Три недели в гетманском правительстве Украины

Володимир Леонтович. Три тижні в гетьманському уряді України

Публікується за виданням: Леонтович, Володимир Миколайович. Зібрання творів [Текст] : в 4-х томах / В. М. Леонтович. - К. : Сфера. - (Б-ка газети "Рада"). Т. 3 : Повість. Спогади. - 2004. - 356 с. Стор. 212-218.

Опубліковано у форматі .djvu на сайті Libruk. Українська електронна бібліотека.

Перша публікація: «Неділя», ч. 25, 29.06.1930, Львів.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов.

212

ТРИ ТИЖНІ В ГЕТЬМАНСЬКОМУ УРЯДІ УКРАЇНИ
Уривок спогадів

За півгодини після нашої розмови з С. Шеметом та В. Винниченком прислано по мене автомобіль з листом від нашого прем'єра Федора Андрієвича Лизогуба. Він прохав мене прибути до нього у важливій справі. З Лизогубом були ми знайомі віддавна, хоч тоді ще не близько. Впродовж кількох трьохріч був він предсідником полтавської губерніяльної земської управи, а я губерніяльним гласним. Діставши запрошення, я не відмовився і зараз же поїхав до нього. Розмова не була довга. Діставши від мене згоду прийняти становище міністра земельних справ, Лизогуб підкреслив, що моїм головним завданням має бути вироблення проекту аграрної реформи та переведення в життя тих земельних законів, які будуть ухвалені. Крім того, раз на тиждень треба було складати доклад про важніші справи міністерства гетьманові, а в міру потреби також і прем'єрові. Урядування мав я перебрати від попереднього міністра п. Колокольцова, який мешкав тоді поки що при міністерстві, де було до розпорядження міністра невеличке помешкання (здається, три кімнати). Насамкінець сказав мені Лизогуб, що мушу сфотографуватися для спеціяльного посвідчення, без якого варта не впустить мене до гетьманського будинку.

(Справді, ще на деякому віддаленні від згаданого будинку вулиця була перегороджена канатом і перепустки переглядали якісь добродії у цивільному вбранні, які і провели мене потім до палати. Таку охорону довелося зарядити через те, що саме в той час викрито кілька заколотів проти гетьмана; на початку ж гетьманства вступ до будинку був цілком вільний.)

Третій віце-міністер і Колокольцов

Тоді у міністерстві земельних справ було двох товаришів міністра, (віце-міністрів). Ці становища займали тоді пп. Брунст та Бурлаков. Тому, однак, що обох їх я тоді ще не знав, а не вважав можливим усувати їх безпідставно, то й зажадав, щоб утворено ще третю посаду товариша міністра, на яку міг би я покликати когось мені відомого. На моє домагання погодилися, і я запропонував становище третього віце-міністра п. Мацієвичеві, а коли він несподівано відмовився, повторив я цю пропозицію Іванові Гр. Чернишові, що був тоді віце-міністром харчових справ, але чомусь волів працювати у земельному міністерстві. Моїм ближчим, особистим знайомим він також не був, але я знав досить багато про його ділову роботу, знав, що він, хоч москаль, дуже сим-

213

патизує українському рухові, любить Україну, а особисто на мене робив приємне враження.

Коли я приїхав з візитою до мойого попередника п. Колокольцова, він, здалося мені, виглядав як людина, що втратила віру в можливість зробити те, що вважала б потрібним, або як людина, заклопотана якимись своїми справами. На мої запитання про справи міністерства, особливо ж на запитання про підготовку земельної реформи, він відповідав коротко та з неохотою: «Ви там побачите, що зроблено, акти до цеї справи окремо зложені». Думаю ще нині, що Колокольцов не ставився прихильно до аграрної реформи в такій мірі, щоби могти себе примусити щось в тім напрямі робити, хоча б і для заспокоєння краю. Запроектовані ним Закони для вирівнення заплутаних революційними подіями господарських відносин виявляли знання сільського життя та потреб хліборобства, але в напрямі розв'язання земельного питання він перевів лише один закон, яким заборонялася купівля в одні руки більше ніж 25 десятин. Поза цим в паперах міністерства я не знайшов нічого, що вказувало б на підготовку земельної реформи, або хоч би на те, що збиралося матеріяли, відбувалося засідання тощо.

В два чи три дні після перебрання мною міністерства мою увагу немило вразило і здивувало те, що біля дверей мойого кабінету стоїть військова варта. Я спитав, що це означає, і мені відповіли, що це охорона, яку заведено на жадання мойого попередника. Очевидно, що цю варту я попросив негайно зняти.

Гетьман бажав реформи

У першій моїй розмові з гетьманом, він, подібно як і Лизогуб, рішуче підкреслив, що найголовнішим моїм завданням буде виготовлення проекту земельної реформи. Від неї сподівалися вони заспокоєння селянства та можливости провадити далі роботу над збудуванням та зміцненням держави. Гетьман часто розпитував, як йде ця робота та вимагав скорішого її закінчення.

Завдання було тяжке, бо доводилося мені починати з самого початку. В першу чергу засновано комісію, що мала виробити загальні основи реформи. Це було конечне, бо саме в цьому питанні погляди суспільности найбільше перехрещувалися. Аграрна реформа була, як звичайно, джерелом конфлікту інтересів усіх верств усієї людности, вона ж була головною зброєю агітації партій, ворожих урядові.

Гетьман обстоював рішуче конечність переведення земельної реформи, необхідність її визнавала й більшість міністрів, але виконати її згідно з якимсь з тих програм, які висували тоді українські ліві партії, було неможливо. Це було б до тла зруйнувало господарство країни, як хлібороб-

214

ство, так і промисловість, а разом з цим і державні фінанси, не кажучи вже про те, що викликало б ворожнечу проти уряду та держави серед заможнішої, отже (беручи загально) більше енергійної та культурної частини нації. Треба було знайти якийсь компроміс і такі способи переведення реформи, щоб вони якомога менше пошкодили господарському розвитку краю.

Саме з тих, вищезгаданих причин в комісію й не покликано представників з крайніх (правих чи лівих) напрямків, але обмежилося переважно до представників більш-менш середніх напрямків, людей науки та досвідчених практиків, які мали обміркувати можливий розмір та способи переведення реформи. Комісія збиралася сливе щоденно і за короткий час виробила перші загальні основи реформи, які мали піти в приспішеному темпі під розгляд Ради Міністрів, а на випадок затвердження їх Радою прийшла б черга на злагодження певного тексту закону.

До розглянення цього проекту в Раді Міністрів, однак, не дійшло. Уряд п. Лизогуба досить негайно мусів уступити, а далі події пішли вже прискореним кроком. Все ж таки гетьман, не чекаючи на розгляд проекту Радою, виявив свою згоду на нього, підписавши його по моїм докладі, і він був оголошений у часописах.

В канцелярії і дома

Крім цього, першорядної ваги законопроекту, в міністерстві полагоджено багато менш важливих справ. Старі закони та розпорядження російської держави були пристосовані більше до умов та потреб Московщини та до старого складу життя, їх доводилося переглядати. За революційні часи багато установ, залежних від міністерства, підупало та зруйнувалося, урядовці позмінялися. З усіх кінців України надходили прохання, запитання, приїздили урядовці за своїми потребами та за наказами. Дожидаючи значних змін в земельних відносинах, представники доменів ріжних приватних та суспільних земельних власностей, громад, товариств приїздили хто заявити свої бажання, хто дізнатися, що має бути, і в почекальні міністерства щодня збиралася сила людей: землевласників, селян, урядовців. Усі допоминалися розмови з міністром; дехто приходив і до мене додому в ті дві-три години на день, які тільки і залишалися у мене вільні від службових обов'язків. Всі ті розмови забирали дуже багато часу, але ухилятися від них я вважав неможливим, розуміючи, що близький зв'язок з населенням та приступність влади — це найкращі дані для збудження симпатії до молодої української держави. Можливо, що така тактика забирала мені більше часу, ніж треба, бо ж я й не мав практики в урядуванні, але, приїздячи до міністерства о

215

9-й годині ранку, я сливе ніколи не повертався додому раніше, як у 5-6-й годині ввечері, а в 8-й годині вечора треба було йти на зібрання Ради Міністрів до гетьманського будинку.

Засідання Ради Міністрів кінчалися звичайно далеко поза північ, а часом затягалися й до ранку. Ясно, шо супроти цього міністри були постійно переобтяжені роботою, не мали часу ні переглянути часописів, ні поінформуватися про те, що діється в інших ділянках життя, що не входили в обсяг діянь їхнього міністерства. Ця неосвідомленість, зарівно як і перевтома, мусіли погано відбиватися на їхній праці в міністерстві, а тим паче на їхній законодатній діяльности, до якої були примушені через відсутність окремого законодатного органу, парляменту.

Праця міністрів і склад уряду

Отже, законодатним органом була поневолі Рада Міністрів, очевидно, тільки тимчасово, до скликання Сейму, що мало послідувати щойно після внутрішнього замирення. Засідання Ради Міністрів відбувалися у гетьманському будинку, на який вибрано палату київських генерал-губернаторів. На зібраннях головував прем'єр, а на випадок його відсутности хтось з інших міністрів по призначенню гетьмана. Так, коли п. Лизогуб виїхав для переговорів з представниками Антанти, головував п. Ржепецький.

Гетьман не раз брав участь в засіданнях Ради, крім цього, часто приходив під час перерви поговорити з міністрами про справи, що обговорювалися або мали обговорюватися. За той недовгий час, що мені відомий, він двічі виїздив з Київа — раз для побачення з отаманом Донського Війська, вдруге — в Німеччину, для побачення з цісарем Вільгельмом II.

Під той час, коли я був в міністерстві, склад кабінету був такий: Прем'єр-міністр — Ф. Лизогуб, Міністр закордонних справ — Д. Дорошенко, Заступаючий міністра внутрішніх справ — В. Рейнбот, Військовий міністр — О. Рогоза, Міністр фінансів — А. Ржепецький, Міністр торгівлі — С. Меринг, Міністр культів — О. Лотоцький, Міністр харчових справ — С. Гербель, Міністр освіти — П. Стебницький, Міністр юстиції — А. Вязлов, Міністр праці — М. Славінський, Міністр шляхів — Б. Бутенко, Міністр здоров'я — Ю. Любінський, Міністр земельних справ — В. Леонтович. З їх числа п. Д. Дорошенко ввесь той час був у подорожі до Німеччини і його заступав віце-міністр О. Палтов.

Міністри: пп. Стебницький, Славінський, Лотоцький, Вязлов та Леонтович були покликані щойно після угоди гетьмана з Національним Союзом. Тому що і раніше, як і після угоди, Національний Союз гостро виступав проти уряду, а частина членів Союзу голосно підготовляла протигетьманське повстання, то й не диво, що старі міністри, які були

216

в складі міністерства ще з-перед угоди, зустріли своїх нових товаришів з деяким недовір'ям. Я мав таке враження, що не про всі найважніші справи говорилося вичерпуюче на Раді Міністрів, особливо виминано теми з обсягу міжнароднього становища України; от хоч би згадати про становище центральних держав, взаємини з Донським Військом і т. д. Такі справи обговорювалося осібно, і старі міністри, що були від початку в кабінеті Лизогуба, діставали зокрема додаткові пояснення в тих справах. Це видалося мені зрозумілим, з огляду на поведінку Національного Союзу, але все ж таки неповна освідомленість частини міністрів, що були одночасно і членами законодатнього органу, була, безперечно, ненормальним явищем і не могла не відбиватися погано на їхній праці як в міністерстві, так і в Раді Міністрів.

З другого боку, так само не було довір'я і в більшости нових міністрів до старих, тим більше, що в українських колах все говорилося про ретроградність та національну нещирість гетьманського уряду та й самого гетьмана. Це спричинило, що нові міністри, особливо на початку свойого урядування, почували себе неначе протиставленими старим, та вважали своїм обов'язком голосувати у всіх справах солідарно, хоч би в дечому й не годилися між собою.

Все ж таки думаю, що за спільною роботою, якщо б вона тривала довший час, те обопільне недовір'я мусіло б врешті зникнути. Пригадую такий випадок, спричинений вищезгаданим недовір'ям, що скінчився голосуванням, за яке мені особисто і досі соромно. Військовий міністр п. Рогоза прохав додаткового кредиту на побільшення військової оборони. Мабуть, через те, що більшість українських націоналістів, не довіряючи урядові, боялися, що він поверне військову силу на поборення самостійництва України, наша група голосувала проти. Під натиском поширених тоді хибних думок про конечність солідарности і я подав голос проти цього кредиту, хоч і визнавав це помилкою. Тому що і міністри Бутенко та Любінський завжди підтримували нашу групу, а когось з решти міністрів не було, домагання міністра Рогози відкинено. На мою думку, це було неправильно, бо викликало в Раді замішання та відчувалося сильне напруження взаємин. Думаю, що старі міністри вбачали в нашому голосуванні ствердження чуток, мовляв, Національний Союз підготовлює повстання, хоч на ділі не було тут ніякого зв'язку. Зараз після нашої опозиційної заяви заряджено перерву, а пп. Лизогуб, Рогоза та Ржепецький почали доводити нам нашу помилку. Крім цього, когось з-поміж нас запросили на розмову з гетьманом, але й без цього наша група скоро схаменулася і відчула, що зробила помилку. По малому часі, на тому-таки засіданні поставлено справу вдруге під голосування, і цим разом кредит признано одноголосно.

217

Національне обличчя нашого кабінету

Серед міністрів (за виїмком пп. Гербеля та Рейнбота) ніхто не робив на мені особисто вражіння ні ретрограда (якщо не вважати ретроградністю невизнання соціялістичних поглядів), ні ворога української самостійности. (Не маю певного вражіння щодо п. Меринга, бо він часто пропускав засідання Ради і ніколи не висловлювався.)

Правда, усі старі міністри, за виїмком, мабуть, п. Дорошенка, промовляли на засіданнях російською мовою (наша група зразу почала промовляти по-українськи, а за нашим прикладом перейшли на українську мову і пп. Бутенко та Любінський), але в цьому не можна було, на мою думку, вбачати вияву протиукраїнських настроїв. Просто, по умовах свого попереднього життя, вони могли свобідно провадити українською мовою тільки щоденну обивательську розмову, але ніколи не мали нагоди говорити, отже і не вміли виразно висловити свою думку про державні або урядові справи по-українському.

Однак поза тим тверджу, що п. Лизогуб був свідомим і явним українським патріотом, любив Україну, український побут та українську культуру і ще як земський діяч багато зробив для її піднесення та розвитку, а яко міністр свідомо працював для зміцнення української державности. Признаюся, що не знаю, як би ставився до української державности п. Ржепецький, якби на Московщині не було тоді більшовиків, але в тодішніх умовах він твердо обстоював ідею самостійности і совісно та вміло керував українськими фінансами. Приблизно те саме треба сказати і про міністра Рогозу. Міністри Бутенко та Любінський завжди підтримували нашу групу. Що ж до Д. Дорошенка, нема чого й доводити, він був давній та відомий український діяч.

Щодо політичного напряму група старих міністрів не була однодумною. Пп. Гербель та Рейнбот були з-поміж них найправіші. Ця суперечність поглядів виразно виявилася при такій нагоді. На одному з засідань віце-міністр внутрішніх справ п. Варун-Секрет викладав Раді вироблений міністерством внутрішніх справ проект закону місцевої адміністрації. Цей проект передбачував для адміністрації дуже широкі права, узалежнюючи від неї громадянство до тої міри, що годі було й говорити про конституційну демократію. В ті часи внутрішньої ворохобні, хуліганства та більшевицьких настроїв, обмеження прав особи та поширення уповноважень адміністрації були, щоправда, до деякої міри необхідні, але проект був зредагований так, що весь тягар цих обмежень лягав на саме селянство, майже не торкаючись інших верств.

На цю обставину чомусь ніхто з присутніх не звернув тоді своєї уваги, а що по вислуханню проекту не було ніяких заперечень, можна було сподіватися його ухвалення. Тому я, хоч і дуже не люблю промовляти

218

публічно, примусив себе взяти слово та, зазначивши вкоротці згадану хибу проекту, заявився проти нього. При тій нагоді, підкреслив я, що коли для порятунку рідного краю ми й повинні погодитися на обмеження прав, то все ж таки ті обмеження мусять терпіти усі, і ми не сміємо обмежувати права самих селян, не обмежуючи і своїх. В противному випадку можемо викликати слушний закид, мовляв, творимо привілейований стан. Такий закон, річ ясна, впливав би не на заспокоєння, а на ще більше заворушення. Моє становище з місця підтримав прем'єр Лизогуб, заявивши, що цілком зі мною погоджується, а при голосуванні проект відкинуто усіми голосами крім двох. Його відіслано до міністерства з наказом поробити відповідні зміни. Цей випадок також доводить, що з часом співпраця нових та старих міністрів могла б наладнатися, але соціялістична більшість Національного Союзу хотіла від нас не роботи, а демонстрацій в Раді Міністрів та ще більшого загострення відношень до уряду і, лагодячись до повстання, позбавляла нас довір'я решти уряду і самого гетьмана.

«Неділя», ч. 25, 29.06.1930, Львів