Помочь сайту

4149 4993 8418 6654

Дневники Сергея Ефремова, 1928-1929

Сергій Єфремов. Щоденники, 1928-1929.

Публікується за виданням: Єфремов С. О. Щоденники, 1923‒1929 / Упоряд.: О. І. Путро (гол. упоряд.), Т. В. Вересовська, В. А. Кучмаренко, Л. Ю. Портнова, Л. І. Стрельська; Ред. кол.: О. С. Онищенко, О. І. Путро, М. І. Панчук, Л. М. Гордієнко, Л. І. Стрельська, В. А. Смолій, Е. С. Соловей, І. Ф. Курас; Наук. ред. Е. С. Соловей. Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського, Інститут архівознавства. ‒ К.: ЗАТ "Газета "РАДА", 1997. ‒ 848 с. ‒ (Мемуари)

Джерело: Інститут історії України.

Переведення в html-формат: Борис Тристанов. Примітки і коментарі упорядників перенесено під відповідні абзаци. Коментарі автора сайту позначені Т.Б. Посилання у тексті і покажчику відкриваються у новій вкладці. Список скорочень розміщено після "Від упорядників".

1923  1924  1925  1926  1927  1928  1929  Покажчик

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 569

1928 рік

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 570

1 січня (неділя). Ради Нового року писав одповідь Грушевському, бо завтра — Спільне зібрання. Ось цяя відповідь.

«Ні часу не маю, ні охоти детально розглядати нову репліку акад. Грушевського, зачитану на Спільному зібранні 12 грудня 1927 року. Та, власне, й потреба в тім невелика; тут ще раз, з меншою певністю щодо суті, зате з більшою енергією в виразах, проказано те самісіньке, що було і в «осібній гадці». Щоб відповісти на новий виступ акад. Грушевського, поминаючи навіть його «полемические красоты», довелося б так само багато чого нагадати з моєї попередньої відповіді, — річ це зайва й нудна, і я зовсім не хочу розганяти Спільного зібрання, як це воно трапилося з засіданням 12 грудня, коли репліку акад. Грушевського героїчно дослухувало чоловік з 5-6 академіків...

Вага справи зовсім не в дріб'язковому витолковуванні тих чи інших фактів, не в перевертанні тих або інших, сказаних чи й не сказаних, фраз. На моє глибоке переконання, ствержене у мене й фактами, справа йде про певний устрій, а може й про саме існування Академії в теперішніх формах. Претензії одиниць на якесь надрядне — вийняткове й домінантне — становище в Академії, безпідставні вже самі по собі; анархічні способи й сепаратні заходи тих одиниць, щоб навласнуруч ті претензії переводити в життя; приклад, що ними подається молодшим співробітникам — безперечно одбивається надзвичайно шкідливо на внутрішньому житті й на загальному стані Академії. Це форменна деструкція, що дезорганізує правильний хід роботи, руйнує планомірність її, нищить усяку дисципліну й не дає усім нам використовувати й ті, що є, можливості. Бажання Управи та Президії, і моє особисте, ввести цю деструктивну роботу в якісь береги — зустрічається з того боку скаргами, криками про кривди, про надужиття й «забаганки упоєної своєю владою (!) верхівки», навіть про узурпацію і насильство над Спільним зібранням! Отже — чи є ці надужиття з одного боку, чи гола деструкція з другого — тут саме й лежить центр справи, що тільки й може нас цікавити як членів цього зібрання. Що я в своїй кваліфікації не помиляюсь, це знов, ще і ще раз, ствержує і сам акад. Грушевський, обіцяючи «ще енергійніше про се (себто про свої сепаратні заходи) старатись, як тільки відітхну від нинішніх прикростей». До наведених слів мені нічого додавати: самі заяви і діла акад. Грушевського за себе голосніше говорять...

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 571

Це моя остання відповідь акад. Грушевському, бо не можна ж без кінця полемізувати в офіціяльних актах і надуживати терпіння Спільного зібрання. Ще того разу я пропонував — обрати комісію, що розглянула б і перевірила закиди акад. Грушевського на мою адресу і тим самим установила б, хто з нас двох помиляється. Репліка акад. Грушевського доводить, що це, власне, єдиний спосіб дійти правди. Інша річ, чи — вважаючи на обіцяну тут нам ще більшу енергію — й ця правда щось поможе. Але поки Спільне зібрання не вводило мого другого прохання і не зняло з мене обов'язків Голови Управи — про що знов прошу — я мушу тій збільшеній енергії до деструкції протиставити цілком законну і справедливу тверду одсіч».

Здається, навіть «обидних» виразів тут немає... Але на що мушу витрачати час, якого так небагато!

Заходив Чехівський. Оповідав цікаву деталь. Коли одбувався церковний Собор, то над Академією було поставлено пильний догляд, щоб довідатись, хто з академіків ходитиме на Собор. Не знаю, що ті шпики довідались, шукаючи торішнього снігу, але ця дрібничка з нашого щоденного життя просто в жах кидає. Серед яких гидотних обставин живемо, в якому бруді, іноді й не помічаючи, купаємось! І до якого мізерного мінімума зведено тепер наші новорічні побажання — хоч на один подих свіжого, не затруєного повітря, хоч один день без таких отруйливих, що всю душу перевертають, новинок...

Здається, останнього градусу людського життя доходимо. Чи може вже й дійшли, і перейшли, і лишається гибіти серед цього безпросвітнього мороку, в задушливих просторах шпигунства, підступу, розкладу і гниття.

2 січня. «Ну и был денек»! Навіть серед нашої безтямної крутанини рідко такий випадає. Перед самим Спільним зібранням прийшов Л. М. Левицький і сказав, що він допіру говорив із Харковом по телефону і звідти йому переказали, що Спільне зібрання касується (?!), бо його немає в статуті, та що для розгляду подій в Академії з Харкова має приїхати комісія. На це ми йому з Кримським одповіли, що комісія — то їхнє діло, а щодо Спільного зібрання, то Харків, своїм звичаєм, бухнув у дзвони, не глянувши в святці: адже коли в статуті нема назви «Спільне зібрання», так є назва «Рада», — отож ми скликаємо не Спільне

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 572

зібрання, а Раду, і ніхто цього нам заборонити не може. «Так же на Раді має бути представник од Наркомосу», — каже Левицький «Так, і Наркомос призначив вас — ходімте». З такою постановкою справи Левицький погодився, але йти на Раду побоявся: «Нехай, як виясниться справа».

За Статутом 1921 р. замість Спільного зібрання у ВУАН вводилась Рада. Проте до 1928 р. Спільне зібрання зберігалось.

Почалося Спільне зібрання, чи від цього часу — Рада. Читання самого протоколу зайняло годин зо три. Кримський написав був його детально, а як увесь він присвячений був справам Грушевського та Тутківського, то тут і розпочалася баталія. Але відразу можна було помітити, не вважаючи на дражливі теми, у Грушевського велику стриманість, і на самому початку засідання він підійшов до мене й до Кримського і попрохав по засіданні лишитись: «нам треба поговорити»». Під час засідання він несподівано взяв примиренчу нотку: надалі хай у нас усе буде мирно, не будемо далі плодити непорозуміннів, хай над усім буде поставлено хреста, а тому з протокола вимазати все, що нагадувало б про минулі сварки, (справу з ювілеєм Тутківського, справу з призначенням Савченка й Грушевської на Історичній катедрі). Після деякого опору Кримський на це погодився. Трапився ще один характерний момент — з моєю відповіддю Грушевському (що писана вчора). Я заявив, що згожуюсь узяти її назад, якщо Грушевський візьме назад свою попередню заяву-скаргу. Він захвилювався: це міняє, мовляв, справу, — як же миритись, коли буде така відповідь йому? Але виявилось, що своєї скарги він просто не може взяти, бо... бо вже одіслав її до Харкова! Тут вже наспіла моя черга обурюватись і я намігся, щоб мою відповідь було зачитано. Але й тоді Грушевський подав писану заяву, що він не має чого заперечити (от миротворець з його зробився!), і вирішено — мою заяву, писану 1 січня, додати до протоколу 12 грудня, щоб з Нового року почавши, наші протоколи були «чисті»! Ну, що ж — хай...

Але тоді, як Грушевський ішов на всякі поступки, аби замиритись, дурний Тутківський пробував був грати все в стару дудку і все вимагав для себе права на «осібну гадку», хоч і не був на попередньому засіданні. Нарешті й ця його упертість вигасла, як було вимазано з протокола й саму згадку про його ювілей. Характерно, що хоч йому тричі було сказано, що незручно йому бути, коли обмірковується його особиста справа — він волів не дочувати й не рухнувся з місця. Воістину — деревина, якої нічим

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 573

не проймеш і не дошкулиш.

Так запанував серед нас «на землі мир і в человіціх благоволеніє». Але далі розпочалося вже щось таке, що можна охрестити тільки Федьковичевим заголовком — «Як пурявих уговкують». Після засідання Грушевський лишився на розмову з Кримським і зо мною, і ця розмова точилася не менше двох годин. Але про неї нехай завтра.

3 січня. Розмову почав Грушевський з того, що, мовляв, Російську Академію починають комунізувати, а потім черга і за нами, що через те чвари в Академії комуністи можуть насвоюруч використати. Отож — не треба чвар. На це я одказав, що я так справу ставив з самого початку й дуже радий, що й він прийшов до тої ж думки. Далі розмова довго крутилася коло взаємних образ і непорозуміннів, при чому Гр[ушевський] ввесь час запевняв, що цього вже не буде, що він готовий у миру жити, що доказом на це має бути його поводження на Спільному зібранні, коли він пішов на деякі поступки, аби припинити сварку. Але разом з тим він пробував і виторгувати тут дещо для себе: добитись платні для Ординського, «милости» для Савченка та вибору для Жуківської. На перше ми відповіли, що у нас є кандидати більш потрібні, ніж Студинський; на друге — що Савченко для нас ніщо, щоб ним спеціяльно клопотатись, і коли він вийде з № 37-го, то може бути певним, що чіпати його не будемо; з Жуковської так само питання ми не робимо і не будемо заважати її обранню на штатну посаду. В кінці — наївний виверт-пропозиція Грушевського — не показувати, що стосунки між нами різко змінилися: мабуть, на те, щоб говорити всім, що він переміг. На це одповіли ми, що як він собі хоче, так і буде, — і на тім попрощалися.

Щось тут та є. Мабуть, тривожить його комісія і він хоче себе забезпечити щодо деяких небезпечних для його фактів, зв'язавши нас своєю [потульністю] й мирним настроєм. А може поза тим і ще щось криється. Грушевський не з тих, щоб дурно жертвувати собою. Ну, та побачимо.

А все ж, як виявляється, він обертався до декого з академіків з пропозицією скласти комітет на ушанування Тутківського. Од усіх дістав одну і ту саму відповідь — не хочу. Найбільш пікантно, що з цим обернувся й до Василенка, про якого Тутківський дав був (після процесу) своє огидне інтерв'ю. Такту в такому

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 574

обертанні небагато, і не диво, що дістав різку одповідь.

4 січня. Справа потроху починає вияснятися. Сьогодні один з співробітників Грушевського переказував мені промову, з якою до опозиції на Катедрі він обернувся. Тим, що розголосили про справи на Катедрі, ви, мовляв, примусили мене здати всі позиції, але пам'ятайте, що я й вам також можу віддячитись, — одно слово, якась невиразна погроза. Але вона показує, що він і сам побачив, якого маху дав, призначивши, поза всіма формальностями, дочку та Савченка. Недурно він і в розмові з нами позавчора мусив про це признатися: «то була моя помилка», і звалював вину на Харків, що ніби спровокував його. Отже пряма причина раптової миролюбносте — переляк.

Але є й дещо інше. Маю листа од Перетца. Пише, що кандидатуру Грушевського обмірковують і в Російській Академії*, але на перешкоді їй стають чутки про його скарги до Харкова і т. п. Про це Перетц писав і Грушевському. Думаю, що й це повинно було на його подіяти, як кухоль холодної води. Певне, з часом і ще дещо виявиться з того, що помогло на цей раз «пурявого уговкати».

* В архіві Петербурзького відділення РАН, ф. 2 зберігається характеристика наукової діяльности Грушевського [прим. ред.).

5 січня. Чекали сьогодні вже ту харківську комісію, — не приїхала. Засідання Відділу відбулося дивно спокійно, діловим способом, як давно вже не одбувалося. Не знаю, чи довго це протягнеться. Перед нами багато дражливих питаннів, починаючи од тієї комісії, що має приїхати, і до обрання нових академіків. На кожному з цих питаннів наша солом'яна згода може розлетітися, як пух на вітрі.

7 січня. Різдво. Всі на службі, на роботі і — лаються та никають з кутка в куток, щоб швидше покінчити осоружний службовий день та податися додому або в гості. Не розумію, кому потрібна цяя комедія роботи? Хіба ad majoren комунізму glorian...

9 січня. Колядки в Софії. Народу повнісенько, так що не те яблуку — гороху ніде впасти. Чудові мелодії лунають під високим

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 575

склепінням і настроюють зібраних на урочистий, піднесений тон. Концерти з колядок, що так чудово проходили колись у Кошиця, тепер заборонено, і в результаті повнісінька церква людей, — мабуть, для більшого тріумфу антирелігійної пропаганди: і знову важко зрозуміти безглузду заборону, що призводить до цілком протилежних наслідків.

Написав — В. Перетцеві, В. Бузескулові, М. Слабченкові.

10 січня. Засідання на честь О. Кобилянської. Прегарна змістовна доповідь Филиповича і поруч наївне, хоч і вельми претензійне базікання Ол[ени] Пчілки. Не видержала бідолаха і при сій вірній оказії подала публіці супліку на сусіда, що із'їв її многоплодного индика. Справді — згадала, не називаючи мене на ім'я, мої давні статті про Кобилянську та разом і свою «кривду» од мене причепила. Мені довелося напружуватись, щоб зберегти серйозне обличчя, такий смішний був цей виступ. Публіка прийняла його добродушно і навіть поляскала в долоні. Пішла старенька, певне, зовсім задоволеною, не розуміючи, в яке смішне становище себе поставила. Щаслива людина: як небагато їй треба для задоволення.

Стаття С. Єфремова «В поисках новой красоты», опублікована в журналі «Киевская старина» 1902 р., № 10, 11.

11 січня. Цікаві звістки з Харкова. Увесь сановний Харків бюрократичний і комуністичний, од Чубаря й Петровського до найменшого «відповідального» подався на села. Не на спочинок, а на важку працю — умовляти селян, щоб давали хліб. Бо дядько хитрий: «свою» владу в вічі хвалить, а поза очі... хліба не дає. Не знати, чи поможе що й ця загальна мобілізація «відповідальних», що сунула на села. Бо дядько хитрий: слухати — слухає, а робить — як ти його вгадаєш, що зробить хитра людина?..

Яворському М. стрільнула до голови геніяльна ідея — заснувати другу Академію наук, «лівобережну», — розуміється в Харкові... Складено відповідного меморіяла, зібрано поміж харківських учених підписи, а підписали, між іншим і Дм[итро] Ів[анович] Багалій та Мельников-Разведенков, обрали делегацію, що мала попоходити по нобілях, і почали з Скрипника. Цей приняв делегацію, вислухав, подякував за славословіє і... тут починається найцікавіше в цій взагалі цікавій історії. «Ви, товариші, говорите про радянську науку, — так я вам скажу, що нема радянської науки. Час вже покинути цю гру словами. Є од-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 576

на наука про всіх людей, — і наше завдання — використати цю єдину науку для своїх потреб. Тільки і всього... Що ж до нової Академії, то ... у нас же є вже Академія, і коли б ми й з нею дали якийсь лад, то й то було б добре. Двох Академій наша держава не видержить. Ми повинні всі кошти і всі сили кинути на те, щоб хоч ту одну поставити на потрібну височінь та забезпечити їй можливість працювати». Учені вислухали цю науку од неученого Скрипника «уставя брады», а потім хтось із них догадався подякувати Скрипникові за авторитетне роз'яснення, що наука одна і що нема ніякої спеціяльної радянської науки. Значить — «расписались в получении» і смирненько розійшлися по домівках. Не знаю, як себе після такої парні почував наш Дмитро Іванович хитроумний...

Оповідають ще, що коли Скрипника прохала делегація, щоб дав валюту на купівлю за кордоном книжок та наукового приладдя, то він одказав: «Яка там валюта! Наша валюта — то хліб, якого ми не можемо одержати; вугіль, якого ми не можемо здобувати; шкури, щетина, яких не можемо розшукати... Чого ж ви од нас хочете?». Розпачливий висновок на 11-му році влади.

Написав В. Дорошенкові, В. Степаненкові, О. Волошинові.

12 січня. По школах усе щиріше беруться до «воєнізації». В[с]і трудові школи марширують, муштруються; черга вже за дитячими садками. Колишні «потешные» — дитячі забавки перед тим військовим запалом, що тепер охопив верхи. Мабуть, навіть кантоністи блаженния пам'яти Миколи І не витримають конкуренції з кантоністичними заходами.

13 січня. Савченко Ф. пускає по місту чутки, ніби Озерський звелів мені податися в одставку (!). Видко, дуже цього йому хочеться, що навіть перед видимою брехнею не спиняється. Мабуть, це ознака тієї солом'яної згоди, що настала у нас з Грушевським. Я волів би золоту зваду, коли б з ним звада могла бути золота.

Написав І. Свенціцькому.

14 січня. III том Шевченка так шпарко посувається, що мене закидають коректою, аж я не встигаю її поробити за день. Це і добре і недобре, бо опріч коректи та Грінченкового Словника, перечитую ще потроху свого Мирного та здаю до видавництва.

Третій том Повного зібрання творів Т. Шевченка — Листування. Текст. Коментарій. За редакцією та з вступним словом С. Єфремова, 1929 р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 577

І на все це просто часу не вистачає, — перевтомлююся, а таки не встигаю.

16 січня. Нарешті приїхала довгожданна комісія з Харкова: Озерський та Білик, добрали ще трьох тутешніх. Сьогодні, замість Спільного зібрання, Президія мала балачку з комісією. Підкреслюють, що вони не ревізію роблять, а просто хтять ознайомитися з роботою Академії усіма сторонами, бо ж «ми нічого не знаємо» і т. д. стереотипово. Тон неприємний, занадто формальний. Була розмова про «Спільне зібрання» і «Раду»: їм хочеться довести, що ми сім років незаконно діяли, називаючи свої зібрання «Спільним зібранням», хоч їм доведено, що поруч вживалося і бажаного їм терміну «Рада». Дріб'язковість і формалізм!

Це, певна річ, дурниця, але от справжня небезпека — це представники од Наркомосу в Раді, та ще в необмеженому числі, та ще з рішучим голосом!.. Якщо вони це проведуть, тоді нема Академії. Сьогодні це було сказано лиш натяком, але, звісно, якраз на цьому й доведеться дати бій.

17 січня. Забрала комісія протоколи, сидить над ними, ретельно виучує. Шкода часу на них, але така тактика показує суто формалістичний спосіб цієї ревізії чи обслідування.

А я трохи не цілу ніч не спав. Академії може бути кінець. Бо кому потрібна і який авторитет матиме така Академія, в якій будуть призначені навіть не члени, а якісь «соглядатаї»? Якась Академія другого сорту, з принципу: «для хахлов и такой Бог брядє». І невелика честь бути членом такої «хахляцької» Академії. Я твердо вирішив — одійти, якщо тільки підсиплять отих соглядатаїв та голосувальників.

18 січня. Знов засідання комісії з участю Президії з додатком президій Відділів. Цілком формальні справи — про статут, підстави організації академічних органів і т. п. Пописався здорово Тутківський. Цей злобний ідіот з приводу мало не кожного питання вирескувавсь з своїми поясненнями, в яких безбожно плутав і брехав, так, що Кримський мусив йому прилюдно брехню завдати. Тоді трохи вгамувався. Тутківський, мабуть, думає, що саме добра оказія вислужитись, і вислужується. Що за огидний люд тепер повівся! Просто на світі огидно жити.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 578

19 січня. Знов засідання з комісією — і знов сама пуста формалістика їх цікавить. Це вже починає робитися нудним. Одержавши вчора одсіч, Тутківський сьогодні вже мовчав. Мабуть, на нові подвиги духу набирається.

Скінчив III том Грінченка. Гнав його щодуху, не вважаючи навіть на те, що комісія багато часу одбирає. Все менше буде однією роботою, поки до IV тому доведеться братись.

Одержав од Енциклопедичного словника Граната пропозицію — написати до Словника статтю про Шевченка. Хоч і заприсягався я собі не брати нової роботи, поки взятої не скінчу, але від цієї зрікатись гріх. Тим паче, що це аж на квітень.

Енциклопедичний словник Гранат — одна з найбільших російських енциклопедій. Почав видаватись у Москві 1891 р. Вийшло кілька видань до 1940 р.

20 січня. Мусив засісти за звідомлення: Комісія хоче мати звідомлення за 1927 рік, а вони в нас писалися пізніше. Днів зо два найінтенсивнішої роботи, тим більше, що наші установи до своїх звідомленнів ставляться неохайно і матеріял подають не першого сорту. Кожного разу, складаючи звідомлення, доводиться мені нервуватись, бачучи неакуратність та нехлюйство. Надто в тих установах, що не багато чого можуть про свою роботу сказати й замість фактів самою водицею надолужують. Добре хоч те, що цього року раніше цю неприємну роботу збуду.

21 січня. Ще одне засідання з комісією, повне тієї само формалістичної порожнечі та словесного крутійства. Ораторствував сам Озерський, решта членів комісії — ні пари з уст. Це вже починає надто обридати, як найгірша переводня часу, та дратувати. Мав сутичку з Тутківським, що поскаржився, ніби він тільки 25 крб. на місяць на свою геологію одержує. Довелося в різкій формі нагадати йому про 2000 крб., що одержав він на вітрини. Він про це, звичайно, «забув».

22 січня. Кінчив звідомлення. Ух, — неприємна робота!.. Грушевський, замість звідомлення, дав свої літературні вправи з «України», над якими попотієш, поки видушиш якийсь фактичний зміст. Окрім його самого та його дочки, ніхто там нічого не робить.

23 січня. Вчора на сон узяв читати спомини Панаєвої, що недавнечко вийшли в новому виданні — і де той і сон дівся! Читав до

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 579

4-ої години, і читав би далі, коли б не думка, що потім, невиспаний, цілий день не зможу працювати. Як я зголоднів на хорошу культурну книжку, яку читаєш просто без тенденцій, мовляв — аби навіщось використати. Який би я був щасливий, коли б міг так читати, не дбаючи про вжиток, як колись давно-давно читав!

24 січня. Зібрання співробітників Відділу з участю приїзжої комісії. Теревені і нудота... Коли вже воно кінчиться? Один, поки що, єдиний наслідок — перебиває в роботі. А що ще буде — невідомо.

25 січня. Розказують, що Озерський запрохує до себе академіків та й агітує. Був у його Пфейфер. «Дивуюсь, — каже Озерський, — що Другий відділ, хоч найчисленніший, не хоче брати на себе влади в Академії». — «То що ж, нам і так не зле», — одказує Пфейфер. — «Та ні, все ж би вам годилося про це подбати... От, напр[иклад], яка ваша думка про таку комбінацію: Тутківський — Президент, Плотников — віце-президент, Симинський — Неодмінний секретар». — «Не знаю, — каже Пфейфер. — Тільки от про Тутківського скажу, що звичайно він має 2-3 голоси. А про Плотникова та Симинського нам навіть у голову ніколи не приходило».

Справді, не дурна думка: це була б для начальства ідеальна комбінація. Більш комісарослухняної Президії й уявити собі не можна. Оттоді б не треба було б представництва од Комісаріяту: Президія краще за чиновників кланялась би та запобігала всяке бажання згори. Тільки дійсно шансів такий склад небагато має: хіба чиновницькими голосами або з наказу, розігнавши Спільне зібрання, їх провести можна.

26 січня. Вчора було зібрання комісії з місцевкомом; агітує Озерський наш «середняк», підбурюючи його проти «верхівки» — «куркулів», себто академіків. Успіх, як мені переказувано, не був великий. «Середняк» все ж стоїть на академічному грунті і на провокацію не йде.

Написав — редакції Енциклоп[едичного] словника, С. Тобілевич, В. Отаманівському.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 580

27 січня. Нова версія агітаційних заходів Озерського: Президент — Багалій, в[іце]-президент — Єфремов, Неодмінний секретар — Симинський. Про мене ніби сказав, що з мене дуже добрий Голова Управи. Ніби така розмова була з О. П. Новицьким. Якщо така розмова й була, то щодо мене, напевне, нещира: ума вивіряв. Ну, та як воно там було чи не було, а мені якби швидше цієї халепи з адміністративною посадою здихатись, а не те, щоб разом її з хитроумним Улісом-Багалієм волочити. Хай вже хто інший це робить.

«Вапліте» себе розпустило. Ця «Всеукраїнська Академія пролетарської літератури» попала в неласку в начальства. Спочатку примусили її викинути її фактичного голову й фундатора Хвильового, потім напосілись на неї за те, що в своєму журналі дає місце статтям того ж Хвильового та ще Христюка. Голова «Вапліте» в своїй відповіді на це обвинувачення взяв був цілком покаянний тон, але, видимо, й це не пособило. Чутка є, що самознищення організації та закриття журналу наробило деякого переполоху серед начальства: воно сподівалося покори, а не такої, хоч і нешкодливої, фронди.

«Вапліте» — Вільна Академія пролетарської літератури. Літературна організація (1925-1928 р.р.). Діяла в Харкові на чолі з М. Хвильовим. Випускала однойменний літературно-мистецький щомісячник у 1927 р.

28 січня. Озерський був на Управі; дуже прикра з ним розмова про плутанину з штатами. Самі там у Харкові намудрили й понаплутували, а тепер на мене вину силкуються скинути, що того а того нема в їхньому протоколі. Це вже просто щось нечуване! Люде, з якими без свідків і документів, без нотаріуса говорити не можна. І такі люде щось мають претензію будувати!

Озерський сьогодні на кілька день їде до Харкова — мабуть, щоб зробити доповідь та засягти інструкцій щодо дальшого. Коли вже цяя комедія скінчиться?

До четвертої години вчора вночі читав: зачитався книжкою Е. Бережкова «В дыму костров». Не вважаючи на зухвалий «[єретическій]» тон, дурну хвастовитість, книжка дуже цікава фактичною стороною, виявляючи, як большевики р. 1919 «обороняли» Україну. Жахом невимовним віє од цих клоунських сторінок.

29 січня. Засів за Котляревського, готуючи до нового видання; перевіряю за перводруком «Наталку-Полтавку». Чимало помилок вклюнулося, і необачно я був зробив, що перше не перевірив.

«Іван Котляревський. Твори» під редакцією та з вступним словом С. Єфремова. Видання 1928 р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 581

Написав до В. Гнатюка (Житомир) та до Озерянського шкільного краєзнавчого гуртка. Гурток просив дати йому довідку, чи був Шевченко членом Кирило-Методієвського Братства.

Кирило-Мефодіївське Братство — таємне товариство, засноване в кінці 1845 р. у Києві. Ставило за мету перебудову суспільства на засадах християнського вчення. У 1847 р. члени Братства були заарештовані. До складу Братства входили М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.

30 січня. До тюремної лікарні (в «Бупр'і») прислано наказа, щоб адміністрація задовольняла вимоги хворих щодо релігійних обрядів (сповіді, тощо). Нарешті догадались, що не можна силоміць тягти в комуністичний рай.

З цього приводу В. М. Перетц розповів один випадок, що трапився в Москві року, здається, 1919-го, в самий розпал антирелігійної пропаганди. На Великодних святах одбувалося зібрання з доповіддю Луначарського; доповідь була гарно складена, захопила слухачів, і після неї запропоновано резолюцію, що зібрання, мовляв, уважає релігію за «опіум для народа» і т. п. Резолюцію ухвалено. Тоді виступає священик і прохає дозволити йому сказати «тільки два слова, не більше». Довго йому не хотіли давати слова, нарешті погодились. Священик вийшов на трибуну і промовив: «Христос воскрес!» — «Воістину воскрес!» — дружно відгукнулась аудиторія безбожників.

Приїхав Василь П. Степаненко — хворий, немощний. Якось оддуло його, немов барило, на обличчі. Чи не водянка часом... Розповідає всякі страхи про життя на селі: здирство, насильство і темнота без краю, без просвіту. Війна між «куркулем» та «незаможником», порізнилися люде, лютують одне на одного і як що трапиться, зараз підпалюють — хату, клуню, хлівець, а потім і сам горить, бо якийсь приятель і йому удружить. Як Бога ждуть якоїсь «переміни», нахваляються. Але на тому, звісно, й край усьому.

31 січня. Цензор із Руданського повикидав усі співомовки про козаків, про ляхів та жидів, а також і про попів, ксендзів та рабинів. «Ми тепер, каже, в такому становищі, що не можемо дозволити образу нації чи культу». Щодо останнього, то це новина якась.

З кругів Грушевського йде чутка, що Харків хоче бачити його за Президента в Академії, але він не погожується, а замість себе Тутківського випихає наперед. Тішаться люде!

Вже дві ночі нас обкрадають. У льоху не тільки позабирало,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 582

що було — всяку господарську мізерію, — а навіть викопало глибоченьку яму. Видко, шукало, чи не закопано якогось добра... і це мало не в кожнім дворі кожної ночі. Злодіям добре жити — ремесло це тепер цілком безпечне.

Написав до Ів. Кисіля (Прилуки) та до Павелко-Поволоцької (жінки П. Грабовського).

1 лютого. Л. Левицького викликано до Харкова, — щоб приїхав з деякими академічними документами. Видко, там не на жарт заходилися про нашу долю радитись. Серед академіків виникла думка — зійтись на приватну нараду й обміркувати становище. Члени 1-го Відділу вже кілька разів сходились, але не досить численно. Звичайно, краще було б, коли б зібрались усі академіки, опріч, звісно, комісарослухняних. Ті цюю нараду використали б хіба на те, щоб забігти наперед з доносом.

Написав до Є. Литвинової (Москва).

2 лютого. З новітнього фольклору. Виключений з партії жаліється: мене виключено тільки за те, що я схожий з вождями: походженням я — як Ленін (дворянин), відношенням до партії — як Троцький (опозиціонер), з жіноцтвом повожуся, як Луначарський (гомосексуально), а в приватному житті — як Риков (любить з скляним богом здоровкатись). От і догоди їм: одним честь, а других — виганяють.

Правда, як знаємо, і вождя (Троцького) теж вигнали і навіть заслали не то в Астрахань, не то у Вєрний. Кажуть, що Москва упорядила йому бучні проводи. Але взагалі всякий інтерес до опозиції вже цілком згас, оскільки опозиція показала себе безсилою звалити сучасний режим. А в промисловості й фінансовому житті — повна депресія. В Москві та Петербурзі — хвости. Навіть у нас у Києві зникає борошно і промітні люде вже почали робити запаси. Всі ніби стоять перед якимсь скоком у безвість.

Л. Троцького 1927 р. було виключено з ВКП(б) і вислано в Алма-Ату (до 1921 р. — м. Вєрний), з 1929 висланий з СРСР. Вбитий більшовицькими агентами у Мехіко.

3 лютого. Принесли мені сьогодні XII книжку «Червоного Шляху» з рецензією на мого Кониського. Ієремія Айзеншток таки не втерпів і замовлення своїх хлібодаторів виконав... Тільки що, з другого боку, й себе не зрадив, бо не зважився підписатись, а затаївся під «Юрієм Горовенком» (!). З одкритим забралом цей лицар виступає!.. Щодо самої рецензії, то вода малоінтересна, по суті змагання — нічого, тон удано грубий, підкреслено навіть, ніби

Ймовірно йдеться про вступну статтю С. Єфремова до книжки «О. Кониський. Вибрані твори», 1927 р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 583

автор боїться, що інакше його негострі шпички не дошкуляють. Мізерна вихватка: знає ж, бестія, що відповідати я не буду, і старається. Іншим часом цей хоробрий вояка певне не насмілився б, а тепер — чому ж і йому не хвицнутись, коли небезпеки немає?..

4 лютого. З Харкова переказує Багалій деякі деталі до останньої ревізії в Академії. Найбільш спричинилося до неї друге доношеніє Грушевського, послане до Скрипника з особистим листом. У листі наш достойний академік писав, що він цілковито розбитий, позбавлений працездатности через мене (!), що Академією управляю тільки я, бо Липський — ні до чого нездатний і безголовий, а Кримський у всьому мене слухається; що від мене всі «качества»... Скрипникові того тільки й треба було і, одержавши цей донос, та ще од Грушевського, він зважився нарешті рішуче вдарити по Академії.

Коли мене обирали до Президії, я застерігав товаришів, що це можуть використати колись проти Академії; багато разів і потім, найбільше з тих самих міркуваннів, хотів я одійти од академічного уряду. Але все ж мав я на увазі тут сторонні сили, і в голові собі ніколи не покладав, щоб мою неблагонадійність міг використати хтось із «товаришів». Сталося вже й це... Та ще хто: вождь і голова нації!.. З голови, справді, починає риба смердіти. А ця ще голова страшенно образилась була, коли до мене дійшли чутки про перші його доноси, — як він тоді протестував проти чуток тих!

В світлі тієї звістки нового значіння набирає і примиренність Грушевського, яку він виявив був останнім часом. Пославши доноса, він простяг руку до миру. Видко, цим просто замітав слід за собою старий лис, думаючи, що ніхто про донос не дізнається, а його примиренний настрій усякі навіть підозріння одверне. Забув тільки, що нічого на світі нема таємного, що не виявилося б і не вийшло наверх. Взагалі це така гидота, що вже навіть обурюватись я не можу. Нехай робиться, що має робитись, а мені аби швидше вилізти з цієї клоаки, в якій нехотячи опинився. Коли б швидше перевибори, і можна було скинути з плеч уряд, що стільки заздрощів викликає, а мені стільки прикрости завдає, і працювати тільки в своєму кабінеті коло любого мені літературного діла. Книга не зрадить і юдиним поцілунком не обдарує.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 584

5 лютого. Кримський їде до Харкова, — на правописну нараду. Викликано його. Цікаво, чи будуть розмови з приводу ревізії?

Дістав запрошення на одкриття художньої виставки та друге — на одкриття жидівської Катедри. Не пішов ні туди, ні туди, до жидів головно тому, що вони таку рекламу розвели коло своєї дутої Катедри, що аж непристойно читати. Цілий день просидів собі за роботою. Між іншим підписав сьогодні до друку перші аркуші Шевченкового листування. Друк III тому Шевченка посовується прудко: всі листи Шевченкові вже складено, почали складати вже листи до Шевченка.

Засів за роботу також і над листуванням Коцюбинського. До першого тому увійдуть його листи до дружини, а всього матеріялу буде томів на три. Чимало вже, хоч і з великими труднощами, зібрано.

6 лютого. Прочитав у «Большевику» (№ 23-24) передсмертного листа Йоффе та пояснення з його приводу Ярославського [вірогідно Ярославський Омелян Михайлович - Т.Б.]. Ще одну завісу з таємниць нашої сучасности прогортають ці страшні документи. Не тільки homo homini lupus*, але й товариш товаришеві не кращий, коли не поділять якихсь «батьківських гнидників», мовляв покійний Оправхата. І вся ота мізерна неподільчивість провадиться під аспектом вічности, під прапорами пишними. Як усе зуміли зогидити маленькі людці, що себе велетнями уявили, як трагічне розпускають в особистій мізерії!

«Большевик» — теоретичний і політичний журнал ЦК ВКП(б). Виходив з квітня 1924 р.

* Людина людині вовк (латин.).

Приходила до мене депутація від «академічного активу», «середняцької верстви» в Академії — поговорити та порадитись про академічні справи та способи їх направити. Почали з півдокорів за «одірвання» верхів од середняцтва, з убогеньких латочок, якими вони хотіли б наші злидні латати. Я вияснив їм надзвичайно складну ситуацію в Академії (харківські руйнаторські заходи, внутрішнє безсилля і деморалізацію, безнадійність щодо латочок і т. п., а також своє бажання — одійти од керування). В результаті 2-годинної розмови — нічогісенько. Характерно, що цей актив знайшов за можливе говорити тільки з двома академіками — мною та ... Грушевським! Знайшов спільників!... Справді, якесь надзвичайно заплутане, безпросвітне становище утворилось. Під час найдужчого натискання з Харкова ми не мо-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 585

жемо навіть організовану, єдину волю напасникам протиставити, не маємо спільної думки, навіть мови однієї не виробили, і ворог з цього користується, як використав доноса Грушевського з Тутківським. Що можна серед цієї гидоти зробити — не знаю. І середняцтво наше теж, здається, стало перед цим фактом у розпачі.

Написав Ол. Бахрушину (Москва), К. Гнідичці (Петербург).

7 лютого. В газетах надруковано звідомлення про відкриття жидівської Катедри, що існує вже більше року. З звідомлення я дізнався, що й я там був і навіть сидів у президії! От направду — «без меня меня женили»... Виходить, що не бувши серед цих безпардонних рекламістів, усе ж ніби таки несеш деяку відповідальність за їхні вчинки. І нема навіть де і як спростування надрукувати.

Кафедра єврейської пролетарської культури була створена при Історико-філологічному відділі ВУАН у 1926 р. на чолі з Й. І. Лібербергом. Деякий час Гебраїстична комісія і Кафедра існували разом, з 1929 р. Комісію було ліквідовано.

При звідомленні — цікава фотографія: Липський, що закрився рукою. Так на фотографії тільки й видко, саму руку та лисину. Єдиний у своїм роді портрет. Зробив це Липський навмисне, обурений нахабством фотографів, і тепер це можуть витолкувати як демонстрацію!

8 лютого. Замовила «Думка» Л. М. Черняхівській перекласти текст до ораторії Гайдна. Переклад послали до цензури. І ця мудра установа всюди повикреслювала «Бога». Пробували доводити, що це ж ораторія — нічого не помоглося. Довелося переробляти так, щоб в ораторії не було Бога. Хотіли для концерту надрукувати поруч німецький текст і український переклад, але після кривавої операції в цензурі мусили цю думку занехаяти: як його поруч такий фальсифікат цензурний видрукувати?

9 лютого. Ще один факт, гірший од анекдота. Скрипник вимагав нові літери для дж і дз. Не вважаючи на повсюдні протести, дуже хочеться йому їх завести до вжитку. Між іншим йому кажуть, що не варт цих літер заводити і через те, що мало слів, де б їх доводилося вживати. «Мало, кажете? Ну то можна побільшити. Наприклад ... наприклад ... звелю писати — «на Волдзі», «Геордже» і т. п... Мудра вигадка! Досі у Скрипника був, здається, один тільки попередник — Олександер III. Як відомо, він звелів писати «Житомір» з і. Лаври венценосного попередника

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 586

не дають спати і теперішньому наркомові, чи що?

До речі: знов пішла чутка, що Скрипника забирають до Москви. Може б це було незле, бо з цим самодуром важче діло мати, ніж з ким іншим.

10 лютого. З вірменських загадок: «С севера — не горит, с юга — не горит, с востока — не горит, с запада — не горит... Что такое?» Відповідь: «Пожар всемирной революции».

11 лютого. Вчора повернувся з Харкова Кримський. Багато розповідав і харківських пліток, зв'язаних з Академією. Озерський сидить над доповіддю про Академію Ц[ентральному] Комітетові партії, що, власне, й оранжував ревізію, — отже Комісаріят освіти дав на те тільки свій штемпель. До ревізії, на думку Озерського, академіки поставились або вороже, або холодно й пасивно, опріч двох: Тутківського та Симинського; ці двоє й допомогли ревізії розібрати внутрішній стан Академії й без них ревізія була б безсила. Президія виновата в недіяльності, бо свої функції передала на Спільне зібрання, і в надужитті, бо другу частину функцій рішала в Управі. Керував усім Єфремов, бо Липський фігура неактивна, а Кримський у всьому слухає Є[фремо]ва. Стан це цілком неможливий. Президію треба змінити. Як це зробити і кого висунути — з цим трудна рада і вирішення ще не знайдено. Можливо, що він, Озерський, повернувся з тим, щоб зараз запропонувати переобрання Президії, можливо, що попереду затвердять новий статут і вже тоді буде переобрання. В усякому разі десь на початок березня це має бути вирішено.

Як видно, не на жарт Мальбрук в похід рушає. Зібрав усі плітки, використав пару брехунів і на цьому матеріялі думав будувати обвинувачення. Ага, забув, Озерський незадоволений і взагалі з співробітників Академії: з розмови з місцкомом, каже, вияснилось, що в співробітників нема професійної свідомости: замість того, щоб воювати з адміністрацією, вони тягнуть руку за верхівку. Отже, справді Академія дала тільки двох, не більше, лжесвідків, і, звичайно, ревізорові з такого результату не можна бути дуже вдоволеному. Комуністичний Магницький [мається на увазі Магницький Михайло Леонтійович - Т.Б.] сподівався мати їх більше. Ну, та з ним ще буде розмова, — нехай-но скінчить свою ревізію. До кінця я не хотів з ним заходити в розмови і обмежувався чисто фактичними поправками. Пара брехунів, види-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 587

мо, йому наговорила, що я чіпляюся за місце в Президії — я ж його розчарую! Адже ж щодо мене, то набій брехунів та ревізора не ціляє, куди його послано. Бо я одного хотів і хочу — коли б швидше вилізти з тієї атмосфери Тутківських...

З Президією мають начальники клопіт: кого? і як перевести? Найчастіше в Харкові лунає комбінація Тутківський-Плотников-Симинський. Але зараз же буде сумнів: кому і що говоритиме така Президія? Особливо з українського погляду? А тому дехто думає, що варто б на Президента вести Багалія, зате з іншими не знати. Грушевського, здається, не висовують, бо він, заваривши всю кашу, теж «холодно» поставивсь до ревізії, себто додаткових доносів не робив. Харківські українські сфери знов підкреслюють, що усунення з Президії Грушевського, Кримського, Єфремова — знаменуватиме ліквідацію Академії як української установи. Справа вийшла більш морочлива, ніж собі уявляло начальство.

З правописом нарада намудрила, ставши на шлях компромісу, і наплутала ще більше: з м'якшенням «л», з «г» і т. п.; одне буде м'яко, друге твердо, писати генерал, але ґенератор, тощо. Тепер цю плутанину мають наново редактувати і потім декретувати. Не знаю, чи найдеться тоді хоч одна грамотна душечка на всю Україну, опріч хіба Скрипника, що несподіванно знайшов у собі хист філологічний. Цей ще геніяльніший од небіжчика Кукольника [можливо Кукольник Нестор Васильович - Т.Б.]: просто без наказу, з власної охоти, в акушери береться!

12 лютого. Прочув сенсаційну чутку: ніби Гаврила Одинця розстріляно. За шпигунство на користь поляків. Мабуть, брехня, бо ж цей хитрий мужичок не на страх, а за совість пристав до комуністів, і мав з того таку добру користь, яку ледве чи змогли б йому поляки компенсувати. Думаю, що він живий-здоровий. Правда, іноді своїм язиком він завдає клопоту своїм товаришам, і за один такий виступ мусив уже покутувати засланням до Москви. Кажуть, що недавно знов не втримався і публічно почав докоряти українському урядові за Дніпрельстан. «Наш уряд у цій справі, нібито казав Одинець, аж нічогісінько не вартий. Ну, поїде туди Петровський, поїде Чубар, поїде Каганович... Там їх сфотографують... Та й по всьому. А заправляє усім Москва. Он тепер вже інженерів наймає, щоб говорили, що з Дніпрельстана нічого не вийде». Петровський потім лаяв Одинця за таку

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 588

промову: «Ти мені це міг сказати в чотирьох стінах, а не прилюдно бяшкати».

Оповідання про Харків можна ще доповнити звістками про надзвичайно скрутний фінансовий стан. Селяне все ж, не вважаючи на хлібозаготовчу кампанію, хліба не дають і податків не платять, грошей і справді нема. На Академію і на лютий знов майже не прислано операційних і інших коштів. За роботу платити нічим, плани руйнуються. Сьогодні чув, ніби у Фастові хлібозаготовчі агенти додумалися і оповістили ціну на 40 коп. більшу од казенної (1 крб. 10 коп. замість 70 коп). Дядьки повезли. Тоді агенти почали платити 70 коп. та ще й глузувати з дядьків, а що мовляв, узяли? а чи не хочете того, що декретом визначено? В результаті — розлютовані й одурені люде кинулись на дурисвітів, чотирьох убили, розгромили склади, побили міліцію і т. п. В усякім разі з такими методами хазяйнування багато не придбаєш.

13 лютого. Прочитав у харківському «Комуністі» вибрик якогось Демченка проти Кримського, — якийсь цілком незрозумілий своєю дурістю вибрик. Учепився до статті Ладиженського в «Записках» і пішов «категорять усю систему!». Ні стида, ні совісти у цих борзописців.

«Комуніст» — газета, орган ЦК КП(б)У. Виходила у Харкові з 1919 р. російською мовою. З 1926 р. — українською мовою.

Очевидно, йдеться про статтю А. Ладиженського «Основні проблеми сучасної теорії пізнання й філософія Г. С. Сковороди», вміщену в «Записках Історично-філологічного відділу» ВУАН за 1927 р., присвячених ювілею академіка Д. І. Багалія.

Мені, здається, теж капость учинено. На ювілеї Багалія Президію Академії з ювілятом знято для кінематографа. Тепер ті знімки показують, — мені переказували, я не бачив. Спершу просто з заголовком — «Президія Академії», а це ніби перед моїм портретом з'явився напис: «Як ак[адемік] Є[фремо]в зустрічає Жовтневе свято» (?!). Якщо цьому правда, то дурість такого вчинку дорівнює тільки його нахабству, бо знімки ж зроблено два місяці по Жовтневому святі. Навіть у дрібничках не можна цим людям вірити, бо все робиться з підступом, з лукавством, з бажанням підвести. Знають, що протестувати ніде, то й роблять, що хочуть.

14 лютого. У неділішньому числі «Пролет[арської] Правди» надруковано, ніби з матеріялів жандармських, викриття про Євг[ена] Черняхівського. Ніби він був «провокатором», служив в «охранці» та виказував на своїх товаришів, соціялістів-революціонерів.

Замітка ця зробила на мене просто огидне вражіння, і зовсім

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 589

не до Черняхівського. Обвинувачення на його для мене не новина. Пригадую, що року, здається, 1902-го в одному з Руп'івських органів (в «Гаслі» чи що) прочитав я був звістку — осторогу: стережіться, мовляв, Євг[ена] Черняхівського: «предатель». Ще тоді я передав цю замітку небіжчикові Стешенкові, щоб він поставив справу формально: нехай би суд товариський розібрав, чи справді винен Черняхівський. Пам'ятаю, що я кілька разів перепитував Стешенка про хід справи і він мені докладно розповідав. Нарешті в останній раз він мені сказав, що справу розглянуто і виявилось, що нічого серйозного нема, що коли й можна що Черняхівському закинути, то хіба необережність та може трохи зайву з жандармами балакучість. На тому й скінчилося. Знав я добре і «жертв» Черняхівського: д[окто]ра Лук'янова та Вас[иля] Виноградова — і ніколи вони не говорили про Євгена, як про викажчика та провокатора. Небіжчик Виноградов не любив його і говорив, що йому не вірить, але просто як людині, а не як громадському діячеві: а Лук'янов та Виноградов дуже добре знали справу та були й особисто заінтересовані, бо ж одсиділи за «есерство» в кріпості. Цілком припускаю, що поводився в тій справі Черняхівський не героєм, а обивателем, але від сього до провокації ще дуже далеко.

«Гасло» — щомісячний орган Революційної Української Партії. Виходив у Чернівцях у 1902-1903 р.р.

Чому ж, все-таки, витягнуто цю справу? Пояснюють це тим, що якомусь конкурентові треба зіпхнути Черняхівського з посади, щоб самому на його місце сісти... От у цьому й лежить, власне, огидний присмак викриття «Пролет[арскої] Правди». Витягнуто стару, забуту й зліквідовану справу. Документів нема. Свідки повмирали. І тепер немає може й змоги виправдатись. Та хоч би й була, хто тепер так обвинуваченого слухатиме?.. І от люде, що самі тільки з провокації, тільки з зрадництва і живуть, що розплодили шпигунство так, як ніякий інший режим — ці люде судитимуть стару, недужу, безборонну людину за те саме, з чого вони залюбки користуються. Лицемірство, якому назви просто не добереш.

15 лютого. Нічого не розумію в справі з Одинцем. Першу про його чутку пустив Бузько, сих діл майстер, що провокацією підвів під розстріл кілька десятків чоловіка в Одесі, а потім це ще й описав сам («Лісовий звір»). Отже, йому я не дуже вірив. Але от вернувся з Харкова один наш співробітник і розказує, що в

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 590

Харкові всі про долю Одинця говорять. На питання — за що ж? — одказують: «За язик»... Недавно розстріляно Н. Суровцову [імовірно Суровцова Надія Віталіївна, яка у 1927 р. була засуджена, але не розстріляна - Т.Б.] та Петренка, ніби за зносини з закордоном, і цьому, знаючи Суровцову, людину авантюристичну, можна повірити. Але щоб у тому ж виноватий був Одинець — того не може бути. Він вірою і правдою служив комуністам, більше навіть — вислужувався, хоча іноді і захоплювався своїм красномовством і говорив, з погляду товаришів, зайве. Але ж за це не розстрілюють. Опозицію ж не розстріляли, а Троцького, напр[иклад], у салон-вагоні попровадили до Вєрного (Фрунзе)*. За що ж забили Одинця? Невже за те, що він «мужик» і українець?.. Все ж не хочеться вірити, щоб цьому була правда. Одинця я знав з р[оку] 1904-1905. Жвавий, розумний, свідомий — він з'явився серед української громади у Києві і особливо з ним носився небіжчик Л. М. Жебуньов; добрий майстер, столяр, він мав зв'язки не тільки на селі, а й поміж міськими робітниками. Цікава була його жінка. Щодня вона з своєї Биковні ходила до Києва — з кошиком (молоко та інші продукти), а назад несла ті кошики повні літератури. Вона, здається, й держала на добрій путі чоловіка. По її смерті він якось почав хитрувати, а заживши популярності в Центр[альній] Раді, почав високо нестися і ганяти за кар'єрою. Большевизм його, мені здається, багато завдячує оцій кар'єрній жилці. Революція нас із ним порізнила. Він спершу пристав до с[оціялістів]-р[еволюціонерів], а потім пішов далі. 1920 р. дійшло до повного розриву, коли я йому казав, щоб більш до мене не ходив. Прийшов він аж перед ювілеєм Багалія — прохати пробачення за свинську вихватку. Але й тоді він казав, що своїх большевицьких переконаннів не зрікається. І коли все ж од большевиків, своїх партійних товаришів, прийняв смерть, то в цьому якась криється незрозумілива загадка.

* Тут і далі у тексті помилка — треба: Алма-Ата (прим. упоряд.)

16 лютого. Злоба дня — Одинець і Черняхівський Є. До мене заходить чимало людей — попитати моєї думки, а про останню справу, то й поради. Розповідаю, що знаю.

Виясняється цікава деталь. Року 1925 чи 1926 Черняхівського викликало ДПУ і запропонувало йому зробитись секретним співробітником, бо інакше — судитимемо, мовляв, вас за ту справу в 1902 р. Од співробітництва Черняхівський одмовився, пославшись на долю д[окто]ра Цішківського (отруївся, як його приму-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 591

сили в ДПУ дати згоду на співробітництво), а щодо суду, запитав. — «За що ж ви будете мене судити? Що я був «предателем?» — «Ні». — «Я не виконував своїх обов'язків до партії, членом якої не був?» — «Ні». — «Я був на службі в охранці?» — «Також ні». — «Так за що ж ви судитимете?» — «За недостаток геройства». — «Ну, за це можете судити». Після цієї розмови дали йому спокій, аж поки комусь не скортіло зіпхнути нещасну людину з місця, щоб самому сісти... Гидота! І тим паче, що карають за те, що самі ж роблять і до того ж [у] сотню раз гірше. Використати людину, як донощика, для себе можемо, і разом з тим за проблематичний донос організуємо цькування. Гіршого лицемірства не може бути.

В зв'язку з справою Черняхівського дізнався про долю доктора Федора Лук'янова, про якого чутка запала десь в 1917 р. Мені розповіли, що він з полком десь був на Вороніжчині і захопився большевизмом, пристав до партії, агітував, працював з звичайним запалом своїм, як нервової, неурівноваженої людини. Але розпочала свої функції ЧК і благородному Федорові Петровичу, людині надзвичайно чесній і совісній, розплющились очі. Цього він перенести не міг. Розвів бацілу холерну чи тифозну, випив цю отруту — і сконав. Кінець цей цілком пасує до вдачі нещасного Лук'янова.

Знов уночі добиралися злодії. Кругом те ж саме. «Бытовое явление». Просто спати спокійно не можна.

17 лютого. Знов пішла поголоска, що Скрипника забирають до Москви. Ніби в якійсь галицькій газеті надруковано звістку, що Скрипник за недовгий час свого урядування в Комісаріяті освіти українізував увесь апарат (між іншим — брехня), і це йому ставлять у мінус і забирають до Москви, щоб не українізував. Мабуть, теж брехня.

А це вже не брехня, що розповідають про останню правописну нараду. Все, що одстоювали супротивники його фантазій та самодурства, він зараз переводив на «політичний» грунт» (!), і тим полохливим супротивникам затикав роти. Зайшла мова про академічний правопис. «Академічний правопис! — гукнув він, — а знаєте, хто завів його?» — «Академія...» — «Ні, не Академія! Його завели ті, що сидять на еміграції. Адже Чикаленко в своїх згадках розкриває цю таємницю (!), оповідаючи як радикальні демократи, починаючи газету, завели і той правопис» що й досі в

Українська демократична радикальна партія заснована в Києві в 1905 р. шляхом об'єднання демократичної та радикальної партій. Розпалась у 1908 р. Її члени утворили Товариство українських поступовців.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 592

ужитку. А ми з політичних причин не можемо погодитись на правопис тих, що тепер за кордоном сидять!» Логіка, що й казати... І не знайшлось нікого, хто б цьому тонкому політикові роз'яснив, що, мабуть, емігранти мають звичай обідати, то щоб не бути солідарним з ними наркомові треба б одмовитись од цього буржуазно-емігрантського звичаю «з політичних причин». Не роз'яснили йому, що й теперішній російський правопис вигадали за панування Керенського, отже, знов ті, «що за кордоном сидять». Та що там роз'ясняти цьому самодурові. Остання сцена на нараді, оповідають, була така. Засідання затяглося, Скрипникові треба їхати до Москви. Кілька разів приходив урядовець, нагадуючи почтиво, що наркома чекає автомобіль. А нарком усе балакає. Нарешті урядовець приходить востаннє і каже, що можна опізнитися, бо до відходу поїзду лишилося 10 хвилин. «А, десять хвилин... Ну так протелефонуйте на двірець, щоб затримали поїзд іще на десять хвилин», — сказав як одрізав. Мабуть, ні один царський міністр не зважився б так по-македонському розрубати питання. Не диво, що й правопис він тим самим способом рубає.

18 лютого. Уривками, поміж коректою та іншими справами закінчив редактування листів Коцюбинського до дружини. Вийде, мабуть, два томика. Матеріял трохи одноманітний, хоч взагалі й цікавий. Між іншим характерна риса: здається, ні про кого в листах Коцюбинський добре не говорить, у кожному, з ким зустрічався, знайде якусь ганч.

Луначарський у «Вечернем Киеве» вихвалює і пропагує гомосексуалізм. Лишається ще йому з'явитися з одним із своїх любасів до ЗАГС'у і взяти формальний шлюб. А тоді обивателя, ще чого доброго, примусять викинути флаги на привітання наркома з законним шлюбом. Везе народній освіті на комісарів!

«Вечерний Киев» — щоденна газета, орган Київської міської ради. Виходила з 1 березня 1927 р. до 1 лютого 1930 р. російською мовою.

19 лютого. Написав передмову коротеньку, до листів Коцюбинського. Завтра здаю Держ[авному] видавництву. Ще один тягар з себе скинув, — правда, не зовсім, бо ще ж дальші томи лишаються. Ну, та з ними й затягти можна.

20 лютого. Російський переклад «Соняшної машини» Винниченкової, що почали були складать в одній з київських друкарень, звелено розкидати. Разом з тим пішла поголоска, що й український текст коли не конфіскують, то принаймні більше не

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 593

випустять. Чи не пізнали себе большевики в III частині?

Чогось мені за коректою, чи за якою іншою роботою нема-нема — та й запахне Звонківським лісом, та так непереможно, що от тягне та й годі. Ніколи цього не бувало. Мабуть, ніколи я ще й не утомлявся так, як тепер, і ніколи так спочинку не потребував. От і тягне — до Ірпеня, в ліс, на траву, на квіти. А за вікном 12° нижче нуля... Коли б тепло швидше, та в ліс!

21 лютого. Питається мене один співробітник: «А чи хутко приїдуть ревізори харківські кінчати ревізію». — «Не знаю», — кажу. — «Повинно, мабуть, хутко, бо віце-президент каже, що от-от приїдуть, а він же зна»... «Який віце-президент»? — здивовано запитую. — «А Котляревський! Бо коли Тутківський буде Президентом, то при йому віце-президентом ніхто, як Котляревський». Котляревський — бухгалтер у Тутківського, жулік і пройда, що його я мусив скоротити років два тому з Академії. В Кам'янці так прокрався, що його, кажуть, присужено до розстрілу. Втік до Києва і тут, ніким не знаний, втерся до Академії. Ще попереду нагрів на велику суму одно з міністерств. Тепер крутить, як хоче, Тутківським... А от побачимо, чи пощастить йому на «віце-президента» вийти.

Написав до Ю. Філя (Кам'янець), М. Піксанова (Москва), О. Бузинного (Полтава), Антипа (Свердловськ..., а що воно за Свердловськ — далебі не знаю).

22 лютого. В комуністичних кругах дуже невдоволені з хлібозаготовчої кампанії. Не дають хліба дядьки. Питаються: чи примусом, чи самохіттю? Коли їм кажуть самохіттю, то звичайно відповідають: «Ну то хай гевреї (sic!) дають: їм краще жити». Комуністи нарікають: «Никакого патриотизма (!) не замечается».

23 лютого. З Харкова переказують: вернувся з Москви Скрипник і до Ряппо: «Ну, досить уже! Десять років робили експерименти з школою, тепер годі! В Москві кажуть, що на Україні має бути вища освіта». Десять років треба було, щоб до такої премудрости додуматися! Та й то в Москві додумалися, а наші ще б з десять років зубами клацали. Добродійка Москва!

Десятиліття Червоної армії. В Харкові натякали Кримському, що Академія мусить виступити з привітанням, та не з якоюсь там

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 594

телеграмою, а показніше. Обійшлося. Виступив сам Кримський (вчорашнє інтерв'ю), а сьогодні — Корчак-Чепурківський. В сферах знов будуть незадоволені з мовчання.

25 лютого (субота). Кажуть, що з'явилася карикатура на тему інтерв'ю Кримського й Тутківського про Червону армію. Кримський лежить під асенізаційною «колісницею» (він висловив бажання, щоб його розчавила колісниця переможної Червоної армії), висолопивши червоного язика, а над колісницею в глибокодумній позі Тутківський: «що б таке й собі вигадати?». Становище справді важке: з такою головою, що, крім червоного доноса, вигадаєш?

26 лютого. Обробляв Мирного та писав листи: до В. Перетца, М. Вайнштейна (Чернігів), Є. Чикаленка, Є. Яновського (Берлін), В. Ганцова, Я. Оренштайна. А ще багато кому лишилося одповісти. Запустив я останніми часами листування аж по саме нікуди.

27 лютого. Кажуть, що 1-го має приїхати Скрипник з Озерським до Академії. Сьогодні умовився де з ким з академіків, щоб у п'ятницю зібратись і визначити, що робити, а особливо кандидатів до Президії. Безперечно, начальство гадає нам накинути приємну йому Президію. Треба проти цього поставити однодушну волю академіків. Чоловіка з 16 можна з'єднати, а цього досить, щоб скласти потрібну більшість.

28 лютого. Читав у Літ[ературному] Товаристві розділ з книжки про П. Мирного — про «Повію». Здається, зацікавив слухачів: аудиторія зібралась чимала й були всякі запитання.

29 лютого. Як збирають матеріяли до збірника на честь Грушевському. Розповідає В. О. Кордт, що стрів його Ф. Савченко і почав натискати: «Конче, каже, мусите дати статтю до збірника бо... Президент в Академії може змінитися». Він, каже Кордт, не казав просто, що Грушевський буде Президентом, а тільки оттак собі злегенька калякав. ... Оттак наші слави добувають! І не вважаючи на усі заходи, все ж другий уже рік матеріял на той збірник збирається. Ні стида, ні сорому в людей немає.

«Ювілейний збірник на пошану академіка М. С. Грушевського» — видання Історично-філологічного відділу ВУАН, 1928 р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 595

Грушевський сам редактує свій збірник, а його помогачі на пригінчах бігають. Почасти в оцьому саморекламуванні й криється секрет популярности. Коли людям частіш говорити, що з мене, мовляв, геній, то найдуться, що й повірять. Вода й камінь довбе, як часто крапає. І навіщо йому це здалося — не розумію. Адже й дійсних заслуг досить має, щоб не потребувати вже дутої популярности руками Джиджор, Сірих та Савченків.

1 березня (четвер). «Покаянія отверзі мі двері» співають по церквах, той самий покаянний «стих» чується по большевицьких газетах. Вчора каявся П'ятаков, сьогодні кається Хвильовий. Каються за опозицію, каються за помилку, за оповідання. Далі, мабуть, каятимуться за те, що обідають без дозволу начальства. Тон, особливо у Хвильового, рабський: здаються «на милість моєї партії». А Щупак з великого розуму ще й припечатав: тільки бувши комуністом, можна бути справжнім художником! Скептики, правда, це каяття пояснюють по-марксистському: бачте, Хвильовий у Відні, а гроші на прожиття в Харкові, отже хоч-не-хоч, а мусиш каятись.

Були сьогодні знов представники від «академічного активу», пропонували мені «єдиний фронт» з Грушевським. Щоб я його проводив на Президента, а сам ішов на Неодмінного секретаря. Я цюю комбінацію рішуче одхилив, сказавши, що в Президію я взагалі не піду, а за Грушевського по совісті не можу ні сам дати голоса, ні інших до того нахиляти. Розмова тяглась три години. Торкнулися всіх деталів і подій останнього часу; виявилась тенденція у представників убіляти Грушевського і чернити Кримського. Я стояв на тому, що донощика й автора скарг до начальства ставити на чолі Академії було б найбільшим з лих, що деструктивну свою манеру Грушевський досить виявив уже у себе на Катедрі, щоб варто було те саме пробувати в академічному масштабі; що, нарешті, шансів у його ніяких, бо всі ж академіки бачили його поводження і, певне, склали йому ціну. Так ні до чого й не договорились представники і пішли, сказавши, що то на моїй буде совісті, коли Академія втратить український характер. Я одказав, що за свої вчинки охоче беру на себе відповідальність, але розвал Академії йде од загальних умов, які їхній кандидат і підпирає найдужче, отже, тут моя совість мас бути, очевидно, збоку. Цікаво, що вони й з Грушевським вже говорили!

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 596

Знов кілька ночей поспіль навідуються злодії. Просто спокою нема. Та воно справді, що й робити людям, коли роботи нема, засобів до життя нема, допомоги нема. Багато, мабуть, тому і йде красти, що інше нікуди подітись.

2 березня. Розповідав один інженер, що повернувсь оце з Москви, про життя там. Буває він у Москві часто, і каже, що Москва просто на очах руйнується, життя занепадає, всі похмурі, барахтаються в злиднях, ніякої відради не видко ніде. «Хвости» по цілій Москві: за ¼ ф[унта] масла стоять по 1000 — 1500 чоловік в найлютіші морози і знаючи майже напевне, що того масла не одержать, — не вистарчить. За кожним разом стає важче жити. Перспектив ніяких. Тягнуть, аби день до вечора. Що буде завтра, ніхто не знає. Може яких 1-2% людности, вершків, почувають себе хоч матеріяльно добре, решта животіє і нидіє.

Троцького Сталін вислав після того, як Троцький прилюдно на зібранні розповів історію так званого «таємного фонду», і підбивав робітників, щоб вимагали од Сталіна відомостей про його. Фонд, 200 міл[ьйонів] золотом звелів держати незаймано Ленін, на случай, щоб комуністи могли вигідно тікати під скрутний час, під велику яку небезпеку. До смерти Леніна фонд справді лежав цілий, а потім Сталін прибрав до рук, уживаючи на всякі допомоги своїм прихильникам, рисковиті підприємства тощо. За те, що викрив цей секрет, Троцького й заслано.

З новітнього фольклору. Троцький заповіта складає. «Свій мозок, — пише він у йому, — заповідаю Ол[ександро]ві Ів[ановичу] Рикову, — по-перше тому, що власного у його мало, то це буде підмога; а по-друге тому, що у Рикова він буде добре заспиртований, отже, безпечно для схову».

Але без жартів, — є поголоска, що Риков став за спадкоємця Троцькому в справі опозиції проти режиму Сталіна. Опозиція дуже права. Програму її можна сформулювати словами: «Рятуйте, хто в Бога вірує», — треба, мовляв іти на все, на всі поступки, аби тільки якось урятуватись. Була чутка про різкі сутички між Сталіним та Риковим — аж до мордобою доходило.

3 березня. Зібралися ввечері на приватне зібрання, щоб обміркувати становище Академії та згодитись про кандидатів у

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 597

Президію. Було 16 академіків; та ще з 4-5 голосуватимуть, певне, за гуртом, хоч і не були на сьогоднішньому зібранні-нараді. Умовилися — відповідати на ті «висновки», що має оголосити нам ревізійна комісія. Щодо кандидатів, то спинились на таких: «Воблий — Президент, Шмальгаузен — в[іце]-президент і Голова Управи, Птуха — другий в[іце]-президент, коли він буде, Кримський — Неодмінний секретар. Трохи ніяково було з Липським, що, здається, таки претендував на дотеперішню свою посаду. Довелося мені заявити, що мені і йому, вважаючи на харківські настрої, краще своїх кандидатур не ставить, — він мусив з цим погодитись. Говорили мало, засідання було чисто ділове — коли б такі були й наші офіціяльні засідання. Тепер лишається чекати наїзду з Золотої Орди баскаків.

4 березня. Дочитав і III частину «Соняшної машини». Такої безталанно-претензійної, тупо-крикливої книжки я давно вже не читав. III частина ще слабіша за попередні. Виплід хворого мозку... А чув я, що шановний Володимир Кирилович збирається Нобелівську премію одержати за цю кретинську повість, — сміливість і одвага надзвичайні!

Написав М. П. Левицькому, М. Пл[е]вакові, В. Перетцові, М. Синиченкові (Комград).

5 березня. З Харкова телеграма: Президії і хто хоче з академіків — їхати на засідання колегії Комісаріяту освіти. Має бути доповідь про наслідки обслідування (ще не скінченного) та взагалі про академіцькі справи. Новий фокус харківських фокусників! Озерський поїхав на три дні з тим, щоб вернутися й закінчити обслідування, просидів місяць — і врешті навіть не поволив сюди приїхати, щоб докінчити кашу, яку сам заварив. Просто вже й обурюватися нема сили.

Ввечері скликано збори академіків, щоб обміркувати стан справи. Всі оцінюють одноголосно, опріч Тутківського, який виразно йде проти всіх і голосує один. Навіть Грушевський сьогодні його покинув і голосував з більшістю, опріч одного пункту, коли утримався, «бо не був тоді в Києві» (справа принципіяльна, про представників у Спільнім зібранні од Комісаріяту, і щоб її оцінити, зовсім «тоді» не треба було бути в Києві). Очевидно, крепко Тутківський надіється, що Скрипник його призначить за Президента!

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 598

Отже, доведеться їхати. Завтра. З більшою неохотою я ще ніколи не збирався. Потішаю себе тільки тим, що це вже востаннє.

6 березня. Сьогодні вночі ціла низка арештів поміж українцями (Плевако, Ткаченко, Осьмак, П. Чикаленко та ін.). Що це ще за історія? З подробиць, що ходять поміж людьми, ніхто не може догадатися.

Написав В. Герасименкові (Одеса).

11 березня. Вернувся з Харкова — змучений, вичерпаний, як ніколи. Настрій такий, що не то писати — думати тяжко. Становище можна схарактеризувати двома словами: finis Academiae...* Нехай може колись згодом запишу, що було, а тепер скажу, що за все своє життя мені не доводилось ні разу переживати таких чорних днів, як ті, що в Харкові оце пережив.

* Кінець Академії (латин.).

12 березня. Цілісінький день за коректою: наганяю те, що ззіла ця нещасна подорож.

13 березня. По місту лунає чутка, що мене арештовано: мабуть, тому, що я забарився в гемонському Харкові. Наводять і причини. Одні кажуть — за те, що заснував «гурток» (!); другі — за те, що нелегальну бібліотеку збирався послати емігрантові Дорошенкові (аж ось коли відгукнулась давня подія!). ... Та дарма! Може й арештують. Я на всі боки розповідаю про харківські пригоди і у виразах не стримую себе.

14 березня. Скликали на приватну нараду академіків і розповіли їм наші харківські пригоди. Вислухали, дещо розпитали і — розійшлись. Навіть долею викинутого Міщенка не дуже зацікавились... Ось воно нещастя наше — наше слабеньке запілля («тыл»), як боялися ми і в Харкові. Це, власне, і тоді спиняло нас, делегованих, од рішучих учинків — слабість нашого запілля. Ні на які зважливі вчинки наші академіки не здатні, і це зв'язує руки і більш рішучим одиницям.

Характерно, що ні Грушевський, ні Тутківський на нараду

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 599

цим разом не прийшли. Зробили своє діло і тепер їм далі нецікаво. Адже ж у Харкові ми офіціяльно почули, що серед приводів до «обслідування» Академії була і «вимога академіків», себто цієї достойної пари... А може їм відоме стало незадоволення Скрипника на нашу попередню нараду, якого він не втаїв: Там у вас якісь, мовляв, «таємні» наради бувають, і хоча ми одповіли на це запитанням: хіба ми не маємо права про свої справи радитись? — він все ж і далі згадував «таємні наради». Отже, донощики рішили, певне, що краще не ходити: «блажен муж іже не ідеть»...

15 березня. Зате знайшовся один, що хоч і прийшов, а таки архиблаженним лишився. Це Симинський. На нараді був. Говорив, як і того разу, найгостріше. Одразу мені здалося, що або замазує свою поведінку при Озерському, або просто провокує. Виявилось ще гірше. Сьогодні я дізнався, що прийшовши з наради до свого Інституту, зараз подзвонив до Л. Левицького: «Ви дома? Так я до вас зараз прийду і розкажу вам усе». Отже, ходить і провокує і зараз же, як шпиг, іде до комуніста і «усе» розповідає. Чи було коли-небудь таке паскудство на світі?

Інститут технічної механіки ВУАН створений у 1919 р. Директором його був К. Симінський.

16 березня. Ходив на виставку картин, — насилу зібрався, бо вже вона незабаром кінчається. Виставка величезна, — найбільша з тих, що бували у Києві. Але і найгірша. Одноманітна, убога тематика (десятки полотен на тему розстрілу офіцерами робітників та селян, неодмінний «спочинок» у десятках варіяцій, мускулясті робітники, мабуть, у сотнях і т. п.), одноманітні убогі засоби з переважно червоного кольору, бідність фантазії, неталановитість, претенціозність — кидаються у вічі навіть не спеціялістові. І вчителі, і ученики однаково безпорадні, однаково кричать і однаково крику їхнього за два кроки не чутно: глянув і забув. Майже нічого, що б лишилося у пам'яті, опріч хаосу фарб. Кілька творів Кричевського, Мащенка, Бурачека тонуть серед кричущого несмаку. Як і в літературі, у малюванні минуле десятиріччя нічого не дало цікавого і зіяє порожньою дірою, не вважаючи на ввесь галас, що здіймають сучасні мистці коло своїх утворів. Занепад повний і, боюсь, безнадійний.

17 березня. З новітнього фольклору. Приїздить Троцький на заслання і потрапляє на квартиру до тієї самої хазяйки, що й за

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 600

першого, колись, заслання. Питає господиня, як він тут опинився. «Та ось як бачите — знов мене заслано». — «Ну, слава ж тобі, Господи! — одповіла зворушено добра жінка, — значить цар вже повернувся».

А то ніби стрівається Троцький з давнім знайомим, слово по слові, розговорилися. «Ви за що тут?» — питає Троцький. — «Та я, бачите, в золоті копався, ну і... — А ви за що?» — «А я в гавні копався, ну і...»

18 березня. Л. Левицький учора робив у Бюрі секції наукових робітників доповідь про Академію. Почав з того, що хоче подати справжні відомості навпроти тих перетолковуваннів, що ширяться по місту (певне, Симинський добре його повідомив про наші оповідання). Далі ті самі брехні, що «реформа» має піднести престиж Академії, що це зовсім не замах, а допомога і т. п. Але, здається, навіть на секційних чиновників, як мені переказувано, ця брехня не зробила відповідного вражіння і йому поставлено було низку ущипливих запитаннів, напр[иклад], як пониження Академії може одбитися на її престижі за кордоном і т. п. Викручувався Левицький з того не дуже вдало і не досяг того, щоб Бюро ухвалило заходи уряду. Між іншим він пропонував, що може виступити й перед широкою аудиторією, але охочих слухати не знайшов. Можна б йому запропонувати диспут на тему про заходи проти Академії, але, думаю, на це він не піде: такого замовлення йому, очевидно, не дано. Вони, ці людці, тільки тоді зважливі, коли супротивникові рота заткано.

Написав до Ів. Галюна (Ромен), В. Перетца та Петра (брата).

19 березня. З приводу недавніх арештів говорять, що сталися вони ніби через те, що в Києві й по інших городах на Україні хтось збирав гроші на пам'ятника Петлюрі. Я вперше про це чую, але коли цьому правда, то можлива найбезсоромніша провокація: зібрав якийсь тип дві копійки, а ув'язнив 200 чоловік. Бухгалтерія занадто вигідна!

Єсть і інші чутки. Ніби хлібозаготовча кампанія не повелась і хапають українців, що мають зв'язки з селом, бачучи в них причину невдачі. Багато межи іншим заарештовано людей, що мають зв'язки з цукроварством (Болозович) та кооперацією. Це ніби ствержує цю версію. А втім напевне сказати важко. Про до-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 601

лю арештованих так само. Говорять уже про масове заслання. Все врешті може бути.

До речі: Одинець живий. У Харкові я розпитував про його і стрівав людей, що недавно його бачили. Тоді взагалі незрозуміливі виходять чутки про його розстріл: адже, безперечно, пішли вони з комуністичних кругів.

20 березня. Повернулися корифеї з своєї артистичної подорожі. Я іще їх не бачив, але через люде чув, що розповідають жахливі подробиці про провінцію. Доносами, причіпками, пониженням подарувала їх новітня доля, цих вічних мандрівників нашого нещасного театру. Слава і гордощі театру, останні могікане, Садовський та Саксаганський, поневірялись, як останні жебраки, серед підозріннів та доносів і самоволі першого-ліпшого провінціяльного самодура. Мабуть, багато матеріялу для порівняння навіть з лютими царськими часами дала їм цяя подорож по провінції окумунізованій.

Написав до В. Перетца, П. Сенкевича (Біла Церква), Є. Шмацкевича (Соловки).

21 березня. По околицях Києва розпочався страйк молодших учителів по трудових школах. Ці ілоти одержують 35-40 крб. на місяць (фактично менше, ніж колись учителі по церковно-приходських школах) і коли старшим учителям прибавили по 5 крб. — вони не видержали й застрайкували. Звичайно, їх умовляють, їм загрожують. Насамперед професійна спілка, що повинна б обороняти інтереси своїх членів, а в нас навпаки. Та поки що «шкраби» («школьные работники») держаться дружно. Нічого у них, звичайно, не вийде, — це просто акт розпачу.

Засідав з II Відділом з приводу розподілу помешкання в новому будинку. Управа Академії була розподілила, але Тутківський поскаржився Укрнауці: йому хочеться дістати лев'ячу пайку коштом своїх колег. Укрнаука запропонувала переглянути справу. Тоді я скликав усіх заінтересованих, — хай самі діляться. Годин зо три ділилися, пересварились і, звісно, не поділились. Будуть іще засіданнів зо три сваритись і, певне, не поділяться. Хай... Тутківський навпроти усього Відділу бреше, ніби йому Відділ цілий поверх оддав, і хоч усі це заперечують, уперто стоїть на своєму, а аргументує тим, що коли Раднарком затвердив статус

Інститут геології, який очолював П. Тутківський, був заснований у 1926 р. при Наркоматі освіти. Тутківський очолював і Кафедру геології Фізико-математичного відділу ВУАН.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 602

Геологічного музею, то той, хто не хоче йому, Тутківському, поступитись, іде проти правительства. Од такої спрощеної аргументації навіть присутнього комуніста, Л. Левицького, занудило.

23 березня. Зайшов д[окто]р Мирон Кордуба, що приїхав на святкування Антоновичевих роковин. Я з ним, здається, тільки раз на віку стрівався — в Полтаві 1903 р. під час одкриття пам'ятника Котляревському. Тоді він був зовсім ще молодий, тепер — шпаковатий. Та й то сказати: 25 років минуло, і я вже сивий, а тоді ж тільки, сказати, починав у широкий світ ступати... Розповідав багато про свою подорож на Україні за останніх днів Гетьманщини, коли було його сюди делеговано прохати допомоги проти румунів, що саме загарбали Буковину. Жахлива подорож! Найбільше тим, що приїхавши сюди, в «Українську державу», застав — розгукану доброволію, що нищила все українське. З гетьманом не бачився, але один з його прибічників вимовився, що гетьман не то Буковину, а й Поділля віддав би румунам, аби дістати від них полків зо два, зо три допомоги проти Петлюри. З тим і вернувся буковинський посол до Львова. Кордуба обіцяє, що напише свої про цей епізод згадки.

Запитав я його — як справа з Українським університетом у Галичині. Та що ж, каже, кожна опозиційна партія польська обіцяє нам усе, поки в опозиції; а приходить до влади — робить точнісенько так, як і попередній уряд, що проти його становила опозицію. Так і з університетом: обіцяє той, хто не може дати, а прийде змога — пропадають і обіцянки... Стара і вічно нова в політиці історія!

Очевидно, мається на увазі Таємний український університет у Львові. Заснований 1921 р. Припинив свою роботу 1925 р.

24 березня. Дочитувала вчора Л. М. Черняхівська свою драму «Мазепа». Прекрасна драма! На присутніх зробила велике і — тяжке вражіння. Добре окреслені постаті, яскрава думка, широке тло, ця драма куди краща, ніж на цей самий сюжет Черкасенкова: і виконанням, та й ідейною стороною переважує незрівняно. Тільки, звичайно, ні виставити її, ні навіть надрукувати — шкода про це й думати тепер.

Після читання почались розмови — і прогнали мене додому. Яка жахлива, безнадійна обивательщина! Тема — невдача Мазепи і невдача нашого покоління. Але як її пояснювано: тим, що ми були занадто добрі, про національні меншості, мовляв, дбали;

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 603

треба було, навпаки, гнітити їх, то все було б гаразд. Пішли на сцену, звісно, жиди в усіх відмінках. О. Пчілка пригадала навіть з докором мою статтю «Чи буде суд?» в «Киевских Откликах» 1905 р.: перша стаття українською мовою — і та про жидів! Отже, наша «добрість» на всій вині. Я висловився, що ми не добрі були, а просто нерозумні і безсилі: не вміли і не змогли використати оказії, самі себе розіклали і довели до розбиття; що проти нас було все, а за нас нічого; що чесна політика — разом і найбільш вигідна, а ми просто й чесними в своїй політиці не були. Це викликало загальне заперечення і з присутніх тільки одна людина проти чесної політики не говорила! Тяжке, видно, похмілля тепер у людей, що й на всіх і все скрегочуть, не пробуючи навіть розібрати, де корінь лиха.

25 березня. Якась безконечна зима. Морози такі, що все поскипалось на камінь. Ждеш-ждеш того тепла — і, здається, й не діждешся.

Написав до Фасмера, Дністрянського, Опанасенка (Москва), Биковця (Харків), Архівного управління, редакції Енциклопедичного словника Гранат.

Центральне архівне управління. Створене в 1923 р. у Харкові.

Минулої п'ятниці (23.3) написав статтю про Шевченка до Енциклопедичного словника Гранат. Сьогодні мені вже принесено її переписаною, завтра одсилаю. Вийшла вдвоє більша, ніж замовлено, і, мабуть, будуть з цього приводу неприємні розмови з редакцією. А дуже не хочеться скорочувати: в приділених мені рамцях, власне, нічого сказати не можна було.

26 березня. Пішла чутка, що Скрипник іде з Наркомату освіти. Ніби Чубаря забирають до Москви, а на його місце сажають Скрипника. Добре було б освіті цього «фельдфебеля в Вольтерах» позбутися. Хоча... чи ж до нашого берега що добре припливе?

27 березня. Написав до Ралієва (Одеса) та Дроздівського (Петербург).

28 березня. Про арештованих і досі нічого певного не можна довідатися. Кажуть, що це просто звичайний захід з неводом: чи не спіймається так, поміж іншим, яка більша риба... А проте все

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 604

настирливіш говорять, що їх, себто заарештованих, мають повисилати на північ. Між іншим говорять і те, що шукають якесь таємне товариство «Воля», що недавно випустило прокламацію.

29 березня. У Москві і поміж партійними, і поміж непартійними одностайний крик «геть капрала!», себто Сталіна. Наприкрився й осоружився всім, а головне — що матеріяльне життя з кожним днем занепадає, закордонна політика остаточно збанкротувала, навіть у Німеччині, і просвітку ніякого не видко. Усі чекають переміни. Київські «опозиціонери», що їх мають оце висилати (сидять у ДПУ) в Туруханський край (якою старовиною запахло), одверто говорять, що не доїдуть до місця, з дороги повернуться: буде, мовляв, переміна... Раковського ніби вже повернули з заслання, бо його прогноз про закордонну політику справдився. Антисемітизм росте, особливо серед робітників; про селянство вже і не казати.

З нових анекдотів про Троцького. Сидить він на засланні у Вєрному (Фрунзе) та все на полювання ходить. «Вы так любите охоту, Лев Давидович?» — питає хтось. — «Да что ж — охота пуще неволи» — одказує.

Між іншим — іронія долі. Коли нас р[оку] 1922 висилали на схід, то пробували прохати Троцького. Він тоді одповів: «лучше их выслать сейчас, чтобы не расстреливать потом». А тепер і сам опинився там, де нам місце готовив... Ні, єсть таки ще Немезида!

Засідання Відділу. Ухвалили протестувати проти незатверження академіком Міщенка.

30 березня. Почувається весна. Заворушились будівельники: вони тепер у нас за тих птахів, що весну віщують. Вже кілька день збираються юрбами тисячі на три біля виконкому, вимагаючи роботи. Поводяться, як звичайно, рішуче і зважливо: начальство, що виходить їх умовляти, обривають і говорять усякі неприємні речі. Їх зацитькують обіцянками, але фактично допомогти не можуть: яке вже там у нас тепер будування, — так подекуди підмазати, латку поставити та й по всьому. Панічний настрій у виконкомі перед робітниками-будівельниками виявився в тому циркулярі, що дістала між іншим і Академія: вимагають дати календарний план роботи ремонтної та будівельної, обіцяю-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 605

чи з 1 квітня прислати й робітників. А який ми, напр[иклад], можемо дати план, та ще на 1 квітня, коли не знаємо, скільки нам буде і коли прислано на ремонт грошей? І так по всіх установах. А робітники вимагають роботи, хоча, як казав мені Антін, ніяких виглядів на роботу не мають і врешті погодились би, щоб їм з «соцстраху» ще за три місяці заплатили. Великі юрби на Хрещатику роблять вражіння на публіку і викликають безконечні розмови.

Негаразд і по заводах. На «Большевику» (кол[ишній] Гретер) надумала була адміністрація скоротити на 30% робітників. Почався страйк, що вже тягнеться кілька день. Кажуть, що пристав до страйкарів і другий великий завод — «Червоний плугатарь» (кол[ишній] «Южно-русский»). І тут «умовляють», але безрезультатно, бо робітники в масі з своїм робітничим урядом не церемоняться, і саме під такі хвилини багато «низких истин», тієї колючої правди, доводиться йому начуватись. А поруч, по газетах, повно звісток про безробіття та бідування робітників... по буржуазних державах! Чуже під лісом бачимо...

31 березня. Написав до Плевака, Ол. Синявського (Харків), П. Потоцького (Київ).

Кажуть, що страйк на «Большевику» припинився: ні одного робітника не звільнено. Зате скорочено чимало з технічного апарату: тут нема маси і робить експерименти не страшно.

Пішла чутка, ніби Скрипник має кинути Наркомос і стати за голову Раднаркому, замість Чубаря, бо його забирають до Москви. Шкода, що цього раніше не трапилось, може б Академія ціла була.

1 квітня (неділя). А сьогодні нова чутка: Сталіна врешті забрали з посади секретаря ЦК партії, а на його місце посадили якогось невідомого партійця, якого навіть ім'я не вдержалось у мене в пам'яті. Коли комуніста, що це розповідав, запитали, чому ж про це в газетах нема, він одказав: «Це така важлива подія, що про неї так, без підготовки, не можна оповістити. Треба якось замаскувати цю новину». Характерно, що цей комуніст теж радіє, бо «чорт зна, що робиться: вождів засилають, усяке не знать що каверзує, робить, що хоче... За що ж ми боролись? Каганович

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 606

заправляє в партії, а я — сиди в якійсь дірі, а чим він луччий од мене?»... Якісь нові речі починають лунати в комуністичному осередку. Перше таких не чутно було.

2 квітня. Викликано до ГПУ Володимира й ще одного вчителя. З Володимиром ще церемонились і тільки вимучили безконечно довгими і безконечно дурними розмовами, а на того бідолаху просто накинулись, щоб ставав за їхнього шпига. Коли він одмовивсь, загрожували і арештом, і револьвером; кричали, стукотіли, лаялись. ГПУ виявляє все інтенсивнішу діяльність, особливо щодо умовляння собі секретних співробітників. Знов усе частіше з'являються листи з заявами про вихід з партії, надиктовані теж у ГПУ. Очевидно, нема справжньої роботи, так фальсують сурогат її.

Лист од Перетца, аж два навіть. Пише, що приїде на вибори і притягне інших академіків з Петербургу. Затурбували його, видко, наші новини.

3 квітня. Переказано мені чутку, ніби в якомусь комсомольському гуртку говорено, що я, Зеров та Дорошкевич збираємо баптистів і їм читаємо доповіді про ... релігійні справи. Звідки така дурна плітка взялася — не розумію.

Написав до Перетца та редакції «Л[ітературного] Вістника».

4 квітня. Якийсь тиждень чуток. Сьогодні говорять, що збанкротував Дніпрельстан: виявилось ніби, що коштуватиме він уп'ятеро дорожче, ніж рахували, а сам даватиме вчетверо менше, ніж сподівались; що кіловат коштуватиме не 2,5 коп., як напр[иклад] у Києві, а 25 коп. Це звісно, сенсація, але якщо цьому правда, то дивного нічого в тому немає. Повторилась київська Десенка, тільки на грандіозний масштаб. Захожуватись біля такого спорудження в країні, де людська праця нічого не варта, звісно, було божевіллям.

Друга чутка. Ніби Ряппо, кидаючи Наркомос, здав до архіву все своє особисте листування, але в урядових справах. Знайшлося там багато листів Грушевського з характеристиками людей йому неприємних та доношеніями. Тепер цей архів читають... і тайная виходять наверх. І як це історик не догадався, що scripta

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 607

manent* і так необережно пошився в дурні? ... А втім історики наші багато про що не догадуються.

* Написане лишається (латин.).

Бачився з Семковським. Питаю про харківські новини. «Нічого, — каже, — нема цікавого». — «А коли ж, питаю, приїдуть харківські «академіки» на вибори?» — «А хто його знає: їм тепер не до того. Озерський заслаб на грип, а Скрипник літає між Харковом та Москвою. У Москві тепер засідання ЦК, дуже важливе: питання, чи Сталін встоїть, чи ні. А впаде Сталін — мусить упасти і Каганович, бо ж він тільки Сталіним держиться. А з Кагановичем блокується й Скрипник, щоб скинути Чубаря та Петровського. Як бачите, не Академія йому в голові. Хоча, як верталися ми разом з Москви (там було засідання комуністичної Академії, на якому Скрипник кинув докір Покровському: ви, мовляв, ще своєї Академії наук не приборкали!), то він проговорився: от нарікають, що ми вводимо своїх представників до Академії наук, а до Всесоюзної буде наших тридцять обрано; коли до Української будуть обрані комуністи, то можна буде одмовитись і од затверження академіків, як у Всесоюзній». Думи і мрії Скрипникові... Похід проти науки по цілій лінії. Характерно для цих «самоїдів»: пожираючи один одного, вони все ж і про інших не забувають і на закуску вибирають то там, то тут ласий шмат. Тепер на черзі для пожирання стоять обидві Академії. Але ... Скрипники приходять і одходять і пам'ять їх гине навіть «без шума», а наука лишається.

Комуністична академія — вища навчальна та науково-дослідна установа з суспільних та природничих наук. Діяла у Москві у 1918-1936 р.р.

5 квітня. Тутешнє ГПУ дуже цікавиться, кого академіки мають обрати до Президії, викликає співробітників і завжди це питання ставить у першу чергу. Дурні! Не розуміють того, що до тієї Академії, яку вони хочуть витворити, взагалі неохота йти, а не те щоб ще в Президію.

6 квітня. Ходить по місту прокламація од якоїсь «Спілки волі». Прокламація обертається по черзі до робітників, до селян, до інтелігенції, описує їхнє становище і закликає до протесту. Кінчає тим, що треба занехаяти політичну революцію, що її нібито большевики запровадили, і братись до соціяльної. Отже виходить, нібито, що автори прокламації ще далі хочуть зайти, ніж

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 608

большевики. Критика большевицької практики влучна, а позитивна частина являє собою утопію, не що інше. На мене прокламація зробила таке вражіння, ніби вийшла вона від тих самих большевиків, тільки від «опозиції». А до чого тут «Спілка волі» — невідомо.

7 квітня. Вже й місяць добігає кінця, як побував я у Харкові, а й досі не можу зібратись, щоб занотувати свої вражіння: з душі верне, як згадаю. Але треба хоч коротенько, бо коли б писати докладно, то б і на воловій шкурі не уписав би.

Одбулось три засідання (середа, четвер, п'ятниця), кожне з 7-ої до 3-ої ночі. Отже, набалакали досить... Почав Озерський — висновками про «обслідування» Академії. Чогось більш нахабно-брехливого мені ще не доводилось чувати навіть з офіціяльних кругів. Насмикав чоловік дріб'язку з протоколів, назбирав усяких пліток на вулиці, розчинив це власними вигадками — і подав як висновки з обслідування Академії. Мало того: цей самовпевнений хлопець зважився говорити про наукову роботу Академії, всіх її Відділів та установ, подаючи їм оцінку (!). Можна зрозуміти, що то за оцінка вийшла у цього енциклопедиста, що не вміє в азбуці розібратись і говорить «прегоратива» замість «прерогатива», викликаючи сміх навіть у товаришів своїх, комуністів! Проте тов. Прегоратива рішуче засудив Академію — і за наукову роботу, і за організаційний безлад, і негосподарність, і за політичну неблагонадійність. Усе не так, усе не подобалось. І не вважаючи на те, що від його висновків ми (Кримський, Птуха, Крилов, Шапошников і я) камня на камні не лишили — на них і спиралась уперто, і ввесь час, противна сторона.

Політбюро ЦК КП(б)У в грудні 1927 р. обговорювало питання про роботу Наркомату освіти в системі ВУАН. Як наслідок, Наркомат призначив комісію для обстеження стану Академії. 9 березня 1928 р. у Харкові відбулось засідання Колегії наркомату, на якому обговорювались наслідки роботи комісії. У ньому брали участь і академіки (зокрема С. Єфремов), але без права вирішального голосу, Комісія визнала роботу Академії в цілому незадовільною.

Головний бій проте був не тут, а на інструкції до статуту Академії. Статут повернуто старий, засуджений практикою і не раз визнаний за негодящий і з боку самих комуністів, а засібна Наркомосвіти. Тепер, на злість Академії, що не схотіла його завести в життя, його поновлено, та ще з специфічними «сенатскими разъяснениями». Як колись виборчий закон сенат царський роз'яснив так, що від його тільки рожки та ножки лишились, так тепер з статутом Академії зробило «голосующее стадо» під командою Скрипника. Заведено до Академії «представників од Наркомоса» в необмеженому числі, надано їм права рішучого голосу, проклямовано одверте голосування у виборах — от найго-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 609

ловніші новели Скрипникового концерту. Всі наші аргументи падали як горох об стіну. Їх просто не слухали. А коли справді вже дошкуляли, тоді Скрипник наказував комусь з підбрехачів виступати, — і виступали, не рахуючись ні з чим. У найвідповідальніших моментах брав слова сам і переносив справу на політичний грунт таким більш-менш способом: а, ви чините опір, не згоджуєтесь з нами — отже, ви йдете проти радянської влади, проти робітників і селян... Не мудра аргументація! Нас вона не клала на землю, але після неї «голосующее стадо» знало вже, як голосувати. І голосувало однодумно, одностайно і односердо. Скрипник, голосуючи якесь питання, навіть не дивився на свою череду, а не підводячи очей констатував: «прийнято одноголосно». Щоб не псувати одноголосности, нам, звісно, не дали рішучого голоса. Більшого цинізму я ще зроду не бачив, та, мабуть, і не побачу. На додаток було заявлено, що вся ця комедія з поновленням негодящого статуту — тільки на один може раз, потрібний для вибору нової Президії Академії, бо статут справді ні до чого і його треба буде якнайшвидше змінити!

Ми сперечалися, одстоювали кожну п'ядь, але, звісно, програли на всіх пунктах. Та й не можна було не програти. Все було вирішено до нашого приїзду. ЦК дав директиву і «голосующее стадо» лиш слухняно виконувало даний наказ. З нашого боку всі слова були сказані; Крилов — правда не в засіданні — сказав навіть, що йому хочеться «в восходящей степени» лаятись, слухаючи те, що робиться в засіданні. Але все було даремно. Ми нагадували собою тих індіян, що підбігали до гармат і затикали їм гірла своїми капелюхами, — з тією ріжницею, що ми це робили свідомі своєї несили.

Отже, маємо; призначених «академіків» у невизначеному числі, Спільне зібрання з участю 150-200 чоловік, Управу з участю 60-70 чоловік, повну незабезпеченість фінансову і можливість втручання до кожного кроку. Це вже не Академія, а щось, для чого на людській мові ще нема назви. Або може з принципу «для хахлов і такий Бог брядє» — хахлацька Академія. Кому і навіщо вона здалася — не знаю. Кому і навіщо потрібна була оця руйнація — також важко вгадати. А втім — усенька поведінка Скрипника доводила, що йому кортить показати, що попередні наркоми не дивилися за Академією, а от він прийшов, орлім оком поглянув, усе спізнав — і «пресьок в корень». Може для цього і треба було всієї

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 610

тієї комедії, що одбулася в Харкові. Про останній її акт — завтра.

8 квітня. На закуску поставлено фарс з затверженням академіків. Виявилось, що хоч нас по кілька разів затвержувано, трактовано і титуловано як академіків, але до кінця таки нікого не затвержено. Ніби ті, хто затвержували — не мали права це робити. Звичайно, ми звели це потворне своїм безглуздям сенатське роз'яснення до абсурду: не було академіків — не було й Академії; як же вона існувала, працювала, з нею зносились державні органи, на неї асигновувано кошти? Чого гав ловила Роб[ітничо]-сел[янська] інспекція, на таке вопіюще злочинство дивлючись? І друге — ми запитували: а що, як прийде потім новий нарком, і скаже, що й дане зібрання не мало право затвержувати? Крилов і Шапошников розповіли, як вони за кордоном репрезентували небувалу Академію, бувши, виходить, самозванцями, Хлестаковими... Звичайно, нічого не пособило, нас почали затвержувати, доводячи комедію до кінця. Хотілося, як і не раз перед тим, устати й заявити — і можете мене й не затвержувати, бо ж не велика честь бути членом вашої хахлацької Академії, — і тільки порада товаришів та небажання втрудняти і без того важке становище здержало мене від цього єдино логічного кроку. Проте фарс, як і в попередні дні, скінчився трагічно: не затвержено у нас на Відділі Міщенка та Харламповича за «ідеологічну невідповідність радянському ладу», простіше — за те, що вони були професорами в духовних академіях. Знов ми кидали горохом об стіну, доводячи, що учені бували й по академіях, навіть такого типу, як Щапов, Тарновський, що якраз з незатвержених і фаховці добрі, і люде поступові, переслідувані за царського режиму — даремнісенько. «Голосуюче стадо» гиготало, коли називались заголовки Міщенкових праць і голосувало «одноголосно». В кінці, розігнавшись, проголосували навіть список померлих академіків — не знаю вже, навіщо. Все це мало характер такого вопіющого безглуздя, що навіть люде з Скрипникової черідки з обуренням мені потім говорили (в засіданні вони, звісно, нападалися на Академію!), що винен тільки Наркомос, що коли б тут хоч що-небудь робили, то ніколи не дійшла б справа до такого глуму з доброго розуму, як на цих історичних засіданнях. Але, звичайно, в вічі Скрипникові таємні Никодими не зважилися цього сказати...

Робітничо-селянська інспекція — орган державного контролю в СРСР та союзних республіках у 1920-1934 р.р.

Ф. Міщенка було обрано академіком на Кафедру історії культурно-ідеологічних течій в Україні. У 1928 р. його було позбавлено цього звання рішенням Наркомату освіти.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 611

Перед мене, як згадано, ввесь час стояло питання про те, щоб заявити про свій вихід з Академії. Товариші, з якими я про це говорив, принципіяльно зі мною згоджувались, але додавали, що це зробило б вражіння тільки тоді, коли б хоч з десяток академіків зробило так само, а на це нема жадної надії: запілля («тыл») у нас, як влучно сказав Птуха, не забезпечено цілком і тому для рішучіших виступів руки зв'язані. Але й не це мене спинило, а незатверження Міщенка. Після цього з моїм виходом Перший відділ був би цілком знесилений і опинився б у руках у Грушевського, бо відношення на Відділі було б: 3 і 3 (з одного боку Кримський, Лобода, Новицький; з другого — два Грушевських* та Тимченко; енергійніша друга трійка). А друге: поки я займаю Катедру нового українського письменства, робота в певних руках; одійшов би я, то — з принципу, що природа не терпить пустоти — хто знає, який з Коряків [можливо Коряк Володимир Дмитрович - Т.Б.] міг би возглавити історію українського письменства і в які руки попало б і вивчення творів Шевченка і всі інші розпочаті праці. Нарешті, нові форми управління Академією явно не життєві, вони збанкротують незабаром, як банкротує скрізь і всюди система, що їх породила. Може справді розумніше буде не піддаватись першому пориву серця і, стиснувши зуби, робити те, що робив, одійшовши, звичайно, од адміністративних обов'язків. А коли робити не можна буде, то одійти не пізно буде й потім.

* Олександр Грушевський та Михайло Грушевський (прим. ред.).

Такі міркування спинили мене од виходу з Академії зараз же, слідом за ударом по ній. Стан моральний — надзвичайно тяжкий, тим більше, що Харків цим разом не шкодував і чисто особистих ударів найподлішого, як кажуть поляки, гатунку.

Написав листи до — Сиповського В.; Дроздовського В.; М. Плевака, М. Вайнштейна (Чернігів), до ред[акції] Енциклоп[едичного] словника Гранат (посилаючи їй портрети Шевченка).

Був Федір. Розказував, що в «Комуністі» надруковано фельєтона «Як роблять професорів», в якому описано брехливо його справу з Ветеринарним інститутом; надруковано і мого листа до Скороходька. Це все, щоб довести ніби я, користуючись з того, що академік, пристроюю братів. І це пішло від Любченка, що сам тільки братом і держиться, і наперекір моєму листові, де я

Ветеринарно-зоотехнічний інститут. Заснований у Києві 1921 р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 612

пишу, що рекомендую не брата, а доброго робітника. Безнадійно брудні люде! Любченко вже давніш шантажував мене, переказуючи, щоб Федір припинив свою справу судову з інститутом. Шантаж нічого не дав — і звідси помста: надрукував приватного листа. Чому він думає, що цим мене зганьбить — тайна його голови безмозкої. Опріч огиди до мерзотників, нічого в мені цей новий учинок не викликав.

9 квітня. Кінчаю про харківські вражіння тих чотирьох днів, що для мене були гірш за ті «чотири дні» Гаршина.

Вже роблячи свої «висновки», т. Прегоратива торкнувся злегка мене; «Наукове студіювання історії письменства скидається на публіцистику». Відповідаючи на його оцінку взагалі, я запитав його про цей пункт, що, власне, він означає? Яким чином і звідки взяв цей висновок, ні разу не говоривши зо мною, і ні разу не поцікавившись навіть, щоб побувати в Комісії новітнього письменства? Що він знає взагалі про роботу Комісії? Чи, наприклад, видання творів Шевченка «скидається на публіцистику»? Коли Прегоратива на ці запитання не зміг нічого відповісти, то я й закінчив, що треба думати попереду, ніж виходити на люде з висновками, і що такі висновки не свідчать про думання.

Комісія новітнього письменства — установа ВУАН при Історично-філологічному відділі, утворена в 1919 р. Керівник Комісії — С. О. Єфремов.

Другого дня мав уже приватну розмову з т. Прегоративою. Од Багалія почув я, що Озерський дуже був незадоволений, що Шевченківський збірник інституту починається (до речі — проти моєї волі) з моєї статті: мало на стінку не поліз, кричав і кидався книжкою. Увечері я підійшов до Прегоративи і сказав йому: «Мені переказали, що ви незадоволені тим, що збірник починається з моєї статті. Я цього не хотів, але скоро це сталося, то можете мою статтю вирізати зовсім. Я можу тільки заявити, що більш я вам до того збірника і рядка ніколи не дам». — «С[ергію] Олександровичу], це якесь непорозуміння»... — «Як то непорозуміння? То це неправда, що мені переказували?» — «Ні, мені здавалося тільки, що містити вашу статтю передмовою — виходить, ніби ви ідеологічно представляєте Інститут». — «Ніяких передових у збірнику немає, ідеологічно представляти Інститут я не збираюся й не маю претензій, а тому знов кажу — рядка більш вам не дам». — «Так же не можна ставитись до справи»... — «Ні, саме так треба ставитись до справи. Я не звик ходити туди, де люде не вміють пристойно поводитись». — «А от ваша стаття в збірнику Багалія, — перебіг

Йдеться про статтю С. Єфремова «Без хліба. Проблема голоду в українському письменстві».

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 613

він на інше, — хіба не показує, що ви вороже проти радянської влади ставитесь?» — «А то яким способом? Адже я там зовсім не чіпаю радянських часів». — «Все одно. Ви з таким смаком, так соковито розказуєте про голод, що виходить(!), ніби і в нас не лучче». — «Я не знаю, які висновки ви взагалі можете робити, і через те констатую, що моя «черта оседлости» з кожним днем все вужчає». — «Ви мене мало знаєте, а я так поважаю вас», — попробував він ще з іншого боку зайти. — «Про пошану після того, як ви поводились в Києві і тут, облишмо говорити і краще на цьому кінчимо розмову».

Скрипник — той ще краще поводився, пробував просто тероризувати. Говорячи про політичну неблагонадійність Академії, він вставив таке: «Наприклад, під час святкування ювілею шановного (ядовито!) академіка Єфремова от що писали наші вороги за кордоном (довга цитата з «Діла»). А то ще під час празького з'їзду, обертався лист акад. Є[фремо]ва, де він писав, що з причин незалежних, на жаль, не може брати участь в з'їзді. Звичайно, всякі бувають листи. Бувають листи Зінов'єва, то чому не бути і листам Єфр[емо]ва». Я мусив взяти слово в особистій справі і сказав: «Через те, що тут згадано було моє ім'я, то мушу заявити: 1) ніякого ювілею я не справляв, 2) нікому за кордоном і тут не давав уповноваження за мене говорити і 3) ніяких листів не писав». Характерна деталь, про яку довідавсь я потім: перед промовою Скрипника Бутвин розпитував Левченка й Іванця: «Коли був ювілей Є[фремо]ва?» І коли ті говорили, що ніякого ювілею не було, він настоював: «Не може бути. Ми знаємо, точно, що Академія святкувала (!) ювілей». Отак вони все «точно» знають.

Це була не остання грубость Скрипника, не останнє читання нікому невідомого. Були навіть натяки: «Те, про що тут говорили, звичайно, буде надруковано за чотири дні в закордонних газетах» і т. п. (З поглядом у мій бік). Одно слово — безкрайня гидота і цинізм безмежний. Люде, з якими не то працювати — говорити не можна по-людському. Люде, які не розуміють або навмисне намагаються не розуміти найзвичайнісеньких речей, які намагаються все перекрутити, опоганити, розтоптати. І вони держать у руках — науку, освіту... Не диво, що вони з ними виробляють. Нещасна наука і замість освіти — гасило духа і пітьма непроглядна.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 614

Написав до В. Перетца, П. Опанасенка (Москва), С. Дністрянського, М. Слабченка, М. Биковця (Харків), до брата Петра. Все коротенькі листівки — аби відповісти.

10 квітня. Отак «реформовано» Академію. Вчинок у всякому разі історичний і «обслідування» Озерського-Прегоративи займе своє місце в історії поруч ревізії Рунича та Магницького і вражає ця вся пригода своєю дріб'язковістю і непотрібністю. Головним чином уся «реформа» була на те, щоб мене усунути з Президії, — адже у «висновках» Озерського офіціяльно зконстатовано, що «обслідування» було відповіддю на «вимоги академіків», себто на доноси проти мене Грушевського й Тутківського. Але ж я анітрохи не хапався за своє становище. Навпаки. З того часу, як забезпечено Лободу, за якого я правив спочатку, себто з 1925 р., я намагався скинути з себе головування в Управі і лишався тільки під тиском товаришів та уступаючи перед аргументом, що за місяць-два буде новий статут і все одно доведеться переобирати Президію, тоді й одмовитесь. Новий статут і пройшов був усі інстанції і мав бути введений ще 1926 р. ... А замість того прийшла «реформа» Скрипника-Озерського. Вони мов той циган — щоб принести відро води, почали криницю обкопувати; щоб усунути Є[фремо]ва — Академію зруйнували...

Отже, вся «реформа» потрібна лиш на те, щоб у першу голову обрати бажану Президію. В Харкові нам казали, що це має одбутися на початку квітня, тепер говорять вже про початок травня. Коли б швидше, щоб міг я врешті сказати — нині отпущаєши. Безконечна огида тягти і так нелюбу роботу, коли бачиш, що з неї роблять такі несподівані висновки. А ще огидніше — зустрічатися з донощиками й підлизами, що не спинились навіть перед зруйнуванням культурного огнища, аби своє славолюбство і самолюбство потішити, свою інтригантську натуру вдовольнити. Але поза цим невеселі думки облягають голову. Навіщо пішла, у що обернулась праця і мрії мого життя, коли під старість бачиш їх зруйнованими, а кругом себе гада, що сичить і підводить голову. Невесело... Хоча я не жалую, що був і лишився тим дурнем, якого тільки ледачий не експлуатує, щоб зараз же кинути каменем. Краще бути вже дурнем, ніж попасти між гаддя, якого так безконечно багато навкруги розвелося.

А до ГПУ все кличуть і кличуть людей. І все допитуються, як

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 615

ставитесь до Петлюри... І мертвий він не дає їм супокою, і в могилі лежучи, турбує своїх переможців. І чого вони так бояться за свою перемогу?

11 квітня. Сьогодні Президія Академії скликала поширене засідання з участю всіх академіків, щоб обміркувати розподіл нового приміщення, бо II Відділ усе хотів би собі загарбати, не зрікаючись і старого. Говорили багато, ні до чого не договорились. Але не це цікаво, а інше. Тільки вчора розіслано повістки, а вже сьогодні, під час засідання, приходить Л. Левицький, викликає Кримського і переказує йому свою розмову телефоном з П. Любченком, що сидить у Харкові. Любченко сказав, що йому відомо, ніби Президія скликала Спільне зібрання, щоб визначити кандидатів до нової Президії і, що це зібрання — незаконне... От воно, гаддя! Та ще яке моторне, спритне: моментально донесло, та ще й прибрехавши! Питання — которий із двох? Тутківський чи Симинський?.. Недурно Крилов каже, що не хоче перебиратись до нового будинку в сусідство з Тутківським та Симинським, бо там «скверно пахнет». І правда: дух такий іде, що не знаєш, куди й сховатися від його.

Написав Є. Литвиновій (Москва) та «літераторові» Новополіну (Катеринослав), — цей прохав повідомити, де знайти листування Короленка.

12 квітня. Нарешті обізвався Харків про засідання для вибору Президії: приїдуть 3 травня. Обіцяли на початок квітня, а вийшло аж у травні. Коли б хоч тепер не одурили, щоб мені швидче з Президією попрощатися. Характерно, що про це сповістив не Наркомос, а Любченко, секретар ЦК, — отже, й не криються вже з тим, що всю цю справу партійний комітет вирішив. Партія в ролі «вершителя судеб» науки — теж «веселенький пейзажик».

Між іншим Л. Левицький, мабуть, з доручення з Харкова, дуже цікавиться, кого на Президію висовує більшість. Йому поки що Кримський одказав, що ніхто не має охоти до такої Президії йти: просто, мовляв, провалюватимуть Тутківського з К°, а через те вийдуть, можливо, випадкові люде. Левицькому така комбінація, видимо, не приходила на думку і, здається, не сподобалась. Та воно й справді великої охоти ні в кого нема — бруднитися за нового порядку. Скільки можна було з слів Левицького

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 616

зрозуміти, офіціяльна комбінація вже не домагається вести Тутківського конче на Президента, а задовольнилася б, щоб «опозиції» (Тутківському або Грушевському) дано було одне місце в Президії «без портфеля». На Президента вони ведуть ніби Заболотного — людину нам мало відому, хоча, здається, й не одіозну. Та чи погодиться ще сам Заболотний, коли дізнається про всі таємні пружини справи, якщо з його порядна людина, — це для мене велике питання.

13 квітня. Принесли мені книжку «Етнографічного Вісника» з моєю статтею про Щербаківського. Лакиза [можливо Лакиза Іван Никифорович - Т.Б.] поодзначав місця, на початку і в кінці, які вимагає викинути. Запропоновано мені або ці місця викинути, або цілу статтю вирізати. Я відповів, що мені все одно: можуть і вирізати, можуть і викинути. Лакиза — голова Держ[авного] видавництва і головний цензор: однією рукою дбає про письменство, а другою руйнує. Світильник і гасило в одній особі — до такої дотепної комбінації й за царських часів не додумувались. Поступ у всякій справі видко.

«Етнографічний вісник» — орган Етнографічної комісії Історично-філологічного відділу ВУАН. Видавався в Києві у 1925-1932 р.р.

14 квітня. «Страсна субота» — це колись, а тепер день антирелігійної пропаганди, настирливої й дурної, нікому не потрібної. Знов дрібну крамничку зроблено з сього дня: зроблено його днем неробочим, перенісши на його якесь свято, здається Вознесення (і всепотужний папа римський таких речей не доказує, як наші каноністи!), заборонили людям торгувати, опріч своїх крамниць, а хто хоче торгувати — заплати окроме. Стогін, обурення, прокльони ... Кому це потрібно? І чи може бути пошана до влади, що все на якусь крамничку повертає? Та що вже там про пошану згадувати!..

Перечитую і виправляю до друку книжку про Мирного. Маю надію святами цю роботу викінчити.

16 квітня. За вчора й за сьогодні багато людей перевернулось. Чимало наслухався з новітнього фольклору свіжого матеріялу.

От скаржиться жид: кажете — добре нам тепер жити? Де там!.. Наші діти офіцерами поробились? — та воно так, але якраз тепер їм чести ніхто не віддає. В Москву нас пускають? — еге ж, пускають, тільки за квартиру 1600 крб. на місяць заплати. Землю нам наділили, найкращу, в Криму? Наділили, а вона й почала

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 617

трястись та витрясати нас... От вам і добре жити нам стало.

Бере жид закордонного пашпорта. «Чого ви тікаєте з СРСР? — питають його, видаючи пашпорта, — хіба вам погано тут жити? — «Та, спасибі вам, добре!» — «Ну, то що ж — за кордоном, думаєте, краще буде?» — «Та може й краще!» — «Е, хіба не знаєте: там хороше, де нас нема». — «От і я так думаю: там хороше, де вас нема».

А це вже, кажуть, не анекдот, а факт. По кіно йде тепер фільма «Єврейське щастя». Стоїть під дверима юрба народу, дожидаючи сеансу. Підбігає жидок: «Коли почнеться «Єврейське щастя»?» — «Та воно вже одинадцять літ тому почалося», — одказує хтось із юрби.

17 квітня. Ще перед святами скінчено друком листування Шевченкове (Листи Шевченка і до його) в III томі його творів. Треба до коментарія братись. Роблю перерву на місяць, щоб підготовити матеріял для друкування. Скінчив оце переглядати книжку про Мирного, ще зо два-три дні піде на упорядкування збірника «Література» (вже друкується), а тоді й до коментарія могтиму взятись. Цікава робота, коли б тільки дали змогу її робити без перешкод.

«Література» — збірник, виданий Історично-філологічним відділом ВУАН у 1928 р. за редакцією С. Єфремова.

У ВІНО та інших вищих школах розкидано прокламації з протестом проти жидів, проти їхнього «засилля» по школах. Дивно, що навіть теперішні студенти здобуваються на нелегальщину.

18 квітня. Арештованим і досі не дають конкретного обвинувачення. Останні відомості кажуть, що обвинувачують за «перспективну контрреволюцію». Коли обвинувачені питають, що ж це має визначати, то слідчі одказують: «Та ми знаємо, що з вас людина лояльна, нічого ви лихого не робили; але коли б радянській владі та круто прийшлося, то ви були б проти неї». Оце й перспективна контрреволюція. Дотепно вигадано. Сьогодні приходив Ів[ан] Чикаленко, прохав, щоб я написав до ГПУ, щоб випустили Петруся для закінчення словникової роботи. Написав, хоча й певен, що нічого доброго для Петруся в тім не буде, а мені можуть бути прикрості, як це вже в таких оказіях і бувало.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 618

19 квітня. Думав працювати інтенсивно, а виходить казна-що. Застудився — чхаю, кашляю, хриплю; трусить мене, голова болить, працювати важко. Перечитано матеріял для «Літератури» і то в силу, напружуючись. Досада; зимою не слабував, а починається тепло — таки доскочив того «грипу». Коли б ще не надовго, бо ж він має тенденцію затягатися місяцями, та всякими капостями ускладнятись.

20 квітня. В газетах надруковано звістки про справу Ібрагімова, що був разом і головою Раднаркому в Криму, і привідцею місцевих бандитів. Картина надзвичайно характерна і не така вже одна в сучасному режимі. Ціла низка таких розбишак-партійців, що опинились на вершку слави і чести — проходила і проходить перед нами. І це явище за теперішніх порядків неминуче. Я пригадую свою зустріч (у Чека 1919 р.) з головним військовим прокурором України, що був навсправжки авантюрником [Дондишем] і за гетьмана виказував на большевиків. Постать колоритна. Шкода, що голова й температура не дозволяють мені записати свої згадки про його: як він потроху спадав з високого тону й перевертавсь на звичайнісінького жебрака.

21 квітня. Переписав листи до мене Франка для «Літератури». Треба ще обробити свої згадки, та голова болить. Важко щось робити, крім механічної роботи.

22 квітня. Виходив на сонечко, — не помагає, температура скаче. Написав до Вайнштейна та Б. Шевелева (Чернігів).

23 квітня. Один по одному заходили — Корчак-Чепурківський та Кримський, розповідали про пропозицію, яку їм робив од імені Харкова Л. Левицький. Ця добра людина виконує наказ і маклерує. Харків ніби хоче попереду порозумітися на кандидатурах до Президії і виробив «коаліційний» список, у якому репрезентовано представників «обох» течій. А саме: Президент — Заболотний, в[іце]-президент — Грушевський, Неодмінний секретар — Корчак-[Чепурківський], голова Управи — Симинський, член Президії без портфеля — Кримський... Це — список остаточний і

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 619

нам його ставлять як ультиматум, пропонуючи голосувати за його і тим підписатись під тим розвалом, який зробив Академії Харків. Пропонувати таку комбінацію можна тільки на глум, або в засліпленні безмежним нахабством. Фактично вона віддає Академію в руки Грушевському і має бути йому премією за підлоту. Це своєрідна Монтіанівська премія... Бо Заболотний — гарна, здається, людина, але ледве чи житиме в Києві, отже, першою особою буде віце-президент, та ще маючи такого улесливого чоловічка, як Симинський і святу простоту — Корчака, може абсолютно не рахуватися з одним опозиціонером, коли б навіть Кримський пішов на таку комбінацію. Так своєрідно репрезентовано «обидві» течії: більшість ігнорована цілком, а меншість, що налічує всього 3-4 чоловіка, за «хорошее поведение» і послуги начальству дістає на потоп і розграблєніє Академію ... Кримський одповів Левицькому, що він на таку комбінацію не погодиться, та думає, що й більшість академіків так само на неї не піде, що нехай вони її власними голосами — призначених — і проводять. Це Левицькому не сподобалось. Він висловивсь, що Харків бажає маніфестувати єдність Академії й Наркомату. Хороша «єдність»!

Але сказати напевне, що буде — важко. Поки що більшість не за Наркомосом, але не знати, як вона складеться в момент виборів. «Тил» у нас ненадійний, і дехто з його, можливо, «голосуватиме ногами», себто просто втіче: голосування ж одкрите... Я гадаю, що безмежне нахабство наших реформаторів на це найбільш і рахує... Ну що ж — побачимо.

24 квітня. Починаю виходити. Але температура мене мучить. Не знаю, до чого з нею дограюся. Яке нещастя мати отакий гнилий організм: коли вчепиться яка капость, то вже важко її здихатись.

Написав В. Сиповському та С. Дністрянському.

Скінчив переписувати свої згадки про Франка до «Літератури». Голова болить і через те не можу зміркувати, чи цікаві.

25 квітня. Принесено мені прокламацію, розкидану недавно по вищих школах у Києві. Ось вона: «Знов застогнала наша рідна Україна, знов кати почали душить нарід селянський. Чесних хліборобів тягають по тюрмах, грабують хліб, праці не дають та

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 620

все «заощаджують» на пролетарську користь — шовки та бріліянти товстопузим цицькатим хайкам. Ганьба катам, смерть грабіжникам. Кров батька-отамана повстає перед усім козацтвом і світлий, великий облик замученого отамана Петлюри кличе рідних синів України до зброї за дійсну волю та правду.

А.Б.К., ч - 5»

Примітив. Але характерно, що навіть серед сучасного студентства, на густе сито перевіяного, заляканого, затупленого знаходяться протестанти. Каміння вопіє.

26 квітня. На засіданні Відділу зачитано запит од Російської Академії наук про нашу Комісію давнього письменства, а Перетц розповів, як той запит повстав. Акад. Нікольський офіціяльно на засіданні Гуманітарного відділу Рос[ійської] Академії виступив з претензіями, що наша Комісія — то конкуренція їхній, що вона використовуватиме їхній матеріял, що з боку Української Академії — це «некоректність» і т. п. При кінці запропонував — запитати Укр[аїнську] Академію, що має її Комісія робити, та який план її, щоб уникнути паралелізму. Нікольському дехто з товаришів одповів, що на такий запит може бути відповідь — «не ваше діло», та що в науці немає монополії і кожна наукова установа рахується тільки з своїми планами і робить те, що визнає за потрібне. Проте все ж запит нам «прислано». Звісно, з «хахлацькою» Академією, на яку зводять нас Скрипник і К°, можна й не рахуватися... Маємо першу ластівку того пониження Академії завдяки реформі, на яке я звертав увагу ще в Харкові. Та Скрипникові тільки того може й треба. Всі чорносотенці й русопети та україножери плещуть комуністові Скрипникові за його замах на цитадель української культури. Все ж, не вважаючи на це, Нікольський матиме гідну відповідь.

Комісія давнього українського письменства — установа при Історично-філологічному відділі ВУАН.

Написав П. Одарченкові (Ніжин).

27 квітня. Розповідав М. Кістяківський, як його Грушевський переманює до себе. «Я, — каже, — з вашим батьком були великі приятелі (навсправжки — Б. Кістяківський буквально не терпів Грушевського!) і ради його пам'яти я хочу вас вирвати з того болота (!), я з вас зроблю наукового діяча... Дайте тільки розписку, що ви ніде не працюватимете, тільки в мене. Я вам зараз доручу правити коректу, а коли хочете — дам розбирати архів Комарова»...

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 621

Ці всі алюри коло 18-літнього хлопця зовсім його приголомшили і він не знає, що робити. Питав у мене поради. Я розповів йому, хто такий Грушевський та як він робить наукових діячів із тих прибічників, що назбирав коло себе. «Хочете, — кажу, — бути хлопчиком-побігунцем, хочете навчитись і пари з вуст проти начальника не пускати, кланятись і лизати всі указані і неуказані місця — то йдіть до Грушевського. Цього він уміє вчити. А школи справжньої науки він у себе не має. Сам добрий робітник, він ще жадного не дав учня. Зате розвів коло себе те багно, од якого далеко навкруги смрад іде. Людей з самостійною вдачею, з оригінальною думкою він не терпить. І коли ви такі прикмети виявите, замість безмежного послуху, все одно вас викине... Отже, коли не боїтесь цього — йдіть». Задумався хлопець. Цікаво, що він зробить? Але ж той старий лис — чого йому хочеться? Що це ще за нові заходеньки? «Я не розумію, чого йому од мене треба? — клопоче собі голову й бідолашний хлопець, — адже я хлопчак, а він великий учений. На що я йому здався?». Хто зна... Певне тільки те, що Грушевський без користи для себе нічого не робить. Якусь користь, може фантастичну, зачув він у хлопцеві. Звідси і ті підозрілі алюри.

28 квітня. Заходила М. В. Кістяківська — дякувала за пораду її Михайлові. Після розмови зо мною він рішуче зрікся від пропозиції Грушевського. «Чи повірите, — казала, — що у нас увесь останній час, як зачалося з тим улещуванням, був ніби похоронний настрій. Я й сама знаю, що там за багно кругом Грушевського, але думала собі — може хлопець справді дістане якусь наукову школу. Боялася йому радити. А Миша мій страшенно вагався та мучився. Тепер він прийшов до певної вже думки — не йти, і в нас одразу у всіх повеселіло на душі». Душохватство, на яке вже береться Грушевський, цим разом не вигоріло. А скількох він уже до себе позаманював — обіцянками, копійчаними покидьками, улещуванням! Справді, школу деморалізації і духовної розпусти витворив і тішиться ... Правда, вже траплялося, що його раби гнулись-гнулись, а потім зривали бунт — справжній рабський бунт, коли вже од кумира нічого не лишалось. Пригадується мені та брошура, що в Галичині видали про його колишні раби р[оку] 1903-го. Мені тоді довелося од тих рабів обороняти Грушевського. Я це мусив зробити, але тяжко мені було, бо я ж знав, що всі

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 622

ті непристойності, яких повно було в брошурі — наслідок «науки» самого ж Грушевського. Тепер спроба наново проводиться і на широку шкалю. Тільки чи знайде за нового — мені здається, неминучого — бунту тепер він [від - Т.Б.] оборонців?

Офіціяльна комбінація з Президією стріває загальне обурення серед академіків. Це в приватних розмовах, — а от як то вони голосуватимуть?

29 квітня. Цілий день сидів на сонці. Перший день сьогодні нормальна температура. А знесилила вона мене дуже. Коректую збірник «Літератури» та готую для його дальший матеріял.

Написав: О. Станіславській (Полтава), Є. Хоменкові (Прилуки).

30 квітня. Явився тов. Прегоратива. Три годині говорив з Кримським, умовляючи його на урядову комбінацію (з Грушевським, Симинським etc), загрожуючи та улещаючи. Зараз по його відході збіглася наша група і ствердила нашу давню комбінацію, увівши до неї Заболотного, бо всі ми певні, що з «хрунями» (галицький вираз цей чудово припадає до теперішньої ситуації) він не піде.

Між іншим, Прегоратива пускає чутку, що їхня комбінація має на меті національні інтереси Академії. Президія, до якої входить Кримський та Єфремов, нібито не була українська, а Президія з Симинським буде українська. Дурний викрут, але він показує, що вже так люде заплутались, що не розберуть і самі, що кажуть і що роблять. У Прегоративи вигляд взагалі не побіденний. Од Вернадського прийшла телеграма, що приїде на вибори, отже, матимемо доброго голову зборів.

1 травня (вівторок). Зайшов Заболотний. Як і всі ми сподівалися, він, звичайно, йде з нами. Йому Левицький та Озерський надавали всяких обіцянок щодо лабораторій та інституту, яких додержати не зможуть, бо грошей не мають; але щодо кандидатування на Президента, то він заявив їм, що тільки тоді погодиться йти, коли Академія, а не уряд його кандидатуру поставить. Озерський зробив на його якнайгірше вражіння, так що не багато треба було йому й розповідати, щоб він зорієнтувався в ситуації. Озерський, між іншим, проговоривсь Заболотному, що

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 623

Грушевський також зрікається йти в їхній комбінації: розумна людина — зміркував, що йти по хрунівському списку — значить кінчити самогубством. Тепер лишається хруням поставити Тутківського: той не побоїться, хоча провал його забезпечено. Важке для Прегоративи витворилось становище! Лишається або взагалі розігнати Академію, або хоч призначити Президію, хоча, думаю, в останньому разі навіть Симинський не піде. Енциклопедист-Прегоратива, що обревізував Академію по всіх Відділах і по всіх науках і знайшов, що вона працює «недостатньо» — тепер, здається, готов хвоста між ноги сховати. Між іншим, Заболотний сказав йому, що найкраще, на його думку, лишити стару Президію, — «Коли ж ми написали, що вона не гаразд провадила справи», — тільки й догадався відповісти Прегоратива. Рано, виходить, написали...

2 травня. Сьогодні в мене якийсь базар у хаті: мало не цілий день люде товчуться. Здебільшого приїзжі академіки: Шмідт, Бузескул, Перетц та ін. Розмова — про завтрашні вибори.

Згадав з учорашньої розмови з Заболотним. Каже він Прегоративі: «А чому до Вашої комбінації ніхто з III Відділу не увійшов?» — «Третього відділу не треба», — була відповідь. — «Як то не треба?» — «Там нема людей». — «А я чув, що можна й обрати, напр[иклад], акад. Птуху». — «Птухи не можна, бо він нешанобливо говорив з наркомом». — «А чого ви думаєте, що я раз-у-раз шанобливо говоритиму? — каже сміючись Заболотний. — Може таке підійде, що і я нешанобливо говоритиму».

От яка мова: «нешанобливо»... Чим це гірше од старих міністрів, що «почтительность» над усе ставили!

3 травня. Одбулися вибори. Настрій був напружений вже перед засіданням, але під час засідання дійшов свого максимума. Після одкриття засідання на голову його запропоновано Вернадського, як першого Президента. Тоді встає провокатор Тутківський і заявляє: «А я пропоную на голову Наркомоса М. О. Скрипника». Почалося голосування. За Вернадського 26, проти 10, решта (41 чол[овік]) утрималось. За Скрипника 10, проти 9, решта утрималось. З «представниками Наркомоса», їх приїхало 7, голосують Тутківський, Студинський і ще не знаю хто. Вернадський займає місце голови і проводить засідання.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 624

Голосують на Президента Заболотного — одержує 38 чол[овік], бо тільки один кандидат. На віце-президента два: од академіків запропоновано Воблого, Скрипник назвав Симинського. Воблий одержав 30 чол[овік], — Симинський тоді зрікається ставити свою кандидатуру (трохи пізно догадався!). На Неодмінного секретаря теж два: од академіків Кримський, з хрунівського списку — Корчак-Чепурківський. Кримський одержує 25 гол[осів], Корчак — 10.

Неодмінним секретарем А. Кримського не затверджено. На цю посаду тимчасово (аж до 1939 р.) був призначений О. Корчак-Чепурківський.

Почалося уїдання. Тутківський допоминався, щоб занотувати до протокола, що сума голосів відносно ріжних кандидатів була неоднакова, — сконстатовано, що дехто з тих, хто утримався, не піднімав руки. Войцехівський (з призначених) вимагає записати до протоколу, що Вернадський, дякуючи за обрання, заявив, що він давно не був на Україні, і тому, коли б забракло української мови — допомагатиме собі російською. Записали. Були ще такі ж розумні завваження. Нарешті протокола написали, підписали і розійшлися.

Важко навіть згадувати про це засідання. Купка чиновників на чолі з Скрипником спробувала була одверто зґвалтувати Академію. Більшість одповіла на це голосуванням. Звичайно, це буде витолковано як бунт. Вибори, окрім Заболотного, напевне, не будуть затвержені. У Скрипника вистарчило нахабства — самого себе призначити в академіки, вистарчило ще більшого нахабства — лізти на голову засідання. Але невдача тільки ще більше розізлить цього тактовного чоловіка. Свою злість він одразу виявив тим, що зняв з голосування двох додаткових членів Президії, дальші наслідки побачимо незабаром. Але ще гірше, просто гнітюче вражіння, справило поводження хрунів з-поміж академіків. Про провокатора Тутківського або патентованого хруня Студинського — не казатиму. Але старий Корчак!... Увесь час ішов ніби з більшістю, бував на зібраннях, брав на себе обов'язки перед товаришами — і «схрунив» ув останній момент... Я не кажу, що він хотів вислужитись, він, певне, просто злякався (Скрипник з ним перед засіданням довго говорив), але фактично це справи не міняє. Так гидко на душі, як ще, мабуть, ніколи не було. Ну й життя! До якої мерзоти дійшло вже! Не раз приходить давня моя, ще з 1920 р., думка: beati mortui*. Але ніколи ще не

* Блаженна смерть (латин.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 625

переживав я такого палючого почуття сорому за все і всіх. Ніколи так гостро не крутило мозок оте «beati mortui». Бо вже куточка не лишило життя, де б ти міг почувати себе людиною.

Сьогоднішній день — це реванш за Харків. Тепер Скрипник собі шукатиме реваншу...

4 травня. Один з харківців оповідає, що Озерський завірив Скрипника, ніби все буде так, як він хоче: оберуть його одноголосно за голову, голосуватимуть слухняно за всіх, за кого звелять, виявлять повну покірливість. Звісно, це не виправдує Скрипника, але зате на повен зріст малює Прегоративу: в цілій історії з Академією ось хто зограв найтемнішу ролю, коли не рахувати, звісно, своїх донощиків та провокаторів, Тутківського та Грушевського (останній, правда, на виборчому засіданні поводився з хрунів найпристойніше: ні за кого не голосував).

Заболотний мав розмову з Скрипником. Цей постарався поінформувати нового Президента з свого погляду. Звісно, насамперед, про мене. «Це, — сказав Скрипник, — наш ворог одвертий, бо й сам з цим не ховається, і непримиренний. Ми за ним слідкуємо безупинно. Ми знаємо, що він пише за кордон і що йому пишуть з-за кордону». Власне, я вже давно перестав писати за кордон, окрім ділових листів, та і звідти мені теж не пишуть, — а вони все-таки «знають»! І я думаю, що вчорашнє голосування поставлять на рахунок не кому — мені ж. Ну, що ж, свою частку відповідальности нестиму...

5 травня. По місту мов у дзвони дзвонять про вибори в Академії. Загальна думка — Академія голосувала так, як повинна була голосувати. І ще: це вперше публічно комісар одержав достойну відповідь. Треті пророкують репресії. Про останнє можна бути цілком певним.

Одбулися вибори президії на Відділі. На голову був один кандидат — Кримський. На секретаря проти мене Грушевський висунув Тимченка. Він одержав 3 голоси, я — 6. А втім — є ще над нами Скрипник... Власне, хотілося б мені зовсім одійти од усіх академічних справ, од самої Академії навіть, зогиженої доносами й провокацією. І я думаю, що незабаром це й буде: «ин подпояшет тя и поведет, аможе не хощеши»... Хай діється, що має діятись.

В газетах промова Корчак-Чепурківського на могилі Шевченковій.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 626

Це щось нечуване своїм лакейством навіть за наших часів. Досить сказати, що він знайшов того «апостола правди і науки», за яким тужив Шевченко — це радянська влада... І це саме в той момент, як Скрипник приїхав, щоб розправитися з наукою — в Академії наук... Тепер мені свінуло і на ролю Корчака на виборах. Жаль на його великий. Не кажу вже, що мав репутацію старого і чесного громадського діяча, але ж, крім того, бував на наших зібраннях, брав на себе зобов'язання — щоб їх зламати. Ще гірше: Скрипник десь вимовився, що про приватні наради перевиборчі він знав — од одного з учасників. Всі думають, що це був Корчак. Якщо це так, то це вже не хрунівством пахне, а чимсь далеко гіршим. Тридцять сребреників визирає вже з-за такого вчинку. Шириться і росте Юдин накоренок за наших проклятих Юдиних часів...

6 травня. Нарешті «Пролет[арська] Правда» здобулася на замітку з приводу виборів. Замітка явно інспірована Скрипником або Озерським: в Академії три групи академіків: одна — контрреволюціонери (проти чиновників з Наркомоса ergo* проти радянської влади); друга — несвідомі, що йдуть за першою; третя — вірні. Кримський «взяв» (!) собі посаду Неодмінного секретаря. Одно слово — документ К°. З його видко поки що одне: з Воблим може й примиряться, але Кримського таки не затвердять.

* Що означає (латин.).

Був Крилов. Чотири години бив себе в груди, хапався за серце, плакав, кричав... Не знаю, чи божевільний, чи симулянт. Все з приводу тієї ж історії з Постернаком, до якої він притяг уже й історію з виборами: Кримський намовив Постернака, щоб той його, Крилова, виселяв з будинку; це на те, щоб його, Крилова, держати в страху й примусити голосувати за Кримського... Щоб оцінити цей логічний й етичний виліт, треба додати, що Постернак і не збирався Крилова виселяти, що це все Криловська фантазія, якою він проте вже два місяці нікому з нас дихати не дає. Ось моя одна з розмов з ним.

— Коли ж Постернак мене виселятиме?

— Він, скільки знаю, не збирається цього робити, — одповідаю.

— Сам ні, але через Управу Академії.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 627

— Управа так само цього не думає робити.

— Так я вимагаю, щоб мене виселили.

Я розвожу руками: не можу вволити вашої волі.

— Так я, чорт побери, сам себе виселю.

— Це ваше діло.

І так день у день, годину-дві. Управа зробила навіть постанову, що закріпляє ще раз за ним його помешкання, — я йому пропонував і інше — не хоче. І це не задовольнило: побіг скаржитися до Озерського і нарешті наскандалив під час виборів. Якщо це не божевільний, то якийсь садист. Не знаю, оскільки він сам мучиться, але другим з ним просто невидержка. Але за що я й тепер ще мучуся? Я чекав тих виборів, щоб скинути з себе управство і все ж ніякої полекші. Навдивовижу дурне становище утворилось.

7 травня. Розмова про вчорашню замітку (сьогодні її передрукувала й вечірня газета). Думки поділилися. Одні кажуть, що треба протестувати, довести до відома Раднаркому і інших властей про згубну політику Скрипника-Озерського; другі радять — знехтувати. Але всі збігаються на одному — що наші горе-реформатори залізли в мішок, ще й самі зав'язку собі готують. Бо замітка, так безглуздо складена, тільки підживила розмови по місту й одгукнеться безперечно й поза межами Києва. Кажуть, що після голосування в Академії «представники од Наркомоса» ходили мов у воду опущені: це ж перший випадок, що голосовано проти чиновників у всій радянській практиці, — виходить, що взагалі можна так голосувати. Отже, рушиться найголовніша підвалина радянського ладу... Але замість того, щоб якось зліквідувати вражіння, виновники ще підживлюють його, ставлячи крапки над і. Ні розуму, ні такту. Бо все ж потрібного їм виходу так знайти не можна.

9 травня. Знов замітка в газеті — ще дурніша. Власне, повідомлення про виступ на засіданні міської ради, де «робітники» (!) зняли питання про вибори в Академії. Після відповідних поясненнів резолюція: осудити політиканство в Академії (!) і закликати академіків дружно працювати для української культури разом з Наркомосом (!) На здоров'я. Але скільки разів і як чхатимуть люде, які не можуть упоратися з тим, що самі ж наробили. Адже ж перед Скрипниками альтернатива: або лишити так, як є, або

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 628

поарештовувати «контрреволюціонерів», чи розігнати протестантів, чи закрити Академію, — словом, шлях репресій. Ні на те, ні на друге поки що вони не зважуються (мабуть, трохи згодом зважаться) — і злостяться, і з злости роблять ще більші дурниці, самі себе зав'язують у мішку, до якого самі ж себе й посадили. Їхня «контрреволюція» — для всіх очевидна дурниця, а іншого обвинувачення не можуть вигадати. «Крути, Паньку, головою!»

Написав до М. Хращевського (Вінниця), до Новополина (Катеринослав), до Дер[жавного] видавництва в Харкові (з приводу вимагання, щоб препарувати виготовлене мною листування Коцюбинського; одмовляюсь. Ось цей лист, адресований — Арк[адієві] Любченкові): «За Вашим підписом мені прислано рецензію на листування Коцюбинського. Отже, пишу до Вас, прохаючи деякі мої міркування й сумніви подати на увагу Видавництву (і рецензентові), щоб дійти до порозуміння у справі самого характеру цього видання.

Я виходив у своїй роботі з того, що Коцюбинський — людина, якої не можна міряти аршином нашого «сьогодні»; що кожен його рядок, як і кожна подробиця з життя матиме свою ціну для дослідника; що в справі громадського інтересу лежить навіть його інтимне життя, тим паче його хвороба, бо ж це одбивалося на його творчості. Не я ставлю, як думає рецензент, наголос на інтимному житті письменника, а ставить його той матеріял, який пішов на цей том листування. Я тільки дбав, щонайбільше, про повність матеріялу. І не з наукового педантизму (якого не маю), а з тих саме міркувань, що Коцюбинський належить і прийдущим часам, а ми, сучасники, для них повинні зафіксувати матеріял, який їм, напевне, знадобиться. Саме тепер оце я працюю над листуванням Шевченка і не раз доводиться чути жаль до попередніх видавців якраз за те, що вони дозволяли собі скорочувати, вибирати «цікавіше», проминати «нецікаве» і т. п., — жаль тим більший, що й самі оригінали здебільшого позникали. Кожен вибір — річ суб'єктивна, і в усякім разі після його образ письменника буде несправдешній, а ретушований відповідно до певного смаку. Менш усього хотілося б мені ретушувати Коцюбинського.

Рецензент каже: є (в листах) повторювання, а через те й певний відтінок одноманітности. Правда! ... Але ж це єсть навіть у такого майстра епістолярного стилю, як Чехов. Листи — не роман, збудований на певних композиційних підвалинах, і не матеріял для

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 629

«легкого читання». Для аматора такого читання повторювання й одноманітність можуть бути нудні; для вдумливого ж читача вони дають образ обставин, серед яких жив і працював письменник. Напр[иклад], у житомирських листах Коцюбинського, мало не в кожному, згадується отакий собі Коген — людина для нас абсолютно нецікава. Проте «скоротити» цю нікчемну людину, щоб запобігти одноманітності — значило б позбавити живих фарб увесь житомирський епізод у житті Коцюбинського. Адже отакі саме Когени й примушували визначного пиьменника, на якого розгортавсь тоді Коцюбинський, нидіти й задихатися в конторі, вишукувати якісь дрібні засоби для газети, клопотатися копійчаними обрахунками і т. п. Самі вже повторювання показують, як це долягало Коцюбинському, позбавляло його часу та спокою й одтягало його від справжньої роботи. А це вже факт безперечно і з громадського боку цікавий.

Не боявся б я й інтимностей чи «еротики» (!). З міркою, яку пропонує рецензент, взагалі довелося б дуже й дуже обмежити публікацію приватного листування, бо мало не кожен лист можна підтягти під категорію «призначеного для відома двох людей». Знов кажу — видання призначається не для інституток, що червонітимуть од зовсім може невинного жарту про якесь «третє око», і не для аматорів «клубничного зубоскальства», для яких взагалі закон не писаний і які в усьому знайдуть привід для беззубого глузування. (Я пригадую обурення і глузування з приводу виразу: «добре законсервовані перса» в «Поєдинку» того ж таки Коцюбинського або «товстих задів» у «Дебюті»). Щодо листування, то veto* наложити мала б право єдина людина, до якої обертався автор листів. В усякому разі ставити публікацію таких деталів у площину «образи» чиєїсь пам'яти — це вже пуризм, на мою думку, занадто переборщений і нічим не виправданий.

* Заборона (латин.).

Отже, просив б я Вас подати мені точніші вказівки на те, що, власне, хоче мати Видавництво: чи листування Коцюбинського, чи вибір з його листів. Поради рецензента — «вибрати з усього листування те основне, що справді має громадський інтерес... Поробити купюри. Скоротити одноманітне повторення тих самих епітетів. В усякому разі викреслити такі інтимності, що не повинні бути здобутком загалу» — говорять ніби про друге. З цих

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 630

порад я міг би, з деякими обмеженнями, пристати лиш на останню, себто — скоротити до певної міри подробиці інтимного характеру. Решту робити не беруся, бо не можу та й не хочу вносити до видання суб'єктивного елементу і ставлю під сумнів навіть потребу такого видання. І тим більше, що має ж бути ще й друге видання Коцюбинського («Книгоспілки») і, скільки мені відомо, редактор його не збирається урізувати листи Коцюбинського. Наше видання, урізане й препароване, зовсім тоді тратить усяку рацію. Я не маю охоти тратити на його час, а Видавництву не радив би витрачати кошти даремно».

Якісь безконечно дурні невігласи сидять у тому Видавництві, а вже що їхні рецензенти, то й слів для охарактеризування не вистарчає. Щось безконечно брудне і запліснявіле завжди відчувається в тих рецензіях, що присилає Держ[авне] видавництво. Видко, чоловік ніколи нічого не чув про те, що рецензує, не знає, як до його зайти, а розбовтає власну дурість і неуцтво затяганими фразами з марксистського катехизису — і авторитетно порадами сипле. І все навпаки. Напр[иклад] — Тесленка я не хотів друкувати школярських вправ — намоглися, і тепер хороші оповідання виходять з додатком непотрібного грузу. Коцюбинського хочу дати повний текст — урізуй на догоду інститутським смакам анонімного рецензента-марксиста. Важко працювати з цими самовпевненими і тупими невігласами, що й самі не знають, чого хочуть.

10 травня. Оповідали мені, що на засіданні міської ради про вибори в Академії оповідав «сам» Войцеховський. Оповідав у звичайному тоні. Але навіть не в цьому сила, а в іншому. 8 травня у «Вечернем Киеве» надруковано було його промову — щось на 2-3 шпалти і коли газета вже мала вийти — раптом наказ: викинути промову. Довелося знищити ввесь наклад і наново друкувати газету... Не жалують паперу!

Після засідання Відділу підступив до мене Грушевський і солоденьким голосом почав виправдуватися за те, що виставив на виборах проти мене кандидатуру Тимченка: «Я тому це, мовляв, зробив, що вважав, що вас (мене б то) треба обрати на голову». В живі очі бреше і не стямиться: адже ж коли він висунув Тимченка, то тоді голову вже було обрано. Навіщо чоловік бреше і кому потрібна його брехня, та ще такими білими нитками шита? Я од-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 631

казав йому, що визнаю за кожним право на власну думку, за гонорами не женуся і радий би був не тільки од секретарювання, а й од Академії зовсім одійти.

Коло Академії на вулицях шпиків аж кишить...

11 травня. В московських «Известиях» — низка листів чи інтерв'ю з приводу виборів академіків до Російської Академії. Тон стриманий, але думка одна; треба оновити, себто комунізувати Академію... «Апостол правди і науки» не на жарт завзявся: правди давно вже не стало, а від науки незабаром тільки недогризки лишаться. Почалося з нашої Академії — почалося грубо, непристойно, нахрапом; але, видко, це загальний план, тільки що розумніші і культурніші люде й виконують його розумніше, та м'якше, ніж наші Прегоративи. В усякому разі близько часу, коли про науку в нас можна буде оповідати словами відомої казки: «жил-был у бабушки серенький козлик»...

«Известия» — щоденна загальнополітична газета, орган Центрального Виконавчого Комітету СРСР. Почала виходити з лютого 1917 р.

12 травня. Вернувся з Харкова Воблий. І там тільки й мови, що про вибори в Академії. Загальна думка, що Академія зробила так, як повинна була зробити. Навіть найобережніший Дмитро Іванович, вислухавши докладну реляцію, сказав, що Академія з достоїнством вийшла з того надзвичайно важкого становища, в яке її поставили Скрипник з Озерським. Люде, близькі до комуністів, кажуть, що й серед них є чимало невдоволених з безтактности Скрипника, спеціяльно щодо перспективного незатверження Кримського. Одна комуністка просто сказала: «Не затвердити Кримського... Як же можна його не затвердити? Це ж був би ще більший скандал. Інша річ, коли б він сам одмовився». Заходив Воблий і до Скрипника, і той його прийняв цілком коректно, в розмові тільки нарікав, що «в Києві зазнав політичної поразки». Воблий обережно пробував вияснити йому ситуацію, розповів про те, що з академіками взагалі ніхто про вибори не говорив, що провокаційна пропозиція Тутківського була для всіх цілковитою несподіванкою, що взагалі участь Нар[одного] комісара у виборах ми всі вважаємо за помилку, а тим паче претензію на голосування в академічному зібранні. Не знати, яке вражіння справило це на Скрипника, бо він тільки ще раз проказав: «Як політичний діяч, я вважаю, що то моя поразка». Заявив, що проти Воблого він нічого не має і що нова Президія буде на

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 632

⅔ працездатна (з цього виходило б, що й «⅓ непрацездатна», себто Кримський, також буде затвержена), тільки Академія ще й досі не прислала повідомлення про вибори (неправда — послано). Отже, може таки буде нарешті те затверження і зможу скинути з себе тягар, що психологічно робиться для мене вже нестерпним.

Виясняється, що автор замітки про вибори в «Пролет[арській] Правді» таки Озерський. Один із співробітників розповідав, що Озерський по довгій нараді в Нарком[ос]і сам приніс, пізно ввечері, тую замітку. Мудра Прегоратива!

Кажуть, що коли вперше у виконкомі принесено звістку про забалотування Скрипника, то один з комуністів ([Грабкуль]) сказав: «ну, а чого він туди поліз!».

Кримський написав про всю справу Чубареві, Петровському, Затонському, Любченкові, Кагановичу. Сам признався сьогодні. Боюсь, чи не написав він чого непотрібного... В його часом міри немає.

Написав я сьогодні першу замітку й коментарія до III тому Шевченка. Я думав, що за цей місяць (з 15 квітня) я зроблю аркушів з 10, а отже... Як його й працювати в цій атмосфері інтриг, спліток, боротьби! Коли б швидче скинути управський тягар, сісти на пароплав і поїхати світ за очі, щоб нікого не бачити й нічого не чути. Одпочити душею. Дати спокій нервам і серцю, що все більше даються взнаки... Та, мабуть, і цього року мрії лишаться мріями.

13 травня (неділя). Думав сьогодні в Звонкову поїхати — цілісінький день дощ пере. Навіть у садок вийти не можна. Та правда — ще й досі садок голий. Навіть листя ще, через холоднечу, не розгорнулось.

З новітнього фольклору. Мошко Гершкові оповідає про свій сон. «Приснилось мені, Гершку, що вернувся Микола... І я так зрадів, так зрадів, що ладен був поцілувати його в самісінький зад». — «Ну, що ти, Мошку! Адже така черга буде, що й три роки не дотовпишся». — Страшний висновок з комуністичних порядків!

Затримала цензура II книжку «України» за кінець статті Лозинського, де він говорить про «похід на Варшаву». По заслузі: не в своє діло не мішайся!

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 633

14 травня. В суботу Л. Левицький мав поставити в Секції наукових робітників справу з виборами в Академії. Ніяк заспокоїтись не можуть... Проте не поставив, хоча й Прегоратива прийшов, щоб робити відповідну доповідь. Більшість бюро заявила, що резолюції осуду Академії вони не голосуватимуть. В такому разі не стало потреби й ставити справу, і Левицький її зняв. Очевидно Прегоратива натискає на Левицького, а цей «добрий чоловік» старається...

16 травня. Два дні мучать мене розмовами. Прегоратива-Озерський та Левицький натискають на співробітників Академії, щоб ті «висловились» з приводу виборів. «Висловились» — звичайно так, як начальство хоче. Співробітники приходять до мене і годинами точаться нудні, власне, нікому не потрібні розмови. Прегоратива з своїм послухачем почали з високих нот: вимагали, щоб співробітники «приєдналися до резолюції міської ради», загрожували репресіями, спокушали всякими обіцянками — але даремно. Тоді потроху почали спускати з тона, торгуватися і нарешті запропонували резолюцію, що співробітники «висловлюють жаль з приводу того, що сталося, і осуд винним». Винних навмисне не називають, щоб одна сторона могла під них підкладати Озерського з Тутківським, а друга — Єфремова з Кримським. Цю резолюцію мені і переказали співробітники. Я сказав, що взагалі думаю, що ніякими резолюціями факта знищити не можна, нагадавши знамените Миколаєвське «считать девицей», а друге — що на зібранні я виступлю з дійсними фактами, які покажуть ролю Озерського і Наркомоса, і замість примирення вийде ще більший скандал. Це розхолодило і наших миротворців і, здається, у них одпадає охота плутатись до справи. Але ж і начальство! За що тільки не хапаються ці лакеї, свою шкуру рятуючи та щоб догодити ще більшому начальству! Правда, в комуністичній державі все можна, все дозволено.

Говорять два Аякси, певне, і з деякими, більш полохливими, академіками, умовляючи їх «покаятись». Плітки називають навіть імення. Може дехто й справді улякнеться і піде на те, щоб самим себе випороти. Все ж думаю, що таких «унтер-офіцерш» не збереться багато і, якщо це й станеться, то ефект буде ніякий або й одворотний.

Про Прегоративу говорять, що він просто боїться вертатись

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 634

до Харкова, тому то він і сидить у Києві та усилковується «рятувати ситуацію». Тепер його вже викликано до Харкова.

17 травня. Вернувся з цензури мій Мирний. Викреслено одну фразу про Ів[ана] Радченка [на мою думку слід читати Іван Рудченко - Т.Б.]: «... пустивши кілька шпичок на адресу жидів, що зрікаються свого ймення та заміняють його на єврей»; або запропоновано замінити її так: «... пустивши кілька шпичок на адресу євреїв, що зрікаються свого ймення». Виходить незрозумілива дурниця, — отже доведеться викинути, тим більше, що без цього аж надто легко обійтися.

Взагалі слово «жид» стає абсолютно нецензурним. З академічних навіть виданнів починають вирізувати сторінки, де стрівається це слово. Якраз сьогодні була історія з Воблим. З його праці про цукрову промисловість звелено вирізати місце, де говориться, як цукровики за старих часів через жидів-факторів затягали до себе на роботу кріпаків. Воблий показав у цензурі книжку, що ту саму цитату подає, — це книжка Балабанова (жида) та ще й у виданні Державного видавництва... ефект вийшов немалий!

Покусано і етнографічну програму, де стрінулося заборонене слово, а заразом і ввесь відділ про парубоцькі громади, бо вони, як відомо, гуртувалися між іншим і навколо церковних справ. Стара Миколаєвська (Микола І) цензура потроху поступається все далі перед комуністичною. На днях мені принесено шкільний зшиток з чорним чотирикутником; вглядівшись, можна розібрати чотирі рядки, густо замазані друкарською фарбою:

Учітеся, брати мої, Думайте, читайте; І чужому научайтесь й свого не цурайтесь.

Цього зшитка я віддав до музею — на вічну потомним поколінням науку про принади комуністичного раю.

18  травня. Хорошу ілюстрацію до сучасної «жидобоязни» почув сьогодні в формі нового анекдота. Стоїть на двірці автомат з написом: «Кинь 10 коп. — матимеш квиток на перон». Підходить жид: «А ... 10 копійок ... може й за 5 викине» — і кидає 5 коп. Звісно, нічого нема. Пождав-пождав — нічого робити, кидає ще 5 коп. І знов нічого. Аж тут підходить українець, кидає 10 коп. і дістає квитка. «Це не автомат, а настоящий юдофоб!» — кричить

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 635

ображений жид. Отак і комуністи — всюди тепер шукають юдофобства і, звісно, знаходять.

До речі — з анекдотами. Початок будівельного сезону знов дав декілька нових. Кажуть, що коло одного будинка, що його розбирають на цеглу, довгий час висів напис: «Заготовка кирпича по заветам Ильича». А то ще ніби приїхала чужоземна депутація, возили їх, показували наше будівництво. Дивились ті, дивились та й кажуть: «Усе гаразд, тільки ось чого ми не розуміємо. У нас попереду роблять цеглу, а тоді вже будують, а у вас тут будують, а тоді вже цеглу роблять»...

На днів зо три Київ повернувся був до 1919-1921 рр. Всюди перед пекарнями величезні черги, всяк поспішав запастися хлібом не тільки «насущним», а скільки можна; по вулицях розмови про те, що хліба нема і не буде. Вчора й сьогодні вже заспокоїлось і черги враз зникли так само несподівано, як і з'явились були. . Що таке сталося — ніхто не знає. Але характерна оця нервовість, полохливість юрби, треба додати — сучасної юрби. Ніхто не вірить, що становище тверде і не може виникнути ніяких несподіванок. Навпаки, кожне певне, що одного ранку все може к дідьку полетіти.

19 травня. Написав до М. Слабченка, С. Дністрянського, Є. Литвинової (Москва), В. Степаненкові та Л. Грищенкові (Одеса). Знов назбиралося того листування до пропасти.

20 травня. Їздили гуртом у Звонкову. Запізнилася весна: городи пусті, садки, ще тільки-но починають розпукуватись і зеленіти; на полях сумно: рідко де добре житце стоїть. З урожаєм, мабуть, буде зле цього року.

Але не це злоба дня на селі. Тільки й говорять про здирство: самообклад, конфіскація хліба, щоденні драчі податків з усього, що має селянин. «Воєнний комунізм вернувся», — кажуть селяне. Найбільше гнітить і обурює заграбування хліба. Позабирали все, лишили тільки по 30 хунтів на місяць на чоловіка. «А що мені того хунта? Адже ж мнясо хіба на Великдень бачимо, а хлібом тільки самим та картоплею давимось, то що з того хунта? А надто, коли на полі робиш»... І психологічно це гнітить: робиш-робиш, щоб прийшов хтось нетружений та твоєю крівавицею поживився. Чому? З якого права? Багато це здирство допомага

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 636

селянинові розплющити очі, вчить його наочним способом. Одбираючи хліб, платять йому по 75 коп. за пуд, а він зараз же мусить підкуповувати для себе й для худоби по 2 крб. за пуд, — худоби ж зовсім не рахують, а без неї на селі не обійтися ж. Чимало людей восени худобу були попродали, щоб не зимувати, а щоб гроші не минулися — купили хліба; думка була — весною хліб продам, куплю коня чи корову. Тепер хліб забрали, — лишились люде і без худоби, і без хліба. У людей просто руки пускаються: нащо його й робити, коли все одно все заберуть. Якесь безвиглядне старцівство зазирає в вічі. Це вже, кажуть, не лицем, а сракою до села... Минулого разу, коли міста голодали, хоч село жило полюдськи, — тепер і селу така або ще й гірша доля усміхається. Уявити, що й село, роблючи хліб, стоятиме в черзі перед кооперативом — за хлібом!... Треба особливого таланту, щоб до того довести, до чого довела «робітничо-селянська» влада.

21 травня. Вернувся з Харкова Шапошников. І він розповідає, що в Харкові чимало навіть комуністів раді аварії, якої зазнав Скрипник. Про затверження ж Президії — ані чутки. Зопсують мені знов літо! ... Чув Шапошников, що істерія з академічними виборами «восходила», як він каже, до Москви. Що там вирішили — не знати. Але й наші «самостійники»: навіть такої справи вирішити у себе вдома не можуть, а до «сусіда» по розум бігають!

З Птухою балакав якийсь тутешній комуніст. «Кримського, каже, не затвердимо, а будуть нові вибори секретаря. Думаємо поставити Тутківського». — «Тутківського? — і під кулеметами не виберемо». — «Чому?» — «Дурень і нахаба». — «А Корчака?» — «Вже ставили — і нічого доброго не вийшло. Поставите ще раз, може ще раз провалимо». — «Ну то Грушевського». — «Не виберемо». — «А чому ж його ні?» — «Хіба ж не бачите, що йому в голові не Академія, а тільки Історична секція? Навіть тепер, коли він скаржиться на ворожість Президії, має лев'ячу пайку всього, то що ж буде, коли сам до Президії ввійде? Адже він нам жити не дасть». — «Трудна справа», — мовив, подумавши, комуніст. Але, видко, з тамтого боку ще не зреклися заміру «ставити» любих собі донощиків та провокаторів...

22 травня. Заходив С. Чабаков. За п'ять років тюрми «дослужився» нарешті двохтижневої відпустки. Розповідав чимало про тюремне сидіння. Це жах. Але й він жахнувся, коли я йому роз-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 637

повів про наше життя на «волі»: і тюрма, і воля одно одного варті і, власне, нічим не ріжняться. Хіба тим, що в «незамкнутій тюрмі» щодня сподіваєшся, що потрапиш до справжньої, а з справжньої не так то легко перейти до незамкнутої. Більш різниці нема.

23 травня. Приватна звістка з Харкова, що в суботу було засідання колегії Наркомоса, де затвержено Заболотного й Воблого, а Кримського ні. Кажуть, що в Харкові дуже вистерегались такого акта й нападали на Скрипника, що він своєю нетактовністю загострив справу, і що не затвердити Кримського — значить тільки заглибити скандал. Тоді Скрипник переніс справу до Москви, виставив там Кримського шовіністом і тим досяг, що Москва «порадила» не затвержувати.

Разом переказують, що «Діло» надрукувало кілька статтів Ординського і Лівобічного (!), повних наклепу на Академію в Скрипниківському дусі. Кримського виставлено там за москвофіла, мене за ворога України. Статті писані тут, в компанії — Озерський-Грушевський-Студинський-Савченко. Я не дивуюсь цій невеличкій, але чесній компанії, але чого дурне «Діло» ув'язалося в цю гидку справу? Студинському треба на цьому заробити — це річ зрозумілива, але «Діло» навіть і не заробить нічого. Треба буде прохати когось із львів'ян, щоб вислали мені ті числа «Діла» і прочитавши, що там написано, знатиму, що робити.

Тепер також розумію, чого під'їхав був до мене Грушевський із своєю масною мовою та облесною брехнею: тоді вже він зробив свою гидоту. Коли ця людина лащиться — значить вже вкусила або лагодиться вкусити. Це звичайна його манера, мені вже добре відома.

24 травня. Звістки з Чернігівщини аналогічні з тим, що я бачив у Звонковій. Розповідав інтелігент. Каже, що боїться з хати вийти, боїться заговорити з кимсь із селян, щоб не сказали, що то він підбурює їх. А настрій у селян такий: годі ходити коло хліба, — кидай, браття, землю: нащо робити, коли все одно одберуть. Досить засіяти стільки, щоб собі по хунту на день вистарчило. За таких обставин єдиний логічний крок — це примусом закріпити селян до землі й присилувати їх робити. Себто — панщина, кріпацтво. Комунізм обернувся в свою протилежність, Марксова теорія тріумфує і все іде якнайкраще в цьому найкращому з світів.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 638

25 травня. Приїхав Харлампович — найгіршої для себе години, коли його, як і Міщенка, викинуто з Академії. Одбув своє заслання в Тургаї і думав, що врешті матиме святий спокій коло наукової роботи в Києві. Сталося інакше. До того ж і жити йому в Києві не дозволено — мусив оселитися в Ніжині. Треба шукати спробу, щоб якось допомогти йому. Робить вражіння серйозної і порядної людини.

26 травня. Прибулі з Москви, де одбувся з'їзд наукових робітників, оповідають, що на з'їзді взято під обстріл Російську Академію наук, виступали такі dri majores*, як Покровський, Рєзанов — обидва кандидати од комуністів на академіків — громили Академію, доводили, що вона шеляга ламаного не варта, що там крім 4-5 чоловіка, нема жадних учених, що самий принцип Академії застарів і повинен прийняти в себе певні корективи. Одно слово — вогонь по всій лінії... З нас почали, почали грубіянським способом, як і личить Скрипнико-Озерській системі; кінчають на Російській Академії — м'якше формою, але по суті тим самим. Очевидно, доведеться пережити ще й форменний розгром наукових організацій. Академії, звичайно, за теперішнього курсу не потрібні. Чи виграє від нищення наука — про це можна не думати.

* Значні люди (латин.).

Характерна деталь: комуністи в Москві від однієї з організацій виставили були своїми кандидатами до Російської Академії — Грушевського та Корчак-Чепурківського... Другого — цілком за «хорошее поведение»: мовляв «хоть чуточку дерет, зато и в рот хмельного не берет». А був колись хорошою, чесною, громадською людиною!

З Харкова новий сюрприз: з 14000 крб. на командирування наукові одрізано без жадного попередження половину. Це після того, як розподілено у нас цілу суму і частина наукових установ цілком свої асигнування використала, а друга — ні копійки не брала. Розгардіяш стався невимовний, вопль, нарікання... Поправити ніяким чином не можна. Це зветься — «плановість»! Ох, коли вже я здихаюсь цього проклятого управства!

Написав до М. Слабченка, В. Дорошенка, О. Маковей (Бережани), Ф. Шміта, М. Хращевського (Вінниця), П. Ковбасюка (Красноград).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 639

28 травня. Грушевський у розмові з одним своїм співробітником висловив осуд Студинському за його виступ проти Академії! Нетактовно, каже, і невчасно! ... Що це — чи нові хитрощі, чи просто побачив чоловік, що загнався задалеко, і назад повертає? Та й то сказати: приватна розмова таких людей ні до чого не обов'язує, — побачимо, як він поставиться до вчинку свого приятеля, коли доведеться публічно говорити. Я написав Дорошенкові, щоб вислав ті числа «Діла», в яких надруковано нові того добродія вражіння з України, — власне вражіння Озерсього і К°

29 равня. Все частіше чути, що Скрипника забирають до Москви. Власне, це могло б до деякої міри розв'язати академічну кризу. В Москві було б йому не до нашої Академії; а з тутешніх ледве чи була б кому охота його політику безоглядно провадити. Дехто з оптимістів сподівається, що так воно й минеться — «присохне», мовляв.

30 равня. Написав до проф[есора] Мурка (Прага), В. Срезневського, Г. Новополіна (Катеринослав), В. Степаненка, Л. Павелко-Поволоцької (Фрунзе-Вєрний). Особливо радий, що збув нарешті Мурка та Срезневського, бо до них я таки буквально не одпису[ва]в «місяців із двадцятеро», як колись Квітка до Шевченка жартуючи виноватився.

Думав був сьогодні конче вже рушати на Катеринослав, але паршивий пароплав іде, та до того й дощ цілісінький день мов із відра ллє. Виїду, мабуть, завтра, якщо добрий пароплав ітиме. Боюсь, що погода зопсує мені цю спробу втекти на тиждень-другий од київських справ та фізіономій. Лякають мене також і пригоди з пароплавом «Лев Толстой», що згорів недавно і кілька десятків пасажирів спалив, — ну, та не щодня ж такі оказії трапляються.

31 травня. До півдня не певен був, чи поїду. Запитав телефоном пристань — який їде пароплав; кажуть «Воровський», — отже, не їду. З Академії запитав удруге; кажуть «Петровський», — отже, їду. Але навіть вибираючись на пристань, ще не знав, чи справді поїду, як не знали на пристані, який у них пароплав піде. На всяк случай вибрався з речами на пристань; виявилось, що йде таки «Петровський». Виходить, що їду.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 640

На пароплаві влаштувався дуже добре, взяв окрему каюту, і о 6 «Петровський» одійшов од пристані. Почуваю себе так, як почуває школяр, що дочекався «роспуску» й вирушив додому. Минулі прикрості лишилися десь поза тобою, гострота їх одійшла і ні про віщо не думаєш, як тільки про те, що там, перед тобою два тижні вільного часу і нескаламученого спокою... Повагом одходять назад київські гори з гайками, ярами, дзвіницями. І повагом їдеш назустріч невідомому, принадному вже тим, що воно невідоме. А тим часом теперішність зігнала всіх з чердака: мости, й ще з війни витворився звичай замикати під мостами пасажирів. Анахронізм, але скільки анахронізмів, аж до найдальшого дикунства зберегла наша «соціялістична» теперішність!

Минули мости. Я знов на чистому повітрі. Ось полинула перша чайка, за нею друга, третя. В'ються біля пароплава, черкають крильми воду, кигичуть. Любі! Вони теж тікають од галасливого міста на Дніпрові простори. Під Києвом нема їх ні одної, а досить вибратись за межі міста Дніпром, як вони перші привітають тебе і немов закликають все вперед та вперед.

Сунеться помалу зелений берег. Вже київські гори засновуються сизим серпанком, в якому вирізняється стовпом струнка дзвіниця лаврська, а спереду леліють у промінні західнього сонця трипільські гори з трьома вітряками. Я не схожу з чердака, упиваюсь, п'янію від свіжого повітря. Холоднувато, але не хочеться ховатись за душні стіни, що криють з-перед очей розкіш простору, і тим більше, що там бенкетує, грає в карти якась галаслива компанія: то трупа акторів їде до Черкас. Коло неї крутиться якийсь черкаський громадянин, вже трохи напідпитку, і вихваляє перед ними принади рідного міста. Вихожу знов на повітря. Але черкаський громадянин, з провінціяльними дотепами і робленими жартами і там не дає спокою. Наскучивши акторам, він добирається й до мене і з другого ж слова заявляє, що я йому сподобався і він хоче випити зо мною «пивка». Насилу одкараскався од несподіваного прихильника.

На пароплаві розмови про долю пароплава «Лев Толстой», що недавно трагічно загинув під Каневом. Оповідають одно одному жахливі сцени, коли люде, вже обгорівши до половини, все ще пробували рятуватись крізь вузенькі віконця. Ззаду вогонь, спереду вода, й між ними в тісненьких суточках безпорадно борсаються живі створіння, гинучи на очах безпорадних глядачів

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 641

на човнах. Дві ворожі стихії повінчалися, щоб згубити людські надії, сподівання, плани.

Стемніло. Ліворуч безкрайня, моторошна темнота; праворуч чіткими лініями вирізується з темряви високий берег. Видержую ще раз натиск свого непроханого прихильника з Черкас «насчет пивка» і ховаюся в свою затишну каюту.

1 червня. Прокинувся вже після Черкас. Спав недобре: за стіною мало не цілу ніч галасувала п'яна компанія. Зате в Черкасах вона зійшла і лишилось усього 3-4 пасажирів, що їдуть в однім класі зо мною. Тепер буде спокійніше.

Від Черкас до Кременчука Дніпро одмінний од попереднього, з обох боків однаковий. Гори з правого боку одходять далеко-далеко, ледве мріють, іноді й зовсім ховаються в долині. Лівий берег підступає ближче, але низький, зарослий лозняком. Десь здалека часом бовваніють мовчазні могили та привітно махають вітряки. З-за цих далеких гір висовуються в синявій млі ще дальші. Але це зрідка. Переважає низина. Сила островів, між якими цілий лабіринт протоків, зарічків. Ландшафт нагадує віньєтку на Шевченківському «Кобзарі» другого видання (1844 р.) — ніби якийсь нільський краєвид. Чи не малював його Шевченко отак подорожуючи Дніпром, саме в цих місцях?.. Дніпро плутається поміж численними острівцями, розбивається на безліч течій. Плутається й пароплав по зелених плавнях, повертає на всі боки, вертається часом назад. Було раз так, що два пароплави — один ішов угору, наш униз — пливли собі поруч, поділені тільки вузьким острівцем.

Річка пустинна. Вчора зустріли тільки одного пароплава, пасажирського; сьогодні зо три. Ні плота, ні баржі. Наш пароплав наполовину порожній. А колись же життя на Дніпрі кипіло, без упину снували судна...

Не читається. Хочеться сидіти без думки, без гадки й дивитись у безкрайню далечінь. За нею спокій, як і на отих піщаних буртах, що визирають з-за зеленого лозняка ліворуч, блищать сріблом на сонці. Раптом набігла хмарка і ринув дощ, ніби хтось сипнув на воду мілійон цвяшків з срібними головками. Треба бігти під накриття.

Ввесь час крутиться біля мене якийсь в'юнкий юнак, набивається на розмову — ніяк його не здихаюсь: куди я, туди й він.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 642

Чи не з «провожатим» їду?...

Ось забовваніли здалека гори: несподівано присовується до берега з Полтавщини Городищенський масив і якийсь час сторожить пустинну річку. В Кременчуці — перше каміння на березі. Після Кременчука гори з правого боку все ближче підступають до берега. Дніпро ширшає, виправляється, менше розбивається між островами, все частіше то з того, то з сього берега величезні брили каміння, скелі — передова сторожа близьких порогів. Біля Келиберди, але з правого боку, залунала раптом канонада. Кілька хвилин усі непорозуміло ззиралися. «То рвуть каміння» — хтось догадався, і розвіяв настрій, що так нагадував про недавні роки, коли гарматними пострілами засипувано міста і села на Україні. «Було колись — в Україні ревіли гармати»... А каміння, скелі, цілі кам'яні [озії] все частіше виступають по обох берегах, врізуючись у воду, стрибають далеко від берега.

Довгою стрічкою, не вриваючись, тягнуться з правого боку над Дніпром села. Спершу синясті, потім білі хатки ліпляться по кручах, по ярах, на схилі спадистого берега, і тільки надвірні забудування вимащені червоною глиною. Але й ці будівлі якось весело впадають в око, бо з верху і на ріжках сміливо пущено білі кайми, що розбивають одноманітний тон, — і це одразу міняє важкувату стіну на легку й веселу. От у кого вчитись треба нашим архітекторам.

Якщо зо мною справді їде шпик, то з його легковажна людина і своїх обов'язків не пильнує. Захопився хвилинною інтрижкою з метеликовидною панночкою, часто зникає з нею в каюту, і я маю святий спокій. Без перешкоди любуюсь на чудові береги та на повноводу річку.

Переволочна. Дніпро ріже лівий беріг і потроху ковтає шведські вали. Хутко, певне, у воді буде і самий пам'ятник, невисокий обеліск на сірому підмурівку: беріг підрізано вже просто під ним. А втім — може туди йому й дорога, цьому пам'ятникові, збудованому переможною Росією на поневолення України.

В Переволочній метеликовидна панночка злізла; мій шпик довго на березі прощався з нею, а тепер знову крутиться коло мене. Шпик чи просто наївний молодик, що не знає, що з собою робити?

Вдивляюся жадібно вперед, у далеку далечінь, що вкривається вже сутінню літнього вечора. А Дніпро розгортає все нові

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 643

перспективи, снує краєвид за краєвидом, мов у якомусь чарівному безконешнику.

2 червня. Прокинувся о 6-ій. Пароплав стоїть біля Катеринослава, чи ж то пак Дніпропетровського. Холодно, дощ. Проте треба кидати свою каютку. А шкода — ще б їхав та й їхав — без кінця б їхав. Але о 8-ій вже прибивсь до свого берега — домівки, де живуть Петро і Михайло. Стрів мене Петро. Познайомив з своїми хлопцями. Зараз же прийшов і Михайло. Його я не бачив років, певне, з двадцять. Трохи постарівся, хоч взагалі змінився мало.

Трохи перепочивши, пішли ми до «Діда» — так тут звуть Яворницького, а потім з ним до музею. Він сам водив мене по музею, хоч я тут бував і попереду, й робив пояснення. Манера — етнографічна, любить пересипати пояснення анекдотами, згадками про те, як до його «привикла» та чи ся річ. По дорозі розповів, як він приймав сучасних нотаблів — Скрипника та Петровського.

Дніпропетровський історичний музей, заснований у 1849 р. У 1902-1933 р.р. директором музею був Д. Яворницький.

Скрипник явився з гуком, з великою помпою. «У мене тут платять, — стрів його Дід. — Заплатіть 20 копійок». Позиркнув на його скоса комісар, вийняв 20 копійок, заплатив. «Я заплатив, — обернувсь до свого почту, — платіть і ви». Заплатили. Службовці в музеї отетеріли, подумали, чи не збожеволів Дід, почали були навіть радитись, як повернути Скрипникові його двадцятку. А Дід тим часом повів гостя всередину. «У мене тут шапки скидають», — каже він знову Скрипникові, коли той увійшов до першої залі в шапці. Знов глянув, мов п'ятака подарував, комісар, але змовчав і шапку зняв. «Ну, показуйте, що тут у вас є». — «У мене тут не кричать, а говорять тихенько», — ще раз нагадав йому Дід, починаючи свої пояснення. І Скрипник говорив тихенько, хоч і чіплявся, що йому нема часу, а Дід розповідав широко і докладно.

З Петровським вийшло ще простіше. «А ну, станьте-но, хай я гляну — який ви є, Петровський! — привітав його Дід на вступі. — Так отакий ви!.. А от що: ми ж земляки — Ви з Печеніг, а я з Старого Салтова. І я вам писав, а ви й не одписали землякові. Негарно, негарно так робити». Петровський зніяковів і почав виправдовуватись. «Ну, нічого, — великодушно простив йому Дід, — за це ви мені допоможіть музей добудувати». — «А скільки ж вам треба?» — «Та тисяч з чотириста». — «О, у нас і грошей

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 644

таких немає!» — «Знайдуться. Ось напишіть мені на цьому аркуші внизу — «Петровський», то я вже й сам добуду грошей». Посміявся Петровський, обіцяв, але «й слово його тепле», — закінчив своє оповідання Яворницький.

Ще перед музеєм повів мене Дід у садочок, де між десятком кам'яних баб пишно стоїть пам'ятник Катерині II, — той самий, що був колись біля собора, а потім над проспектом. Історія цього пам'ятника теж цікава. Як почалась революція, пам'ятника скинули, звичайно, й завезли десь під казарму. Там оборонці народу побіденно спорожняли на фігуру цариці свої шлунки. «Так обісрали, що аж жаль живий дивитись». І возревнував Дід, що гине пам'ятник мистецтва, бо «що ж мені Катерина? Вона ж запорожців душила, а я ж тільки запорожцями і живу». От і пішов він до якогось червоного командира: «Віддайте мені фігуру». — «Э нет, братишка, шалишь: мы ее на Брянский завод отправим, там из нее пушку выльют». — «Какая там пушка! Ничего из нее не выйдет». — «Почему не выйдет? Ведь зто же медь? — «Какая медь! Это бронза!» — «А это хуже меди?» — «Конечно, хуже. Не годится!» — «Ну, коли так — бери, да только потихоньку, чтобы мои ребята не видели, а то не отдадут стерву». Перетаскав Дід фігуру вночі під музей, «та що ж би ви думали: аж сюди бігали «ребята»: так і лежить обісрана та обісцяна». Звелів тоді Дід викопати глибоку яму, звалив туди фігуру, засипав землею і так вона років зо три пролежала похована, поки забулося. А тоді витяг, почистив і поставив у садочку біля музею поміж кам'яними бабами і пишається: «от тільки два пальці упиряки одбили, та трохи вид камінням покарбували, ніби віспа пройшла, — а то все ціле». І стоїть собі пишна цариця тихенько поміж такими самими мовчазними бабами, що багато бачили, що творилось круг них на високих могилах, і багато могли б розказати, коли б говорити вміли.

Ввечері пішов був на засідання Наукового Товариства, але мусив тікати: прочув, що голова збирається привітати мене промовою. Оттаке! Варто було кидати Київ, щоб знов потрапити серед квіти катеринославського красномовства. І нінащо здалась пишна промова.

Дніпропетровське наукове товариство при ВУАН. Засноване у 1925 р.

3 червня (неділя). Катеринослав на мене завжди справляв вражіння якогось недоробленого міста. Замірився хтось, та не

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 645

вдарив. Широкий, чисто степовий розмах, але не доведений до краю, спинений на самому початку. Старі плани Катеринослава містять і університет, і мало не морський порт і спроби каналів, щоб обійти пороги і собор «аршинчиком поболее, чем собор св. Петра в Риме», але що з тих Потьомкінових вигадок справдилося? Про університет і досі не чути, величезні майдани — родовища чорного їдкого катеринославського пороху, спроби каналів заросли осокою, а мізерний соборчик губиться серед безкрайнього ще недавно вигону.

Тепер Катеринослав, чи Дніпропетровське, трохи почистився після Махновських та інших руйнацій. Сила новопосажених дерев — і на місці колишнього Потьомкінського саду, і біля собору, і на кожнім більшім місці, де погоріли будівлі. Коли те все прийметься і розростеться, матиме місто чудесну прохолоду. Про недавні часи і теперішнє лихоліття нагадують лиш — тюрма на проспекті в будинку семінарії та безконечні черги за хлібом, за м'ясом, за мануфактурою, — за всім, без чого не звикла себе уявляти людина в місті. А втім це не так: по хліб до міста приходять вже й селяне і стають смиренно в довгі черги. І це в центрі хліборобського і хлібородного краю! Хлібороб не має права на шматок власного хліба.

Пішов до Олексія. Сумно. Жінка його — півживий труп, сам він змучений і виснажений недолею, — аж світиться. Посумували з ним.

4 червня. Вчора поїхали гуртом на Ігрень. Останній раз був я тут, як ще конав Микола. Знов вражіння чогось розбитого, занедбаного, оджилого.

Це вражіння ще побільшилось, коли, вернувшись з Ігрені, зайшов сьогодні до Біднової. Розповіла вона мені сумну повість, як її арештовано і держано в тюрмі за листування з чоловіком-емігрантом. Родинні і дружні зв'язки мусять порватися в угоду «державним (!) інтересам». Яким, кому потрібним? Дарма питати... І знов півживий труп — мати Біднової, що, захлинаючись од сліз, прохала сповістити якось Біднова про їхнє бідування. Щоб заспокоїти стару, обіцяв, — але що я можу зробити? Кругом усе колишні люде, непотрібні страждання, над якими справляє божевільний танок сучасне нахабство. Доки вже цьому бути?

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 646

5 червня. Працював у музеї над Шевченковими листами, звіряв з надрукованим текстом. На жаль, є помилки в нашому тексті.

Розшукав Богуславського Миколу, давнього знайомого, хорошу напрочуд людину. Теж зустрів мало не плачем. Бідує. Має пенсії за 40 років служби 18 крб. Іще один уламок минулого.

Написав листа до Онисі [Дурдуківська - Т.Б.].

6 червня. Знов у музеї. Списав Шевченкового листа до Щепкіна з 4 січня 1858 р., — проґавив його Новицький! Не можна і на цього совісного чоловіка покластися. Так було і з Щоденником Шевченковим, коли б я сам його не звірив з оригіналом, — і тепер та ж таки пригода з листами. Чи ж один цей лист він проґавив? Декілька я завважив під час друкування і повставляв, а з цим — гірше: текст вже надруковано. Досадно, але доведеться пускати додатком.

7 червня. Автобусом виїхав на Запоріжжя. Дев'яносто верстов за чотирі години — степом. Переїздили через німецькі колонії. Сади й будівлі ще мають ознаки колишнього міцного господарства, надійного добробуту. Але [вже] разом постерегти вже можна познаки й загрозливого занепаду: покрівлі дірчавіють, забудування старіються, стоять облуплені. Кажуть, що і в духовно-моральному обличчі колоністів зайшли значні зміни. Де й ділись їхні звички до невпинної праці, самовпевненість, культурність, чесність! Тепер вони все більш наближаються до наших од віку затурканих і забитих дядьків. Всіх порівняно — зубожеством і недолею...

Кичкас, центр рекламованого Дніпрельстану. Німців виселено на степ оподалік, а тут тепер господарюють інженери. Замість тихої німецької колонії виросло галасливе місто — з димарями, конторами, кіно й домами розпусти. Це поки що і все, бо самого Дніпрельстана ще не видко. Він, кажуть ентузіясти, ще під водою, він, кажуть скептики, в мріях, як повітряні замки. Пригадалося мені: «По Гороховой я шел и гороху не нашел». Не знати ще Дніпрельстана. Ще й досі не знають знавці, скільки споживачеві коштуватиме енергія з Дніпрельстану і чи не втіче звідси Дніпро укісними щілинами та Бесарабію або на Дін... Але й поза цими страхами — що вони тут возитимуть і що вироблятимуть? Пароплави — по одному на день — і так ходять порожнісінькі, а щодо

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 647

промисловості, то хто її продукти купуватиме? Ограбований до останньої нитки селянин? Зубожений колоніст? Оті уламки колись живого життя, що на них надивився я в Катеринославі, однакові з уламками, розкиданими скрізь по безкрайній радянській державі? Справді — скидається це грандіозне діло на повітряний замок, або на ті декоративні міста, що будував Потьомкін. Мабуть, така вже місцевість, що самі фантазії плодить, — навіть за часів, що пишаються своєю тверезістю.

З Кичкасу знаменитим мостом, перекинутим зухвало з однієї скелі на другу, мчимо далі, до Запоріжжя, колишнього Александрівського. Тут я двічі проїздив дубом, спускаючись через пороги, останній раз перед самісінькою війною, р[оку] 1914-го. Скутий непереможними скелями, Дніпро звужується тут до вузенького протічка, зате незмірної глибини, — це Вовче гирло. Вирвавшись з цього гирла, широко розливається й випинає з себе Хортицю. А вище — знаменита Школа з давніми печерами, — справжня школа спритности, одваги, одчайдушної гри з життям. Поміж ними зграбним луком вигинається міст, достоює свої останні дні, бо його мають прийняти, коли буде готовий Дніпрельстан.

За мостом автобус мав чудну зустріч. Кроків за двадцять перед ним перебіг дорогу заєць. Був це, видимо, дуже цивілізований, обвиклий до людських химер, заєць: спокійненько, не кваплячись, перестрибнуло маленьке створіння дорогу перед самим автобусом, вискочило на пагорок, сіло і, поводячи довгими вухами, дивилося на голосну почвару, що пролітала повз його. Можна було замилуватися з сміливости цього полохливого створіння!

Але коли воно перебіжить дорогу, то дурно це, як відомо з народньої мудрости, не минеться. Пароплава в Запоріжжі я не застав, і коли прийде знову — невідомо: може опівночі, може пізніше. Отже, надії на спокійну ночівлю немає. Кидаю речі на пристані і йду, щоб убити час, оглядати місто. Ще видно.

8 червня. Оглядати, власне, нема чого. Запоріжжя — місто нічого собі, та пригадалося мені з Гейнової подорожі — що краще воно, коли обернутись до його задом... Червоні череп'яні покрівлі, недорослі бульварчики, кілька убогих кіно і високих димарів, — усе, як і в кожному нашому місті. Повештався по вулицях,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 648

обдивився пам'ятник «борцям за свободу», повечеряв навіть — усе ще багато часу до прибуття пароплава. Ось по дорозі блищить огнями кіно. Щоб убити час — зайшов. Радянська фільма, — доводить, як негарно, коли некомуніст промотає казенні гроші. Навчально, але нудно без краю. Проте втікти нема куди і досижую до гараздливого кінця, каку-некомуніста сажають у вагон з написом «для заключенных», а цяця-комуніст іде на прогуляння з своїм Wunderkind'ом*. Усе гаразд: 11-та година і я їду на пристань.

* Чудо-дитина (нім.).

Пароплав ще не прийшов. Міряю власними ногами вздовж і впоперек пристань, вдивляючись в далекі огні на воді. З протилежного берега доноситься голосне тьохкання соловейка. На пристані, крім сторожа, ні лялечки. Минає година за годиною, а знову все не чутно пароплава. Нудно і хочеться спати. Пишу картку до Онисі [Дурдуківська - Т.Б.].

Нарешті близько 2-ої години загуло знизу і показалися з-за завороту вогні пароплава. Ось іде він, жаданий спочинок... Дожидаюся, поки зійдуть нечисленні пасажири і вибираюся на пароплав. Нема коли розглядатись, — кидаюсь у порожній каюті на перше, яке трапилось, місце і засинаю твердим сном.

Вранці роздивляюсь. Не пароплав, а стара калоша, хоча й зветься «Воровский». Тіснота, бруд. В додаток навіть буфета немає. Мусив бігти до міста, щоб хоч харчів на дорогу купити. І знову згадав я вчорашнього зайця: в рекламах обіцяно «найкращий спочинок на Дніпрі», а на ділі навіть про харчі собі дбай. Отже, тільки задоволення: в Катеринославі за чорним хлібом безконечні черги, а тут я просто з ятки купив кілька франзоль. Неначе на інший світ потрапив, хоча всього 90 верстов проїхав.

Об 11-ій годині наша стара калоша рушила вниз. Вирвавшись із порогів, Дніпро широко розсовує свої береги: недаром зветься «Великий луг». Правий берег — як під Черкасами; низький і пісковатий («Лиса гора»); лівого не видко зовсім. Знов безліч островів, протоків, розкішна густа рослинність. Їдеш неначе в лісі: небо, ліс — і широка бинда** Дніпрова простяглася між ними в смарагдовій оправі. Солов'ї аж розлягаються. А птаства того — аж кишить.

** Стрічка (діалект.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 649

Знов сипнув хтось жменю срібних цвяхів на воду. Стихло. Потім знову — і зарядило на цілий день.

Микитин ріг — Никопіль. Звідси ми 1914 р. кружляли по Січах: цілих три дні не стрівали образу людського, опріч хіба Капулівки та Покровського. Купались на березі, де не ступала людська нога. Шкода, що тепер не можу там побувати.

Дніпро ще пустинніший, ніж до порогів. За цілий день стрівся одним-один пароплав. Ні тобі баржі, ні тобі плита — і так сотні верстов. Для чого ж будують Дніпрельстан? Хто і що тут возитиме?

9 червня. Прокинувсь, як пароплав підходив до Лієва. Недалечко вже й Херсон: ознака — бутлі вина, що накупили десь мої сусіди. Дніпро широкий, чистий. Правий беріг — стрімкий, кам'янистий — простягся рівною рудою стягою. Майже без перерви тягнуться по йому села, хутори; трапляються гарні будинки — мабуть, недоруйновані маєтки панські. Лівий берег тільки часом визирає церквами, тополями та вітряками. Замість лозняків пішли без кінця і краю густі комиші, стелються зеленим килимом поміж сталевою од хмар стяжкою води та невидним лівим берегом.

Хмарно. Вітрець невеликий з півдня. Може випогодиться. Дослухаюся до розмов на пароплаві. Як і скрізь, як і всюди — чується: «хліб, хліб, хліб». «У нас геть чисто все забрали, до останнього зеренця»... — «Та і в нас, те ж святе. Тепер стоїмо в чергах... Поки то його достоїш». — «Еге, достоїш! Он ув Олешках дають по пів хунта на чоловіка, по картках»... — «І що воно таке — де той хліб святий подівся?». — «Є такі, що поїли. Не дай Боже, знов вернеться голодний рік». — «Он повернувся Горький, — раптом перекидається розмова ніби на інше, — розумний чоловік, писатель... І говорить, що нам найкраще жити. Як же воно так? Писатель — і таке говорить!» — «Та всякі і писателі бувають!» — чується недвозначна репліка з боку. Справді, Горький і теперішні його запобігання перед «братцами» убоге справляє, і ледве чи щирої людини, вражіння...

Херсон з Дніпра — купка хаток поміж рудими ж прогальовинами. Як звичайно тут, хирляві дерева в хирлявих скверах та бульварах, і як звичайно ж — у центральному місці тюрма, неодмінна всіх наших міст ознака. Коли Катеринослав — місто недороблене,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 650

то Херсон і перше справляв вражіння чогось хирявого, недорозвиненого, спиненого на півдорозі, починаючи з хирявої рослинности і кінчаючи такими ж хирявими будівлями. До цього приєднується тепер ще вражіння — недоруйнованости. Розрухи й голод своє зробили. Замість 100000 мешканців, як було перед війною, лишилося всього з 50000. Скільки я міст бачив у нас поруйнованих, ніде нема стільки руїн, як у Херсоні. Цілі квартали і досі лежать одним суцільним румовищем, скрізь руді купи грузу. І це безнадійно: місто з ними не впорається. Потворний Маркс, — як звичайно, на чужому постаменті — досить добре символізує недолужність цього будування на руйновиську.

Спинився в М. Ф. Чернявського. Одвідавши музей, потім цілий день розмовляли. Страшні його оповідання з часів голоду та війни, ілюстровані наочно постріляними стінами будинку й хатніми речами. Скрізь було добре, але тут, здається, саме пекло шаліло, полишивши й досі невиводні свої сліди.

Перед виконкомом херсонським одбулася своєрідна демонстрація. Селяне з околишніх сіл величезним натовпом прийшли сюди, вимагаючи хліба. «Усе в нас забрали — тепер же годуйте!». Стан села справді розпачливий, тим більше, що на полях голо і пусто: морози й посуха вбили все в зародку. Не знаю, що врадять тутешні, та й по інших місцях, можновладці: забрати хліб — на це їх вистарчить, ну, а щоб допомогти — ледве.

10 червня. Зранку пішли до А. Грабенка. Постарів, висох, зморщився, ледве ноги пересовує. Знов почуття жалощів викликав, цей новий уламок минулого. А міг би ще працювати — голова ясна, погляд твердий. Та кому його праця потрібна тепер? От і борсається людина з 18 крб. місячної пенсії. Та й те ще добре, бо недавно і того не мав.

Говардівську вулицю [була названа на честь Джона Говарда - Т.Б.] перейменовано на Червоноармійську... Кому треба було штубацьким способом ворушити кістки великого чоловіколюбця?

О 7-ій годині вирушив пароплавом «Желябов» на Одесу. Їдемо Дніпровим гирлом. Безкраї комиші простягаються з лівого боку, поперетинані незчисленними протоками. Ось комиші розсовуються — ми на лимані. Широко... Дніпро скінчив свою 1000-верстну мандрівку і злився з морем. На жаль, стемніло і тільки хвиля, гойдаючи стиха пароплав, показує, як дихає море, та

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 651

праворуч світло з надбережних осель проказує дорогу. Шкода, що не довелося побачити Березані, Очакова, місця, де Бог єднається з Дніпром.

11 червня. До Одеси «Желябов» прибув о 4-ій год. вранці. Гарна, імпозантна з моря, Одеса не прокинулась, ще занадто для неї рано. Золоте проміння сонця з моря даремно обливає ясним світлом мертву порожняву. Порт мертвий, порожній як долоня, чисто виметений і од суден, і од людей. Куриться зо 3-4 димки. Жадного чужостороннього пароплава. А порт — це ж нерв не тільки для Одеси. Паралізовано нервову систему — і завмерло колись кипуче життя.

Їду з пристані до отелю. «Кому був пам'ятник?» — питаю візника, зуздрівши спорожнений постамент. «Старого время — цариці Катерині. Скинули. Потім поставили отого Карлу Маркса. Таке опудало, що й самі злякались. Скинули. Тепер не знаю — кому буде».

Доспавши, вийшов на вулицю. Людно: скрізь черги, черги, черги... Але це тільки ще «місце застоюють»... Пізно прокидається Одеса — о 9-й годині я ніде не міг знайти сніданку. Подався до моря, пішов тими місцями, де був з О. Я. Кониським 30 років тому, та з Є. Х. Чикаленком р[оку] 1903. Ось і ресторан над морем, де вперше зустрівся р[оку] 1898 з Д. Марковичем. Захожу. Рано ще — кажуть. Пішов знов бульваром. Знамениті сходи до моря тепер нікуди не приводять — зруйновані і саме тепер нагадались, що треба їх полагодити. Зо три каменярі ліниво цюкають своїми молотками кам'яні брили. Ось і давній пам'ятник Пушкінові, а недалечко від його, — може з суголосности в російській мові: «пушка» — непотрібна гармата. На пам'ятникові прироблено дошку з новим написом 1922 р.: нате, мовляв, і наших п'ять, щоб було десять... Пам'ятник Рішельє, як і Воронцову, чомусь зацілів. Одеська контрреволюція...

Довго блукаю цією шахівницею, що зветься Одесою. Колишня чепуруха тепер світить облупленими, давно не чепуреними мурами. Деякі вулиці — зелені від трави: давно тут не їздять і безсила травинка перемагає міцне каміння. А поза тим усе ніби подавньому: такі ж, як і були, вусаті жінки трапляються на кожному кроці і так само співають по-партесному жебраки і перекупні. «Одеса-мама», навіть і з паралізованими поворушними

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 652

центрами, все ж силкується виглядати по-давньому. Навіть пишний театр відбудувала після пожежі. Даремно: нікому в йому грати і нікому дивитись. Потік людських тіл по колишній Дерибасовській, а тепер Лассаля вулиці, обминає його: не до сала, коли кабана смалять...

Захожу до О. Ф. Волошинова. Зраділи старі, мало не з плачем зустріли. Знов уламок минулого, що міг би ще корисним бути і теперішньому часові.

Сідаю в трамвай і лечу на Великий Фонтан. І тут наруйновано багато. Око щоразу стріває купи каміння; недопалені стіни, дірчасті мури. Все те й досі лежить грузом. На місці розкішних віл подекуди зеленіють городи. Сади викорчувано. Важка рука руїнника і тут пронеслася ураганом і залишила сліди надовго невиводної руїни.

Зате не міняється море. Сьогодні воно блакитне-блакитне: тихо вилежується-вигрівається на сонці. На широкому обрію ані хмариночки, лиш де-не-де замайорить білою плямкою вітрило заблуканого човна. Ні оден пароплав не встеляє його чорним димом. Порожнє, але живе море, поплутане таємничими течіями, немов річками суходіл. Крутим узвозом схожу до самісенької води, що стиха щось воркоче надбережним скелям.

Сів на нагрітій од сонця скелі й вигріваюся од негоди, що ввесь час немов гналася за мною. Помалу роздягаюся. Купатися чи не купатися? Не видержав — пірнув у блакитну рідину, а потім довго ще обсихав на гарячій скелі. Чудово, мов помолодшав!

Увечері — з людьми. Був у Б. Комарова, М. Слабченка. Знов повійнуло на мене турботами, що їх полишив був далеко за собою. Краще над морем, де тебе ніхто не знає і де не треба провадити ділових розмов.

12 червня. Половину дня знов просидів на Вел[икому] Фонтані, дивився в блакитну далечінь, купався, прощався з морем... Чи побачу його коли?

Хоч і не хотілось кидати моря й повітря, зайшов до музею. Великий і упорядкований добре, але сучасність вдирається і до спокійних колекцій кам'яного та мусянжового віків, — сучасність у найогиднішому вигляді. Саме коли я оглядав ці колекції з помічником завідателя, прибіг до його мало не з плачем один із співробітників: «Що це робиться? Там з екскурсії одна дівчина за-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 653

плювала лице Катерині!» Я не зрозумів був про що мова. «У нас лежить фігура Катерини II з пам'ятника і це просто біда, — пояснив мені помічник, — щоразу якісь хуліганські вихватки трапляються». Побачили ми незабаром і ту «запльовану» Катерину: справді потьоки слини на обличчі!.. Виявилося, що на цьому не спинилося. Хтось із екскурсантів ще й насцяв у стародавню урну, що стояла поруч, а як стародавній посуд увесь поколотий і з дірками, то біля урни стояла чимала пахуча калюжа. Подивились ми одно на одного, стенули плечима. Згадалось мені оповідання Яворницького, як він ховав свою Катерину; згадались ті купи людського гною, що бачив я колись після солдатського постою по коридорах колегії Павла Галагана в Києві, згадались «наші» в Галичині 1914-1915 рр... і ще багато дечого згадалося з шляхів і способів нашої комуністичної революції... Якраз із такими дикунами тільки й робити такі революції. Але чи не час би вже й перестати? Доробилися вже по самісіньке нікуди — і не продихнеш!

Надвечір виїздю з Одеси до Києва. Ну, що ж — «прощай, мій спокою!», — спокій, певна річ, дуже відносний і обмежений втручанням специфічної сучасности. Що то застану в Києві?

13 червня. Київ зустрів мене силою сподіваних несподіванок — все в тому класично-клозетному стилі, якого випадково свідком був я в Одеському музеї. Хлопчики й дівчатка з урядової «екскурсії» анонімно оплювали Академію в «Пролетарській Правді»; один хлопчик відомий на ім'я (Студинський), а другий псевдонімно (Лівобічний) сходили до вітру в «Ділі» на ту ж таки тему... Прочитав я цю запахущу «літературу» — так неначе слизьку жабу проковтнув. Та й хіба тільки це з актів публічного безстидства останнього часу?.. Ну, та про це потім.

15 червня. Навалили мені коректи стільки, що ніколи й угору глянути, ніколи й кругом себе озирнутися. Книжка про Мирного — вже вся складена; «Література» (збірник) — так само мало не вся. Увесь мій час іде на коректування. Навіть примітки до Шевченкових листів, що почав був знов, мусив оді класти, — так і лежить матеріял розкиданий по столі.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 654

16 червня. Прийшло офіціяльне повідомлення про затверження нової Президії, крім Кримського. Отже, хвала Богові, кінець моїм управським мукам.

17 червня. Сижу за коректою. Написав: В. Сиповському, Т. Шляхтунові (Мелітополь), до Держ[авного] видавництва (Харків, — про передрук статті про Коцюбинського в Хрестоматії), до Історичного музею в Чернігові (про передрук книжечки Мошина).

20 червня. Усе коректа!

21 червня. Здав Воблому свій академічний уряд — віце-президента й голови Управи. Віце-президентом був з 1922 р., головою Управи — з 1924 р. Як я чекав цього дня! Шкода тільки, що «екскурсанти» отруїли мені радість своїм походом на Академію. Ну, та це вже — ознака часу. Можу сказати, що робив, що міг, віддавав Академії часу стільки, як ніхто з моїх товаришів. І чудна іронія долі — якраз моя участь у Президії викликала відомий похід на Академію від уряду, підказаний з Києва, з академічних кругів (Грушевський, Тутківський). Велике діло благонадійність: і за комуністичних часів віртуози так само грають на цьому негодящому струменті, як грали й за самодержавних. І ще більше віртуозів такого грання знаходиться, і ще вражливіші арії виграють. Ще один доказ — як мало ми пішли вперед, чи — швидче — назад вернулися до б[лаженного] п[ам'яти] Миколи І часів... Ну та хоч те добре, що я зміг, нарешті, отрусити порох з ніг своїх. Більше часу лишиться на роботу, якщо ворог добрих замірів не підсипле знов якогось чортовиння.

22 червня. Починають висилати арештованих українців: П. Чикаленкові вже сповіщено присуд — на Соловки три роки. Про інших ще невідомо. А обвинувачення так і не було! Чим це за «адміністративне заслання» Панютинських часів краще?

24 червня. Поїздка на Кончу-Заспу Дніпром і цілісінький день там — на сонці, на свіжому повітрі, серед води й зеленого безмежного простору... На щастя, видався такий сонячний день — велика рідкість сього мокрого та холодного літа. Виправся і засмажився

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 655

на сонці та й спочив од безконечної коректи. Зіпсував кінець дня тільки голова виконкому, з яким довелося вертатися. З ним було натягнуто — і мені, і йому: обидва ми уникали «делікатних тем» і базікали абищо — аби не мовчати.

25 червня. Виявляється, що в суботу, 23 червня, Бюро секції наукових робітників ухвалило якусь резолюцію з осудом Академії наук. Написав на Бюро Л. Левицький, що одержав про це категоричний наказ з Харкова. Що за резолюція — допитатись важко. Члени Бюра, що мені це розповідали — конфузяться, плутаються і говорять, що резолюція «невиразна». Я на те їм одповів, що вони — раби, гірше — лакеї, які виконують накази од начальства. На це тільки винувато посміхаються. Та й що робити людям, які не можуть власної думки одстояти і покірно лізуть, куди голова не влізе...

Значить боротьба з Академією в нову вступає фазу. Була фаза грубого примусу — нічого не вийшло; прийшла по тому фаза газетного цькування й наклепів — ніякого вражіння це не викликало, швидче навпаки — викликало загальне обурення й глум з Наркомосу; тепер «організовують громадську думку»... підлиз і лакеїв. Наслідки будуть, напевне, ті ж самі... Просто дивно, як ці люде не розуміють, що самі себе викривають, і як між ними жадної розумної людини не знаходиться, що сіпнула б їх за полу і сказала: «Годі, не сраміться»! Та й то правда — «мертвії сраму не імуть».

26 червня. Везе селянин мого знайомого на вокзал. Біля сільського кооператива — величезний хвіст: поставали в чергу по хліб. «Дохазяйнувались!» — каже хурман, показуючи на чергу пужалном.

28 червня. Закінчив коректувати Мирного. Швидко закінчу й «Літературу» (збірник). Тепер треба ще здати хоч частину коментарій до Шевченкових листів — і можна буде до Звонкової на спочинок податися. Тільки ж — холодно і дощ щодня. Зима була люта, весни зовсім не було, а тепер виходить, що й літа, певне, не буде... В негоду сидіти в Звонковій — великої втіхи не буде.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 656

29 червня. Перша нарада, що заведено їх замість Управи в Академії. Зібрався цілий парламент, і поводився як парламент: говорили, говорили й говорили без кінця і ні до чого не договорились, не вважаючи на геройські зусилля Президії увести розмови в ділові рамці. Нудьга мене огорнула, і я пішов. Реформатори досягли свого: Спільне зібрання й Управу обернули в пару говорилень, абсолютно непрацездатних. Тепер Президія буде вирішати абсолютно все, себто сталося так, за що попередню Президію Грушевський і К° обвинувачували в узурпації.

Був і Грушевський. Крутиться, червоніє, метушиться. Побачив, неборака, що програв. Нова Президія має всі шанси далеко з ним менше церемонитись, ніж робили це ми. І, здається, він це нарешті зрозумів. Кажуть з його кругів, що він викидає гасло: нова Президія кривдить Перший відділ, а тому всі українці хай об'єднуються круг його, Грушевського. Я певен, що мине якийсь місяць-другий — і на нову Президію полетять доноси до Харкова. Правда, тепер буде трохи, мабуть, важче, бо нема в Президії такого благотворного громоодвода на доноси, яким був я. Отже, принаймні попервах, донощикам, певне, не щаститиме. Ну, та енергії у цієї категорії людей не бракуватиме. А взагалі — сумно й досадно. Єдине місце, де можна було забувати про радянську дійсність, обернуто в ристалище для інтриг та доносів.

30 червня. Написав до Риженка (Полтава) та Коваленка-Коломацького (Хохітва).

1 липня. По-дурному день минув. Зробили мені чергову потопу, завалили стелю, — мусив ремонтуватись. І втрата, і часу переводня. Цілісінький день сьогодні прибирався після ремонту. Ухоркався і згаяв на дурниці час.

Хотів був підлогу у себе вистелити лінолеумом, — шукав, шукав і не знайшов. У Києві не знайшлося якихсь 20 метрів лінолеуму. Мимоволі згадалося: «чого, чого тільки нема в радянській державі»: хліба нема, мануфактури нема, паперу нема... можна без кінця й краю вичитувати негативний ряд наших «здобутків».

А з хлібом дійсне — біда. Тепер по селах хліб дорожчий, ніж по містах. Отак дохазяїнуйся! Селяне вже попродали навіть хліб майбутнього врожаю. По селах крик: або хліба, або Миколая!... Ще раз — отак дохазяїнуйся! А уряд і глухий, і сліпий: грабує — і

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 657

нічого не бачить і не чує, що навкруги робиться. Та ще сіє навкруги інтриги, арештовує, розправляється, висилає... Може це врешті й добре: швидше до безодні дійде. А вона все дошкульніш показується видющим.

2 липня. Говорив з представником од «Культури». Справа така: трестдрук ізз'їв видавництво «Горно», що почало видавати Грінченкового Словника, і хоче сам, чи його орган, оця сама «Культура» в лапках, провадити далі видання. Але ж усі теперішні офіціяльні та офіціозні установи — це просто крамничка: торгується, затягає справу, проробляє якісь темні махінації навкруги діла. Йдуть якісь таємничі арешти (навіть!) людей, що були причетні до «Горна». Словом, звичайна вакханалія. Сьогодні я одержав якесь дурне повідомлення — ніби декларацію — од треста, що він таки хоче провадити видання Словника. Викликав чоловіка од некультурної «Культури» й поставив ультиматум: або хай зараз приступають до діла, себто платять, або ж я зриваю усякі дальші з ними розмови. Здається аж такий тон подіяв добре. Обіцяв зараз же кінчати справу.

«Культура» — видавництво, засноване в Києві 1926 р.

3 липня. В «Пролет[арській] Правді» дурна й падлюча стаття Янати про Академію. А брехлива — без кінця. Виволік знов смердячий труп — Наукове Товариство (!) і вимахує ним на посрамленіє Академії. До чого доходить нахабство цих людей — просто і не збагнути.

4 липня. Турбує урядові кола питання — хто буде за Неодмінного секретаря. Бояться, щоб Академія не висунула кого-небудь з старої Президії. Грозять у такому разі призначити без вибора, але — признаються — отут то і біда: на призначених підуть тільки Тутківський, або ... Студинський. Авторитет цих ласкавих та покірних теляток і для урядових осіб малий, більше ніж малий. Се люде, про яких писано, «я дал ему злата и проклял его»: їх купують, але їх і потріпують. І це вже навіть урядові особи зрозуміли, що довели до того, що з ними можуть іти тільки ті, кого всі потріпують. А це, може б, і не погано було, коли б такий фрукт від чорносотенства й клерикалізму вийшов на призначення від комуністичного уряду. Аліянс був би аж надто зворушливий, і може й сліпим одкрив би очі на цих «апостолів правди і науки».

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 658

6 липня. Два дні, вчора й сьогодні, тяглася Рада Академії, установа, що замінила собою колишнє Спільне зібрання. Теперішня Рада одбувається зо всіма операми: з публікою, стенографістами й кореспондентами, з правильними дебатами, парламентськими звичаями, але духа живого, заінтересованности — в ній не помічається. Маємо ще одну говорильню, про людське око, — на зразок міськради, чи чогось подібного. Балакають-балакають люде, але балакаючи знають і почувають, що те балакання ні до чого, що станеться так, як якась стороння сила вирішить.

Головною справою цих засіданнів був бюджет Академії на майбутній рік — найважніша, але й найбезнадійніша справа, бо кінець-кінцем ніхто ж не знає, що ми матимемо, що нам соблаговолять дати. А тому фантазувати охочі до цього людці могли скільки хотіли. Академічні установи написали бюджет на два мілійони; представник Наркомоса заявив, що може бути тільки мілійон двісті тисяч. Почали скорочуватись. Але й друга цифра така само фантастична, як і перша. Скорочуватись, звісно, можна, але виходячи не з живих потреб і навіть не з реальних можливостей, а з випадкової цифри, яку на стелі начертала неодповідальна рука. А тому, власне, балачки нікого й не зогрівали.

Нова Президія проводить справу досить уміло. З Воблого добрий доповідних, з Заболотного незгірший голова. Він уміє держати Зібрання в руках і не дозволяє дуже розволікатися в довгих балачках. Кілька разів обірвав навіть... самого Грушевського і довів його до того, що, напустивши на себе ображений тон, він замовкав. Взагалі вже перше засідання Ради показало, що Грушевський дуже й дуже програв: і особисто, і як член І Відділу, — тепер же виразно проводиться курс на його скорочення, а разом і на скорочення історичних установ. Одно слово, виграв Грушевський своїми інтригами проти попередньої Президії, як Мартин на милі. Видко, що таки є на світі Немезида... Під час балачок у комісії про скорочення І Відділу Грушевський мовив до мене: «Розплачуйтесь за минуле». — «Що ж, Михайло Сергієвичу, — одказав я йому, — ви того хотіли — ну то й маєте, що хотіли». Скрутився неборака, зніяковів і почервонів, та й почав вимовлятись, що він не до мене особисто обертався, а, мовляв, до цілого Відділу... Ні, таки самопочуття в його не зовсім добре, і коли б я хотів радіти, то мав би повну сати[с]факцію. Він і щодо

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 659

грошей, і щодо помешкання спробував був виявити своє звичайне «рвачество» — і дістав по писку: ні одна з його претензій не була задоволена.

7 липня. Знов притичина. Сьогодні скликав членів І Відділу і заявив, що представники од Наркомосу хотіли були своєю властю перевести Студинського на штатного члена, але він не пристав, сказавши, що треба попитати у Відділу і тому він скликав нас — що ми скажемо. Я одказав, що це справді право Відділу і тільки Відділу, що таку само відповідь дав я і в Харкові Баланінові та Озерському. Але і Відділ може це зробити тільки нормальним шляхом, себто на черговому засіданні. А чергове засідання буде тільки восени. Отже треба почекати... Виявилось (сказав Заболотний), що Наркомос обіцяв Студинському платню; виявилось (сказав Грушевський), що й Студинський вже писав, що його Скрипник вітав навіть з заробітком... Все ж ми вирішили — нехай зачекає, хоча Грушевський і намагався був спершу, щоб Відділ зараз ухвалив перехід Студинського на штатного академіка. Я обіцяв, що восени буду говорити й по суті, проти такого переходу. Тяглося у нас змагання годин з чотири, і нарешті справу таки одкладено.

Після була у мене приватна розмова з Грушевським. Хитрий лис: коли поставиш йому питання просто — він замигає очима, крутне хвостом і знов вертається, з чого почав. Так і в справі з Студинським. Очевидно, сам же накрутив усе, а тепер удає невинного. Може бути, що Студинського нам таки накинуть, і проти ми нічого вдіяти не зможемо, — цим і лякає Грушевський. Але краще хай він буде призначений, а не обраний; скоро він взагалі, як і личить порядному хруневі, зв'язав свою долю з урядовими особами й комбінаціями. Він нам не товариш, — нехай же собі шукає товаришів де інде і нехай знає, як на його дивляться в Академії. Але ж то покірне телятко: вміє мостити собі дорогу! З опального зумів на становище persona grata* вилізти. Клерикал і чорносотенець — зумів у комуністів ласки зажити. Та, звичайно, продасть і їх, як продав не одне протягом своєї слизької кар'єри.

* Бажана особа (латин.).

8 липня. Написав Л. Яновській, Я. Риженкові (Полтава), Є. Рудинській, М. Муркові (Прага), Мод. Левицькому (Луцьке).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 660

9 липня. Помер професор-академік Теофіл Яновський. Хороша надзвичайно людина, справжній гуманіст, найпопулярніший, мабуть, лікар у Києві. З тиждень тому дістав апоплексію під час засідання в Академії. Мені особисто зробив колись велику послугу, коли узяв мене з тюрми до себе в клініку, і я там вибув аж два місяці — з 24 лютого аж до 24 квітня 1906 р. — поки* Державною Думою не випущено мене на волю. Зробив це для мене покійний В. Виноградов, але без Яновського він не зміг би держати мене так довго в клініці. Потім я віддячив йому; коли його і брата при кінці 1918 р. арештував був Коновалець, то я особисто поговорив з Симоном Васильовичем і їх випущено зараз... Хороші люде вимирають, а гаспидський бур'ян розкоріняється, розростається, і глушить усе навкруги. Мало втішного, — та що ж поробиш!

* Далі слово нерозбірливо.

Одержав звістку, що в Петербурзі знайдено чимало листів Шевченкових та оригінал-автограф однієї з повістей («Старая погудка»...). Доведеться припинити друк III тому, поки виясниться, що то за листи. Власник хоче за них 600 крб.

10 липня. Цілий день пробув на вулиці. Ховали Яновського. Давно Київ не бачив такого здвигу народу: тільки похорон Лисенка зібрав стільки людей, як було на улицях сьогодні. Десятки тисяч ішло за труною, другі десятки зустрічали шпалерами з обох боків улиць. Скрізь згадують небіжчика добрим словом. Популярний був цей лікар-гуманіст.

Написав листівку до М. Слабченка.

11 липня. В газетах — ні слова про вчорашні похорони. Мабуть, тому, що похорон був церковний. Дурні! Наче факт перестає бути фактом, коли його замовчати... В світлі цього тенденційного замовчування, він ще більше виростає — в подію громадського значення.

Ввечері засідання, присвячене пам'яті Яновського. Скандальне засідання... Уряджало лікарське товариство і Секція наукових робітників — і ні лікарів, ні наукових робітників на йому не було. Не було навіть президії цих організацій. Народу мало, бо не подбали навіть, щоб оповістити про засідання. Мляві промови.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 661

Взагалі — офіціяльний, сухий, казенний дух — повний контраст до вчорашнього ентузіязму, що виявила звичайна публіка. Не любили лікарі-професіонали Яновського: колов він їм очі своєю безкористною гуманною вдачею. Недурно один якийсь лікар про гуманне поводження з хорими сказав: «Е, Яновщина!» Так, «Яновщина», якої бракує звичайним сухим формалістам од медицини.

Написав рецензію на книжку Піксанова про культурні гнізда. Має йти до «Літератури».

12 липня. Вирядив бебехи до Звонкової. Давно вже пора б і самому там бути, та академічні події затримали. Ще дещо треба покінчити з бюджетової бридні. Безнадійна вона, а часу забирає багато.

13 липня. Цілий день писав пояснення до бюджету Першого відділу — нікому не потрібна, нудна формальна робота. Але — треба, формальности ради. Тепер ніщо вже не держатиме мене в Києві: усе, що від мене вимагалося, зроблено. Коли б на село швидче.

Прийшла відповідь од Держ[авного] видавництва на мого листа з приводу листування Коцюбинського, там видко твердо додержуються правила «festina lente»* і нагальні справи квасять місяцями. Відповідь така: згожуються з моїми аргументами, але сподіваються, що я таки трохи скорочу. Послав без скорочення.

* Поспішай поволі (латин.).

14 липня. Написав до В. Дорошенка, І. Свєнцицького та В. Дроздовського. Пишучи до В. Дорошенка, мусив одписувати про статті Студинського з приводу справ в Академії. Після листа, не надумуючись, узявся за статтю проти Студинського: несподівано для себе написав її всю. («Про двох лицарів — одного під забралом, другого так»). Пошлю до «Діла». Власне, її треба б тут записати, бо надій на те, що «Діло» її надрукує, мало маю. Але занадто велика для щоденника, і ліньки переписувати.

15 липня. Прибігає ввечері якась дівчина: «Марії Миколаєвні погано»... «Що саме?» — питаю. — «Та не то вмерла, не то

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 662

зомліла... Знайшли її долі коло ліжка». Побігли ми до неї. По дорозі забіг до кількох лікарів, щоб мати, коли треба, лікарської допомоги. Нікого не застав — хоч запали... Але виявилось, що лікарської допомоги вже не треба.

Помер давній, хороший друг нелукавий. На слово її завжди можна було покластися. Нещирого слова не знав її язик.

Почувала вона себе сьогодні добре, навіть хвалилась, що весело і легко їй. Гуляла в садочку. Коли 1-ої години пішла до себе і заперлася. Перед тим схвилював її якийсь хлопець з листом — від небожиного чоловіка, шарлатана і шантажиста. Може цей лист і мав фатальну силу для її життя. Досить того, що коло 7-ої год[ини] затривожені тишею в її кімнаті одчинили двері, то знайшли її вже неживою. Померла, мабуть, годин зо 3-4 тому, отже, десь коло 3-ої-4-ої години. Картина така: мабуть, їй зробилося недобре і вона підійшла до столика біля ліжка, щоб зажити ліків — і зсунулася на підлогу. Смерть була, мабуть, моментальна: параліч серця...

Почалася огидна, подла суєта над непотрібним вже тілом дорогої людини. Нагла смерть — отже, деякі зайві формальності. А тут — ні лікаря, щоб дав посвідку, ні міліції, щоб потім не чіплялися. Хоч запали. Ледве опівночі, нічого не добившись в цьому найкращому з бюрократичних світів, рискнули взятись до опорядження тіла вже без усяких формальностей. Додому я вернувсь о другій.

16 липня. Розмова у мене під вікном — батька й дочки Козицьких. Щось вона йому сказала — не розчув я. «А щоб ти так з носом була, як цьому правда», — каже батько... — «А бодай же тобі руки й ноги покорчило, як я брешу», — одповідає навіть не дуже лихим тоном дочка. А там — нема вже чого й корчити: і так насилу ходить.

Це зразок теперішніх родинних стосунків. Щось страшне робиться, особливо між молоддю. Сходяться — одразу, розходяться — так само змаху: в ЗАГС'і легко ці справи робляться. А потім жінка тікає, а чоловік з револьвером за нею бігає. Два отаких випадки оце свіжо перейшли перед очима. Один — з моєю сусідкою, О. Адамцевою, що забігла десь безвісти од тупого упертого чоловіка, що наводив на її квартиру всяких агентів, а сам нахвалявся револьвером. Другий — з небогою Марії Миколаєвни.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 663

Вона, в синяках, утекла з Харкова до Києва, він за нею. Вже з півроку ходить за нею по п'ятах, грозить, шантажує — не тільки жінку, але й Марію Миколаєвну. Небога десь нарешті утекла з Києва, тоді він узявся мордувати Марію Миколаєвну щоденними візитами та листами — і сам, і через посланих. Можна уявити, як це діяло на безборонну жінку з хворим серцем! Пробувала обертатись до властей: «Коли б, — була одповідь, — він вас убив, то ми б його забрали, а так, поки він нічого не зробив — що ж йому поробиш?..». І він далі тероризував свою жертву. Я сьогодні бачив того листа, що перед смертю одержала Марія Миколаєвна. Подлий лист шантажиста, який знає, що йому нічого не зроблять, що навіть морди не наб'ють, і використовує свою перевагу. Зміст — вимагання грошей, але з вивертами, що він жертва, а Марія Миколаєвна — кат!.. Легко зрозуміти, що такий лист схвилював цю над усе коректну жінку і спричинив може до того, що слабе серце не видержало.

Соціяльне гниття йде шпарким ходом. Перше чоловік міг викликати до себе жінку через поліцію, етапом: для цього вже потрібно було деякі формальності. Для револьвера ж і просто насильства і цих формальностей не треба. Стан «визволеної» жінки став ще гірший. Легкість шлюбу й розлуки тільки допомагає ще більшому поневоленню слабішої сторони і більшому спідленню дужчої. Особливо гарні оці «визволителі», що з револьверами ганяють за безборонною жінкою, не милуючи і сторонніх. Ця «свобода нравів» по дорозі, між іншим, убила і Марію Миколаєвну — жертву неповинну за свою модернізовану небогу.

17 липня. Моя промова над труною Марії Миколаєвни, під будинком Академії.

«Іще одне порвалось кільце з того ланцюга, що в'язало нас з минулим, — без краю тяжким і сумним і таким героїчним, коли українство пробоєм, на груди-груди, боролось за свою будуччину і з надією йшло вперед. Серед робітників сього покоління, ти, дорога, наша небіжка, була невідступно в перших рядах. Здалека ти прийшла до нас, з чужої, навіть чужонаціональної родини — але хто знав про це? Ти так міцно зв'язала себе з українством, що ні тебе вилучити з його, ні його уявити без тебе — неможливо. В славу Грінченків своєю скромною рукою вписала ти нестерті письмена.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 664

І от — кінець. Урвалося прекрасне, повне життя. Життя повне великої любови, великої самопожертви, великої скромности — і праці, праці, праці, над якою тебе й спобігла смерть. Не була красна твоя життєва путь. Як той біблійний Іов, ти в один момент утратила все: і без міри люблену дружину, і укохану доню, й онука — надію майбутности. І пам'ятаю — ти тоді сказала: «Життя — порожнє, все спустіло... Нема чим жити. Лишилась тільки — праця. І житиму для праці». І для неї і нею ти й жила. У цім будинку, що дав тобі притулок на останніх десять літ, лежить багато твоєї праці. І розійдеться вона широко між люде — не для твоєї слави, бо про неї не дбала ти, а на користь справі, якій цілий вік служила.

Тепер ти йдеш в останню путь — туди, куди не раз линула думками, і щаслива ляжеш серед близьких — поміж тим, хто дав тобі гартований дух, і тією, кому сама дала ти фізичне існування. Щаслива ти, бо давно мріяла про це. Ми ж, твої товариші і співробітники і друзі, ще довго-довго відчуватимемо, що нема людини з нелукавими устами, з тихим словом розради і поради, підбадьорування. Іди ж спокійно в свою останню дорогу і певна будь, що пам'ять твоя серед нас не вмре, не поляже».

Було ще кілька промов (Гончарова й Квітки під Академією, Голоскевича, Білого, Романовички-Ткаченкової, Дурдуківського — над могилою). Багато людей ішло за труною і не розходилось аж до смерку, аж поки не виросла нова могила поруч могили Б. Грінченка. Стоїть тепер чотири могили — усі Грінченки вже там...

Чия тепер черга? Це питання вічно стає перед мене, коли провожаю кого близького на місце вічного спочинку...

18 липня. Всі ці дні гуртом шукали заповіту Марії Миколаєвни. Він був, багато людей його бачили, а тепер — де він? А тим часом у йому, напевне, все вона передбачила і визначила і не хотілося б розійтися з її волею.

Написав до редактора «Діла», посилаючи йому статтю проти Ординського; написав також Вол[одимиру] Дорошенкові. З Звонкової вже пошлю статтю Кримському й Перетцові. Здається більш-менш усім поодписував і нікому нічого не винен.

Студинський виконав одержане тут од большевиків доручення, виконав совісно, але по-партизанському, не зумівши навіть

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 665

слідів заховати. Так шило й витикається з мішка — в формі цитат з «таємних» документів, статистики Озерського та інших таких дурниць. Не знаю, чи надрукує «Діло» мою статтю. Мабуть, ні.

Завтра їдемо до Звонкової. Трудно сього разу вибираємося. Давно вже пора було б.

2 жовтня. Пів-третя місяця висидів я в Звонковій, — висидів пильно й старанно, усіх дачників пересидів. За літо був двічі, на день-два, у Києві і швидче тікав назад — до спокійного Ірпеня. Спочив добре, хоч літо, як кажуть галичане, недописало: вітряне, холодне, без сонця, так що навіть не одкупався в Ірпені, як слід. В лісі теж не волочився так, як попередніх років, бо по йому всюди пороблено викусні: то там, то там світить незайманий досі ліс свіжими порубами. Коли й далі так буде, то Звонкова швидко втратить половину своєї принадности. Без того зеленого пояса, що оперізував село — що від його лишиться? Купа халуп на піску, в поросі та диму од вічних вогнищ, де випалюється вугілля. Правда, ще Ірпінь, але самого його, без невичерпного резервуара з повітрям — лісу, мало.

В усякому разі я спочив добре, — вперше може з самого 1914 р. Два місяці ніхто мене не зачіпав, не бентежив, не ворушив. Сидів собі і читав запоєм — читав не тільки те, що треба було, а й те, що не треба — всякі дешевенькі романи з перекладних, що їх тепер так багато постачає сучасний книгарський ринок. Усе, що під руку траплялось. Начитався теж за багато останніх років. Опріч листів, мало що й писав — усього одну рецензію (на З. Гуревича «Молода Україна») та ще пробував був робити додатки до Історії письменства (для німців) і огляд літератури для Мурка, — але ні того, ні другого не скінчив. Та дарма, я більш люблю читати, ніж писати, і цього літа дав собі волю якраз щодо читання. Перечитав V том Історії літератури Грушевського і III Вознякової, Історію революційної боротьби Яворського і навіть Голубівського «Петра Могилу» поновив у пам'яті, силу згадок і мемуарів (Морозова, Тютчева та Франка), кілька праць про декабристів (Нечкіної та ін.), силу журналів, збірників і романів та й ще романів, працю про думи К. Грушевської та дещо з Перетцових матеріялів. І що найприємніше для мене — читав усе «без тенденції», себто без якоїсь практичної мети, без думки використовувати читане для якоїсь своєї роботи. Просто читав та й усе.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 666

Може дещо з того колись і знадобиться — хай, але поки що я просто складав читане в комору своєї пам'яти, не маючи на увазі жадних практичних міркуваннів. Правда, читаючи, напр[иклад], Вознякову історію, або Яворського, свербіли не раз руки — озватися на читане, але небагато треба було сили, щоб угамувати мій свербіж. Може колись він прокинеться, а поки що хай лежить собі добуте добре замкненим у моїй коморі.

Не раз доносилося «з світа» дещо таке, що хвилювало і збурювало: хтось приїде з Києва, привезе листів чи новин і на якийсь час уся істота тобі перевернеться. Однією з таких новин була звістка про знущання — іншого слова не доберу — над тілом небіжки Марії Миколаєвни. Як виявилось — її по смерті пограбовано. Ще тіло холодне лежало в хаті, а вже шакали заходилися поратися. Це — приятельки: Єлізавета Іванівна (прізвище її забув) та служниця. Взявши ключа од хати в квартирної хазяйки, ці дві мегери заскочили, як нікого не було, і почистили шафи й комоди, а потім, як люде посходились, плакали й ридали над тілом небіжки. Виявилось це випадково потім: чи не поділились, чи що, та й почали одна на одну виказувати... Гидота, але цілком стильова гидота!

І ще один наслідок мала смерть Марії Миколаєвни, ще більш несподіваний. На труну хтось поклав синьо-жовтого вінка; тоді це минуло непоміченим. Але, видко, було «око» і згодом почалося слідство. Миколу Чеховського, що правив похорона, вже вислано з Києва — мабуть на північ. Так не розправлявся навіть царизм за червоні вінки... Удосконалення шпіонажу й каральних заходів. Теж стильова, в дусі часу, пригода.

На селі робиться теж багато чого стильового. Не забули ще люде, як їх пограбовано взимку, як нова претензія. «Збирайте хліб, і звозьте в одне місце: ми змолотимо і видамо вам, скільки доведеться»... На це селяне твердо відповіли: «Добре, — звозьте, але живі звідти ви не вийдете». Видко, тон, яким це було сказано, був промовистий, бо думку ділити зерно поміж селянами зразу закинуто. Зате надолужують податками. Я бачив людей, на яких накладено 90, і 120, і навіть 300 крб. податку! Разом чоловік ніколи такої суми не бачив, а тепер мусить знайти її, хоч з коліна виколупати. На селі ґвалт, обурення. «Кажуть: старе хвали та й з двору веди, — скаржився мені один дядько, — а я вам скажу, що за старого ладу вдвадцятеро було жити краще. Я був чоловіком,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 667

хазяїном, заплатив своє та й пан. А тепер — попихач, наймит, кріпак. Щодня на тебе хтось налітає, хтось напосідається, хтось сіпає. І доки вже воно буде?».. Одного часу село було зраділо: війна вже почалася, значить — кінець швидко. І не можна було людей переконати, що це тільки маневри, а до війни ще далеко, та чи й буде вона. Не вірять та й годі. До якогось озвіріння людей довели, що вони вже війну виглядають, як надії, як визволення, як щастя. Багато можна б прецікавих оповіданнів позаписувати з теперішніх подій. Напр[иклад], є у Франка «Історія моєї січкарні», але в Звонковій я чув далеко пікантнішу історію січкарні і коли б дядько, що мені її розказував, умів писати, то ім'я собі зробив би. Та чи одна хіба ця історія? Тут знайшлася б і «Історія кожуха», і «Дай Боже здоров'я корові!» і багато інших старих сюжетів, але так модернізованих, що б'ють наново по нервах і воліють проти себе далеко дужче, ніж колись. І тут теж удосконалення.

Торік мій спочинок закінчився вибухом злости й інтриганства, що врешті зруйнував Академію. Цікаво, що буде тепер... Нічого доброго я не чекаю і не сподіваюсь. Ще багато пального матеріялу не допалено і, мабуть, з осени і почнеться оця «будівнича» робота. Коли б хоч працювати не заважали — і то було б добре.

3 жовтня. Не ходив до Академії. Не хочеться одразу впірнати в київську метушню. Та й так маю вже закуску — провісницю майбутнього «спокою». По приїзді мені дано три числа «Комуніста», де А. Хвиля, відомий брехун і нахаба, присвячує мені низку статтів під заголовком «Під академічним забралом». Я їх ще не читав. Але догадуюсь, куди чайка носом керує. Справа в тому, що «Діло» надрукувало мою відповідь Ординському, — надрукувало без змін і навіть майже без друкарських помилок, — і Хвиля тепер рятує Студинського. Моя стаття зветься «Про двох лицарів — одного під забралом, другого — так», і вже з заголовку Хвилиної відповіді бачу, про що буде мова. Власне, вдаряючи і проти Студинського, я таки й мав на увазі його панів, що їм він тепер служить, — і устами Хвилі вони обізвались. Уявляю, що то за пахощі будуть! Але ці пахощі такі довгі і такі смердючі, що переглянувши нашвидку першу статтю, я одіклав решту: нехай колись згодом, як вже увійду в курс київського життя. А тепер не хочеться перебивати собі спомин про тиху Звонкову.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 668

4 жовтня. Перечитав статті Хвилі. Серед тієї шаманської літератури, що останніми часами з'являється навколо Академії, це одна з найгидчих і найбрехливіших, хоч і не найсильніших вже хоча б через те, що має занадто очевидну особисту мету. Хвилі хочеться довести, що з мене не просто «контрреволюціонер», а навіть «гетьманець», а як це суперечить усім моїм виступам, то розливає море брехні, накопичує одну на одну, висмикує фрази і толкує їх як сам хоче, знаючи, що відповідати мені ніде. Дістається мені й за «Історію письменства», і за згадку про Стебницького, і за статтю «Без хліба» і кінчається, звичайно, відповідаю Студинському. Зроблено це все дуже по-партацькому. Логіка бушменська. Тон підкреслено грубий, — звичайно, «торжествующая свинья», певна своєї безкарности. Безконечна тупість і повна моральна неосудливість, — може це слово не зовсім воздає сенс російського «невменяемость». Говорити з цими людьми — шкода, вони розуміють тільки методи кулачних доказів. Ну, і нехай!... Одне може добре в цій гнусній історії: Студинському, мабуть, не пощастить вже одпекатись од цієї оборони: така оборона дужче його припечатає, ніж моя полеміка.

Був в Академії. Мертво. Гнилизною одгонить. Чи не пора тікати й звідси?

Довго балакав з Перетцом. Він розповів про Російську Академію, про майбутні вибори. Там теж невесело. Мертва рука вже й її позначила своїм розкладовим перстом. Просвітку ніде немає. Тепер там починають публічно паплюжити невгодних кандидатів і після такої операції лишаться, звичайно, самі ласкаві телятка. Взагалі від науки незабаром од молдованина аж до фіна лишаться тільки ніжки та ріжки. Бо благоденствуєм...

Переказувано мені сплітку, ніби комуністи турбуються, чим кінчиться справа з статтями Хвилі. Вони вважають, що я на все піду і можу зробити їм скандал, бо «бажаю мучеництва». Дурні: не бачать, що мені нікуди йти, а щодо мучеництва, то Щербаківський вже попробував своєю смертю щось довести. А чи багато з того вийшло. Не такий час. Ніщо нічого не варто, опріч утробних інтересів. Істинно — всюди свинячі рила, як той казав...

5 жовтня. Працюю над додатками до V тому Коцюбинського: має бути нове видання. Хочу надрукувати тут усе, що лишилося

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 669

навіть необробленого по Коцюбинському, аж до його газетних статтів з «Волыни», а також бібліографію довести до останнього часу. Робота досить марудна, але треба її зробити, щоб уже до неї не вертатись.

«Волинь» — житомирська газета, в якій у 1897-1898 р.р. працював М. Коцюбинський.

6 жовтня. Бачився з Ів[аном] Чикаленком і од його дізнався подробиці смерти Петруся. Смерть цяя мене мов громом ударила своєю раптовістю. Напередодні я одержав од його листа з Курської тюрми, а через кілька днів було вже по всьому. Як розповідає Івашко, діло було так. Висланий з Києва на Соловецький острів, Петрусь прибув до Курського. Тут вийшла якась затримка і етапа не послали далі. Тим часом Петрусь захворів, лікар сказав, що ангіна. Якийсь час хворий перемагався, а коли пішов до лікарні, то виявилося, що почалося зараження крові і — more*. Івашко застав його вже мертвого. До оповідання Івашкового я думав, що Петруся просто підстрелено: як його висилали, він у такому був нервовому стані, що легко міг зважитися на втечу, навіть цілком безнадійну. Доля подбала йому про іншу втечу...

* Смерть, кінець (латин.).

А тут біда для цієї родини і з другого боку. У Євгена Харламповича стався заворот кишок, і він лежить у лікарні в Празі. Стан, пишуть звідти, дуже тяжкий; лежить по операції з незашитим животом, бо має бути ще якась операція. Про смерть Петрусеву батькові не кажуть, щоб не погіршувати його стану. Приятелі чергуються біля хворого, щоб хто не проговорився з сторонніх. Чи видержить старий?.. Багато-багато виходить в тираж старших людей, і навіть моє покоління вже стоїть на черзі, готове до тиражу, навіть серед молоді «смерть жатву жизни косит»...

Маю мороку з листами Шевченка. Вже текст III тому ввесь надрукований. Ще перед літом мав я здавати вже й готову частину коментарів, коли це звістка з Петербургу, ніби там знайдено якісь Шевченкові листи, і навіть немала пайка — щось листочків із п'ятдесят. Припинив я друкування і почав розшукувати ті листи, та й досі нічого певного не дізнався. Власник їх міцно тримає в руках цей скарб і торгується на кілька фронтів. Остання версія була, ніби він повіз їх до Харкова, але й звідти нічого не можу добитись. Що це може бути за колекція? Чи не з редакції «Основи»,

«Основа» — український літературно-науковий місячник. Виходив у Петербурзі з січня 1861 р. по жовтень 1862 р. українською та російською мовами. Видавався колишніми членами Кирило-Мефодіївського Братства: В. Білозерський (редактор), П. Куліш, М. Костомаров, О. Кістяковський (секретар), М. Щербак та ін.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 670

бо щоб це могла бути приватна якась збірка — підстав на те жадних. Коли це з «Основи», то листи друковані вже, але все одно треба їх мати в руках, бо надруковано їх дуже несправно і неповно. Сьогодні бачився я з посередником того власника і мені він обіцяв, що ще до його напише. Отже, знов затримка: поки виясниться справа, робота мусить стояти.

7 жовтня. Вчора одбулося зібрання студентства ІНО, звичайне перед початком навчального року. У вступній промові ректор Семко чимало уваги присвятив моїй особі, прочитавши мало не цілу статтю Хвилі. Потім, звичайно, було принято резолюцію з осудом мені. Величезна більшість присутніх, власне, не розуміла нічого в цій історії, але, як звичайно, голосувала, як начальству приємно. Проте, кажуть, було кілька записок з протестами, а один хтось голосував проти резолюції. Якщо цьому правда, то «знайшовсь таки один козак із мілійона свинопасів». Бо ж справді, це неабияка тепер мужність — голосувати проти того, чого хоче начальство!

Отже, почалося анафематствування.

Це значить, дано наказ по всій лінії: будуть резолюції і серед студентства по школах, і на заводах, а потім примусять виступати Секцію наукових робітників, напишуть і на Академію. Мов по-писаному. Безглуздя, нісенітниця, але щоденні, звичайні, стихійні тепер, як стихійним зробився той рабський отарний дух, що все і всіх тепер оповиває. Одна гидота тягне за собою другу, отруюють повітря, збиваються в хмару густої липкої киптяги, що проходить у всі пори твого тіла. Дихати нема чим.

Вражіння присутніх на цьому обряді анафеми таке, що комуністи підготовляють якийсь захід проти мене — очевидно, висилку. Дехто говорить навіть категорично, що вирішено вже вислати — за кордон. Щодо останнього, то я не вірю: швидче Березов або Соловки... Дехто з доброзичливих людей радить мені поїхати до Харкова, щоб особисто переговорити з можновладцями й розвіяти «непорозуміння». Звичайно, я не поїду, бо ж там просто нема з ким говорити, нема кому скаржитися, нема нікого навіть, щоб зрозумів, яке це все безглуздя. Коли мене висилали в 1922 р., я написав до Раковського прикрого листа — і Раковський завстидався. Тепер навіть Раковського, людини з революційним минулим, що обов'язувало до якогось мінімума порядности — там

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 671

нема. І взагалі нікого нема. Єсть шамани-бюрократи, кар'єристи, вузькі сектанти-брехуни і спекулянти, — про що можна говорити і що доводити цим лівим виплодкам всеросійського чорносотенства, що убрались в монопольну тогу революційности?... Шкода й праці. Буду чекати своєї долі. Їм хочеться, щоб я «[н]ад поклонився» їм, —думаю, що не діждуть. За те мені доведеться, очевидно, діждатись того, що кують невпинно по своїх газетних та інших застінках усякі Хвилі.

До речі — одна, але характерна дрібничка. В «Радянському селі» М. Биковець надрукував перед літом Грушевського і мою біографію. Сьогодні я дізнався, що за це вже він і «постраждав»: Хвиля, що править за диктатора над друкованим словом, звелів бідного хлопця зняти з роботи в газеті. Колись, як Тіна Андреєвна змалювала була мого портрета, то на студентській виставці його просто обернули лицем до стіни, але художниці не покарали. Тепер Биковцеві вже й досталося. Значить — удосконалюємся.

«Радянське село» — газета ЦК КП(б)У. Виходила у 1924-1932 р.р. спочатку в Києві, з 1925 р. — у Харкові.

8 жовтня. Я не помилився. Ці ідіоти, як видко, думають направду перевести кампанію анафематствування. Я був сьогодні в одній справі в Секції наукових робітників і дізнався, що вже комуністи пробували поставити в бюрі на обговорення справу про мене. Безпартійні відповіли, що не радять ставити, бо ж, не почувши мого слова, не можна виносити осуду, — отже, на засідання треба конче запрохати обвинуваченого і вислухати його поясненнів. Комуністи поки що змовчали. Дальша стадія буде, мабуть, така: за якийсь час комуністи знов почнуть напирати, безпартійні огинатимуться, скільки стане снаги, аж поки врешті здадуться й умиють руки. Таке вже бувало і так буде й тепер. Причин, щоб інакше сталося, я не бачу. Полохливість і льокейство своє діло зроблять.

Між іншим цікава подробиця: комуністи найбільш налягають на те, що навіщо, мовляв, Є[фремо]в писав у «Ділі», скандалив нас перед Європою, коли міг полемізувати в нашій радянській пресі. Це найвищий ступінь фарисейства, бо ж ясно, що жадна радянська газета мого слова до Студинського не надрукувала б. Але вони, видко, хотіли обморочити безпартійних своєю «толерантністю».

Про виступ Семка чув од багатьох самовидців і всі в один

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 672

голос говорять, що це було щось таке мізерне й убоге, що викликало тільки обурення, а почасти й сміх. І тим характерніше, що ця моральна мізерія кінчилася анафемою, — правда, такою само мізерною і, на загальну думку, непотрібною. До речі, — тим одним козаком із мілійона свинопасів була дівчина-студентка. Ляпас свинопасам тим дужчий і дошкульніший.

Про самого Семка я думав, що йому звелено було виступити. Але мені люде, що його краще знають, пояснили, що міг він це зробити і sua sponte*: така добра нагода, щоб вислужитись!.. Можливо. Пригадується мені, як той самий Семко на Багалієвому ювілейному бенкеті, з п'яних очей, хвалився мені, що він випирав жидів з Дома учених, «бо ви ж пам'ятаєте — це був наш український клуб і скільки в йому пам'ятного творилося». Пригадується, як він тоді обіймався з Багалієм і цілувався «по-козацькому». Пригадується, як мені тоді з цього приводу оповідали, що Семко плакав, дізнавшись про убивство Петлюри... Отже, минулися п'яні сльози і хвастощі, — тепер він тверезий, то чому ж йому «не заробити» свого роду «ціну крови»? Це ж логіка теперішнього часу, логіка залізна й непохитна, як люблять говорити комуністи...

* Добровільно (латин.).

9 жовтня. Веселеньку, в сучасному дусі, почув історійку. «Книгоспілка» захожується видавати Коцюбинського, на редактора запросила А. Лебедя. Він розробив план, підшукав авторів для поодиноких етапів про Коцюбинського, переглянув текст, поробив примітки. Коли вже було готово 3-4 томи, видавництво каже редакторові: «Бачите, треба, щоб до редакції запросити когось з комуністів»... Редактор зробив із своєї фізіономії знак запитання, — йому пояснили, що це вимагання «загальної політики»: всюди треба комуніста «для духу». — «Що ж він робитиме, коли все вже зроблено?» — наївно запитує Лебідь. — «Ну, як ви не розумієте? — з досадою йому одповідають, — можуть зробити якусь пакость, коли обійтись без комуніста». Замість того, щоб послати цих льокеїв к дідьку, Лебідь погодився на запрошення фіктивного співредактора. Запросили — Демченка — секретаря Київського паркому. Він продержав матеріял у себе кілька місяців, а далі признався, що не має часу навіть переглянути матеріял і зрікся.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 673

Тоді запросили Лакизу [можливо Лакиза Іван Никифорович - Т.Б.]. Цей «мав час». Коли Лебідь поглянув на повернений од його матеріял, то побачив, що редактором значиться вже один Лакиза, а його, Лебідя, ім'я просто викреслено, хоча всю роботу зробив він, а не Лакиза. Спочатку здавалася справа дуже простою: Лакиза продає себе — бере гроші і дає ім'я; але він так вже розіпсів, що вирішив просто одтіснити справжнього редактора і на себе надіти його личину. Лебідь запротестував, видавництво почало викручуватись: «Хіба вам не все одно? Адже гроші за редакцію ви одержите... А Лакиза — він же тільки політичний наглядач». — «Ну, то напишіть: під редакцією Лебедя і під політичним наглядом Лакизи», — запропонував Лебідь. — «Ну, ви говорите дурницю!» — образились видавці. Так справа й досі не розв'язалася: Лакиза все думає, чи дозволити Лебедеві зватись редактором зредактованого ним матеріялу. «Невероятно, но факт!»

10 жовтня. Написав Ю. Богданову (Бердичів), Я. Оренштайнові і П. Шевелєву (Чернігів).

Київські комуністи наперебій один перед другим говорять моїм знайомим, що статті Хвилі «не матимуть жадних наслідків». Л. Левицький спеціяльно для цього приходив до Академії і говорив, натякаючи, щоб мені це переказали. Чудаки! Здавалося б, що з обвинуваченнів Хвилі треба зробити відповідні висновки, — отже, ні, не тільки їх не роблять, а ще бояться, що їх хтось у тім підозрить і запевняють, що вони готові «забути минуле», аби я не виступав проти них надалі. Становище витворюється просто комічне і треба бути позбавленим усякого почуття юмору, щоб його не завважити. А цим людям справді високою мірою того почуття бракує і вони не помічають, як опиняться в сливах і сидять там поважно, а часом і люті обличчя кривлять. І шкода, що не знайдеться на них доброго юмориста-сатирика: мав би собі невичерпний матеріял в подіях нашого часу, хоч од сучасної юмористики часто приском тебе обкидає.

11 жовтня. В Москві заходилися були знов реформувати театр. Подумали-погадали та й вирішили: оперу, як мистецтво архібуржуазне, скасувати зовсім. Тоді запротестували робітники: хочемо слухати оперу, — довелося уступити на пункті знищення, зате заграла реформаційна фантазія. Знов думали-думали та й

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 674

видумали такі опери як «Аїда» заборонити, бо ж там фараони та царі; інші, як «Євгеній Онєгін», «пролетаризувати». Як виглядатимуть пролетаризовані опери — ще не знати. Мабуть, так, як пропонував якийсь мудрець ще в 1921 р. — щоб замість «Жизнь за царя» було «Жизнь за комісара», себто події XVII в. переложити на події 1920 р.; поляки, мовляв, і тоді, і тоді були, замість Сусаніна взяти сучасного незаможника, а рятуватиме він своєю смертю комісара Троцького... Мабуть, на такий штиб можна навіть «Демона» і «Фауста» перелицювати... «Что тебе — жалко?» — як люблять говорити більші й менші комісарики...

Написав: Ів. Проніну, Н. Смоляковій (Бугуруслан), Пазенкові (Кривий Ріг), Дидулові (Тираспіль). Надія Смоляк — це дочка Ір. Ускова, Шевченкового коменданта, маленька «приятелька» поета. Не знаю, чи зможу їй помогти.

12 жовтня. Цілими днями пересижую за примітками до Шевченкових листів. Треба б уже за огляд для «Slav'ї» братись, бо обіцяв його зробити; думав, що влітку зроблю, та й полінувався. А тепер од Шевченка не хочеться одриватись. Якось я ще не увійшов у нормальну колію, не розподілив свого часу, щоб усе встигати робити, та іноді й читанням захоплююсь. Ніби я все ще по-літньому живу. А пора б уже по-справжньому до діла братись.

13 жовтня. «Загальні збори професорів, студентів і службовців ІНО засуджують протирадянську шкідливу українській культурі роботу акад[еміка] Єфремова, що виявилась у низці його праць і виступів у «Ділі», що дискредитує висококваліфікованого робітника української культури».

Такий у повній красі текст тієї анафеми, опублікований сьогодні, що прийнятий був тиждень тому. Довгенько збирались. Видко, думали. Семко власноручно писав текст. Власне, ця безграмотна тирада така дурна, що навіть не хвилює. І яке мені врешті діло, що сотня-друга отарних людей висловлює мені свій осуд? Думаю, що осуд цей падає, власне, на авторів його. Бо нехай як вони силкуються, а зробити з мене ворога української культури не пощастить. Це більш комічний замах, ніж грізний. І можу знов сказати: ці люде абсолютно позбавлені почуття юмору, бо навіть не розуміють, у яку глибоку калошу себе посадили.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 675

Інша річ, що можливі наслідки з цієї органічної вади для мене, найгіршим з них може бути — переляк тих людей, що зо мною працювали, і відхід їх од справи. Симптоми деякі вже маю. Напр[иклад], Филипович у розмові зо мною сьогодні просто сказав це. Воно, певна річ, прикро, але навіть це не змусить мене зійти з того шляху, на якому стою. І взагалі думаю, що все те річ дочасна і ледве чи й тепер Семки почувають себе переможцями. Досить сконфужений у цих переможців вигляд, бо й самі вони не вірять у те, що говорять і пишуть.

14 жовтня. Цілий день у мене сьогодні двері не зачинялись. Перебувало чоловік з двадцятеро, щоб «висловити спочуття» з приводу вчорашньої анафеми. Більшість були здивовані і трохи може навіть розчаровані, бачучи, що я нічого собі з того не роблю. Були й зворушливі випадки: Якубський, почавши висловлювати своє спочуття, розплакався і не скінчив через сльози. Особливо, здається, ніяково себе почувають професори ІНО, од яких мені висловлено осуд. Вони, звичайно, протестувати не зважилися, а зачувши, що діло доходить до резолюції, мало не всі повтікали, — принаймні, кожен, зо мною зустрічаючись, говорить, що пішов раніше і на резолюції не був. Характерне поводження!

Між іншим заходив і Кримський, що допіру-но сьогодні приїхав. Розповідав багато цікавого з Звенигородського життя. Влітку був випадок «бабського бунту»: позабирали у міщан землю, щоб зробити «колгосп» (колективне господарство); по всіх інстанціях міщане справу програли, або, краще, їм усюди обіцяли, що зроблять на їх руч, а робили навпаки. Вже на полі з'явились трактори і почали шматувати незабрані копи та невикопані картоплі. Тоді зійшлися баби й діти й полягали з криком — «через нас оріть!» перед тракторами. А тим часом батьки і чоловіки з портретами Леніна та Шевченка пішли процесією по місту... Довелося хоч частиною землі таки поступитися міщанам! Тим більше, що там кругом вже тепер голод лютує, особливо туди до Херсонщини (мої рідні місця: Пальчик, Старостіна, П'ята Рота тощо).

Написав до Ю. Оренштайна, Білинського (Полтава), Ганцової (Харків).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 676

15 жовтня. Неприємний день. Зайшов удень до Анд[рія] Вас[ильовича] привітати з іменинами, застав цілу компанію запрошених на обід і насилу втік. Якось у нас з ним непомітно рветься, і навіть з дітьми. Що ж — непотрібний вже я, непотрібна «мамуся»... Можна не церемонитись. Вертаючись додому, стрівся з Єлизаветою, що обікрала мертву Марію Миколаєвну. Ця нахаба мала лице зайти до нас, як звичайно, на обід і була дуже здивована, що її попрохали піти собі геть. По дорозі причепилася до мене з поясненнями, але я сказав їй, що взагалі не маю про що з нею говорити і прошу більше до нас не ходити.

16 жовтня. Принесли мені оцього вірша:

«Лакузи революції».
Коли поет російський незрівняні
До цензорів посланія писав свої

Була монархія. Думки людські страждальні
В руках тримали царські холуї.
Пригнічені жандармською рукою
Творці-поети мусили мовчать,
Чи нишком під загрозою тяжкою
Писати й писане хутчій ховать...
О, скільки —
страдники — вони зазнали лиха!..
Карали їх, кували в кайдани,
Та їм, проте, була хоч та єдина втіха —
За волю гинули в борні.
Минали дні, роки, десятиліття,
Змінялися царі, міністри, цензори —
І от сімнадцятий нове століття
Заквітчує в червоні прапори.
Нарешті воля!... Трон підгнядий згинув,
Червоно схід вогнями спалахнув...
Радій же, Всесвіте, і ти, моя Вкраїно!
Час вседержителів, безправ'я час минув.
Нема царів, князів, немає церкви
(Адже ж «живі» в рахунок не ідуть)
Зоря Валуєвих, Булгаріних померкла —
Робітники тепер перед ведуть!
Радій і ти... ти вільний теж, поете,
Що хочеш, можеш те писать:
Нема цензурних комітетів,
Забудеш навіть слово «запродать»...

Та ба... Чогось не радісні обличчя
І саркастичний посміх на вустах.
Поет настроєний песимістично

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 677

І занепадництво в його очах.
Минають знову дні, минають роки,
Якийсь шалений і нестримний біг.
Час одраховує спроквола кроки
В темряві життьових доріг —
Червоні, чорні, сині, білі, жовті
(Життя — швидкий калейдоскоп)
І от святкуємо десятий жовтень.
Здавалось, мусить все змінитись —
Нові ж часи, нове життя.
Але... навіщо та й од кого критись —
Змінилося... та все нема пуття.

Змінились назви — не змінились речі:
Все, як було — куди не глянь.
Ізнов не чути заперечень.
Як чинить свинство всяка твань.
Не холуї сидять тепер —
«Лакузи».
(Так, різні назви — зміст один),
І знов у шори взято Музу
Неначе й не було відмін.
Замість Булгаріних — є Коваленки,
Я. Савченки та Биковці.
І що ж різниця тут маленька —
Доносив той, доносять ці.
Не «запрещають» вже —
«забороняють»
(Не смієш мислити, бо є марксизм),
Замість Сибіру в Соловки ганяють
«За партію, за Леніна, за комунізм».
І знов настав час куцих конституцій,
І знов крамольний нищать дух, —
Творці великих революцій
Ненавидять визвольний рух!
І мусить знов поет мовчати,
Або написане ховать...
Чи ж варт було і сили втрачати,
Щоб «ін» на «енко» промінять?!...

Вірш не виблискує художніми вартостями, але настрій показовий: автор, студент, говорить за тих, кого тепер найбільш задурюють, кому найбільш памороки забивають: «чи ж варт було і сили витрачати, щоб «ін» на «енко» промінять». Видко, навіть теперішнє вбоге й задурене студентство щось думає і, думаючи, до певних доходить висновків. А колись і заговорить. А там почне і діяти, щоб слідом за Булгаріними вирядити к дідьку й Коваленків. Шлях неминучий, і його мусимо перейти.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 678

17 жовтня. Мав сьогодні сатисфакцію. Стрівся один мій знайомий з співробітником «Пролетарської Правди». «Чи читали ви, — питає той, — статтю Єфремова в «Ділі»? — «Ні, — каже знайомий, — не читав, бо «Діла» дістати не можу». — «А я читав: блискуча стаття! От коли б у нас, у «Пролет[арській] Правді» так писали. А то мимрять собі під ніс акафисти, — аж нуд тебе бере».

Статтю мою передрукувала вся українська закордонна преса. Американські газети — під заголовками: «Мужній виступ», «Лицарський вчинок». Кажуть, що й чужомовна преса звернула увагу і коментує тією статтею становище науки «в Совітах». Тепер зрозуміло, чому так розгойдались Хвилі.

18 жовтня. Засідання Віділу. Мали рішатись справи з обранням Студинського на штатну посаду — пропозиція від Президії з намоги Харкова. Перед літом ми цю справу одіклали на перше звичайне засідання. Я чекав великого бою, забрав усі документи, але діло вирішено протягом 1-ї хвилини. Справ було багато, засідали довго, потомилися і коли прийшла на чергу Студинського справа, Грушевський запропонував одікласти її. Я був на це погодився, бо мені довелося б найбільше говорити, а я був дуже втомлений. Але Кримський каже: «Ми вже чотири години говорили в попередньому засіданні. Все вже сказано і кожен з нас свою думку має. Отже, нема чого одкладати, ні обговорювати справу, а можна одразу проголосувати». Погодились. Проголосували. За Студинського троє: два Грушевських та Тимченко; проти четверо: Кримський, Лобода, Новицький, я. Перетц — не знати, чому — втримався. В усякім разі кандидатуру Студинського, цього підлизи, донощика і фарисея, Відділ одкинув. Тепер доведеться Скрипникові, що вже навіть привітав Студинського з штатною посадою, якось інакше його задовольнити: адже він «заробив у свого Бога» і ціну крови повинен одержати. І, звісно, не повіситься: люде тепер реалісти і на забобони менше всього зважають!

19 жовтня. Збори місцевкому. Теж виборча боротьба. Грушевський вже розпочав кампанію проти нової Президії Академії і вирядив був до Харкова Савченка з звичайними скаргами і доносами. Але там на цей раз зустріли його холодно і дали зрозуміти, що коли інтриги були скеровані проти Єфремова, то

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 679

це було Харкову на руку, а нової Президії хай краще не зачіпає. Тоді Грушевський надумав стратегічний обхід: обрати місцевком з своїх помогачів і почати боротьбу з Президією зсередини, маючи за собою підтримку ніби співробітників. Для виборів «грушевіяне» мобілізувались, сподіваючись на звичайний абсентеїзм на зборах співробітників. Вийшло інакше. Співробітників прийшло чимало і загально-академічний список проходив 90-100 голосами, тим часом як «грушевіяне» одержували 15-20 голосів. І тут не пощастило. Та незабаром, певне, почнеться щось нове, бо це ж садисти від інтриганства і мусять щось вигадати, аби було зверху.

20 жовтня. Вірменський анекдот.

— Скажи, душа мой, що таке: починається на У, кінчається наЧ?

— Не знаю.

— Комуніст.

— ?!

— Таки комуніст, бо всякий на них говорить: «У, сволоч!»

21 жовтня. Неділями хожу на товчок — роздивлятися книжки, бо часом можна щось цікаве надибати. Недільний базар — це Мюр і Мериліз сучасного побуту. Уламки минулого перемішано з уламками сучасного, а поміж них вештаються також людські уламки, яким ніде себе діти, нікуди приткнутись, голодні, обідрані, виснажені, з лихим полиском в змучених очах... Сьогодні стрів одного свого університетського товариша. Що сталося з цього колись блискучого юнака! Сивий, зігнутий, у лахах — продає якісь випадкові речі... Очевидно, ні до чого не пристосувався і гине цей живий уламок старого побуту.

23 жовтня. Приїзжий з Петербургу розповідає, що там усюди величезні «хвости» — черги за кожним продуктом мало не на версту тягнуться. Але це не новина і цим нас не здивуєш. Цікавіше, що навіть це небажане з'явище влада зуміла використати для себе. Де найбільша черга з'являються, зараз фотографи і, розліпивши кругом по стінах та у вітринах плакати про нову 2-гу позичку, старанно фотографують хвостатий натовп. Один наївний провінціял зацікавився: — навіщо то? Йому пояснили:

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 680

фотографії одсилають за кордон, як доказ того, як людність СРСР цікавиться позикою: бачте, які хвости за облігаціями стоять! Правда, дотепно вигадано?... «И терпентин на что-нибудь годится»...

А навсправжки справа з позикою стоїть так, що радий би чоловік утікти, так усі дірки перекопано. Усім службовцям і робітникам через місцевкоми та завкоми просто звелено купити облігації на суму місячної платні. Мусять купувати і школярі, а як діти самі не заробляють, то це знов же падає на батьків. Мусять брати і студенти, особливо стипендіяти: теж стипендія щонайменше за місяць перейде в державну кишеню! Всі беруть, ніхто не протестує, — беруть «своєю охотою» і тільки розходячись з зібрання, потихеньку лаються. Та нехай собі лаються, аби брали, а для закордону є й перепаровані спеціяльно фотографії... Недурно починають задихатись навіть люде, що добре були пристосувалися до теперішнього курсу: навіть Дорошкевичів, Дог та Корчаків починає од його нудити.

24 жовтня. Вибори до академічного місцевкому зродили силу спліток і навіть свою літературу. По руках ходить юмористичний опис грушіянського виступу, а щодо розмов, то їх багато і навіть чимало досить несподіваних. Кажуть, що комуністи спершу були нібито задоволені наслідком виборів, але згодом схаменулися: «Адже Єфремов прийшов на вибори і голосував демонстративно за ваш список», — нашорошено говорить один комуніст до когось з вибраних, розуміючи це так, що чи нема тут якоїсь крамоли. «Це тільки показує, — не знайшов нічого кращого на відповідь затвержений обранець, — що Є[фремо]в не те, чим ви собі його уявляєте». Яке становище! Досить мені за когось руку підняти, щоб шанси його в очах влади впали. Шкода, що я не догадався голосувати за Савченка та Глушка: хай би поморочили собі на верхах голову, що це значить, чи не пора цим підлизам і донощикам перестати вірити. А без жартів кажучи, до якої дурости треба дійти, щоб так уперто вишукувати собі ворогів. Це вже щось гірше, ніж манія переслідування.

25 жовтня. Щодня на мене гавкають і пінять од злости — то з газетних шпальт, то на всяких зібраннях та з'їздах. Найбільш, здається, перериваються тут педагоги. Ці традиційні «человеки в

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 681

футлярах» здавна мають смак до того, чим і як угодити начальству, — от і тепер забігають далеко вперед, виконуючи, чого тим потрібно! Було б смішно, коли б не було так безмірно гидко — оце безпросвітне льокайство.

Написав до Петра (Катеринослав), Ів. Зубковського (Миргород), В. Кравченка (Житомир).

26 жовтня. По місту ходять вже перекази, що комуністи висловлюють своє незадоволення з приводу останнього засідання Відділу. Навіть не так забалотуванням Студинського, як вибором на академіків Томсона та Сиповського. А їх зовсім і не вибирали, їх тільки називали поміж інших кандидатів... Видимо, опозиція вже пустила свою вигадку за факт: вибирають, мовляв, чужих і занедбують своїх, себто тих самих Тимченка та Ол[ександра] Грушевського — вічних і нещасливих кандидатів. Тепер почнеться, мабуть, інший спосіб: доносити про всіх, щоб звернути на себе увагу і хоч не дверима, так дірою влізти в академіки.

Синявський Ол[ександр], що провадив ревізію Інституту укр[аїнської] наукової мови, виявив себе. Коли він їхав з Харкова на ревізію, то дістав від Озерського наказ: робити ревізію так, щоб Кримському допекти, «щоб його не було в Інституті». І він постарався: написав, що в Інституті не було «проводу». Коли його питають, що це значить — каже, що він натякав на Холодного, але Озерський, очевидно, розумітиме Кримського... Зроду-звіку не сподівавсь я від Синявського такого холуйства, але тепер, здається, і на батька рідного покладатись не можна, що не видасть і не продасть.

Написав до Чернігівського музею та до В. П. [Переткової].

27 жовтня. Мав балачку, і прецікаву, з Заболотним про академічні справи. Він дуже турбується про наслідки моєї статті проти Студинського і каже, що коли проти мене будуть репресії, то Президія Академії подасть в одставку. Друге — це питання про дообрання Президії, власне, про кандидатів до Президії од Першого відділу. З цього приводу розповів мені Заболотний свою розмову з Скрипником у Кисловодському. Скрипник спершу був сказав: «Ви самі маєте формувати собі міністерство, добирати співробітників і Наркомос у це не втручатиметься». — «Отже, напр[иклад], Єфремова ви затвердите на члена Президії?»

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 682

— «Ні в якому разі», — була відповідь. — «А Кримського?» — «Кримського..., — зам'явся Скрипник, — Кримського на члена Президії затвердимо, тільки не на Неодмінного секретаря». Тепер Заболотний говорив з Кримським, і він рішуче зрікається йти до Президії, як, певна річ, не пішов би і я, хоча б навіть «высочайшая власть» і не мала б проти того нічого. Чудаки! Вони думають, що я тим цікавлюся. А я радий, що здихався клопоту, і вдруге лізти в клоаку не маю охоти. Буде вже з мене чотирьох змарнованих років і тієї «подяки», що дістав за це цього року. Та й досі дістаю хоча б у формі тих анафем, на які так розщедрилися радянські органи і люде.

Комуністи сподіваються, що я таки відповідатиму Хвилі і конче в «Ділі»! Теж не розуміють, що я міг би цьому панові одповісти тільки через адвоката, коли б у нас був хоч трохи пристойний суд.

Одна комуністка скаржилася чоловікові на Першу трудову школу: «Чего вы смотрите? Там же все учителя ходят в малороссийских сорочках и все говорят только по-украински. До каких пор терпеть эту петлюровщину?» Ох, яка старовина в теперішній новизні вчувається!

28 жовтня. Написав В. Дорошенкові та О. Маковей. Одержав запросини прибути на ювілей... Студинського! А перше — дати статтю до присвяченого йому збірника. На це міг би відповісти тільки хіба пропозицією передрукувати в збірнику мою йому відповідь. А наших опортуністів дуже занепокоїв ювілей Студинського: не знають, на яку ступити. Дорошкевич навіть мене запитав, що йому робити? «Коли ви маєте звичку, — одказав йому я, — вітати людей, як вони доконують акт публічного безстидства, то вітайте й Студинського». Дорошкевич сконфузився, але привітання, мабуть, таки пошле.

Почув цілу в'язку матеріялів до сучасного фольклору.

1. Читає дядько газету — помалу і трудно: «На Дніпрельстані одбулось вітання представника влади, Всеукраїнського старости т. Г. І. Петровського. Стрінули його інтернаціональним гімном...» «Отаке, — додає од себе, — яка влада, таке й вітання».

2. Скаржиться студент, що на іспиті провалився. «Усе йшло добре, на всі питання одповів, а тут якось сплутав і замість РКАКА — сказав РПІПІ... Ну, і прогнали»...

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 683

3. На селі агітатор говорить про індустріальну позику, довго розписує, чому повинні її селяне розкуповувати і нарешті пропонує, щоб кожен двір узяв на 5 крб. «Воно так, товаришу, треба... звісно, — чухається в потилиці якийсь дядько. — А тільки чи не можна б краще одсидіти?»

4. У лікаря. Приносить пацієнтка аналіз шлункового соку. Лікар читає: «Кислот нема, жирів нема, цукру нема... е, та у вас не шлунок, а правдивий тобі Сорабкоп!»

5. З приводу скорочення установ — мають скасувати всі установи і підприємства, опріч ДПУ, ДОПРА, СОРАБКОПА і Біржі праці.

29 жовтня. Позавчора, в суботу, мені довелось бути під виконкомом (Кол[ишня] Дума). Там був натовп людей, чоловіка з 500, червоні прапори і т. п. аксесуари. Думаючи, що то офіціяльна маніфестація на честь комсомольського свята, я не звернув на той натовп уваги, хоча мені чудним здалося, що на балконі нема промовців, і натовп мав такий вигляд, ніби чогось чекав. Як я вертавсь назад, то з вікна трамваю бачив якусь чудну метушню. Натовп то згортався, то поширявся, ніби нуртував усередині; якийсь військовий тяг за собою штатського; хтось когось брав за комір, видко було, як підіймались і опускались кулаки. Я подумав, чи не надумали кишенькові злодії використати маніфестацію і їх зловили, — тим більше, що кондуктор, показуючи на того, що держав другого за комір, сказав: «Цього я знаю, — це з уголовного розшуку».

Отже, виявилось, що це була антиурядова демонстрація. Опозиція вийшла на вулицю. Спершу вона вимагала, щоб випущено арештованих опозиціонерів, а коли цього не задоволено, розкидала в театрі прокламації, а потім урядила демонстрацію. Розповідають, що розганяли її так само, як за старих добрих часів козаки — нагайками, шаблями, наїздили кіньми. Я бачив тільки початок, а опісля сталися серйозніші події. Сила арештованих, багато покалічених. Арештованих розвезено по участках, чи то пак — районах. Коли їх розвозили, то вони кричали: «Да здравствует...» кінець губився в лапі, якою альгвазил затикав арештованому рота. Під виконкомом була справжня бійка між опозицією і православними комуністами, а потім між опозицією та міліцією. Знов старизна воскресає перед нами.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 684

30 жовтня. Ось які прокламації розкидано в театрі 23 жовтня з гальорки під час вистави опери «Червоний мак».

Прочти и передай другому. Всем членам ВКП(б).

Товарищи!

Несмотря на наши неоднократные предупреждения, киевское партруководство вместо того, чтобы по-настоящему направить огонь против правых, открыто-опортунистических, элементов партии, не видящих классовой борьбы, желающих жить в мире с кулаком, непманом и бюрократом и тянущих рабочий класс в сторону капитализма, — вместо этого партийный аппарат обрушил еще один удар на левое пролетарское крыло, на большевиков-ленинцев-оппозиционеров.

Дела партруководства еще раз показывают лживость и лицемерность своих словесных выкриков о необходимости особо ударить по народившимся правым элементам, как наиболее опасным врагам находящихся в ЦК ВКП и РККИ и преступно скрывающихся.

Аппарат, испугавшийся растущего влияния оппозиционных идей в рядах партии и рабочего класса и боясь его активности, в ночь с 18 на 19 октября арестовал еще несколько десятков стойких пролетариев-оппозиционеров, среди которых находится старейший член партии с 1902 г. рабочий т. Яковенко.

Бешенными ударами по оппозиции, ссылкой за ссылкой аппарат пытается изолировать левое крыло от партии и тем самым лишить партию способности к отпору. Напрасные жалкие попытки!

В этот момент лишь предатель рабочего класса может говорить: «Моя хата с краю».

Товарищи! Быстрей встряхивайтесь! Станьте вновь на ленинские позиции! Партия должна взять свою судьбу в свои руки и решительным поворотом влево направить политику по пути оппозиции!

Группа большевиков-ленинцев-оппозиционеров.

Киев, октябрь 1928 г.

ИККИ — українською Виконавчий Комітет Комуністичного Інтернаціоналу. Комуністичний Інтернаціонал — організація, що об'єднувала всі комуністичні партії світу. Створений у Москві 1919 р. Ліквідований у 1943 р. Виконавчий Комітет — керівний орган Комінтерну.

Малограмотно, але промовисто. Єсть права опозиція, єсть ліва опозиція. Кличуть — на ніж. А ми видихаємо те, що вони собі між собою витворяють.

Написав І. Айзенштокові, В. Котельникову (Петербург).

31 жовтня. Ховали С. В. Старицьку, хорошу лагідну людину. На похороні — ввесь український Київ. Тепер з людьми тільки й можна побачитись, що на чиємусь похороні...

Нові подробиці з недавніх виступів опозиції. Кажуть, що до демонстрантів приєдналися робітники з «Арсеналу» та «Червоної Кузні», і тоді вже пущено кінну міліцію, нагаї та шаблі. Дивлючись, як розвозили арештованих по участках, з зв'язаними руками, робітники говорили: «От як нас тепер обнімають». Є чутка, що арештовано 12 чоловіка з ДПУ і навіть прокурора Зорина, як потайних опозиціонерів.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 685

В Харкові так само була антиурядова демонстрація, так само розкидали прокламації в театрі і так само провадяться арешти і биття нагайками. А в газетах тим часом мурмочуть щось невиразне про праву і ліву опозиції та нашвидку організовують правовірних!

Вчора телефоном передано з Харкова наказ до Академії — щоб хтось з Президії їхав з привітанням на ювілей Студинського. Їде Воблий. Той самий Воблий, якого найбільше паплюжив Студинський у своїх статтях проти Академії. Становище незгірше за гоголівську унтер-офіцершу... До того ж ще Воблому доведеться їхати в товаристві Озерського та Савченка. Не думаю, щоб було це йому до смаку! От як дають реванш наші «наркомосці» побитому Студинському за мою статтю та постанову Відділу. Треба думати, що приїзд Озерського не дуже буде й самому Студинському на руку: може скомпрометувати його перед польською владою. Правда, цей суб'єкт здавна звик ліпити свічки і чортові, і Микиті, то, мабуть, і тут викрутиться.

1 листопада. Мене вже в Києві нема! І я не відомо де перебуваю. Таку принаймні сенсаційну звістку вичитав я у витинці з «Діла» (ч. 238, з 24.Х), що прислав мені Дорошенко. Звістку, що «Діло» надрукувало з слів «добре поінформованої особи, що в цих днях приїхала з Києва». Розписавши останні події, «Діло» кінчає так: «Комуністична кампанія, непевність кожного дня і поклики до репресій, мабуть, так вплинули на заслуженого українського діяча й ученого, що його нерви не витримали. Він з тяжким серцем покинув Україну, щоби не піти слідами Щербаківського, який кинувся в Дніпро». Варто було б написати до «Діла» слідом за Марк Твейном, що ця сенсація «трохи перебільшена»: нерви мої ще видержують, нікуди я не виїздив і не збираюся, сижу на Гоголівській і працюю над Шевченком. Але не хочу давати такому Хвилі до 2-3 фельєтонів і заробітку за них. Хай попостить!

2 листопада. Очевидно, «Діло» тільки одбило легенду, що про мій від'їзд вже склалася. Коли я показав «Діло» З[еров]у, то він сказав: «Ото велика штука! Цими днями були в мене два вчителі з Фастова, питають. «Де Є[фремо]в?» — Кажу: «В Києві». — Не повірили. Кажуть: «Напевне знаємо, що у Відні, пише книжку

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 686

про становище України під радянською владою. От коли б прочитати!»

А репортер «Пролет[арської] Правди» розповідав про сцену в редакції. Сидить Бензя [імовірно Бензя Петро Андрійович - Т.Б.] і читає «Діло». Коли враз схоплюється і кличе Могилянського: «Чи ви не знаєте, де Єфремов?» — «Та певне тут... я його три дні тому зустрів на вулиці». — «А, то, видко, брехнули».

Справа з ювілейною поїздкою Воблого набрала якогось опереткового характеру. Приїхав уранці Озерський, а як поїзд на Шепетівку стоїть у Києві дві години, то подибала нещасна Прегоратива на Жидівський базар — купувати валізку: незручно за кордон з кошиком їхати. Купив. Вернувся. Жде на вокзалі Воблого та Савченка. Нема. Виявилось, що пашпорти їм не готові: по телеграфу їх замовили з Харкова, але чи харківські чиновники «забули» послати телеграму, чи тутешні, одержавши її, заклали десь — не знати; досить того, що пашпортів нема, хоча Воблий добре дбав і днів зо три сам, позичивши ніг у Сірка, сам бігав та клопотавсь про пашпорт. Почало начальство по всіх «присутственних місцях» само дзвонити, але чи ж можна за якусь там годину виправити пашпорт? Тоді Л. Левицького навійнула геніяльна ідея: «Їдьте без пашпортів, а я вам пошлю їх наздогін автомобілем». Поїхали Воблий з Савченком на вокзал. Приїхали. Але тут їм новина: поїзд пішов дві хвилини тому. Воблий, певне, в душі зрадів, але Савченкові дуже хотілось таки їхати і почав він умовляти, щоб доганяти поїзд — чи аеропланом, чи автомобілем; залізничне начальство пропонувало навіть дрезину. Знов завагався Воблий. Але пашпорт, пашпорт: його ніяк не витягнеш з відповідної канцелярії! О четвертій годині пашпортів усе ще не було, і я так і не знаю, чи кинулись «доганяти» поїзд сьогодні наші «комівояжери». Поїзди ж на Шепетівку йдуть усього тричі на тиждень, і коли чекати дальшого поїзду, то довелося б приїхати хіба після ювілею. Чистий фарс!

Заходив Микола Прокопович, з сумом розказував про свою розмову з Воблим. «Видко, ми помилились, — нема чого на його надіятись». Справді, виявився Воблий у цьому фарсі з найгіршого боку: він дозволив уже себе загнуздати, як і Заболотний. Отже, котиться наша Академія під ноги Скрипникові так прудко, як навіть гадати не можна було.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 687

3 листопада. Ювілейний фарс несподівано обернувся в трагедію. Зі Львова звістка, що там з приводу 10-ліття боїв між українцями та поляками виникли великі розрухи з масою забитих і покалічених. Про фіглярський ювілей Студинського за таких обставин, звісно, й мови не може бути. А що робитиме там Прегоратива, що з новою валізкою вибралась на свято, а опинилась на похороні!

Львівські кріваві події показують, скільки вибухової матерії назбиралося в Галичині і на якому вулкані збудовано Польщу. Теж божевільна держава, бо нічого не навчились і нічого не забули поляки, що на пригніченні, розбраті й поневоленні думають міцну державу збудувати. Їхні пращури вже таким методом будували і прийшли тільки до того «Polnische Wirtenschaft»*, що стало було притчею во язиціх по Європі. Тепер знов од того самого починають. І кінчать тим самим після всіх пишних декларацій про «нашу і вашу вольность».

* Польське господарювання (нім.).

4 листопада. З Воблим ще, в додаток до вище згаданого фарсу, трапилась історія: його арештовано! Не буквально, а щось на те скидається. Тоді, коли йому пропоновано їхати дрезиною чи аеропланом — доганяти поїзда, Левицький звелів йому чекати в інституті, поки вирішиться справа про спосіб подорожі. Чекає Воблий годину, чекає другу, чекає третю... Цілий день сидить в інституті — ніхто до його нічого. Виявилось, що начальство про його просто забуло, і цілісінький день просидів Воблий без руху. Людина, що бачила його в тому стані, оповідає, що він був страшенно лютий, махав кулаками, вигукував: «Що це я — арештований, чи що!», — але все ж не наважився піти хоч додому. Отже, слухняність зразкова.

6 листопада. Два дні ні за понюх табаки пропало. Була Рада Академії. Маємо зразкову «говорильню» за усіма парламентськими правилами: порядок дня, регламент, дебати, резолюції і... нудота. Говорять-говорять і на тому, власне, й кінчається. Розійдуться, напостановлявши, а хто виконуватиме — невідомо. Діловий дух одлетів од колишнього Спільного зібрання.

Написав листи: Зубковському (Миргород), Кравченкові (Жи-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 688

томир), Аниховському (Бугуруслан), Рогозівському [можливо Рогозовський Григорій Абрамович - Т.Б.] (Полтава), Перетцові, В. Дроздовському (Петербург). Тепер одписую досить акуратно: одержав листа — зараз і одписав. Правда, здебільшого «телеграмами», на зразок Кулішевих.

7 листопада. Бачився і довго розмовляв з Д. І. Багалієм. Він розпитував про київські події і дещо розповів з харківських спліток. Між іншим, найбільш його турбує справа невибору Студинського на штатну посаду. Можна думати навіть, чи не наказано йому в Харкові, щоб він тут умовляв людей таки обрати Студинського. Угодовська його позиція занадто ясна.

Вияснилися й ще деякі цікаві події. Після провалу на Відділі Студинського, Грушевський обернувся до Президента, щоб той «рятував становище»: мовляв, Студинського на Відділі провалили, хоча Скрипник цього вимагав; тепер скажуть, що це зробив Єфремов, і як результат — Є[фремо]ва можуть вислати. Президент на це одказав, що він нічого не може зробити, скоро була постанова Відділу. Отже, в Харкові це одбилось таким способом, що київські комуністичні кола вже вирішили вислати Є[фремо]ва, але Грушевський, цеє зачувши, умовив їх цього не робити, щоб не викликати обурення. Одно слово — Грушевський себе рекламує в ролі мого порятівника... Ну-ну!

Іще. Савченко під час своїх поїздок до Харкова дуже пропагує там думку, ніби я написав на Студинського «доноса»: сказавши «pecunia non olet»*, я обвинуватив Студинського, що він бере від большевиків гроші, а за це його можуть арештувати. Автор цієї беліберди теж потім казатиме, що «рятував» мене. Чого доброго!

* Гроші не пахнуть (латин.).

Багалієві, видко, дуже неприємна ця історія з Студинським, і він весь час силкувавсь мене умовити, щоб я сидів тихо. Я відповів йому те, що відповідаю всім на такі речі: сижу тихо, працюю і нікого не чіпаю; отже, нехай і мене не чіпають. А коли зачеплять — дам здачі. І залякати мене висилкою чи іншим чим — не можна. На тому й скінчили розмову на видиме незадоволення Дм[итра] Івановича. Занадто він полохливий, а тому й вічноугодова людина.

8 листопада. Вчорашні маніфестації пройшли, кажуть, блідо,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 689

мляво, без жадного піднесення, і, опріч утоми, нічого не маніфестували. Начальство дуже боялося виступу опозиції, надто між робітництвом. Пускаючи робітників з «Большевика» (кол[ишній] завод Гретера), з «Арсеналу» й з інших великих підприємств процесіями, попереду їх обшукували, чи не мають із собою зброї. Такий маневр викликав величезне обурення та ущіпливі розмови. Проте все обійшлось тихо і мирно. Опозиція не виступила.

Оповідають, що в Москві праву опозицію, проти якої такий крик лунає тепер по газетах, укороновують Ворошилов, Риков та Луначарський. Вони ніби одверто виступають проти «індустріялізації» і кажуть, що найбільшу увагу звернути треба на село, бо ж воно під тиском індустріялізації загибає і тягне в прірву ввесь большевицький уклад. Треба, мовляв, рятуватись і тому — назад. Православні большевики (сталінці) обзивають їх зрадниками. Як видко, нова колотнеча зривається, не вважаючи на тон офіціяльної преси та похвалки, що «все обстоит благополучно», цей вічний приспів усякої офіціяльщини.

Права опозиція — опозиція всередині ВКП(б) на чолі з М. Бухаріним, О. Риковим та М. Томським. Створена в 1928 р. Виступила проти прискореного курсу на індустріалізацію та колективізацію.

10 листопада. Публічне відкриття інституту ім. Шевченка (Київської філії); зібрались чоловік з 60, довгі та нудні промови про «культурну революцію», якої наслідком має бути нібито Інститут. Коли так та «революція» робитиметься, то недалеко заїдемо.

Вираз «культурна революція» зробився вже модним гаслом. Тулять її всюди. Нею виправдують і аргументують усяку сучасну пакость. Навіть події в Академіях (і у нас, і в Петербурзі) значною мірою мотивуються «культурною революцією». Це значить — ламай: може щось із того й вийде.

11 листопада. Знову гавкотня, цим разом з «Пролетарської Правди». Обізвався С. Щупак. Правду кажучи, цей Щупак не з зубастих і гавкає тільки тому, що певен, що здачі не дістане. Хоробрість його не органічна, а навіяна. Правду кажучи, мені вже надокучило бути об'єктом гавкотні оцих маленьких цуциків. Забирає охота цикнути на них. Єсть у мене тільки один спосіб — «списаніє книжноє». Що ж, доведеться його вжити, якщо й далі так буде. Не багато, а все ж поширити свою відповідь на гавкання я таки зможу, коли треба буде.

В Академії все ворожать: чи вишлють мене, чи не вишлють.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 690

Але, як і всяке ворожіння, нічого певного не дає! Сьогодні Заболотний сказав мені: «Якщо вас вишлють, то і я з вами поїду». Джентльменська пропозиція... та тільки не вірю я, щоб у його вистарчило зважливости протестувати. Та й у інших усіх. Проковтнуть, як проковтнули мовчки всі напади на Академію. «Культурна революція» — нічого не вдієш! Написав до В. Перетца.

12 листопада. З М. Садовським зле: параліч. На щастя, не дуже в тяжкій формі. Був утратив зір, але після п'явок знову почав бачити. Лежить, але бадьорий, безупинно говорить. Це може пошкодити йому, як і численні одвідувачі.

Якщо хвороба затягнеться або погіршає, то що він робитиме? Адже до останнього часу живе заробітком. Напередодні грав, та ще в шопі при якомусь млині на Подолі. Жах: цілий вік працював, а тепер буквально голову не має де прихилити. Саксаганський хоч 80 крб. пенсії має, Садовський — ні копійки. У інших народів такі таланти під скляною покришкою держали б, показували б як чудо. А у нас — тільки ледачий над ними не збиткується. Зате тішимося, що «Українську державу» маємо. Усякий пройдисвіт знайде собі притулок, тільки справжні діячі національні мусять поневірятись. Зате, як помре хто з них, то пишний похорон справимо: це ми вміємо.

А поки що тільки тюрми повні українців і то самих українців. Недавно оповідали мені, що якогось мого родича (невигодна тепер фамілія!) захопили й держали ні за що кілька місяців. Так він розказував, що тюрма набита українцями: селяне, робітники, військові, просто люде. Зате серед тих, що допитують, українців нема. Там усе жиди сидять. Вони ж творять і українську культуру. Вони ж і визначають, як і оскільки мають мовчати українці, як казав колись котрийсь з австрійських міністрів. Ну, а наслідки щодня бачимо.

13 листопада. Серед публіки ходить чутка, що бере гору права опозиція. Цього ще не видко ні з чого, хіба те, що по газетах завзято праву опозицію лають.

Бачив листа від Томашівського Ст[епана] з-за кордону. Пише: «Звістки по ваших газетах про львівські події надміру перебільшені. Була бійка, в якій обом сторонам дісталося. Але

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 691

жертв не маємо...» — Отже, виходить, що наші, своїм звичаєм, брехнули та, своїм же звичаєм, одразу й замовкли.

14 листопада. Засідання ювілейної комісії. Матимемо ми мороку з цим ювілеєм Академії!

Одержав поштою такого документа, писаного на машинці:

«Відозва до всього поневоленого Москівщиною працюючого люду України.

Вже більше двох сторіч, як Україна несе тяжкий тягар визиску економичного та знущання політичного й культурного від «благодійної» Москівщини. Більше двохсот років український селянин, а наостанку й український робітник своїм потом, своїми мозолями наповнює дірявий мішок російського уряду: раніш царського, а тепер так званого пролетарського, що ховаючись за спину пролетаріяту, обдираючи його вже одинадцять років — обіцяє лише золоті гори, а замість цього дає тяжку працю во ім'я так званого «соціялістичного накопичення».

Час настав сказати: — Геть дармоїди! Геть кровопийці! Геть визискувачі працюючого люду!

Нас мілійони, а ми зігнули спину, даємо собою поганять.

Розкуйтеся!

Братайтеся!

Вставайте! Кайдани порвіте і вражою злою кровію волю окропіте!

Брати українці! Час настав будувати власне життя.

Час настав подбати за волю рідного краю!

Хай живе самостійна Україна!

Слава Україні!

Слава борцям за долю обездоленого люду!

Комітет визволення України».

Якась дитяча прокламація — безбарвна і беззмістовна. Нагадує таку саму продукцію 90-х років, що ширилась серед студентства. Тільки що тоді вже виробився був свій стиль прокламаційний, а тут видко цілком невправну руку.

15 листопада. Засідання Відділу, перед яким я пережив кілька поганих годин: ніяк не міг знайти Багалієвого рукопису. Навмання написав до Грушевського — чи не в його він. Виявилося, що Гр[ушевський] оддав його Антоновичці. Зрадів я страшенно, коли врешті набіг тропи, бо губити чужі рукописи — то вже остання річ.

Засідання минуло спокійно. Найголовнішу справу, що могла всіх нас розсварити — поділ грошей — одкладено на суботу.

16 листопада. Знов пішли чутки про праву опозицію, але вже діяметрально супротилежні: ніби Риков, Ворошилов та Луначарський

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 692

одійшли геть од уряду, — отже, переможені, а не переможці. Але ніхто не знає, де правда. Чуток і пліток стільки, як перед упадком самодержавства.

Написав до Н. Смолякової (Ускової), Ів. Проніна (Бугуруслан), Айзенштока, В. Перетца, Ю. Богданова (Бердичів).

17 листопада. З Кримським нещастя. Вчора був такий сердечний пароксизм, що насилу одволали. Поговорив з Іванцем!... Зійшлись ми сьогодні, щоб ділити між установами Відділу кошти — та й розійшлися, нічого не поділивши.

Гавкають на мене вже віршем! Кажуть, що в останній книжці «Гарту» Доленго коло цього почесного діла заходився. Що ж— чує, на чому можна заробити і так своє «поетичне натхнення» пристосовує. Поети — нині народ меткий.

Завтра святкують ювілей одного такого меткого — Миколи Вороного. Плазує по всіх офіціяльних і офіціозних місцях і виплазував собі ювілей. Так само святкував він свій ювілей за Директорії. Одна дотепна людина сказала: «Я радий ювілеєві Вороного тільки з одного боку: скоро його ювілей святкують, то буде переміна режиму».

18 листопада. Гоголевого «Ревізора» та Фон-Візінового «Недоросля» виставлять для дітей. Розумні нині діти поробились! А ще, мабуть, розумніший режисер, що найповажніші п'єси з російської драматичної літератури на дитячу іграшку повернув.

Оглядав у Лаврі збірку П. Потоцького. Дуже цікава, хоча чисто аматорська. Цей генерал, з теперішнього погляду людина одіозна, зробив величезні послуги культурі, зберігши цінні речі, часто уніки. Ще один приклад до ролі старої буржуазії. Теперішня не тим цікавиться. Вона служить «акумуляції».

Кажуть, що бачили Садовського вже на вулиці. Кажуть, що вже навіть афіша з його йменням з'явилася. От дійсно невгамовна людина!

19 листопада. Розподіляли на Відділі кошти. Морока! Бо з яким методом не заходь до Охрімової свити — все ж вона тільки Охрімовою («Тришкин кафтан») й зостанеться.

Хвилинні лаври не дають спати решті радянських Мильтіядів та Темістоклів. За суботу гавкнуло на мене аж з трьох місць: Демченко

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 693

на якійсь нараді профспілок (по радіо переказувано!), Кияниця в «Селянській газеті», Таран [можливо Таран Теодосій - Т.Б.] — у «Комуністі». Глупотою і злістю забивають Хвилю. Ці вже пишуть, що «брудною лайкою» (матюками чи що?) облаяв я Академію, радянську владу, одірвав науку від робітників та селян. За тиждень буде, що і всі погроми жидівські на світі робив я... Кінчають підбурюванням до репресій. До такої міри безстидства не доходили ще ніколи куплені писаки, як ці ідейні комуністи.

«Селянська газета» — орган Київського міського комітету КП(б)У та міської ради. Виходила в 1927-1930 р.р.

20 листопада. Надруковано в «Пролет[арській] Правді» промову Демченка. Коли буде війна — то в цьому буду винен я — так думає Демченко. Себто він може й не думає, але говорить. Видко, я наступив їм на «любимую мозоль» в особі Ординського, і пароксизми злости періодично вертаються. Тепер хочуть організувати «громадську думку» з висловом обурення проти мене, і треба сподіватись виступу обурення всяких зоотехнікумів, фармтехнікумів і т. п. високоавторитетних установ. Давно звісне «precz z Frankiem»*, — тільки в умовах повної безправности, з Березовим у перспективі. Між іншим, характерна рисочка. Демченко у своїй промові цитує мою ненадруковану (для німців писану) історію літератури. Отже, виходить, перлюстрували, зняли копію й оперують одверто, не розуміючи навіть, яку собі рекомендацію дають. Максимальне безстидство.

* Геть Франка (пол.).

21 листопада. Нове гавкання: «засуджує і ганьбить» мене Педагогічний технікум ім. Грінченка. Шкода, що забули попереду зняти з цього мудрого технікума ім'я Грінченкове.

Зустрів К[орчак]-Чепурківського і запитав його, чи не думає Президія Академії, що їй час увійти в справу і запротестувати проти цькування не тільки мене особисто, але й Академії! Одповів, що думає і що Президент мав поробити якісь практичні заходи. Завтра матиму розмову з Президентом.

22 листопада. Нове гавкання: кореспондент в московських «Известиях» з Харкова під заголовком «Носители идей петлюровщины в Украинской Академии наук». Брехня і наклеп котяться, як снігова лавина, і, як лавина ж котючись, збільшуються,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 694

обростають. Кореспондент переказує статтю Тарана [можливо Таран Теодосій - Т.Б.], на предиво брехливу, та брехню ще й од себе додає. Лавина! «Отечество в опасности!»...

Згадав я цей вираз та й перечитав оповідання Потапенка під таким заголовком, витягши з шафи книжку, що стала підвалиною моєї бібліотеки (перші книжки, що купив я р[оку] 1891 в Києві — були оповідання Потапенка). Старезне оповідання, але подекуди новиною бренять його сторінки. Тільки ж якою ідилією були прокляті часи навіть царського режиму, як рівняти до нашого теперішнього раю! І серед його доводиться жити, працювати, не знаючи, чи докінчиш почате речення, чи діждеш ранку в своїй хаті.. Навіть 1922-1923 р. для мене був спокійніший, бо тоді хоч дожидав висилки, та хоч такого злобного цькування не було. Що ж, прогресуємо!

Новий пароксизм злости пояснюється тим, що на писанину тутешніх дурнів озвались дурні за кордоном. Тепер тутешні реагують на тамтих, а не можучи дістати не то по конях, а навіть по оглоблях — зосередили всю свою злість на тому, хто під рукою, себто на мені. От вигода опинитись між двома загонами дурнів.

Мав розмову з Президентом. Sancta simplicitas*. Він запропонував мені, чи не покінчив би я якось оту справу з цькуванням. Я одповів, що не маю сили те зробити. Він розповів мені ще декілька анекдотів, та й на тому кінець розмові. Доброго захисника має Академія! Та, правда, чи й може такий знайтись серед мілійонів свинопасів?

* Свята простота (латин.).

23 листопада. Нове гавкання — вчора на зборах в Художньому інституті. Врона «при сей верной оказії» згадав і свою претензію, що я «зз'їв у його многоплодного индика», підписавши колись записку про порядки в Інституті.

Ще одно гавкання на сторінках «Пролет[арскої| Правди» — за засідання професійних] спілок. Новий термін — «єфремівщина».

Пішли чутки про арешт і висилання Рикова та Ворошилова: Сталін ніби розправляється з правою опозицією. Думаю, що ці чутки перебільшені. Зате, напевне, не перебільшені чутки про страшні харчові труднощі по містах, — це ми бачимо й у Києві з його «хвостами». Кажуть, що друкують потай картки на хліб.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 695

По руках ходить віршоване —

За свідченням Миколи Павлушкова, автором вірша «Письмо к Горькому» був Сергій Булгаков. (Архів СБУ, спр. 67098 ФП, 70, прот. від 27.06.29 р.)

«Письмо к Горькому».

Приветствуя всем сердцем ваше возвращенье
К брегам покинутой давно родной земли,
Я не хотел бы скрыть от вас то, Горький, впечатленье,
Какое вы почти на всех произвели.

Я по натуре очень откровенен
И чувств своих от вас я не хочу таить,
Кривить душой иль льстить, я вовсе не намерен,
И с вами буду лищь правдиво говорить.

Вся вера моя в вас, как лист в ноябрь, опала
И я признаться вам открыто в том готов,
Что почему-то мне так больно-больно стало
От ваших первых дней, от ваших первых слов.

Душа моя полна несказанной печали...
Я вижу, что в умах теперь у всех разлад.
Ах, лучше б, Горький, вы совсем не приезжали,
Чем так приехать невпопад.

Что с вами сталось, Горький, — право, оглянитесь.
Нельзя же так судить поспешно, сгоряча.
Поверьте, что потом вы сами устыдитесь
Своих похвал, рассыпаных сплеча.

В чем это вы нашли у нас омоложенье?
Не в том ли, что кругом бездомные пестрят?
Не в том ли, что у нас людей за убежденья
Ссылают в Соловки, а часто и казнят?

Ужель, внимая жалкой гнусной лести,
Фальшивым почестям кремлевских главарей —
Забыли вы разгул кровавой дикой мести,
Простили гибель родины своей?

Ужель, в плену ненужного тщеславья
И в апогее гордости своей,
Не видите вы, Горький, нашего безправья.
Не видите деяний гнусных палачей?

Где наше равенство, где братство?
В чем свобода? Здесь превратилось все в сплошной авантюризм
В стране забитого безмолвного народа
Господствует один кровавый деспотизм.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 696

Кто гражданин из нас, кто право здесь имеет?
Свободно в сей стране раздастся голос чей?
Мы только лишь рабы, лишь жалкие пигмеи
Самодержавнейших московских палачей.

А вы нашли, что мы помолодели,
Что бодро выглядим на площадях Москвы...
Пошли б вы по стране, да там бы поглядели —
И ваше сердце бы изныло от тоски.

Страна в убожестве дошла до омерзенья,
Но свора сытая, не мысля ни о чем,
Сама толкая всех на грязь и преступленья,
Еще фиглярничает правом и судом...

Пойдите вы в народ и с ним поговорите,
Вам много горького придется услыхать,
Но только никому теперь не говорите
О том, кто вы такой, а то вам будут лгать...

Кругом уж говорят, что нашим большевизмом
Вы будто куплены. Но я не верю, нет!
Ужель вы можете смириться с деспотизмом?
Ужель вы, Горький, больше не поэт?

Нельзя, нельзя так слепо увлекаться;
Нельзя, не зная нас, вперед превозносить.
Советую я вам подольше здесь остаться,
Чтоб наши вольности и быт наш изучить.

Мы знаем все, что вас в Москве купили
Тем, что торжественно так вышли вас встречать,
Но об одном вы, Горький, позабыли
Что чувствам улицы не стоит доверять.

Далек от мысли я сказать, что вас не любят,
Что недостойны вы, чтоб честь вам оказать...
О нет, что говорить — вас все здесь чтут и любят
Я этим о другом совсем хочу сказать.

Отлично знаем мы, что вами мы богаты,
И с вашим именем наверно всяк знаком.
Но для чего ж для встреч знамена и плакаты
И чуть не всем составом Совнарком?

Все это жесты, все одни лишь жесты,
Но вам так скоро их, пожалуй, не понять.
Вам следует пожить немного здесь на месте,
Чтоб чувства наши все и помыслы узнать.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 697

Нам просто выгодна известная персона
И эту выгоду из вас мы извлекли:
Вы не успели, Горький, выйти из вагона,
Как на весь мир хвалу нам изрекли.

Мы это, Горький, ловко рассчитали.
И эти почести, и этот крик и шум,
Поверьте, для того мы только и создали,
Чтобы растрогать вас, чтобы затмить ваш ум;

Чтобы в пылу безумного тщеславья
Вы не заметили сплошную нашу грусть,
Чтоб не увидели вы гнета самоправья,
Чтоб не услышали, как тяжко стонет Русь.

А Русь в страданиях дошла до исступленья,
И надрывается, тяжелый крест влача,
А лучший сын ее с слезами умиленья
Трепещет на груди в объятьях палача.

Не потому ль во мне вся вера в вас опала
И я признаться в том открыто вам готов,
Что в этот ваш приезд мне больно-больно стало
От ваших первых дней, от ваших первых слов.

Дальші не поправили. Горький, як відомо, одповів «механізованим громадянам» жорстокою, грубою унтер-офіцерською статтею в радянській пресі і поїхав спочивати за кордон. Ну, що ж — його не болить...

До речі: «где наше равенство, где братство?» — була в Харкові така вулиця (кол[ишня] Мироносицька) — вулиця рівности і братерства (пам'ятаю, що без liberie)*. Тепер вона зветься: вул. Дзержинського. Дуже вдатна символіка.

* Свобода (франц.).

24 листопада. Паки і паки гавкання: надрукували в «Прол[етарській] Правді» резолюцію Художнього інституту. Лавина брехень ще збільшилася. Характерно, що в останніх «анафемах» забувають вже зовсім про Студинського: коротко тривала популярність цього «окривдженого» мною лакея. Він більш не потрібний. Апетит пішов далі і тепер оперує на мою адресу просто [в]вічі словами — «злочин», «зрадник», «внутрішній емігрант». План очевидно такий: тероризувати оцим цькуванням усіх і вся,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 698

тоді повикидати мене з усіх установ руками стероризованого «громадянства», а тоді вже взятись і до фізичної розправи. Поки що «виелімінування з суспільносте», як говорили колись гали чане, йде як по маслу. Та й то правда —«виелімінування» Франка, Павлика і ін[ших] — то дитячі жарти, рівняючи до теперішнього, як і замените «precz z Frankiem».

На диво почуваю себе спокійно. Маю тільки безконечну огиду до насильників і безконечний жаль до їхніх жертв, усього отого громадянства, що довело себе до такого пониження. Дратують мене численні вболівателі, що приходять — часто потай — мене розважати й радити. З страхом в очах, спантеличені, з панічними річами ці добрі хороші люде найбільш мене втомлюють своїм спочуттям і вболіванням, і мені доводиться здержувати себе, щоб не говорити з ними різко. Доводиться, коли допечуть, кінчати розмову категоричним — «ну годі про це, давайте про що інше». І мені ж доводиться кінець-кінцем їх розважати! Часто навертається на спомин невмируща сцена в Гефсиманському саду і я тепер тільки зрозумів, скільки людського вкладено в ті передсмертні розмови.

Одбувсь ювілей М. Вороного. Я не пішов вітати цього гаєра — і, виявляється, нюх мій не тільки суб'єктивно, а й об'єктивно — виправдався. Я не знав, що розсилалися запрошення і моє ім'я викреслив Баран, виправдуючи своє прізвище, хоч він перемінив його вже спершу на Биран, а тепер ще на Барун. Хороше було б моє становище, коли б не нюх!

Були представники з Секції наукових робітників. Здається, сьогодні комуністи поставлять на Бюро секції справу про моє виключення. Добрі люде занепокоєні, але ... півень тричі не заспіває, як вони зречуться мене. Спільно врадили, що вони мають домагатись, щоб Секція постановила — зажадати од мене пояснення. Власне, гадаю, що нічого з цього не вийде. Комуністи, маючи наказа звише, свого доб'ються, і добрі люде у відповідний момент просто «умиють руки».

Рятує мене робота, хоча, власне, не знаю, на який кінець я роблю, нап[риклад], коментарій до Шевченкових листів. Адже за Секцією піде, напевне, «виелімінування» з Академії, далі з Держ[авного] видавництва — і всі плани видання все одно розпадуться, навіть коли не числити на заслання. Отже, «здраво рассуждая», робота і читання, власне, безцільні. Але вони мене, на

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 699

щастя, захоплюють і одривають од навкружньої гидоти. Без них — хіба справді піти б слідом Щербаківського лишилось.

Написав Ользі Маковеєвій.

25 листопада. Паки і паки гавкання: в петербурзькій «Красній газеті» — передрук з московських газет.

«Красная газета» — видання Петроградської (Ленінградської) Ради робітничих та селянських депутатів. Почала виходити з 1918 р.

26 листопада. Ще одно гавкання — на зборах у Кооперативному інституті. Дивуюся, чому мовчить «Кооптах».

Одержав із Секції наукових робітників повідомлення, що на засіданні Бюра в суботу 1 грудня має бути: «поставлено справу про Вашу статтю в «Ділі» та деякі інші публікації пореволюційних років, які дістали гострого осуду в радянській пресі та в постановах радянських громадських організацій». Мені радять не йти на засідання, а обмежитися писаним поясненням. Побачу.

Написав В. Перетцові, Д. Рудченкові (Харків), Є. Матюшенковій.

В Петербурзі аналогічна з моєю справа акад[еміка] Жебелева за статтю проти Ростовцева. Кажуть, що місцева Секція вже його виключила.

27 листопада. Сціпивши зуби і зібравши всю, на яку тільки здатен, здержливість — написав до Секції — ось теє писання:

«До Київського Бюра Секції наукових робітників.

Вчора я одержав повідомлення від Київського Бюра Секції наукових робітників про постанову з 24 листопада — постановити на найближчому засіданні, 1 грудня, мою справу. Не певен бувши, чи стан здоров'я дозволить мені прибути на засідання Бюра 1 грудня, цим способом маю подати такі свої пояснення.

Стаття моя в «Ділі» (25 липня, — копію прикладаю) дає відповідь на надруковані в тій ж таки газеті статті двох авторів, акад[еміка] К. Студинського й невідомого мені Лівобічного, про Всеукраїнську Академію наук. І змістом своїм (спростування поглядів і фактичного багажу названих авторів), і стилізацією (епіграф і закінчення з Франка, що мали акад[еміку] Студинському й самому «Ділові» нагадати подібні ж обвинувачення, які вони вкупі колись виставляли проти знаменитого українського письменника) — моя стаття скерована виключно проти акад[еміка] Студинського й самої редакції газети, що необачно

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 700

вмістила глибоко, на мій погляд, нетактовні вихватки свого постійного співробітника, акад[еміка] Студинського. Я писав не проти Академії наук, а навпаки — в її оберегу; я писав не проти Наркомоса (у мене взагалі про його й мови нема), а навпаки — для здемаскування людини, що, підшиваючись під офіціяльні документи, навсправжки втопила їх у безлічі дрібних пліток, вигадок і непродуманих, чисто особистих обвинуваченнів. Чому я вважав за потрібне надрукувати таке спростування? А саме тому, що статті акад[еміка] Студинського і Лівобічного перед неосвідомленими в справах Академії читачами подавали цілком викривлений вигляд як найвищої наукової установи на Радянській Україні, так і її роботи, — отже, були, власне, по суті дискредитацією перед закордоном не тільки Академії, а й Наркомоса. Мені здавалося і здається, що такої дискредитації без протесту не можна було полишити якраз во ім'я правди і розвитку науки на Україні. Чому я вмістив такий протест у «Ділі»? Власне, тому, що вибір газети не од мене залежав. Органи для відповіді вибираються — або ближчий для автора напрямком, або ж той, у якому надруковано статті, що дають привід для полеміки. За кордоном я не знаю органів, які відповідали б моєму світоглядові, — отже, лишився той, у якому акад[емік] Студинський і Лівобічний свої напади на Академію вмістили. В даному разі було це тим доцільніше, що спростування йшло просто до того читача, який одержав однобічні про Академію інформації од названих авторів. Можу додати, що за 33 роки моєї письменської роботи це були перші рядки, які я послав до «Діла», газети мені глибоко антипатичної в минулому й тепер своїми хитаннями й опортунізмом... Отже, всі здогади, закиди й обвинувачення щодо солідарности з цією газетою взагалі — мушу одкинути.

Тим більше мушу одкинути обвинувачення щодо солідарносте з тими невідомими мені органами преси й угрупуваннями за кордоном, котрі намагаються — очевидно, в своїх інтересах — використати мою статтю. Я можу брати на себе відповідальність тільки за те, під чим стоїть моє ім'я. Я завжди був тієї думки, що письменник повинен за свої слова відповідати і тому, друкуючись за кордоном навіть за царського режиму з половини 90-х років, я з тим не крився і підписувавсь повним ім'ям. Все, що я писав і робив — писав і робив одверто, не уникаючи відповідальности. І тому я маю право вимагати, щоб мене судили за мої, а не за чужі

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 701

думки і не накидали мені того, чого я ані думав, ані робив. З часу свого повороту до Києва в 1921 році я працював виключно на науковому полі. Я не займався і не займаюсь політикою ні явно, ні потайки; я не мріяв і не мрію ні про які конспірації чи інтервенції, глибоко переконаний, що всяка інтервенція була б тільки на шкоду трудящим, а тим більше інтервенція добре мені з минулого відомої «історичної Польщі», що своїм воістину «Polnische Wirtschaft» на землях Західної України — хоча б останніми погромами у Львові — нехибно показала, що нічого не забула і нічого з своєї історії не навчилась. Ще раз кажу: все, що я робив і роблю — робив і роблю при світлі ясного дня. І я — щонайменше з жалем — мушу констатувати, що ті органи преси й громадські організації, що виносять осуд, навіть не вислухавши обвинуваченого — ллють воду не на свій млин. Я вже не кажу про те, що сама форма, обставини й тон тих безпідставних осудів позбавляють мене всякої можливості спокійно на них відповідати.

Подаючи ці пояснення на товариський суд Бюра Секції наукових робітників, я просив би в разі якоїсь неясности в них для членів Бюра дати мені можливість виступити з додатковими поясненнями. Разом з тим я дозволю собі надіятись, що розважне слово Секції внесе нарешті спокій у море розбурханих пристрастей і покладе край односторонній полеміці. На моє глибоке переконання, вона шкодить не самому мені, заплутуючи до решти ясну, здавалося б, справу і ставлячи під сумнів саму можливість об'єктивного щодо неї суду».

Думаю, що нічого з того не вийде. Фактична сторона справи їм не потрібна, та вони її й сами знають, а з іншого — наїдок невеликий. Взагалі витворилось надзвичайно дурне якесь становище. Я опинився немов у ролі «великої держави», з якою друга держава воює, проводить дипломатичні пересправи, зриває їх (комуністи заявляють, нап[риклад], шо тепер ніхто з них зо мною не може говорити після того, як я одкинув їхню пропозицію (?) через Президента, я про те вперше чую!), уживає всяких дипломатичних заходів і т. п. Мабуть, ще ні одна людина в світі в такому дурному становищі не була. І головне ж, що навіть на становищі «великої держави» я не воюю, а моя супротивниця всі сили пускає в діло і всі засоби. Хай йому чорт — сидіти отак під обухом. Це вже так допікає, що іноді серйозно бажаєш — хай би вже той обух спустився і розтрощив тобі голову Легше було б, ніж бачити

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 702

вічно перед очима оці вишкірені й роззявлені пащеки одних і гниле нице холуйство других.

28 листопада. Вчора був єдиний день, коли я не почув жадного гавкання, сього разу lucidum intervallum*. Сьогодні знов гавкнули в Політехнікумі. Очевидно хроніка гавкання й далі буде збагачуватись, бо атмосфера псяча все нагрівається. Це вже не пароксизм, що минає швидко, а якесь постійне delirium tremens**.

* Світлий проміжок (латин.).

** Біла гарячка (латин.).

29 листопада. Гавкнули в Інст[итуті] народного господарства. Врона робиться комівояжером на псячих мітингах.

30 листопада. Гавкнули з Харкова: Секція наукових робітників обізвалась. Пізнаю Д. І. Багалія! Він мою статтю читав, справу знає, але, як у його водиться, й словом не обізвався. Звелено — виконано. За всіх режимів однаковий, «всегда готовий»... Говорити замість себе випустив Чепігу і цей дурень і падлюка з страху розперезався навіть більш, ніж од його вимагали.

Насідають на мене «тайні Никодими». Додому не ходять, бояться, зате в Академії просто дихнути не дають своїм спочуттям, виливами жалю. Нещасні од переляку люде, і нещасний режим, що витворив тільки два сорти людей — падлюк, що замість людського голосу самим гавканням озиваються, і тремтячих, мовчущих індивідуумів, що забули, що принаймні язика в роті мають. Трупом од усього цього тхне.

Вчора й сьогодні точилися розмови з приводу мого пояснення. Добрі люде все бояться, щоб комуністи за його не образились. Я спершу доводив їм, що справа наперед вирішена і далі вже вона піде призначеним шляхом і ніякими уступками у виразах її з того шляху не збити. Нічого не помогло. Спільними зусиллями таки одкинули кінчики двох останніх абзаців. Мені вже так це все надоїло, що я врешті махнув рукою: робіть, люде добрі, як краще! (Як той мужик, що йому запропоновано вибирати між сокирою і шибеницею). Вернувшись додому, написав згодом проект ще одного закінчення, але охолонувши побачив, що нема чого й пропонувати його добрим людям. Ба й справді, — ось він:

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 703

«На закінчення кілька слів про деталі — мої статті, що хоч і пізно, звернули на себе критичну увагу. Критиків було два — А. Хвиля та Кияниця. Про останнього не говоритиму: він, видимо, моїх статтів не читав і надолужує ледве чи цікавою в даному разі новиною про моє непохвальне поведіння в Центральній Раді. А. Хвиля читав, але його критика належить до того сорту літератури, що я назвав би — шаманським: чоловік з усієї сили вертиться, пріє, піниться, б'є в бубон, вигукує на всякі грізні голоси, щоб перелякати духа нечистого, а нечистому доводиться тільки посміхатись, на ці марні зусилля глядючи. Все у його, починаючи від заголовка (що це таке за «академічне забрало»?) і до закінчення викликає непорозуміння й здогад, чи годен зрозуміти критик те, що читає. З передмови до моєї історії витяг Хвиля цитату з Галятовського про руїну і ображається — чому я осмілююсь руїну називати руїною. Ображається в першому фельєтоні, а другий і сам починає констатуванням, що «руїна була велика». Це, мабуть, тому, що цим разом авторові треба було дошкулити мені за статтю «Без хліба», щоб за всяку ціну витолкувати її як контрреволюційний виступ. Власне, трудно зрозуміти, чого вчепивсь цієї статті Хвиля. Написано її 1921 р. для збірника на допомогу голодним, перейшла вона через руки комуніста, небіжчика Григорука, і жадних не викликала закидів — і раптом контрреволюція, бо я не згадав письменників, як Куліш, що надрукували свої твори 1925-1927 рр! Чому до слідства притягнуто мою статтю про П. Я. Стебницького — ще більш незрозуміло. Стебницький жив 63 роки, працював для України десятки років і, очевидно, це — головне в його прекрасному житті, а не три тижні міністерування за гетьмана, що довело, між іншим, повну неможливість гетьманського режиму. Нарешті мою статтю про Студинського Хвиля виложив і опрацював так, що ніхто з його читачів не знає, про що ж, власне, я писав. Один приклад. «Єфремов брутально бреше!» — ввічливо кидає на мою адресу Хвиля з приводу мого сумніву, звідки цитує Студинський таємні офіціяльні документи, кажучи, що ж вони були надруковані. Єфремов не бреше — завважу, — бо документи були надруковані, як нижче і сам Хвиля подає — 10 червня, а стаття Студинського датована 3 травня. Отже, моє здивування цілком законне, хіба що припустити в Студинського той нюх передбачення, якого вимагав од мене Хвиля в справі творів М. Куліша, що про них я мусив знати задовго перед їх

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 704

опублікуванням. Не диво, що на підставі таких інформацій усі дальші автори і промовці, які моєї статті не читали, а спираються головним чином на Хвилю, фатально обертаються у сфері повної фантастики. Хтось із промовців дійшов, напр[иклад], до того, що поставив мене вже просто в лави «Кола польського»! Думаю, що така критика і таке аргументування відомих осудів — це не критика, а повна компрометація самої справи, яку критик обороняти береться!»

Звичайно, це ні до чого, бо чого важать людські аргументи перед роззявленими пащеками?

Написав В. Перетцеві та Петрові.

1 грудня. Гавкають...

Моя справа розворушила всю черву, якої стільки розвелося на гниючому трупі. Навіть декого з комуністів уже нудить. Мені переказують, що рядові комуністи в Харкові і в Києві аж виють: не знають, на яку ступити, скаржаться на те, що ситуація взагалі надзвичайно тепер складна, шпіонаж одного за одним такий, що кожен з них боїться й слово сказати, що доводиться балансувати поміж правою і лівою опозицією. Переказують, що Бухарін (з правої опозиції) був на Донбасі, говорив якусь промову до робітників, але ту промову заборонено друкувати, а самого Бухаріна, як він спинився у Харкові, навіть не показали публіці, як це бувало звичайно з «вождями»! До речі — згадався мені один анекдот недавнього походження. Один з членів ВУЦВК'а, селянин, приїхавши до Харкова на сесію, вирішив і свої господарські потреби задовольнити. «Чи не знаєте, де тут купити можна вожжей?» — питає. — «А як же, можна. Ходімте!» Ведуть його до паперової крамниці, показують на стіну, де висять портрети: «Ви хотіли вождей — ось вони. Вибирайте, котрого хочете». — «Та мені, — чухає потилицю дядько, — не тих, що вішають, а тих, що правлять» (віжки)»... Верхи комуністичні також спантеличені. Вже про державу у них мови нема, — сама партія на першому плані і, що звелить партійна верхівка, те всі роблять без запереки. «Скажуть мені, — хвалився один нарком, — зарізати мого секретаря, і через 10 хвилин його вже не буде». А верхівка заклопотана такими важливими справами, як цькування Єфремова! Воістину, велика злість розпирає цих дрібненьких, манісеньких людців, а ні до чого доброго злість довести не може.

ВУЦВК — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет — найвищий орган державної влади в Україні в 1919-1937 р.р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 705

Сьогодні має бути вирок у моїй справі Бюра Секції наук[ових] робітників (Київської). Власне, вирок відомий вже — засудити за контрреволюційність мою літературну діяльність, але не ставити питання про виключення мене з Секції й з Академії, як того вимагають казенні язики та пера. Навіть це добрі люде уважають за свою перемогу!

Президент сказав, щоб я «подав скаргу на те, що мене обижають». Я сказав — добре, хоча висловив йому свою думку, що тепер, мабуть, пізно вже втручатись Академії. Подав Президії копію того, що подав до Секції.

А Студинського, кажуть, сама Президія перевела в штатні академіки! Значить, з вищого наказу! Значить, Юда своїх 30 срібла добився! Нехай... аби знав, що товариші його не схотіли.

2 грудня. Гавкають... Гавкають люто, «с остервенением», пачками, немов поспішають вистріляти назбирану злобу. Особливо визначилась Секція наукових робітників. Її резолюція, не доходячи до крайностей про мої погроми і т. п., все ж безоглядно мене засуджує. Добрі люде, що піднесли цю справу в Секції і обіцяли мені, що швидче руба поставлять питання і підуть у відставку, очевидно, в останній момент перелякались і видали мене з головою. Один з них навіть розлетівся мене вітати, що так «добре скінчилося: не виключили», і був дуже здивований, коли я сказав, що нічого доброго в їхній резолюції не бачу. «Храбрость не обязательна», але оця заяча трусість і боягузство всяку міру переходять. Кажуть, що погіршила справу резолюція Харківської секції: після неї комуністи, що йшли були на м'якшу резолюцію, вперлися і не погоджувалися на уступки. Нічого й говорити, цю резолюцію виробляли в паркомі, і секційні комуністи були тільки ослами, що принесли те, що на їх поклали.

Розповідають, що в Лисенковому інституті хтось із студентів подав записку: «Усе, що є кращого на Україні — з Єфремовим. Коли ми мовчимо, то тільки тому, що у нас «вільна Україна». Голова, не похопившись, прочитав записку вголос, а тоді комуністи так розсердились, що пропонували навіть шукати автора записки, примусивши всіх присутніх писати на пробу. Засиділись до пізньої ночі і зпересердя ухвалили найлютішу резолюцію!

Музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка. Працював у Києві у 1918-1934 р.р.

Написав до П. Опанасенко (Москва).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 706

3 грудня. Добрі люде з Секції хочуть мене упевнити, що їхня резолюція для мене «добра»... Я вже нічому не дивуюсь. Коли навіть скажуть, що й плями на сонці — од мене, то тільки плечима знизну «хіба?» — але не дивуватимусь. А добра тому, що не сказано нічого про моє виключення!

4 грудня. У Львові одбувся ювілей Студинського. Як — не знаю. Відомо тільки, що з України виступали «тов. Озерський і гром[адянин] Савченко». Отже, «порок наказан, а добродетель (в особі Студинського) торжествует».

5 грудня. Гавкають. Пачками. Ураганним огнем. Вже і фарматехнікум, і зоотехнікум гавкнули і навіть народні сходу. Нема ще Кооптаха. Та, мабуть, буде і він.

Позавчора Президент поставив мені питання письменно:

1) Чи вважаєте ви полеміку за підходящий спосіб рішення питання?

2) Чи передбачали ви результати своєї полеміки з Студинським?

3) Чи маєте далі виступати в закордонній пресі?

4) Як ставитеся до радянської влади; яку роботу робили й робите в Академії?

Я відповів: 1) Полеміка взагалі сприяє вирішенню справ, тільки не така, як у даному разі, 2) не передбачав і передбачати не міг, насамперед у формі використання її закордонною пресою, 3) не збираюсь, 4) ставлюсь лояльно, і, як радянський громадянин, виконую всі повинності, що на мене той стан накладає; робив і роблю в Академії от те і от те (дещо зазначив). На підставі цих запитів і відповідів Президія винесла свою резолюцію: засуджуючи мій виступ за результати, вважати пояснення за задовольняючі і інцидент за вичерпаний. Скласти то вони склали, а тепер не знають, що з нею робити. Пробував Президент учора по телефону говорити з Харковом, але Скрипника нема там, а без його просто бояться щось вирішити. Отже, резолюція Академії сама по собі, а гавкання — само по собі. Аж поки, мабуть, Кооптах обізветься. Нема ради — треба терпіти. А тут нерви починають вже не видержувати щоденної гавканини, брехонь, бруду, яким з усіх боків силкуються мене обляпати. Серед громадянства взагалі не вірять тим наклепам, але — рабський стан — поробити нічого не

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 707

можуть. Усе мовчить залякане, придушене, і навіть не благоденствує. Сьогодні стрів мене на вулиці один знайомий і після розмови на прощання каже: «Мені хочеться Вас у руку поцілувати». Мала втіха і для його, і для мене.

6 грудня. ГПУ викликало одного з співробітників Академії, щоб розпитати, як в Академії ставляться до «справи Є[фремо]ва». Той ніби одповів, що всі обурені, бо вважають увесь похід за чистий наклеп, а надто після поясненнів, які Є[фрем]ов дав Секції та Президії.

Отже, справа добирається на вищі інстанції.

Президент переказував мені, що Київський пар[т]ком з моїх поясненнів не задоволений і загрожує дальшими «резолюціями, як виразом організованого гніву й обурення». Левицький радить мені їхати самому до Харкова, щоб виправдатися. В чому? І перед ким?

Сьогодні Демченко ганьбить мене за шовінізм і фашизм. Отже, Студинський ганьбив за москвофільство, Донцов так само, резолюції обурення — за полонофільство, а Демченко — за український шовінізм та фашизм поруч Донцова! Боги безсмертні, де ж край дурості і нахабству? Це вже якась масова істерія, в якій нічого не розбереш поміж обвинуваченнями, що одне одно виключають, а всі вкупі і разом валяться на мою голову.

7 грудня. Гавкають. Пачками.

Переїздив через Київ, вертаючись з-за кордону, Озерський. Робив доповідь в Академії про свою подорож (Берлін, Львів). Хлестаков! Розповідав з апломбом про речі відомі, а що невідоме, «од себя» — то хвастливі дурниці. Пропав тільки день через його.

8 грудня. Перший день за останніх три тижні, що мого ймення не згадано в «Пролет[арській] Правді» з відповідними компліментами. Певне, випадок. Зате завтра загавкають з новою люттю. Ще ж багато лишається «обурених» установ: можна ж аж до дитячих садків дійти, — по слову: «из уст младенцев и ссущих совершил еси хвалу».

Студинському, між іншим, послали привітання — Заболотний, Багалій... Отже — треба вилити один-другий цебер помий на

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 708

Академію — і академіки улаштують тобі тріумф. Втішна філософія. Написав Петрові і Глібовій (невістка байкаря).

9 грудня. Гавкають вже з другого боку. Знов викопали Федорову справу, яку вже раз були використали. Хутко, мабуть, писатимуть про якусь мою тітку чи брата в первих.

10 грудня. Рада. Нудьга безконечна і балаканина безконечна. Під час засідання підсів до мене Грушевський і зашепотів: «Коли я довідався, що проти вас мають бути репресії, то заявив Левицькому, що це на Україні викличе обурення і я перший протестуватиму. Левицький переказав про це Скрипникові, що був тоді в Москві, і Скрипник, нарадившись з Менжинським, вирішили, що репресії проти вас були б на цей час політичною помилкою. Та й Хв[едір] Савченко, бувши в кінці листопада в Харкові, чув од двох секретарів Скрипникових, що репресій не буде. Оце я хотів вам сказати, щоб вас заспокоїти».

Я подякував. Коли б це було не під час засідання, то попрохав би, що хай би вони з Савченком про мене менш клопотались... Яка поза: чоловік сам заварив усю кашу, а тепер ще під доброчинність підшивається!

11 грудня. В газетах тихо, без гавкання — на диво. Зате допік мені Ковтун: вимагає собі кращого помешкання, та ще й загрожує «робітниками». Безчесна людина! Взагалі усе наче змовилось, щоб допікати. В дворі Ковтун. На вулиці пара божевільних — Юлінька і священик Левицький. За стіною конає вже другий місяць старий Козицький — кричить ночами і стогне. Я не знаю, як ще в мене нервів вистачає!

12 грудня. Тихо. Невже припинилось?

Написав: Зубковському (Миргород), Смоляковій (Бугуруслан), Катерині Косенковій-Трегубовій (Борзна).

13 грудня. На засідання Відділу прийшло від Президії повідомлення про те, що вона перевела Студинського на штатного академіка. Мотивування дитяче, а вчинок холуйський: звелено-зроблено... Усіх на Відділі це обурило, як протизаконне втручання, але... «прийнято до відома» та й годі. Цікаво, з якими очима

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 709

прийде на Відділ Студинський? А втім — що й питати: Сірків багато бігає, у кожного можна очей позичити.

14 грудня. Знов почалося, тільки з другого боку. Почали випускати «представників од української інтелігенції». Першим виступив сьогодні в «Пролет[арській] Правді» проф. Ол[ександр] Крупський. То ще нічого, що гінеколог навчає мене, публіциста, громадськости. Далеко гірше, що цей Крупський завжди виявляв себе великим моїм поклонником і ще недавно приходив «сповідатись», як його тягло ГПУ і силувало бути у його співробітником... Видно, справа у них таки налагодилась... А може, як каже дехто, печенею запахло: катедру Писемського хоче опосісти цей мій новітній учитель. Чи сяк, чи так, а коли од імені інтелігенції української говорить Крупський, то далі донизу вже падати нікуди. На самісінькому дні лежимо і не борсаємось навіть.

15 грудня.. Анафематствувати почали... трудові школи! В «Пролет[арській] Правді» — перша ластівка, 71 трудшкола, вже з'явилась. У Києві таких шкіл, мабуть, із сотня — отже, на місяць-два вистарчить, а тоді ще дитячі сади, притулки і нарешті «крапля молока» в запасі лишаються. Ну, що ж — коли божевілля, то хай же воно до краю виявляється.

Показував мені Президент проект резолюції, якої в моїй справі вимагають од Академії комуністи. Певна річ — безумовний засуд і — друге — вимагають, щоб я заявив про свою прихильність до радянської влади... А не діждуть!!

16 грудня. Згадалося Франкове «Важке ярмо твоє, мій рідний краю». І благання —

Щоб сіячів твоїх їх власне покоління
На глум не брало і на сміх.
Щоб монументом їх не було те каміння,
Яким в відплату за плодючеє насіння
ЩЩе при життю обкидувано їх...

Даремне благання! Чого ждати від «лакеїв в золотій оздобі» чи без неї — все одно. Так було, так є, так буде, поки не видохне рабське покоління на нашій землі. А його ще надовго вистарчить, бо на зміну йдуть просто вже дикуни, для яких питання моралі, чести, совісти — нехай навіть примітивних — цілком порожні звуки. Навіть не забуті слова, бо їх теперішня молодь і не чула

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 710

навіть. Як житимуть, роздягнені, обдерті з усього людського? з спустошеною, порожньою душею? з скам'янілим серцем? з єдиною жадобою «panem et circenses»*?

* Хліба і видовищ (латин.).

17 грудня. Вчора був у Заболотного Скрипник, годин зо три балакали вони про мою справу. З незв'язного і, видимо, неповного переказу Заболотного у мене таке вражіння що: 1) Скрипник тримається войовничо і непримиренно і хоче поставити мене навколішки, себто «покаятись» і прохати помилування («прости мене, мила, що ти мене била») і 2) Заболотний упав на дусі і, значить, Президія Академії, як і Секція, видасть мене з головою, одмовиться від своєї попередньої, уміркованої, резолюції і напише, що їй звелить Скрипник і К°. Навколішки я не стану, каятись не буду — отже, перспектива виясняється: мандрівочка, і, мабуть, неблизька, пахне. Не дурно сьогодні одержав картку од жінки П. Грабовського з Фрунзе (колишній Вєрний): прочитала, мовляв, з газет про вас і бачу, що ви мусите подорожувати — то приїздіть просто до нас... Треба мати на увазі ці сердешні запросини.

Помилка. У 1921 р. м. Вєрний було переіменовано на Алма-Ату.

Заболотний казав, що напише до мене вимагання, щоб я подав ще додаткові пояснення. Я одповів, що, мабуть, це зайва річ, але хай робить, як знає.

18 грудня. Од Заболотного одержав такого листа: «Вважаючи те, що ваша полеміка в «Ділі» розгорнулася в ідеологічну боротьбу, в котрій ставляться питання про Академію і її зв'язок з радянською владою, прошу Вас рішуче і найясніше визначити вашу позицію і відношення до принципових справ, котрі порушені в дискусії, звернули на себе увагу громадянства, наукових кол і влади і викликані (sic!) Вашою статтею і заявою».

Питання поставлено не скажу, щоб доброзичливо... Після деякого вагання, чи одповідати, я написав такий проект відповіді:

«Відповідаю на вашого листа з 17 грудня.

Моя полеміка в «Ділі» мала на увазі деякі, там і зазначені, моменти з нашого академічного життя — та й годі. Чому вона розгорнулася «в ідеологічну боротьбу» — для мене річ не зрозумілива і несподівана. Можу лиш жалкувати, що не передбачив

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 711

наслідків своєї статті, бо був би інших пошукав способів, щоб відповісти на несправедливі закиди в «Ділі» ж на адресу Академії й мою особисту.

Щодо моєї позиції в зачеплених протягом останніх місяців принципіяльних справах, то вона логічно витікає з мого становища і моєї роботи, починаючи з 1921 р., себто з повороту мого на Україну. Я живу в Радянській державі, я — громадянин Радянськой Республіки, я працюю в науковій сфері, себто на культурній роботі. Отже: визнаю устрій Радянської Республіки, її закони і владу, виконую її вимоги, а спеціяльно в культурній сфері констатую велику роботу, пророблену за радянського ладу, й сам, скільки маю на те сили, сприяю й допомагаю тут радянському будівництву. Поза цим, як я вже зазначив у своєму поясненні до Президії, я не мріяв і не мрію ні про які внутрішні чи зовнішні конспірації, що йшли б на шкоду Робітничо-селянській Республіці, і тому обвинувачення в солідарності з людьми, органами чи угрупованнями, що намагаються використати мою випадкову статтю в «Ділі» — рішуче і категорично відкидаю!»

Певна річ, це ні до чого. Їм потрібна не фактична сторона, а покаянна лірика, а її я по совісті не можу дати. Не знаю ще, чи подам цю відповідь. Може просто краще занехаяти дальші розмови.

19 грудня. Передав Заболотному відповідь через руки. Сам до його не заходив. Мені і жалко його, слабого і дезорієнтованого, і прикро за його боязкість і невміння твердо поставити справу. Академії нема вже. Єсть нікому не потрібний «департамент науки», в якому хазяйнують чиновники, прислухаючись чуйно до наказів згори, угадуючи навіть бажання начальства. Яка шкода, що я не вийшов з Академії весною! А тепер вже пізно, бо все одно викинуть. Ну, та побачимо!

Нарешті «излѣзе» мій Мирний. Так довго з ним воловодила друкарня, що вже я був і надію загубив, що книжка колись вийде.

По місту розійшлась чутка, що афганістанці прогнали свого Аманулу й перебили в Кабулі радянське посольство. Якщо цьому правда, то може зірватись світова колотнеча. Адже завжди починається десь ніби на узбіччі — на Балканах, чи що. Коли би Афганістан не перебрав цим разом на себе ролю «порохового льоху», яким були досі Балканські держави.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 712

20 грудня. Комуністи серед війська пускають чутку, що я — польський шпик. Мені казали про кілька виступів такого змісту, що зробив сам Демченко. За те, як такі відомості переломлюються в комуністичних низах, показує такий факт. Зустрів Петро (він гостює в мене) свого товариша з Катеринослава, комуніста, і той розповів, що чув од комуністів, ніби Є[фремо]в — жид! «Я, — каже, — сперечався з ними, говорив, що знаю його брата і він не жид...». Юдофобська комуністична маса по-своєму поясняє гавкання своїх верхів і повертає на юдофобську руч.

Пробували, як мені переказують, мою справу поставити і в Москві на з'їзді наукових робітників і якийсь білорус зняв був це питання. Кияни зацитькали його, кажучи, що вже рішено «кінчати». А, власне, нічого не рішено. Правда, кілька день немає газетних вибриків, але це може, як у тому анекдоті: «Слава Богу, перестало». — «Еге, перестало! Одпочину та й знов буду!» Може «одпочивають». До речі, кілька сучасних анекдотів. 1) Питаються жида: «Ваше отношение к советской власти?» — «Как к собственной жене». — ? — «Ненавижу, но привык и терплю». 2) Найбільш із усіх вождів має дар передбачення — Троцький. — «Чому?» — «Бо він ще в полеміці з Леніним сказав: «Мой путь — верный». (Заслання до Вєрного).

21 грудня. Гавкнув Войцехівський (у відповіді на привітання Академії), але ще не дуже люто, а як на попередню мірку, то й зовсім лагідно.

Знову Петрова розмова з знайомим комуністом. Питає той Петра: «Чого приїхали до Києва?» — «Та хочу подивитись, як ви мого брата їсте». — «Е, його не так легко з'їсти», — одказав комуніст. Правда, цей із тих, що й сам обурюється тупістю й мстивістю на верхах, хоча про це, звісно, може говорити тільки з добре знайомими безпартійними.

Чув сьогодні, що кандидатами на академіків до Укр[аїнської] Академії мають виставити Яворського, Коряка [можливо Коряк Володимир Дмитрович - Т.Б.] і Юринця. І не здивувався: credo quia absurdum*. Не знаєш тільки, як розв'язатися з цією «корячною» Академією, що буде, мабуть, краща ще за колись славну Сморгонську...

** Вірую, бо абсурд (латин.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 713

22 грудня. В «Комуністі» — стаття проти М. Грушевського. Кажуть, що комуністи віднайшли «блок між Єфремовим та Грушевськимм»! І вирішили — вдарити і по Грушевському! Просто бедлам якийсь.

А «Діло» розпочало полеміку з большевицькими газетами... Я не бачив цих статтів, але треба сподіватись, що новий виступ там — загріє охлялих полемістів тут і вони знов почнуть «свого жида бити», себто з подвоєною енергією заходяться виклинати мене. Нова послуга мені од «Діла». Не розумію, що там за дурні сидять. Правда — добре чорту в дуду грать, в очереті сидя! Нехай би тут попограв.

23 грудня. Один колишній «укапіст» пропонує — удатися до Москви з проханням, щоб скасувала український уряд і взяла Україну «під високую свою руку». Мотив — український уряд усе одно чинить усе, що з Москви накажуть, і самостійний тільки в пакостях та дурощах, яких одважує нам безмірно більше, ніж на Москві. Ця пропозиція — звичайно жарт, але в цьому жарті й поважна нотка бринить.

ВУСПП зробив догану своєму членові Б. Якубському за те, що «ходить до Єфремова чай пити». Бідний Якубський! І чаю не пив, і догану має.

ВУСПП — Всеукраїнська спілка пролетарських письменників. Заснована в січні 1927 р. Ліквідована в 1932 р.

Гавкають у Харкові, але тихше.

Написав В. М. Леонтовичеві, М. Слабченкові, М. Косенковій (Борзна), Н. Павелко-Поволоцькій (Фрунзе).

24 грудня. Під час маніфестацій ходили з плакатами: «Геть Єфремова», «геть єфремівщину»!.. Зовсім — як у Європі!..

25 грудня. З газет дізнався, що вчора гавкнули й «братья-писатели»: вітала комуністичну конференцію депутація од письменників і Савченко в своєму привітанні не обійшовся без мого ймення. Характерно, що в депутації був один письменник, що вчора прийшов до мене і приніс свою книжку з зворушливим написом. Цікаво, яку «повинність» справив перше цей письменник — чи візита до мене була, щоб загладити участь у депутації (в розмові про цю делікатну річ він не згадував), чи участю в депутації чоловік покутував гріх візити?

Послав картку В. Перетцові.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 714

26 грудня. Вчора й сьогодні написав приміток до Шевченка більше, ніж за цілий тиждень, що то значить нікуди не виходити!

Картка І. Зубковському.

Заходив М. Слабченко, розповідав про одеські новини. З анафематствуванням в Одесі, як і в Катеринославі, не дуже повелося: люде якось одбилися, одмагаючись незнанням справи тощо. В Одесі ініціятором на анафематствування був теж «брат писатель» А. Музичка, хоча ще влітку прислав мені книжку з шанобливим написом. Хотів був оддарувати йому Мирнимм, — ну, та нехай вибачає тепер. Не можу ж я розписатися, що шаную цього кар'єриста.

27 грудня. Одержав листа від гуртка вчителів з Волині. Наївно, але зворушливо пишуть про своє обурення з приводу гавкання. І це не єдиний лист. Ще більше приходить людей, а то й на вулиці просто спиняється, щоб «стиснути руку». «Ганьба» від радянських органів, офіціяльні прокльони роблять на звичайних людей одворотний ефект і, як у того біблійного персонажа, обертаються на благословення. Замість ізолювати мене, влада блискуче ілюструє власну ізоляцію. Опріч падлюк, хамів і кар'єристів та іншої наволочі ніхто з ними не йде. І це — серед апогею сили. Що ж буде, коли похиляться.

28 грудня.. Історія з ялинкою. Стрельнуло щось у голову нашим господарям: перед святом заборонили ялинку та ще й скажену проти неї агітацію розвели і попів «при сей верной оказии» ще і ще раз вилаяли. Але... Виявилось, що Сорабкоп заготовив багато цяцьок на ялинку. Довелося ті цяцьки викинути і на тому втратити. І от — посунулись назад. Ялинку дозволили. Що там принципи перед прибутками! Одно тільки дивно: чим думають у цій крамничці? Спершу розмахнуться й бахнуть, а потім починають розважати — що з того вийде. А опріч конфуза, нічого не виходить. І так у всьому і завжди, а надто, коли виявиться невигода.

Крамничка, скрізь крамничка!!

29 грудня. Якась бабка на з'їзді незаможників і свою в'язочку дрівець принесла на огнище, на якому шкварять Єфремова... Sancta simplicitas? Може, хоча в наші прозаїчні часи більш важить

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 715

вигода і користь, ніж щира, хоч і наївна віра. Боюсь, що й незаможницька бабка — тільки член нашої універсальної крамнички, як і Чепіга, як і Крупський, як і Музичка, і ще як там вони звуться. Дуже вже підозріла оця «ревность по Марксу» в незаможницької фанатички.

30 грудня. Написав некролога М. М. Грінченкової для «Записок». Давно це треба було зробити, та... небіжчиця простила б, якби знала, серед яких обставин довелося ці місяці прожити.

Написав до А. Вержбицького (Верхнедніпровське), Олешевко (Грунь на Полтавщині).

31 грудня. Останній день старого року приніс мені давно сподіваний сюрприз. В Академії запросив, щоб прийти до його, Президент. Прихожу. Плутаючись, то червоніючи, то блідіючи, розповідає Заболотний, що Президія ухвалила погодитись на ту резолюцію в моїй справі, яку їй продиктовано комуністами. Читаю резолюцію. В ній — осуд за виступ проти власти (!), напучування про потребу обороняти владу од нападів (!) і нарешті — кара: зняти з адміністративних і організаційних посад. Прочитавши, кажу Заболотному: «Мені врешті все одно, що ви під чужий диктат про мене пишете. Це до мене не пристане. Але Академії мені шкода: ви ж цим її добиваєте». Він свистить якийсь час, а потім каже: «Нам поставлено ультиматум: або ми це підпишемо, або вас вишлють у Наримський край». — «Я хотів би, щоб ви справу рішали, не оглядаючись на мою долю, — кажу я. — Адже ж ви знаєте, що все це брехня — як же ви підпишите?» — Знов посвистав та й каже: «Вони говорять, що проти вас багато є й інших обвинуваченнів»... — «І всі вони однакові — шага ламаного не варті!.. Я волів би йти в Наримський край, аніж бачити повну руйнацію Академії». Свистить поблідлими губами. «Врешті чиніть, що знаєте» — кажу я. — «Скрипник обіцяв, що як ми підпишемо, то цькування проти вас припиниться і вам спокійно дадуть робити наукову роботу». — «А ви їм вірите? Їм, людям без чести, без совісти? А як вони використають ваш сфальшований осуд для ще більших нападів?» — Мовчить і посвистує... «Вони кажуть, — врешті здобувся на слово, — що доведуть, ніби ви й не учений, бо онде Грушевський історію пише в десятки томів, а у вас всього одна книжка. Правда, я їм на це одказав, що науки не міряють на

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1928 рік — 716

вагу паперу, але ж»... — «Ну, я бачу, що у вас це все вирішено... бувайте здорові». Був при тому присутній і Корчак-Чепурківський і теж розводив руками, щось мурмотів про те, що «нічого не поробиш», «вони хотять» і т. п.

Тяжка була сцена. І огидна. Предательство ще більше, ніж приятелів із Секції наукових робітників. Заболотний казав мені, що подасть в одставку, пропонував «скаржитися Президії, що вас кривдять» — і досить було гримнути Скрипникові, щоб уся зважливість розлетілася мов дим на повітрі. Холопи! Лакеї — більше й слів нема. І коли б Скрипник на біле сказав, що то чорне — ніхто перечити б не посмів. Це дійсно якийсь дім божевільних, у якому вже нічого не розбереш, так усе в дикому танці переплуталось.

Власне, зняття мене з посад (секретаря Відділу та усяких комісій: статутарної, господарчої, ювілейної і т. п.) — для мене не мінус, а плюс. Одбирають бо вони силу часу, а все без потреби, і мені це, власне, на руку. Але Відділ поставлено цим, не кажучи вже про повну незаконність присуду Президії, в неможливе становище. Нам просто нікого обрати за секретаря, та ще під такий час, коли секретареві доведеться і писати історію Відділу для ювілею, і складати 5-річний план, і десятки інших праць. На Відділі майже не лишається робітників і потроху доходить він до повного розвалу. Та цього, мабуть, і хочеться Скрипникові. А нашим холопам байдуже, до чого воно йдеться. За першим покриком вони забувають, що мають навіть язика в роті і готові все і всіх предати.

Підлішого часу не було і не буде. Що ж — лишається пити отруйний келих до дна..

1923  1924  1925  1926  1927  1928  1929  Покажчик

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 717

1929 рік

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 718

1 січня (вівторок). Колись новорічних газет з трепетом дожидалися усякі службовці, «чающия движения воды»: нагороди, призначення і т. і. — рясно сипалися з сторінок новорічних номерів і приносили втіху роскошникам сього світа.

Цим разом нагороду новорічний номер приніс мені і тільки мені. Ось вона, ця нагорода, од слова до слова..

«Ухвала Президії ВУАН в справі виступу акад[еміка] Єфремоваа в газеті «Діло».

Розглянувши справу акад[еміка] С. О. Єфремова й вислухавши його пояснення, Президія ВУАН: 1) вважає за неприпустиме й засуджує суворо (!) виступ С. О. Єфремова з полемічною статтею, скерованою проти політики органів радвлади (це Студинського тобто, С. Є.) в закордонній пресі та ще й у тій, яка вороже ставиться до радвлади («Діло»).

2) Президія ВУАН відзначає, що не можна бути академіком Радянської України (?!), не захищаючи її від її ворогів та не беручи активної участи в переведенні в життя заходів радвлади та її роботи в справі культурного і господарчого будівництва.

3) Зауважує акад[еміку] С. О. Єфремову його хибну позицію та приймає до відома його заяву (?) до Президії ВУАН; вважає за потрібне звільнити його від усякої організаційної та адміністративної роботи в органах ВУАН, залишаючи за ним лише наукову працю, де він міг би виправдати обов'язки громадянина Рад[янської] республіки, про що він говорить (?) у своїх заявах на ім'я Президії ВУАН».

Резолюція оця гнусніша, ніж навіть була здалась мені, коли нашвидку переглянув її вчора. Не кажучи вже про повну її беззаконність (звільняє Президія від того, на що не настановляла! Звідки таке самодержавіє?), не кажучи про завідому брехню в словах, що моя стаття «скерована» не проти Студинського, не кажучи про безпорадне лепетання в п. 2-му — останні рядки просто вершок брехливости. Якийсь гнусний натяк, на який жадного не давали права мої заяви... До того ж оригінальна кара од органів Академії — звільнити від роботи! І весь odium* цієї дурости й лакейства бере на себе Президія Академії!

** Нестерпність (латин.).

Ну та хай іде! Що гірше, то краще... За інших обставин я кинув би їм в обличчя і самий титул академіка. А тепер мушу радіти

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 719

тільки, що мене звільнено від непотрібних мені, а потрібних Академії обов'язків. Більш часу і сили лишиться на справжню роботу. Але цікавий факт — «нагорода» за роки і роки й сміливо кажу — каторжної праці, яку я робив для Академії. «Порок наказан» — quod demonstrandum est*..

* Що і треба було довести (латин.).

Почекаємо, що далі буде. Невже місце Кооптаха і Краплі молока заступила Президія Академії?

День просидів за коментарем до Шевченкових листів. От на чому спочиваю і чим себе заспо[ко]юю серед бруду, низости і підлоти людської. Добре, що до мене ніхто майже не ходить — мов до зачумленого: можна без перешкод працювати.

2 січня. Подзвонив Президент, казав, щоб швидше подати заяву, що кидаю секретарювання у Відділі. Чого йому не терпиться? Відповів, що заяву подам Відділові на першому ж засіданні, а Президії можу хоч завтра. Питав, чи не згодився б я кінчати роботи для ювілейної книжки про Академію та 5-річний план. На це одповів йому, що принципіяльно не можу цього зробити, та й практично боюсь за це знов одержати таку нагороду, як в учорашній газеті. Сказав також, що вважаю резолюцію Президії за протизаконну, хоч і не думаю робити їй опір, та, певне, і Відділ так само не чинитиме, а просто прийме до відома, як і справу Студинського. Мої слова про протизаконність, видимо, Заболотному не сподобались і він почав був споритись у телефон, та я просто поклав трубку і тим припинив розмову.

3 січня. Подав таку заяву. «До Президії ВУАН.

Прочитавши в новорічному числі «Пролетарської Правди» резолюцію в моїй справі Президії, цим заявляю, що складаю з себе секретарювання у Відділі та роботу в комісіях — Статутовій, Ювілейній, Конкурсовій, Видавничій та ін., в яких я брав участь як секретар і заступник 1 Відділу. Матеріяли і документи здам новому секретареві зараз по обранні його на Відділі».

У листопаді 1923 р. при Президії ВУАН була заснована Статутна комісія для опрацювання Статуту ВУАН.

Ювілейна комісія також була створена при Президії ВУАН для святкування 10-ліття ВУАН.

В Академії буквально клекіт стоїть з приводу резолюції. Адже Президія сама була розголосила першу резолюцію, і тепер кожне питає: чому ж так швидко і так радикально змінила вона свою

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 720

думку? Оповідають, що Заболотний вагався, чи друкувати резолюцію, але Щупак поскаржився Левицькому і цей просто і грубо наказав Корчакові друкувати. І наші хлоп'ята смирненько послухалися...

В канцелярії Неодмінного секретаря знято портрети Кримського й мій. Я півжартом давно вже радив зробити це Лозієву, та він навіть тоді був образився. Тепер питаю його, сміючись: «Ну, а що? Не казав я Вам?... Звелено, чи своєю волею?» — «Не звелено, — каже, — а злегка натякнуто...».

Але найкраща сьогоднішня новина — це обрання Скрипника на академіка до Білоруської Академії!... Знають з чого починати і почали просто з того, що поважно взяли відомий Пушкінів вірш: «В Академии наук заседает князь Дундук». Пішла знов ера Дундуків, тільки князівський титул та природній дар («отчего ж ему не сесть?») — заміняє тепер той самий природній дар + партквиток. Адже незабаром і в нас засідатимуть Коряки [можливо Коряк Володимир Дмитрович - Т.Б.] з Юринцями: досить звеліти Президії — і вони засідатимуть. Не знати тільки, яку саме катедру посяде академік Скрипник?

Академія наук Білоруської РСР утворена 1 січня 1929 р.

4 січня. «Коли ворог одверто висовує ті чи ті політичні гасла, це цілком зрозуміло для нас, але коли замість політичних гасел він пише, що випав білий сніг, що цей білий сніг буде довго триматись, то тут тяжко розібрати, чи про білий сніг тут іде мова, чи про білу ідею, — про те, що біле військо переможе нашу Червону Армію». Цю [знамениту] тираду вичитав я в промові Демченка ... Отак договорись! Виходить по-істині як у тій грі: «белого и черного не покупать, да и нет не говорить». Заяча психологія, але попробуй-но тепер про сніг написати, — контрреволюція та й годі! «Крестьянин, торжествуя, на дровнях обновляет путь, его лошадка снег почуя, несется рысью как-нибудь»* — це ж прокламація!.. Ні, не з свідомости сили береться така психологія, — мабуть, навпаки: всякі страхи ввижаються, коли вже й позаторішній сніг страшний.

* Помилка в цитаті: «... плетется рысью». А. С. Пушкин. «Евгений Онегин». Ленинград, 1956.

5 січня. Чимало людей розуміє резолюцію Президії так, ніби я сам прохав звільнити мене від адміністративних та організаційних посад і що я давав якісь-то обіцянки. На це наво-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 721

дить згадка про мої «заяви» на початку і при кінці 3-го пункту. Отож я тепер не знаю, чи це невдала редакція, чи навмисне так темно написано, щоб людей баламутити. Знаючи людей, що ту резолюцію подиктували, всього можна сподіватись.

6 січня. Стріває на улиці мене незнана мені людина, підходить, здоровкається й каже: «Добре, що вас зустрів. Я з села. Наш селянський актив прохав мене переказати вам наше спочуття та обурення проти напасників». Я подякував, але не розпитував: хто зна, що за їден. Може з села, а може й з — ГПУ...

Розповідали мені, що в Коростені на якомусь зібранні дядькам запропонували оганьбити Єфремова. «Та хто ж воно таке? І що зробив?» — питаються дядьки. На це й самі аранжери не могли нічого сказати: «Так, якийсь... мабуть, контрреволюціонер, бо ж усі його ганьблять. А може опозиція». Істинно — «свята простота!»

7 січня. Одержую листи — всі «підпечатані». Отже, перлюстровані. Але сьогодні прийшов лист навіть на наші звичаї незвичайний: був запечатаний сургучною печаткою, через те «підпечатати» його не можна було; ну, то порадили собі зовсім просто: печатку зломано і вже навіть не заклеювано. Так і принесли, розліплений. А багато листів і зовсім не приносять: люде питаються, чому не відповідаю, а я тих листів і не бачив. Мовляв старим правилом: «письма, которыя не нужно, чтобы доходили, те у нас всегда пропадают». Але й за старого часу такої безцеремонности, як тепер, не було.

8 січня. В крамниці питаю: «Чи нема чаю?» — «Що ви! — одказує прикажчик. — Який тепер чай!» — «Ну, а чи довго так воно буде, без чаю?» — «А це від Англії залежить: зговоримося з нею — буде чай; не зговоримось — самий кип'яч питимемо!» — «А до чого ж тут Англія? — питаю. — Адже ж чай китайський!» — Тільки засвистав прикажчик на відповідь: «Який там Китай! Все Англія собі забирає і ми в неї тепер у кулаці».

Ну, нехай чай од Англії залежить. А від кого ж гас, наш ніби власний гас? Розвозили по вулицях гас інваліди, кожного ранку на вулиці сурмить: іди й бери гасу. А оце цими днями інваліди заохочують: «Беріть, добирайте! Ще з тиждень який повозимо та й

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 722

шабаш, годі — не будемо возити!» — «Чому?» — «Нема гасу». — «Де ж подівся?» — питають. — «А нечистий його знає, — тільки нема. Не привезли чи що». Що тут вже про порозуміння з Англією говорити, коли навіть того, що маємо, доставати не можемо. По крамницях чого не спитай — тільки й чуєш: нема, нема. Мануфактури нема, товару на чоботи — і не питай, паперу по 5 аркушів, більше не купиш, масла, яєць — ні за які гроші не дістанеш. Зато по газетах — «гром победы раздавайся!» — благоденствуємо, не так, як по тих буржуазних Європах.

Поїхав Воблий до Петербургу — розпитувати, як Російська Академія свій ювілей святкувала. З цього приводу у нас в Академії анекдот склали. Питає Воблий Ольденбурга: «Як у вас ювілей святкували?» — «А вам навіщо?» — «Та й ми оце 10-літній ювілей маємо святкувати». — «Десятилітний, кажете? Ну то я не знаю. Може, де в архіві які документи знайдемо... Мабуть, Ломоносов зайву чарку випив та з німцями ще раз, при цій оказії, посварився. Давно то було, трудно порадити, як вам ваш десятилітній одбувати». А з нашими академіцькими справами що день, то гірше. Пишуть білоруси, нарікають, що наша Академія їм втисла Скрипника та Яворського на академіків: ми так, пишуть, і запротоколювали: на пропозицію Української Академії наук обрано: Заболотного, Тутківського, Яворського і Скрипника...

Отож, виходить, що це наша Президія побила рекорд запобігання перед властями: навіть білоруси дивуються... А я грішив на них, що розпочинають еру Дундуків. То ми її розпочали, виходить!

9 січня. В газеті надруковано промову Косіора на партійній конференції. Часто згадує мене, та ще як згадує! Навіть мою розмову з Любченком — давню, колишню розмову переказує. Правда, з того переказу я не пізнав своїх слів: брехня від першого й до останнього слова. Очевидно, Любченко сфабрикував те, що йому здавалось кращим, а може й від себе Косіор досипав. Ту розмову я записав зараз же, та й тепер добре пам'ятаю, що я говорив і чого не говорив... Але ж і політики! На підставі пліток, перлюстрованих і не вчитаних листів, приватних розмов або підслуханих вєдомостей — будують свої висновки... Пліткарі, а не політики! Не диво, що через таку фельдшерську політику не то

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 723

чаю, а й гасу не маємо. Правда, їм це байдуже: вони мають, вони думають, що їм вистарчить. Тільки що буде, як не вистарчить?

А як вони свої плітки добувають, показує випадок з Косинкою, якого Косіор згадує поруч мене. Випивав собі Косинка з одним із «братьев-писателей», здається — Первомайским (і такий єсть). Випили. Розговорились «по душам». Косинка щось про становище України почав говорити. Брат-писатель зараз альбомчика суне — «напишіть, каже, на пам'ять»... Косинка написав. І тепер з того альбомчика літераторського Косіор цитує. А Первомайський, кажуть, здобув командирування за кордон як нагороду за юдин учинок.

Скільки Юд тепер розвелося! Та ще таких, що старий Іскаріот вдруге повісився б, коли б з нашими Первомайськими здибався, — повісився б з сорому за свою недотепність і некорисливість. «Братья-писатели» особливо добре дбають: нема того вчинку, перед яким би зупинилися. Оббрехати, наклепати, пересмикнути, виявити чужий псевдонім — це тепер звичайна річ в літературній обихідці. Та чого іншого й хотіти від казенної преси, казенних пер!..

По місту чутки, що комуністи таки не задоволені кінцем моєї справи: Президія послухалась, але Є[фремо]в нічим, власне, не поступився. Їм би хотілося не тільки заграти «пісню в лицях»:

Била жінка мужика — пішла позивати,
Присудили мужику ще й жінку прохати, —

але щоб той мужик таки й попрохав справді...

10 січня. Засідання Відділу. Я зрікся секретарювання. До протоколу записано зречення без мотивів, бо інакше Відділові довелося б протестувати проти постанови Президії, як незаконної, а протестувати — річ безнадійна. Обрано на секретаря — О. П. Новицького, — Грушевськийй і К° утрималися. — Послав картку В. Перетцові.

12 січня. Бачився з А[ндрієм] Вас[ильовичем]. Погибає чоловік, а може й загинув. Зіпсував мені він день і своїм виглядом (п'яний, як ніч), і своїми розмовами.

14 січня. Засідання Ради. За кожним разом усе менш людей приходить, бо й нема чого. Сьогодні за 1 год[ину] все скінчили.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 724

Більш порожнього засідання ще не було. Одлетів живий дух і кожне думає, аби швидше одкалатати, щоб розійтися. Ні запитань, ні дебатів: мовчки послухали та й до домівки. Здається, Академія вже доходить сучасного ідеалу — ні своєї думки, ні бажання не висловлювати: як наказано, так і має бути.

Між іншим, — ще одне наївне шахрайство Президії. Ні Президента, ні віце-президента на зборах не було, і збори розпочато листом од Президента, в якому він просить головувати на зборах «голову II Відділу акад[еміка] Тутківського» — і Тутківський пішов головувати при здивованих поглядах усенької залі. Всі знають, що II Відділ Тутківського провалив і обрав на голову Фоміна, і Тутківський, кажуть, подав на це навіть скаргу... до місцкому. А проте головувати на зборах таки взявся. І така байдужість до зборів Ради, що ніхто навіть не протестував проти Президії, що уперто визнає за голову II Відділу угодного владі Тутківського. Це вже просто жахлива й небезпечна байдужість.

15 січня. Кажуть, що в залізничному органі «Гудок» надруковано статтю «Киевская гниль», де подано жахливі відомості про верхівку Київської партійної організації — хабарі, непотизм, кумовство, пияцтво, розпусту і т. і. Картина це все знайома, і нею нікого не здивуєш. Але важно те, що на статтю звернули увагу і вже прибула якась комісія на ревізію. Треба б добути того «Гудка» і прочитати. Таких справ, правда, тепер повно, в кожному місці те ж саме діється.

«Гудок» — щоденна газета, орган ЦК профспілки залізничників. Видавалась у Москві з 1917 р.

16 січня. Сьогодні ховали старого Козицького, сусіду, що помирав місяців зо три. Але помирав тяжко, а ховати було ще тяжче. Днів з п'ять лежав у церкві: послали телеграму синові (відомий композитор і велике цабе) і синок ні сам не їхав, ні грошей на похорон не слав. Нарешті надумався прислати, але сам таки не приїхав. Та й справді: батько — піп, ще хтось би тут побачив його на похороні, ну, а для «великого цабе» як на теперішні часи, це не дуже приємно... Скотина бісова!

Розповідають чудеса про московський з'їзд марксистів-істориків. Устами самого Покровського історики-марксисти одреклися від «економічного матеріялізму»: то, мовляв, була тільки вигадка для цензури, а тепер можна її й похерити. Тими ж самими устами визнали теорію «героїв». Нарешті устами

Всесоюзна конференція істориків-марксистів відбулась у 1928 р.

«Економічний матеріалізм» — вчення, яке визнавало економіку єдиною силою в історичному розвитку. Цей термін використовувався російськими марксистами як цензурний для визначення історичного матеріалізму.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 725

Яворського знищили всю попередню українську історіографію, як буржуазну, а після цього якийсь москвич знищив і самого Яворського, як немарксиста. І не лишилось для України жадного праведника... Люде, що з усієї сили під марксизм підшиваються, як от Багалій, дуже занепокоєні. І поділом: не підшивайтеся і не лізьте, куди голова не влізе.

17 січня. Якось Анд[рій] Вас[ильович], бувши п'яним, розказував мені, що є наказ до Держ[авного] видавництва та Книгоспілки, щоб не приймали од мене до друку нічого. Я не зовсім поняв йому віри, бо Держ[авне] вид[авництво] саме друкує Шевченка та Коцюбинського, а Книгоспілці я й не збиравсь нічого давати. Хоча, з другого боку, під той час, коли тяглося оте

Щодня Пілати розпинають.
Морозять, шкварять на вогні

мені часто приходило на думку, що Пілати тим не задовольняться, а попробують позбавити мене цілком слова і заробітку. Останнє для них може навіть важніше, ніж перше: бити «и дубьем, и рублем»... І от, здається, починають мої побоювання виправдуватися.

З місяць тому я підписав у вид[авництві] «Рух» умову на редакцію віршів Грінченка, з передмовою. Умову мало затвердити правління видавництва в Харкові — і от сьогодні прийшов до мене представник «Руху» і здивований каже, що умову затверджено, але згадку про передмову викреслено... Він не розуміє, чому, і я не розумію, якщо не спинитися на думці про якусь заборону мого ймення в друку. Можливо, все можливо.

Був і другий видавець, П. Комендант, що хоче, щоб я йому редактував, і з передмовою своєю, Яновської «Городянку». Як людина оглядна, цей просто пішов до Окрліта («цензури») й запитав, чи нема, мовляв, на Є[фремо]ва заборони. Там йому сказали, що нема і вони судитимуть мої праці, як і інших авторів. Отже — чи нема, чи вони брешуть? На останнє ніби натякає пригода з «Рухом»... В усякім разі мені не подобається оце ходіння та розмова про мене в цензурі: коли й нема ще заборони, то вони її можуть спровокувати.

Отже, можливо, що мене зовсім позбавлять слова. Цілий вік віддати літературі, щоб на старість заніміти — о, вони добре знають, куди влучити. Але хоч і як це тяжко — а витерплю і таке зну-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 726

щання. Коли треба буде, то й занімію, піду чоботи латати, а себе не зречуся.

18 січня. Сенсаційна новина. Ніби в Москві постановлено: усю «союзну» територію огласити власністю СРСР: підданство рахувати тільки за СРСР. Отже, цим самим касуються всі «незалежні» та «автономні» республіки і заводиться унітарна система. Кажуть, що цієї постанови поки що не оголошено, бо треба «підготувати громадську думку». Скрипник у Москві ніби протестував, кажучи: «Що ж це — поворот до єдиної неділимої?» — «Так, — одказали йому, — до єдиної неділимої ВКП». — «Але ж не забувайте, що це порушення конституції: ми ж можемо вийти з Союза». — «А можете, — була відповідь, — без території і людности». Протестант, зачувши це, замовк... Та й справді — що йому говорити, цьому представникові сучасної «Малороссийской коллегии», коли він з товаришами ще попереду всі позиції здав і сидить у жмені того, хто диктує тепер свої умови?!

У 1929 р. в СРСР було введено загальносоюзне планування, монополізм в усіх галузях виробництва і розподілу, запроваджено єдиний народногосподарський комплекс.

Малоросійська колегія — назва двох різних установ у XVIII ст. у гетьманській Україні: 1) російська урядова установа, що здійснювала контроль над гетьманським урядом (1722-1727 р.р.); 2) вищий адміністративно-політичний орган Гетьманщини (1764-1781 р.р.). Остаточно ліквідовано у 1796 р.

Отже, виходить, новий курс починається. Потішилися «самоопределением вплоть до отделения» і буде з вас. То може це навіть краще, бо виразніше. Адже наш «уряд» тільки на капості здатний і був, все одно все робив, що з Москви наказувано. То хай краще буде це цілком одверто. Може це хоч тих, хто може чогось учитись, навчить... Тільки як будуть себе наші наркоми почувати, одним помахом розжалувані на звичайних смертних? Утруться й подякують? Напевне. Бо ніхто за ними не жалуватиме, а кожне навіть промовить: земля пухом...

19 січня. Одержав листа від Кат[ерини] Косенко, дочки Є. К. Трегубова. Од батька дістала вона альбом з трьома Шевченковими рисунками, і я вже кілька разів писав до неї, щоб дала їх до академічного видання. Пише, що «мої власні інтереси примушують мене тепер відмовитись від репродукції малюнків». Стерво-баба! Це вже друга. Перша — онука Варфоломія Шевченка, Плевська, що десь запроторила Тарасові листи до її діда. Треба буде і цій написати, — хоч злість зірву!

20 січня. Написав до Ол. М. Рудченкової (Полтава), К. Косенкової (Борзна), П. Дроздюка (Харків), О. Маковеєвої (Бережани), М. Чернявського (Херсон).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 727

У «Пролет[арській] Правді» поміж іншим матеріялом про Леніна стаття Семашка — матеріялістичний доказ геніяльности Леніна на підставі його мозку. Дивовижний зразок ніби-матеріялістичної схоластики.

Базар реагує на сьогоднішні газети тим, що в один голос пророкує війну на весну. Дивний спосіб вносити заспокоєння!

21 січня. По місту ходять оповідання про арешт прокурора Зоріна з компанією. Вертався він з одного з «афінських вечорів», які тепер ніби у великій серед комуністів моді, п'яний, як ніч, і на вулиці почав скандалити. Якийсь міліціонер, не маючи іншого засобу втихомирити скандаліста, повів його в участок і прокурор аж там проспався й витверезився. Уявляю собі, що почував бідолашний сторож громадської безпечности, коли, випускаючи п'яниць, довідався, кого він арештував для витверезення!

22 січня. Приїхав Перетц, розповідав про події в Російській Академії. І там лизунство, холуйство безконечне, що виявилось в виборах нових академіків. Істинно: камо пойду от духа Твоего!

24 січня. Почалися знов арешти... Камо пойду от духа Твоего! Сьогодні знов Демченко вернувся до моєї справи. «Характерним проявом українського шовінізму, — промовляв він з приводу смерти Леніна, — є виступ у закордонній пресі академіка Єфремова (!). Професор Крупський цілком слушно закинув Єфремову орієнтацію на буржуазну Польщу (!). І справді академік Єфремов блокувався й з російськими чорносотенцями (!), й з польською буржуазією (!), й не дивно, що він ніяк не міг дати відповіді на запитання, як він ставиться до радянської влади (!). Цілком слушно зробила президія Української Академії наук, яка засудила ганебний вчинок академіка Єфремова й заявила, що радянський учений повинен працювати на користь радянській державі (!). Я цілком певний, що радянська громадськість цілком позитивно відгукнеться на постанову Президії ВУАН». Не знаєш, чому більш дивуватись у цій сконденсованій брехні: чи повному нехтуванню фактів і безглуздим вигадкам, чи нахабству, що власну резолюцію, накинуту силоміць Академії — тепер видає за академічну! Зате Президія має доброго тепер спільника, од якого вже довіку не відчепиться...

«Камо пойду от духа Твоего и от лица Твоего куда убегу». — Псалтир, 138 псалом царя Давида.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 728

25 січня. Черговий пароксизм — вишукування по школах поповичів та попівен і викидання їх. Такого ще не бувало. Шпіонство, висліджування і доноси, доноси, доноси... Це, розуміється, не шовінізм, — це слугування пролетаріятові! Нещасний пролетаріят, іменем якого уся ця гидота робиться, і нещасна країна, в якій існують шпик і донощик. Куди вона докотиться — це можна наперед угадати...

Та й що робити нашим верховодам, як не збирати собі дешевий капітал на нещасних поповичах? Адже вони так заплуталися й так скомпрометувались навіть у своїх колах, що вже більш нікуди. Сьогодні читав про «Киевскую гниль» у ч. 9-му «Гудка». Чисто норови римської імперії цезаристських часів у нас завелися! А за все це — хай поповичі одповідають: хоч на них свою злість і своє нікчемство та розбещеність зігнати!

26 січня. Останніх два дні працював над редакцією віршів Грінченка для «Руху». Зробив перший том, користуючись з старих своїх шпаргалів, які написав був ще 1921 року. Ну, та й зібралося роботи за останній тиждень: Шевченко, Яновська, Грінченко, Лисенків збірник — і все це одразу давай. По 16 год[ин] на добу працював, до того, що й світ обертом ішов, і в очах темніло. Трохи підогнав.

27 січня. Прийшли московські газети з листом Тальгрена [можливо Тальгрен Арне Михаель - Т.Б.] й відповідями Ольденбурга, Жебелева та Марра. На фоні спокійного, повного гідности листа Тальгрена тим гірше виглядають лукаві виверти Ольденбурга, лакейська брехня Жебелева та божевільне мурмотання Марра. Я не дивуватимусь, якщо після таких відповідів європейські вчені махнуть на нас рукою й скажуть: загибайте — ви заслужили свою долю! І нашого Ол[ександра] П[етровича] Новицького примусили написати відповідь Тальгренові. Теж не дуже гідна й розумна, але хоч без подлостей: приїздіть, каже, та й самі побачите, як ми живемо. Це добре: побачив би багато, про що говорити невільно.

Взагалі Російській Академії теж не з медом. З приводу забалотування комуністів (Фриче, Деборіна, Лукіна) почалося цькування, найбільш скероване на знаменитого Павлова. Похід проти науки на всім фронті. А учені своїм підлизництвом ще й помагають. Самоотверженні людці! Як от наш Корчак, що вітав «апос-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 729

тола правди і науки» в особі... Скрипника та Озерського! Хороша правда і хороша наука!

28 січня. З модерного фольклору.

1. «Рабинович! Вы стоите за советскую власть?» — «А что же вы хотели бы, чтобы я сидел за нее?...».

2. Чому цвяхів тепер ніде не знайти? А тому, що Ленін сказав: «Теперь для нас важна только кооперация — и никаких гвоздей!».

30 січня. Читав дальші числа «Гудка». Ну-ну! Зібралася компанія — невеличка, але чесна! Здається, навіть велика, бо натяки є і на Любченка, а Михайлика [вірогідно Михайлик Михайло Васильович - Т.Б.] просто згадують, як і інших «полувождей». Скандал уже пробують пригасити офіціяльним повідомленням (у «Пролет[арській] Правді»), але офіціяльній брехні ніхто не вірить, як звичайно. А тут ще й ревізори брехням допомагають.

31 січня. Розповідають про з'їзд агрономів, на якому виступав і взагалі участь брав Шліхтер, даючи нещасним агрономам завдання збільшити врожайність на 30%. Один якийсь старенький агроном почав був казати, що це не від їх залежить, а від загальної політики, що вони вже не знають, що й робити: кажуть їм орієнтуватися на середняка і самі ж того середняка нанівець звели... Але не встиг він і скінчити, як скочив Шліхтер: «Я знаю, — гукав, — чиї це штуки! Це контрреволюція, опозиція... не потерплю!» — Загукав по-скрипниківському і бідний старенький замовк, не доказавши: хай ти будеш неладний! Зате всі інші, таку науку діставши, на все згоджувались: хочете 30% — буде 30%... а то може 50%, то й 50% можна. А один навіть і 200% запропонував, мабуть, виходячи з того, що йому не жалко... І сміх, і горе! Декретами та бумажними постановами думають такі справи рішати, коли тим часом ще недавно і пискло знало, що «правильне» куроводство не может быть без всеобщего, равного, прямого и тайного голосования». А народні комісари — куди проти них старорежимні міністри! І ті іноді слухали людського голосу, а перед цими й Угрюм-Бурчеєв подався б. Подавай урожай! А з чого його подати, коли село обідране і голе, голодне і без худоби, без світла і без освіти... Не знаю, чи послухав тов[ариш] урожай побожних заклинаннів і чи схоче навідатись туди, де ні праці

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 730

людської, ні самих людей не шанують, а все скрипниківським методом вирішують.

1 лютого. Хтось прислав з Одеси мені студентську газету. Один суцільний донос! Донос од першого рядка і до останнього. Донос на товаришів, на професуру, на громадян, на всіх разом і на кожного зокрема. Якийсь скрежет зубовний, а не газета. І це молодь, студентство!...

А в Києві по школах заведено «легку кавалерію». Це загони комсомоли, що ставлять собі завданням шпіонаж, висліжування і, звісно, донос у належне місце про все, що їм не до вподоби. Тепер, правда, кажуть — «заява», а не донос: слова бояться... Легко зрозуміти, що може така «легка кавалерія» з таких многонадійних юнаків накоїти! Вже по газетах трапляються наслідки наскоків їхніх. Вже дійшло, кажуть, навіть [між] конфліктів поміж «легкою кавалерією» та навіть комсомольцями по тих школах, на які зроблено «лихие набеги». Якийсь суцільний жах, непроглядний морок запанував, у якому загинули всі і матеріяльні, і моральні цінності, що виробила була людськість. Докотилися до самого вже краю і далі нікуди падати. А це ж серед цього мороку не знати доки жити!

2 лютого. Всюду крик, галас про вибори. Не тільки по газетах, але й плакати мають по вулицях та установах, навіть по трамвайних вагонах простя[г]нуто цілі полотнища, що закликають вибирати до рад — цієї «основи пролетарської диктатури». Просто тобі — Америка! Предвиборчі зібрання скликаються по всіх вищих школах, і студент не піти не може, бо... провіряють і поставлять на карб. Велелюдні збори. Але навіщо вся та комедія — не вгадати. Кандидати вже давно призначені, голосувати можна тільки за них, ніхто й заікнутися не сміє проти, боротьби — ніякої... Так виглядає наша Америка!.. Кожен службовець чи студент, що мусить одбути «громадську «повинність», дивиться на неї, як на халепу, якої не втечеш, і відповідно до того й поводиться. Численні збори, як переказують, дають оригінальне видовисько. Публіка розважається, як знає. Промовців ніхто не слухає. Той собі стиха розмовляє з сусідом; той, примостившись під світлом, читає книжку, інший щось записує — своє; там фліртують... Аби якось досидіти і втікти. Не політичне життя, а крайню

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 731

розпусту і політичну байдужість виховують такі вибори, бо кожен ясно бачить усю їхню непотрібність. А на око буде — 100% виборців! І хвалитимуться найвищою свідомістю! Де ж пак — по команді вибирають!.. Кого тільки такими виборами обморочити хочуть?

3 лютого. Проскочило якось два числа американської «Народної Волі», — звичайно тепер ніякі українські видання з-за кордону до нас не доходять. В одному стаття — «Московська нагінка на С. Єфремова». Не вважаючи на всякі наївні ляпсуси (мене звуть «70-літнім стариком»!) перебіг справ подає стаття досить вірно, особливо щодо відомих революцій та протестів. Кінець статті занадто урочистий. «Це доказ, що... московська диктатура — це темна сила, така сама, як середньовічна інквізиція чи теперішній італійський фашизм. Вона боїться кількох слів сімдесятилітнього старика у закордонній газеті, і то боїться так, що мобілізує проти нього цілу зграю невіж, безхарактерних лакеїв та штурпаків-запроданців. З другого боку, що той старик, що без страху і вагання перебув всі лихоліття української революції і руїни на свойому київському посту, це така велика моральна сила, що всій московській державі треба налягати на нього, та й то не просто, а з ріжними протестаційними штуками. Та не застрашили Єфремова царські тюрми, денікінські штики та комуністичні погрози, то й не застрашать теперішні наказні резолюції. Вони всі заслабі для того, щоіб притьмити силу сонця-правди, за яке так мужньо вступався і вступається академік Єфремов, і яке швидше чи пізніше, мимо усіх ворожих заходів, таки засіяє на українській землі». Даремне тільки американська газета говорить про «московську» нагінку: свої землячки чи не більш метушаться та заробляють на шматок хліба з маслом у цій брудній та огидній історії. Почав же Грушевський, піддав Студинський, а там... Семки і Чепіги, Заболотні й Багалії, Крупські й Куликовські і тисячі безособових боягузів... На Москву нарікати нема чого, коли на Україні все руйнується руками своїх власних, рідних, українських яничарів.

5 лютого. Дихнути ніколи, вгору глянути ніколи. Збіглося роботи, що вже невдержка. Сижу за столом по 10-12 год[ин] і все ж таки не встигаю. Коли б ще хоч на душі спокійно було, а то ж таке всюди кругом діється, що хотілося б очі заплющити, — бодай не дивитись!

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 732

6 лютого. Воно таки спочило! Воно знов почало! Сьогодні «Пролет[арська] Правда» принесла резолюцію конференції секції наукових робітників з осудом мені, посилаючись на резолюцію Президії Академії та згадуючи якусь «лінію УЦБ» (Багалія видко!). Сама газета друкує на першому місці статтю «Проти ефремовщини», де мене робить «ідеологом куркулів та непманів». Грізно!.. Ну, та це вже ми чули. Цікаво мені тільки, як почуває себе Заболотний, що запевняв мене, ніби президійна резолюція припинить дальше цькування? Адже та резолюція, як я йому й казав тоді, стала вихідним пунктом для нового цькування. Ну, а втім, що це їм, усім отим кар'єристам!

Німії, подлії раби! —

та й годі. Буквально «За шмат гнилої ковбаси» усе віддали — своє достоїнство і честь, і совість. І дивляться ... і очей у Сірка не позичають. Бо тепер кожний Сірко має право заплювати очі людям.

7 лютого. Виявляється, що на конференції майже нічого про мене не говорено (секретар Центр[ального] Бюро тільки згадав, що секція наукових робітників «розгорнула широку роботу», бо всі відділи, опріч Луганського (о нещасний!) засудили виступ Єфремова, та ще щось белькотів Б. Коваленко — доноситель присяжний). Отже «Пролет[арська] Правда» виходить сама роздуває справу. Чи не початок нового нападу лютости? Може бути, що саме голоси закордонної преси роздмухали цю безсилу лють — і готовий новий пароксизм... О, гомункулуси!...

А лютість, злість панує по всій лінії. Яку не візьмеш газету — капає скажена піна. Лають нашу Академію, лають російську й погрожуються на неї. За неслухняність. Лають поодиноких людей (недавно у вечірній газеті — Зерова й інших професорів київських), лають установи (Всенародна бібліотека). Велика злість розпирає цих маленьких людців. Таке вражіння, наче люде загубили дорогу, не знаходять виходу і лютують на всіх і кожного, блукаючи в пітьмі, спотикаючись та розбиваючи собі лоба. Доходимо вже, видимо, якоїсь межі. Бо, здається, вже далі нікуди... А втім — хто його знає, до якої межі може дійти мудрість та злість розперезаних людей, що й самі врешті не розуміють, що і на чию користь роблять. А всякий мотлох людський з того користується і ще далі заводить по шляху дурости. Ну, та кінець же мусить бу-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 733

ти якийсь і колись. Хто живий діжде, той побачить.

8 лютого. Злістю кип[л]ять не тільки проти «чужих», а й проти «своїх», проти самих себе. Єсть такий Коряк [можливо Коряк Володимир Дмитрович - Т.Б.], «єдиний марксистський» у нас на Україні критик, донедавна диктатор літературний, що монополізував був на повну власність як роздавання титулів, так і писання та друкування доносів. І от раптом почали його «крить», та ще як! Лакиза [можливо Лакиза Іван Никифорович - Т.Б.] в «Житті і революції» ще помірковано, бо доводить, що Коряк нічого не тямить — розумні слова списує, а дурних сам додає. А вже Таран [можливо Таран Теодосій - Т.Б.] у «Комунисті» так про його пише, наче це не Коряк, а, боронь Боже, Єфремов. Кінчає надією, що т. Коряк не образиться, а покається, — «Правда, т. Коряче?» — на тих самих сторінках, на яких його з гряззю змішано... І покається, бо слухняність перед начальством — найкраща в комуністів чеснота. Звелять, то й покається.

Скрипник опублікував сьогодні найвищу похвалу Семкові. Що ж зробив цей «герой нашего времени»? А от що. Перебуваючи на хлібозаготовлі на селі, вивідав про всіх студентів усіх вищих шкіл тієї округи, де перебував, склав список куркулів, поповичів і послав до наркомату. Тепер «куркулів» з 2-ма десятинами викидають, а «ректор» Семко дістає найвищу хвалу: «ніхто з нас не догадавсь того зробити... беріть приклад»... Поправив свою репутацію цей промітний чоловічина і кар'єру зробить добру. Якою ціною і чиїм коштом — про те герої нашого часу не питають. Слухняність, запобігливість та ласка начальства, а решта — єрунда, мовляв Акила Акилович.

Акила Акилович — персонаж п'єси Ів. Карпенка-Карого «Суєта».

9 лютого. Новий пароксизм шириться. Ганьбить мене «інтелігентція м. Зіновьєвська», ганьбить удруге Врона в Художньому інституті (з попередженням усім, хто б наважився мене підтримувати!), ганьбить завод — «Ленінська кузня»... Отже, пущено справу на «підприємства», серед робітників і вони, нічого не знаючи, мають судити. Простір тепер широкий — поки всі заводи висловляться — на кілька місяців стане. Яким возом їх знов зачепило — не знаю: мабуть, допекли глузуванням закордонні газети, — їх не достануть, то свого «жида» можна галушити! Характерно, що всі посилаються на Заболотного, що, мовляв, добре одмежувавсь од Єфремова. Виграв таки цей хитрий малоросc, що предо мною так уболівав за мою долю! Цікаво буде, як якийсь

Зінов'євськ — у 1920-х р.р. назва Кіровограда.

Київський державний художній інститут, заснований у 1924 р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 734

майбутній історик розкопає, що посилаються, власне, на фалшивий документ: самі написали присуд, примусили Заболотного підписати, а тепер його ім'ям орудують... і разом прославляють Чернишевського — жертву сфалшованих документів. Скільки разів перевернувся небіжчик у могилі од хвали та спочуття з цих брудних уст.

М. Г. Чернишевський в 1864 р. був засуджений Сенатом на 7 років каторги і довічне поселення в Сибіру (зокрема, за доносом В. Костомарова про складену Чернишевським прокламацію «Панським селянам від їх доброзичливців уклін», 1861 р.)

10 лютого. Дирижер вже махнув паличкою — і знов почалося цькування — одними словами навіть, в одних і тих самих виразах! Навіть не ховаються з тим, а переписують усі з одного циркуляру. Це нагадує, як за старих часів поліцаї та жандарми погроми робили: надіне штатське пальто, а з-під його сині форменні шаровари виглядають. Міняються часи, та не міняються люде й норови в цьому найкращому з світів... Сьогодні словами Врони, чи кого там, гавкнули на Червонопрапорному заводі; виступив сам Войцехівський і, певна річ, постарався!

11 лютого. Звонить хтось по телефону й питається, коли я буду в Академії і чи можна зо мною побачитись. Я сказав і запитав — хто говорить? — «Все одно ви мене не знаєте», — була відповідь. Приходжу в Академію. Стріває мене якийсь чоловік, я повів його до себе в кабінет. «Я, — почав гість, — член партії з 1919 р., б[оль-шевик], прийшов заявити вам, що не вірю жадному слову з того, що про Вас пишуть по газетах... Дозвольте на знак спочуття стиснуть вашу руку... Я вчора ще хотів до Вас зайти, та ваші приятелі одговорили, — небезпечно, кажуть»... З цього почалася у нас розмова. Виявилось, що це рядовий партієць, українець, читав дещо моє, цікавиться письменством — і вболіває з того, що робиться навкруги. Приємно було почути слово спочуття з самого ворожого табору. І тим більше, що це не один голос. Паличка режисера — це одно, а справжній настрій у низах — зовсім інше...

13 лютого. Товчуть, мов дятли носами, в одно і однаковими словами, — благо, штамп немудрий дано. Похвала Заболотному, згода з постановою Президії, нагад з тієї постанови, що «не може бути академіком, хто...» і далі вже нахвалки на «єфремовщину»... Сьогодні цей трафарет проробив ще один завод — «Більшовик».

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 735

Треба думати, що тут і таким способом «підготовляють» громадську думку до викиду мене з Академії. Вони думають, що я за неї чіпляюся і надаю якусь ціну титулам, та ще таким знеціненим, як член теперішньої Академії! Може, єдине моє бажання — швидше розв'язатись з нею. Але нехай самі викидають. Це, як казав колись Лєсков, потрібно для біографії, — не так може моєї, як їхньої.

Тяжкий мені тиждень. Мушу здати «Городянку», мушу дати примітку до збірника Лисенкового. Мусів навіть облишити коментарії до Шевченкових листів та докінчати ті роботи. Сьогодні почав писати передмову до «Городянки», а на відпочинок роблю примітки до Лисенка. Не знаю, чи вийде що в мене з тієї передмови: занадто делікатна, як на теперішній час, тема, та ще в моєму становищі цькованого звіра.

Збірник Музею діячів науки та мистецтва, присвячений М. Лисенку. Виданий 1930 р., проте статті С. Єфремова там не було.

14 лютого. Розвеселив мене Коряк [можливо Коряк Володимир Дмитрович - Т.Б.]. Московські «Известия» надрукували переказ його реферата про українське письменство та небезпеку йому од мене. Виявляється, що я перетягаю до себе радянських письменників — Івана Сенченка, Бориса Грінченка (так і надруковано!), Копиленка та ін., об'єднуючи їх під лозунгом «самодовлеющего искусства»! «Ефремов сам молчит, он облачился в тогу защитника украинского крестьянства, он принял позу вождя, но находятся люди, которые проводят его лозунги в своих литературных произведениях, чтобы затем протолкнуть их в массы»... Я розумію, що Корякові після останніх невдач треба себе реабілітувати і він думає виїхати на єфремовщині. Але за таке вислужування я б копійки не дав: або сам дурень і невіглас, або за таких має своїх слухачів, розповідаючи їм очевидні небилиці.

15 лютого. Студенти Київського ІНО ухвалили мені догану. Це вже вдруге... Чого стараються, дурні?

16 лютого. Закінчив передмову до «Городянки» Яновської, але не знаю, що з нею робити. Крутив, крутив, напустив води і туману, але чи вийшла вона з того цензурнішою — не знаю. Нехай кілька день полежить: може на свіжу голову видніше буде.

Закінчив і примітки до Лисенкового збірника. А ще ж од мене статті про Лисенка вимагають. Ох!

В сьогоднішній «Пролет[арській] Правді» надруковано, що

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 736

студенти виявили свою політичну активність, засудивши одностайно виступ акад[еміка] Єфремова. Дешева активність, та ще під батогом! Бідні, — що б вони, — від Заболотного з Корчаком до останнього студента, — робили, коли б я не дав їм приводу таким дешевим коштом активність виявляти!

17 лютого. Коряк [можливо Коряк Володимир Дмитрович - Т.Б.] у листі до «Известий» спростовує реферат про його промову. Теж не дуже розумно. В «Пролет[арській] Правді» гавкнули червоноармійці. Кліше, трафарет, офіціяльний обов'язок... Яке це все безглуздя! Навіть не образливо, а просто без кінця по-дурному. На що люде час витрачають! Адже коли одбулось тільки сотня таких зібраннів (а їх було більше), на кожному зібранні побувало хоч 200 чол[овік] і потратили по 2 год[ини] то й то маємо 4000 годин. А попередні наради, а складання і друкування звісток, а читання — цього і в 100.000 год[ин] не вбереш... Отже, понад 100.000 год. витратили надаремно «на Єфремова», бо навіть дозолити не змогли! За цей час можна б другий міст через Дніпро перекинути, а вони на свою злість перевели! Справді, всякий глузд загубили — ці дрібненькі люде, у яких мстивість пропорціональна нікчемності.

18 лютого. Дивився в оперному театрі «Майську ніч» Римського-Корсакова. Малороссийская Вампука! До того ще й безголосся навдивовижу.

19 лютого. Ціла копа матеріялу з новітнього фольклору. 1. Чому немає в нас білого борошна? А тому, що їсти білий хліб — то привілегія панів та буржуазії. А як пани та буржуазія повтікали за кордон, то туди ж ми й біле борошно посилаємо.

2. Приходить до Сорабкопу єврейчик: «Дайте восьмушку чаю». — «Чаю нет», — одказує прикажчик. — «Подлец!.. Ну, дайте три фунта белой муки». — «И муки тоже нет». — «Мерзавец!.. Ну, тогда дайте пол-фунта рису». — «И рису нет». — «Сукин сын!» — «Послушайте, кого это вы ругаете?» — «Кого? Ну, известно кого — Николая: сделал запасов только на десять лет, а на одинадцатый уже не хватает».

3. Як спинити рух у Москві на Тверській вулиці? Досить крикнути: «Рабинович» — більша частина перехожих стане й озирнеться до вас.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 737

4. З Заповіту Троцького: мозок мій по смерті покласти в спирт, а тоді, дослідивши, спирт передати Рикову, а мозок — Сталіну.

5. «... Они уже имеют левое крыло, они уже имеют правое крьшо. ... Они уже скоро совсем полетят!».

6. Зажурились комісари в Кремлі — нема ради, нема виходу. Кажуть їм, що об'явився в Москві дуже якийсь мудрий старий жид, що на все знайде раду. Покличте! Покликали: «Ну, скажите, єсть для нас какой-нибудь выход?» — «Есть — целых семь! Виходите скорее, тогда всем хорошо будет». (У Кремлі сім брам).

7. У вагоні сидить батюшка, а проти його комсомолець. Захотілося комсомольцеві покепкувати: «Ну, что батюшка, все молитесь?» — «Молимся». — «Ну, а за советскую власть молитесь?» — «Молимся и за советскую власть». — «И за царскую молились?» — «Молились». — «И что же, помогло?» — «Помогло: выгнали».

8. «Яка ріжниця між попом і ослом?» — питає батюшку комуніст. Той не знає. «А те, що у попа хрест на грудях, а у осла біля хвоста». — «Ну добре, — каже батюшка, — а яка ріжниця між комуністом та ослом?» — Думав-думав комуніст, каже: «Не знаю». — «Ну, я теж не знаю», — одказав батюшка.

9. Селяне кажуть: кулак у нас той, хто, лягаючи спати, кладе під голову кулака, о 3-ій годині схоплюється й біжить на поле працювати. Середняк — у його сакви спереду і ззаду, сам посередині, на поле виходить о 5 годині. А незаможник той, хто о 9 год. з цигаркою в зубах та портфелем під пахвою повагом простує до сільради.

Оповістили нарешті в газетах, що Троцькому дозволено за кордон виїхати. А це я вже з місяць тому чув, що він давно вже втік...

20 лютого. Купую цукор у крамниці знайомого жида. Довго він казав, що нема, що має поїхати кудись і взяти. Нарешті — є. «Але, коли б ви знали, що мені той цукор варт!...» — «А що?» — питаю. — «Навантаження! Кажуть, не дамо цукру, як не візьмеш і того, і того, і того. А воно мені зовсім не потрібне, ніхто його не питає. І що я тепер з ним робити буду! А не візьмеш навантаження — цукру не дадуть!»

От воно магічне слово — навантаження! З ним навіть закони політичної економії переробити можна і збути всяку покидь,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 738

на яку жадного попиту немає.

21 лютого. Знов тривожні чутки про майбутні вибори академіків. Кажуть, ніби комуністи виставлять... Скрипника, Затонського та Яворського. Нікого кращого не знайшли! Але найгірше те, що після подій останнього півріччя ніяк і сподіватись не можна на таке голосування, як весною, коли Скрипника провалено навіть на голову зібрання. Тепер переважатиме слухняна більшість. І знов стає перед мене питання про відхід од Академії та каяття, що цього не зробив раніше. Хоч і кажуть, що не треба робить того, що приємно ворогові, але, мабуть, треба було зробити йому цю приємність. Тоді це ліпше було і натуральніше. Ну, та побачимо! Одно тільки мене дивує, чого ці осли пруться до Академії? Адже коли 100 літ тому Дондук, що засідав в Академії, викликав тільки сміх, то який сміх і з себе і з Академії викличуть сучасні Дондуки, ціла мотка Дондуків!

Видко, й нам доведеться смугу Дондуківства пережити.

22 лютого. Стараються товариші вчені! Вони на київській конференції загріли «боротьбу з єфремовщиною», а на харківській розродились такою гнусною лакейською резолюцією, що навіть за наших взагалі лакейських часів побиває рекорд. Розказують, що в Харкові з промовою проти мене виступив... Семковський! Чого ще цьому [Скарпію]? Чи рятує себе, як кузен Троцького, чи підготовляє кандидатуру свою в академіки-призначенці? Дивні діла твої, Господи!

Сьогодні в «Пролет[арській] Правді» надруковано огляд 10-літньої праці Комісії Словника живої мови, але характерно — без жадної фамілії працівників. Питаю Голоскевича — що це за знак? Каже, що він дав статтю, де зазначив, хто що зробив, але в друкові усе те пропало. Очевидно, щоб не згадувати Єфремова, то викинули усі прізвища. От уже справді — nomina sunt odiosa*! Але який дитячий розум у цих «державних мужів», що навіть таким способом не гребують свої рахунки зводити, маючи друковане слово в своєму монопольному посіданні.

* Буквально: «імена ненависні», не будемо називати імен (латин.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 739

23 лютого. Страшні вісті йдуть з села. Нечувані морози (до 25-30°), що держать уже місяців зо два, цілком нищать село: замерзає худоба, замерзають люде; отопитись нічим, бо дров або зовсім не дають селянам, або за таку ціну, якої теперішній селянин не спроможеться заплатити. Теплої одежі так само не гурт, і хто на якийсь десяток верстов [одвихнеться] від села — той уже труп. Змерзлих звозять і складають як дрова. Зубожіле село не може боротися ні з якою стихійною бідою.

Президія оповістила про ювілей Тутківського. Дослужився таки цей чорносотенний папаша, а тепер червоний академік! В кінці 1927 р. Спільне зібрання одноголосно (проти двох — Грушевського та Симинського) одкинуло цей ганебний ювілей людини, що стільки капости зробила Академії. Тепер інші часи і Президія виконує замовлення. Заходить Януков: «Що, пане академіку, знов на вас почали гавкати?» — «А почали», — кажу. — «Хвороби на них нема! Кажуть — секція наукових робітників... Хіба хто путній до них піде на це? Зібралась сама шантрапа, та й робить, що звелять. Як почалося оце, — додав конфіденціяльно, — то я чув, як Президент по телефону говорив Левицькому: що, каже, знов почали? а обіцянки ваші? — не знаю, що вже казав йому Левицький».

24 лютого. Почав статейку до Лисенкового збірника. Хочу написати про нашу з Лисенком подорож до Галичини під [час] його ювілею. Якось нема настрою, не те в голові і не знаю, чи що вийде. А тут ще поспішати треба, бо всі вже строки попроминав.

Одержав листа від Косенкової: згоджується дати до видання Шевченкові рисунки. Засоромилася вража баба! А таки довго кріпилася та роздумувалася: адже од мого листа до неї проминуло щось тижнів зо три!

25 лютого. Моя рецензія на Гуревича в «Slavії» в Харкові викликала, кажуть, велике обурення. Чим саме — я не знаю, може фактом, що вона появилася за кордоном. Мабуть, цим і поясняється оцей новий — правда, досить млявий — пароксизм скаженини і слинявих резолюцій! Казали мені, що Багалій у паніці і говорить усім, що я себе рецензією тією «погубив»... Може, але, мабуть, таки краще загинути, ніж здобувати ласки шляхами Багалієвими.

І ще одно переказують: ніби Грушевський — той самий

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 740

Грушевський, що афішувався так з протестом проти утисків на мене — перелякався і послав Савченка з листом до Скрипника, а в тому листі відмежовується усякої солідарности зо мною... Дурень! І хто б таки міг поважно брати його фронду та думати серйозно про солідарність зо мною! Але трусість його в цьому найкраще виявилась. Хотів чоловік у благородство погратись, та побачив, що це небезпечно і — хвоста між ноги. А втім, я занадто добре його знаю, щоб повірити в його благородство. Мені було без краю гидко, як він мені говорив про свій протест, без краю гидко й тепер, коли він хвоста між ноги пробує заховати.

І ще одне переказують: на виборах до міськради в Академії, що мають одбутися 27 лютого, комуністи хочуть добитися мені суду від співробітників Академії. Левицького було умовили, що не треба цього робити, але Скорбек «по професійній лінії» таки домагається. Йому казали: а що, як вийде скандал, як співробітники не голосуватимуть проти Є[фремо]ва?. «Нам тільки того і треба, — одповів він, — знатимемо, хто між співробітниками Академії з Є[фремо]вим солідаризується». Я думаю, що голосуватимуть усі, а потім... приходитимуть потай до мене і плакатимуть на жилетку. Що ж — і це мушу пережити серед цього сонмища трусів і лакеїв.

Скінчив статейку про Лисенка. Мабуть, вийшла погана, бо ніякого настрою до писання. Пишеш тільки тому, що обіцяв.

26 лютого. Одержав привітання од Славка, Ол[ександра] Ігнатовича, Дмитра Івановича. Кличуть до себе. Звісно, сам я не поїду, а коли вивезуть, то на схід, а не на захід.

Написав до Ів[ана] Кревецького, Ол[ександра] Волошина, І. Проніна та до Петра.

27 лютого. На вибори в Академію я, звісно, не ходив. Резолюцію проти мене поставлено, і хоча за неї голосувала жменька з повної залі, заявлено, що «прийнято одноголосно»! Чудова компанія з трусів та фальшовників. Багато в такій компанії зробити можна. Тільки не ухвалювати ганьбу, бо всенька ганьба їм на голову повертається та ще й з лихвою.

28 лютого. Цензура дозволила «Городянку» з моєю статтею. Правду казавши, не сподівався. Виходить, що іноді корисно бу-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 741

ває «води налити». Самої «Городянки» цензор навіть не читав, а прочитавши мою статтю, сказав: з статті бачу, що пустити можна, тільки потім перевірю, чи не лишилося де «жида». Тепер цензура головно працює над тим, що виловлює в тексті «жидів». Його Комендант заспокоїв, що редактор ретельно вилущив «жидів» у рукопису.

1 березня. Кажуть — сам я не бачив, що «Вечерний Киев» надрукував замітку, що треба Шевченкові дні використати на боротьбу з «єфремівщиною». Це навіть пікантно: у Єфремова очі над Шевченком вилазять, а вони ім'ям Шевченка боротимуться з «єфремівщиною»! Ну, та нехай: побачимо, чий батько дужчий!

2 березня. Цілий тиждень по вулицях перед пекарнями стоять величезні хвости — за хлібом. Чому це враз знову схопилася хлібна заверюха — ніхто не знає. Радянські економісти вирішують справу просто. Тому, бачте, не вистарчає хліба, що у якоїсь баби на Куренівці знайдено кілька пудів сухарів та що селяне з підмісцевих сіл купують хліб на годівлю худоби. Знайшовши методом криловського мірошника причину, тим самим методом і беруться її лагодити. Заводять спеціяльні заборчі книжки з «класовим підходом»: коли ти робітник — маєш 1½ хунти, коли студент — тільки-но ½ хунта. Так званий «нетрудовий елемент» і зовсім нічого не матиме. Не матимуть і селяне. З ними особливо гарно виходить: хліб у них забрали, а тепер позбавляють і останнього способу добувати хліб, купуючи у того ж міста, що їх обграбувало. Думаю, що з такими мірошницькими засобами ми й зовсім без хліба зостанемось. І це навіть тоді, коли недороду не було: голод роблять на чистому місці! А ще на Єфремова нарікають — за «Без хліба»!

А на майбутній урожай ще менше надії. Селяне останніми роками так зневірилися, що взагалі не мають охоти робити: роби не роби, а нічого не матимеш; скільки не зроби, все злапає прокляте місто... Тепер селян силоміць тягнуть на поле, забороняють лишати толоку, вирубують сади, де (як на Поділлі) були в селян, — віковічні, предківські сади, що згодували краще од хліба не одне покоління. Тепер: нема толоки — нема худоби; нема худоби — чим ти його тую землю оброблятимеш? Трактором чи то пак тракторним ярмом? Таким способом проводиться «інтен-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 742

сифікація сільського господарства» і «підвищення врожайности». А голод тим часом усе ближче насувається. А разом і повний занепад усякого життя.

Дохазяйнувалися!...

Та може за цим іде який-небудь край. Бо справді жити так, як ми тепер живемо, вже снаги не стає.

3 березня. З новітнього фольклору.

1. Чому тепер так холодно? А тому, що, мовляв, «северный полюс открыть-то открыли, да закрыть забили, — ну оттуда и тянет».

2. Радянська азбука: А, Б, В — для детей; ЦК — для рабочих; ГПУ — для прочих.

А це вже хоч і не фольклор, а на те скидається. Йду я вулицею, задумався про щось своє і не зважав, що навкруги робиться. Раптом долітає до мене голосна розмова людей, що йшли позаду. Розмову почув ізсередини, так і записую.

— ... дітей чим забавлять? Сосульками!.. Так і нас: клубами, промовами, сладкими словами.

— Все то брехня, — одповідає другий голос.

— Ну, звісно, брехня... От тепер говорять: хліба нема, бо мужики скот хлібом годують. Хто цьому повірить? Видумка дитяча.

— Все нам голови задурюють. Он на лижах катаються...

Глянув я — справді кілька чоловіка просунулось на лижах.

— ... на лижах катаються... Думаєш — спроста? Ні, брат! Це для того, щоб менше думали. І радіо для того видумали: слухайте та не думайте. — Ні, ти от що візьми, — знов почав перший. — Робочі хліба получать 1½ фунта, тілігенції теж дадуть по фунту. Ну, а нам? Що ми — буржуї (тут рясно вже почулося «мать»), чи що? Та ми весь город («мать») рознесем! Тепер он мороз, сніг, а ти стій в очереді. Цілий день промерзнеш — і нічого тобі... Та нехай он каміння розмерзнеться — їй богу за камінь та в Сорабкоп — чисто вікна рознесу. Коли я не чоловік, а собака, то по-собачому й поступатиму...

Розмовники звернули в бічну вулицю. Я озирнувся — обтерті люде, в [мішках] поверх чобіт, — видко, чорнороби, «не кваліфіковані». Настрій, як видко, не дуже спокійний серед них.

Та й справді щось тривожне розлито навкруги. Черги, хвости тії, ростуть так, як не було навіть і голодними роками.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 743

Є чутки, що «червонців» почали випускати все більше та більше, вже не стримуючи себе ніякими, хоча б і фіктивними «нормами». Якщо цьому правда, то наслідки неважко передбачити. Адже взагалі комбінацію з червонцем я вважаю за чудо, а чудеса — річ капризна і вдруге не трапляються. Досить тепер заплутатися з випуском паперового червінця, власне, нічим не забезпеченого, щоб і в середині вся валюта полетіла к чорту. Може знов дострибаємось до міліярдів! А тоді, вдруге, ледве чи можна буде якийсь порятунок ізнайти.

4 березня. Стурбувала пригода з Параскою. Перші місяці була дівчина, як дівчина. Але швидко місто навчило: почалися затаювання грошей при покупках, горлання; нарешті знайшла дорогу до «місцкому прислуги» і поскаржилася, що їй не доплачуємо грошей, що примушуємо робити до 12 год. вночі, що не має «вихідних днів»... Брехня на брехні і нахабна, в вічі... це при делегатці, що прийшла, певне, на її скаргу, перевіряти, хоч раніше ніколи ніяких претензій не заявляла, бо платиться їй скільки умовлено, йде додому о 6-7 год., вихідний день має, хоч не той, що їй хотілося, а щодо роботи, то, нап[риклад], у мене не прибирається часом тижнями, а делегатці в вічі бреше, що «дві квартирі прибирає». Нарахувала недоплатків щось карб[ованців] на 70. Гидко мені стало, — вийняв, заплатив, будь ти неладна — зійди з очей!... Характерно, що родичі Парасчині, які нам раз-у-раз говорили, що вона і брехуха, і горлата, що б'ють її самі, як гамана, що знають добре, коли вона од нас виходить — вийшли свідками з її боку. А зять ще напередодні приходив і так улесливо світив в очі та лаяв Параску!

Гидко писати про це. Дріб'язок. Непотріб. Але от що вже не дріб'язок: за десятку кожне продасть другого, обшахраїть, обмане, збреше. А тим часом на цих продавцях, шахраях, обманниках і брехунах думають соціялістичний лад будувати! Мало того: самі їх деморалізують, розбещують, потурають найгіршим інстинктам — і думають, що на тих найгірших інстинк[т]ах зіпруться, коли лиха година прийде. От у чому жах нашої сучасности. Людині з совістю, з пошаною до людини, з довірливістю до слова людського — нема місця серед тієї брехливої здеморалізованої вкрай отари. Ми всі в родині почуваємо себе якимсь анахронізмом, негодящим до сучасного життя. І я розумію Онисю [Дурдуківська - Т.Б.], що раз-у-раз

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 744

говорить, що заздрить померлим. Так, — beati mortui...

А тут не тільки жити доводиться, а ще й працювати. Часто ловиш себе на питанні — навіщо? Кому потрібні оті книги, що пишеш, оті ідеї добра і справедливости, що в них проводим? Забуті це все слова... Треба, щоб вигинув увесь оцей рабський рід, до ноги, щоб щось путнє народилось.

А втім — ну його...

5 березня. Черги все ростуть... Тисячами вже збираються люде під пекарнями. Вже подекуди були випадки, що кінна міліція розганяла черги. Кожного дня нові чутки: того або того вже нема в продажу: кажуть, що нема цукру, нема гасу, бензину (а тепер це велика біда, коли в кожній родині «примус» за піч одбуває), нема соли, мила. Може все те і перебільшено, але вже самі чутки показують, як ставляться маси до уряду, що взявся задовольняти всі потреби — і абсолютно не здатний теє робити. А ці чутки родять паніку й побільшують замішання. Треба віддати честь урядовим органам, — вони тому ще і самі сприяють. Книжки на хліб одержує меншість людности і в Києві, нап[риклад], якихсь 300.000 хай промишляють, як самі знають. А це ж паливо, яке може щомить спалахнути. Організація роздавання тих книжок — недбала, невміла, бюрократична. Стоять люде годинами, щоб почути: нема книжок... Чому ж хоч раніше не скажуть? Чорт їх знає! Така саме пригода була і зо мною сьогодні.

Приходили мене попередити, що коли б почались які розрухи, то мене першого арештують, що комуністи на мене аж киплять. Відповів, що знаю це — що ж думаєте робити? — Поки що нічого. — Тікайте. — Сидітиму, а там видко буде... Не знаю, чи пощастить урятуватися серед тієї заверюхи, що видимо насовується.

6 березня. Знов те саме: ходив і сьогодні по хлібну книжку і не одержав: нема. А до 8-го мусять скінчити всеньку операцію! І таким порядком вони думають «соціалізм» запровадити!

7 березня. Слухав оповідання про подорож українських письменників до Москви та Петербургу. Невідомо хто, невідомо навіщо зібрав понад 50 чоловік «хахлов», повіз показувати. Скандал за скандалом. І приймали як «хахлов» і здебільшого говорили на тему: «Зачем нам делиться? Все должно идти в общий

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 745

котел». Ну, розуміється: для хахлов і такой Бог брядє!

8 березня. По школах дано наказа: Шевченкові роковини використати на боротьбу з «єфремівщиною». Тепер учителі у великому клопоті, бо ніхто з них не знає, що то таке за «єфремівщина» і як до неї взятись.

9 березня. Застудився. Маю температуру. Це вже буде мороки, поки її здихаюсь.

10 березня. По газетах статті про Шевченка. В оглядах шевченкознавства порадили собі дуже просто: моє прізвище всюди повикидали і про мої роботи говорять як про анонімні! Так колись говорено про Бєлінського, потім про Чернишевського, та й про самого Шевченка. Миколаєвські часи повернулись! А наші комуністи того й не знають, що Миколаєвською стежкою йдуть: вони думають, що вони оригінальні, що самі до того додумалися.

11 березня. Через температуру не пішов на рокове зібрання Академії. Розповідали мені, що робило воно гнусне і мізерне вражіння. Підлизництво, з одного боку, і груба безтактність [з] другого. Ораторствував чомусь і Озерський. Він з Л. Левицьким тепер почувають себе господарями в Академії, бо знають, що чого вони схотять, те зараз і зробиться «по щучьему веленью». Все більше і більше вгрузає Академія в сучасне болото і чи вилізе з його?

12 березня. Перед виконкомом була демонстрація людей позбавлених хліба, — єсть і така вже категорія!... Їх багато: на Київ налічують близько 200.000 чоловік, але демонстрантів прийшло всього коло 2000. Вимагання — хліба! Кінчилось, як звичайно, — арештами і розгоном демонстрантів: так само, як і в буржуазних державах кінчається. Та і в буржуазних не у всіх так буває: там поліція тільки напоготові стоїть і не втручається, а в нас одразу в нагайки беруть. Що ж — чудове виховання наші одержали і традиція розгону в них у крові.

13 березня. Льодик, кажуть, вступив до піонерів. Кажуть, — бо до нас він, як і батько, не ходить. З хорошого хлопця отаке

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 746

стерво, отаке ледащо вийшло! А все батько винний: здали ми йому дітей як дітей, а він поробив з них опудала.

14 березня. Паломництво повикиданих студентів до Харкова. Цілими сотнями, розповідають, збираються вони у Скрипника і в гурті розмовляють з ним, не боючись. Хтось навіть пустив у його епітетом «центробандит»! І нічого, зійшло!.. Але на тому, здається, й край, що душу зірвали, бо все одно до шкіл назад не приймають, а все нових і нових жертв із «ворожого елементу» вишукують. Такого цинізму не було навіть і за царевих часів: навіть тоді про «ворожий елемент» говорити остерегались. Тепер — істинна простота нравів!

15 березня. «Пролет[арська] Правда» нарешті соблаговолила надрукувати про вихід мого Мирного! Петитом і за три місяці по виході книжки... Разів зо три пробували там пускати звістку і все редактор викреслював. Нарешті, — мабуть, не доглянув...

16 березня. Прочитав статтю Дорошкевича в останньому числі «Життя й Революція» — «Шевченко в селянських переказах». Брехун і лакей, і то свідомий, бо ж знає, що бреше і лакействує, підла душонка! І так невміло, грубо лакействує, що, використовуючи його, навіть, самі комуністи і за бузинову його палицю не мають. Це лакей з натури, якої вже не переробиш.

17 березня. Написав листи — до Дорошенка Вол[одимира], Маковеєвої О., В. Дроздовського, Лугового (Прохорівка), Науменкової Н. (Прохорівка), Смоляк Н. (Бугуруслан).

19 березня. З новітнього фольклору.

1. Всі концесії в Радянській соціялістичній Державі вже роздано чужоземцям. Ще лиш одна залишилась, на яку теж чужоземця викликають — для заведення соціялізму в Соціялістичній Державі.

2. З Сталінського катехизиса: Питання: Чи можна заводити соціялізм в одній країні? Відповідь: Можна, тільки нещасна тая країна.

3. Приїхав Троцький за кордон. Накинулись на його: «Розповідайте новини, бо ж не знаємо, що у вас там робиться». —

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 747

«Новин багато... Ну, наприклад, Ленін помер...» — «Ленін? помер?.. А які ж цьому докази?» — «Докази? Та якби він не помер, то був би тут зо мною перед вами».

А це вже не з анекдотів: Троцького виклинають по всіх підприємствах. Махнула десь паличка дирижера!

20 березня. З села сумні звістки. Озимина повимерзала. Пересівати нічим та й неохота. Здирство шаліє, як і шаліло: звелено саме гамазеї знов заводити, — вибрали час! Буряки для сахарень дядьки одмовляються сіяти, бо їх на буряках дурять систематично. Отже, ні хліба, ні цукру, певне, не буде. Голод у перспективі... Може тому-то Хвиля так і напавсь на мене за «Без хліба»: натяк побачили!.. А теперішній голод буде важче переносити, ніж голодні 1920-21 роки: тоді тільки деякі місцевості та городи голодували; село у нас, напр[иклад], на Київщині було ще дуже. Тепер же всі харпаки, обідрані і без жадних засобів до боротьби. Веселенький пейзажик!

В газетах була недавно звістка, що на самій Київщині загинуло протягом зими 100.000 коней. Наші мудреці пояснюють це тим, що селяне навмисне зводять коней, щоб одержати страховку. Дійсно, мудре пояснення: одержить страховки чоловік 10 крб., а в коневі тратить 75-100 та ще й змогу обробляти землю. Це все одно, що недостачу хліба поясняти тим, що селяне хлібом худобу годують!.. Наші мудреці й не догадуються, який жах криється під тією звісткою, яку вони на юмористику обертають.

21 березня. Ювілею Академії цього року не буде. Це й можна було наперед угадати, але не вгадати, як вийшло і як думають це обставити. Обіцяли на святкування 200.000 крб. і досі, хоч до часу ювілею лишилося несповна три місяці — ні копійки, не зважаючи на всі нагадування, не дали. Прислали тільки 10.000 крб. на видання, але, як тепер виявилося, взяли ці гроші просто з академічного видавництва. Отож поки що на ювілей Академія має мінус 10. 000 крб... Але й не в цьому ще вся пікантність справи. [Затуливши] її і нарешті признавшись, що ювілею не буде, уряд вимагає, щоб Академія подала йому заяву, в якій сама б просила про одсунення ювілею через те, що не встигла приготуватись. Отже, Академія мусить прийняти вину на себе. І теперішня Президія, певна річ, залюбки плюне собі в фізіономію, замість

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 748

того, щоб взагалі протестувати проти такого поведіння верхів. Що ювілею не буде — це навіть добре: одним скандалом менше в житті Академії, що на суцільний скандал обертається. Але добре б почувала себе тепер Академія, коли б була послухалася Озерського та послала 3-4 делегатів за кордон, щоб запрохувати на свято. Довелося б іще в один бік очима лупати. А втім — чи не все одно? Ще одна дірочка решету не вадить!

23 березня. І ще один приклад лакейства. В газетах лист проф. П. Бузука з протестом проти «Ruchu Slawianskiego» за те, що той... думаєте, виступав проти «любезного отечества»? — ні, тільки про його не згадував! У сьому догадливий Бузук побачив «вороже ставлення» і поспішив заявити — «ось який я хороший»: побачив вороже і зрікаюсь в йому співробітничати. Та ще й у редакційній примітці моргає на Дем'янчука: ось і цей серед співробітників «R. Sl.» — а що він скаже? Підлота межує з маніяцтвом.

Сьогодні приходив Дем'янчук, щоб порадитись і про свою заяву. Розуміється, і він зрікається співробітничати. Хоча обидва ці «співробітники» і одного рядка не дали журналові. Дем'янчук оповідає, що ходив радитися з приводу цієї справи з Л. Левицьким і доводив йому, що в «R. Sl.» не було ніяких виступів проти радянського уряду, що Бузук набрехав. «Що ж, — цинічно одказав Левицький, — скоро в радянській пресі вже надруковано, що були такі виступи, то ніхто не сміє говорити, що їх не було». Чим це гірше за класичне Миколаєвське — «считать девицей»? Тільки що тоді це була прерогатива монарха — безпомилешність, а тепер на неї претендує кожен паршивець, що має партійного квитка або тільки хоче мати його. O tempora!*...

* О часи! (латин.).

Перед цим заява Драй-Хмари, що оправдується з приводу своїх віршів, які хтось десь пояснив контрреволюційно, виглядає вже як фарс. Але не сміятись хочеться, на ці лакейські фарси дивлючись, — о ні, не сміятись!.. Жити од них не хочеться. Бо вже все життя, цілком і суспіль, цими фарсами запаскуджено.

24 березня. Ну, от ще один фарс, який більш на анекдот скидається, ніж на дійсність. Я не був на роковому зібранні Академії,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 749

бо саме мав температуру. Як виявилось потім, ніхто з членів Відділу, опріч самого секретаря Новицького, теж не прийшов. В цьому побачили «демонстрацію» і почали дошукуватись причини. В паркомі чи в ГПУ Озерський мав з приводу цього цілу доповідь. Довго докопувались причини і нарешті знайшли! Це тому, що на оповістці було, що має бути доповідь «академіка Скрипника»!.. Звичайно, «академік Скрипник» — це «номер», але я, не виходивши тоді з дому, навіть не знав про таку оповістку. А вже був суд, і, певне, присуд... Фантазія не встигає вспішатись за тими фарсами, яких щоденно, щохвилинно постачає нам дійсність, і так рясно, що й нотувати не встигаєш.

25 березня. Переказують мені з Харкова, що якимсь чудом до книгарні дісталося 25 прим[ірників] моєї закордонної «Історії». Як про те довідалась публіка, то того ж дня охочих до неї записалося 250 чоловіка, і книгарня в клопоті — кому дати. Це наслідок тієї реклами, що мені протягом півроку робили газети. Кажуть так само, що Мирного розійшлося половина видання, хоча ні оповісток, ні рецензій не було, опріч однієї — лайливої — в «Критиці» (я її ще не бачив, бо тієї «Критики» в Києві треба з свічкою шукати). Логіка виходить така: лають — значить, треба прочитати. Теж з анекдотів нашої анекдотичної дійсности.

С. Єфремов. «Історія українського письменства». Видання 1924 р. Київ-Лейпціг.

26 березня. В Катеринославі на мітингу якийсь мудрець розпочав, як мені переказують, свою промову так: «Наша партия переживает тяжелыя времена. С правой ея стороны откололся Ефремов, с левой — Троцкий и они вносят смуту в стройныя ряды пролетариата. Мы одинаково должны теперь бороться как с ефремовизмом (!), так и с троцкизмом» і т. д. До попередніх епітетів — маю ще один долучений — отставного комуніста!

Драму Л. М. Черняхівської «Мазепа» дозволено з умовою, щоб артист, що Мазепу гратиме, яскраво і правдиво показував «соціяльну правду». Що воно таке? Добру загадку завдано акторам — нехай-но розкусять.

27 березня. Почав передмову до Грінченкових віршів. Використовую те, що писав ще р[оку] 1920-го для видання «Книгоспілки» (не було його), — дещо застаріло, а дещо можна взяти.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 750

28  березня. Зник цукор. Будуть видавати якусь мализну тільки на книжки хлібні. Зникла шинка і взагалі свинина — і на книжки вже не даватимуть. Причина, кажуть, що тепер заводять «хрюкающий бюджет», — себто всіх свиней слатимуть за кордон, аби хоч трохи здобути тієї валюти. Діло можливе, але бюджета цим не поправиш. Одно те, що свиней у нас за останню зиму видохло немало, а друге — хто ж далі їх кохатиме? Не селяне, яких за кожну голову худоби обкладають податками так, що тільки чуби тріщать. Ненадовго вистарчить того «хрюкающего бюджета» і ціною голодування не придбаєш маєтку. Зате «ми» боргів не платимо... А втім — почали вже платити: англійцям концесії здаємо просто вже з обов'язанням платити певний процент для «власників». Навіть останні фортеці падають і від нашого «соціялізму» навіть «рожки та ножки» зникають. Правда, — лишається поза і слова, але ними дедалі все важче стає дурити навіть темних затурканих людей. Лишається ще голісіньке шкурництво та страх, що портфелі повипадають з загребистих рук. Звідси і всі ті зусилля — шпіонством та насильством вдержатись зверху.

29 березня. Скінчив передмову до Грінченка. Цензури ради нічого не говорю од себе, а тільки цитую усіх, хто про його писав. Може хоч так не залякає цензуру моє ім'я.

Написав листа Петрові.

30 березня. Олекси Теплого, — тому мороз ушкварив на 7 градусів! Весни нема, — не видко і не чути...

Бачився з доном Александре, що вернувся з мандрівки. Багато кого стрівав, чимало почув і розповідає цікавого. Там надіються на швидкий кінець, а у нас його все не видко і не чути.

В Москві зірвалась нова баталія. Цим разом зчинив її Бухарін, що виступив проти Сталіна з обвинуваченнями, що він допровадив державу на край безодні. Сталін ставить контробвинувачення — в контрреволюції і звелів сфабрикувати документи на це проти Бухаріна. Засідання Політбюро доходять мало не до бійки. Ті самі звістки і в закордонних газетах, що якось проскочили.

Виступи лідера опозиції М. Бухаріна на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) у січні-лютому 1929 р. проти лінії ЦК на прискорену індустріалізацію та колективізацію.

31 березня. В газетах кілька щедрінських документів. Укрнаука оповіщає, що склала комісію для заборони «пережитків царизму» — слів «жид», «хахол», «кацап», але не дожидаючи, що

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 751

зробить та комісія, слово «жид» сама заборонила, лишивши комісії розважатись тільки над «хахлом» і «кацапом». Зрозумілива річ!.. А взагалі це робив і бл[аженноі] п[ам'яти] Павло І, забороняючи «отечество» і інші, що йому не подобались, слова. Як важко тепер щось нове вигадати! «З «пережитками царизму» боремось царськими ж і способами.

Оповіщено також, що віднині чай даватимуть тільки робітникам і то жонатим... Решта хай п'ють просто окріп. Згадується щедрінський «Устав о добропорядочном пирогов печении»: «неимущие же да кладут требуху»* — в пироги, розуміється.

* «... Люди неимущие да кладут требуху». М. Е. Салтыков-Щедрин. «История одного города».

1 квітня. Ради 1 квітня сталася неймовірлива пригода. Заходить Г. і показує мені листа, що його одержав; лист писав я 1922 р. до Петра — з приводу висилки мене за кордон. Хто його прислав — невідомо. Яким способом він потрапив до рук тій невідомій особі — так само загадка. Чому та особа прислала його Г. — нова морока... Видимо, Петро того листа свого часу не одержав, а здається мені, що я посилав його з оказією, через руки, бо тоді ще й почта не ходила справно. Через кого саме — не згадаю. Але де той лист був, хто його приховував і навіщо тепер виволік із схованки? Г. боїться якоїсь провокації, думає що це ГПУ йому цього листа прислало, щоб підловити. Мені така комбінація здається занадто вже хитромудрою. Але пояснити не можу нічим. Такі жарти на 1 квітня тільки у нас можливі: ходить лист десь сім років і вертається до автора. Сторона необмежених можливостей, як була так і лишилася.

2 квітня. Переказують промову Скрипника перед учителями. Трудові школи, казав він, дають занадто багато знання, так що з трудової школи діти йдуть просто до вищих шкіл. Це непорядок. Треба, щоб конче переходили через професійні школи. Отож в трудових школах науку треба зменшити. І серед царських міністрів небагато таких мудреців знаходилося. Пам'ятаю, як генерал Глазов р. 1904 сказав делегації, що прийшла до його прохати про поновлення жіночих курсів у Києві: «У нас, — показав у вікно на університет, — уже єсть одна сочащаяся рана, а вы

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 752

хотите и другую завести?»... Але чим Скрипник гірший од того ветеринарного генерала в ролі міністра народної освіти? Часи міняються, режими в свою протилежність обертаються, а люде в цьому дикому краї однаковісенькі і навіть гірші поробились.

8 квітня. Зникла Ляля. 3 квітня пішла до подруги вчитися — і не вернулася. Всі ці дні шукали її повсюди, заявляли скрізь — і ніякого результату. Перша думка, звичайно, що її арештовано на вулиці, бо до подруги вона не дійшла, але ж ГПУ завіряло, що її там нема. Сьогодні, нарешті, після оповістки в газеті ГПУ призналося, що вона таки там. За що її взято — невідомо. Арешти тої ночі, проти 4-го, були серед студентів великі. Але ж і тактика: брати людей і одмагатися, що знать не знаємо, відать не відаємо! Маффія якась... Думав колись я, що наше покоління буде останнім, яке виховується по тюрмах. Помилився: наймолодші — так само до цього університету потрапляють. Падають режими, а методи все ті самі, навіть погіршились. Перше все-таки менше людей отак без сліду зникало, ніж тепер. Бідна, нещасна молодь, яку обплутано шпигами й провокаторами... Що ще її чекає, та й усіх нас, мешканців цієї рабської сторони проклятої?

Ляля — Наталя Петрівна Павлушкова.

9 квітня. Турбує доля Лялі. Що воно за історія?... Говорять, що серед в'язнів є намір протестувати голодуванням. Небезпечна і мало помічна була ця річ навіть за старого режиму, коли більш уважали на загал. Тепер це, мабуть, цілком марний захід. Але молоді голови не розмірковують багато і часто діють зопалу, наосліп.

Переказували мені сьогодні сценку в бюрі, де видавали заборні книжки на хліб. «А сегодня самому Єфремову книжку выписал», — заявляє один. — «Не может быть! — одповідає другий, — он давно уже уехал». — «Нет, я же знаю... Это он». — І почалося змагання: «настоящий» то був Є[фремо]в, чи «не настоящий». Відгук газетних «анафем».

10 квітня. Написав — Слабченкові М., Вайнштейнові М. (Чернігів), Рудченковій О. (Полтава), Родіоновій (Тираспіль). Остання пропонує купити у неї автограф Шевченкового «Кавказу». Коли це автограф, то річ цінна, але бере мене сумнів.

Почуваю себе досить погано. Втомляюся, ночами поки засну,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 753

то попокачаюся на всі боки. Такого ще зо мною не бувало. Працював завжди без кінця і ніколи не почував утоми. Спав як забитий... Мабуть, перевтомився. Та й останні неприємності (з Лялею) доклали свого. А тут роботи багато (з Шевченком) і до відпочинку літнього далеко. Та чи й буде цього року відпочинок? Адже коли хліба по селах немає, то виїздити в Звонкову буде не відпочинком, а мукою. Та й взагалі не знаєш, що воно буде.

11 квітня. Прочитав у «На літературному посту» (ч. 3) Корякову [можливо Коряк Володимир Дмитрович - Т.Б.] доповідь у Москві про українське письменство («На літературной Украине»). Він, цей Коряк, ще дурніший, ніж я думав на підставі реферату з його доповіді по газетах. Там — можна було гадати — за його написали, перекрутили його думку, а тут же сам чоловік говорить, ipsissima verba* подає. Назбирав диких пліток, розбавив ріденькою водицею казенної фразеології — і відрекомендував Москві літературну Україну! Виходить — з принципу: «для хахлов і такой Бог брядє!». А Москва слухала і тішилась, як цей «хахол» на розвагу їй вихиляється. Особливо мені подобалось про «єфремовщину» в письменстві, підперту моїм з Йогансеном обміном книжками. Бідний Йогансен! Чи ж він не старався? А отже, не догодив таки Корякові... І найгірше, що ці Йогансени навіть науки справжньої — плюнути на всіх отих Коряків і коряківського типу інших менторів — з цього не витягнуть, а хилятимуться, як і хилились.

* Достеменні слова (латин.).

12 квітня. В Академії розмови про вибори нових академіків — аж цілих 40! В академіки пруться: Скрипник, Гринько, Затонський, Шліхтер, не кажучи вже про Яворського, — все, як бачимо, великі вчені!.. Процедуру виборів мають обставити так, щоб число призначених виборців перевишало справжніх. Багалій спеціяльно приїздив агітувати за Скрипника і К° і казав Кримському, що коли академіки не голосуватимуть за них, то проти Василенка, Кримського і мене знов розпочнуть кампанію. Це ніби так нахвалявся Озерський. Зо мною Багалій не наважився про це говорити, діставши добру одсіч навіть од Аг[атангела] Юх[имовича].

Робиться наша Академія — чи може вже й зробилася — стервом,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 754

на яке збігаються з усіх боків шакали і гієни. І, власне, здається, вже нема чого обороняти це загижене місце. Ще рік тому нові заходи до її приборкання я сформулював як finis Academiae*. Тепер це явніше, ніж тоді. Ну, й нехай собі Скрипники з Студинськими паюють здобич. Хутко чесним людям нічого вже в ній буде робити.

* Кінець Академії (латин.).

Появився і Студинський — по 30 срібляників. Одержав і махнув до Харкова з подякою. Гнус!

13 квітня. Приніс мені несподіванку «Л[ітературно]-Н[ауковий] Вістник», у IV-тій книзі вмістивши статтю Є. Маланюка — «Чергова лекція», якою й отруїв мені цілий сьогоднішній день. Гнусна стаття — найпаче своїм тоном, у якому під жалем (і хто його просить мене жаліти?) вчувається приховане злорадство. Брехень також не бракує, як і суперечностей. А найголовніше — такту ні на шаг. Знають же, що я не можу їм відповідати — і всетаки проминають добру нагоду помовчати. Коли комуністичні півголовки тут гукають «розпни його!», то фашистські півголовки там лукаво підхихикують: «так його! Сам заробив!». Згадалось мені Чикаленкове: «подлая нація», або Грінченків вірш: «Народ-герой героїв появляє»... Я не вважаю себе за героя, але яким рабом треба бути, щоб, сидючи в безпечному захистку, виїздити на людині, що як-не-як, а рискує, і з своєї спокійної віддалі читати «тортурованому» — вираз Маланюка — нотації!.. Якось загубили люде міру речей і про що колись і не подумав би такий Маланюк, тепер з ясним чолом робить.

Та ну їх! Боляче про це говорити. А комуністичні півголовки ще силкуються втиснути мене в компанію Донцова, який, певно, мене більш ненавидить, ніж навіть їх самих!

14 квітня. Писав листи. Глібовій Т. (Горби), Зубківському Ів. (Миргород), Косенковій К. (Борзна), В. П. Степаненкові, П. Рейнботові (Петербург), Г. Григорьєву (Карлівка). А от Муркові в Прагу ніяк не зберуся, бо як йому вияснити, що я не можу прислати статті до «Slaviї»? Адже не зрозуміє чоловік нашого райського становища. А до того ж це все одно, що листа заадресувати просто до ГПУ. Так бридко, що й починати не хочеться.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 755

15 квітня. Дорошкевич знов учинив гнусність в Інституті Шевченковому: щоб не пустити «неблагонадійного» Лебедя на збори Ради до Харкова, сам призначив виборного од аспірантів. І чого цей лакей старається? Адже ж усе одно — скільки б'є поклонів, а може саме тому, що б'є їх — ніхто його за бузинову палицю не має, а самі ж комуністи, перед якими стелиться, вважають його ні за що. До того ж він і в другий бік ладен поклони бити і, напр[иклад], з приводу своєї поїздки до Харкова навіть звонив мені, ніби виправдуючись. Я навіть не зрозумів був, чого він запобігає — аж виясняється, ще нова гнусність. До речі, на зібрання Ради Інституту, на якому я, як дійсний член, маю право бути — мене не запросили. Це вже робота харківських гнусів — Багалія з Айзенштоком: бояться, що моя фізіономія Скрипникові не вподобається. Даремно боялись: усе одно я не поїхав би, бо й мені Скрипникова фізіономія не подобається. А тепер я переказав через Дорошкевича, що як вони мене й зовсім з інституту викинуть — плакати не буду. Я ж до них не напрохувавсь. Навпаки.

16 квітня. Тижнів зо два тому жиди-комерсанти пустили були, з радісними обличчями, чутку: «Сталина уже нет». Коли їм не діймали віри, вони ображались: «Мы ж вам говорим, что нет — значит, нет». Чутка ніби не справдилась, але все ж приїзжі з Москви оповідать, що днів зо три справді було interregnum*: так пересварились на верхах, що всі покидали свої посади і фактично справді СССР було без голови. Потім це безголов'я минулося, але стан увесь час — у напруженні. Дедалі — все більш незадоволених. Нестача всього, черги безконечні, голод у перспективі, а тим часом дорожнечі рідять лави і так небагатьох прихильників «прижиму». А на верхах, мабуть, цього не добачають і тільки й торочать усе старі дурниці, борючись з усім і проти всього з більшою все лютістю. Якесь божевілля і засліплення.

* Міжвладдя (латин.).

17 квітня. З сіл — прикрі звістки. Озимина на 50% вимерзла. Пересівати нема чим, та й нема охоти, та й нема змоги, бо й досі сніг лежить і морози стоять: поки порозтає та розмерзнеться земля, то й ярину сіяти буде пізно. Отже, надії на новий урожай — марні. Голод усе ближче стає своєю костистою особою. Кільце

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 756

можливостей для просто існування все вужчає. Виходу з крутого стану, здається, немає,... А «ми» все в дурниці бавимось та сіємо зненависть по всіх усюдах. Отут-то, певне, будуть багатії жнива, — аж наперед жах бере од тієї безодні, до краю якої все ближче надходимо.

18 квітня. Недавно Б. Якубський надрукував у «Літературній газеті» (єсть і такий бутерброд!) статтю про М. Рильського — «Не в ритм з добою»: заголовок сам за себе говорить. Рильський одповів віршем, що ходить у рукопису.

Статтю Б. Якубського «Не в ритм з добою» надруковано в № 7 (49) 1 квітня 1929 р. Вона являла собою рецензію на нову збірку поезій М. Т. Рильського «Де сходяться дороги» (К., 1929 р.). У назві рецензії Б. Якубський використав визначення творчого шляху М. Т. Рильського, що його дав В. Коряк у «Нарисах історії української літератури».

«Літературна газета» — виходила в Києві з 1927 р.

Коли громаду літерат
Годує жуйкою нудною
З неперетравлених цитат —
Це має значить: в ритм з добою.

Коли ж поет любов і труд
Вітає дружньою ясою,
То скаже критик: що за нуд!
Та ж він іде не в ритм з добою!

Як Корячат і Ковалят
Побачивши перед собою,
Додолу пада літерат —
Це означає: в ритм з добою.

А як під лайку, свист і зик
З несхиленою головою
Поет прожити хоче вік —
Ну, певна річ: не в ритм з добою.

Хто ладан, смирну і єлей
Несе тремтячою рукою
Для недоучених дітей —
Іде напевне в ритм з добою.

А хто шукає читачів,
Щоб одгукнулися луною
На звук віків і шум світів —
Куди йому: не в ритм з добою!

Сховавши Марксове чоло
За Марксовою бородою —
Радій, спочинь! Добро зіло
Униз котитись в ритм з добою.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 757

Загул як друга обійма.
На «ти» сам Явченко з тобою, —
Звичайно, місця тут нема
Тому, хто йде не в ритм з добою.

Нехай живе учений муж,
Що кличе уперед до бою!
Нехай накульгує чимдуж
За Коряком і за добою!

А ми — ми славимо буйне
Життя з блакиттю і грозою,
І як доба нас дожене —
То й ми підемо в ритм з добою.

Гідна себе відповідь. Але Коряків [можливо Коряк Володимир Дмитрович - Т.Б.] і Корячат «душеспасительним словом не проймеш»: товстючу шкуру, нівроку, викохали.

19 квітня. Написав: Н. Смоляковій (Бугуруслан), Вол. Леонтовичеві (Прага), О. Маковеєвій (Бережани), Т. Глібовій (Горби).

21 квітня. В «Пролет[арській] Правді» стаття Озерського про вибори академиків. Перша, мовляв, ластівка, того данайського дарунку, яким обдаровують нашу Академію. Брехлива до цинізму. І роблять люде ці свої гнусності з таким виглядом, наче найбільшим добром обдаровують. Тепер, треба сподіватись, почнеться «свистопляска» круг виборів. І нема куди от цього чортівського шабашу сховатись. Навіть цього мінімального бажання нема як задовольнити, бо щоб опертися насильству — з нашими лакеями, замість громади, нема чого й думати. Ну, що ж — зціпивши зуби, чекатимемо.

22 квітня. Переказували мені, що коли мене на всіх зборах виклинали та анатематсвували — один київський літерат хвалився: «Оце з інтересом слідкую, що Є[фремо]в робитиме. Коли б тільки він подався і схилився, то я ладен би сам його забити»... Це називається — спочуття! Нагадує мені отой анекдот, як два поштивих чоловіка сиділи на бережку та спостерегали, як борсався, тонучи, якийсь бідолаха. «Випливе!» — «Ні, потоне, сердега!» — «Ні, таки випливе, — диви, голову показав!» — «Та де там випливти! Вже пірнув... О, вже й не видко». — «Таки пішов на дно! Що ж, нічого не вдієш: кому судила доля втопитись, той не згорить». —

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 758

Мій доброзичливець ще кращий од цих хороших людців: не тільки з інтересом спостерігає, а ще ладен був би притокмачити, якби пловець, вибившися з сили, перестав змагатися з супротивною хвилею. Воістину, жорстокі, падлючні до найдикішого цинізму часи переживаємо, коли міру речей остаточно загублено. І, здається, навіки. Принаймні для цього лакейського покоління, яке все мусить вигинути, сновигаючи по нашій пустелі. Та от лихо, що серед нового покоління чи не гірші ще лакеї ростуть.

23 квітня. Вже кілька разів у ГПУ не приймають передач для Лялі — «з наказа слідчого». Ні харчів, ні навіть сорочок чистих. Новий рід тортур: сиди голодний і ходи брудно. Ніколи того не бувало навіть за царських часів, щоб слідчий карав таким способом підсудного. До того ж ще й робиться це з надзвичайним цинізмом. У ГПУ не приймають передач; обертаються люде з скаргою до прокурора, — той по телефону запитує ГПУ — чому не приймають? Відповідь: і не думали не приймати. Прокурор нападається на того, хто скаржиться: що ви вигадуєте і мені тільки час даремно гаїте! Йдіть і передавайте. Йде і дістає ту ж таки відповідь: з наказу слідчого передачі такому-то заборонено!.. Знущання доведено до найвищого градуса вигадливости. Дехто місяцями сидить без сорочок, — звісно, під плакатами: «Товарищи, соблюдайте чистоту, ибо стыдно нам, творителям новой жизни, ходить в грязи» (сам бачив у ЧК такий плакат... над купою сміття!).

24 квітня. Двері не зачиняються. Дзвінок за дзвінком. Це прошаки. Просять «корочку хлеба или огрызок». Наслідок «заборних книжок» — системи, що тисяч з 200 в самому Києві лишила без права на хліб. Право на хліб! Щось нечуване, можливе тільки в такій зразково-фарисейській державі, що оповістила «війну палацам і мир халупам», довела всіх до стану халупників, порівняла злиднями і наостанці дала війну всім проти всіх.

25 квітня. По вулицях плакати: «Християнська й єврейська пасха — свято експлуататорів». Чи гадали коли основателі релігії «труждающіхся», оті рибалки галілейські, що опиняться серед «експлуататорів»? Та й це ще не біда: вони того не почувають, а от теперішнім людям доводиться знов пароксизму релігійної зне-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 759

нависти і ворожнечі зазнавати. До Великодня готуються: збираються антирелігійні карнавали уряджати, знімати дзвони з дзвіниць, усяково знущатися з християнства — заради релігії зненавистb і ворожнечі!.. Щось гадчого і вигадати важко! Оповідав мені один сільський учитель, якого примусили на сільському сході антирелігійну промову говорити. Тільки-но він почав, як з гурту почулося: «Буде! Чули вже! Переміни пластинку!». Він спробував говорити таки далі. Загули вже усі: «Яке вам діло до нашого Бога? Буде вже! Переміни пластинку!». — Мусив таки «перемінити пластинку», себто звернути на врожайність, та й тут такого наслухався, що ледве втік червоніючи, коли дядьки почали йому всякі анекдоти з хлібом розповідати.

27 квітня. Закидали мене коректою. Цілу «Городянку», Шевченка аркушів на 10 одразу навалили — і все разом. Сліпну над коректою, — а ще ж і примітки до Шевченкових листів жену, щоб у травні випустити книжку. Воно може й добре: за роботою ніколи кругом себе оглядатися та обурюватися тим, що робиться. Бо ж інакше й волових нервів не вистарчило б.

1 травня. Істинно — «свято експлуататорів», які своєрідною діялектикою присмокталися до колишнього свята трудящих і запоганили його закликами зненависти й ворожнечі. У мене теж свято своє. Написав сьогодні останню вже примітку до Шевченкового листування. З половини жовтня працював неодступно над коментарем до листів Шевченка і нарешті вже дійшов кінця. «Радується странник до отечества пришед»...

А втім і радіти розучився. Ради 1 травня по газетах свистопляска з приводу виборів до Академії. Ставлять кандидатури так звані «громадські організації». Паличка невидимого дирижера вже махнула і всі в один голос ставлять: Скрипника, Затонського, Юринця, Яворського і інших великих учених. Побіч них ще стоять імення Янати і здебільшого Янатиного наплоду людей. Де совість у людей ділась, з яким лицем вони вимовляють блюзнірські прізвища, як вони уявляють собі Академію з такими академіками — для мене загадка, мовляв Шевченко «темн[ее] безлунной ночи». Роблять кар'єру на людській заляканості та спекулюють на темноті і кандидати славні і ті, хто їх висуває. Характерно, що люде з справді науковими даними, але які хоч трохи

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 760

себе поважають — зрікаються од спроб виставляти їхню кандидатуру. Зрікся медик Стражеско, зрікся окуліст Левитський, зрікся К. Квітка (сьогодні він спеціяльно до мене в цій справі заходив). Ці розуміють, що проходити в академіки разом з Скрипником та Юринцем — честь невелика. Зате Янати під ученими назвами натовпом товпляться та пруться до дверей, що інакше перед ними ніколи б не розчинилися. Певна річ, сміху з цих «академіків» буде на ввесь світ — шкода тільки, що він і Академію не мине. А це вже не смішно.

2 травня. З новітнього фольклору.

1. Англійська делегація в Москві запитує: що у вас єсть? — «На землі у нас єсть, — відповідають наші, — Комінтерн, ЦИК, Совнарком... Під землею — кам'яне вугілля, руда»... — «От якби ви поміняли і те, що на землі — під землю заховали, а те, що під землею на поверх витягли, то б з вами можна було серйозно говорити».

2. Та ж сама делегація запропонувала — зорганізувати товариство капіталістів у Європі для запровадження... соціялізму в одній країні.

3. Кажуть, що в якомусь англійському юмористичному журналі вміщено карикатуру-диптих: «Рай колись і рай тепер». Картина перша: Адам і Єва — як їм годиться бути з звичайними фіговими листочками, — підпис: «Рай колись». Картина друга: «Сорабкоп» з порожнісенькими полицями, а перед ним довжелезна черга голісіньких людей, замість фігових листочків — сорабкопівські членські книжки... Підпис — «Рай тепер».

3 травня. Вчора було «єднання» Академії з приїзжими з Донбасу робітниками. Я, звісно, не пішов на це фарсове «єднання», все значіння якого в тому, що з обох боків виявлено свідоме дурисвітство і несвідомо видано обопільно testemonium paupertatis*. Ті, хто там був, оповідають, що вражіння від цього «єднання» просто огидне. З одного боку хамський тон зарозумілого невігласа: «Дайош науку — зараз, моментально»; з другого хамські ж таки виправдування переляканих учених, що не здобулися на гідне себе слово і заікаючись давали обіцянки, яких виконати не збираються і яких серйозно ніхто й не бере. Наостанці Заболотний

* Свідоцтво злиденности (латин.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 761

підписав — мало не власною кров'ю — якийсь контракт (!) про обов'язання Академії перед робітниками Донбасу... Кому ця зовсім не смішна комедія потрібна?

Не обійшлося й без розмов про мене. Той самий, що вимагав, щоб йому з кишені зараз же на стіл виклали науку, згадав, що вони, робітники, чули про Академію тільки через те, що такий-то, ім'ярек, академік, «ширить про нас брехні за кордоном», — і на цю брехню Заболотний нічого кращого не знайшов сказати, як прилюдно подавши брехню ж таки, що пом'янутий ім'ярек обіцявся, що «більше не буде». Варт Пац палаца, а палац Паца, або — яке їхало, таке здибало...

4 травня. Викликав Л. Левицький, фактичний президент Академії, декого з співробітників, щоб розвідати, який настрій панує щодо виборів. Особливо цікавивсь, чи виставить Перший Відділ кандидатуру Тимченка й Ол[ександра] Грушевського. Коли йому сказано було, що шанси обох у Відділі ніякі, що обрані вони можуть бути хіба під тиском зверху, Левицький несподівано прохопився: «І даже Харків їх не хоче»... Спочатку я не розумів, чому така неласка до цих вічно-невдатних кандидатів М. Грушевського, але просвітив мене Крип'якевич, розповівши свою розмову в Харкові з Коником (новий фаворит в Укрнауці). «Коник, — каже Крип'якевич, — з піною говорить про М. Грушевського: чому він не виступав проти Єфремова? Тепер ми за його візьмемося. Скрипник усе чекав, що старий приїде до Харкова й покається, а він не їде. Ну, то ми ж йому покажемо!». Отже, виходить, Грушевський на мені виграв, як Заблоцький на милі. Розпочав усю справу, збудив скажену лють і спинився... Студинський його перегнав, і тепер Скрипник забув уже «заслуги» Грушевського щодо поборення Єфремова і вимагає в цій справі такої «лояльности», на яку одверто Грушевський іти не зважується. Правда, як мені переказувано, він писав листи, в яких одрікався од Єфремова (мені він хвалився, що мене «обороняв»!), але Скрипникові мало листів таємних, йому хотілося б прилюдного виступу, якого всю дурість Грушевський розуміє: тому не зважується. Може таки зважиться. Особливо, коли Студинський, використавши його, йому ж таки й підставить ніжку. А вже до того, здається, йдеться. Цікаво, що далі буде і як викручуватиметься старий лис із пастки, що сам на себе наставив.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 762

5 травня. Сьогодні вночі комунізм дав бій християнству, бій розпачливий, останній, «последний, решительный бой» — і поніс ганебну поразку. Готувався давно, напружив усю свою вигадливість, але крім крайнього вбожества думки, грубости й жахливого примітивизму та бездарности — нічого не виявив. І провалився з тріском, при трубних звуках, з барабанним боєм. Дві релігії стялося: одна — релігія ворожнечі й зненависти, і друга — під гаслом любови і прощення. І ця сутичка показала, який убогий комунізм навіть перед формальним християнством нашого часу.

З галасом, з гуком роз'їздили комуністи на автомобілях, стріляли, пускали ракети під церквами, силувались заглушити церковний дзвін барабанами і трубами — і стрівалися, не вважаючи на провокаційні зачіпки, з спокійною відсіччю. Рідко де доходило до фізичних сутичок і після них, знов же, не вважаючи на військовий ескорт, «карнавальщики» моментально тікали. Я годин зо дві проходив по Софійській площі, головному осередку антирелігійних виступів, бачив десятки тисяч народу, прислухався до розмов сотень людей — і жадного не почув голосу співчуття до комуністичної демонстрації. Обурення, нерозуміння, глум були відповіддю на балаганні виступи карнавальщиків. «И какой дурак все это выдумал?» — каже червоноармієць, що допіру сурмив у величезну сурму. «Разве священники танцуют в облачении?» — з нерозумінням запитувала якась панночка. «Смердяковщина», — припечатав інтелігент. Прості люде, одпльовуючись, одходили; інтелігентні злорадно всміхалися. Дехто навіть казав, що ілюмінація і прожектори тільки сприяли красі Великодньої ночі, а гаєрство — його й за двадцять кроків не чутно вже було. Народу на Софійській площі було чимало, але ходити можна було вільно, а по церквах — як і перше, не протовпишся. Чимало пішло до церкви просто з протесту проти дурної витівки. І найгірше, що в ній було — це трусість і справді жахлива бездарність. Оточити себе військом і під його охороною витанцьовувати протягом 4-х годин на автомобілях, наступаючи одно на одного, гопака в церковних [опаратах], з хрестом і пляшкою в руках — більшого вбожества фантазії важко і уявити. І мимоволі, дивлячись на дикі скоки, запитував себе, пригадуючи викриття недавні про «афінські вечори» комуністів, про m-me Шміт, яку голою клали на стіл під час оргій — з чого сміються ці «анахорети» та

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 763

[«повздержливі»] людці? Адже попи, мабуть, менше тепер пиячать, ніж комуністи, а вже, напевне, розкошують останні, а не перші. І от же нічого, опріч трафаретного попа з довгою розкошланою бородою і п'яного — не могла вигадати вбога комсомольська фантазія і дика некультурність, нетерпимість та зненависть. Гіршого, ніж цей карнавал, не міг би вигадати найлютіший ворог комуністів. І вони ганебно провалились.

Я вертавсь до дому о третій вночі. Скоро звернув у Георгієвський переулок — тиша і спокій обхопили мене, вереску балаганщиків і жадного звуку вже сюди не доносилось. І тільки торжественно і переможно гудів старий «Рафаїл» з Софійської дзвіниці, горуючи над усім, покриваючи собою ту мізерію, що вовтузилася внизу. Мимоволі це видалося символом боротьби, що допіру відбувалася.

6 травня. Тільки й мови по місту, що про Великодній карнавал. Загальний голос — повний провал. Здається, й самі комуністи побачили, що переборщили і неохоче вдаються в розмови. Переказують цікаві деталі. Од одного священика чув, що до його перед карнавалом кілька чоловіка приходило сповідатися і прохати розгрішення: «нас примушують брати участь у карнавалі, силують. Не піти — значить, вилетіти з служби. Я піду, але прошу прощення. Там ввесь час молитимусь». Були спроби антирелігійних виступів і по селах під Києвом, але там люде одразу поклали тому край: «Йдіть собі, звідкіля прийшли, поки не биті».

7 травня. Написав: Пронінові, Усковій-Смоляковій (Бугуруслан), М. Чернявському, Герасименкові В. (Одеса), редакції Енциклопедичного словника Гранат (про замітку про Тичину).

12 травня. Знов закидали мене роботою по самі вуха. Нема коли і вгору глянути. Шевченко, коректа, Леонтовича перечитую для «Сяйва». Листів нема коли написати.

«Сяйво» — українське приватне видавництво в Києві. Діяло в 1926-1929 р.р.

А втім, був і в театрі на «Саві Чалому», що партачив «Березіль». Комсомольська постанова. Замість стрункої прегарної трагедії — уривки, та ще з претензіями. А грають! Ходити по сцені незугарні. Куди їм до старих — Садовського та Саксаганського.

Ховали Іванця. З академіків — ні душі, хоч свого часу викорис-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 764

товували його послуги. З самого протесту пішов аж на Байкове кладовище, хоч і був дуже втомлений.

13 травня. Засідання Ради — нудьга і нудьга. В кінці мав невеличку сутичку з Заболотним. Розпатякався про «єднання з робітниками» і запропонував академікам ходити по заводах. Кажуть йому — нехай і ходити, але ж треба знати, чого вони хочуть, бо піде, скажемо, хемік, а їм треба техніка. Коли Заболотний раптом перескакує на мене: «А як вони схочуть історика літератури, то й Президії доведеться йти, щоб його обороняти». Я кажу на це: «Не один же історик літератури в Академії: є такі, що й не потребують вашої оборони». — «А як вони вас захочуть?» — «Думаю, що їм єфремовщина не потрібна», — одказую. В залі сміх. — «А як вони на вас подивитися схочуть?» — «Я на показ не виставляюся», — одказую. Отаке дурило!

14 травня. Написав замітку про Тичину для Енциклопедичного Словаря Граната. Дано мені 1000 літер, а що можна на такому малому місці сказати!

Написав листа Перетцові й редакції Енциклопедичного Словника, — останній запропонував історію літератури, що була для німців призначена. Цікаво, як Москва озоветься.

15 травня. Почав писати вступну до Шевченкового листування статтю. Давно вже час було це зробити. По газетах вакханалія з «рекомендуванням» академіків. Щодня нові знаходяться «висуванці». Слідом за Скрипником і К° появилася кандидатура Тичини, Купали, Янат усякого роду та все з оговорками, що треба вибирати знаменитих учених. Цинізм доходить до вершків нечуваних. І не знати, задля чого так і рипуються люде. Адже елементарна арифметика каже, що 32 (число призначених виборців) більше за 20 (число академіків), хоча б між останніми й не було навіть Студинських, Тутківських та інших хрунів. Сміливо могли б себе призначити в академіки та й не творити комедій і людям голови не морочили. Так, бачите, треба симулювати обрання!

16 травня. Новітній фольклор все розростається. Куди тільки підеш — десятками почуєш нові анекдоти політичного змісту. Усіх уже записувати не встигаєш. Ось, напр[иклад], декотрі.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 765

1. Що означає ВКП(б)? — «Все таки кончится погромом». — «Но там же єсть еще «б». — «Ну, большим погромом!».

2. Варіянт: «ВКП — воры, клятвопреступники, проститутки. А «б» в скобках?» — «Русскос объяснение слова «проститутка»».

3. Гра в карти. Хто в що любить грати: Риков — у п'яниці, Калінін — у дурня, Сталін — у короля.

4. Комуністична партія розпадається на три фракції. Ліва лицем «к городу»; права — лицем «к селу», а центр — «ни к селу, ни к городу!».

5. Англійська делегація питає: «Що маєте на вивіз?» — «Хліб». — «Хліба не братимемо, бо ваша людність голодує». — «Ну, масло». — «Адже самі без масла сидите». — «Ну... слонова кость!» — «Як, то у вас слони водяться?» — «Слони не слони, але ми й з мухи потрапимо слона зробити».

17 травня. Вияснилася справа Ляліна. Обвинувачують бідну дівчину по артикулу, що загрожує розстрілом! (54, ріжні пункти). Певна річ, обвинувачення це дурниця, але сучасна юстиція й не такі дива показувала. Колись Драгоманов писав про «детоубийство, совершаемое русским правительством». Але політичні процеси 70-х років — справді дитяча забавка, рівняючи до теперішніх. Та й вік обвинувачених зменшився: тепер он сидять по 54 арт[икулу] справді діти 14-16 років. Удосконалюємось!..

Написав Т. Князєву (Одеса) і П. Рейнботові (Петербург).

18 травня. Вернувся з Академії, пішов обідати — і наскочив на трус у Миколи. Чомусь мене не затримали, як усіх інших, але до 1-ої години ночі я не знав справи, бо після трусу лишено було в квартирі засідку, зняту лиш опівночі. Микола не вернувсь додому, — очевидно, його арештовано в ГПУ, куди він поніс передачу Лялі. Нове «дітозгубництво».

19 травня. Мав думку з Он[исею] [Дурдуківська - Т.Б.] днів на два поїхати Дніпром (до Чернігова й назад), але справа Миколина все це понехала. Певне, і взагалі не доведеться цього року виїхати нам на спочинок: не можна Он[исі] кинути арештованих, а самому — совісно виїздити. А всім нам он яка єсть потреба одпочити од подій проклятого року, — та ба!

Виясняється, що вчора вдень була ціла низка трусів та арештів

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 766

між Миколиними знайомими студентами. Отже, це не випадкове, а організоване «дітозгубство». Забрано між іншим обох Матушевських.

Матушевські Борис і Василь, сини Ф. П. Матушевського.

В «Пролет[арській] Правді» стаття про головного висуванця до Академії, самого Скрипника. Полопотів, видко, автор, поки з наказу написав «мадригал» наркомові. Але й мадригал вийшов надзвичайно блідий, плутаний і вбогий, довівши комуністичною рукою, що ніяких, власне, наукових праць у Скрипника й близько немає. Гіршого testemonimum paupertatis і ворог би не видав. А «академіком» таки буде і вольтерьянці даремне тут і сперечаються. Що з усього сам Скрипник виграє — не кажу вже про Академію — я так таки й не можу догадатись. Розуму ж йому й на гич не прибуде.

Святкують сьогодні ювілей старого розпусника Тутківського. Я не пішов. Тепер взагалі ювілеї набули такого срамотнього характеру, що краще до їх ніяким боком не торкатися.

20 травня. З причини останніх арештів виникла справжня паніка з нищенням документів, листів і т. п. До якої міри позалякуваний народ став, то й не сказати. Загальний голос — що це нова ліквідація української молоді, як української, за те, що вона українська. Отже, українізаційний курс твердо стоїть! Україну матимемо незабаром у Наримському краї або на Мурмані... і, власне, все краще виполюється і нищиться, бо мерзотники та шкурники чудово собі пристосувалися і почувають себе не згірше.

Приїзжий з Москви переказує beau mot* з комуністичних кругів. Треба було 300 років, щоб царська Росія породила дурня Миколу II, а наша велика Всесоюзна ВКП на 12-й рік вже видала кавказького ішака. Прогрес!

* Авторська помилка, треба писати «le bon mot» — гостре слівце (франц.).

Мало не всіх київських комуністів мобілізовано й послано на село — вибивати знов хліб з селян. Старезна історія і метод давно випробуваний. Правда, така спроба не завжди кінчається щасливо. Ігореві, напр[иклад], деревляне знайшли раду, після якої вже йому ніяк було збирати данину.

21 травня. Лялю перевели вже до тюрми. Отже, починається

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 767

безнадійне сидіння. Сьогодні я сам поніс їй передачу. Годин зо три перебув перед дверима сучасного раю, де, мабуть, усі будемо. Чоловіка з 500, певне, було таких, як і я. Наслухався і набачився всячини. І багато згадалося з часів власного сидіння та ще й з перспективами на прийдуще. Оригінальна країна, — нічого казати! Країна, в якій навіть найчервоніша революція діє, як найчорніша реакція. Та й то правда: «екстреми ся стикають», як любив говорити Франко, — крайності збігаються, щоб довести марксівський «закон» діялектичного розвитку. Але жити од такого торжества «закону» не лекше.

22 травня. Миколині іменини. Послали йому передачу — прийняли, навіть не одмагалися, що нема його там, як це звичайно буває. І то добре!.. А сидіти, мабуть, довго доведеться, як і взагалі доля арештованих невідома. Ліплять їм серйозну справу — мало не організацію «визволення України»! Найновіший спосіб українізації... Наримського краю та Мурману.

23 травня. Конкурс на співробітників Академії знову одкладено, — цим разом вже аж до вересня. Цілий рік не можемо добитися співробітників, навіть тих, що вже заведені в штат. Це просто знущання над Академією, тим огидніше, що робиться ніби з бажання самої Академії: слухняна Президія благословляє все, що їй накажуть, і навіть наперед забігає, вгадує, який там, угорі, вітер дме. Кажуть, що економію на співробітниках роблять на те, щоб на ці гроші (щось 40.000) одсвяткувати ювілей Академії, нікому не потрібний. Так скінчилися пишні обіцянки великих і багатих милостей (200.000 і ін.). Таким пшиком [ковальським] і все у нас кінчається.

В газетах далі друкуються testemonia paupertatis новим кандидатам в академіки. Щось жахливе! Сьогодні про Президента Білоруської Академії Ігнатовського. Ну, й учений! Жадної праці його панегірист не міг назвати. Було теж і про Тичину — і те ж самісеньке.

24 травня. Закінчив вступну статтю до Шевченкового листування. Вийшла чималенька. Але писав я її під таким настроєм, що не знаю, чи не доведеться з половину перекреслити й наново писати. Важко щось робити, коли таке навкруги діється, а на душі

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 768

тільки смуток і неспокій панує. Ну, така вже наша доля — людей рокованих на страту в цьому найкращому з усіх можливих світів.

27 травня. Позавчора виїхав з Он[исею] [Дурдуківська - Т.Б.] пароплавом на Десну до Чернігова; доїхали, походили кілька годин по місту й тим самим пароплавом назад повернулися сьогодні вранці. Таку гулянку ми хотіли ще минулої суботи зробити, та пригода з Миколою наші плани розбила. Одпочинок на воді добрий. Їхати не тісно, вигідно, спокійно; годують добре; не бачиш набридлих фізіономій; навкруги міняється, як у калейдоскопі, нові місця. Правда, краєвиди на Десні одноманітні і, за виїмком кількох місць лісистих, не цікаві. Одно гарно — величезні простори, залиті водою. Повідь ще не окінчилася і місцями пароплав іде наче морем: ледве береги здаля мріють. Коли б частіш можна було б такі подорожі влаштовувати, то хоч трохи спочив би.

28 травня. Нова хвиля арештів. Забрато Щепанюка, Ів. Чикаленка і багатьох інших. Куди вони їх набирають? Та й за віщо і по що?.. Мабуть, усю українську інтелігенцію з традиціями хочуть перевести. Українізація без українців, або краще — на погибель українцям. Та й навіщо вони здалися, — адже «нам будуть фабрики кувати ідеали», а підспівуватимуть на всякі голоси тим сфабрикованим ідеалам Тутківські та Дорошкевичі. Логічно події розгортаються, що й казати! Очевидно, справа вже йде про фізичне винищення українства!

29 травня. Вчора був у «Березолі» на п'єсі Куліша «Народній Малахій». Вся препрославлена і велико рекламована п'єса просто дурниця з претензіями. Дехто бачить у ній сатиру на радянський устрій, але це наклеп на автора. Зробивши свого героя божевільним, він тим самим підкопав під ним усякий сатиричний ґрунт: мало чого не ввижається божевільному! Це не п'єса, а щось довге, тягуче без краю і досидіти до кінця — це просто подвиг, якого я й доказав блискуче. Постарався ще й Курбас, що добив п'єсу своїми безглуздими витівками. Деяких дій, (напр[иклад], на Сабуровій дачі) просто дивитись несила, — такі вони перевантажені непотрібними деталями. Але найгірше — виступ самого автора. Він надумався, чи — кажуть — його змушено повчати публіку на тему «се лев, а не собака». Це був жах, було соромно за театр,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 769

за автора, за публіку. Адже яке нам, глядачам, діло до того, як він, автор, розуміє свою п'єсу. Ми ж самі дивимось і — возраст імієм — самі сприймаємо і розуміємо ті образи, що він дає. А тут нам подають наївні й тенденційні розумування ad majorem* радянського ладу**... Це щось справді нечуване і тільки побільшило несмак од п'єси та постановки.

* Бадьорий, радісний (латин.).

** Далі йде нерорзбірливе слово.

В театрі стрів кількох харківців. Не розуміють, чому в Києві «Березіль» і спеціяльно п'єса Куліша не мають успіху. «У нас в Харкові аж театр тріщить, а тут у вас порожньо і холодно... Чи не перейшов до Харкова вже й розумовий центр України?» — «А може навпаки, делікатненько одповів я, — Київ більш розбирається в таких речах, і оцінює їх, як вони варті»... Здається, моя делікатна відповідь поцілила в справжню точку.

Стрів у театрі й академічного висуванця П. Тичину. Як звичайно, — переляканий. «Я не знаю, — ніяковіючи казав він, — чи можна одмовлятися од вибору до радянської Академії. Мене виставили не питаючись. Я вже ходив до Озерського питати, чи можна одмовитися, але він не дозволив. Я не знаю, що я там робитиму», — плів він заникуючись. Що було казати цій «святій простоті»? Теж делікатненько кажу йому: «Майте мужність і одмовтеся. Адже і я не знаю, що ви робитимете в Академії, а тим часом вас пошили вже в дурні, кандидатуру вашу виставивши, а далі — далі буде ще гірше». Не зрозумів або не схотів зрозуміти натякання на мужність і далі мурмотів, що він не хоче до Академії, бо кажуть, що в Академії він зробиться «одсталим»! Ну, думаю, тобі вже не треба робитись одсталим... А морально це може — найкращий з висуванців. Принаймні ще червоніти не забувся і розуміє, що йому в Академії нема чого робити.

30 травня. Бачився з худож[ником] М. Жуком, що приїхав сюди виставку улаштовувати. Розповів мені факт, що за анекдот може правити. Торік на виставці був його роботи мій портрет, — правду кажучи, поганенький вироб у звичайному пісному Жуковому дусі: скривлений і з квіточками. Куплено його для Національної галереї. Тепер, побачивши Жука, там питають; чи не згодився б він цього портрета заміняти на інший? «Бо ж

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 770

Єфремов... знаєте, не можна його виставляти... Ми тоді не знали, що він такого наробить»... — «Я не циган, — одказав Жук, — і своїми картинами не менжую. Купили — то й держіть!».

Ще кращий трапився анекдот з М. Вороним. «Рух» недавно видав його збірку поезій. Її, не вважаючи на кілька попередніх цензур, конфісковано і звелено деякі сторінки передрукувати: два патріотичних вірша та переклад з К. Р. байки «Лев і голуби». Особливо цікаво вийшло з останньою. Там є навіть примітка, до кого й до чого воно стосується, але цим наших мудреців не одуриш: «А може ви розуміли, кажуть, під Левом Троцького?» — «Та ні, таки Толстого, та й сім голубів»... — «Ото ж то і воно, що сім голубів можно витолкувати, як сім членів Політбюро»... На це вже бідолашній автор не знайшов, що сказати, бо й справді, хто ж знав, що цих «смиренних голубів» також є сім?.. Тіні своєї жахаються наші грізні можновладці!

31 травня. Сказали в ГПУ, що Миколу переслали вже до тюрми. Понесли їсти туди, — кажуть, що там також нема. Починаються звичайні, з таємниць мадридського двора, штучки. А помогти несила.

Закінчив редактування приміток і варіянтів до II тому Коцюбинського. Нудна робота та й потрібна може 2-3 чоловікам на землі. Ну, то зроблено, хай іде.

1 червня. Прислала звістку Ляля з докладним описом своїх пригод. Теж людський документ. Між іншим документально встановлено, що в ГПУ арештованих катують. Студента Бондаренка за то, що «не признається», били аж поки спустили кров, тягали за волосся по камері, держали без їжі чотири дні в темному підвалі... Чим не «свята інквізиція»? Сьогодні в газеті читав обурення з приводу арешту гімназистів у Галичині. Теж по-єзуїтському: самі робимо, а на других звертаємо. Пересилаючи на волю звістку про катування, Бондаренко прохав передати її мені. А що я можу зробити? Найгірше, що нема сили і змоги виступити бодай з демаскуванням цієї єзуїтсько-катівської поведінки в нашому найкращому з усіх можливих світів.

2 червня. Вертаюсь знов до «Народнього Малахії». Власне, задум його, тему не можна не визнати за дуже щасливу. Конфлікт

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 771

між людиною і окруженням в самих істотних вимаганнях намічено дуже вдатно і глибоко. Людина, що поважно бере радянський лад, але бачить величезну прірву між його теорією і практикою і тому вимагає «негайної реформи людини» — справді трагічна постать на нашому сіренькому тлі плазунів, амфібій і пристосованих. Але автор не зумів тієї глибини розгорнути, зробивши свого героя божевільним. Тим часом зовсім нетреба бути божевільним, щоб поставити те вимагання, що ставить Малахія. Треба бути тільки щирим комуністом, щоб боліти за його суперечності, бо некомуністи взагалі інакше заходитимуть до нашої дійсности. «Малахіянство» — це теоретична різновидість, одміна комунізму, а не те, що силувався витлумачити нам автор: не людина, що не приймає комунізму. І саме вимагання «негайної реформи людини» належить цілком комунізму, бо некомуністи знають про еволюцію і декретами не намагалися перебудувати світ. Зробивши героя божевільним, автор-комуніст показав тільки, як мілко оре він свою власну комуністичну ниву. Та й не всюду Малахій божевільний. Принаймні іноді він говорить таке і так, що комуністи мимоволі бачать у йому сатиру на себе. «Треба справи класти не в портфелі, а в голови і серця» — що на це можуть відповісти рафіновані радянські бюрократи? Або: «Я — народний комісар, і тому маю право усі тини і мури перелазити» — це ж просто в око якому-небудь Скрипникові, що от зараз надав собі прав: перелізти хоча б через академічний мур. Але ці виблиски, як і загальна тема — пропадають у нездатності автора розгорнути тему й висвітлити конфлікт. І тому з його «Народнього Малахії» вийшло щось нечупарно довге, розтягле і нудне без краю. А шкода: тема варта, щоб її розробив хтось із талантом.

4 червня. Щодня посилаємо Миколі передачу до тюрми, — одповідають, що там його нема! А в ГПУ сказали, що переведено до тюрми. Сьогодні знов запитали в ГПУ, — призналися, що він там... Що ці штучки визначають, навіщо це знущання — не розумію. Милий це жарт, чи щось гірше? В усякому разі навіть царська жандармерія таких жартів собі не дозволяла. Та й то сказати: там усе-таки були люде — нехай і невисокого ґатунку, — а не садисти, якими аж кишить теперішній орган політичної поліції, неперейдений щодо ієзуїтизма, брехливости й лицемірства та лютости.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 772

5 червня. Перебрав йоду і тепер маю мороку: кашель, температура, голова тріщить, трясе... От нещастя: без йоду не можна, а йод мене кожного літа мучить ускладненням на легенях. Пішов до лікаря. Звелів кинути йод, а тепер треба видихати його наслідки. Поки то до нормальної температури дійде!

6 червня. Вчора й сьогодні був у театрі на виставах Московського художнього театру («Блоха» і «Цвіркун на печі»). Аж завидки беруть: зуміли люди зберегти хороший, справді художній театр! А ми тільки курбасівщину розвели: або догори ногами ходимо, або на агітку всі сили покладаємо. «Самоотверженная нация» — що й казати! Старе хороше вбили та на тому й заговіли.

7 червня. Скінчив редактувати «Пани і люди» Левенка. Треба до статті братися. А настрій такий, що й дивитись на папір не хочеться. До того ж ще й температура...

Перше відбулося зібрання з приводу виборів до Академії. Я не пішов. Оповідали, що більш непотрібного засідання важко й вигадати. Одні мовчки сидять, не розуміючи, навіщо ця комедія. Інші, як Крилов, Граве (математики!) підлизуються й підлотствують так, що навіть найсмирніших людей почало нудити. Один з найплохіших академіків вимовився: «Бачу, що нема тієї межі, за яку підлота людська не сягнула б».

Наївний чоловік: тільки тепер це побачив, про віщо всі горобці на всіх стріхах давно вже процвірінькали...

8 червня. Написав до В. Леонтовича, О. Сластіона, Г. Князєва й до Петра.

О[д] Миколи звістки дуже погані. Справа якось несподівано для мене стала з ним дуже серйозно. Товариші виказують. Усіх позаплутувано. Микола пише навіть про розстріл або принаймні довгі роки ув'язнення. Що сталося — не розумію. Пише, що слідчі силкуються і мене заплутати до тієї невідомої мені справи і вже «здається, заплутали». Перед ним говорять про якісь мої «свідчення». Брехуни! Але, виходить, треба сподіватись гостей і дальших од того наслідків. От тобі й літній спочинок! Мабуть, буде вже довішній спочинок... Та це може й краще: так надокучило оце рабське життя, що вже ніякої ціни йому не надаєш.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 773

12 червня. Одбулось засідання «паритетної виборчої комісії» мови й письменства. Я не хотів був іти, але Перетц прохав, щоб подати голос за Адріянову. Я прийшов опізнившись. Головував Студинський (певне!) і перше, що я почув: «Адріянова прислала заяву, що свою кандидатуру здіймає», і пожалкував спершу, що прийшов. Але просидівши ціле засідання, перестав жалкувати: на власні бо очі побачив, як це робиться.

8 академіків і 8 неакадеміків — здається, рівно. Але між академіками призначений голова Студинський та Багалій голосують, як звелять неакадеміки, — отже, паритетність тільки напоказ, а казенна сторона добре знає, що їх більшість і відповідно до того поводяться. Усіх неказенних кандидатів одразу одводять, починають паплюжити — самовпевнено, нахабно, ні з чим не рахуючись, дитячими, але всесильними тепер докорами. Найбільший аргумент — не ув'язався (ім'ярек) з радянським будівництвом або не бере участи в українському культурному процесі (!). Ніяких проти не береться на увагу. Коли нема чого сказати, то не дуже журяться: знають, що арифметика за них. Так розправилися з найдужчими кандидатами з наукового погляду, як Варнеке, Томпсон [Томпсон], Лук'яненко, навіть Кобилянська; Стефаник сам одкликав свою кандидатуру, а то б і йому така ж честь була б. Лишились самі казенні кандидати: Возняк, Колесса Ф., Щурат В., Купало і Тичина (з його хотіли зробити навіть великого ученого!), які й одержали майже всі голоси.

У нас цей процес «одбору» проминув гладко ще й тому, що виразно одіозних кандидатур не було, — розумію, тих, що їх накидають силоміць. Але, напр[иклад], на III Відділі, де академіки держуться вкупі і хрунів нема, а кандидатури найгірші, зчинився бій на Юринцеві (на Скрипникові не посміли...). Вже засіданнів з чотири морочаться і ні одна сторона не уступає. Неакадеміки надіються, що візьмуть супротивників «измором». І це можливо. Вони почувають за собою силу, тим часом як академіки нічого не почувають.

Перегортується сторінка за сторінкою в історії ганьби нашої Академії.

13 червня. Був у Звонковій. Наслухався всього. Найбільше про хлібозаготівлю. Селяне вовками виють і, здається, навіть «незаможники». Побачили, що у того, хто мав, забрано все, а їм

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 774

з того нічого не прибуло. Навпаки — убуло, бо нема в кого й зарядитися. Силу переказують фактів: той після грабунку повісився, у тому селі хазяїн підпалив і те, що лишилося: хай нікому не достається; там зрікаються й землі: що коло неї ходити, коли все одно все заберуть... Кожне питає: навіщо це робиться, — ну, відповіді не дасть ніхто — ні мудрий, ні дурень. Один зробив резюме: це так як ото драний лантух: хоч скільки сип у його — все одно краю немає. «А ви б, кажу, про новий мішок подбали або хоч латку добру наставили». Та казати це легше, ніж зробити. Такого одчайдушного настрою ніколи ще не було в селян. Все сподівались, що якось то буде, а тут бачать, що ніяк не буде. «Хоч лягай та помирай». «Як житимемо?» — питаються всі і ніхто не знає. «Коли б хоч яка заверюха — ми б знали, що робити», — це загальний голос. Та ж таки безвірність охопила всіх. На питання — «як ся маєте?» тепер кожне одповідае: «Спасибі! Краще, як на той рік».

А ми про «український культурний процес» кричимо!..

14 червня. Кожного дня якась капосна новина. Кожен день і кожну людину зустрічаєш з питанням — яку ще нову прикрість принесе. Коли вертаєшся додому, то перша думка — що трапилось недоброго...

Про Миколу розповідають, ніби він з товаришами на якійсь панахиді в Софійському розкидав прокламації. Аж не віриться, щоб він пішов на такий «пістолетський» учинок і нічого потім про це не говорив. Та — все можливо. Молодь зовсігди молодь. Що нам, старим, здається дурницею, те в їхніх очах має вигляд подвига. Правда, самі потім і рознесуть і, як у даному разі, викажуть один на одного. Дитяча витівка, але скільки вона жертв коштуватиме! Звичайно, не молодь винна, а система, що пхає її на нерозважні вчинки, а потім карає як злочинців. Не було б цієї системи, не було б і таких «злочинств».

30 травня 1926 р. В. Чехівський відслужив у Софійському соборі панахиду по Івану Франку у зв'язку з 10-річчям його смерті.

15 червня. Знову у ГПУ сказали, що Миколу переведено до тюрми. Але, певне, і цим разом якась нова, або, власне, — стара штучка, бо в тюрмі передачки не прийняли, — сказали, що там його немає... Що за безглузде знущання!..

17 червня. З Лялею пригода. Піймалася з якоюсь запискою; коли її хотіли одібрати — проковтнула. Звичайно, репресії, а як

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 775

відповідь на них — погрози голодуванням. І не знаєш, як їй переказати, щоб не робила цього. Голодування в тюрмі занадто серйозна річ, щоб з абиякого приводу до неї вдаватись. Та й що воно поможе?

18 червня. Вчора й сьогодні писав передмову до «Панів і людей» Леонтовича. Написав. Хоча настрій такий, що просто думати не хочеться. Кожного дня, кожної ночі сподіваюся гостей, і починаючи якусь роботу чи справу, не знаю, чи доведеться докінчити. Працюй за таких обставин! З 17 років живу під вічною погрозою щоденного арешту, але ніколи ще так безглуздо це не велося, як тепер, коли ми діждалися «найпоступовішого» в світі ладу! Діалектичний процес... Кожна справа обертається в свою протилежність, себто зводиться ad absurdum*. І волтеріянці даремне проти цього споряться. Але не можу не бути «волтеріянцем» і визнати абсурд за чисте втілення ідеї. Здається, вже й не «волтеріянцям» терпець уривається. Ходить до мене один рядовий комуніст на розмови, так я не розберу, хто з нас більший «контрреволюціонер», говорячи теперішньою термінологією. Влада хоче, щоб люде перестали логічно думати і в цьому найбільша для неї небезпека. Може навчить і діяти. І таки навчить. Коли це буде — не знаємо, але мусить бути, бо «сонце стане і оскверненну землю спалить».

* До абсурду (латин.).

19 червня. Лихо з друкарнею: затягає з друкуванням Шевченка. Сьогодні тільки прислано коректу того, що вже давно здано до друку. А не випустивши Шевченка, не можу виїхати. А я так мріяв, щоб кудись вирватися. Взагалі пропало для мене ціле літо. Одпочинку ніякого, певне, не буде, хоч ніколи ще такої в йому потреби не почував. Та, власне, якось тепер махаєш на себе рукою. Все одно — рокований. Загинеш на рік раніше чи пізніше — хіба не все одно?

20 червня. Володимирові щоденники потрапили до ГПУ. Виказала людина, що їх переховувала. Отже, Вол[одимир] — вже призначений. А разом з ним і багато людей. Це й мені грізне memento**. Чи не знищити й мені своїх записів? Шкода нищити. Будь, що буде...

** Пам'ятай (латин.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 776

22 червня. Знайшли Миколу — там само, в ГПУ. Навіщо вони брешуть, що його там нема? Видко, мучать допитами і за неслухняність кара — позбавлення передачок з дому. А ще кажуть, що за наших часів не беруть на муки! Про Миколину справу кружляють усякі чутки. Говорять навіть, що хлопці збиралися замах робити, на... Троцького! В усякому разі справа якась погана вже тим, що один на одного виказують... Володимир ходить мов з хреста знятий, аж страшно за його. Один з товаришів його мені признався, що він навіть пробував собі був смерть заподіяти.

25 червня. З комуністичних кругів чутка, що в розпал цькування на мене, варшавський і празький радянські представники сказали — «годі: нам це врешті шкодить, бо псує всю нашу політику». Якщо й не правда, то характерно.

26 червня. Виборче засідання Відділу. Йшов я на його, щоб голосувати проти Ігнатовського й Яворського, і утриматися з Купалою й Тичиною. Сталося так, що мене затримали і Ігнатовський пройшов без мене одноголосно. Щоб не робити кривди Яворському, я й за його утримався, але попереду зняв питання про вартість його праць. Зачалися широкі дебати. Всі говорили проти мене, обороняли Яворського, але обороняли, власне, так, що стверджували мою характеристику — де Яворський — там шукай помилок. Так само мало не всі перечили мені й за поетів, що їм не місце на наукових катедрах, але в кінці прийняли мою пропозицію, щоб поетів виділити в особливу організацію. Озерський в кінці пробував мені дорікати за те, що я зопсував їм одноголосність і одержав од мене різку одправу, що я голосую по совісті, а не з наказу. Лакейське поводження Багалія, Студинського й ін[ших]. Улеслива кінцева промова Кримського. Стараються люде! Очевидно, батога тільки їм і треба. Що ж — мають його.

Обрано на перший Відділ 9 — Ігнатовського, Слабченка, Яворницького, Яворського, Возняка, Ф. Колессу, Купала, Тичину й Щурата. З них маємо хіба 1 робітника — Слабченка. Решта «для мебелі»; одні зовсім не здатні до роботи, інші не приїдуть. Тільи й слава, що збільшили Відділ.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 777

29 червня. Останнє дійство виборчої комедії — Рада. Я не пішов, хоча й кортіло подивитись. Оповідають, що це було щось найганебніше, що тільки можна було собі уявити. Спочатку всіх призначених «обрали». А тоді почали промови катати, квітками одні одних дарувати, Заболотного й Корчака в блазенські шапки прикрашати («обрано» їх почесними шахтьорами чи що і подаровано їм відповідну одежу й начиння!). Академіки поводились як діти, гірше — як блазні, не диво ж, що і з ними так поводяться: кращого вони не заслужили.

2 липня. Нова звістка од Миколи. Мучать його допитами — по 12 год[ин]. Все вимагають, щоб мене заплутав...

З сіл страшні відомості: грабунок, терор. Ніхто не розуміє, кому це і навіщо потрібно. Руйнують «куркуля», а разом руйнують всякий взагалі добробут. Якесь садистичне божевілля!

5 липня. Сьогодні вночі забрали Володимира й цілий гурт його товаришів. Черга тепер за мною. От тобі й літній спочинок!..

7 липня. Пішла чутка, що помер Є. Х. Чикаленко. Бідний — не діждавсь повороту! А я чомусь певен був, що нам ще доведеться побачитися і найдужче мені цього хотілося. Якось він недавно прохав у одному з листів: як помру, то напишіть некролога. Де я його напишу? Як той Дзвонарь Мордовцева дзвонив я по душах багатьох людей, а от по найближчому другові не доведеться... «А хто по моїй грішній душі задзвонить?»

Мається на увазі оповідання Д. Л. Мордовцева (Мордовець) «Дзвонар» (1859 р.)

Саме перечитував, редактуючи листування Коцюбинського, листи його з Кононівки — і так мені запахло тим давнім хорошим часом. Багато-багато пригадалося, мов живий устав образ Євгена Харламповича з його практичністю і разом глибоким, органічним ідеалізмом, що заставляв цю людину любити справу «не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені»; з його гострими присудами, раз-у-раз подиктованими громадським захватом. Мало таких людей було у нас, може він єдиний. І цьому єдиному довелося кінчати вік на чужині. Чи ж не знущання? Невдячна вітчизна і тут себе показала. «Подлая нація!» любив говорити небіжчик — і часто мав рацію.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1929 рік — 778

12 липня. Закінчив редактувати листування Коцюбинського. Знов доводиться працювати так, що розпочинаючи роботу, не знаєш, чи пощастить її закінчити. Пам'ятаю рік 1922, коли кожного дня могли схопити й вислати. Тепер ще гірше. Вітчизна, певна річ, оддячить за працю.

13 липня. Листівка до Вайнштейна (Чернігів).

15 липня. На цензурному примірнику Коцюбинського III і IV томів напис червоний: «Всюди «бог» писати з малої літери»! Цензорське вимагання. Нічого кращого не вигадав.

16 липня. Од наших бранців нічого нового. Сидять і мучаться. Доколі, о Господи?

20 липня. Несподівано для себе їздив на Шевченкову могилу. Сьогодні вернувся. Чудова подорож пароплавом, але про могилу бодай не казати! «Недоуми занапастили Божий рай». Новий готель — це cрам один... З дикту. А приссалось до його сила людей, яким про Шевченка байдуже. Бруд, неохайність, недбальство, формалізм... Міліція і першим ділом пашпорта вимагають. Перевертаються десь, певне, кістки Кобзареві в могилі, на таку наругу дивлючись!

1923  1924  1925  1926  1927  1928  1929  Покажчик

 

Ссылки на эту страницу


1 Ефремов Сергей Александрович
[Єфремов Сергій Олександрович] - твори, опубліковані на сайті

Помочь сайту

4149 4993 8418 6654