История Полтавы

К 100-летию Полтавского музыкального училища им. Н. Лысенко

• 

Подробности

Просмотров: 12515

До 100-річчя Полтавського музичного училища
ім. М.Лисенка

У перші десятиліття минулого сторіччя Полтавщина подарувала світові значну кількість відомих діячів в різних галузях духовної культури, що прославили її. У музичному мистецтві це Дмитро Ахшарумов, Володимир Щепотьєв, Федір Попадич, Іван Різенко, Платон Цесевич, Іван Козловський, Старостинецька, Олександр Єрофеєв, Володимир Кабачок та інші. Дослідження їхньої багатогранної діяльності, що підносила на вищий щабель вітчизняне мистецтво, знайшло втілення в друкованих працях науковців (Л.Кауфман, "Д.Ахшарумов"; Грицюк "Федір Попадич").

В 1902 році Полтавське відділення Російського музичного товариства заснувало музичні класи, на базі яких 1903 року утворилося музичне училище. Гортаючи архівні матеріали музею "Музична Полтавщина", виявляємо чимало цікавих відомостей про історію цього навчального закладу, засновником і першим директором якого був визначний діяч, скрипаль, диригент, педагог Д.В.Ахшарумов (1864 – 1938). Про нього та інших організаторів, які в різні роки займали посаду директора, аж до сьогодення, підготовлено нариси, опубліковані в журналі "Посвіт" 1996 року. Пропонуємо читачам познайомитися з життям та діяльністю деяких визначних діячів: Олександра Гавриловича Єрофєєва, Володимира Андрійовича Кабачка, Володимира Олександровича Щепотьєва.

Незабутні

Володимир Олександрович Щепотьєв – неординарна особистість: – глибоко освічений, різнобічно обдарований композитор, науковець, педагог, професор української мови і мовознавства Полтавського інституту народної освіти, деякий час і його ректор, музико- та літературознавець, фольклорист, лектор, перекладач, член Етнографічної комісії АН України. У 1922-1925 рр. – завідувач відділу історії революції Полтавського губернського архіву, а згодом і завідувач цього закладу, активний громадський діяч (брав участь в організації учительського союзу).

Свого часу митець зазнав переслідувань, притягався до суду у справі СВУ (1928 р.), був висланий за межі України до Сибіру (м. Славгород). Після виходу на пенсію і повернення в Україну його знову заарештовують у 1937 році і в тому ж році розстрілюють. Його ім'я, викреслене сталінщиною, нині повертається в рідну культуру. Реабілітований у 1998 р. Його ім'я згадувалося в "Пам'ятній книжці" М.Леонтовича. Нині одна з вулиць мікрорайону м. Полтави названа його іменем.

Народився В.Щепотьєв 7 листопада 1880 р. в передмісті Полтави – на Павленках, у сім'ї дрібного чиновника. Музика постійно звучала в рідній господі, переважно це були українські пісні, в яких і кохався маленький хлопчик. Безліч пісень знали його рідні: співали бабуся Уляна Іванівна Миць, її доньки Тетяна і Марія (мати Володимира), дядько Матвій Григорович Миць (співак хору Слов'янського). "Після дядька залишились деякі ноти, – згадує у своїх "Мемуарах" В.Щепотьєв, – перші збірники народних пісень Лисенка (видання 1868 р.), чотириголосні російські та українські хори, сольні номери тощо. Розглядати ці ноти – то була радість для мене. І з маминих співів, і з тих дядиних нот і почалося моє захоплення, а потім і студіювання української пісні.... Батько трохи грав на гітарі і мене навчив.... Мати ж багато знала старих сентиментальних романсів та українських пісень. Я більше й учився від неї". Спеціальної музичної освіти В.Щепотьев не мав. В тих закладах, де він навчався – у Полтаві (бурса, семінарія), Петрограді (духовна академія) велика увага приділялась музичним предметам. Також постійне домашнє музикування сприяло розвитку його як музиканта. Залюбки вивчав гру на інструменті, теорію музики. Започаткував у 1897 р. зошит, куди записував улюблені твори (хор П.Ніщинського "Закувала та сива зозуля", твори М.Лисенка).

У 1904 р. Володимир закінчує академію і одержує призначення на роботу в Полтаву на посаду викладача російської мови і літератури Єпархіального жіночого училища, працює і в музичному технікумі, який відкрився в 1903 році. З 1917 року працює у вищезгаданих закладах. Виступає з доповідями, присвяченими пам'яті композиторів М.Лисенка, Я.Степового, К.Стеценка, перед виступами полтавських капел (хорової – кер. Ф.Попадич), бандуристів (В.Кабачок), допомагає В.Кабачкові в опануванні гри на бандурі. Про це свідчить лист В.Щепотьєва до відомого знавця бандурного мистецтва Гната Хоткевича. Він зберігся в архіві доньки Галини Гнатівни, яка живе в Греноблі (Франція). Лектор В.Щепотьєв вражав глибиною знань, володів яскравою мовою викладу. Свій запал він передавав слухачам. Свого часу В.Щепотьєв писав синові:... "Як мені весело було входити в аудиторію, де мене чекали слухачі, особливо, коли я збирався говорити про те, що мене самого дуже цікавило... Настрій у мене був завжди добрий. З років студентства до останніх років учителювання я кожного ранку прокидався з цікавістю до дня прийдешнього. Мені було цікаво жити, весело щоразу почувати себе творцем життя" (лист М.В.Щепотьєва, 1993 рік). Численними були і його виступи, що стосувалися популяризації народних українських пісень: дум, історичних, обрядових, побутових, ліричних, колискових. Зберігаються в музеї "Музична Полтавщина" афіші, в яких з передніми словами до концертів зазначається В.Щепотьєв.

Записувати народні пісні В.Щепотьєв почав ще семінаристом від матері, тітки, а також від інших виконавців (з повними даними про пісню – коли, від кого й де були зроблені записи). 76 пісень склали збірку "Народные песни, записанные в Полтавской губернии", видану 1915 р. У фондах ІМФЕ імені М.Рильського АН України зберігаються 96 пісень (крім тих, що опубліковані в 1915 році) з нотами В.Щепотьєва. Пісні, записані В.Щепотьєвим, увійшли до збірників "Золоті ключі" (1926 р.) У першому виданні "Золотих ключів" це "Ой, стану, гляну на чорну хмару", "Ой ти дівчина, горда та пишна", "Ой, ще тепер я в превеликім горі”, "По світлиці ходжу", "Туга мені за тугою". Подальші випуски доповнили "Не щебечи, соловейко", "Ой ти гарний, Семене", "Ой на горі журно та димно", "Ой ходить донець", "Ой дуб зелененький", "Ненько моя вишня", "Брати мої, брати соловейки", "Сватає мене, матінко, перший").

Син Микола згадує: "... З розмов з батьком я знаю, що він був знайомий з двома братами Ревуцькими... На першому виданні "Золоті ключі" я добре пам'ятаю напис Дм. Ревуцького – "Любому побратимові Володимирові на знак щирої пошани й приязні" К.23.У.1926 р., "Пісні літературного походження" (1979 р.), "Народ і релігія" (1958 р.), "Танцювальні пісні" (1970 р.). Досвідчений літературознавець, він мав неабияку кількість публікацій: це книжки, статті в журналах, газетах (близько 100), "Практичний курс діловодства українською мовою" – Харків, 1923 р., розділ "Зразки офіційних паперів – листувань українською мовою", в роботі "Практичний російськомовний словник", Київ 1923 р., "Географічний термін України в народних піснях", Полтава, 1919 р., "Основні моменти в розвитку музичного мистецтва на України", Полтава, 1929 р, "Наукове життя в Полтаві 1914-1924 рр.", "Мова наших школярів", – Київ, 1927 р., "Ювілейний" збірник на пошану академіка М.С.Грушевського, Київ, 1929 р., "Пам'яті Панаса Мирного", "Г.Сковорода", "В.Г.Короленко", "Славний музика Микола Лисенко" (його життя та праця) – Полтава, 1913 р. (під псевдонімом В.Будищанець) та багато інших. Змолоду В.Щепотьєв почав компонувати мелодії романсів, пісні, ансамблі, хори на тексти Грінченка, Некрасова, Лесі Українки, Тютчева, Олеся, Чупринки, Первомайського, Безименського і на власні вірші. Три його зошити вміщують близько 108 творів (з 1886 по 1936 рік). В.Щепотьєв – автор лібрето та музики лірико-комічної опери "Семінаристи". Жанрову основу її визначив як "музичні сцени". За стильовими ознаками музика близька до композицій українських композиторів Ніщинського, Аркаса.

У доробку В.Щепотьєва є і гармонізація народних пісень для мішаного хору а капела: "Тихо, тихо Дунай воду несе", "За горою, за крутою", "Колискова", "Як у нашому селі", "Не співайте пісні" (деякі мелодії записані від матері, інші взяті зі збірника "Українська народна пісня", 1936 р.). У різні роки він написав мелодії до дитячих п'єс Коваленко "Ясько та Стецько", "Хатка в гаю", дитячої гри "Сніп", хор до шкільної інсценівки "Енеїда" (сл. Бузинного), піонерський марш для хору, мелодії до живої газети Славгородського сільгосптехнікуму та інші.

В.Щепотьєв – автор і поетичних творів. Серед них вірші "Тихо сум гойдає мою душу" (Полтава, 1922 р.), "Кам'яна баба" (Полтава, 1923 р.), "З тюремних сонетів" ("Як трафаретно тут! Сувора кам'яниця", "Минає літечко") та інші.

Значна сторінка діяльності В.Щепотьєва – його переклади українською мовою творів російських та західно-європейських авторів – аби збільшити надбання рідної культури. Він переклав шістдесят пісень французького поета П.Беранже, що зберігаються в Інституті літератури ім.. Т.Шевченка АН України.

Спеціально для друкування у видавництві "Книгоспілки" він переклав "Пісню про спокій" та "Чарівну квітку" Л.Бетховена. Близько 180 номерів – це переклади з опер, романси, хори композиторів Чайковського, Глінки, Аренського, Бородіна, Кюї, Чеснокова, Рахманінова, Шопена, Гріга, Масне, Шуберта, Моцарта, Бетховена, Пучіні, Гайдна, Верді.

Повністю зроблені переклади опер Гуно "Фауст" (1919 р.), Леонковало "Паяци" (1919 р.), Монюшка "Галька" (1920 р.), Вольфа – Феррарі – "Намисто мадонни" (1925 р.). Клавір опери "Фауст" з автографом автора зберігається в музеї "Музична Полтавщина". Поряд його запрошення на виставу опери "Галька" (23 лютого 1921 р.), в якій співали Козловський, Старостинецька, Зосимович, Полив'яний, Івахненко...

Як уже зазначалося, В.Щепотьєв писав "Мемуари" – їх було три зошити, та залишився один – "Дитинство" (перший зошит – Харків 1930 р., Славгород – 1931 р.). Володимир Олександрович згадує дитячі роки, атмосферу, яка панувала тоді в Полтаві.

У мемуарах В.Щепотьєв торкається різних аспектів: і географічних (де розташовані Павленки – місце його народження), і характерних архітектурних споруд. Ось уривок: "... На старих планах Полтави Павленки означені як підгородне село, а не як передмістя... і на горі між Паленками і Сінною площею сіяли хліб. Самі Павленки тоді були цілковитим селом: кривенькі, вузенькі вулиці, хатки під солом"яною стріхою. Про брук чи тротуари ніхто й не гадав. На вигоні (тепер Покровська площа) стояла однобанна невеличка дерев'яна церква, але вона була далеко художніша з архітектурного боку, ніж та велика та незграбна кам'яна церква, що збудували павленчани десь на початку 900-х років. З тією дерев'яною церквою пов'язані мої дитячі спогади. Пам'ятаю, як іноді літнього суботнього вечора бабуся йшла до церкви й брала з собою й мене. Сонце заходило, його косе проміння падало в невеличкі вікна маленької церкви, і в тих проміннях дивилося на мене обличчя Св.Миколая, що перед ним стояли ми з бабусею. Потім, як ту церкву розбирали, ту ікону купили мої батьки...".

Далі в "Мемуарах" йдеться про місцевих мешканців, про крамницю, шинок, до якого посилали і Володимира по горілку (півкварти, а пізніше пляшка – 25 коп.), про школу, дім священика. Де нині Київський вокзал, стояв млин-вітряк. І далі – цікавинки: "...Із слів матері я знаю, що бабуся розказувала про повноводність річок у Полтаві. В кінці Монастирської вулиці є міст через рівчак, що на його дні ледве тече вже не річка, а струмочок – Тарапунька. То за словами бабусі, у тій Тарапунці, під мостом, за її молодості, купали ще коней. Це, напевне, так і було, бо в архіві Полтавської Городської Управи є справа 30-х років про збудування великого парома через річку Рогізну, хоч за моїх часів там було тільки болото".

Колись я спитав матір, чи не говорила чого бабуся про Котляревського, вона відповіла, що бабуся згадувала про Котляревського як про доброго пана, до якого можна звернутися в біді, і він допоможе... Ці слова бабусі тим цікаві, що стверджують ще раз думку про популярність Котляревського серед полтавчан, бо моя бабуся була неграмотною і Котляревський як письменник, безперечно, не міг її цікавити..."

Викликають зацікавленість і інші відомості про життя в Полтаві, про чиновництво, про перші його вчительські дії, про ярмарки, що відбувалися в Полтаві (їх було чотири): "... батьки робили запас продуктів, а мене найбільше цікавила карусель... балаган з акробатами та клоунами, до якого можна було попасти за 5 копійок... Повернувшись додому, мостив собі в сараї трапецію, де й намагався наслідувати те, що бачив у балагані..."

Далі читаємо про будівництво Києво-Полтавської залізниці, нові забудови біля вокзалів та багато іншого.

Його долю досліджують фахівці М.Лазорський, П.Ротач, А. Балабоченко. Слід згадати і про те, що у вересні 1994 року під час проведення Міжнародної наукової конференції "Спадщина І.П.Котляревського в українському і світовому культурному контексті" була виголошена доповідь кандидата історичних наук Л.Бабенко на тему "Творчість І.П.Котляревського у науковій спадщині В.О.Щепотьєва".

Постать В.Щепотьєва на мистецькій ниві досить помітна. Він невтомно працював, щедро віддавав свої знання й талант скрізь, де йому довелося жити та найбільше – українській культурі і рідній Полтавщині.

Володимир Андрійович Кабачок

З автобіографії Володимира Андрійовича: "Народився в 1892 році липня 15 дня в селі Петрівцях Миргородського району на Полтавщині в незаможній селянській сім'ї. Мати все своє життя служила в наймах. Батька я не знаю...".

Коли Володі виповнилося п'ять років, його забирають із села до Полтави, а в семирічному віці він уже співає в Полтавському архиєрейському хорі. Тут діти перебували на повному державному утриманні (житло, одяг, харчування). З музичних предметів вивчали вокал, диригування, сольфеджіо, теорію музики. У Володі був від природи добре поставлений голос (альт).

Великий репертуар, знайомство з різними стилями, новими напрямками, працелюбність сприяли всебічному розвиткові хлопчика, закладали ґрунтовні основи знань, що згодом стало в пригоді у його творчій роботі (в 1917 році – соліст цього ж хору).

Загальну освіту Володимир одержує в Полтавському другому міському початковому училищі, яке з успіхом закінчує 1906 року. Через рік вступає до Полтавського музичного училища і вчиться по класу тромбона (викладач К.Багликов), а пізніше – на ударних інструментах. Від плати за навчання був звільнений як сирота. Одночасно співав у хорі та грав у симфонічному оркестрі училища під керуванням його директора Д.Ахшарумова.

У 1913 році вступає до Московської консерваторії по класу контрабаса (професор О.Мартинов) та вокалу (професор І.Горді, – Гордієвський). Він відвідує публічні лекції, вистави столичних театрів, бере участь у численних концертах вузівського хору та оркестру.

Навесні 1917 року Володимира забирають до армії (що перешкодило скласти державні іспити), та за станом здоров'я незабаром звільняють від військової служби. Революційні події, матеріальні нестатки змусили Кабачка повернутися в Україну, до Полтави, де на нього чекала сім'я (шлюб узяв у 1916 році).

Родина Кабачка. Син Микола, дружина, донька Ніна, Володимир Кабачок.

Починається плідна творча робота В.Кабачка. Він викладає співи в початковій та середній школах міста (в Першій трудовій імені Котляревського та в школі № 8).

Вихованці дуже любили свого вчителя, на уроках усім було цікаво. Звертався він до учнів не інакше, як: "Ану, дітки, давайте пісню розучимо" або "Ану, дитиночко, заспівай пісню...". Під час виступів на олімпіадах, святах – на сцені невеликого шкільного залу – завжди стояв збоку.

Колишній учень В.Кабачка Михайло Фісун згадує: "... Володимир Андрійович був стрункий, вищий середнього зросту, чорнобривий і чорновусий, ніс – із горбинкою. Темно-сірі, із зеленкуватим відтінком очі всміхалися доброзичливо і підбадьорливо...

Шкільний хор підготував велику програму пісень на слова Т.Шевченка: "Заповіт", "Думи мої, думи", "Зоре моя вечірняя", "По діброві вітер віє", "Перебендя", "Реве та стогне Дніпр широкий" та ін. З успіхом виступили на святковому концерті в Полтаві, присвяченому 70-річчю від дня смерті Великого Кобзаря".

На цей час Володимир Андрійович захоплюється грою на бандурі. З автобіографії: "... В 1925 році за ініціативою Полтавської політосвіти організував ансамбль бандуристів, який в 1929 році став Державною українською зразковою капелою бандуристів, художнім керівником якої я був до 1934 року..."

Перший склад капели В. Кабачка. Полтава. 1925-26 рр.

Опановуючи харківський метод гри на інструменті, Володимир Андрійович радиться з відомим митцем Гнатом Хоткевичем. Про це дізнаємося з листів В.Кабачка до Г. Хоткевича, які нещодавно переслала з Гренобля (Франція) донька Хоткевича синові В.Кабачка Миколі. Для Полтавської капели Г.Хоткевич написав твори "Про Байду", "Буря на Чорному морі" та ін. За досить короткий час під керуванням Володимира Андрійовича вона стала високопрофесійним колективом. Провідне місце в репертуарі посідає доробок українських композиторів та народні пісні. Це, зокрема, "Вічний революціонер" М.Лисенка, "Дванадцять косарів" К.Богуславського, "Уперед, хто не хоче конати" Л.Ревуцького, "Грими, грими, могутня пісня" В.Верховинця, "Думи мої, думи", "Ой, джигуне, джигуне", "І хліб пекти, і по телята йти" тощо.

Капела побувала в багатьох селах Полтавщини, у різних містах колишнього Союзу. Перед концертами слово брав відомий професор Володимир Щепотьєв, який розповідав про бандуру та уславлених виконавців.

У 30-і роки В.Кабачок був помітною постаттю серед української мистецької інтелігенції. Можливо, тому за наклепницьким доносом його заарештували (1934). Проте через деякий час звільнили, але в капелу він не повернувся. Почав працювати литавристом у міському оркестрі, що виступав у парку імені Луначарського. "В.Кабачок був старшим за віком і дуже добре ставився до нас, молодших, – згадує один із оркестрантів. – Ми завжди зверталися до нього за консультацією, коли траплялося якесь складне місце в музичному тексті твору. Володимир Андрійович дуже добре читав партитуру і обов'язково розтлумачить, підкаже, докладно пояснить все, що нас цікавило..."

Згодом Володимир Андрійович залишає Полтаву і переїздить до Ленінграда (там жили родичі дружини), куди невдовзі викликає сина Миколу. Працює артистом оркестру Великого драматичного театру імені М.Горького.

Палка любов до українського мистецтва і тут не дає спокою. У вільний час організовує хорову капелу та капелу бандуристів у системі "Експорт лісу".

Та в серпні 1937 року В.Кабачка знову заарештували і без будь-якого обвинувачення та суду оголосили вирок: десять років заслання на Колиму. У жахливих умовах сибірських таборів розрадою для митця була музика, яка врешті й урятувала його. Він самотужки зробив бандуру і часто грав улюблені твори товаришам, котрі намагалися оберігати його від надто важкої, виснажливої праці. 2 грудня 1943 року В.Кабачка звільнили від ув'язнення як безнадійно хворого. З великими труднощами він дістався на "материк" і добрався до Ташкента, щоб зустрітися з сином. (Ця зустріч відбулася лише в 1945 році в Києві).

Артисти евакуйованого з Києва Українського драматичного театру імені І.Франка влаштували в себе Володимира Андрійовича і допомогли дістати костюм, в якому він виступав як соліст-бандурист у концертах Ташкентської філармонії. Допоміг Кабачкові влаштуватися на роботу Л.Ревуцький. Пізніше Володимир Андрійович почав працювати керівником хорового ансамблю дружин офіцерів.

Перше знайомство з В. Кабачком: тріо В. Третякова, Н. Павленко, Т. Поліщук. 1949 р.

Після повернення в 1944 році до Києва В.Кабачок веде клас бандури в музичному училищі імені Р.Глієра, а згодом і в консерваторії імені П.Чайковського Виховав понад п'ятдесят бандуристів, серед яких педагоги, солісти, науковці... За його ініціативою створене перше жіноче тріо бандуристок (Т.Поліщук, Н.Павленко, В.Третякова) – лауреатів міжнародних конкурсів. Колишні учні – професор С.Баштан, викладачі М. Поклад, А.Грицай, В.Лапшин, А.Маціяка, І.Лупан та ін.

Кабачок з учнями: Маціяка, Грицай. Київ. 1950-ті рр.

Усім своїм вихованцям Володимир Андрійович прищеплював любов до народної творчості, ансамблевої гри. А вони ставилися до нього, як до рідного батька. Про це написало багато його учнів. "... Пам'ятайте, – казав, – що ви селянські діти, працюйте в музиці так, як наші батьки в полі. Треба й недоспати, і не боятися мозолів на пальцях". (В.Пархоменко, 1982). "... Саме В.Кабачок своїм тактом, психологічно-педагогічним підходом прищепив мені любов до старовинного народного інструмента..." (А.Грицай).

Київське музичне училище. Володимир Андрійович Кабачок. 1950 р.

Одночасно працював митець і в Державному українському народному хорі імені Г.Верьовки. Він виступав як соліст-бандурист та керував оркестром народних інструментів. Колишня солістка хору Людмила Бобровникова згадує: "Як тільки Володимир Андрійович з'являвся на сцені, глядачі зустрічали його зливою оплесків. А він ще й не починав. Отакий був наш кобзар! А коли обережно брав бандуру, розправляв свою білосніжну бороду і вуса та починав співати, спочатку сумні, а потім і веселі пісні, – зал не відпускав його зі сцени. Всім хотілося слухати його без кінця. Голос співака був надзвичайно приємний – ліричний баритон, який тонко передавав у пісні радість і горе, щастя і сум...".

"...В дуеті з Людмилою вони так співають "Сирітку", що у людей блищать на очах сльози", – писав Сергій Козак у монографії "Г.Верьовка" (1981).

Упродовж кількох років В.Кабачок працював над "Школою гри на бандурі" – підручником для музичних училищ та консерваторій. Допомагав йому на завершальному етапі композитор Є.Юцевич. Коректуру "Школи..." Володимир Андрійович робив уже зовсім хворий. Підручник вийшов у світ після його смерті...

Не застала його живим і звістка з Ленінграда – постанова про реабілітацію.

... У Полтаві на будинку Музичного училища імені М.В.Лисенка відкрито меморіальну дошку В.Кабачку. Традиція любові до мистецтва бандури зберігається в родині його сина Миколи Володимировича, котрий написав цікаві спогади про батька.

Подвижницька творча, організаторська, педагогічна діяльність В.Кабачка, скромної, доброзичливої людини, незважаючи на довгі роки замовчування, дала плідне жниво.

Олександр Гаврилович Єрофєєв

Визначна роль у розвитку й становленні української музичної культури належить тонкому художникові, знавцеві симфонічної музики, поціновувачу вокального мистецтва, артистові, українському та російському диригентові, педагогу, музично-громадському діячеві Олександру Гавриловичу Єрофєєву. Росіянин за походженням, він понад 40 років свого свідомого життя мешкав в Україні, постійно сприяючи становленню українського мистецтва. В Полтавському обласному архіві та музеї "Музична Полтавщина" зберігаються документи, які висвітлюють його широку багатогранну діяльність.

О.Єрофєєв нагороджений грамотою "Ударник", мав звання "Герой праці" (1924), заслуженого артиста України (1935), заслуженого діяча мистецтв Росії (1946) – це шлях митця, трудівника, громадського діяча, який знав і відчував силу свого обов'язку перед Батьківщиною.

Народився О.Єрофєєв 2 листопада 1884 року в м. Нижньому Новгороді. Батько, складач у друкарні "Машистов і Ко", хворів на серце і помер на 33-му році життя. Мати залишилася без будь-яких матеріальних засобів до життя. Утримувати двох дітей вона не мала можливості і вимушена була віддати сина Олександра до будинку бідних дітей. Тут на хлопчину звернув увагу відомий діяч В.Ю.Віллуан, який відбирав здібних дітей для класів духових інструментів Нижньогородського музичного училища. До таких відібраних дітей і потрапив Олександр, який дуже любив музику. Він опановує гру на валторні. Після трьох років навчання розпочав трудове життя, шукаючи заробітку. Необхідно було допомагати матері і сестрі, адже юнак залишився єдиним годувальником сім'ї. Отож, його доля – гра на весіллях у заможних купців, переписування нот для Кадетського корпусу і постійні приниження та нестатки.

У 1896 році у Нижньому Новгороді відкривається Всеросійська художньо-промислова виставка. Дванадцятирічного Олександра приймають до оркестру, яким керує Антон Григорович Головинський, на посаду валторніста з оплатою 35 крб. на місяць. Навчання в училищі він не припиняє, але переходить на інший інструмент – тромбон і з цього класу 1900 року закінчує музичне училище з атестатом першого ступеня. Молодий музикант грає в оркестрі новгородського драматичного театру, а влітку – на Нижньогородській ярмарці. Згодом В.Ю.Віллуан, директор місцевого музичного училища, звернувся до директора Московської консерваторії В.І.Сафонова з листом, в якому рекомендував Олександра як талановитого учня. Юного музиканта було зараховано до числа стипендіатів, що уможливило його навчання з фаху та композиції у відомих професорів, зокрема, у С.Танєєва. Він користувався танєєвською теоретичною бібліотекою з метою опрацювання своєї дослідницької роботи. У С.Танєєва він прослухав повний курс з історії композиції. Під час навчання в консерваторії О.Єрофєєв мав випадкові заробітки в оркестрах міста, а в сезон 1902-1903 рр. працював в оркестрі опери С.І.Зиміна. Крім того, він дає приватні уроки з теорії музики, а влітку працює у симфонічних оркестрах різних міст Півдня Росії.

Після закінчення вузу О.Єрофєєв – на педагогічній роботі в Казанському музичному училищі, артистом оркестру, диригентом у різних оперних колективах Саратова, Ростова, Баку, Астрахані, Харкова, Полтави. Влітку – гастрольні поїздки по Волзі. Зимовий сезон 1911 року застає його в Харкові. Під час однієї з вистав О.Єрофєєв знайомиться з відомим митцем Д.Ахшарумовим, який запросив його до участі в концертному турне свого оркестру і запропонував посаду викладача в училищі у Полтаві. О.Єрофєєв погодився, і з 1912 року починається полтавський період його життя і діяльності. В училищі протягом усього часу перебування у Полтаві він веде класи тромбона та оркестровий, викладає теоретичні предмети (теорію музики, гармонію, енциклопедію, до якої входили контрапункт, музичні форми, знайомство з музичними інструментами).

О.Єрофєєв відзначався глибоким і жвавим розумом, був чутливим педагогом, вихователем. Довідавшись про тяжкі умови учнів-оркестрантів, які працювали в оркестрах місцевих кінотеатрів, вступає в боротьбу із власниками цих кінотеатрів, не дозволяючи учням грати у таких оркестрах, доки не будуть підписані відповідні угоди – підвищення заробітної плати, полегшення умов праці. І домагається свого.

Директором Полтавського музичного училища О.Єрофєєв став 1919 року. Характерною рисою того періоду було постійне піклування про викладачів училища, захист їхніх інтересів перед дирекцією Полтавського РМТ, куди педрада училища послала його з правом вирішального голосу.

При Полтавській губнаросвіті О.Єрофєєв виконував обов'язки голови музкомітету, провадив велику організаторську роботу: домігся відкриття регентських курсів, на яких навчалися керівники професійних хорів, а також усі, хто бажав працювати з хоровими колективами; сприяв розвиткові концертів симфонічного оркестру та хорової капели ім. Т.Г.Шевченка. В архіві збереглася афіша 1922 року, яка повідомляла про ювілейний концерт з нагоди 10-ї річниці діяльності у Полтаві О.Єрофєєва. Під орудою ювіляра виконувались Перша симфонія Каліннікова, сцени з опери "Русалка" Даргомизького, "Франческа да Ріміні" та сцена на балу з четвертої картини "Євгенія Онєгіна" П.Чайковського.

Як диригент-симфоніст, до репертуару оркестру Єрофєєв добирає твори Моцарта, Гайдна, Бетховена, Вебера, Шуберта, Ліста, Дворжака, Россіні, Гріга, Верді, Масне, Лаонкавалло, Глазунова, Направника, Лядова, Глінки, Скрябіна, Іполитова-Іванова, Мусоргського, Чайковського, Глієра та інших. У симфонічних концертах брали участь провідні митці: Ерденко, Карпіловський, Цесевич, Гоне, Бочаров, Мозжухін, Лєбєдєв, Запорожець, Гр. Пирогов, Тойманов. Відбувались і благодійні концерти симфонічного оркестру з метою допомоги бідним учням.

З 1916 року розпочалася діяльність О.Єрофєєва як організатора й диригента Полтавської опери. Завдяки талановитому й енергійному О.Єрофєєву та іншим ентузіастам оперної справи полтавці знайомилися з кращими зразками світової оперної класики, а для численних видатних вокалістів полтавський оперний колектив став справжньою школою. Серед співаків, які починали свій шлях у Полтаві і вважали себе учнями О.Єрофєєва, – народний артист СРСР І.С.Козловський, Плешаков, Ємельянов, Завалов. У виставах під керівництвом Єрофєєва брали участь солісти країни Литвиненко-Вольгемут, Рейзен, Гр. Пирогов, Ухов. І.С.Козловський свого часу, вітаючи Єрофєєва в день його ювілею, писав: "Сьогодні співаю "Травіату". По-іншому заспівав би на Вашому заслуженому ювілеї "Высоко поднимем бокалы полней", я уперше співав у Полтаві. Ваш учень Козловський (газ. "Горьковская комуна", 1946 р.).

О.Єрофєєв був знайомий з провідними діячами культури, зокрема з письменником В.Г.Короленком. Цікава історія пов'язана з цією подією. Це було ще в Нижньому Новгороді. Хлопчиком Олександр бігав до батька в друкарню і на вулиці часто зустрічав чоловіка з каштановою бородою, який чистив тротуари від снігу, іноді бачив, як цей чоловік рубав дрова – акуратно, старанно, спритно навіть, розмовляв з ним, але не знав, хто він такий. Уже юнаком-валторністом Олександра було запрошено грати на ювілейному вечорі на честь Володимира Короленка. І, виглянувши з оркестрової ями на сцену, Єрофєєв в особі письменника упізнав свого знайомого – красеня-трудолюба. А в Полтаві вони сиділи за одним столом на засіданні, обговорювали питання допомоги голодуючим. Громадська діяльність В.Г.Короленка, його благородне ставлення до простих людей та працездатність для О.Єрофєєва були живим повчальним прикладом, який він постійно наслідував.

1928 року О.Єрофєєв разом з дружиною співачкою В.Старостинецькою переїздить до Вінниці. Згодом – Ворошиловград, Горлівка, Донецький пересувний театр опери та балету, де він був художнім керівником і головним диригентом.

Улітку 1936 року відомий музикант О.Єрофєєв бере участь у великому симфонічному концерті в Горькому, на своїй батьківщині. Через два роки разом з дружиною він назавжди оселяється в рідному місті, і хоч уже немолодий, але готує великі і складні оперні вистави: "Гугеноти" Мейєрбера, "Іван Сусанін" Глінки, "Князь Ігор" Бородіна та інші.

Про О.Єрофєєва з повагою і любов'ю згадував М.Фісун, колишній директор музею "Музична Полтавщина". Він добре пам'ятав цього видатного музичного діяча.

А в книзі Г.Кузнецової "Народний артист" зазначається: "Козловський Іван Семенович з великою вдячністю згадує О.Єрофєєва – цю чудову людину".

Помер О.Єрофєєв у рідному місті на 84-му році життя.

Джерело:

Полтава: архітектура, історія, мистецтво. Матеріали II наукової конференції "Вайнгортівські читання", грудень 2003 р. – Полтава. 2003. Стор. 116-126.

---

© Івахненко Л. Я.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.