История Полтавы

Цертелев, Николай Андреевич

• 

Подробности

Просмотров: 68112

ЦЕРТЕЛЕВ кн. МИКОЛА (1790-1869) — етнограф, директор народніх шкіл на Полтавщині, в рр. 1832-38 інспектор жіночого інституту в Полтаві, в рр. 1838-59 помічник попечителя харківської шкільної округи; перший збирач українських дум («Опит собранія старинних малорусских песен» 1819 р.), автор ентузіястичних статтей про українську народню творчість. Він писав, що «українська народня поезія виявляє високопоетичний геній українського народу й зокрема чисту мораль, яку українці зберегли, як єдиний спадок по предках, що його не забрала в них захланність довколишніх народів».

Джерело:

Цертелев Микола // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1967. — Т. 8, кн. XVI : Літери Уш — Я. — С. 2034. — https://archive.org

Світлина: Цертелєв Микола Андрійович — Вікіпедія

 

Цертелев, князь Николай Андреевич, род. в 1790 г. в Хороле, умер 8 сентября 1869 г. в Моршанске, происходил из древней Имеретинской княжеской фамилии Церетели, из той ее ветви, которая в XVIII столетии (в 1739 году) переселилась в Россию. Получив домашнее воспитание, Цертелев вступил в службу в Чернигове, но вскоре вышел в отставку и поступил в 1810 году в Московский университет, где и кончил курс по словесному факультету. В 1819 году он снова поступил на службу в министерство Финансов, в 1823 г. был назначен директором училищ Тамбовской, потом Полтавской губерний, а с 1838 г. помощником попечителя Харьковского Учебного Округа, где при бездеятельном попечителе Долгоруком играл очень видную роль. В этой должности Цертелев оставался до 28 марта 1859 года, потом был членом Главного Правления Училищ и, наконец, в 1861 году вышел в отставку. Последние годы своей жизни он проживал в Москве, принимая деятельное участие в «Московском Обществе Словесности», куда и передал свои письменные труды и материалы. Умер Цертелев в Моршанске, проездом в Москву; после него остались довольно многочисленные поэтические и научные труды, не имеющие, впрочем, особенного значения. Цертелев и сам не придавал особого значения своей литературной деятельности и в 1867 г. наотрез отказался издать свои сочинения. Стихотворения его помещались в «Сыне Отечества», «Благонамеренном», «Соревнователе просвещения и благотворения», «Вестнике Европы» и в некоторых других петербургских альманахах. Имя Цертелева более памятно благодаря тому, что он явился первым собирателем памятников народной малорусской поэзии и одним из первых русских просвещенных людей, сумевших понять значение народной поэзии и пробудить интерес к ее изучению. В 1819 году в Петербурге вышла его книжка «Опыт собрания старинных малороссийских песен». В предисловии к этому сборнику автор еще сам не может себе уяснить хорошо, в чем заключается значение издаваемых им памятников народного творчества, и научную их важность видит в том, что они могут «удовлетворить любопытству нашему касательно протекшего». «В понятиях кн. Цертелева борются естественные красоты малорусской народной поэзии со школьным представлением о слоге» (Пыпин, «История русской этнографии») и он оправдывается тем, что намерение его «обратить внимание читателей не на слог, но на силу чувствований и красоту изображений певцов Малороссии, наученных природою». С течением времени, однако, он становится в этом вопросе на более твердую почву и высказывает более определенные взгляды. Он упрекает русских за отсталость в этом вопросе и говорит, что народную поэзию предпочитает: «слушайте, слушайте! даже многим романтическим нашим поэмам». Кто хочет быть народным поэтом, говорит он, кто хочет дать народный колорит своим произведениям, тот должен дорожить этими песнями, потому что «сии бедные памятники... сохраняют еще многие черты той оригинальности, которая отличает поэзию одного народа от поэзии другого» («Письмо к Максимовичу», «Вестник Европы» 1827 года). Таким образом, для своего времени взгляды Цертелева были передовыми и самый его сборник, несмотря на его незначительность по объему и искажения, которым подверглись в нем местами народные песни (см. статью А. Григорьева «Русские народные песни», «Москвитянин» 1854 года, № 15), имел большое значение: в 20-х годах микроскопическое собрание Цертелева считалось научным вкладом (Науменко, см. также некролог Бессонова в «Вестнике Европы», 1870 г., № 3). Из других трудов Цертелева замечательно рассуждение о русском народном стихотворстве, за которое он получил серебряную медаль от Академии Наук. Цертелев поместил в «Сыне Отечества» (1818 г., ч. 49): «Замечания на 2-ю часть опыта Востокова о русском стихосложении», затем «О стихосложении старинных русских песен» («Сын Отечества», 1820 г., ч. 69) и, наконец, издал в 1820 году «Опыт общих правил стихотворчества». В своей книге Цертелев доказывает «к общему удивлению и даже соблазну» (а также вопреки мнению Востокова, утверждавшего, что в русской поэзии тоническое стихосложение), что у нас в основе народного склада, именно в песнях, существует и господствует размер стоп, «по их мере в протяжении голоса и столько же по числу слогов». По мнению Пыпина, Цертелеву принадлежат весьма ценные замечания о метрике русской народной поэзии (Пыпин, «История русской этнографии, т. II). Что касается личности Цертелева, то мы имеем мало определенных указаний. Бессонов в своем некрологе (»Вестник Европы«, 1870 г., № 3) говорит о нем в преувеличенно-восторженном тоне, вызывающем невольное сомнение. Де Пуле в своей статье »О харьковском университете« (»Вестник Европы«, 1874 г., т. I) отзывается о Цертелеве довольно неопределенно: »о времени его попечительства по отношению к студентам ничего дурного сказать нельзя«; несколько иронически отзывается он и о тех литературных вечерах, которые у себя устраивал Цертелев. Что касается до истории с уничтожением диссертации Костомарова, то здесь имеются крайне противоречивые данные. Сухомлинов (в »Древней и Новой России« 1877 г., № 1) инициативу в этом вопросе приписывает, со слов самого Костомарова, Цертелеву, между тем Костомаров в автобиографии (»Биографический словарь профессоров унив. св. Владимира, т. I, стр. 284) заявляет, что диссертация «перед самой защитою возбудила протест со стороны епископа Иннокентия (Борисова), была приостановлена и отправлена на рассмотрение к министру Народного Просвещения». Таким образом этот факт, могущий до известной степени осветить личность Цертелева в его отношениях к науке и университету, не может нам дать положительных указаний. Гораздо важнее в этом отношении статья Цертелева «О погрешности в отношении к отечественному воспитанию» («Вестник Европы» 1828 г., ч. 159, № 5 и 6). В этой статье он нападает на господствующую в России галломанию и обвиняет родителей в небрежном отношении к воспитанию. Вообще, симпатии Цертелева больше склоняются на сторону Востока, чем на сторону Запада, и распространяются не только на всю Poссию, но на все славянство (см. статью о трудах Челяковского, «Северный Архив» 1824 г., и стихотворение «Славянам», «Беседы Общества Любит. Российской Словесности»). Отдельно изданы статьи кн. Цертелева: «Опыт собрания старинных малороссийских песен», Спб. 1819 г.; «О произведении древней p. поэзии», Спб. 1820 г.; «Опыт общих правил стихотворства», Спб. 1820 г.; «Взгляд на русские сказки и песни и повесть в духе старинных русских стихотворений», Спб., 1820 г.

«Русский Архив» 1871 г., № 3. — «Вестник Европы», 1870 г., т. 3. Некролог Бессонова. — «Вестник Европы», 1874 г., т. I; «Харьковский Университет и Д. И. Каченовский» М. Де Пуле. — «Современная летопись», 1869 г., № 41, некролог. — Пыпин, «История русской этнографии» (также «Вестник Европы», 1885 г., № 8—11). — «Остафьевский архив кн. Вяземских», т. I. — «Древняя и Новая Россия», 1877 г., № 1. «Уничтожение диссертации Костомарова», ст. Сухомлинова. — Иконников, «Биографический словарь профессоров унив. св. Владимира», т. I, стр. 284. — «Месяцеслов» на 1819 г., ч. I, стр. 709. — К. К. Фойгт, «Историко-статистические записки о Харьковском Университете»

Виктор Войнов.

Источник:

Войнов В. Цертелев, Николай Андреевич // Русский биографический словарь : в 25 томах. — СПб., 1901. — Т. 21: Фабер — Цявловский. — С. 481—483. — Цертелев, Николай Андреевич — Викитека

 

Цертелєв, Микола Андрійович. Віддаючи данину пам'яті лубенцю-етнографу, фольклористу і просвітителю М. Т. Номису, ми не можемо не згадати про тих, хто був його попередниками, хто першим звернувся до чистих джерел усної народної творчості і відкрив для читаючої публіки бездонний Всесвіт українського фольклору. Першим у цій шерензі стоїть сьогодні майже призабуте прізвище М. А. Цертелєва, нащадка грузинських князів, якому долею було накреслено стати збирачем, видавцем і дослідником українських народних дум. Непроста доля цієї людини та висока оцінка його просвітницької діяльності, дана М. Сумцовим, М. Грушевським, І. Крип'якевичем, Д. Дорошенком та О. Субтельним, змушують нас детальніше зупинитися на його життєвому і творчому шляху, пов'язаному з Лубенщиною, і спробувати дати відповідь хоча б на три запитання:

1. Що змусило людину з грузинським походженням і класичним російським вихованням стати збирачем і популяризатором українських дум?

2. Що нового вніс князь Цертелев у розвиток української етнографії?

3. Яке значення мала його збірка "Опыт собрания старинных российских песен", видана в 1819 р., для розвитку вітчизняної фольклористики та української класичної літератури?

Відповісти на перше запитання неможливо без короткої біографічної довідки. М. А. Цертелєв народився в 1790 р. в Хоролі Полтавської губернії. Його батько перебував на царській службі у званні корнета. Дід доводився двоюрідним братом імеретинському князеві Давиду Церетелі, а той знаходився у близькому оточенні грузинського царя Вахтанга VI, який змушений був, під тиском перських і турецьких загарбників, залишити батьківщину і шукати притулку в Росії, де й жив у Москві на Пресні, в так званій Грузинській слобідці.

Дитинство і юність Миколи Цертелєва (справжнє прізвище Церетелі) пройшло в Україні. Тут за вірну службу государеві його дід одержав 30 дворів кріпаків у Хорольській сотні Миргородського полку. Допитливий юнак полюбив український народ і його самобутню культуру. Здобувши непогану освіту в батьківському маєтку, М. Цертелєв поступив було на службу в Чернігові, але швидко вийшов у відставку. В 1810 р. він вступає до Московського університету, де закінчує словесний факультет. Перед ним відкривалася блискуча чиновницька кар'єра. Але князь не став шукати щастя-долі в столицях, а повернувся в Україну, де й прожив більше десяти років (1815 - 1828) у хорольському маєтку, займаючись переважно літературно-фольклорними справами.

Енергійний і талановитий дослідник, Цертелєв одним із перших освічених людей Росії піднявся до розуміння значення народної поезїї. Цьому безперечно сприяла і духовна атмосфера часу, який з повним правом можна назвати початком українського Відродження. Не був час, коли в Україні з'явилося перше покоління національної інтелігенції, яка склалася, насамперед, із дворян, що походили зі старої козацької старшини. Час, коли в середовищі освіченої публіки різко зріс інтерес до рідної історії, особливо до періоду Козаччини. Наприкінці XVIII ст. з'являються перші праці істориків-аматорів Василя Рубана ("Краткая летопись малороссийская"), Опанаса Шафонського ("Черниговского помесничества топографическое описание"), Якова Маркевича ("Записки о Малороссии").

Із 1800 р., коли імперська геральдична канцелярія стала піддавати сумніву право нащадків козацької старшини на статус дворян, серед української знаті прокотилася хвиля обурення і протестів, а деякі з її представників, зокрема Роман Маркевич, Тимофій Калинський, Василь Черниш, Андріян Чепа, Василь Полетика, Федір Туманський, зібравши історичні документи, виступили в 1801 - 1810 роках з рядом статей про славетні діяння і високий статус своїх предків.

У цей час не публікована протягом десятиліть "Історія Русів" активно, хоч і таємно, поширювалася серед лівобережного дворянства, прославляючи і романтизуючи козацьку минувшину, літописці І. Грабянка, С. Величко та Самовидець наполегливо трудяться над завершенням своїх літописів. Це був час, коли, за образним висловлюванням Є. Сверстюка, прозвучав "на витоптаному пустирі нашої історії заразливий сміх Котляревського", який своєю безсмертною "Енеїдою" відкрив світу українську літературну мову - калинову. М. Грушевський відзначив: "Був такий час, коли... почали й на Україні збирати народні пісні, перекази, учитися народної мови, а з тим набиратися більше поважання, більше любові до простого народу, і до своєї мови, до своєї народності. Побачили, що під убогою сільською стріхою можна знайти не раз більше щирості, справедливості й розуму як у багатьох палатах. Довідалися, що той сірий, поневірений народ, ті піддані - кріпаки, що їх пани "ставили за скотів", створив прегарні співанки, зложив чудові пісні й думи. Узріли чоловіка в тім підданім і стали думати про поліпшення його долі".

Саме середовище, в якому жив і працював М. А. Цертелєв, аж ніяк не можна назвати духовною провінцією, глибинкою. Цертелєв часто відвідував маєток Д. П. Трощинського у Кибинцях, який по праву вважався одним із осередків української культури першої чверті XIX ст., і іменувався в середовищі освіченої публіки "малоросійськими Афінами". Тут познайомився з домашнім театром відомого мецената, в спектаклях якого брали участь батько і мати М. В. Гоголя, та й сам маленький Нікоша вже виконував у них епізодичні ролі, зустрівся з блискучим сатириком і філософом В. В. Капністом, художником В. А Боровиковим, упорядником унікальної бібліотеки в Кибинцях І. Р. Мартосом, російським дипломатом і філософом, учнем Г. Сковороди, В. С. Томарою, лікарем Н. Я. Трохимовським та іншими передовими людьми свого часу. В маєтку Д. П. Трощинського шанували українську народну пісню та історичні думи. Завжди гостинно зустрічали "гомерів українських степів" - сліпих кобзарів і бандуристів.

Часто бував Цертелєв і в Хомутці, в гостинному домі письменника і дипломата І.М. Муравйова-Апостола, працював у його багатій бібліотеці, познайомився з майстерністю прекрасної капели музикантів і, головне, зустрічався з синами Івана Матвійовича - майбутніми декабристами Сергієм, Матвієм та Іполитом. Та й сусідні Лубни на початку XIX ст., як зазначає у своєму щоденнику А.П. Керн, "были наполнены отличными людьми, даже по образованию не слишком запоздалыми".

Якщо ж до цього додати, що в рік народження М. А. Цертелэва ще мандрував по Україні добрими старими шляхами, обминаючи казенні "стовпи неотесані", "невтомний ловець птаха-істини" Г. С. Сковорода і сіяв у людських серцях мудрість любові та самопізнання, а зовсім поряд, у Зубівці, син Грузії Д. Гурамішвілі завершував головний твір свого життя, поему "Давитіані", то стане зрозуміло, що талановитому юнакові самим Богом було накреслено спробувати знайти і своє місце в цьому інтелектуальному сузір'ї України. Певно, батько М. Цертелэва, а особливо його дід, мали зв'язок із Л. Гурамішвілі. Неможливо уявити двох грузинів, що змушені були разом покинути Вітчизну, які б жили відлюдькувато, не спілкуючись, за якихось 30 верст один від одного.

Та, безперечно, головною передумовою виходу в світ збірки народних історичних дум України, підготовленої М. Цертелэвим, була трагічна і героїчна історія українського народу, збережена в образній формі дум і народних пісень вдячною пам'яттю людською.

Є. Сверстюк писав: "...якась сила, якась незрима духовна енергія тягла в українську культуру - своїх і навіть чужих. Справді, що було в тих піснях забутого і забитого в кріпацтві народу, коли вся велич і краса в Петербурзі, який манив холодним відблиском західно-європейського сонця? А за ними потяглися князь Цертелэв і Срезневський, професори Максимович і Костомаров. Не інакше як сама сила обірваного життя, сама вага історичної спадщини пробудила до творчої праці тих людей і водила їх помислами".

Безпосереднім же поштовхом до створення збірки, як повідомляє сам Цертелєв, послужили дві зустрічі з мандрівними кобзарями в маєтку Трощинського: "...находясь долгое время в Полтавской губернии, сделал я небольшой опыт собрания старинных малороссийских песен". "Случай, помогавший многим открытиям, был виновником сего опыта, - розповідає автор у статті "Розсуждение о старинных малороссийских песнях". - Нечаянно попался мне слепой, шестидесяти лет, бандурист, который подобно древним рапсодам, переходя из одного места в другое, воспевает подвиги отечественных героев. Я списал все, что он знал, и с удовольствием увидел шесть старинных песен, к которым впоследствии присоединил еще четыре таковых же..." На жаль, ми не знаємо ні імен, ні прізвищ цих кобзарів. Від Цертелєва нам відомо лише, що це були нащадки козаків Миргородського та Лубенського полків. Але, якщо виходити з їх віку (50 - 60 років), то стає зрозумілим, свідками, а то й безпосередніми учасниками яких важливих історичних подій могли вони бути. Адже на роки їхнього життя (приблизно 1765 - 1814) припадають і могутні селянсько-козацькі повстання, повстання в с.Кліщенцях та в с.Турбаях, і знищення Катериною ІІ Запорізької Січі, і закріпачення українського народу. В їх пам'яті збереглися і війни, в яких брали участь козаки, і трагічна доля "соловецького в'язня" - останнього кошового отамана Запорізької Січі П. Калнишевського, що перебував у підземному казематі Соловецького монастиря з 1776 по 1803 р., і безславний кінець Гетьманщини...

Тож і не дивно, що чільне місце в репертуарі кобзарів посіли історичні думи, в яких переплелося невмируще козацьке слово з гіркою тугою ("Була колись Гетьманщина", "Дума про втечу трьох братів із Азова" та "Дума про Олексія Поповича або бурю, приборкану козаками на морі", цикл дум, присвячених Б. Хмельницькому), і сумні народні пісні "Про від'їзд козака з батьківщини", "Журба сестри за братом" тощо).

Видаючи думи, князь Цертелєв вважав, що робить патріотичну справу: "Якщо ці вірші, - писав він у передмові, - не можуть служити поясненням української історії, то, принаймні, в них видно поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і нарешті ту чисту моральність, якою завжди відзначалися українці і яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину по предках, яка врятувалася від жадності сусідніх народів".

Що ж нового вніс своєю збіркою М. А. Цертелєв у вітчизняну фольклористику? Він вдосконалив і доповнив методи зібрання фольклору, якими користувалися його попередники (Львов, Богданович, Дмитрієв, Данилов та ін.). Якщо до нього зібрання казок і приказок "для увеселения читателей" являли собою безсистемне нагромадження героїчних, жартівливих, обрядових та любовних сюжетів, невдалих віршів, підроблених під народні, то у Цертелєва пам'ятки народної творчості записані точно і зберігають принадність і свіжість оригіналу.

Цертелєв відкрив своєю збіркою для широкого освіченого загалу українську народну поезію. В народних піснях і думах він бачив "піітичний геній народу, дух його, звичаї описуваного часу". Взагалі в піснях малоросійських все просто і благородно. Козак, розказуючи пригоду або відкриваючи почуття свої, не шукає порівнянь і подоб у місцях віддалених, але запозичує їх з предметів, що його оточують... Що стосується картин в цілому, то вони, крім вдалого вибору предметів, особливо відзначаються природністю і вірністю зображення.

Цертелєв, намагаючись зробити фольклорний матеріал зрозумілим, і доступним для читача, висловлювався за обов'язкові пояснення та критичні зауваження до матеріалу і робив це завжди сам. Так, наприклад, у збірці дум 1819 р. є хороша вступна стаття і попередні зауваження з приводу української мови ("Справедливість вимагає зазначити, що наріччя малоросійське не менш інших придатне до поезії"), невеличкий украінсько-російський словник і коментарі до текстів.

Безперечною заслугою Цертелєва є те, що він рішуче відкидає думку, що народна дума тим краща, чим ближча до античних зразків. "Не лише греки і римляни вміли відчувати прекрасне..." Поезії класичній він протиставляє "поезію природну", яка "містить в собі силу вислову і чарівність гармонії", і, нарешті, Цертелєв укладає збірку з яскраво виражених патріотичних позицій. Про це переконливо свідчить епіграф, узятий із трагедії "Пожарський":

И гробы праотцов, обычай их простой,
И стены, и камки, все, и даже самый дым
Жилищ отеческих, я сердцем чту своим.

Це ж підтверджують і заключні слова вступної статті: "...боюсь набриднути читачеві предметом, який для мене такий захоплюючий спогад про батьківщину, що сповнює душу якимось повним задоволенням..."

Вихід у світ "Опыта собрания старинных малороссийских песен" М. Ф. Сумцов назвав "однією з перших ластівок" "студіювання української народної словесності" і зазначив, що "хоч видавець був більше з дилетантів, ніж людиною науки, але для першого разу план був добрий і праця Цертелэва заслуговує поваги...".

Цікава і подальша доля дум, зібраних М. А. Цертелєвим. Незабаром вони були передруковані у збірках Максимовича, Антоновича і Драгоманова, стали широко відомими на Україні та за її межами. Лягли вони і в основу низки творів української класичної літератури першої половини XIX ст. Так, наприклад, у Шевченковій повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали", в густій і тихій октаві стихаючої морської бурі героєві вчувається журлива мелодія народної думи "Про пирятинського поповича Олексія". Ця ж дума Є. П. Гребінці послужила для створення історичної повісті "Чайковський".

Та чому ж тоді ім'я Цертелєва і його творчість сьогодні майже не відомі широкому загалу? Пояснюється це, певно, різкою зміною життєвих орієнтирів самого автора, який, облишивши творчий літературний пошук (а він також писав статті, вірші, поеми), перетворився у звичайного урядовця в Міністерстві освіти. Йому не судилося піднятися до рівня передових мислителів свого часу, у нього не вистачило переконань чи мужності включитися у боротьбу з царатом. Деякий час Цертелєв був членом декабристського "Вольного общества любителей российской словесности", але рішуче розійшовся з декабристами, шокувавши їх своїми реакційними поглядами. А збірка історичних дум українського народу, перша літературна праця Цертелєва, фактично залишилася його творчою вершиною.

Та все ж зроблене ним безперечно заслуговує на повагу, адже саме Цертелєв привернув до народної поезії увагу Квітки-Основ'яненка і Максимовича, Срезневського і Метлинського, а згодом і лубенців М. Т. Симонова (Номиса) та В. П. Милорадовича. Він був "першою ластівкою", яка, як відомо, хоча і не робить весни, але безпомилково віщує її.

Джерело:

Козюра І., Козюра В. "Історичні постаті Посулля". - Полтава: "Полтавський літератор", 2001