История Полтавы

Оголевец, Владимир Степанович

• 

Подробности

Просмотров: 35354

В. С. Оголевець. Лютий 1960 р.

Оголевець, Володимир Степанович (21 травня (2 червня) 1884 р. – 12 липня 1970 р.) – філолог, юрист, композитор, музикознавець. У 1929–1941 рр., 1943–1947 рр. – завідувач кафедри російської літератури, теорії літератури та історії літературної критики.

1912 р.

Народився у Полтаві в сім’ї відомого в Україні революційного діяча-сімдесятника Степана Оголевця. Середню освіту здобув у Полтавській гімназії, вищу – на історико-філологічному факультеті Київського університету. Працював учителем в одній із гімназій Києва (1907–1908), а згодом у школах Полтави (1909–1913). Після навчання на юридичному факультеті Київського університету (1913–1915) та здобуття у Харкові кваліфікації кандидата на судові посади працював секретарем Полтавського губернського суду. На початку 20-х років, працюючи за фахом юриста, займався і педагогічною діяльністю: викладав російську літературу у Вищій робітничій школі, а також історію та теорію музики у Полтавському музичному училищі. З 1929 року – викладач курсів західноєвропейської та російської літератури Полтавського педінституту, а з 1936 року – доцент і завідувач кафедри російської літератури цього ж закладу. Музичну освіту здобув приватним чином. У юнацькі роки навчався грі на фортепіано і вивчав теорію композиції у полтавського музиканта Леоніда Лісовського. Оголевець відомий як один із засновників Полтавської спілки камерної музики, музичний рецензент газети "Киевские ведомости" (1913–1914), автор ряду камерно-інструментальних і симфонічних творів: симфонічної картини "Прометей" (1908), поеми "Тріумфальна хода Юлія Цезаря" (1910), фортепіанного дуету "Orientalein in modo di marcia" (1909). "Української сюїти" (1911), присвяченої пам’яті харківського диригента Ф. Кучери. Серед музикознавчих праць – "Симфонії Бетховена". – Київ, 1913.

Джерело:

Інформація надана Алою Литвиненко

История факультета филологии и журналистики (к 95-летию основания) - ПГУ им. В. Г. Короленко. Полтава, 2009. – 62 с.

Фото 1912 р. з архіву Анни Володимирівни Оголевець

 

Анна Оголевець

ВОЛОДИМИР СТЕПАНОВИЧ ОГОЛЕВЕЦЬ¹

Володимир Степанович Оголевець, філолог, юрист, музикознавець, композитор, – один із тих діячів нашої культури, хто служив їй усе життя і чиє ім'я на багато років було пущене в непам'ять.

¹ Передрук публікації: А. В. Оголевець. Володимир Степанович Оголевець // Історія Полтавського педагогічного інституту в особах: Матеріали конференції, присвяченої 80-річному ювілеєві інституту. – Полтава, 1995. – С. 130 – 136.

Народився він у Полтаві в 1884 р., 21 травня (за старим стилем). Батько його, Степан Якович, податковий інспектор, що належав до демократичних кіл полтавської інтелігенції², входив у найближче оточення В. Г. Короленка і мав дружні стосунки також із Г. Г. Мясоєдовим. Дітей (їх було семеро, Володимир – старший) Степан Якович і його дружина Анна Василівна виховували на гуманістичних традиціях, у дусі поваги до народу, до загальнолюдських цінностей, до праці, прищеплювали їм любов до мистецтва. Володимир Степанович, наприклад, навчаючись у гімназії, упродовж чотирьох років, з 1898 по 1902 р., брав уроки фортепіанної гри в композитора Л. Л. Лісовського й постійно відвідував не тільки всі концерти симфонічного оркестру Д. В. Ахшарумова, але й усі його репетиції.

² Див. про нього: Викторов С. О. Семидесятник С. Я. Оголевец//Вопросы истории. – 1968. – № 1. – С. 211 – 213.

У 1902 р., закінчивши гімназію, Володимир Степанович вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира. Одержавши в 1907 р. диплом першого ступеня, він був залишений при університеті для підготовки до професорського звання, але до роботи його, як неблагонадійного, не допустили, бо в час навчання брав участь у студентському русі. Тому він почав учителювати в середніх навчальних закладах Києва (1907 – 1908 рр.), а потім Полтави (1908 – 1912 рр.) – викладав латинську мову й російську словесність. Характерна деталь: значна частина одержуваної ним платні йшла до сімейного бюджету, і молодші брати й сестри, що здобували освіту на його кошти, любовно називали його своїм другим батьком.

Це були роки творчого злету: на них припадає інтенсивна просвітницька діяльність, напружена праця композитора й диригента і плідна наукова робота філолога й музикознавця. Так, він був одним із ініціаторів і організаторів Полтавського товариства аматорів камерної музики (існувало в 1909 – 1911 рр.); брав активну участь як лектор у музичних вечорах і концертах, присвячених Бетховену, Веберу, Мендельсону, Римському-Корсакову, Чайковському; виступав з лекціями не лише на музикознавчі, а й на літературознавчі теми й зарекомендував себе як серйозний дослідник і блискучий оратор (до речі, саме він започаткував у Полтаві читання лекцій перед концертами). Особливо слід відзначити промову, виголошену на міському ювілейному вечорі на честь сторіччя від дня народження М. В. Гоголя (1909 р.). Не зайва річ нагадати, що половина збору з цього вечора пішла у фонд на спорудження пам'ятника письменникові в Полтаві.

Володимир Степанович спробував свої сили і в композиції. Його симфонічні твори – музична картина "Прометей" (1908 р.), "Тріумфальна хода Юлія Цезаря" (із сюїти "Юлій Цезар", 1910 р.), "Колядка" (1910 р.), "Українська сюїта" (1911 р.) неодноразово виконувалися в Полтаві, Харкові та Катеринославі (нині Дніпропетровськ), часто під керуванням автора. Фінал "Української сюїти" в травні 1908 р. увійшов до програми концерту оркестру Д. В. Ахшарумова.

Щодо наукових інтересів В.С.Оголевця, то на той час вони зосередилися на великих витворах людського духу: філолога зацікавило "Слово о полку Ігоревім", а увагу музикознавця привернули симфонії Бетховена. У 1910 р. в Полтаві вийшла друком книжечка: Владимир Оголевец. "Слово о полку Игореве": Руководство для учащихся и для самообразования. У ній автор, спираючись на новітні досягнення філологічної науки, пояснює "темні місця" в "Слові" й водночас пропонує в ряді випадків власні тлумачення, аргументовані й переконливі. Це видання, як і наступне (1913 р.), було рекомендоване Міністерством народної освіти як посібник для середніх навчальних закладів.

Книжка "Симфонии Бетховена: популярно-критический очерк" (Київ, 1913) також становить нове слово в науці. Ця робота Оголевця ввійшла в 1927 р. в "Краткий библиографический указатель важнейшей литературы о Бетховене" (див.: Музыка и революция. – 1927. – № 3. – с. 42).

У 1912 р. В. С. Оголевець вступає до Київського університету на юридичний факультет, але не зраджує своїх уподобань: він бере активну участь у музичному житті (протягом кількох місяців за підписом "В. О." і "Консерватор" друкує в київських "Последних новостях" 26 музикознавчих рецензій, серед них відгуки на виступи таких виконавців, як С. Рахманінов, С. Кусевицький, Я. Хейфец, Пабло Казальс); створює підручник "Грамматика русского языка" у двох частинах ("Этимология" й "Синтаксис"), що виходять у 1914 й 1915 рр. В основу "Грамматики" автор поклав власну лінгвістичну концепцію, що відповідала стану тодішньої мовознавчої науки. Заслуговує на увагу відбір теоретичного й ілюстративного матеріалу, метод викладу й логічність, чіткість, гранична простота формулювань. "Грамматика" одразу була рекомендована як посібник для середніх навчальних закладів.

У 1915 році університет евакуювався до Саратова, а Володимир Степанович повернувся до Полтави й восени склав екстерном випускні екзамени в Харкові, здобувши кваліфікацію кандидата на судові посади. Протягом 1915 – 1927 рр. працював у Полтаві як юрист у різних державних і кооперативних установах. Значною подією в його житті стало відрядження до Петрограда, в апарат Надзвичайної слідчої комісії у справах царських міністрів (квітень – вересень 1917 р.).

До педагогічної роботи повернувся в 1927 році – став викладати історію музики в музичній школі, а у вересні 1929 р. пов'язав свою долю з Полтавським педагогічним інститутом, де вів курси історії російської та західноєвропейської літератури. У 1933 – 1935 роках керував роботою аспірантів; у 1935 р. був призначений на посаду завідувача кафедри російської літератури; у 1936 році за друковані праці державною кваліфікаційною комісією при Наркомосі УРСР йому було надане звання доцента літературознавства. За цим сухим переліком фактів стоїть багаторічна виснажлива праця (мав щодня 8-10 академічних годин). Вихідні дні траплялися не часто – доводилося читати чимало публічних лекцій, переважно з історії літератури: він був знаною й шанованою в місті людиною, лекції його користувалися популярністю, і його охоче запрошували в різні установи, інколи й районні. На музикознавчі, теми лекцій ставало все менше – музичне життя в Полтаві занепадало (іноді проводив музичні вечори в інституті, розповідь завжди ілюстрував грою на фортепіано). Працював практично без відпустки – треба було влітку підробляти на заочному відділі, бо достатки сім'ї були більш ніж скромні (1925 р. одружився з Міною Львівною Шейнберг, підростали дві дочки).

Ті, хто в нього вчився (наприклад, Т. В. Шеффер, кандидат мистецтвознавства; М. А. Фісун, хоровий диригент, засновник музею "Музична Полтавщина"; Ю. Ходосов, заслужений учитель УРСР; В.О. Сухомлинський), згадують його як природженого педагога, майстра своєї справи, що приваблював аудиторію глибокими, енциклопедичними знаннями, логічністю й стрункістю викладу, точністю й образністю бездоганної літературної мови, мав незаперечний авторитет серед студентів і колег і був для них взірцем людяності й вимогливості до себе та до інших. Непримиренний ворог шпаргалки й зубріння, він високо ставив самостійність думки й наполегливу працю, в оцінюванні знань і навичок користувався принципом "сумнів – на користь учня" (дотримуватися цього принципу не завадило б і сучасним освітянам) і щиро радів з успіхів своїх вихованців.

Йому була притаманна виняткова сила духу, і удари долі він зустрічав мужньо, а їх йому випало чимало: утрата зору (у 1933 р. осліп на праве око – катаракта; у 1939 р. сліпота вразила ліве око, довелося, готуючись до занять, вдаватися до читців. Тільки перед самою війною в цьому оці з'явився просвіт, і хоч гострота зору дорівнювала всього кільком сотим процента, почав читати сам за допомогою потужних окулярів); тяжка хвороба й передчасна смерть дружини (у 1937 році залишився вдівцем із двома дочками-підлітками); хвороба вісімдесятирічної матері (параліч), її смерть у жовтні 1943 р.; в окупаційні часи – бідування й постійна загроза життю дітей (дружина була єврейкою, і все місто це знало); утиски й дискримінація після визволення Полтави (з жовтня 1943 р. по березень 1947 р. працював в інституті. У січні 1947 р. "за власним бажанням" був увільнений від обов'язків завідувача кафедри; 20 березня наказом по інституту був "відряджений у розпорядження Міністерства освіти", а менше ніж через рік, у 1948 р., був змушений залишити й викладання в музичній школі та вийти на пенсію).

Усі спроби поновитися на роботі виявилися марними, хоч йому нічого й не інкримінували: його співчутливо вислуховували й обіцяли посприяти в майбутньому, а зараз, мовляв, місць немає ...

Двадцять два довгих роки провів він майже у вакуумі (помер у Полтаві після важкої хвороби 12 липня 1970 р.). Але не занепав духом: багато читав, переважно німецькою мовою, грав на роялі, слухав музику в грамзапису (зібрав цікаву фонотеку). Його ерудиція й пам'ять стали в пригоді багатьом, хто звертався до нього в історико-краєзнавчих питаннях. Зокрема, він написав спогади про Д. В. Ахшарумова й віддав їх у розпорядження Л. С.Кауфмана, який працював над книжкою про цього диригента – до речі, ідея її створення належить Володимиру Степановичу – він звернувся з нею до композитора Л. Ревуцького й запропонував майбутньому авторові свої послуги); для викладача музичного училища К. Л. Данилової склав "Фактичні дані про музичне життя в Полтаві" Саме свідчення Володимира Степановича стало вирішальним в ідентифікації всесвітньо відомого вченого Ю.В.Кондратюка з колишнім учнем Полтавської гімназії О. І. Шаргеєм.

У 50-ті роки подав до збірника "В. Г.Короленко в воспоминаниях современников" свої спогади, але, незважаючи на схвальний відзив Софії Володимирівни, дочки письменника, їх туди не включили (надруковані посмертно³).

³ Див.: Отчий край: Історико-літературний збірник. – Вип. 4. – К., 1990. – С.96 – 100.

Цю невдачу, як і всі інші, сприйняв по-філософськи.

Усе життя був вірним своїм принципам, завжди обстоював справедливість, свідомо ризикуючи своїм благополуччям і навіть життям. Так, у 1910-ті роки, бувши вчителем гімназії, проголосував проти виключення учня з "вовчим білетом" і через те був змушений залишити свою посаду; у 20-ті роки взявся захищати на політичному процесі священика Зеленцова й добився його виправдання; у 40-ві роки, перед самою війною, надав притулок однокласниці старшої дочки, Ірині Аракелян, батьки якої були репресовані... До нього йшли зі своїм горем, і він завжди допомагав – порадою, грішми, "позичаючи" їх на невизначений час (а в самого було не густо), – ділився чим міг.

Жив по совісті й таким залишився в пам'яті тих, хто його знав. Ось як про нього згадує його молодший друг, визнаний лідер української школи поетичного перекладу Г. П. Кочур:

"Яке враження робив Володимир Степанович? Колись, іще в дореволюційні часи, існувало таке поняття – "русский интеллигент" У це поняття входили такі властивості, як абсолютна порядність, безумовна освіченість, високий культурний рівень, близькість до простого народу, розуміння його потреб та інтересів. Усіма цими властивостями був наділений Володимир Степанович" І далі: "Вважаю, що мені пощастило, – я знав неординарну людину, яскраву особистість" Так, він дійсно був неординарною людиною – Людиною у високому розумінні цього слова.

Друковані праці В. С. Оголевця:

1. "Слово о полку Ігореве": Руководство для учащихся и самообразования. – Полтава, 1910.

2. Симфонии Бетховена: Популярно-критический очерк. – К., 1913.

3. К вопросу о древнерусской торговле (Историческая справка) // Юбилейный сборник историко-этнографического кружка при Университете Св. Владимира. – К., 1914. – С. 309 – 316.

4. Грамматика русского языка. – Ч 1. Этимология. – Петроград; Киев, 1914.

5. Грамматика русского языка. – Ч. П. Синтаксис. – Петроград; Киев, 1915.

6. Оголевець Володимир. В.Г. Короленко: Сторінки спогадів // Отчий край: Історико-літературний збірник. – Вип. 4. – К., 1990. – С. 96 -100.

Про В. С. Оголевця див.:

1. Бернандт Г. Б., Ямпольский И. М. Кто писал о музыке: Био-библиографический словарь музыкальных критиков и лиц, писавших о музыке в дореволюционной России и СССР: В 4 т. – Т. П. – М.: Сов. композитор, 1974. – С. 253.

2. Грицюк Н. Федір Миколайович Попадич. – К.: Муз. Україна, 1987. – С. 7, 8, 98.

3. Кауфман Л.С.Дмитро Володимирович Ахшарумов: Визначний музичний просвітитель. – К.: Муз. Україна, 1971. – С. З, 20, 24, 76.

4. Ротач П. Рояль Алоїза Єдлічки // Наше слово. – 1966. – № 2. – С. 16.

1. Володимир Степанович Оголевець з дружиною Міною Львівною (1925 р.)

 

2. Володимир Степанович Оголевець з доньками Анною та Інною (1938 р.).

 

3. Володимир Степанович Оголевець з молодими друзями (1960 р.).

 

4. Володимир Степанович Оголевець за письмовим столом (1960 р.).

 

5. Анна Володимирівна – донька В.С.Оголевця (1967 р.).

 

6. Володимир Степанович Оголевець (кінець 1960-х рр.)

 

Микола Пойдеменко. Автограф вірша,
присвяченого Вчителеві - В. С. Оголевцю.

 

ПРОГРАМКИ КОНЦЕРТНИХ ТА ЛЕКТОРСЬКИХ ВИСТУПІВ
ВОЛОДИМИРА СТЕПАНОВИЧА ОГОЛЕВЦЯ

Програмка 1

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Анна Володимирівна Оголевець (1964 р.)

Джерело:

Додаток 8 до другого півтому книжки "Основи гармонічної мови" О. Оголевця // Полтава, "Полтавський літератор", 2006

Фотографії – з архіву А. В. Оголевець.