История Полтавы

Чайковский, Теодор

Подробности

Просмотров: 38515

До найбільш відважних полевих духовників УГАрмії і активних священиків належить о. Теодор Чайківський, полевий духовник 6-ої бригади I-го корпусу УГА. Уроджений у 1888 р. в селі Чайковичах, повіту Рудки, в Галичині. Гімназію закінчив у Самборі, а теологічні студії в університеті у Львові, і в Духовній Семинарії в Перемишлі. Висвячений в 1911 році Єпископом Константином Чеховичем в Перемишлі. був назначений катехитом в Яворові. Вже в тому часі виявляв велику активність на полі громадської діяльності. В часі першої світової війни московські полчища зайняли Галичину, а відступаючи у 1915 році на схід вивезли його, як закладника в Полтаву. По революції в Росії молодий, енергійний о. Теодор Чайківський включився у вир життя відродженої української державности. Як референт позашкільної освіти, переїхав села і містечка Полтавщини і своїми палкими промовами та рефератами будив населення до нового життя та закладав читальні Т-ва "Просвіта" і бібліотеки. З того часу походить його цікавий записник-денник. Він обнимає час від 30 липня 1917 до 13 серпня 1917 року і від 1 січня до 5 травня 1918 року — та подає настрої українського громадянства у ті маси на Полтавщині.

1918 року повернувся о. Теодор Чайківський до Яворова. Яворівський повіт вибрав його своїм делегатом до Української Національної Ради в Станіславові, в якій брав активну участь.

В тому часі о. Теодор Чайківський помагав організувати українське військо і сам зголосився як полевий духовник до УГА і був у 6-ій бригаді. Про ті часи пише Т. Наконечний так:

"День і ніч працював о. Теодор Чайківськнй, займаючись дуже часто справами чисто військовими. День і ніч ходив до кожного стріль-ця зокрема, пояснюючи потребу боронити рідну хату. Ні на хвилину не зражувався різними неприємностями, а своїми гарячими, патріотичними проповідями ворушив душу. Всю свою силу і ввесь труд, все знання і життя жертвував для ідеї, для котрої горіла його щира, високо-благородна душа.

Ні свята, ні дня, ні хвилини не було вільної в о. Теодора Чайківсь-кого. Ввесь час своєї служби в українській армії був на фронті — в окопах разом зі стрільцями, заохочуючи їх до витривалости. Не було в цілій бригаді ніодного чоловіка, котрий не любив би його як батька і товариша, чи то в бою, чи в спокою, в біді чи серед достатків, в здоровю чи в хворобі. У часі боїв о. Духовник бував найчастіше між тими вояками, що їх проводив до бою далекий, тужливий шум срібнолентого Сяну. Він розумів вагу своєї присутности серед стрілецтва і тому школи не залишав їх. Його холоднокровність, спокій і віра в перемогу правди над неправдою поривала стрільців у нерівний бій.

Та встоятись не було сили. Переживаючи загальний біль і жаль, голод і холод, відступив о. Теодор Чайківський з бригадою за Збруч з твердою вірою, що правда не поляже. Де являвся він, там ставало веселіше, бо своїм щирим, лагідним голосом все зумів загріти змучені і наболілі душі.

Минули Збруч. Золотими полями, рівними ланами мерехтів далекий шлях. Тепло сонця і легіт вітру обнимали подільську рівнину, а хмари пороху закривали обрій. Тужливо споглядали вояки а думи линули у рідну хату, у тихий кут. Здавалось, що все творило одну масу, скуту одною думою, одним нещастям. Серед тієї маси о. Теодор Чайківський, блідий, змучений, запорошений — поділяв зі всіми злидні і горе та розважав вояцьке серце. Однакова доля гонила і била всіх та неоднаково схилялись всі під тягарем воєнних трудів. Очі Духовника горіли якимсь невидимим теплом і вірою, що правда не вмре, не загине. З німим питанням дивились на нього стрільці і заходила зміна у їх змучених душах. О. Чайківський умів переливати запал своєї душі в душі других. Серед безупинних утяжливих походів о. Духовник все був між стрільцями і все розмовою улегшував тяжкі переживання.

Памятаю наш відворот з Києва. Золотоверха Лавра сховалась наче сонце за київськи верхівя. Засумовані очі звертались раз-у-раз на святиню мрій українських вояків, до серця городів Матері України. В безмежному горю похилилися буйні стрілецькі голови, зажурились козаки. Та в той момент підходив він, о. Чайківський, розганяв тугу і підбадьорував. Входили в село. Стрічали нас жінки, старці і діти, та шукали між нами своїх рідних, знайомих. Коло бідної хати, в середині села, сидів старенький дідусь, похилив сиву голову і, глянувши на нас, крізь сльози промовив: "Куди це йдуть наші хлопці і нас на кого покидають?" Защеміло з болю лице о. Чайківського, та все таки найшов він стільки сил, щоб потішити дідуся. Ми зі скорбним серцем минали села за селами. Цілоденні походи, недоспані ночі жар, курява і голод, виснажили стрілецтво до краю. Кожний бажав відпочинок, бо думав, що треба скріпити свої сили до нових боїв. Та не відпочивав наш духовний. Де найбільший гурток стрільців, там він приходить, сідає, виймає тютюн (сам не курив) і частує стрільців. Звільна починає розмову і зачаровує змучене у кран стрілецтво своєю батьківською розрадою. Вони шасливі і він з ними. Шляхотна душа Духовника відчувала і розуміла душевні переживання і муки українського стрілецтва та його палкі пориви до волі, до сонця.

Манили о. Чайківського українські степи, сердитий дід Дніпро та могили козацької слави-бувальшини при широких полтавських шляхах. Чарували його кавказькі верхи і чиста Кубань, що нагадували Карпатські гори і срібнолентий Сян. Покійний був тою людиною, що збирала всі мрії, думи, стрсмління — в одну силу, завзятість, віру. Серед всіх злиднів і горя відсвіжувала привялі серця стрілецтва і розкладала знову свої придавлені крила до нового, смілого лету над Великою Руїною. Для успішної праці зорганізував о. Чайківський при 6-ій бригаді бібліотеку і нею щиро опікувався ввесь час.

Було це в половині грудня 1919 року. У Вінниці в шпиталі лежало 300 стрільців і старшин з 6-ої бригади, що розложилася 20 верстов від Вінниці. Українська Армія відступала перед большевиками. Залізниці не їздили. Підводою тяжко було їхати, бо коні були заморені відступом і зима лютувала. Одного дня приїхав о. Чайківський з двома стрільцями з бригади до Вінниці та привіз два мішки білих булок і хліба, щоб роздати нашим хворим. "Чи Ви вже хворіли тифом, Панотче?" — питаюся. "Ні, але я не боюсь, мене тиф не чіпиться " — відповів.

А які відносини і життя в вінницькому шпиталі були, хіба знає і розуміє цей, хто там лежав. Та наш Панотець не зважав на небезпеку зараження, а сповняв шляхотну повинність. Роздав дарунки, відїхав і через два-три дні знову приїхав до "своїх хлопців". Під напором большевиків відступила 6-та бригада з Вінниці, а з нею і о. Теодор Чайківський. Та не минула лиха доля і його. Захворів тифом, видужав і вернувся на фронт до своєї бригади".

В часі перебування УГАрмії на Придніпрянщині о. Теодор Чайківський два місяці виконував фактично обовязки курінного команданта. Одного разу большевики нечайним наступом захопили частину наших позицій. Панотець Теодор Чайківський, на чолі куреня, рушив до протинаступу та вигнав большевиків з наших позицій".

З о. Теодором Чайківським стрічався я на Україні два рази в Че-чельнику на Поділлі. Раз на похороні полевого духовніка при І-ім корпусі о. Якима Фещака, ЧСВВ, а другий раз на зібранні духовників І-го корпусу по перемирю УГА з большевиками.

По примусовім перемирю УГА з червоною армією большевицька команда домагалася усунути всіх полевих духовників УГА. Відпоручником большевиків, комісаром при 6-ій бригаді був Віктор Кипріян. Він виїхав на фронт, де зі стрільцями перебував завжди о. Т. Чайківський, щоб його забрати. Стрільці рішуче тому спротивились і свого улюбленого духовника не випустили, ще й грозили скорострілами і на пострах стріляли. О. Чайківськіїй залишився з курінем.

При розриві УГАрмії з большевиками, у квітні 1920 року, виїхав о. Теодор Чайківський на чолі кількох кіннотчиків на стежу. При розоружуванню большевиків, з якими стрінулась стежа в селі Дубова, пробитий шаблями большевицької кінноти з упливу крови помер у Жмеринці в лічниці, дня 2-го травня 1920 року.

Згинув від меча о. Теодор Чайківський, що боронив Христа Спасителя перед заливом безбожництва на Україні. Серед поляків майже кожна дитина знала про свого ксьондза Скорупку, але в нас мало хто знає і згадує про наших духовників в роді о. Теодора Чайківського, полевого духовника 6-ої бригади.

Джерело:

Лебедович І., Полеві духовники Української Галицької Армії: у 45 річчя участи у Визвольних Змаганнях. Вінніпег, 1963. 325 с. Стор. 203-206 - http://diasporiana.org.ua