История Полтавы

Дроздов, Степан Леонтьевич

Подробности

Просмотров: 33212

Дроздов, Степан Леонтійович (псевд. – Мишківський; 1867–імовірно, 1933) – краєзнавець, фахівець музейної справи.

Н. в с. Карніловка Мстиславського пов. Могильовської губ. (нині село Смоленської обл., РФ). Закінчив початкове уч-ще у м. Мстислав (нині місто Могильовської обл., Білорусь), пізніше прослухав курс лекцій у Київ. археол. ін-ті (1918). Працював у поштово-телеграфних конторах Києва і Київ. губ. (1892–1923). Наприкінці 19 – поч. 20 ст. супроводжував ввіз з-за кордону нелегальної літ. для Київ. громади і с.-д. гуртків. Збирав місц. старожитності, передусім пам’ятки археології, нумізматики, тв. укр. письменників. Брав участь в археол. розкопках. Активно співпрацював із багатьма київ. наук. і краєзнавчими т-вами, а також відомими в Україні архів. комісіями (Черніг., Полтав.). Організатор поштово-телеграфного музею в м. Київ, з квіт. 1918 – його директор. Після переїзду в серп. 1918 до м. Біла Церква став одним із провідних діячів історико-краєзнавчого руху, пам’яткоохоронної й архів. справи в регіоні. Зав. археол. музею при місц. т-ві «Просвіта». Від 1920 очолював Білоцерківський к-т охорони пам’яток старовини і мист-ва. На поч. 1924 – засн. і перший дир. (до 1927) Білоцерківського окружного археол.-етногр. музею, основу якого склала його власна колекція (633 одиниці зберігання). Одночасно з верес. 1925 завідував організованим за його ініціативи Білоцерківським окружним архів. управлінням. 1926 – один з ініціаторів утворення Білоцерківського краєзнавчого т-ва. 1930 переїхав до м. Черкаси, де його бачили востаннє 1933. Подальша доля невідома.

Архів Д. зберігається в Ін-ті рукопису НБУВ.

Літ.: Геппенер А. С.Л. Дроздов-Мишківський. «Бібліологічні вісті», 1928, № 1; Стародуб О.В. Розвиток краєзнавчого руху на півдні Київщини. (2-га половина XIX – початок 30-х років ХХ ст.). «Юр’ївський літопис», 1996, вип. 1; Діденко Л., Стародуб О. Дроздов-Мишківський Степан (Стефан) Леонтійович. В кн.: Українські архівісти. Біографічний довідник, вип. 1. К., 1999.

Е.М. Піскова.

Джерело:

e-Енциклопедія історії України