История Полтавы

Скляренко, Владимир Михайлович

• 

Подробности

Просмотров: 29869

Скляренко, Володимир Михайлович (1907 - 1984), головний режисер і засновник Музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя, народний артист УРСР.

Володимир Скляренко народився 7 червня 1907 року в селі Великі Дмитричі під Києвом. Батько майбутнього режисера - Михайло Калістратович - був відомим у Києві палітурником. До нього у палітурну майстерню часто здавали п'єси для театру Миколи Садовського, за переплетення яких театр розраховувався контрамарками на перегляд своїх вистав. Саме там, на гальорці Першого українського стаціонарного театру, Володимир Скляренко вперше побачив театральне дійство, яке захопило і вразило його на все життя.

Любов до театру приводить його у віці 14 років на професійну сцену.. У 1920-му році В.Скляренко був зарахований статистом у міманс Київського оперного театру. А 1923 року він вступає до Київського музично-драматичного інституту ім. М.Лисенка, де набуває професію режисера і актора. Під час навчання в інституті молодий режисер організовує і очолює у Київських залізничних майстернях "Живу газету "Гарт".

1926 року, по закінченні Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка, В. Скляренка зараховують до режисерської лабораторії театру "Березіль", разом з яким молодий режисер влітку того ж року переїздить до Харкова.

Розпочинається новий етап творчої біографії В. Скляренка - цікава і плідна робота у Харківському театрі "Березіль" під керівництвом Леся Курбаса. Першою роботою на березільській сцені для нього стала вистава "Пролог" (текст С. Бондарчука і Леся Курбаса) - драматична епопея, присвячена революційним подіям 1905 р. До втілення цього грандіозного задуму Курбас долучає двох режисерів-лаборантів - Володимира Скляренка і Леся Дубовика.

Режисерським дебютом Володимира Скляренка була вистава "Алло, на хвилі 477!" (текст і постановка колективу молодих режисерів "Березоля": В. Скляренка, К. Діхтяренка, Б. Балабана, Л. Дубовика, 1929 ). А його самостійні вистави наступних років: "Заповіт пана Ралка" В. Цимбала (1930), "Невідомі солдати" Л. Первомайського (1931), "Тетнулд" Ш. Дадіані (1932) і, безперечно, "Хазяїн" І. Карпенка-Карого (1932) презентують Скляренка як зрілого талановитого режисера, гідного учня Леся Курбаса.

Останні вистави у "Березолі" Володимир Скляренко ставив вже після звільнення з посади і арешту Курбаса. "Мартин Боруля" І. Карпенка-Карого і "Східний батальон" бр. Тур та І. Прута (обидві 1934 р.) завершили березільський період його творчості. Цей режисерський доробок (вистави 1927 - 34 рр.) важко переоцінити. На все подальше творче життя він засвоїв головний принцип березільської режисури - поєднання міцної ідейної концепції з яскравою театральною формою. Навчився вибудовувати масштабні масові сцени, що в майбутньому стане своєрідною візитною карткою вистав Скляренка-режисера. Нарешті, сприйняв той високий рівень духовної культури, що панував у "Березолі".

* * *

1935 р. В. Скляренко з дружиною, талановитою акторкою Надією Титаренко, переходять до колективу Харківського ТЮГу. Він стає художнім керівником колективу, з яким будуть пов'язані 12 років мистецького життя. Харківський ТЮГ за керівництва Скляренка стає одним з кращих в Україні, має різноманітний репертуар, багато гастролює. На початку 1941 року театр з новою виставою "Голубе і рожеве" О. Бруштейна їде на гастролі до Києва. А коли повернулися до Харкова, почалася Велика Вітчизняна війна. Родина Скляренків у повному складі разом з театром виїздить в евакуацію. По шляху пересування (Урал, Середня Азія) ставилися спектаклі і концерти. В.Скляренко докладав героїчних зусиль для збереження обличчя театру. 1944 року, з поверненням ТЮГу в Україну, Володимиру Михайловичу було присвоєно звання Заслуженого артиста УРСР.

Після війни новим містом прописки театру стає тільки-но звільнений від фашистів Львів. Дуже швидко театр, керований В.Скляренком стає одним з найбільш популярних мистецьких колективів Львова. Театр ніс високу сценічну культуру, знайомив з кращою світовою, українською та російською драматургією. В. М. Скляренко отримав звання Народного артиста УРСР, а згодом - пропозицію очолити Львівський театр опери і балету, який у повоєнні роки знаходився в скрутному становищі. Так у 1947 р. відбувся перехід режисера з драматичної на музичну сцену. За кілька років В. М. Скляренко налагодив повноцінну творчу роботу колективу.

Крім яскравого режисерського обдарування В. Скляренко володів організаторськими здібностями, даром керівника, який об'єднує, згуртовує навколо себе людей. Ці визначні лідерські якості й обумовили певною мірою ту велику кількість театральних колективів, які очолював (а іноді й організовував) режисер протягом понад шести десятиліть активної творчої праці.

1952 року В.Скляренка призначають головним режисером Харківського театру опери і балету ім. М. Лисенка. Наступні два роки режисер присвятив формуванню професіональної трупи та художнього репертуару цього театру.

А театральний сезон 1954-55 років Скляренко зустріне вже у Києві. Він стає головним режисером Київського театру опери і балету ім. Т.Шевченка. Першою його постановкою у Києві став "Тарас Бульба" М. Лисенка. Митець задумав втілити всю оперну лисенкіану, невдовзі звернувшись до створення нових музично-літературних редакцій та сценічної інтерпретації "Різдвяної ночі" (1958) та "Енеїди" (1959).

Постановки української класики посідають особливе місце в режисерському доробку В. Скляренка. Вистави "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського (1956). "Катерина" М. Аркаса (1957) критика називала другим народженням відомих опер.

В.Скляренку - режисеру належать талановиті і яскраві першопрочитання сучасних українських опер, зокрема "Милана" (1957), "Арсенал" (1960), "Тарас Шевченко" (1964) композитора Г.Майбороди. Ці постановки у співпраці з диригентом В. Тольбою та художником Ф. Ніродом на довгий час стали візитною карткою Київського театру опери і балету.

У Київській опері Скляренко ставить і перлини російської музики: "Війна і мир" С. Прокоф'єва (1956), "Руслан і Людмила" М. Глінки (1956), "Аскольдова могила" О. Верстовського (1959), "Пікова дама" П. Чайковського (1966), та європейської класики: "Лоенгрін" Р. Вагнера (1958), "Дон Паскуале" Г.Доніцетті (1962). Останньою постановкою на сцені Київського театру опери і балету стала опера М. Глінки "Іван Сусанін" (1978).

У 1962-64 роках В. М. Скляренко працював головним режисером Київського українського драматичного театру ім. І. Франка, де поставив низку яскравих вистав: "Марина" М. Зарудного (1963), "Правда і кривда" М. Стельмаха (1964).

Володимир Михайлович був чудовим театральним педагогом, теоретиком і практиком української режисури. Людиною, яка прийшла до театру в ранній юності і прожила в мистецтві довге і складне, проте яскраве життя, режисером, який приніс принципи і засади драматичного театру на оперну сцену. До нього ніхто так не працював над трактуванням кожного образу, над розробкою цілісного полотна оперної вистави. Роки художнього керівництва В. Скляренком Київською оперою стали періодом її розквіту.

Значною мірою завдяки його режисерському таланту плеяда молодих співаків 1950-60-х років - Д. Гнатюк, Б. Руденко, М. Кондратюк, А. Мокренко, Л. Чконія, Є. Мірошниченко - виявили свої блискучі акторські здібності, склавши славу вітчизняого оперного мистецтва.

Крім видатних досягнень у мистецтві Володимир Михайлович володів дорогоцінними людськими якостями - добротою і скромністю, порядністю, непересічним почуттям гумору, про що з любов'ю і вдячністю згадують всі, хто його знав особисто.

В. М. Скляренко пішов з життя у 1984 році.

Джерело:

http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=637