История Полтавы

Атаман Левко Христовый

• 

Подробности

Просмотров: 16614

Віктор Ревегук, кандидат історичних наук. Отаман Левко Христовий

Провідну роль в Українській революції 1917-1920 років відіграло селянство, яке в своїй більшості не сприймало радянської влади з її продрозкладкою, сваволею Чека, конфіскаціями, націоналізаціями, реквізиціями та іншими характерними явищами тоталітарного режиму. “Якщо є щось безсумнівне в нинішньому становищі, – записав В.Г.Короленко 13 квітня 1920 року у своєму щоденнику, – то це пряма ненависть села (всього) до комуністів” ^[1].

Неприйняття селянством Полтавщини більшовицького режиму переростало у збройний опір, який очолювали десятки ватажків повстанських загонів. За давньою українською традицією їх називали “отаманами”. Одним з них був Леонтій Остапович Христовий. Народився він 16 червня 1898 року на хуторі Скажениковому поблизу Лютеньки Гадяцького повіту у замож­ній селянській родині. Сім’я Христових походила з давнього козацького роду і була досить чисельною: чотири сини і дочка Наталка. За даними радянської агентури Левко Христовий був середнього зросту гарним брюнетом з голеним обличчям, а за характером – енергійним, кмітливим і завзятим, але самолюбивим і нестримним, схильним до рішучих дій.

Дуже мало збереглося достовірних даних про дитячі і юнацькі роки Л. Христового. За одними – в роки першої світової війни він служив у кавалерійському полку, а за радянських часів командував червоним ескадроном і в 1919 році начебто був головою Зіньківської Чека; за іншими – в часи Директорії УНР служив півсотенним командиром комендантської сотні в Зінькові. Коли ж повернулися більшовики, він почав готувати повстання з тим, щоб захопити місцеву Чека і звільнити заарештованих українських патріотів. Змову було викрито і Л.Христовий перебрався спочатку до Полтави, а згодом – до Києва. Після розгрому денікінщини він перебував на нелегальному становищі і був учасником національно-патріотичного підпілля в Зінькові. На початку травня 1920 року Л.Христового заарештували, але по дорозі на Гадяч в селі Монастирські Будища він утік і почав готувати повстання.

Поштовхом до початку селянського повстання стало пограбування жителів Лютеньки російськими продовольчими загонами, які під час вилучення хліба за продрозкладкою не зупинялися перед насильством і терором. Загін Л.Христового, який станом на 6 липня 1920 року налічував не більше 50 чоловік, спочатку роззброював непрошених гостей і відпускав на волю з наказом більше не попадатися, але після чергового набігу продзагону на Лютеньку, який супроводжувався спаленням селянських хат, повстанці схопили і розстріляли близько 40 продармійців.

Після розправи над продзагоном село почало озброюватися. Станом на 18 липня в загоні Л.Христового вже було більше 300 чоловік при двох кулеметах. Орієнтація повсталих, як зазначалося в повідомленнях радянської військової розвідки, була “петлюрівською”, тобто вони вели боротьбу за державну незалежність України.

Протягом другої половини липня 1920 року в Лютеньці та навколишніх селах і хуторах проходило інтенсивне формування повстанських загонів, які за давньою козацькою традицією поділялися на сотні і курені. Водночас був створений і штаб повсталих, куди ввійшли колишні офіцери російської армії та вчителі.  Начальником штабу став Борис Пошивайло, а командиром ка­раульної сотні і комендантом Лютеньки  – учитель Любарець. Штаб повсталих встановив зв’язок з іншими повстанськими загонами, що діяли на теренах Гадяцького, Зіньківського і Миргородського повітів. Оголошена Л.Хри­стовим мобілізація дала змогу збільшити число повстанців до 5-6 тисяч чоловік, проте вогнепальну зброю мала хіба-що десята частина з них. Повсюдно по селах відбувалися мітинги, на яких лунали заклики до боротьби з комуністичним режимом ^[2].

Масова участь селянства в протибільшовицькій боротьбі пояснюється не тільки грабіжницькою продрозкладкою, але й справжнім полюванням на українських юнаків з метою поповнення Червоної армії.  В одному з донесень Полтавського губернського воєнно-цензурного відділення за серпень 1920 року говорилося: “Повсюдно повстання проти комуністів і євреїв. Мобілізованих ловлять, а якщо не спіймають, то забирають все на хуторі і його спалюють” ^[3].

Із вступом на терени Полтавщини армії Махна повстанці активізували свої дії і невдовзі оточили Гадяч щільним кільцем селянських загонів. 7 серпня спільними силами повстанці здобули Гадяч, витіснивши з міста 220-ий батальйон ВОХР. Рештки червоних військ разом з представниками радянської влади втекли до Лохвиці. Захоплені на залізничній станції товари (мануфактуру, сірники, цукор, сіль та ін.)  були роздані жите­лям Лютеньки та навколишніх сіл. Проте вже 9 серпня під тиском переважа­ючих сил червоних повстанці змушені були залишити місто.

Саме в цей день, в обідню пору Махно захопив Зіньків, де звільнив за­арештованих комуністами в’язнів, спалив триповерхову тюрму і забрав з повітового казначейства 32 млн. карбованців. Посланці Л.Христового від­разу ж прибули до нього з проханням про допомогу.

Під час зустрічі Махна з Л.Христовим останній одержав мандат за підписами начальника махновського штабу Петренка і начальника оперативного відділу штабу Марченка на право формування Особливого загону Повстанської армії України (махновців). Махно надавав також Христовому право брати все необхідне для свого загону в населення (продукти, підводи, коней тощо), але поставив жорсткі умови:  коня можна було взяти в селянина без оплати лише за умови, якщо в його господарстві не менше чоти­рьох робочих коней; замінити коня можна було при наявності більше двох робочих коней; бричку дозволялося брати для потреб загону, якщо в господарстві було дві брички. Лише тачанки, сідла і зброю повстанці могли забирати необмежено всюди, де їх знаходили ^[4]. Махно передав Христовому частину грошей, декілька сот гвинтівок, кілька кулеметів з обслугою і набої.

Після нападу на Гадяч повстання набрало ще більшої сили. За даними радянської військової розвідки сили повсталих досягли 13 тисяч чоловік, але  їм бракувало військової виучки, дисципліни, набоїв і вогнепальної зброї, не кажучи вже про важке озброєння. Документи свідчать, що селяни охоче підтримували повстанців, які захищали їх від грабежів продзагонів і повертали вилучений за продрозкладкою хліб.

В останніх числах серпня 1920 року Л.Христовий розділив свої загони на дві частини: одна група повстанців, що налічувала більше 300 возів з “неорганізованою піхотою” і 40-50 кавалеристів з чотирма кулеметами під командою Степового вирушила до Миргородського повіту, а інша – під командою Лісовського – до Зіньківського. Повстанці розганяли сільські органи радянської влади, продзагони і комнезами, знищували їх документи і засоби зв’язку. Повстанцям протистояли підрозділи Червоної армії, які знаходилися в розпорядженні начальників тилів Гадяцького і Миргород­ського повітів та міліція.

Одержавши підкріплення з Лохвиці, червоні війська перейшли в наступ. 29 серпня вони зайняли Рашівку і відразу ж провели арешти учасників протибільшовицького повстання та заможних селян (“куркулів”). 15 з них розстріляли на майдані серед села, а 30 заарештованих відправили до концтабору в Полтаву. Наступного дня радянське командування насильно мобілізувало більше 600 селян з вилами, косами та лопатами і погнало їх на Лютеньку. Прикриваючись селянами, як живим щитом, за ними йшли регулярні частини Червоної армії. Потіснивши дрібні селянські загони, червоні війська підійшли до Лютеньки, де зосередилися основні сили повсталих у кількості 2-2,5 тисячі чоловік  при п’яти кулеметах, і після жорстокого бою 31 серпня увірвалися до села. При цьому 803 селянських хати було спалено. “Лютенька за винятком селянських халуп вся знищена”, – телеграфував до Полтави голова Гадяцького повітвиконкому А.Кузьменко  ^[5]. Сотні жінок, дітей і стариків, рятуючись від розправи, втекли з палаючого села до лісу. В ході бою загинуло більше 150 повстанців і мирних жителів Лютеньки. Решта повсталих відійшла за річку Лютеньку і укріпилася в лісі.

Не встигли основні сили червоних залишити Лютеньку, як повстання розгорнулося з новою силою. В Груньській волості Зіньківського повіту діяв повстанський загін чисельністю більше 500 чоловік, яким командував Пилип Масюта, в Куземинській волості – загін Данила Степенка (Дороша), в Бірківській – Максима Мандика.

Перегрупувавши сили, повстанці Л.Христового 5 вересня знову розпо­чали рейд селами Миргородського повіту і пройшли через Великі Сорочинці, Зуївці і Остапівну, де зазнали відчутної поразки від об’єднаних сил миргородського гарнізону і 226-го батальйону ВОХР. За даними червоного командування їх втрати становили майже 200 чоловік вбитими і пораненими. Червоні захопили також три кулемети, 28 коней із сідлами і частину обозу ^[6]. Від цілковитого розгрому повстанців врятували кулеметники-махновці.

Розбившись на дрібні загони, частина повстанців відступила в район Розбишівки Гадяцького повіту, решта розійшлася по лютеньських лісах. У Л.Христового на середину вересня залишилося не більше 300 чоловік піхоти та 30-40 імпровізованих кавалеристів, які не мали шабель. 16 вересня Л.Христовий із загоном у 100 чоловік піхоти та 50 на конях напав на обоз і, розігнавши охорону, забрав 140 підвід солі, яку перевозили з Гадяча до Зінькова. Серед жителів Лютеньки до цього часу збереглися перекази, як Л.Христовий солдатським котелком розподіляв сіль між селянами.

19 вересня об’єднані загони Л.Христового і Д.Степенка (250 піших і до 50 кінних) вступили до містечка Грунь. Там до них приєдналися дрібні загони з різних кінців Зіньківського повіту і частина махновців під командою Ковальова, які відбилися від основних сил. Загалом зібралося більше 600 повстанців. Отамани загонів провели нараду з приводу доцільності наступу на Зіньків, але через брак зброї цей намір довелося відкласти. Загони розійшлися. У Груні повстанці Л.Христового захопили значні запаси зібраного за продрозкладкою збіжжя, перемололи його в місцевих млинах і перевезли до своїх баз у лісах.

8 жовтня повстанці під тиском червоних військ, щоб уникнути жертв з боку цивільного населення, знову залишили Лютеньку і відійшли до лісу. Дрібними загонами по 10-15 вершників та на возах вони робили раптові напади на мі­ліцейські пости і підрозділи Червоної армії, тримаючи їх у постійній напрузі. Рано вранці 15 жовтня загін Л.Христового у кількості понад 80 чоловік несподівано увірвався до села Комиші і розгромив міліцейську дільницю. Повстанцям дісталися коні, сідла і зброя. При цьому були пограбовані садиби “радянських службовців”. 19 жовтня кінний загін Л.Христового напав на міліцейську заставу, яка стояла в Бірках. Під час бою декілька міліціонерів було вбито і поранено, решта розбіглися. Повстанці знищили документи волосного виконкому, забрали з собою п’ять підвід вівса, а також пограбували садибу і спалили клуню голови місцевого во­лосного ревкому, який ревно служив більшовикам ^[7].

Наближалася зима. Осіння негода не сприяла швидкому пересуванню повстанських загонів, а голий ліс демаскував їх. 8 листопада Л.Христовий звернувся до представників радянської влади в Гадячі з листом, в якому заявив про припинення воєнних дій проти більшовицького режиму і запропонував укласти перемир’я. Свою позицію він мотивував тим, що між Махном і радянською владою існує угода про спільні військові дії проти Врангеля, а Л.Христовий є командиром одного з підрозділів махновської армії. У зв’язку з цим угода мала поширюватися і на повстанців Л.Христового. Переговори, як і слід було очікувати, ні до чого не привели і 15 листопада були перервані з ініціативи радянського командування.

Користуючись підтримкою населення, повстанці почувалися досить вільно. Л.Христовий декілька разів навіть зв’язувався  по телефону з командуванням червоних військ у Гадячі. Все це викликало лють у представників повітової і губернської радянської влади. “Сексоти” Чека повідомляли, що в загоні невловимого Л.Христового налічувалося 15 кінних і 65 піших повстанців.

Вчинена восени 1920 року розправа над бунтівним селом не задовольнила комуністів. 21 січня 1921 року з Гадяча до Лютеньки була послана нова каральна експедиція у складі 125 штиків і 10 шабель з трьома кулеметами, а із Зінькова - 50 аттиків і 25 шабель з двома кулеметами. Разом з ними до села прибули представники Гадяцького політбюро і політгрупа (“трійка”) на чолі з М.Ф.Панченком. Червоне командування поставило перед ними завдання: знайти і знищити загін Л.Христового, відновити в Лютеньці та навколишніх селах радянську владу і телефонний зв’язок з Гадячем.

Знову почалося справжнє полювання на людей. Село протягом місяця було віддане на поталу мародерам. Навіть керівники каральної акції у своєму звіті змушені були визнати “неприпустимі факти” грабежів з боку червоноармійці в, які “поводили себе не дуже добре”.

У пошуках повстанців червоноармійці прочісували ліси, яри і переліски в околицях Лютеньки. Спійманих зі зброєю в руках розстрілювали на місці. З особливою ретельністю розшукували Л.Христового, але всі їх намагання виявилися марними, позаяк селяни не видавали свого отамана. Під час облав карателі заарештували більше 100 жителів села. Після прискіпливих допи­тів шістьох з них на острах іншим публічно розстріляли біля приміщення волосного виконкому, 23 передали в розпорядження Гадяцького політбюро, а 25 взяли заручниками і відправили до гадяцької тюрми. Четверо повстанців і дві жінки по дорозі намагалися втекти, але охорона їх всіх перестріляла. Населення Лютеньки було попереджене про колективну відповідаль­ність за переховування і надання допомоги повстанцям.

Червоне командування вкотре оголосило про добровільну явку юнаків, які ухилялися від служби в Червоній армії. Під загрозою репресії по відношенню до родин протягом трьох днів з’явився 61 юнак, яких під охороною відправили до Гадяцького повіткомдезу (повітового комітету по боротьбі з дезертирством).

Всього під час каральної операції було вбито 28 жителів Лютеньки і навколишніх хуторів, яких червоне командування кваліфікувало як бандитів. Одна жертва виявилася “випадковою”. В офіційному звіті від 22 лю­того 1921 року керівники каральної акції хвалилися: “можна з упевненістю сказати, що в Лютеньці банди більше  немає”, але в той же  час просили залишити в селі “одного відповідального товариша і чоловік 50 червоноармійців” ^[8]. В той же день уповноважений Гадяцького повітвиконкому Шевченко доповідав з Лютеньки, що в боротьбі із загоном Л.Христового “спостерігається повна бездіяльність”. Зокрема, операція в Бірківському лісі “ніяких результатів не дала”.

Одночасно з каральними заходами в Лютеньці проходило відновлення радянської влади. З цією метою 12 лютого 1921 року в супроводі червоноармійського загону до села прибула група агітаторів, які наступного дня скликали мітинг. Кілька годин більше тисячі селян слуха­ли на морозі розповіді про принади радянської влади.

14 лютого агітатори скликали загальні збори членів комітету незаможних селян. На них прибулі політпрацівники виявили, що до комнезаму під примусом записалося близько 2000 чоловік – практично все доросле населення села. Це не відповідало планам більшовиків щодо класового роз­шарування і протиставлення однієї групи селян іншій. Тому політпрацівники провели “чистку” комнезаму, залишивши в ньому лише 450 бідняків, які мали не більше трьох десятин землі ^[9]. Тим самим вони порушили радянське законодавство, адже це була норма для комітетів бідноти, на той час вже ліквідованих.  До комнезамів же допускалися селяни, які мали до 5 десятин землі. Створений комнезам мав стати опорою радянсь­кої влади в Лютеньці.

З настанням весни 1921 року повстанці Л.Христового активізували боротьбу проти більшовицького режиму. В офіційних повідомленнях органів радянської влади зазначалося, що по селах вони розповсюджували листівки “петлюрівського” змісту. На початку березня повстанці напали на продовольчий загін у Бірках, який під охороною міліції забирав у селян хліб, і гнати його до самого Зінькова. При цьому одного міліціонера було зарубано.

У зв’язку з активізацією повстанського руху члени виконкому Лютеньської ради селянських депутатів були переведені не казармене становище. Радянське командування розмістило в селі військову комендатуру і гарні­зон червоноармійців. Комуністи Симоненко і Шутик згодилися стати таєм­ними інформаторами (“сексотами”) лютеньської комендатури. Руками найма­них вбивць Чека готувало фізичне знищення Л.Христового. 21 березня лютеньська міліція заарештувала дружину отамана Катерину, але вже нас­тупного дня їй вдалося втекти ^[10].

В ніч з 3 на 4 квітня Л.Христовий, незважаючи на присутність у Лютеньці регулярних частин Червоної армії, вчинив напад на село, під час якого повстанці вбили місцевого комуніста Андрія Солодовченка і червоноармійця першої проти 489-го полку. Інша група повстанців у цей час у другому кінці села запалила хату відомого в Лютеньці комуніста Павла Перевали. Під час перестрілки було вбито його матір і поранено брата Йосипа. Павлові, зважаючи на темряву, вдалося втекти, Через декілька днів повстанці вчини­ли напад на село Савинці Миргородського повіту, де вбили голову місцевого комнезаму, а також роззброїли, роздягнули і роззули трьох червоноармійців, які перебували на постої в селі ^[11]. Присутність регулярних частин Червоної армії, які не знали місцевих умов і вороже сприймалися українським селянством, не гарантувала безпеки представникам радянської влади. Червоне командування змушене було визнати, що військові операції червоноармійців проти повстанців “не дають позитивних результатів”.

Протягом другої половини квітня 1921 року боротьбу з повстанцями Л.Христового вели маневрений загін 489-го полку під командою Тарга та 55-а бригада Червоної армії під командою Фельдмана, але вони уникали боїв з переважаючими силами червоних. Маючи від селян повідомлення про пересування карателів, Л.Христовий був невловимим і наносив удари там, де його не чекали. Його повстанці здійснили декілька нападів на Рашівку. Свинарну, Веприк, Савинці та деякі інші села Гадяцького і Миргородського повітів, під час яких чинили розправи над надто ревними провідниками радянської влади. Так, у лютеньського міліціонера вдома вони забрали пасху, сало і деякі домашні речі, а у “радянських служ­бовців” Кириченка, Передерія і Широколави спалили хати і пограбували майно.

У травні проти повстанців Л.Христового була сформована нова кара­льна експедиція, до складу якої ввійшли маневрений загін, що складався із підрозділу 650-го полку і міліції під загальним командуванням Реуско та загін чекістів із 100 штиків під командою “особоуповноваженого” Всеукраїнської Чека К.Максимовича. Вони мали виявити і знищити повстанців Л.Христового, але всі їх намагання виявилися марними. 25 травня в надвечірній час Л.Христовий разом із 18 бійцями свого загону прийшов на сільський сход в Обухівку і виступив із закликом до боротьби з комуністичним режимом. Повстанці зарубали голову місцевого комнезаму Фургаса та роззброїли і пограбували трьох червоноармійців. Тієї ж ночі вони вчинили напад на Сакалівку ^[12]. Миргородська повітова військова нарада відзначала цілковиту дезоргані­зацію радянської роботи в контрольованих повстанцями селах, намагання “радянських службовців” втекти разом із сім’ями до Миргорода.

1-го липня 1921 року відбулося розширене засідання Гадяцької повітової військової наради, учасники якої визнали, що “Христовий має дружню підтримку серед частини населення Лютеньки”, і прийшли до висновку, що “лише червоним терором можна гарантувати спокій і недоторканість радпрацівників”. У зв’язку з цим було вирішено розстріляти вісім жителів Лютеньки, яких підозрювали у зв’язках з повстанцями. Одночасно в селі було взято 19 заручників, яких пообіцяли також розстріляти, якщо напа­ди на представників радянської влади будуть продовжуватися  ^[13]. Для боротьби з Л.Христовим, саме ім’я якого наводило жах на провідників комуністичного режиму, влада мобілізувала значні сили: загони ЧОНу, міліцію, полтавські піхотні курси, частини 7-ої стрілецької дивізії, – загалом близько двох тисяч чоловік, які щільним кільцем оточили район дії повстанських загонів.

Наближалася трагічна розв’язка. 15 липня о 7-ій годині ранку маневреній групі міліції К.Матяша вдалося оточити загін Л.Христового в лісі між Лютенькою і Малою Загрунівкою. Прориватися вирішили невеликими групами і в різних напрямках. Частина повстанців на чолі з Л.Христовим відходила заболоченими луками в напрямку Романівни. Тут, між Малою Загрунівкою і Романівкою, відбувся вирішальний бій.  Л.Христовий зумів дістатися до околиць Малої Загрунівки і в повітці біля луків був смертельно поранений. В ході жорстокого бою загинули помічник Л.Христового Потапенко і помічник М.Мандика Штаменко та дев’ять повстанців.

Трагічною була і доля братів Л.Христового. Найстаршого Василя в 1919 році розстріляли денікінці, Олександр помер від тифу, а Микола, – заарештований більшовиками, – у Гадяцькій в’язниці в 1920 році. Сестра Наталка, як згадували старожили, невдовзі після загибелі братів вийшла заміж за червоного командира, який швидко зробив кар’єру в органах радянської міліції (останнім часом – у Ростові), але в часи “великого терору” 30-х років був розстріляний як ворог народу. Наталку спіткала сумна доля дружини арештанта і вона перебувала в концтаборі аж до хрущовської “відлити”. Померла в 70-х роках минулого століття.

Незважаючи на загибель Л.Христового, рештки його загону під командою Яцуна, Івана Пушка і вчителя Вишняківського протягом тривалого часу діяли на теренах Гадяцького і Зіньківського повітів. У зв’язку з цим, серед селян ще довго жила надія, що Л.Христовий не загинув і про­довжує боротьбу. Навіть через десятки років, незважаючи на нав’язане комуністичною пропагандою Л.Христовому тавро бандита, у пам’яті людей він жив як народний месник, борець за волю України, оборонець прав і свобод її народу.

 

Література і джерела:

1. Березіль. -1991, №2, – С.34. (До тексту)

2. Державний архів Полтавської області (далі – ДАПО). – Ф.Р-3872,  оп.1, спр.163. – Арк. 10. (До тексту)

3. Там само. – Ф.П-7, оп.1, спр.3З. – Арк.27. (До тексту)

4. Там само. – Ф.П-99, оп.1, спр.25.- Арк.2. (До тексту)

5. Іван Чайка. Дзвони над Лютенькою. Документальний роман. – Гадяч, 2001.- С.153. (До тексту)

6. ДАПО. – Ф.П-7, оп.1, спр.51- Арк.13. (До тексту)

7. Там само. – Ф.Р-3872, оп.1, спр.559. – Арк.153. (До тексту)

8. Там само. – Ф.Р-3223, оп.5, спр.9. – Арк.3-6. (До тексту)

9. Там само. – Арк.10. (До тексту)

10. Там само. – Ф.Р-1502, оп.1,  спр.49. – Арк.50. (До тексту)

11. Там само. – Ф.Р-3123, оп.1,  спр.8. – Арк.9. (До тексту)

12. Там само. – Арк. 66. (До тексту)

13. Там само. – Спр.29. -Арк.25. (До тексту)

© Ревегук В. Я.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.