История Полтавы

Шраг, Илья Людвигович

• 

Подробности

Просмотров: 48741

Шраг, Ілля Людвигович (23 серпня 1847, Седнів — 11 квітня 1919 Чернігів) — чернігівський адвокат, український громадсько-політичний і культурний діяч, відомий підтримкою класиків української літератури. Депутат І-ої Державної думи Російської імперії, член Української Центральної Ради.

Одне його ім’я є дорогим...

«Батько» Шраг —
видатний діяч національно-визвольного руху

До славетних імен тих діячів, які закладали основи українського відродження, розпочинали розбудову держави, з повним правом можна додати й прізвище Іллі Людвиговича Шрага (1847 — 1919). П’ять науково-практичних конференцій — Шрагівських читань, які організовуються в Чернігові з 2007 р., засвідчили, що він є знаковою постаттю в українській історії. І. Шрага високо цінували М. Грушевський, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, Д. Дорошенко, О Лотоцький, П. Стебницький, Є. Чикаленко, Олена Пчілка, В. Науменко, О. та С. Русови. Зокрема, С. Єфремов писав про нього: «І не тільки партійного діяча шанували в Шрагові його молодші товариші, але й чисту, не заплямлену, не вважаючи на літа — молоду людину, яка з щиро молодечим запалом бралася до всього, що йшло на користь рідному краєві». Селяни, котрих він неодноразово захищав у суді, назвали його «батьком». Листи до Іллі Людвиговича, написані незвичними до письма мужицькими руками, розпочинаються зверненням: «Коханий батьку!» або «Дорогий і рідний батько українського народу».

Практично все життя Іллі Людвиговича було тісно пов’язане з Черніговом та Сіверським краєм, де він став для багатьох другом, порадником, останньою надією на справедливість. Водночас активна громадська діяльність здобула йому визнання всієї України, включно з Галичиною.

Ілля Шраг народився 23 серпня (за старим стилем) 1847 р. у містечку Седнів Чернігівської губернії в сім’ї «захожого німця», як написано в одному з некрологів. Батько його — виходець із Саксонії — служив лікарем у маєтку відомої української родини Лизогубів, мати походила з роду дрібнопомісних дворян Колодкевичів. Двоє народовольців — Дмитро Лизогуб та Микола Колодкевич, останній, до речі, доводився ще й двоюрідним братом, були друзями дитинства єдиного сина Шрагів. Дитячі роки, судячи зі спогадів Іллі Людвиговича, минали в атмосфері, де переважала українська мова та українські симпатії. Такі ж настрої, певною мірою, зберігалися й у Чернігівській гімназії, куди 13-річного хлопчика прийняли до другого класу. На гімназичні роки припадає і перший прояв громадянської непокори: це був напівдитячий протест проти інспектора, який спробував завести поміж учнів своїх «шпигунів». Результатом «бунту» виявилося відрахування з гімназії та складання іспитів екстерном. Навчаючись на юридичному факультеті Санкт-Петербурзького університету, І. Шраг долучився до студентського руху. Він став одним із «зачинщиків» відомого виступу 1869 р. Покарання не змусило довго чекати себе: «університетський суд» ухвалив виключити юнака із навчального закладу, позбавивши права вступу до будь-якого іншого вишу в Росії, та вислати на «батьківщину» під нагляд поліції.

Опинившись у неповні 22 роки у скрутному становищі: без закінченої освіти, коштів, батьківської підтримки, бо батько його вже помер, І. Шраг не здався на милість випадку. Йому вдалося влаштуватися на роботу до губернської земської управи, щоправда, на низькооплачувану посаду помічника діловода. Проте незабаром здібного і працьовитого юнака помітили — він став виконувати обов’язки секретаря редакції «Земского сборника». Не полишив він і надії завершити вищу освіту, добившись дозволу скласти екстерном іспити за курс юридичного факультету Київського університету. Успішно захистивши дипломну роботу, І. Шраг отримав від свого наукового керівника, відомого вченого-правознавця професора О. Кістяківського доволі перспективну пропозицію — залишитися на кафедрі для наукової роботи, але повернувся до Чернігова.

Ні викладачем, ні науковцем Іллі Шрагу не судилося стати, але юристом-практиком він був високого рівня. Його кар’єра розпочалася 1875 р. на посаді адвоката (присяжного повіреного) окружного суду в Чернігові. Минуло небагато часу, і Шраг здобув визнання на цій ниві. Уже 1880 р. він писав своєму наставникові до Києва, що «завалений роботою і професійною, і службовою», що, безумовно, свідчить про його фаховий рівень. Досить часто він брався за ведення політичних справ. До нього часто звертався М. Грушевський з проханням «послужить своєю порадою» у справах, що стосувалися діячів українського руху.

На час української революції 1917 — 1921 рр. авторитет І. Шрага в юридичних питаннях був незаперечним. Показовим у цьому плані є такий факт: у лютому 1918 р. А. Вязлов — тоді генеральний суддя УНР — звернувся до І. Шрага з проханням: «піддайте відваги» одному з відомих юристів, який «цілком стоїть на ґрунті української самостійності», але «мови не знає остільки, щоб писати по-українськи» і тому соромиться посісти посаду в апеляційному суді.

Паралельно правничій роботі і, тісно переплітаючись з нею, протікала й земська діяльність Шрага. Того таки ж пам’ятного 1875 р. його обрали гласним міської думи, згодом — членом міської управи, потім гласним Чернігівського повітового та губернського зібрань. Його земська активність припинилася лише 1906 р., коли на опального депутата І Державної думи посипалися численні заборони. Про те, як високо цінували в Чернігові Шрага, свідчить святкування 25-річчя його адвокатської та земської діяльності. Зростання популярності І. Шрага викликало занепокоєння місцевої та центральної адміністрацій, які не втрачали жодної нагоди помститися або хоча б дошкулити одному з лідерів місцевого земства. Так, Ілля Людвигович писав в «Автобіографії»: «З початку 90 років городська дума обрала мене «почетным гражданином г. Чернигова», але міністр внутрішніх справ одповів, що він не визнає за можливе «представить» мене «на утверждение». Однією з причин ворожого ставлення влади до громадського діяча було його прагнення наповнити свою практичну діяльність виразно українським змістом.

Ще в 1890-х рр. І. Шраг здобув собі визнання в середовищі національно свідомої інтелігенції наполегливою боротьбою за впровадження української мови в початковій школі. Так, Є. Чикаленко, вважаючи його «одним із найактивніших, найпослідовніших працівників на ниві національного відродження», наводить як неспростовний доказ того, що має рацію, саме історію цієї боротьби. 1893 р. на розгляд губернського земського зібрання було подано відповідну записку. Ґрунтовна добірка посилань на зарубіжних та вітчизняних корифеїв педагогіки й аналіз реалій сільського побуту стали підставою для переконливого висновку: «лише тоді наша школа буде поставлена на шлях живої народної школи, якщо, перш за все, в ній буде дозволено викладання народною мовою... Поряд із тим необхідно видання читанок і підручників місцевою мовою». Про долю доповідної записки сам І. Шраг розповів у галицькому часописі «Правда». Не тільки праві земці зустріли проект вороже, навіть поступова частина земських діячів сприйняла пропозиції Шрага досить стримано. Проте наступного року І. Шраг, заручившись підтримкою деяких «українофілів», знову висуває на розгляд свою пропозицію. Зрештою, 1900 р. земство таки ухвалило прийняти її і надіслало відповідну резолюцію до столиці, хоча відповіді з Петербурга так і не дочекалося.

На початку ХХ ст. рух за впровадження української мови у шкільництво, відміну цензурних утисків і взагалі «ганебної пам’яті» Емського указу поширився по всій Україні, і І. Шраг став одним із його активістів, тим, хто розбивав кайдани на українському слові.

Українські симпатії Шрага остаточно визріли на початку 1890-х рр. Чималу роль у цьому відіграло його спілкування з О. Кістяковським, О. Кониським та іншими впливовими членами Київської громади. З 1893 р., коли оформилася громада в Чернігові, І. Шраг стає не тільки її неодмінним учасником, а й, на думку М. Грінченко та А. Верзилова, «лідером чернігівських українців». Наприкінці 1890-х рр. він входить до керівництва громадівського руху в Україні. Д. Дорошенко писав: «Значно тіснішому колу була відома його політична українська робота, в якій він брав якнайближчу участь, особливо з моменту першого об’єднання українських «громад» 1897 року. Відтоді він стає незмінним головою майже всіх важніших українських національно-політичних з’їздів, що відбувалися, розуміється, нелегально». І. Шраг був серед лідерів Української демократичної партії, яка утворилася 1904 р. Належав він до її поміркованого крила. Можливо, фах наклав свій відбиток, чи такою вже була вдача цієї людини, але Ілля Людвигович украй рідко виступав із радикальних позицій.

Проте, за дивним перебігом гри долі, саме з революціями тісно пов’язані найвищі злети його життя. У революційну добу напружений, але водночас впорядкований і розмірений ритм повсякденного буття чернігівського адвоката поступався дещо хаотичній, проте рішучій, цілеспрямованій діяльності, під час якої йому вдавалося бодай частково реалізувати свої здібності далеко не пересічного політика і взагалі публічного діяча.

Це спостереження особливо справедливе щодо революції 1905 — 1907 рр., коли І. Шраг переживав розквіт організаційних та інтелектуальних сил. Як і всі його однодумці, товариші по партії, він дотримувався автономістських поглядів. Ця політична доктрина тоді домінувала, а самостійницьку ідеологію трактували як щось екзотичне чи навіть утопічне. Оскільки концепція автономістів своєю поміркованістю, поступовістю пасувала як політичним переконанням, так і рисам характеру чернігівського діяча, він активно долучився до роботи з її реалізації. У квітні 1905 р. на Московському з’їзді земських діячів від імені земців українських губерній він запропонував резолюцію, в якій увага російських колег зверталася на те, що: «вдале і справедливе розв’язання національного питання в величезній мірі зумовить розв’язання і багатьох інших суттєвих питань державного життя», висувалася вимога запровадження в країні політичних свобод, скликання Установчих зборів та вироблення такого державного устрою, «за якого національні інтереси українців, як і будь-якої іншої народності, будуть здійснюватися в автономнім сеймі, а загальнодержавні інтереси будуть зосереджені в загальноросійському парламенті».

Завдяки таким ентузіастам, як І. Шраг, у листопаді 1905 р. було скликано попередній з’їзд, на якому було представлено 13 народів Російської імперії. Шрага обрали заступником голови комітету з питання підготовки Всеросійського з’їзду автономістів. Часопис «Рідний край», змальовуючи привабливий портрет посла до Державної думи від Чернігівщини, наголосив: «яко член української демократично-радикальної партії, він виступав у Москві... в обороні автономії України і положив чимало праці й заходів, щоб поширити думку про це».

Зоряною годиною в житті Іллі Людвиговича стало його обрання до І Державної думи Росії від Чернігівської губернії. Перемога на виборах виявила міру його популярності. Численні привітання відомих діячів національного руху, української культури, його колег і друзів, від сільських громад і сходів; телеграми, які надходили не тільки з Наддніпрянщини, а й Східної Галичини, Північної Буковини, Холмщини, засвідчили, що українська громадськість високо оцінює успіх І. Шрага, покладає на нього великі сподівання. Таку довіру не виправдати було б великим гріхом, і депутат зробив усе, щоб використати думську трибуну в інтересах українського руху.

До пріоритетних напрямків діяльності І. Шрага належать зусилля зі згуртування депутатів від українських губерній у парламентську фракцію. Разом із В. Шеметом, П. Чижевським, А. Вязловим, М. Біляшівським і деякими іншими депутатами від українських губерній, причому не тільки етнічними українцями — скажімо, О. Свєчин та Ф. Штейнгель теж пристали до гурту, — Шраг заснував клуб українських послів. Здобувши підтримку з боку свідомих своєї місії селянських послів, 1 травня 1906 р. фракція стала до роботи. Головною метою її діяльності стала підготовка законопроекту про автономію України. Найбільше опікувалося цим питанням керівництво Української демократично-радикальної партії, особисто М. Грушевський. Заснований спільними зусиллями часопис «Украинский вестник» пропагував цю ідею, а також знайомив українську громадськість із настроями і проектами членів фракції. Ці ж проблеми перебували в полі зору й редакції журналу «Нова громада». Таким чином, хоча через добре відомі причини, діяльність думського угруповання і не дала бажаних результатів, але вплив її на піднесення національного руху складно переоцінити. До 1917 р. це була найвища точка піднесення українського відродження. Отже, коли б І. Шраг за все своє життя зробив тільки одну справу: очолив у першій Думі першу українську фракцію, то назавжди забезпечив би собі почесне місце в новітній історії України.

Розпуск І Думи означав для діяча не просто завершення найбільш плідного і насиченого етапу в його житті, а й початок поневірянь. За підписання Виборзької відозви він мусив відбути тюремне ув’язнення. Попри всі перешкоди, І. Шраг активно працював на громадській ниві. Він просто не вмів жити по-іншому. Помітне місце в його житті посіла Чернігівська «Просвіта», яка розпочала свою діяльність під головуванням М. Коцюбинського в січні 1907 р. У роки Першої світової війни Шраг співпрацював з організаціями, які надавали допомогу біженцям із Галичини.

Задовго до початку революції Шраг став живою легендою Чернігова, а його оселя на Петроградській вулиці перетворилася на справжній осередок українського життя. Такі відчуття залишилися від її привітних господарів у Д. Дорошенка, котрий любив тут бувати, Г. Лазаревського. Галицький діяч І. Зілинський, котрий відвідав місто 1911 р., теж не проминув згадати у своїх споминах добрим словом «відомого патріота» Шрага.

Українська революція відкрила шлях до сходження на найвищу, але й останню за життя цієї непересічної людини вершину. Він пожинав плоди своїх попередніх трудів. У Чернігові, де Шраг користувався заслужено незаперечним авторитетом, його відразу ж обрали головою Чернігівського губернського комітету об’єднаних громадських організацій, гласним міської думи та губернського земства. Йому ж довелося очолити і губернський виконавчий комітет. Численні обов’язки обтяжували немолоду й не дуже здорову людину. Але коли Ілля Людвигович висунув на засіданні Комітету питання про звільнення з посади голови, то більшістю голосів його пропозицію було відхилено. Вельми цікавою видається аргументація цієї ухвали: «комітету вже одне його ім’я є дорогим — як людини, яка протягом більше ніж п’ятидесяти років служила і тепер служить провідною зіркою в усіх громадських рухах, які тільки були в нашому краї». Багато сил забирала робота в Черніговському окружному суді, головою якого теж призначили Шрага. До цього треба додати, що він керував місцевим осередком партії соціалістів-федералістів і по суті очолював український рух у краї. Без перебільшення можна твердити, що значною мірою, завдяки саме зусиллям цього діяча в Чернігові реалізувалися ідеї та задуми Центральної Ради: зокрема, розпочалася українізація місцевих військових частин, було відновлено «Просвіту», засновано українську гімназію. Варто наголосити, що перший і єдиний до сьогодні український з’їзд у Чернігові теж відбувся завдяки зусиллям Шрага.

До Центральної Ради його обрали на Всеукраїнському національному конгресі, й він працював у її комісіях, зокрема в постійній комісії для вироблення проекту статуту автономії України. Високий рейтинг зберіг І. Шраг і в очах керівництва Української гетьманської держави. Її урядовці робили йому пропозиції обійняти посаду сенатора. Гетьман та його найближче оточення розуміли, що постать одного із найстаріших представників українського руху задовольнить і опозицію — Український національний союз. Улітку 1918 р. Д. Дорошенко запропонував І. Шрагу від імені гетьмана посаду прем’єр-міністра в новому складі гетьманського уряду. Сам Ілля Людвигович немовби й погоджувався, хоч і не без вагань, адже йому йшов 71-й рік. Зате його дружина, дізнавшись про наміри київського гостя, категорично заявила, що пропонувати чоловікові прем’єрство — це «значить вести його на неминучу і скору загибель».

Ілля Шраг помер 11 квітня 1919 р. у Чернігові, перебуваючи під домашнім арештом у більшовиків. Проте місцеві органи радянської влади не завадили організації гідного похорону видатного українського діяча. Щоправда, в радянський період його ім’я було вилучено з духовного життя. Із відновленням незалежності України розпочалося повернення Іллі Шрага: його ідеї, справи, науковий та публіцистичний доробок знаходять відгук та розуміння в умах і душах наших сучасників.

Тамара ДЕМЧЕНКО, Чернігів

Джерело:

Газета "День", № 219, (2012) - http://www.day.kiev.ua/uk/ (укр.), http://www.day.kiev.ua/ru/ (рус.)

Фотографшя: Боиович М.М. Члены Государственной думы (Портреты и биографии). Первый созыв. М, 1906. С. 404

 

Шраг, Илья Людвигович (23.8.1847, местечко Седнев Черниговского уезда Черниговской губернии - 11.4.1919, Чернигов). Депутат 1-й Государственной думы Российской империи от Черниговской губернии.

Украинец («малоросс»), православного вероисповедания, из семьи врача. Учился в Черниговской гимназии, исключен в 1865 за участие в выступлении учащихся против насаждавшейся в гимназии системы доносительства. Сдал экзамены экстерном и поступил в петербургскую Медико-хирургическую академию, через полтора года перешел на юридический факультет Петербургского университета; за участие в студенческом движении в марте 1869 отчислен из университета без права обучения в других российских университетах, арестован и отправлен на родину. Вскоре благодаря покровительству губернатора князя С.П. Голицына переехал в Чернигов, до 1874 служил в губернской управе. Получив разрешение на сдачу экзамена на звание кандидат права, уехал на 3 месяца в Киев, где написал работу о крестьянских судах в Московской и Владимирской губерниях. После успешной сдачи экзаменов и защиты дипломной работы получил звание кандидата прав. После снятия в 1875 надзора полиции (при сохранении запрета проживать в столицах и университетских городах) начал адвокатскую практику. Присяжный поверенный. В 1903-1906 выступал в качестве защитника на политических процессах. В 1875 гласный Черниговской городской думы и член городской управы. Товарищ (заместитель) городского головы В.М. Хижнякова. Член от города в губернском по городским делам присутствии. Входил в попечительский совет ремесленной школы. Гласный Черниговского уездного земского, с 1878 - губернского собраний, член различных комиссий уездного земства (проектной, бюджетной), секретарь уездного земского собрания. Председатель юридической комиссии, член комиссий народного просвещения и музейной в губернском земстве. Представлен к званию почётного гражданина, но не утвержден администрацией. В 1870-1900-х годах гласный Борзенского уездного земского собрания. В 1871-1874 заведующий редакцией «Черниговского земского сборника». С 1890 член губернской земской управы, а также губернского по земским делам присутствия; член попечительского совета Черниговской женской гимназии от земства. Председатель правления общественной библиотеки, член губернской ученой архивной комиссии [позднее товарищ (заместитель) председателя]. Участник совещаний Черниговского уездного сельскохозяйственного комитета.

Активный деятель украинского национального движения. Последовательно выступал за введение в народной школе обучения на украинском языке, за разрешение издания на украинском языке школьной литературы. Вел переписку с Петербургским комитетом грамотности по поводу издания украинских книг. Неоднократно выступал в защиту украинского языка и культуры на губернских земских собраниях; участвовал в решении вопроса о принятии в дар Черниговским земством Музея украинской старины В.В. Тарновского. Член Всеукраинской организации (с 1897) и постоянный представитель на ее съездах. Участвовал в любительских театральных постановках украинских пьес. Один из членов-учредителей Черниговской украинской громады (1893), собрания которой проходили в его доме. Член Украинской демократической партии (УДП) (с ноября 1904), затем Украинской демократической-радикальной партии (с конца 1905). Участник земских и городских съездов (1905), на которых неоднократно выступал от имени УДП с заявлениями о необходимости национально-территориальной автономии Украины. В феврале 1905 входил в состав делегации украинских деятелей к председателю Комитета министров С.Ю. Витте с ходатайством об отмене указов 1863 и 1876 и легализации украинской прессы. Принимал энергичные усилия по предотвращению еврейского погрома в Чернигове (конец октября 1905). Сотрудничал в журналах «Правда» (Львов, 1892-1895), «Записки Наукового товариства Iм. Т.Г. Шевченка» (Львов, с 1892) в еженедельниках «Украинский вестник» (1906), «Южные записки» (1906), «Юридическом вестнике». Член Конституционно-демократической партии, один из руководителей ее Черниговского губернского комитета. Выдвинут кандидатом в члены 1-й ГД от блока конституционных-демократов и украинских радикал-демократов.

15.4.1906 избран в 1-ю ГД от общего состава выборщиков Черниговского губернского избирательного собрания. Входил в Конституционно-демократическую фракцию и Автономистов группу. Один из основателей и руковолителей Украинской громады. Председатель 7-го отдела ГД. Член комиссии по выработке законопроекта о собраниях. Подписал законопроект «О гражданском равенстве». Докладчик 7-го отдела по проверке прав членов ГД. Участвовал в прениях об амнистии, по аграрному вопросу, Белостокскому погрому. Выступал в ГД с требованием политической амнистии, с разоблачением роли черниговской администрации и «Черниговских губернских ведомостей» в провоцировании еврейского погрома. Критиковал земельный проект 42-х».

За подписание Выборгского воззвания приговорен к 3 месяцам тюрьмы и лишен избирательных прав; временно отстранен от адвокатской практики и исключен из органов земского и городского самоуправления. Продолжал сотрудничать в прессе: «Рiдний край» (1907), «Рiдна справа (Вiстi з Думи)» (1907), «Русские ведомости». Вошел в Черниговскую «Просвiту» (1907), однако по настоянию губернатора исключен из нее в сентябре 1908. В октябре 1908 возобновил адвокатскую деятельность. Участвовал в качестве защитника на литературных процессах. Один из инициаторов создания «Товарищества украинских прогрессистов» (ТУП). Член киевской масонской ложи «Правда».

После Февральской революции 1917 вошел в Исполком объединенных общественных организаций Чернигова, председатель Черниговского суда. Член Черниговской «Просвiты». Избран товарищем (заместителем) председателя на съезде ТУП, преобразованного в «Союз украинских автономистов-федералистов» (СУАФ), член президиума СУАФ (март - июнь 1917), товарищ (заместитель) его председателя М.С. Грушевского. Член Центральной Рады, представитель украинской администрации на Черниговщине. В апреле 1917 основатель и руководитель Черниговского отдела Украинской партии социалистов-федералистов (УПСФ).

На съезде УПСФ в мае 1918 при обсуждении земельного вопроса выступил с предложением об ограничении применении выкупа как принципа аграрной реформы, за сохранение в программе партии требования уничтожения частной собственности на землю, высказав уверенность в том, что крестьянам импонирует идея изъятия земли из товарооборота. Несмотря на долголетнюю приверженность идее федеративного переустройства России и политической автономии Украины, в январе 1918, убедившись в невозможности реализации этого требования, принял лозунг самостоятельной украинской государственности, провозглашенной 4-м Универсалом Центральной Рады. Отказался от предложения гетмана возглавить кабинет министров летом 1918, сославшись на преклонный возраст и болезнь. Последние дни провел под домашним арестом.

Сочинения

Вопрос о народном языке в школе // Южные записки. 1904. № 12;

Народный язык в школе и книге. // Южные записки. 1904. № 25;

Священное писание и малорусский язык // Южные записки. 1904. № 48;

О союзе автономистов // Украинский вестник. 1906. № 1.

Литература

Боиович-1. [Боиович М.М. Члены Государственной думы (Портреты и биографии). Первый созыв. М, 1906] С. 404;

I.Л. Шраг // Рiдний край. 1906. № 16;

Ефремов С .Пам'ятi I..Л. Шрага // Наше минуле. 1919. № 1-2;

Демченко П.П., Курас Г.М. I.Л. Шраг - «славний украiньский дiяч» // Украiньский iсторчиний журнал. 1993. № 10;

Полит. партии России [Политические партии России. Конец XIX первая треть XX века: Энциклопедия. М, 1996];

Серков [Серков А. И. Русское масонство, 1731-2000: Энциклопедический словарь. М, 2001].

Архивы

РГИА [Российский государственный исторический архив]. Фонд 1278. Опись 1 (1-й созыв). Дело 68. Лист 11; Фонд 1327. Опись 1. 1905 год. Дело 141. Лист 109-109 оборот; Дело 143. Лист 156 оборот.

С. Г. Чмырь.

Источник:

Государственная дума Российской империи: 1906-1917. Б.Ю. Иванов, А.А. Комзолова, И.С. Ряховская. Москва. РОССПЭН. 2008.