История Полтавы

Церковная старина Полтавщины (1917 - 1941 гг.)

• 

Подробности

Просмотров: 11957

Церковна старовина Полтавщини (1917 – 1941 рр.)

Культові пам’ятки Полтавщини стали об’єктом зацікавлення громадськості, наукових товариств та окремих колекціонерів вже в другій половині ХІХ ст. Проблеми їх збереження та охорони неодноразово підіймались на сторінках «Киевской Старины», «Полтавских епархиальных ведомостей», «Археологической летописи Южной Руси». Чільне місце вони займали в роботі Полтавської губернської вченої архівної комісії [1], а особливо історико-археологічного комітету та єпархіального древлесховища при ньому, заснованих у жовтні 1906 р. зусиллями науковців, церковних та культурних діячів краю [2]. Від дня свого заснування до них постійно звертався Музей Полтавського губернського земства. На початку ХІХ ст. він мав чудову збірку церковних старожитностей, у формуванні якої взяли безпосередню участь як відомі колекціонери, так і пересічні громадяни [3].

Українська Центральна Рада, яка постала в Києві в перші дні після повалення російського самодержавства, прагнула підійти до вирішення пам’яткоохоронних завдань системно та комплексно. З цією метою восени 1917 р. в структурі Генерального Секретарства (з січня 1918 р. – Міністерства народної освіти) був утворений відділ, який мав здійснювати догляд і за церковними старожитностями [4].

На Полтавщині відповідні функції виконував В.Щербаківський, призначений влітку 1917 р. комісаром по охороні пам’яток краю [5]. Культові пам'ятки знаходились у полі постійної уваги і з боку членів комітету охорони пам'яток старовини і мистецтва на Полтавщині. Комітет виник у червні 1917 р. і об'єднав таких відомих науковців, культурних та громадських діячів губернії як К.Мощенко, Л.Падалка, В.Щепотьєв, В.Щербаківський, В.Липинський. Причому їм вдалося порозумітися з місцевим духовенством української національної орієнтації. Вже влітку 1917 р. його представник протоієрей Ф.Булдовський увійшов до складу комітету і спільно з іншими його членами опікувався проблемами охорони історико-мистецьких скарбів Полтавщини і, в тому числі, культових пам'яток [6].

Факт співробітництва Полтавської єпархії з пам'яткоохоронним комітетом національної орієнтації, на нашу думку, пояснюється тим, що значна частина духовенства Полтавщини вже весною 1917 р. підтримала політичні гасла Центральної Ради і виступила за українізацію церковного життя та богослужіння. Саме такі рішення були ухвалені Полтавським єпархіальним з'їздом, який відбувся 3-6 травня 1917 р. [7].

Вже восени 1917 р. відділ та місцеві пам’яткоохоронні інституції почали відігравати провідну роль у вирішенні проблем охорони культових пам’яток. Так, ще в кінці вересня 1917 р. Прилуцький повітовий комісар В.Михайленко надіслав до відділу телеграму, в якій повідомляв про наміри сільського комітету Ново-Тарновщини перенести до свого села старовинну церкву з с.Антонівка. Завідувач відділом М.Біляшівський негайно звернувся до членів комітету з листом, в якому виклав пам'яткоохоронні застереження щодо церкви, а згодом на прохання селян погодився особисто виїхати до с.Антонівка для обмірів і фотофіксації пам'ятки [8].

Неодноразово за допомогою в організації охорони та дослідження культових пам’яток до відділу зверталися діячі науки і культури, пам’яткоохоронці України. Відділ користувався допомогою громадських пам’яткоохоронців. Зокрема, в жовтні 1917 р. М.Біляшівський звернувся з проханням з’ясувати долю старовинного іконостасу церкви в с.Веприк Гадяцького повіту до членів місцевого товариства «Просвіта».

Зрозуміло, що увагу пам'яткоохоронців привертали, перш за все, ті пам'ятки, яким загрожувала найбільша небезпека. Зокрема, влітку 1918 р. вони доклали немало зусиль, щоб уберегти Покровську церкву в Полтаві. З відповідною ініціативою виступив комітет охорони пам'яток старовини і мистецтва на Полтавщині, голова якого К.Мощенко та учений секретар В.Щепотьєв в липні 1918 р. писали у листі до відділу охорони пам'яток: «В 1908 р. з м.Ромни було перенесено і поставлено на архієрейському дворищі Покровську церкву, збудовану останнім кошовим Калнишевським. Це цікавий пам'ятник історії української архітектури. Зараз дах на церкві проржавів, вода від дощів тече всередину, кутки гниють, фарба на стінах облазить. В самій церкві колись правилася служба, а тепер зроблено склад речей, церковних і нецерковних. Так що коли б хто захотів відправити панахиду по Калнишевському, то й цього зробити було б ніяк неможливо. А єпархіальна влада ставиться до всього цього цілком недбало, хоч церква й стоїть у дворі в архієрея перед його вікнами.

Довідавшись про це, комітет подав прохання Полтавському єпископові Феофану, щоб той зробив розпорядження про негайний ремонт Покровської церкви і повідомив про це комітет, аби він міг за ремонтом доглядати, і щоб єпископ звелів, аби в церкві було відновлено церковну благоліпність» [9].

Однак єпископ ніяк не відреагував на прохання пам'яткоохоронців. У зв'язку з цим вони і були змушені звернутися за допомогою до відділу охорони пам'яток. Зазначивши «попередню недбайливість єпархіальної влади до українського пам'ятника», К.Мощенко та В.Щепотьєв просили посприяти у виділенні коштів на ремонт унікальної архітектурної пам'ятки, своєрідного символу козацької слави українського народу.

Слід віддати належне співробітникам відділу охорони пам'яток. Вони не забарилися з тим, щоб вжити необхідних заходів. Вже в середині 1918 р. М.Біляшівський звернувся до єпископа Феофана та Міністерства віросповідань, що відало питаннями культового життя в Україні, з офіційними запитами відділу, в яких цілком поділялась стурбованість полтавських пам'яткоохоронців станом Покровської церкви та ставилось питання про виділення на її ремонт необхідних коштів [10].

Зусилля подвижників справи збереження історико-культурної спадщини не були марними. 9 серпня 1918 р. єпископ Полтавський і Переяславський Феофан повідомив відділ охорони пам'яток про те, що ним «зроблені належні розпорядження відносно ремонту перенесеної у Полтаву в 1908 р. з м.Ромен Покровської церкви». Щоправда, він зазначав, що «ремонт буде зроблено в межах необхідного, щоб лише уберегти церкву від спустошення, через те, що капітальний ремонт тепер неможливий в зв'язку з відсутністю коштів та матеріалів» [11]. Однак навіть побіжного ремонту виявилось досить, щоб підтримати пам'ятку, відвернути її загибель.

Відділом були вжиті заходи до збереження у первозданному вигляді іконостасів собору в Миргороді, церкви Данила Апостола в с. Великі Сорочинці Миргородського повіту. Зокрема, важливі питання, пов'язані з дослідженням та збереженням церкви Данила Апостола (Спасо-Преображенської) у с. Великі Сорочинці підняв співробітник відділу, талановитий український художник К.Трохименко. Перебуваючи влітку 1918 р. у відрядженні до Миргородщини, він зустрівся з О.Сластьоном, який розповів, що коли під час поїздки до Великих Сорочинців спробував було перевірити стан збереження пам'яток церкви, зіткнувся з досить недоброзичливим ставленням її настоятеля. При цьому з'ясувалося, що він розпорядився замурувати родинний склеп Данила Апостола, що знаходився в церкві, та закрив ікону «Введення» з зображенням родичів гетьмана. Повідомляючи про це 18 липня 1918 р. відділ охорони пам'яток, К.Трохименко просив звернути особливу увагу на охорону церкви [12].

Власне, вона заслуговувала цього. І не лише тому, що церква була побудована на замовлення відомого політичного діяча, гетьмана України Д.Апостола, в ній був охрещений М.В.Гоголь. Спасо-Преображенська церква являла собою одну з найвизначніших пам'яток монументальної мурованої архітектури та українського монументального мистецтва 18 ст. Особливою витонченістю відзначався семиярусний різьблений іконостас, утворений трьома іконостасами, що містили понад 100 ікон. Однак, на початок XX ст. комплексні дослідження Спасо-Преображенської церкви не проводилися, і навіть науковці достеменно не знали про всі тонкощі її архітектури та художнього оздоблення. В зв'язку з цим М.Біляшівський включив дослідження церкви Данила Апостола до плану першочергових заходів відділу, кошти на які були асигновані гетьманським урядом влітку 1918 р.

На початку серпня Микола Федотович звернувся з проханням «докладно обслідувати як саму церкву і всі пам'ятники її, так і склеп, де поховані гетьман Данило Апостол з родиною, обміряти та описати церкву, іконостас, малювання, зробити гарні фотографії з усього, а з найбільш цікавого копії в фарбах» до С.Таранушенка, молодого харківського мистецтвознавця, вихованця Ф.Шміта [13]. Ще навчаючись в Харківському університеті, Стефан Андрійович зарекомендував себе як допитливий і глибокий дослідник української старовини і, в тому числі, церковної. Його дипломна робота «Іконографія українського іконостаса» була написана на багатющому матеріалі, почерпнутому дослідником з музеїв, архівів, церков Чернігівщини, Харківщини, заслужено отримала золоту медаль університету [14]. Отже, кращого дослідника церкви Данила Апостола годі було й шукати.

Захопився планами вивчення унікальної пам'ятки і сам С.Таранушенко. Однак, просив перенести їх реалізацію на весну наступного року. Як повідомив у листі від 12 серпня 1918 р. М.Біляшівського Ф.Шміт, виїхати відразу до Великих Сорочинців, як цього вимагав Микола Федотович, С.Таранушенко не міг — завершував роботу над рукописом історії мистецтва Слобожанщини. «Оскільки відмова С.Таранушенка викликана виключно міркуваннями наукової сумлінності, — закінчував свого листа Ф.Шміт, — я сподіваюсь, що Ви на нього сердитись не будете» [15]. Думається, у співробітників відділу охорони пам'яток нарікань на С.Таранушенка не було, оскільки у своєму листі до М.Біляшівського він не лише пояснив причини, які унеможливили його виїзд до В. Сорочинців, а й поділився своїми міркуваннями з методики і практики вивчення пам'яток культової архітектури. Що ж до церкви Данила Апостола, то в вересні 1918 р. її дослідження відділ доручив Б.Милорадовичу [16].

Встановлення на початку 1919 р. на території Полтавщини радянської влади з її відвертою богоборчою політикою значно ускладнило роботу пам’яткоохоронців по збереженню церковних старожитностей. Однак їх збереження залишалось важливішим завданням Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини ( в лютому 1919 р. діяв у Харкові, а з середини березня – у Києві) [17].

Не залишився осторонь проблем охорони культових пам'яток також Полтавський губернський комітет охорони пам’яток мистецтва і старовини (губкопмис), створений в лютому 1919 р. Вони постійно знаходились в полі зору його співробітників Г.Демочка, М.Семікіна, К.Мощенка та В.Щербаківського. Вони, зокрема, проводили обстеження церковного і монастирського майна, виявляючи культові та інші речі історико-мистецького значення [18]. Вже в 1919 р. цікаве дослідження про пам'ятки культової архітектури Полтави видрукував М.Рудинський [19]. Влітку 1919р. обстеження ряду церков Пирятина і навколишніх сіл здійснив В.Шербаківський. При чому найбільш цінні раритети, виявлені в храмах («Євангелія», «Біблії», ризи, хрести та ін.), учений описав в «Записках» Полтавського наукового товариства дослідження та охорони пам'яток [20].

Після закінчення братовбивчої громадянської війни пам’яткоохоронці сподівались на розширення заходів, спрямованих на поліпшення стану церковної старовини. Реалії, проте, виявились зовсім іншими. Вже в середині 1921 р. припинив своє існування ВУКОПМИС. На початку 1922 р. його функції перейшли до екскурсійно-виставочно-музейного підвідділу агітаційного відділу Головного управління політичної освіти (Укрголовполітосвіти) НКО УСРР. Однак питаннями охорони пам’яток там відав лише один інспектор [21].

Не кращими були справи й на місцях. Зокрема, на Полтавщині вже в кінці 1920 - на початку 1921 р. органи ВУНК заарештували активних пам’яткоохоронців краю О.Гориздру, Михайла, Марію і Євгенію Рудинських, В.Щепотьєва, К.Мощенка [22]. Згодом був ліквідований губкопмис. Щоправда, пам’ятки не залишились без догляду. Ними опікувались громадські організації, співробітники Центрального пролетарського музею Полтавщини (ЦПМП), інших музеїв губернії. Однак вони не мали відповідних адміністративних повноважень. Місцеві ж органи влади не поспішали дотримуватися рекомендацій пам’яткоохоронців. Все це край негативно позначилося на загальному стані охорони історико-культурної спадщини.

Та особливе занепокоєння пам’яткоохоронців викликала доля культових пам’яток України. Саме на початку 20-х років в республіці проводилися широкомасштабні кампанії по закриттю хатніх молитовень, вилученню церковних цінностей в фонд боротьби з голодом, ліквідації святих мощів, монастирів, перереєстрації релігійних громад і т.д. Всі вони супроводжувались грубим адміністративним тиском щодо віруючих, неприхованою войовничою атеїстичною пропагандою партійних та державних функціонерів, які в своєму прагненні до монополії в духовній сфері, в сфері ідеології нерідко нехтували інтересами збереження культових пам’яток. Здійснювати планомірні пам’яткоохоронні заходи щодо них було надзвичайно складно.

Незважаючи на це, губкопмисом вже на початок 1922 р. була розроблена «Програма для самостійного збирання відомостей про пам'ятки дерев'яного церковного будівництва і предметів церковної старовини». Її автор, молодий мистецтвознавець М.Семікін, на сторінках «Бюлетня губерніального відділу народної освіти на Полтавщині» виступив з переконливим обгрунтуванням «Програми». Безцінні для української науки і культури пам'ятки дерев'яного зодчества і, зокрема, старовинні церкви, наголошував він, безслідно зникають під плином часу, розбираються на будівельні матеріали чи перебудовуються. Пам'яткоохоронці часто лише констатують прикрі випадки, оскільки «попередити ті чи інші зміни в первісному вигляді пам'ятки, так само як і обслідування на місці перебудов і ремонтів з метою можливої чисто теоретичної реставрації її, збирання архівних і побутових матеріалів, предметів релігійного культу, досить необхідне в науковому відношенні, — можливо лише за наявності точних даних про сучасний стан пам'ятки».

Однак, продовжував М.Семікін, «за сучасних умов сполучення, нестачі коштів, дефіциті взагалі і особливо на місцях спеціальних працівників, збирання відомостей такого характеру про пам'ятки монументальної архітектури краю зусиллями окремих осіб в подальшому немислимо». В зв'язку з цим основну мету публікації на сторінках «Бюлетня» розробленої ним «Програми» М.Семікін бачив у залученні до справи реєстрації культових пам'яток широкого загалу, який «тим самим долучився б до культурної спадщини минулого і якому буде ввірена подальша доля цієї спадщини».

Оскільки «Програма» була розрахована на аматорів-пам'яткоохоронців, в ній наводився досить детальний перелік тих даних про виявлені культові пам'ятки, які вони мали надсилати до Полтавського губкопмису. Зокрема, потрібно було повідомити назву храму, його зв'язок з історичними подіями, місцевим побутом, фундаторами, прізвища архітекторів та художників, час спорудження та наступні перебудови, наводити детальний опис зовнішнього вигляду та внутрішнього оздоблення церкви, собору, часовні чи дзвіниці. Увага добровільних помічників пам'яткоохоронців приверталась також до виявлення історико-мистецьких дзвонів (час і місце виготовлення, надписи, імена людвисарів, пожертвувачів); старовинних ікон (імена іконописців, коли і ким поновлювались, які світські сюжети мають); іконостасів, кіотів, старовинних церковних книг, «Євангелій», рукописів, окладів, церковного начиння. Необхідно було також надсилати до губкопмису відомості про стан пам'ятки, а в разі небезпеки для неї — негайно повідомити про це комітет [23].

Немало зусиль до вирішення завдань реєстрації культових пам'яток краю доклали співробітники Центрального пролетарського музею Полтавщини. Так, їх не обійшли увагою учасники організованої музеєм в серпні 1921 р. комплексної історико-етнографічної експедиції до містечка Яреськи на Миргородщині. Експедиція у складі співробітників музею та запрошених фахівців (В.Верховинець, І.Капустянський, К.Мощенко, М.Наконечний, Є. та М.Рудинські, В.Щербаківський) за півтора місяця зібрала значний етнографічний матеріал, замалювала, обміряла та зафотографувала основні типи будівель, в тому числі культові споруди містечка [24].

Та особливо вагомими були результати подорожі завідувача археологічним відділом музею М.Рудинського до Кобеляцького та Кременчуцького повітів у вересні-жовтні 1922 р. Ставлячи за мету огляд, перш за все, археологічних об'єктів, М.Рудинський значну увагу приділив культовим пам'яткам регіону. Пройшовши пішки більше 200 верст, він, зокрема, оглянув 31 церкву в селах і містечках на маршруті подорожі: Полтава-Перещепино-Білики-Кобеляки-Кишеньки-Переволочна-Келеберда-Кременчук. «Як і треба було чекати, — з сумом констатував М.Рудинський, — старих церков майже не залишилося. На протязі величезнім я знайшов лише одну церкву дерев'яну XVIII ст., не зіпсовану пізнішими перебудовами — в м. Н. Санжари (ц. Св.Миколи), дві церкви ХVШ ст. з прибудовами в Кобеляцькому повіті і одну кам'яну церкву барокову в Городищі Кременчуцького повіту. Ампірних дерев'яних церков я зустрів лише дві (Ц.Михайла в Н.Санжарах і церква в с. Комарівці під Кобеляками). Ампірові кам'яні церкви в Кременчуці й Крюкові не згадую. Решта церков збудовані за трафаретом; оскільки бездушним і безглуздим, що в однім містечку стоїть дві зовсім подібні церкви (Чигрин-Діброва)».

В зв'язку з цим М.Рудинський пропонував внести деякі корективи в усталені на той час критерії оцінки пам'яток культової архітектури. «З наведеного вище, — писав він у своєму звіті за подорож, — ясно, що в наших умовах, продиктованих погромом консисторських архітекторів, ми маємо боронити не лише церкви XVIII ст., а й церкви початку XIX ст., хоча в нас усе ще не звикли трактувати ампірні пам'ятки як будівлі, близькі й навіть більш рідні нашому дерев'яному будівництву».

М.Рудинський пропонував взяти під охорону Миколаївську (1784 р.), Успенську (1768 р.), Михайлівську (1782 р.) церкви в м. Нові Санжари, Успенську в м. Кобеляках, старовинні церкви в с. Комарівка, с. Городище та ін. Він же привертав увагу до збереження іконостасів церков Богородиці в с. Жовнино та с. Чигрин-Діброва, Спаської — в с. Власівка, Михайлівської — в с. Кишеньки, Покровської — в с. Переволочна, Богородиці — в с. Власівка. Учений наводив також перелік унікальних ікон, килимів, пам'яток шитва, різьблення, які зберігалися в оглянутих ним церквах [25].

Заходи по організації реєстрації культових пам'яток, вжиті Полтавським губкопмисом, досить скоро дали суттєві результати. Вже на початок 1923 р. в пам'яткоохоронних органах губернії було взято на облік до 250 дерев'яних церков, які за розробленими методиками мали ознаки історико-культурних пам'яток [26]. Разом з тим ці дані не можна було вважати ні вичерпними, ні цілком об'єктивними. Справа в тому, що частина храмів була заведена до відповідних реєстрів за літературними джерелами, без перевірки їх сучасного стану чи, навіть, наявності. Зокрема, у звіті Центрального пролетарського музею Полтавщини за березень 1923 р. зазначалось, що реєстр культових пам'яток губернії складається на основі клірових книг Полтавської єпархії [27].

Тоді ж були зроблені й певні кроки по дослідженню культових пам’яток. Зокрема, М.Рудинський під час подорожі восени 1922 р. до Кобеляцького та Кременчуцького повітів поставив собі за мету зробити замальовки «надбанних хрестів, що, — як він писав у своєму звіті, — часто-густо переживають кілька церков і вінчають бані нових консисторських збудувань» [28]. Результатом плідної праці ученого стали малюнки надбанних хрестів оглянутих ним церков двох повітів Полтавщини. М.Рудинський склав також детальний опис Успенської, Михайлівської, Миколаївської церков у м. Нові Санжари, зробив класифікацію історико-мистецьких іконостасів у відповідності до стилів (бароко, рококо, ампір), які панували в українському зодчестві ХVП-ХІХ ст. Однак, здійснити більш ґрунтовні та масштабні дослідження він просто не міг — в його розпорядженні не було необхідного для детальних обмірів та фотофіксації пам'яток обладнання, коштів для залучення до цієї роботи допоміжного персоналу. З цих же причин був змушений обмежуватися лише каталогізацією та систематизацією наявних культових пам'яток відомий їх дослідник, завідувач історико-етнографічним відділом Центрального пролетарського музею Полтавщини К.Мощенко [29].

Досить обмежені можливості пам’яткоохоронців мали також під час проведення інспірованої на початку 20-х років партійними та радянськими органами кампанії по закриттю монастирів та хатніх церков. Незважаючи на це, на їх вимогу до Центрального пролетарського музею Полтавщини в 1922 р. з Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря відділ по ліквідації майна релігійних установ при губвиконкомі (губліквідком) передав двадцять п'ять церковних стародруків, серед них Острозьке «Євангеліє», один рукописний ірмологіон, оздоблений високохудожніми заставками, дві мітри, 2 єпітрахилі, 5 риз [30]. Полтавські пам'яткоохоронці домоглися також того, що в березні 1923 р. губліквідком направив до губернського відділу народної освіти опис майна ліквідованого напередодні Великобудищанського жіночого монастиря [31]. Після його детального аналізу до музею було відібрано 220 речей історико-мистецького значення [32].

Колекції Центрального пролетарського музею Полтавщини значно поповнили також пам'ятки з зачинених на початку 20-х років хатніх церков губернського центру. Зокрема, високохудожні килими, рушники, речі церковного вжитку поступили до Полтавського музею з хатніх церков першої чоловічої гімназії, архієрейської, інституту народної освіти, духовної семінарії, єпархіальної школи, закладів охорони здоров'я [33].

На жаль, не зважаючи на подвижництво, на початку 20-х років стати на перешкоді масового нищення пам'яток в ході кампаній по ліквідації хатніх церков та монастирів пам'яткоохоронці не змогли. Віддаючи належне співробітникам пам'яткоохоронних органів, музеїв, органів народної освіти, діячам науки і культури, які зберегли для майбутніх поколінь значне число унікальних пам'яток, приречених радянською державою осередків духовності і культури, маємо всі підстави стверджувати, що ще більше їх загинуло від рук ревнивих провідників політики атеїзму.

При цьому не було ніяких гарантій щодо збереження навіть тих пам'яток, які передавались з зачинених хатніх церков та монастирів у відання пам'яткоохоронних органів. Так, на початку 1923 р. Полтавський губліквідком ухвалив рішення зачинити церкву при архієрейському будинку в Полтаві. Губпартшкола, яка зайняла будинок архієрея, планувала використати церкву під клуб. Незважаючи на протести Полтавського музею (церква була на обліку як пам'ятка), губліквідком санкціонував таке її пристосування для «культурно-освітніх потреб». Єдине, що вдалося добитися пам'яткоохоронцям — згоди губпартшколи передати їм внутрішнє оздоблення церкви. Однак і до того часу, доки музей знайшов кошти, щоб перевезти культові речі архієрейської церкви до своїх приміщень, значна частина їх і, в тому числі, сім великих створок від унікального іконостасу, була використана губпартшколою для опалення своїх приміщень [34].

Не кращим в цей час був і стан охорони інших культових пам'яток — приходських церков і соборів, костьолів, кірх, синагог, кенас і т.д. — які перебували в користуванні релігійних громад. На початку 20-х років проводилась перереєстрація останніх, в ході якої місцеві органи влади укладали з общинами віруючих договори на користування культовими спорудами та їх майном. Цілком закономірно, що пам'яткоохоронці прагнули ввести до договорів на використання пам'яток культової архітектури чи історико-мистецьких зразків церковного начиння відповідні застереження. Тим більше, що це передбачалося інструкцією Наркомату освіти УСРР від 10 листопада 1920 р. [35]. Насправді кампанія по перереєстрації релігійних громад пройшла в Україні без залучення до неї пам'яткоохоронців і дотримання відповідних положень названої інструкції. «Після укладання договорів з групами віруючих на передачу владою майна і будівель для богослужіння, — констатував, наприклад, в середині березня 1923 р. відділ управління Полтавського окрвиконкому, — описи майна не посилались у відділ народної освіти, багато пам'яток старовини і мистецтва а також предмети релігійного культу, які мають історико-художнє значення, не взяті на облік і внаслідок цього не охоронялись і не охороняються у відповідності до встановленого порядку» [36].

Розуміючи, яка небезпека загрожувала пам'яткам, директор Центрального пролетарського музею Полтавщини М.Рудинський звернувся до виконкомів з проханням забезпечити охорону хоча б найбільш визначних із взятих ним на облік культових споруд. Зокрема, в листі до завідувача Золотоніським музеєм від 7 березня 1923 р. він просив взяти під догляд Спасо-Преображенську церкву Красногорського жіночого монастиря [37]. Надсилаючи в березні 1923 р. до ліквідаційної комісії губвиконкому список пам'яток культової архітектури Полтавщини (Хресто-Воздвиженський монастир, Покровська, Вознесенська, Спаська, Стрітенська, Миколаївська церкви, Успенський собор), М.Рудинський одночасно звернувся з проханням «повідомити відповідні релігійні общини про те, що всякий ремонт їх (особливо зокола) без повідомлення музею і відповідної його санкції, недопустимий» [38].

Тоді ж, в березні 1923 р., подібного листа М.Рудинський направив до виконкому Лубенського повіту, на території якого як пам'ятки були зареєстровані Мгарський Спасо-Преображенський монастир та Вознесенська і Троїцька церкви у Снітині. На його підставі повітвиконком зобов'язав голів Лубенського і Снітинського волосних комітетів слідкувати за тим, аби релігійні громади названих храмів не проводили ремонту і перебудов без дозволу Центрального пролетарського музею Полтавщини [39].

Підтримка повітвиконкомом пропозицій пам'яткоохоронців, безумовно, заслуговує позитивної оцінки. Тим більше, що розуміння завдань збереження культових пам'яток, як ми вже зазначали, було характерним далеко не для всіх місцевих органів влади. Однак, цінність подібних постанов і розпоряджень, прийнятих Лубенським повітовим та іншими виконавчими комітетами, органами народної освіти чи спеціальними пам'яткоохоронними органами значно б зросла за умови фіксації фахівцями стану пам'ятки напередодні передачі її релігійній громаді, включення особливих застережень щодо її збереження до договору з общиною. Проте якраз цього в практику пам'яткоохоронної роботи початку 20-х років ввести було просто неможливо через нестачу кадрів кваліфікованих пам'яткознавців на місцях, а ще більше — кавалерійські темпи проведення партійно-державними органами антицерковних кампаній, за галасом яких голос охоронців історико-культурної спадщини часто можна було почути лише після їх завершення, коли нерідко вже не було чого рятувати.

Зайвий раз це засвідчила кампанія по вилученню церковних цінностей, проведена радянською владою в 1922 році. Зокрема, переповнений болем і відчаєм лист прийшов влітку 1922 р. до Археологічного комітету при Всеукраїнській Академії наук (ВУАН) від невідомого кореспондента з Великих Сорочинців Миргородського повіту. В листі повідомлялось про руйнування родинного склепу Апостолів у церкві Святого Спаса. В пошуках дорогоцінних речей — золота і зброї — склеп було відчинено, попсовано домовини з прахом гетьмана, його дружини та інших небіжчиків, які знайшли останній спочинок під зводами збудованої Данилом Апостолом церкви. Увагу спеціальної комісії, яка керувала цими роботами, привернули лише чотири персні, один з яких був з ініціалами гетьмана, та хрестик на його шиї. Рештки одягу з покійників та деякі інші речі іще довго лежали покриті рядниною в кутку церкви. «Сумно було виходити з цього царства мерців, — закінчує свого листа кореспондент, — де живі люди так хижацьки все поруйнували» [40].

Дізнавшись про руйнування склепу Данила Апостола, президія Археологічного комітету звернулася до ВУАН та Полтавського губернського відділу політичної освіти з проханням терміново розслідувати цю справу та відрядила до с.В.Сорочинці своїх уповноважених (Ф.Красицького та А.Середу) для здійснення відповідних пам'яткоохоронних заходів [41].

Лише після цього пам’яткоохоронцям губернії вдалося домогтися права брати участь в роботі комісій, що проводили вилучення церковних цінностей. Так, значну роботу по експертизі науково-історичної та культурної цінності речей культу, вилучених з ризниць Полтавської губернії, провели співробітники Центрального пролетарського музею Полтавщини М.Рудинський, К.Мощенко, О.Тахтай. Хід та результати цієї роботи засвідчують їх звіти, що збереглися в державному архіві Полтавської області. Так, в третій декаді липня 1922 р. експерти провели огляд цінностей, вилучених з церков Прилуцького, Лубенського, Зіньківського повітів. При цьому з 40 пудів переглянутих речей до Центрального пролетарського музею Полтавщини було передано експонатів загальною вагою біля 2 пудів. Більше 2 пудів цінних з історико-мистецької точки зору речей культу, вилучених з храмів Лохвицького і Роменського повітів, було передано до музею в першій декаді серпня. В другій декаді серпня за рекомендацією фахівців до сховищ музею надійшло ще 9 пудів культових виробів з дорогоцінних металів, які не підлягали утилізації і т.д. [42]. Після втручання ВУАН та Археологічного комітету були передані до Миргородського музею і речі зі склепу Данила Апостола [43].

Не вдаючись до моральної та політичної оцінки кампанії по вилученню церковних цінностей, голова Полтавського губкопмису І.Капустянський у звіті за роботу в 1922 р. констатував, що, з точки зору значення для музейного будівництва, конфіскація по губернії церковних цінностей була «найбільш видатною подією 1922 р.» [44]. «Вона, — вказував він, — дала силу матеріалу, який надзвичайно збагатив церковно-археологічними речами етнографічний відділ музею. Голова комітету спільно з іншими музейними працівниками був постійним учасником конфіскаційної комісії і відбирав все, що мало художню та історичну цінність» [45]. В результаті цієї роботи лише в Центральний пролетарський музей Полтавщини надійшло до 20 пудів срібних художніх виробів. Серед них тонкої ювелірної роботи дарохранительниця в формі старовинної дерев'яної трьохбанної церкви, напрестольний хрест з майстерні московських ювелірів кінця XVII ст., велике «Євангеліє» з філігранне різним окладом (початок XVII ст.), оклад з «Євангелія» гетьмана Данила Апостола. До музею поступили також цінні зразки ювелірного мистецтва XVII—XVIII ст. майстрів Франції, Німеччини, Польщі та інших країн.

Таким чином, представники наукової громадськості, співробітники пам'яткоохоронних органів, музеїв, які працювали у складі комісій по вилученню церковних цінностей, доклали немало зусиль, щоб зберегти унікальні пам'ятки українського народу.

Закономірно постає питання: чи вдалося їм повністю виконати це завдання? На жаль, відповідь тут однозначна — ні. Церковні цінності з храмів Кременчуцького, Золотоніського, Хорольського повітів без належної експертизи були відправлені безпосередньо до сховищ Наркомфіну України у Харкові. «Треба гадати, — зазначалось у звіті Центрального пролетарського музею Полтавщини за 1922 р., — велика кількість прекрасних речей загинула для науки» [46].

На початку 20-х років радянська держава практично не виділяла коштів на ремонт і реставрацію навіть найбільш визначних культових пам’яток. Щоб пересвідчитись у цьому, достатньо ознайомитись з ситуацією, що склалась на початку 1923 р. з ремонтом Покровської церкви у Полтаві.

Остання і на початку 20-х років на визначених Полтавським губкопмисом, а згодом — Центральним пролетарським музеєм Полтавщини, пам'яткоохоронних умовах перебувала на утриманні релігійної громади. Щоправда, згідно з наказом голови Полтавського губвиконкому від 1 листопада 1921 р., передбачалось забрати церкву у віруючих, передати її у відання органів народної освіти, відремонтувати і відчиняти «в певні години для огляду, як пам'ятки мистецтва». Наказ цей, однак, не був виконаний, і за церквою продовжувала доглядати релігійна громада [47].

Правильність такого вирішення проблем охорони Покровської церкви 2 січня 1923 р. підтвердила губернська ліквідаційна комісія. «Комісія вважає, — зазначалось у її рішенні, — що іншого виходу з ситуації, що склалася, немає, ніж залишити цю церкву в користуванні тієї общини, з якою нині існує договір». На засіданні 2 січня 1923 р. секретар комісії також отримав доручення «виробити за сприяння Центрального пролетарського музею Полтавщини додаткові умови і обставини для общини до договору, який заключено з нею, як на археологічну і історичну цінність» [48].

Рішення губліквідкому опротестувала губернська партійна школа, яка займала приміщення архієрейського будинку і консисторії біля церкви. Навіть за умови обнесення церкви парканом з виходом на сусідню вулицю вона наполягала на її закритті.

В зв'язку з цим М.Рудинський в лютому 1923 р. звернувся до НКО УСРР, Археологічного комітету ВУАН, Укрголовполітосвіти, Наукового комітету, Полтавського губвиконкому та губпарткому з листом, в якому виклав свої міркування про заходи щодо охорони Покровської церкви. Зокрема, він вважав необхідним виділення губвиконкомом коштів на ремонт та охорону Покровської церкви, а також просив «відповідні органи відкласти припинення дії договору ліквідкому з общиною Покровської церкви до асигнування необхідних для охорони пам'ятки коштів. Покровська церква, – наголошував М.Рудинський, — дивно витримана і в цілому, і в деталях, можливо «лебедина пісня» тої чудової народної творчості архітектурної, яка провела свої традиції від Х-ХІ ст. до кінця століття ХУІ, не підкоряючись і переборюючи вплив візантійського і західно-європейського архітектурних стилів...

Ось чому усіляке порушення спокійного «життя» пам'ятки є актом неприпустимим. Дивом Покровська церква пережила всі страшні моменти громадянської війни, які пережили з нею полтавські жителі, і тепер, коли ми вступили в епоху мирного будівництва, було б злочином і перед історією, і перед світлим нашим майбутнім не підійти серйозно до питання про збереження цієї виключної пам'ятки» [49].

Позицію пам'яткоохоронців Полтавщини повністю підтримав Археологічний комітет, голова якого академік Ф.Шміт 17 лютого 1923 р. у листі до наркома освіти України В.Затонського писав: «У нас і так їх (пам'яток — авт.) вціліло занадто мало і не можна припустити загибелі такої пам'ятки» [50].

Відповідь В.Затонського від 9 березня 1923 р. на клопотання пам'яткоохоронних органів і наукової громадськості говорить сама за себе. «Наркомос, — говорилося в ній, — за станом своїх ресурсів не лише капітальним ремонтом, але, навіть, і обстеженням Софійського собору в Києві і Покровської церкви в Полтаві зайнятися не може.

Якщо дійсно стан їх складає небезпеку в розумінні повного руйнування, пропоную залучити до обслідування місцеві губвиконкоми, в розпорядженні яких маються відповідні технічні сили. Можливо, з'ясується необхідним в результаті прийняти які-небудь заходи; але якщо буде хоча б найменша можливість відкласти витрату коштів на ремонт згаданих храмів до кращих часів, доведеться це зробити. Життя висуває перед нами багато завдань, ще більш важливих і невідкладних, ніж врятування пам'ятників старовини» [51].

В зв'язку з цим не викликає здивування рішення президії Головного управління з професійної освіти НКО УСРР (Укрголовпрофосвіти) від 10 березня 1923 р., яка, «не надаючи особливого значення охороні цінностей Покровської церкви», передала клопотання Археологічного комітету на висновок місцевого губвиконкому [52]. Той же, відступивши під тиском губпартшколи і відібравши Покровську церкву у релігійної громади, коштів на ремонт пам'ятки так і не знайшов. В зв'язку з цим, зазначалось у звіті Центрального пролетарського музею Полтавщини за 1923 р., виняткової ваги пам'ятка культової архітектури була поставлена під загрозу загибелі [53].

На жаль, від подібної небезпеки не були гарантовані інші культові пам'ятки, а особливо ті, які ще належало виявити, дослідити та взяти під догляд і захист пам'яткоохоронців. На початку 20-х років вони прагнули надати цій роботі планомірного і систематичного характеру. Немало було зроблено і для музеєфікації культових пам'яток. В багатьох випадках вдалося зберегти пам'ятки хатніх молитовних будинків та монастирів, приходських храмів. Однак, ці здобутки далися ціною великих зусиль пам'яткоохоронців, які в кожному випадку загрози пам'яткам змушені були долати якщо не протидію, то байдужість з боку органів державної влади. Останні мало зважали на пам'яткоохоронні застереження інструкцій до декрету про відокремлення церкви від держави, звертаючись до них лише під тиском подвижників збереження історико-культурної спадщини.

Певні сподівання на поліпшення стану охорони церковної старовини у пам’яткоохоронців з’явилися в зв’язку з рішеннями XII з’їзду РКП(б), який відбувся 17-25 квітня 1923 р., про необхідність здійснення в національних республіках так званої політики «коренізації». В Україні вона дістала назву «українізації» і була деталізована в ряді документів КП(б)У, ВУЦВК та Раднаркому УСРР, якими передбачались заходи по розвитку української культури. Як зазначає В.Тригубенко, вона «зачепила і таку сферу, як збереження та охорона національних святинь» [54].

Зокрема, в 1923 р. при губернських музеях була введена посада інспекторів охорони позамузейних пам’яток (на Полтавщині її обійняв М.Рудинський) [55]. В 1924 р. Археологічний комітет при ВУАН набув статусу Всеукраїнського (ВУАК) і прибрав на себе функції вищого наукового контролю за пам’ятками [56]. В 1926 р. при НКО УСРР було утворено головну, а в Дніпропетровську, Києві, Одесі та Харкові – крайові інспектури охорони пам’яток. Відтак, Харківська інспектура, яку очолив С.Таранушенко, мала контролювати стан пам’яток Полтавської і Лубенської, а Дніпропетровська (П.Козар) – Кременчуцької округ Полтавщини [57]. Нарешті, 16 червня 1926 р. ВУЦВК і РНК УСРР затвердили «Положення про пам’ятки природи й культури», яке стало правовою основою діяльності пам’яткоохоронців [58].

Необхідно відмітити також лібералізацію в середині 20-х років партійно-державної політики по відношенню до релігії та церкви. Відповідні рішення XII з’їзду РКП(б) [59], ЦК КП(б)У [60] дещо охолодили запал місцевих «войовничих атеїстів». «В області релігійної пропаганди, – констатував О.С.Бубнов у своєму звіті за поїздку на Україну 29 листопада-19 грудня 1923 р., – необхідно відзначити, що ті «захоплення», які мали місце на Україні в кінці минулого і на початку нинішнього року, вже віджили себе» [61].

Симптоматично, що вже через два тижні після XII з’їзду РКП(б) завідуюча відділом музеїв Наркомату освіти РСФРР Н.І.Троцька надіслала до ЦПМП орієнтовний список найбільш визначних пам’яток Полтавщини, які необхідно було взяти під охорону держави. Серед них – Успенський собор, Спаська, Стрітенська, Вознесенська церкви, Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві, Великобудищанський та Мгарський Спасо-Преображенський монастирі. Н.І.Троцька просила співробітників музею повідомити, в якому стані знаходилися ці та інші пам’ятки губернії. Особливо ж її цікавило, «які ще монастирі і церкви в губернії підлягають охороні як художньо-історичні пам’ятки» [62]. Отже, реєстрація культових пам’яток визначалась як першочергове завдання подвижників збереження історико-культурної спадщини.

Влітку 1923 р. Укрголовполітосвіта НКО УСРР його виконання доручила місцевим музеям [63]. Тоді ж з її ініціативи НКВС України зобов’язав відділи з ліквідації майна релігійних установ при місцевих виконкомах разом з пам’яткоохоронцями терміново зареєструвати «предмети пам’яток культу історико-художнього значення» [64]. Однак, як зазначав у листі від 29 листопада 1923 р. до Укрголовполітосвіти М.Рудинський, запропонована нею для обліку пам’яток анкета «може бути заповненою лише справжнім фахівцем, і, звичайно, лише в тому разі, коли фахівець бачив пам’ятку на власні очі або має перед собою всі потрібні матеріали… Отже, – продовжував він, – виконати доручення відразу неможливо… Відсутність коштів і зв’язана з нею неналагодженість зносин із музеями периферії стає перешкодою до справжнього обліку позамузейних пам’яток» [65].

Відтак, Полтавський музей надіслав до Укрголовполітосвіти лише попередній список архітектурних пам’яток краю. До нього були включені пам’ятки, раніше обстежені і зареєстровані співробітниками музею, інших музеїв Полтавщини. Усього «Список пам’яток архітектури в сучасних межах Полтавщини, взятих під охорону ЦПМП» включав 72 об’єкти. Серед них – 54 пам’ятки культової архітектури.         Зокрема, музеєм були взяті на облік Покровська, Спаська, Воскресенська, Стрітенська, Миколаївська церкви, Успенський собор та Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві; Успенська церква в селі Малі Будища, Успенська – в с.Пушкарівка, Іоанна Предтечі – в с.Гавронці, Миколаївська, Троїцька – в с.Диканька Полтавського повіту. В список архітектурних пам’яток Хорольського повіту увійшли Успенський собор та Миколаївська церква – в Хоролі, церква Іоанна Предтечі – в с.Родіонівка, Троїцька – в с.Остап’є, Миколаївська – в с.Запсілля. Дві церкви (Спасо-Преображенська в с.Великі Сорочинці та Михайлівська в с.Кибинці) були зареєстровані як пам’ятки в Миргородському повіті, 5 – в Кобеляцькому (Успенська – в Кобеляках, Миколаївська, Успенська, Михайлівська – в Нових Санжарах, церква в с.Горішне), 5 – в Зіньківському (Спаська та Покровська – в м.Зіньків, Всіх Святих – в с.Іорданівка, Миколаївська – в с.Грунь), Монастирська – в с.Чернечий Яр), 5 – в Гадяцькому (Петропавлівська – в м.Гадяч, Миколаївська – в с.Красна Лука, Троїцька – в с.Максимівка, Різдва Богородиці – в с.Ціпки, Успенська – в с.Лютеньки), 5 – в Роменському (Троїцький собор – в м.Ромни, Троїцька церква – в с.Бобрик, Миколаївська – в с.Грабарівка, Успенська – в с.Линовиці). Були також включені до списку пам’яток архітектури: собор Різдва Богородиці в м.Лохвиця, Мгарський монастир, Снітинські Троїцька і Воскресенська церкви в Лубенському повіті, Густинський монастир, Варваринська церква в с.Сокиринці, Миколаївська церква в с.Березівка Прилуцького повіту, собор Преображенського монастиря в м.Золотоноша, ряд храмів Кременчуцького повіту: кафедральний собор повітового центру, Покровська церква у Крюкові, Михайлівська – у с.Глобино, Миколаївська – у с.Городище [66].

Більшість пам’яток культової архітектури (як дерев’яних, так і камінних), взятих на облік ЦПМП, була побудована в другій половині XVIII – на початку XIX ст. За розробленими М.Семікіним методиками саме час побудови храму був одним з важливіших критеріїв оцінки його як пам’ятки. Зокрема, М.Семікін пропонував заносити до пам’яткоохоронних реєстрів дерев’яні церкви, споруджені до кінця ХVIII ст. І в поданому ЦПМП до Укрголовполітосвіти списку ця вимога була цілком дотримана. Так само, як і врахована висловлена в 1922 р. пропозиція М.Рудинського включити до числа пам’яток камінні храми, зведені не пізніше першої чверті XIX ст. Однак, як вже зазначалось, пам’яткоохоронці Полтавщини мали відомості про 250 церков і соборів XVII – початку XIX ст. , а до реєстру пам’яток з них було включено лише 54. Думається, причина такої, на перший погляд, невідповідності полягала в тому, що перше число з’явилося переважно як результат аналізу літератури з питань церковного будівництва, а друге – після реального обстеження храмів фахівцями, за висновками яких і складалися списки пам’яток. Дослідити ж чи хоча б ознайомитися із станом усіх культових споруд Полтавщини вони, в силу зазначених М.Рудинським причин, не могли. В зв’язку з цим до списку архітектурних пам’яток, в тому числі культових, на кінець 1923 р. були включені далеко не всі об’єкти, які на це заслуговували.

В зв’язку з цим відповідна робота продовжувалась і надалі. Щоб стимулювати облік пам’яток, Укрголовполітосвіта та відділ культів НКВС України вирішили залучити пам’яткоохоронців до кампанії по перевірці культового майна, що в 1925-1926 рр. проводилась в республіці. Вони мали взяти на облік як пам’ятки культової архітектури, так і історико-мистецькі предмети культу, що зберігалися в молитовних будинках [67]. Для цього Укрголовполітосвіта навіть перерахувала Полтавському державному краєзнавчому музею (колишньому ЦПМП) 300 крб. [68]. Отож музей провів реєстрацію культових пам’яток не лише в Полтавській та Кременчуцькій, а ще в Прилуцькій округах [69]. Згідно з розпорядженням Полтавського окрвиконкому від 3 грудня 1925 р. до складу районних комісій по перевірці культового майна округи увійшли представники окрінспектури народної освіти [70]. До Лубенської окружної комісії з перевірки культового майна увійшов завідувач місцевим музеєм І.Плескач [71].

На основі літературних джерел, даних музеїв та краєзнавців Харківська та Дніпропетровська крайові інспектури уклали списки пам’яток всеукраїнського значення. В 1927 р. вони були затверджені Наркоматом освіти УСРР і направлені до відповідних окрвиконкомів [72].

Проведена НКО УСРР реєстрація найбільш визначних пам’яток краю мала надзвичайно важливе значення, оскільки показала багатство його історико-культурних надбань, зокрема, пам’яток культової архітектури, та стимулювала діяльність пам’яткоохоронних органів і громадських організацій, музеїв, наукових установ по їх систематичному виявленню і дослідженню. В результаті вже на кінець 1927 р. Харківська інспектура взяла на облік в Лубенській окрузі 19, Полтавській – 41, Роменській, до якої входила частина повітів Полтавщини, – 29 пам’яток архітектури, переважно культової [73]. Незабаром С.Таранушенко констатував, що практично всі пам’ятки культової архітектури Полтавської, Лубенської, Роменської округ були «доволі ретельно досліджені місцевими краєзнавчими організаціями й музеями» і взяті на облік [74]. Під керівництвом Дніпропетровської інспектури відповідна робота проводилась і в Кременчуцькій окрузі [75].

В середині 20-х років системного характеру набули також дослідження культових пам’яток. Надзвичайно плідно в цьому плані працював директор Музею українського мистецтва у Харкові, а згодом інспектор охорони пам’яток культури С.Таранушенко. Так, в 1923 р. ним була організована комплексна експедиція з метою дослідження народного мистецтва до Золотоніського та Кременчуцького повітів. Керована С.Таранушенком експедиція музею досліджувала пам’ятки Полтавщини також в 1927 р. та 1928 р.[76].

Результатом експедицій стали безцінні матеріали з історії народної архітектури та побуту, іконопису. Журнал «Червоний шлях», повідомляючи про роботу експедицій Музею українського мистецтва влітку та в грудні 1923 р. на Полтавщині, наприклад, писав: «Наслідки обох експедицій були остільки значні, а здобуті матеріали остільки нові й цікаві для Харкова, що музей визнав за потрібне організувати публічну відчитну виставку, щоб ознайомити широкі кола м.Харкова з найголовнішими здобутками своїх експедицій». Відкрита 7 червня 1924 р. на публічному засіданні співробітників музею, Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури, представників наукового комітету, художників, літераторів міста, виставка привернула увагу громадськості, отримала схвальні відгуки фахівців [77].

Значною мірою під впливом С.Таранушенка до досліджень культових пам’яток долучились співробітники музеїв, кореспонденти Харківської крайової інспектури. Зокрема, за методичної допомоги С.Таранушенка завідувач Миргородським музеєм В.Омельченко виконав світлини та кресленики зі Спаської церкви в с.Великі Сорочинці [78].

На основі даних реєстрації відповідними органами розроблялись конкретні заходи по забезпеченню збереження пам’яток. Зокрема, в листопаді 1923 р. ЦПМП повідомив Укрголовполітосвіту, що список зареєстрованих ним пам’яток був переданий до відділу управління губвиконкому та окрвиконкомів «з повідомленням про те, що ті пам’ятки взято під охорону й жодні зміни в їх архітектурі не дозволяються» [79]. Надіслані музеєм дані лягли в основу відповідних розпоряджень окрвиконкомів. Наприклад, 26 листопада 1923 р. Роменський окрвиконком зобов’язав Гадяцький районний виконавчий комітет взяти підписки у релігійних громад Успенського собору та Покровської церкви в м.Гадяч, Троїцької церкви в с.Максимівка, Успенської церкви в с.Лютеньки «про те, що церкви, які знаходяться в їх користуванні, мають історичне значення і лічаться під особливою охороною Полтавського пролетарського музею, а тому релігійні громади не можуть робити в них ніякого ремонту без дозволу останнього і відому губліквідкому» [80]. Відтак, вже 1 грудня 1923 р. Гадяцький райвиконком запропонував представникам релігійних громад з’явитися для оформлення відповідних документів.

Подібна практика застосовувалась і в майбутньому. Наприклад, в червні 1924 р. Полтавський губліквідком за погодженням з губполітосвітою дозволив ремонт Успенського кафедрального собору за умови збереження його «архітектурних деталей» [81]. В 1925 р. ВУАК визначив умови користування релігійною громадою Покровською церквою у Кременчуці, яка була занесена до списку пам’яток культової архітектури і т. ін. [82].

Конкретні охоронні заходи вказувалися і в надісланих до окрвиконкомів списках пам’яток всеукраїнського значення, взятих на облік Комісаріатом освіти УСРР.

Регулярно перевіряли стан збереження пам’яток крайові інспектори. Так, вже в 1927 р. П.Козар здійснив перевірку умов охорони майже всіх пам’яток, взятих на облік в межах Дніпропетровської інспектури. С.Таранушенко обстежив культові пам’ятки Полтави, Миргорода, Лубен, Зінькова та навколишніх сіл. За станом збереження культових пам’яток, які перебували в користуванні релігійних громад, доглядали також кореспонденти (добровільні помічники) музеїв, крайових інспектур, ВУАКу, члени краєзнавчих та наукових товариств. Вдавалися пам’яткоохоронці і до відповідної допомоги місцевих органів влади. Так, Харківська крайова інспектура в 1927 р. з метою перевірки зареєстрованих нею пам’яток направила спеціальну анкету до сільських рад, райвиконкомів, відділів упорядкування міст та відділів місцевого господарства виконкомів. В результаті на початок 1928 р. вона мала дані про стан охорони вісімдесяти відсотків пам’яток, що перебували в неї на обліку. Загалом, особливого занепокоєння він не викликав. На визначених пам’яткоохоронцями умовах переважна більшість об’єктів культової архітектури перебувала під належним доглядом релігійних общин [83].

Не випадково пам’яткоохоронці прагнули зберегти за релігійними громадами не лише приходські, а й монастирські храми. Їх доля часто-густо вирішувалась органами влади в контексті курсу на ліквідацію монастирів. Часто-густо приводом для припинення релігійного життя в монастирях ставали надумані порушення віруючими умов договору оренди на монастирське майно. Саме так у 1925 р. , наприклад, президія Лубенського окрвиконкому мотивувала своє рішення про вилучення Преображенського собору Мгарського монастиря з користування віруючих і передачу його у розпорядження окрземвідділу, а згодом – соцзабезу. Однак, без перебудови собору, дозволу на яку, зрозуміло, органи охорони пам’яток не давали, ні окрземвідділ, ні окрсоцзабез пристосувати його до своїх потреб так і не змогли. Кошти на ремонт собору та інших культових споруд монастиря ними також не виділялись. В зв’язку з цим в травні 1927 р. Лубенський окрвиконком за наполяганням С.Таранушенка звернувся до НКВС УСРР з проханням передати собор в користування релігійній громаді з тим, щоб вона привела його в належний стан. В червні 1927 р. прохання було задоволено, а вже в серпні цього року окрвиконком повідомив НКВС УСРР, що релігійною громадою закінчується ремонт дзвіниці монастиря, а до кінця року планується повністю відремонтувати всі його культові споруди [84].

В середині 20-х років були врегульовані також питання охорони культових предметів художньо-історичного значення. Особливе значення в цьому плані мала проведена в 1925-1926 рр. кампанія по перевірці культового майна. Як зазначалось в листі Полтавського державного музею до НКО УСРР від 24 вересня 1927 р., «цю кампанію Музеєм було організовано так: в деяких районах і зокрема в Полтаві, представники Музею брали участь в комісіях, що їх було складено Адмінвідділом ОВК. В процесі роботи цих комісій представники Музею переводили реєстрацію речей, а пізніше їх вилучали. В деяких же районах представники Музею, за згодою Адмінвідділа ОВК, просто об’їздили молитовні будинки і в присутності представників Сільрад переводили реєстрацію речей історико-мистецького значення».

Частина зареєстрованих таким чином пам’яток залишилась під наглядом віруючих. Найбільш цінні ж «речі було частково звезено до Музею самими релігійними громадами, частково ж забрані самим Музеєм». Його фонди, в результаті, поповнилися на 1000 експонатів: килимами, рушниками, стародруками й рукописними книгами, іконами, старовинними картинами, пам’ятками різьблення тощо [85].

Безумовно, і в середині 20-х років стан охорони культових пам’яток був далеко не ідеальним. Траплялись випадки їх недоцільного використання чи навіть загибелі. На їх долі позначались фактори ідеологічного характеру. Мізерною була фінансова участь держави у підтриманні культових пам’яток. Водночас, основні тенденції на ниві їх охорони полягали в цей час у розширенні практики участі пам’яткоохоронців у вирішенні проблем збереження як пам’яток культової архітектури, так і історико-мистецьких предметів релігійного культу.

Стан охорони культових пам’яток почав різко погіршуватися з кінця 20-х років в зв’язку з проголошеним тоді правлячою більшовицькою партією курсом «войовничого атеїзму». Його провідники не задумувались над тим, що, руйнуючи осередки релігійного життя, вони нерідко знищують безцінні зразки української культури. Так, вже на початку 1929 р. до Харківської крайової інспектури охорони пам’яток культури тривожні повідомлення надходили з Зінькова, де загроза руйнування нависла над Преображенським собором [86]. Котелевський райвиконком влітку 1929 р. підіймав через НКВС УСРР та ВУЦВК питання про знесення Мироносицької церкви. На його думку, достатніми підставами для цього був похилий вік церкви та те, що нею вже тривалий час ніхто не користувався [87]. Перелік подібних фактів можна значно продовжити.

Прагнучи не допустити трагічних для пам’яток наслідків, пам’яткоохоронці намагалися, принаймні, передати їх для використання тими установами, які могли забезпечити їх збереження. В цілому ряді випадків їм це вдалося. Так, Полтавський окрвиконком в травні 1929 р., обгрунтовуючи в листі до НКВС УСРР необхідність закриття Хрестовоздвиженського собору, погодився з пропозиціями пам’яткоохоронців використати його для потреб музейного будівництва [88]. 10 червня 1929 р. секретаріат ВУЦВК взяв до уваги пропозиції пам’яткоохоронців і ухвалив передати під їх догляд Сампсоніївську церкву поблизу Полтави. В зв’язку з цим НКО УСРР доручив здійснювати його Полтавському державному музею [89].

Восени 1929 р. Полтавський окрвиконком розпочав підготовку до закриття Покровської церкви у Полтаві. Якихось конкретних планів її використання у виконкому не було – очевидно, там вважали достатнім приводом до вилучення у релігійної громади визначної пам’ятки архітектури XVIII ст. те, що вона знаходилась на території військового госпіталю. Розуміючи, що залишена напризволяще пам’ятка може загинути, директор Полтавського державного музею І.Іоффе та його заступник Я.Риженко 26 жовтня 1929 р. звернулися до адмінвідділу Полтавського окрвиконкому з листом, в якому просили, «зважаючи на виняткову вагу цієї церкви як архітектурно-мистецької пам’ятки українського стилю XVIII віку… передати її у безпосереднє відання крайової комісії охорони пам’яток культури, що її органом на Полтавщині є Державний музей».

Врешті-решт, президія Полтавського окрвиконкому 13 січня 1930 р. ухвалила передати Покровську церкву під догляд музею для використання під експозиції «Красного музею охорони пам’яток культури». З таким рішенням в кінці січня 1930 р. погодились і в відділі культів НКВС України [90].

У 1930 р. Лохвицький райвиконком ухвалив передати під місцевий музей собор Різдва Богородиці у Лохвиці [91]. Тоді ж у листі до Лубенського райвиконкому Харківська крайова інспектура рекомендувала передати у відання місцевого музею Мгарський Спасо-Преображенський монастир з тим, щоб у майбутньому оголосити його пам’яткою республіканського значення та використати під культосвітні установи [92]. Оскільки монастир функціонував, райвиконком вирішив скористатися з цієї пропозиції, щоб закрити обитель. Однак, як видно з листа райвиконкому до ВУЦВК від 13 травня 1931 р., від рекомендацій пам’яткоохоронців не відмовлявся. Дотримання їх вимагав від райвиконкому і НКО УСРР [93]. Перелік подібних фактів можна було б продовжити.

За кожним з них подвижництво пам’яткоохоронців, які докладали всіх можливих зусиль, щоб зберегти у первозданному вигляді визначні пам’ятки культової архітектури. В цьому, зокрема, переконують події, пов’язані з передачею та пристосуванням під музей Успенського кафедрального собору у Кременчуці. Ще влітку 1929 р. голова ВУЦВК Г.Петровський, перебуваючи на Кременчуччині, погодився на пристосування хоральної синагоги та Успенського собору під культосвітні заклади. Вже 16 червня 1929 р. секретаріат ВУЦВК дав розпорядження НКВС України оформити належним чином відповідні документи на вилучення обох храмів у віруючих. Зрозуміло, його виконували місцеві органи влади, які запланували пристосувати собор під фізкультурний зал.

Таке рішення викликало справедливе незадоволення з боку віруючих. Їх представники з десяти навколишніх сіл звернулися з відповідним протестом до «всеросійського старости» М.І.Калініна [94]. Опротестували його й пам’яткоохоронні органи НКО УСРР, які настійно рекомендували використати приміщення собору для розміщення експозицій місцевого музею. Зрештою, Кременчуцька міськрада погодилася з позицією пам’яткоохоронців.

У серпні 1930 р. інспектор Дніпропетровської інспектури охорони пам’яток П.Козар, грунтуючись на висновках фахівців-архітекторів, направив до Кременчуцької міськради умови пристосування собору під музей. Їх дотримання мало гарантувати повне збереження унікальної пам’ятки архітектури, збудованої в 1804-1816 рр. архітектором Л.Карлоні за проектом Д.Кваренгі. На жаль, вже в вересні 1930 р. він змушений був констатувати, що перебудова собору розпочалась всупереч його пам’яткоохоронних застережень. 23 вересня 1930 р. в листі до НКО УСРР Український комітет охорони пам’яток культури (УКОПК) опротестував «псування значної архітектурно-мистецької пам’ятки тим більшої ваги, що невеличкому містечку Кременчукові пощастило володіти цінним пам’ятником культури». Наступного дня НКО УСРР звернувся з відповідним протестом до ВУЦВК, а 25 вересня – до Генерального прокурора України. Лише після їх втручання вдалося припинити перебудову кафедрального собору [95].

З роками до порад пам’яткоохоронців прислухалися все менше. Так, вже в 1933 р. для зберігання зерна був пристосований Успенський собор у Пирятині. Подібним чином планувалось використати й Успенський кафедральний собор у Полтаві. Віруючі отримали його в 1929 р. як компенсацію за вилучені у них Миколаївську, Воскресенську, Стрітенську, Спаську, Хрестовоздвиженську, Архієрейську церкви. З того часу вони виконали досить значний ремонт храму – пофарбували дах і бані, оштукатурили фасади собору, провели електричне освітлення, промили настінний живопис, поновили іконостас. Та всі їх зусилля 31 серпня 1933 р. перекреслили уповноважені Полтавської міськради, які визнали собор «придатним під зсипку зерна» [96]. Тут же, в Полтаві, як склад військовим госпіталем використовувалась й унікальна пам’ятка культової архітектури – Покровська церква, раніше передана під музей охорони пам’яток [97]. Результат у всіх випадках був один – поступове руйнування пам’яток.

Пам’ятки приходили в занепад і в тому разі, коли ними ніхто не користувався. Адже, якщо общини віруючих проводили хоча б побіжний їх ремонт, то після вилучення храмів у релігійних громад ніяких коштів на підтримку пам’яток держава не виділяла, очевидно, сподіваючись, що з часом питання про долю архітектурних шедеврів культового призначення вирішаться самі собою. І час брав своє. Наприклад, в листі уповноважених релігійної общини Успенського кафедрального собору у Полтаві до ВУЦВК від 3 вересня 1933 р. повідомлялось, що Спаська церква, до якої місцеві органи влади пропонували перенести єпископську кафедру, за кілька років, які вона простояла без використання, була «доведена до такого стану, що служити в ній неможливо» [98].

На жаль, число вилучених у релігійних общин храмів з кожним роком зростало. Так що на 1940 р. на території Полтавщини залишилась лише одна діюча церква [99].

Інші поступово гинули від часу, перебудов, а ще більше від байдужості з боку органів влади, які все частіше санкціонували, а нерідко й ініціювали знищення храмів всупереч позиції пам’яткоохоронців. Наприклад, весною 1929 р. постало питання про долю церкви Різдва Богородиці у Полтаві. Незважаючи на те, що церква не була залічена до реєстру пам’яток, комісія адмінвідділу окрвиконкому, яка 5 квітня 1929 р. оглянула церкву, запросила, у відповідності до існуючого законодавства, уповноваженого УКОПК на Полтавщині Я.Риженка. Члени комісії погодилися з його пропозицією зберегти храм. Наступного року комісія підтвердила це рішення. Та вже через рік все змінилося. 2 червня 1931 р. учасники виробничої наради вагонного відділу станції Полтава-Південна, зіславшись на те, що храм відвідувало небагато віруючих, ухвалили, що «займати таку величезну церкву, яка містить масу будівельного матеріалу, нераціонально». Відтак, з санкції місцевих партійних та радянських органів активісти-атеїсти почали поширювати серед робітників підписні листи-заклики: «Перетворимо будинки молитви-дурману на майстерні-велетні соціалістичної праці». Вирок церкві був підписаний [100].

У 1934 р. Полтава втратила свій найголовніший храм – Успенський кафедральний собор. Він був побудований у 1748-1770 рр. з ініціативи і на кошти полтавського полковника Андрія Горленка і козацької старшини. В Успенському соборі служив дияконом дід Івана Котляревського. Звідси проводжали в останню дорогу автора безсмертних «Енеїди» та «Наталки Полтавки», а в 1920 р. – Панаса Мирного. Однак, культурною цінністю, так само, як і історичною значимістю собору знехтували [101].

Такою ж трагічною виявилася й доля історико-мистецьких речей культового призначення, які знаходилися в користуванні релігійних громад. Вони стали об’єктом різного роду господарських кампаній: заготівлі лому чорних та кольорових металів, «Дзвони – на індустріалізацію!» тощо. Їх організатори були далекі від інтересів охорони пам’яток.    Величезних зусиль, наприклад, пам’яткоохоронцям довелося докласти весною – влітку 1930 р., щоб врятувати дзвін «Кизикермен» з дзвіниці Успенського собору у Полтаві. Історія цього дзвону сягала 1695 р., коли в поході на Турецьку фортецю полтавські козаки під орудою полковника Герцика захопили, як трофеї, турецькі гармати. Того ж року з них і відлили дзвін вагою понад 100 пудів. Зверху до низу його прикрашала листяна гірлянда, а на шиї він мав напис: «року 1695, м-ца новем врія «. З одного боку на плащі дзвону було відлито восьмираменний хрест в овалі, а з іншого – зображення Богородиці в такому ж овалі. Привертав до себе увагу і зображений на плащі дзвону герб полковника Герцика: рука, яка тримала стрілу з восьмираменним хрестом. З протилежного від герба боку відлита віршована історія дзвону:

«В року тысяча шестьсот девятдесят пятом
Во славном Кизикермене от христіан взятом
За царства русских царей Петра, Іоанна…
Сооружен ест звон сей ку божіей славе
До храму Успения во граде Полтаве
Из штук кизикерменских арматных здобычных
З додатком матерій до звона приличных
Коштом его милости войск полтавских вожа
Павла Семеновича Украины строжа».

Напис під віршами повідомляв, що дзвін «Дьелал Афанасій Петрович» – київський майстер, відомий, як автор дзвону «Старий» в Київському Видубицькому монастирі, а також відлитого в 1705 р. 800-пудового дзвону для Софії Київської.

«Кизикермен» – видатна пам’ятка ливарного мистецтва й історії українського козацтва – прослужив людям більше, ніж півтора століття. Однак, щілина, яка згодом з’явилася в плащі дзвона, унеможливила його подальше культове використання.

Звичайно в таких випадках доля дзвону вирішувалась досить просто – його продавали на металевий брухт. Та, пам’ятаючи, що «Кизикермен» – свідок козацької слави краю, полтавчани вирішили по-іншому: перелити дзвона зі збереженням усіх його особливостей. Так було продовжено життя «Кизикермену», на копії якого з’явився ще один напис: «Перелит в 1880 году в десятое лето царствования императора Александра на средства, пожертвованные действительным статским советником Петром Герасимовичем Аглаимовым и штабс-капитаном Иваном Васильевичем Петрашем из капитала Т.Я.Старицкой». Внизу дзвона зазначалось, що він «лит в Москве в заводе М.Д.Филянского. При переливке соблюдены прежние надписи и детали».

Заради справедливості зазначимо, що при литті дзвона деякі неточності у відтворенні написів оригіналу все ж були допущені. Втім, вони не були суттєвими. Головне ж – як і раніше, дзвін зберігав живий голос історії, з дзвіниці Успенського собору щоденно нагадував полтавчанам про учасників славного походу козаків на турецьку фортецю. Переживши друге народження, «Кизикермен», здавалось, ще довго буде служити людям.

Однак, в травні 1930 р. він опинився на одному із складів контори заготівельного тресту «Рудметалторг». Ще до цього Полтавський державний музей неодноразово нагадував її керівникам про неприпустимість наруги над пам’яткою історії та мистецтва. Та єдине, що йому вдалося добитися – згоди господарників передати дзвін до музею після виплати 550 крб. Саме в таку суму вони оцінили історичну реліквію. Втім і її музей не мав.

Намагаючись врятувати пам’ятку, директор музею І.Іоффе, його заступник Я.Риженко та секретар Г.Коваленко звернулися за допомогою в бюро УКОПК. На захист дзвона виступили також відомі мистецтвознавці. Один із них, Д.Гордєєв, 11 травня 1930 р. у своїй відповіді на запит бюро УКОПК про художньо-історичну цінність «Кизикермену», наприклад, писав: «Безперечно, треба зберегти цю дуже цікаву пам’ятку першорядного значення, хоча це і копія XIX ст.». Свою думку про «безумовну потребу передати (дзвін – авт.) до музею для охорони і культосвітнього використання» висловив також С.Таранушенко [102]. Зрештою, 15 січня 1931 р. питання про долю «Кизикермену» розглянули члени бюро УКОПК. Після його обговорення, в якому взяли участь Д.Гордєєв, П.Жолтовський, М.Тихий, вони ухвалили занести «Кизикермен» до першої категорії пам’яток ливарного мистецтва, які підлягали безумовному збереженню, і через сектор науки НКО УСРР звернутися до Рудметалторгу з категоричною вимогою передати дзвона до музею [103]. Саме там він і знайшов захист. Сьогодні дзвін привертає увагу відвідувачів Полтавського краєзнавчого музею.

Поруч з ним демонструється ще одна пам’ятка ливарного мистецтва – дзвін (1704 р.) з Покровської церкви с.Жуки поблизу Полтави. Ось, власне, і все, що вдалося врятувати в 30-ті роки від рук «войовничих безвірників».

У вогні антирелігійних багать кінця 20-х – 30-х років безслідно зникли також десятки іконостасів, якими здавна славилися храми Полтавщини, високохудожні зразки предметів релігійного культу. Нерідко пам’яткоохоронці просто не встигали зробити їх оцінку. Так, в лютому 1930 р. «войовничі безвірники» с.Святилівка Градизького району, навіть не чекаючи офіційного закриття президією ВУЦВК Миколаївської церкви, знищили її культове майно, зняли хрест і поставили на його місце п’ятикутну зірку [104]. За термінологією Кременчуцької міськради, «громадське захоплення» Миколаївської та Успенської церков на початку 1930 р. було вчинено в с.Потоки. Знову ж таки, всі культові речі й іконостаси були знищені [105].

Не складали виключення з богоборчої практики радянської влади подібні випадки і в наступні роки. Наприклад, в середині грудня 1931 р. релігійна громада Троїцької церкви в с. Велика Багачка звернулася до ВУЦВК зі скаргою, в якій повідомлялось, що на початку цього місяця сільські активісти увірвалися до храму і «п’яні почали руйнувати все, що було в церкві… Все майно, що було в церкві, – зазначалось у скарзі, – кидали на цвинтарі, глузували, топтали, люди гірко плакали від образи, просили не глумитися над святинею». Та зупинити знищення культового начиння так і не вдалося [106]. На жаль, перелік подібних фактів можна продовжувати і продовжувати. За кожним з них – не лише наруга над почуттями віруючих, знищення їх святинь, а й загибель безцінних пам’яток історії та культури, які були загальним надбанням і багатством українського народу.

Навіть за умов найбільшого беззаконня, безправності, коли за кожне слово, сказане не в унісон з офіційними гаслами й ідеологією, можна було заплатити власним життям, його душа голосом справжньої інтелігенції, національно свідомих робітників і селян продовжувала протестувати проти варварського нищення українських святинь, оберегів духовності і культури.

Не можна без хвилювання читати, наприклад, лист, з яким у вересні 1937 р. до голови РНК СРСР В.Молотова звернулись жителі с.Лютеньки Гадяцького району. В листі йшла мова про свідоме руйнування місцевими безвірниками збудованої 1686 р. коштом гадяцького полковника М.Бороховича Успенської церкви. «Такої, – писали селяни, – немає на всіх бувших Харківській і Полтавській губерніях. Вона кам’яна. Має велику красу. Вона видержала осаду шведів. На протязі трьохсот років її щадили.

Ми не церковники, – читаємо далі в листі, – (але) знищення великих історичних пам’яток не можна без гніву спостерігати. Якщо Ви, т. Голово, не з варварами дикими, – досить категорично ставили питання автори листа, – то припиніть це дике й сумне явище. Прикажіть взяти під охорону цю історичну пам’ятку, б. Успенську церкву, і відновити частково нанесений урон, щоб не раділи вороги народу, щоб не ширили недовольства серед народу» [107].

Здається, вжита в листі характерна для 30-х років термінологія цього разу застосовувалась цілком адекватно і коректно – тільки ворог народу міг нищити його історичні й культурні надбання. При цьому, як видно з листа, його автори цілком усвідомлювали всі можливі наслідки своїх дій. «Багато громадян, – писали вони, – та горе, що підписатись не можна, бо поламають і понівечать за це». І все ж, розуміння відповідальності за долю поколінь майбутніх пересилило страх перед можливою розплатою з боку «варварів диких».

На жаль, надто пізно таке розуміння прийшло до партійно-державної верхівки СРСР, з ініціативи якої і творилася наруга над культурою та історичною пам’яттю українського народу. «Одне слово, двадцятий вік помстився, – писав у квітні 1942 р. з цього приводу О.Довженко. – Погуляв по слідах і дев’ятнадцятого, і сімнадцятого, і одинадцятого. Зоставив биту цеглу, кам’яні коробочки, на які противно дивитися, і покарбовану землю. Відсутність смаку, відірваність од природи і моральний занепад, і душевна сліпота – разючі і незрівнянні ні з чим. Мені здається, що в наступних часах нашу героїчну епоху будуть вважати епохою занепаду в багатьох смислах. Так мені здається» [108].

Література:

1. Касимова І.А. Полтавська учена архівна комісія і збереження пам’яток церковної архітектури // Козацькі старожитності Полтавщини. Збірник наукових праць. – Полтава: Криниця, 1993. – Вип.1. – С.121-132.

2. Жук В.Н. Скарби полтавського древлесховища // Тези доповідей і повідомлень другої Полтавської наукової конференції з історичного краєзнавства. – Полтава, 1991. – С.80-81.

3. Риженко Я. Полтавський державний музей. Історичний нарис // Збірник, присвячений 35-річчю музею. – Полтава, 1928. – Т.1. – С.1-15.

4. Нестуля О. Біля витоків державної системи охорони пам’яток культури в Україні ( Доба Центральної Ради, Гетьманщини, Директорії). – К.-Полтава, 1994. – С.48.

5. Нестуля О.О. Документи про пам’яткоохоронну діяльність В.М.Щербаківського у 1917 р. // Полтавський археологічний збірник. – Полтава, 1995. – Ч.4. – С.184-188..

6. Записки Українського наукового товариства дослідовування й охорони пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині. – Полтава, 1919. – Вип.1. – С.VІІ.

7. Полтавские епархиальные ведомости. – 1917. – №14. – С.1129-1131.

8. Центральний державний архів вищих органів влади і управління (далі ЦДАВО) України. – Ф.2581. – Арк.1-3,5.

9. Там само. – Ф.2201. – Оп.1. – Спр.1202. – Арк.1.

10. Там само. – Арк.2,3.

11. Там само. – Ф.2457. – Оп.2. – Опр.4. – Арк.49,53.

12. Там само. – Ф.2201. – Оп.1. – Спр.1208. – Арк.3.

13. Там само. – Ф.2457. – Оп.2. – Спр.4. – Арк.48.

14. Білокінь С. Велетень мистецтвознавства // Пам’ятки України. – 1989. –№3. – С.12.

15. ЦДАВО України. – Ф.2201. – Оп.1. – Спр.1202. – Арк.12.

16. Там само. – Ф.2457. – Оп. 2. – Арк.53, 62-63.

17. Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні. – К.,1991. – С.30.

18. Кот С.И. Охрана памятников истории и культуры в годы Советской власти // Историко-культурное наследие Полтавщины. – К., 1987. – С.46.

19. Рудинський М. Архітектурне обличчя Полтави. – Полтава, 1919.

20. Щербаківський В. Матеріали до вивчення Полтавщини. З записної книжки подорожнього // Записки українського наукового товариства дослідовування й охорони пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині. – Полтава, 1919. – Вип.1. – С.106-109.

21. Державний архів Російської Федерації. – Ф.2307. – Оп.3. – Спр.206. – Арк.253 зв. – 254.

22. Архів СБУ. – Спр.65995 ФП. – Арк.21-24; ДАПО. – Ф.Р. – 495. – Оп.1. – Спр. 1. – Арк.213; Спр.5. – Арк.112-114.

23. Семикин Мих. Об охране памятников деревянного церковного зодчества и предметов церковной старины // Бюллетень губерніального відділу народної освіти на Полтавщині. – 1922. - №3. – С.29-31; №5-6. – С.35-37.

24. Бюллетень кабінету антропології та етнології ім.Хв.Вовка. – К., 1925. –№1. – С.29.

25. ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.4. – Спр.192. – Арк.56 – 57.

26. Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім.В.І.Вернадського (далі ІР НБУ) . – Ф.Х. – №31568. – Арк.6.

27. ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.4. – Спр.192. – Арк.170.

28. Там само. – Арк.56.

29. Там само. – Арк.111.

30. Там само. - Арк.60 зв.

31. Державний архів Полтавської області (далі ДАПО). – Ф.387. – Оп.1. – Спр.1031. – Арк.18.

32. Науковий архів Інституту археології Національної Академії наук України ( далі НА ІА НАН України). – Ф.ВУАК. – Спр.45. – Арк.3.

33. ІР НБУ. – Ф.Х. – №19907. – Арк.4-5.

34. ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.4. – Спр.192. – Арк.116.

35. Об отделении церкви от государства и школы от церкви. – Харьков, 1920. – С.3 – 15.

36. ДАПО. – Ф.3121. – Оп.1. – Опр.57. – Арк.35.

37. Державний архів Черкаської області. – Ф.1750. – Оп.1. – Спр.6. – Арк.3-4.

38. ДАПО. – 3872. – Оп.1. – Спр. – 1013. – Арк.41-42.

39. Там само. – Ф.2068. – Оп.1. – Спр.23. – Арк.49-50,56.

40. НА ІА НАН України. – Ф.ВУАК. – Спр.41. – Арк.44 зв.

41. Там само. – Спр.4. – Арк.312.

42. ДАПО. – Ф.495. – Оп.1. – Спр.2. – Арк.1-3 зв; Ф.1503. – Оп.1. – Спр.106. – Арк.77.

43. НА ІА НАН України. – Ф.ВУАК. – Спр.177. – Арк.18 зв.

44. ІР НБУ. – Ф.Х. – №31568. – Арк.11.

45. Там само. – №.19007. – Арк.6-7.

46. ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.4. – Спр. 192. – Арк.60.

47. ДАПО. – Ф.1503. – Оп.1. – Спр 82.– Арк.101.

48. ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.2. – Спр.456. – Арк.30.

49. НА ІА НАН України. – Ф.ВУАК. – Спр.13. – Арк.50-52.

50. ЦДАВО України. – Ф. 166. – Оп.2. – Спр.456. – Арк.45.

51. НА ІА НАН України. – Ф.ВУАК. – Спр.6. – Арк.6.

52. ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.2. – Спр.456. – Арк.110.

53. Там само. – Арк.212.

54. Тригубенко В. Світанок над сутінками // Старожитності. – 1993. – №2. –С.24.

55. ІР НБУ. – Ф. Х, №31568. – Арк.13.

56. Нестуля С. Становлення Всеукраїнського Археологічного комітету ВУАН (середина 1920-х років). – Полтава, 1997. – С.16.

57. Акуленко В.І. Назв. праця. – С.77-78.

58. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. – 1926. – №32-33. – Ст.259.

59. Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. – К., 1979. – Т.2. – С.451.

60. Культурне будівництво в Українській РСР. – К., 1959. – Т. 1. – С.233.

61. ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.1771. – Арк.119.

62. Державний архів Російської Федерації. – Ф.2307. – Оп.3. – Спр.370. – Арк.382-383 зв.

63. ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.3. – Спр.118. – Арк.184.

64. Там само. – Ф.5. – Оп.1. – Спр.2182. – Арк.11-12.

65. Там само. – Ф.166. – Оп.3. – Спр.118. – Арк.184.

66. Там само. – Арк.185-186.

67. Бюллетень НКВД. – Харьков, 1925. – №9. – С.73-74.

68. ЦДАВО України. –Ф.166. – Оп.6. – Спр.2569. – Арк.20.

69. Там само. – Спр.3447. – Арк.3.

70. ДАПО. – Ф.Р – 369. – Оп.2. – Спр.1. – Арк.33.

71. Там само. – Ф.Р – 2212. – Оп.2. – Спр.4. – Арк.24.

72. Акуленко В.І. Назв.праця. – С.88-89.

73. ІР НБУ. – Ф.278. – №1370. – Арк.1-2.

74. Там само. – №1378. – Арк.2.

75. Державний архів Київської області (далі ДАКО). – Ф.2120. – Оп.1. – Спр.15. – Арк.8.

76. Білокінь С. Велетень мистецтвознавства //Пам’ятки України. – 1989. – №3. – С.15; ІР НБУ. – Ф.278. – №1612. – Арк.4-5; № 1383. – Арк.2; №1377. – Арк.112-114; №1347. – Арк.1-10.

77. Червоний шлях. – 1924. – №7. – С.299.

78. ДАКО. – Ф.212. – Оп.1. – Спр.15. – Арк.63.

79. ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.3. – Спр.118. – Арк.184.

80. ДАКО. – Ф.Р – 3121. – Оп.1. – Спр.57. – Арк.49.

81. ЦДАВО України. – Ф.5. – Оп.2. – Спр.197. – Арк.20.

82. НА ІА НАН України. – Ф. ВУАК. – Спр.36. – Арк.33; Спр.38. – Арк.37.

83. ІР НБУ. – Ф.278. – №1370. – Арк.2.

84. ЦДАВО України. – Ф.5. – Оп.2. – Спр.1019. – Арк.5, 7, 9, 13, 26.

85. Там само. – Ф.166. – Оп.6. – Спр.8198. – Арк.14-14 зв.

86. Там само. – Спр.9391. – Арк.6, 8, 9, 23-25.

87. Там само. – Ф.5. – Оп.3. – Спр.1637. – Арк.151.

88. Там само. – Ф.1. – Оп.6. – Спр.293. – Арк.1, 56, 57.

89. Там само. – Ф.166. – Оп.6. – Спр.9391. – Арк.2, 43, 44.

90. Там само. – Ф.5. – Оп.3. – Спр.1950. – Арк.128-129.

91. Там само. – Ф.1. – Оп.7. – Спр.208. – Арк.58; Спр. 396. – Арк. 1.

92. Там само. – Ф.166. – Оп.6. – Спр.8198. – Арк.14-14 зв..

93. Там само. – Оп.10. – Спр.572. – Арк.1.

94. Там само. – Оп.5. – Спр.155. – Арк.296-300.

95. Там само. – Ф.166. – Оп.6. – Спр.9392. – Арк.155, 156-161; Спр. 9437. – Арк.26-28, 35; Оп.9. – Спр.1483. –Арк.7, 61.

96. Там само. – Ф.1. – Оп.8. – Спр.130. – Арк.53, 144, 149, 151, 153.

97. Там само. – Ф.2. – Оп.7. – Спр.162. – Арк.93.

98. Там само. – Ф.1. – Оп.8. – Спр.130. – Арк.144.

99. Мартирологія Українських Церков. – Торонто; Балтимор, 1987. – Т.I. – С.909.

100. ЦДАВО України. – Ф.1. – Оп. 7. – Спр. 518. – Арк. 3, 4, 12-39.

101. Анненкова А. Час збирати каміння// Полтавська думка. – 1995. –14 липня.

102. ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.6. – Спр.9392. – Арк.11,12, 44.

103. ДАКО. – Ф.212. – Оп.1. – Спр.16. – Арк.30.

104. ЦДАВО України. – Ф.1. – Оп.7. – Спр.190. – Арк.77.

105. Там само. – Спр.197. – Арк.138; Спр.380. – Арк.65.

106. Там само. – Спр.186. – Арк.109.

107. Там само. – Ф.2. – Оп.7. – Спр.72. – Арк.77-77 зв.

108. Пам’ятки України. – 1989. – №1 – С.38.

Джерело:

Полтава: архітектура, історія, мистецтво. Матеріали III наукової конференції "Вайнгортівські читання", грудень 2009 р. – Полтава. 2009. Стор. 149-181.

---

© Нестуля О.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.