История Полтавы

Дмитриев, Николай Андреевич

• 

Подробности

Просмотров: 98187

1 вересня 1903 р. (за ст. ст.) у Полтаві на святі з нагоди
відкриття пам'ятника І. П. Котляревському.
Зліва направо: Михайло Губчак, Микола Дмитрієв,
Михайло Старицький, Олександр Осмяловський.

Дмитрієв, Микола Андрійович (псевд. і крипт.: Слобожанин, М. Д.; 10(22).04.1867, Харків – 06(19).07.1908, с. Шишаки, нині смт Полтав. обл., похов. у Полтаві) – громадський і культурно-освітній діяч, видавець, публіцист.

Закінчив правничий ф-т Харків. ун-ту (1892). Працював присяжним повіреним у Сумах; від 1894 – секр. «Полтавских губернских ведомостей». Чл. Братства тарасівців, Укр. демократичної партії. 1905 на губерн. з’їзді вчителів виступив із заявою-вимогою відкриття нар. шкіл з укр. мовою викладання; того ж року брав участь у Всерос. з’їзді вчителів і діячів нар. освіти. У тижневику «Рідний край», співредактором якого був 1906–07, опублікував статті «Про незрозумілу українську мову», «До Полтавського земельного зібрання», «До учителів». Виступав також у пресі зі статтями, присвяч. творчості й пам’яті Т. Шевченка («Музика до "Кобзаря" Шевченка»; «Як справляли перші роковини смерті Шевченка харківські студенти»; обидві – 1906), на громад.-культурні теми, з етногр. розвідками («Кобзарі минулого й будучини», 1907), видавав календарі. Брав активну участь у відзначенні 100-річчя нової укр. літ-ри (1898) і встановленні пам’ятника І. Котляревському у Полтаві (1903). Був діяльним чл. т-ва «Просвіта», спільно з Панасом Мирним, Г. Маркевичем та Г. Шерстюком заснував вид-во «Український учитель» (1906) у Полтаві. Сприяв розвитку українського архітектурного стилю, підтримавши у пресі В. Кричевського та ін. архітекторів у дискусії щодо проекту будинку Полтавського губернського земства (побудов. 1903–08, нині краєзнав. музей). Діяльність Д. високо оцінювали сучасники, І. Карпенко-Карий називав його «українським Цицероном», Панас Мирний характеризував як щирого громадянина своєї країни.

Літ.: Северин М. Побратим Панаса Мирного // Прапор. 1970. № 12; Кукса М. Родовід Дмитрієвих // Соціаліст. Харківщина. 1981, 25 лют.; Крупський І. Дмитрієв Микола Андрійович // Укр. журналістика в іменах. Л., 1995. Вип. 2; Семенко С. Симон Петлюра та Микола Дмитрієв про шляхи розвитку української драматургії: Сторінки маловідомої дискусії // Полтав. Петлюріана. Ч. 5: Мат. 6-х Петлюрів. читань. П., 2003.

П. П. Ротач

Джерело:

Енциклопедія сучасної України

Фотографія з багатьма невідомими

  

УКРАЇНСЬКИЙ ЦИЦЕРОН
(МИКОЛА ДМИТРОВИЧ ДМИТРІЄВ)

 

В серпні 2007 року виконком Полтавської міської Ради прийняв рішення про встановлення меморіальної дошки видатному українському громадському діячеві, видавцю Миколі Андрійовичу Дмитрієву…Вона буде вмонтована у фасад будинку на майдані Конституції № 3.

Дмитрієв Микола Андрійович народився у місті Харкові 10 квітня 1867 року, в сім’ї урядовця Андрія Степановича Дмитренка, який походив із селян Козачої Лопані на Харківщині. Батько мав вищу юридичну освіту, закінчив Харківський університет і майже 30 років служив по виборах мировим суддею у Харкові. Мати, Олександра Іллівна, походила з роду Григорія Квітки-Основ’яненка й теж здобула вищу освіту в Харківським інституті Шляхетних панянок. Початкову освіту Микола здобув удома, а далі навчався в гімназії. В шкільні роки на нього великий вплив мав Олександр Олександрович Русов, відомий діяч старої Громади, статистик та етнограф. У родині Русових часто збирався гурток української молоді, де бував і Микола Дмитрієв. Після закінчення гімназії, Микола поступає до Харківського університету на юридичний факультет. Навчаючись в університеті, Микола Дмитрієв (так прізвище його в університеті було виправлено з Дмитренка), в літні канікули мандрував з товаришами по селах, вивчав життя і побут, традиції українського селянства. Ще студентом він чітко усвідомив, що його покликання – служіння народові.

У 1892 році по закінченню університетського курсу, Микола Дмитрієв відбував військову службу в Полтаві. Тут він потайки одружився з домашньою вчителькою Ганною Тимофіївною Теплицькою – дочкою кріпачки з Іваново-Вознесенська. За рік, звільнившись з війська, виїхав до Сум, де розпочалася його адвокатська кар’єра. Працює у цукрових магнатів Харитоненків. Та його весь час тягло до Полтави. І коли в серпні 1894 року Миколі Дмитрієву запропонували місце секретаря «Полтавських губернських відомостей», він з радістю повертається до Полтави. До речі, до М.Дмитрієва , місце секретаря «Полтавських губернських ведомостей» займав Олександр Шліхтер – відомий в майбутньому державний і політичний діяч, історик. Згодом Микола Дмитрієв залишає роботу в газеті і займається адвокатською діяльністю. Його публічні виступи, як адвоката в судових процесах на захист бідних селян, пристрасні публіцистичні статті з актуальних проблем суспільного життя, зробили його популярним в Полтаві. Селяни називали його «своїм адвокатом», а газети того часу писали «бувши присяжним повіреним, він давав широку, часто зовсім дармову поміч бідним людям…». Відомий судовий процес в якому брав участь адвокат Дмитрієв – це справа братів Скитських, яких звинувачували у вбивстві секретаря Полтавської Духовної консисторії Комарова. Микола Дмитрієв багато зробив по організації захисту братів, їздив до Москви і Петербургу, запрошував відомих адвокатів. Цей судовий процес тривав 3 роки з 1899 по 1901, брати Скитські були виправдані. Виступав Микола Дмитрієв, як адвокат по спадковості Олени Пчілки, у зв’язку смерті Єлизавети Іванівни Драгоманової. Виступав по захисту Василя Горленка, в справі з лихварями (до речі, цей процес програв, через що на якийсь час загострились його стосунки з Горленком).

В Полтаві Микола Дмитрієв поступово стає помітним громадянським діячем, душею і організатором передової української інтелігенції. Навколо нього гуртувалися люди з демократичними і патріотичними переконаннями: Панас Мирний, Г. Маркевич, В. Василенко, Л. Падалка та інші. Особливо дружні взаємини склались у Дмитрієва з Панасом Мирним. Квартира М.Дмитрієва стала осередком українського громадянства в Полтаві. Студент Полтавського Реального училища Юрій Коллард, згадує: «Був я у Дмитрієвих на зібрані старших членів українського громадянства, де познайомився з Панасом Мирним, з Іваном Липою, який був тоді земським лікарем в с.Мачухах, Сергієм Шелухіним, що приїхав з Одеси, Левом Падалкою та іншими старшими українцями…Дружина Дмитрієва Ганна також була свідомою українкою й їх оселя стала центром українства в Полтаві».

У Полтаві Микола Андрійович був душею і ініціатором різних починань, влаштовував для полтавців виступи відомих діячів мистецтв: виступ хору Миколи Лисенка, гастролі труп М.Кропивницького, М.Садовського, брав найактивнішу участь в організації і проведення свята, пов’язаного з відкриттям пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві.

Микола Лисенко, який був одним із організаторів свята на честь відкриття пам’ятника І.Котляревському, в своєму листі до Григорія Маркевича пише: «А з цим нещасним надписом «Іван Котляревським» скільки довелося винести у боротьбі Миколі Дмитрієву, (мова йдеться про намагання влади зробити надпис на пам’ятнику російською мовою). Олена Пчілка в своїй «Автобіографії» писала: «Великою справою гуртка Дмитрієва та його особисто – була організація проведення свята Івана Котляревського в 1903 році. Гурток Дмитрієва хотів це свято зробити святом українським, громадським. І це вдалося, про що й свідчить історія». Учасник свята Сергій Єфремов писав: «Мені переказали що ввечері (29.08.1903 р) буде нарада свідомих національних елементів, щодо тактики під час свят (відкриття пам’ятника І.Котляревському) В квартирі Дмитрієва зібралося 40 представників з усіх кутків України. Вирішували проблему української мови. Що робити? Були дві пропозиції – бойкувати свято, або надати йому український характер».

Під час святкування 27–30 серпня в будинку Дмитрієва проживали Олена Пчілка з Лесею Українкою, Микола Лисенко з дочкою Галиною. Микола Лисенко на запрошення Гр. Маркевича, під час перебування в Полтаві зупинитися у нього на квартирі пише: «27 серпня о 10-й годині буду в Полтаві, поїду до Дмитрієва, він мене запрошував раніше… У Дмитрієва буду зі своєю дочкою Галиною і моєю ученицею Щербаківською…» А в листі до М.Садовського вказує свою адресу перебування в Полтаві «Петровська площа, будинок М.А.Дмитрієва». 5 вересня 1903 року композитор пише до Дмитрієв: «Вдячний вам за приют. Прошу вас найти чоловіка-писаря і переписати усі адреси і привітання, які були 30 серпня…». Безумовно, що під час святкування в будинку Дмитрієва бували Михайло Старицький з дочкою Марією, Микола Міхновський, Михайло Коцюбинський, Іван Стешенко та багато інших видатних українських діячів, письменників, музикантів.

Ще напередодні відкриття пам’ятника І.П.Котляревському у 1902 році, на сторінках полтавської преси, розгорнулася дискусія навкруги спорудження будинку Полтавського губернського земства. Будинок будувався, за ухваленим земством, проектом архітектора Василя Кричевського, в оригінальному стилі, у якому б відбилися ознаки будівництва українського народу. Микола Дмитрієв гаряче підтримав цю ідею. В своїй статті він писав: «Як заходжувалася Полтавське губернське земство робити для губернії дім, будинок, виникла думка збудувати його за стародавнім українським взірцем… Оздобити його хотіли так само українськими візерунками, орнаментами, яких уже чимало відомо нашим малярам, художникам… Може й у цьому будинку не все використане, що вже дав український народ… Але ж ця будівля, ця робота, яскраво виявила, скільки цікавого, ще не відомого, не розробленого і почасти забутого дав наш український народ гарного і в будівництві тоді, як він жив більш своїм національним життям…». Ідея його статті знайшла широкий відгук. ЇЇ палко підтримали Панас Мирний, Григорій Ротмістров та інші полтавці. І боротьба завершилася перемогою. Навесні 1904 року розпочалося будівництво будинку земства за проектом В.Кричевського. Реакція шаленіла. Тож, зведений у 1903-1908 роках будинок Полтавського губернського земства став першим прикладом українського архітектурного стилю.

У 1905-1906 роках на замовлення Миколи Дмитрієва, у селі Яреськи В.Кричевський спорудив будинок, в основу проекту автор поклав ідею народної хати. І це не випадково, адже замовник був прихильником українського архітектурного стилю. Будинок М.Дмитрієва в Яреськах – був один із шедеврів української народно - стильової архітектури В.Кричевського. Нажаль, будинок не зберігся.

Микола Дмитрієв був серед тих, хто в умовах Російської імперії з її політичними репресіями і численними цензурними заборонами, виборював право українців на пресу й освіту рідною мовою. Під забороною перебувало «малоросійське наріччя». В силі лишався Указ від 18 травня 1876 року. Україна протестувала. Про мужність і стійку громадську позицію Дмитрієва, його авторитет серед свідомої української інтелігенції, свідчить той факт, що він був у числі українських діячів, що делегацією їздили до Петербурга з вимогою скасування ганебного указу про заборону української культури. Олена Пчілка, учасник цієї делегації згадує: «Ми виголосили по черзі перед Вітте наші доповіді. М.Дмитрієв спеціально підніс справу з цензурними заборонами на українське слово». На певні поступки царатові довелось піти, враховуючи піднесення революційної хвилі в країні.

Повернувшись додому, Микола Андрійович поринув у роботу. В липні 1905 року на квартирі Дмитрієва, відбувся з‘їзд представників українських громад на якому вирішувалося питання автономії України. У з’їзді брали участь: від Києва – Б. Гринченко, від Чернігова – І. Шраг, від Харкова – М. Міхновський, Одеси – С. Шелухін, Лубен – В. Шемет та інші, а також члени Полтавської громади. Тези доповіді про автономію України (текст якої був написаний Л. Падалкою), був направлений до Петербурга, на з’їзд недержавних народностей, який був схвалений. З’їзд проходив 19-21 листопада 1905 року. У 1905-1906 роках в Полтаві створюється осередок Української Радикально-Демократичної Партії (УРДП) на чолі з Дмитрієвим, зав. статистичним відділом губернського земства Гр. Ротмістровим та іншими. Члени партії організували «Селянську Спілку» і взяли участь у виборах в Першу Державну Думу. Своїм політичним завданням УРДП поставила відстоювання автономії України.

Крайовою організацією УРДП було вирішено видавати український друкований орган. Євген Чикаленко, один із засновників Київської газети «Рада», в своєму щоденнику пише: «на засіданні…було вирішено, що кияни будуть видавати щоденний друкований орган, а полтавчани щотижневик…». На початку листопада 1905 року Микола Дмитрієв скликає на своїй квартирі нараду, щоб обговорити цю проблему. В нараді беруть жваву участь Панас Мирний, Гр. Коваленко, Гр. Маркевич. Після кількох засідань було вирішено видавати щотижневий часопис під назвою «Рідний край». Відповідальними редакторами обрано М.Дмитрієва та Г.Коваленка, видавцем Г.Маркевича, літературним редактором Панаса Мирного. Пророчими словами починалася програмова передовиця «Рідного краю», написана Панасом Мирним: «Настав день, коли ми можемо озватися рідним словом до рідного краю, - той день, якого ми дожидалися в тяжкі часи, в тяжкі, довгі роки неволі і смутку…Тисячі і мільйони людей уже встали боротися за вільність, і вже не оживе старий розвалений лад, не встане деспотизм…Годі спати, прокидайтесь усі, хто живий, в кого серце б’ється! Вставайте, вже сходить сонце правди і волі!». В цьому ж номері надруковано революційний вірш Панаса Мирного «До сучасної Музи», в якому пролунав заклик до боротьби:

…З слова живого скуй самопали
Й з ними між люди іди.
Бий ними, Музо, всяку неправду,
Хто б не вчинив її – бий!...

Саме у часопису розкрився М.Дмитрієв, як блискучий публіцист. Він публікує чимало своїх гострих публіцистичних історично-мистецьких розвідок, бібліографічних заміток. Особливо хвилювали його питання культури і вплив її на формування національної свідомості. У журналі під псевдонімом Слобожанин», криптонімом М.Д., часто під повним ім’ям та прізвищем, він публікує ряд статей, присвячених проблемам національної освіти в Україні. ( «До вчителів»), мистецтвознавчі («Кобзарі минулого й будущини»), літературознавчі.. Йому належать передовиці, через які були конфісковано ряд журналів. За глибоким переконанням М.Дмитрієва, часопис мав бути «щиро демократичним виданням, не збочувати на шлях шовінізму чи романтичного націоналізму». Публіцистичні виступи Дмитрієва були голосом, що кликав до соціального й національного визволення.

Він зумів залучити до співробітництва багатьох українських письменників: І. Нечуй-Левицького, П. Капельгородського, історика Аркаса, Лесю Українку. В листі до Лесі Українки (1905 р.) Микола Дмитрієв пише: «В найближчим часі почне виходити в Полтаві часопис «Рідний край»…Просимо Вас, Добродійко, запомогти нам своєю працею…нам потрібні…статті публіцистичні і наукові, оповідання, вірші…» Леся Українка відгукнулася. На сторінках «Рідного краю» було опубліковано більше 2-х десятків її творів. Із середини 1905 року до роботи в редакції «Рідний край» долучається відома українська письменниця і громадська діячка Олена Пчілка. З 1906 року М.Дмитрієв випускає додаток до «Рідного краю» - «Молода Україна», де працює Олена Пчілка, для цього вона переїздить до Полтави. Коли ж в умовах реакції стало неможливим видавати в Полтаві «Рідний край», Дмитрієв передає його О.Пчілки, а сам зосередився на проблемах народної школи, роботі з учителями, на діяльності видавництва «Український вчитель».

За словами Панаса Мирного, метою видавництва «Український учитель», було ширити знання поміж людьми, «розбуджуючи в них любов до рідної мови і засіваючи між ними хоч невеличкі зерна того добра, що подає людям всесвітній досвід – наука». За святий обов’язок вважав М.Дмитрієв «допомогти рідному слову піднятися… і коли по цій стежці піде молоде, нове покоління – слово залунає, розгориться і здивує всіх – я у цьому певен». І через століття мудрі слова палкого патріота не втратили своєї актуальності.

20 листопада 1905 року в Полтаві проходив губернський з’їзд Союзу вчителів і діячів народної освіти. На з’їзді з доповіддю виступив Микола Дмитрієв, в якій охарактеризував сучасне становище школи, «ненормальність становища навчальної справи на Полтавщині», підкреслив необхідність реформування школи в Україні. В резолюції з’їзду говорилося: «Для українського населення, на території України народна школа повинна бути українською, тобто викладання повинно бути рідною, українською мовою». Постанова з’їзду вимагала видавництво підручників українською мовою, організацію учительських курсів з української мови, літератури та історії України. Саме видавництво «Український учитель», створене у 1906 році по ініціативі М. Дмитрієва, Панаса Мирного, Г. Маркевича, протягом 1906-1908 роках видало 16 назв українськомовної літератури, в тому числі і підручники для українських шкіл. У 1906 році М. Дмитрієв разом з Панасом Мирним засновує Спілку вчителів-українців і стає її першим Головою. Він також засновує Товариство допомоги учням, при училищі 1-го розряду Шевелевої.

У 1907 році, в Києві було створено Загальна Безпартійна Українська організація (ЗБУО) на чолі з Сергієм Єфремовим. Від Полтавської Громади в ЗБУО ввійшов М. Дмитрієв. Серед членів цієї організації були М. Лисенко, М. Кононенко, І. Стешенко, Є. Чикаленко та інші. Організація займалася видавничою справою, пропагандою української літератури, організацією ювілеїв українських діячів.

В березні 1907 року Микола Дмитрієв один із організаторів Шевченківських свят в Полтаві. Син Дмитрієва – Юрій ( до речі, хресник Панаса Мирного) згадував: «В Шевченківський день, в домі батька було багато людей і бюст Шевченка, який стояв у кутку на великій підставці, переселявся на сцену театру, його прикрашали плахтами і квітами, і він красувався до кінця свята».

Яскраве життя Миколи Андрійовича Дмитрієва раптово обірвалося на 42-му році – 6 липня 1908 року. Він потонув у річці Псьол, поблизу села Яреськи, рятуючи сільську дівчину. Його трагічна смерть сколихнула всю Росію. Кажуть, того дня на відспівуванні біля Срітенської церкви зібралася майже вся Полтава. «Рідний край» тоді писав: «Смерть шановного Миколи Андрійовича – се велика втрата для України, вона в йому загубила одного із своїх щирих синів і пильних невсипучих робітників» У 1911 році київська газета «Рада» писала про Дмитрієва: «таких людей не забувають, вони залишають в громадянстві світлий гарний слід». Панас Мирний називав його «щирим громадянином своєї країни Все його життя було наповнено працею для української справи…Його жвава, ретельна натура жила вірою в кращу долю України, жила працею для неї».

«Українським Цицероном» назвав його Карпенко-Карий, художник Сластьон згадував про нього, як про людину «що більшу частину проводила в подорожах по всяких українських справах».

Поховали Миколу Андрійовича Дмитрієва на старому міському цвинтарі. За проектом В. Кричевського на могилі спорудили гранітний монумент у вигляді каплиці в українському стилі, з погруддям Дмитрієва.

Пам’ять про Миколу Дмитрієва не згубилася в століттях. Відновлення в Полтавському Державному університеті видання під назвою «Рідний край» є даниною пам’яті про видатного українського просвітителя. 19 серпня 2008 року на будинку де мешкав наш видатний земляк з 1894 по 1908 роки відкрито меморіальну дошку. Автор – художник Вадим Голобородов.

Анатолій Чернов
Член Спілки екскурсоводів Полтавщини.

Джерело:

Полтавщина: краєзнавчі історичні матеріали про Полтавщину

https://uk.wikipedia.org/wiki/Дмитрієв_Микола_Андрійович