Ротманский, Александр Львович

Ротманский, Александр Львович (1945-1999). Закончил Полтавский инженерно-строительный институт (1973). Главный архитектор г. Полтавы (1991-1996), председатель Полтавской организации Союза архитекторов Украины, депутат городского Совета. Повышал квалификацию в Гарвардском университете. Серебряная медаль за экспозицию на Всемирной выставке садовой и народной архитектуры в Штутгарте. Исполнительный директор Полтавского благотворительного еврейского центра "Хесед Нефеш" (1998-1999).

Похоронен в Полтаве.

Источник:

Мучник A.M. Євреї і Полтавщина. Історія... Імена... Долі... Полтава: "Оріяна", 2005. Стор. 74

 

ОЛЕКСАНДР РОТМАНСЬКИЙ
НЕОРДИНАРНА ОСОБИСТІСТЬ

Вчилися ми в один і той же час і в одному місці – в нашому, дійсно, славетному будівельному інституті (що тепер – Полтавський технічний університет) на паралельних курсах архітектурного факультету, але були ледь знайомі. Навіть у команді КВК були обидва, але в різний час.

Саша був зі "старичків" (після армії) та ще й "жонатик" (одружився він вже на 2 курсі). Знала тільки, що розумний, талановитий хлопець, стриманий і дисциплінований, був старостою групи усі роки навчання. На тому роз'їхались на пробу своїх творчих і фізичних сил, я – в Свердловськ, потім – в Краснодар, він – в Красноярськ. Вірніше, в так званий "Красноярськ-26". Поїхав за направленням з групою однокурсників.

Він повернувся раніше, і дуже цікаво.

Робота була успішна, що скоро відбилося у підвищенні посади – старший архітектор, потім керівник групи архітекторів. Здавалося б, успішний початок кар'єри. І побут влаштований – окрема сучасна квартира, гарна зарплатня...

Але спокою не давали думки про маму й батька, які в Полтаві терпеливо й віддано чекали на його повернення. Його звала до них та ж ніжна і безмежна любов, що в свій час 10 років тому заставила батьків спішно продати будинок із садом на Джигітській, в центрі Сочі і переїхати в незнайому Полтаву, щоб бути поряд із сином, що тільки-но став студентом.

І ось випадок (або, як хочете, його закономірність).

Батько Лев Якович, сам інженер-нефтяник, вирішив простодушно порадитися з, як йому здавалося, найкомпетентнішим архітектором – головним архітектором міста про можливість Сашиного працевлаштування у Полтаві. В той час це був Олег Леонідович Скрипко, розумна високоосвічена людина. Він не відмовив у прийомі, терпеливо вислухав і... несподівано направив зовсім незнайомому молодому хлопцю листа із запрошенням до роботи своїм заступником. Більш за те, в день повернення Саші в Полтаву, тут же наніс йому візит з настійливим запрошенням завтра ж приступити до роботи.

Ось таким чудесним чином у 1977 році Ротманський з'явився на такому відповідальному посту, і, треба сказати, не підвів очікувань Скрипка. Через все життя він проніс глибоку вдячність Олегу Леонідовичу за інтуїтивну довіру.

Він став не просто його здібним помічником, але, за особливим станом здоров'я Скрипка, практично все частіше виконував роботу головного архітектора міста. І це в напружений час підготовки і проведення "Олімпіади-80". Багато з нас пам'ятає, якого масштабу робота була виконана в місцях на шляху так званої "Естафети олімпійського вогню". Це було першочергове завдання партійних органів і міських служб, за яке вони відповідали "головою".

Робота була виконана на "відмінно", відповідно винагороджена найвищими грамотами партії і уряду. А коли в 1981 р. Скрипку прийшлося піти з посади, ні в кого з міського начальства не було сумнівів щодо Ротманського як спадкоємця. Йому про це вже офіційно заявили, чекали тільки затвердження "зверху".

Але як раз "зверху" партійний лідер, майже не знаючи Ротманського, розгледів 5-ту графу (національність) у його особистій справі і виявив своє невдоволення, в результаті чого він залишився заступником. Саша виконував ту ж відповідальну загальноміського масштабу роботу, але під ім'ям іншої людини, призначеної партійними органами.

Ось тоді Саша подав заяву про звільнення. Його не відпускали півроку, настійливо радили передумати. Врешті, він міг залишитися, "пересидіти", як це робили і роблять зараз нерідко. І "досиджуються"! Але це було огидно щодо його вдачі, і він настояв на своєму, заява була підписана.

Він перейшов на роботу головним спеціалістом-архітектором в інститут "Житлоремпроект", де успішно працював протягом 10 років, хоч і відчував незаповненість втрати минулої роботи.

І треба чесно визнати, на роботі управління архітектури його ухід теж відбився не в кращий бік.

Знов зустрітися з Ротманським після інституту довелося у 1986 році (події, викладені мною вище, я почула від нього значно пізніше). Я тоді повернулася в Полтаву з Краснодару з аналогічної причини. Незважаючи на видиме благополуччя та непогану кар'єру (а для жінки, скажемо, просто відмінну), не змогла бути далеко від батьків і знайшла душевний спокій тільки поряд з ними. Пропрацювавши деякий час в Полтавському "Агропроекті", я була запрошена до роботи в міське управління архітектури, де працювала зі щирим бажанням та успіхом.

В цей час ми зустрічалися з Ротманським достатньо часто в Полтавській організації Спілки архітекторів України, роботі в якій, паралельно з основною, приділяли багато творчих сил і знання. Я більше 10 років була секретарем правління ПО, а він – заступником голови правління, а потім – головою правління.

Це був час "перестройки". Всіх хвилював певний "вітер змін". Хоч Полтавська організація мала вже "солідний вік" (у 1990 році ми відсвяткували її 50-річчя ), склад її успішно омолоджувався. Життя нашої Спілки було наповнене і цікаве, а сама Спілка мала вагомий авторитет, до висновків і порад її прислухалися на всіх рівнях влади. Правління збиралося 1-2 рази на місяць з різних приводів. При цьому я для себе помічала таку особливість: при обговоренні питання, Ротманський зазвичай висловлювався останнім, і його поради, зауваження були настільки точними і логічними, що природним чином ставали основою загального резюме.

Повернувся Ротманський в головне управління архітектури у 1991 році, через 10 років вимушеного звільнення, довівши "невипадковість" інтуїтивного вибору Скрипка. Причому призначений був на цю посаду на підставі конкурсного відбору, що вперше був проведений з даного приводу в нашому місті. Його статус, до того ж, був підкріплений значком народного депутата, яким він був обраний в 1990 році по одному з центральних округів Полтави.

Це були перші достатньо демократичні вибори в Україні (схоже, поки єдині).

Взагалі, депутатський корпус того скликання був непоганий, з точки зору щирого бажання більшості обраних депутатів збагатити і прославити, в першу чергу, не себе, а Полтаву. Особливо, цим відрізнявся так званий "демблок", який став кістяком-засновником "Фонду відродження Полтави". Головою Фонду був обраний В. М. Батурін.

(Нажаль, в подальшому діяльність його була зведена нанівець сумнозвісним "фондом Кукоби", що змінив його).

В тому ж 1990 р. новообраний голова міської Ради А.Кукоба запропонував Ротманському участь в конкурсі на заміщення посади головного архітектора міста. Конкурс мав відбутися на початку 1991 року, з очевидною його перевагою серед конкурентів. Він сам своїм несподіваним кроком відклав його майже на рік.

А справа була в тому, що, пам'ятаємо, в січні того року події з радянськими танками в Прибалтиці збурили весь світ. Як це не намагалися сховати радянські партійці, істина стала відома. І Саша, зі своїм прямолінійним характером, не зміг вчинити інакше – недовго вагаючись, з'явився в містком партії і поклав свій партбілет, заявивши про свій вихід з партії, добре уявляючи, чим це для нього може обернутися. І дійсно, він опинився в цейтноті. Вже йшла розмова, що конкурс не відбувся.

Але в серпні здійснився відомий нам "путч" і його провал. Компартія була заборонена. Україна стала незалежна. А Сашин "ганебний" вчинок тепер називали героїчним. І діло пішло вдвічі швидше.

В кінці літа йому дозволили поїхати в Штутгарт, де відбулися перемови про участь незалежної України (яку представляла Полтава) у Всесвітній виставці садівництва, потім був проведений конкурс, і 22 листопада 1991р., у свій день народження, Ротманський вийшов на роботу у якості головного архітектора Полтави.

Це був "зірковий час", і не тільки для Ротманського. Ми всі були охоплені натхненним ентузіазмом, нам "заважали" тільки вихідні дні. Я працювала "в парі" з В. М. Батуріним, який був обраний головним художником міста. Це була легендарна особистість і заслуговує окремої про нього вдячної розповіді. Я заздрю тим людям, яким з дитинства пощастило з ним спілкуватися, бо він, не напружуючись, просто освітлював душу кожного, з ким стикався по життю, ставав певною "провідною зіркою", мірилом думок і вчинків. І це не перебільшення! І хоча ми з ним працювали і спілкувалися з 1991 по 1993 рр. (всього лише), я вдячна Богу за цей подарунок долі.

Дружба Батріна з Ротманським не була випадковою. Вони доповнювали один одного, подвоюючи успіх спільної роботи на благо Полтави.

Їх перша поїздка до Штутгарту відкрила їм "потойбічний світ", який їх зачарував. Як вони потім казали: "Перший тиждень - "Такого бути не може", другий тиждень – "А чому в нас не так?", третій тиждень – "Треба зробити ще краще!"

Їх настільки вразив побутовий рівень міського господарства і благоустрою, що вони, втомившись від новітніх досягнень, просто вишукували хоч якісь неполадки. І ось вже перед відльотом додому, в залі аеровокзалу, начебто здійснилося: Батурін побачив абсолютно нерухомий ескалатор. Вони підійшли до нього, щоб впевнитися у поламці, стали на сходи... і тут він чемно рушив з місця, доставивши їх на другий поверх. Німці виявилися не просто розумними, вони довели, що марнотратність – доля не найрозумніших.

Іншого разу, якось на вулиці побачили дідуся, завантаженого горою кульків з різнокаліберними склянками-банками й поцікавилися, куди він з ними. Той, не зрозумівши загальнопізнавальної мети питання, почав детально їх навчати, де, які і за скільки треба здати для їх повторного використання або переробки.

До речі, ті ж самі дрібні складові загального благополуччя Саша примічав і в Америці, беручі до уваги, щоб потім їх здійснити в Полтаві. В Америці Ротманський у 1995 р. по запрошенню і за рахунок американського Агентства USAID, підвищував рівень своєї кваліфікації. Про це свідчить диплом Гарвардського університету, який він отримав.

Можливо, ви дивилися фільм, майстерно створений Алою Батуріною від ТРК "Лтава", "Америка очима полтавського архітетора" в кінці 90-х років. Кінозйомка, на підставі якої він був змонтований, була виконана Ротманським ручною кінокамерою, причому, це була його перша спроба. Мета фільму була – не стільки красиві кіносюжети Кембріджу чи Нью-Йорку, скільки, на їх основі, висновки і практичні пропозиції щодо покращення нашого полтавського побуту. Як приклад, на противагу "совєтській традиції" щосезонного спалювання опалого листя в парках і садах міста, він розповідав, як ретельно американці вкривають міську землю подрібненою збагаченою листяною сумішшю. Він казав: "Там немає і клаптика голої недоглянутої землі!" Справді ж, непогано було б використати досвід, адже нічого надважкого, було б бажання!

Нажаль, не дивлячись на очевидну доцільність його пропозицій і зусилля їх реального втілення, ініціатива не була підтримана. Що казати, якщо разів 5 "пробивали" будівництво заводу по переробці сміття, і гроші були, але потім кудись зникали.

В цей час активним посередником і помічником у справі відродження Полтави стала заснована в Києві українсько-американська архітектурна фірма "Падко". Її фахівців Ротманському вдалося залучити до Полтави і зацікавити для здійснення дуже важливої і практично безкоштовної для нас роботи по так званому зонінгу – розлогої програми розвитку і вдосконалення міського середовища. Ця ексклюзивна робота велася ними в Чернігові і Полтаві і фінансувалася Агентством міжнародного розвитку США. Ми з ними не один раз зустрічалися і мали досить значні наробки. Робота була практично перервана одночасно зі звільненням Ротманського.

Саша постійно був в оточенні людей різного віку й фаху. Він комфортно відчував себе в будь-якій ситуації, швидко пристосовуючись до особливостей характеру і ступеню освіти співбесідника. Він був відданий своїм рідним та друзям. Потоваришувавши з людиною, він якби брав на себе відповідальність за нього. Нерідко з творчих зустрічей. вечірок, він на таксі, за свої гроші, розвозив по домах, здавалося б, дорослих самостійних чоловіків, своїх колег, і лише потім сам повертався додому. В робочих умовах він був незмінно бадьорим, доброзичливим, якось святково елегантним, робочі перипетії не відбивалися на його спокійному настрої. Практично, ніхто не знав про його особисту трагедію, адже на його очах помирала його дружина Тамара, яку він щиро кохав. Пізніше я взнала таку деталь: коли він одружувався з нею, він вже знав про її біду. Через тиждень після весілля він сам відвів її в онкодиспансер на операцію. Потім 5 років, відведених їй долею, він надійно підтримував її своєю любов'ю і опікою. Вона померла на його руках. Весь подальший час свого життя він не обходив своєю увагою мати Тамари і її сина Олега.

1992-1993 роки були, я впевнена, найпродуктивнішими за весь час роботи міської архітектурної служби. Була здійснена важлива робота по відродженню історії нашого міста, воскресіння в пам'яті сотень видатних земляків і подій. Ми займалися історичними і архітектурними пам'ятниками – церквами, монастирем, яким повертали землю і відновлювали, міським благоустроєм. За третьою спробою вдалося "пробити" рішення на відбудову Свято-Успенського Собору. На підставі історичних документів, мною був виконаний проект меморіального парку на місці розстрілу євреїв і військовополонених (нажаль, залишився на папері). Всім цим висококваліфіковано і тактично керував Ротманський.

24 лютого 1993 р. він успішно затвердив на сесії народних депутатів одразу чотири основоположних містобудівних рішення – про охорону пам'ятників історії і архітектури, про історико-заповідну територію Полтави, затвердження відновленого історичного герба Полтави і правила забудови міста.

Всім нам добре знайомий наш теперішній герб Полтави. Це воскреслий перший герб часів Магдебурзького права в Полтаві (перша половина ХVІІ століття). Зображення його було знайдене Батуріним в архіві музею Котляревського.

В цьому ж 1993 році відбулася Всесвітня виставка садівництва і народної архітектури в Штутгарті, участь в якій була ініційована Ротманським і Батуріним.

Ця подія стала воістину історичною віхою не тільки для Полтави, а й всієї України, оскільки полтавчани, по суті, представили світу нову, невідому донині незалежну державу. При цьому, переповнені ентузіазмом були як учасники, так і "хазяї" виставки, німці. Вони не тільки присилали свій транспорт за робочою групою і матеріалами, розселяли в своїх сім'ях (Саша двічі жив в сім'ї директора виставки Дітера Пантке), кормили, напували (і пивом також), але й щоденно допомагали у зведенні експозиції. До речі, перед відкриттям виставки Пантке на свої, достатньо великі гроші, придбав і посадив велику вербу, взамін тієї, що не прижилася, але була акцентом композиції.

За основу експозиції була прийнята ідея Батуріна створення зменшеної копії хатини з садиби Гоголів в оточенні "вишневого садка".

Все вдалося настільки екзотично українським, що безумовно відбилося на результаті – міжнародне журі присудило Україні (Полтаві) срібну медаль.

Ротманський був у складі робочої групи, для чого він офіційно оформлював відпустку. Він, зокрема, розписував стіну головного фасаду.

А Батурін був запрошений – членом міжнародного журі.

Зароджена у Штутгарті щира дружба продовжилася й після у взаємних візитах. Наші німецькі друзі зізнавалися, що одержують в Полтаві емоційний заряд спілкування, якого, нажаль, не вистачає вдома.

Влітку 1994 року Ротманський організував святкування "срібного весілля" Дітера Пантке, яке він захотів відсвяткувати саме в Полтаві. Все було чудово: і "бризки шампанського" в Корпусному саду, катання в кінному екіпажі по центру міста, імітація вінчання в Спаській церкві з передзвоном, бал в Краєзнавчому музеї, на завершення – дводенний "пікнік" в Головачі. Там трапився неочікуваний драматичний інцидент.

З "молодятами" приїхала мама Дітера похилого віку. Спочатку вона була явно розгублена всією цією витівкою. Крім того, виявилося, в наших краях у війну загинув її чоловік. Це нас дещо бентежило. І ось, невільно прийнявши участь в цьому святі, відчувши, обміркувавши дійство, ця чопорна фрау, під час прощальної вечері, урочисто вклонившись, попросила прощення за страждання, причинені війною, від імені всіх німецьких матерів.

Всі були приголомшені.

Практично вся комплексна програма по відродженню і осучасненню Полтави була зупинена і "звернута" одночасно зі звільненням Ротманського з виконкому, 22 листопада 1996 року, в день його народження.

Він пішов, як і прийшов – ні дачі, ні машини з гаражем, ні вкладів у банку. Однокімнатну квартиру на Леваді він заробив до роботи у виконкомі (потім, правда, поміняв із доплатою ближче до центру). Погодьтеся, "чудний хлопець".

Марно шукати причини, кого і чому Ротманський "не влаштував" на посаді головного архітектора міста.

Для нього це була найсильніша трагедія його життя.

Це трапилося практично після надскладної операції, яку він, до речі, переніс дуже мужньо, думаючи про найшвидше повернення до своєї роботи. Але вже тоді, коли він лежав на операційному столі, його підлеглі колеги на засіданні виконкому, за наказом "зверху", не просто піддали його гострій критиці, а вдалися до відвертого наклепу (про що йому одразу розповіли ті, хто там був). Це був звичайний для виконкому метод "позбавлення непокірних".

Фізичний біль виявився "ніщо", порівняно з душевним.

Деякий час після звільнення він співробітничав з "Падко", але й ця фірма вимушена була "звернути" свої благодійні діла в Україні.

Ротманський виявився "поза справами", і цей нервовий стрес, безумовно, прискорив його хворобу.

Залишившись без роботи, Саша намагався всіляко заповнити час різного роду діяльністю – багато допомагав колегам, зайнявся створенням оригінального інтер'єру квартири, де все було зроблене його руками – від цегляної кладки, облицювання стін, покриття підлоги до власне виготовлених оригінальних меблів. На подив, він виявився "докою" в покрівельних роботах, бо перед армією деякий час працював покрівельником і мав вищий розряд з цього фаху.

Але роботи "для себе" було йому мало, тому він з готовністю прийняв пропозицію Анатолія Мучника щодо організації роботи і керівництва Полтавської благодійної організації "Хесед Нєфеш".

Робота в "Хеседі" стала його останнім покликанням. До нього повернулося бажання жити, творити. Він готовий був безумовно віддати себе справі благодійності.

Нажаль, його час життя вже був одміряний. З кожним днем його життєві сили згасали. Він мужньо намагався протидіяти хворобі, без відчаю і дорікання (лише одного разу сказав тихо: "А ведь всего 53...") Але як сказав один професор: "Эта ужасная болезнь не лечится никакими методами".

До останнього дня думав про інших. Дуже хвилювався за свою маму: "Извини, я уже ничем не могу тебе помочь".

Вже погано керуючи своїм тілом, поспішав закінчити проект пам'ятника розстріляним євреям, по кілька разів переробляючи деталі макету.

За два тижні до кончини він, ціною неймовірних зусиль, поїхав в "Хесед". Він прощався. Вже в маренні звав: "Пішли, треба картоплю старим, цибулю..."

Помер він 27 серпня 1999 р., коли полтавські "куранти" відбивали 6 ранку, наостанок якось втихомирливо посміхнувшись, і ніяк не хотів закрити очі...

Рощинська, архітектор

 

Ссылки на эту страницу


1 Архитекторы, строители
[Архітектори, будівельники] - пункт меню
2 Батурин, Виктор Николаевич
[Батурін, Віктор Миколайович] (1937,Полтава—1993), художник, експозиционер музеев, заслуженный художник УССР
3 Вайнгортовские чтения - 2002
[Вайнгортівські читання] - материалы первой научной конференции
4 Записки провинциального архитектора
[Записки провінційного архітектора]. Вайнгорт Ария-Леон Семенович
5 Личности - Р
[Особистості - Р] - пункт меню
6 Научная, педагогическая и творческая деятельность Л. Вайнгорта в контексте культурного развития Полтавщины
[Наукова, педагогічна та творча діяльність Л. Вайнгорта в контексті культурного розвитку Полтавщини] - Трегубов Валерий Александрович
7 Общественные деятели
[Громадські діячі] - пункт меню
8 Технический университет им. Ю. Кондратюка
Технический университет им. Ю. Кондратюка
9 Чтобы помнили
[Щоб пам'ятали] - Чазова В., Спарбер М.

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919