах, Лубнах, Сквирі, Прилуках і Харкові. Вони у свою чергу об’єднували близько 150 сільськогосподарських кредит­них товариств. В межах дозволеного окупантами К.Осьмак через “Сільсько­го господаря” намагався допомагати селянам у веденні  індивідуальних господарств і збуті вирощеної продукції (присадибні ділянки колгоспни­ків в період німецької окупації були збільшені до одного гектара).

Перебуваючи в Києві, К.Осьмак в кінці  1941 року вперше познайомився з ідеологією ОУН. Працівники Управління цукрової промисловості України (“Цукротресту”), які в більшості були підпільниками-націоналістами, познайомили його з історією виникнення і розколу ОУН, методами боротьби за незалежність України в умовах німецької окупації, основами конспірації тощо. Кирило Іванович не схвалював розколу ОУН і тому довгий час вагався між мельниківцями і бандерівцями але зрештою став на бік сильнішої політичної сили. У липні 1942 року він офіційно всту­пив до ОУН(б) і взяв псевдонім “Борис Олександрович”. Його робота в підпіллі полягала в пропаганді  ідей ОУН серед київської  інтелі­генції, поширенні серед населення націоналістичної літератури (газети “За самостійну Україну”, журналу “Ідея і чин”, листівок тощо), створення серед членів Всеукраїнської сільськогосподарської кооперації осередків ОУН та ін.

Одночасно К.Осьмак займався і публіцистичною діяльністю. Написані ним брошури і листівки (”Україна – колонія Москви”, “Колгоспи, як метод гноблення українського селянства”, “Розраховуємо на власні  сили”, “До збройної боротьби” та ін.) були надруковані в підпільних друкарнях ОУН і нелегально поширювалися у Східних і Західних регіонах України.

Вперше ідея організації Всеукраїнського центру боротьби за суверенну Українську державу виникла у К.Осьмака навесні  1942 року, коли він ще не був організаційно зв’язаний з ОУН. Вона дістала підтримку у М.Величківського та патріотично налаштованої київської інтелігенції, які попро­сили Кирила Івановича взятися за її реалізацію. З цією метою у травні 1942 року він написав декларацію “В єднанні сила нації”, в якій закли­кав усіх українських патріотів об’єднатися для боротьби за Самостійну Соборну Українську державу у “Союз української державності” (СУД). Проте проект К.Осьмака не був втілений у життя, позаяк бандерівці на той час вважали, що лише вони мають очолити боротьбу за незалежність України.

Лише в 1943 році ОУН(б) відмовилася від авторитарних методів у сво­їй діяльності  і сприйняла ідею демократії, як зобов’язуючу для себе вар­тість, зміст і метод державного будівництва.  Ідея створення надпартійного політичного державницького центру   знову стала на порядку денному. У зв’язку з наближенням Червоної армії К.Осьмак разом з дружиною і  дворічною дочкою Наталкою залишив Київ і перебрався до Львова. Його старша дочка від першого шлюбу Лариса під час німецької окупації пра­цювала в міській земельній управі Житомира , а нелегально – в підпіл­лі ОУН і безслідно зникла під час наступу Червоної армії на Правобереж­ній Україні.

У Львові К.Осьмак відновив зв’язок із членом Головного проводу ОУН(б) Мирославом Прокопом (”Володимиром”), мав зустріч з митрополитом А.Шептицьким, а на Святі Різдва 1944 року в соборі Святого Юра познайомився з провідником ОУН(б) і командиром УПА Р.Шухевичем (“Мироном”), який запропонував йому взяти участь у створенні вищого політичного і дер­жавного органу по керівництву визвольною боротьбою українського народу.

З допомогою націоналістичного підпілля К.Осьмак став директором Стрийського окружного сільськогосподарського товариства “Сільський господар”, яке мало 8 філій та 313 первинних осередків і об’єднувало більше 65 ти­сяч селянських господарств. Товариство мало і свою молодіжну організацію під назвою “Хліборобський вишкіл молоді”, до якого лише в Стрийському окружному товаристві входило 1150 юнаків і дівчат віком від 15 до 20 років. Крім того, в кожному з осередків “Сільського господаря” були жіночі сек­ції, на яких крім основ сільськогосподарських знань і догляду за дітьми жінок вчили надавати першу медичну допомогу, в тому числі і пораненим. В такий спосіб готувалися санітарки і медичні сестри для загонів УПА. Більшість інструкторів і референтів названих вище організаційних струк­тур були членами ОУН. Тому фахову підготовку сільського населення керівництво “Сільського господаря” поєднувало з пропагандою ідей ОУН і підготовкою майбутніх вояків УПА.

Коли у  зав’язку з наближенням Червоної армії з’явилася реальна загроза відновлення на теренах Західної України радянської влади, К.Осьмак за завданням Центрального проводу ОУН у березні 1944 року написав звернен­ня до українців із закликом до мобілізації всіх сил для боротьби з червоною навалою. Кирило Іванович декілька разів особисто відвідував сотні повстанців УПА в Карпатських горах і вишкіл УПА “Білі олені” на горі Магура, де проводив бесіди на політичні теми і закликав готуватися до майбутніх боїв з частинами Червоної армії.

Одночасно К.Осьмак брав участь в роботі по мобілізації всіх державницьких сил з метою створення єдиного Всеукраїнського національного фронту. 11 червня 1944 року за дорученням командування УПА і Централь­ного проводу ОУН у Львові відбулося засідання ініціативного комітету по формуванню Всеукраїнського центру боротьби за незалежність України, на якому було остаточно затверджено його назву – Українська Головна Визвольна рада (УГВР) та основоположні документи (“Універсал”, “Платформа” та “Тимчасовий устрій УГВР”) і рекомендовані до прийняття їх на Великому Зборі. Авторами цих документів були К.Осьмак, Дарія Ребет, Мирослав Прокоп та інші члени ініціативного комітету. Вони ж підібрали і кандидатів до складу УГВР. Основними вимогами до них були: визнання ідеї Української Самостійної Соборної держави (офіційна наз­ва майбутньої незалежної України), революційні методи боротьбі за її здійснення, визнання фашистської Німеччини і більшовицької Росії воро­гами української державності, демократичний устрій незалежної України.

Протягом 11-15 липня 1944 року в управлінні лісництва поблизу села Лужок-Горішній Стрілківського району Дрогобицької області проходив Великий Збір УГВР. На ньому були присутні 20 делегатів, які представляли окремі регіони України, п’ять з різних причин не змогли прибути на Великий Збір, ще п’ять були пізніше кооптовані до складу УГВР. З 25 членів УГВР 17 були жителями Західної України, решта – Центральної і Східної. 22 особи мали закінчену вищу освіту, 9 були членами ОУН. Крім К.Осьмака учасницею Великого Збору і членом УГВР від Полтавщини була Катерина Мешко – рідна сестра відомої пізніше правозахисниці Оксани Мешко.

Катерина Мешко народилася в 1910 році в містечку Старі Санжари під Полтавою в селянській родині, яка після приходу в Україну російських більшовиків зазнала чисельних репресій і утисків. Гнані  і переслідувані члени родини Мешко розбрелися по світу, хто куди. Катерина опинилася в Дніпропетровську, працювала на металургійному заводі  і навчалася на робітничому факультеті. В 1937 році вступила до Московського електро­механічного інституту і після його закінчення в 1941 році повернулася на Батьківщину. Коли німці захопили Дніпропетровськ, Катерина Яківна вступивши до ОУН, стала на шлях боротьби з окупантами. Певний час вона працювала в адміністративному відділі міської управи, а після розгрому німцями українського національно-патріотичного підпілля в Дніпропетровську виїхала в кін­ці 1942 року до Ворошиловграда, де очолила обласний провід ОУН, згодом була провідником ОУН у Криму. У підпіллі одружилася з Омеляном Логушем (псевдо – “Іванів”) і разом з ним наприкінці  1943 року перебралася на Волинь.

У 1943 році за завданням керівництва ОУН-УПА К.Мешко організувала Першу конференцію поневолених народів Сходу Європи і Азії, яка проходила 21-22 листопада в селі Будераж Здолбунівського району на Волині. Серед 39 делегатів були українці, росіяни, грузини, вірмени, азербайджанці, черкеси, узбеки та ін. На конференції К.Мешко виступила з доповіддю “Організація і практичні цілі єдиного Фронту поневолених народів”, була обрана до резолюційної комісії, яка підготувала низку відозв та інших програмних документів. В оприлюднених документах конференції К.Мешко відома під псевдонімами “Озерська” і “Верещак”. Разом з О.Логушем в ОУН вона очолила “Секцію поневолених народів” і  від неї була делегована до скла­ду УГВР.

Після тривалих дискусій учасники Великого Збору УГВР прийняли рекомендо­вані ініціативним комітетом документи, а також затвердили “Присягу вояка Української Повстанської армії”. Дотримуючись традицій українського пар­ламентаризму, представники національно-патріотичних сил визнали, що вищим органом воюючої України має бути підпільний парламент – Великий Збір. В документах УГВР підкреслювалося, що він є найвищим і єдиним органом законодавчої влади в час революційно-визвольної боротьби українського народу проти обох окупантів – фашистської Німеччини і комуністичної Росії. Основною метою визвольної боротьби була державна незалежність України. Для її досягнення найперше потрібно було захистити український народ від фізичного винищення та створити єдиний всеукраїнський національний фронт, організований на засадах об’єднання всіх українських національно-патріотичних сил. “Тільки власна національна суверенна держава, – говорилося в “Платформі УГВР”, – є єдиною передумовою та запорукою нормального життя і розвитку нації та її культурного, матеріального й духовного добробуту народніх мас”.

Єдиним носієм і джерелом влади в Україні визнавався український народ. Йому забезпечувалися всі основні демократичні права і свободи. “Платформа УГВР” закріплювала принцип верховенства права та рівність усіх громадян перед законом. Гарантувалися також і права національних меншин в Україні. Об’єктами права власності держави визнавалася земля, важка індустрія і транспорт, ліси, надра, водні та інші природні ресурси. Гарантувалося також право на працю, освіту та соціальний захист громадян.

Учасники Великого Збору обрали Генеральний Секретаріат – підпільний уряд воюючої України, – на чолі з Романом Шухевичем. Головою Президії (Президентом) УГНР було обрано К.Осьмака, який взяв псевдонім “Марко Горянський”, згодом – “Псельський”. До компетенції Президента УГВР відносились: скликання і закриття Великого Збору УГВР, ведення її засідань, затвердження Генеральних Секретарів, Генерального судді, за­кордонних делегатів УГВР, прийняття присяги від голови і членів уряду та ін. Великий Збір УГВР проходив під гуркіт гармат радянсько-німецького фронту, що стрімко наближався, і після його закінчення всі негайно роз’їхалися по місцях. К.Осьмак разом з родиною зупинився в селі Недільня Стрілківського району, в якому містився штаб УПА-Захід під командою Дмитра Грицая (“Перебийноса”) та стояли чотири сотні УПА.

27 липня 1944 року поблизу станції Бусовисько Дрогобицької області відбулося перше і останнє засідання Президії УГВР, на якому було вирішено, що на теренах України мають залишитися Президент УГВР К.Осьмак, Голова Генерального Секретаріату Р.Шухевич та ще три особи. Решта членів Президії УГВР мали виїхати за кордон, щоб там представляти інтереси України перед іноземними державами.

5 серпня 1944 року на галявині під лісом у Турківському районі відбулася перша присяга вояків УПА за ухваленим Великим Збором УГВР текстом.  Церемонію присяги проводили Д.Грицай та члени Президії УГВР на чолі  з К.Осьмаком. На той час справжнього його імені не знав ніхто. Він був відомий під псевдонімом “Псельський”. Фронт наближався і сотні УПА вирушили в похід в напрямку міста Турки. Перед цим К.Осьмак відправив свою родину до іншого села.

23 серпня 1944 року поблизу села Орів стався бій між частинами Червоної армії і вояками УПА-Захід, при штабі якого перебував Президент УГВР. В жорстокому бою багато вояків УПА загинуло, а К.Осьмака було поранено і Д.Грицай з документами на ім’я Івана Коваля залишив його для лікування в хаті Михайла Летнянчина в селі Дорожів, де його й схопили чекісти. Вони розуміли, що Іван Коваль – це не рахівник Тернопільського маслосоюзу, за якого себе видає, а якийсь чільний провідник ОУН, та й багато хто із заарештованих місцевих жителів це підтверджував, але слідчі НКВС нічого не могли вдіяти, позаяк не мали доказів. Два з половиною роки його тримали в Дрогобичі, а в січні 1947 року перевезли до Києва.

В київських застінках НКВС слідство продовжувалося. З Томського концтабору для очної ставки до Києва привезли засудженого на 20 років каторжних робіт М.Фарила (“Рубаня”). Не витримавши тортур, він розповів на допитах все, що знав про “Псельського”. Одне, чого він не міг сказати, бо не знав, – справжнього прізвища “Псельського”. К.Осьмак вперто тримався своєї легенди і заперечував свідчення М.Фарила.

Майже три роки тривало слідство, яке супроводжувалося тортурами, погрозами і постійною присутністю підсаджених до камери “стукачів”. Заступник міністра МДБ УРСР погрожував, що небезпечного в’язня “днями і ночами будуть бити і на носилках в камеру заносити,  а голову в мішок зав’яжуть”. Проте К.Осьмак тримався. Десятки нічних допитів, які тривали по 5-6 годин, безсонні ночі, побиття до втрати свідомості довелося йому пережити. “Головним катом” назвав він свого слідчого капітана Гузєєва, а “катом № 2” – капітана Защітіна. Протестуючи проти неймовірних тортур, К.Осьмак 2 серпня 1947 року оголосив голодування, яке тривало сім днів, і його годували насильно.

На цей час в руках чекістів уже були люди, які на слідстві показали, що в’язня під ім’ям Івана Коваля знають як “Псельського” і “Марка Горянського” і що він є Президентом УГВР. Нарешті 25 серпня 1947 року слідчий МДБ УРСР капітан Гузєєв доповів своєму начальству, що “після активних допитів заарештований Коваль признався, що він в дійсності є Осьмаком Кирилом Івановичем, 1890 року народження, уродженцем містечка Шишаки Полтавської області, з вищою освітою, за фахом – інженер-аргоном”. 10 липня 1948 року   позасудовий орган радянської влади – ОСО (“Особое совєщаніє”) МДБ СРСР винесло К.Осьмаку вирок –  25 років ув’язнення “за участь у контрреволюційній банді українських націоналістів та активну керівну контрреволюційну націоналістичну діяльність”.

Десять років дочка К.Осьмака разом з матір’ю не знали про долю свого батька, живий він чи ні.  І лише в березні 1954 року з Володимирської тюрми надійшла від нього звістка, “Люба моя донечко! – писав батько. – Невимовна радість опанувала мною, коли я дістав першого маминого листа і першого твого листа. Майже десять років минуло з часу нашого розстання. Багато страждань поховали ті роки. Багато надій горіло в моїй душі.  І завжди в очах моїх зорів образ мами і образ твій. В найстрашніші хвилини   я все бачив маму і, на руках у неї – тебе. Ти все була для мене такою, якою ти була, коли я востаннє тримав тебе на руках”.

Вже після смерті Й.Сталіна 5 березня 1953 рову очолюване Берією МВС СРСР вирішило остаточно ліквідувати націоналістичне підпілля в Україні шляхом насадження чекістської агентури в зарубіжних центрах ОУН та на території СРСР. З метою припинення опору українців комуністичному режиму було вирішено використати    імена українських  патріотів, знаних в Україні і в світі, які знаходилися в руках радянських каральних органів. Для цього в Москву з Володимирської тюрми привезли К.Осьмака, із Сибіру – сестер С.Бандери та митрополита Й.Сліпого, але ніхто з них не пішов на співробітництво з комуністичним режимом, не зрадив України і справи свого життя. Чекісти змушені були визнати, що “спроба переконати Осьмака в тому, що ОУН є найстрашнішим ворогом українського народу, не принесла позитивних результатів, а на зроблену йому пропозицію посприяти в боротьбі проти ОУН заявив, що він був і залишається ідейним українським націоналістом і радше готовий піти на смерть, ніж погодитися на участь в заходах, спрямованих проти ОУН та її діяльності”.

У травні 1954 року К.Осьмак розпочав боротьбу за свою реабілітацію. Проте всі його звернення до Закритого сектора ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР і Генерального прокурора СРСР були марними. Від нього вимагали каяття, а він вважав, що немає в чому каятися. Тому указ Президії Верховної ради СРСР від 17 вересня 1955 року “Про амністію радянських громадян, які співробітничали з окупантами в період Великої Вітчизняної війни” на нього не був поширений. Відмовлено було Кирилові Івановичу, на той час уже безнадійно хворому, і в скороченні терміну ув’язнення на­половину. Підставою для відмови послужило те, що “Осьмак є запеклим українським націоналістом, який свої націоналістичні погляди не змінив за період перебування в тюрмі і за своєю ворожою діяльністю являє особливу небезпеку”.

16 травня 1960 року К.Осьмак помер. Його поховали безіменним на міському цвинтарі у Володимирі під № 5753. Від часу останнього арешту в тюрмах СРСР він перебував 15 років, 8 місяців і 3 дні. До кінця свого життя К.Осьмак залишився вірним присязі на вірність Україні, яку він, як Президент УГВР, склав 15 липня 1944 року: “Наша мета – Українська Самостійна Соборна держава на українських етнографічних землях. Нам шлях – революційно-визвольна боротьба проти всіх займанців і гнобителів українського народу. Будемо боротися за те, щоб Ти, Український на­роде, був господарем на своїй землі.

На вівтар цієї боротьби покладемо свою працю і своє життя”.

Реабілітовано Кирила Осьмака 5 грудня 1994 року Генеральною Прокуратурою України на підставі Закону УРСР “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17 квітня 1991 року.

 

Література:

1. Василь Граб. Катерина Мешко. Вона ж – Озерська, вона ж – Верещак. –Полтавська Петлюріана. Число 6. Матеріали сьомих Петлюрівських чи­тань, проведених у Полтаві 25 травня 2004 року. – Полтава, 2005.

2. Літопис Української Повстанської армії. Т.41. Кирило Осьмак – Прези­дент УГВР (Документи і матеріали). –Торонто-Львів, 2004.

3. Панченко О. Українська головна визвольна рада. – Закордонне представ­ництво УГВР – Генеральний Секретаріат Закордонних справ УГВР – Сере­довище УГВР. – Видавництво “Гадяч”, 2004.

© Ревегук В. Я.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.

Ссылки на эту страницу


1 Национально-освободительное движение
[Національно-визвольні змагання] – пункт меню
2 Омельченко - Очкас [Омельченко - Очкас - рус.]
[Книга Пам'яті репресованих Полтавської області]
3 Ревегук Виктор Яковлевич
[Ревегук Віктор Якович] - пункт меню
4 Указатель книг и статей по названиям
[Покажчик за назвами] - пункт меню

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
4149 4390 0512 1235