История Полтавы

Левицкий, Модест Филиппович

Подробности

Просмотров: 39345

Левицький, Модест Пилипович (криптоніми і псевдоніми — М.Л., М.П., Виборний Макогоненко, Дід Модест, М.Пилипович, М.Рогаль та ін.; 13(25). 07.1866 — 16.06.1932) — лікар, письменник, публіцист, перекладач-поліглот, мовознавець, педагог, композитор, дипломат, громад. і політ. діяч.

Н. в с. Вихилівка (нині село Ярмолинецького р-ну Хмельн. обл.) в сім’ї поміщика. Закінчив Кам’янець-Подільську г-зію (1884), історико-філол. (1888) та мед. ф-ти (1893) Київ. ун-ту, де зацікавився ідеями народництва та революційно-демократ. рухом. Від 1893 — земський лікар Ананьївського пов., потоваришував там з Є.Чикаленком; 1894-98 — повітовий лікар Ковеля, став другом і лікарем сім’ї П.Косача. Згодом — земський лікар у Боярці, тісно співпрацював з київ. Старою громадою. 1901 почав публікуватися в «Киевской старине», від 1902 — у «Літературно-науковому вісникові». 1903 поклав на музику низку віршів Б.Грінченка, Лесі Українки та ін. (збірку заборонила цензура). Один із засн. Української радикальної партії (згодом — Українська радикально-демократична партія). Від 1905 — дир. фельдшерської школи і притулку для покинутих дітей у Києві, 1906 — член редколегії газ. «Громадська думка», член Київського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка (1906-09), видрукував за сприяння останнього кілька своїх мед. брошур. 1907 оприлюднив свій перший збірник оповідань. 1909-11 працював залізничним лікарем на ст. Радзивилів (нині в межах м. Радивилів); переправляв із-за кордону в Україну нелегальну літературу. Від 1912 мешкав у Білій Церкві, в березні 1917 очолив там місц. «Просвіту» (див. Просвіти). 1918 зайняв посаду гол. санітарного лікаря залізниць України, став дир. культурно-освіт. відділу мін-ва шляхів. Від січня 1919 — радник укр. дипломатичної місії в Греції, згодом — її голова. Від 1920 жив у Відні. Пізніше у Тарнові (нині м. Тарнув, Польща) був міністром здоров’я Державного центру УНР на еміграції. Керував туберкульозним санаторієм для вояків Армії Української Народної Республіки (Закопане, Польща). 1922-27 — лікар і викладач Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина). Від серпня 1927 — викладач укр. мови в г-зії «Рідної школи» (Луцьк). Земляки-сучасники називали його «батьком Волині».

Автор соціально-психологічних оповідань, переважно із сел. життя та укр. визвол. змагань, п’єс, спогадів, мовознавчих розвідок; перекладач творів Еркмана-Шатріана, Р.Джованьйолі, Е.-Б.Сінклера, С.Лагерльоф, Е.Ожешко та ін. Неопублікованими лишилися його «Спогади лікаря» (1888-1929), роман «Перша руїна» з часів владимирського і суздальського кн. Андрія Боголюбського, переклади романів Г.Сенкевича, Б.Пруса та ін. Його оповідання «Законник» перекладено рос. мовою (1912), «Злочинниця» — угор. (1968).

П. у м. Луцьк.

В УРСР до 1960 його творчість замовчувалася.

1992 в Луцьку Л. споруджено пам’ятник.

Твори/праці:

Дещо до справи про вкраїнську письменницьку мову. К., 1909; Дурисвіти: Пригоди з життя. К., 1911; Дещо про сучасну стадію розвитку української літературної мови. К., 1913; Рідна мова. Біла Церква, 1917; Оповідання, т. 1. Черкаси, 1918; Шкільні товариші: Оповідання. Відень—К., 1920; Землиця рідна [та інші оповідання]. Х., 1926; Тяжка дорога [та інші оповідання]. К., 1928; Оповідання. В кн.: Антологія українського оповідання, т. 2. К., 1960; Перша льгота. Львів, 1966; В кн.: Образки з життя: Оповідання. Новели. Нариси. Львів, 1989.

Література:

Грушевський О. Сучасне українське письменство в його типових представниках: А.Кримський, Л.Яновська, М.Левицький. «Літературно-науковий вісник», 1908, т. 43, кн. 8; Крушельницький А.В. Літературно-критичні нариси. Станіслав, 1908; Грушевський О. З сучасної української літератури: Начерки і характеристики. К., 1909; Єфремов С. Історія українського письменства. К., 1910; Чикаленко Є. Щоденник (1907—1917). Львів, 1931; Модест Левицький: Некролог. «Літературно-науковий вістник», 1932, т. 109; Дорошенко Д. (Мої спомини про давнє минуле (1901—1914). Вінніпеґ, 1949 (Те ж. К., 2007); Спогади про Модеста Левицького: В.Левицький — син про свого батька. Вінніпег, 1967; Косач-Кривинюк О. Леся Українка: Хроніка життя і творчості. Нью-Йорк, 1970; Винниченко В. Щоденник, т. 2. Едмонтон—Нью-Йорк, 1983; Пундій П. Українські лікарі: Біобібліографічний довідник, кн. 1. Львів—Чикаго, 1994; Онуфрійчук М. Рідне, лагідне, щедре слово. «Світязь», 1996, № 4; Покальчук Ю. «Добром нагріте серце...» «Слово і час», 1996, № 7; Сидоренко Н. М.П. Левицький. В кн.: Українська журналістика в іменах, вип. 6. Львів, 1996; Сташенко Н. Із книги життя Модеста Левицького. «Науковий вісник Волинського державного університету. Філологічні науки (слов’янська філологія)», 1997, № 12; Сваричевський А. Лікар і письменник. «Літературна громада», 1998, № 2 (квітень—травень); Болабольченко А. Три долі: Модест Левицький, Петро Стебницький, Максим Славинський: Біографічні нариси. К., 1999; Стрельський Г.В. Українські дипломати доби національно-державного відродження (1917—1920 рр.) в особах. К., 2000; Левчанівська І.О. «Згадалось мені...» Луцьк, 2001; Чикаленко Є. Твори, т. 1. Спогади (1861—1907). К., 2003; Шишов І. Суто український письменник. «Провісник», 2004, № 3; Надзвичайна дипломатична місія УНР у Греції (1919—1920 рр.). Кам’янець-Подільський, 2006; Кучеренко О. Волинь у житті українського письменника, педагога і громадського діяча М.П. Левицького. В кн.: Волинь у житті та творчості письменників. Луцьк, 2007; Москалюк В. Видатні постаті краю. В кн.: Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України та Полісся. Луцьк, 2008; Леся Петлюра. Народе мій, улюблений... К., 2009; Пшеничний М. Дві «Ніобеї» або перо золотого жар-птаха. В кн.: Історико-культурна спадщина Дубна. Дубно, 2008.

Г.П. Герасимова.

Джерело:

Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2009. - 790 с.: іл.