Украинская Держава (Гетманат)

Українська Держава - офіційна назва гетьманського державного устрою (Гетьманату), який існував в Україні у квітні-грудні 1918. Під час підготовленого з допомогою німецької окупаційної адміністрації перевороту генерала П. Скоропадського було ліквідовано Українську Народну Республіку, розігнано Українську Центральну Раду і скасовано мандати обраних демократичним шляхом на більшій частині території УНР депутатів Українських Установчих зборів. Розпочата УЦР підготовка до виборів припинилася, а її закон про відкриття з 12.5.1918 Установчих зборів втратив силу. Удень перевороту 26.4. П.Скоропадський оголосив себе гетьманом і запровадив “Закони про тимчасовий державний устрій України”. Гетьман самочинно взяв на себе роль законодавця, яку Центральна Рада відводила Установчим зборам. Успіх перевороту забезпечила присутність півмільйонної німецько-австрійської армії. Універсал (“Грамота до всього українського народу”), оголошений одночасно із законами про тимчасовий державний устрій, містив обіцянку гетьмана видати найближчим часом закон про порядок виборів до Українського сейму (парламенту). Це була єдина непевна згадка про парламент, яка не визначала співвідношення влади гетьмана і сейму. Водночас 44 пункти гетьманських законів про Тимчасовий державний устрій свідчать, що українському суспільству нав'язувалася застаріла абсолютистська монархія. Проте назвати УД абсолютною монархією не можна з двох причин. По-перше, гетьман та його чиновники на місцях цілком залежали від німецько-австрійської військової адміністрації. По-друге, за стінами гетьманського палацу вирувало життя, в якому прийняті закони не діяли. У нелегальних, часом напівлегальних умовах відбувалися з'їзди і конференції політичних партій. Нагромаджений у суспільстві революційний потенціал відновлювався в міру того, як розгорталася підпільно-партизанська боротьба з окупаційними військами. Австро-німецькі війська досить швидко відчули себе в українських містах і селах небезпечніше, ніж на фронті. П.Скоропадський оголосив про скасування усіх законів Тимчасового уряду і Центральної Ради - одночасно пообіцяв вжити заходів до викупу земель великих власників за справжньою вартістю з метою наділення ділянками малоземельних хліборобів. На практиці, однак, відбулася реставрація поміщицького землеволодіння. З допомогою окупаційної армії у селян відбирали землю і майно, передане їм земельними комітетами. Поміщики одержали право викликати для охорони маєтків військові команди. У липні 1918 прийнято закон “Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства”. Губернським земельним комісіям надавалося право видавати обов'язкові постанови про примусове використання живого і мертвого реманенту власників, котрі “не вповні використовують його у власних господарствах”. Отже, селянські господарства фактично віддавалися у розпорядження поміщиків. Організатори страйків на польових роботах підлягали тюремному ув'язненню. У травні 1918 в Києві відбувся з'їзд представників промисловців, фінансистів і поміщиків, який утворив представницький орган - Раду промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (Протофіс). Під його тиском гетьманський уряд перейшов у наступ на робітничий клас з метою знищити поступки, завойовані в революційну добу. Німеччина і Австро-Угорщина уклали з Українською Державою угоди на поставку великої кількості продовольства. Але селяни не бажали віддавати поміщикам землю, а державі - свою продукцію. В Україні розгорнулася справжня війна селян з окупантами і гетьманською адміністрацією. Політичні партії, яким не було місця у будованій Гетьманом державі, прагнули надати стихійній боротьбі тривку організаційну основу. Найбільш активну участь у ній брали більшовики, російські та українські ліві есери. У липні-серпні відбувся загальний страйк залізничників. Страйкували 200 тис. осіб. Провал соціально-економічної політики гетьманського уряду пояснювався як антидемократичною основою режиму, так і цілковитою залежністю П.Скоропадського від кайзерівської воєнної адміністрації. Однак у галузі національно-культурної політики гетьман досяг певних здобутків. Як нащадок козацького роду, П.Скоропадський вважав відродження національних традицій державною необхідністю. Він виявив велику наполегливість у спробах за короткий строк українізувати державний апарат, який складався переважно з колишніх царських чиновників-українофобів. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови та літератури, а також історії та географії України в середній школі, створено до півтори сотні українських гімназій. Почалося заснування українських університетів. При російськомовних університетах відкривався комплекс українознавчих кафедр мови, літератури, історії, права. У листопаді 1918 гетьман оголосив про утворення Української академії наук і призначив своїм наказом перших 12 академіків. Були організовані Національна бібліотека України, Національний архів України, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр. Можливості проведення УД зовнішньої політики обмежувалися об'єктивними причинами: світовою війною і цілковитою залежністю України від Німеччини та її союзників. Антанта із зрозумілих причин ставилась до України вкрай вороже. Тим не менше, П.Скоропадський проводив активну зовнішню політику. Зокрема, чинив тиск на Румунію, яка анексувала Бессарабію і Підляшшя, старовинні українські землі, окуповані Німеччиною та Австро-Угорщиною. Восени 1918 послано дипломатичні місії до Фінляндії, Швейцарії і скандинавських країн. Влітку 1918 становище УД погіршилося. Утворився Український національний союз - антигетьманський блок політичних партій, який заявив, що виступатиме за встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом, обраним на демократичних засадах. Поразка Німеччини у світовій війні остаточно підірвала позиції гетьмана. У ніч на 14.11.1918 у Києві відбулося таємне засідання Національного союзу, на якому постав верховний орган відновленої УНР - Директорія. За місяць Директорія УНР встановила контроль над усією Україною. В ніч на 14.12 у Києві підняли повстання партійні бойові дружини. Гетьман зрікся влади і незабаром виїхав до Німеччини. УД перестала існувати.

С. Кульчицький (Львів).

Джерело:

І. З. Підкова, Р. М. Шуст. Довідник з історії України. У 3-х т. (http://history.franko.lviv.ua)

Ссылки на эту страницу


1 Вилинский, Александр Валерианович
[Вілінський, Олександр Валер’янович] (1872–1928), политический и общественный деятель
2 Гетманщина (Гетманское Государство)
[Гетьманщина (Гетьманська Держава)]
3 Дневник (1920)
[Щоденник (1920)] – Євген Чикаленко. Щоденник (1919-1920). – Київ—Нью-Йорк: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. Стор. 204-528.
4 Ливицкий, Андрей Николаевич
[Лівицький, Андрій Миколайович] (1879—1954), общественно-политический и государственный деятель, юрист, президент УНР в изгнании (1926-1954 гг.)
5 Липинский, Вацлав Казимирович
[Липинський, Вацлав Казимирович] (1882—1931), политический деятель, историк, историософ, социолог, публицист, теоретик украинского консерватизма, идеолог украинского монархизма
6 Мазепа, Исаак Прохорович
[Мазепа, Ісаак Прохорович] (1884—1952), председатель Совета Народных Министров УНР
7 Маркович, Дмитрий Васильевич
[Маркович, Дмитро Васильович] (1848,Полтава—1920), украинский общественный и государственный деятель, юрист, писатель
8 Мои воспоминания о недавнем прошлом (1914-1920 годы)
[Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 роки)] – Дмитрий Дорошенко // Друге видання. Українське видавництво. Мюнхен. 1969
9 Неелов (Палий-Неело), Борис Васильевич
[Неїлов (Палій-Неїло), Борис Васильович] (1876—1956), полковник РА, генерал-хорунжий Армии УНР, Георгиевское оружие, воспитанник ППКК (1895)
10 Понятенко, Прокопий Дмитриевич
[Понятенко, Прокіп Дмитрович] (1878,Полтава—1971), общественно-политический деятель, журналист, писатель
11 Ревишин, Александр Петрович
[Ревішин, Олександр Петрович] (1870—1920), генерал-майор, Георгиевское оружие, военный деятель Гетманата, воспитанник ППКК (1889)
12 Романовский, Николай Александрович
[Романовський, Микола Олександрович] (1860—1928), генерал-лейтенант, генерал-значковой при Гетманате, орден св. Георгия 4 ст., Золотое оружие, воспитанник ППКК (1878)
13 Середин, Константин Хрисанфович
[Середин, Костянтин Хризанфович] (1874—?), генерал-майор, украинский военный деятель, воспитанник ППКК (1891)
14 Сикевич, Владимир Васильевич
[Сікевич, Володимир Васильович] (1870—1952), генерал-майор, украинский военный деятель
15 Скоропадский, Павел Петрович
[Скоропадський, Павло Петрович] (1873—1945), украинский государственный и политический деятель, военачальник, гетман Украины (1918)
16 Слюсаренко, Владимир Алексеевич
[Слюсаренко, Володимир Олексійович] (1857—1933), генерал от инфантерии, генеральный бунчужный
17 Соколовский, Юрий Юрьевич
[Соколовський, Юрій Юрійович] (1875,Полтава—1922), общественный и государственный деятель
18 Стааль, Герман Фердинандович
[Стааль, Герман Фердинандович] (1870—?), генерал-майор, генерал-хорунжий, орден св. Георгия 4 ст.
19 Стешенко, Иван Матвеевич
[Стешенко, Іван Матвійович] (1873,Полтава—1918), общественно-политический деятель, педагог, литературовед, писатель
20 Украинские органы государственного управления
[Українські органи державного управління] - пункт меню
21 Устимович, Николай Николаевич
[Устимович, Микола Миколайович] (1863—1918), украинский государственный деятель периода Гетманата, председатель Совета министров (29.04.1918—30.04.1918)
22 Янко, Александр Петрович
[Янко, Олександр Петрович] (1879-1938), общественно-политический деятель, журналист

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919