История Полтавы

Взгляд на украинскую словесность

• 

Подробности

Просмотров: 3724

Пантелеймон Куліш. Взгляд на украинскую словесность.

Подається за виданням: Куліш П. Переднє слово до громади. Погляд на українську словесність. — В кн.: Хата. 1860, Издав П. А. Куліш. Пб., [1860], с. VII—XXII.

Негативна оцінка «Енеїди» І. П. Котляревського, с. VIII, XVII—XVIII. Відзив М. Максимовича на ці оцінки навів В. Науменко у статті "К пятидесятилетию со дня смерти Ивана Петровича Котляревского". — «Киевская старина», 1888, т. 23, кн. 11, с. 374—394., див. № 369.

Джерело: Електронна бібліотека "Україніка".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов. Публікується без змін.

Куліш П. Погляд на українську словесність — VII

ПЕРЕДНЄ СЛОВО ДО ГРОМАДИ.

ПОГЛЯД НА УКРАЇНСЬКУ СЛОВЕСНОСТЬ.

Дивне отсе в насъ діло, панове громадо, наша словесность Українська! Не було, не було іі тогді, якъ наши дуки великимъ коштомь громадськимь академиі да школи споряжали, и до Німцівъ дітей у науку посилали, и саму Німоту до себе великими грішми підіймали, а теперь — ось тобі на! усе не до смаку, що в насъ починаючи ажъ одъ Нестора, понаписувано: треба акусь иншу мову и инший духъ у книжках появити. Уже ж, здаетця, наши за-Есманські сусіде й геть-то вибились исъ-підъ Німецькоі опеки: почали по-своёму думати и до свого народнёго смаку въ книжкахъ вертатись... Здаетця, нам би тілько йти за ними слідомъ, и одну литературу гуртомъ создавати. Hі, намъ чогось иншого заманулось, и вже не десять и не двадцать років Украіна на свою самостайню словесность почуваетця. Охотнійше почали наши хлопята слухати

Куліш П. Погляд на українську словесність — VIII

бурлацьке юродство Котляревського, аніжъ чепуркувату Кармзинщину. Якъ же появивъ Квітка на світа свою Марусю, то вже хиба щирі паненята — такі, що й няньки въ нихъ були Німкені — одъ неї одвертались. Що вже тамъ ні друковано по столицяхъ — нічимъ такъ нашому брату не догожено. Те ми читали смакуючи, а Марусю — плачучи; такъ тутъ уже хоть и не кажи, що намъ ріднійше. Найбільшъ ми вподобали зъ сусіднёі словесности Пушкина, и таки — нігде правди діти — повпивались були ёго поэзіею, наче тимъ старосвітськимъ медомъ, що пъяне чоло ёго величають. Затягъ вінъ силоміць насъ на бучний бенкетъ до себе. А тутъ ище й землякъ нашъ Гоголь почастувавъ нашу громаду гарнимъ, да ще й заправленимъ по-нашому, спотикачемъ; то здалось намъ, що вже й до-дому съ того бенкету не втрапимо. Якъ же гукнувъ свою пісню Шевченко да вивівъ насъ у степъ, да провівь скрізь по-надъ Дніпромъ ажъ до Лиману, то де той и хміль у насъ подівся! Протверезивъ насъ рідний кобзарь, наче въ вишневому садку по росі покачавъ, и вже съ того часу иншимъ смакомъ намъ у словесності запахло. Гарні, да ще й Боже, які гарні, стихи, поэми й повісті Пушкинъ понаписувавъ! На-віки добрі картини й нашъ Гоголь понамалёвувавъ. Нехай воно й буде собі по кінець світу до любоі вподоби кожному, хто розуміе всяку красу и правду, якою бъ іі мо-

Куліш П. Погляд на українську словесність — IX

вою ні вимовлено. Нехай читають Пушкина и Гоголя наши земляки, нарівні зъ Байрономъ, Шиллеромъ и Мицкевичемъ. Ми й сами всёого того доволі поначитувались и вже сказати, що насмакувалися. Тілько жъ бо у гостяхъ, кажуть, добре, а дома ще лучче. Побенкетувавши на тому пишному чужоземнёму бенкеті, рвемося ми теперъ, мов изъ неволі, у рідні села, степи й луги. Тамъ намъ любо, тамъ намъ здорово и на серденьку легко!

Роспочав намъ Шевченко довгу и широку, справді вже рідну пісню, — пішла луна по всій Украіні. И не всуе жъ голосъ ёго по-надъ Дніпром-славутомъ розлягався: ось уже й на ёго віку почали озиватись голосниі речи не с того, то зъ иншого кінця рідного краю. Не всуе й старий дядько Квітка виявивъ намъ нашихъ селянъ по-братерські. Придившись ёго поглядом до людей простих ближче, постерегли наши писателі велику глибиню сёго жерела несчерпаного, и беруть и беруть зъ ёго високі, величні, або розкошні, якъ садова квітка, типи народні. Не всяке, правда, й памятае, хто знайшовъ, хто прокопавъ и оправивъ віковічню криницю, а про те, живуща вода зъ неі рине и рине. Квітчина память буде свята по-віки поміж нами: він самостайно зрозумівъ серцемъ, що то за диво праведне — наши селяне; вінъ зробивъ те жъ саме для прози, що Шевченко для стиха Украінського: вінъ

Куліш П. Погляд на українську словесність — X

такъ само постерігъ и перенявъ поэзію що-денноі сільскоі мови, якъ Шевченко — поэзію народнёі пісні. Удвохъ вони заправили нашу словесность віковічнёю силою и назнаменували ій правий и далекий путь. Шкода, неоплакана шкода, що рано Квітка покинувъ світ, а ще ранше— свое едине хвалебне діло.... Шевченко остався послі ёго единовладнімъ батькомъ середъ невеличкої семъі ріднихъ писателівъ. Нема нам закону надъ ёго слово, тілько одна народня поэзія для ёго и для всіхъ насъ стоіть за віковічній взіръ, да й народної поэзіі ніхто не зачерпнувъ такъ зъ-глибока, якъ Шевченко. Набравшись изъ-малку всёго, чимъ живе й дише селянинъ, вінъ піднявъ прості хатні розмови до високоі пісні, и разомъ зробивъ зъ нихъ ревну, сердечну лирику и величний эпосъ.

Тому назадъ два годи, зъявився въ насъ писатель, підъ пару Квітці, або й Шевченкові, — не по своімъ, правда, творамъ, а по великимъ надіямъ, которі надъ тими творами въ насъ засияли, — писатель того жъ душевного складу, що й Квітка, тілько що без ёго снаги — широко повість распростирати й одъ гарячих слізъ кидатись у молодий регітъ. Не знарошне вінъ занедбавъ Квітчинъ способъ малювання нашихъ селянъ; ні, вінъ не здолавъ вибитись изъ народнёго оповідання, чи живоі историі життя людського, которе вбачавъ своіми очима, в ёго невеличкі повісті мож-

Куліш П. Погляд на українську словесність — XI

на вважати тілько за эскизи, съ которихъ, підъ щасливу годину поэтичнёго творчества, намалёвана віковічніми віршами Катерина. Геній народній создавъ Шевченка зъ его стихомъ золотоголосимъ. Марко Вовчокъ, зъ своіми оповіданнями, надто близькими до бувальщини, явився ніби на те, щобъ побачили зъ-близька, уже не скрізь Шевченківъ стихъ, або Квітчини поэтичні й сміховинні повісті, що то справді за багатий нашъ геній народній! Печатаючи Народні Оповідання, я додавъ одъ себе до нихъ переднє слово. «Великого стоять сиі оповідання тим», говоривъ я, «що живописують нашихъ селянъ, якъ вони есть передъ нашими очима, — живописують не такь, якъ звикли на нихъ дивитись изверху, а такъ, якъ вони сами на себе дивлятця... Се не видумки на потіху гулящимъ людямъ: се жива этнография, котору зрозумівъ писатель здоровимъ умомъ и гарячим серцем».

Справді Марко Вовчокъ, зобравши поміжъ народомъ первообрази Шеченковихъ Катеринъ и Наймичокъ, ніби тимъ додавъ ёго Кобзареві автономию, що справді нашъ сільский людъ, у своій занедбаній долі, носить у собі, розбитими частинами, той високий поэтичній образъ, которий Шевченко надавъ ёму въ своіхъ поэмахъ.

Дуже тиі помиляютця, що, не бачивши зъ-роду нашого сільського люду, якъ вінъ поводитця поміжъ собою, взя-

Куліш П. Погляд на українську словесність — XII

ли тиі оповідання за якісь поэми зъ народнёі жизні. Ще разъ кажу: «се жива этнография», и підъ тимъ-то поглядомъ мають вони найвищу свою коштовность. «Самъ по собі Марко-Вовчокъ ище не виявивсь», говорив я въ переднёму слові, «а велике ёго діло, яко речника народного, которий говорить не одъ себе. Не своі мислі вінъ объявляэ намъ, якъ Квітка; не своею душею за народъ боліе, якъ Тарасъ: писатель тутъ одступився геть, назадъ свого писання, а въ писанні ёго самъ народъ, лицемъ до лиця, промовляє до насъ словомъ своімъ такою, якъ у вищі свої години промовлявъ піснею».

Ото жъ Шевченко, одинъ Шевченко дознававъ иногді такихъ вищихъ годинъ, и се вже не народній геній помагавъ ёму, а самъ вінъ додававъ орловихъ крилъ народнёму генію. Коли судилося й Марку Вовчкові піднятись на рівню зъ нимъ висоту творчества, то станетця се тілько тогді, якъ эскиза зъ натури не буде въ ёго видно за самостайнімь творчествомъ. Хто въ Шевченковій Катерині, або хоть и въ Марусі Квітчиній, бачить эскизъ, копию зъ людини, котора бъ стояла передъ очима, а не передъ душою поэта? Катерина похожа на живихъ людей — правда, тілько що такихъ Катеринъ на світі тисячи, и ні одна кругомъ на неі не похожа; а Вовчкові Одарки, Сестри й Козачки жили, або и досі живуть, на світі, якъ натурщиці, съ которихъ знявъ собі маляръ портрети для картини. Тимъ-то й остере-

Куліш П. Погляд на українську словесність — XIII

гавъ я своімъ передним словомъ сусідню критику (нашоі ще немає) одъ неумисноі хиби (бо нашъ народъ и его людськость для неї діло нове, або й зовсімъ недовідоме). Здаетця, що більше всіхъ зрозумівъ мене переводчикъ Народніхъ Оповіданій з Украінського, панъ Тургеневъ, бо, вподобавши поетичній духъ и складъ тихъ невеличкихъ повістей якъ найщирше, остерігся додати одъ себе статечний судъ и указати імъ у словесності праведне місто. Переднє словце ёго коротеньке ажъ-надто, и здався шановний переводчикъ на насъ, Украінцівъ, що ми-то іхъ поставили високо.

Панъ Марко Вовчокъ напечатавъ недавно свою Институтку, котору переложивъ по-своёму той же панъ Тургеневъ. Тутъ, здается, ступивъ вінъ дальшъ одъ первихъ оповіданій; а все ще скрізь картину пробиваютця въ ёго натурщики й натурщиці, съ которихъ вінъ посписувавъ собі етюди. Самостайнёго творчества ми ще и въ Институтці не вбачаемо. Геній народній виносить на своіхъ крилахъ фантазію Вовчкову; самъ авторъ не здолавъ и досі пробити нову дорогу народнёму генію, якъ отъ Шевченко. Спасибі ёму, служить вінъ гарно чистимъ смакомъ своімъ народнёму слову и духу. Дай же, Боже, самому ёму колись за ввесь народъ голосне слово сказати: не то щобъ яка гарна людина зъ-міждо народу Вовчковимъ голосомъ до насъ озивалась, — ні, щобъ той голосъ такиі проглаголавъ речи,

Куліш П. Погляд на українську словесність — XIV

на которі ані сама краща истота зъ-міждо селянь и городянъ не споможетця. Такиі речи почули ми одъ нашого кобзаря Українського въ 1846 року, и вони-то зробили его паномъ надъ самимъ геніемъ народнімъ.

У всякого народу бували такі поэти, которі брали найчистіші тони въ народніхъ пісняхъ и балладахъ. Покидавши й старосвітські свої пісні й баллади, слухало все, що живо, іхъ новихъ поэтичніхъ творивъ, слухало, переймало и окривало іхъ имя широкою славою. Отъ міжъ такими талантами несхибно можемо ми указати місце пану Вовчкові за ёго дотихчасові оповідання. Велику робить намъ вінъ підмогу, очищаючи смакъ рідноі мови одъ Польщизни на Волині й Поділлі, одъ Московщини и школярства на Подніпрянщині. Ёго гарні, теплі этюдики зъ натури дають намъ способъ придивитись якъ найближче до народного обличчя. Не разъ, не два натякне намъ панъ Вовчокъ и на глибиню народнёго нашого духу; а все що більшъ одъ ёго осталось намъ жадати, ніжъ вінъ дае намъ. Злинувъ вінъ яснимъ соколомъ зъ-міждо людей починающихъ писати, дойшовъ до межи самостайнёго творчества и — зупинився. По сей бікъ межи стоять такиі люде, якъ Боккачіо у Итальянъ, якъ Гофманъ у Німцівъ, Вашингтон-Ирвингъ у Ангелянъ, — доволі іхъ було на світі; по той бікъ виступають невеличкою громадою такиі мужи, якъ Шекспиръ, Вальтеръ Скоттъ, Шиллеръ, Мицкевичъ,

Куліш П. Погляд на українську словесність — XV

Пушкинъ, Гоголь, Квітка, Шевченко. — Гоголь у Вечорахъ на Хуторі стоявъ у рівні з Маркомъ Вовчкомъ, а далі перерісъ ёго неизмірно. Шевченко въ первихъ балладахъ не пійшовъ вище Вовчковоі Сестри; въ Катерині він піднявсь до Пушкина, яко художникъ, а въ 1846 року — и до Мицкевича, яко поэтъ все-Славянський ⁽¹⁾.

Отожъ, складаючи ціну талантамъ поэтичнімъ, ставимо ми високо Вовчкові оповідання, якъ починъ новому якомусь ділу, а що съ того почину вийде, те ще колись побачимо. Добра приміта отсе, що въ два годи панъ Вовчокъ не появивъ нічого нижшого одъ первихъ своіхъ оповіданій. Може, вінъ почуваетця на щось и геть-то коштовнійше и не хапаетця зъ великимъ діломъ, щобъ якъ найповажнійше ёго совершити. Надії нашоі словесности Украінськоі підростають що-року, бо взялась вона рости не въ теплицяхъ, и лежить передъ нею безкрае плодоносне поле-цілина. Тілько зворуши землю уміючи да посій до-ладу — будуть колись добрі жнива на Вкраїні.

Видаючи сю перву книжку Хати, не за малу річъ ми вважаємо критичній поглядъ на те, що зроблено вже въ нашій словесності и чого маємо ще одъ неі сподіватись. Ні суесловною хвалою не повинні ми своїхъ

⁽¹⁾ Що послі 1846 року написавъ Шевченко, про те ми мовчимо, бо вінъ не випустивъ ні одноі поэми зъ своеі теки, а дрібненькихъ штучокъ ёго подаемо десятокъ на судъ громадський въ нашій Хаті.

Куліш П. Погляд на українську словесність — XVI

писателівъ улещами, ні забувати, чимъ зъ нихъ которий допомігъ ділу громадському; не одні бо великиі таланти, якъ отъ Квітка й Шевченко, задачу нашоі нації виповнять. Не треба такожъ намъ нашою долею зъ-нечевъя величатись. Доля наша красна хиба великою тугою, котора не дае намъ ні на часину про свое безталаннє забути. Не всміхаетця намъ фортунина и въ нашій словесности, не то що. Мало, дуже мало на світі письменнихъ людей, которі бъ наше слово щиро, по-братерські привітали, а ще менше, которі бъ ёго глибинню и самостайню красу зрозуміли. Тимъ воно и йде въ насъ тугимъ поступомъ, бо обертаетця и набірае нової сили въ невеличкій громаді. Ще жъ до того треба ему разомъ и вищого смаку доходити, и тямущихъ людей доволі собі зъеднати, щобъ одъ напасти, якъ то кажуть, не пропасти. Се бо вже давня річъ, що въ світі не безъ ворога, и не родився ще той чоловікъ, щобъ ёму діла ёго не псовано. Українська жъ словесность — діло велике: се — нове слово міжъ народами, которе на те й явилось, щобъ якось инше, не по давнёму, людський розумъ повернути. Якъ же бъ то могло статись, щобъ вона пройшла собі одъ свого сходу до заходу, мовъ тобі сонце но небу? Коли чоловікъ видумає нову яку вертілку, да и то наглузуются зъ ёго люде, поки піймуть віри, що воно не покидька, и навтішаютця вороги, поки вінъ изъ своімъ діломъ пробъетця;

Куліш П. Погляд на українську словесність — XVII

ато жъ мала річъ — нове слово міжъ народами! Де бъ ті й недоумки подівались, що бъ вони въ світї й робили, якъ-би не реготали, не гукали противъ чоловіка мудрячого, або ёму ноги не підставляли! На те вони й родятця, щобъ труднійше яке ні есть на світі праведнє діло зробити. Се неминуча проба всякому могущому духові, чи справді вінъ могущий и безсмертний, чи тілько самъ собі такимъ здаетця. Хто не схибне середъ суесловного іхъ натовпу, не спустить зъ очей своеі целі далекої, не дасть себе загукати й затерти поміжъ іхъ юрбою ярмарковою, той справді чоловікъ міжъ людьми, а не волова голова поміжъ чередою. Такъ же само й до слова. Жива сила — слово; велике ёму діло треба вчинити: повинна жъ ёму й проба бути незгірша.

Якъ появився Котляревський изъ своімъ Енеемъ, усі зареготали щиро, що який-то справді чудний той простий людъ Украінський, одъ которого ми, дякуючи деякимъ старосвітськимъ добродіямъ, одрізнились. Зареготали, й той регітъ бувъ — найстрашнійша проба нашому писаному слову Украінському. То було все одно, якъ родитця дитина середъ пъянйхъ бабъ, да ще и сама повитуха впъетця. Коли видержить бідолашне немовлятко перве безумне привітаннє на Божому світі, то то буде ознака, що вродилось воно собі живуще ажъ-надто. Вже такоі страшної проби навпослі ёму й не трапитця. Тимъ реготомъ надъ Енеидою мало-мало не

Куліш П. Погляд на українську словесність — XVIII

згубили сами земляки свого жъ новонарожденного слова. Такъ велика жъ була въ ёму живая сила, и заразъ вирятувавъ ёго инший поэтъ, Гулакъ, написавши тимъ же складомъ, що и Котляревський, невеличку поэмку: Панъ та Собака. Насміялись тогді иншимъ сміхомъ панове земляки, а де-які, може, трошки й на кутні.... Воно бъ уже ніби й на ладъ навернулось було наше діло; коли жъ судилось лихій долі ще разъ перейти намъ дорогу въ-порожні! Піддурили пана Гулака, тогді ще молодика молодого, де-які людці лукаві-лакеюватиі, — ударивъ объ землю, да й розбивъ вінъ свою бандуру.... Замовкли голосниі струни; почавъ поэтъ нашъ язикомъ грати, да й грае, собі на здоровъе, ажъ и досі, бо есть такиі люде, що й на те діло на наймають. На світі потрібенъ и той, хто будує, и той, хто руйнує; чимъ же потакачъ не робітникъ?

Тимъ часомъ, якъ поглумивсь Гулакъ надъ своімъ даромъ словеснимъ, у ёго сусіда Квітки вже ворушилась у серці Маруся. Навкруги цвенькає дрібноголове панство, кепкують зъ рідної мови, зъ ріднихъ звичаівъ, ще, собі на лихо, похваляють и рідне слово деякі, що ніякимъ иншимъ такого сміху въ беседі не наробишъ: а тутъ у серці въ ёго каплють поэтичні слёзи надъ Марусиною гарною й смутною долею, и виходить вона на Божий миръ красна, якъ та весна, що вже не вернетця. Добре жъ и іі земляки привітали: дя-

Куліш П. Погляд на українську словесність — XIX

кувавъ Квітці не одинъ панъ по-приятельскі, що вінъ скомпонувавъ книжку, понятну для іхь лакеівь. Той чистий сільський кринъ, той високий поэтичній образъ нашої юности ясноі, любячоі, здався імъ, якъ-то кажуть, тривъяльнимъ; бо про Квітку задзвонено тілько въ сільскі дзвони; городамъ и журналамъ було про его байдуже. А про те, знайшлися люде, которі просту селючку Марусю, якъ рідну сестру, до серця пригорнули, и самъ Шевченко, объявившись мирові Кобзаремъ своімъ, напечатавъ до Квітки (Основъяненка) величню, голосну оду.

Чи такъ, батьку отамане?
    Чи правду співаю?

питався въ ёго нашъ кобзарь, и перве місце оддавъ передъ себе автору Марусі, заохочуючи ёго до новихъ творівъ:

Утни, батьку, щобъ нехотя
    На ввесь світъ почули!

Въ ёго повістяхъ-поэмахъ знаходивъ нашъ кобзарь на чужій стороні Украіну зо всіми іі вічніми дивами.

Утни, батьку, орле сизий!
    Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
    Я ще разъ побачу!

Куліш П. Погляд на українську словесність — XX

Нехай ще разъ послухаю,
    Якъ те море грае,
Якъ дівчина підъ вербою
    Гриця заспівае!
Нехай ще разъ усміхнетця
    Серце на чужині,
Поки ляже въ чужу землю,
    Въ чужій домовині!

Се такъ до того писателя обізвавсь молодою, гарячою душею Шевченко, которого, зъ ёго Марусею, пани одослали розганяти по прихожихъ нудьгу лакейську. Отъ же й справді не одинъ ливрейний хлопець обливсь гіркими, взявшись до Квітчиної книжки, и не знарошне вийшло воно съ Квіткою такъ, якъ иногді засадять у острогъ чоловіка зъ душею ясною и любячою, — засадять и наче засвітять каганчикъ бідним невольникамъ въ темній темниці.

Тутъ же дома одни плачуть, а другі глузують надъ повістями Квітки, а тимъ часомъ у столицяхъ підіймають на сміхъ ёго поэтичню мову по-письменські. Найрозумнійшимъ головамъ журнальнимъ и не снилось тогді, щобъ съ того, якъ вони мовляють гакання да гекання вийшло коли що путнє ⁽¹⁾. Повернули въ жартъ

⁽¹⁾ Панъ Тургеневъ показавъ, що тілько поэтичнёму таланту дано розуміти тайни чужонароднёі поэзіі, ще не преславленоі по всёму світу.

Куліш П. Погляд на українську словесність — XXI

и самі слёзи щириі, которі пролились изъ очей у старого и въ малого надъ Марусею. Глузували журналисти незгірше й надъ Шевченкомъ, и вирвали въ ёго зъ серця не одинъ стихъ гарячий, болячий, кровъю закипілий. А не погнувся, якъ твердий дубъ, Тарасъ Шевченко; встоявъ на своіхъ ногахъ до конця — щиримъ, нехибкимъ Украінцемъ. Теперъ сміетця вінъ изъ своеї щербатоі долі и величаетця іі щербиною більшъ, ніжъ який инший поэтъ памятникомъ нерукотворнимъ. «Я», каже, «памятникъ воздвигъ собі нерукотворний....» А нашъ поэтъ, насміявшись изъ свого безталання, привітавъ свою щербату долю такимъ словомъ, на которе не всякий мае право:

Ми не лукавили съ тобою,
Ми просто йшли; у насъ нема
Зерна неправди за собою. ⁽¹⁾

Оттакъ видержи пробу, коли справді твое рідне слово — святиня непорочна и дорожше воно тобі одъ усякої мамони!
Позираючи на свого кобзаря, и всякий правдивий Украінський писатель повиненъ видержувати пробу, на

Поревівъ вінъ Вовчкови Народні Оповідання по-своёму и тимъ заявивъ на всю Славяншину, що людъ нашъ Украінський мае своі словесні скарби, ні въ кого не позичені.

⁽¹⁾ Стихи сі вповні напечатані вь Хаті, стр. 89.

Куліш П. Погляд на українську словесність — XXII

свою щербату долю не нарікаючи. Видержуйте, небожата, и йдіть до самого конця, не лукавнуючи ріднимъ словомъ.... Вмовчана правда краща одъ голосноі брехні, хоть би нехай хто вийгрававъ брехню на золотихъ гусляхъ. Се дарма, панове братья, що ми въ-ряди-годи появимо невеличку, книжку, якъ отся Хата, аби була въ ій щира правда народня. Аби ми свое діло щиримъ серцемъ зробили, а вже наше слово «дасть плодъ свой во время свое».

П. Кулішъ.

Писано въ Петербурсі,
1860, февраля 18.