История Полтавы

Астряб, Матвей Григорьевич

• 

Подробности

Просмотров: 61136

Астряб, Матвій Григорович (01.08.1843—18.01.1925) — педагог, історик, краєзнавець. Дійсний чл. Полтавської вченої архівної комісії.

Родом з Лемківщини. 1873 закінчив історико-філол. ф-т Київ. ун-ту. Викладав у г-зіях Києва, Глухова, на Кубані. Від 1893 — на Полтавщині. 1905-17 опублікував у «Трудах Полтавской ученой архивной комиссии» 10 праць з історії Полтавщини 18-19 ст. Серед них: «Земли церквей Лубенского Духовного правления»; «Население Малороссии по ревизии 1729-1764 гг.»; «Старая Полтавщина и столетняя тяжба Марковичей со Свечками и Пасютами (1720-1827 гг.)»; «Столетие Лубенского высшего начального училища (1814-1914 гг.)»; «Процессы Андрея Марковича».

Від 1920 — зав. Лубен. архіву. 1923 — один з організаторів з’їзду краєзнавців Лубенщини.

П. у м. Лубни.

Літ.: Ванцак Б. Сторінки життя та діяльності М.Г.Астряба. В кн.: Архівний збірник на посвяту 90-річчю Полтавської вченої архівної комісії. Полтава, 1993.

Г.Я. Рудий.

Джерело:

e-Енциклопедія історії України

 

МАТВІЙ ГРИГОРОВИЧ АСТРЯБ
(1843-1925)

Це був заволока, іміґрант з Лемківщини в Галичині, що прийшов у Київ дорослим 22-літнім парубком. Тут одер­жав середню й університетську освіту, в Лубенському повіті одружився і, здається, в лубенській гімназії почав пе­дагогічну діяльність. Потім учителював на Кавказі і в Полтаві та під кінець свого життя присвятився дослідам минулого Лубенщини, яка стала для нього вужчою вітчизною, не забуваючи і про край свого народження, принаймні на початку своєї життєвої кар'єри на Україні.

Опікувався Астрябом й іншими імігрантами-галичанами, що шукали спасіння від польонізації — в русифікації, відомий український магнат і громадський діяч Григорій Галаган, бувши якийсь час заступником голови і фактичним керівником київського відділу Слов'янського добродійного товариства, осередку панросійської пропаганди за кордоном! Це були москвофіли, що для кар'єри визначалися гарячим російським патріотизмом і йшли у цьому відношенні значно далі, ніж їхній покровитель, високий імперський достойник, член державної ради, він же не був позбавлений і українського патріотизму, принаймні в культурній ділянці. Про це свідчить заснована і патронована ним середня школа в Києві, т. зв. Колегія ім. Галагана, в якій панував український дух і з якої вийшло багато українських діячів.

Один з учнів тієї школи, Андронік Степович, у статті «До києво-галицьких зв'язків на початку 1870 років», у збірнику «За сто літ», книга 5, Київ, 1930, подає жмут відомостей про опікунчу ролю Галагана над галицькими імігрантами і зосібна про своє знайомство з Астрябом, що нас головно й цікавить, як з майбутнім лубенцем!

А. Степович на феріях перебував з іншими товаришами в маєтку Галагана в Сокиринцях і тут познайомився з Астрябом. «Матвій Григорович, — пише він, — жив у сусідній з нами кімнаті, частенько заходив до нас і оповідав нам переважно про свою Галичину та про лемків...» й інтенсивно міркував про ті способи, якими можна було б зупинити або хоч припинити ополячення бідної його країни. Потім Степович зустрічав­ся з Астрябом у Києві, бо він часто заходив до Колегії Галагана, де Степович вчився. Астряб м. ін. збирав книжки для якоїсь галицької бібліотеки, і немало таких книг дали йому й вихованці Колегії.

Сам Галаган у своїх записках-щоденнику так про це пише: «М. Г. Астряб одержав відомість про заснування в Перемишлі руської бібліотеки, збирає в Києві книги і має надію безпечно довезти їх на місце через подвійні ряди поляків і німців. Хіба з поміччю жидів? Дай Боже! Досі збірка йде так успішно, що він назбирав уже до 300 книжок, і можливо, що число їх перейде за тисячу». Сам Галаган пожертвував річник журналів «Русская беседа» і «Время» за кілька років, а Колегія Галагана з дублетів своєї бібліотеки теж дала до 100 книжок про сільське господарство й ін. Вислані до Львова книжки безпечно дійшли. З комітету видано було 50 карб, на видатки по переправці книжок до Галичини, яких назбиралося до 1000 томів!

По спенсіонованню в 1893 році Астряб оселився з численною своєю родиною у великій жінчиній посілості на Лубенщині і зайнявся хазяйнуванням, але досить невдало, через що мусів знову прийняти посаду вихователя у полтавському пансіоні.

Тут він став членом Полтавської археографічної комісії і написав чимало робіт з історії країни. З них 13 надруковано в різних виданнях, м. ін. про заселення Засулля, про Вишневецьких і Лубенщину.

Історією рідного краю він зацікавився ще в університеті, і його студентська робота про князя Данила Галицького була схвалена університетом.

Дожив Астряб до глибокої старости, помер на 82 році життя в 1925 році.

Джерело:

Із статті Андрія Жука «Лубенські історики» - «Українська літературна газета» (Німеччина, Мюнхен), 1959, ч. 12 (54), грудень, стор. 9 (матеріал надав Олесь Ємець).

 

Астряб Матвей Григорьевич
(автобиографическая записка с 1923 г.)

Родился я (1843 г. VIII. 1. с. с.) в Галицкой Лемковщине, в с. Высове Горлицкого повета на границе Галиции и Венгрии. Фамилия моя представляет славянский архаизм «астряб» вместо современного «ястреб». Только в конце 1856 года познакомился я с на­чертанием и именованием кирилловских букв у сельского дьячка. Уже самоучкой одолел я склады своего букваря в начале 1857 г. Букварь помог мне добраться до часословца. Эта духовная книжица стала моей утешительницей при пастьбе отцовской коровы и волов. Стал я потом в лесу собирать землянику и продавать посетителям Высовских курортов. На вырученные деньги я купил себе псалтырь, приблизивший меня к дьячкам и батюшкам. Один батюшка даже поохотился взять меня в свои работники и приготовить меня к поступлению в Перемышльское псаломческое училище, но сельчане побудили отца отвести меня в Горлицкое городское училище. Туда я попал в начале 1859 года. Летом этого года меня перевели во 2-й класс и я начал уже свою школьную страду без отцов­ской поддержки, поступив репетитором к мальчику резника. По переходе в 3-й класс в наставники своего сына и дочки взял меня довольно состоятельный мещанин, поместивший меня с своим отцом в подвальной неотапливаемой зимою комнате своего загородного дома. На следующую зиму мещанин перебрался в свой городской дом, где я уже получил ночной покой в конюшне вместе с кучером мещанина. Такая обстановка окрыляла мой начальный школьный труд. Результаты получились такие: в 1862 г. приехал из Тарнова окружной инспектор ревизовать наше училище, заинтересовали его мои ответы и он спросил учителя, куда я стремлюсь по окончании курса моего здешнего учения. Учитель ответил, что мое желание поступить в Перемышльское псаломщицкое училище. Ревизор выразил сожаление. Учитель пояснил, что я не имею никаких средств и сам себя содержу. Ревизор записал мою фамилию и обещал отыскать средства для помещения меня в гимназию.

Окончил я училище в 1862 году и тотчас написал письмо своему дяде Кириллу Фе­доровичу Курилу, брату матери, священнику в Восточной Галиции. Это была первая капитуляция моего самолюбия с привкусом чванства. Дядя тотчас ответил и пригласил к себе на каникулы. У дяди я продолжал репетировать его дочек и пасти скот. Резизор, ободривший меня, оказался товарищем школьным моего дяди, дядя написал ему письмо обо мне и получил ответ, чтобы 1-й год дядей оказана была мне помощь. Дядя отвез меня в город Перемышль и поместил репетитором к сыну его арендатора, арендовавшему домик и землю дядиной жены, перемышлянки. Но уже с января 1863 года гимназиче­ский законоучитель Юстин Желеховский взял меня к себе на квартиру для примера своему племяннику Альфонзу Желеховскому, моему однокласснику, и мне была предо­ставлена возможность посещать вечерние занятия в псаломщицком училище. На каникулах я у дяди исполнял псаломщицкие обязанности, обязанности домашнего учителя, обязан­ности пастуха. По окончании 4-го класса в 1866 году я на собранную маленькую толику деньжат из Перемышля на каникулы отправился не к дяде, а в г. Горлицы пешком, взял себе здесь заграничный паспорт в Россию и пешком побрел в Киев, куда добрался с иссякшим кошельком. Здесь три дня я питался только квасом и куском черного хлеба, посещая киевские святыни. За спасением от голодной смерти я обратился к директору 1-й Киевской гимназии. Тогдашний директор Алексей Фомич Андреяшев принял меня очень тепло. Он поместил меня в отдельной комнате с молодыми людьми, готовившимися к испытанию на звание сельских учителей. Мне тоже выданы были учебники, чтобы я го­товился к экзамену на право поступления в 5-й класс гимназии. Экзамен я выдержал и был помещен в гимназический ученический пансион на так называемый экономический счет, при чем с меня словесно было взято обещание помогать товарищам пансионерам приготовлять заданные уроки по языкам немецкому и латинскому. Три года, проведенные мною в гимназическом пансионе, оставили для меня самое приятное воспоминание из моего прошлого. Мне не нужно было думать, чем питаться, как одеваться, откуда добыть учебники и книги, интересные для чтения, свободу мою не только не стесняли, а инспектор Палиенко часто посылал меня пойти погулять и подышать свежим воздухом, а не засиживаться излишне за занятиями. Мне часто устраивали сельские поездки с моими гимназическими товарищами. Особенно часто ездил я в м. Прохоровку к гимназисту Александру Суровцеву, квартировавшему у директора Андреяшева. По окончании гимназии в Прохоровку пригласили меня заниматься с сыном 1-го ректора Киевского уни­верситета Михаила Александровича Максимовича. Этот ученый украинец так меня наэлек­тризовал, что я переменил свое намерение искать убежища в Петроградском филологи­ческом институте, а поступил в Киевский университет на филологический факультет по славяно-русскому отделению. Здесь ожидали меня старые невзгоды по добыванию себе пропитания и более тихого пристанища.

Перебывал я в разных семейных домах, как репетитор, и последние полтора года провел я в этой должности у профессора хирурга Караваева, где ко мне относились замечательно тепло. По протекции своего факультетского декана Селина я провел одни каникулы у местного филантропа Григория Павловича Галагана в его селе Сокиринцах и с этим человеком у меня соединены очень трогательные воспоминания. По окончании Университета со степенью кандидата я поступил преподавателем в 1-ю Киевскую гимназию, где подвергся двоекратной ревизии грозного министра Дмитрия Толстого, который не только не сбраковал новичка, а записал в свою книжку, как очень понравившегося препо­давателя, что конечно не могло не порадовать моих бывших наставников. Познакомился я здесь с девицею деревенскою труженицею, которую мачеха одевала в старое заштопанное платье. При первом же взаимном об'яснении я откровенно поведал ей о всем своем прошлом и об учительской материальной скудости, а также о моем стремлении попасть на службу на Кавказ. Это вызвало у нас обоих только еще больше сердечности, которая не разлучала нас во всю жизнь этой женщины страдалицы (умерла в 1913 году 16 мая с. с.). Из Киева я был командирован в Глухов, где опять за свое преподавание удостоился бла­годарности от попечителя учебного округа. Очень упрашивал меня не уезжать на Кавказ. Из Глухова я попал на службу в Закавказье в г. Кутаис в 1874 году. Здесь я пользо­вался полным расположением учащихся, учащих и учебного начальства и местных жи­телей. Турецкая война лишила меня возможности материально сводить концы с концами, хотя при должности учительской занимал я и должность воспитателя при гимназическом пансионе. Полтора года я хлопотал о своем переводе на Северный Кавказ. Наконец в 1880 г. моя просьба была уважена и начальство переместило меня в Екатеринодарскую гимназию. Здесь состоял я преподавателем преимущественно старших классов по языкам греческому и латинскому до выслуги полной учительской пенсии (в 1893 г.), занимая многие годы должности учительскую и должность воспитателя при гимназическом пансионе. В последние годы службы я был подбодрен неожиданным благосостоянием моей жены, получившей в дар от двоюродной бабушки, очень привязанной к нашей семье, небольшой кусок земли. Земля находилась в Лубенском уезде. Я вспомнил свое детство и начал хозяйничать. Но земля, по моему убеждению, банк, в который если вложить капитал, то получишь проценты. Какой у учителя может быть капитал? Пришлось в землю вкладывать капитал заемный да оплачивать расходы по обучению шестерых детей. Работал я больше, чем работал учителем и воспитателем, не одевал себя в новую одежду, а ежегодно прибавлял долга по тысяче рублей. Я приходил в ужас, что своим детям не оставлю никакой материальной поддержки, но даже погружу их в долги. Стал я опять искать своей учительской службы, освобождавшей меня от всякого долга. Поступил я на службу в Полтавский пансион-приют воспитателем в 1904 году (1904.VIII.10 — 1910.VII.5). По службе воспитателя у меня было немного свободного времени и я его употреблял на любимую науку. Меня огорчала гибель исторических документов и я записался в число членов Полтавской Ученой Архивной Комиссии. Здесь я встретил большого труженика, своего университетского товарища Ивана Францевича Павловского, секретаря Ученой Комиссии и полного осветителя Полтавского прошлого. Ученые исследователи Полтавщины меня тепло приняли в свои соратники, постоянно отводили место для моих писаний в своих «Трудах» и меня подбодряли к работе. Но война и мате­риальное оскудение вышибли перья из рук этих тружеников. А я все строчу, хотя без надежды свои строки отдать на типографский станок, хотя я подвергаюсь насмешкам за свою работу, не дающую мне никакого материального вознаграждения, но меня радует мысль, что я еще думаю, хлопочу, не плеснею.

Мои печатные труды: Упражнять свое перо я начал еще на гимназической скамейке, а став студентом, я воспользовался своим пребыванием в Сокиринцах, списал песнопения тамошнего кобзаря Вересая, собрал песнопения «вертепные» и отдал их своему декану А. И. Селину. В университете писал я о княжении Данила Галицкого, за что удостоился почетного отзыва.

1. На лемковском языке написал я студентом статью о лемковском языке в опровержение ложного взгляда в Галиции о происхождении этого языка. Моя статья была напечатана в Львовском журнале «Учитель».

2. а) В 1873 г. в львовской газете «Галичанин» напечатано мое сообщение о послед­них днях жизни 1-го ректора Киевского университета М. А. Максимовича, о его смерти и погребении с надгробным словом, сказанным Прохоровским иереем у его могилы.

б) В том-же «Галичанине» напечатано мое сообщение о воспитании русской женщины в средней школе.

3. «Процессы Андрея Марковича» напечатаны в 1909 г. в «Трудах» Полтавской Ученой Архивной Комиссии, выпуск VI, стр. 81-145, вып. VII, стр. 47-90 за 1909 год.

4. «Старая Полтавщина» вып. VIII, с. 49-193.

5. «Население Малороссии по ревизиям 1729 г. и 1764 г.» вып. IX, стр. 61-65.

6. «Старшина Лубенского Полка в 1777 г.», там же, стр. 65-80.

7. «Земли церквей Лубенского Духовного Правления в 1878 г.», вып. X, ст. 1-49 (за 1913).

8. «Столетие Лубенского Высшего Начального училища», вып. XI, стр. 121-178 (окончание в особом оттиске, стр. 60-134).

9. «Лубенский монастырь» вып. XIII, стр. 33-82 (за 1915 г).

10. «Войсковая и Городовая Старшина в Малороссийских полках 1825 г.» вып. XIV, стр. 71-83 (1916 г.).

11. «Лубенский Ботанический Сад» вып. XV, стр. 87-105 (в 1916 г.).

12. «Плантации чужестранных табаков в Малороссии», там же, стр. 107-166.

13. «Мгарский монастырь» (к окончанию 300-летнего существования) в Полтавских Епархиальных Ведомостях за 1918 год, стр. 533-560, 582-590.

В рукописях остаются: 14. «Исторический очерк Лубенского Городского Обществен­ного Банка (1866—1916)».

15. «Ревизия маетностей Лубенского полка 1726—1730 г.»

16. «Лубенский малороссийский полк» (рукописи посланы в Петербургскую Академию Наук 1913. VI. 21, а Академией получены 1923 г. VIII. 5).

17. Веду исторический очерк Лубен.

Джерело:

Україна. 1925, кн. 6 (матеріал надав Олександр Ємець).

 

Людмила ІВЧЕНКО

Фактичні довідки

Наша еміграція частково зійшла тепер на свого роду "архівні аннали", де кожний намагається за­кріпити в друкові те, що він бачив, читав чи чув у час перебування під більшовиками.

Це закономірно і дуже важливо: бо більшовиць­ка система хотіла б знищити українську культуру найжахливішим способом: мовчанкою, створити враження, що такої культури не було.

Але в таких спогадах часто нема або кінця, або початку, або щось випало з пам'яті, і я думаю, що обов'язком кожного з нас є доповнити і закінчити те, що інші почали, або принаймні дати свої "фак­тичні довідки" про це.

Моє життя склалося так, що я знала багатьох із тих людей, про яких тепер згадують інші — і тут у кількох словах хочу подати те, що знаю. Пи­сатиму тільки про тих осіб, життя чи діяльність яких заторкнута вже іншими, бо свої спогади я ще тільки накидаю потроху на папір, перевіряючи та доповняючи те, що не збереглось у пам'яті.

МАТВІЙ ГРИГОРОВИЧ АСТРЯБ

Про нього згадує в "Літ. Газеті" ч. 12/54/ Андрій Жук у статті "Лубенські історики".

Ми з чоловіком, познайомились з М. Г. Астрябом у 1921 році, коли, тікаючи від голоду на Катеринославщині, переїхали до Лубень, де чоловік знай­шов працю статистика в Цукротресті. Їхали ми з Маріюполя майже тиждень товаровим поїздом, з ліжком, шафою, столом, примусом, на якому ва­рилась їжа, і малою, кількамісячною дитиною. У Лубнях першою справою було підшукати мешкан­ня або хоч кімнату. Але Лубні в ті часи жили ще своїм старим ладом: окремі будинки, обведені високими парканами, навколо них сади й городи, ко­рова або принаймні коза в хліві і обов'язково го­дувався кабанчик. Для нас, що приїхали з Катеринославщини, де суховії випалили останню били­ну на степах, цей добробут виглядав чимсь неймо­вірним. Він бив нас ще й другою стороною: ніхто не був зацікавлений приймати до себе на мешкання цілу родину та ще й з малою дитиною. Єдине, що всі радили нам, ще звернутись до пані Дикої, яка в той час намагалась якось вирятувати від рекві­зиції свій величезний будинок, що стояв на голов­ній вулиці Лубень. Та коли ми прийшли до будин­ку, там уже білів на дверях штамп з великою пе­чаткою, а під ним напис, що частина цього будинку взята під Лубенський архів.

Розчаровані, ми з чоловіком уже хотіли повер­тати назад, коли з дверей вийшла пані Дика, і дуже наполегливо запросила нас:

— Всьо-такі зайдіте.

У неї вже сидів невеличкий сухорлявий дідок, з гострими очима і таким же гострим носом, якого нам представили, як завідувача Лубенського му­зею, Матвія Григоровича Астряба. Привітавшись, він урочисто вийняв з кишені ключа і показав нам свій "Архів".

По підлозі трьох кімнат — двох великих і однієї малої, були розкладені паки перев'язаних паперів — очевидно, документів.

— Бачите, — сказав Астряб. — Архів є, а стерег­ти його нікому. Якщо ви, пані, згодитесь стерегти архів, то я можу дати вам під приміщення ці дві великі кімнати.

Я здивовано дивилась на нього, не розуміючи, чи він жартує, чи говорить поважно. Але він не усміхався, а цілком серйозно казав далі:

— Оці дві великі кімнати можу віддати вам, але для цього ви мусите перенести всі папери у малу кімнату.

Звичайно, ми з чоловіком радо згодились на це і одразу ж почали переносити "архів" у малу кім­нату.

Пізніше, ми договорились з пані Дикою, скільки будемо платити їй за кімнати, і так почалось наше лубенське життя. Матвій Григорович часом забігав до нас, розповідав мені, що їх прізвище іде від "Яструба" і що їх рід має свій герб, який я вже, на жаль, забула. Він же вперше розповів мені про дорогих його серцеві лемків, про яких я перед тим не чула, і твердив, що тільки це тверде і невгнуте плем'я українського народу вирятує всю націю.

Ми жили в домі Диких кілька місяців, а потім переїхали на мешкання і вже більше я Астряба не бачила. З дітей його знала я трохи і випадково тільки сина-математика, який ніколи не розмовляв українською мовою, а тільки російською, але ви­дав кілька підручників математики українською мовою і пізніше викладав математику в одній із вищих шкіл Києва. Якщо пам'ять мені не зраджує остаточно, в часи єжовщини замела і його хурто­вина терору.

Джерело:

«Нові Дні», 1960 р., № 127, липень-серпень (матеріал надав Олесь Ємець).