История Полтавы

Атаман Нагорный (Иван Григорьевич Савченко)

• 

Подробности

Просмотров: 18650

Віктор Ревегук, Надія Кочерга, кандидати історичних наук, доценти. Отаман Нагірний (Іван Григорович Савченко)

Іван Григорович Савченко (Нагірний) народився в 1895 р. у селі Вереміївці Золотоніського повіту Полтавської губернії в бідній селянській родині. Закінчивши початкову сільську школу, він надалі здобував освіту самотужки. Був середнього зросту, чорнявим, ставним, з вродженим почуттям соціальної справедливості та національної гідності.

В роки першої світової війни І.Савченко був мобілізований до російської армії і служив писарем у канцелярії військового коменданта Золотоноші. Лютневу революцію 1917 р. в Росії сприйняв з великою радістю і надією, а коли постала Центральна Рада став її палким прихильником. Тому й не дивно, що солдати Золотоніської залоги обрали його делегатом 3-го Всеукраїнського військового з’їзду, який працював у кінці жовтня 1917 р. Там І.Г.Савченко познайомився із Симоном Петлюрою та іншими видатними діячами українського визвольного руху і невдовзі був запрошений на службу до артилерійського відділу секретаріату у військових справах УНР, де працював до приходу більшовиків. Достеменно невідомо, чим він займався під час гетьманування П.Скоропадського і Директорії УНР, але на шлях збройної боротьби став, очоливши повстанський загін в умовах гетьманщини. Невідомо також, чи був він членом якоїсь української політичної партії чи ні, але поділяв програму партії українських лівих есерів.

Після третього приходу на Полтавщину російських більшовиків І.Савченко недовго служив у “робітничо-селянській” міліції, яку залишив і встановив зв’язки із отаманом Келебердою, найбільш відомим у 1920 р. ватажком селянського повстанського руху, а незабаром організував власний повстанський загін та взяв псевдо “Нагірний”. Під цим ім’ям він і став відомим ватажком селянського протибільшовицького руху..

У вересні 1920 р. загін Нагірного перейшов у підпорядкування Холодноярського повстанського комітету, який на той час очолював Кость Блакитний – отаман Степової дивізії, і діяв за його наказами. Чисельність загону Підгорного збільшилася за рахунок повстанців отамана Келеберди, який помер від одержаних ран у бою з червоними військами. Згідно офіційних повідомлень органів радянської влади в його загоні налічувалося від ста до двохсот чоловік, які діяли в Іркліївській, Жовнинській, Васютинській, Драбівській та Вереміївській волостях. Вони розганяли сільські й волосні виконкоми, комітети незаможних селян і продовольчі загони, роззброювали міліцію. У зв’язку із масовим повстанським рухом, у Золотоніському та сусіднім із ним повітах Полтавщини “радянська робота” була призупинена. Влада комуністів трималася лише у повітових центрах, які не мали зв’язку із селами. Вилучати у селян хліб за продрозкладкою можна було лише з допомогою значних загонів міліції або підрозділів Червоної армії.

З настанням зимових холодів повстанський рух пішов на спад. Частина повстанців розійшлася по домівках або перейшла на нелегальне становище, а сам отаман із частиною загону перебрався на дніпровські острови. Не сподіваючись придушити силою зброї селянський антибільшовицький рух, уряд УСРР навесні 1921 р. оголосив про амністію повстанців. Частина з них скористалася наданою владою можливістю повернутися до рідних осель і з’явилася з повинною. ”Спокутувати вину” перед радянською владою їх змушували службою в міліції або переведенням на становище секретних співробітників Чека (“сексотів”).

Навесні 1921 р. Нагірний через повстанський комітет Холодного Яру зв’язався з представником С.Петлюри Юрком Нестеренком і надалі діяв за наказами штабу Головного отамана. Його повстанці здійснили успішний напад на кінну сотню 5-го полку 5-ої дивізії Червоної армії, під час якого захопили в полон 47 червоноармійців, коней і зброю, що значною мірою вирішило питання маневреності і озброєння загону ^[1].

Отаман називав себе “Керуючим Наддніпрянським партизанським загоном” і від свого імені видав наказ, в якому говорилося:” Наказую всім служащим сов.-комуністичних установ на побережжі Чигиринщини негайно з дня оголошення цього наказу кинуть працю й надалі такої не проводить.

За невиконання цього наказу усі служащі зазначених установ будуть каратися аж до розстрілу”. Відбувати службу дозволялося лише працівникам земельного відділу та суду ^[2].

Протягом літа цього ж року повстанці Нагірного діяли по обидва боки Дніпра, включаючи Лубенський повіт Полтавщини. 18 липня його загін, який за даними радянського командування налічував 200 кавалеристів і 100 піхотинців, переправився через Дніпро, пройшов через Вереміївку, Жовтин і Липувате, знищивши тут органи радянської влади. При наближенні великих з’єднань Червоної армії повстанці відійшли на дніпровські острови ^[3]. Звідти вони вчинили декілька нападів на Іркліївську, Оржицьку і Жовнинську волості, де розігнали органи радянської влади і комнезами. Повстанським рухом були охоплені Вереміївська, Васютинська і Великобуримська волості. У деяких з них існували підпільні повстанські комітети. Загін отамана Нагірного, говорилося на засіданні Золотоніської військової наради, “викликає співчуття селянства і всіляке сприяння з боку куркульського елементу” ^[4].

У жовтні 1921 року в загоні Нагірного, згідно даних радянської агентури, налічувалося 15 кінних і 30 піших повстанців з одним легким кулеметом. З настанням осінніх холодів активність його загону, який діяв по обидві сторони Дніпра, продовжувала залишатися високою. В охоплених повстанням селах радянська влада існувала лише номінально.

Спроби регулярних частин Червоної армії і каральних загонів Чека зни­щити Нагірного завдяки підтримці селянства залишалися марними. Декі­лька разів йому пропонували скласти зброю і здатися на милість радянської влади, обіцяючи амністію і збереження громадянських прав, але отаман залишався непохитним у боротьбі за незалежність України. 10 жов­тня у Чигиринському повіті відбулася чергова зустріч одного із співробітників Всеукраїнської Чека з Нагірним, який з’явився у супроводі 8 повстанців. На чергову пропозицію здатися отаман рішуче відповів, що “не перейде на бік радянської влади і не стане жидівським наймитом” ^[4а].

Незважаючи на чисельні втрати і перехід до нової економічної політики (непу), яка дещо поліпшила становище селянства, боротьба за державність України продовжувалась. Протягом зими 1921-1922 років Нагірний створив у Золотоніському, Черкаському і Чигиринському повітах розгалужену мережу національно-патріотичного підпілля і добре організовану повстанську організацію, яку очолював штаб, куди крім нього, входили отамани Ратушний, Порублевий, Сараджин, Упир, Іванов і Дібрівний. Штаб підтримував постійні зв’язки з урядом УНР на еміграції і головний отаман С.Петлюра навесні 1922 року призначив Нагірного отаманом повстанських військ Лівобережної України. Територія трьох вищеназваних повітів була поділена на оперативні райони на чолі з комендантами. Комендантом Золотоніського району був Дібровний. “Сексоти” Чека повідомляли, що селяни підтримують повстанців, охоче надають їм харчі і розвідувальні дані, збирають і передають їм зброю.

З настанням літа 1922 року Нагірний готував підняти загальне повстання в центрі України, яке мало охопити Київську, Полтавську і Кременчуцьку губернії. З цією метою заготовлялася зброя, формувалися невеликі повстанські загони по 10-25 чоловік. Діяли вони партизанськими методами, уникаючи відкритих сутичок із регулярними частинами Червоної армії. У квітні 1922 року в партизанських загонах налічувалося вже понад 300 чоловік. Ядро повстанців становив кавалерійський загін у складі 25 вершників, який постійно змінював місце дислокації, а тому був невловимим.

До складу створеного Нагірним національно-патріотичного підпілля входили представники української інтелігенції, селяни, червоноармійці і, навіть, агенти повітових політбюро. Одним із них був 18-річний Василь Тіпікін – росіянин, уродженець Маріуполя, який служив у Золотоніському політбюро. За красивими фразами більшовиків про пролетарську солідарність він бачив, що червоноармійці і навіть рядові чекісти роздягнуті й роззуті, схожі на жебраків, постійно голодують. В той же час “начальство” (комуністична номенклатура) розкошує, бере хабарі і поступово перетворюється на новоявлених експлуататорів-буржуїв. Під час особистої зустрічі Нагірний переконав Василя, що в незалежній Українській державі все буде по іншому.

Йосип Соколов – 23-річний робітник з Таганрогу служив у першій кінній армії С.М.Будьонного. Під час перебування його частини в Кременчуці був завербований на продовольчу роботу і направлений до Золотоноші. З Нагірним він познайомився 12 лютого 1922 року під час поїздок по селах повіту у службових справах. Зустріч відбулася в одного господаря за обіднім столом. В розмові Нагірний пояснив Й.Соколову хто такий С.Петлюра, чого домагаються повстанці й переконав його у злочинності більшовицького режиму. Й.Соколов став таємно допомагати повстанцям Нагірного, а 30 квітня 1922 року разом із В.Тіпікіним відкрито перейшов до них і вступив до загону отамана Ратушного.

Василь Горбунко – дезертир із Червоної армії, протягом 1920 року воював у загоні Калеберди. Після поразки в боях із червоними він перебрався до Кременчука, але незабаром був затриманий чекістами. Під час арешту видав себе за Харитона Дерев’янка, молодшим на три роки. Як неповнолітній В.Горбенко потрапив під амністію, але за умови, що стане “сексотом” Чека. Після нетривалої підготовки чекісти направили його до Нагірного з метою вивідати місцезнаходження загону і зв’язки з національно-патріотичним підпіллям. Щоб завоювати довіру чекістів, В.Горбенко видав чекістам двох повстанців (Гусака і Дзюбу), але тим самим і викрив себе перед повстанцями. Остаточно заплутавшись, він у травні 1922 року порвав із більшовиками і вступив до загону отамана Ратушного, у якого на той час було лише 9 повстанців.

Протягом літа-осені 1922 року загони Нагірного продовжували боротьбу на обох берегах Дніпра, головним чином в районі сіл Вереміївка, Липувате і Жовнина та в Чигиринському повіті. Вони чинили напади на сільські ради, магазини, пароплави на Дніпрі. 30 грудня загін у складі понад 30 повстанців вчинив напад на Жовнинський, а 3 січня 1923 р. – на Іркліївський волосний виконкоми, де знищив документи, насамперед ті, що стосувалися стягнення продовольчого податку. Після цього загін І.Нагірного розділився: одна частина залишилася на Малобуримських хуторах, а інша пішла до Лубенського повіту і, розгромивши органи радянської влади у Старих Іржавцях та Оржиці, повернулася на терени Золотоніського повіту.

Активізація повстанської боротьби за, здавалось би несприятливих зимових умов, викликала неабияке занепокоєння органів радянської влади. На боротьбу із загоном Нагірного були направлені підрозділи 73-го полку Червоної армії, загони міліції і комуністичні дружини ЧОН (“частей особого назначения”). Через надмірну безпечність 7 повстанців на чолі із І.Нагірним були захоплені зненацька, не встигли вчинити опору і потрапили в полон. Решта загону, скориставшись хуртовиною, зникла від переслідування ^[5].

Загони комнезамівців, або як їх ще називали комуністи, загони селянської самооборони, були ненадійною опорою в боротьбі з повстанським рухом. Більше того, окремі з них допомагали повстанцям. Наприклад, Вереміївський загін самооборони, який очолював амністований повстанець Іван Павлович Цокало (“Білий”), мав тісні, але таємні зв’язки з отаманом І.Нагірним. Коли про це дізналися чекісти, вирішили роззброїти загін. 30 січня особовий склад загону викликали до Золотоніського військкомату. Там їх оточила особлива група ДПУ і запропонувала скласти зброю. Цокало спробував вчинити опір, але був застрелений на місці. Його помічника “Чорного” чекісти вбили при спробі втекти. Частину загону, яка не з’явилася до Золотоноші, роззброїли у Вереміївці. Всього під час цієї операції чекістами затримано 46 чоловік, в яких вилучили 42 гвинтівки, 2 обрізи і 9 револьверів. Частину затриманих комнезамівців відправили служити до Червоної армії, а решту – до в’язниці ^[7]. 

Заарештованих повстанців Нагірного перевезли до полтавської тюрми. 26 жовтня 1923 року отаману вдалося передати прощального листа своїм рідним, в якому він писав:”...я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій рідний край і нарід й з одвертою душею пішов боронити його”. На смерть Нагірний ішов із думкою про матір і про Україну. Звертаючись до матері, він писав:

“Не плач, моя рідна мамо,
Так за мною дуже.
Цим ти мені не поможеш,
Тільки собі хуже.
Ти і так зазнала горя,
Як іще кохала,
Як в колисці позиченій
Мене колихала”.

Лист закінчувався словами: ”Прощай, моя люба Вкраїно, і ти засмучений нарід її” ^[8].

Протягом 12-13 листопада 1923 р. надзвичайна сесія Полтавського губернського суду в закритому засіданні слухала справу отамана Нагірного і його побратимів. Всього до суду було притягнуто 19 чоловік. На судовому засіданні було встановлено, що загін (“банда”) Нагірного налічував близько 200 добре озброєних повстанців, які діяли протягом початку 1920-х –1923 років, ведучи активну боротьбу проти радянської влади: чинили напади на сільські і волосні виконкоми, зсипні пункти, представників більшовицької адміністрації, псували засоби зв’язку та ін. У своїй боротьбі вони керувалися вказівками уряду УНР на еміграції та інструкціями Холодноярського повстанського комітету.

Згідно судового вироку Іван Савченко (Нагірний), Степан Адаменко і Прутко були розстріляні. І.А.Козедубу, Г.К.Козедубу, Мусієнку і Воловенку смертну кару замінили на 10 років позбавлення волі із суворою ізоляцією. К.М.Козедуба засудили до двох років ув’язнення. Решта підсудних були частково виправдані, частково засуджені до одного року, але у зв’язку із оголошеною амністією від покарання звільнені ^[9].

 

Джерела і література:

1. Роман Коваль. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії. – К., 1998.– С.323. (До тексту)

2. Коротенко В.Холодний Яр: рік 1921 (добірка архівних документів). – Полтавська Петлюріана. Матеріали III Петлюрівських читань. – Полтава, 1996. – 191. (До тексту)

3. Державний архів Полтавської області. – Ф.Р-3872, оп.1, спр.410. – Арк.158. (До тексту)

4. Там само. – Ф.Р-1503, оп.2, спр.151. – Арк.14. (До тексту)

4а. Там само. – Ф.Р-1186, оп.1, спр.1. – Арк.2. (До тексту)

5. Там само. – Ф.Р-1631, оп.2, спр.30. – Арк.16. (До тексту)

6. Там само. – Ф.Р-1631, оп.2, спр.30. – Арк.16.

7. Там само. – Спр. 33. – Арк.120. (До тексту)

8. Роман Коваль. Назв. праця – С.331. (До тексту)

9. Голос труда (Полтава). – 1923, 15 листопада. (До тексту)

© Ревегук В. Я., Кочерга Н. К
При використанні, посилання
на авторів обов'язкове.