История Полтавы

Украинский клуб в Полтаве (1913-1918): открытие и направления деятельности

• 

Подробности

Просмотров: 16586

Український клуб у Полтаві (1913-1918):
відкриття та напрямки діяльності

Тарас Пустовіт

Протягом останнього часу з’явилося чимало цікавих досліджень, в яких відображена діяльність перших українських громад, товариств, інституцій, зокрема й на Полтавщині. Більшість цих розвідок присвячено періоду Української революції, що цілком природно з погляду історії. Проте частина українських інституцій, передусім провінціяльних, що зародилася і діяла до 1917 р., ще й досі залишається у відносному затінку.

Тож мета нашого дослідження – заповнити одну з існуючих прогалин і на підставі доступних нам джерел охарактеризувати культурно-просвітницьку діяльність Українського клубу в Полтаві (1913-1918). За висловом сучасників біля цього, чи не єдиного вогнища українського життя Полтави, "мав змогу тоді купчитись невеликий гурток свідомих українців, які мов божого спасіння чекали вільного подиху весни, теплого сонечка – політичної волі України"¹. Проте вони  не просто чекали, а й  цілком  легально виступали чільними провідниками українського життя в зросійщеному губерніяльному місті. Крім того, потреба такого дослідження стрімко зростає для громадськості, що цікавиться видатними постатями нашої історії, оскільки приміщення клубу по колишній вулиці Стрітенській, 37 (нині вул. Комсомольська) свого часу відвідали Михайло Грушевський, Микола Міхновський, Леонід Жебуньов, Борис Мартос, Андрій Ніковський, Хведір Вовк, Дм.Багалій, Стефан Таранушенко та ін. А жодної наукової публікації у цій площині так і не було зроблено...

Короткі історичні відомості про існування Клубу належать до поч. ХХ ст. І якщо перша з них (1905 р.), яку наводить письменник Микола Лазорський у своїй праці "Професор В.Щепотьєв"², викликає певний сумнів щодо датування, то друга (1910 р.) вже близька достовірности, бо походить з архівних джерел. Привертає вона увагу й своїм змістом, адже крім чіткої дати, в документі вказано місце зібрання, зазначено конкретних осіб. Так, у своєму звіті до Полтавського жандармського управління агент "Князєв" повідомляє, що 11 квітня 1910 р. у помешканні присяжного повіреного Євгена Сіяльського (вул. Шевченківська, власний будинок) відбулося зібрання місцевої національної інтелігенції, яка обрала собі за мету створити у Полтаві т. зв. Український клуб. На зібранні того вечора, крім господаря, були присутні Григорій Ротмістров, Георгій Панченко, Павло Панченко, Іван Панченко, Григорій Коваленко, Іван Різенко, удова Дмитрієва, Лев Падалка, Кость Шаревський, Панас Мирний, Кохановський....³. Як бачимо, у наведеному реєстрі люди, майже всі відомі своєю схильністю до українофільства, до того ж, далеко не останні і в місті.

Однак минуло ще довгих три роки, перш ніж вдалося реалізувати цей проект. І оскільки відкриття клубу стало непересічною подією для зросійщеної Полтави, спробуємо висвітлити її належним чином, дотримуючись хронології.

18 травня 1913 р. відбулася офіційна реєстрація Українського клубу, тоді ж було затверджено й склад старшин: Є.Сіяльський (голова), П.Чижевський, Г.Маркевич, Г.Ротмістров, В.Щербаківський, В.Андрієвський, Д.Своєхотов, І.Хоменко, П.Макаренко, П.Ганько, Орел⁴. Згодом цей склад хоч і зазнавав деяких змін, проте були вони незначними.

Вибір голови клубу декому з дослідників здається трохи дивним. Проте ніякої випадковості тут немає. Адже політичну ситуацію, що складалася у великих містах, жодним чином не можна було порівняти з "провінційною задухою" невеликих міст зросійщеного Лівобережжя, де всі, навіть потаємно-конспіративні заходи українофілів відбувалися під пильним наглядом поліції і де за кожним неблагонадійним стежили ще й добровільні спостерігачі. У таких умовах доводилося діяти вкрай обережно, постійно оберігаючи від владної опіки діячів з виразно національною орієнтацією.

 Такої ж думки дотримується у своїх мемуарах і відомий  діяч п. Микола Ковалевський, який у другому десятиріччі ХХ ст. працював у Полтаві, а відтак знав політичну ситуацію зсередини. Він, зокрема, пише, що "в такому невеликому порівняно місті, як Полтава, виявлення себе українцем потягало більші репресії з боку російської влади, як у Києві, де серед мільйонового населення окремі одиниці губилися для ока російської влади...  [крім того] влада не хотіла допустити, щоб український клуб став дійсним осередком культурного життя полтавських українців".⁵ Тому ситуацію щодо керівництва вважаємо достатньо продуманою: аби не викликати великих застережень з боку офіційної влади, головою клубу було обрано відомого адвоката, одного із лідерів місцевих кадетів Є.Сіяльського (ця постать, а також прізвища затятих клубменів Н.Андрієвського, Л.Боровиковського, І.Хоменка, В.Храпка до певного часу справді дещо заспокоювали поліцію). Провідниками ж усіх головних національно спрямованих заходів у Полтаві, як і раніше, залишалися П.Чижевський, В.Андрієвський, Гр. Ротмістров, Гр. Коваленко, В.Щербаківський (з 1912 р.) та ін.

Зрозуміло, що одне з головних питань подальшої успішної роботи клубу як "інформаційного осередку і штаб-квартири" свідомих українців, а саме таке завдання на цю установу покладали його засновники, було пов’язане із помешканням. Врешті-решт таке приміщення протягом літа 1913 р. знайшли й орендували (за іншими джерелами, придбали за 1300 крб.)⁶ по вул. Стрітенській, 37 (у будинку Гальченка), після чого на порядок денний постало питання презентації широкому загалові нової української інституції...

Відкриття клубу запланували на переддень 75-х роковин смерти Івана Котляревського, що припадало на неділю 10 листопада. На цей захід запрошували гостей з Києва, Харкова, Катеринослава. Офіційно ініціатива свята Котляревського виходила ніби від міського самоврядування. Однак не можна було не помітити й тієї значної підготовчої роботи, яку паралельно провадила й полтавська громада. Є підстави вважати, що головним розпорядником від українських сил міста тоді виступав колишній депутат (і один із засновників українського парламентського клубу) І Державної думи, голова полтавської громади П.Чижевський. Не зважаючи на свій поважний вік, він був людиною дуже жвавою, енергійною і тримався, на думку сучасників, досить радикальних поглядів в українській справі. До того ж,  динамічний темперамент та велика ініціативність наближали Чижевського до молодшого покоління. Нерідко при обговоренні важливих питань збиралися саме у нього. І цілком логічним вважалося, що завдяки своїм знайомствам у політичному і науковому світі (передусім з С.Петлюрою, Є.Чикаленком та С.Єфремовим) Чижевський брав клопоти й головний тягар відповідальності на себе. Підтвердженням цьому є його лист-запрошення до Дм. Яворницького від 4 листопада 1913 р., у якому він, зокрема, пише: "Не одмовтесь приїхать до нас на відкриття Полтавського українського клубу, яке призначене на 9-те листопада, та на святкування 75-х роковин смерти Котляревського, що улаштовується городською полтавською думою..." І далі перераховує всі заплановані на ці дні заходи: панахиду коло пам’ятника І.Котляревського та складання вінків, народню лекцію про Котляревського в театрі, парадний спектакль "Наталка-Полтавка" та концертний відділ⁷. Вірогідно, що такі ж запрошення від імені старшин клубу надіслав П.Чижевський до наукових інституцій Харкова та Києва, а також в редакцію часопису "Рада".

Відкриття клубу відбулося о 16 год. в суботу 9 листопада 1913 р. Спочатку священик о.Булдовський відслужив молебінь і освятив помешкання; після чого голова ради старшин Є.Сіяльський оголосив клуб відкритим. Від гостей, поміж інших промовляв і М.Грушевський, який зокрема зазначив, що "Шлях лежить перед нами ще довгий, і його можна перейти тільки при допомозі солідарности, глибокої свідомости наших потреб та організованої праці. Добро нашого народу вимагає од нас високого напруження – отже кожна українська інституція і кожна поодинока людина повинна тепер жити свідомістю загально-українських інтересів та почуттям необхідности широкої енергійної праці". Цю подію докладно висвітлили тоді такі поважні часописи як "Рада" (див. додатки; на нашу думку, під псевдо Ан. Василько у часописі "Рада" виступав відомий полтавський вчений Л.Падалка – Т.П.) та "Украинская жизнь"⁸.  Додамо до цих інформативно-документальних матеріалів ще кілька слів про цей вечір зі спогадів нашого відомого земляка В.Андрієвського: "Наша вечеря пройшла так тепло, так мило, як рідко коли буває на офіційних урочистостях. При столі ми всі співали під проводом Саксаганського. А закінчилась вона загальною метелицею, котру ми під звуки новенького клюбового фортепяну танцювали, господарі й гості - усі разом з нашим головою - старим Сіяльським і найповажнішим нашим гостем - професором М.Грушевським!"⁹. На цьому вечорі поміж запрошених були також присутні редактор часопису "Рада" Андрій Ніковський (представник від української преси), адвокат М.Міхновський (?), політичний та громадський діяч Л.Жебуньов. А згодом мали приємність відвідати клуб славетний вчений Хв. Вовк (1914), письменник, публіцист і політичний діяч В.Жаботинський, українці з Кубані та ін. Присутніх приємно вражала ця затишна хата посеред зросійщеного міста: облаштована зі смаком українськими килимами і гравюрами, з гарно виконаними портретами відомих земляків (до того ж прибраних рушниками) та сволоком у головній залі, на якому за старим українським звичаєм було вирізано слова: "В своїй хаті своя правда і сила і воля". Окрасою світлиці пізніше став і портрет Т.Г.Шевченка та рушник, що були подаровані п. Я.Пергатом  клубу 25 лютого 1914 р.¹⁰ Найкраще враження на гостей справляла й оздобленість їдальні, оскільки "у буфетній кімнаті по вказівках Мощенка [було] зроблено великий і різьблений мисник, на якому [містилася] опошнянських виробів посуда й два великих черепяних барани"...¹¹ Згадуючи своє перебування у Полтаві Хв.Вовк у листі до Петра Стебницького від 27.липня 1916 року між іншим пише: "А який там [у Полтаві ]Український клуб! Мабуть чи не кращий на усю Україну. І гарно, і тепло, і просторо - й люди добрі і гостинні. А такого українського обіду як там, я мабуть вже літ 40 не їв" (І.Р. ІІІ №51983).

Окремої розмови заслуговує бібліотека Українського клубу, яка вже на початок Української революції нараховувала понад дві тисячі томів. Книгозбірня була неодмінним атрибутом цієї української інституції і постійно поповнювалася як за рахунок купівлі (передплати) найрізноманітніших видань, так і з допомогою жертводавців, про що й знаходимо підтвердження у документальних публікаціях та архівних джерелах. Так, частину своєї приватної бібліотеки подарував клубові мистець Іван Різенко. Інший відомий полтавець, приятель Панаса Мирного В.Станіславський теж "зібрав чималу книгозбірню з українських книжок", яку незабаром і продав клубові у 1913 р.¹². Крім того, клубові вдалося набути книгозбірню старого українця-бібліофіла, місцевого вчителя П.Валозного всього за 200 крб.¹³ На час відкриття клубу "гарно різьблені в українському стилю шафи були повні книжок". Поміж тогочасних раритетів, що надійшли в користування клубівцям, слід назвати "Енеїду" Котляревського (перше видання), "Історію Русів", "Історію України" Маркевича, проф. М.Грушевського й Бантиш-Каменського, повний комплект "Основи", "Київської Старовини" та "Записок Наукового Т-ва ім.Шевченка"¹⁴.

Коли рада старшин клубу вирішила безкоштовно надати товариству "Просвіта" частину свого приміщення і книгозбірню, то книг уже було  2320 примірників¹⁵. 5 лютого 1918, як зазначає дослідниця Г.Журавель, було складено угоду про їх передачу, в якій, зокрема, зазначалося: "В розпорядження і користування "Просвіти" Клубом передається... належна йому книгозбірня, з тим тільки, що члени клубу мають право користуватись книгозбірнею і читальнею при ній без плати за те. На утримання книгозбірні, а саме: на придбання книжок, передплату періодичних видань, на палітуру і т.і. Клуб дає "Просвіті" відповідні кошти за постановою ради старшин"¹⁶. Джерела свідчать, що опісля цієї передачі відбувалося нове, досить вагоме, якісне поповнення фондів. Проте нові надходження (до купівлі додавалися ще й власні видання) тепер робилися передусім при сприянні чільних діячів губерніяльної "Просвіти" Олекси Левитського, Вадима Щербаківського, а пожертви хоч і надходили за старою  адресою, але здебільшого також уже "Просвіті"...

Книгозбірня по вул. Стрітенській, 37, на поч. 20-х рр. вважалася чи не найкращою у Полтаві. Проте неможливість громадським товариствам, в силу політичних та економічних умов, утримувати її в належному стані призвела до подальшої передачі бібліотеки Полтавському історико-філологічному факультету, а згодом – розпорошення, що було досить типовим явищем того часу.

Український клуб хоч і вважався самостійною інституцією зі своїм статутом, проте ним, як і іншими громадськими товариствами національного спрямування – "Бояном" та "Українською книгарнею", безпосередньо опікувалась Полтавська громада¹⁷. Він складав невід’ємну частину тієї загальної політики, яку провадили громадівці на кількох культурно-просвітницьких напрямках, здебільшого реалізуючи свої задуми через художньо-етнографічну (яку очолювали від 1 лютого П.І.Чижевський, К.В.Мощенко, В.М.Щербаківський, В.О.Щепотьєв, Л.В.Падалка, Г.О.Коваленка), лекційну (Г.Т.Дмитрієва-Чернишова, Г.Г.Ротмістров, В.Н.Андрієвський, В.О.Щепотьєв, В.М.Щербаківський, Г.О.Коваленко), хорову (П.П.Макаренко, В.Н.Андрієвський, І.М.Горіздра, О.К.Бобрицький) комісії товариства "Боян" (один із спільно реалізованих проектів – концерт, присвячений пам’яті Т.Шевченка, улаштований 29 березня 1916 р.). Приміщення клубу використовувалося не тільки для зібрань, нарад членів тов-ва "Боян", "Просвіт", репетицій хорового гуртка,  а й різних публічних заходів.

Правда, окремі з них, найбільш "небезпечні", заборонялися владою ще задовго до їх реалізації, так би мовити, у самому зародку. Досить красномовний факт наводить краєзнавець і фольклорист Вол. Бірюков, коли пише, що лекції В.Щербаківського з археологіі та історії України (українською мовою), які планувалося провести в клубі, ще до їх початку були заборонені адміністрацією міста¹⁸, після чого вони у вигляді доповідей були перенесені на засідання товариства "Боян". Заборонені місцевою владою були і загальні збори та урочисте засідання з приводу столітнього ювілею Т.Г.Шевченка, що мали відбутися в помешканні клубу 25 лютого 1914 року¹⁹. До речі, представником полтавської громади на Шевченківських урочистостях 1914 р. в Києві був голова полтавського клубу Є.Сіяльський.

Проте, підтвердженням того, що громадівці таки добряче попсували настрій проросійській адміністрації краю, є нині широко відома доповідь полтавського губернатора фон Богговута міністру внутрішніх справ щодо нагальних заходів проти українського народу. Водночас місцева жандармерія на всіх неблагонадійних, у т.ч. й клубівців, ретельно складала досьє, аби використати його при першій слушній нагоді.

У певній мірі свої задуми старшинам клубу вдалося реалізувати вже під час самої революції. Так, 21 травня 1917 р. Український клуб провів у Полтаві маніфестацію по збору коштів на "Національний український фонд"²⁰, а 29 жовтня 1917 р. на зборах пам’яти М.Лисенка в клубі було прийнято устав і засновано видавничий гурт його імені (поміж фундаторів гурту знаходимо прізвища В.Андрієвського, В.Щербаківського, В.Щепотьєва, І.Горіздри, М.Непийводи, С.Сидорука та ін)²¹.

За гетьмана П.Скоропадського тут, у лекційній залі клубу, відбувалися популяризаційні лекції проф. В.Щепотьєва про українські народні думи та пісні (27 грудня 1918 р.)²², українських письменників; проходили перші заняття Українського народного університету (від 8 квітня 1918 р.). До речі, славетний історик діаспори Симон Наріжний зазначає, що й організаційна участь при відкритті університету "де кого із членів українського клубу в Полтаві теж була досить видатною"²³.

Доповнюючи наведений перелік проведених заходів зазначимо, що протягом 1917-1918 рр. клуб провадив і концерти на користь бідних учнів українських гімназій, у т.ч. й зорганізував виступ відомого артиста Швеця для збору коштів відкриття історико-філологічного факультету²⁴. Крім того, в приміщенні клубу постійно велася передплата на українські періодичні видання тощо.

У найбільш відповідальний період клуб ставав осередком не тільки громадського життя, а й військової роботи. У грудні 1917 р. тут, по вул. Стрітенській,37, містився штаб Першого українського козацького ім. гетьмана Б.Хмельницького полку. "Від того часу як прибув перший український ешелон з Київа в нім [клубові]  розташувався український штаб, – згадує вже в еміграції В.Андрієвський. – З надвору проти воріт грізно виглядає броневик. Коло воріт стоять вартові з багнетами і крім військових, нікого до будинку не пропускають. В будинку міститься канцелярія штабу і завжди відділ озброєних жовнярів, які там і сплять. Коло воріт раз-у-раз прив’язаний кінь вістуна"²⁵.

Заслуговує хоча б побіжного розгляду і фінансова діяльність клубу. Адже початковий "основний паєвий і позичений капітал [клубу] виносив усього сімсот крб. А за п’ять літ існування клюб мав крім дуже цінного урядження й книгозбірні, готівкою... понад тридцять тисяч рублів"²⁶.

Зрозуміло, що такі кошти зібрати за допомогою лише членських внесків було неможливо, оскільки членська плата була незначною і щорічно становила лише 6 крб. Кількість же членів клубу в найкращі часи (1917-1918) не перевищувала 120 осіб, і тому зібраної таким чином суми ледь вистачало, аби компенсувати витрати на помешкання та службу. Деяка зміна курсу в роботі клубівців була визначена ще на самому початку, коли під час перших культурно-просвітніх заходів клуб стояв напівпорожній. Аби привернути увагу пересічного полтавця до своєї діяльності та водночас поліпшити фінансові справи, тоді й було вирішено дозволити провадити тут азартні ігри, "в першу чергу на шмен-дефері". До того ж, тут містився один з кращих більярдів у Полтаві... Прийнятий старшинами дозвіл на офіційно заборонені ігри й давав клубові тривалий час великі прибутки, інколи до 200-300 крб. на добу²⁷. У якійсь мірі виправдовувало таку діяльність лише те, що ці ж самі гроші незабаром йшли на українські справи (хоча дискусії в цій площині між старшинами і відбувалися досить гострі).

З метою поповнення каси приміщення клубу нерідко використовувалося не за прямим призначенням. Так, у липні-серпні 1916 р. полтавські часописи містили оголошення такого змісту: "В украинском клубе, Сретенская, 37, д. Гальченко даются обеды на свежем сливочном масле от 1 ч.  дня до 5 вечера. Месячная уступка. Имеется веранда, садик"²⁸. Крім того, до 1917 р. на традиційні дні "білої квітки" поряд з будинком клубу ставили кіоск, прибраний килимами, плахтами та рушниками і тут з самого ранку для всіх бажаючих продавали "білі квіти" (приміром в 1914 р. торг цього дня становив 4 075 карб.)²⁹... А  восени 1918 р. знаходимо й дещо несподівані відомості про те, що в клубі відбувається представницький міський шаховий турнір³⁰. Чи мали якийсь зиск організатори цього турніру, в публікаціях не вказано.

Український клуб діяв легально неповних п’ять років у далеко не найсприятливіших умовах. У грудні 1915 р. його було тимчасово закрито під надуманою причиною заснування на цих площах військового шпиталю, а в 1919 р.  – зачинено остаточно після приходу більшовиків та денікінців. І все ж, на нашу думку, головну свою історичну місію він виконав успішно, особливо в 1917-1918 рр. У цей період, як свідчать джерела, приміщення клубу справді використовувалося найпотужніше для утвердження поміж населення національної свідомості та захисту вже здобутих позицій. І спостереження М.Ковалевського про те, що "полтавський український клюб не можна було порівняти з українським клюбом в Київі, що дійсно був центром культурного життя в українській столиці..."³¹ ніскільки не принижує його реальної значимості для Полтавщини. Тим більше, що спостерігав М.Ковалевський роботу клубу лише по 1916 р. включно.

По-різному склався подальший життєвий шлях старшин полтавського клубу. Змогли виїхати за кордон, а відтак реалізували себе у науково-мистецькій, та громадській роботі В.Щербаківський (1876-1957), В.Андрієвський (1885-1967), К.Мощенко (1876-1963) та П.Чижевський (1860-1925) До речі, П.Чижевський, перебуваючи вже у Женеві, 1919 р. заснував там Українсько-швейцарську торгівельну палату і Український клуб, головою якого він і став³². Інші помітні клубмени – письменник Гр.Коваленко (1868-1937) та правник К.Товкач (1882-?) за радянщини були репресовані, а голова клубу Є.Сіяльський (1850-1933), статистик Г.Ротмістров (1864-1940), видавець Г.Маркевич (1849-1923) – далеко не сповна реалізували свої здібності за нового режиму.

Ясна річ, що у цьому невеликому дослідженнні ми торкнулися лише окремих сторінок діяльности Українського клубу, жодним чином не претендуючи на повноту викладу –намагаючись привернути увагу до славного минулого малопомітного нині будинку на затишній вулиці Стрітенській /Комсомольській/ за ч.37. Проте сподіваємося, що наша розвідка допоможе змінити усталену поміж науковців тезу про те, що в Українському клубові в період національної революції "лише гарно балакали та майстерно грали в карти" і, що незабаром ця тема буде значно доповнена іншими цікавими матеріалами.

Наприкінці лише зазначимо, що спроби полтавської інтелігенції відродити якоюсь мірою давні традиції і відновити діяльність Українського клубу протягом 1995 р. виявилися невдалими.

Примітки:

1. Вільний голос (Полтава).-1918.-14 квіт.-Ч.5.

2. Лазорський М. Професор В.Щепотьєв // Світлотіні.-Мельборн,1973.-С.383.

3. Держархів Російської федерації /м.Москва/.-Ф.102/1910.-Спр.5.-Ч.63 Б.-Арк.26 зв.

4. Про украинский клуб в Полтаве // Украинская жизнь.-1913.-№6.-С.94.

5. Ковалевський М. При джерелах боротьби. Спомини, враження, рефлексії.-Інсбрук,1960.-С.204.

6. Відкриття Українського клубу в Полтаві // Рада.-1913.-15 лист.-№262.-С.3.

7. Абросимова С. Листи до Д.І.Яворницького // Хроніка 2000.-1993.-Ч.3-4(5-6).-С.153-154.

8. Відкриття Українського клубу в Полтаві // Рада.-1913.-15 лист.-№262.-С.3; Открытие украинского клуба в Полтаве // Украинская жизнь.- 1913.-№12.-С.89; 75-летие кончины Котляревского  // ПЕВ. –1913. – Ч.неоф. – №33. – 20 ноября. – С. 2436–2441.

9. Андрієвський В. Три громади. Спогади з 1885-1917 рр.-Львів, 1938.-Ч.ІІ.- С.89.

10. Рада.-1914.-2 бер.-№50.

11. Андрієвський В. ...... Вказ. праця.-С.89.

12. Горіздра І. Станіславський В.І. // Україна.-1927.-Кн.6.-С.214.

13. Андрієвський В  ....  Вказ. праця.-С.90.

14. Там само.

15. Журавель Г. Товариство "Просвіта" у Полтаві // Виявлення та дослідження пам’яток національно-визвольних змагань українського народу на Полтавщині (1917-1920 рр.).-Полтава, 1995.-С.103.

16. Там само.

17. Загальні збори полтавського товариства "Боян" // Рада.-1914.- 20 лют.(5 бер).-№42; Лист П.Чижевського до С.Єфремова // Інститут рукописів НБУ Ф.317.-№1419.

18. Бирюков Вл. В.М.Щербаковский и его лекции по археологии на курсах украиноведения в г.Хороле Полтавской губернии (Июль, 1917 г.) // Полтавський археологічний збірник. Ч.4. Пам’яті В.М.Щербаківського (1876-1957).-Полтава: ЦОДПА, 1995.-С.18.

19. Рада.-1914.-2 бер.-№50.

20. Полтавский день.-1917.-20 травня.-№111(1221).

21. Статут видавничого гурта ім. М.Лисенка при тов-ві "Боян" у Полтаві // Інститут рукописів НБУ Ф.50.-№792.

22. Українські історичні пісні і думи // Полтавська громада.-1918.-31 грудня.-№21.-С.3; Див. також світлини: Архівний збірник на посвяту Полтавської Вченої Архівної Комісії. -Полтава, 1993.-С.104.

23. Наріжний С. Полтавський університет.-Париж, 1930.-С.2; Андрієць В. Перший рік діяльності українського народного університету в Полтаві // Виявлення та дослідження пам’яток національно-визвольних змагань українського народу на Полтавщині (1917-1920 рр.).-Полтава, 1995.-С.113.

24. Полтавский день.-1917.-19 окт.-№233 (1343); 1918.-29(16) сент.-№112 (1470).

25. Андрієвський В. З минулого (1917 рік на Полтавщині).-Берлін,1921.-Ч.ІІ.-С.43.

26. Андрієвський В. Три громади. Спогади з 1885-1917 рр.-Львів, 1938.-Ч.ІІ.- С.86.

27. Там само ......С.92.

28. Див. приміром Полтавский день.-1916.-10 июля.

29. Рада. 1914.- 28 травня.-№118.

30. Шахматы // Полтавский день.-1918. -19 окт.. (№127); 26 окт.. (№133).

31. Ковалевський М. При джерелах боротьби. Спомини, враження, рефлексії.- Інсбрук,1960.-С.204.

32. Тризуб /Париж/.-1927.-Ч.17-18.-С.14-1

© Пустовіт Т. П.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.