История Полтавы

Русова, София Федоровна

Подробности

Просмотров: 66094

Русова, Софія Федорівна (18 лютого 1856, с. Олешня Ріпкинського району Чернігівської області ― 1940, м. Прага), українська громадська і  культурно-просвітительська діячка, педагог.

Софія Федорівна Русова народилася 18 лютого 1856 р. в російській сім’ї, мати – Ганна Жерве – походила з аристократичного французького роду, а батько – Федір Ліндфорс – мав шведських предків, але був палким російським патріотом. Одружившись на дочці генерал-губернатора Омська, у якого служив ад’ютантом, полковник Ф. Ліндфорс згодом разом із родиною переїхав із Сибіру на Чернігівщину, де біля села Олешня купив садибу та 1000 десятин землі. Тут він із захопленням зайнявся господарюванням: осушував болота, обертаючи їх на сінокоси, корчував ліс, сіяв жито, овес, гречку. Саме в Олешні й народилася остання, п’ята дитина подружжя – Софійка. Пізніше Софія Федорівна напише в своїх споминах: "До кріпаків мій батько ставився дуже добре і нічим їх не гнобив. Мати поводилася з більшою гордістю і більше вимагала… Взагалі батьки мої були шляхотні, високо освічені люди з добрим серцем, але вони були пани з поглядами свого часу… В нашій… родині панувала французька мова". Не витримавши передчасної втрати своїх малолітніх дітей, Ганна Жерве рано померла, і в маленької Софії не залишилося в пам’яті навіть материнського образу. Батько хоча й вітав розкріпачення селян, але до нових економічних умов адаптуватися не зміг і тому вирішив за краще переїхати до Києва. Тут десятирічна Софія відразу вступила до третього класу Фундуклеївської гімназії. Вчилася вона добре, переходила з класу в клас з нагородами й закінчила цей навчальний заклад із золотою медаллю. Духовно Софія була дуже близька зі своєю сестрою Марією, старшою від неї на 12 років, яка й замінила їй матір. Після несподіваної смерті батька (1871) у сестер виникли фінансові проблеми, й тому у них з’явилася думка відкрити дитячий садок. Розуміючи свою непідготовленість до такої відповідальної справи, сестри спочатку їдуть до Петербурга ознайомлюватися з передовим доробком теоретиків і практиків педагогіки, а потім самостійно вивчають праці Ф. Дістервега, Й. Песталоцці, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Фребеля та інших видатних педагогів. Незважаючи на сумніви щодо віку претендентки (Софії було лише п’ятнадцять років), тодішній попечитель шкільної округи дав їй дозвіл на відкриття першого дитячого садка у Києві. 1 вересня 1871 р. до цього приватного закладу завітало близько 20 вихованців, здебільшого дітей української інтелігенції. Серед них, зокрема, були дочки відомого діяча літератури й театру М. П. Старицького Марія та Людмила. Взагалі знайомство в 1868 р. з родиною Старицьких мало вирішальне значення у житті С. Ф. Русової: саме завдяки її членам Софія Федорівна починає входити до кола таких визначних українців, як Ф. К. Вовк, М. П. Драгоманов, П. Г. Житецький, І. С. Нечуй-Левицький, П. П. Чубинський, М. В. Лисенко, Олена Пчілка. Був серед них і майбутній учений-статистик, етнограф, фольклорист, громадський діяч, а на той час викладач грецької мови 1-ої київської гімназії Олександр Олександрович Русов. "Він перший, – згадувала Софія Федорівна в "Моїх споминах", – відкрив мені красу української народної поезії, заговорив до мене українською мовою і без довгих промов та пояснень збудив у мене ту любов до нашого народу, яка вже ніколи не покидала мого серця й кермувала всією моєю працею довгі літа".

Практична педагогічна діяльність Софії Федорівни після київського дитсадка мала своє продовження спочатку у двох школах Петербурга, куди молода дівчина поїхала слідом за своїм нареченим О. О. Русовим і де обвінчалася з ним 30 серпня 1874 р., потім – у приватних дитячих садках в Чернігові, Херсоні, Полтаві, на вечірніх курсах для юнаків, які вже скінчили початкову школу, в рідній Олешні, у Київському кадетському корпусі та інших навчальних закладах.

Кінець 1880-х – початок 1890-х років сім’я Русових прожила в Харкові. Тут Софію Федорівну захопила робота в Харківському товаристві поширення в народі грамотності, членами якого була значна частина місцевої інтелігенції. 31 грудня 1891 р. вона виступила на загальних зборах товариства з ґрунтовною доповіддю про книжки для народного читання. Зауважимо, що видання дешевих книжок, спрямованих на загальний розвиток малоосвічених читачів, було однією з форм тогочасної просвітительської роботи. Але далеко не всі діти мали змогу ходити до школи. До того ж значна кількість учнів народних початкових училищ не закінчувала повний курс навчаня, оскільки на перешкоді ставали як труднощі, пов’язані з російськомовним викладанням (особливо на селі), так і матеріальні негаразди. Школярі переставали ходити на заняття й досить часто поступово втрачали початкові навички читання та письма. Допомогти самотужки здолати неуцтво, стати на перешкоді втраті елементарної грамотності, а також сприяти подальшому поповненню знань та розвитку мислення випускників початкових училищ і покликані були дешеві книжки, які за таких умов ставали важливим засобом позашкільної освіти. У цьому зв’язку головною ідеєю виступу Софії Федорівни на загальних зборах товариства була думка про те, що народний читач конче потребує літератури, яка була б йому доступною і за формою викладу, й за ціною. Позаяк дешеві видання за змістом здебільшого були низької якості, С. Ф. Русова закликала членів організації до написання та видання відповідних книжок.

Пропозиція Софії Федорівни зустріла цілковиту підтримку, й невдозі в товаристві було створено спеціальний видавничий комітет, а вона сама стала першим його секретарем. Необхідно зазначити, що діяльність офіційно дозволеного й тому російськомовного Харківського товариства грамотності в колах свідомого українства викликала досить неоднозначну реакцію, бо дехто вбачав у ній лише один із засобів русифікації. На той час Софія Федорівна обстоювала іншу позицію. Вона вважала, що і російською мовою можна друкувати літературу, яка сприяла б освіченості українців. Тому серед 170 назв книжок, що побачили світ завдяки заходам видавничого комітету товариства впродовж 20 років його існування, 6 були написані нею. Це – "Жанна д’Арк" (1891, 1894, 1895, 1901), "Сестра Катерина: Рассказ об одной доброй англичанке" (1893, 1895, 1901, 1904), "Странник Григорий Саввич Сковорода: Биографический очерк" (1894, 1898, 1903), "Добрые люди старого времени на Руси" (1894, 1902), "Братства в Юго-Западной Руси: Исторический очерк" (1895, 1902), "Карл Великий" (1895, 1901, 1903). Усі вони підписані криптонімом С. Р.

Пізніше Софія Федорівна також співпрацювала з Київським товариством грамотності та петербурзьким Благодійним товариством для видання загальнокорисних і дешевих книжок. Там були видрукувані її науково-популярна праця "Днепр и Приднепровье" (1898) та україномовні брошури "Божа іскра. Оповідання про Рафаеля" (1904), "Серед виноградарів південної Франції" (1905), "Як люде живуть у Норвегії" (1906) тощо.

У 1902 р. Русови оселяються в Санкт-Петербурзі. Тут Софія Федорівна стає не лише свідком, а й безпосереднім учасником активізації громадського руху, спричиненої подіями 1905–1906 рр. Зокрема, разом із В. І. Чарнолуським, М. В. Чеховим, Г. А. Фальборком та іншими російськими прогресивними освітніми діячами вона бере участь у створенні Всеросійської спілки вчителів і діячів народної освіти, входить до складу його Центрального бюро, а також очолює національну комісію цієї громадської організації.

Намагаючись якнайширше залучити до Всеросійської спілки педагогів з України, С. Ф. Русова освітлює її діяльність у національній пресі, зокрема у часописах "Громадська думка" та "Украинский вестник". Завдяки ініціативі С. Ф. Русової під керівництвом Б. Д. Грінченка в умовах відсутності рідномовної школи було вперше здійснено спробу об’єднати освітян Наддніпрянщини, котрі вболівали за розвиток національної культури та освіти українського народу, в загальну спілку. Її делегати С. Ф. Черкасенко та М. І. Крупський з успіхом виступили на конференції представників національних учительських організацій (проходила 4–5 червня 1906 р. у Санкт-Петербурзі), а потім взяли участь у роботі Третього з’їзду Всеросійської спілки вчителів і діячів народної освіти, що відбувся 7–10 червня 1906 р. у фінському містечку Юстілля.

24 листопада 1905 р. Микола II затвердив Тимчасові правила друку, які дозволяли видання періодичної літератури мовами народів Росії. З огляду на цей документ сподівання діячів освіти на дозвіл створювати національні школи, здавалося, мали під собою досить реальний грунт, громадськість лише чекала відповідної офіційної санкції першої Державної Думи. За цих умов прогресивні педагоги намагалися заздалегідь забезпечити майбутню національну школу україномовними підручниками. Тому в 1906 р. поряд з навчальними посібниками інших авторів у далекому Санкт-Петербурзі побачив світ "Український букварь" С. Ф. Русової. У передмові вона зазначала, що в основі букваря лежить розробка одного з найкращих українських філологів О. О. Потебні, який працював над підручником недільних шкіл ще в 60-х роках XIX ст. Тоді книжка опублікована не була, тому укладачка лише доопрацювала рукопис: збільшила матеріал для читання, проілюструвала текст малюнками тощо.

Весною 1909 р. С. Ф. Русова слідом за чоловіком, якому запропонували читати курс статистики у новоствореному Комерційному інституті, повертаєтьсяся до Києва. Це був тяжкий період в житті діячки, оскільки на початку 1909 р. петербурзька земля прийняла на вічний спокій її старшого сина Михайла. Незважаючи на тяжкі переживання, вона рік викладає в Комерційному інституті французьку мову, після чого через відмову Міністерства народної освіти продовжити дозвіл на викладацьку діяльність у цьому вузі переходить працювати у комерційну школу І Учительського товариства.

Як напише С. Ф. Русова у своїх споминах, це були роки, коли її життя тісніше пов’язувалося з педагогікою. Перебуваючи влітку 1910 р. разом з чоловіком та п’ятнадцятирічним сином Юрієм за кордоном на лікуванні (в сім’ї була ще дочка Любов, яка на той час уже жила окремо), Софія Федорівна в Брюсселі оглянула педагогічний павільйон, що діяв у рамках Всесвітньої промислової виставки, а в Берліні відвідала Педагогічний дім Фребеля-Песталоцці. Враження від цих екскурсій були настільки яскравими, що С. Ф. Русова виступила з доповіддю про свою поїздку у київському Фребелівському товаристві. Після виступу директор цього інституту В. О. Фльоров запросив доповідачку викладати курс дошкільного виховання у своєму навчальному закладі.

Так від перших емпіричних практичних педагогічних спроб С. Ф. Русова пройшла шлях до перших теоретичних узагальнень, що зрештою дали змогу згодом стати визначним теоретиком дошкільної педагогіки, створити власну концепцію дошкільного виховання, у якій поряд з ідеями вільного розвитку дитини, необхідності вивчення її психофізіологічних особливостей, необхідності гармонійної єдності з природою провідне місце займає положення про необхідність виховання дошкільнят на національному ґрунті.

Треба зазначити, що статті С. Ф. Русової з різних питань освіти можна знайти на сторінках багатьох тогочасних як російських педагогічних, так і українських громадсько-політичних періодичних видань. Серед них – журнали "Вестник воспитания", "Украинская жизнь" (Москва), "Русская школа", "Образование", "Украинский вестник" (Петербург), "Земский сборник Черниговской губернии", газети "Громадська думка" та "Рада" (Київ) та ін.

Незважаючи на те, що після подій 1905–1906 рр. з’явилася можливість вільніше висвітлювати педагогічні проблеми на шпальтах уже наявної періодики, серед українських освітян визріває думка започаткувати власний педагогічний орган. Організаційно ініціатором створення в 1910 р. у Києві журналу "Світло" став Г. П. Шерстюк, а найближчими його помічниками були С. Ф. Черкасенко та С. Ф. Русова.

Перший на Наддніпрянщині україномовний педагогічний журнал проіснував чотири роки. У 1914 р. він перестав виходити внаслідок заборони Миколою II україномовної періодичної преси у зв’язку з початком Першої світової війни. Всього побачило світ 35 номерів, у яких можна побачити близько 100 публікацій С. Ф. Русової (частина з них підписана криптонімом С. Р.). Саме тут статтями "Дитячий сад на національнім ґрунті" та "Націоналізація дошкільного виховання" започатковується відомий цикл її фундаментальних праць із дошкільної педагогіки. Саме тут уміщено статті "Ідейні підвалини школи" та "Нова школа", в яких педагог почала розробляти свою концепцію шкільного навчання. Аналіз публікацій Софії Федорівни у "Світлі" демонструє надзвичайно широке коло її інтересів. Це й історія педагогіки (статті про М. П. Драгоманова, П. Ф. Лесгафта, Ж.-Ж. Руссо, розвідки з історії просвітнього руху в Україні), і педагогічне життя за кордоном, зокрема оповіді про початкові школи в Бельгії, дитячі колонії у Франції, республіку молоді в Америці. У кожному номері журналу знаходимо рубрику "Критика і бібліографія", однією з постійних ведучих якої була С. Ф. Русова. Завдяки її рецензіям, що поєднували і стислий виклад позицій автора, й позицію рецензента читачі часопису мали уяву про значні фахові українські, російські, білоруські і навіть французькі нові видання. Також завдяки регулярним інформаціям Софії Федорівни у рубриці "Огляд часописів" передплатники ознайомлювалися з найцікавішими публікаціями в журналах "Дошкольное воспитание", "Народное образование", "Педагогическое обозрение", "Свободное воспитание", "Русская школа", "Семейное воспитание", газеті "Школа и жизнь" та ін.

Разом із активною роботою в редакції "Світла" Софія Федорівна продовжує діяльність у галузі національного підручникотворення. Так, у 1911 р. петербурзьке Благодійне товариство для видання загальнокорисних і дешевих книг випускає у світ новий підручник С. Ф. Русової "Початкова географія". Це була перша систематизована україномовна навчальна книжка з цього предмета (доти в читанках вміщувалися лише окремі статті, що розповідали про різні країни). В підручнику, окрім основних фактів із загальної географії, в окремому параграфі подавався матеріал про Україну.

На жаль, сім’ю Русових не обійшли стороною трагедії Першої світової війни. 8 жовтня 1915 р. в Саратові, куди родина евакуювалася разом із Комерційним та Фребелівським інститутами, помер чоловік Софії Федорівни. Поховавши його на Байковому цвинтарі в Києві, С. Ф. Русова повертається до Саратова, де продовжує читати педагогічні предмети у Фребелівському інституті, виступати з лекціями на курсах, які влаштовували різні міські організації, опікуватись українським студентством.

Події Лютневої революції 1917 р. С. Ф. Русова зустріла в Києві, де знову працювала викладачем педагогічних дисциплін у Фребелівському та французької мови в Комерційному інститутах. Реакція українських освітян на тогочасні політичні зміни в країні найкраще передається словами Софії Федорівни у праці "Мої спомини": "Скрізь залунало гасло: рідна мова в рідній школі! Скільки за нього бились з царизмом, а тепер наша воля його реалізувала в життя. Закипіла праця!".

Сама діячка відігравала найактивнішу роль у самовідданій праці будівництва національної системи освіти в Україні. Важко навіть перелічити всі ті посади, які вона обіймає в цей цікавий і трагічний період історії країни. Так, 8 квітня 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі С. Ф. Русову обирають від просвітницьких організацій Києва членом загальноукраїнського представницького громадсько-політичного органу Української Центральної Ради, яка виступила лідером національно-визвольного руху та виконувала роль вищого законодавчого державного органу нової держави – Української Народної Республіки. Водночас на запрошення генерального секретаря освіти першого українського уряду І. М. Стешенка Софія Федорівна очолює департамент дошкільної і позашкільної освіти Генерального секретарства (Міністерства) освіти. Крім того, вона виступає як організатор та керівник Всеукраїнської учительської спілки, входить до редакційної колегії журналу "Вільна українська школа", разом із Ю. П. Сірим, Я. Ф. Чепігою та С. Ф. Черкасенком започатковує видавництво "Українська школа", викладає в кількох навчальних закладах тощо.

У цей час почали з’являтися перші україномовні школи, в яких разом з іншими національними підручниками широко використовувалися навчальні книги, автором яких була С. Ф. Русова. Зокрема тричі перевидавався "Український букварь" (1917, 1918, 1919), двічі – "Початкова географія" (обидва рази у 1918 р.). Також завдяки Софії Федорівні бібліотека шкільної літератури поповнилась "Початковим підручником французької мови задля самонавчання і перших класів гімназії з французько-українським словарем" (1918) та "Першою читанкою для дорослих для вечірніх та недільних шкіл" (1918), на допомогу вчителям і вихователям були видруковані її праці "Про колективне та групове читання" (1917), "Методика початкової географії" (1918), ґрунтовне дослідження "Дошкільне виховання" (1918), окремою книжкою з назвою "Позашкільна освіта" (1918) вийшли лекції, які педагог прочитала на позашкільному факультеті Київського педагогічного інституту, тощо.

Перші заходи створення національної системи освіти в Україні були перервані подіями Громадянської війни. Після кількох переїздів разом із Міністерством освіти (Вінниця, Рівне, Станіслав, Борщів та ін.) Русова в 1920 р. вирішила облаштуватись у Кам’янці-Подільському. Тут вона викладала в учительській семінарії та Кам’янець-Подільському державному українському університеті, який на той час іще сприймався як "українська твердиня", опікувалася університетським дитячим садком та іншими дитячими установами. Проте на початку 1921 р. в результаті діяльності більшовицьких комісарів, що почали безпосередньо керувати університетом, у ньому відбулися зміни, які фактично унеможливили нормальний навчальний процес: було скасовано автономію цього навчального закладу, професори замість проведення занять примусово повинні були працювати на громадських городах, почалося фізичне знищення свідомої молоді та інтелігенції. Все це спричиняло виникненню думки про еміграцію.

У грудні 1921 р. С. Ф. Русова разом із 14-літньою онукою нелегально перейшла річку Збруч (тодішній кордон між радянською Україною і Польщею). Так для неї розпочався новий, еміграційний період життя. Після тривалого перебування в Бадені та Подєбрадах Софія Федорівна в 1923 р. переїхала до тогочасного центрального осередку української еміграції – Праги, яка і стала постійним місцем її проживання. Довгі 18 років перебування на чужині були сповнені тугою за Батьківщиною та постійними пошуками засобів для існування. Проте творча енергійність цієї немолодої жінки (на час перетину кордону їй було вже 65 років) вражає. Адже за роки еміграції у видавництвах і періодичних виданнях Ляйпціга, Праги, Подєбрадів, Філадельфії, Варшави, Парижа, Львова, Коломиї, Ужгорода, Мукачева, Чернівців побачили світ 165 її друкованих праць. Серед них підручники "Географія. II. Західна Європа", "Географія. III. Позаєвропейські країни" (обидві – 1922 р.), "Курс французької мови для студентів Української Господарської Академії в Подєбрадах" (1923), "Дидактика" (1925 р.), книжки "Нова школа соціального виховання" (1924), "Теорія і практика дошкільного виховання" (1924), "Нові методи дошкільного виховання" (1927) та ін.

Водночас С. Ф. Русова викладала у вищих навчальних закладах, які були створені в Чехословаччині українською еміграцією. Так, в Українській господарській академії (Подєбради) вона читала французьку мову, а в Українському високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова (Прага) – теорію та історію педагогіки, дидактику, дошкільне виховання, спецкурс "Національна школа Чехословаччини й інших слов’янських народів", і факультатив із французької мови. Крім того, С. Ф. Русова активно співпрацювала з Українським інститутом громадознавства (з 1929 р. – Український соціологічний інститут), що мав науково-дослідницьке спрямування, та його автономними установами – заочним Українським робітничим університетом та Українським національним музеєм-архівом, які також було створено у Празі.

У долі багатьох вигнанців з України велику роль відіграв притулок для дітей українців-емігрантів, у створенні якого в 1924–1925 рр. найактивнішу участь взяла С. Ф. Русова і який вона очолювала впродовж п’яти років. Як свідчить опублікований у пресі звіт Софії Федорівни про діяльність цієї установи, метою її створення було не лише врятувати дітей від фізичного вимирання, а й допомогти їм у чужому оточенні не забути рідну мову, зберегти національну ідентичність, дати поняття про ту далеку Батьківіщину, якої більшість із них уже не знала. Пізніше Софія Федорівна консультувала педагогів Української народної школи, яку було відкрито в 1936 р. при цьому дитячому притулку, а також як опікунка всіляко допомагала роботі Української реальної гімназії. Здобутки та нагальні проблеми української педагогіки неодноразово були темами виступів С. Ф. Русової на різних міжнародних форумах, серед яких були, зокрема, педагогічні конгреси у Римі (1923) та Женеві (1929), з’їзд "Через школу – до миру" в Празі (1927) та ін.

Смерть 5 лютого 1940 р. обірвала життя цієї невтомної діячки, що знайшла свій вічний спочинок на празькому Ольшанському цвинтарі.

Хоча освітня діяльність та педагогічна спадщина С. Ф. Русової не залишилися непоміченими як її сучасниками, так і дослідниками за межами Радянського Союзу у міжвоєнний період та в другій половині XX ст., на теренах колишнього УРСР ім’я діячки через тавро української буржуазної націоналістки практично було невідомим. Його повноправне повернення на Батьківщину розпочалося на початку 90-х років XX ст. До числа перших дослідників, хто зробив значний внесок у цей процес, належать педагоги-науковці І. В. Зайченко, Т. І. Ківшар, Є. І. Коваленко, О. В. Проскура, письменник Ю. М. Хорунжий, журналістка Г. І. Дацюк.

На сьогодні життєвий шлях і праці С. Ф. Русової стали предметом низки дисертаційних робіт, в яких, зокрема, досліджуються її освітня діяльність та педагогічні погляди (І. М. Пінчук), участь у просвітительському русі (Г. М. Груць), творча спадщина періоду еміграції (О. В. Джус), різні аспекти внеску діячки в розвиток дошкільної педагогіки (В. Ф. Сергєєва, Н. В. Малиновська, 3. І. Нагачевська, О. В. Пшеврацька), її дидактичні (О. М. Таран) та філософсько-освітні (О. М. Пеньковець) погляди, громадсько-політична діяльність (Л. В. Гонюкова). Персоналія С. Ф. Русової зайняла своє почесне місце в курсах історії педагогіки, надихаючи молоде покоління педагогів на творчий професійний пошук, а науковців – на подальше дослідження її багатої спадщини.

Вшановуючи внесок С. Ф. Русової у розвиток педагогічної науки та її роль у створенні національної системи освіти, МОН України запровадило у 2005 р. нагрудний знак "Софія Русова", яким нагороджуються наукові, науково-педагогічні і педагогічні працівники за значні особисті успіхи у галузі дошкільної і позашкільної освіти.

Джерело:

Антонець, Н. Б. Русова Софія Федорівна / Н. Б. Антонець // Українська педагогіка в персоналіях : у 2-х кн. Кн. 2 : навч. посіб. для студентів вищ. навч. закл. / за ред. О. В. Сухомлинської. – К. : Либідь, 2005. – С. 136–145. - http://posmishka.org

Фото: Благодійний фонд ім. Софії Русової