История Полтавы

На открытии памятника И. Котляревскому

• 

Подробности

Просмотров: 10802

Андрій Жук. На відкритті пам'ятника І. Котляревському.

Публікується за виданням: Андрій Жук. На відкритті пам'ятника І. Котляревському // Сучасність (література, мистецтво, суспільне життя). № 12 (36). Грудень 1963. Мюнхен. Стор. 84-94.

Опубліковано у форматі .pdf на сайті "Діаспоріана".

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Особливості авторської мови і правопису збережено.

— 84 —

1898 року українське громадянство святкувало столітню річницю виходу в світ «Енеїди» Івана Котляревського, від якої починається історія новітньої української літератури. Літературним відзначенням цього ювілею було між іншим видання хрестоматії української літератури від назвою «Вік», три томи якої появилися друком уже в наступні по ювілею роки і відограли велику ролю для пробудження національної свідомости серед широких верств стихійно української, але культурно зрусифікованої інтеліґенції східньої України. Громадсько-культурним відзначенням ювілею мало стати збудування пам'ятника Котляревському в Полтаві, родинному місті поета. Про це були пороблені заходи вже раніше, тепер їх поновлено, і пам'ятник мав бути поставлений вже в наступному, 1899 році, але через адміністраційні перешкоди поставлено його п'ять років пізніше.

Справою пам'ятника найбільше займалося Полтавське губерніальне земство, властиво так званий «третій елемент» у земстві, різні відповідальні службовці. А що головою Земської управи був Федір Лизогуб, людина з деякими українськими симпатіями (пізніше голова ради міністрів Української Держави 1918), то почини «третього елементу» в українських справах зустрічали прихильний відгомін і серед інших членів Земської управи, а відтак і серед більшости Земських зборів. Ще 1901 року коштом Земської управи появилося популярне видання творів поета та його біографія авторства Бориса Грінченка, поширені головним чином у земських народних школах губернії. Земські збори призначили також більший даток на збудування пам'ятника Котляревському.

Але практичне проведення в життя справи поставлення пам'ятника Котляревському з натури речі мусіло припасти Полтавській міській раді як хазяїнові міста, управу якої очолював Віктор Трегубов, домовласник у Полтаві і землевласник на повіті, тип «самоотверженного малоросіянина», страхополох і кар'єрист.

«Не був він лихий чоловік, — згадувала про нього людина з того самото домо-землевласницького кола, — навіть не цурався свого рідного і часом любив закинути по-українському, але найдужче любив бути багатим, любив повагу від людей, що мають силу, та спокійне безжурне життя без клопоту». (Вол. Леонтович, Спомини, в «Тризубі», Париж, ч. 26, з 8 липня 1928).

— 85 —

Про нього писалося в одній газеті, що «губернаторові він покірний раб і через те всяка "власть", аби була в уніформі, може соватися в міські діла» (допис з Полтави в «Гаслі», ч. 9-10, за вересень-жовтень 1902).

Адміністраційний контроль органів самоврядування завжди був докучливий, а спеціяльно щодо Полтави і Полтавської губернії після подій, які тут мали місце на весні 1902 (протиурядова демонстрація в театрі, масові арешти демонстрантів і їх «бунт» у тюрмі, «бунт» учнів духовної семінарії і масове звільнення семінаристів, селянські розрухи), цей контроль зробився таки нестерпним, переходячи «законні» управнення адміністрації, не зустрічаючи ніякого відпору.

Хоч міська рада не була чорносотенною, а в її складі були навіть одиниці з українськими патріотичними почуттями, все ж більшість її складалася з байдужих до українства «тоже малоросів» і росіян, що воліли б не займатися такою немилою для урядових сфер справою, як піднесення на вершини слави і всенародного пошанівку «малоросійського» поета, поставленням йому пам'ятника. Коли ж справа пам'ятника таки посувалася вперед, то тільки тому, що за спиною міської ради стояла в цій справі нелеґальна Полтавська Українська Громада, провідну ролю в якій грав від 1899 Олександер Русов, шеф Статистичного бюра Губерніяльного земства. Вона фактично й керувала справою, через члена міської Управи Маркевича і секретаря управи Коваленка [А. Жук помиляється. Г. Коваленко був на відкритті пам'ятника, а до Полтави переїхав і став секретарем міської управи лише у 1905 р. - Т.Б.], що були діяльними українськими культурниками (в порозумінні з Київською Українською Громадою).

Але О. Русову не довелося до кінця пильнувати справи пам'ятника і бути на його відкритті. Після селянських розрухів на весні 1902 на жадання міністра внутрішніх справ Плеве, що заступив убитого перед тим Сіпяґіна, Русов був звільнений з посади шефа Статистичного бюра і мусів виїхати з України. До цього немало спричинився і голова міської ради Трегубов, поширивши версію, що розрухи викликали земські статистики, проводячи по губернії подвірний перепис під керівництвом Русова. Це був звичайний собі наклеп.

Міська управа мусіла, очевидно, звернутися до уряду в Петербурзі за дозволом на побудову пам'ятника і за апробатою проекту пам'ятника. Тодішній міністер внутрішніх справ Сіпяґін заборонити поставлення пам'ятника чомусь не зважився, але заборонив напис на пам'ятнику українською мовою, а цитати на пам'ятнику з творів Котляревського і Шевченка подавати українським правописом, що був заборонений царським указом 1876. Уділений дозвіл на збір пожертв на будову пам'ятника обмежував цей збір однією Полтавською губернією, очевидно, з метою охоронити населення інших «малоросійських» губерній від «української пропаґанди», зводячи таким чином подію до льокального полтавського значення.

Безглузду заборону українського напису на пам'ятнику родоначальникові української літератури, у високій мірі ображаючу укра-

— 86 —

їнське національне почуття, рада міста Полтави прийняла до мовчазного відома, хоч могла б цей незаконний і нечуваний у культурному світі вчинок міністра опротестувати в сенаті. Але суспільність на Україні так призвичаїлася до заборон і погорджування українським словом, що нікому не спало на думку протестувати і спонукати до протесту міську раду. І тільки з політичного підземелля, як грім з ясного неба, прозвучав грізний голос перестороги російським сатрапам.

«Ви гадаєте, пане міністре, що Ви укупі з усіма Вашими посіпаками здолаєте вбити наш народ?

«Нехай відповість Вам наша історія. Нехай вона розповість Вам, яка міцна та сильна була польська держава "від моря до моря", який знівечений був весь наш народ під пануванням чужинців-поляків, які він терпів гнобительства від польських панів ...

«І нехай історія розповість Вам, як одним сильним і міцним рухом зруйнувала наша нація усю польську державу і повернула внівець гнобителів. А колишні поляки, пане міністре, вміли гнітити нас не гірше від сучасних росіян, і колишня Варшава була культурніша, ніж сучасний Петербурґ.

«А знаєте, через що наші прабатьки розвалили Польщу? Через те, що вона наполягала на душу нації, на її моральне "я"...

«Уряд російський супроти нашої нації став на ту саму стежку, що й колишній польський уряд, і тим самим вимагає, щоб ми пішли шляхом наших прабатьків часів Богдана Хмельницького. І ми підемо.

«Закон царя "освободителя" з 17 травня 1876 р. єсть злочинство проти Духа святого, бо то єсть суворий і безпощадний засуд цілої нашої нації на моральну смерть. Але ваша безглузда заборона українського напису на пам'ятнику українському поетові єсть огидливе знущання над засудженою вже на смерть нацією. Тая заборона єсть краплею, що переповнила чашу страждань і терпіння нашого народу... Вона каже нам: годі мовчати!. Ми не можемо далі дозволити безстидному чужинцеві знущатися над найсвятішими нашими чуттями.

«Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони огижують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути своє визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крови! А та кров, що поллється, впаде як народне прокляття на Вашу голову, пане міністре, і на голови всіх гнобителів нашої нації».

Це з «Відкритого листа», що був видрукований за кордоном, у Львові, в формі відозви, на двох сторінках чвірки, у другій половині 1900. Передрукувала його «Молода Україна», орган української академічної молоді Австрії (ч. 9-10, 1900), зазначаючи, що він походить від Революційної Української Партії, додаючи від редакції такий коментар:

«Суспільність, що спромоглася на протест, коли топтано найсвятіші її почування, нечаянно з нагоди дрібної, в порівнянні з цілістю

— 87 —

її положення, хоч само собою й брутальної, а ще більше глупої заборони, виступає та з обуренням п'ятнує сам поступок міністра й систему, якої він є випливом... Як прояв будячогося життя він (лист — А. Ж.) характерний та важний... Як оклик накипілого здавна болю він голосить нам, що там, за кордоном, чимраз ближча пора, коли перебереться міра...»

Перевезений нелеґально на Україну разом з іншою революційною літературою, «Відкритий лист» був досить поширений серед українського громадянства, головне серед студенства, в багатьох випадках він фігурує серед літератури, що її відбирала поліція при ревізіях і арештуваннях українських революціонерів. Чи був він надісланий поштою до адресата — не знати, зрештою той адресат міг знати про його існування з рапортів жандармських управ, як шеф корпусу політичної жандармської поліції. Але на ньому бракувало партійної фірми та через це обезцінювалася його політична вартість як анонімки.

Автором «Відкритого листа» до міністра Сіпяґіна був Микола Міхновський. Він же був автором і брошури «Самостійна Україна», першої програмової публікації Революційної Української Партії, що появилася друком у Львові одночасно з «Відкритим листом».

1903 року пам'ятник Котляревському був збудований, на пожертви українських патріотів не тільки Полтавської, а й інших українських губерній, не дивлячись на сіпяґінську заборону, при чому серед жертводавців було значне число селян. На 30 серпня ст. ст. призначене було урочисте відкриття пам'ятника. З усіх кінців України, тієї, що стогнала під Росією, і тієї, що вільніше дихала під Австрією, прибуло до Полтави на це національно-культурне свято багато української інтеліґенції, старшої і молодшої, приватно і як уповноважені українських громад, культурних організацій та ін. Також зібралися громадки селян з поблизу Полтави положених місцевостей. Саме собою зрозуміле, що населення самої Полтави було збуджене приготуваннями до свята і взяло в ньому участь присутністю на панахиді над могилою Котляревського на кладовищі й на посвяченні пам'ятника.

Але святочний настрій зібраної на святі публіки був затьмарений вісткою, що місцева адміністрація, за наказом з Петербурґу, заборонила промови і відчитання привітів українською мовою на прилюдному засіданні міської ради, присвяченому справі відкриття пам'ятника. Заборона ця вийшла від міністра внутрішніх справ Плеве, що був ще більшим ворогом українства, як його попередник. Це вже справді було огидне знущання над засудженою на смерть нацією і явна провокація. В окремих гуртках почалися наради, як реаґувати на цю нову безсоромність правителів Росії.

На свято між іншим з'їхалося багато членів Революційної Української Партії і членів українських студентських громад, що були під впливом РУП.

Напередодні відкриття пам'ятника, пізнім вечором попливло вниз

— 88 —

по Ворсклі багато човнів, навантажених «молодоукраїнцями». Яких п'ять верстов від «пристані» (стоянки човнів) висадилися пасажири на одній з прибережних левад лівої сторони Ворскли, в тіні розлогих верб, при місячному сяйві, урядили «Чорну раду». Було нас тут не менше півсотні, а може й ціла сотня. І виглядало воно дуже романтично. Приходило на думку порівняння з громадою гайдамаків, що збиралися ножі святити і на ворога виступати...

Аранжером зборів був Дмитро Антонович. На голову він визначив Федора Матушевського, товариша дуже милого, але далекого від «гайдамацьких настроїв». Мене Антонович висунув на першого промовця, мабуть тому, що в розмовах з ним я відстоював думку про якусь гостру форму протесту проти заборони промов на святі українською мовою, отже репрезентував «гайдамацькі» настрої. Моя промова мала дати матеріял для дальших промовців за і проти.

Дмитро Дорошенко у своїх споминах, що друкувалися в «ЛНВ» 1923, згадуючи про ці збори за Ворсклою, пише, що я закликав урядити «збройну демонстрацію». Годі мені на 60-літній віддалі часу пригадати, що тоді я говорив і чи справді ужив таких слів. Пропонована мною демонстрація могла б бути «збройною» хіба в тому сенсі, що силою зброї була б зліквідована. Ледве чи хто-небудь з присутніх на зборах мав при собі якусь зброю, і не могли б ми за такий короткий час її роздобути. Нашою зброєю були б хіба лишень патики та каміння з бруку, коли б демонстрація була вуличною, а об'єктом її, наприклад, губернаторська резиденція, звідти вийшла заборона українського слова. Але гостра форма протесту могла відбутися і без патиків та каміння в театральній залі під час урочистого засідання міської ради, при участі представників влади, — відповідними ворожими вигуками на адресу уряду і відспіванням українського національного гімну.

Я був тої гадки, що заборона промовляти по-українськи на святі відкриття пам'ятника українському поетові є незвичайно доброю нагодою для «питомо українського протесту»» за яким тужило «Гасло», при тім протесту у всеукраїнському маштабі, на всенародному святі-зборі. Але тільки гостра форма протесту відбилася б голосною луною не тільки в цілій Росії, але й далеко поза її межами і виявила б перед культурним світом нечуване в культурному світі явище, що великому народові, що має за собою велику культурну і політичну минувшину та не менше великі завдатки культурного розвитку і власного політичного життя, — в державі самодержавних царів замикають уста, доконують злочин проти святого Духа, за висловом цитованої відозви-листа до міністра Сіпяґіна.

А привід до протесту в очах і поступових елементів в Росії і закордонного світу був би таким виправданим, таким самозрозумілим, що ледве чи знайшовся б якийсь писака, що зважився б на його осуд, крім хіба урядових писак у самій Росії. В цей спосіб актуалізувалася б справа становища українського народу в Росії не тільки в

— 89 —

площині культурній, а також в площині політичній, як серед українського громадянства, так і чужого, російського і закордонного світу.

Присутність на святі австрійських українців, на яких також могли б упасти можливі репресії російської адміністрації, винесла б справу на міжнародний форум. І це був би отой «питомо український протест», за яким тужило «Гасло», і певне він придбав би багато нових прихильників партії, органом якої воно було, і взагалі активних діячів українського визвольного руху з-поміж різних верств народу.

Річ ясна, що гострий демонстративний виступ скінчився б не тільки масовими арештами демонстрантів, а міг би потягти за собою і людські жертви. І якби так сталося, якби при цім справді пролилася кров, це був би найважливіший момент події. Бо пролита кров в обороні найсвятішого права народу на вживання рідної мови в громадському житті, була б тим живлом, що пхнуло б народ на здобуття політичних прав, на боротьбу за самостійну Україну скорше, ніж це сталося, і одностайніше, ніж це мало місце. Бо за одним «питомо українським» протестом пішли б другі, справа українська була б зрушена з мертвої точки закостенілого українофільства і мізерного культурництва, словом, український рух придбав би політичний характер, якого він в дійсності не мав, не дивлячись на те, що вже існувало кілька політичних угрупувань, бо їм бракувало живих соків пролитої крови у відкритих, справді революційних виступах.

Певна річ, що не так звучала моя промова на тих зборах за Ворсклою, бо потребу і всю вагу для дальшого розвитку українського визвольного руху демонстрації під час відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві я усвідомив собі тільки значно пізніше. І наведена арґументація такого кроку є відбиткою не стільки тодішніх моїх думок, скільки теперішніх. Тоді я належав до тієї більшости в харківській організації РУП, що трималася з Д. Антоновичем, тому що та більшість, як мені тоді здавалося, стояла ближче до економічних інтересів широких народних мас, ніж меншість організації, що була в полоні примітивного культурництва і націоналістичної фразеології, в якій потапав «революційний» патос націоналістів.

Але я уважав, що боротьба за права рідної мови, за людську гідність народу більше варта, ніж боротьба за восьмигодинний робочий день чи восьмий сніп збіжжя, замість дванадцятого в панській економії для селянина. Тому я кликав товаришів на революційний виступ в обороні прав української мови, вважаючи даний момент, створену в Полтаві ситуацію дуже-дуже підходящою для цього нагодою.

По мені ще один товариш висловився за гостру форму протесту, був ним О. Назаріїв, родом з Прилуки, тоді студент Петербурзького університету. А що говорилося на зборах далі я вже не чув, бо мені порадили залишити збори і йти до міста на нічліг. Перевезли мене на другий полтавський бік Ворскли, і я в супроводі когось незнайомого помандрував пасовиськами навпростець до міста і опинився в

— 90 —

протилежному його кінці, на так зв. Новому Строєнії у тов. Осмоловського, у якого й заночував.

Для мене досі неясно, чому мене усунули з зборів, чи тому, щоб я більше не баламутив досить поміркованого настрою зібраних, як це можна було відразу пізнати з реплік на мою промову, чи це була особлива турбота за мою особу, бо припускалося, що на зборах, можливо, були особи, що стояли на послугах охранки (а вони дійсно тут були, як виявилось пізніше), і при повороті човнами до пристані, на нас могла чекати поліція і поробити арешти, а в першу чергу тих, хто закликав до революційного виступу. Можливо, що мотивом було одне й друге. Фактом є, що несподівано я опинився поза зборами майже на їх початку, досить впрів поки доплентався на Новоє Строєніє і, змучений, міцно переспав ніч.

Вийшовши на другий день пізнім ранком від Осмоловського з наміром оглянути місце, на якому поставлено пам'ятник, і самий пам'ятник, я скоро помітив, що слідом за мною сунеться постать, яка безумовно мене переслідувала. Дійшовши до площі, на якій стояла тюрма, я, замість іти прямою дорогою, що вела до центру міста, завернув праворуч, щоб переконатися, чи справді та постать слідкує за мною, чи то мені тільки так здається, вступив на подвір'я канцелярії воїнського начальника, що містилася в будинку в куті площі, вийшов звідти і побачив, що та постать стоїть на дорозі там, де я від неї відв'язався, чекає, очевидно, на мене.

Скорим кроком попрямував я попід парканом садиби броварні Кочубея в напрямку міста, а мій напасник посунув мені навперейми. Я ще більше прискорив крок, завернув в якийсь завулок і опинився на базарній площі коло церкви та зайшов між селянські вози, яких було дуже густо з нагоди свята відкриття пам'ятника, і тут згубив мене мій переслідувач.

Поманеврувавши трохи між возами, я бічними малолюдними вулицями попрямував на Архиєрейську вул. і, сконстатувавши, що за мною ніхто не йде слідом, вступив до добре знаної мені садиби під ч. 8, де мешкала родина Комлічанків.

Опинившись у саду, я почав роздумувати, що б значила ця стежа за мною. Я мав враження, що шпик хотів мене затримати і передати в руки поліції, і насувалася гадка, чи не стоїть це в зв'язку з учорашнім вічем за Ворсклою, на якому, як пізніше виявилося, справді були аґенти-провокатори, і чи не був часом одним з тих провокаторів і той тип, що завів мене на нічліг до Осмоловського!

На всякий випадок показуватися в місті здавалося мені небезпечним, але й сидіти в саду ставало нудно, і я таки зважився пройти на площу, де відбувалася парада відкриття пам'ятника. Але було вже по параді, на площі снували тільки гуртки поріділої публіки та більший гурт людей стояв навкруги пам'ятника, розглядаючи барельєфи на нім на мотиви Енеїди.

— 91 —

Оглянувши пам'ятник, я вступив до популярного в Полтаві ресторану Тепловші тут таки, проти пам'ятника, щоб пообідати. Тут я зустрів декого з товаришів та розказав їм мою одіссею, а від них довідався про дальший перебіг вчорашнього віча за Ворсклою та як виглядало відкриття пам'ятника.

Щодо моїх підозрінь, що шпигун хотів мене затримати і віддати поліції, то це дало привід декому пускати на мою адресу скептично-іронічні уваги, що в Полтаві є тепер багато важливіших від мене осіб, а не чути, щоб комусь з них надокучали шпигуни. Почали насміхатися з мене, що я в своєму революційному запалі сховався перед уявною небезпекою в саду Комліченків і змарнував нагоду пережити урочисті хвилини відкриття пам'ятника.

«Чого ж ти приїхав до Полтави», — глумливо ставили мені питання, на яке я не мав що відповісти і з досадою на себе і на всіх, що з мене кепкували, мовчав.

Щодо віча, то воно мало далі, як мене інформували, спокійний перебіг. Піднесена мною і кількома іншими промовцями думка про якусь гостру форму протесту проти заборони промов по-українськи на засіданні міської ради, була відкинута, щоб не зірвати свята і не наразити відповідальних за порядок на святі представників міста на неприємності, а публіку охоронити від неминучого втручання в таких випадках поліцейської сили.

Перебіг свята відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві був такий. У полудень 30 серпня (в неділю) на міському цвинтарі Полтави, на могилі Івана Котляревського, була відправлена архиєреєм Іларіоном панахида, в присутності властей, представників міста, дворянства, земства, а також гостей з Галичини і Буковини та різних культурних установ й організацій краю і численного громадянства міста Полтави.

О 3 год. по полудні наступило відкриття пам'ятника в місті. По молебні, що його відправив архиєрей Іларіон, віцегубернатор Фонвізін стягнув завісу з пам'ятника, а зібрана навкруги численна громада привітала пам'ятник поета оплесками і вигуками «Слава»! По цьому відбулося посвячення пам'ятника і його оглядання зблизька численними учасниками свята. Автор цих рядків, на жаль, не був при цьому, надійшов до пам'ятника, як було вже по всьому!

По відкритті пам'ятника відбувся урочистий бенкет, уряджений управою міста з участю 200 осіб! Це були радні міста з своїм головою, губерніяльні і повітові маршалки шляхти, радні губерніяльного і повітових земських управ, представники духовенства, з архиєреем Іларіоном, представники властей з віцегубернатором Фонвізіним, начальник військової залоги, представники наукових і культурних установ, а з гостей з закордону — посол до австрійського парляменту Юліян Романчук і проф. Львівського університету К. Студинський. Промовляли на бенкеті голова губерніяльного земства Ф. Лизогуб, про-

— 92 —

фесори Харківського університету Д. Багалій і М. Сумцов, а з закордонних гостей посол Юліян Романчук. (Подаю ці інформації на підставі старих своїх записок, вони є, очевидно, не повні, і в них можуть бути помилки).

Це був офіційний світ, серед якого майже не було свідомих і активних українців, крім кількох, менш помітних, гласних земства і міської ради та згаданих вище представників наукового світу і закордонних гостей. Цей офіційний світ очолював імпрезу, чужу для нього, зааранжовану іншими суспільними силами, що стояли на другому пляні, властиво за лаштунками.

Цією силою була Полтавська Українська Громада, нелеґальна організація для леґальної роботи. Провідну ролю в ній до весни 1902 року грав Олександер Русов, а тепер його наступник на посаді керівника Статистичного бюра губерніяльного земства Ротмістров, з іншими визначними місцевими українськими діячами помірковано-демократичного напрямку, як М. Дмитріїв, П. Чижевський та інші.

Це вони подбали про прибуття до Полтави активних українців з інших міст країни в ролі представників культурних установ і приватно, поширюючи на цих гостей свою опіку під час їхнього побуту в Полтаві.

Це були репрезентанти театральних, співочих та інших культурно-освітніх організацій під проводом свідомих українців, з театральною трупою Садовського і хором Лисенка з Києва на чолі. Вони й були творцями свята, надавали святові українського національного характеру.

Закордонні гості з Галичини і Буковини скріплювали цей характер свята. Крім посла Романчука і проф. Студинського, пригадую ще письменника Василя Стефаника, ред. Євгена Левицького, Мирона Кордубу, Василя Сімовича.

Урочисте засідання міської ради, присвячене справі побудови пам'ятника Котляревському, відбулося в театральній залі «Народного Дому» імени Гоголя. В глибині сцени розмістилися в повному складі гласні міської ради, з головою і членами управи спереду по лівому боці, по правому боці була трибуна для референтів і промовців. Льожу з лівого боку зайняв віцегубернатор Фонвізін, тут же сиділи і архиєрей Іларіон та начальник ґарнізону — козацький генерал!

В партері, в перших рядах, сиділи галицькі і буковинські гості, маршалки шляхти, на чолі з губерніяльним маршалком Бразолем, члени губерніяльного земства на чолі з головою Лизогубом, і численні делеґації різних культурних установ з цілої України. Ґалерія була заповнена різнорідною публікою, переважно молоддю.

Звіт про побудову пам'ятника склав член управи міста Маркевич, підкреслюючи, що поверх 50% всіх пожертв на будову пам'ятника вплинуло від селянства, якого в залі майже не було видно. Потім слідували реферати Івана Стешенка, пані Косачевої (О. Пчілки) і пані

— 93 —

О. Єфименкової, присвячені життю і літературній та громадській діяльності Котляревського. Ці реферати були вислухані майже мовчки. Насторожена нервовість залі виявилася тоді, як на сцені появилася імпозантна постать сивого патріярха галицької України проф. Ю. Романчука, якого громадськість привітала гучними оплесками. Його коротенька привітна промова українською мовою викликала гураґан оплесків і вигуків «Слава»!

З наддніпрянців першим виступив з привітом Михайло Коцюбинський від Чернігівського музично-драматичного гуртка й почав промову по-російськи, а потім перейшов на українську мову і по-українськи закінчив, викликавши гураґан оплесків. По Коцюбинському виступила на катедру представниця Чернігівського театрального товариства пані Андрієвська-Недоля і почала говорити по-українськи, але городський голова перервав її мову, заявляючи, що відчитування привітів «по-малоросійськи» на засіданні думи не може допустити. Пані Андріевська мовчки залишила катедру, передаючи манускрипт привіту голові. У залі счинився галас. Почулись голоси: «Що то за закон, що вшанування пам'яті малоросійського поета не дозволяється на рідній мові?»

По цьому появився на катедрі Микола Міхновський, адвокат з Харкова, і так промовив, очевидно, по-російськи: «Пане Голово! Я теж привіз з собою привіт українською мовою, але що Ви не дозволили читати привіти по-українськи, то я прошу видати мені копію постанови думи (міської ради) для оскарження в сенаті. А тому що привіту не можна читати, я йото лишаю в себе, а порожню течку передаю Вам».

Цей театральний жест викликав гамір серед публіки, і голова поспішив закрити засідання думи, а публіка почала поспішно виходити з театру, боячись можливих ускладнень.

Також адвокат Шраг з Чернігова зажадав відпису протоколу цього засідання думи з тією ж метою. (Скарга справді була внесена до сенату, але сенат розглянув цю справу щойно в 1906 році, по вибуху першої революції в Росії, постановивши заборону ту скасувати і поставити на вид міністрові про «неправосильність його поведінки».

На другий день перед полуднем відбувся концерт хору Лисенка, під його дириґентурою, що співав кантату «На вічну пам'ять Котляревському», а увечорі вистава «Наталки Полтавки» в постанові театру Садовського, з участю М. Заньковецької. Обидві імпрези відбулися з незвичайним успіхом.

Місцева адміністрація, зокрема органи безпеки, очевидно відразу надіслали до Петербурґу докладні інформації про перебіг свята. Також і про наші наради за Ворсклою, бо, як пізніше виявилося, між нами дійсно крутилися провокатори, на чолі з Іваном Доброскоком, що був діяльним членом харківської організації РУП! Про цього українського Азефа треба б написати окрему розвідку.

— 94 —

Віче за Ворсклою й інші спостереження аґентів охранки, дали матеріал для ліквідації РУП. Почалися ревізії й арешти в Полтаві вже 4 жовтня 1903 року й перенеслися в інші міста. Але 15 жовтня заступник директора департаменту поліції Язиков телеграфічно наказав полтавському жандармському управлінню: «Все следственные действия, касающиеся РУП, приостановить впредь до общей ликвидации названной партии» (див. у Гермайзе, РУП, стор. 104-105).

А в листопаді 1903 року директор департаменту поліції Лопухін писав усім начальникам охранок на Україні: «В виду связи дела киевской группы РУП с таковою в Полтаве, Харкове, Екатеринославе совместно обсудить все полученные сведения и определить момент ликвидации, для чего прибыть в ближайшем времени по соглашению в Полтаву в штатском платье» (там таки, стор. 105).

Ліквідація була призначена на 9 грудня, бо цього дня відбулися ревізії й арешти в Києві і на Київщині, в Харкові, Полтаві, Лубнях, Прилуці, Лохвиці. Тяглися арешти аж до березня 1904 року. Подробиці про цю ліквідацію містить розвідка А. Дучинського, п. н. «Революційна Українська Партія на Полтавщині», в збірнику «За сто літ» (книга друга, стор. 273-320).

Тоді ж і я був арештований у Харкові, в числі багатьох інших членів РУП і Студентської громади (Дмитро Антонович, Петро Андрієвський, Сергій Андрієвський, Борис Мартос і багато інших). У слідстві багато арештованих, менше обтяжених, випущено на волю, а немало їх лишилося в тюрмах і чекали на судові розправи, коли не були випущені до суда за грошеві кавції. Але з нагоди народження царевича була проголошена 11 серпня ст. ст. 1904 амнестія, і всі притягнені до відповідальности в цій справі були випущені на волю.

Який відгомін мало полтавське свято в російській пресі, зосібна — чи була тут якась реакція на заборону привітів українською мовою, цього не знаю. За цим тоді не мав я змоги простежити, бо незабаром був узятий до війська, а тепер тим більше не можна щось про це довідатися.

В усякому разі нічого особливого не могло бути. Перебіг свята не став і не міг стати поштовхом до поважного, принципового трактування пресою української справи — через надто льояльний українофільський характер свята. Але тринадцять років пізніше пригадав цю заборону української мови на святі українського поета В. Короленко, спонуканий до цього такою ж дикою, антикультурною подією — забороною української мови окупаційною російською владою в Галичині в 1914-15 роках.

* * *

Минуло з того часу шістдесят років, багато за цей час зайшло змін на нашій землі на ліпше або на гірше. Але на мовному фронті лишається без змін, з тим, що українська мова не забороняється, але з людського вжитку усувається і завмирає.