Л. С. Вайнгорт и археологи и сохранение памятников археологии г. Полтавы
- Подробности
- Просмотров: 10522
Л.
С. Вайнгорт і археологи та збереження
пам'яток археології м. Полтави
Олександр Супруненко,
кандидат історичних наук,
директор Полтавського Центру досліджень та охорони
пам’яток археології при Полтавській облдержадміністрації
Лев Семенович Вайнгорт – людина особлива в історії Полтави середини – другої половини ХХ ст. Непересічність його особистості визначається не тільки вагомим внеском у створення обличчя сучасного нам міського середовища, а й у збереження пам'яток і паркових ансамблів, малих архітектурних форм і назв окремих вулиць. Роль Л.С.Вайнгорта у створенні "екологічного середовища культури" нашого міста й області також надзвичайно значна. Чимало складових чинників сучасного розуміння численних проявів і пам'яток культурної спадщини підпитувалася ідеями цієї літньої, на час коли я його вже знав особисто, людини, чия душа до останнього подиху випромінювала молодечий запал, щастя пізнання і творення. Архітектор за фахом, краєзнавець за покликанням, викладач і лектор за природними задатками, цікавий співрозмовник і чуйна людина Л.С.Вайнгорт завжди приваблював оточуючих. І він умів ділитися всім своїм набутком знань і вмінь з численними колегами, учнями і послідовниками. Майже 30 років міський архітектор, більше 10 – викладач вищої школи, ще десятиліття – музейник – він, природньо, вже не міг залишатися непоміченим на теренах Полтави і області, України, колишнього Союзу... А широка відомість Полтавця тільки спонукала його на нові справи. Навіть на схилі життя його завжди цікавили всі події в місті, йому завжди необхідно було бути учасником майже всіх творчих починань. І це був спосіб його життя – життя мешканця Полтави, її патріота та її архітектора.
Писати так про Л.С.Вайнгорта автор має повне право, адже більше десяти років працював з ним на теренах музейництва, три роки – працював в одному кабінеті, і всі ці роки отримував посильну допомогу від сивочолого знавця полтавської старовини і сучасності. До речі, наші стосунки ніколи не виходили за межі суто дружніх контактів: ні в особистих справах, ні по роботі, ні в наукових дослідженнях, ні на шляху підготовки публіцистичних праць. Часом наша співпраця мала плідне завершення, часом – надихала Л.С.Вайнгорта на власні пошуки і звершення. Прикладом цього стала поява в світ репринтного видання відомої прації М.Я.Рудинського "Архітектурне обличчя Полтави" із нашою спільною передмовою [1], перші публікації спогадів Л.С.Вайнгорта [2], окремі його статті у збірниках наукових праць [3]. А остання, шкода, що вже не прижиттєва, книга полтавського архітектора побачила життя у рукописі в стінах нашого кабінету [4]. Обговорення її розділів та окремих нарисів дало нам немало приємних годин і щасливих можливостей наблизитися до реалій життя полтавців за останні півстоліття.
Як ведеться, архітектори старого "загартування" були широко освідченими спеціалістами з чималого кола технічних дисциплін, а в душі – залишалися гуманітарями-романтиками. У Л.С.Вайнгорта гуманітарний початок, напевне, перевищував масштаби технічних складових його інтересів. І це знайшло вираз в тому числі й у захопленні історією архітектури, краєзнавством, схильності до колекціонування, здатності систематизовувати зібрані й опрацьовані матеріали. Його завжди приваблювали архівні документи, фахові археографічні й історичні видання. Такі здібності стали визначальними при роботі доцентом на архітектурному факультеті Полтавського інженерно-будівельного інституту. Вони прихилили Л.С.Вайнгорта до музейництва, а через краєзнавство і туристичні розробки призвели до творення музеїв та Гоголівського історико-культурного заповідника на батьківщині видатного письменника-земляка.
Звісно, кожен музей повинен був починатися з "наріжного каменю", знайти який без суто археологічних методів чи використання пошукових методик цієї науки було неможливо. Перше знайомство з археологією як напрямком наукової історичної діяльності відбулося у Л.С.Вайнгорта ще в Харкові, на лекціях в архітектурному інституті. Читали їх тут запрошені до столичного вузу відомі знавці найдавнішого минулого, археологи – професор О.С.Федоровський та І.Ф.Левицький. Відтоді колишній студент добре засвоїв засади архітектурної археології – без відкриття з-під пізніших нашарувань фундаментів чи декору архітектурних споруд не можлива їх більш-менш автентична відбудова та відтворення. Ці знання знадобилися пізніше – при відбудові Полтави, особливо її знаних архітектурних пам'яток. Не були вони зайвими й при створенні Гоголівського заповідника...
Довге і цікаве життя архітектора було сповнене чималим колом зустрічей, в тому числі і з археологами – фахівцями і початківцями, маститими "метрами" науки і закоханими в свою справу ентузіастами. З рядом із цих людей Л.С.Вайнгорта пов'язували тривалі контакти, дружні стосунки, спільні інтереси. Його взаємозв'язки із окремими археологами призводили до вдалих містобудівних і суто пам'яткоохоронних рішень, а отримані внаслідок цього знання неодмінно використовувалися Л.С.Вайнгортом не тільки у викладацькій роботі, а й під час підготовки краєзнавчих [5] та історико-архітектурних видань [6].
Розглянемо деякі із цих зустрічей. Цікаво, що вони залишили певний слід в археологічній науці та практичному пам'яткоохоронництві, а через останнє – заклали підвалини чималого кола майбутніх успішних досліджень.
Отже, спочатку про контакти і зустрічі. Л.С.Вайнгорт мав їх чимало. Він розповідав як уперше зустрівся в Полтавському облвиконкомі з М.Я.Рудинським, який приїздив до Полтави навесні 1945 р. з метою організації польових досліджень Мачухського курганного некрополю скіфської доби. Тоді міський архітектор вперше побачив "дійсно інтелігента від науки", колишнього директора обласного музею. На початку 1948 р. архітектор дізнався про трагічну смерть залишеного напризволяще у Полтаві, хворого "учня академіка Д.І.Яворницького і колишнього співробітника Полтавського музею", археолога В.А.Грінченка. Саме від Л.С.Вайнгорта довелося дізнатися, що першовідкривача Вознесенського скарбу і дослідника пам'яток первісної історії на будівництві Дніпрогесу було поховано на Монастирському кладовищі у Полтаві, неподалік від русла Рогізної.
Цікавою була розповідь Л.С.Вайнгорта про колишнього директора Інституту археології АН УРСР, завідувача кафедри археології Київського університету професора Л.М.Славіна, на розкопках якого в Ольвії побував полтавський міський архітектор. Він відзначав унікальну здатність Славіна проводити екскурсію по розкопках та розповідати так, що відвідувачі не бажали залишати досліджені об'єкти і свого відомого гіда. Від Л.С.Вайнгорта я дізнався й про те, що родичами найвідомішого міського голови Полтави початку ХХ ст. Трегубова були шановані київські археологи. Як пізніше з'ясувалося, цими полтавцями за походженням виявилися доктор історичних наук С.О.Висоцький та професор Г.Г.Мезенцева.
Вже за моєї участі ми неодноразово разом із Л.С.Вайнгортом зустрічалися з відомими археологами – доктором історичних наук І.Г.Шовкоплясом та Г.М.Шовкопляс, доцентом В.П.Андрієнком, професорами Б.А.Шрамком і В.К.Міхеєвим, кандидатом історичних наук Ю.Ю.Моргуновим. І кожна із цих зустрічей супроводжувалася бесідами на археолого-краєзнавчі теми за дружнім столом, обміном інформацією та спогадами про цікаві епізоди життя, пов'язані із нашим краєм. До речі, І.Г.Шовкопляс повідомив про екскурсію по руїнам Полтави 1945 р. разом із академіком П.П.Єфіменком, яку він здійснив у супроводі молодого міського архітектора-оптиміста. А їх зустріч майже через 50 років у Полтаві була надто цікавою для обох подією.
Пам'яткоохоронний археологічний аспект діяльності Л.С.Вайнгорта лежав також у площині зазначених вище контактів та глибокого розуміння необхідності зберегти свідчення перебування людності віддалених від нас на тисячоліття і століття епох на теренах міста, щоб забезпечити, так би мовити, матеріальне підтвердження спадкоємності заселення і життя багатьох поколінь на цій землі, "глибину" історії Полтави.
Найбільш виразним прикладом цього є контакти Л.С.Вайнгорта з відомим археологом, доктором історичних наук І.І.Ляпушкіним (1902-1967). Їх перша зустріч відбулася влітку 1940-го р. під час обстежень Лівобережної Слов'яно-Руської експедиції Інституту історії матеріальної культури АН СРСР узбережжя р.Коломака та Середнього Поворскля на предмет відшукання нових пам'яток раннього залізного віку і слов'яно-руської доби. Тоді впевнений у місцезнаходженні на Івановій горі – Соборному майдані решток поселення скіфської доби пітерський археолог звернувся до міського архітектора з проханням дати до складу його загону геодезиста та кількох підсобних робітників для проведення попередніх обстежень. І хоча невідкладних справ було чимало, Л.С.Вайнгорт забезпечив складання плану Старополтавської гори та шурфовку культурних нашарувань. Це призвело до остаточного встановлення de facto існування в історичному центі Полтави решток різночасової археологічної пам'ятки – поселення ранньоскіфського часу, роменської культури та часу Давньої Русі [7]. Зі свого боку І.І.Ляпушкін підготував розширене подання до місьвиконкому про наявність на Соборному майдані археологічної пам'ятки, що оперативно використав міський архітектор для протидії плану спорудження на місці решток зруйнованого у 1932-1934 рр. (за кампанії антирелігійної істерії) Свято-Успенського собору гаража облвиконкому. Автобаза в історичному центрі Полтави "не відбулася". На місці собору і на колишній площі Л.С.Вайнгорт розбив сквер і газони з квітами.
Вже після війни, 1945 р. І.І.Ляпушкін і Л.С.Вайнгорт знову зустрілися у Полтаві. Це призвело до втілення в життя побажання вченого про здійснення невеликих розкопок на місці давнього поселення у наступному році. І вже тоді вони домовилися про сприяння у фінансуванні досліджень з далекоглядною метою локалізації в історичному центрі Полтави залишків літописної Лтави. Тобто, обидва учасники цього проекту ставили за мету визначення віку нашого міста за результатами археологічних досліджень. Це було й не дивно, адже вже велася підготовка до відзначення 800-ліття Москви, а не "за горами" могла бути й "кругла річниця" Полтави. Правда, забігаючи наперед, зазначимо, що вона була відзначена значно пізніше – за даними історичних джерел 1974 р. – 800-ліття першої літописної згадки про Полтаву, і 1999 р. – 1100-річчя від часу появи на теренах міста першопоселення літописних сіверян за результатами археологічних досліджень.
Улітку 1946 р. на Соборному майдані вже був закладений невеликий розкоп площею понад 200 кв. метрів. Виявлені тут рештки культурних нашарувань, три житла пізньороменської доби, залишки господарських об'єктів давньоруського і післямонгольського часу, господарська яма ранньоскіфської епохи чітко вказували на значно поважніший від столиці вік Полтави. Це знайшло відображення у наукових публікаціях [8], а колекції розкопок поклали вагому дещицю у відродження археологічної колекції зпаплюженого фашистами Полтавського краєзнавчого музею. Після завершення розкопок і нівелювання поверхні колишнього Соборної (Красної) площі Л.С.Вайнгорт втілив у життя довоєнний задум – насадив тут з учнями навколишніх шкіл сквер, який ось вже упродовж більше 50 років оберігає рештки найдавніших культурних нашарувань від зазіхань будівельників щодо спорудження тут "епохальних" об'єктів.
Звісно, все зберегти не вдалося. Ігноруючи думку міського архітектора і будь-які містобудівельні плани, місцеве керівництво звело на краю майданчика Старополтавської гори поблизу Білої альтанки наприкінці 1960-х рр. ресторан покійного "власника" будь-яких ресторанних починань у місті – добродія Сербіладзе – "Лілея". Тут здоровий глузд і доводи фахівців залишилися поза увагою. Противагою їм стали більш вагомі "застільні" аргументи. Та й цей недоречний факт вандалізму мав своє позитивне значення в становленні на початку 1970-х рр. союзного пам'яткоохоронництва і підготовки до ухвалення закону про охорону пам'яток колишнього СРСР. Адже він фігурував у документах як ганебний факт руйнувань археологічної пам'ятки в Полтаві. Потрапили вони до вже створеного Українського товариства охорони пам'яток історії та культури не без участі Л.С.Вайнгорта...
Крім цього, свого часу міський архітектор, відгукнувшись на прохання полтавських краєзнавців Г.О.Сидоренко та К.В.Гладиша, за поданням археолога І.О.Післарія, домігся засадження лісовими масивами околиць міського звалища, де в стінках колишнього кар'єру руйнувалися залишки поселення доби неоліту-бронзи на Білій Горі в Макухівці – одного із найдавніших населених місць в околицях Полтави. Так ці залишки культурних нашарувань тисячолітньої давності залишилися збереженими для нащадків.
Напевне, можна було б згадувати й ще багато фактів з історії життя Л.С.Вайнгорта, які внаслідок високого професіоналізму та широкого кола інтересів цієї людини залишили помітний слід у багатьох галузях господарського, громадського, наукового і культурного життя нашого краю. Їх археологічний аспект – то лише дещиця на видноколі інтересів і громадської позиції архітектора, краєзнавця та музейника.
На закінчення згадаю й про останню зустріч з Л.С.Вайнгортом, яка відбулася у лютому 1994 р. в приміщенні Центру охорони та досліджень пам'яток археології. Старший колега зайшов до археологів дізнатися про нові роботи та плани новоствореного закладу. Розмова перекинулася на тоді інтенсивно поширювану гіпотезу полтавського краєзнавця й історика В.Н.Жук про Полтаву як давній праболгарський Балтавар та Малоперещепинський скарб як поховання протоболгарського хана Кубрата. Ця думка, поширювана національно орієнтованими болгарськими й татарськими істориками у пошуках слідів власної історії, переваги всього тюркського над слов'янським на наших землях, боляче вражала Л.С.Вайнгорта. При доброму гуморі ми визначилися, що історія все ж звільниться від пут політики, а наявні з цього приводу джерела зовсім не мають матеріального втілення у існуючих документах, окрім публікацій у далеко не академічних книжках та працях істориків М.Л.Гумільова і Г.В.Вернадського. Але ж факт існування Малоперещепинського скарбу може слугувати й поширенню слави доброго імені нашого міста. То чом би не міг бути його власником болгарський володар Кубрат чи хтось із його родичів, чому б тут, на окраїні слов'янського світу не був похований хан-"курортник", котрий втік зі спалених сонцем степів під прохолоду поворсклянських лісів. Цього не відкидають і маститі петербурзькі дослідники, до того ж фінансовані у виданні своїх праць керівництвом дружнього нам російського Татарстану. На цьому й зійшлися. Нехай гуляє по світу й ця думка...
Отже, Л.С.Вайнгорт, як краєзнавець, завжди цікавився результатами археологічних досліджень і докладав можливих зусиль з метою збереження пам'яток археології. Це була громадська позиція архітектора.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Вайнгорт Л., Супруненко О. Про книгу та її автора // Рудинський М.Я. Архітектурне обличчя Полтави. – Вид. репр., доп. – Полтава: Метоп, 1992. – С.ІІІ-VII. (До тексту)
2. Супруненко А. Лев Вайнгорт. "Мозаика жизни: Записки провинциального архитектора". (Отрывки из книги): Предисловие // Астрея. – Полтава, 1993. – № 1. – С.3. (До тексту)
3. Наприклад: Вайнгорт Л.С. Без знания прошлого невозможно настоящее и будущее // Археологический сборник Полтавского краеведческого музея. – Полтава, 1992. – С.127-128. (До тексту)
4. Вайнгорт Л.С. Записки провинциального архитектора. – Полтава: Интер-Графика, 2001. – 96 с. (До тексту)
5. Вайнгорт Л.С. Монумент Славы в Полтаве. – К.: Госстройиздат УССР, 1959. – 48 с.; Розум І., Вайнгорт Л.С. Полтава. – К.: Мистецтво, 1963. – 66 с.; Полтавщина: Енциклопедичний довідник. – К.: Укр. Енциклопедія, 1992. – 1024 с. (До тексту)
6. Ігнаткін І.О., Вайнгорт Л.С. Полтава: Історико-архітектурний нарис. – К.: Будівельник, 1966. – 104 с. (До тексту)
7. Ляпушкин И.И. Итоги полевых изысканий 1945 г. в бассейне р.Ворсклы и некоторые выводы из них // Сов. археология. – М.,1951. – Т.15. – С.17-43. (До тексту)
8. Ляпушкін І.І. Старослов'янське поселення VIII-XIII ст. на території міста Полтави // Археол. пам'ятки УРСР – К.,1949. – Т.1. – С.58-75. (До тексту)
Джерело:
Полтава: архітектура, історія, мистецтво. Матеріали I наукової конференції "Вайнгортівські читання", 27 листопада 2002 р. – Полтава. 2002. Стор. 11-15.
© Супруненко О. Б.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.
