Полтавский университет

Симон Наріжний. Полтавський університет.

Публікується за виданням: Симон Наріжний. Полтавський університет. // Тижневик "Тризуб". Париж. 1930. Число 6 (214), стор. 12-16. Число 7 (215), стор. 7-10. Число 8 (216), стop. 10-14.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Подається без будь-яких виправлень.

— 12 —

Число 6 (214), стор. 12-16

Полтавський Університет.

Полтавський український університет, заснований у 1918 році, проіснував недовго — якихось два роки, виявив надзвичайно надійну діяльність, і був занівечений у тій руїні, якої зазнала Україна в пізніших літах.

В сьогодняшніх обставинах нашого розбиття й знесилення мимоволі піддаєшся пам'яті. Хочеться повернуться назад, глянути в колиску мерця, щоб згадати його дитинство, повне життя й надій. Здається, що помер навіки. Так лише здається. Мов та молода деревина, вкрита рясним цвітом, жив і розвивався Полтавський університет, непомітно перетворюючи свої буйні квіти в чудодійні овочі. Все промовляло за добрий врожай. Не судилося.... Прийшов ворог народу українського й культури людської. Повне цвіту й надій, молоде деревце було знівечене жорстокою рукою дикуна; його квіти було топтано брудними чобітьми... Та поламавши гілки, пошкодивши навіть коріння його молоде і не зовсім ще кріпке, дикун рабівник все ж не мав стільки сил, щоб знищити його зовсім. І лишилося воно при житті скаліченим і напівзіпсованим. Тяжкої руїни зазнало, але й живучість виявило надзвичайну.

Коли я згадую Полтавський університет, я згадую не лише ті стіни й ту обстановку, в якій я, як його студент, разом з сотнями своїх товаришів слухав викладів; і не лише тих професорів, що ці виклади виголошували. В моїй пам'яті Полтавський університет в'яжеться з цілою добою минулого, уже пережитого й історичного. В'яжеться орґанично, як прояви того інтенсивного громадського життя, що було найвидатнішою властивістю цієї доби. Коли б я шукав за порівнянням цьому, то мусів би згадати український університет у Празі: як останній історично буде зв'язаний цілком з добою нашої еміґрації, так Полтавський університет лишиться на завжди зв'язаний з початком української революції, з добою того національного відродження й культурно-просвітнього руху, що переживала вся Україна, а в ній Полтавщина — в незабутніх 1917-18 і пізніших роках.

Полтавський університет, як прояв нашого національно-культурного відродження, не був одиноким. Він тільки, так би мовити, коронував собою той культурно-просвітній рух на Полтавщині, що тоді стихійно цілком відбувався по цілій Україні. Початий з перших же днів революції, десь на початку березня 1917 року, рух цей орґанізаційно виявився в численних Просвітах та їх об'єднаннях, культурно-просвітній діяльності кооперації (головним чином споживчої) та земських установах, а також у леґалізованій і поширеній діяльності гуртків середнєшкільної молоді. Всі ці установи й орґанізації закроювали тоді свої проекти культурно-просвітньої діяльности на дуже широкий маштаб, укладали для неї програми-максимуми. Взагалі, це був час, коли освіта вважалася тою цілющою водою, яка одна містить в собі чудодійну силу проти всіх хвороб; яка є одиноким і універсальним засобом рятунку від усіх історичних бід і нещасть української дійсности.

Перейняті такою традицією, з завданням скорішого досягнення вимріяних наслідків освіти, новопоставші орґанізації, руками своїх діячів, спішили засновувати дуже численні і дуже ріжноманітні культурно-просвітні підприємства, починаючи від таких примітивних, як драматичні вистави чи мандрівні бібліотеки, й кінчаючи ріжними школами, театрами, студіями, курсами, музеями і т. и. Був це час коли ціле громадське життя на Україні розвивалося під прапором такої культурно-просвітньої праці, яка пізніше цілком незаслужено зневажалася під назвою просвітянства. Культурно-просвітній рух початку революції особливо захоплював собою українську інтелігенцію й українську молодь. Для останньої він був не тільки просвітнім, — був якимсь виявом революційної енергії й громадського життя взагалі.

— 13 —

Засіювання українського університету в Полтаві завершує собою цей просвітній рух на Полтавщині. В утворенню його взяли участь усі ті орґанізації, що цей рух в собі осередили — Просвіта, Земство, Кооперативний Союз. На жаль, за браком точніших даних, я не можу означити пайки кожного з них у справі засновання. Та це врешті не так і потрібно [... (можливо "нараз")]. Чи ця участь була формальною, чи фактичною, чи коштами, чи людьми — це справи не міняє: фактом лишається певне співробітництво всіх цих установ і орґанізацій в справі утворення української високої школи в Полтаві. Співробітництво й опіка українським університетом з боку його фундаторів виявлялися й пізніше, особливо в критичні моменти, якими для університету були деникіншина й совітський режим. Найбільша доля праці по орґанізації й честь самого відкриття в Полтаві українського університету припадає все ж Полтавській Просвіті з її чільним діячем тоді Ол. Левицьким, але участь у цій справі Полтавського земства й кооперації, рівно ж як і де-кого з членів українського клубу в Полтаві теж була досить видатною.

Зупиняючися на цьому докладніше, я хочу підкреслити той факт, що Полтавський університет був витвором громадської іниціятиви й громадських зусиль. Це стараюся підкреслити тому, що в пізнішій літературі подекуди звертається увага на час офіційного відкриття Полтавського університету (вересень 1918 р.) і на цій підставі родиться певний висновок про особливі заслуги в цій справі тодішньої держави: Полтавський університет застосовується у низку таких установ, як Українська Академія Наук і державні університети у Київі та Кам'янці-на-Поділлю. Не берусь судити, наскільки тамті високі установи можна вважати продуктом лише певної доби відродження української державности, але що торкається Полтавського університету, то вже своїм повстанням завдячує виключно громадській іниціятиві і час відкриття його не має ніякого зв'язку з участю держави в справі його орґанізації. Поважним зовнішнім доказом цього може служити той факт, що Полтавський університет ніколи державним не називався, а від початку носив ім'я свого матірного пая — Полтавського Товариства "Просвіта".

Чи брала взагалі держава якусь участь у підготовчій діяльності по його утворенню? Відповісти на це питання з певністю не берусь. Знаю лише, що ні республіканська, ні гетьманська українська влада не була проти проєкта відкриття українського університету в Полтаві, але тут же мушу нагадати, що в ті часи українська державна влада взагалі не перешкоджала подібного роду підприємствам. Пригадую також і те, що на врочистому відкриттю Полтавського університета (здається 16 вересня 1918 року) ніби іменем влади промовляв В. Н. Андрієвський, тоді ґуберніяльний комісар освіти на Полтавщині. Його виступ було зустрінуто надзвичайно прихильно, а його довша промова на цьому святі була вислухана з великою увагою. Але виступ В. Андрієвського українське громадянство вітало не як виступ представника тодішньої державної влади — про його конфлікти з ґубернськими орґанами цієї влади всім було досить відомо — а як виступ добре знаного на Полтавщині українського діяча і заслуженого оборонця національних позицій, що додав не мало й своєї праці до орґанізації української високої школи в Полтаві. На жаль, сам В. Н. у своїх споминах "З минулого" [див. перелік праць В. Андрієвського] не зупиняється зовсім на справі полтавського університету, хоч про його повстання він певно міг би подати не мало цінних відомостей. Про якусь иншу участь представників тодішньої влади чи її орґанів у орґанізації університету мені досі не доводилося ніде ні читати, ні чути. Пояснювати це можу тільки тим, що такої участи або не було зовсім або ж вона виявилася дуже побіжно й непомітно. Не з державної іниціятиви ця установа повстала й не державними силами вона була утворена. Вперше до ближчих стосунків з державою Полтавський університет прийшов і державної опіки зазнав уже за совітського режиму — тоді його було удержавлено, але це удержавлення було разом і його смертю.

* * *

Культурно-просвітня праця на Україні в 1917-18 р.р. переводилася

— 14 —

по якомусь максимальному проґраму. В короткий час хотілося здобути те, на що й при кращих обставинах були потрібні довгі роки. Не помиляюся, коли скажу, що в тому рухові і тодішній діяльності було дуже багато гарячого захоплення й трохи замало холодного розрахунку. Праця в значній мірі провадилася наспіх і не ґрунтовно. В багатьох місцях народжувалися такі культурні установи, для яких ще не виспіли там об'єктивні умови й які при перших несприятливих ударах так само скоро занепадали, як перед тим і народжувалися. Прикладів цього можна було б навести дуже багато.

Чи не був одним з таких і український університет у Полтаві? Витвором випадковим, слабим і маложиттєвим? По всебічному зваженню обставин і справи мусимо рішуче заперечити таке твердження. Проти нього свідчить слідуюче: по-перше, Полтавщина від довгого часу мала досить значну потребу у високій школі, по-друге, Полтава мала дані для засновання у себе такої школи й, по-третє, полтавські орґанізації приступили до здійснення самої справи надзвичайно помірковано й обережно.

Потреба полтавщан у високій щколі задовольнялася раніше студіями в старих університетських містах (переважно в Київі та Харькові), а з початком революції частково також юридичним факультетом у Полтаві, що був філією Харьківського університету. Цей факультет цілком російський по викладовій мові й ніби по складу своїх професорів, розчпочав функції вже з осени 1917 року, значно раніше українського університету. Професорський склад його творили харьківські сили й тільки одиниці були з місцевих правничих кол. Слахачів цей факультет мав сотні. Це далеко не були самі росіяне, хоч факультет ніби й був російський. Не були це й люде, що хотіли виключно правничої підготовки або мріяли лише про юридичну діяльність у майбутньому. Була це студіююча молодь Полтавщини — мійська і сільська — переважно українська по своєму походженню, хоч з значним відсотком росіян і жидів, яка прагнула освіти і яка в силу ріжних умов не могла дістатися на студії ні до Харькова, ні до Київа, а мусіла студіювати в своїй Полтаві й саме ту науку, яка тут була. Юридичний факультет у Полтаві протримався неповний рік. Погіршилися умови залізничої комунікації з Харьковом, приїзд професорів звідти утруднився і факультет, опертий на чужі сили, перестав функціонувати. Спроба філіяльної орґанізації в тодішніх тяжких і мінливих обставнах себе не оправдала й харьківський університет змушений був ліквідувати свій юридичний факультет у Полтаві.

Для орґанізації української високої школи Полтава мала даних значно більше, ніж для засновання там російського філіяльного факультету. Готівка місцевих наукових сил і загальних умов промовляли за засновання тут у першу чергу Історично-філолоґичного та природничо-математичного відділів. В заснованню їх полтавські діячі поступовали дуже обережно. Не покладаючися на місцеві сили, які, хоч здебільшого й мали за собою досить поважний науковий стаж, але не були відповідно кваліфіковані, полтавці вдалися за допомогою до Харьківського університету, запросивши звідки професорів. В цьому відношенню вони ніби наслідували практику юристів, але на ділі була дуже значка ріжниця: юристи мали в Полтаві філію Харьківського університету, українці засновували тут свій власний університет в складі двох факультетів лише за допомогою харьківських професорів. Участь цих останніх не була довгою: вони тільки налагодили наукову орґанізацію й розпочали працю, дальніше провадження якої ще протягом першого року цілком або частково передали місцевим науковим силам.

З цих харьківських професорів, які приїздили до Полтави й викладали тут свої курси, мені пригадуються такі видатні наукові імення, як М. Сумцов, Дм. Багалій, Хв. Шміт, С. Кульбакін. Приїздили крім того — В. Веретенніков, В. Барвинський, Євг. Кагаров, Євг. Черноусів і ин. Євг. Черноусів був і першим деканом історично-філолоґичного факультету. Пізніше його заступив на цій посаді молодий доцент московського університету, що тоді саме переїхав до Полтави, Ів. Рибаків.

— 15 —

Місцеві сили спочатку займали при цих харьківських професорах становище помішників чи співробітників, здебільшого були доцентами. Харьківські професори читали переважно основні курси; місцеві ж, під їх проводом, вправлялися на ріжних вужчих чи спеціяльних курсах. Були між ними й такі, що відразу ж почали самостійну працю. З місцевих подтавських сил пригадую цілий ряд осіб: Ів. Чаленка, автора великої 2-х томової маґістерської дисертації про незалежність християнської етики від античної філософії — викладав історію філософії і був першим секретарем університету; В. Щербаківського, завідуючого полтавським археолоґичним музеєм, який свої виклади з праісторії дуже докладно ілюстрував річовими даними; відомого полтавського україніста В. Щепотьєва, який викладав Історію українського письменства; Н. Мірзу-Авак'янц, що викладала історію України; педаґоґичного діяча Г. Ващенка, який викладав психологію; бувшого директора Яворовської ґімназії, І. Прийму, що був і першим директором першої української ґімназії в Полтаві, - викладав на університеті українську мову, нарешті згаданого уже мною Ів. Рибакова, що викладав історію Росії. Пізніше професорський склад було поповнено новими науковими силами. З цього пізнішого призиву пам'ятаю колишнього секретаря "Украинской Жизни" Ів. Лебединського, покликаного викладати екокомичну науку; д-ра церковної історії, старого петербурзького професора С.[М.] Сагарду, який викладав історію християнства; вихованця ніженського інституту, спеціаліста по класичній філолоґії Ол. Бузиного; Л. Степанова, одного з небагатьох, що викладали по російському — читав західно-европейські літератури; Т. Богданович, авторка біоґрафії В. Короленка, викладала історію французької революції (теж по російському), молодих філолоґів М. Йогансена та Ів. Капустянського, тепер досить відомих у літературному життю совітської України і ин. Серед професури пригадую собі ще історика українського мистецтва С. Таранущенка, історика Ґреції Гриневича й викладача німецької мови Є. Берґа. Загальну науку права, яка викладалася на історично-філолоґичному факультеті, читали Чуйко й Дябло. На природничо-мамематичному відділі можу пригадати тільки кілька імен, а саме Герасименка, Миколаїва та В. Воропая, хоч було їх там значно більше.

Ці молоді наукові сили, здавалося недосвідчені й не зовсім підготовані до тої тяжкої праці, до якої були покликані, вповні справилися з своїми завданнями й цілком оправдали себе. Праця цих людей була творчою і у своїй творчості ентузіястичною. До своїх обов'язків вони ставилися надзвичайно сумлінно. Пригадую де-кого з них, з якою пильністю вони оброблювали кожен з своїх викладів, з якою старанністю готувалися до кожного свого виступу перед слухачами. За цілий час я не можу згадати ні одного пропущеного ними викладу, або практичних вправ. Відносини з студентами були у них завжди дуже близькими й приязними. Кожен з слухачів охоче звертався до професорів, будучи певним, що зустріне уважне відношення до своєї справи й допомогу. Але при такій своій поготовості тіж професори пред'являли до своїх студентів і дуже високі учбові вимоги. Виявлялося це особливо при іспитах.

Іспити звичайно відбувалися або з цілих предметів, що були прочитані на університеті, або ж з більших відділів їх, що читалися принаймні не менше двох семестрів. Для іспиту кожен професор складав спеціяльний проґрам і вказував літературу, яку необхідно було використати. Іспитовий проґрам вимагав докладного знання цілого предмету, а не лише основних проблем його. Серед літератури вказувалися не тільки загальні курси, а дуже часто називалися й спеціяльні праці — монографії та розвідки. Практика цих іспитів-зачетів, як вона установилася з першого ж року в Полтавському університеті, нагадує собою скоріше іспити ріґорозні й уже ніяк не може прирівнюватися до звичайних кольоквіумів. Вимоги до слухачів справді були підвищеними. Мені зовсім невідомі випадки, коли б полтавські студенти йшли на іспити до своїх професорів "на чорно" або "на арапа", як це досить широко практикувалося і практикується по инших школах. При таких вимогах, які професура ставила до своїх слухачів у Полтавському університеті, таке підприємство було згори засудже-

— 16 —

не на повний конфуз для його автора. Так само не обіцяла нічого доброго й підготовка по ріжним скороченим курсам, репетиторіумам, конспектам і т. и. Ці підручники, так поширені в инших місцях, зовсім не вживалися полтавським студентством. Останнє послуговувалося звичайно солідними курсами, доповнюючи їх скриптами викладів; пильніші ж одиниці використовували часто й багатотомові збірки.

Певна публіка, вороже настроєна супроти українського національно-культурного відродження, ставилася до Полтавського університету з великим упередженням і навіть із зневагою, як до установи недипломованої й нижчої в порівнянню з їхніми уявами про університети. Та коли це ще мало якісь підстави в тому, що Полтавська висока школа була справді установою мслодою, не усталеною в своїх традиціях, то що торкається вимог та їх виконання — в цьому відношенню молодий Полтавський університет як з боку професури, так і студентства, був бездоганний і безперечно стояв значно вище від багатьох старих університетів.

С. Наріжний

(кінець далі)

— 7 —

Число 7 (215), стор. 7-10

Полтавський Університет *).

Студентство полтавського університету складалося переважно з селянської молоді, хоч було не мало й елементів міських. Але як висланці села, так і молодь міста не ріжнилися дуже між собою, зливаючися в якийсь один тип хліборобської Полтавщини, що мав де-що від колишніх спудеїв і новітньої сільської інтелігенції. По національності студентстська маса була українською. Студентів инших народностей, крім двох жидівок, в полтавському університеті я не зустрічав, та й ті були цілком українізоними й брали діяльну участь в ріжних національно-культурних студентських підприємствах. По освіті студенти полтавського університету представляли кадри цілком підготовлених для університетських студій слухачів і відповідали, ще так би мовити, "старорежимним" вимогам. Складалися вони в масі з тої молоді, що протягом 1917-18 р.р. покінчали середні школи. Були це останні випуски середнєшкільників. Пізніше стара освітянська система була зруйнована, — старі середні школи, що готували молодь до університетських студій, були скасовані, а тим самим було знищене й саме джерело притоку нових студентських кадрів до університету. Та незабаром на Україні було зруйновано й саму університетську орґанізацію і замінено установою, що відповідала тим обмеженим школам, які повстали на місці середніх.

По віку полтавське студентство складалося з молоді, що більш-менш своєчасно закінчила свої середнєшкільні студії й розпочинала високі. Дуже молодих не було. Пересічний вік студентів був приблизно 20 літ. Правда, серед них не мало було й людей старшого віку, старших навіть від де-кого з професорів. Це ті, що раніше в силу ріжних причин не могли вступити до вищої школи, але які з літами не стратили охоти до студій і тепер, засідаючи в авдиторіях поруч з молоддю, здійснювали свої колишні мрії про високошкільні студії. Таких було не мало. Серед них можна було пізнати осіб духовного стану — було кільки священників, — можна було зустрінути ріжних службовців, земських робітників, педагогів вищих початкових шкіл і др. Університетські виклади відвідували також і звичайні громадяне. По заняттю серед полтавського студентства було багато таких, що службою на ріжних посадах заробляли собі екзистенц-мінімум для свого прожиття у Полтаві й студій. Але була досить значна частина й таких, які мали можливість оддаватися виключно науці. Заняття в університеті відбувалися здебільшого по обіді, так що службові обов'язки не дуже перешкоджали студіям.

Особливо цікавим представляється відношення полтавського студентства до молодої школи й науки взагалі. Про це згадується тепер, як про щось одиноке, неповториме і навіки страчене. Полтавське студентство виявляло якийсь надзвичайний пієтизм до своєї молодої alma mater. Бла це одночасно повага й замилування. Пояснювалося таке відношення

*) Див. "Тризуб" ч. 6-214.

— 8 —

тим, що полтавський університет в представленню його студентства був не тільки високою школою, він був крім того реалізацією його мрій, його ідеальних уяв про національне відродження. Університетське життя й праця були не лише чисто шкільними, підготовчими, — в них відчувалася велика творчість, що своїми наслідками мала здійснити ті національно-українські й загально-людські мрії, якими в цих роках була сповнена українська молодь і ціле українське громадянство. Виявлялося це в ті часи в усьому.

Перш за все в тій надзвичайній пильності, з якою студентство ставилося до своєї праці й обов'язків. Слухачі з якимсь ентузіязмом відвідували виклади й ріжні практичні вправи. В цьому відношенню не робилося великої ріжниці ні між окремим предметом, ніж між професором. Масово відвідувалися виклади навіть таких професорів, які чи то ще не вправилися, чи взагалі не мали належних даних для захоплення своїх слухачів. Головна авдиторія полтавського університету нагадувала скоріше якісь публічні виклади чи навіть театральну салю. Була це велика рекреаційна чи актова саля ґімназії Старицької, вся заставлена стільцями. Вміщала вона, мабуть, більше 300 осіб. І ця авдиторія була майже завжди повною; часто слухачі заповнювали навіть проходи між стільцями й хори. Крім головних середніх дверей до салі вели ще маленькі одинарні двері з-заду, через які без шуму прибували до авдиторії вже під час самих викладів усе нові й нові слухачі.

Саме слухання лекцій завжди було уважним. Слухачі старалися записувати виклади, але це не завжди було можливим — принаймні, в головній авдиторії, заставленій стільцями, такої можливості не було. З огляду на це для кожного предмету утворювалася спеціяльна група слухачів, що вміли добре записувати, або знали стенографію, й ті провадили запис, поміщаючися звичайно за столом поруч з катедрою. Час від часу вони звіряли свої записи, установлювали спільний текст, який потім переглядався викладачем і переписувався слухачами. Де-які з цих курсів були відбиті на машинці, переведені на камінь і розмножені. Але загалом видання лєкцій не було дуже поширеним. Видавали звичайно тільки ті професори, які не могли порекомендувати для свого курсу якогось соліднішого підручника, хоча б і не в українській мові. З виданням курсів не спішилися. Та це й природнє — оброблення їх потрібувало б довшого часу. Крім того й українські видавництва в цей час якось більше були заняті виданням ріжних науково-популярних публікацій. Чисто науково полтавська професура співпрацювала в ріжних центральних орґанах. Трохи згодом дійшло й до видання записок Українського Наукового Товариства в Полтаві, але пізніші події припинили це многонадійне підприємство на першій книжці.

Пильність полтавського студентства й відданість студіям виявлялися також і на семинарах і та ріжних практичних вправах. Останні відбувалися здебільшого в класних помешканнях ґімназії Старицької, майже завжди переповнених, частково в помешканнях українського клубу та музейних відділах Земського Дому. Можна говорити, що кількість учасників була навіть перебільшеною супроти тих вимог, які пред'являє семинарна практика. Але ця участь була здебільшого чинною. Окремі учасники провадили ріжні розбори, писали реферати, доклади і т. и. Перед тим, як зачитувати їх, визначалися офіційні рецензенти, які знайомилися з працями, приготовляли свої контрдоклади, при чому ці останні своїми розмірами инколи перебільшували навіть основні реферати — семинарні засідання переходили в справжні диспути, для яких часто не вистарчало й годин і вони продовжувалися вже по-за авдиторіями.

Помешкання ґімназії Старицької, де головним чином відбувалися університетські заняття, мені з'являється тепер якимсь величезним вуликом, куди що-дня по-обіді зліталися з цілої Полтави слухачі й до пізніх годин сповнювали його своїм життям і працею. В цьому порівнянні я дуже близький до правди — воно нескількй не є ретроспрективною ілюзією чи ідеалізацією старшим чоловіком минулих "ліпших часів"... Треба тільки пригадати собі ті роки, тодішнє життя з його загальним громадським горінням, жадобою освіти, яка однаково сильно виявлялася тоді на Вкраїні як

— 9 —

серед молоді, так і серед старшого громадянства;. Це були часи, коли освітня праця була головною формою й способом національного відродження, при чому форма ця тоді багатьма розцінювалася як єдина. Трохи не всі тодішні українські публікації, призначені для ширшого читача, штемпелювалися зміненим гаслом: "освіта єдина з недолі нас вирве". Треба згадати ще один момент цього минулого, а саме тодішній український ідеалізм, який з боку студентства виявлявся у відданності й посвяті громадській праці й національним інтересам. Звичайно були й виключення, але вони були остільки незначними в загальній масі, що лишалися просто непомітними. В усякому разі не можна й припускати порівняння тодішнього полтавського студентства, його праці й стремлінь, з тим, що мені пізніше довелося зустрінути за кордоном і серед своїх, і серед чужих, — з їх розрахованістю, яка в основі є кар'єристичною, егоїстичною, що робить вражіння дочасно постарілих людей, які не зазнали віку молодечого горіння в ідеалізації, віри й відданности. Про дипломи, титули, посади мені ніколи не доводилося чути розмов серед полтавського студентства. Зате дуже багато говорилося про національно-громадську працю, завдання й обов'язки. Ці розмови якось перепліталися з ріжними загальними теоретизуваннями з розв'язанням таких проблем, які, здавалося, не мали близького сусідства з конкретною дійсністю тих людей. І це були не одні слова: майже кожен із студентів свої розмови про національно-громадські справи старався перетворити в дійсність. Реалізація їх у ті часи відбувалася головно на полі культурно-просвітньому. Більшість студентства була зв'язана з ріжними просвітніми орґанізаціями, яким віддавали свої сили й уміння. Майже кожна з тих численних Просвіт, що вкрили собою в 1917 році Полтавщину, мала в полтавському університеті свого діяльного члена, який, повертаючися в перервах між студіями до дому, приносив сюди і свій запал і придбані знання. Нехай наші теперішні "американці", оглядаючися на ці часи недавнього горіння, посміхуються; нехай вбачають у ньому наслідки якоїсь "спадщини" й пережитків, української чутливости і т. и., нехай мимрять про необхідність розрахованости, більшої доцільности в орґанізації... При всій раціональності їхніх тверджень все ж одно раз на все лишиться правдою: без того горіння й відданости, яку виявляла наша студіююча молодь в перших українських школах, не можливе наше національне відродження й немислиме вільне майбутнє.

Коли пізніше, вже за кордоном, я побачив, що професори відбувають свої виклади й практичні вправи при дуже слабій асистенції слухачів, і особливо професори українські з відомими іменами, я поставив собі питання, як би розцінювало такий факт полтавське студентство? Він насамперед був би для нього незрозумілим, неуявимим і неприпустимим. Воно могло б розцінювати його єдино як прояв національної зради. Не ліпшої оцінки заслуговували б також і ті розраховані та практичні в своїх прямуваннях наші земляки-студенти, які, користуючися західнє-европейськими системами високошкільних студій, дбають одночасно про кільки дипломів і титулів й праця яких виявляється в студіях тільки для іспитів, а студії базуються на конспектах, так широко поширених закордном взагалі. Та другої оцінки такі факти, що криють в собі надзвичайні карє'ристичні претензії в майбутньому, й не заслуговують.

Студентське життя за перші роки не встигло ще набути сталих традицій. Станових студентських орґанізацій також тоді не було. Студентство піддавалося більше студіям, тому й орґанізації його мали здебільшого завдання цим студіям допомагати. Були ріжні гуртки для спеціяльних студій окремих наук, були гуртки історичні, літературні, природничі і т. и. Були об'єднання для записування й розмноження викладів, був літературний суд. Останній відбував свої засідання при значній участі студентської публіки, звичайно по неділям і святам. Цей факт особливо треба підкреслити, як покажчик тої інтенсивности, якою відзначалося студентське життя в Полтаві, — працювали навіть у дні спочитку. Але при всіх цих дуже численних студійних і других гуртках і орґанізаціях, загальної громади студентів довший час не було. Вона формально установилася тільки знач-

— 10 —

но пізніше, власне вже в совітські часи. До того ж часу це громадське життя студентства виявлялося лише фактично. Найвищим студентським орґаном були загальні збори студентів, свого роду віче, які вирішували всі важливіші справи, вибірали ріжних функціонерів, представників і т. и. Через останніх студентство досить чинно співпрацювало з ріжними орґанами управління університету, виявляючи в цьому відношенню дуже багато такту, особливо в ті часи, коли в цих орґанах почали засідати й представники совітської влади. Про якісь конфлікти професорських орґанів з студентами чи їх представниками мені не доводилося чути, — та їх і не було.Студентство взагалі дуже охоче допомагало в справі орґанізації своєї школи. Його можна було бачити за працею в канцелярії, бібліотеці і т. и.

Бібліотечна справа для університетських студій у Полтаві стояла досить не зле. Спочатку студентство користувалося старою й багатою переважно на українську книжку бібліотекою українського клубу й новозаснованої полтавської Просвіти, крім того, цілком приступними були досить багаті на наукову літературу бібліотечні збірки ґуберніяльного земства та міської Гоголевської книгозбірні. Можна було доставати книжки й з де-яких других збірок, навіть приватних. Пізніше бібліотечна справа в Полтаві була централізована, було зложено загальний каталоґ усієї книжкової готівки у полтавських бібліотеках із зазначенням, де що треба шукати, а згодом було утворено й центральну наукову бібліотеку, на чолі якої став проф. університету М. Сагарда.

Справа про засіювання своєї власної бібліотеки була поставлена університетом дуже рано. При чому в її переведенню досить видатня роля припадає й на долю студентів. Крім такої техничної праці, як каталоґизація, розміщення, впорядковання то-що, студенство дбало й про поповнення її, налагоджувало передачу ріжних наукових книжок з провінціяльних бібліотек до полтавського університету. Пам'ятаю таку пересилку цілого комплекту Київської Старини, ріжних літописів, праць Дм . Еварницького і др., усього два великих мішки книжок — з Кобеляцького повіту. Особливо ж видатною подією в орґанізації університетської бібліотеки було придбання дуже багатої книгозбірні проф. Голубинського, яка склала основу головно історичного відділу. Кількість томів у зв'язку з цим збільшилася до кількох десятків тисяч. Містилася вона на другому поверсі в домі д-ра Харечка по Срітенськиій вул., поруч з українським клубом. В тому ж помешканню містилася спочатку й канцелярія університету.

В життю полтавського студентства представляє значний інтерес його політична сторона. Політичні прояви в тих роках взагалі були домінуючими, більше того — ціле тодішнє життя було вщерть сповнене політикою. Повно було цієї політики й серед полтавського студентства. Але, як це не дивно, політичних орґанізацій не було зовсім. Політична праця якось спліталася з працею громадською й самими студіями. Як те, так і друге, було національним і уже тим самим дуже політичним. Само собою, що між студентством були й члени окремих українських політичних партій аж до крайніх лівих. Але ці партійці були дуже нечисленні, свою партійну діяльність вони провадили десь по-за університетом. Для вузько-партійної діяльности серед студентства не було ґрунту. Було помітним, що в тяжкі для Полтавщини й полтавського університету часи, як напр., місяці денікиніцини або червоних навал, кількість студентства значно зменшувалася — частина роз'їздилася з Полтави, змушена переходити на нелєґальне становище. Були й такі, що вступали в повстанські орґанізації й час від часу тільки навідувалися до Полтави на короткий "студійний побут" з Чорних, Миргородських і др. лісів. Не мало полтавських студентів склало й свої голови в цій боротьбі. З таких особливо треба згадати дуже талановитого студента Шевченка, розстріляного большевиками. Але поруч з такими в складі полтавського студентства були й другі, що заслужилися пізніше в протилежному таборі. Серед них мені називано теперішнього комуністичного літерата й партійного історіографа української "контр-революційної еміґрації", М. Мотузку.

С. Наріжний

(Далі буде)

— 10 —

Число 8 (216), стор. 10-14

Полтавський Університет *).

До перетворення Полтавського Університету на Інститут Народньої Освіти дійшло десь в 1920 році. Перетворення це було доконано під час загальної зміни большевиками культурно-просвітньої системи на Україні. До того ж якийсь час Полтавський університет функціонував під совітами майже самостійно. Совітська освіта не хотіла затверджувати його, проволікаючи ріжними способами справу, хоч де-які грошеві асигнування на утримання університету все ж відпускалися. При зміні освітньої системи на Україні Полтавський університет спочатку було перетворено у вищий Інститут Народньої Освіти — т. зв. ВІНО, пізніше ж було зроблено з нього звичайне ІНО. Університетові було надано новий статут, який вимагав повної реконструкції цієї установи, зміни учбових планів, проґрамів, а почасти навіть і самого професорського складу. Тодішня зміна освітньої орґанізації на Україні, переведена по проекту відомого Г. Гринька, своїм головним наслідком мала загальну руїну освітніх установ. Останні, як, напр., середні школи, просто касувалися й замінялися школами нижчими, або ж піддавалися такій перебудові, яку їм не під силу було в тих умовах витримати. Тут не місце довше зупинятися на цьому. Треба підкреслити лише, що Полтавський університет і цю тяжку операцію переніс і продовжував свою працю в дуже несприятливих умовах совітської дійсности. Тяжкі були ті умови, тяжкою була й праця. Я не ставлю зараз своїм завданням зупинятися на цьому періоді життя й діяльности полтавської вищої школи — це не входить у обсяг моєї теми. Вважаю, що для цього не наспів ще й час. При кінці хочу згадати ще де-що з проявів самої перебудови Полтавського університету в ІНО.

Совітські зміни в університеті торкнулися всього — професури, студентства, університетського управління й самої науки. До школи, як і до багатьох других установ у той час, було приділено владою спеціяльного політичного комісара (політкома), який затверджував усі рішення, постанови й розпорядження керуючих орґанів. Влада політкома вважалася значно вищою від ректорської й була фактично найвищою в університеті взагалі. В тодішніх умовах це виявлялося в тому, що ціла школа мусіла рахуватися з політкомом, в той час як цей останній рахувався тільки з своїм партійним осередком і його приписами. Під доглядом і при безпосередній участі політкомів провадилися і всі дальніші "реформи" університетського життя. В своїй діяльності політком спірався на студентську комячейку, але остання не була численною, зв'язки серед студенства мала дуже

Дивись "Тризуб" ч. 7 (215)

— 11 —

слабі, взагалі в студентському життю, не зважаючи на своє упривилєйоване становище, не грала ніякої видатнішої ролі.

З політичних комісарів у Полтавському ІНО я знав двох —Крижанівського і Гаврилова. Обидва вони були комуністами і відогравали якусь ролю в ґуберніяльній партійній орґанізації. Крижанівський до своєї партійної кар'єри був, як говорили, десь директором чи інспектором російської державної ґімназії й навіть під крилами двохголового орла відзначився надмірною благонадійністю. В українському ІНО він також урядував і з студентами зносився мовою російською, яка була тоді, почасти завдяки таким Крижановським, офіційною в комуністичній партії і у цілій совітській орґанізації на Україні. Своїм зовнішнім виглядом, гострими рисами обличчя, бігаючими пронизливими очима цей педаґоґичний бюрократ нагадував типових жандармських допрощиків. З посади політкома ІНО Крижанівський уступився не добровільно. Його наступник, Мирослав Гаврилів, був галичанин. В культурно-національному відношенню був признаним українцем. В той час це здається був єдиний серед полтавських комуністів галичанин. В цьому відношенню він викликав здивовання й незрозуміння з боку місцевих українських діячів. У Полтаві Гаврилів займав цілий ряд комісарських посад в освітніх установах. Свою кар'єру тут він розпочав на посаді завідуючого професійною освітою, потім був комісаром центрального пролетарського музею, що містився в Земському Домі, ІНО й кооперативного техникума; пізніше його ім'я згадувалося в пресі, як ректора харьківського ІНО. До конфліктів з українцями з Гавриловим не доходило, місцеві культурні робітники вважали його політкомство найменшим можливим злом з боку компартії, хоч само собою й щирим довір'я місцевих українців цей білий крук серед тамошніх комуністів не користувався. На посаду політкома полтавського ІНО Гаврилова було призначено вже після того, коли Крижанівський доконав головні завдання совітської реформи, так що Гарилову припало лише посісти наслідки ріжноманітної діяльности свого попередника.

Совітські реформи почалися заведенням змін у викладових проґрамах. Проявом цього було, між иншим, те, що на історичному відділі були скасовані всі загальні історичні дисципліни і замінені предметами спеціяльного напрямку. Загальну історію країн, народів і епох було замінено історією ріжних революційних та громадських рухів та течій. Ів. Рибаків, що читав перед цим історію Росії, мав тепер викладати такий курс з історії Росії, П.[Т.] Богданович — з історії Европи XIX ст. Історія християнства, яку до того викладав проф. М. Сагарда, тепер була замінена історією середнєвічної культури, політична економія й історія економичних доктрин (Ів. Лебединський) — історією соціялізму і т. д.

Така зміна проґрамів спричинилася частково й до зміни в професорському складі. Де-які університетські курси не вважалися, на погляд нових керовників, підходящими для ІНО й були усунені з проґрамів, а разом з тим звільнено і самих професорів, які опинилися без діла. Але ці зміни в професорському складі не були значними. Загалом професура полтавського університету, за виключенням де-яких одиниць, продовжувала свою працю і в ІНО.

Належить згадати, що у де-кого з професорів це продовження настало після довшої перерви, до якої спричинилися переслідування совітської влади. Кидався в очі особливо той факт, що совітська влада переслідує саме тих діячів Полтавського університету, які зазнали дуже багато турбот та небезпеки і з боку москалів-денікинців. З них В. Щепотьєва та Г. Ващенка було завезено аж до Харькова. При тодішній системі масового знищення українців харьківською чрезвичайкою, тільки чудом можна пояснювати, що ці видатні культурні діячі дісталися на волю. В цей час взагалі з Полтави було вивезено до Харькова всіх видатніших українських політичних і громадських діячів. Багато з них не повернулося зовсім, а ті, яких минула чаша, оповідали страхіття про чекистський побут, про звірства катів і про геройство мучеників. Розстріли звичайно відбувалися ніччу, засуджених виводили здебільшого партіями. Останнім прощан-

— 12 —

ням призначених до страти був національний український гімн, співу якого не могли заглушити навіть і чекисти. Не дивно, що полтавські професори, вирвавшися з в'язниці, зімою у люті морози пішки прийшли з Харькова до Полтави. В моїй зачотній книжці є запис про те, що я 10 січня 1921 р. здав зачот з історії українського письменства, читаної В. Щепотьєвим, Ол. Бузиному. Сам В. Щепотьєв тоді ще сидів у Харьківській чрезвичайці.

Та якими значними не були совітські зміни в університетській орґанізації й самій науці, все ж найбільше торкнулися вони самого студентства. Спочатку освітні орґани не займали студентів зовсім. ІНО механично прийняло до свого складу всю ту готівку студентів, яку мав університет. Більше того, совітська влада ухвалила навіть наділити студентство такими привилеями, які б забезпечували йому повну можливість студій. Насамперед студентство було звільнене від т. зв. трудової повинности. В тодішніх умовах совітського рехиму таке звільнення було значним привилєєм. В силу цієї повинности тільки той мав можливість оправдати перед совітськими орґанами своє існування, хто був на службі. Служба ж у ті часи була майже виключно совітська. Людські істоти по-за совслужбою були елєментом, переслідуваним за свою буржуазність, контр-революційність і другі гріхи супроти комуністичних скрижалів. Само собою, в таких умовах життя звільнення від трудповинности було справді не аби-яким привилєєм для полтавського студенства. Та совітська влада пішла ще й далі в своїх турботах про студентство. Освітні орґани задекларували, що совітська держава сама буде дбати про матеріяльне забезпечення студентства. Формою цього забезпечення мав стати універсальний тоді на Україні "пайок". Конкретно це виявилося в тому, що студентам почали видавати борошно (щось по 26 фунтів на місяць) і гроші. В ґімназію Старицької навезли мішків з борошном і розважували там. В тодішніх умовах, коли справді було дуже сутужно на харчі, ці пайки були великою підмогою. Шкода тільки, що видача їх продовжувалася рівно доти, поки вистарчило реквізованої десь партії борошна і грошей, випадково асиґнованих на якомусь засіданню. І борошно, і гроші, як і "пайок" в цілому оказалися з боку совітської влади звичайною рекламою, ужитою для вражіння на обивательські маси. Незабаром студентська дійсність виявила цілком иншу совітську практику. Совітські орґани взялися за "чистку" студентства, яка мала завдання усунути з студентського складу небажані владі елементи. Чистка під назвою "реґістрації" студентства наказувалася звичайно з центру і переводилася спеціяльними комісіями з представників компартії, освти, студентської комячейки, профсоюзів, професури й самого політкома. Останній відогравав головну ролю. Партійно склад комісії, виключаючи професорського представника, був комуністичним. Представник професури фактично був у цьому чистилищі в ролі пасивного асистента. Його участь у складі комісії пояснювалася тими завданнями, якими совітська влада на зовні мотивувала "реґістрацію". Перевірка, по поясненням освітніх орґанів, мала ніби в першу чергу завдання контролю академичних успіхів студентства й усунення з школи неуспіваючих, щоб таким чином звільнити місце для більше талановитих і охочих до науки кандидатів. Як завдання перевірки, про яке згадувалося в цих офіційних поясненнях між иншим, було усунення з складу студентства елементів контр-революіційних і протисовітських. В дійності ж це друге завдання для совітської влади було головним і одиноким. В цьому можна було переконатися по змісту тих анкет, які мусіли заповняти слухачі: вони складалися з скількох десятків питань виключно політичних — в них не було ні одного, яке б торкалося студійних успіхів студентів. Не цікавилися цими успіхами члени комісії й під час тих усних допитів, які ця комісія переводила кожному слухачеві. Зате в цих анкетах і на допитах дуже докладно вияснялося походження студента, матеріяльне становище його і його батьків, соціяльна роля всіх_його родичів і далеких предків, відношення їх до совітської влади й цієї останньої до студента та його рідні, погляди на комунізм, релігію і т. и. Студенткам крім того ставилися ще питання з спеціяльного асортименту — напівсоромицького змісту — про вільне кохання і т. и. Треба підкреслити, що ця "чистка"

— 13 —

дуже мало була подібна до пізніших іспитів з політграмоти, хоч і останні теж мали на меті чистку. Та початкова перевірка студентства мала сконтролювати не знання, а самі настрої, кредо й провини кожного що-до совітської влади та звільнити неблагонадійний елемент. Чистка полтавського студентства відбувалася кількома наворотами. При чому що-разу звичайно заповнювалися анкети, комісія розглядала їх, робила свої уваги і потім призначала усний допит. Висліди чистки оголошувалися. Теорія передбачала можливість ще якоїсь касації постанов комісії до Харькова, але практика не обіцяла нічого доброго від таких спроб, скаргу на рішення комісії треба було подавати через ту ж саму комісію. Студентство якийсь час пробувало було уникати цих т. зв. "спеціяльних реґістрацій та перереґістрацій" звичайною неявкою, але назабаром тих, що не являлися, почали звільняти як "механично вибувших по перереґістрації". В наслідок цих політичних реґістрацій і звільнень склад студентства значно зменшився. Академичне життя взагалі дуже змінилося. В обстановці совітських переслідувань і нагінок відчули себе невільно, як професори, так і студенти.

Як епізод пригадую, що під час головної чистки, яка була переведена за політкомства Крижанівського, серед ночі камінням в його хаті були вибиті вікна. Цей вчинок він приписував студентам. Наскільки це відповідало правді, твердити не можу. Думаю тільки, що в тодішніх умовах безоглядного і жорстокого терору з боку совітської влади, такий "атентат" міг бути тільки або актом великої нерозважливости, або ж проявом розрахованої провокації, скоріше всього з боку того самого Крижанівського, з метою нажиття собі політичного капіталу; тим паче, що сам Крижанівський з цього нападу вив'язався без найменшої шкоди на тілі.

* * *

Полтавський університет не зробив ні одного випуска. Ентузіястична праця його студентства була припинена, віддана діяльність професури зруйнована. Ціла орґанізація була скалічена — дальніша праця й розвиток її дуже утруднений і унеможливлений.

Тяжко було сподіватися великих наслідків од праці людей, що їх переслідувано, в нелюдських умовах голодного існування, в нетоплених помешканнях. І все ж навіть у таких неможливих умовах ця праця не завмірала ні на хвилину. Багато природніх сил і живучости виявив Полтавський університет, встоявши під ударами страшного лихоліття й це може служити запорукою його відродження.

Старі робітники його, зголоднілі й виснажені на силах і здоров'ю, частково роз'їхалися з Полтави. Ім'я Ів. Рибакова зустрічаємо тепер у зв'язку з українською працею в Петеребурзі; Ів. Лебединський та Н. Мірза-Авак'янц продовжують свою наукову діяльність у Харькові, В. Щербаківський у Празі. Не приросли до Полтави й такі молоді сили, як М. Йогансен та Ів. Капустянський. Заслужений громадський діяч і учений В. Щепотьєв пробував десь на далекому засланню (кажуть, ніби то в Соловках). Про приток молодих сил у склад професури не доводиться і згадувати. Професорська рада ІНО поповнилася старими діячами протиукраїнського руху. З них найбільшої слави зажили Кутєпов та С. Грушевський. Кутєпов був навіть деканом. Обидва вони вславилися ще в р. р. 1909-13 своєю участю в орґанізації російсько-монархичного терору в Київському університеті. Реабілітуючися за своє минуле в полтавському "Голосе Труда" (ч. 104 з 11 травня 1923 р.) С. Грушевський заявив у своєму "покаянномі листі", що він дійсно "належав до політичної групи В. В. Шульгина, бувши її постійним кандидатом при ріжних виборчих кампаніях 1917 р. (sic!) і взагалі беручи активну участь у її діяльності. Як Кутєпов, так і Грушевський чинно співробітничали в "Сборникѣ Статей русскихъ студентовъ Университета св. Владимира".

* * *

Уявимо на хвилину, що руїни Полтавського університету не було б, що ми святкували б тепер 10-тиліття його діяльности. Які б звіти предста-

— 14 —

вив би він про перші 10 років свого життя, про віщо б ми довідалися з його справоздань?

Перш за все Полтавський університет довершив свою орґанізацію, він сформував ще два чи може й три факультети — тепер мається там крім історично-філолоґичного та природничо-математичного ще факультет правничий та медичний, може й теолоґичний. Університет має уже не сотні, а кільки тисяч слухачів. Університетські установи розміщені по всій Полтаві. В кількох місцях провадяться виклади, так само практичні вправи: в Боговгодній установі, музеях, архивах, бібліотеках... Університетові тісно в старій Полтаві, незручно — він потрібує нових просторих помешкань... Але певно з університетських звітів у 10-ту річницю довідалися б, що до будови їх уже приступлено й що за якийсь час університет буде святкувати входини у свою власну хату.

Далі дізналися б, що за минулих 10 літ діяльности Полтавський університет зробив 5 чи 6 випусків своїх слухачів, які, озброєні знаннями, повернулися в батьківські оселі й стали до праці. Що не тільки в середніх, а навіть і вищих початкових школах на Полтавщині педаґоґичний персонал має здебільшого високу освіту; що тип ротного фершала та підпольного аблаката став уже тим предметом "археолоґичних" студій, що на Полтавщині населення і в медичному і в правному відношенню обслуговується висококваліфікованими робітниками. Навіть тип священника Полтавщини став поволі змінятися під впливом випусків богословського факультету Полтавського університету. А все инше! Хіба так багато треба в наші часи, щоб змінилося до непізнання культурне обличчя країни? Змінили ж його московські наїздники протягом кількох років до непізнання на гірше... Чому ж не припустити, що своя українська праця, ентузіястична і віддана, немогли б за той час змінити його до непізнання на ліпше...

З кожного випуска студентів при університеті залишалися для підготовки до наукової праці найталановитіші одиниці. Їм уможливлювалася дальніша наука, їх посилано для спеціялізації й удосконалення в другі українські й чужоземні осередки. В справозданнях університету ми побачили десятки нових імен доцентів і кандидатів, які здобули свою високу освіту в Полтаві й там же віддають свої сили науковій праці. Серед професорського складу зустрічаємо багато нових імен. Це ті старі професори, які прибули до Полтави з других міст, які повернулися з Московщини або які покликані з-за кордону. Спільними силами вони розвинули в Полтаві велику наукову продукцію. Університет має власне видавництво. Помимо ріжних курсових публікацій і монографій, університет періодично видає свої Наукові Записки чи Праці. Поруч з університетом функціонує і розвиває свою ріжносторонню діяльність також Наукове Товариство...

Годі! Здається чудом, мрією, сном. Особливо тепер в часи нашої Руїни, коли підриваються надії в майбутнє, коли українцям доводиться зазнавати з усіх боків стільки ворожости, невизнання й навіть зневаги. Але в цих тяжких обставинах те, пережите колись, спогади про недавнє університетське життя в Полтаві, служить разом і джерелом надій та віри в світлу будуччину.

Не судилося нам святкувати свого часу 10-ліття Полтавського університету. Але його засновання і недовге життя служить певною запорукою того, що він відродиться, що відживе й зазеленіє поламана деревина й знову засяє рясним цвітом. Буде це на весні нашого визволення. А там недалеко й до осени, до першого врожаю. Нове десятиліття й казкова мрія стане щасливою дійсністю.

Український університет у Полтаві був, його зараз немає, але він мусить бути.

С. Наріжний

 

Ссылки на эту страницу


1 Украинский университет в Полтаве
Украинский университет в Полтаве Віктор Андрієвський. Український університет у Полтаві // Календар-альманах "Дніпро" на звичайний рік 1938. Річник XV. Львів. 1937. Накладом Українського Товариства Допомоги Емігрантам з України у Львові (Ринок, 10). Стop. 97-102.
2 Университеты, академии, институты
[Університети, академії, інститути] - пункт меню

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598