История Полтавы

Культурная жизнь населения Полтавщины в условиях оккупации 1941-1943 годов

• 

Подробности

Просмотров: 14592

Культурне життя населення Полтавщини в умовах
окупаційного режиму 1941-1943 років

Жорстокий режим німецько-фашистських окупантів, здавалося б виключав будь-які прояви суспільного життя полтавців. Але в міру того, як фронт відкочувався все далі на схід, вони поволі почали пристосовуватися до "нового порядку" і в напівмертвих селах і містах Полтавщини з'явилися перші ознаки культурного життя, насамперед у найбільш звичній для українського народу формі "Просвіт". Потяг до освіти і культури в українців був незборимий. Населення Полтавщини не було винятком.

Просвітянські осередки почали виникати відразу після вступу німецьких військ на терени Полтавщини. Ініціаторами їх створення виступала національно свідома українська інтелігенція, насамперед учителі, яка ще залишалася після двадцяти років більшовицького терору. Чимало зусиль до їх створення доклали також похідні групи ОУН як мельниківської, так і бандерівської орієнтації, які через просвітянські товариства намагалися пропагувати ідеї відновлення незалежної Української держави. У повідомленні командуючого поліцією безпеки і СД в Україні від 25 жовтня 1942 року "Про український рух опору" говорилося: "робляться спроби проникнення прихильників Бандери в культурні, наукові та інші неполітичні організації з метою спрямування їх діяльності в націоналістичному дусі. Особливу увагу приділяє бандерівський рух українському культурному об'єднанню "Просвіта" [1].

Реалізуючи ідею утвердження національної свідомості на культурницькому рівні, просвітянські гуртки організовували аматорські спектаклі, в репертуарі яких переважали п'єси українських драматургів, народні гуляння, відзначали релігійні свята, відроджували і пропагували давні традиції і звичаї українського народу.

Уже в листопаді 1941 року Кременчуцька міська "Просвіта" налічувала понад сто чоловік, головним чином представників української інтелігенції. Її осередки діяли в селах Недогарки, Потоки, Градизьку та ін. В селі Омельнику при товаристві "Просвіти" діяв хор, активними учасниками якого були Андрій Тимошенко, брати Литвинови, Н.Мельникова та ін. В репертуарі хору звучали десятки українських народних пісень.

На кінець 1941 року окремі дуже нечисельні осередки національної культури з'явилися у найглухіших селах та хуторах Полтавщини. В основу своєї діяльності вони поклали традиції дореволюційних просвітянських товариств, які жили в пам'яті людей зрілого віку. За невеликим винятком, полтавські "Просвіти" не були чисельними, але, очолювані ентузіастами своєї справи, ставали не тільки вогнищами національної культури, але й центрами суспільного життя. На відміну від інших громадських організацій, які працювали нелегально чи напівлегально, діяльність "Просвіт" проходила цілком відкрито, особливо в початковий період німецької окупації.

У Лохвицькому районі "Просвіти" були створені в більшості сіл. Вирішальну роль у їх організації відіграла газета "Лохвицьке слово", яка попри жорстокий окупаційний режим намагалася зберігати українське обличчя і сприяти національному відродженню краю. Кількість членів просвітянських товариств в районі перевищувала дві тисячі чоловік. Це були вчителі, медичні працівники, службовці окупаційних організацій і установ, колишні колгоспники. Однією з кращих вважалася "Просвіта" в селі Свиридівці, яку очолював М.Г.Головко. Тут діяв народний хор, драматичний та музичний гуртки. На честь 60-річчя від дня народження Архипа Тесленка члени "Просвіти" влаштували для односельців літературний вечір та поставили водевіль І.П.Котляревського "Москаль-чарівник". З ініціативи лохвицької "Просвіти" з листопада 1942 року почав виходити літературний додаток до газети "Лохвицьке слово", а при редакції діяв гурток початківців-письменників і поетів.

Лохвицька "Просвіта" організувала також драматичний гурток під керівництвом Синяка, який силами місцевих акторів поставив декілька п'єс українських драматургів, кожна з яких починалася співом національного гімну "Ще не вмерла Україна" [3]. Проте розгорнути в повній мірі просвітянську роботу на теренах Лохвицького району німці не дали. Улітку 1942 року газета "Лохвицьке слово" була закрита, а з настанням сезонних польових робіт завмерла і діяльність сільських "Просвіт".

З ініціативи "Просвіт" в окремих районах Полтавщини колишні радянські Будинки культури почали перетворюватися на Будинки національної культури, які ставали центрами національного відродження українською народу, наскільки це було можливо в умовах ворожої окупації. Шишацький Будинок національної культури розпочав свою роботу на різдвяні свята 1942 року. Його діяльність була багатоплановою: тут працювало декілька гуртків художньої самодіяльності, виступи яких користувалися величезною популярністю серед жителів селища та навколишніх хуторів.

Протягом першого півріччя 1942 року драматичний гурток поставив десять п'єс українських авторів, серед них: "Наталка-полтавка", "Мартин Боруля", "Кум-мірошник", "Пошились у дурні" та ін. Найбільшим успіхом у глядачів користувалися актори-аматори Н.Хорольська, І.Щербина, Г.Сердюк та О.Барабаш. Понад 50 народних пісень підготував хор під орудою О.В.Гусака. Танцювальним колективом керував юнак Юрій Кушнір, а оркестром духових інструментів – І.К.Діденко. Понад двадцять українських історичних пісень мав у своєму репертуарі ансамбль бандуристів. Керував ним Федір Глушко, а учасниками були як професійні актори (М.С.Мишечкін та Бережний), так і аматори [4]. Вистави і концерти народного театру у Великих Сорочинцях завжди починалися з виконання національного гімну "Ще не вмерла Україна". Особливим успіхом користувалися тут народні пісні у виконанні дуетів Шелеста і Скалацького та Корецького і Пішка [5].

У репертуарі хорового гуртка із села Яресьок було понад 70 українських пісень. Керував ним Дмитро Коноплич, а аматорський театр очолював Олександр Шепітько. У дні різдвяних свят театр поставив виставу Б.Грінченка "Степовий гість". Учасники фольклорних колективів з допомогою односельців розпочали в Яреськах будівництво нового приміщення для "Просвіти".

Великою популярністю серед жителів Миргорода і району користувався Український дитячий хор під орудою П.Ф.Замоздри. Крім українських народних пісень, хор підготував і 27 липня 1943 року поставив оперу М.Лисенка "Коза-дереза". Декорації для неї підготував художник В.В.Бакало, а акомпанувала дітям З.П.Порпура. Увагу глядачів привернула гра маленьких акторів Люди Черненко, Галі Заноздри, Люди і Миколи Склярів, Таміли Ющенко та ін. [6]. Продовжуючи традиції просвітницьких товариств часів Української революції 1917-1920 років, "Просвіти" стали осередками не лише культурного, але й суспільно-політичного життя в містах і селах Полтавщини. Легально чи нелегально вони намагалися пропагувати серед полтавців ідеї державності України. Робити це в умовах ворожої окупації було надзвичайно важко, адже діяльність "Просвіт", як і все культурно-освітнє життя полтавців перебувало під постійним контролем відділів пропаганди німецького командування.

Предметом особливої уваги "Просвіт" було створення українських книгозбірень і читалень, книги яких були б доступні і зрозумілі широкому загалу української людності. 21 квітня 1942 року з дозволу німецького командування українська читальня була відкрита в Кременчуці. Її книжковий фонд налічував понад 10 тисяч томів. В оздобленні приміщення читальні взяв участь німецький художник Шельген, співробітник відділу пропаганди. Діти прикрасили стіни читальні українськими рушниками і штучними квітами. Крім українських книг і окупаційних газет, в читальні було багато німецьких журналів, брошур, плакатів та іншої пропагандистської літератури, яка мала демонструвати зверхність німецької раси та силу німецької зброї. На урочистостях з нагоди відкриття читальні був присутній керівник відділу пропаганди лейтенант Мауер, який у своєму виступі видав цей акт як подарунок німецького командування українцям, хорова капела учнів місцевої музичної школи під орудою Сапсая виконувала веснянки [7].

7 липня цього ж року в Кременчуці відкрилася і Українська бібліотека. Її книжковий фонд становив майже 13 тисяч томів як української, так і західноєвропейської літератури. Станом на 1 січня 1943 року в бібліотеці було 1552 постійних читачі, переважно молоді, а щоденне відвідування пересічно становило 70-80 чоловік. 12 серпня 1942 року в бібліотеці відбувся творчий вечір Уласа Самчука, який по дорозі з Полтави на Київ на короткий час відвідав Кременчук. Письменник розповів на вечорі про свій творчий доробок та прочитав уривки з повісті "Марія" [8]. 1 липня цього ж року українська книгозбірня та читальня відкрилися і в Лубнах. На урочистостях з цієї нагоди співав хор місцевої "Просвіти" [9].

Районна бібліотека в Лохвиці відкрилася в березні 1942 року. Крім виданих за радянської влади, частину книг для неї зібрали місцеві жителі, зокрема Г.Савченко, Г.Северин, М.Цілуйко та ін. Завдяки їх добродійним пожертвам бібліотека поповнилася раніше забороненими творами Б.Грінченка, О.Олеся, В.Винниченка та інших українських письменників [10].

Відкриття українських бібліотек відбувалося з великими труднощами. Крім протидії окупаційної влади, яка намагалася тримати український народ в темряві та інформаційній блокаді, різко скоротився за роки війни книжковий фонд бібліотек. Якщо за радянських часів знищувалися книги, які не відповідали постулатам комуністичної ідеології, то в умовах німецької окупації спостерігався зворотній процес – знищувалася радянська література.

Згідно з розпорядженням хорольського гебітскомісара існуючі за радянських часів бібліотеки могли відкриватися лише після вилучення "більшовицьких видань", але ще в грудні 1942 року така "чистка" не була проведена і бібліотеки хорольського гебіту не працювали [11] З цієї ж причини у квітні 1942 року припинила свою роботу щойно відкрита Зіньківська районна бібліотека, у фондах якої було понад 4 тисяч книг [12].

У більшості випадків полтавці користувалися бібліотеками безкоштовно, але матеріальна скрута змушувала часом брати з читачів і гроші. Так, у відкритій у передмісті Гадяча Заяр'ї бібліотеці плата за користування книгами для дорослих складала 10 крб. на місяць, для дітей – 5 крб., а з доставкою додолу – 20 крб. [13].

Найбільш цінні видання з бібліотек Полтавщини були пограбовані окупантами. Зокрема, до Німеччини були вивезені старовинні книги Переяславської духовної семінарії, що зберігалися в Полтаві, 500 томів японських видань на шовковому папері та ін. Бібліотеку педагогічного інституту перевезли до обласної наукової бібліотеки, але в ній розмістили німецьких солдатів, які в зимову пору, щоб не утруднювати себе доставкою палива, палили книжки. Крім того, за розпорядженням керівника відділу освіти Полтавської міської управи Фріди Тирель значна частина книг з обласної наукової бібліотеки була передана до майстерні по виготовленню іграшок [14].

Полтава в роки окупації своїм культурним життям мало нагадувала місто воєнного часу. Тут працювало два кінотеатри, в яких демонструвалися німецькі фільми, окремі з них – з українським перекладом, театралізований ансамбль української пісні і танцю, дитячий театр (пізніше – театр молоді) з балетною студією та хором, літня естрада в Петровському парку, театр-варьєте відомого до революції 1917 року борця Шемякіна та інші установи культури, але розраховані вони були в основному на обслуговування німецьких вояків.

Під час перебування влітку 1942 року в Полтаві У.Самчука найбільше вразило, що полтавські дівчата охоче ходили під ручку з вояками Третього рейху. "Тут слово "німець", – писав У.Самчук, – стало назвою вояка, як було колись "москаль". І було тут тих "німців" досить багато, і видно, їх тут аж ніяк не цуралися. Багато менше, ніж було там, наприклад, у Львові..., де для дівчат "ходити з німцем" вважалося за порушення певної національно-етичної засади, а тут це робилося так само просто, як і лузання соняшникового насіння" [15].

1 жовтня, тобто через тиждень після вступу німців до Полтави, відновив свою роботу полтавський музично-драматичний театр. Першими його виставами були "Наталка-Полтавка" і "Запорожець за Дунаєм". Директором театру офіційно вважався Юрій Сидорук, але його "шефом" і фактичним керівником був німецький піаніст Зігфрід Вольфер, який видавав себе за оперного режисера. З українськими акторами німецький "шеф" поводився брутально, іноді вдаючись навіть до рукоприкладства. У перші місяці окупації художнім керівником театру був Семен Бутовський – старий актор, який ще за дореволюційних часів працював із Садовським і Саксаганським, але, не витримавши наруги над людською гідністю з боку "шефа", залишив театр. Більшість акторів змирилася з постійним приниженням і працювала в театрі лише тому, що їм був гарантований продовольчий пайок [16].

За роки окупації колектив театру поповнився акторами та музикантами з Києва, Харкова та інших міст України і Радянського Союзу. На сцені театру виступали відомі актори і співаки Борис Гмиря, Павло Захаров, Віолетта Багмет, Тамара Миколенко, Григорій Михайлов, В'ячеслав Баранович та ін. Репертуар театру становили як класичні твори українських композиторів і драматургів (П.Гулака-Артемовського, І.Котляревського, М.Аркаса, М.Лисенка, М.Старицького та ін.), так і західноєвропейських (П.Масканьї, Д.Пуччіні, Ж.Бізе, Л.Бетховена, Р.Леонковалло). Уперше в СРСР на українській сцені в Полтаві була поставлена опера Л.Бетховена "Фіделіо", де партнером знаменитого Бориса Гмирі виступала молода полтавська співачка Наталія Носенко.

На початку 1943 року в Полтавському театрі працювало 265 осіб постійного складу, в тому числі 75 хористів (хормейстер – Шаповаленко) і 45 чоловік оркестру (диригенти – П.Рябінін, С.Соколовський і Г.Жуковський). Такого чисельного колективу театр не мав ні до війни, ні після. Проте театр все більше втрачав національне обличчя. Основними глядачами в ньому були вояки німецької армії та чиновники окупаційної адміністрації. Значна частина вистав відбувалася німецькою мовою. Так, із 24 вистав оперети "Мадам Баттерфляй", які пройшли протягом 1942 року, лише п'ять відбулося українською мовою.

Під час відвідань спектаклів, німці, які сиділи в партері, вішали пояси з револьверами в кобурах на спинках стільців, а в антрактах виходили, залишаючи зброю в залі. Крадіжок не було. Але, за спогадами В.І.Котляра, одного разу в якогось офіцера зник револьвер. Німецька польова жандармерія влаштувала тотальний обшук всіх присутніх в театрі. Зброї не знайшли, але арештів не було.

Наприкінці 1941 року відновив роботу і Полтавський історико-краєзнавчий музей.

Першим його директором в умовах окупації став Валентин Лапа, який до цього завідував картинною галереєю музею і, намагаючись вірно служити новій владі, старанно вивчав німецьку мову, але чимось не догодив окупантам. З початку 1942 року директором музею працював довголітній в'язень сталінських концтаборів Костянтин Мощенко, який доклав багато зусиль для поповнення фондів і збереження їх від остаточного розграбування окупантами. З решток історичних цінностей, які не встигли евакуювати на схід та розграбувати окупанти, був відкритий зал історії Полтави та створені нові відділи: іконопису, історії української культури, етнографічний та природничий. За роки окупації експозиція музею навіть поповнилася предметами українського народного вжитку та церковними реліквіями ХVІ-ХVІІІ століть. У березні 1942 року при музеї було відкрито художньо-промислову школу з відділами: килимарським, ткацьким та народної вишивки. На останньому відділі навчалося 26 учениць [17].

Разом з тим, за два роки окупації значна частина експонатів історико-краєзнавчого музею була розграбована німцями, історичні реліквії, картини та меблі забирали для службових кабінетів коменданти, гебітскомісари та інші службовці окупаційної адміністрації. Все, що німці брали з музею тимчасово, зникало безслідно. Серед осіб, причетних до пограбування, були генерали Ругштедт і Лонінг, полковник Вайкнехт, художник Шварцкопф, бургомістр Полтави П.Галанін та ін. Під час відступу з Полтави німці взагалі спалили приміщення музею. Музей В.Г.Короленка забрав собі під житло полтавський гебітскомісар. З музею німці зняли меморіальну дошку, а бібліотеку та особисті речі письменника вивезли до краєзнавчого музею, але під час переїзду частина меблів і декілька картин зникли.

Одним з осередків національного відродження в Кременчуці був краєзнавчий музей. Разом з тим його співробітники на чолі з директором, К.І.Корольчуком перетворили музей на центр українського національно-патріотичного підпілля в місті. У липні 1942 року для працівників культурних закладів Кременчука і району вони провели семінар з питань української етнографії та культури, на якому з лекціями виступав директор Інституту фольклору Академії наук УРСР професор Петров [18].

У часи воєнного лихоліття полтавці потяглися до релігії, шукаючи в ній розради і душевного спокою. Після багатьох років шаленої атеїстичної пропаганди і більшовицького терору на Полтавщині почали відкриватися церкви, часто в непристосованих приміщеннях, які потребували церковного начиння. Виготовлення його було налагоджено у двох полтавських художніх майстернях. В першій з них, крім виготовлення ікон, проводилася і реставрація церковного начиння, яке ще збереглося у людей, за ескізами українського церковного стилю.

18 квітня 1942 року в Полтаві відкрилася друга художня майстерня, яку очолив Ф.П.Трирог. Над виготовленням ікон в ній працювали іконописець Ф.К.Дігтяр та молоді художники Е.В.Вольський, В.Д.Григоренко та М.А.Бакало. Науковим консультантом у майстерні був Валентин Лапа, який під час окупації протягом недовгого часу був першим директором Полтавського краєзнавчого музею [19].

В умовах окупації були створені або відновили роботу художня майстерня в Лубнах, художньо-промислова майстерня в Шишаках, майстерня народних вишивок у Пирятині, артіль художнього ткацтва в селі Тахтауловому, гончарні артілі в Хомутці та Опішному. В Опішненській художній майстерні на 30 кругах працювало 130 робітників, переважно жінок. Щомісячно вони виготовляли понад 35 тисяч штук різного посуду. Серед художників високою майстерністю відзначався Наливайко, а серед молоді – продовжувачі славних традицій опішненських майстрів: дочка художника Кононенка – Линник, дочки гончарів Біляка і Колпака. Справу своїх батьків продовжували і майстри Семен Хлонь та брати Сиваші [20].

Уперше за багато років більшовицької диктатури без штучних ідеологічних нашарувань, але з оглядкою на німців, в урочистій обстановці відзначалися шевченківські свята 1942 року. День пам'яті пророка України відбувся в багатьох містах і селах Полтавщини. Урочистості з цієї нагоди стали вдалим приводом для українських патріотів вести в умовах ворожої окупації легальну пропаганду ідей національного відродження.

Напередодні 128-ої річниці від для народження поета Полтавська міська управа в середині лютого 1942 року створила комісію в складі голови управи Ф.Борківського, завідувача відділу мистецтв Кудрицького, керівника відділу освіти Ф.Тирель і редактора обласного часопису "Голос Полтавщини" професора Г.Ващенка. Із залученням вчителів комісія розробила комплекс заходів по проведенню шевченківських днів у місті. 10 березня у головній залі міської управи відбулося урочисте зібрання і святковий концерт, в якому взяли участь хор театру під орудою Л.Шаповаленка, ансамбль бандуристів та солісти Щербань і Ніколенко. Актори театру показали сцени з "Гайдамаків", а оркестр виконав заборонені за радянських часів "Жалібний марш" і "Б'ють пороги" М.Лисенка та "Умер поет" Стеценка. Того ж дня під керівництвом інспектора міського відділу народної освіти Ф.Пошивайла пройшов дитячий ранок, на якому виступали хорові колективи шкіл, а діти читали патріотичні вірші Т.Шевченка.

У кінотеатрі "Колізей" була влаштована виставка репродукцій з картин Т.Шевченка і демонструвалися діапозитиви про життєвий і творчий шлях поета. Майстри Полтавщини демонстрували свої здобутки на шевченківську тематику у краєзнавчому музеї: картини, вишивки, випалювання по дереву. Серед них – вишитий на полотні портрет Т.Шевченка художниці Андрущенко і випалений по дереву – Н.Вернера, картини І.Тонкоглаза "Катерина", М.Білоуса "Мені тринадцятий минало", С.Бродського "Шевченко-художник", О.Грена "Шевченко-солдат" та Ригуба "У дяка". Виставка мистецьких творів мала великий успіх у полтавців та в німецьких вояків, які відвідали музей [21].

У Руновщині Полтавського району під час Шевченківських днів у церкві була відслужена панахида, відбулася громадська тризна, а увечері в сільському клубі завідувач місцевої школи Кисіль розповів про життя і творчість поета, після чого хоровий ансамбль виконав пісні на слова Т.Шевченка, а аматорський колектив поставив п'єсу "Назар Стодоля". Такі ж панахиди і громадські тризни відбулися в багатьох селах і містах Полтавщини. Віддаючи шану народному поету, в них взяли участь тисячі полтавців.

Ставлення ж окупантів до національного генія України було зовсім іншим. Відразу після вступу до Полтави німці прокладали зв'язок і тягнули електричні кабелі до своїх штабів та тилових служб. Пам'ятник Т.Шевченку став чимось їм на заваді. І якийсь дикун-арієць двадцятого століття в уніформі німецького солдата молотком відбив носа, вухо і частину вуса скульптури, по цих щербинах на бетоні, як по живих ранах України, німці цілим пасмом проклали кольорові електрокабелі [22].

Лихоліття війни, коли смерть, здавалося, чатувала на кожному кроці, а життя пересічного полтавця було нічого не варте, голод і нестатки не могли вбити серед народу потяг до прекрасного. Свідченням цього є хоча б те, що в умовах ворожої окупації кількість учнів у музичних школах, порівнюючи з довоєнним часом, не зменшилася. У Полтаві з лютого 1942 року почали працювати дитяча музична школа імені М.Леонтовича та музичне училище з відділеннями фортепіано, духових та народних інструментів. Наслідки своєї праці їх вихованці продемонстрували на академічному концерті 27 червня 1942 року [23]. У Кременчуцькій музичній школі навчалося понад 120 дітей.

У пам'яті полтавців ще живі були спогади про трагедію українського народу під час штучно створеного комуністами голодомору 1932-1933 років. Цей злочин радянська влада намагалася всіляко приховати. Навіть розмови про голод вважалися контрреволюційними, антирадянськими і наклепницькими. На жаль, лише під час окупації люди дістали змогу легально, по-християнському, пом'янути невинно убієнних рідних і близьких.

У селі Марченках та навколишніх хуторах Лещенковому, Кивенковому та Мелашенковому на початку 30-х років проживало 750 чоловік, з них протягом 1932-1933 років померло 138. 12 липня 1943 року, в день Святих Петра і Павла, з навколишніх сіл і хуторів до села Марченок хресним ходом із священиками на чолі прийшли сотні селян, щоб пом'янути жертв сталінського голодомору. У центрі села на високій старовинній могилі, яку не встигли розорати за колгоспних часів, селяни встановили дубовий хрест і уквітчали його вінками із польових квітів та посадили кущ калини, а гробницю біля хреста заслали зеленим килимом степових трав. Священики освятили могилу і відправили панахиду по загиблих односельцях [24].

Створені протягом 1941-1943 років осередки української культури були нечисельними і аж ніяк не могли свідчити про національно-культурне відродження України в умовах німецько-фашистської окупації. Скоріше це були його окремі острівці. Щоб якось розважитися ї відволіктися від власних турбот, молодь Полтавського краю, як і всієї України, довгими зимовими вечорами збиралася здебільшого на досвітки та вечорниці у приватних оселях, а влітку на вулиці "на колодках". Ці зібрання часто ставали об'єктами поліцейських облав, коли почалося насильницьке вивезення української молоді на примусові роботи до Німеччини. Полтавці ж зрілого віку здебільшого замикалися у власному горі і повсякденних турботах. Придавленим жорстоким гнітом окупаційного режиму і неймовірними злиднями та нестатками людям часто було не до задоволення своїх культурних запитів. Єдиною турботою їх стало вижити за будь-яких умов, зберегти своє життя і життя своїх рідних та близьких.

Діяльність традиційних для України культурно-просвітницьких товариств не вписувалася в нацистські плани духовного і фізичного поневолення українського народу. Німецьку владу все більше непокоїла занадто самостійницька діяльність осередків української національної культури. Якщо в перші місяці окупації німці дивилися на прояви українського національно-культурного життя із зневажливою байдужістю, то з весни 1942 року, коли виявилася причетність до нього похідних груп ОУН, вони стали на шлях утисків і репресій проти будь-яких спроб національного відродження України. Зі шпальт окупаційних газет зникають повідомлення про діяльність "Просвіт" та інших осередків національного життя. В умовах німецько-фашистської окупації українська культура, як і сам народ, не мали права на існування.

Література:

1. Коваль М.В. "Просвіта в умовах "нового порядку". – Український Історичний журнал. – 1995. – №2. – С.38.

2. Літературна газета (Лохвиця). – 1942. – 5 квітня.

3. ДАПО, Ф.П-105, оп.1, спр.237, арк.54.

4. Миргородські вісті. – 1943. – 1 травня.

5. Відродження (Миргород). – 1942. – 20 травня.

6. Миргородські вісті. – 1943. – 29 липня.

7. Вечірній листок (Кременчук). – 1942. – 22 квітня.

8. Дніпрова хвиля (Кременчук). – 1943. – 6 березня.

9. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 5 липня.

10. Лохвицьке слово. – 1942. – 4 червня.

11. ДАПО, Ф.Р-2434, оп.1, спр.4, арк.112.

12. Там само, Ф.Р-2701, оп.1, спр.12, арк.2.

13. Гадяцька газета. – 1943. – 5 червня.

14. Полтавщина у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр. – К., І977. – С.89.

15. Дніпрова хвиля. – 1942. – 24 жовтня.

16. Подвигу народному жити у віках. Матеріали науково-практичної конференції 19 квітня 2000 р. – Полтава, 2000. – С.56.

17. Голос Полтавщини. – 1942. – 18 липня.

18. Дніпрова хвиля. – 1942. – 23 липня.

19. Голос Полтавщини. – 1942. – 11 липня.

20. Нова Україна (Полтава). – 1943. – 11 липня.

21. Голос Полтавщини. – 1942. – 22 березня.

22. Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. – Київ. – 1997. – №З-4, С.87.

23. Голос Полтавщини. – 1942. – 6 липня.

24. Там само. – 1943. – 18 серпня.

Джерело:

Полтава: архітектура, історія, мистецтво. Матеріали II наукової конференції "Вайнгортівські читання", грудень 2003 р. – Полтава. 2003. Стор. 102-110.

---

© Ревегук В. Я.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.