Затонский, Владимир Петрович

Затонський, Володимир Петрович (08.07(27.07).1888–29.07. 1938) – держ. і парт. діяч. Акад. ВУАН (1929; від 1936 – АН УСРР, від 1937 – АН УРСР).

Н. в с. Лисець Ушицького пов. Подільської губ. (нині село Дунаєвецького р–ну Хмельн. обл.) в родині волосного писаря. Закінчив Кам’янець–Подільську г–зію (1906), фіз.–мат. ф–т Київ. ун–ту (1912). Протягом 1913–17 – приват–доц., викл. фізики в Київ. політех. ін–ті, водночас від 1914 – зав. хім. лабораторією дослідних полів Т–ва цукрозаводчиків.

Від 1905 – чл. Російської соціал–демократичної робітничої партії (меншовиків). Від берез. 1917 – чл. РСДРП(б)–ВКП(б). У трав. 1917 увійшов до складу, а в листоп. очолив Київ. к–т РСДРП(б). Одночасно в листоп. став чл. новоутвореного Київ. революц. к–ту. Був одним з кер. збройного повстання в Києві після Жовтневого перевороту в Петрограді 1917. Один з організаторів Всеукраїнського з’їзду рад селянських, робітничих і солдатських депутатів 1917, який проходив у Києві 17–19 (4–6) груд., після невдачі цього проекту не поїхав до Харкова, як переважна ч. делегатів–більшовиків, а залишився в Києві. З газет дізнався про своє призначення нар. секретарем нар. освіти в Народному секретаріаті рад. УНР (30 (17) груд.). Брав активну участь у захопленні влади більшовиками в Україні (див. Війна Радянської України за підтримки РСФРР проти УНР 1917–1918). Завзято боровся проти Української Центральної Ради. Оцінюючи ситуацію, що склалася в Україні наприкінці 1917, констатував: "Поки ще серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків тільки невеличка жменька". Узагальнюючи власний досвід ведення агітації серед українців, зазначав: "Коли маса чула українську мову, вона помітно втихомирювалася і зацікавлювалася". 8 січ. 1918 З. стає одночасно ще й представником рад. УНР в РНК РСФРР. На цих посадах, як і у своїй подальшій діяльності, керувався ленінською настановою для зразкового нерос. комуніста щодо дій в нац. питанні. За В.Леніним, такий комуніст мав домагатися "найбільш повного, в тому числі й організаційного, злиття, а не тільки зближення робітників гнобленої нації з робітниками гноблячої нації". Вільне володіння укр. мовою ледь не коштувало йому життя під час антиукр. терору більшовицьких військ у Києві взимку 1918 і лише мандат за особистим підписом В.Леніна врятував його.

У лют. 1918 очолив сформовану в Петрограді (нині м. Санкт–Петербург) і невизнану країнами Четверного союзу делегацію рад. УНР для переговорів у Бресті–Литовському (нині м. Брест, Білорусь; див. Брестський мирний договір РСФРР з державами Четверного союзу 3 березня 1918). Був прихильником територіальної укр. комуніст. парт. орг–ції і навіть разом із М.Скрипником навесні 1918 протестував проти заяви наркома національностей РСФРР Й.Сталіна про те, що Україні "досить гратися в уряд і республіку". Від 25 берез. до 18 квіт. 1918 очолював ЦВК рад. УНР. У квіт.–лип. 1918 – один з кер. більшовицького підпілля в Україні, в лип. 1918 – комісар ударного загону під час придушення лівоесерівського повстання в Москві.

28 листоп. 1918 – 6 берез. 1919 – чл. Тимчасового робітничо–селянського уряду України, одночасно (до 19 черв. 1919) чл. РВР Червоної армії України, від січ. 1919 – нарком освіти УСРР (офіційно – до 20 квіт. 1920). Втім, на кер–во освітою часу не вистачало – 1919–20 був здебільшого на фронтах (чл. РВР різних фронтів). У лип.–груд. 1919 – чл. Зафронтового бюро ЦК КП(б)У, від груд. 1919 займався організацією галицьких бригад (див. Червона Українська Галицька армія). З початком польсько–радянської війни 1920 очолив західноукр. напрямок у діяльності ЦК КП(б)У: від 23 квіт. 1920 – чл. Галицького організаційного комітету КП(б)У, від 3 серп. – чл. ЦК Комуніст. партії Галичини (див. Комуністична партія Західної України), а від 8 серп. до 21 верес. 1920 – голова Галицького революційного комітету. Від 20 груд. 1920 до 15 груд. 1921 – чл. РВР Київського військового округу. Лише наприкінці 1921 нарешті перейшов на "мирну" роботу – від 15 груд. 1921 до 30 жовт. 1922 очолював Всеукр. кооп. спілку, де, як згодом згадував, лише через певний час "почав орієнтуватися в тому, що спочатку здавалося плутаниною". За дорученням комуніст. кер–ва був цензором літ., що була надрукована укр. мовою. Наприкінці 1922 З. був уведений до складу уповноважених осіб, які від імені УСРР підписали договір про утворення СРСР.

30 жовт. 1922 призначений на посаду наркома освіти. Примітним для характеристики такого рішення є запис у протоколі засідання політбюро ЦК КП(б)У, де зазначалося, що "зміна керівництва наркомосу не має дати приводу для розмов про насильницьку русифікацію". На цій посаді З. доклав чимало зусиль для ліквідації тих відмінностей між освітніми галузями в УСРР та РСФРР, що виникли 1920–22 під час наполегливої розбудови незалежної укр. освітньої системи під кер–вом Г.Гринька. На поч. 1923 З. виступив проти запропонованих ВУАН (нині Національна академія наук України) засад розвитку укр. літ. мови, оскільки, на його думку, в основу цих засад брався галицький діалект.

У 1–й пол. 1920–х рр. З. був формально симпатиком "боротьби двох культур" теорії, вважаючи укр. к–ру селянською. Такий погляд об’єктивно сприяв створенню пільг для рос. к–ри як "пролетарської". Однак З. виступав за проведення українізації політики, оскільки вважав, що це сприятиме тому, аби дати можливість селянам "швидко зрозуміти ленінізм рідною мовою, щоб ми могли без лишніх труднощів будувати соціалізм". Завадою для розбудови соціалізму в нац. питанні, на його думку, був "червоний російський (руський) патріотизм", у зв’язку з чим він критикував "єдино–неділимські" ідеї, що були характерні для зміновіхівства та значної ч. рос. комуністів.

Від 14 берез. 1924 – знову на військ. роботі – очолював політ. управління Київ. військ. округу. Був єдиним чл. тогочасного політбюро ЦК КП(б)У, який у квіт. 1924 підтримав ідею створення молдов. автономії на терені УСРР (див. Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка). 12 груд. призначений секретарем ЦК КП(б)У, одночасно від трав. 1926 – ред. газ. "Комуніст". Від берез. 1927 до лют. 1933 – нарком Робітничо–селянської інспекції та голова Центральної контрольної комісії (ЦКК) КП(б)У. В 2–й пол. 1920 – поч. 1930–х рр. входив до складу комісій ЦК КП(б)У та уряду з питань українізації, не раз був головою таких комісій. У цій роботі незмінно намагався досягти втілення в життя гасла буд–ва "національної за формою та соціалістичної за змістом" укр. к–ри, підкреслюючи хибність "уявлення ніби побудування Радянської України, розвиток її культури можна провадити успішно лише руками тих, хто болів і боліє за долю саме української культури". Підкреслював, що в УСРР "будується соціалізм, а не якесь відродження чогось минулого".

22 лют. 1933 знову призначений на посаду наркома освіти. Це відбулося в розпал голодомору 1933–1934 років в УСРР і стало початком боротьби з "націонал–ухильництвом" М.Скрипника. Призначення застало З. дещо зненацька, за його словами, він навіть не мав переліку постанов, на яких варто обґрунтовувати критику шляхів розв’язання нац. питання попереднім кер–вом Наркомосу. Одним з перших його практичних кроків на новій посаді стало ініціювання ухвали наприкінці 1933 рішення про уніфікацію рос. та укр. освіт. системи та написання спільних підручників. Під кер–вом З. Наркомос УСРР хоча й залишався офіційно укр., але фактично виконував директиви кер–ва СРСР. В укр. школах було збільшено кількість годин на вивчення рос. мови та літ.

З. завзято винищував нац. зміст укр. к–ри, сприяв необґрунтованій зміні укр. правопису 1933, схвалював репресії проти "ідеологічно невитриманих" працівників освіти. Водночас негативно ставився до проявів великодержавного шовінізму, був прихильником рад., а не рос. централізму. В умовах запровадження рад. кер–вом курсу на русифікацію це стало однією з причин його арешту (3 листоп. 1937) та страти. Реабілітований 19 берез. 1956.

З. увесь міжвоєн. період працював на тер. республіки. За часи своєї діяльності в Україні був чл. таких вищих компарт. органів: на XV–XVI з’їздах ВКП(б) обраний чл. ЦКК ВКП(б), на XVII – канд. у чл. ЦК ВКП(б). На 1–3–му з’їздах КП(б)У – чл. ЦК КП(б)У, після 4–ї конф. – чл. Тимчасового ЦК КП(б)У, на 5–8–й конференціях, 9–му з’їзді КП(б)У обирався членом ЦК КП(б)У. З 22 черв. 1919 до 15 квіт. 1920, з 17 жовт. 1920 до 14 груд. 1921 – чл. політбюро ЦК КП(б)У, з 10 квіт. 1923 до 17 трав. 1924 – канд. у чл. політбюро ЦК КП(б)У, з 17 трав. 1924 до 29 листоп. 1927, з 27 лют. 1933 до 27 січ. 1938 (формально) – чл. політбюро ЦК КП(б)У. З 29 листоп. 1927 до 27 лют. 1933 – чл. президії ЦКК КП(б)У.

Тв.: Національна проблема на Україні: (Доповідь на пленумі ЦК ЛКСМУ, червень 1926). Х., 1926; Матеріали до українського національного питання. "Більшовик України", 1927, № 6; Итоги ноябрьского пленума ЦК и ЦКК КП(б)У и задачи работников просвещения: Доклад и заключительное слово на Пленуме ВУКа Работпрос (7–11 декабря 1933 г.). Х., 1934; Национально–культурное строительство и борьба против национализма. М., 1934; Про вчителів та школу: (Промови). Х., 1935.

Літ.: Морозов В. В.П. Затонський. К., 1964, 1967; Володимир Петрович Затонський. К., 1984; Морозов В. Владимир Петрович Затонский (1938–1988). К., 1988; Лікарчук І.Л. Міністри освіти України, т. 1. К., 2002.

Г. Г. Єфіменко.

Джерело:

e-Енциклопедія історії України

Ссылки на эту страницу


1 Государственные и местные деятели. Управленцы
[Державні та місцеві діячі. Управлінці] - пункт меню
2 Дневник (1918-1919)
[Щоденник (1918-1919)] – Євген Чикаленко. // К.: Темпора, 2011.
3 Личности - З
[Особистості - З] - пункт меню
4 Мои воспоминания о недавнем прошлом (1914-1920 годы)
[Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 роки)] – Дмитрий Дорошенко // Друге видання. Українське видавництво. Мюнхен. 1969
5 Политические и партийные деятели
[Політичні та партійні діячі] - пункт меню
6 Полтава в дни революции и в период смуты 1917-1922 гг.
[Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 рр.] - Несвицкий А. А. Дневник. 1917-1922 г.
7 Потоцкий, Павел Платонович
[Потоцький, Павло Платонович] (1857—1938), генерал от артиллерии, историк, орден св. Георгия 4 ст., Золотое оружие, воспитанник ППКК (1874)
8 Пятаков, Георгий Леонидович
[П‘ятаков, Георгій Леонідович] (1890—1937), российский большовицкий деятель в Украине, секретарь ЦК КП(б)У, председатель временного рабоче-крестьянского правительства Украины
9 Указатель улиц
[Покажчик вулиць]

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919