Скоропадский, Павел Петрович
- Подробности
- Просмотров: 98174
Скоропадський, Павло Петрович [3(16).5.1873 - 28.4.1945; за ін. дан. -26.4.1945] - визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, гетьман України (1918).
Походив із старовинного українського козацько-шляхетського роду Скоропадських. Н. у Вісбадені (Німеччина). Дитячі роки провів у с. Тростянці Прилуцького повіту на Чернігівщині. У 1886-93 навчався у Петербурзькому пажеському корпусі, який закінчив у чині корнета. Служив у гвардійському Кавалергардському полку російської армії. Брав участь у російсько-японській війні 1904-05, під час якої командував 5-ю сотнею 2-го Читинського козацького полку Забайкальського козацького війська. За проявлений у боях героїзм нагороджений Золотою Георгіївською зброєю. Згодом призначений ад'ютантом головнокомандувача російських військ на Далекому Сході генерала М. Ліневича. У грудні 1905 призначений флігель-ад'ютантом російського імператора Миколи II. З вересня 1910 - командир 20-го драгунського Фінляндського полку, а з квітня 1911 - командир лейб-гвардії Кінного полку. 25.3.1912 С. присвоєно звання генерал-майора і зачислено до імператорського полку. З поч. Першої світової війни 1914-18 командував кінним полком, 1-ю Гвардійською кавалерійською дивізією. 3 1916 - генерал-лейтенант.
У січні 1917 призначено командуючим 34-м армійським корпусом, що дислокувався на території України. В липні-серпні 1917 за наказом (18.7.1917) командувача Південно-Західного фронту генерала Л. Корнілова С. розпочав українізацію корпусу (див. Перший український корпус). Корпус, реформування якого завершено на поч. жовтня 1917, налічував 60 тис. бійців і до поч. 1918 залишався однією з найдисциплінованіших і найбоєздатніших частин. Корпус С., контролюючи р-н Шепетівка-Козятин-Христинівка-Вапнярка, не допускав збільшовизовані частини у глиб території України. Протягом 1917 авторитет С. як воєначальника значно зріс і в жовтні 1917 на з'їзді Вільного козацтва його було обрано почесним військовим отаманом. С., який ніколи не брав участі у новітнім національнім русі, під впливом революційних подій змінив свої погляди на українську справу. У листопаді 1917 корпус під командуванням С., ставши на захист Української Центральної Ради, роззброїв побл. Вінниці 2-й гвардійський корпус, який намагався прорватись на допомогу більшовицьким частинам у Києві, і під вартою вислав його у Росію. Відстоювання генералом концепції творення (будівництва) української армії на регулярній основі та всезростаюча популярність С. серед військовиків викликала неприхильне ставлення Генерального Секретаріату УНР до його особи. Через розходження з керівництвом УЦР та Генеральним Секретаріатом військових справ у питаннях будівництва українських збройних сил С. 25.12.1917 подав у відставку і передав командування Українським корпусом генералу Гандзюку.
Знаходячись в опозиції до політики УЦР, зокрема, її соціальних експериментів, С. з поч. 1918 намагався знайти спільників для поширення власної ідеї побудови державної влади в Україні. У березні 1918 в Києві за сприянням С. створена політична організація Українська громада (пізніше - Українська народна громада), яка розпочала підготовку до встановлення в Україні автократичної влади. Ця організація знайшла підтримку Союзу земельних власників, Української демократично-хліборобської партії, частини землевласників і промислово-фінансових кіл, а також німецького військового командування, які були незадоволені соціально-економічною політикою УЦР. 29.4.1918 на Всеукраїнському хліборобському конгресі С. обрано гетьманом України. Того ж дня з'явилася “Грамота до всього українського народу”, в якій повідомлялося про розпуск УЦР і земельних комітетів, про звільнення всіх міністрів та скасування всіх законів і розпоряджень Генерального Секретаріату і Тимчасового уряду щодо власності, відновлювалося право приватної власності, підтверджувалися права малоземельних селян на отримання землі тощо. Одночасно з “Грамотою” опубліковано “Закони про тимчасовий державний устрій України”. Згідно з цим документом замість УНР проголошувалась Українська Держава; вся повнота виконавчої і законодавчої (до скликання Українського Сойму) влади переходила до гетьмана України; гетьман призначав Отамана (голову) Ради Міністрів; С. ставав Верховним головнокомандувачем Української армії і флоту тощо.
Після приходу до влади С. приділяв велику увагу вирішенню економічно-фінансових проблем держави, сприяв створенню системи судівництва, здійснював розбудову Збройних сил Української Держави. У жовтні 1918 очолив Вищу земельну комісію, яка мала розробити і провести аграрну реформу. Велику увагу С. приділяв формуванню регулярної української армії. Окремим універсалом (16.10.1918) відновив козацтво, очолив Велику козацьку раду. Особливо значними були досягнення С. у сфері національно-культурної політики. С. намагався українізувати державний апарат та загальноосвітню школу, сприяв створенню в Україні цілої низки національних державних наукових і культурно-освітніх інституцій, зокрема, Державного українського університету в Києві, Українського університету в Кам'янці-Подільському, Державного українського архіву, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею, Української національної бібліотеки, Української академії наук.
У період правління С. Українська Держава підтримувала активні дипломатичні відносини з державами Четверного союзу, дипломатичні місії було вислано до Швейцарії, Фінляндії, Швеції, Норвегії. У червні-вересні 1918 гетьманський уряд врегулював взаємні стосунки з Доном (Всевеликим Військом Донським), Кубанню і Кримом. 12.6.1918 підписано прелімінарну мирну угоду з РСФРР, і протягом літа-осені 1918 українська делегація (гол. С.Шелухин) вела переговори з представниками Раднаркому (гол. Х. Раковський) у Києві про укладення мирного договору між обома країнами. У жовтні 1918 призначено представника гетьманського уряду в Румунії (В.Дашкевич-Горбацький). 4-17.9.1918 С. перебував у Берліні, де мав офіційні зустрічі з вищими посадовими особами Німеччини, зокрема з кайзером Вільгельмом II.
Політика гетьманського уряду на чолі з Ф. Лизогубом, спрямована на відновлення дореволюційного соціально-економічного ладу та захист інтересів консервативно-власницьких верств (поміщиків, великих промисловців і фінансистів), участь в уряді, в основному, представників російських партій (кадети, октябристи), деякі з яких мали антиукраїнські переконання, відштовхнули від співпраці з С. націонал-демократичні сили і призвели до створення 5.8.1918 опозиційного гетьманській владі Українського національно-державного союзу (у серпні 1918 перетворений в Український національний союз).
Діяльність місцевої гетьманської адміністрації (повернення майна та землі поміщикам, ліквідація селянських комітетів, встановлення 12-годинного робочого дня тощо) викликала стихійний масовий опір українського селянства і робітництва, який придушувався каральними експедиціями відділів Державної варти, підрозділів німецько-австрійських військ та російських офіцерських дружин.
Восени 1918, намагаючись стабілізувати становище в країні та знайти шляхи для консолідації суспільних сил в ім'я зміцнення української державності, С. активізував спроби досягнення компромісу з українськими політичними силами, що перебували в опозиції. 5.10.1918 відбулися переговори гетьмана з керівниками УНС (В. Винниченко, А. Ніковський і Ф. Швець), під час яких делегація Союзу вказала на необхідність проведення аграрної реформи, вироблення демократичного виборчого законодавства і запропонувала реорганізувати кабінет міністрів шляхом включення до нього представників опозиційних організацій. Наслідком зустрічі стало сформування 24.10.1918 Ф. Лизогубом нового уряду, до складу якого увійшло 5 представників від УНС (А. В'язлов, В. Леонтович, О. Лотоцький, М. Славінський, П. Стебницький). Проте компромісний склад Ради Міністрів (гетьман був змушений рахуватися і з силами, що виступали за об'єднання України з білогвардійськими силами Росії у боротьбі проти більшовиків) не влаштовував лідерів УНС, і вони продовжували підготовку повстання проти гетьманської влади. Після виступу більшості уряду проти проведення Українського національного конгресу (за задумом керівництва УНС, конгрес як “народоправний орган” мав відіграти головну роль у “легітимному” поваленні Гетьманату) міністри, представники УНС, вийшли з уряду. 14.11.1918 С. утворив новий уряд на чолі з С. Гербелем та видав “Грамоту”, в якій оголосив про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією (“Грамота” підписана С. без зазначення титулу і ствердження підпису відповідаль-ного міністра). Такі дії С. стали приводом до початку повстання проти гетьманського режиму, керівництво яким здійснювала Директорія УНР.
14.12.1918 С. підписав зречення від влади. Після вступу військ Директорії УНР до Києва С. деякий час перебував у місті, але невдовзі таємно виїхав до Берліна. Протягом двох років жив у Швейцарії. Згодом поселився у м. Ванзеє біля Берліна. Входив до Ради присяжних Українського союзу хліборобів-державників, але згодом через розбіжності у поглядах з В. Липинським вийшов з цієї організації і разом із своїми однодумцями заснував Союз гетьманців-державників. Був співорганізатором численних філій гетьманських осередків у багатьох країнах світу. Заходами С. у 1926 створено Український науковий інститут при Берлінському ун-ті.
Під час Другої світової війни С. відстоював перед офіційними колами Німеччини інтереси українців, сприяв звільненню з фашистських концтаборів С. Бандери, А. Мельника, Я. Стецька та ін. 16.4.1945 під час бомбардування станції Платлінг (біля Мюнхена, Німеччина) С. було тяжко поранено. Помер у лікарні монастиря Меттен. Похований в Оберсдорфі.
В. Задунайський (Донецьк).
Джерело:
І. З. Підкова, Р. М. Шуст. Довідник з історії України. У 3-х т. - http://history.franko.lviv.ua
Генерал-майор свиты его величества
П.
П. Скоропадский - командир Конного полка. 1914 г.
Скоропадский, Павел Петрович (03.05.1873 - 24.06.1945). Православный. Из дворян. Крупный помещик Черниговской и Полтавской губерний, праправнук гетмана И.И. Скоропадского. Образование получил в Пажеском корпусе (1893). В службу вступил 15.08.1891. Выпущен Корнетом (ст. 07.08.1893) в Кавалергардский Ея В-ва полк. Поручик (ст. 07.08.1897). Штабс-Ротмистр (ст. 07.08.1901). Участник русско-японской войны 1904-05. Адъютант начальника Восточного отряда (01.05.-01.10.1904). Затем в штабе 3-го Сибирского арм. корпуса. Командир сотни 2-го Читинского полка Забайкальского казачьего войска. За боевые отличия награжден золотым оружием (1905). Ротмистр (ст. 07.08.1905). Флигель-адъютант (1905). Полковник (ст. 06.12.1906). Командир 20-го драг. Финляндского полка (04.09.1910-15.04.1911). Командир л-гв. Конного полка (с 15.04.1911). Ген-майор (пр. 1912; ст. 06.12.1912; за отличие) с зачислением в Свиту Его Величества. Награжден орденом Св. Георгия 4-й ст. (ВП 13.10.1914; за отличие командиром л-гв. Конного полка). С 03.10.1914 командир 1-й бригады 1-й гв. кав. дивизии, затем начальник Сводной кав. дивизии (1914). С 29.07.1915 командующий 5-й кав. дивизией. Ген-лейтенант (ст. 12.09.1915). Начальник 1-й гв. кав. дивизии (с 02.04.1916). С 22.01.1917 командир 34-го арм. корпуса. По решению Временного правительства этот корпус начал украинизироваться и со 02.07.1917 стал называться 1-м Украинским корпусом. 06.10.1917 на съезде Вольного казачества в Чигирине провозглашен атаманом – главой военных формирований Центральной Рады. 29.12.1917 подал в отставку. 29.04.1918 на съезде хлеборобов в Киеве избран гетманом Украины. С началом вывода герм. войск с территории Украины и националистического восстания С. Петлюры 14.12.1918 отрекся и бежал в Германию. Возглавлял одну из группировок украинской эмиграции. В 04.1945 выехал из Берлина на юг Германии. В пути на ст. Меттен в Баварии был смертельно контужен во время бомбардировки англо-американской авиации.
Награды: ордена Св. Анны 4-й ст. (1904); Св. Анны 3-й ст. с мечами и бантом (1904); Св. Станислава 2-й ст. с мечами (1905); Св. Владимира 4-й ст. с мечами и бантом (1905); Золотое оружие (ВП 20.06.1907); Св. Анны 2-й ст. с мечами (1906); Св. Владимира 3-й ст. (1909); Св. Георгия 4-й ст. (ВП 13.10.1914).
Залесский К.А. Кто был кто в Первой мировой войне. М., 2003.
"Военный орден святого великомученика и победоносца Георгия. Биобиблиографический справочник" РГВИА, М., 2004.
Список старшим войсковым начальникам, начальникам штабов: округов, корпусов и дивизий и командирам отдельных строевых частей. С.-Петербург. Военная Типография. 1913.
Список генералам по старшинству. Составлен по 15.04.1914. Петроград, 1914
Источник:
Русская армия в Первой мировой войне
Фото: ЦГАКФФД Санкт-Петербурга
