Росийские реформы 1860-70-х годов в Украине

Російські реформи 1860-70-х років в Україні. Вирішальним поштовхом, який змусив царський уряд взятися за реформи, була поразка Росії у Кримській війні 1854-56. Урядова програма передбачала відміну кріпосного права, реорганізацію армії, реформування суду, фінансової і шкільної систем, створення міського та земського самоврядування тощо. Першочерговою була визнана селянська реформа. Підготовка розпочалася в 1857 і завершилася підписанням царем Олександром ІІ 19.2.1861 Маніфесту і Положення про скасування кріпосного права. Згідно з цими документами селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщика і ставали “вільними сільськими обивателями”. Селяни отримували право розпоряджатися своїм майном. Поміщики зберігали власність на всі землі, однак зобов'язані були надати в користування селянам “присадибну осілість” і польовий наділ “для забезпечення їх побуту і для виконання їх зобов'язань перед урядом і поміщиком”. Розміри польового наділу і повинностей мали фіксуватися в уставних грамотах, які складались поміщиками. Селянам надавалось право викупу садиби і, за згодою поміщика, - польового наділу. До здійснення цього акту селяни перебували в тимчасовозобов'язаному стані. Тільки з 1.1.1883 вони в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи. Ті з них, що оформили угоду про викуп наділів, ставали власниками і припиняли відбувати панщину чи платити оброк поміщикові.

Ціна землі визначалась оброком, капіталізованим із 6 % річних. Основну суму викупу поміщики отримували від держави, яку селяни повинні були погашати протягом 49 років щорічними викупними платежами. Оскільки в Україні були родючі землі, то під час проведення реформи уряд, йдучи назустріч домаганням землевласників, прагнув зберегти в їхніх руках максимальну кількість землі, а селянам надати якомога менші й гіршої якості наділи. Внаслідок такого наділення селян у лівобережних і степових губерніях України їх землекористування зменшилось на 1 млн. десятин, або на 15% загальної площі землекористування. У Правобережній Україні, у зв'язку з Польським повстанням 1863-64, царський уряд, з метою залучення на свій бік українських правобережних селян, 30.07.1863 видав новий закон, який змушував правобережних поміщиків (в основному поляків) припинити тимчасові зобов'язання селян і перевести їх у розряд власників до 1.9.1863. Вводився обов'язковий викуп наділів, а викупні платежі зменшувались на 20 %. При встановленні наділів на Правобережжі уряд виходив з інвентарних правил 1847—48. У результаті селяни Київської, Волинської та Подільської губ. одержали наділи дещо більші, ніж вони мали до 1861. Лише в листопаді 1866 вийшов закон щодо державних селян, які становили в Україні бл. 50% всього селянства (2,2 млн. ревізьких душ). За ними зберігались усі наділи, які були у їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на душу в малоземельних губерніях і не більше 15 в багатоземельних. За землі, що перебували в їхньому розпорядженні, вони сплачували щорічно державний оброчний податок. Для державних селян умови реформи були сприятливіші, оскільки вони одержали майже вдвічі більші, ніж селяни поміщицькі, земельні наділи, а викупні платежі вносили менші. Якщо середній наділ поміщицьких селян на ревізьку душу становив 2,8 дес., то у державних селян - 4,9 дес.

У 1864 на Україну поширено земську реформу. В лівобережних і південних губерніях створювались губернські і повітові земські зібрання (розпорядчі органи) та земські управи (виконавчі органи). Члени земських зібрань, т.з. гласні, обирались по 3 куріях: повітових землевласників, міських виборців і виборних від сільських громад. Виконавчі органи земств - управи - обирались на земських зібраннях на 3 роки у складі голови і кількох членів. У Правобережній Україні, де більшість дворян належала до польської національності, земства запроваджено лише в 1911. Земські установи були поставлені під контроль царської адміністрації. Голову губернської земської управи затверджував міністр внутрішніх справ, повітові - губернатор. Вони ж мали право припиняти або скасовувати рішення земських зборів. Земства виконували головним чином господарські функції.

Міська реформа 1870 замість станового представництва встановила обрання строком на 4 роки гласних міської думи на основі майнового цензу. Дума вибирала виконавчий орган - міську управу, на чолі якої стояв голова. Управи займались благоустроєм, промисловістю, торгівлею, ін. господарськими питаннями. Вони підпорядковувались губернаторові та міністрові внутрішніх справ. У 1864 проведено судову реформу, яка зробила судочинство незалежною сферою, закритою для втручання чиновництва (див. Судова реформа 1864). Судочинство відбувалося з участю сторін, вершилось присяжними засідателями - представниками від населення, які призначалися за жеребом з числа заможних громадян. Створювались окружні суди, що становили першу судову інстанцію. Якщо їх вироки виносилися з участю присяжних засідателів, вони вважались остаточними, вироки ж, винесені без участі присяжних, могли бути оскаржені в судовій палаті, до якої входило кілька окружних суддів. Для розв'язання дрібних справ запроваджувався інститут мирових суддів, які обирались на трирічний строк на зборах земських і міських гласних або призначалися урядом. Для селян існував становий волосний суд. Були окремі суди для духівництва (консисторії), для розгляду “державних злочинів”, які передавалися із суду присяжних до військових судів. Проводилася також фінансова реформа. Законом 1862 все управління грошовим господарством перейшло до міністерства фінансів. Була встановлена гласність бюджету.

Статут про військову повинність від 1874 ліквідував рекрутські набори і започаткував загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Строк служби встановлювався у сухопутних військах - 6 років, на флоті - 7. Особи, які мали вищу освіту, служили від 6 місяців до 4-х років. У 1864 проведено шкільну реформу. Створювати початкові школи дозволялось державним і громадським установам, приватним особам. Керівництво навчальним процесом покладалось на повітові та губернські шкільні ради. Згідно із статутом середньої школи створювались класичні та реальні чоловічі й жіночі гімназії. Право навчатись у них надавалось усім станам за плату.

Цензурну галузь, яка мала значний вплив на культурно-освітній процес, майже не зачепили ліберальні зміни. У 1863 міністр внутрішніх справ П.Валуєв надіслав губернаторам України таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати “малороссийским наречием” дозволялось лише художні твори. У 1865 уряд реорганізував цензурні установи. Вони вилучалися з відання міністерства освіти і підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ. Особливо суворому нагляду піддавалися видання, призначені для масового читача. Вони підлягали попередній цензурі. В 1876 Олександр ІІ підписав Емський акт, який забороняв друкувати будь-які твори українською мовою (крім історичних пам'яток і белетристики, за умови збереження “общерусской орфографии”).

Реформи 1860-70-х років не знайшли належного розвитку через неорганізованість суспільних сил, відсутність демократії, що давало можливість бюрократії і самодержавству зберегти недоторканною політичну систему.

К. Кондратюк (Львів)

Джерело:

І. З. Підкова, Р. М. Шуст. Довідник з історії України. У 3-х т. (http://history.franko.lviv.ua)

Ссылки на эту страницу


1 Российские органы государственного управления
[Російські органи державного управління] - пункт меню
2 Судебные и правоохранительные органы. Право
[Судові та правоохоронні органи. Право] - пункт меню

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919