История Полтавы

Полтавская крепость XVIII века как инженерное сооружение

Подробности

Просмотров: 19019

Валерій Трегубов.
Полтавська фортеця XVIII сторіччя як інженерна споруда

Полтавську фортецю, яка відіграла значну роль у Північній війні 1700-1721 років, було споруджено у 1608 році козаками Миргородського полку під керівництвом польського гетьмана Станіслава Жолкевського на тому місці, де стояла давньоруська Лтава. Вона знаходилась на східній межі володінь князів Глинських, а згодом (із 1646 року) – Вишневецьких.

Фортецю було укріплено земляними валами, ровом і частоколом. Але в межах фортеці не було джерела питної води, особливо потрібного в умовах облоги. Тому в 1640-х рр. фортецю розширили майже вдвічі; до неї увійшов яр Мазурівка (яким протікала річка Полтавка) та частина плато з південного заходу від нього. Розширення фортеці було здійснено під керівництвом наступника Жолкевського – Станіслава Конецпольського. З того часу первісна частина фортеці стала називатися “Старою”, а добудова - "Новою" Полтавою.

Пізніше, після укладення Переяславської угоди, у 1656 році фортецю ремонтували під керівництвом полтавського полковника Мартина Пушкаря. Але влітку того ж року Полтава була зруйнована військами повсталого гетьмана Івана Виговського.

Стратегічне розташування Полтави зумовлювало необхідність її термінового відновлення.

Тому фортецю було оперативно відбудовано і при цьому вона отримала певні зміни. З'явився зовнішній пояс оборони, для чого було викопано рів і насипано вал поперек рівнини між вершинами Бойкового та Кобищанського ярів. Розбудова та підсилення фортеці тривали майже постійно і на початку Північної війни вона вже мала досить міцну систему укріплень.

Суттєвий внесок у розвиток Полтавської фортеці зробив також її комендант І. С. Келін. За зиму 1708-1709 р.р. він встиг відремонтувати і підсилити фортечні укріплення, добудувавши до огорожі п'ять земляних бастіонів.

Під час тримісячної шведської облоги у 1709 році  полтавську фортецю було значно пошкоджено, особливо з західного її боку. На Мазурівський бастіон були спрямовані основні атаки шведських військ під час облоги Полтави. Під нього та під прилеглі фортечні вали шведами здійснювалися численні підкопи з метою потрапити до фортеці або висадити оборонні споруди у повітря. Але спроби шведської армії взяти Полтавську фортецю виявилися марними. Врешті 27 червня 1709 року поблизу фортеці відбулася Полтавська битва, яка стала зламним моментом у Північній війні.

Невдовзі після Полтавської перемоги Петро I наказав відремонтувати фортецю. Але цей наказ було виконано далеко не відразу. Лише у 1724 році до Полтави для реконструкції фортеці був відряджений інженер-майор Деколонг.

У результаті проведених робіт фортеця суттєвих змін не зазнала, лише дещо було перебудовано деякі бастіони. Крім того, після 1722 року було ліквідовано внутрішню огорожу вздовж Мазурівки.

Реконструйована у 1730 році фортеця мала високі земляні вали з частоколом, земляні бастіони, рів і вісім башт, які залишилися з попереднього періоду.

У такому стані фортеця проіснувала до кінця XVIII сторіччя, поступово втрачаючи своє стратегічне значення і занепадаючи як оборонна споруда. Цивільне ж полтавське поселення продовжувало розвиватися: всередині та навколо з’являлись нові вулиці, і козацька фортеця поступово перетворювалася у звичайне містечко.

Наприкінці XVIII сторіччя у Петербурзі було розроблено нові генеральні плани багатьох населених пунктів Російської імперії, в тому числі, і Полтави. Регулярний генплан міста декілька разів коригувався і в 1805 році його почали втілювати у життя. При цьому фортечні земляні вали були в багатьох місцях прорізані новопрокладеними вулицями. Полтавська фортеця на цей час практично повністю втратила своє стратегічне значення. Розпочатий реконструкцією міста процес її руйнування завершив у 1817 році полтавський генерал-губернатор, князь М. Г. Рєпнін, який, очікуючи приїзду до Полтави імператора Олександра I, у запопадливості перед царем наказав розрівняти вали, засипати рови, знищити залишки земляних укріплень. На їх місці утворилися великі земельні площі, вільні від забудови, перетворені згодом на широкі бульвари та парки.

Але сліди розташування давньої фортеці і сьогодні можна виявити в планувальній структурі середмістя сучасної Полтави.

Графічні відомості про Полтавську фортецю існують у вигляді планів XVIII сторіччя. Спочатку укріплення Городища мали в плані трикутну конфігурацію. Фортечна оборонна лінія, починаючись від чатового бастіону, який існував на місті сучасної Білої Альтанки, проходила над південно-східним схилом історичного плато до Спаського бастіону, що був на місті нинішнього оглядового майданчика в кінці Панянківського бульвару. Потім фортечні укріплення змінювали напрямок на південний захід, проходячи вздовж Панянківського бульвару та сучасної вулиці пл. Конституції. Дійшовши до вершини Мазурівки (нині ріг вулиць Леніна і пл. Конституції), вони поверталися верхніми відмітками плато понад урвищами Мазурівського яру до чатового бастіону. Укріплення Полтавської фортеці складалися з земляного валу, укріпленого дерев'яною рубленою стіною та рову. Дерев'яний палісад на валу, з-за якого вели вогонь по ворогу, був останньою перешкодою для штурмуючих.

Форма і конструкція укріплень Полтавської фортеці не відрізнялися від укріплень більшості українських міст-фортець, які мали призначення захищати населення від навал чужинців. Але укріплення не було однаковим впродовж всієї оборонної смуги. Із північного сходу фортеця не мала валів та ровів, оскільки в цьому не було потреби. Плато, на якому стояла фортеця, підіймалося майже на 70 метрів над рівнем ріки, до того ж воно було оточене з усіх боків, крім північно-західного, стрімкими схилами, які спадали у долину Ворскли та її притоків: Полтавки, Рогізної, Бистрівки, Чорної. Крутизна схилів місцями досягала 60 – 70^о. Тому для захисту фортеці з цього боку цілком вистачало лише звичайного частоколу.

Із середини XVII сторіччя фортеця складалася з двох частин: основної (навколо Городища) та другої ( спорудженої навколо Мазурівки та Мазурівського яру) - меншої від першої і слабкішої в оборонному відношенні. До фортеці вело п’ятеро брам: Подільська, Курилівська, Спаська, Київська, Мазурівська. Подільська брама стояла на початку лінії урвищ над Ворсклою. Зараз там починається оглядовий майданчик біля Білої Альтанки. На відстані 337 метрів від великого напівкруглого Подільського бастіону, що мав периметральний розмір близько 56 метрів, на початку вул. Спаської знаходилась Курилівська брама й однойменна вежа. На цьому ж відрізку знаходилась також Глуха вежа.

Відстань від Курилівських воріт до Спаського бастіону дорівнювала близько 156 метрам. Далі на ділянці від Панянки до Мазурівки було ще два в’їзних вузли. Перший вузол - це Спаська брама з однойменною вежею, другий - Київська брама також з вежею. Від Спаського бастіону до Спаської брами відстань становила близько 234 метрів; поміж ними був також невеличкий бастіон. Останньою по лінії круч була Спаська брама – поблизу початку Панянківського узвозу, на сучасному майданчику перед пам’ятником загиблим козакам. Звідси фортечні укріплення виходили на рівну місцевість. Наступною була Київська брама - приблизно на перетині сучасних вулиць Жовтневої та пл. Конституції. Від Спаської до Київської брами було приблизно 131 метр. Звідси фортечна лінія виходила на напрямок початку нинішнього Першотравневого проспекту. На цьому відрізку стояла Басманівська вежа (в районі сучасної площі Конституції), до якої під кутом приєднувалася внутрішня оборонна лінія та земляний бастіон. Відстань від Київської брами до Басманівської вежі складала близько 44 метри, а від останньої до Мазурівської брами - 362 метри. Далі вали проходили нинішнім Першотравневим проспектом, спускалися в Мазурівський яр, на дні якого стояла Глуха вежа, що захищала витік річечки Полтавки з-за фортечних укріплень, доходили до Подільської брами, а потім - до лінії круч. Відстань від Мазурівської брами до Глухої вежі становила близько 662 метри. Оборонні вали, перекриваючи Мазурівський яр, одночасно перегачували Полтавку, утворюючи ставок - поставник питної води для мешканців фортеці. Таким чином, фортечні вали слугували одночасно й греблею. Від Глухої башти до Подільської брами було близько 132 метри, а від останньої до однойменної башти, з якої знову починалася лінія круч - 55,5 метри. Разом загальний периметр зовнішніх фортечних укріплень становив близько 2240 метрів.

Таким чином, зовнішня оборонна лінія мала 10 веж, з яких 5 були брамними, решта - “глухими”, 6 бастіонів і 3 напівбастіони. Усі вежі були не дуже високими, спорудженими з дерева, чотиригранними з наметовими покрівлями.

Від напівкруглого чатового бастіону, нижче Білої Альтанки було винесено квадратний чатовий редут. Такий же редут було так само винесено на лівий мис Панянківського узвозу вбік Бойкового яру. Ще три чатові редути існували на прузі Кобищанського яру (на лінії урвищ нинішнього парку «Перемога»).

Загальна площа оточеної цими оборонними спорудами Полтавської фортеці становила біля 40 гектарів. Усередині фортеці було досить розвинене на той час поселення з різними формами господарювання, із джерелом питної води та потужним козацьким полком. Незважаючи на стихійність забудови, розпланування всередині фортеці за взаєморозташуванням вулиць нагадувало планувальну схему цієї частини сучасної Полтави.

До 300-річчя Полтавської битви за проектом автора цих рядків (за участю архітектора К. Трегубова) на історичному місці здійснено натурну реконструкцію фрагменту Полтавської фортеці XVIII сторіччя – дерев’яної Подільської вежі.

Валерій Трегубов,
кандидат архітектури,
доцент Полтавського національного
технічного університету імені Ю.Кондратюка,
член-кореспондент
Української Академії архітектури