Атаман Андрей Левченко

Віктор Ревегук, кандидат історичних наук. Отаман Андрій Левченко

Андрій Іванович Левченко народився на хуторі Гречаному Кишеньківської волості Кобеляцькими повіту в селянській родині (зараз це місце затоплене Дніпродзержинським штучним водоймищем). Після успішного закінчення гімназії в 1914 році поступив добровольцем до російської армії. Згодом закінчив військове училище в Києві, дістав звання підпоручика і служив у кавалерійському полку, який перебував у складі Південно-Західного фронту.  В 1917 році пов’язав свою долю з українською армією, з якою пройшов увесь хресний шлях боротьби за волю України. У жодній із політичних партій А.Левченко не перебував, але поділяв програму партії українських лівих есерів (згодом – комуністів-боротьбистів). У документах Чека він значився як “лютий петлюрівець”, чоловік років тридцяти, брюнет.

Повернувшись на початку 1920 року до рідної домівки, А.Левченко влаштувався на роботу до мобілізаційного відділу Кобеляцького повітового військового комісаріату, водночас займався створенням підпільної повстанської організації та налагодженням зв’язків із повстанськими загонами, що діяли на теренах повіту. Після невдалого штурму повстанцями Кобеляк в ніч на 15 червня у місті почалися повальні обшуки і облави з метою виявлення співучасників нападу. А.Левченку вдалося уникнути арешту і перейти на нелегальне становище.

Спираючись на вцілілих підпільників, А.Левченко в липні 1920 року підняв повстання проти більшовиків. Його загін швидко зростав за рахунок селянської молоді, яка не бажала брати участь у брато­вбивчій громадянській війні на боці більшовиків, та дрібних повстанських загонів. Так, в Озерах до А.Левченка приєднався загін Овдієнка (200 піхотинців і 70 кавалеристів), а в Царичанці – загін Самарсь­кого (120-150 чоловік). Ідеалом повсталих була Українська Народна Республіка, а надією – українська армія на чолі з С.Петлюрою [1].

Протягом серпня-вересня 1920 року по селах повіту велася активна протибільшовицька агітація, проходила мобілізація молоді і коней. Повстанці А.Левченка діяли головним чином в районі сіл Переволочної-Мишуриного Рогу- Царичанки-Озер-Бригадівки, а 1-го жовтня вирушили в напрямку Полтави. В рейді взяло участь близько 600 піхотинців і 150 кавалеристів при чотирьох кулеметах. З’єднання мало добре поставлені тилову і санітарну служби, але відчувався брак зброї і набоїв. Ядро з’єднання складали повстанці, які йшли з А.Левченком з Кобеляцького по­віту. Решта – постійно змінювалася: одні повстанці гинули в боях, ін­ші – відсівалися по дорозі, бо не хотіли відриватися від рідних місць. Разом з тим, склад з’єднання постійно поповнювався за рахунок селянсь­кої молоді і дезертирів з Червоної армії.

Від Малої Перещепини з’єднання А.Левченка повернуло на Решетилівку, яку з боєм здобуло 4 жовтня, але після невдалого бою з 262-м полк ом 30-ої дивізії Червоної армії, в якому повстанці втратили 15 чоловік, залишило село і через Говтву та Хорішки вступило на терени Хорольського повіту. Там повстанці дізналися, що червоні залишили Решетилівку і 11 жовтня знову зайняли її, де перебували протягом трьох днів. Другу половину жовтня з’єднання оперувало на теренах Хорольського та Лубенсь­кого повітах. Уникаючи боїв з переважаючими силами кременчуцького гар­нізону, які постійно переслідували повстанців, вони весь час міняли місця свого перебування. Завдяки підтримці місцевого населення повстанці мали точні дані про пересування червоних військ і робили напади на радянські установи та червоноармійські частини головним чином ночами, коли їх не чекали, а вдень переховувалися по ярах і хуторах.

В ніч на 21 жовтня загін А.Левченка, який за радянськими даними налічував 300 штиків і 200 шабель напав на Семенівку Хорольського пові­ту, де захопив склади і зсипний пункт, куди продзагони звози­ли вилучений у селян хліб. Захоплене збіжжя і частину майна повстанці роздали селянам [2].

30 жовтня в районі Хоцьків Переяславського повіту А.Левченко на короткий час об’єднався із загоном отамана Чорного (Гаврила Куреди), який перебував на той час у Прохорівській волості. Згідно повідомлень радянської військової розвідки об’єднаний загін налічував 500 штиків і 250 шабель. Незабаром до них приєднався і невеликий загін Кашкалди. Повстанці намагалися блокувати рух на залізницях, які проходили через Київ і з’єднували Правобережну Україну з Харковом та Донбасом і тим самим допо­могти армії УНР, яка притиснута до польського кордону, вела нерівну боротьбу з більшовиками за волю України.

1-го листопада 1920 року загони А.Левченка і Чорного зайняли село Піщане, де вбили трьох “радянських службовців”. Рота червоноармійців, що стояла в селі, бою не  прийняла і втекла до Золотоноші.  В місті зчинилася паніка, радянські установи готувалися до евакуації. Наступно­го дня, реально оцінивши сили червоних, загони відійшли до Богодухівки. Проти них були послані загони чекістів і 65-ий полк Червоної армії. В районі села Чепілки-Жорнокліївки, що за 30 кілометрів на південний схід від Переяслава, їм вдалося наздогнати повстанців і нав’язати бій на не­вигідних для останніх умовах.  Під тиском регулярних частин Червоної армії повстанці відійшли до Великого Хутора і там розійшлися: отаман Чорний спільно із загоном Лошуна залишився на Переяславщині, а А.Левченко через Миколаївку повернувся до Хорольського повіту.

Щоб ввести в оману радянське командування, повстанці діяли в різних напрямках і невеликими загонами, які пересувалися на конях і возах. Так, 5 листопада в селі Горошино несподівано з’явилися 23 вершники із загону А.Левченка і повідомили селянам, що під командою отамана перебу­ває більше чотирьох тисяч повстанців.  В цей же день частина загону разом із штабом перебувала в селі Христинівці Золотоніського повіту, а основні сили – в Буримці Лубенського повіту [3].

Щоб уникнути оточення регулярними частинами Червоної армії, які поверталися з польського фронту, загін А.Левченка швидким маршем пройшов через Миргородський повіт і вступив на терени Полтавського. 7 листопада повстанці несподівано увірвалися до Великих Будищ, де спалили приміщення волосного виконкому, вбили його голову Швеця і старшого міліціонера Лещенка. 11 листопада вони були вже в Опішні.  Судячи з офіційних радянських документів, вони розігнали волосний виконком, спалили його документи і пограбували декілька сімей “радянських службовців”, які не встигли похо­ватися. В Опішні повстанці також перехопили великий транспорт із хлібом, який із Зіньківського повіту рухався до Полтави, і роздали його місцевим жителям [4].

З настанням зимових холодів навколо повстанців  А.Левченка все тугіше стягувався зашморг червоних каральних загонів. 13 листопада вони мали бій із загоном чекістів імені Троцького, під час якого втратили близько 40 чоловік, але відірвалися від переслідування і вирушили до Хорольського повіту. В ніч на 14 листопада А.Левченко перейшов залізницю поблизу станції Сагайдак і вирушив у напрямку Білоцерківки, але довідавшись, що там зосереджені значні сили червоних, знову повернувся до Пол­тавського повіту. 20 листопада повстанці досягли Матвіївки, але наступного дня поблизу хутора Млини їх наздогнав  кінний маневрений загін міліції під командою І.Федорченка. Повстанці перебували в цей час на від­починку і, застигнуті врозполох, кинулися тікати. І хоч втрати були незначними (двоє вбитих), червоні захопили канцелярію штабу, 15 коней, 30 гвинтівок і 4 сідла.

Намагаючись відірватися від переслідування, загін А.Левченка, рухався майже без перепочинку, весь час міняючи напрямки. Люди страждали від холоду, недосипання і недоїдання. Швидкість руху багато в чому залежа­ла від погоди, яка весь час змінювалася, морози і сніг чергувалися з відлигою і непролазною грязюкою. Крім того, повстанці були обтяжені обозом з пораненими і хворими. Не вистачало набоїв, особливо кулеметних стрічок. З Полтавського повіту довелося знову повернутися до Хорольського.

В обідню пору поблизу хутора Варварівки, що неподалік від Білоцерківки, А.Левченка наздогнав загін Полтавської Чека під командою Лякса. Після запеклого бою, який тривав до ночі, втративши 26 чоловік вбитими, повстанці відірвалися від погоні і без перепочинку вирушили за маршрутом Остап’є-Буняківка-Говтва. В ніч на 27 листопада вони вступили до Федорівки. Після кількох годин перепочинку  А.Левченко рано вранці, коли ще не світало, залишив село, але неподалік хутора Відерівки, поблизу Великих Кринок, його загін потрапив під удар червоноармійських частин кременчуцького гарнізону. В цих умовах А.Левченко прийняв єдино правильне рішення: розбитися на дрібні групи і пробиратися до Кобеляцького повіту.

Після повернення до рідних місць отаману потрібно було лише декілька днів, щоб зібрати своїх вцілілих побратимів. Оперативні повідомлен­ня радянського командування свідчать, що на початку грудня 1920 року в загоні А.Левченка вже налічувалося більше 100 чоловік, які мали на озброєнні гвинтівки, бомби і кулемети. 2 грудня після тривалого бою вони розбили кобелячківський загін комнезамівців і того ж дня увечері вчинили напад на Озеряни, де стояв ескадрон червоних. Напад був настільки несподіваним, що червоноармійці навіть не встигли осідлати коней. Повстанцям дісталося 30 коней і це багато в чому вирішило питання маневреності загону. Проте вже наступного дня загін А.Левченка. в районі сіл Мотрине-Каленики зіткнувся з переважаючими силами червоних і, не прийнявши бою, зник.

У грудні 1920 року радянське командування декілька разів повідомляло про розгром загону А.Левченка, проте ці повідомлення виявлялися перед­часними. За несприятливих зимових умов повстанці за наказом отамана розійшлися: частина відійшла до Новомосковського повіту, а А.Левченко з частиною загону – на правий берег Дніпра і на Полтавщину повернувся лише 15 лютого 1921 року.

Користуючись тимчасовим згасанням в зимову пору повстанського руху, радянська влада посилила вилучення хліба в селян. У лютому 1921 року Кобеляцький повіт було оголошено ударним щодо виконання продрозкладки. Для цього були залучені два полки 7-ої Володимирської стрілецької дивізії, продзагони комнезами і частини Чека. Примусове вилучення хліба перетворилося на звичайне пограбування селян радянською владою. У звіті Полтавського відділення ДПУ про дії червоноармійців говорилося, що “пограбування жи­телів, наскоки і здирства у кавалерійських частинах... стали звичним явищем” [5].

На початку травня 1921 року за наказом Головного повстанського комі­тету у Львові А.Левченко одержав мандат на формування загонів у 14-му повстанському районі, куди ввійшли окремі повіти Полтавської і Кремен­чуцької губерній. Тут були закладені підпільні повстанські осередки за системою “бойових п’ятірок”. Одному з найближчих соратників А.Левченка Петру Погорілому Головний отаман С.Петлюра присвоїв військове звання полковника і видав мандат на формування Першого повстанського Кобеляцького полку. Зв’язок між повстанцями та урядом УНР на вигнанні підтримувався через зв’язкових Антона Кішку та Семена Мигуля.

Піднесенню протибільшовицької боротьби на Полтавщині сприяв рейд махновських загонів, які наприкінці травня – на початку червня 1921 року пройшли через губернію. Загін А.Левченка, який складався з 120-150 шабель, поблизу Решетилівки на короткий час приєднався до махновців, але через ідеологічні розбіжності відійшов від них.  Протягом весни-літа 1921 року загони отаманів А.Левченка і П.Погорілого вели боротьбу в Кобеляцькому і Костянтиноградському повітах Полтавської та Новомосковському повіті Катеринославської губернії. Їх тактика полягала в тому, щоб уникаючи боїв з переважаючими частинами Червоної армії, завда­вати раптових ударів окремим її підрозділам, а в разі небезпеки розсі­юватися на дрібні загони і відриватися від переслідування.

12 липня роз’їзд червоних виявив повстанців А.Левченка поблизу Нех­ворощі. Їх піша розвідка захопила у передового загону повстанців кулемет, але вчасно підоспіла основна частина загону розбила червоноармійців і повернула його. Відстрілюючись, червоні втекли до Маячки. Під час цього бою було поранено двох повстанців і вбито семеро червоноармійців. На допомогу регулярним частинам Червоної армії були послані за­гони комнезамівців, які не являли собою якоїсь реальної військової си­ли, але переважали повстанців чисельно. Щоб уникнути оточення, А.Левченко, маючи 70 шабель і одного кулемета, через Соколову Балку пішов на Дашківські хутори і далі – на Кишеньку. Його переслідували, але безу­спішно, два батальйони КНС і піший підрозділ 55-го полку 7-ої Володимирської стрілецької дивізії з двома кулеметами, але безуспішно [6].

Зважаючи на те, що повстанці користувалися підтримкою більшості селянства, радянське командування в липні 1921 року розпочало переговори з А.Левченком. Цьому сприяла оголошена 4-м Всеукраїнським з’їздом рад амністія повстанцям і перехід від продовольчої розверстки до менш обтяжливого для селянства продовольчого податку. Для налагодження контакту з А.Левченком були послані представники невеликого загону Кукші, які нещодавно разом з отаманом перейшли на бік радянської влади.

Переговори розпочалися 5 серпня через посередництво Дениса Погорілого. В них взяли участь з боку А.Левченка Петро Погорілий, а з боку червоних – два уповноважених Кременчуцького і один – Полтавського губернського Чека. Повстанці висунули умови: звільнити від червоних вій­ськ охоплені повстанням волості (Кишеньківську, Солошинську, Царичанську, Китайгородську та ін.), припинити переслідування повстанців на час ведення переговорів, розпочати обмін заручниками з обох сторін, для зв’язку з іншими повстанськими загонами гарантувати А.Левченку недо­торканість і вільне пересування. У свою чергу радянське командування поставило повстанцям ультиматум: до 9 серпня 1921 року скласти зброю. В разі відмови боротьба буде вестися до повного знищення всіх противників комуністичного режиму [7].

Як і слід було очікувати, переговори ні до чого не привели. Червоні використали їх для перегрупування і концентрації своїх сил навколо охоплених повстанням районів. Військові дії відновилися.

18 серпня підрозділи 55-го полку оточили ліс, в якому перебував загін П.Погорілого. Користуючись перевагою в живій силі і озброєнні, їм вдалося завдати відчутної поразки повстанцям. Згідно повідомлення червоного командування, під час бою було вбито 7 і захоплено в полон 9 повстанців, з яких п’ятьох розстріляли на місці, одного відправили до конц­табору і трьох, як насильно мобілізованих до загону, відпустили додому [8].

25 серпня в пообідній час загону особливого призначення Харківського військового округу і міліції Новомосковського повіту  за півтора кілометри від Царичанки вдалося оточити близько 50 повстанців А.Левченка. Бій тривав до самої ночі. Червоні повідомили, що під час операцій вони зарубали 26 чоловік, в тому числі і А.Левченка, але і на цей раз їх пові­домлення не підтвердилося. З настанням темряви повстанці зникли.

Вдруге загін А.Левченка, який постійно поповнювався за рахунок селянської молоді, був оточений двома ескадронами червоних поблизу села Бабайківки в сосновому лісі. Червоні цілий день обстрілювали ліс, випус­тили по ньому 25 кулеметних стрічок і кинули 67 бомб, в результаті чо­го спалили всю сосну, але не могли здолати оборону загону. На допомогу червоним прибув загін міліцій з Маячки. Разом вони пішли в атаку. Підпустивши їх близько, повстанці дали залп з гвинтівок, від якого двох ка­валеристів було вбито і трьох поранено. Дістали поранення і три мілі­ціонери. Наступ червоних захлипнувся, а між тим наступила ніч. На другий день, не зустрівши опору, червоні вступили до лісу, але знайшли там лише 7 вбитих повстанців і трьох коней.

Через декілька днів до Маячки прибув взвод червоноармійців у кількості 30 чоловік, який у степу відбився від свого полку. Побачивши кавалеристів, що наближалися до села, вони прийняли їх за червоний ескадрон і з радістю вибігли назустріч, але то виявився загін А.Левченка. Повстанці розвернули тачанку з кулеметом і пішли в атаку, під час якої 6 червоноармійців і одного міліціонера зарубали, решта – повтікала до села. Оговтавшись, червоноармійці залишили село і вирушили до Кобеляк, шукаючи там порятунку, але по дорозі їх зустріли повстанці і зарубали ще 6.

В середині вересня за шість кілометрів від Кишеньки повстанці напали на загін міліції. При цьому трьох міліціонерів було вбито, одного пора­нено і одному вдалося втекти. Тоді ж до рук повстанців потрапив комісар військово-дорожнього загону і два співробітники особливого відділу 7-ої Володимирської дивізії, яких роззброїли, роздягнули і відпустили.

Восени 1921 року із 21 волості Кобеляцького повіту в 17 радянська влада була ліквідована і вони перебували під повним контролем повстан­ців.  Навіть в самих Кобеляках представники радянської влади не почува­ли себе в небезпеці, 2-го вересня П.Погорілий з декількома повстанцями захопив у передмісті Кобеляк голову волосного виконкому і голову комнезаму, але з невідомих причин відпустив їх на волю. В ніч на 18 вересня  повстанці знову вчинили зухвалу акцію в Кобеляках. На цей раз вони за­хопили в полон начальника озброєння і декількох червоноармійців 56-го полку 7-ої Володимирської дивізії, вивели їх за місто і розстріляли. У зв’язку з ним, командир дивізії Бахтін наказав заарештувати командира полку Зоммера і комісара цього ж полку Жмаченка. Всьому складові  по­вітової військової наради була оголошена сувора догана [9].

Восени 1921 року в більшості волостей Кобеляцького повіту були роз­громлені партійні і радянські установи, знищені їх документи, розігнані комнезами і продовольча міліція. Повстанці перешкоджали вивезенню продовольства з  Кобеляцького повіту, вже охопленого го­лодом, до Росії, захищали селян від пограбування з боку радянської вла­ди та знищували найбільш ненависних її провідників. Так, були вбиті го­лови Бродщанського, Озерського і Ляшківського волосних виконкомів.

Документи, що потрапили до рук чекістів, свідчили, що зимовий похід 1921  року Ю.Тютюнника на Київ  був скоординований з повстанцями А.Левченка, які мали перерізати залізничне сполучення в районі Кременчука та зірвати мости через Дніпро [10]. Проте здійснити цей намір не вдалося, тому що з настанням осінніх холодів повстанський рух пішов на спад, а отаман А.Левченко після тяжкого поранення поблизу станції Галещина протягом тривалого часу лікувався і відійшов від керівництва повстанським рухом. Лише наприкінці 1921 року після одужання він почав готувати нове загальне повстання  в південних повітах Полтавської та Кременчуцької губерній.

Згідно наказу Головного повстанського комітету у Львові в підпоряд­кування А.Левченка переходили повстанські загони Кобеляцького, Новомосковського і Верхнєдніпровського повітів, очолювані отаманами П.Погорі­лим, Івановим, Шулікою, Петрашем і Білокрисою, –  загалом більше 200 чоловік. Об’єднаний загін дістав назву “Запорізька Січ” і став центром селянського повстання. За наказом А.Левченка були виготовлені печатки повстанського полку з гербом УНР. Штаб повстанців розміщувався на хуто­рі Гречаному і підтримував зв’язок з Головним повстанським комітетом та урядом УНР на еміграції, а також повстанськими загонами на Київщи­ні та українським патріотичним підпіллям у Кременчуцькій, Катеринославській і Черні­гівській губерніях.

В новорічну ніч 1922 року на хуторі Дашківці повстанці вбили двох міліціонерів, а в Чорбівці перехопили групу міліціонерів, які супровод­жували заарештованих селян до Кобеляк: міліціонерів вони вбили, а селян врятували від розправи. На Різдво в церкві Дашківки повстанці відслужили молебень за своїми загиблими побратимами  і дали клятву на вірність незалежній Україні. Таємна агентура Чека сповіщала, що повстанці були одягнуті в українське національне вбрання, а на їх башликах була вишита абревіатура “У.Н.Р.” Того ж дня повстанці знищили документи Чорбівського, Бродщанського, Сокільського та деяких інших сільських виконкомів.

9 січня загін повстанців під командою А.Левченка став до бою з ка­валерійською розвідкою 56-го полку . Не витримавши натиску, червоні кавалеристи  через Бродщанську і Маячківську волості тікали до Кобеляк. Їх до самого міста переслідували 12 кінних і більше сотні піших повстанців. В Кобеляках терміново була оголошена мобілізація комуністів, по тривозі підняли особливий загін Полтавської губернської Чека і 56-ий полк Володимирської стрілецької дивізії [11].

Незважаючи на голод,  який в 1921 році охопив південь Полтавщини, продовольчий податок із селян стягувався з неймовірною жорстокістю. Радянська влада тут вперше застосувала такий згодом виправданий метод боротьби з українським селянством, як терор голодом.

Доведені до відчаю селяни бралися до зброї, поповнюючи ряди повстанців. Найближчим помічником А.Левченка був Яків Колісник, в минулому поручик російської армії, за політичними переконаннями – лівий український есер-боротьбист. Ідеологічну роботу в загонах здійснював завідуючий відділом народної освіти Орлицької волості Семен Мигуля – член Україн­ської комуністичної партії.

Різні люди, як за політичними переконаннями, так і за майновим та суспільним становищем, брали участь у протибільшовицькій боротьбі, але всіх їх об’єднувала одна мета – боротьба за волю України. Так, селянин Антін Твердохліб разом із сином Іваном та дочкою Степанидою друкували і розповсюджували листівки із закликом до повстання, голова комнезаму Ілько Твердохліб переховував повстанців, начальник Кишеньківської волосної міліції  попереджав повстанців про підготовку каральних операцій проти них. Колишній червоноармієць Кость Пархоменко був у повстанців скрипалем, а Наум Клименко, Іван Лях і Олексій Кащенко  пос­тачали повстанцям зброю.  Студентка медичного факультету Київського університету Марфа Бридж лікувала поранених повстанців, в тому числі і А.Левченка. Антоніна Городецька після закінчення Кобеляцької гімназії працювала у фінансовому відділі повітвиконкому і допомагала повстанцям медикаментами і харчами. Ірина Погоріла, дружина отамана Петра Погорілого, зі зброєю в руках  воювала в загонах повстанців, була щирим патріотом Ук­раїни. Свою непохитну волю в боротьбі за незалежність  вона викарбувала як клятву татуїровкою на руці: тризуб і напис “У.Н.Р.”

Проте підняти широкомасштабне повстання на півдні Полтавщини не вда­лося, тому що підпільна організація була викрита за допомогою підісланих Чека провокаторів. Протягом 18-26 січня 1922 року в Кобеляцькому повіті  були проведені поголовні облави, під час яких загинули  брат А.Левченка Федір, заступник отамана Ілларіон Бережан, начальник штабу повстанців Корній Гречан. Чекісти заарештували також трьох членів повстанського штабу, чотирьох сотенних командирів і 198 рядових повстанців та учасників протибільшовицького підпілля [12]. Під час п’ятнадцятигодинного бою в селі Солошине Озерської волості загинули отаман Петро Погорілий, його помічник Стешенко і четверо повстанців. Під час відступу загону загинуло ще двоє, але решта повстанців, скориставшись сніжною бурею, зникла.

Каральні акції проти  повстанців проводила 7-а Володимирська стрілецька дивізія та загони чекістів під командою “особоуповноваженого” всеукраїнської Чека К.Максимовича. З метою викорінення повстанського руху 17 лютого 1922 року кобеляцька повітова військова нарада оголосила військове становище в Кустолівській, Бродщанській, Дашківській, Сокільській, Озерській і Кобеляцькій волостях.  Жителі сіл і хуторів  були обкладені натуральним податком і гужовою повинністю по заготівлі і вивезенні дров. Лише протягом одного тижня червоноармійці 56-го полку забрали в селян 13 329 аршин полотна, 533 ряден, 111  рушників, 497 подушок , 579 пар білизни, 40 пудів печеного хліба, 104 пуди картоплі та ін. [13]

Протягом лютого 1922 року в Кобеляцькому повіті було заарештовано ще близько 400 чоловік, яких чекісти підозрювали в причетності до підготовки повстання, вбито під час проведення облав 25 повстанців і вилучено два кулемети, 94 гвинтівки, 74 обрізи, 33 револьвери, 21 300 набоїв, а також телефонні апарати, друкарські машинки, прокламації і відозви. Тоді ж чекісти розкрили і підпільну організацію українських патріотів у Кобеляках, яка підтримувала зв’язок з А.Левченком. До неї входило 15 чоловік [14]. А.Левченку  з групою повстанців вдалося уникнути арешту і перейти на правий берег Дніпра.

Позасудові розправи над учасниками протибільшовицького підпілля і повстанцями здійснював польовий військовий трибунал 7-ої Володимирської стрілецької дивізії, повітова військова нарада, якій було надано  право “застосовувати в окремих випадках вищу міру покарання”, та повітова “політтрійка” у складі секретаря парткому КП(б)У М.Мотузки, голо­ви повітвиконкому Д.Сердюка, командира 56-го полку Костянтиновича і “особоуповноваженого” Всеукраїнської Чека К.Максимовича. За їх вироком протягом лютого 1922 року було розстріляно 114 чоловік, а в березні – ще 37.

Незважаючи на терор і репресії, протибільшовицька збройна боротьба продовжувалася. У травні 1922 року президія Кобеляцького повітвиконкому змушена була визнати, що “політичний бандитизм у Кобеляцькому пові­ті ще не викоренений. Хоча знищені найголовніші його організації, але, розсіявшись на дрібні групи, рештки політичних банд зробилися важковловимими  і продовжують своє існування” [15]. Протягом 1922-1923 років на півдні Полтавщини діяли загони отаманів “петлюрівського забарвлення” “Андрушки” (Якова Андрущенка), ”Премудрого Соломона”, Василя і Андрія Бондаренків, Кіприча, Вовка, Мартинця, Пасічного та ін.

А.Левченко навесні 1922 року перебрався до Катеринослава, але вже 4 травня у Полтаві була одержана телеграма про його затримання: чекіс­ти випадково впізнали його на вулиці. Наприкінці лютого – на початку березня 1923 року у Полтаві відбувся судовий процес над уцілілими учасниками кобеляцького підпілля, повстанцями і тими, хто врятувався від розправи комуністів раніше. До суду було притягнуто близько 40 чоловік. Повстанці на суді трималися мужньо, не приховували своїх переконань і не розкаювалися. Під час судового процесу над ними полтавські патріоти-підпільники розповсюджували серед жителів міста листівки в підтримку А.Левченка та його спільників у боротьбі за незалежність України.

Судовий процес тривав більше тижня і висвітлювався у місцевій періодичній пресі. До розстрілу були засуджені Андрій Левченко, Іван Перепелиця, Дмитро і Степан Гречани, Василь Поліно, Семен Мигуля та Іван і Ілько Твердохліби. 14 чоловік дістали різні строки ув’язнення, а решту звільнили з-під варти [16].

 

Джерела і література:

1. Державний архів Полтавської області (далі – ДАПО). – Ф.П-113, оп.1, спр.94. – Арк.3. (До тексту)

2. Там само. –  Ф.Р-2989, оп.1, спр.7. – Арк.3. (До тексту)

3. Там само. –  Спр.6. – Арк.16. (До тексту)

4. Там само. –  Ф.П-7, оп.1, спр.52-а. – Арк.50. (До тексту)

5. ГПУ. Отчет о полугодичной деятельности (январь-июнь 1922 г.). – Харьков, 1922. –С.79. (До тексту)

6. ДАПО. –  Ф.Р-1503, оп.1, спр.39. – Арк. 247. (До тексту)

7. Там само. – Арк.349. (До тексту)

8. Там само. –  Оп.2, спр.13. – Арк.25. (До тексту)

9. Там само. –  Оп.1, спр.36. – Арк.183. (До тексту)

10. Там само. –  Спр.84. – Арк.56. (До тексту)

11. Там само. –  Ф.Р-1631, оп.1, спр.382. – Арк.5. (До тексту)

12. Там само. –  Ф.Р-1503, оп.1, спр.35. – Арк.28. (До тексту)

13. Там само. –  Спр.84. – Арк.210. (До тексту)

14. Там само. –  Спр.35. – Арк.28. (До тексту)

15. Там само. –  Спр.55. – Арк.47. (До тексту)

16. Голос труда / Полтава /.- 1923, 9 березня. (До тексту)

© Ревегук В. Я.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.

Ссылки на эту страницу


1 Национально-освободительное движение
[Національно-визвольні змагання] – пункт меню
2 Ревегук Виктор Яковлевич
[Ревегук Віктор Якович] - пункт меню
3 Указатель книг и статей по названиям
[Покажчик за назвами] - пункт меню

Поддержать сайт
Карта ПриватБанка:

4149 4390 0512 1235