Изразцов производство
- Подробности
- Просмотров: 4418
Кахлярство — вид українського народного традиційного оздоблювального мистецтва, галузь гончарного виробництва, зокрема, художньо-будівельного призначення. Кахлі застосовували для печей і грубок, архітектурного оздоблення інтер'єрів палаців, будинків і хат. Кахлі відомі з часів Київської Русі. Спочатку вони мали форму горщика, згодом — циліндра, їх вмуровували в стіни так, щоб дно оберталося до вогню. Наприкінці 15 ст. вони стають класичними: квадратної чи прямокутної форми, на звороті відкрита коробка (румпи) або "клубуки" — карнизи, що служили для кріплення у кладці стін. На передній стороні плиток наносилися рельєфні чи мальовані композиції. У 16—17 ст. кахлеві печі й груби встановлюються в панських покоях, у 17 ст. їх застосовують у житлах козацької старшини і духовенства. Від 2-ї половини 17 ст. збереглися поодинокі кахлі, покриті коричневою чи зеленою поливою — з ліпленням від архієрейського будинку в Переяславі, з барочним рослинним візерунком роботи зіньківських гончарів. У 18 ст. на кахлях: синя барва (кобальт), поліхромні емалі, зелена полива. З цього періоду кахлі на Полтавщині набули значного поширення як вияв високої побутової культури народу. Цьому сприяло не лише виробництво кахлів у різних осередках, а й продаж на багатьох ярмарках, зокрема, Іллінському в Ромнах, з 1852 р. — у Полтаві. Завозили їх з сусідніх регіонів, у першу чергу з Чернігівщини, де було добре налагоджене масове виробництво. На 1865 р. у Полтавської губернії функціонувало 5 кахлевих заводів: по 2 у Полтаві та Кременчуці, 1 у Лохвиці, на яких працювало 29 майстрів, 35 робітників і 25 учнів. На 1893 р. зареєстровано 13 дворищ кахлярів у Великих Будищах і 3 — у Комишні. У 20-х рр. 20 ст. виробництво кахлів припинилося.
Кахлярство Полтавщини має свої особливості. Майстри Куземина, Великих Будищ, Попівки Зіньківського повіту, Комишні, Попівки, Хомутця Миргородського повіту, Біликів Кобеляцького повіту виготовляли неполив'яні рельєфні народні кахлі з лінійними візерунками: сітківками, решітками, солярними мотивами, зірками, рослинними, з букетами квітів у вазах або перев'язаних стрічками. Лінійні орнаменти споріднені з полтавськими плахтовими тканинами й тригранно-виїмчастим різьбленням, тому що форми для кахлярства виконувалися різьбярами. У зіньківському й роменському регіонах у значній кількості робили кахлі із зображенням груп солярних знаків, хрестів. Набули поширення хрестаті кахлі з видовженими прямими кінцями чи чотирма трикутниками, так звана корсунська — "праруська" форма. Миргородські рельєфні кахлі мали центричну основу з рослинних мотивів, роменські — з зображенням озброєних козаків на конях, мисливців. У Куземині на заводі придворного "уставщика" Івана Маркова (2-а половина 18 ст.) виробляли ліплені й мальовані кахлі з мотивами калини, соняшника, винограду, жоржин. Полив'яні кахлі розмальовували у Переяславі, Лазьках Зіньківського поввіту. Зрідка на кахлях — фігурні жанрові сценки, козаки на баских конях, св. Юрій — покровигель гончарів, двоголовий орел. Традиційно для коминів і припічків варистих печей ремісники виробляли лицьові, наріжні, а з середини 19 ст.— карнизні кахлі. На початку 20 ст. орнаментальні та сюжетні вставки набули різноманітного використання у декорі фасадів та інтер'єрів споруд українського архітектурного стилю, зокрема, будинку Полтавською губернського земства.
Серед відомих кахлярів Полтавщини — козаки, брати Павло і Карпо Чумаченки, яких за експоновані кахлі, капітелі й водогінні труби нагородили срібними медалями (у 1846 р. у Ромнах, у 1857 р. у Києві). Для будинку Григорія Галагана у с. Лебединці Прилуцького повіту (1854—1856 рр.) Павло Чумаченко виготовив мальовані зелені й білі кахлі для двох грубок. Відомі майстри кахлів 2-ї половини 19—20 ст.: Ісидор Узназдєв з Великих Будищ, родина Гладиревських з Опішні, Пилип Явдак з Лазьків, Петро Іщенко з братами Дмитром і Миколою з Комишні, Олексій Зінич, Антон Гілюн з Хомутця.
Збірки кахлів — у національному Музеї-заповіднику українського гончарства в Опішні, в музеях Полтави, Києва, Харкова, Петербурга, приватних колекціях.
Джерело:
Полтавщина: Енциклопедичний довідник (За ред. А.В. Кудрицького.- К.: УЕ, 1992). Стор. 333-334
