История Полтавы

Страницы о подземельях Полтавы и других древних городов-крепостей Полтавщины

• 

Подробности

Просмотров: 31952

В.Н. Жук
Сторінки про підземелля Полтави
та інших стародавніх міст-фортець Полтавщини

ПАМ'ЯТКА ВСЕСОЮЗНОГО ЗНАЧЕННЯ

"У м. Полтаві археологічні пам'ятки — підземні ходи на місцях: Червона площа, Ленінська площа, садиба краєзнавчого музею, вулиці: Комсомольська, Першотравнева^*), Кругла; Сковороди, садиба ВАТУ^**), парк Франка^***) та ін. характеризують період первинних слов'янських племен і пізніші часи. В них знаходяться майолікова кераміка, фрагменти глиняного посуду, речі литовського періоду та посуду XVII ст. Взято на облік 10 грудня 1945 р. як пам'ятку всесоюзного значення".

(Із постанови виконкому Полтавської обласної Ради депутатів трудящих та бюро Полтавського обкому КП(б)У від 9 липня 1946 р. "Про затвердження; реєстру пам'ятників культури і старовини по Полтавській області, що підлягають державній охороні").

^*) Нині Першотравневий проспект.

^**) Мова йде про Полтавське військове автомобільно-технічне училище, з 1940 р. Полтавське тракторне училище. Тепер у його приміщенні знаходиться Полтавське вище зенітне ракетне командне Червонопрапорне училище імені генерала армії М. Ф Ватутіна. (Училище вже розформоване, а взагалі — це колишній Полтавський Петровський кадетський корпус — Т.Б.)

^***) Парк імені Івана Франка — нині парк "Перемога".

 

ЯКІ ТАЄМНИЦІ ЗБЕРІГАЮТЬ ПІДЗЕМЕЛЛЯ ПОЛТАВИ ТА ІНШИХ НАШИХ МІСТ?

Чимало пам'яток сивої давнини ще й до нашого часу залишаються належним чином недослідженими, що нерідко породжує численні домисли та легенди. До них, зокрема, належать і полтавські підземелля, хоч наприкінці XIX — на початку XX ст. знаходилися окремі вчені, ентузіасти-дослідники, які прагнули розгадати таємницю цих оригінальних витворів людських рук.

Більш-менш детальну розповідь про підземелля старої Полтави та відомості про їх стан на початку нашого століття дав, посилаючись на дослідження любителя, збирача старожитностей і нумізматики І. А. Зарецького, дореволюційний історик В. О. Бучневич. У своїй книзі "Записки о Полтаве и ее памятниках" (Полтава, 1902) він одним з перших пролив світло на це питання, зазначивши, що за його часів щороку, коли земля, зігріта весняним сонцем, остаточно відтавала, на вулицях Полтави то тут, то там утворювалися провали у вигляді чималих колодязів. Бучневич описав окремі досліджені на той час ділянки провалів підземель.

Про полтавські підземелля, не вдаючись до їх детального аналізу, говорить інший полтавський дореволюційний історик Л. В. Падалка у своїх дослідженнях початку XX ст. про старовинні городища, кургани, насипні вали та інші сліди сивої давнини на території Полтавської губернії, про далеке минуле краю. Причому, він згадує не лише підземні спорудження Полтави, але й стародавні печери, підземні ходи деяких інших населених пунктів: м-ка Великих Будищ Зіньківського повіту (нині село Диканського району), м-ка Говтви Кобеляцького повіту (нині село Козельщинського району), в урочищі "Турівщина", біля села Вергуни Хорольського повіту (нині село Клепачівської сільради Хорольського району), поблизу м. Глинська Роменського повіту (нині Сумської обл.), у м. Ромнах та ін.

Л. В. Падалка сам безпосередньо спостерігав полтавські підземелля, частково збирав відомості за спогадами старожилів міста. Він зробив висновок, що хоча за зібраними ним даними не можна навіть приблизно визначити межі поширення підземних ходів у границях Полтави, все ж безсумнівно, якщо судити по кількості й частоті провалів, найбільше їх проходить у межах "Старого міста" — Полтави — фортеці XVII—XVIII ст. Але в значній кількості спостерігалися провали та виявлялися підземні ходи і в тій частині Полтави, яка становила у згаданий період її "форштадт", або передмістя. З цього Л. В. Падалка робив висновок, що древнє місто Полтава, яке існувало до розорення його татарами в XV—XVI ст., займало значно більшу територію ніж те, яке відроджене було в XVII ст.

Повторюючи дані, наведені в труді І. Ф. Павловського "Битва под Полтавой 27 июня 1709 г. и ее памятники" (Полтава, 1908), Л. В. Падалка зазначає, що Старе місто — фортеця Полтава — займало ту частину, яка від крутих схилів і обривів з лівого боку Миколаївського спуску^*), що охоплювали місцевість неправильним півколом з південного і східного боків до гори Панянки (нині Панянський спуск), тягнулися в північному напрямку до Срітенської вулиці (нищ вул. Комсомольська), ана заході — з одного боку до кінця Петровської (нині пл. Леніна) площі, яка прилягала до Миколаївського спуску, а з другого боку до Мало-Петровської вулиці (нині вул. Леніна, та її частина, що веде до центру міста), до перетину її із Срітенською. Форштадт Полтави у північному напрямку досягав Круглого провулка (за нинішнім приміщенням Полтавського вищого військового зенітного ракетного командного Червонопрапорного училища імені генерала армії М. Ф. Ватутіна). У західному напрямку межі форштадта доходили до Новополтавської (нині вул. Шевченка) вулиці, яка з'явилася вже на початку XIX ст. А із східного боку такою межею форштадта були круті схили й обриви, що тягнулися ламаною лінією від початку Срітенської (Комсомольської) вулиці до межі Круглого провулка. І в форш тадті, як твердить Л. В. Падалка, за останні 25 — 30 років, тобто з 70-х років XIX ст., провали особливо часто траплялися по Іванівській (нині Гоголя) вулиці, під якою, вірогідно, проходило кілька підземних ходів. Не раз були на цій вулиці провали навпроти колишнього магазину Пащенка-Тряпкіпа (вірогідно, на розі вул. Гоголя й Леніна) та навпроти єврейської синагоги (нині концертний зал філармонії). До території форштадта, поблизу місця, де проходили мури фортеці, відноситься і провал, який трапився влітку 1903 року по вулиці Олександрійській (нині вул. Жовтнева), біля приміщення Державного банку.

^*) У глибоку давнину цей куток називався Мазурівкою, а гора, — Мазурівською, потім — Миколаївський спуск (від Миколаївської церкви). Нині це схил Інститутської гори з боку вулиці Леніна, у тій її частині, яка веде на Поділ.

Глибина підземних ходів, прокладених у материковій лесовій породі, за вимірами Л. В. Падалки та його сучасників, досягала З— 4 сажнів^*).

^*) Один сажень = 2,1336 метра.

Випадки провалів і виявлення підземель у межах Старого міста та форштадта підтверджують і нинішні полтавські старожили. Так, А. В. Даценко, який до 30-х років мешкав на колишній вулиці Срітенській (Комсомольській), розповів, що й на початку 20-х років на окремих подвір'ях сучасних вулиць Комсомольської та Паризької Комуни, зокрема навпроти будинку № 15 по вулиці. Комсомольській, можна було бачити величезні провали, під яких йшли підземні ходи.

Цікаві відомості про місця, пов'язані з полтавськими підземеллями в Старому місті (в межах фортеці), допомогла з'ясувати старожилка Полтави Н. А. Андрєєва. Батько її чоловіка — С. Д. Андрєєв, який з 1902 року працював дільничним техніком при технічному бюро Полтавського губернського земства (до речі, його адреса служила для надсилання в Полтаву ленінської "Искры", внутрішньоросійських листів для групи "Южный рабочий"), придбав у березні 1917 року ділянку землі по Спаській вулиці (нині вул. Дзержинського, №№4 — 6), щоб збудувати тут для своєї сім'ї будинок. Спочатку, ще живучи тут на правах квартиранта, він, перш ніж приступити до будівництва, вирішив посадити сад з боку вулиці Дворянської (нині вул. Паризької Комуни), але через кілька років дерева почали засихати. Як будівельник, він зрозумів, що таке могло трапитися через наявність на цій території підземних ходів, і спорудження будинку на них обійшлося б дуже дорого. Чого коштувало засипання підземель, С. Д. Андрєєв добре знав з досвіду поміщика К. О. Невіандта, який на початку століття спорудив собі чудовий будинок поруч на розі вулиць Олександрівської та Спаської (нині ріг вул. Жовтневої і Дзержинського, приміщення міського бюро ЗАГСу). Коли почали рити траншеї під його фундамент, там виявилися підземні ходи, які йшли в бік Спаської церкви, Успенського собору та в інших напрямках. Щоб засипати їх, Невіандту довелося витратити величезну суму, а спорудження будинку значно затрималося.

Інтуїція не підвела С. Д. Андрєєва. У повоєнні роки частина придбаної ним садиби була передана Полтавському управлінню водоканалу та кондитерській фабриці. Там вирішили звести житловий будинок для робітників. Майже три роки 1 багато коштів знадобилося водоканалу, щоб загатити каменем і цементом ті підземелля й підготувати, зрештою, надійний фундамент. Друга частина будинку споруджувалася за рахунок кондитерської фабрики, якій також довелося витратити для цього чималі суми.

Н. А. Андрєєва розповіла також про те, як у двадцяті роки вона разом зі своїми друзями — хлопцями та дівчатами спускалася у підземелля, щ вели з-під Успенського собору на Соборній (нині Червона) площі в напрямку Спаської церкви та в інші сторони.

Тож звернемося до історичних джерел. Як свідчили актові книги Полтавського полкового суду, 1684 року в Полтаві було п'ять дерев'яних церков, дата заснування яких не відома. Це — соборна Успенська та парафіяльні — Воскресенська, Миколаївська, Преображенська і Срітенська. Всі вони, за винятком Преображенської (останньої споруди), знаходилися на тих самих місцях, де пізніше, у XVIII ст., були споруджені однойменні, винятково багаті в архітектурному відношенні, кам'яні церкви, які проіснували до 30-х років нашого століття. Усі вони, очевидно, були зв'язані між собою підземними ходами, що починалися від церковних та деяких інших старовинних споруд, і розгалужувалися звідси кількома ходами.

На колишній Соборній (нині Червоній) площі, на Івановій горі, підземні ходи від собору вели в трьох напрямках: до старовинного укріплення, де в 1909 році з нагоди 200-річчя Полтавської битви було споруджено Білу альтанку, а в 1954 році на її місці (сама вона знищена фашистами в роки Великої Вітчизняної війни), — Ротонду дружби народів; до нинішньої садиби-музею І. П. Котляревського та до Спаської церкви, на місці якої до 1704 року знаходилася стара Преображенська дерев'яна церква, що згоріла того року. Від останньої, крім ходу до собору, були ходи до мурів фортеці, до нинішньої території вулиці Паризької Комуни, до Срітенської церкви (по території сучасного Сонячного парку) та в напрямку нинішнього Петровського парку на площі Леніна.

Через низинну частину міста від старої Полтави (Старого міста) ходи вели в бік іншої гори, що дістала назву Монастирської. Висока й мальовнича вона ще й до початку XVIII ст. була покрита віковим лісом, через який вела тільки вузенька стежина. Тут у 1650 році за ініціативою і сприянням сподвижника Богдана Хмельницького — полтавського полковника Мартина Пушкаря, підтриманого козаками й міщанами, на честь розгрому в цих місцях польсько-шляхетських військ Ігумен Лубенського Мгарського монастиря Калістрат з дозволу і при підтримці тодішнього київського митрополита Сильвестра Косова спорудив Полтавський Хрестовоздвиженський монастир.

Під цією пам'яткою, що була свідком багатьох історичних подій, також існують підземелля. З-під монастирського Воздвиженського собору підземні ходи вели у напрямку селища Червоний шлях (нині Ленінський район м. Полтави) та до старої частини міста на Івановій горі.

Як писав В. О. Бучневич, найбільша кількість провалів, а отже й підземних ходів, припадала в старі часи на Олександрівську (нині Жовтнева) вулицю, починаючи від Успенського собору^*). Глибина провалів була різною — від невеликої впадини до півтора сажня. Як правило, їх ніхто не досліджував, хоч полтавці добре знали, що скрізь, де вони траплялися, існували й підземні ходи, або, як їх ще називали, підкопи, "міни". Все ж завдяки окремим ентузіастам дещо було зроблено.

^*) Нова, кам'яна його споруда збудована на місці старої, дерев'яної, в 1770 р. Нині від Успенського собору на Червоній площі залишилася тільки дзвіниця, споруджена наприкінці XVIII — на початку XIX ст.

Отже, що ми знаємо про полтавські підземелля? З відомих досліджень минулого століття, свідчень старожилів та випадків провалювання асфальту і верхніх шарів ґрунту, які траплялися вже в повоєнні десятиліття, можна зробити висновок, що в самій фортеці Полтава, на території Старого міста, було кілька входів до підземель, які знаходилися під старовинними церквами та деякими іншими давніми спорудами. Від кожного з цих основних входів вело по кілька підземних розгалужень, які йшли далі в різні боки — до інших церков, до центру міста, до фортечних укріплень, до річки. Значна мережа підземель була й у форштадті. Підземні ходи розташовувалися на глибині З — 6 сажнів (6,3-—12,6 метра) від поверхні землі. Їх висота сягала зросту людини, а ширина — трьох і більше аршинів^*). Місцями вони мали слухові вікна у вигляді круглих отворів, які виконували роль і своєрідної вентиляції. Ходи сполучалися між собою отворами, проробленими у земляних простінках, крізь які вільно могла пролізти доросла людина. Це підтверджує дум ку про те, що підземелля служили сховищами для людей та продуктів чи домашнього скарбу на випадок нападу ворога.

^*) Один аршин - 71,12 см.

Ще у XIX ст. на Петровській площі (нині Леніна) Полтави, вище Подільської гори, стояв оригінальної старовинної архітектури двоповерховий кам'яний будинок, що більше нагадував середньовічний замок. Непомірно товсті стіни, вузькі, подібні до амбразур, вікна, покрівля без дерева, із суцільного товстого заліза, яке не горіло у вогні. У XVIII ст. цей будинок-фортеця належав надвірному раднику, полтавському багатієві П. Я. Руденку, який згодом віддав його урядові. Певний час тут знаходилися казарми кантоністів — солдатських синів, що навчалися військовій справі. З 1824 року в тому будинку відкрили школу (училище) чистописання, а коли її закрили в 1861 році, то влаштували там цейхгауз — військовий речовий склад. Після запровадження земських установ з 1 січня 1864 року приміщення було передано у відання земства. 1870 року оригінальну пам'ятку допетровської епохи розібрали і натомість спорудили в 1872 році нове приміщення Полтавського губернського земства, яке виходило своїм фасадом на Петровську площу. На початку XX ст. і цей будинок було розібрано, а замість нього на тому ж місці земство збудувало для себе новий у стилі українського бароко. Він добре відомий полтавцям та гостям міста. Це — нинішнє приміщення Полтавського краєзнавчого музею.

У давнину з будинком-фортецєю Руденка було пов'язано чимало легенд. І не безпідставно. У підвальному поверсі цього приміщення знаходився підземний хід, остаточно закритий 1893 року. В горловині своїй (основний вхід) він був викладений цеглою, залитою замість вапна оловом, — зроблений на віки. З підвалу він спочатку тягнувся одним коридором, потім від нього йшло кілька відгалужень. За переказами, батько П. Я. Руденка мав ватагу молодців-козаків. З ними він і сам не раз ходив на татар чи в інші місця й повертався з великою здобиччю, яку надійно ховав у підземеллях. Розповідали також, що підземні ходи з-під будинку Руденка пронизували всю стару Полтаву й не раз рятували її жителів у часи ворожої навали.

Одне з розгалужень підземних ходів, як сказано вище, йшло від Спаської церкви. Історія цієї унікальної пам'ятки надзвичайно цікава. Як свідчать документи, в другій половині XVII ст. на цьому місці вже стояла велика дерев'яна Преображенська церква, яка згоріла в середу, 6 вересня 1704 року^*). Настоятель цього храму, сподвижник генерального судді Лівобережної України Василя Кочубея та полтавського полковника Івана Іскри — Іван Світайло при допомозі останнього вирішив збудувати нову однойменну церкву з матеріалів розібраного на той час згадуваного вже дерев'яного Воздвиженського собору (замість нього на кошти В. Кочубея почалося спорудження кам'яного) Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря.

^*) У деяких дореволюційних виданнях помилково була вказана дата 6 вересня 1705 p., яка повторена і в окремих публікаціях нашого часу. Однак, як встановив відомий історик О. І. Левицькнй, середа 6 вересня припадала на 1704 р.

Однак спершу для якнайшвидшого задоволення культових потреб парафіян на попелищі Преображенської церкви наспіх було збудовано невеличку дерев'яну Спаську церкву, яка вже в березні 1706 року почала діяти. Спорудження ж нової Преображенської церкви затрималося з незалежних від настоятеля причин: Світайла після страти Мазепою Іскри та Кочубея заслали в Соловецький монастир, звідки він повернувся лише у 1710 році.

Під час майже тримісячної облоги Полтави військом Карла XII Спаська церква, яка могла вмістити 150 чоловік, була не тільки місцем відправлення культових потреб, молебнів за перемогу над ворогом, а й надійним місцем схованки під час обстрілів міста шведами. Хоробрі захисники Полтави на чолі з комендантом О. С Келіним за час облоги відбили більше 30 сильних штурмів ворога. Шведи втратили в цих боях 6176 чол. убитими, а захисники міста — 1186 чол. убитими і 1728 чол. пораненими. Оскільки міські цвинтарі (в тому числі біля Срітенської церкви та Подільський) виявились за мурами фортеці, то вільна площа навколо Спаської церкви стала місцем масових захоронень загиблих захисників Полтави. Тут же полтавці і воїни гарнізону давали клятву не здати ворогові міста. А 28 червня 1709 року, наступного дня після славнозвісної Полтавської битви, Петро І, прибувши до Полтави, відправив тут молебень з нагоди перемоги над шведами та вшанував пам'ять полеглих героїв. Після цього він відпочивав у розташованому поряд будинку козака Магденка, де перебував на квартирі комендант О. С Келін.

Таким чином, збудована на початку XVIII століття як тимчасова, Спаська церква стала знаменитою історичною пам'яткою. Коли після повернення І. Світайла із заслання знову розпочалися роботи по спорудженню великої Преображенської церкви, Спаську, яка стала святинею для всіх полтавців, вирішено було зберегти, а Преображенську поставити поряд, стіна біля стіни, з окремим входом. Тому їх часто називали "придільними", а Спаську дехто помилково вважав "приділом" Преображенської церкви. Обидві збудовані з дерева церкви, простоявши до початку XIX ст., прийшли в жалюгідний стан. У зв'язку з цим Преображенську вирішено було розібрати, а Спаську — єдиного свідка й ровесника Полтавської битви — зберегти, як цінну пам'ятку історії. З цією метою її "одягли" в кам'яний футляр, споруджений за проектом академіка архітектури А. А. Тона, який тоді працював у Харкові, і відкрили вже відремонтованою 1845 року. На решту зібраних коштів у 1847 році спорудили поряд з нею нову цегляну дзвіницю, а в 1849. році, до 140-річчя Полтавської битви, встановили на місці відпочинку Петра І замість цегляного пам'ятника новий, спроектований архітектором О. П. Брюловим, братом відомого художника К. П. Брюлова.

Під час закладання фундаменту для кам'яного футляра Спаської церкви в 40-х роках XIX ст. були виявлені поховання 135-річної давності та підземні ходи, які вели в бік стародавніх укріплень. Однак поглибленого їх дослідження тоді не провели.

До речі, кілька років тому під час прокладання теплотраси поблизу Спаської церкви також було знайдено рештки значної кількості поховань. На жаль, і цього разу їх вивченням не займалися. Не було зроблено навіть перезахоронення, і ніхто не вшанував пам'ять героїв, які полягли, захищаючи обложену ворогом Полтаву на початку XVIII ст. Так сталося, що полтавці не завжди віддають їм належне, а знають лише братську могилу 1345 російських воїнів, що загинули у битві 27 червня 1709 року.

Частину підземель поблизу Спаської церкви вперше більш-менш детально дослідив полтавський археолог-любитель І. А. Зарецький. Уродженець волосного містечка Лютенька Гадяцького повіту (нині село Гадяцького району), він з 1882 по 1893 рік працював настройщиком фортеп'яно в Полтавському інституті шляхетних дівчат. Перейнявши від свого батька велику любов до вивчення старожитностей та нумізматики, він чимало зробив; у цьому напрямі, був членом Московського товариства любителів природознавства, антропології та етнографії, а також членом Московського археологічного товариства, займався розкопками курганів на території Полтавської й Харківської губерній. На початку XX ст. вчений-ентузіаст працював колектором етнографічного відділу музею імператора Олександра ІІІ в Петербурзі, а з 1910 року — в Полтавському музеї земства.

Працюючи в Полтаві, Зарецький ще у 80-і роки минулого століття користувався будь-якою нагодою, щоб досліджувати й полтавські підземелля. Так, під час спорудження будинку на Олександрівській вулиці (нині Жовтнева), поблизу Спаської церкви, йому вдалося заглянути в одне з них. Коли тут копали фундамент для будинку, траплялися провали. При бурінні ґрунту бурав у кількох місцях дуже легко падав униз. При дальших розкопках робітники знайшли підземелля, причому заглиблювалися вони від поверхні до десяти аршинів (понад 7 метрів). На такій самій глибині було й дно більшості інших підземних ходів, обстежених Зарецьким. Він встановив, що, коли дно підземних ходів лежить майже на однаковій глибині, то розміри та розташування їх досить різноманітні. Всі вони мали напівкругле склепіння, висота якого коливалася від 1,5 до 4, а ширина від 2,5 до 8 аршинів. Низькі підземні ходи були викопані в твердій жовтій глині, а більш високі й широкі! зміцнювалися цеглою або дерев'яними підпорами у вигляді склепіння. Такі опори встановлювалися на відстані кількох сажнів одна від одної. Все це надавало підземним ходам великої міцності. Дерев'яні склепіння влаштовувалися на товстих дубових балках з дубових брусків і дощок. Це дубове кріплення підземель настільки добре збереглося до кінця XIX ст., що, за свідченням дослідника, його можна було використовувати для будь-яких будівель. На цеглі не було ніяких позначок, однак вважають, що вона виготовлена не раніше XVII ст.

Підземні споруди розташовувалися то рядами, то пересікалися між собою чи розходилися кількома рукавами. Початок і кінець ходів виявити Зарецькому не вдалося, вони тягнулися іноді сажнів на 200 (приблизно 427 м). Пробратися в них далі як на З сажні (6,4 м) було неможливо. Заважали обвали та задушливе повітря, в якому гасла свічка.

Поблизу Спаської церкви археолог виявив кілька звернутих на схід, до р. Ворскли входів до підземелля, з яких два були обставлені з боків дубовими кріпленнями, а на відстані семи — восьми сажнів мали чотири коліна, що розходилися в різні боки. Ширина й висота кожного входу тут становила приблизно 1,5 сажня (3,2 м). Провівши ретельне обстеження, Зарецький не виявив тут речей, які б можна було датувати раніш як XVII ст. Під дерев'яним склепінням, що, очевидно, служило у XVIII ст. покрівлею льоху, знаходилося чимало уламків битого фаянсового та іншого посуду, розбита чашка з блюдцем із саксонського фарфору з клеймом, багато битих скляних пляшок і пляшечок з рештками різної рідини, великі штофи та скляні жбани з-під наливок із слив, вишень, ананасу (про що свідчили кісточки та зернята) і навіть кілька цілих пляшок з вином. У кількох місцях вдалося знайти мідні вуздечки, вудила, люльки для паління тютюну, горщик з рештками дьогтю та кілька мо нет часів Петра НІ й Анни Іванівни. А в грунті над цими під земними ходами серед різних решток були польські та шведські монети.

Інтенсивне вивчення полтавських підземель проводилося місцевими дослідниками в 90-і роки XIX ст. в основному в зв'язку із забудовою Полтави, зведенням різного роду великих кам'яних будівель у Старому місті та в форштадті. Так, у 1891 році під час спорудження будинку купця С. Чоботарьова на Петровській площі (нині пл. Леніна), недалеко від рогу Олександрійської вулиці (тепер вул. Жовтнева), також було виявлено підземелля. Тут підземні ходи були подібні до тих, що й поблизу Спаської церкви. Вони розгалужувалися в кількох напрямах, один мав дерев'яне склепіння. Всередині глиняні підземелля були такі чисті, ніби їх щойно викопали. І в них знайшли уламки посуду, виготовленого не раніше XVII ст. Особливо багато його решток містилося в дерев'яному льоху, але дослідити там щось виявилося важко, оскільки весь льох ще в давнину засипали сміттям. Над цими підземними ходами було знайдено мідну польську монету часів Яна III. Подібна картина постала перед дослідниками і в Ї§96 році на подвір'ї старого міського училища (нині вул. Дзержинського) і, особливо, на колишньому подвір'ї Волохиної, що на розі вулиць Олександрівської й Срітенської (нині ріг Жовтневої та Комсомольської) у зв'язку з будівництвом нового приміщення для Полтавського відділення Державного банку в 1897 році.

Над окремими підземеллями знайдено людські кістки, окремі кістяки, іноді цілі кладовища. Як зазначалося вище, старе полтавське кладовище знаходилося біля Срітенської церкви (в районі нинішнього відділення Держбанку), а біля Спаської церкви на початку XVIII ст. масові поховання загиблих у боях із шведами захисників Полтави^*). Тут же потім ховали й деяких представників вищого полтавського духовенства та церковнослужителів Спаської церкви. Тут же спершу, у вересні 1943 року, було поховано й останки жителів міста, спалених живими в приміщенні Полтавського краєзнавчого музею гітлерівцями під час їх втечі з Полтави.

^*) І. Ф. Павловський у книзі "Битва под Полтавой 27 июня 1709 года и ее памятники" (Полтава, 1908 — С. 16) вмістив фото кургану—могили біля Ворскли, де, за переказами, було захоронено шведських солдатів і офіцерів, які були вбиті під час майже тримісячної облоги Полтави.

Вік поховань, знайдених над підземеллями в Старому місті й за межами фортеці, поблизу неї, досить різноманітний. На думку дореволюційних дослідників, окремі з них можна віднести й до початку нової ери, інші — до IX — XI ст., ще інші — до XVII ст. Вважають, що найбільш давньому поселенню тутешніх місць міг належати кістяк, знайдений у минулому столітті на Малій Садовій вулиці, череп якого за розмірами, як твердять дореволюційні археологи, слід віднести до так званих великоголових. Над двома підземеллями, розташованими у різних місцях, на глибині 2,5 аршина (1,78 м), наприкінці XIX ст. було виявлено два людських кістяки, які лежали головами на захід — один у прямому, другий у зігнутому вигляді і на правому боці. На руках одного збереглися бронзові персні, у вухах — серги з дроту, а на шиї — 20 скляних позолочених намистин, між якими знаходилася ажурна бронзова пряжка із зображенням голови бика. Кістяки ці датували приблизно XII ст.

Монети, знайдені під час розкопок над полтавськими підземеллями, належать до різних періодів. Серед них були римські, польські, шведські — в основному окремими монетами, але монет Карла XII не траплялося. Одного разу вдалося знайти цілий скарб, що складався із золотих і срібних польських та шведських монет. Російські монети часів Петра І! й пізніше знаходили як у скарбах, так і окремо.

Велику кількість підземель, які знаходилися під Старим містом та форштадтом, було виявлено у післявоєнні роки, під час відбудови зруйнованої фашистами Полтави. Але, на жаль, всі ті підземелля були закриті без будь-яких досліджень. На це тоді не знайшлося коштів, а головне — ініціатора-ентузіаста, який узявся б за глибоке вивчення історії свого міста у прямому розумінні цього слова.

21 січня 1988 р. авторка даного дослідження опублікувала в місцевій газеті "Комсомолець Полтавщини" невелику статтю про полтавські підземелля. Це викликало цікавість полтавців—любителів історії, особливо молоді. На прохання громадськості 1 листопада того року по місцевому радіомовленню виступив ветеран Великої Вітчизняної війни і праці, геолог — співробітник Полтавського комплексного відділу Східно-Українського державного інституту інженерно-технічних вишукувань В. К. Погрібняк. Він розповів, що до Великої Вітчизняної війни полтавськими підземеллями цікавився викладач Харківського університету Ю. М. Захарченко, який склав план-карту відомих на той час місць знаходження підземель Полтави і пояснення до неї. Цим планом і звітом Захарченка користувалися в повоєнні роки при розробці плану відбудови міста співробітники Управління головного архітектора міста Полтави. В. К. Погрібняк доповнив наші відомості 3 цього питання, розповів, що під час відбудови Полтави виявили підземні ходи на Червоній площі, де споруджувалося приміщення фірми "Меблі", два ходи — в районі вулиці Братів Литвинових (територія колишньої фортеці), один з яких проходив на глибині 4—6 метрів, інший пересікав його на глибині 8—10 метрів. Розповів Володимир Костянтинович і про підземелля на розі вулиць Паризької Комуни та Дзержинського, де спорудили жилий будинок кондитерської фабрики, а також під приміщенням Полтавського райвиконкому, по вулиці Шевченка (останній — територія форштадта). Під ним був вхід, закріплений паленою цеглою. Вона була тонка, товщиною в 3 — 4 сантиметри, шириною 15—18 сантиметрів, довжина її становила 25—30 сантиметрів. Вхід до підземелля виявили на глибині 4 метри, а підземний хід вів до балки в напрямку річки Очеретянки — притоки Ворскли. Сам оповідач проходив тим підземеллям метрів 200, але нічого не виявив. Підземні ж ходи від кондитерської фабрики, за свідченням В. К. Погрібняка, були з'єднані з підземеллями по вулиці Братів Литвинових та з тими, що знаходилися під приміщенням краєзнавчого музею. Під час забудови Полтави виявлено було підземелля на розі вулиць Жовтневої та Котляревського, на місці нинішнього ЦУМу. Це був глибокий вертикальний колодязь, від якого хід вів у напрямку вулиці Кірова, на якій теж виявили у трьох місцях підземелля.

Полтавка — інженер Н. І. Федорченко, яка в повоєнні роки мала безпосереднє відношення до складання планів забудови Полтави, доповнила відомості про провали в інших місцях — з обох боків вулиці Жовтневої, у кварталі від вулиці Котляревського до Жовтневого парку, про укріплювальні роботи, які було проведено під час забудови цього кварталу.

Винятково цікаві факти про полтавські підземелля повідомив старший викладач Полтавського інженерно-будівельного інституту Я. X. Майліс, який мав можливість добре познайомитися з ними безпосередньо під час відродження міста в повоєнні роки. Разом з науковцями цього вузу В. О. Бродецьким, М. С. Торяником та іншими він вирішував проблеми укріплення підземель під тими чи іншими спорудами. Він розповів, що вперше полтавські будівельники були стурбовані наявністю підземних ходів, коли в 1944 році, скоро після визволення міста від німецько-фашистських окупантів, почали відбудовувати приміщення Держбанку. Після проведення деяких робіт на ньому з'явилися тріщини. На пропозицію доцента кафедри будівельних конструкцій М. С. Торяника (пізніше професор, доктор технічних наук) місця виявлених ходів було укріплено залізобетонними палями. Скоро після закінчення Великої Вітчизняної війни почали відбудовувати приміщення по вулиці Комсомольській, № 20 (колишній дім генерала Петраша). Вже було виконано чимало робіт, як раптом виявили, що ріг будинку з боку вулиці Жовтневої став "відходити". Довелося спішно підперти його рейками, щоб не відвалився, а по питанню укріплення споруди будівельники звернулися знову ж у ірженерно-будівельний інститут. Цим зайнявся Я. X. Майліс. Під приміщенням на відстані близько 1,4 метра від поверхні землі він виявив підземний хід висотою від 1,6 до 1,8 метра, а в ґрунті — товсті дубові стругані бруси товщиною 22 — 25 сантиметрів. Деякі вже й прогнили. Таким чином, було встановлено, що підземелля виявили ще тоді, коли в дореволюційні роки зводився будинок Петраша. І тоді ж місця проходження підземного ходу дореволюційні майстри укріпили дубовими брусами. За рекомендацією науковців інституту будівельники тепер, не чіпаючи тих старих кріплень, зробили нове монолітне залізобетонне кутове кріплення і зберегли будинок бід подальшого руйнування.

Скоро після цього на розі вулиць Жовтневої та Комсомольської, в районі колишньої Срітенської церкви, під час копання траншеї під фундамент лом упав у підземелля. Знову за укріплення взявся Я. X. Майліс. Він виявив, що хід веде в напрямку приміщення облсуду (вул. Гоголя, № 7). Будівельники за його рекомендацією докопали до дна підземного ходу. Він був земляний, добре виструганий, вгорі півциркулем, ширина ходу становила приблизно 1,3 —1,5 метра, висота в найвищій точці досягала приблизно 1,8 метра. У підземеллі, на диво, було винятково чисто, ніби в ньому щойно було закінчено всі роботи по його спорудженню. Дійшовши до низу підземного ходу, будівельники за порадою вченого встановили через відповідні інтервали цегляні стовпи по ходу стіни з боку двору, перекрили підземний хід, а поверх стовпів поклали металеві балки і повністю накрили хід залізобетонним перекриттям.

Неподалік цього будинку, на розі вулиць Жовтневої та Гоголя (вул. Жовтнева, № 24, колишній будинок Грекова, нині приміщення молочного магазину), проводилися відбудовні роботи, якими керував інженер О. О. Кочубей. В одній із кімнат на першому поверсі будівельники насипали велику купу цементу, який використовувався для роботи, І раптом у кімнаті з'явилися тріщини. Коли почали копати в підвальній частині, виявили підземний хід. Цемент спішно прибрали, тріщини добре зацементували, закріпили, приміщення відбудували у тій же дореволюційній "коробці", і воно так стоїть донині.

У 50-х роках підземелля піднесли полтавцям ще один сюрприз. Під час одного з судових процесів у обласному суді по вулиці Гоголя, щоб не возити підсудних у тюрму, їх вирішили помістити тимчасово в підвал приміщення суду. Та коли працівники міліції спустилися в підвал, вони виявили, що підлога там провалилася. Стали розчищати й дійшли до дна першого підземного ходу, ударили молотом і на відстані 80 сантиметрів під першим виявили нижче другий підземний хід, який вів через дорогу до вулиці Паризької Комуни.

У першій половині 60-х років почалося спорудження приміщення Полтавського центрального універмагу. Під частиною майбутньої будівлі, яка виходить на Жовтневу вулицю, лом провалився у підземелля, коли вже повністю було підготовлено котлован для фундаменту. На пропозицію Я. X. Майліса, який займався питанням укріплення і цього приміщення, підземелля укріпили цегляними стовпами розміром 1x1 метр, під ним встановили залізобетонну стрічку, а над стовпами — залізобетонний пояс. Через деякий час неподалік ЦУМу, по вулиці Котляревського, ближче до вулиці Шолом-Алейхема, провалилася мостова. Коли розкопали провал, виявили підземний хід, який вів у бік вулиці Шолом-Алейхема. Але спеціальним дослідженням його не займалися і засипали.

Як стверджують спеціалісти Полтавського інженерно-будівельного інституту, наприкінці 1945 року, коли обговорювався проект відродження міста, на пропозицію вчених місцеві органи влади зверталися до науковців Києва та Харкова з проханням допомогти скласти план забудови і фундаментальну карту полтавських підземель. Але науково-проектний інститут запросив за цю роботу 2 мільйони карбованців (у тодішніх масштабах цін). Такої суми у той важкий час Полтава не могла виділити, і вирішено було проводити укріплення споруд власними силами під керівництвом спеціалістів інженерно-будівельного інституту. Під час забудови міста у перші повоєнні роки і пізніше виявлено було чимало провалів, решток підземель. При проведенні без посередньо тих чи інших будівельних робіт проявляли великий інтерес до підземних ходів головний архітектор м. Полтави Л. С. Вайнгорт, інженери В. М. Жак, В. Я. Маценко, П. С Мороз, М. С Оніщенко, О. І. Роговенко та інші. Вирішуючи питання про їх укріплення, вони нерідко спускалися в ці підземелля, міс ця провалів наносилися на робочі карти будівельників. Але глибокого всебічного дослідження підземних ходів з точки зору історії, історичної науки так і не було проведено.

Старожил Полтави В. П. Безкровний розповів авторці даного дослідження, що в довоєнні роки на Івановій горі, на Червоній площі, метрів за 10—15 від нинішнього приміщення ресторану "Лілея", стояв старий жилий будинок, у якому проживало 5 — 6 сімей. За будинком знаходилося подвір'я. У тому дворі був вхід ніби до льоху, масивні дерев'яні двері якого мешканці будинку запирали великим замком. Але льох той був не звичний. Як повідав В. П. Безкровний, він із своїм другом Миколою Пановим, котрий мешкав у одній з квартир того будинку, влітку 1931 р. спускалися до того льоху. Спершу був ніби великий вестибуль, площею приблизно 15 квадратних метрів чи й більше, обкладений цеглою, з такими ж цегляними підпорами. Із нього праворуч підземний хід вів у бік вул. Паризької Комуни. Інший хід — ліворуч — у напрямку до Успенського собору. Хлопці, озброївшись кишеньковими ліхтариками та набравши з собою довгих вірьовок, щоб не заблудитися в підземеллях, вирішили їх обслідувати. Перш за все в напрямку вул. Паризької Комуни, куди можна було пройти. Але пройшли вони тим ходом лише метрів 50 — 60, до першого обвалу (хоча поверх завалу ґрунту ще можна було пролізти, та продовжувати свої дослідження дальше вони побоялися. Все ж виявили, що висота того підземного ходу, яким вони пройшли, трохи вища людського зросту, звід напівокруглий, ширина ходу метра півтора, прокладений він був у глинястому ґрунті, стіни добре вистругані, рівні. Той вхід до підземелля існував аж до війни. А коли В. П. Безкровний 1948 р. повернувся до Полтави, все на тему місці було засипане, зрівняне із землею.

Старожили також розповідали, що підземелля вели й до низинної частини міста, до території нинішньої вулиці Лугової. Ще й у перші десятиліття XX ст. на дні глибокого яру, який йшов по вулиці Луговій, знаходилася печера, викопана в твердому глинистому грунті. Від неї відходили два коридори шириною до 2 метрів, а висотою до 3 метрів. Ці підземні коридори вели в напрямку монастиря та в глибину гори, де нині знаходиться вулиця Лютого.

Раніше вважалося, що підземелля знаходилися лише в тій частині Полтави, яка обмежувалася сучасними вулицями Паризької Комуни (раніше Дворянська) та Шевченка (колишня Новополтавська вулиця, прокладена на початку XIX ст. у зв'язку з забудовою міста за новим планом після утворення Полтавської губернії), Жовтневим парком і Червоною (Соборною) площею на Івановій горі, тобто там, де була в XVII — XVIII ст. стара фортеця Полтава та її форштадт, до території нового адміністративного центру, який) з'явився на початку XIX ст., а також на Монастирській горі. Однак, на сьогодні виявлено чимало провалів та підземних ходів і за цією межею: на Павленках (у XVIII ст. село, пізніше окраїна Полтави, хоча тут було й чимало купецьких та інших льохів), у новому місті, або Новоселівці, на околиці Кобищани, що з'явилися у XVII ст., та в інших місцях.

В останні десятиріччя, як і раніше, то тут, то там траплялися провали ґрунту. В рік завершення відбудови садиби-музею I. П. Котляревського (1969 p.) на її території (Іванова гора) утворився великий провал, який відкрив підземний хід на глибині 10 чи й більше метрів. На Павленках у таких провалах було виявлено старовинні льохи та ходи, що мали цегляні склепіння.

Полтавська старожилка С В. Любицька, яка з 1934 року жила в будинку по вул. Фрунзе, 68, розповіла таке. За переказами мешканців цієї садиби, в дореволюційні часи тут були конюшні й подвір'я якогось багатія. Якось уночі під однією з конюшень трапився такий провал, що в ньому зник кінь. А вже в наш час, наприкінці 60-х років, поряд із згаданим будинком, з боку вулиці Фрунзе, стався новий великий провал, який підтвердив' існування в цьому мікрорайоні підземних ходів. Згодом неподалік, зокрема по вулиці Баяна та в ряді інших місць, під час спорудження багатоповерхових будинків також було виявлено підземелля, старовинні льохи, вириті на значній глибині.

Цікавий випадок трапився років п'ятнадцять тому в районі вулиці 8-го Березня. Мешканці будинку № 15, прокинувшись вранці й виглянувши у) вікно, були дуже здивовані: за ніч на їхньому городі за хатою не стало величезного куща бузку. На місці, де він ріс багато років, вони побачили величезну яму, з якої виднілася тільки) його верхівка. Довгенько засипали ту заглибину, звичайно, без будь-якого попереднього дослідження.

А через кілька років після цього прийшла черга дивуватися їхнім сусідам з будинку № 16 по цій самій вулиці. Вийшовши якось вранці на свій город, вони побачили там велике провалля, глибина якого сягала кількох метрів. Господарка оселі, учасниця Великої Вітчизняної війни медсестра Г. Є. Полухіна, оглянувши поверхню біля ями, спустила в неї велику драбину й заглянула в підземний хід, але пройти туди не наважилася. Вона побачила тільки, що висота ходу, який мав заокруглений глиняний звід, перевищувала зріст людини. Тягнулася ця підземна галерея з боку вулиці Фрунзе у напрямку сусідніх садиб (будинків №№ 13 і 15 по вулиці 8-го Березня). Звертання людей в органи культури та в Полтавський краєзнавчий музей з проханням створити спеціальну комісію, відшукати кошти і провести бодай часткове обстеження підземних ходів, які в цьому районі вели до річки Очеретянки та її притоки Чорної, виявилися безрезультатними. Довго весь куток носив різне сміття у те провалля, щоб засипати його. Потім привезли ще кілька самоскидів землі, але й до цього часу на місці провалу помітний вибалок.

Наприкінці 70-х років трапилися провали на розі вулиць Фрунзе та Шевченка, недалеко від приміщення аптекоуправління, поблизу колгоспного ринку. Але, за твердженням спеціалістів, це "підвели" не підземні ходи, а каналізаційний колектор, який підмивається підземними водами. Хоча, незаперечно, десь поблизу можуть проходити якісь із тих відгалужень підземних галерей, що вели від Старого міста і форштадта до околиць Кобищани та Нозоселівка, які нині в складі міста. Ці ходи, прокладені далеко за межами фортеці і форштадта, могли з'явитися вже на рубежі XVII—XVIII століть і також використовувалися захисниками Полтави під час шведської навали, зокрема. можливо, й для організації вдалих вилазок за мури фортеці. Тільки в квітні 1709 року вони здійснили їх 12, знищивши 1717 солдатів і офіцерів противника.

А що ж говорять історики про походження полтавських підземних ходів, з якими пов'язані різні легенди, усні народні перекази?

Дехто вважає, що підземелля Полтави ведуть свій початок від скіфських, булгарських часів чи періоду Київської Русі. Рятуючись від численних завойовників — хозар, печенігів, нерідко й нападів сусідніх слов'янських князів, а потім монголо-татарських орд хана Батия та інших, які пройшли в давнину по території сучасної Полтавщини, населення мусило ховатися не лише в дрімучих лісах чи болотах, а й під землею.

І. І. Малишева — автор описів про губернські міста України, вміщених у сьомому томі книги "Россия. Полное географическое описание нашего Отечества", вважала, що полтавські підземелля, провалля в районі Старого міста, або Городища, там, де було перше поселення, підтверджують існування тут стародавніх жител. На думку В. О. Бучнєвича, не виключено, що час виникнення полтавських підземель відноситься ще до періоду Київської Русі, однак для точної відповіді на це питання потрібне їх глибоке наукове дослідження.

За однією версією, підземні ходи були прокладені вихідцем з Миргородського полку, козаком на прізвище Масло, який після чергового розорення Полтави кримськими татарами оселився тут в 1608 році, на місці спустошеної фортеці, на узвишші над Ворсклою, з шістьма козацькими сім'ями. Згодом для надійного захисту від татарських нападів Масло приєднав до свого поселення ще кілька козацьких сімей з містечка Голтви, що на річці Пслі (нині сс. Говтва та Приліпка Козельщинського району). Саме ці поселенці на початку XVII ст., за народними переказами, ніби й влаштували під Старим містом підземні ходи як сховища для населення від набігів чужинців. Що, звичайно, не можна прийняти на віру аж ніяк, бо такі величезні підземні роботи могли бути під силу лише великій кількості людей. До того ж відомо, що польський коронний гетьман С. Жолкевський 1608 року провів значні роботи по впорядкуванню й укріпленню Полтави для свого зятя і майбутнього наступника гетьмана С Конєцпольського. Тож тоді могли бути лише поновлені, а то й продовжені підземні ходи, що являли собою складову частину стародавнього міста-фортеці.

Згідно з іншими легендами, полтавські підземелля — це залишки підкопів, які зробили шведи під час облоги міста 1709 року для того, щоб висадити в повітря непокірну фортецю. Розповідали, начебто Петро І, дізнавшись про підземні роботи противника, наказав прорити ходи назустріч шведським і вибрати весь заготовлений шведами порох, чим позбавив їх можливості здійснити свій намір. Існувало й ще кілька легенд про предмет нашої розповіді. Одні з них перепліталися з історичними фактами (шведи справді пробували робити підкопи під мури фортеці, але захисники Полтави кожного разу відбивали ворога від її стін), інші ж не мали під собою ніякого реального ґрунту.

Український радянський археолог М. Я. Рудинський, підтверджуючи у своїй праці "Архітектурне обличчя Полтави" той факт, що цікаві підземні ходи й коридори ще й у першій чверті XX ст. густо мережили глибини Петровської площі (нині площа Леніна) та прилеглих місць, висловлював міркування, згідно з якими ті лабіринти зроблені у XVIII ст. З цим, звичайно, не можна погодитися. Не витримала б невеличка фортеця, якою була Полтава у перші роки XVIII ст., майже тримісячної облоги багатотисячної армії шведів, якби в її підземних сховах не було достатніх запасів продовольства, пороху та ін. За короткий же час від початку століття до навали шведів не можна було створити таку обширну мережу підземних ходів.

Усе вищесказане дає можливість більш-менш повно відтворити мережу полтавських підземель і підтверджує, що протягом багатьох віків Полтава з її укріпленнями була одним із важливих стратегічних пунктів у Поворсклі. Вона розкинулася на високих горбах, які крутими обривами спускалися до р. Ворскли. Тому чудові природні умови давали можливість спорудити тут фортецю, використати природні особливості для спорудження численних підземних лабіринтів — складової частини її укріплень.

Міст-фортець з підземними ходами було чимало у Південно-Західній Росії, на території, яка в давнину входила до складу Київської Русі. Багато таких було і в полтавському краї. Щоб глибше розібратися в питанні про час їх виникнення, слід звернутися до вже писаної історії сучасної Полтавщини, починаючи з рубежу першого-другого тисячоліть нової ери. Ця територія в давнину була південно-східною окраїною давньоруської держави.

У другій половині 1-го тисячоліття на землях, що розкинулися до сучасних Сумщини й Чернігівщини, до р. Сули на Лівобережжі, а на правому березі Дніпра до р. Росі, проживали тюркомовні булгарські (болгарські) племена. Вже на той час вони були добрі ремісники, землероби і непогані воїни. З першої половини до 70-х років VII століття ці племена були об'єднані ханом Кубратом (Крумом) у єдину державу — Велику Болгарію. Хан уже тоді був православним і одержав освіту у Візантії, з якою підтримував зв'язки. Північніше булгар і за Сулою жили слов'янські племена — сіверяни та суличі. В останні десятиліття VII століття під ударами споріднених із булгарами тюркомовних досить войовничих хозар Велика Болгарія розпалася, і до X століття територія її потрапила під владу Хозарського каганату. Слов'янські племена на рубежі VIII — IX століть починають об'єднуватися в єдину державу — Київську Русь. Розвиток взаємин між сусідами не завжди був мирним, як і нерідко велася боротьба за ті чи інші володіння між самими нащадками київських князів. Поступово серед булгарських племен то одні, то інші проявляють себе, влаштовують набіги на землі слов'ян. Хоча часто руські князі нападали першими, щоб поживитися за рахунок багатих сусідів.

З історичних джерел відомо, і це підтверджується археологічними розкопками, що ще в часи Володимира Святославича (рік народження невідомий — помер 1015 p.), великого князя київського (близько 978 р. — 1015 р.) створюється система укріплень у Посуллі і вже в X ст. споруджуються такі міста-фортеці, як Лубно, Кснятнн, Луком'є та інші.

З XI ст. і до монголо-татарської навали хана Батия 1238 — 1239 pp. край був ареною безперервної боротьби руських князів з печенігами, потім половцями, нерідко між собою. В літописах, які дійшли до нас, згадуються тут серед найстаріших поселень часів Київської Русі міста: Горошин (1083 p., тепер село Горошине Семенівського району), Кснятин^*) (1069 p., с. Снітин Лубенського району), Хорол (1084 р.), Голтва (1095 p., нині два села — Говтва і Приліпка Козельщинського району), Пісочень (1092 р., село Піски Лохвицького району), Лубно, Лубні (1107 р.^**), місто Лубни), Пирятин (1155 p.), Лтава (1173 р.^***), сучасна Полтава), Луком'є (1179 p., тепер село Лукім'я Оржицького району) та інші.

^*) Заснований в X ст. в системі посульськнх укріплень.

^**) Засноване в X ст.

^***) Більш точно слід рахувати, за ультраберезневим рахунком 1173 p., хоча в ряді джерел помилково названо 1174 р.

Після розорення наприкінці 30-х років XIII ст. монголо-татарськими ордами хана Батня край тривалий час залишався малозаселеним, необжитим. Володарі Золотої Орди при допомозі своїх намісників — ханських баскаків та місцевих бояр, яким вдалося врятуватися, майже 120 років стягували данину з простолюдинів — сіверян, суличів, нащадків древніх булгар, хозар та інших, які вже давно прийняли православну релігію, асимілювалися із слов'янами.

Ослабленням Русі в зв'язку з феодальною роздробленістю, а потім поневоленням її монголо-татарами скористалося й Велике князівство Литовське, яке, в свою чергу, прагнуло розширити свої межі за рахунок руських земель. Після ударів, завданих великими князями литовськими Золотій Орді, на початку 60-х років XIV ст. Лівобережжя в складі Київського князівства фактично на добровільних засадах увійшло до складу Великого князівства Литовського. Тривалий час Київське князівство входило до останнього на васальних правах. Це було визволення від іга золотоординських ханів. Державною мовою у великій Литовсько-Руській державі була давньоруська мова, а державною релігією — православна. Самі литовці чимало запозичили від давньоруської культури традицій. До того ж великий князь литовський Ольгерд (рік народження невідомий — помер 1377 р.) мав руську жінку з роду князів Рюриковичів, був православним, як і його діти вважалися православними і русичами.

Великий князь Ольгерд та його наступники з метою захисту південно-східних кордонів свого князівства відроджують ряд руських міст-фортець на старих городищах, споруджують і нові. У ХІІІ—XV ст. згадуються Прилуки на річці Удаї, Ґлинськ на р. Сулі, Сніпорід (Сліпорід) на р. Сліпорід, поблизу впадіння його в р. Сулу, Керменчик (Кременчук) на Дніпрі. Дехто з істориків вважає, що Кременчук був заснований великим князем литовським Вітовтом, вірогідно, на; місці старої татарської фортеці для захисту лівобережного Подніпров'я. Але немає підстав заперечувати тим вченим, які вважають, що назва ця має більш глибокі корені — булгарські, що її занесли ще в першому тисячолітті древні булгари. Цілком вірогідно, що в другій половині XIV ст. відроджується й древнє місто-фортеця Лтава (Полтава), як і літописна Опішня (тепер селище міського типу Зіньківського району), споруджуються інші укріплення по Ворсклі, в тому числі Великі Будища (нині село Диканського району), Куземин (тепер село Охтирського району Сумської області) та інші. Ворскла була рубежем, за яким тривалий час знаходилися безлюдні простори, а далі вже — володіння Золотої Орди. Тож зрозуміло, що Велике князівство Литовське змушене було укріплювати свої кордони, перш за все від золотоординців. Тоді ж, у другій половині XIV ст., на Ворсклі споруджено ще одну величезну фортецю, за земляними валами якої можна було б сховати не менше 40 — 50 тисяч кавалерії, щоб в разі потреби відбити багатотисячну армаду войовничих сусідів. Назву вона одержала від прізвища князів Бєльських — Більськ (тепер село Котелевського району). Тут доречно згадати й про походження самого цього прізвища. Великий князь литовський Ольгерд роздав обширні земельні простори, приєднані до Литви, у ленне або пожиттєве володіння своїм синам та онукам. Юрій Ольгердович отримав на території сучасної Білорусії древнє руське Бєльське князівство з центром у місті Бєльськ, від якого і взяв собі прізвище, його синові — князеві Івану Юрійовичу Бєльському дісталися у володіння землі на Лівобережжі, на окраїні Литовсько-Руської держави, а отже й піклування про захист цього малолюдного в той час і такого благодатного краю. Тож зрозуміло, що Бєльські перш за все мусили дбати про спорудження фортець у прикордонній полосі країни.

1399 року в Поворсклі відбулася величезна битва об'єднаних військ великого князя литовського Вітовта і його союзника — золотоординського хана Тохтамиша з багатотисячною армадою рідного брата останнього хана Золотої Орди Темір-Кутлуя (ще Темір Кутлук) та його могутнього темника (воєначальника) Єдигея. У цій битві Вітовт зазнав страшної поразки. Тут, на полях нинішньої Полтавщини, загинуло, за одними даними, тільки великих князів, а окремі літописи називають більше 70 князів і воєвод та незліченну кількість рядових воїнів — литовців, руських, поляків, німців, татар. Як свідчить літописець, "... и бысть сила ратных велика зело..., ляцких князей и панов, и бояр, и дворян безчисленно множество побито...". Хоча й тисячі золото-ординців назавжди залишилися на цій густо политій кров'ю землі. Лише Вітовту і Тохтамишу з невеликою частиною війська вдалося втекти після ударів, завданих їм на полях поблизу древньої Лтави, Опішні та в самій Нільській фортеці, де серед численних інших воїнів загинув також І. Ю. Бєльський. Після цієї битви золотоординська армада з вогнем і мечем пройшла через усе Лівобережжя аж до земель Чернігівщини та Київщини, знищила все на своєму шляху, в тому числі й відроджені чи споруджені заново міста-фортеці. Про це в літописах пишеться: "...Царь же Темиръ-Коутлуи поиде в землю Литовскую, воюючи и жгоучи и пленяющи.,.".

Незважаючи на таку страшну поразку, Вітовт із воїнами-литовцями, русичами, поляками та іншими брав участь у знаменитій Грюнвальдській битві 1410 p., де було завдано удару Тевтонському ордену, а після цього вже в першій чверті XV ст., зібравши свої військові сили, відправився з відповідним візитом у межі Золотої Орди. Завдяки цим його вдалим походам починається хвиля колонізації спустошеного Лівобережжя, сучасної Полтавщини.

Далекоглядний політик, Вітовт для зміцнення своєї держави вміло використовував чвари і боротьбу всередині Золотої Орди, в якій силоміць були об'єднані народи різного етнічного походження, з неоднаковим ступенем соціально-економічного та культурного розвитку. Ті з них, які відпадали від Орди, він уміло використовував для колонізації прикордонних з татарами земель своєї держави та для боротьби з іншими золотоординцями. Подібними методами користувалися ще давньоруські князі щодо своїх сусідів кочівників-берендеїв, торків та інших, яких називали "чорними клобуками" ("чорні шапки" — від головних уборів), половецьких племен тощо. Після походів великого князя литовського на Північний Кавказ, в древню Кабарду,] де проживали кабардинці (вірогідно, нащадки одного із хозарських племен — кабарів, а по-слов'янськи їх називали черкасами), кабардинська княгиня переселилася із своїми людьми на Лівобережжя Дніпра, Вони й освоюють землі в пониззях Сули, Псла, Ворскли, Орілі, де не було населених пунктів, а знаходилися черкаські уходи — земельні угіддя з багатими на дичину, звіра, мед лісами, з ріками та озерами, що повнилися рибою. Там жителі міст і сіл, підлеглих Черкаському замку, в теплу пору року займалися полюванням, рибною ловлею, бортництвом. Вільнолюбиві кавказці, предки яких, як твердить ряд істориків, заснували місто Черкаси на Дніпрі, поступово асимілювалися з місцевими жителями, але зберегли чимало й свого. Про це нагадують багато географічних назв — річок, озер, сіл, кутків у населених пунктах, урочищ тощо, а також прізвищ і рис обличчя у багатьох жителів Полтавщини. У ті часи згадується в історичних джерелах литовська фортеця Гебердеїв Ріг на Дніпрі, пізніше Келеберда (нині село Келеберда Кременчуцького району) та ряд інших.

У ті ж часи з'являється в Поворсклі виходець із Золотої Орди татарський мурза (князь) Лекса, або Лексада Мансурксанович, який стояв па чолі татар і потатарених елементів, що відокремилися від Орди. Дехто вважав його одним із нащадків золотоординського темника (воєначальника), а з 60-х років XIV ст. фактичного правителя Золотої Орди Мамая, який був розгромлений у Куликовській битві 1380 р. Але більш вірогідно, що Лекса був із роду Тохтамиша — союзника Вітовта. 1430 р. великий князь литовський Вітовт віддав (подарував) у ленне володіння Лексаді Полтаву, Глинськ^*) (у верхів'ях р. Сули, тоді місто, а нині село Роменського району Сумської області) та Глиницю. У полтавських дореволюційних істориків була думка, що древнє місто-фортеця Опішня було знищене золотоординцями 1399 p., а натомість поруч відродилося невеличке поселення під назвою Глиниця. Отже, вважається, що фактично це була Опішня. Цей перший полтавський поміщик прийняв православ'я, взяв собі ім'я Олександр, а від міста Глинська — прізвище Глинський і таким чином став родоначальником князів Глинських, які були одними з найбагатших у Великому князівстві Литовському. Пізніше брати Михайло. Іван та Василь Глинські перейшли на бік Московського князівства, а 1526 р. дочка одного з них — Олена Василівна Глинська вийшла заміж за великого князя Василя III і була матір'ю царя Івана Грозного. Татарські і потатарені елементи, які прийшли з Лексою, як і кавказці, асимілювалися з місцевим населенням, розселилися на значній території. Як вважали полтавські дореволюційні історики, з ними пов'язані імена Кочубеїв, Башевських, Байбуз, Візирів, Кардабашів (ще Карабашів) та інші, назви поселень Тахтаулове (селище, аул Тохтамиша), Санжари^**) Старі (нині село Решетники Новосанжарського району) та Нові тощо, як і чимало татарських слів, які ввійшли в українську мову. Олександр Глинський споруджує нові фортеці: Полтаву, Глинськ і Глиницю. Враховуючи постійну загрозу, треба було! укріплюватися й під землею, ймовірно, що нові поселенці, частково використовуючи природні печери, стародавні схованки, тепер їх удосконалюють, розширюють їх мережу, створюють собі надійні схованки від ворогів. Серед численних татарських набігів на українські землі особливо спустошливим був напад 1482 р. кримського хана Менглі-Гірея (із роду Тохтамиша), який в останній чверті XV ст. відокремився від Золотої Орди, став васалом Туреччини. І знову запалали міста і села Полтавщини. Після цього ще й до початку XVII ст. територія краю писалася в документах "пустелею", землею пустуючою, незаселеною. Полтавська фортеця після розорення Мєнглі-Гіреєм відроджується лише в XVII ст. Як сказано вище, її відбудовує 1608 р. польський коронний гетьман С. Жолкевський, хоча "слобода пустая Полтава", за іншими документами, була віддана 1630 р. королем у володіння королівського комірника шляхтича Бартоломея Обалковського. Але можна припустити, що не сама фортеця-місто віддавалася на кілька років у користування цього шляхтича, а її спустошений колись ворогами форштадт, прилеглі хутори й села, які були перетворені в пустелю.

^*) Лексада потім заснував і село Глинськ на Ворсклі, поблизу Опішні.

^**) Хоча можна припустити, що ця назва має мадярські корені від племен, що в давнину просувалися з Північного Кавказу.

На території Полтавщини, у межах колишньої вотчини Глинських були підземелля у м. Глинську на Сулі, а в Поворсклі, крім Полтави, у Великих Будищах, Опішні та ін.

Великий глинський замок височів на крутій горі, біля підніжжя якої в Сулу впадає р. Мухавець. Вхід до замку був з півночі, а із західного боку в минулі часи добре було видно сліди підземних ходів. Їх існування ще й на початку XX ст. підтверджували провали, глибина яких досягала 5 сажнів. Від провалу й залишилася западина на рівнинній поверхні території замку.

Український археолог М. О. Макаренко писав, що в дореволюційні часи в середній частині глинського городища-замку робилися розкопки з північно-західної сторони і було відкрито вхід до підземелля. Але поскільки він був дуже вузький і йшов углиб гори, то за відсутністю коштів дослідження його не провели. Ще раніше невідомо ким і з якою метою (за народними переказами, на території замку ніби були заховані якісь скарби, старожитності, залишені шведами) городище розкопувалося в кількох місцях. Там теж знаходили підземні ходи, які не досліджувалися через задушливе повітря. В. О. Бучневич писав, що над Сулою, на високому її лівому березі, у глинському замку зберігалися рештки кам'яних фундаментів приміщень і льохи (погреби), які служили цитаделлю та місцем перебування князів Глинських. Навпроти цього місця, дещо нижче, було п'ять ставків, які з'єднувалися між собою трубами, а з останнього вода виходила в Сулу.

Добре збереглися рештки підземних ходів у колишньому сотенному, потім волосному містечку Великих Будищах (нині село Диканського району), яке у свій час було навіть значно більшим від Полтави.

У давнину Великі Будища теж були одною з приворсклянських фортець, яка мала своєю складовою частиною підземні ходи. Входи в підземелля починалися під церквами, а; таких у містечку було 6, і всі вони були сполучені між собою. Досить цікава історія Троїцької церкви, пов'язана із цими підземеллями. На тому місці з глибокої давнини існувала дерев'яна Різдвяно-Богородицька церква. За ветхістю стару церкву розібрали в 1806 році, а на її місці на кошти поміщика Гарасима Захарченка споруджена була в 1819 році нова кам'яна церква в одному зв'язку з двома кам'яними дзвіницями. Але підземні склепіння не витримали ваги нової великої мурованої церкви. Грунт почав осідати, і в 1850 році з'явилися тріщини стін, що все збільшувалися. Тому 1873 року за новим планом її переробили. Причому старі стіни із західного та східного боків довелося розібрати повністю до фундаменту і споруджувати все заново. Спершу вона й була названа Різдвяио-Богородицькою, а до неї була приписана стара Троїцька церква, споруджена ще 1726 року. Та за ветхістю останню 1876 року розібрали, а її назву — Троїцька дали реставрованій Різдвяно-Богородицькій церкві. Тоді ж ліквідували у Великих Будищах старі дерев'яні Покровську та Успенську церкви: першу перенесли на. хутір Федорівку, а другу у Водяну Балку. 1887 року Великобудищанський Преображенський монастир перенесли у село Писарівщину. Тож уже в останні десятиліття XIX століття було засипано частину тих підземель, що зберігалися під церквами.

За даними, зібраними Л. В. Падалкою, у Великих Будищах, глибоко під землею, ходи, споруджені по тому ж принципу, що й полтавські. Один з таких великобудищанських підземних ходів обслідували наприкінці XIX ст. У нього можна було пройти сажнів 10—12, а дальше свічка гасла через відсутність свіжого повітря. Ширина ходу сягала до 4 аршин, висота — вище людського зросту, склепіння напівокругле, у вигляді зводу. По добре виструганих стінах зробили висновок, що підземелля копалися якимось вузьким знаряддям. Під час Північної війни, у 1709 р. Великі Будища були ареною боїв між російськими і шведськими військами та мазепинцями, з 2 березня до кінця квітня 1709 р. тут перебувала штаб-квартира Карла XII. Більшість жителів перебралася тоді на правий берег Ворскли, де стала табором і нападала звідти на інтервентів. Населення ховало провіант, одяг, найцінніші речі, щоб вони не дісталися ворогові, у схованках, які робили в селах, у лісах та на полях, у глибоких підземеллях. Перш ніж проникнути туди, треба було пробратися через лази завдовжки 11—12 футів^*). У наш час великобудищанські підземелля частково обслідували спелеологи. На їх думку, сліди цих підземель ведуть свій початок ще з XI — XII ст.

^*) Фут — стара російська міра довжини (запозичена з Англії) при близно 30,48 см.

Підземні ходи були і в старовинному центрі гончарства, у древньому місті-фортеці Опішні, яка згадується в літописах XII ст. Вона була одним з добре укріплених пунктів Поворскля, але двічі зазнали великої руїни — наприкінці 30-х років XIII ст. під час навали Батия та в 1399 р. До початку XX ст. поблизу селища (тоді містечко) ще виднілися рештки стародавнього городища і підземель, хоча високі береги вже позаростали віковим лісом, а місцевість ця здавна розроблялася — населення брало тут глину для гончарних виробів.

Через трагедію, яка розігралася в Поворсклі на рубежі XIV — XV ст., потім за часів Речі Посполитої (після 1569 р.) створення на території древньої Більської фортеці, в Нільську, великого королівського селітряного заводу та приватних селітроварень, а пізніше, коли приєднано було до Росії, — підприємств українських та російських селітрозаводчиків, до нашого часу збереглися лише залишки цієї фортеці, її земляні вали. А точніше, великого укріплення, спорудженого ще в другій половині XIV ст., та двох малих у ньому — західного і східного. Але з історичних джерел відомо, що західна — польська фортеця була кам'яною. Рештки її зберігалися ще й до XVIII ст. Цілком ймовірно, що і в Нільську в давнину могли існувати підземелля.

Л. В. Падалка на початку XX ст. зібрав від місцевого кореспондента П. 3. Гудзенка відомості про те, що поблизу Диканьки, на крутому узвишші правого берега Ворскли, в дикій місцевості серед вікового лісу, з глибокої давнини існувала печера. За свідченням вже згадуваної в нашому дослідженні полтавки Н. А. Андрєєвої, у 40-х роках вона сама бачила й спускалася в одну з таких великих підземних схованок у Парасоцькому лісі, в якій могли поміститися навіть вози з кіньми. Це підтверджує ті перекази, записані істориками ще до революції, в яких говорилося, що часто в підземеллях населення ховалося з усім своїм домашнім скарбом та худобою.

Підземелля становили складову частину укріплень і нижче по Ворсклі: у Старих Санжарах, Біликах, Кобеляках, інших поселеннях, які засновані були в часи Речі Посполитої, і до середини XVII ст. знаходилися у володінні Немиричів.

П. Романовський вважав, що Білики — одне із найбільш ранніх поселень на Ворсклі, на території Кобеляччини. У минулому вони називалися "городком", тобто місцем, яке було огородженим, мало укріплення. Фортеця знаходилася на одній з конусоподібних вершин, яку в давнину підмивала річка. В районі фортеці, а також і за нею траплялися неодноразово обвали, що свідчили про наявність там підземних ходів. У них, за народними переказами, записаними дореволюційними істориками, в глибоку давнину ховалися люди та їх майно під час навали татар, поляків, а потім і шведів. Навколо було багато могил, курганів, які мали стратегічне значення. На тих курганах у давнину ставилися маяки — дерев'яні щити з пучками соломи (звідси хутори, які виникли пізніше навколо, називалися Маячанські), біля яких стояли спеціально призначені для цього люди. Забачивши ворога, вони запалювали солому на маяках, подавали знак усім, хто працював у полі чи був по домівках. По сигналу люди бігли в "городок", за його; укріплення. Всі, хто міг, захищали фортецю, бралися за зброю, а решта — жінки, діти, літні люди ховалися в підземеллях.

У Кобеляках (які виникли на початку XVII ст.) до початку 1900-х років існувало п'ять старовинних церков, зокрема соборна Хрестовоздвиженська, зведена в 1838 р. на місці старої, невідомо коли збудованої Миколаївської. На початку XVIII ст. тут збудували Успенську дерев'яну, а всередині та в другій половині XVIII ст. споруджуються й інші — Спасо-Преображенська, Георгіївська, Покровська церкви. До нас не дійшли дані, коли та які церковні споруди стояли на їх місці раніше. Але відомо, що від них, від центру міста, підземні ходи вели до річки, до лісу. Це підтверджують і нині жителі Кобеляк.

Л. В. Падалка навів у своїх працях відомості про старовинні печери й підземелля поблизу с. Говтви (тоді Кобеляцького повіту), при впадінні річки Говтви в Псьол; на схід від Лохвиці. над Сулою, поблизу с Скоробагатьки, під старим городищем; по дорозі із Скоробагатьків до с Хрулі підземний хід під окопом "Маньківщина" (тоді Лохвицький повіт): у Миргородському повіті на лівому березі Псла, недалеко від Шишаків, в урочищі "Бір", де знаходили наконечники стріл. У Пирятинському повіті та на лівому березі р. Удай, поблизу села Дейманівка, в яру налічувалося п'ять печер, одна з яких служила сховищем для розбійників. А з лівого боку від Старої Оржиці, на північ від с Лемешівка, підземний хід вів у напрямку р. Перевід. У Ромнах підземелля існувало на садибі Огнева, причому вхід до нього закривався масивними чавунними дверима. А в печері на тому місці, де пізніше був собор, за переказами, жив відомий розбійник Гаркуша. У Хорольському повіті, поблизу с Вергуни, підземні ходи були в урочищі "Турівщина" (у передгір'ї, де в давнину було озеро). Ті підземелля завалилися, обрушилися разом із віковими дубами, які росли над ними.

Отже, підземелля, як частина фортечних укріплень, — це досить часте явище (якщо не обов'язкове) у наших містах у давнину. Можна говорити, що вони були складовою частиною укріплень. Такий же висновок робить і дослідник міст Лівобережжя XVIII ст. Л. А. Пляшко. Посилаючись на архівні документи, безпосередньо на плани, описи старих фортець, вона пише, що, крім брам, до міста-фортеці можна було ввійти через вилазки: "Для вилазок влаштовувались поперек валів ходи шириною та висотою два метри. В них підлога, стіни й стеля робилися в зруб і мали четверо захисних дверей". Подібні тунелі прокладалися для пішоходів, коли треба було вийти па город, в сад, по воду або під час облоги мати запасний вихід за місто. Такі вилазки — підземні ходи авторка називає в Ніжині, Борзні, Батурині та інших містах. У 60-х роках XVIII ст. в Борзні було п'ять підземних вилазок. Одна з вилазок до р. Сули показана па плані Лубен 1769 р. Такі ж ходи-вилазки, говорить Л. А. Пляшко, були майже е кожному українському місті.

А до якого ж часу слід віднести заснування підземель?

Професор М. І. Петров, який у дореволюційні часи досліджував підземелля Києва (безпосередньо в Старому місті, на Подолі та Печерську), а також у Ковко, при злитті річок Неману й Вілії (на березі останньої) у Кременці, у Кам'янці-Подільському, зазначав, що вік їх був різний, починаючи від дотатарських часів і до XVI — XVII ст. включно. Будувалися вони з різною метою: для переховування там населення і його майна на випадок нападу ворогів, для доставки води з річок під час облоги міста, коли іншим шляхом з нього вийти було неможливо, для тримання у тих підземеллях (у підземних льохах) запасів зброї, пороху тощо. З останньою метою вони використовувалися вже й після приєднання України до Росії.

Подібний висновок можна зробити і про полтавські підземелля, що фактично вже зроблено в ході розповіді. Вірогідно, вони споруджувалися в давнину спершу з використанням природних особливостей, в тому числі й природних печер, для захисту від кочовиків. У часи Олександра Глинського, при влаштуванні фортеці, їх могли поновити, розширити їх мережу. Подальша їх реставрація відбувалася в часи С. Жолкевського та С. Конєцпольського. На час Північної війни всі ці укріплення вже прийшли у ветхість. Полтава захищена була дуже слабо. Тому, коли стало відомо, що Карл XII повернув зі своїм військом на Україну, Петро І направив сюди гарнізон російських військ на чолі з полковником О. С Келіним. Протягом зими 1708-1709 pp. російські війська та місцеві козаки і міщани відремонтували й поновили полтавські укріплення.

Отже, напередодні Полтавської битви підземелля Полтави — складову частину фортечних укріплень — було докорінно поновлено, зроблено нові кріплення. Вірогідно, тоді ж прокладено деякі нові підземні ходи — подальше за межі форштадта, у тодішні приміські села, околиці, які пізніше увійшли в межі міста. Як відомо, підземелля Полтави широко використовувалися під час облоги міста шведами. Цим і пояснюється те, що дослідники знаходили в цих підземеллях в основному предмети вжитку XVII — XVIII ст. Все це й ввело в оману декого з вчених.

Підземні лабіринти Полтави, як і багатьох інших населених пунктів, стародавніх міст-фортець, не лише Полтавщини, а й великої території нашої країни — це винятково цікаві пам'ятки історії. На жаль, ті поодинокі дослідження цих свідків сивої давнини, що проводилися в ряди-годи в XIX та на початку XX ст., не могли дати вичерпну відповідь на всі питання, пов'язані з ними. Та й документи про ті дослідження осіли десь у музеях і архівах в різних місцях, а частково загинули в роки Великої Вітчизняної війни. Тим часом вивчення їх допомогло б яскравіше висвітлити сторінки історії як Полтави, так і ряду інших населених пунктів. Тим більше, що в даний час мережа цих підземних лабіринтів Полтави вже більш-менш чітко визначилася. Вони в значній мірі позначені на планах, якими користуються в управлінні головного архітектора міста.

Багато жителів Полтави проявляє великий інтерес до історії свого міста. Дехто пропонує замість відкритого на священній Івановій горі, поруч із садибою І. П. Котляревського, ресторану "Лілея" створити якийсь культурний осередок, а біля нього відреставрувати засипаний вхід до підземелля і відтворити там фундаментальну карту-схему полтавських підземель.

Враховуючи виняткову цінність цих пам'яток історії та культури, ще 10 грудня 1945 р. полтавські підземелля в районі Старого міста і форштадта було взято на облік як пам'ятку всесоюзного значення, що затверджено постановою виконкому Полтавської обласної Ради депутатів трудящих та бюро Полтавського обкому КП(б)У) від 9 липня 1946 р. Цією ж постановою взято на облік як пам'ятку всесоюзного значення й територію Червоної площі в Полтаві, як археологічну пам'ятку — поселення слов'ян VIII — XII ст. і найстарішу частину} міста.

На жаль, полтавці забули про те рішення, прийняте майже півстоліття тому, і тривалий час за іншими важливими справами питання про збереження та охорону підземель, як складової частини полтавської фортеці, так ніким і не ставилося. В останні роки науковці Полтавського краєзнавчого музею розпочали археологічні роботи по дослідженню території старої Полтави. Тож слід надіятися, що в майбутньому зацікавиться цим ще більше дослідників, у тому числі викладачів та студентів полтавських вузів, а також безпосередньо місцеві органи влади. Поступово буде відтворена мережа підземель не лише міста Полтави, а й всієї Полтавщини.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

Бучневич В. Е. Записки о Полтаве и ее памятниках. — Полтава, 1902.

Бучневич В. Е. Заштатный город Глинск // Полтавские епархиальные ведомости. Часть неофициальная. — 1889. — № 17.

Грановский А. Полтавская епархия в ее прошлом и настоящем. Выпуск 1. — Полтава, 1901.

Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. — К.: Головна ред-я УРЕ, 1967.

Клировая книжка Полтавской епархии на 1902 год. — Полтава, 1902.

Макаренко Николай. Городища и курганы Полтавской губернии. — Полтава, 1917.

Моргунов Ю. Ю. Лубенский участок посульской границы в XI—XIII вв. // 1000-летие города Лубен. Областная научно-практическая конференция 26—28 мая 1988 года. — Тезисы докладов и сообщений. — Лубны. 1988.

Павловский И. Ф. Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века. — Полтава, 1912.

Павловский И. Ф. Полтава в начале XIX века. — К. 1902.

Падалка Л. В. Древние земляные сооружения в пределах Полтавской губернии. Ч. 1. О древних городках, городищах и насыпных валах // Труды Полтавской ученой архивной комиссии. Выпуск 1. — Полтана, 1905.

Петров Н. О подземелье на усадьбе Киевского общества религиозно-нравственного просвещения, возле В. Житомирской и В. Владимирской улиц //Киевская старина. — 1902. — Июнь. — Т. XXVI.

Пляшко Л. А. Подорож до міста XVIII століття.— К., 1980.

Полное собрание русских летописей. Летописи последней четверти XVII века. — М., 1968. — Т. 31.

Там же, Никаноровская летопись. Сокращенные летописные своды конца XV века. — М. -Л., 1962. — Т. 27.

Полтавские епархиальные ведомости. Часть неофициальная. — 1882. — № 14; 1909. — № 16.

Романовский Петр. Сведения о местечке Беликах и его предместьи "Боярка" Кобелякского уезда // Полтавские епархиальные ведомости. Часть неофициальная. — 1890. — № 5.

Россия. Полное географическое описание нашего Отечества. — Т. VII. Малороссия. Под общей ред. В. П. Семенова. — СПб., 1901.

Рудинськнй Михайло. Архітектурне обличчя Полтави. — Полтава, 1919.

Кандидат історичних наук,
 заслужений працівник культури України В. Н. ЖУК