История Полтавы

Псёл, Александра Ивановна

Подробности

Просмотров: 42942

Псьол, Олександра Іванівна (1817 — 15(27).10.1887)

У 1843 році в Яготині Полтавської губернії Тарас Шевченко познайомився з талановитими сестрами Псьол. Вони були сиротами і жили в родині князя М. Г. Рєпніна, рідного брата відомого декабриста С. Г. Волконського.

Глафіра Іванівна Псьол (1823 — 1886; в заміжжі — Дунін-Борковська) дуже добре малювала (збереглась одна її картина), а Олександра Іванівна кохалась у письменстві і сама писала вірші. Можна догадуватись, що вона займалась творчістю ще до знайомства з Шевченком, але, поза сумнівом, саме це знайомство сформувало її як послідовницю великого Кобзаря. Хоч творча спадщина О. Псьол і невелика, все ж вона дає право вважати її однією з перших українских поетес.

Вірші О. Псьол, які збереглись і опубліковані, відносяться до 1843 — 1847 років. На них лежить відблиск Шевченкового генія. Власне, вони й з’явились як наслідок глибоких і щирих почуттів, виявлених поетесою до Тараса Григоровича під час його перебування в Яготині. Вірші "До сестри", "Свячена вода", "Три сльози дівочі" відзначаються сердечністю і мелодійністю, а за формою дуже близькі до народної пісенної творчості. Певно, це вплив оточення, серед якого зростала поетеса (вона народилася у селі Псіль-ському колишнього Полтавського повіту в багатодітній родині дрібного поміщика І. М. Псіола"). Незаперечне також наслідування мотивів Шевченка (через це, мабуть, вірш "До сестри" довгий час помилково приписувався Кобзареві).

Нам з тобою, моя сестро,
Не ходити в парі.
Твоє сонце світить ясно,
Моє давно в хмарі...

Тарас Шевченко дуже високо цінував поезію "Свячена вода". У передмові до неопублікованої збірки своїх творів (1847) він пише, щоб "не дуже чванилась московська братія своєю Ростопчиною" (Є. П. Ростопчина (1811 — 1858) — російська поетеса, яка в 40-х роках XIX сторіччя користувалась неабиякою популярністю), і з гордістю вказує на поетичний талант своєї землячки. Пізніше, перебуваючи на засланні, Тарас Григорович просить списати для нього вірш "Свячена вода", що, за його словами, здатен оросити "в’януче серце".

О. І. Псьол співчувала долі Кобзаря. У її вірші "Віє вітер над Києвом" (1847) говориться, що на Україні чекають повернення засланого поета. Німі гори звертаються до старого друга — Дніпра, щоб той розпитав у вітрів, "як наш Кобзар з важким ранцем під ружжем гуляє".

Та повідай усім людям,
Що за ним жалкують.
Люблять щиро його пісні —
Кращих не почують!

Поетеса вірила, що Шевченко завжди залишиться поетом-борцем. У 1848 році вона писала йому в листі: "Ні, не може бути, щоб в душі Вашій... де лунали такі врочисті гімни... запанувала коли-небудь гидота запустіння".

Т. Г. Шевченко підтримував молодий талант, дбайливо вирощував його і після повернення із заслання сприяв опублікуванню віршів О. Псьол у збірнику "Хата" (Петербург, 1860).

Біографія цієї поетеси мало вивчена. Невідома поки що і точна дата її народження. До сказаного можна додати хіба що одну рисочку: в 1833 році Олександра Іванівна закінчила з відзнакою Полтавський дівочий інститут. Її поетичний доробок також повністю до нас не дійшов. Але те, що збереглося, є цінною часткою у скарбниці української демократичної літератури старого часу.

Найповніша публікація віршів Олександри Псьол — в антології "Тридцять українських поетес" (К., 1968. Бібліотека поета). Раніше — в 1943 році у Кракові — її вірші виходили під назвою "Олександра Псьолівна. Писання".

Ім’я поетеси гідне пам’яті й пошани. В літературній періодиці воно згадується нерідко. Є і в енциклопедичних довідниках, передовсім в УРЕ (т. 12), згадується також у 8-томній "Історії української літератури" (т. 3).

Віку О. Псьол доживала у Москві з Варварою Рєпніною; там й скінчила свій земний шлях.

Джерело:

Петро Ротач, "Колоски з літературної ниви" - http://www.pollitra.pi.net.ua