История Полтавы

Большевистская продовольственная разверстка в Украине (1919 - первая половина 1921 года)

• 

Подробности

Просмотров: 19711

Віктор Ревегук, кандидат історичних наук. Більшовицька продовольча розкладка в Україні (1919 – перша половина 1921 років)

У статті розглядається запровадження продовольчої розкладки, методи примусового її стягнення, причини невиконання і згубні наслідки для сільського господарства та населення України

В статье рассматривается внедрение продовольственной разверстки, методы принудительного ее взыскания, причины невыполнения и пагубные последствия для сельського хазяйства и населения Украины.

The artscle deals with the problem of the introduction of prodovolcha rozkladka (confiscation of food by the government)? The metods of its coevcion, the reasons of failure and its disastrons effect upon the agriculture and population of Ukraine.

Питання запровадження продовольчої розкладки в Україні, її місця і ролі в системі «воєнного комунізму» тою чи іншою мірою розглядалися всіма українськими радянськими істориками, предметом дослідження яких була Громадянська війна 1918-1920 років ^{[1, 2, 3, 4]}. Останнім доробком у цьому плані була монографія Ю.І.Терещенка ^[5].

Радянські історики згідно з ленінською концепцією соціалістичного будівництва однозначно трактували запровадження продрозкладки як вимушений, але необхідний крок, викликаний громадянською війною та іноземною воєнною інтервенцією, що врятував країну від голоду. А між тим, продовольча політика у формі продрозкладки за невеликим винятком (період непу 1921-1928 роки) тривала протягом усього часу існування радянської влади. Різниця лише в тому, що протягом 1919 – першої половини 1921 років продрозкладка здійснювалася по відношенню до індивідуальних селянських господарств, а після 1928 року – до колективних у формі обов’язкових планових поставок державі сільськогосподарської продукції. Наслідком цієї політики був голод 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років.

Одним із здобутків продрозкладки радянські історики вважали зміцнення союзу робітничого класу і трудящого селянства. Насправді ж, у ході її здійснення йшла боротьба комуністичного режиму з українським селянством, яка була спрямована на примусове вилучення в нього продуктів харчування та розпалювання громадянської війни на селі.

У цьому дослідженні автор намагається дати неупереджену оцінку здійсненню продрозкладки в Україні, показати методи її стягнення, згубні наслідки для сільського господарства та причини невиконання, які полягали не в «куркульському бандитизмі», а в опорі переважної більшості селянства продовольчій політиці радянської влади. Доцільність постановки цього питання пояснюється відсутністю узагальнюючої праці з цієї проблеми.

Насильницьке вилучення хліба у селянства крилося в самій комуністичній доктрині, яка полягала в тому, що позаяк земля була націоналізована і стала власністю радянської держави, то й вирощеними на ній продуктами мали розпоряджатися не виробники, а держава. У такому разі селяни перетворювалися на звичайних наймитів з наділом і їх існування та достаток залежали не від кількості виробленої продукції, а від волі комуністичного режиму.

Перші спроби примусового вилучення хліба у селян були зроблені відразу після приходу в січні 1918 року в Україну російських червоногвардійських загонів. Не сподіваючись на довготривале існування тут радянської влади, більшовики намагалися якомога швидше і більше вивезти хліба до Росії. 15 січня 1918 року в телеграмі до представника Раднаркому РСФРР Г.К.Орджонікідзе та командуючого червоними військами на півдні Росії В.О.Антонова-Овсієнка В.І.Ленін буквально волав: «Ради бога, вживайте найбільш енергійних і революційних заходів для відправлення ХЛІБА, ХЛІБА, ХЛІБА» ^[6]. Через декілька днів він знову вимагав від них докласти максимум зусиль до якнайшвидшого відправлення хліба для Петрограда.

На виконання директив більшовицького керівництва Росії в Харківській і Полтавській губерніях були створені військово-закупівельні та реквізиційні комісії (загони). До їх складу входили представники місцевих органів радянської влади й загони Червоної гвардії. Лише в Старобільському повіті їх чисельність доходила до 500 чоловік. Проте спроба домогтися добровільного здавання хліба селянами для радянської влади успіху не мала ^[7]. До Карлівки Костянтиноградського повіту було послано уповноваженого Полтавського губвиконкому Фальківського і декількох членів губернської ради у супроводі червоногвардійського загону. В селищі вони влаштували три мітинги, на яких закликали селян добровільно віддати хліб для більшовиків. Але, незважаючи на умовляння і грубий тиск, селяни хліба не дали і прийняли рішення не вивозити його взагалі за межі Полтавщини ^[8]. У Кобеляцький повіт для реквізиції хліба було послано 50 червоногвардійців, але результати їх роботи також виявилися невтішними.

Готуючись розпочати другу агресію проти України, ЦК РКП(б) створив у кінці листопада 1918 року маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України з осідком у Курську. Призначений В.І.Леніним головою цього уряду Х.І.Раковський відверто заявляв: «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України створено за постановою ЦК РКП(б), є його органом і проводить усі розпорядження і накази ЦК РКП(б) безумовно» ^[9, с.216]. 11 грудня 1918 року ЦК РКП(б) надав йому надзвичайні повноваження на заготівлю хліба в усіх захоплених Червоною армією районах України. Окупація червоними військами України зробила існування радянського уряду України чисто формальним і поставила його діяльність, включаючи й у продовольчій справі, у повну залежність від більшовицької Росії.

Основним методом заготівель сільськогосподарських продуктів стала сила державного примусу та перехід до нової форми економічних зв’язків між містом і селом - до державної хлібної монополії й продовольчої розкладки, яка передбачала обов’язкове здавання державі всіх надлишків хліба селянами, за винятком власних потреб, визначених певними нормами. При цьому надлишки хліба визначалися не фактичною його наявністю в селянських господарствах, а потребами радянської держави в продовольстві.

26 січня 1919 року радянський уряд України запровадив державну монополію на хліб, цукор, чай і сіль, а 2 лютого зобов’язав Наркомпрод республіки надавати продовольчу допомогу РСФРР. Проте через відсутність радянського заготівельного та розподільного апарату проголошення державної монополії виявилося порожньою декларацією, й уже 18 лютого 1919 року Наркомпрод УСРР роз’яснив, що “вона нічого спільного не має з ввозом хліба та інших продуктів у найближчі міста з навколишніх сіл і вільній продажі їх населенню на міських базарах і в лавках» ^{[10, с.102]}. Це рішення суперечило політиці «воєнного комунізму», яка повною мірою почала проводитися в РСФРР, й уже наступного дня ЦК РКП(б) прийняв рішення про запровадження продовольчої розкладки в Україні, згідно з яким протягом трьох з половиною місяців до РСФРР мало надійти 50 млн. пудів збіжжя з урожаю 1918 року. Надлишок хліба в Україні Наркомпрод РСФРР визначив у розмірі 278, 8 млн. пудів ^[11].

11 березня 1919 року ЦК РКП(б) прийняв нову розгорнуту постанову, яка визначала основні засади радянської продовольчої політики в Україні. Наркомпроду УСРР надавалося виключне право розпоряджатися всіма харчовими продуктами і предметами першої необхідності, організовувати їх заготівлю й розподіл серед населення України. Розпорядження та постанови Наркомпроду УСРР оголошувалися обов’язковими для всіх без винятку органів і установ радянської влади [5,с.80]. Тим самим на Україну був поширений запроваджений уже в РСФРР принцип продовольчої диктатури. У лютому 1919 року Наркомпрод УСРР установив тверді ціни на хліб, які були такими ж, як і в суміжних з Україною Курській та Орловській губерніях. Проте прогресуюча інфляція, розкручена фінансовою політикою радянської влади, зробила їх чисто символічними.

Виконуючи директиви Москви, Наркомпрод УСРР розробив і 17 березня 1919 року прийняв проект декрету про продовольчу розкладку, який був запроваджений Раднаркомом УСРР й опублікований 12 квітня. Розкладка на хліб та зерновий фураж установлювалася в розмірі 139 млн. пудів і була диференційованою згідно з класовою політикою більшовиків.

III Всеукраїнський з’їзд Рад (6-10 березня 1919 року) визнав за необхідне поступово поширити державну монополію й на інші продукти харчування (масло, м’ясо, жири тощо), але через відсутність необхідного апарату примусу в загальноукраїнському масштабі цього зробити не вдалося. Тому протягом 1919 року продрозкладку намагалися стягнути із селян переважно хлібом. Лише в Полтавській і Харківській губерніях місцеві органи радянської влади намагалися поширити розкладку на м’ясо, сало, картоплю, яйця та насіння олійних культур, але з цього нічого не вийшло. Відповідно до вироблених Наркомпродом УСРР норм, для прохарчування й на посів селянам залишалося по 13 пудів зерна або борошна та по одному пудові крупи на душу населення на рік. Окрім того, на кожну голову худоби дозволялося залишати по 25 пудів фуражу для коней, 9 пудів – великої рогатої худоби і 5 пудів – для свиней. Решту вирощеного хліба селяни мусили здати державі в обмін на промислові товари ^[12,с.105].

Оскільки радянська влада достатньої кількості товарів для еквівалентного обміну на хліб не мала, його забирали безоплатно шляхом реквізиції. Звичайно, за таких умов українські селяни віддавати хліб «голодуючій Півночі» не збиралися.

Для організації «викачки хліба» Наркомпрод РСФРР направив на Україну по три члени колегій продовольчих комітетів споживаючих губерній Росії. У травні 1919 року в продовольчих органах УСРР уже працювало 124 відповідальних працівники з РСФРР, у тому числі 104 – у губпродкомах і 10 – у центральному апараті Наркомпроду УСРР ^[13]. Серед них були такі відомі провідники більшовицької продовольчої політики, як Шліхтер, котрий обійняв посаду наркома продовольства УСРР; його заступники П.І.Рузер і М.П.Брюханов; члени колегії наркомату Р.Т.Ейхе, М.Г.Мясков, К.К.Стрієвський, Я.М.Дудник та ін.. Фактично все керівництво продовольчою справою в Україні опинилося в руках ставлеників ЦК РКП(б).

У зв’язку з тим, що продовольчий апарат в Україні лише почав створюватися, партійне керівництво намагалося залучити до заготівель хліба комітети бідноти. Положення про їх створення було затверджене Тимчасовим робітничо-селянським урядом України 13 січня 1919 року. Аж до остаточного встановлення радянської влади в Україні комбідам передавалася вся повнота влади на селі. Середнє селянство, яке становило абсолютну більшість сільського населення, було позбавлене права входити до їх складу. Фактично влада на селі передавалася до рук сільського люмпену. Комбіди мали стати низовою ланкою продовольчого апарату на селі. Щоб заохотити їх членів вилучати хліб у своїх односельців, для них дозволялося залишати 10 відсотків заготовленого. Зважаючи на те, що комбіди протиставили себе основній масі селянства, яке не сприймало більшовицької концепції класової боротьби, реального впливу на здійснення радянської продовольчої політики в українському селі вони не мали. Більш дієвою силою у вилучення хліба з України стали озброєні робітничі продовольчі загони. Перші з них кількістю близько 3 тисяч чоловік прибули з РСФРР навесні 1919 року. Місцеві робітничі формування, об’єднані в продзагони і Продовольчу армію, налічували понад 10 тисяч чоловік ^[5, с.122].

У зв’язку з тим, що радянський продовольчий апарат УСРР знаходився у стадії формування, а хліб для РСФРР потрібно було взяти негайно, основним методом його заготівель стали продовольчі експедиції, які на початку березня 1919 року були послані у південні губернії України. До їх складу ввійшли 33 російських продзагони. У розпорядженні експедицій було передано велику кількість промислових товарів (тканини, гас, сірники тощо). Заготівлю хліба вони проводили головним чином шляхом індустріального товарообміну, що суперечило продовольчій політиці радянської влади. Проте іншого виходу не було: безоплатно віддавати хліб селянство не хотіло. Такий метод заготівель хліба виявився найуспішнішим. До 25 травня 1919 року «голодуючій Півночі» з Олександрівського повіту було відправлено 100 вагонів хліба; в Мелітопольському повіті експедиція заготовила 622 458 пудів зерна і борошна, 932 пуди круп, 61 920 пудів зернового фуражу та 815 пудів висівок. Інша експедиція, яка працювала в Дніпровському повіті, заготовила близько півмільйона пудів хліба ^{[14, с.261-262]}.

Одночасно Наркомпрод УСРР залучив до заготівель монополізованих продуктів кооперативні товариства, приватних торгівців і банки. Протягом січня-лютого 1919 року договори були підписані зі спілкою хліботорговців («Хлібосоюзом»), Центросоюзом, Союзбанком та ін. Проте цей захід позитивних наслідків не мав, позаяк заготовляти монополізовані продукти їм дозволялося лише за твердими державними цінами, які в декілька разів були нижчими за ринкові. «Надії на кооперацію не справдилися», - говорилося у виступах депутатів Харківської ради. Протягом двох місяців кооперативні товариства змогли доставити до міста лише шість вагонів хліба ^[15]. У зв’язку з небажанням селян продавати хліб за твердими державними цінами, Наркомпрод УСРР змушений був тимчасово відмовитися від основних принципів радянської продовольчої політики і повернутися до звичних для селянства ринкових відносин. У квітні 1919 року він дозволив вільний підвіз хліба до Києва й Харкова та тимчасово до Полтави і Катеринослава, де особливо гостро відчувалися продовольчі труднощі ^[16]. Запроваджена в РСФРР у 1918 році державна монополія на хліб і продрозкладка виявилися згубними для населення, більшовицькі експерименти у продовольчій справі поставили його на межу голоду. Державне нормоване постачання не могло забезпечити населення навіть мінімумом продуктів харчування. Тому як тільки червоні війська вступили на терени України, де більшість продуктів ще не була включена в систему державних монополій, сюди потягнулися численні кооперативні, робітничі, профспілкові й громадські організації. Наприклад, у Полтавській губернії навесні 1919 року закупівлю немонополізованих продуктів проводили майже 4 тисячі організацій, у Катеринославській – 2 тисячі, в Київській, Херсонській і Харківській – по тисячі ^[17, с.26]. Незнайомі з місцевими умовами та не розуміючи української мови, вони нерідко вдавалися до посередництва місцевих торгівців і спекулянтів. Намагаючись якомога швидше й у більшій кількості закупити продуктів, російські організації конкурували між собою, не дотримувалися державної хлібної монополії і згвинчували ціни, посилюючи тим самим інфляційні процеси в Україні. В уміщеній на шпальтах журналу «Новый путь» інформації з України говорилося: « Правильно враховуючи неузгодженість у діях північних організацій, їх взаємну конкуренцію й анархію в заготівлях, посередники… створили атмосферу нездорового ажіотажу з його звичними супутниками: шаленим зростанням цін, нахабною спекуляцією, шахрайством, підкупами і громадським розтлінням» ^[18,с.23].

Щоб упорядкувати безсистемні закупівлі продовольства російськими організаціями, Наркомпрод УСРР 6 лютого 1919 року прийняв постанову «Про організацію заготівель і вивозу немонополізованих продуктів», згідно з якою при відділі заготівель сільськогосподарських продуктів («Заготселі») утворювалася центральна колегія з представників продовольчих, профспілкових і кооперативних організацій РСФРР. Подібні колегії утворювалися в губернських та повітових продовольчих комітетах. Вони мали регулювати закупівлю немонополізованих продуктів, визначати райони заготівель, організовувати зберігання й вивіз продуктів за нарядами Наркомпроду УСРР. У міру налагодження радянського продовольчого апарату Наркомпрод міг усувати від заготівельної діяльності всі інші організації та їх агентів.

У березні 1919 року кількість заготівельних організацій РСФРР була скорочена до 16. Ужиті заходи, проте, не дали очікуваних результатів. Обсяг заготовлених немонополізованих продуктів був незначним, і становили вони головним чином овочі, сушені фрукти та кондитерські вироби. Всупереч заборонам російські організації закуповували й монополізовані продукти та, минаючи державні продовольчі органи, відправляли їх безпосередньо на адресу споживачів. У зв’язку з цим, у травні 1919 року кількість заготівельних організацій РСФРР знову була скорочена. Право закупок немонополізованих продуктів одержали лише Центросоюз, робітничі кооперативи, продовольчі організації Москви і Петрограда та Західного й Північного фронтів ^[19]. Однак на обмеження і заборони органів радянської влади мало хто зважав. Хаос у заготівлях продовжувався, оскільки голодні люди хотіли їсти. Внутрішній фронт боротьби з більшовицьким режимом перешкоджав створенню радянського продовольчого апарату, особливо його низової ланки, який міг би контролювати заготівлю й вивезення продуктів за межі України. Окрім того, за наявності державних та недержавних заготівлених організацій провести чітку межу між заготовленими ними монополізованими й немонополізованими продуктами було практично неможливо.

26 травня 1919 року політбюро ЦК РКП(б) затвердило нову директиву з продовольчої політики радянської влади в Україні, яка зобов’язувала уряд УСРР усунути від заготівель хліба всі недержавні організації і відомства та зосередити цю справу виключно в руках радянських продовольчих органів, ЦК КП(б)У зобов’язувався ліквідувати пільги для окремих міст стосовно вільної торгівлі хлібом, запровадити класовий пайок у містах та ін. Тим самим був зроблений ще один крок до уніфікації продовольчої справи РСФРР і УСРР та підпорядкування продовольчих органів України більшовицькому центру в Москві. На виконання цієї директиви 14 червня 1919 року Наркомпрод УСРР заборонив окремим особам і організаціям закуповувати хліб у радіусі 70 верст навколо Києва, Харкова й Одеси. Право заготівель хліба у цій зоні в розмірі одного пуда на їдця надавалося виключно профспілкам ^[20]. Проте з цими заборонами, як і всіма попередніми, мало хто рахувався. До пересічного українця і навіть місцевих органів радянської влади вони просто не доходили, а якщо й доходили, то не виконувалися, позаяк урядовий апарат більшовицької диктатури лише витворювався, а опір селянства зростав. Із 1666 делегатів III Всеукраїнського з’їзду рад (4-10 березня 1919 року), які відповіли на запитання анкети, лише 660 указали на наявність у них продовольчого апарату.

У травні 1919 року організація радянських продовольчих органів в основному була завершена в Київській, Полтавській, Харківській і частково Катеринославській губерніях; у Донбасі й Чернігівській губернії вони знаходилися на стадії формування, а в решті губерній – тільки почали створюватися ^[21]. Лише на початку серпня 1919 року створення продовольчих органів УСРР було, нарешті, завершене. Вони складалися з 11 губернських, 69 міських та 82 повітових продовольчих комітетів ^[22].

Продовольчі комітети формально вважалися колегіальними органами, які очолювалися комісарами і працювали під контролем місцевих рад. Разом із тим, Наркомпрод УСРР призначав до половини членів їх колегій із правом вирішального голосу, а також своїх уповноважених, котрі могли скасувати будь-які прийняті продкомітетами рішення, якщо вони суперечили продовольчій політиці більшовиків. Створеному з великими потугами продапарату УСРР працювати не довелося, оскільки зі сходу проти більшовиків почався наступ білогвардійських військ Денікіна, а із заходу – армії УНР.

Окрім «голодуючої Півночі», українське селянство мусило годувати й багатотисячну Червону армію, яка вела неоголошену війну проти Української Народної Республіки. У зв’язку з тим, що Наркомпрод УСРР не міг забезпечити продуктами червоні війська (при потребі 10 ешалонів продовольства в день, надходило лише три), їх постачання здійснювали армійські органи – Управління постачання армії і флоту (Укрпостачарму). Для забезпечення тилових армійських гарнізонів Укрпостачарму були передані Гадяцький, Миргородський та Хорольський повіти Полтавської губернії, Таращанський і Бердичівський повіти Київської та Очаківський і Вознесенський Херсонської. Постачання військ Південного й Західного фронтів з червня 1919 року також переходило у відання військових органів – особливих продовольчих комісій (опродкомів). Для заготівель продовольства військам Західного фронту були відведені Гайсинський, Ольгопільський, Балтський, Ананьївський і Дніпровський повіти, а Південному – Бердянський, Олександрівський, Павлоградський, Бахмутський, Ізюмський, Старобільський, Куп’янський, Вовчанський та Маріупольський повіти. Продовольчий апарат цих повітів переходив у підпорядкування армійських органів ^[23]. Проте виділених для заготівель продовольства районів України червоні війська не дотримувалися: хліб брали там, де знаходилися їх частини і де його можна було взяти силою. Військовим заготівельним органам надавалося право закуповувати харчі за вільними ринковими цінами.

Крім планового «викачування» хліба з України радянська влада намагалася проводити і надзвичайні одноразові побори. 8 червня 1919 року Рада робітничо-селянської оборони УСРР оголосила про проведення протягом 15-21 червня «Тижня постачання робітничо-селянській Червоній армії», протягом якого українські селяни мали зібрати з кожного повіту по 600-900 пудів борошна, 130-150 пудів крупи, 400 пудів сала, 270-290 пудів м’яса у живій вазі, 20-30 коней із запасом фуражу та по одному рекруту від кожних 500 душ населення. Крім того, для «червоного Пітера» кожна волость додатково мала дати ще по 500 пудів борошна й по 150 пудів сала і масла. Про оплату за продукти мова не йшла ^[24]. У зв’язку з наступом Денікіна зібрати цю “данину» радянська влада не встигла.

Таким чином, для «викачування хліба» з України більшовицький режим застосовував різні методи: продовольчу розкладку, продовольчі експедиції, військові заготівельні органи і різноманітні недержавні організації. Переважаючою серед них була продовольча розкладка, яка стягувалася силами продапарату УСРР, озброєними продзагонами й підрозділами Червоної армії. Зважаючи на опір українського селянства, хліб вилучали переважно за допомогою збройної сили.

Відповідно до офіційних даних Наркомпроду УСРР протягом 1919 року радянській владі в Україні вдалося зібрати близько 10 млн. пудів хліба, а також незначну кількість фуражу – 199 331 пуд сіна і 930 377 пудів соломи ^[25].

Українці дуже швидко зрозуміли всі «принади» радянської влади, представники якої поводилися в Україні, як в окупованій країні. Особливо ненависною була продрозкладка – відвертий грабіж комуністами українського селянства. Навесні 1919 року селянські повстанські загони, які, повіривши демагогічним обіцянкам більшовиків, у період боротьби з Гетьманщиною перейшли на їх бік, почали підіймати повстання проти радянської влади. На Київщині їх очолили отамани Струк і Зелений (Терпило). 1 квітня вибухнуло велике повстання в Миргороді, причинами якого був терор чекістів та примусове вилучення хліба російськими продзагонами. У травні проти радянської влади підняв повстання М.Григорьєв. У «Маніфесті до українського народу» він закликав українців до боротьби проти комун, «чрезвичайок» і комісарів «з московської обжорки». «Виступ Григор’єва, - говорилося в листі члена колегії Наркомпроду РСФРР О.І.Свідерського до ЦК РКП(б), - повністю зруйнував продовольчі органи в усіх повітах; зсипні пункти були розграбовані, а призначені для товарообміну товари розкрадені» ^[27].

Після придушення повстання М.Григор’єва становище з вилученням хліба в українського селянства не поліпшилося. «В Україні, - говорилося в огляді діяльності Наркомпроду УСРР за червень-липень 1919 року, - в даний час немає жодного району, де б заготівельна робота могла проводитися більш-менш спокійно і планомірно з достатньо хорошими результатами» ^[28]. Придушені в одному місці селянські повстання з новою силою вибухали в іншому. Всього протягом весни-літа 1919 року в Україні відбулося понад 700 збройних виступів, переважна більшість яких були протибільшовицькими ^[29,с.331]. Політичною програмою повстанців була боротьба за незалежну Україну, за радянську владу, але без комуністів і чекістів.

Після розгрому в кінці 1919 року білогвардійських військ Денікіна в Україні повною мірою почала запроваджуватися продовольча диктатура й державна хлібна монополія. Спільним наказом Всеукраїнського ревкому і Реввійськради Південного фронту від 11 січня 1920 року все керівництво продовольчою справою в Україні покладалося на Особливу продовольчу комісію Південного фронту (Опродкомпівд), очолювану В.К.Владимировим (Шейнфінкелем). У березні 1920 року на її базі був утворений Наркомпрод УСРР.

Як і раніше, продовольчий апарат УСРР, особливо його керівне ядро, комплектувалося надісланими з РСФРР кадрами. В листі до О.Д.Цюрупи секретар ЦК РКП(б) М.М.Крестинський зобов’язував “усіх працівників, призначених для відправки в Україну, по всіх відділах Вашого комісаріату, незалежно від їх партійної приналежності, попередньо подавати на розгляд ЦК» ^[30]. Усього протягом 1920 року в Україну з РСФРР було направлено 1806 чоловік, які посіли керівні посади в продовольчому апараті республіки ^[31]. Не обізнані з умовами місцевого суспільно-політичного життя, вони не знаходили взаєморозуміння з українським селянством і, сліпо виконуючи волю більшовицького керівництва, покладалися в основному на грубу силу. Замість формальної колегіальності й виборності, властивих продорганам у 1919 році, запроваджувався принцип єдиновладдя та призначення. Продовольчий апарат УСРР усе більше переплітався з партійним, військовим і радянським. У його практичній роботі переважав диктат партійних органів КП(б)У. Якщо в 1919 році продапарат УСРР будувався за «продуктовим» принципом, то в 1920 році в основу його організаційної структури був покладений функціональний принцип із більш чітким розмежуванням заготівельних та розподільних обов’язків.

Декретом Раднаркому УСРР від 26 лютого 1920 року хлібна розкладка з урожаю 1919 року була встановлена розміром 160,5 млн. пудів. 78,5 відсотка хліба мали здати південні губернії (Катеринославська, Одеська, Херсонська) і Полтавщина. На відміну від 1919 року від виконання продрозкладки звільнялися лише господарства, які мали площу посіву менше від трьох десятин, але якщо в установлені терміни село не виконувало продрозкладки, то вона поширювалася і на решту сільської бідноти. У березні принцип розкладки був поширений на м’ясо, у квітні – на масло, червні – на мед, серпні – домашню птицю й картоплі, вересні – робочих волів та іншу худобу, у грудні – на сільськогосподарську сировину (прядиво, щетину, роги великої рогатої худоби, шкіри, шерсть й ін.).

Таким чином, продрозкладка стала всеохоплюючою. Щоб заохотити бідноту більш активно брати участь у пограбуванні своїх односельців, їм залишали 10-25 відсотків зібраних продуктів. Самостійні заготівлі без нарядів продовольчих органів категорично заборонялися.

З метою стимулювання добровільного здавання хліба радянська влада намагалася налагодити постачання селян промисловими товарами. Визначений декретом Раднаркому УСРР від 14 березня 1920 року порядок товарообміну носив класовий характер і був не індивідуальним, а колективним. Для українського селянства було виділено 3 млн. пудів солі, що становило менше від половини її потреби, 225 тисяч пудів цукру (7 відсотків від потреби), 26 тисяч ящиків сірників (3 відсотки), 137 тисяч пудів гасу (4 відсотки), 16,1 млн. аршин мануфактури (7 відсотків), 900 тисяч штук посуду (2 відсотки) і незначну кількість інших товарів ^[32,с.40].

Отже, забезпечення сільського населення товарами й предметами першої необхідності було мізерним та й невідомо, чи всі вони дійшли за призначенням. До того ж, видавалися вони у вигляді премій за успішне виконання продрозкладки окремими сільськими громадами. І хоч селяни могли одержати за зданий хліб далеко не еквівалентну кількість товарів, продрозкладка мала виконуватися ними «неухильно, сумлінно і безумовно». У цьому питанні, вказував В.І.Ленін, «ніяких поступок з боку радянської влади бути не може» ^{[33, с.297]}.

Як і минулого року, українське селянство не бажало добровільно або за символічну плату віддавати хліб для радянської влади. У телеграмі на ім’я В.І.Леніна голова Ради Української Трудової армії Й.В.Сталін заявив, що станом на 7 березня 1920 року в Україні, не рахуючи військових заготівель, було зібрано лише 1,5 млн. пудів хліба замість 50 млн. пудів, визначених Наркомпродом УСРР. У той же час мінімальна місячна потреба для жителів міст та Червоної армії становила не менше ніж 3 млн. пудів ^[34, с.82].

У зв’язку із забороною ринку і вільної торгівлі взагалі населення міст голодувало. Не сподіваючись на державне забезпечення, голодні люди, як могли, займалися самозабезпеченням, породивши таке характерне для періоду «воєнного комунізму» явище, як мішечництво. 3а даними Наркомпроду УСРР, мішечники щодня перевозили залізницями України щонайменше 15 вагонів хліба. 5 червня 1920 року Раднарком УСРР прийняв закон «Про боротьбу з мішечництвом», згідно з яким на залізничних станціях, польових дорогах і поблизу міст створювалися спеціальні загони й пости, яким надавалося право огляду особистих речей і вантажів та реквізиції продуктів, що перевозилися понад установлені норми. Проте ліквідувати до кінця мішечництво не вдалося, тому що зберігалися джерела, які його живили: дрібнотоварне виробництво і мізерне забезпечення жителів міст продуктами харчування, а селян – промисловими товарами через державні органи постачання. Навіть у квітні 1921 року кількість мішечників на залізницях України перевищувала 200 тисяч чоловік ^[35, с.11].

 З метою подолання продовольчої кризи у містах, населення яких страждало від голоду, окремі органи радянської влади почали вимагати скасування державної хлібної монополії і дозволу вільної торгівлі продуктами харчування. Зокрема, з такими пропозиціями виступали партійні більшовицькі організації Полтавщини й Катеринославщини ^[36, с.8]. Вільний продаж хліба у березні 1920 року дозволили Харківський губвиконком ^[37] та Донецький губревком ^[38]. Зважаючи на неприйняття українським селянством продовольчої розкладки, місцеві органи радянської влади також намагалися замінити її звичним для селян подесятинним або подвірним оподаткуванням у натуральній формі. Проте такі ініціативи суперечили продовольчій політиці більшовиків, яка була спрямована не лише на примусове вилучення хліба, а й на класове розшарування селянства шляхом перенесення громадянської війни в українське село. Тому, спираючись на бідноту, хліб потрібно було взяти лише методом продовольчої розкладки.

Циркуляром від 11 травня 1920 року Наркомпрод УСРР роз’яснив, що державна продрозкладка є обов’язковою для виконання кожною волостю республіки без права її зменшення. Волосні ради селянських депутатів зобов’язувалися лише розподіляти визначену для здавання кількість хліба по селах, а сільські ради – між окремими селянськими господарствами. Основними критеріями визначення розкладки були розміри посівних площ і урожайність культур. Чисельний склад селянських сімей та потреба їх у хлібові до уваги не бралися. Виконання продрозкладки мало сприйматися місцевими органами влади як бойовий наказ, який не підлягав обговоренню й потребує безумовного виконання. «Розкладка, що встановлена на волость, уже сама по собі є визначенням надлишку хліба» - підкреслювалося в листі ЦК РКП(б) губернським комітетом більшовицької партії ^[39, с.36].

Для подолання опору українського селянства радянська влада мобілізувала всі наявні сили. Згідно з рішенням IV Всеукраїнського з’їзду рад (16-20 травня 1920 року) на продовольчу роботу було мобілізовано 10 576 робітників, включаючи 1323 комуністи. Значна частина робітників і комуністів направлялася на село під час масових громадсько-політичних кампаній («тижнів» та «місяців»), характерних для періоду «воєнного комунізму». Протягом 1920 року більшовицькі організації направили для постійної або тимчасової роботи на селі майже 30 тис. комуністів або більше половини всього складу республіканської партійної організації ^[40].

У зв’язку з розподілом поміщицьких і так званих куркульських земель частка бідноти на селі зменшилася й робити ставку лише на неї для більшовицького режиму було справою безперспективною. Тому відповідно до декрету Раднаркому УСРР від 9 травня 1920 року по селах почали створюватися комітети незаможних селян – паралельні сільським радам класові організації, до яких, крім бідняків, входили і незаможники («маломіцні середняки»), котрі одержали від радянської влади землю та зобов'язані були їй «відслужити». Одним із основних завдань у діяльності комнезамів було сприяння радянській владі у виконанні продрозкладки. Для боротьби з українським селянством використовувалися також підрозділи Української трудової армії, війська внутрішньої охорони (на початок липня 1920 року їх чисельність перевищувала 20 тисяч чоловік), регулярні частини Червоної армії, міліція, озброєні загони комнезамів і робітничі продовольчі загони. Протягом травня 1920 року – березня 1921 року в складі 263 продзагонів, що діяли в Україні, налічувалося 9555 чоловік ^[41].

Улітку 1920 року В.І.Ленін висунув грандіозний за своїми масштабами план пограбування українського села за допомогою Червоної армії. Перша Кінна армія С.Будьонного, яка рухалася з Північного Кавказу на війну з Польщею, мала пройти через Україну, вибиваючи із селян продрозкладку, не зупиняючись при цьому перед розстрілами, введенням кругової поруки, спаленням сіл і взяттям заручників. Так, на Полтавщині були спалені села – Лютенька, Сари, хутори Красний Кут та Максимці, жителі яких відмовлялися віддати хліб радянській владі й підтримували повстанців ^[42, c.147].

Виконуючи директиви ЦК РКП(б), Раднарком УСРР за погодженням з Реввійськрадою Південно-Західного фронту 8 червня 1920 року наділив республіканський Наркомпрод та його місцевий апарат правами й обов’язками фронтових органів Головностачпродарму з переведенням їх на становище особливих продовольчих комітетів й одночасним уведенням при них організаційно-політичних відділів. Таким чином, продовольчий апарат УСРР було повністю мілітаризовано. Наказом В.К.Владимирова від 24 липня 1920 року постачання частин Червоної армії, які знаходилися на теренах України і не були приписані до військових фронтових баз, повністю покладалося на продовольчі органи УСРР, при котрих створювалися відділи військового постачання ^[43]. Селяни Полтавської губернії мали годувати Першу запасну, а Катеринославської – Першу кінну армію. Працівники армійських продорганів були включені до складу органів Наркомпроду УСРР. З метою об’єднання всіх причетних до примусового вилучення хліба радянських владних структур у березні 1920 року були створені постійно діючі губернські воєнно-продовольчі наради, до складу яких увійшли представники партійних, радянських, продовольчих та військових органів.

Незважаючи на зусилля радянської влади, домогтися корінного перелому у виконанні продрозкладки не вдалося. Станом на 1 вересня 1920 року в Україні було зібрано лише 23,9 млн. пудів хліба, а, включаючи і військові заготівлі, - 28,9 млн. пудів, з яких до радянської Росії було вивезено близько 2 млн. пудів. У той же час внутрішні споживчі потреби України зросли до 5 – 7 млн. пудів на місяць за рахунок збільшення регулярних частин Червоної армії, яка разом з тиловими гарнізонами налічувала понад мільйона чоловік. Причину провалу збору продрозкладки партійно-радянське керівництво УСРР убачало в «розгулі куркульського бандитизму», незавершеності класового розшарування українського селянства, позаяк комнезами лише почали створюватися, і недосконалості продовольчих органів, які не мали розгалуженого апарату примусу.

Плани продрозкладки з урожаю 1920 року готувалися заздалегідь міжвідомчими комісіями у складі представників статистичних управлінь, продовольчих, земельних та органів внутрішніх справ. Продрозкладка була визначена такою ж, як і в 1919 році – 160 млн. пудів хліба. Порівнюючи з попереднім роком, розміри розкладки були дещо зменшені для Катеринославської, Харківської й Херсонської губерній та збільшені для Донецької, Київської, Одеської і Полтавської; 25 відсотків зібраного хліба мало залишатися для сільської бідноти лише в малоземельних губерніях (Чернігівській, Харківській та Волинській), але за умови, що вона бути брати участь у пограбуванні своїх односельців, у решті губерній – 10 відсотків. У численних інструкціях Наркомпроду УСРР підкреслювався класовий принцип здійснення продрозкладки, який, проте, залишався добрим побажанням.

Більшовицьке керівництво РСФРР було переконане, що в Україні є величезні запаси хліба і тільки опір куркульства заважає взяти його для Червоної армії й промислових центрів Росії. Насправді ж, таких запасів в Україні не було. Відповідно до статистичних даних Наркомзему УСРР у результаті несприятливих кліматичних умов площа недосівів озимих культур, що загинули протягом зими 1919-1920 років, становила в Харківській губернії 65 відсотків, Катеринославській – 40, Чернігівській – 35, Полтавській, Таврійській і Херсонській -15. Різко скоротилася й врожайність сільськогосподарських культур. Якщо в 1913 році вона становила 48 пудів з десятини, то в 1920 році – тільки – 30. Усе це призвело до зменшення валового збору основних зернових культур. У 1920 році він становив 768, 5 млн. пудів проти 1110,4 млн. пудів у 1909-1913 роках ^{[44, с.131]}.

Як і раніше, предметом особливої уваги партійно-радянського керівництва УСРР було вдосконалення апарату примусового вилучення хліба. Крім губернських і повітових продовольчих органів, улітку 1920 року в Україні почали створюватися й районні продовольчі комітети, які охоплювали заготівельною діяльністю декілька волостей. Їх очолювали колегії у складі комісара і двох його заступників – з політичної та практичної роботи. Пізніше до складу райпродкомів були включені й представники комнезамів. У коло обов'язків райпродкомів уходило: облік продуктів і збирання продрозкладки, контроль за роботою продовольчої агентури та політичної ситуації на селі ^[5, с.173]. В окремих, найбільш охоплених селянськими повстаннями губерніях України ( Кременчуцькій, Полтавській і Подільській) у кінці 1920 року були створені й волосні та пересувні районні продовольчі штаби у складі представників від військового командування, сільських рад і комнезамів.

Щоб установити всеохоплюючий контроль над вирощеною продукцією, восени 1920 року кожне українське село було поділене на дільниці по 5-10 хат на чолі з уповноваженими з числа сільської бідноти, які несли персональну відповідальність за виконання продрозкладки підконтрольними їм селянами і мали доповідати органам влади про їх контрреволюційні дії чи розмови. Керівництво уповноваженими здійснювали волосні й сільські «трійки» у складі двох представників від місцевого комнезаму та одного від сільської ради. «Трійки» контролювали збирання продрозкладки і вживали репресивних заходів до тих селян, які ухилялися від її виконання. Але у зв’язку з масовими протибільшовицькими повстаннями створення п’яти – і десятихаток до кінця 1920 року не було завершене, а в Олександрівській губернії до їх організації навіть не приступали ^[45].

Оскільки Україна була основним театром воєнних дій проти Польщі та Врангеля, формування радянського продапарату затягувалося. В кінці 1920 року він складався з 12 губернських, 97 повітових і 395 районних продовольчих комітетів, але створення останніх не було завершене. Загальна кількість залучених до продовольчої роботи людей, уключаючи продовольчі загони, становила 38 750 чоловік, але серед них було лише 7,2 відсотка селян ^[46, с.61].

Масові проти більшовицькі повстання не давали можливості повною мірою стягувати продрозкладку і дезорганізовували всю радянську роботу в українському селі. Тому навіть формально обрані сільські й волосні ради замінювалися призначеними більшовицькими партійними комітетами ревкомами та революційними «трійками» у складі голів виконкомів, комнезамів і секретарів осередків КП(б)У, які мали практично необмежені повноваження й не обтяжували себе ніякими правовими нормами. Продовольчі загони змінювалися військами внутрішньої охорони (ВОХР) та регулярними частинами Червоної армії. Наказом від 14 вересня 1920 року Реввійськрада Південно-Західного фронту зобов’язала червоне командування у випадках відсутності військ ВОХР виділяти необхідні сили для сприяння продовольчим органам у стягненні продрозкладки ^[47].

Українські села буквально заполонили червоні війська, утримання яких важким тягарем лягло на плечі селянства. Так, протягом 1921 року в селі Тарасівці Зіньківського повіту постійно перебували такі частини Червоної армії: 58-ий полк стояв чотири місяці, 410-ий – із весни до листопада, 61-ий полк – тиждень, загін кінної міліції – два тижні, продовольча дружина – три місяці. 10 січня 1922 року жителі села Тарасівки уклінно просили забрати червоні війська із села, позаяк утримувати їх більше не було змоги ^[48].

Протягом 1920 року в результаті проведеного більшовиками зрівняльного розподілу землі безземельні й малоземельні селяни одержали 12 152 тисячі десятин поміщицьких і куркульських земель ^[49, с.67], що привело до серйозних соціальних зрушень в українському селі, де центральною фігурою став середняк. За соціальним станом селянство стало більш-менш однорідним і однаковою мірою страждало від нав’язаної більшовиками продрозкладки. «Середняк, - писав В.Г.Короленко, - так само приховує хліб, так само в нього знаходять, так само каральні загони грабують його, як і «куркуля», і хата середняка так само згорає, коли випалюють цілі села» ^[26, с.36].

Прогресуючий процес осереднячення села звужував можливості дотримання класового принципу при стягуванні продрозкладки, й вона все більшим тягарем лягала на основну масу українського селянства. Тому основним методом реквізиції хліба ставало насильство, яке в свою чергу викликало все зростаючий опір селянства. Насильство породжувало насильство. Восени 1920 року, згідно з даними радянського військового командування, кількість повстанців в Україні становила близько 40-50 тисяч. Насправді їх було набагато більше. Розсіяні червоними військами в одному місці повстанські загони з’являлися в іншому, часто ще в більшій кількості. Враховуючи зростаючий опір селянства, радянська влада, ігноруючи класовий принцип, хліб брала там, де його можна було взяти збройною силою. Стягнення продрозкладки перетворювалося на відвертий грабіж українського селянства. Виступаючи в листопаді 1920 року перед продкомісарами Кременчуцької губернії, голова Особливої продовольчої комісії Першої запасної армії Гольдберг повчав, як ударними методами домогтися виконання продовольчої розкладки. Для цього потрібно по черзі оточувати села військами і ставити перед селянами ультиматум: або вони добровільно віддадуть хліб, або село буде піддане повному розгрому, аж до розбирання хат включно ^{[50, c.147]}.

Під час однієї з поїздок Україною голова Раднаркому УСРР Християн Раковський наказав відкрити із бронепотягу гарматний вогонь по селу Черняківці Полтавського повіту, але й після випущених 45 снарядів селяни не скорилися і хліба не віддали ^[50,c.157].

Про методи «викачування» хліба з українського селянства свідчать результати роботи «зведеного загону по експропріації куркульства» у Грунській волості Зіньківського повіту. Карателі цього загону забирали у селян усе, що потрапляло під руку: збіжжя, велику рогату худобу, овець, свиней, качок, цибулю, соняшник, сім’я конопель та ін. 121 підвода із награбованими продуктами була відправлена до Охтирки і 29 – до Зінькова. Під час каральної акції було вбито 7 селян і схоплено 358 юнаків, яких насильно відправили служити до Червоної армії. У родинах, підозрюваних у зв’язках з повстанцями, карателі конфісковували все майно, а батькам наказували відшукати своїх синів та відправити на службу до червоного війська. В іншому разі їм загрожувала смертна кара. Крім продрозкладки, на селян волості була накладена контрибуція: здати 300 одиниць теплого одягу, 3 тисячі аршин полотна, 300 пудів прядива, 150 капелюхів, 150 хусток і 50 пар чобіт ^{[50, с.147-148]}.

Незважаючи на величезний апарат примусу, більшовикам не вдалося встановити всеохоплюючий контроль над українським селом та зібрати потрібну для радянської влади кількість хліба й інших продуктів харчування. Хлібна розкладка з урожаю 1920 року була виконана лише на 40,7 відсотка (65 млн. пудів).

У ході радянсько-польської війни Червоній армії влітку 1920 року на короткий час удалося встановити радянську владу в 14 повітах Східної Галичини. 46,6 відсотка землі тут знаходилося в руках поміщиків, а три чверті селянських господарств були або повністю безземельними, або мали менше ніж 5 моргів землі й не могли забезпечити себе достатньою кількістю продуктів харчування. Лише 15-20 відсотків господарств мали надлишки хліба. Але Галицький ревком, не провівши розподілу поміщицьких земель, декретом від 17 серпня 1920 року запровадив у Східній Галичині продрозкладку, яка ґрунтувалася на тих же класових та організаційних принципах, що і в УСРР. За нею мало бути зібрано 1149,7 тисячі центнерів хліба, 210 тисяч центнерів сіна й 400 тисяч центнерів соломи. Від виконання продрозкладки звільнялися лише селянські господарства, які мали менше ніж 3,5 морга (1,75 десятини) посіву, і зменшили норми хліба, що залишався селянам на прожиття, до 10 пудів на сім’ю ^[51]. Цим заходом Главревком остаточно відвернув місцеве селянство від радянської влади.

Перемога більшовиків на фронтах Громадянської війни не привела до припинення збройного опору українського селянства, в якому брали участь усі верстви сільського населення. Виникла загроза нового етапу Громадянської війни, в якій більшовикам протистояла б більшість селянства. Все це змусило В.І.Леніна тимчасово відмовитися від політики «воєнного комунізму» і повернутися до товарно-грошових відносин та матеріального стимулювання дрібних виробників. Нова економічна політика мала дати свободу дрібнотоварному сільськогосподарському виробництву й сприяти відбудові всього народного господарства, поруйнованого громадянською війною й більшовицькими експериментами. Проте більшовицьке керівництво УСРР, ураховуючи значне невиконання продрозкладки, намагалося за будь-яку ціну вибити її з селян. 27 березня позачергова сесія ВУЦВК вирішила перейти до продовольчого податку не з весни, як у РСФРР, а з літа 1921 року, тобто з нового врожаю. Волинська, Катеринославська, Харківська і Чернігівська губернії, де виконання продрозкладки було найвищим, до натурального податку переходили негайно. Для решти губерній хлібна розкладка була зменшена на 45 млн. пудів. Розкладка на овочі, крім картоплі, мед і робочі воли, скасовувалася повсюдно.

Вивільнені від стягування продрозкладки в РСФРР продзагони були перекинуті в Україну й об’єднані у військово-продовольчі дружини чисельністю 150-200 чоловік. Восени 1921 року в них налічувалося понад 6 тисяч чоловік ^[52]. Проте і скорочену хлібну розкладку останнього за часів «воєнного комунізму» заготівельного року вдалося виконати лише на 70,8 відсотка. Фуражу (сіна та соломи) зібрали 49,7 відсотка від запланованого завдання; картоплі – 17,2; овочів – 7,9; м’яса -56,4; сала 57,0; птиці – 39,1; яєць -7,3; масла – 4,9 ^[53,с.511].

Невиконання планів збору продовольчої розкладки свідчило про провал більшовицького експерименту будівництва безринкової економіки. Споживачі сільськогосподарської продукції опинилися під загрозою голоду. Війна і розруха, а також намагання більшовиків позбавити селян результатів їх праці та поставити у повну залежність від тоталітарного режиму позбавляли їх будь-якого стимулу до розширення чи, бодай, збереження посівних площ і збільшення виробництва сільськогосподарських продуктів. Порівнюючи з 1913 роком, посівні площі в Україні скоротилися з 20,3 млн. десятин до 14, 4 млн. десятин, або на 29,1 відсотка, включаючи під зерновими культурами – на 30 відсотків, під технічними – на 75-90 ^[54, с.8].

Характерний для періоду «воєнного комунізму» процес натуралізації сільського господарства викликав зміни і в структурі посівів та виробництві окремих культур. Якщо площі посівів пшениці скоротилися на 13,7 відсотка; ячменю – на 21,1 відсотка; вівса – на 16,9 відсотка, то посіви круп’яних культур (проса і гречки), а також картоплі збільшилися майже на 40 відсотків ^{[55, с.68-70]}. Недостатня кількість тваринних жирів, особливо у міського населення, викликала необхідність компенсувати їх жирами рослинного, в результаті чого посіви соняшника і коноплі збільшилися за рахунок зменшення площ під зерновими культурами на 120,1 відсотка, включаючи Катеринославську губернію на 158 відсотків й Одеську – на 423 відсотка. Наведені цифри свідчать про зростання в умовах відсутності ринку споживацьких тенденцій у селянських господарствах, до обмеження посівних площ та структури посівів для потреб сім’ї. Примусові методи вилучення хліба у селян і ліквідація ринкових відносин призвели до скорочення товарності сільського господарства, оскільки основна маса продуктів харчування в результаті натуралізації господарських відносин споживалася на місці. Якщо протягом 1916-1917 років державні заготівлі хліба в Україні становили 16,8 відсотка валового збору, то в 1920-1921 роках – лише 9,4 відсотка ^{[56, 428]}.

Упертий опір українського селянства радянській владі привів до того, що йому вдалося зберегти значну частину сільськогосподарських продуктів і худоби від примусових реквізицій. Труднощі воєнного часу й продрозкладка не привели до помітного погіршення матеріального становища селянства. За деякими показниками воно навіть поліпшилося. За період з 1916 року та до початку 1921 року в Україні зменшилася лише кількість коней (з 4,8 млн. голів до 4,5 млн., або на 5,9 відсотка), в той же час поголів’я великої рогатої худоби зросло на 9,4 відсотка ( з 6,8 млн. голів до 7,5 млн. ), свиней на 11 відсотків (з 4,3 млн.голів до 4,8 млн..), овець – на 11,2 відсотка ( з 5,2 млн.голів до 5,8 млн.) ^{[53, с.512]}.

Незважаючи на труднощі воєнного часу, обтяжливість продрозкладки і неврожай 1920 року, селянство України напередодні переходу до непу зберігало ще значні продовольчі запаси й харчувалося краще, ніж жителі міст. Результати статистичних обстежень, проведених узимку 1920-1921 року, свідчать, що споживання хліба селянами України, порівнюючи з довоєнним часом, становило 98,8 відсотка, а м’яса – 101,3 відсотка. В той час, коли на душу населення в сільській місцевості припадало в день пересічно 4104 калорії, включаючи два фунти хліба, 0,16 фунта м’яса і 0,3 фунта молока, то в жителів міста – лише 2454 калорії (1,2 фунта хліба, 0,05 фунта м’яса і 0,1 фунта молока) ^{[56,с.402-403]}.

 Певне поліпшення матеріального становища українського селянства відбулося не завдяки, а всупереч політиці радянської влади. Наділивши біднішу частину селянства землею, вона в той же час хотіла запровадженням продрозкладки безоплатно забрати в нього вирощені тяжкою працею продукти. Але одержавши землю в користування, селяни відчули себе господарями і не бажали віддавати радянській владі результати своєї праці. В цьому сільська біднота солідаризувалася із заможним селянством, у якого більшовицький режим забрав надлишки землі. Цим і пояснюється масовий спротив українського селянства, а не «куркульський бандитизм», більшовицькому режимові взагалі й продовольчій розкладці зокрема.

Результатом політики «воєнного комунізму» та спустошливих років Громадянської війни був голод 1921-1923 років, жертвами якого стали близько 1,5 млн. українців.

 

Примітки

1. Кондуфор Ю.Ю. Укрепление союза рабочего класса и крестьянства на Украине в период гражданской войны ( в ходе проведения продовольственной политики 1918-1920 гг.). / Ю.Ю.Кондуфор. – К.:Наукова думка, 1964 – 262 с. (До тексту)

2. Шевченко И.И. Коммунистическая партия Украины в борьбе за укрепление союза робочих и крестьян. /И.И.Шевченко. –К.:Наукова думка, 1968 -  284 с. (До тексту)

3. Супруненко Н.И. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине (1918-1920). /Н.И.Супруненко. –М.: Наука,1966. – 446 с. (До тексту)

4. Українська РСР в період громадянської війни 1917-1920 рр.: У трьох томах. – К.:Політвидав України, 1967-1970. (До тексту)

5. Терещенко Ю.И. Великий Октябрь и становление социалистической экономики на Украине./Ю.И.Терещенко. –К.:Наукова думка, 1986. – 256 с. (До тексту) (До тексту) (До тексту)

6. Ленін В.І. В.О.Антонову-Овсієнку і Г.К.Орджонікідзе./Повне зібрання творів. – Т.50. –К.: Політвидав України, 1975. – 30 с. (До тексту)

7. Російський державний військовий архів ( далі – РДВА). –Ф.14.-Оп.1 – Спр.10. –Арк.256. (До тексту)

8. Информации с мест // Полтавский голос. – 1918. – 29 січня. – С.2. (До тексту)

9. Новітня історія України (1900-2000): Підручник. – К.:Вища школа, 2000. – 663 с. (До тексту)

10. Директивы, приказы, обязательные постановления и распоряжения по продовольствию центральных и местных органов УСРР. – Вып.1.- Харьков: Издание Наркомпрода УСРР, 1919. – 216 с. (До тексту)

11. Російський державний архів економіки (далі РДАЕ). –Ф.1943. –Оп.2 – Спр.2938. – Арк.4. (До тексту)

12. Собрание узаконений и распоряжений  Рабоче-Крестьянского правительства Украины. - 2-е издание.- Харьков: (Б.в), 1919.-№8. – 318 с. (До тексту)

13. РДАЕ. – ф.-1943.-Оп.3.-Спр.486.-Арк.22. (До тексту)

14. Українська РСР в період громадянської війни 1917-1920 рр.: У трьох томах. – Т.2.-К.:Політвидав України, 1968. – 421 с. (До тексту)

15. Информации// Известия Временного Рабоче-Крестьянского правительства Украины. – 1919. – 25 березня. – С.3. (До тексту)

16. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф.340. –Оп.1.- Спр.31. –Арк.8. (До тексту)

17. Шлихтер А.Г. Хлеб с Украины/ А.Г.Шлихтер// Народное хозяйство (Москва). – 1919. - №11-12. –С.21-27. (До тексту)

18. Стриевский К. Работа Петрокомпрода на Украине /К.Стриевский.//Новый путь (Петроград).- 1919. - №10-12. –С.21-25. (До тексту)

19. ЦДАВО України. –Ф.340.-Оп.1. –Спр.34. –Арк11. (До тексту)

20. Там само. – Спр.116. – Арк.57. (До тексту)

21. РДАЕ. –Ф.1943. – Оп.1.- Спр.329. – Арк.54. (До тексту)

22. ЦДАВО України. – Ф.340. –Оп.1. –Спр.513. –Арк.22. (До тексту)

23. Там само. –Спр.27. –Арк.96. (До тексту)

24. Російський державний архів соціально-політичної історії (далі – РДАСПІ).-Ф.17. –Оп.65.-Спр.75. –Арк.50. (До тексту)

25. ЦДАВО України.- Ф.340. –Оп.1. –Спр.432. –Арк.76. (До тексту)

26. Ревегук В., Кочерга Н. В.Г.Короленко в Полтаві (1917-1921)./В.Ревегук, Н.Кочерга. –Полтава, ПолтНТУ ім. Юрія Кондратюка, 2006. – 117 с. (До тексту)

27. РДАСПІ. –Ф.17. - Оп.65. –Спр.4. –Арк.99. (До тексту)

28. ЦДАВО України. – Ф.340. –Оп.1. – Спр.432. –Арк.71. (До тексту)

29. Петровський В.В., Радченко П.О., Семененко В.І.Історія України. Неупереджений погляд:факти, міфи, коментарі./ В.В.Петровський, П.О.Радченко, В.І.Семененко. –Харків:ВД «Школа», 207.-592 с. (До тексту)

30. РДАЕ. –Ф.1943. -Оп.4. –Спр.187. –Арк.67. (До тексту)

31. ЦДАВО України. – Ф.340. –Оп.1. –Спр.3156.-Арк.19. (До тексту)

32. Ревегук В.Я.,Нестуля О.О. Організація товарообміну на Україні в період іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни (1918-1920 рр.)./В.Я.Ревегук, О.О.Нестуля.// Історія народного господарства та економічної думки Української РСР.- Вип.17. – К.,1983. – С.35-40. (До тексту)

33. Ленін В.І. Промова на Першій Всеросійській нараді по партійній роботі на селі 18 листопада 1919 р./В.І.Ленін. – Повне зібрання творів. – Т.39. – К.: Політвидав України, 1967. – С.291-298. (До тексту)

34. Радянське будівництво на Україні в роки Громадянської війни (1919-1920) //Збірник документів і матеріалів. –К.:Вид-во АН УРСР, 1961. -862 с. (До тексту)

35. Отчет о деятельности ВУЧК в 1921 г.- Харков (Б.в). -1921. -34 с. (До тексту)

36. Из жизни местных Советов// Коммунист (Харьков). -1920.- №4.-С.8-9. (До тексту)

37. Державний архів Харківської області (далі –ДАХО). –Ф.Р -203. – Оп.1. –Спр.4. –Арк.89. (До тексту)

38. Державний архів Донецької області (далі – ДАДО). –Ф.Р – 1163. –Оп.1. –Спр.6. –Арк.84. (До тексту)

39. Савельев М., Поскребышев А. Директивы ВКП(б) по хозяйственным вопросам./М.Савельев, А.Поскребышев. – М-Л,: Государственное социально-экономическое издательство, 1931.- 876 с. (До тексту)

40. Юбкін В.П. Здійснення продовольчої політики на Україні (грудень 1919 – 1920)./В.П.Юбкін.// Український історичний журнал. -1961. -№1. –С.21-30. (До тексту)

41. Державний архів Російської Федерації (далі –ДАРФ). –Ф.5556. –Оп.1. –Спр.63. –Арк.122. (До тексту)

42. Ревегук В. Полтавщина в добу Української революції 1917-1921 рр. /В.Ревегук.-Полтава.:ТОВ «АСМІ», 2002.-188 с. (До тексту)

43. РДАЕ. – Ф.1943. –Оп.1. –Спр.755. –Арк.118. (До тексту)

44. Сборник статистических сведений по Союзу ССР. За пять лет работы ЦСУ.Т.8. -1918-1923. – М.:Изд-ние ЦСУ, 1924. – 761 с. (До тексту)

45. ЦДАВО України. –Ф.340.-Оп.I . –Спр.3621. –Арк.127. (До тексту)

46. Ревегук В.Я. В.І.Ленін і боротьба за хліб на Україні в 1917-1921 рр../В.Я.Ревегук// Український історичний журнал. – 1986. - №4. –С.55-64. (До тексту)

47. ЦДАВО України. –Ф.340. –Оп.1. –Спр.3418.-Арк.2. (До тексту)

48. ДАПО. –Ф.П-127.-Оп.1. –Спр.1.-Арк.2. (До тексту)

49. Лях Р.Д. Розв’язання аграрного питання на Україні (1917-1923 рр.) /Р.Д.Лях.-Київ-Донецьк: Вища школа, 1975. -146 с. (До тексту)

50. Ревегук В.Полтавщина в добу Української революції 1917-1921 рр./ В.Я.Ревегук. –Полтава: ТОВ «АСМІ», 2002. – 188 с. (До тексту) (До тексту) (До тексту)

51. ЦДАВО України. –Ф.340. –Оп.1. –Спр.3184. –Арк.4. (До тексту)

52. ДАРФ. –Ф.5556. –Оп.1. –Спр.63 –Арк.119. (До тексту)

53. Народное хозяйство Украины в 1921 г. –Харьков: Всеукраинское государственное издательство, 1922. – 886 с. (До тексту) (До тексту)

54. Мигаль Б.К. Здійснення аграрної політики на Україні у відбудовний період ( 1921-1925 рр.). / Б.К.Мигаль - Харків: Вища школа, 1974. – 166 с. (До тексту)

55. Сельское хазяйство Украины. –Харьков: Изд-во Наркомзема УСРР, 1923. – 232 с. (До тексту)

56. Сборник статистических сведений по Союзу ССР. За п’ять лет работы ЦСУ. – Т.8. -1918-1923. –М.: Издание ЦСУ, 1924. -761 с. (До тексту) (До тексту)

© Ревегук В. Я.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.