Симон Петлюра и евреи

Тарас Гунчак. Симон Петлюра та євреї. Головна редакція літератури з духовного відродження України та історично-філософських наук. Головний редактор Світлана Головко. Редактор Юрій Медюк

ISBN 5-325-00408-6 © Т.Гунчак, 1993

Розвідка професора Т. Гунчака вперше з'явилася друком англійською мовою у журналі "Jewish Social Studies" (1969. Т.31 № 3) під назвою "Переоцінка ролі Симона Петлюри в українсько-єврейських стосунках, 1917—1921". Удруге побачила світ уже в українському перекладі Володимира Діброви (видання Української історичної асоціації, серія "Українсько-єврейські дослідження". Торонто; Мюнхен, 1985. Ч.1) під назвою "Симон Петлюра та євреї: переоцінка". Праця добре знана на Заході, де свого часу викликала чималу полеміку. — Ред.

На превеликий жаль, серед неукраїнців ім'я Петлюри стало майже символом ворога єврейського народу. Але чим іще він міг запобігти погромам, які спалахнули на охопленій анархією території, коли сам він не мав повного контролю над своїм військом? Слід визнати великою історичною несправедливістю сам факт звинувачення Петлюри у злочинах різних отаманів...

Йозеф Ліхтен

* * *

"Ласий до сенсацій Париж пережив нещодавно чи не найбільш пікантне й хвилююче з подібних видовищ — судовий процес у справі про вбивство. Міжнародна політика і пекуча національна ворожнеча щедрою рукою підсипалися у це вариво, отже легко уявити, що справа вийшла достатньо гострою навіть для пересиченого столичного панства. Розбурхані пристрасті не вщухали від першого до останнього дня процесу. Такі холодні абстракції, як закон і розум, так і не змогли пробитися до переповненого залу, де панували театральні манери та апеляція до емоцій, де відбувався суд над Самуїлом Шварцбардом, молодим євреєм-годинникарем, який п'ятнадцять місяців тому на паризькій вулиці вбив керівника українського війська генерала Симона Петлюру" (1).

(1) Literary Digest. 1927. Nov. P.36-42.

Це — один із найхарактерніших описів атмосфери суду, котрий від 18 до 26 жовтня 1927 р. привертав увагу всього світу. Єдине, чого бракує цьому красномовному звітові, так це визнання того факту, що насправді судили не вбивцю, а самого Петлюру, — судили посмертно за те, що він буцімто спровокував чи не став на заваді, мабуть, найкривавіших єврейських погромів, яких знало людство до другої світової війни. Захисник Анрі Торрес, один із найпопулярніших французьких адвокатів, удало відвернув увагу суду від обвинуваченого і зосередився на вбивствах та злочинах, учинених під час погромів. Таким чином обвинувач та обвинувачений повністю помінялися місцями (2). Торрес намагався довести особисту відповідальність Петлюри за трагедію українських євреїв. Але, не маючи на те доказів, він після двох днів перехресних допитів свідків змінив свою тактику. Торрес став наполягати на тому, що Петлюра як голова держави та війська ніс відповідальність за дії своїх вояків і за все, що відбувалося на контрольованій ним території. Саме це підкреслювали й деякі свідки, зокрема відомий російсько-єврейський адвокат Генріх Шльосберг (3). Захист мав успіх: французький суд присяжних визнав Шварцбарда невинним.

(2) Яковлів А. Паризька трагедія. Париж, 1958. С.24—26.

(3) Тризуб (Париж). 1927. 25-31 жовт.

Дехто вважає Шварцбарда месником, дехто — більшовицьким агентом або принаймні знаряддям комуністичної змови (4). Мабуть, нам так і не вдасться розкрити таємницю цієї загадкової постаті, та це і не є завданням даного дослідження. Головною нашою метою є встановити наявність і ступінь вини Симона Петлюри у єврейських погромах в Україні.

(4) Зокрема, колишній офіцер КДБ Петро Дерябін свідчив, що "чув в емігрантському відділі державної безпеки, ніби вбивство Петлюри здійснила саме ця організація" (Murder and Kidnapping as an Instrument of Soviet Policy. Washington, 1965. P.54-64). Цю ж думку поділяв Елі Добковський — колишній заступник головного комісара Центрального єврейського комісаріату (Affaire Petliura - Schwarzbard. Champigny, 1927). Про ставлення Москви до паризького процесу див. документ № 7 у розділі "Додатки".

З'ясування причин цих погромів за тривожних часів революції, іноземної інтервенції та громадянської війни — проблема досить складна. Саме на цьому тлі, враховуючи всю сукупність глибоких та давніх соціально-економічних протиріч і антагонізмів, і слід розглядати ті жахливі події, які поглинули Україну під час одного з найкритичніших періодів її історії Але попри будь-які пояснення ніщо у світі не може бути виправданням злочинних погромів, коли лилася кров і страждали тисячі безневинних людей.

При детальному вивченні подій української революції впадає в око те, що успіхи й нещастя, яких зазнала єврейська громада, прямо пов'язані з перемогами й поразками українського уряду в його змаганнях створити нормальні умови для мирного, незалежного існування новоствореної української держави. Занепад царської імперії став часом розвитку соціальної та національної демократії в Україні Центральна Рада, котра діяла як вищий політичний орган країни від 17 березня 1917 р. до 29 квітня 1918 p., започаткувала реформи, що були прогресивними, просвітницькими й демократичними навіть за мірками нашого часу (5). Стосовно національних меншостей в Україні першим важливим кроком нового уряду був Другий універсал, проголошений 16 липня 1917 р., який встановлював автономію для українського народу і забезпечував повну рівність для всіх малих національностей (6). Згідно з духом Другого універсалу уряд, в якому Симон Петлюра обіймав посаду Генерального секретаря у військових справах, 29 липня 1917 р. підготував проект так званого "Статуту Верховного Управління". За цим основним законом держави найчисельніші національні меншості (себто росіяни, євреї та поляки) отримували безпосереднє представництво у Генеральному Секретаріаті (виконавчому органі уряду) через обраних ними осіб, які займали посади товаришів Генерального секретаря з національних питань Товариші секретаря мали такі ж повноваження, як і Генеральний секретар, але кожен у своїй галузі. Першим товаришем секретаря з єврейських справ у розширеному Генеральному Секретаріаті (відомому також як Мала Рада) був Моше Зільберфарб (7). Особливе значення з погляду визначення прав національних меншостей мала стаття 20 Статуту, в якій зазначалося, що "всі закони, адміністративні приписи й постанови, проголошені українською мовою, публікуються також і на мовах: російській, єврейській і польській" (8). Єврейська громада схвально поставилася до цих демократичних заходів і почала розглядати свої інтереси в контексті боротьби України за свою незалежність (9).

(5) Позицію Центральної Ради щодо соціально-економічних проблем України та національних меншостей підтверджують: резолюція від 19 квітня 1917 р.; Перший, Другий, Третій, Четвертий універсали; Конституція УНР тощо (див.: Дорошенко Д. Історія України 1917—1923. Нью-Йорк, 1954. Т.1. С.58-59,89-92,148-150,177-181,264-268,285-289).

(6) Щирість намірів Центральної Ради підтверджується подальшими виступами її голови М.Грушевського, який рішуче відкидав гасло "Україна тільки для українців" (див., напр.: Грушевський М. Вільна Україна. Нью-Йорк, 1918).

(7) Його праці мовою ідиш: "Dos Jiddish Ministerium un di Jiddish Oitonomie in Ukraine" (Kiev, 1928); "Di Jiddish Oitonomie un der Natsionaler Sekretariat in Ukraine: Materialn un Dokumentn" (Kiev, 1920).

(8) Докладніше про "Статут Верховного Управління" див.: Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917—1920. Відень, 1921. Т.1. С.96—97. Соломон Шварц у своїй праці "The Jews in the Soviet Union" (Syracuse, 1951. P.83) стверджує, що українські банкноти також мали містити написи трьома мовами.

(9) Найбільш детально політика українського уряду відносно євреїв розглядається у праці Оскара Яновського "The Jews and Minority Rights, 1898-1919".

Але петроградський Тимчасовий уряд відмовився визнати право України на автономію, позаяк воно суперечило засадам російської централістської політики. Не менш вороже поставилися до української державності й більшовики, які скинули кволий режим Керенського. Характерно, що, незважаючи на таке ставлення північних сусідів, Центральна Рада відносно довгий час плекала надію на створення демократичної Російської республіки, яка стала б основою федерації вільних рівноправних держав. Отже, щоб своїм поспіхом не зашкодити виробленню очікуваної федеративної структури, Центральна Рада усунулася від прийняття будь-яких односторонніх принципових рішень аж до скликання загальноросійських Установчих Зборів. Більшовицький переворот 7 листопада 1917 р. завдав нищівного удару по цих утопічних настроях українських соціалістичних партій, що складали більшість у Центральній Раді Українські керівники змушені були зайняти більш незалежну позицію щодо Росії та вдатися до енергійніших заходів у внутрішній політиці (10).

(10) Докладніше див.: Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії. К, 1993.

Саме про це йшлося у Третьому універсалі від 20 листопада 1917 p., який урочисто проголошував створення Української Народної Республіки. Для національних меншостей цей документ став поворотним пунктом у їхньому ставленні до боротьби українців за свою незалежність. У ньому підкреслювалося, що український народ, здобувши свою національну волю, твердо охоронятиме вільний національний розвиток народів, що живуть в Україні: "Тому оповідаємо, що народам великоруському, єврейському, польському та іншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права і свободи самоврядування в справах їх національного життя" (11).

(11) Повний текст Третього універсалу див. там же (розділ "Додатки").

Українські євреї, за незначним винятком, вітали Третій універсал, убачаючи в ньому втілення своїх політичних прагнень. Так, він цілком задовольняв вимоги Бунду (Загальної єврейської робітничої ліги), котрий, попри ультраінтернаціоналізм своїх окремих заходів, затвердив програму, в якій питання про національно-культурну автономію посідало чільне місце (12). Сіоністи різних напрямів також були задоволені заявою українського уряду, поскільки вона не суперечила їхній концепції "синтетичного сіонізму", яка означала "комбінацію палестинської ідеї з боротьбою за національну та культурну автономію в діаспорі" (13).

(12) Baron S. The Russian Jew Under the Tsars and the Soviets. N.Y., 1964. P.171; Рафес М. Очерки пo истории Бунда. M, 1923. С.270.

(13) Duhnow S. History of the Jews in Russia and Poland. Philadelphia, 1920. P.144-145.

З політичного погляду надання національно-персональної автономії єврейській громаді не мало аналогів в історії і являло собою одну з найяскравіших сторінок української революції Воно свідчило й про високі моральні якості та політичну далекоглядність українських керівників (14).

(14) Цікаво зазначити: те, що у 1945 р. Яновський висував як ідею "національного федералізму", вже було здійснене українським урядом у 1917—1921 pp. (див.: Janowsky О. Nationalities and National Minorities. N.Y., 1945. P.145-154,166).

22 січня 1918 р. те, що було обіцянкою, стало реальністю: український уряд одностайно прийняв Закон про національно-персональну автономію. Українське єврейство зустріло цю новину з піднесенням (15). Зокрема, Моше Зільберфарб заявив: "Щойно затверджений нами закон можна порівняти хіба що з діяннями Великої французької революції. Тоді було проголошено права людини, сьогодні — права націй". Представник Бунду Моисей Рафес не менш високо оцінив закон: "Подібного законодавчого акту немає жодна європейська країна, і він має величезне значення". Сіоністські лідери та представники інших єврейських партій також схвально поставилися до цього закону" (16).

(15) Гольдельман С. Жидівська національна автономія на Україні, 1917—1920 pp. (далі — ЖНА). Мюнхен, 1963.0.34—35. Польський погляд на це питання викладенийу праці: Jablonski Н. Polska Autonomia Narodowa nа Ukraine 1917-1918. Warszawa, 1948.

(16) Tsherikover E. Antisemitizm un pogromen in Ukraine, 1917-1918. Berlin, 1923. S.73.

Історія міжнаціональних взаємин в Україні ще ніколи не надавала такого унікального шансу, але виділила для цього, мабуть, найнесприятливіший час. Радісні голоси супроводжувалися, а потім і геть потонули в зойках жертв погромів. Населення України, особливо євреї, виявилося безборонним перед жорстокістю і сваволею незчисленних мародерів. Україна стала краєм без гуманності, без законів.

Захоплення влади більшовиками якщо не спричинило, то значною мірою сприяло загальному занепаду й анархії. Для України, більш ніж для будь-якої іншої частини колишньої царської імперії, це мало трагічні наслідки. Із падінням Керенського і без того деморалізовані війська цілими полками й дивізіями кидали фронт і блукали Україною, здіймаючи паніку серед цивільного населення. На думку відомого єврейського історика Е. Черіковера, саме вони й несуть відповідальність за перші погроми в Україні (17). Частини ці не були виключно російськими чи українськими, скоріше вони являли собою суміш народів багатонаціональної імперії (18). У своїй добре документованій праці Черіковер пише: "Як лінія фронту, так і шляхи додому пролягали для демобілізованих солдатів через єврейські містечка, скупчені на правому боці Дніпра. Всі наслідки як цієї самочинної демобілізації, так ы всієї невдалої війни важким тягарем лягали перш за все на плечі єврейського населення фронтової зони... Анархія, що охопила нашу країну, на околицях була ще лютішою... Особливої скрути зазнало єврейське поселення. Люди в солдатських шинелях грабували, руйнували, палили. Неможливо передати той жах і страждання, які випали на долю населення. Ці солдати називали себе більшовиками; вони сіяли страх і посилювали анархію".

(17) Ibid. S.49-50.

(18) Описуючи спроби українізації деяких військових частин, полковник Кедровський зачіпає питання етнічного складу та географічного розташування колишньої царської армії. Так, на Північному фронті українців було достатньо для створення суто національного корпусу (ПО тис), на Кавказі ж удалося українізувати лише кілька батальйонів. Водночас характерно, що так звана "Дика дивізія", яку складали здебільшого кавказці, перебувала на Українському фронті (Кедровський В. 1917 рік. Вінніпег, 1967. Т.1. С.15,225-226).

Як свідчив Володимир Кедровський, колишній головний інспектор війська УНР, перший великий погром учинили на Поділлі вояки російського 2-го гвардійського корпусу в листопаді 1917 р. Під час цього погрому було спалено та зруйновано дощенту 17 сіл (19). Цілком можливо, що деякі погроми були заплановані та мали певну політичну мету. Лейтенант російської армії А. Шіллер признавався, що "нам наказали руйнувати й знищувати російські (мова йде про події в Україні — Т.Г.) села, які траплялися на шляху, та забирати в беззахисних селян останнє майно і харчі... Солдати... втрачали рештки дисциплінованості, збивалися в юрби, вешталися вулицями, вдиралися до крамниць та приватних будинків і грабували хазяїв" (20). У відповідь на посилення погромів Петлюра як Генеральний секретар у військових справах наказав міліції стати на заваді будь-яких безпорядків. "Ми не допустимо погромів на нашій землі", — заявив він (21).

(19) Свобода (Джерсі-Сіті). 1933.26 черв.

(20) Current History. 1919. Vol.10. N 3. Р.514.

(21) Симон Петлюра: статті, листи, документи. Нью-Йорк, 1956. С. 219—220.

Найважливішим у цій ситуації виявився той вплив, який мала ескалація насильства на радикалізацію рушійних сил революції тала позиції українського та єврейського таборів. Українці з підозрою дивилися на зростаючі симпатії євреїв до "єдиної неділимої Росії", вважати це неповагою до України, яка надала їм усі привілеї (22). Зі свого боку євреї, з острахом стежачи за зростанням національної свідомості українських мас, залишалися нейтральними на початку російсько-українського протистояння і у багатьох випадках переходили на бік ворогів української державності (23). Погіршення політичної обстановки внаслідок дії як внутрішніх, так і зовнішніх сил іще більше віддалило українців від євреїв, і цей чинник надалі набуватиме ваги у трагічній історії обох народів.

(22) Гольдельман С ЖНА. С.30-31.

(23) Скоріше за все тут давалася взнаки традиційна позиція частини єврейської громади, яка завжди була "на боці росіян і відстоювала великоруську культуру від зазіхань українського селянства і невеликої купки українських інтелігентів, котрі силкувалися створити українську мову й літературу, прагнули культурної та політичної автономії" (Wolfe В. Three Who Made a Revolution. N.Y., 1964. P.182-183).

Особливо яскраво це проявилося у переддень української державності — 24 січня 1918 р. (24). Тоді у напруженій, але радісній атмосфері було оголошено Четвертий універсал Центральної Ради, згідно з яким Україна ставала незалежною суверенною республікою українського народу. Після зачитання цього документа, який закріплював права національних меншостей на національно-персональну автономію, українські депутати Малої Ради пересвідчилися, що єврейські представники не поділяють їхніх почуттів. Більше того, діячі Бунду та група "росіян", яку складали переважно русифіковані євреї, голосували проти універсалу, а представники інших єврейських партій узагалі утрималися від голосування. Таким чином, принаймні з політичного погляду, українці та євреї опинилися в різних таборах.

(24) Датою проголошення Четвертого універсалу прийнято вважати 22 січня, насправді ж ця подія сталася двома днями пізніше (див.: Христюк П. Указ, праця. Т.2. С.103—106; Зозуля Я. (ред.). Велика українська революція. Нью-Йорк, 1967. С.46—47).

Згадуючи ті вирішальні дні, професор Соломон Гольдельман писав, що "українська революція, а разом з нею і єврейський національний рух наблизилися, не без допомоги одне одного, до здійснення своїх найвищих національних мрій та цілей. Але слідом за піднесенням розпочався трагічний процес сповзання у прірву. Найвищий успіх став початком кінця" (25).

(25) Гольдельман С. ЖНА. С.32.

Більшовицька інтервенція у січні 1918 р. зробила неможливим будь-яке поліпшення аж ніяк не безхмарних українсько-єврейських стосунків. Наступ більшовиків змусив Центральну Раду залишити столицю України і шукати допомоги в німців та австрійців, які обіцяли підтримати новостворену республіку, якщо та забезпечить їх збіжжям (26).

(26) Детальніше про це див.: Wheeler-Bennett J. The Forgotten Peace: Brest-Iitovsk. N.Y., 1939. P.392-403.

Спираючись на австро-німецьке військо, Центральна Рада повернулася до Києва, але через кілька тижнів на зміну їй прийшов режим німецького ставленика Павла Скоропадського. Восьмимісячне правління гетьмана було періодом реакції на попередні економічні, соціальні та національні реформи Центральної Ради. Зокрема, вже 15 липня 1918 р. був анульований Закон про національно-персональну автономію для меншостей в Україні.

Широке народне невдоволення гетьманським урядом прискорило його падіння. Невдовзі в Україні розпочалося повстання, на чолі якого стала Директорія — тимчасовий повстанський уряд, що складався з Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Федора Швеця та Андрія Макаренка. 14 грудня 1918 р. війська Директорії зайняли Київ, а в сільській місцевості партизанські загони встановили владу нового уряду ще раніше.

У ці бурхливі дні Винниченко й Петлюра проявили себе палкими поборниками політичної незалежності України. Обидва вони були членами Української соціал-демократичної партії, але значно розходилися у підході до багатьох ключових проблем. Як утопічний соціаліст, Винниченко вважав соціально-економічні чинники вирішальними у революційній боротьбі. Через це він постійно хитався між національними інтересами і своєрідним донкіхотством — різновидом соціалістичного ідеалізму. Такі хитання, принаймні частково, могли б пояснити певну непослідовність Винниченка як політикам (27).

(27) На жаль, і дотепер не написано праці, яка б охоплювала всю різнобічність цієї надзвичайно здібної та енергійної людини. Політичні ідеї Винниченка найяскравіше виявляються в його власних творах — мемуарах "Відродження нації" (Відень, 1920) та романі "Нова заповідь" Нойє Ульм, 1950). 1953 року Українська академія мистецтв і наук у Нью-Йорку видала збірку "Володимир Винниченко", присвячену його діяльності.

Петлюра ж намагався втілити ідеали соціальної справедливості й рівності виключно в рамках суверенної української республіки. Виходячи з цього він приділяв велику увагу саме практичним аспектам боротьби за незалежність. Це дало підстави деяким дослідникам помилково оголосити Петлюру крайнім націоналістом і приписувати йому дискримінаційні нахили, плекання національної виключності тощо. За браком кращого слова ми могли б охарактеризувати Петлюру як націоналіста, але у найширшому розумінні цього поняття (28). Важливо усвідомити, що передусім він був "самостійником", тобто людиною, для якої досягнення національної незалежності являло необхідну передумову здійснення усіх інших завдань. Варто додати, що, попри всі розбіжності у поглядах, як Петлюра, так і Винниченко були переконаними прихильниками демократії.

(28) Як активний діяч УСДРП, Петлюра добре усвідомлював небезпеку, яка крилася у спалахах націоналізму. Тому ще у січні 1906 р. він застерігав галичан від надмірного захоплення суто національними аспектами боротьби за соціальну справедливість. Уважно стежачи за розвитком подій у Західній Україні, Петлюра писав, що буржуазно-шляхетська влада "роpбурхує націонал-шовіністські почуття не тільки в панівній нації, поляків, але і в підлеглій нації. Тому партія мусить як словом, так і ділом боротися проти шовінізму (Симон Петлюра: статті, листи, документи. С.208).

Втілюючи в життя свої політичні принципи, Винниченко, Петлюра та інші члени Директорії не вагаючись прийняли пропозицію професора Гольдельмана про відновлення національно-персональної автономії для національних меншостей (29). Суттєвим є те, що Директорія зважилася на цей важливий крок ще до перемоги повстання. 10 грудня 1918 р. вона прийняла відповідний декрет, а 24 січня 1919 р. згідно з одностайним рішенням Ради міністрів цей декрет став законом. Так, незважаючи на досить промовисту неучасть євреїв у антигетьманському повстанні, вони дістали жадану автономію в рамках Української Народної Республіки (30).

(29) Визначний діяч української єврейської громади Соломон Гольдельман входив до складу Центральної Ради. Під час повстання проти Скоропадського обіймав посаду секретаря праці. Пізніше, аж доки Абрам Ревуцький не став міністром єврейських справ, Гольдельман виконував обов'язки секретаря з національних питань. Останні роки мешкав в Єрусалимі. Є автором понад 25 праць з єврейської історії.

(30) Детальніше див.: Матеріали до українсько-єврейських стосунків в роки революції, 1917—1921. Мюнхен, 1956. С.78-102.

З огляду на зростання ролі Петлюри проєврейська позиція українського уряду є зовсім не дивною. Як борець за інтереси усіх гноблених, Петлюра щиро цікавився єврейською проблемою. У школі, як свідчили його однокласники, він часто брав бік євреїв, котрих ображали задирикуваті товариші. За це його дражнили "жидівським батьком" (31). Професор Федір Щербина, в якого працював виключений із семінарії Петлюра, згадував, що той часто висловлював співчуття до євреїв (32). Замолоду поринувши в революцію 1905 p., Петлюра виступав проти гноблення однієї нації іншою, засуджував дискримінаційні заходи російського уряду, які забороняли євреям селитися поза так званою "смугою осілості" та позбавляли їхніх дітей можливості дістати таку ж освіту, як і представники інших народів.

(31) Жук А. (ред.). Симон Петлюра в молодості: Збірка споминів. Львів, 1936. С.8—9; Рудичів І. Спогади про Симона Петлюру (рукопис зберігається в Українському музеї-архіві, Саут Баунд Брук, Нью-Джерсі, США).

(32) Симон Петлюра — державний муж. Нью-Йорк, 1957. С.89—90.

Красномовним виявом симпатій Петлюри до євреїв була його передмова до п'єси Є. Чірікова "Євреї", надрукованої у 1907 р. в Києві. "Страждання Нахмана в "Євреях" Чірікова, — писав Петлюра, — викличуть глибоке співчуття будь у кого, навіть якщо він і не належить до цієї нації, якій волею історії випало нести тяжкий хрест гноблення і знущань... І навіть якщо не кожен здатен поділити думки Нахмана про те, що саме запропоновані ним ліки здатні загоїти рани його народу, кожен, однак, відчуває потребу змастити ці рани цілющим бальзамом".

Поновлення автономії єврейської громади було не просто жестом з боку провідних діячів українського уряду. То був політичний крок, мета якого — досягти порозуміння, а в ідеалі - налагодити співпрацю між євреями та українцями. Колишній лідер Бунду Моисей Рафес писав, що "однією з найулюбленіших ідей Петлюри та багатьох інших українських націоналістів було створити союз української та єврейської демократій. Переконати єврейську інтелігенцію та торговельний клас у доцільності ідеї української державності, поставити їх на службу цій ідеї означало для них врятувати "незалежність"... Напередодні вигнання гетьмана та його уряду Петлюра заявляв про своє палке бажання здійснити цей союз" (33).

(33) Рафве М. Два года революции на Украине. М., 1920. С.133.

Однак зусилля Директорії не увінчалися успіхом через майже повну відсутність євреїв у лавах борців за державу. Хоча були серед них і такі, що ввійшли до уряду ще у квітні 1918 p., усвідомивши незмінність проголошеного раніше курсу на політичну незалежність країни. Інші ж, особливо члени Бунду, виступали проти української державності, навіть після оголошення автономії для національних меншостей. Окремі антиєврейські виступи під час антигетьманського повстання і переможна спочатку хода "світового комунізму" штовхнули єврейських соціалістів до російського табору. Дехто приєднався до російських націоналістичних кіл, прагнучи відновлення "єдиної неділимої Росії" (34). Пишучи про політичні уподобання українських євреїв, видатний правник Арнольд Марголін зазначав: "Але факт залишається фактом... Багато євреїв було як серед більшовиків, так і, принаймні спочатку, в лавах армії Денікіна. І навпаки, український рух майже не приваблював євреїв" (35). Але якими б не були статистичні дані, не виникає сумніву в тому, що позиція євреїв значно вплинула на українсько-єврейські стосунки.

(34) Ці обставини переконливо пояснюють ту вибухову ситуацію, в якій опинилася Директорія, увійшовши в Київ (див.: Винниченко В. Відродження нації. Відень, 1920. Т.З. С.201).

(35) Margolin A. The Jews of Eastern Europe. N.Y., 1926. P.130. Арнольд Марголін був людиною високих ідеалів і неабиякої сили волі. Він народився у Києві і дістав тут освіту: 1900 року університет Св.Володимира видав йому диплом юриста. Як член Російської колегії адвокатів, Марголін представляв євреїв під час багатьох "погромних" процесів. У 1911—1913 pp. він брав участь у процесі Бейліса. Марголін — видатний борець за громадянські права. 3 1906 по 1917 р. він був генеральним секретарем південноросійського відділу Союзу боротьби за досягнення рівних прав євреїв, а з 1906 по 1913 р. — засновником, генеральним секретарем та президентом Єврейської територіальної організації.

Питання про національні меншості набуло особливої гостроти, коли постала загроза самому існуванню Української Народної Республіки. Ще у грудні 1918 р. в Україні з'явилися збройні загони більшовиків, які разом із деякими селянськими бандами почали шарпати вірні Директорії війська. Більшовицькі частини крок за кроком тіснили Директорію, аж поки 6 лютого 1919 р. не зайняли Київ (36).

(36) Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. М., 1932. Т.3. С11-26,155-157.

Сили Директорії танули на очах, і наприкінці січня на боці Петлюри лишилося трохи більше 21 тис. вояків. Професор Артур Адамс вважає, що цьому можна було запобігти лише швидкими й рішучими діями, перетворивши численні партизанські загони на військові підрозділи з суворою дисципліною і чітким централізованим керівництвом (37). Але поскільки Петлюра не вжив таких заходів (можливо, через брак часу), то різні "отамани" та "батьки", які з'явилися в ході антигетьманського повстання, одразу ж заявили про свою непідлеглість Директорії В результаті озброєні загони самочинно кидали фронт, поверталися у ті місця, звідки вони походили, і на чолі зі своїми "отаманами" починали тероризувати населення, у першу чергу євреїв.

(37) Adams A. Bolsheviks in the Ukraine: The Second Campaign, 1918-1919. New Haven; London, 1963. P. 78-79,112.

Здавалося, що у 1919 році чотири вершники з Апокаліпсису промчали Україною, сіючи довкола війну, голод, пошесть та смерть. Як констатував Річард Пайпс, країна "розпалася на безліч окремих районів, ніяк не пов'язаних між собою, ізольованих від усього світу, відданих на поталу бандам озброєних селян та кримінальних злочинців... Лише в Києві з'являлися та зникали уряди, видавалися, постанови, хвилями накочувалися міністерські кризи, відбувалися міжнародні переговори — а решта країни жила власним життям, в якому реальну владу мав той, хто спирався на рушницю... По всій Україні виникали банди селянських партизанів, котрі нападали на села й містечка, грабували та вбивали єврейське населення і час від часу зненацька вдиралися у великі міста. Фактично вся країна потерпала від них" (38).

(38) Ріреs R. The Formation of the Soviet Union: Communism and Natio nalism, 1917-1923. Cambridge (Mass.), 1954. P.137.

Ніхто не почувався безпечно посеред вогненного моря насильства та сваволі, яке залило Україну в 1919 році. Олександр Шульгин назвав цей час велетенським погромом усієї України (39). Єдине, що могло врятувати як євреїв, так і неєвреїв, було створення озброєних загонів самооборони (40). Петлюра розумів, що його невелике військо не могло вести боротьбу аж на три фронти і водночас підтримувати порядок у країні. Тому він виступав за формування єврейських загонів самооборони. На жаль, єврейські ліві партії, і особливо впливовий Бунд, опиралися цим заходам, фактично кидаючи багато єврейських громад напризволяще (41).

(39) Тризуб (Париж). 1927. 25 жовт.

(40) Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. Мюнхен, 1950. Т.2. С.224.

(41) Іваніс В. Симон Петлюра — президент України. Торонто, 1952. С.155—157. Бундівці виступали проти створення єврейської самооборони також і з ідейних міркувань, побоюючись, що єврейські вояки, котрі охоронятимуть єврейські поселення, можуть зрештою перетворитися на "єврейську військову аристократію" (Tsherikover E. Op. cit. S.85,87,213,217,230).

Загальне погіршення соціально-політичних умов, поразка й деморалізація українського війська — все це збурило приховане невдоволення та застарілі забобони щодо єврейського населення. Євреї стали тим козлом відпущення, на якого вилилися всі образи, болі й кривди місцевих жителів. Це й убачається головною причиною єврейських погромів в Україні під час революції та громадянської війни.

Трагедія українського єврейства була значною мірою наслідком діяльності царського уряду. Взагалі антисемітизм являв собою характерну рису імперської внутрішньої політики, особливо на початку 1880-х років. У розпалі пропагандистської війни з революційним рухом уряд безнастанно твердив, що підривна агітація та підпільна діяльність є справою рук євреїв. Відчуваючи підтримку правлячих кіл, ряд організацій розгорнув кампанію ненависті проти єврейського населення. Юдофобія царського уряду досягла апогею за часів Миколи II. Цар не тільки прийняв звання почесного члена "Союза русского народа", більш відомого як "чорна сотня", а й виділив із власних коштів понад 12 млн. рублів на друк та розповсюдження антисемітської літератури (42). Ця література заводнювала головним чином райони "смуги осілості", тобто Україну, Білорусію та Литву. Зусилля "чорної сотні" дали свої наслідки: завжди знаходилися селяни, що з ненавистю дивилися на городян (більшість яких були або росіянами, або євреями), котрі в їхніх очах (і це відбивало реальну ситуацію в Україні) уособлювали владу та власність.

(42) Baron S. Op. cit. P.67,74.

Протиріччя між селом і містом з новою силою спалахнули у 1918—1920 pp. Соціально-економічне відчуження, яке було вирішальним чинником під час попередніх спалахів насильства, ще більше загострилося у зв'язку зі зміною політичної ситуації. В ході боротьби за незалежність, особливо починаючи з осені 1918 p., українці, яких підтримувало в основному село, пересвідчилися в тому, що більшість населення міст вороже ставиться до їхньої справи. Тому коли село, скориставшись із загальної руїни та хаосу, спробувало взяти реванш, воно легко знайшло традиційного "винуватця" усіх бід — єврея. Існував стереотип, згідно з яким єврей був насамперед експлуататором і ділком. За часів революції до цього образу додалися вельми небезпечні риси: євреї почали асоціюватися з комунізмом (43).

(43) Tsherikover E. Op. cit. S.29-30.

У своїй блискучій праці з історії революційних подій в Україні професор Адамс, аналізуючи ставлення селян до євреїв, дійшов такого висновку: "Самі міські євреї-комуністи роздмухували звіриний антисемітизм, який жеврів на селі, і тоді раптом настав такий момент, коли ненависть до міста і ненависть до єврея ставали ненавистю до комунізму. В уявленні селянина єврей, городянин та комуніст зливалися в єдиний образ кривоносого комісара, який забирав у хлібороба його землю, реквізував вирощене ним збіжжя, конфісковував худобу та зброю і виконував вироки, винесені ЧК" (44). За таких умов криваві розправи над євреями стали синонімом боротьби з більшовиками (45).

(44) Adams A.Op.cit.P.142.

(45) Про те, як різноманітні "батьки" використовували "антисемітську пропаганду для виправдання власних бандитських дій, див.: Heifetz Е. The Slaughter of the Jews in the Ukraine in 1919. N.Y., 1921. P.57-83. До речі, ця праця була б переконливішою, якби автор зміг утриматися від свого упередження проти українців.

Немає ніякого сумніву в тому, що ставити знак рівності між євреями та більшовизмом значить допускатися помилки і надто спрощувати складну проблему. Євреї, зрештою, були й серед військ Денікіна, що воювали проти більшовиків. Водночас чимало відомих єврейських діячів підтримували Петлюру в його боротьбі за незалежність України. Був також досить значний прошарок українського єврейства, який волів зберігати нейтралітет.

Разом із тим є фактом, що велика кількість політично активних євреїв, особливо молодь, приєдналися до більшовиків, чия рішучість, революційне завзяття та інтернаціоналізм украй приваблювали. Професор Леонард Шапіро, який вивчав роль євреїв у революційному русі, підкреслював, що участь євреїв у діяльності партійних організацій усіх рівнів мала неабияке значення. З-поміж 21 члена Центрального комітету РКП(б) було п'ятеро євреїв, серед них Троцький та Свердлов. Але ще більшу роль виконували євреї у низових партійних організаціях. Як пише Шапіро, "багато дрібних партійних функціонерів були євреями — особливо це стосується ЧК", і якщо комусь "не пощастило і він потрапляв до рук чекістів, то, скоріше за все, йому було не минути зустрічі, а той кулі слідчого-єврея" (46).

(46) The Slavonic and East European Review. 1961. Vol.XI. P.164-165.

Отже, сукупність історичних, соціальних, економічних та політичних чинників, з яких, власне, складалася ворожнеча між українським та єврейським народами, підсилена більшовицькою агітацією, створила ту вибухову ситуацію, яка і призвела до трагічних погромів. Немов зі споду підняті "отамани" та "батьки" використовували цю ситуацію для власних потреб, апелюючи до найпримітивніших інстинктів своїх прибічників, потураючи їхньому злодійству. У створеному не без їхньої участі хаосі селянські ватажки відчували себе немов китайські військові царики — з усіма жахами, якими супроводжувалося таке царювання (47).

(47) Pipes R. Op. cit. P.125,142.

Становище Директорії було безнадійним. Крім подолання внутрішніх заворушень, вона, як уже зазначалося, мусила воювати проти трьох армій, що атакували її з різних боків, і кожна з цих армій була чисельнішою та краще озброєною, ніж військо Петлюра "Через постійні зміни воєнної обстановки уряд часто пересувався, інколи навіть збирався на засідання у залізничних вагонах. Його влада сягала не далі кількох кілометрів від штаб-квартири війська, на решті ж території керівництво лише номінально перебувало в руках уряду.

Зіткнувшись із загрозою, здавалося б, неминучої катастрофи, Петлюра продовжував боротьбу за незалежність, не зрікаючись демократичних ідеалів. Після відставки Винниченка з посади голови Директорії і обрання натомість Петлюри 9 травня 1919 р. він дістав можливість безборонно здійснювати свої наміри.

Ще раз підкреслимо, що Директорія буквально з перших днів свого існування почала активно залучати євреїв до участі в політичному житті України. Крім надання привілеїв єврейській громаді, Директорія дала змогу її представникам працювати в українському уряді. Кілька євреїв стали на чолі міністерств, інші обійняли високі посади в українській закордонній службі, понад 200 осіб працювали у нижчих ланках керівництва. Згідно з принципом соціальної рівності Петлюра видав наказ приймати євреїв до офіцерської школи (48).

(48) Гольдельман С. ЖНА. С.72—73,98; Mарголин А. Украина и политика Антанты: Записки еврея и гражданина. Берлин, 1922. С.105-107; Документ судової помилки. Париж, 1958. С.53.

Не менш прогресивним було ставлення Директорії до освітніх потреб єврейської громади. На пропозицію Абрама Ревуцького, міністра єврейських справ, уряд видав закон, за яким усі єврейські школи переходили під його юрисдикцію, а також виділив дев'яту частину коштів, що призначалися для освіти, на користь єврейських шкіл та інших навчальних закладів (49).

(49) Гольдельман С. ЖНА. С.91.

Професор Марк Вішнітцер, відомий єврейський історик та журналіст, який на власні очі спостерігав життя євреїв в Україні, писав: "Українські євреї мають широкі, гарантовані законом права. Єврейська мова є однією з офіційно визнаних мов, єврейське міністерство стежить за забезпеченням їхніх прав, вільно функціонує іудаїстська церква, чимдалі більше з'являється єврейських шкіл. У новоствореному Кам'янець-Подільському університеті уряд постановив утворити кафедру єврейської історії та літератури. Отже, єврейський народ дістає дедалі більше прав і можливостей для свого національного розвитку" (50).

(50) The Jewish Pogroms in the Ukraine. Washington, 1919. P.23-24.

Національна політика Директорії, в тому числі її активна боротьба з єврейськими погромами, не користувалися популярністю. Однак Петлюра, Винниченко та інші видатні діячі української революції не зраджували своїх принципів і продовжували опиратися будь-яким антиєврейським настроям. На жаль, можливості Директорії були вкрай обмежені і всі її зусилля виявилися марними.

Грабіж, ґвалтування та вбивства єврейського населення не припинялися протягом усієї весни 1919 р. Після особливо брутального погрому, що стався у Проскурові за участю війська Директорії, заступник міністра закордонних справ Арнольд Марголін на знак протесту заявив про свою відставку (51). У листі від 11 березня 1919 р. до міністра закордонних справ Костя Мацієвича Марголін писав: "Тяжке відповідальне завдання, що лежить на всіх членах уряду, значно ускладнюється завдяки тому трагічному факту, що єврейські погроми не вщухають, і адміністрація виявила свою неспроможність припинити жахливе насильство і вбивства, що відбуваються у Проскурові, Ананьїві та інших містах. Я добре знаю, що уряд робить все можливе для боротьби з погромами. Я також добре знаю, наскільки безпорадними є всі його члени... Але я, як єврей, ще більше страждаю від того, що усвідомлюю: якщо всі інші елементи населення страждають від анархії головним чином економічно, то такий стан речей є вкрай небезпечним і навіть фатальним для самого існування єврейського народу" (52).

(51) Проскурівський погром 15 лютого 1919 p. був спровокований більшовиками, які за допомогою єврейського населення підняли повстання проти військ, що підтримували Директорію. Після придушення повстання отаман Семесенко, котрий призначив себе комендантом Проскурова, наказав розпочати загальний погром проти всіх євреїв — мешканців містечка. За цей злочин його було заарештовано і страчено у травні 1920 р. Докладніше про це див.: Трагедія двох народів. Прага, 1928. С.55—56; Неіfetz Е. Op. cit. P.40,202; Гусев-Оренбургский С. Багровая книга: Погромы 1919—1920 гг. на Украине. Харьков, 1922. С.7,42; Алексеев (Небутев) Ив. Из воспоминаний левого эсера: Подпольная работа на Украине 1912—1920. М., 1922. С.21-27.

(52) Margolin A. Op. cit. P.143.

Через два місяці в окремому листі Марголін ще раз підтвердив свою заяву і офіційно подав у відставку. В інтерв'ю лондонській газеті "Джуїш кронікл" він наполягав на тому, що "український уряд послідовно виступав проти погромів, ніколи не брав у них участі і не несе за них ніякої відповідальності" (53). Подібну думку висловлював і Е. Черіковер, котрий вважав, що український уряд боровся проти хвилі антиєврейських насильств усіма засобами, які були в його розпорядженні. При цьому, наголошував він, Директорія фактично не мала ніякої змоги опанувати цю бурхливу ситуацію (54).

(53) The Jewish Chronicle (London). 1919. May 16.

(54) Tsherikover E. Op. cit. S.81-83.

Як тільки українсько-більшовицький фронт стабілізувався, позиція нового уряду прем'єр-міністра Бориса Мартоса стала більш певною і чіткою (55).За нових умов уряд здійснив цілу низку заходів для охорони населення, особливо євреїв, на території, що її контролювала Директорія.

(55) Петлюра уповноважив Мартоса сформувати кабінет міністрів із залученням представників соціалістичних партій. Це фактично означало повернення до влади Української соціал-демократичної партії.

Першим урядовим документом, спрямованим на захист єврейського населення, була прокламація від 12 квітня 1919 р. В ній зазначалося: "Український уряд буде всіляко боротися з порушеннями громадського порядку, викриватиме й суворо каратиме заводіяк, злочинців та погромників. І перш за все уряд не потерпить ніяких погромів, спрямованих проти єврейського населення України, і вживатиме всіх засобів для знешкодження цих мерзенних злодіїв" (56). Наступного дня верховне командування українського війська видало наказ про арешт та віддання під трибунал усіх вояків, що підбурювали козаків брати участь у погромах (57).

(56) Матеріали до українсько-єврейських стосунків". С.52.

(57) Марголин А. Украина и политика Антанты. С.389—390.

Слід зазначити, що ініціатором і автором антипогромних наказів був саме Петлюра. Його недоброзичливці твердять, ніби всі ці заходи мали єдину мету — справити враження на західні держави. Але з огляду на факти ця точка зору не витримує ніякої критики. Щоб оцінити поведінку людини та мотиви її вчинків, існує лише один спосіб, в основі якого лежить сформульований Арістотелем принцип: "Усяка дія є виявом єства" — або ж біблійне: "Кожне дерево пізнається по плодах його". Та й якою ще міркою можна виміряти те, що спонукає нас чинити так чи інакше?

Боротьба Директорії проти погромів та інших насильств мала різні форми. Петлюра розумів, що у його війську є чимало членів колишньої "чорної сотні" та взагалі антисемітські настроєних елементів (58). Тому для убезпечення єврейського населення він мусив насамперед реформувати армію. Цією важливою справою Петлюра займався у травні — червні 1919 p., коли становище його війська в Галичині було досить надійним. Тоді були розформовані деякі напівпартизанські загони і створені нові регулярні частини (59). У результаті чисельність війська зменшилася, але воно стало ефективнішим.

(58) Гольдельман С. Листи жидівського соціал-демократа про Україну (далі — Листи про Україну) // Матеріали до історії українсько-жидівських відносин за часів революції. Відень, 1921. С.20,40.

(59) Трагедія двох народів. С.57; Збірник пам'яти Симона Петлюри. Прага, 1930.0.74,93,140-141

З метою завершення реорганізації війська та посилення дисципліни 13 травня 1919 р. Петлюра створив державну військову інспекцію на чолі з полковником Володимиром Кедровським (60). Ця установа виправдала сподівання Петлюри. За допомогою органів інспекції уряд дістав змогу контролювати і нейтралізувати спалахи антисемітизму. Особливо схвально про діяльність полковника Кедровського та очолюваної ним інспекції висловлювалося міністерство єврейських справ (61).

(60) Особистий архів полковника Кедровського, який є найціннішим джерелом з історії очолюваної ним інспекції, знаходиться у Метачені,

Нью-Джерсі, США.

(61) Марголин А. Украина и политика Антанты. С.288; Гольдельман С. ЖНА.С.97.

Директорія зробила іще один крок, викорінюючи насильство та анархію. 27 травня 1919 р. було прийнято закон про утворення Надзвичайної комісії для розслідування єврейських погромів. Ця Комісія мала не лише виявляти їх безпосередніх винуватців, а й боротися з антисемітською пропагандою в Україні. Учасники погромів передавалися до спеціально створених військових трибуналів. Особливе значення мало те, що серед членів Комісії були представники єврейського населення (62).

(62) Гольдельман С. Листи про Україну. С.54; Трагедія двох народів. С.57-58.

Водночас уряд намагався всіляко допомагати жертвам погромів. Попри гостру нестачу коштів Директорія виділяла для цієї мети досить значні суми грошей.

Але, незважаючи на всі ці заходи, насильства не вщухали і Петлюра мусив продовжувати боротьбу. У своїй телеграмі, розісланій по урядових установах та військових частинах на початку липня 1919 р. (вона з'явилася також в офіційному "Віснику Української Народньої Республіки"), він намагався переконати українців у тому, що євреї не лише співчувають їхній справі, а й активно за неї борються. Він також заохочував козаків до створення спеціальних загонів для захисту євреїв та їхньої власності (63). Одне слово, Петлюра хотів спростувати пропагандистські закиди, ніби усі євреї були ворогами української державності.

(63) Марголин А. Украина и политика Антанты. С.273—274.

Не менш важливим є наказ, виданий Петлюрою своїм військам 26 серпня 1919 р., в якому він закликає козаків не "спричинятися до тяжкої недолі євреїв. Хто ж допускається такого тяжкого злочину, той є зрадник і ворог нашого краю й мусить бути усунений від людського співжиття" (64).

(64) Іваніс В. Симон Петлюра — президент України. С.170—172. Повний текст наказу № 131 див. у "Додатках" до нашої книжки.

Як свідчать спогади сучасників, численні заклики й накази Петлюри та його уряду аж ніяк не скидалися на димову завісу, за якою кримінальні елементи спокійно коїли свої злочини. Навпаки, вони відбивали реальну політику та заходи Директорії. Так, ад'ютант Петлюри полковник Олександр Доценко повідомляв про те, що під Києвом було страчено чотирьох українців, які брали участь у погромах. За ті ж злочини, вчинені у Райгороді, було страчено офіцера Міщука та кількох козаків. Полковник Доценко також засвідчив страту прикрозвісного отамана Семесенка (65).

(65) Тризуб (Париж). 1927.26 жовт.;. Документ судової помилки. G.52, 88.

Добре обізнаний із ситуацією полковник Кедровський стверджував, що в одному лише Смотричі на Волині за участь у погромах було страчено 14 козаків (66). Та й по інших селах і містечках ті, кого трибунали визнали винними (як це було, скажімо, в Оринині та Китайгороді, Тальному та Вахнівці), не уникнули розстрілу (67).

(66) Свобода (Джерсі-Сіті). 1933.26 черв.

(67) Трагедія двох народів. С.58.

Арнольд Марголін також писав про численні страти погромників, зокрема таке: "Я маю офіційно засвідчену копію вироку спеціального військового трибуналу від 22 серпня 1920 року у справі Варивана Винника, звинуваченого у пораненні Йосселя Астера з села Залуківці біля Станіслава в Галичині. Ця справа розглядалася за зачиненими дверима. Трибунал визнав дії Винника "нелюдськими" і присудив його до розстрілу. Того ж дня вирок було виконано" (68).

(68) Матеріали до українсько-єврейських стосунків... С.38.

Активна боротьба Директорії проти погромів та різного роду підбурювальної агітації принесла певні результати. Особливо помітним це було у період між червнем та жовтнем 1919 р. Тоді ж Соломон Гольдельман констатував поліпшення становища, зазначивши, що невдовзі "реальна військова влада буде в руках отамана Петлюри, він визначатиме поведінку підлеглих йому командирів та війська, а не навпаки" (69).

(69) Гольдельман С. Листи про Україну. С.34.

Зусилля Директорії були схвально сприйняті як євреями, так і представниками інших національностей. Свідченням цього, зокрема, може слугувати резолюція Кам'янець-Подільського окружного та міського комітетів партії "Поалей Ціон" від 26 серпня 1919 р., яка беззастережно виступила за участь євреїв в українському уряді, котрий "разом з Верховним Головнокомандуванням рішуче бореться проти погромів" (70).

(70) Там же. С.53.

Поліпшення внутрішнього стану в країні привело до порозуміння між євреями та українцями. Починаючи з літа 1919 р. чимало делегацій, що представляли різні єврейські громади та політичні партії, зустрічалися з Петлюрою і висловлювали свою підтримку українських національних змагань. Чи не найбільш репрезентативною була делегація з Кам'янця-Подільського, яку складали представники єврейської громади (Мейєр Кляйдерман), рабинів (Гутман), сіоністів (Альтман), ремісників (Якоб Крайс), об'єднаних соціалістичних партій (Еліас Боград), партії "Поалей Ціон" (Дрехлер). Вони заявили Петлюрі, що "всі кола єврейського населення готові разом з українським народом захищати незалежну українську державу, бо вірять, що тільки демократичний український уряд здатний гарантувати єврейському народові рівність та забезпечення його національних прав" (71).

(71) Марголин А. Украина и политика Антанты. С.281—283; Lewitzkyj W., Specht G. (ed.). Die Lage der Juden in der Ukraine: Eine Dokumentensammlung. Berlin, 1920. S.60.

Тим часом Директорія не припиняла своєї антипогромницької діяльності. Яскравим підтвердженням цього є історія колишнього майора Володимира Клодницького, який у 1962 р. одержав нагороду "Смолоскип Свободи" від ліги "Б'най Б'рит" за те, що у 1919 р. йому вдалося зірвати погром у Хмельнику. Як згадує Клодницький, тоді під його орудою були піхотний батальйон, кавалерійський загін, рота польової жандармерії та артилерійська батарея. Цей військовий гарнізон мав охороняти Хмельник, а також не допускати погромів 15-тисячного населення цього єврейського містечка, які от-от мали спалахнути (72). У цій ситуації Клодницький зробив усе можливе й неможливе, щоб уникнути кровопролиття (73).

(72) Напружена обстановка, яка панувала у Хмельнику та всьому районі напередодні прибуття туди майора Клодницького, була спричинена, як це не дивно, коханням українського хлопця та єврейської дівчини. Дівчина втекла зі своїм обранцем до його села, охрестилася та взяла з ним шлюб. Розгніваний батько дівчини підпалив будинок свого зятя. Вітер розніс багаття, і кінець-кінцем згоріло все село. Не будучи певним, хто саме вчинив це, селяни погрожували помститися всім Хмельницьким євреям.

(73) Клодницькмй В. Моя служба в Українській Галицькій армії // За державність: Матеріали до історії Війська Українського. Торонто, 1966. Т.9.С.73-91.

Отже, політика Петлюри значно поліпшила умови життя українських євреїв, які відповіли йому своєю довірою (74). Але гірка іронія полягає в тому, що саме тоді, коли єврейські делегації вихваляли Петлюру за його конструктивну працю, за кордоном його зображали лютим антисемітом, на руках якого запеклася єврейська кров. І все це було не випадково. Вороги української держави сподівалися дискредитувати українців, паплюжачи чесне ім'я людини, котра уособлювала політичні ідеали нації (75).

(74) Гольдельман припускає, що цьому також сприяли страждання, яких зазнали євреї під час кількатижневого більшовицького правління (ЖНА.С.97).

(75) Як свідчить Марголін, "за кордоном люди добре знають про погроми, що їх вчинили "петлюрівці", і майже нічого не відають про те, що робила армія Денікіна, хоча денікінські погроми були як численніші, так і жорстокіші запопередні. Все це пояснюється пропагандою реакційних груп "Единой России", які мали міцну фінансову базу та давні зв'язки в Америці та Західній Європі. Крім того, перша хвиля погромів не могла не привернути до себе більшої уваги" (The Jews of Eastern Europe. P.131). Статистичні дані, що підтверджують думку Марголіна, див.: Десята річниця денікінського погрому // Збірник праць Єврейської історико-археографічної комісії. К., 1929. T12. С. 388.

Аби покласти край цій наклепницькій кампанії, Петлюра через представників України в Парижі запропонував різним єврейським організаціям створити зі своїх членів комісію, яка б зайнялася розслідуванням єврейських погромів в Україні. Проте його зусилля, на жаль, виявилися марними. Комітет єврейських організацій у Парижі не прийняв пропозицію українського уряду, посилаючись на те, що "анархія, яка панує на Україні, не дає змогу дослідити події на місці та відтворити об'єктивну картину погромів" (76).

(76) Детальніше про це див.: Марголин А. Украина и политика Антанты. С. 296-300.

Єдине, що могло втішити Директорію після такої відмови, був лист, надісланий їй 20 жовтня 1919 р. засновником Єврейської територіальної організації Ізраїлем Цангвілем. Цей відомий діяч писав, що хоча через слабке здоров'я він не зможе представити свою організацію в комісії, але анітрохи не сумнівається у добрих намірах українського уряду (77).

(77) Повний текст листа поданий у розділі "Додатки".

Петлюра продовжував цікавитися долею українського єврейства навіть після того як більшовицькі війська змусили його відступити до Польщі. Він добре знав, що беззаконня, яке панувало тоді в Україні, позначалося насамперед на євреях, і закликав українців не вдаватися до будь-яких антисемітських дій. У своїй прокламації від 1921 р. він наказував "безжалісно карати більшовиків, комуністів та інших бандитів, які чинять єврейські погроми та мордують населення", обіцяючи після свого повернення в Україну покарати усіх винних (78).

(78) Симон Петлюра: статті, листи, документи. C.287—289.

Плекаючи надію на антибільшовицьке народне повстання, яке б допомогло йому повернутися на батьківщину, Петлюра вживав усіх можливих заходів для убезпечення єврейського населення. Коли у Карлсбаді зібрався ХII сіоністсікий конгрес, він вирядив туди своїх представників — Романа Смаль-Стоцького та Максима Славинського — з пропозицією створення загонів єврейської жандармерії, які б фінансувалися українською державою (79). Переговори, які Славинський вів із Володимиром Жаботинським, завершились 4 вересня 1921 р. підписанням відповідної угоди. Ця угода знову ж таки лишилася на папері, оскільки антибільшовицького наступу так і не вдалося здійснити. Однак вона є ще одним важливим свідченням ставлення Петлюри до українського єврейства.

(79) The Slavonic Review (London). 1926. Vol.5.

З огляду на всі ці документи та факти звинувачення Петлюри в антисемітизмі видаються повним абсурдом. Володимир Жаботинський, чи не найвидатніший з-поміж євреїв XX століття, людина, добре обізнана з проблемами східноєвропейського єврейства, наголошував: "Безумовним фактом є те, що ні Петлюра, ні Винниченко, ні будь-хто з провідних діячів українського уряду не був погромником. Я виріс разом із ними, я разом із ними боровся проти антисемітизму; ніхто й ніколи не зможе переконати жодного з сіоністів Південної Росії, що подібні люди були антисемітами" (80).

(80) Materials Concerning Ukrainian-Jewish Relations During the Years of the Revolution. Munich, 1956. P.16.

Не менш абсурдною є спроба деяких кіл приписати Петлюрі співучасть у єврейських погромах. Особливе занепокоєння викликає спроба Ганни Арендт провести паралель між Петлюрою та Адольфом Айхманом, сумнозвісним гітлерівським катом (81).

(81) Ганна Арендт, яка взагалі є серйозним та неупередженим науковцем, намагаючись довести свою точку зору, в даному випадку значно згустила фарби (Arendt H. Eichmann in Jerusalem: A Report on the Banality of Evil. N.Y., 1963. P.243-245).

Критична та збалансована оцінка такого складного явища, як погроми, убачається не тільки бажаною, а й украй необхідною. Але займатися цим слід об'єктивно та вельми обережно, аби безпідставними чи однобічними узагальненнями не розпалювати невгамовні апетити юдофобів або українофобів, або й тих і тих водночас. Цю думку переконливо висловив національний директор із питань міжнародних культурних зв'язків Антинаклепницької Ліги Йозеф Ліхтен: "На превеликий жаль, серед неукраїнців його (Петлюри. — Т.Г.) ім'я стало майже символом ворога єврейського народу. Але хотілося б почути, чим іще він міг запобігти погромам, які спалахнули на охопленій анархією території, коли сам він не мав повного контролю над своїм військом. Відповідь на це питання є дуже, важливою для майбутніх гармонійних українсько-єврейських стосунків. Але дещо вже й зараз є безперечним. Слід визнати великою історичною несправедливістю сам факт звинувачення Петлюри у злочинах різних отаманів, таких як Махно, Григор'єв, Семесенко, та деяких гетьманців" (82).

(82) The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. N.Y., 1956. Vol.5. Р.1167-1168.

Отож гадаємо, що свідчення, представлені на цих сторінках, допоможуть неупередженому читачеві скласти уявлення про дійсний перебіг українсько-єврейських стосунків у ті буремні часи та про дійсну роль Симона Петлюри в історії українського єврейства.

Adams A. Bolsheviks in the Ukraine: The Seeond Campaign, 1918-1919. New Haven; London, 1963.

Aster H., Potichnyj P. Jewish-Ukrainian Relations. Toronto, 1983.

Bykovsky L. Solomon I. Goldelman: A Portrait of a Politician and Educator. New York; Toronto, 1980.

Baron S. The Russian Jew Under the Tsars and the Soviets. N.Y., 1964.

Boris J. The Sovietisation of Ukraine 1917-1923. Edmonton, 1980.

Desroches A. The Ukrainian Problem and Symon Petlura. Chicago, 1970.

Documents sur les pogromes en Ukraine et l'assassinat de Simon Petlura a Paris. Paris, 1927.

Hunchak T. (ed.). The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution. Cambridge (Mass.), 1977.

Lotockyj 0. Symon Petlura. Paris, 1936.

Margolin A. From a Politikal Diary: Russia, the Ukraine and America, 1905-1945. N.Y., 1946.

Margolin A. Ukraine and Policy of the Entente. Washington, 1977.

Materials Concerning Ukrainian-Jewish Relations During the Years of the Revolution. Munich, 1956.

Pidhainy Oleh, Pidhainy Olexandra. Symon Petlura: A Bibliography. Toronto, 1977.

Prochoda V. Symon Petlura. New Ulm, 1967.

Reshetar J. The Ukrainian Revolution, 1917-1920. Princeton, 1953.

Symon Petlura: Proceedings of a Conference in Paris. Munich; Paris, 1980.

Tsherikover E. Antisemitizm un pogromen in Ukraine, 1917-1918. Berlin, 1923.

Tsherikover E. Di ukrainer pogromen in yor 1919. N.Y., 1965.

Ukrainians and Jews: A Symposium. N.Y., 1966.

Гольдельман С. Жидівська національна автономія на Україні, 1917—1920 pp. Мюнхен, 196З.

Гольдельман С. Листи жидівського соціал-демократа про Україну // Матеріали до історії українсько-жидівеьких відносин за часів революції. Відень, 1921.

Жук А. (ред.) Симон Петлюра в молодості: Збірка споминів. Львів ,1936.

Зленко П. Симон Петлюра: Матеріали для бібліографічного покажчика;. Париж, 1939.

Іваніс В. Симон Петлюра — президент України. Торонто, 1952.

Симон Петлюра — державний муж. Нью-Йорк, 1957.

Симон Петлюра: статті, листи, документи. Нью-Йорк, 1956.

Додатки

1. С. Гольдельман. "Жидівська національна автономія на Україні, 1917—1920 pp." (уривки)

Повна відчуженість

Що знав пересічний єврейський громадянин, інтелігент чи робітник, який мешкав у Києві до революції, про український національний рух? Адже тут, у Києві, ще буяло українське культурне життя, ставилися українські п'єси, діяли українські політичні угруповання, звучав український фольклор. Що знали тогочасні єврейські кола про жорстокі придушення усього українського, про страждання, мрії та сподівання українців? Геть нічого! Українці не мали бажання підпускати чужинців до святинь свого національного життя, та й євреї не дуже поспішали встановлювати тісніші контакти з українською громадою. Здавалося, якийсь мур, грубезна темна завіса розділяють ці два народи, хоча вони й століттями жили біч-о-біч, потерпаючи від тиранії царського режиму, мріючи про визволення. Одна історична доля мусила б звести їх докупи у боротьбі зі спільним ворогом, але вони все трималися осторонь і не бажали знати один одного. І тільки коли хвилі українського визвольного руху почали заливати вулиці та майдани українських міст на початку лютневої революції 1917 року, політичні кола єврейської громади під впливом цих подій були змушені визначити свою позицію і приєднатися до котрогось із ворогуючих таборів.

Українці схильні співпрацювати з євреями

Вже на цьому ранньому етапі еліта української громадськості, яка очолила національний рух, ясно усвідомила всі переваги, котрі витікали від привернення на свій бік такого союзника, як українське єврейство. Чи не найбільша з цих переваг була зумовлена демографічною ситуацією: багато євреїв жили в містах, у той час як українці були позбавлені там якогось відчутного впливу. Як керівництво українського руху, так і деякі єврейські лідери сіоністського та робітничо-сіоністського таборів вважали таке порозуміння першим щаблем драбини, що вела до об'єднання двох головних чинників революції — українського села та єврейського міста, бо домовленість між ними та подальша співпраця могли вирішити долю революції. Така українсько-єврейська домовленість видавалася всім зацікавленим колам далекою мрією, здійснення якої вимагало великих зусиль, але давало змогу не поступатися принципами. У процесі вироблення умов активної співпраці двох народів і виникла ідея національно-персональної автономії для євреїв. Така автономія вважалася невід'ємною частиною політично-територіальної автономії України, яка на першому етапі української революції була головною метою і найбільшим здобутком українського національно-визвольного руху.

Щоправда, обставини змінювалися надзвичайно швидко, а з ними зазнавали змін настрої і тенденції головних сил революції. Вже на початку 1918 року політики, котрі мріяли про створення об'єднаного українсько-єврейського фронту, уяснили, що психологічне підґрунтя для такого порозуміння вже було втрачене, принаймні з українського боку. Це сталося під час першої воєнно-політичної кризи української державності, коли Центральна Рада під тиском "червоної гвардії" Муравйова була змушена на деякий час залишити Київ і відступити до Житомира. Там відбулося засідання Малої Центральної Ради, але без представників національних меншостей. Під час цієї кризи відбулася зміна уряду. До влади прийшли елементи, які не приховували своїх націоналістичних уподобань і вважали, що єдиною протидією екстремістським соціальним гаслам, за допомогою яких більшовики підривали молоду українську державу, можуть бути не менш екстремістські гасла українського націоналізму. Відсутність представників національних меншостей У Житомирі (і особливо єврейських делегатів) значно тому сприяла, і нові настрої знайшли свій вияв у діяльності уряду та Ради під час її перебування в Житомирі Було прийнято кілька нових законів, спрямованих проти меншостей, і зокрема євреїв. Коли уряд повернувся до Києва, відбулася певна нормалізація і міжнаціональний діалог поновився. Одначе психологічний ефект від такого "перехідного періоду" позначився на обox сторонах.

Що стосується єврейської громади, яка послідовно пов'язувала здійснення своїх мрій про єврейську національну автономію із заснуванням української держави, то саме в цей період вона зрозуміла, що запланована активна співпраця українців та євреїв зі стратегічного погляду не виправдає усіх викликаних нею сподівань. Але тепер, озираючись на минуле, видно, що якби ця прекрасна ідея української державності не була залита бурунами більшовицької демагогії та отаманської анархії і якби кращим керівним силам обох народів удалося тоді подужати збурену революцією стихію, тоді цей план українсько-єврейського порозуміння й співпраці був би чудовим дороговказом, установленим самою історією для обох народів.

Висновки

Єврейська національна автономія спалахнула на обрії єврейського життя, мов комета, а потім зникла безслідно. Від чотирьох років революції лишилися хіба що туманні спогади про щось яскраве, що згодом поринуло у темний вир страху та мордувань; ці спогади збереглися в національній пам'яті з ери погромів, котра, як це не парадоксально, збіглася в часі з закладенням структурних підвалин національної автономії.

Єврейська національна автономія та українська революція з'явилися на світ, як сіамські близнята. Із занепадом незалежної української держави автоматично урвалася і єврейська національна автономія.

Історія виникнення та втілення ідеї єврейської національної автономії на Україні являє собою низку незбалансованих втрат, а поразка українського національного руху цього ж незабутнього періоду випадає з цієї схеми. І тут теж ідея національно-державної незалежності розітнула українське небо, мов блискавка. Але Україна, зазнавши поразки у збройній боротьбі проти набагато потужніших сил московських загарбників, все ж лишилася не без певних вигод. Хоча незалежної, демократичної української республіки не існує, але навіть більшовики не наважилися повністю скасувати принцип української державності "Українська Радянська Соціалістична Республіка" не є вільною, незалежною державою українського народу, а Радянський Союз, до складу якого "на правах федерації" входить "українська держава", є насправді лише підробкою під справжню федерацію. Однак Україна, сама назва якої до революції 1917 року не була відома світові, після революції постала у світовій свідомості і у свідомості євреїв усього світу як психологічна та політична реальність. Сьогодні світ знає, що у Східній Європі є країна, територія якої дорівнює території Франції, з більш як сорокамільйонним населенням, і що країна ця є найбільшою після Росії республікою Радянського Союзу. Світ також пам'ятає, що Україна є однією з країн — засновниць Об'єднаних Націй, і щороку українські делегати на асамблеї Об'єднаних Націй нагадують світові про міжнародний статус своєї країни, хоча вони й не наважуються бодай у чомусь відступити від лінії, що її обстоює делегація Радянського Союзу. Світ також знає, що ця країна не мириться зі своєю позицією поневоленої нації і що народ її все ще бореться за свої національні права, використовуючи ті форми й методи, які дозволяє тоталітарний режим.

Коли на початку революції 1917 року українці у Петрограді та Києві тисячами вийшли на вулиці, то петроградські росіяни та київські євреї не могли повірити своїм очам, що існує така велика нація — українці й така велика країна — Україна. Хто ж тепер може сумніватися в існуванні такої країни й такого народу?

Це, власне, й було найбільшою, найреальнішою перемогою української революції. Перемога ця, бодай частково, здобута завдяки тому, що в період української революції 1917—1920 років готувалася й обговорювалася національна автономія для єврейського населення України.

Гольдельман С. Жидівська національна автономія на Україні,
1917—1920 pp. Мюнхен, 1963. С.8-Ю, 102-103

 

2. Закон про національно-персональну автономію від 22 січня 1918 р.

Cт.1. Кожна з населюючих Україну націй має право в межах Української Народньої Республіки на національно-персональну автономію, себто право на самостійне устроєння свого національного, життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця їх заселення в межах Української Народньої Республіки. Це є невіднімане право націй, і ні одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена в ньому.

Ст.2. Населюючим територію У.Н.Р. націям — великоруській, єврейській і польській — право на національно-персональну автономію дається силою цього закону. Нації же білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька та болгарська можуть скористуватися правом національно-персональної автономії, якщо до Генерального Суду про те поступить заява від кожної нації зокрема, підписана не менш як 10 000 громадян У.Н.Р. без різниці полу і віри, не обмежених по суду у своїх політичних правах, що заявляють про належність свою до даної нації Генеральний Суд розглядає заяву в публічному засіданні в строк не пізніше як через 6 місяців зо дня її подання, сповіщає про свою постанову Генеральний Секретаріат і оголошує п до загальної відомості. Зазначені заяви від націй, які не перелічені в цій статті, подаються на розгляд парламенту У.Н.Р.

Ст.3. Для здійснення зазначеного в ст.1 права громадяни У.Н.Р., належні до даної нації, утворюють на території У.Н.Р. Національний Союз. Членам кожного Національного Союзу ведуться іменні списки, які в сукупності складають Національний Кадастр, який по складанню публікується до загальної відомості, і кожен громадянин має право вимагати як свого включення в даний Національний Кадастр, так і виключення з нього з огляду на заяву про неналежність його до даної нації.

Ст.4. Національний Союз користується правом законодавства і врядування в межах компетенції, котра точно установлюється в порядкові, зазначеному в ст.7 цього закону. Національному Союзові виключно належить право представництва даної нації, яка живе на території У.Н.Р., перед державними і громадськими установами. Законодатні постанови, які видаються Національними Зборами в межах компетенції Національного Союзу (ст.9), належать до оголошення в загальноустановленому порядку.

Ст.5. З загальних засобів У.Н.P. та органів місцевого самоврядування одчисляється в розпорядження Національного Союзу на справи, якими він завідує, із сум, взагалі призначених на ці справи, певні частини, пропорціональні кількості членів даного Національного Союзу.

Cт.6. Національний Союз установлює свій щорічний бюджет і має право оподаткування своїх членів на підставах, установлених для загальнодержавного податкування, за своєю відповідальністю робити позики і приймати інші фінансові заходи для забезпечення діяльності Національного Союзу.

Ст.7. Обсяг справ, належних до компетенції Національного Союзу і окремих його органів, як рівно і устрій установ, визначається постановою Установчих Зборів даної нації, котрі разом із цим визначають і порядок змінення своїх постанов. Прийняті постанови, які торкаються обсягу компетенції Національного Союзу, належать до розгляду і ствердження Установчими Зборами У.Н.Р. або її парламенту.

Примітка: Незгідності, які можуть виникати з цього приводу між Національними Установчими Зборами і Установчими Зборами У.Н.Р. або її парламенту, розв'язуються погоджуючою комісією, котра складається з однакового числа представників від цих установ. Постанови погоджуючої комісії переходять на остаточне ствердження Установчих Зборів У.Н.Р. або її парламенту.

Ст.8, Національні Установчі Збори утворюються з членів, обраних належними до даної нації громадянами У.Н.Р., котрим дійшло 20 років, на основі загального, без різниці полу і віри і рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування з приложенням принципу пропорціонального представництва.

Ст.9. Органи Національного Союзу є органи державні. Вищим представницьким органом Національного Союзу є Національні Збори, які обираються членами Союзу на основах, зазначених у ст.8. Вищим виконавчим органом Союзу є Національна Рада, котра обирається Національними Зборами і перед ними відповідає.

Ст.10. Усі суперечки по питанню компетенції, які виникають між органами Національного Союзу, з одного боку, та органами державного урядування, місцевого самоврядування та інших Національних Союзів, з другого боку, розв'язуються адміністративним судом.

 

Голова Української Центральної Ради

М. Грушевський

Секретар Української Центральної Ради

Онацький

Генеральний Секретар держави

І. Мирний

 

Зозуля Я. (ред.). Велика українська революція.
Нью-Йорк, 1967. С.85-86

 

3. Звернення українського уряду до єврейських громадян та робітників (серпень 1919 р.)

Українська Демократична Республіка веде криваву війну проти ворогів як справа, так і зліва за своє існування та незалежність, за забезпечення прав трудящих людей на власну землю, за закони, які б захищали усіх робітників. Російські комуністи-більшовики не здатні відступити ні на крок від традиційного російського імперіалізму; на Україні вони вважають себе спадкоємцями царського режиму. Сподіваючись за допомогою багнетів та громадянської війни встановити комунізм, вони збурюють у народних масах найганебніші інстинкти та найгірші імпульси. І їхня робота вже принесла бажані результати: вихор антиєврейських погромів пронісся Україною.

Уряд, що стоїть на чолі республіки, та головнокомандуючий війська Петлюра ведуть рішучу боротьбу проти погромів.

Задля розслідування усіх випадків погромів, виявлена ня погромників та притягання їх до військового трибуналу було створено спеціальну Комісію по розслідуванню злочинів з надзвичайно широкими повноваженнями. Серед членів цієї Комісії є представники єврейських демократів.

У війську створено посаду державних інспекторів, які теж наділені великою владою; ці інспектори провадять широку кампанію по виявленню погромницьких елементів у війську.

Остання конференція інспекторів схвалила пропозицію міністра з єврейських справ про те, щоб серед інспекторів були представники цього міністерства.

Головнокомандуючий Петлюра видав низку наказів з метою радикального придушення будь-яких погромницьких дій та покарання погромників і зобов'язав військові та цивільні влади суворо дотримуватися цих наказів. Спеціальний військовий трибунал вже виніс кілька смертних вироків, і багато ініціаторів погромів було страчено.

У багатьох своїх прокламаціях головнокомандуючий Петлюра наголошує на тому, що єврейське населення всіляко підтримує Українську Демократичну Республіку в її боротьбі за незалежне існування, і закликає всіх людей, а рівно й партизанів, які воюють по той бік фронту, не дати розгорітися погромам, котрі руйнують нашу країну і являють собою пряму загрозу існуванню нашої республіки.

Уряд надає всіляку поміч Всеукраїнському центральному комітетові допомоги жертвам погромів у справі відбудови єврейських поселень. І, як перший крок у цьому напрямку, Державна Скарбниця виділила 20 мільйонів гривень.

Уряд стоїть на платформі Закону про національно-персональну автономію і повен рішучості зміцнювати його й розвивати. Нещодавно було надруковано новий закон, який надає єврейській громаді право на самоврядування, наділяючи її широкою владою та правом збирати податки.

Єврейське населення активно підтримує Українську Демократичну Республіку. На своїх численних зборах усі єврейські політичні партії висловили свою підтримку повної незалежності України.

Єврейські демократи на чолі з Бундом, "Об'єднаннями", "Поалей Ціон" та "Фолькс Партай", чиї представники входять до ради міністерства з єврейських питань, а керівники займають відповідальні посади в інших міністерствах, підтримують уряд українського народу.

Єврейське населення, особливо єврейські робітники, щиро святкували проголошення Першого Універсалу, бо розуміли, що для євреїв Перший Універсал був першою певною ознакою їхньої національної та персональної автономії, яку й було невдовзі проголошено (9 січня 1918 року). Здорове національне почуття спонукає єврейське населення боротися за незалежність України біч-о-біч з українськими демократами; бо визволення України означає водночас звільнення українських євреїв, які тисячами ниток пов'язані з її соціально-економічною структурою, з самою долею України. Розвиток торгівлі та ремесел, в яких працюють єврейські трудящі маси, можливий лише в незалежній та демократичній Україні

В той час як у Республіканському Війську все більше поширюється ідея мирного співіснування між народами України, армія поступово очищається від погромницьких елементів, а все більше її частин та підрозділів стають дисциплінованими, боєздатними одиницями, в цей самий час більшовицьке військо виявляє все більше ознак деморалізації та розкладу. Нещодавно мали місце єврейські погроми, розв'язані різними більшовицькими частинами. І чим далі просувається вперед переможне об'єднане військо, що складається з республіканської та галицької українських армій (у лавах його є багато єврейських солдатів та офіцерів), тим відчутнішою стає деморалізація більшовицького війська.

Більшовизм завдяки своєму терору та диктатурі розбив сили об'єднаної демократії та підготував ґрунт для успішного наступу російської реакції, на чолі якої стоїть тепер Денікін, з перемогою якого може відбутися реставрація ненависного царського режиму.

Єврейські громадяни та робітники! Пам'ятайте про цю небезпеку! Пам'ятайте, що вашим обов'язком є допомогти врятувати Україну від загрози більшовицької анархії, захищати свої громадянські, політичні та національні права від жахливої реакції, яку несе з собою денікінський режим.

Пам'ятайте, що шляхи українського та єврейського народів пролягають поруч і що позад них лежать триста років знищення та поневолення, здійснюваного російськими царями.

Як українські громадяни, що мають рівні з іншими націями права, захищайте разом з українським народом свою спільну Батьківщину!

Хай живе незалежна Українська Демократична Республіка!

Хай живе братерство і чесна, співпраця між українським і єврейським народами України!

Хай живе національно-персональна автономія!

Хай живуть об'єднані робітничі маси всіх народів України!

Хай живе соціалізм!

 

Президент кабінету міністрів

Борис Мартос

Міністр з єврейських справ 

Пінхос Красний

 

Вісник Української Народньої Республіки.
1919. 8 серп.

 

4. Наказ Головного отамана С. Петлюри № 131 від 26 серпня 1919 р.

Українське хоробре військо, скуте національною свідомістю свого великого визвольного завдання, освячене кращими заповітами своїх прадідів, непереможно й швидкою ходою посунуло вперед, до кращої долі, здобуваючи її своєю і вражою кров'ю. Самою історією судилося нашому славетному козацтву принести на своїх багнетах волю й щастя своїй рідній землі й усім тим, хто на ній з давніх-давен мирно оселився. А бандити всього світу, спіймані на гарячому вчинку, — більшовики, наче ті полохливі злодії, нестримно тікають на північ, у свій темний закуток

Проте на вільній, але занапащеній нашій землі ще залишився сморід конаючого звіря-ворога. Йому було мало чесної крові вояцтва; йому захотілося ще крові невинної, ні в чому неповинного населення. Темні люди, чорносотенці і червоносотенці (одна темна зграя), різні провокатори, кинувши зброю, повилазили зі своїх закутків і розпочали ганебну працю на іншому ґрунті. Вони завзято снують своє ганебне павутиння провокації, викликаючи погроми єврейської нації й часом підбурюючи на це страшне діло й деякі несталі елементи нашого війська. В такий споеіб вони хочуть заплямити перед усім чесним миром нашу боротьбу за волю й загирити нашу національну справу

Старшино й козацтво! Час нам знати, що єврейство, так само як більшість нашого українського населення, зазнало лиха від більшовицько-комуністичної навали й зрозуміло вже, де правда. Найкращі єврейські партії, як ось Бунд, "Об'єднанці", "Поалей Ціон", "Фолькс Партай", рішуче стали на бік української самостійної державності й рука в руку з нами працюють на її користь. Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення — їхні діти, їхні жінки, так само, як і ми, — було поневолене й позбавлене своєї національної волі. Йому нікуди йти від нас; воно живе з нами з давніх-давен, поділяючи з нами нашу долю й недолю.

Лицарське військо, що несе всім націям України братерство, рівність і волю, не повинно спокійно слухати всяких пройдисвітів і провокаторів, жадаючих людського м'яса. Так само воно не може спричинятися до тяжкої недолі євреїв. Хто ж допускається такого тяжкого злочину, той є зрадник і ворог нашого краю й мусить бути усунений від людського співжиття.

Старшино й козацтво! Весь світ дивиться й не надивується на наші визвольні подвиги. Не плямуйте ж їх, хоч би й випадково, ганебним ділом і не завдавайте нашій державі пекучого сорому на весь світ. Наші численні зовнішні й внутрішні вороги вже використовують погромні події; вони вже тичуть у нас пальцями й цькують на нас, нібито ми негідні на незалежне державне існування й мусимо знову запрягтися в ярмо неволі.

Я, ваш головний отаман, кажу вам, що якраз тепер на міжнародному суді розв'язується справа: бути чи не бути нашому державному незалежному життю. Старшино й козацтво! У ваших руках ця справа. Виступайте зі зброєю проти справжнього ворога й пам'ятайте, що наше чисте діло вимагає й чистих рук. Будьте певні, що всіх ворогів краю зустріне сувора законна кара народного суду, а помста, часто-густо необміркована, — це не козацьке діло.

Всіх же, що підбурюватимуть вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська й віддавати під суд як зрадників Вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхніх вчинках, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону. Уряд УНР, розуміючи всю шкоду від погромів для держави, видав до всього населення краю відозву, в якій закликає виступити проти всіх заходів ворогів, що підіймають погроми єврейського населення.

Наказую всьому вояцтву пильно прислухуватись до цієї відозви й найширше розповсюдити її серед населення та серед товариства. Наказ цей прочитати в усіх дивізіях, бригадах, полках, куренях та сотнях як Наддніпрянської й Наддністрянської армій, так і серед повстанських частин.

Головний отаман

Петлюра

Начальник штабу Головного отамана

отаман Юнаків

 

Іванів В. Симон Петлюра — президент України.
Торонто, 1952. С.І70-172

 

5. Лист І. Цангвіля до українського уряду від 20 жовтня 1919 р.

Шановний пане президент!

Для мене велика честь одержати запрошення українського уряду взяти участь у Комісії для розслідування антиєврейських погромів, але зараз я перебуваю в Уельсі на лікуванні, отже не маю сил для такої подорожі Але якщо д-р Йохельман, член Ради Єврейської Територіальної Організації, буде одним із членів Комісії, то буде представлена вся наша організація Я ж користаюся цією нагодою, аби заявити, що навіть якби Ви й не зробили цього кроку або щиро й чесно не визнали тих страхітливих фактів, які відбувалися по Ваших містах, я був би однаково переконаний у тому, що Ваш уряд робить багато, можливо усе, на що здатен, аби припинити вбивства, яких можна було б уникнути, якби не нестабільний стан нинішньої Росії.

Ті національні права, які Ви надали євреям, є виявом Вашої державної мудрості й прямою протилежністю єврейської політики нової Польщі І я плекаю надію, що Вашій республіці вдасться відстояти свою незалежність і тим самим явити усьому світові приклад сили та щирого патріотизму, джерелами якого є сердечна співпраця та повага до всіх расових та релігійних елементів, що складають сучасну державу. Якщо ж ці вбивства триватимуть надалі, то вони знищать не тільки невинних людей, але й Вашу державу. І мені, як прихильнику принципу самовизначення, стає особливо сумно від того, що всі Ваші зусилля по повному припиненню погромів поки що виявляються марними.

Ще раз дякую Вам за Ваше запрошення

Щиро Ваш Ізраїль Цангвіль

Eastern Europe (Paris).
1919. Vol.1. № 1. P.160

 

6. Зведення № 6 Особливої наради при головнокомандуючому збройними силами Півдня Росії "Положение на Украине к 10 марта 1921 г." (витяги)

Волна крестьянских восстаний заставила Советскую власть отменить демобилизацию в частях красной Армии, расположенных на Украине. По отношению к еврейскому населению Украины большевики тоже применяют репрессии, Целый ряд погромов и, между прочим, кровавую резню 18—19 декабря в Могилеве большевики в один голос объясняют "искоренением из еврейских масс петлюрофильства". В Каменце налеты красных банд на еврейские квартиры продолжались около трех дней. Невероятно пострадал ряд местностей в районах Лянцкоруна и Бара. В настоящее время регулярно производятся гонения на евреев в Проскуровском районе. Эта "ответственная работа" не доверяется местным коммунистам. Ревкомы командированы из Харькова, а специально сформированный штаб Ч.К. — из Одессы. Между прочим, полученные письма в Каменце из Одессы говорят о 4000 расстрелянных там в течение последних 6-ти месяцев.

Еврейская эмиграция из Украины колоссальна. В Восточной Галиции уже насчитывается до 40 000 евреев-беженцев, и число это увеличивается с каждым днем. Всё беженцы сочувственно отзываются о петлюровских войсках и заявляют, что еврейское население края окажет украинцам всемерную поддержку. Ненависть к большевикам и страх перед ними чрезвычайно велики.

Советский комиссариат продовольствия объявил новую раскладку хлеба между крестьянами — по 10 пудов с десятины. Эта мера вызвала новое недовольство в селах, и крестьяне взялись за оружие под командою сотника Морделевича, который, заняв все главные пути, из Житомира в уезды, не допускает в деревни реквизиционные партии.[...]

О положении петлюровского правительства польский министр внутренних дел Скульский заявил, что согласно прелиминарным условиям с Советской Россией члены правительства Украинской Республики, находящиеся в Польше, рассматриваются властями как частные лица-беженцы, а тем самым прекращены всякие сношения между польским и украинским правительствами.[...]

Несмотря на уход графа Тышкевича из правительства Петлюры в Париже продолжаются сношения Петлюры с определенными польскими кругами. Варшавская газета "Курьер Поранний" говорит об усилившихся вновь в последние дни слухах о подготовляющихся шагах к объединению Восточной и Западной церквей и указывает, что слухи эти так или иначе связаны с таинственными хлопотами "украинского" митрополита Шептицкого в Риме. Газета указывает, что уже один раз, в 1920 году, Польша много потеряла при игре в унию церквей, и выражает сомнение, что с религиозной психологией украинского народа подобная комбинация могла бы быть приемлема.

 

Держ. арх. Рос. Федерації.
Ф.440, оп.1, спр.92, арк.13-14,18

7. Директиви Народного комісаріату закордонних справ СРСР від 18 січня 1927 р.

Особо секретно

Секретарю ЦК КП (б)У тов. Кагановичу

В недалеком будущем — в конце февраля ст. предстоит в Париже процесс Шварцбарта (так в оригіналі — Ред.), убийцы Петлюри. Петлюровская эмиграция ведет широкие приготовления к процессу, подбирает различные материалы, свидетелей для того, чтобы придать этому процессу политическое значение, изобразить Петлюру национальным героем и мучеником за идею освобождения украинского народа, причем несомненно будут сделаны попытки нредставить Шварцбарта слепым орудием в руках советских агентов.

Для того, чтобы предотвратить такой исход процесса, необходимо принять все меры к тому, чтобы разбить построения эмиграции Управление Упол. НКИД считает, что путем предоставления в расположение защиты соответствующих документов и свидетелей это сделать можно.

Наши директивы по ведению процесса должны быть следующие:

1. Петлюровское движение не было национальным революционным движением широких украинских масс и ничего общего с революцией на Украине не имеет. Наоборот, это было авантюристическое движение, с неизбежностью превратившееся в атаманщину, со всеми вытекающими отсюда проявлениями — погромов, грабежей, насилий над мирным населением и т.д.

2. Совершенно неправильна и недопустима подмена вины Петлюры и петлюровщины в организации погромов — виною всего украинского революционного движения, направленного к свержению национально-социального гнета русского царизма

3. Оправдание или обвинение Шварцбарта за совершение террористического акта ни в коем случае не может снять с Петлюры и всего возглавляемого им движения, известного под именем петлюровщины, ответственности за погромы и прочие причиненные им бедствия.

4. Для обоснования и доказательства вышеприведенных положении Упол. НКИД и ГПУ должны принять все меры к снабжению украинского представителя в Париже всеми необходимыми материалами и документами, а также свидетельскими показаниями.

5. Считать нецелесообразным выступление в качестве свидетелей членов Главной Управы Украинского Общества Червоного Креста тт. Златковского и Линниченко.

6. Особенно важным считать выступление на процессе свидетелем бывшего старшего адъютанта Петлюры —Лысенко, хорошо знающего как личную жизнь Петлюры, так и всю его политическую и военную деятельность на Украине после революции. В случае надобностиразрешить Упол. НКИД взять на себя расходы по поездке Лысенко в Париж. (Лысенко сам изъявляет желание выступить на процессе, причем органы ГПУ уверены в его пряной благонадежности.)

7. He возражать против вызова защитой в качестве свидетеля Винниченко, который неоднократно в своих печатных произведениях характеризовал петлюровское движение как авантюристическое, ничего общего с революционным движением украинских трудящихся масс не имеющее; он полностью возлагает вину за организацию еврейских погромов на Петлюру. (Управление Упол. НКИД не имеет оснований бояться, что выступление Винниченко может превратиться в демонстраіщю против УССР и таким образом косвенно помочь петлюровским организаторам процесса, так как в последнее время Винниченко отошел от эмиграции и, как видно из его последней брошюры "Поворот на Україну", ищет путей сближения с украинской властью.)

8. Решительно возражать против предложения защиты вызвать в качестве свидетеля Милюкова, предложив украинскому представителю в Париже принять все соответствующие меры.

9. Предложить украинской советской прессе не раздувать значение процесса и помещать только сообщения и материалы о процессе, исходящие от ТАСС или от Упол. НКИД, но ни в коем случае от собственных корреспондентов.

10. Ответственность за проведение в жизнь настоящих директив возложить на тов. Полоцкого, впредь до назначения официального украинского представителя в Париже.

Член Коллегии НКИД СССР, Уполномоченный НКИД СССР в УССР А Шлихтер

 

Архів громадських об'єднань України.
Ф.1, оп.16, спр.3, арк.140-142

 

Автор складає щиру подяку канд. юрид. наук І. Біласу
за можливість використання віднайдених ним
архівних документів (№ 6, 7).

Ссылки на эту страницу


1 Библиография
[Бібліографія] - издания о Полтаве
2 Гунчак Тарас
[Гунчак Тарас] - пункт меню
3 Указатель книг и статей по названиям
[Покажчик за назвами] - пункт меню

Поддержать сайт