История Полтавы

Паисий (Величковский, Петр Иванович)

• 

Подробности

Просмотров: 82639

о. Паисий Величковский.

Паисий Величковский, (1722 † 1794 г.). Род. в Полтавe, сын протоиерея Успенской церкви. Будучи 17 лет, поступил в Любицкий монастырь, в Молдавии, затем в скит Тройстены и Киркул. Последний скит отличался строгой жизнью монахов. Был на Афоне, где основал скит св. Илии. В 1763 году Паисий переселяется по просьбе господаря, в Валахию, для лучшего устройства монашеской жизни, где был настоятелем монастыря Длагомирни, Был затем настоятелем Секульского, а затем Нямецкого монастыря. П. известнейший подвижник и устроитель монашеской жизни. Скончался он в сане архимандрита и погребен в Вознесенском соборе, Нямецкой Лавры (в Румынском королевстве).

О нем см.:

"Кишиневские Епархиальные Ведомости", 1898 г. № 18, 19, 20, 21, 22, 23 и 24,

"Полтавские Епархиальные Ведомости", 1897 г., 23—24,

Очень подробная биография помещена в изд. русского Пантелеймонова монастыря — Жизнеописание отечественных подвижников, сентябрь, 452—619. Статья озаглавлена: "Старцы о. Паисий Величковский и о. Макарий Оптинский и их литературно-аскетическая деятельность".

В том же издании за ноябрь, стр.330—376 помещена статья о нем и приложен портрет.

Источник:

Павловский И. Ф. Полтавцы: Иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители. Полтава, 1914. Стр.220-221

 

Паисий Величковский — архимандрит Нямецкого монастыря в Молдавии. Сын Полтавского протоиерея, родился в Полтаве в 1722 г.; 17 лет вступил в монастырь Любицкий, перешел в скит Трейстены, в Молдавии, оттуда — в скит Киркул, отличавшийся особенной строгостью жизни монахов; отсюда переселился на Афон, где основал особую монашескую общину - скит св. Илии, тогдашнего константинопольского патриарха. В 1763 г. Паисий с 64 монахами переселился в Валахию, по просьбе тамошнего господаря, для лучшего устройства в этой стране монашеской жизни, и сделан настоятелем монастыря Драгомирни. После войны России с Турцией 1768 г., когда Драгомирна перешла под власть Австрии, князь Гика отдал в управление Паисия Сикульский монастырь, откуда потом он перешел, наконец, в монастырь Нямецкий, где, в 1799 г., возведен в сан архимандрита. Строгая жизнь, в связи с любовью к духовному образованно и обильная духовно—литературная производительность, сделали имя его очень известным. Его переводы с греческого на русский святсотеческих творений, долго бывшие единственными в русской литературе, составлявшие целую библиотеку, читались повсюду. Так, им изданы: "Добролюбие", сочинения Исаака Сирина, Феодора Студита ("Огласительные слова," Москва, 1853 г.); Варсонофия, Григория Паламы, Максима Исповедника, Фалалия, ("Главы о любви," Москва, 1855 г.); "Восторгнутые классы" — Сборник из творений: Златоуста, Мелетия, патриарха Фотия; авв (отцов): Марка, Аммона, Зосимы, Феогноста, Симеона и др. (Москва, 1849 г.); несколько житий святых по греческим источникам и т. д. Ценятся его "Письма", собранные и изданные уже после его смерти. Скончался 15 (27) ноября 1794 г. в Нямецкой лавре, в молдавской северной части нынешнего румынского королевства. Тело блаженного старца — нетленно и почивает под спудом в Вознесенском соборе Нямецкой лавры. Есть предположение со стороны священного синода православной автокефальной церкви румынского королевства причислить блаженного старца Паисия к лику святых, по случаю многих чудес, совершаемых по его молитвам; тело же его найдено нетленным при последнем освидетельствовании в 1872 г., как и прежде в 1846, 1853 и 1861 г.г. (94).

⁹⁴⁾ См. о нем: "Житие и писания старца Паисия Величковского". Одесса, 1887 г. "Русский Паломник", 1894 г., № 49, стр. 779—780, статья Георгия Самуряна. "Полтавские Епархиальные Ведомости", 1897 г., №№ 23—24, стр. 829—846. "Энциклопедический словарь" Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрон, Спб., 1897 г., т. ХХIIа, стр. 593, статья Н. И. Барсова. "Русский общежительный скит св. пророка Илии на святой Афонской горе", Одесса, 1896 г., изд. 3-е. "Кишиневские Епархиальные Ведомости", 1898 года: № 18, стр. 581—586, № 19, стр. 609—613, №20, стр. 654—659, № 21, стр. 703—712, № 22, стр. 737—748, № 23, стр. 771—780 и № 24, стр. 799—806.

Источник:

Бучневич В. Е. Записки о Полтаве и ее памятниках. 2-е изд. Исправл. и дополн. Полтава. 1902 г. Стр. 366-368

 

Паїсій (Величковський, Петро Іванович) (21.12.1722, м. Полтава – 15/28.11.1794, м. Нямец, Молдавія) – церковний діяч, архімандрит, православний подвижник.

Був 11-ю дитиною в родині полтавського протоієрея Іоанна Величковського. Увесь рід Величковських вирізнявся великою релігійністю і разом з тим обдарованістю.

По батьківській лінії всі родичі до третього коліна належали до священицького сану. Прадідом Паїсія був відомий у Полтаві священик і поет Іван Величковський. По матері прадідом був Мандя - багатий єврейський купець, який вихрестився в православ'я. Його донька (бабця Паїсія) стала черницею, а згодом настоятелькою Покровського жіночого монастиря. В тому ж монастирі жила сестра матері Агафія. Згодом і сама мати прийняла постриг у тому ж монастирі під іменем Іуліанії. Втративши в 4-річному віці батька, хлопчик виховувався матір'ю і старшим братом. Грамоті вивчився в парафіяльній школі. В 1735-1739 pp. навчався в Київській академії. Вирішивши стати ченцем, облишив навчання (про що пізніше шкодував) і став послушником Любецького монастиря, де займався переписуванням книг. Вигнаний за дрібну провину, подався шукати іншу обитель і врешті прибився до Медведівського монастиря св. Миколи, де в 1741 р. прийняв чернечий постриг під іменем Парфенія. Незабаром польські власті закрили Миколаївську церкву й братія розійшлася. П. Величковський знайшов притулок у Києво-Печерській лаврі, однак перебував там недовго - перемогла "жажда пустынничества и странствия". Інок подався до Молдавії (Валахії), де розпочав життя пустельника у скиті Трейстени, а потім у гірському скиті Кирнул, де вів суворе життя: "седе в келий своей радуяся и со слезами славя Бога, обучался истинному монашескому безмолвию - матери покаяния и молитвы". Наступну подорож інок здійснив у 1746 р. на святу гору Афон. Там, обійшовши "многие места" і не знайшовши монахів, "сильных в подвиге и в знании святоотеческих писаний" , "вселился один в пустыню, пробыв в этом подвиге сорок месяцев". У пустелі його знайшов у 1750 р. відомий молдавський пустельник Василь Мерлополянський і "облачил в мантию" з переміною імені на Паїсій, 28-річний Паїсій піднявся до рівня старця - монаха, котрий міг бути наставником для інших й поводирем на шляху до духовної довершеності. Завданням старця було дотримання заповідей Господніх і навчання тому ближніх. На Афоні Паїсій почав збирати грецькі оригінали писань святих отців, що було незвичним для тутешніх монастирів - більшість ченців книг не мали, а про святих письменників і не чули. Згуртувавши навколо себе кількох ченців, Паїсій в 1758 р. заснував у монастирі Пантократор особливу чернечу общину-скит св. Ілії (тодішнього константинопольського патріарха) і був рукопокладений в єреї. Цей скит став обителлю українців; тут знаходили упокоения вихідці із Запорозької Січі та інших місць України. Після 17-річного перебування в Афоні Паїсій з 64-ма монахами у 1763 р. повернувся в Молдавію, де став настоятелем монастиря св. Духа в м. Драгомирні. Для своєї братії, яка розрослась, Паїсій склав статут за принципом Василія Кесарійського. Основними ідеями статуту були: нестяжательство ("ниже малейшей вещи не иметь"), урізання власної волі та послух, розумна молитва та читання книг, безперестанне рукоділля та побутове благочиния. Довгими зимовими вечорами старець Паїсій читав братії повчання святих отців. У монастирі розквітли переклади і переписування святих книг. У Драгомирні Паїсій прийняв схиму - особливий ступінь чернецтва, який передбачає затворництво в монастирі та виконання дуже суворих чернецьких правил. Після переходу території монастиря до складу Австрії (1774 р.) князь Гіка віддав Паїсію в управління Секульський монастир Усічення голови Іоанна Предтечі. Оскільки монастир не вміщував усієї братії (350 чол.). Паісій звернувся до молдавського господаря Костянтина Мурузу з проханням допомогти в будівництві келій. У відповідь господар дозволив ченцям переселитися в Нямецький монастир, який вважався найбагатшим і до того ж найчастіше відвідуваним мирянами. В 1779 р. Паїсій поселився в Нямці. За десять років число іноків досягло тисячі - це була найбагатолюдніша обитель Східної православної церкви. Під час відвідин Нямця архієпископом Катеринославським Амвросієм у І790 р. Паїсій прийняв сан архімандрита. В цьому монастирі подвижник і помер на 72-му році життя. Похований в соборному храмі Вознесіння Господнього. На могильній плиті вибито: "Тут починає блаженний отець наш ієромонах і архімандрит, старець Паїсій, малоросіянин".

Суворе монастирське життя, любов до духовної освіти й літературна творчість зробили ім'я Паїсія відомим у православному світі. Його численні переклади святих книг протягом тривалого часу були єдиними у вітчизняній літературі. Своєю діяльністю в монастирях України, Молдавії, Греції він відродив старецтво. Його учнями на православному Сході засновано більше 100 монастирів, серед них Софроніївська, Глинська, Оптина пустині. Основне вчення старця Паїсія - "Об умной или внутренней молитве". Такою молитвою він називав гаряче звертання до імені Христа, розмову, що йшла з глибини серця. За своє подвижництво Паїсій у 1988 р. був канонізований церквою "как молитвенник, совершатель и учитель умной Иисусовой молитвы, как восстановитель в русском монашестве спасительного подвига старчества, как духовный писатель, оставивший в своих трудах назидательный пример для восходжения чад церковных по пути духовного совершенства". Паїсій любив підкреслювати своє українське походження. На листах він після свого імені дописував "Родимець Полтавський". 

Джерело:

Білоусько О. А., Мокляк В. О. Нова історія Полтавщини. Друга половина XVI — друга половина XVIII століття. Стор. 256-257

Дивись - http://www.cerkva.info; http://www.ortho-rus.ru/cgi-bin/ps_file.cgi?1_3739