История Полтавы

Вишневецкий, Иеремия

Подробности

Просмотров: 39341

Вишневецький (Вишньовецький), Ієремія-Михайло (Ярема) Міхал Корибут (1612-10/22. 08. 1651) князь, воєвода руський (1646 р.), коронний гетьман (1649 р.); окатоличений український магнат, володар маєтностей на Волині та Поліссі, колонізатор і власник Лубенщини й сусідніх земель на Лівобережжі — т. зв. Вишневеччини.

Походив зі старовинного українського князівського роду Вишневецьких. Родова маєтність - Вишньовець на Волині (вперше згадується в 1395 р., належав князям Вишневецьким до 1740 р.). За однією версією, родоначальником уважається князь Федір Несвіцький — нащадок турово-пинських Рюриковичів, прабатько чотирьох княжих родів: Вишневецьких, Збаразьких, Порицьких, Воронепьких. За іншою версією, Вишневецькі виводяться з роду Федора Корибутовича, нащадка литовсько-руського роду Гедиміновичів. Видатним представником роду був Дмитро Вишневецький (р. н. невід.—1563) - староста черкаський (1550-1553 рр.) і канівський (1554-1557 рр.), організатор козацтва і перший козацький гетьман.

Батько - овруцький староста князь Михайло Михайлович Вишневецький (р. н. невід. -1616). У 1594 р. успадкував від бездітного брата Олександра величезні володіння на Лівобережній Україні. Освоєння задніпровських маєтностей енергійний князь з успіхом суміщав із зовнішньополітичними авантюрами в Молдавії. "Підсадивши" на молдавський трон Ієремію Могилу, князь у 1605 р. одружився з його старшою донькою Раїною Могилянкою. Породичавшись з представниками господарського дому Могил, князь Михайло заявив претензії на успадкування молдавського трону і разом з іншими магнатами вів бої проти антимогилянської опозиції. В 1616 р. під час чергової інтервенції до Молдавії князя Михайла отруїв монах. З великою мірою вірогідності, убивця був підісланий або протурецькою партією в Молдавії або католицькою партією у Варшаві, однаково зацікавлених у смерті занадто самостійного претендента в монархи сусідньої держави. Факт отруєння батька пізніше використали єзуїти, доказуючи молодому князю, що це зробив православний чернець. Але ж князь Михайло був, за висловом М. Смотрицького, "вірним сином і стовпом православної церкви", засновником (разом із дружиною) відомих на Задніпров'ї православних монастирів — Густинського і Підгірського (Ладинського).

Свідчення 1.

Знатність роду Вишневецьких була добре відома. Коли Ярема надумав прокласти найкоротшу дорогу з Ромен до Росії через ліси, московити спробували йому перешкодити, але були розігнані. Цар поскаржився Владиславу IV і одержав таку образливу відповідь: "Князь Ієремія більше має права на Москву, ніж цар московський на Ромни".

Від батька Ієремія успадкував величезні маєтки на Волині, Поліссі, Лівобережжі. Проте через два роки після смерті М. Вишневецького польська влада засудила вдову покійного з дітьми Ієремією та Ганною на баніцію (вигнання з країни) - ніби за несплату князем старого боргу (1200 злотих) королівському коморнику С. Мишці. Очевидно, справа була не в борзі, смішному для мільйонерів Вишневецьких-Могил, - королівська влада поспішала прибрати з дороги вірогідного спадкоємця молдавського престолу. Втративши у 4-річному віці батька, а у 7-річному віці - матір, Ієремія рано зостався сиротою. Його опікуном став батьків брат князь Костянтин Вишневецький - ревний католик, котрий віддав хлопця на виховання до Львівського єзуїтського колегіуму. Отці-єзуїти доклали немало зусиль, аби їх родовитий учень засвоїв вершки чужої культури і втратив питоме духовне коріння, одірвався від інтересів своєї батьківщини і знайшов свій ідеал у Польщі й привілеях польської шляхти. Посіяна в душі гордого князя зневага до непривілейованих станів переросла в палке прагнення будь-що зажити слави серед польського шляхетства й добути королівську корону. По закінченні студій в єзуїтів І. Вишневецький вивчав військову науку в Італії й Голландії, маючи намір стати полководцем. У 1631 р. Ярема офіційно прийняв католицтво.

В 1632 р. 20-літній князь повернувся додому. Брав участь у війнах із Москвою (1632-1634 рр.) та козаками (в 1630-х рр.) Одержав кілька перемог над татарами (в 1643-1644 рр.). У боях виявив особисту хоробрість, мужність і героїзм. У 1638 р. взяв вигідний шлюб із донькою великого коронного канцлера Речі Посполитої Гризельдою Замойською. Весілля відіграв з такою пишністю та розкішшю, з якою не справляли своїх весіль навіть королі. Перебравшись в 1639 р. на завсідне життя на Полтавщину, проводив послідовну політику колонізації території Лівобережної України. Розширюючи свої володіння, не зупинявся ні перед чим. Надавши в 1646 р. на Гадяч, де оселився Олександр Конєцпольський, надвірне військо І. Вишневецького атакувало його, неначе вороже місто. Оселя О. Конєцпольського була спалена, це місце було виоране й засіяне житом. За ці дії князь був засуджений на баніцію. Але він несподівано з'явився у Варшаві як сеймовий посол від волинської шляхти і вчинив небувалий демарш: увірвавшись з 4 тис. озброєних людей до зали засідань, Ярема погрозив порубати впень усіх депутатів і самого короля, якщо гадяцька справа не буде вирішена на його користь. Переляканий король зняв із князя баніцію і ледве ублагав його мирно покинути столицю. Після цього випадку польські магнати зненавиділи І. Вишневецького, а король всерйоз підозрював князя в намірі посісти престол. У той же час дрібна шляхта й військо любили енергійного і войовничого князя, вбачаючи в ньому справжнього вождя.

І. Вишневецький був талановитим воєначальником. У битвах не раз важив своїм життям, виказуючи зразки мужності й героїзму. В походах твердо переносив усі поневіряння солдатського життя: спав проти неба, споживав просту їжу, дотримувався правила: "ні вина, ні жінок". Дружелюбно ставлячись до своїх воїнів, підтримував у війську зразковий порядок, нещадно карав за боягузтво. До ворогів, особливо козаків, був невблаганний, знищуючи їх без милосердя. Вступати в переговори з "ребеліантами" вважав негідним. Відкритий у ворожнечі й дружбі, не терпів дволикої політики. Постійно підкреслював свою готовність пожертвувати власним життям заради блага Речі Посполитої. В скрутній ситуації повторював: "Горе вітчизні, плач, Ієре-міє!". Перед залізною волею і величчю полководця відступали найнесприятливіші обставини, а люди мимохіть схиляли голову. Гордий з рівними, ласкавий з покірними, князь був безмірно жорстокий з ослушниками і бунтарями, вигадуючи для них страхітливі кари.

Свідчення 2. Проспер Меріме:

"То була цілеспрямована людина, герой Середньовіччя, сповнений непохитних переконань. Ніщо не могло звернути його з обраної дороги і від того, що він вважав своїм обов'язком. Був немилосердний до своїх нещасних підданих. Руські селяни завжди бачили його суворим, часто жорстоким. Він хотів бути справедливим (вважав. що є таким) до підлого роду, який ненавидів, зневажав як рід огидний і єретичний. Поступитися вважав полохливістю та безумством. так, немовби мав поступитися примхам норовистого коня. Ніколи б на це не погодився, навіть якби мав пролити море крові. Більше того. кров простою люду для нього була ніби водою, а свою власну завжди радо проливав за свій гонор, свій край і свої шляхетські права".

Свідчення 3. М. Костомаров:

"Він показував у поводженні гордовитість, пихатість і роздратовувався через найменшу ознаку невеликої до себе поваги і був добрий тільки з тими, кому був необхідний, сам не мав потреби ні в кому. І якщо показував іноді приклад поступливості, то не інакше як з неприхованою зневагою до тих, кому робив поступки".

В Лубнах І. Вишневецький збудував бернардинський монастир та католицький костел св. Михайла, освячений на честь небесного патрона свого первістка. За деякими даними, були засновані костели також у Ромнах, Хоролі, Лохвиці. В той же час князь обдаровував православний Мгарський монастир, хоча його ченці під впливом агітації скинутого П. Могилою митрополита І. Копинського взяли участь у т. зв. "кизимівському" погромі Лубен 1637 р. (виготовляли порох для повстанців). Під час повстання бернардинський монастир був зруйнований. Князь його відбудував, а православних ченців помилував.

У Лубнах І. Вишневецький жив як імператор, утримуючи 12-тисячне наймане військо (витрачав для цього 180 тис. злотих річно) і не визнаючи над собою ніякої влади (одна з влучних характеристик називає його слов'янським Нероном). На високому горбі вибудував чудовий палац, схожий на готичні лицарські замки. Триста кімнат містили незліченні скарби: килими, картини, статуї. "Тронна" зала увінчувалася куполом, на якому зображено було небесне склепіння із сузір'ями. Тут господар приймав іноземних послів, численних гостей і підлеглих. У підземеллі зберігалася княжа скарбниця. Підземні тунелі з'єднували замок із бернардинським монастирем і виходили за межі міста до Сули. Горішній парк, що терасами спускався до річки, прикрашали фонтани, статуї, гроти. Поряд знаходилися монастирські сади з фруктовими деревами, виноградниками й плантаціями лікарських рослин.

Лубенська держава князя Ієремії Вишневецького не поступалася багатьом європейським королівствам. Напередодні Української національної революції князь володів на Лівобережжі 56 містами, містечками та іншими населеними пунктами, одержуючи щорічно 600 тис. злотих прибутку. Деякі дослідники небезпідставно вбачають у Вишневеччині зародок майбутньої незалежної української католицької держави, знищеної повстанням Б. Хмельницького.

Свідчення 4.

Окрім Лубенщини Вишневецьким належало 72 поселення і 30 фільварків на Волині: Брагин з округою на Поліссі; Немиріе, Бершадь. Ладижин із навколишніми селами на Поділлі; Збараж з округою в Галичині (перейшов у власність після смерті останнього з князів Збарізьких); 7, 6 тис. дворів на Київщині.

З початком Хмельниччини І. Вишневецький одразу почав боротися проти повстанців і фактично очолив непримиренне ("воєнне") магнатсько-шляхетське угруповання, яке відкидало саму думку про переговори з повсталими й робило ставку на силу, як на єдиний спосіб розв'язання "козацької проблеми". На війну проти власного народу князь витратив 10 млн. злотих. І. Вишневецький був серйозним противником. На думку багатьох авторів, у ньому Річ Посполита не побачила свого вождя-рятівника. Змушений залишити родинне гніздо у 1648 р., князь надзвичайно жорстоко розправлявся з повстанцями на Правобережжі, знищуючи цілі населені пункти. Брав участь зі своїми загонами у кровопролитних боях під Махнівкою, П'яткою та Старокостянтиновом, де змагався з загонами Максима Кривоноса. Після поразки в Пилявецькій битві, де І. Вишневецький разом із В. Заславським очолював центр польського війська, втік до Львова, а звідти, не зумівши організувати оборону міста від військ Б. Хмельницького, відступив до Замостя. В 1649. призначений великим коронним гетьманом (після укладення перемир'я з козаками гетьманська булава була відібрана королем для М. Потоцького). У військовій кампанії 1649 р. очолював оборону Збаража. Перебував в опозиції до Зборівського договору. Зі своїми хоругвами відзначився в нещасливій для українців Берестецькій битві. По її закінченні наполіг на продовженні наступу, під час якого несподівано помер на 40-му році життя в таборі під Паволоччю. Лубенський замок після відступу князя з Лівобережжя був дощенту зруйнований, а його польське та єврейське населення вирізане.

І. Вишневецький мав двох синів. Старший Міхал (31. 07. 1640-10/20. 11. 1673) став польським королем (1669-1673 рр.). В 1670 р. одружився з австрійською архікняжною Елеонорою. Намагаючись утримати під контролем Речі Посполитої Правобережну Україну, вів війну проти гетьмана П. Дорошенка. Програвши її, змушений був укласти Бучацький мирний договір, за умовами якого Україна ставала незалежною державою під протекторатом Туреччини. Помер у Львові під час походу на Хотин проти турків. За те, що перебував під впливом магнатів та за несприятливу для Польщі зовнішню політику визнаний бездарним правителем. Молодший син Дмитро після смерті батька боровся далі з козаччиною. Під час зимової каральної акції 1655 р. перебував у війську польного гетьмана С. Лянцкоронського. В 1655-1656 рр. служив шведському королеві Густаву, очолював кварцяне військо, яке воювало польську Пруссію. Зрадивши шведів, перейшов на бік конфедератів, брав участь у розгромі війська Д. Ракочі під Чорним Островом.

У 40-х рр. XVIII ст. рід Вишневецьких перестав існувати, а їхні володіння перейшли до польських магнатів Замойських.

Джерело:

Білоусько О. А., Мокляк В. О. Нова історія Полтавщини. Друга половина XVI — друга половина XVIII століття. Стор. 27-30