В’ячеслав Липинський і Полтавщина
- Подробности
- Просмотров: 1340
Передерій Ірина Григоріївна. В’ячеслав Липинський і Полтавщина.
Публікується з дозволу авторки. При використанні посилання на авторку є обов'язковим.
Ірина Передерій
В’ячеслав Липинський і Полтавщина
15 листопада 1914 р. В. Липинського за станом здоров’я відкомандирували до розташування Київського військового 259 округу, а 26 листопада – перевели до кінних резервів як командира 3-ого відділення. У їх складі служив у Дубні (до кінця травня 1915 р.), потім – в Острозі й, зрештою – у Полтаві (з 9 липня 1915 р.). 2 вересня 1915 р. відповідно до наказу по арміях Південно-Західного фронту № 1261 був нагороджений орденом Св. Станіслава 3-ого ступеня. Того ж року відповідно до наказу № 811 по Київському військовому округу отримав подяку «за отличное состояние» довіреного йому кавалерійського відділення.
Саме у Полтаві його як начальника 4-ого відділення кінного резерву і застала Лютнева російська революція. Повалення російського самодержавства й початок національного відродження України він зустрів із захопленням, проте соціалістичних ілюзій більшості чільних діячів Української Центральної Ради не поділяв.
Кавалерійський підрозділ, котрим командував прапорщик В. Липинський у Полтаві, мав близько двохсот прекрасних коней. У його підпорядкуванні в той час числилося 152 щиро відданих своєму командирові солдати. Місцем квартирування цього військового підрозділу був цегляний завод Божка, що знаходився на вулиці Зіньківській у полтавському передмісті Павленки. Сам же В. Липинський мешкав фактично у самісінькому центрі Полтави – в будинку по вулиці Олександрівській, 44, напроти дворянсько-селянського банку, поряд із адміністративним центром – Круглою площею та Корпусним садом.
У Полтаві В. Липинський не стояв осторонь громадського-політичного та культурного життя. Він одразу зав’язав знайомства з українськими діячами Полтавщини. Близько стояв до Українського клубу (зараз це будівля обласного центру археології по вул. Стрітенській, 37), що був заснований у листопаді 1913 р. після кількох марних спроб легалізувати полтавську «Просвіту», і швидко став своєрідним об’єднавчим центром української інтелігенції міста. В Українському клубі у той час кипіло національне життя, а з початком революції 1917 р. там із ранку до пізньої ночі відбувалися всілякі засідання, збори, наради, відчити тощо. В. Липинський безпосередньо контактував із такими членами клубу, як В.Н. Андрієвський, П.І. Чижевський. Товаришував із відомим українським ученим Вадимом Щербаківським, що завідував тоді археологічним музеєм, часто бував у нього вдома.
У червні 1917 р. у Полтаві, незважаючи на круговерть революційних подій, було утворено комітет охорони пам’яток історії та культури, що мав чітке національне спрямування, до складу якого без вагань увійшов і В. Липинський. Цей факт вірогідно пояснювався вже досить високим на той час авторитетом останнього як ученого-історика. Крім того, на той час пам’яткоохоронний рух в Україні набув гострого політичного звучання. Адже пам’ятки українського народу переконливо свідчили про самобутність його культури та історичної долі, глибокі традиції державності в минулому, і зрештою, – право на її відновлення в умовах вільного, незалежного розвитку. Відтак, уже в перші місяці після повалення самодержавства визначився, а згодом почав домінувати підхід до історико-культурних пам’яток в Україні не просто як до старовини, а як до національної спадщини. У результаті пам’яткоохоронний рух став важливим чинником і складовою процесу творення незалежної Української держави. Певно, В. Липинський саме таким чином поставився до значення пам’яткоохоронної діяльності у той визначальний історичний час і, оскільки ще з дореволюційних часів був прибічником самостійної Української держави, без вагань прилучився до Полтавського комітету.
Крім В. Липинського, до цього органу входили такі відомі науковці, культурні та громадські діячі Полтавщини, як член архівної комісії В. Щепотьєв, земський краєзнавець Л. Падалка, вже згадуваний раніше В. Щербаківський. Очільником комітету став завідувач земським етнографічним музеєм К. Мощенко, а вченим секретарем – М. Рудинський. Комітету вдалося порозумітися з місцевим духовенством української національної орієнтації. Тому серед його членів улітку 1917 р. опинився і протоієрей Ф. Булдовський. У складі цього комітету В. Липинський спільно з іншими опікувався проблемами охорони історико-мистецьких скарбів Полтавщини, зокрема й культових споруд.
Як зазначав О. Нестуля, той факт, що у складі Полтавського пам’яткоохоронного комітету працювали видатні науковці, закохані у героїчне минуле українського народу, його історико-культурну спадщину, люди з чіткою громадянською позицією стосовно майбутнього України як вільної й незалежної держави, немало сприяв тому, що їх діяльність від самого початку привернула до себе увагу місцевих органів влади.
Незабаром після початку діяльності комітету його члени склали та подали на розгляд виконкому Ради об’єднаних громадських організацій Полтавської губернії доповідну записку про першочергові завдання в справі збереження історико-культурної спадщини. У відповідь на це виконком призначив В.М. Щербаківського комісаром з охорони пам’яток краю. У своїй роботі діячі пам’яткоохоронного комітету спиралися переважно на громадськість краю, зокрема на вчительство, діячів просвітнього руху. Саме завдяки підтримці громадськості влітку 1917 року комітету вдалося вивезти з м. Городища Лохвицького повіту до музею Полтавського губернського земства археологічну збірку братів Горвіц, здобуті ними під час розкопок 1912 р. місцевих курганів, а восени – провести розкопки в його маєтку. У результаті колекції музею поповнилися ліпним посудом, виробами з кременю і бронзи, що належали до бронзової епохи та скіфського часу. Члени комітету налагодили тісний зв’язок із відкритим улітку 1917 р. Хорольським музеєм ім. В. Бірюкова.
Умови, в котрих працювали пам’яткоохоронці, були надзвичайно складними. Як згодом зазначали В.Щербаківський та В. Щепотьєв, комітетові «прийшлося здійснювати свої завдання без коштів, власними силами і навіть з обмеженою можливістю публікацій, щоб не дати приводу ріжним авантюристам, стоявшим у голові демобілізованих частин, взятися за грабунок пам’яток старовини».
І все ж за короткий час комітет провів значну роботу з виявлення, вивчення та збереження історичних пам’яток та джерел губернії. Восени 1917 р. він налагодив тісний зв’язок із створеним тоді в структурі Генерального секретарства народної освіти відділом охорони пам’яток та музеїв. Саме на основі Полтавського пам’яткоохоронного комітету (щоправда, вже без участі В. Липинського) були утворені Полтавський губернський комітет охорони пам’яток мистецтва і старовини (Губкомис) (1919 р.) та Наукове товариство дослідування й охорони пам’яток старовини і мистецтва на Полтавщині (17 листопада 1918 р.), котрі виявили та зберегли від розграбування безліч пам’яток української культури й мистецтва, що за радянської доби утворили основу експозицій Центрального пролетарського музею регіону (Полтавського краєзнавчого музею). Ці ж установи сприяли відкриттю в Полтаві історичного архіву.
Також, за твердженням В. Гришка, В. Липинський у Полтаві відвідував українську бібліотеку імені Панаса Мирного. Ймовірно, це була бібліотека Полтавської Спілки Споживчих Товариств (ПССТ), що постала у 1917 році. Адже саме ця полтавська бібліотека тоді й аж до заснування читальні Просвітнього Союзу «Українська культура» була єдиною українською бібліотекою у місті. ПССТ провадила значну видавничу діяльність, оскільки їй удалося утворити одне з найбільших в Україні видавництв, а також книготорговельне підприємство. Лише протягом 1917 року Спілка видала понад 10 тисяч назв книг. Це були переважно видання з української історії та народознавства.
Тісні контакти із ПССТ мав давній знайомий і соратник В. Липинського, ще один українець-католик – Людвік Сідлецький (Сава Крилач), який також у той час перебував у Полтаві. Він же познайомив В. Липинського з діячами ПССТ. Результатом знайомства стало видання цією кооперативною організацією в 1917 році брошури обсягом 19 сторінок за назвою «До селян та міщан українців римо-католицької віри лист від українців-католиків з Києва». До сьогодні ця праця В. Липинського та його соратників була практично невідомою. Її не подавали в бібліографічному переліку публікацій діяча. Єдина згадка про неї трапляється у спогадах Д. Солов’я, однак він не подає навіть назви цієї політично-агітаційної брошури. Останню ми встановили за згадкою про неї у жовтневому номері часопису «Книгарь», що видавався з 1917 року товариством «Час» у Києві. На жаль, нам не вдалося віднайти саме це видання. Однак, як згадував Д. Соловей, книжечка являла собою лист В’ячеслава Липинського, Людвіка Сідлецького, Францішки Вольської та інших українців-католиків, у якому автори доводили, що приналежність до католицької віри ще не означає приналежності до польської нації, що між католиками є чимало справжніх українців.
Нам пощастило також відшукати коротеньку рецензію на цю брошуру авторства С. Єфремова, опубліковану в листопадовому числі за 1917 рік журналу «Книгарь». Завдяки їй ми можемо скласти уявлення про цей політично-публіцистичний витвір В. Липинського та його соратників із табору українців польської культури. С. Єфремов, котрий був добре знайомий із започаткованим В. Липинським ще в дореволюційний час рухом українців-латинників, прихильно відгукнувся на появу його чергового видання, зазначивши, що «питання про українців-католиків <…> належить до пекучих питань сучасности», оскільки польські шовіністи за будь-яку ціну намагаються переманити цю частину українців до польського табору. Він також відзначив, що «Лист» у дуже популярній формі роз’яснював, звідки взялися серед українців католики та чому вони мусять, незважаючи на свою віру, «таки українцями лишатись».
Брошура структурно поділялася на дві частини. У першій автори подавали коротенький історичний нарис порушеної проблеми. Думаємо, що цю частину твору найвірогідніше писав саме В. Липинським, оскільки він був єдиним серед авторів видання істориком. До того ж цю тему він вже піднімав у своїй публіцистиці дореволюційної доби, зокрема у статтях 1912 р., підготовлених для «Ради» та московської «Украинской жизни». Так, зокрема, вже тоді В. Липинський звертав увагу діячів українського руху на необхідність національного відродження «полонізованого елемента українського походження між середніми та дрібними землевласниками». На його думку, ця верства, поступово зливаючись із новопосталим українським елементом зі сфер заможнього селянства, має утворити згодом клас «економічно сильних та політично незалежних фермерів, – клас, що відіграв таку велику роль у відродженні чеського народу». Отже, мислитель убачав у економічно потужній верстві селян-землевласників своєрідний базис для забезпечення успішного національно-державного відродження України. То ж, вірогідно, цю ідею він, між іншим, розвивав і в згаданій брошурі 1917 р.
У другій частині накреслювалася програма для українців-католиків, котра, за твердженням С. Єфремова, цілком сходилася із загальноукраїнською програмою, закликаючи католиків іти «разом, рука в руку, з нашими братами, українцями православними» (цитата з брошури). Єдиною хибою «Листа» С. Єфремов уважав те, що для звичайного читача (не католика) видання давало замало інформаційних даних про цю частину українського народу, однак визнавав, що «як агітаційна брошура він, безперечно, своє діло зробить». Отже, В. Липинський не змінив свій намір гармонійно влити католицький елемент в український національний рух. Причому, як бачимо, він, певно, під впливом революційних подій, розширює соціальну базу руху українців-католиків, намагаючись улити в нього не лише шляхетські верстви, а й селянство та міщанство.
Із вибухом революції В. Липинський поринає і в активну політичну діяльність. Першим її виявом, очевидно, була участь В. Липинського у роботі Української військової громади (далі – УВГ), що постала у Полтаві навесні 1917 р. поряд із іншими численними громадськими організаціями, породженими революцією. Брак документів не дозволяє точно встановити ініціаторів та час її створення, однак достеменно відомо, що у травні 1917 року вона вже функціонувала. На думку деяких дослідників, як-от Я. Дашкевич, К. Галушко, товаришем голови Української військової громади в Полтаві (обидва дослідники помилково називають цю організацію військовою радою), або навіть її головою був В. Липинський. Ці твердження ґрунтуються на спогадах діячів Полтавщини – В. Андрієвського та С. Шемета. Перший називає В. Липинського товаришем голови УВГ, другий – головою цього товариства. Нам не вдалося однозначно з’ясувати його статус у цьому громадському об’єднанні, позаяк в архівних документах прізвище В. Липинського серед діячів УВГ не згадується. Бракує згадок про нього і в періодичній пресі того часу, за винятком одного числа «Вісника Полтавського губернського громадського комітету» від 6 червня 1917 року, в якому, зокрема, подається протокол загальних зборів Полтавської УВГ від 2 червня того ж року. В протоколі зафіксовано, що головою зборів було обрано прапорщика Липинського. З цього факту можна зробити вірогідне припущення, що В. Липинський таки відігравав одну з керівних ролей у згаданому громадсько-політичному об’єднанні й принаймні точно належав до його правління. Однак він, імовірно, не був головою громади. Прізвище останнього зафіксоване у пресі – навесні 1917 р. УВГ очолював Ю. Панченко, восени – Федоренко.
Твердження С. Шемета про те, що В. Липинський був єдиним офіцером в УВГ не відповідає дійсності. Серед діячів громади, крім В. Липинського, нам удалося встановити ще 11 імен: Ю. Панченко (солдат, очолював УВГ у травні – липні 1917 р.), Федоренко (ім’я та звання невідомі, очолював УВГ у листопаді 1917 р.), прапорщик Ковальчук (ім’я невідоме), Вінник (звання та ім’я невідоме), солдат Сахнюк-Запольський (ім’я невідоме), Александровський (ім’я та звання невідомі), солдат Кость Матяш, прапорщик Віктор Петриченко, Ничипір Гаврилко, підполковник Ільїн, юнкер Вітряченко. Про двох із них маємо дещо більше відомостей. Н. Гаврилко був членом РУП, потім – УСДРП, робітник-залізничник із Свинківки, людина веселої вдачі й кмітливого розуму. Однопартійці називали його селянським філософом. К. Матяш – військовий фельдшер, член УПСР, уходив до складу Полтавської Ради Солдатських депутатів, був обраний до Центральної Ради Українським з’їздом Полтавщини, що відбувся 21-22 травня 1917 р. у губернському центрі. Отже, крім В. Липинського, до складу УВГ належало ще як мінімум 3 офіцери – Ільїн, В. Петриченко та Ковальчук. Крім того, до складу УВГ уходили також лікарі та військові чиновники.
Більшість в організації становили, звичайно, солдати, що представляли різні прошарки українського населення. За твердженням С. Шемета, загал членів УВГ, напевно, мало розумів духовну цінність одного зі своїх провідників – В. Липинського. Однак кілька народних учителів і фельдшерів були під сильним його впливом. Ця частина громади підняла високо авторитет В. Липинського і серед решти.
Нам не вдалося точно встановити чисельність членів УВГ. Однак беззаперечно можна твердити, що до складу цієї військової організації входило не менше від кількох десятків осіб. В. Андрієвський, згадуючи про свою присутність на одному із засідань громади, називає число його учасників – 40-50 чоловік. Але реальне членство організації могло бути й ширшим, ніж кількість присутніх на одному конкретному засіданні.
Українська військова громада реагувала на бурхливе тогочасне політичне життя, регулярно відбуваючи свої засідання у великій залі Українського клубу. Так, 2 червня 1917 р. на порядку денному зборів УВГ стояло два питання: про вибори делегатів на ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд, що мав відбутися 4-9 червня, та про вибори до Міської думи. Головував на цих зборах В. Липинський. Перше питання члени УВГ вважали особливо актуальним. Проведення Всеукраїнського військового з’їзду було заборонено військовим і морським міністром О. Керенським. 1 червня правління УВГ за участю В. Липинського обговорило питання про заборону з’їзду і винесло таку постанову: «Правління Полтавської української Військової Громади, визнаючи для себе прикази генерального Військового комітету обов’язковими, одноголосно постановило представників на Всеукраїнський військовий з’їзд <…>, не вважаючи на всякі перепони, посилать». На з’їзд вирішено було делегувати прапорщика Ковальчука та солдата Сахнюка–Запольського.
Як відомо з «Листів до братів-хліборобів», сам В. Липинський був учасником І-го Всеукраїнського Військового з’їзду, що відбувся 6-8 травня 1917 року. З’їзд був досить представницьким. На ньому були присутні 700 делегатів від 700 військових організацій, товариств і частин усіх армій російського фронту й тилових з’єднань. Вони репрезентували майже 1 млн. українських солдатів та офіцерів російської армії. Нам, на жаль, не вдалося встановити, чи був В. Липинський делегований від УВГ, чи представляв свою військову частину. З’їзд, як відомо, був ініційований самостійником М. Міхновським, який тоді вже активно розпочав діяльність з організації української армії. Однак йому протистояли діячі Української Центральної ради – М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, котрі, за висловом П. Христюка, відіграли «охолоджуючу роль» у настроях депутатів з’їзду і зробили все, щоб узяти під повний контроль український військовий рух та надати йому революційного характеру. З’їзд пройшов у гострій полемічній боротьбі між самостійниками й соціалістами, однак останнім усе ж удалося нав’язати власний сценарій військового форуму.
В. Липинський під час з’їзду приєднався до невеликої групи таких же, як і він сам, українських самостійників, «що зібралась була в однім куті». Серед них, зокрема, був полковник О. Сахно-Устимович, котрий у 1917 р. разом із М. Міхновським та П. Волошиним стояв біля витоків Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка, організовував вільне козацтво на Полтавщині, а за гетьманату П. Скоропадського ввійшов до складу генеральної старшини Великої козацької ради. На цьому з’їзді В. Липинського, як й інших самостійників, очікували перші розчарування від демагогічних промов українських соціалістів.
Наступні розчарування були пов’язані з невдалою спробою українізації власної військової частини. Одним із важливих гасел, з якими рішуче виступила Українська військова громада, було створення в тилових підрозділах російської армії національних українських військових формувань. На думку членів громади, створення таких українських корпусів мало сприяти зміцненню фронту та піднесенню бойового духу військ. Це гасло УВГ було суголосним ідеям, котрі відстоював М. Міхновський та його послідовники. В. Липинський, безумовно, поділяв їх, адже його політичне кредо також ґрунтувалося на постулаті самостійництва України, а отже, й необхідності створення власної боєздатної армії. Крім того, гасло українізації армії, проголошене УВГ, збігалося із резолюцією Полтавського губернського українського з’їзду, що відбувся у травні 1917 р. У резолюції учасники з’їзду вітали заснування трьох українських корпусів, як перший крок до гуртування українців в окремих військових частинах. У тому ж 1917 р. В. Липинський чітко висловив і власне тогочасне бачення питання про українське військо, окресливши його в підготовленій ним програмі УДХП, серед засновників котрої він був. Так, одним із найважливіших завдань у сфері державно-політичного устрою майбутньої України він уважав «утворення сильної армії і флоту <…> во ім’я оборони волі й незалежності українського народу і своєю організацією наближених, поскільки позволять міжнародні відносини, до типу всенародної міліції». Отже, В. Липинський добре розумів, що без розбудови національної армії успішне державотворення неможливе.
Від початку революції національний рух захопив і військову частину, котрою командував В. Липинський. Вона складалася майже виключно з українців. Командир часто влаштовував військові паради свого кінного відділення на Соборній площі у Полтаві. Керуючись вищезгаданими настановами УВГ (котрі В. Липинський не просто поділяв, а, напевно, був безпосередньо причетним до їх народження), а також відповідними настроями солдатів, він удався до спроби українізувати свій кавалерійський підрозділ. Власне, ініціаторами українізації виступили самі солдати. В Полтаві спеціально для частини було виготовлено синьо-жовтий прапор, на якому були вишиті Шевченкові слова: «В своїй хаті своя сила, і правда, і воля». В. Липинський згадував про це так: «З великим одушевленням приняли ми цей новий Штандарт і він ще міцніше обєднав нас у одну дружну сім’ю, до якої всяка «шатія», що почала тоді скрізь верховодити в армії, не мала абсолютно ніякого доступу». За спогадами В. Андрієвського, цей прапор прикрашав залу Українського клубу під час засідань УВГ.
Однак В. Липинський, як офіцер, не міг провести відповідної військової присяги свого відділення, котра б засвідчила факт його українізації, без відповідного наказу з боку тодішнього українського військового командування, «без санкції Держави», тобто Центральної Ради та Генерального Секретаріату України. Провівши відповідні збори у своїй військовій частині, котрі винесли одностайну ухвалу про українізацію підрозділу, В. Липинський поїхав до Києва, до Генерального Секретарства військових справ, очолюваного С. Петлюрою, із проханням затвердити 4-е резервне кінне відділення, стаціоноване в Полтаві, як українське збройне формування, дати йому ім’я та дозволити командиру формувати більший український кавалерійський підрозділ. Однак у Києві В. Липинський дістав відмову, хоча, подібні дозволи тоді роздавалися тисячами. Причину цієї відмови сам він убачав у своєму шляхетському походженні та консервативно-самостійницьких поглядах. Як писав згодом Д. Дорошенко, «з моментом революції всі свідомі українці проголосили себе соціалістами, а ті, що мали відвагу до соціалістів себе не зарахувати (як-от В. Липинський), ті залишились поза політичним життям. Українського патріота і несоціаліста ніби й помислити було не можна…».
Через це «людей, що могли би дати лад у війську, але самі були виховані в національнім, а не «класовім» дусі згори старанно усувалося».
Більше того, сам В. Липинський красномовно підкреслював, що «увесь перший, найбільше гарячий, найбільше творчий період діяльности Центральної Ради» пройшов «під гаслом якнайгострішого поборювання самостійників, як контрреволюціонерів і ворогів народу». І в цьому мислитель убачав причини невдач Центральної Ради у державотворчих процесах. Адже на його думку, «внутрішня боротьба українська тоді могла би бути не руйнуючою, а творчою, коли б велась вона во імя повної волі й повної – державної й культурної – незалежности цілої без винятку української нації».
Повертаючись до аналізу діяльності УВГ у Полтаві, підкреслимо, що вона мала виразно національний характер. Так, 27 червня 1917 року на надзвичайних зборах правління громади з приводу 208-ї річниці Полтавської баталії 1709 року, їх учасники одностайно ухвалили вшанувати вставанням пам’ять запорозьких козаків, які під проводом кошового отамана Запорозької Січі Костя Гордієнка загинули під Полтавою у боротьбі проти військ Петра І. Одночасно учасники зібрання висловили рішучий протест проти бучного святкування перемоги Росії у цій битві та закликали українців, національні меншини Полтавщини не брати участі у святкуванні «Петрової перемоги». Цю постанову з протестом ухвалено було надіслати Генеральному секретарству військових справ для вручення Українській Центральній Раді, а також надрукувати її в місцевих та загальноукраїнських газетах. На наше тверде переконання, прийняття подібного рішення військовою громадською організацією, більшість членів котрої складалася з малоосвіченої солдатської маси, яка навряд чи добре була обізнана з українською історією, не могло обійтися без одного з її лідерів – визнаного вже на той час українського вченого-історика, знавця козацької минувшини В’ячеслава Липинського. Та й допис про цю подію до полтавських газет імовірно готував теж безпосередньо В. Липинський. До того ж редактором провідного тоді у Полтаві часопису – «Вісник Полтавського громадського комітету», в якому було опубліковане повідомлення про згадане рішення УВГ, був добрий знайомий В. Липинського, його колега по пам’яткоохоронному комітету Вадим Щербаківський
Українська військова громада, незважаючи на свою малочисельність, брала активну участь у політичному та громадському житті Полтавщини. До речі, до її складу входили військові різної партійної приналежності – українські есдеки, українські есери, радикал-демократи, безпартійні. Більшість тодішніх українських партій, як відомо, підтримували програму автономії України в складі федерації. Проте при цьому УВГ весь час своєї діяльності стояла на виразно самостійницьких позиціях. Знаючи політичне кредо В. Липинського ще з передреволюційних часів, можемо припустити з великою часткою вірогідності, що така чітка орієнтація УВГ на державну українську незалежність була саме його заслугою. Адже в той час подібна позиція не просто викликала нерозуміння з боку українського громадсько-політичного загалу, але й сприймалася ним «як політичне божевілля». Віктор Андрієвський писав про це так: «Домагатися самостійної України в той час було однаково як криги в Петрівку. Про те ні одна партія, ні один солідний політичний діяч говорити не насмілився б, бо то було для всіх утопією в ліпшім разі, а в гіршім – недомисліє, або свідоме бажання пошкодити українській справі. Правда, деякі «отчаяні» голови вже тоді підносили гасло самостійності, та на них дивилися як на білих круків, а московські газети використовували самостійницькі заклики, щоб показати наочно химерність і незбуточність всяких українських домагань взагалі».
До таких «отчаяних» голів, безсумнівно, належав і В. Липинський. Певно, що свої самостійницькі переконання він послідовно проводив і серед членів УВГ. Так, коли Центральна Рада своїм першим Універсалом 10 (23) червня 1917 року проголосила автономію України, Полтавська українська військова громада відразу ж визнала Центральну Раду «тимчасовим урядом автономної України» й зобов’язувалася підтримувати її в державотворчій діяльності. В. Андрієвський так характеризував УВГ: «Тая Громада, сильна національною свідомістю – була цілком по боці Центральної Ради вже тому, що Центральна Рада була одинокою українською владою».
Після більшовицького перевороту представники Української військової громади Н. Гаврилко й В. Петриченко однозначно висловилися на засіданні Полтавської міської ради робітничих і селянських депутатів за те, щоб уся повнота влади в Україні належала лише Українській Центральній Раді та її урядові – Генеральному Секретаріату.
Згадані діячі ввійшли до складу Полтавської ради робітничих та солдатських депутатів (далі – ПРРСД) та його виконкому не як представники УВГ, а як представники своїх військових частин. Справа в тім, що ПРРСД утворилася 12 березня 1917 року шляхом об’єднання Ради робітничих (утворена 5 березня 1917 р.) та Ради солдатських депутатів (утворена 10 березня 1917 р.) і спочатку мала лише 2 секції, згодом їх кількість разом із комісіями зросла до 17-ти. Можливо, на момент створення ПРРСД Українська військова громада ще не існувала або не настільки розгорнула діяльність, щоб делегувати своїх представників до цього органу. Однак далі члени УВГ постійно порушували питання представництва в ПРРСД на власних зборах, розуміючи, що склад ради великою мірою випадковий, а тому інтереси українського народу в ній представлені слабо. .
В. Петриченко та Н. Гаврилко неодноразово порушували питання про представництво УВГ у ПРРСД безпосередньо на зборах ради. Натомість виконком останньої схвалив рішення, що цей орган «приймає представників від військових частин, організованих робітничих підприємств та професійних спілок», а представництво у ньому «окремих військових організацій є неприпустимим».
Прапорщик В. Петриченко, як член виконкому ПРРСД, увійшов до складу створеного 26 жовтня 1917 року «Совєта революції», який мав стати вищим органом влади на Полтавщині. При формуванні цього органу Н. Гаврилко пропонував уключити до його складу й членів УВГ. Однак його пропозиція також була відхилена, причому члени ПРРСД мотивували це аргументами малочисельності УВГ та її «недемократичним і несоціалістичним характером». Останній висновок, напевно, був зроблений після проголошення військовою громадою гасла «Вся влада – Центральній Раді!». Адже на порядку денному ПРРСД у той час стояло інше гасло: «Вся влада – Радам!». Із цього приводу прапорщик В. Петриченко зауважив на засіданні ПРРСД 7 листопада 1917 р., що не може погодитися з думкою, згідно з якою військова громада є недемократичною. А гасло «Вся Влада – Радам!», на переконання членів УВГ, для України неактуальне, оскільки влада повинна належати Центральній Раді, як єдиному законному представницькому органу в Україні.
Таке послідовне відстоювання державного самостійництва Українською військовою громадою, на наш погляд, слід пов’язувати з активною участю в її діяльності В’ячеслава Липинського та безперечною належністю його до керівництва цієї організації.
УВГ усе ж делегувала до складу Полтавської ради революції двох своїх представників – Александровського та Федоренка (останній на той час був головою УВГ). Однак їм було відмовлено в уведені до цього органу. УВГ гостро відреагувала на такий крок «Совєта», прийнявши відповідну резолюцію на зборах свого правління 10 листопада 1917 р., котра включала три пункти: вважати рішення Полтавської ради революції про неприйняття представництва військової громади «неможливим»; продовжувати наполягати на представництві своєї організації у ПРР; оголосити справу про відхилення представництва УВГ у Полтавській раді революції в пресі.
Свідченням високого авторитету В. Липинського в Українській військовій громаді є цікавий епізод, описаний В. Андрієвським. Восени 1917 р. Генеральний секретар військових справ С. Петлюра оголосив про скликання в жовтні ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду. Проте Полтавська рада солдатських депутатів, що мала на той час пробільшовицьку орієнтацію, заборонила полтавському гарнізону делегувати представників на цей з’їзд. УВГ, незважаючи на заборону, зібралася, щоб визначитися з делегатами. Серед членів військової громади був солдат Кость Матяш, котрий одночасно був членом Полтавської ради солдатських депутатів та послом до Центральної Ради. Він під час засідання УВГ усіляко намагався відволікти увагу зборів від головного питання, затягти засідання для того, щоб не лишилося часу на вибори делегатів військового з’їзду. Однак це йому не вдалося, завдяки відповідним заходам, ужитим В. Липинським, авторитет якого в організації забезпечив виконання обов’язку «супроти вищої української влади». У результаті цих заходів делегатів на з’їзд було обрано.
В. Андрієвський у своїх спогадах підкреслював такий парадокс українських визвольних змагань: представник Центральної Ради, солдат К. Матяш всіляко перешкоджав виконанню рішення української влади, а офіцер і поміщик В. Липинський, послуги котрого в справі організації українського війська в Полтаві були офіційно відкинуті Генеральним секретарем військових справ, ужив усієї енергії, щоб виконати обов’язок супроти українського уряду. Отже, В. Липинський активно виявляв себе у діяльності полтавської УВГ.
У травні 1917 року Українське військове товариство було створене і в Лубнах. Статут цього товариства був затверджений 27 травня 1917 р. на загальних зборах українців-солдат, офіцерів та військових чиновників. Тоді ж обрано і Раду товариства у складі 5-и осіб. Українське військове товариство Лубенщини відразу стало на виразний національний ґрунт, заявивши про свою підтримку Української Центральної Ради як «виразниці найкращих домагань всієї української людності». Лубенська військова громада також негайно активно включилася у громадське життя. Наприкінці червня її представник був обраний на Лубенському селянському з’їзді до складу тимчасової ради повітової селянської спілки. Можливо, цей факт також пов’язаний із діяльністю В. Липинського. Адже саме тоді він знайомиться із лубенськими діячами – братами Шеметами – і разом із ними починає роботу з організаційного становлення однієї з перших українських правих партій – УДХП. Тому виглядає цілком вірогідним те, що паралельно він міг провадити діяльність і щодо розширення сфери впливу Полтавської української військової громади, наслідком чого й було заснування подібної організації в Лубнах.
Отже, з початком революції В. Липинський знову опинився у вирі громадсько-політичної роботи, що виявилася у пам’яткоохоронній, публіцистично-агітаційній діяльності. Однак найпотужніший вияв громадсько-політичної активності діяча на початку української революції був пов’язаний із його тодішнім становищем армійського офіцера. Через свою керівну роль у діяльності Полтавської української військової громади він у реальній політиці послідовно та беззастережно відстоював ідею української державної самостійності, що увиразнив для себе ще в передреволюційні часи.
Заснування та початковий період діяльності
Української демократичної хліборобської партії.
Роль В. Липинського у формуванні її програмових засад
Улітку 1917 року по всій Україні, в тому числі й на Полтавщині, особливої гостроти набуло земельне питання. Воно було безпосередньо пов’язане з тим складним становищем, у якому знаходилося селянство. Так, на Полтавщині з 386489 господарств 223241, або 57,7%, згідно з переписом 1916 р., мали наділи, розмір яких не перевищував шість десятин на двір. Відповідно до висновків тогочасних економістів цього було недостатньо для утримання середньостатистичної селянської родини з п’яти-шести осіб. У ході подвірного перепису 1917 р. було виявлено понад 30 тис. селянських родин, які взагалі не мали земельних угідь. Не спиняючись на деталях, які стосувалися двохмільйонної армії безземельного і малоземельного селянства, страждання якого досить повно висвітлені в історичній літературі, наведемо узагальнюючі дані земської статистики, котрою, як відомо, так жваво цікавився публіцист В. Липинський. Так, у 1911 р. прямих податків і різноманітних платежів на Полтавщині було зібрано 27943353 крб.; у 1912 р. – 30140128 крб.; у 1913 р. – 31306184 крб., тоді як витрати імперського центру на різноманітні потреби губернії були значно скромніші: у 1911 р. – 16935848 крб.; 1912 р. – 18433161 крб. і у 1913 р. – 21695590 крб. Загалом маємо таку картину: прибутки за три роки склали 89389665 крб., а витрати – 57064969 крб., тобто на третину менше. Таким чином, на початку XX ст. одна лише Полтавщина щорічно давала в бюджет Російської імперії не менше ніж 10 млн. крб. чистого прибутку. Нагадаємо, що в цей час до складу Росії входило дев’ять українських губерній. Неважко уявити собі загальні прибутки царату від економічної експлуатації України.
Такий стан речей великою мірою визначив громадську позицію В. Липинського та його активну участь у заснуванні Української демократичної хліборобської партії (далі – УДХП). Іншим важливим чинником були сформовані ще в дореволюційний період погляди діяча. Вони допомогли йому швидко зрозуміти, що майбутнє України полягає не в реалізації соціалістично-федералістських ідеалів, як уважали тоді більшість представників національного руху. Соціальна орієнтація найвпливовіших на той час українських партій – УПСР, УСДРП та УПСФ – уже на початку Української революції вбачалася В. Липинському, за влучним висловом Ф. Турченка та Н. Заліської, «зловісним передвістям національної трагедії України». Ідея територіалізму, котру мислитель пропагував ще в дореволюційний час, була прямою антитезою народницьким уявленням про народні маси як єдину силу, спроможну відіграти конструктивну роль у державотворчих процесах. На думку В. Липинського, провідне значення тут мало належати твірним елементам, котрими він уважав насамперед представників спольщеного та зросійщеного поміщицтва. Цей панівний клас з його багатовіковим політичним досвідом повинен працювати на благо України.
Спираючись на цю ідею, В. Липинський зумів досить швидко зорієнтуватися у складних обставинах, що склалися влітку 1917 р. на Полтавщині, куди його закинув вихор світової війни, успішно протистояти соціалістично-федералістській стихії та знайти ту соціально-політичну силу, котра в ідейному кредо видатного українського мислителя та громадського діяча відчула віддзеркалення власних інтересів.
Розпад Російської імперії внаслідок Лютневої революції поставив перед Україною дві найголовніші проблеми, що вимагали нагального розв’язання: по-перше, вибір шляхів подальшого політичного розвитку, а по-друге, запровадження соціально-економічних реформ, серед яких чільне місце посідала реформа аграрна. Причому саме аграрне питання апріорі містило у собі як суто економічний, так і політичний аспекти. Економічна складова майбутньої земельної реформи повинна була забезпечити подальший інтенсивний розвиток сільського господарства. Одночасно слід було зняти проблему гострого протистояння різних соціальних груп та перетворити їх на стабільний соціум, здатний до державного будівництва.
На той час у свідомості селянської бідноти міцно вкорінився міф про необхідність ліквідації приватної власності на землю й розподілу її за принципом зрівнялівки. Погіршення становища селянства в роки Першої світової війни посилило його прагнення до перерозподілу землі. Ці прагнення підігрівалися агітацією лівих партій, особливо есерівської, які висували на передній план ідею соціалізації землі. Категоричними противниками «чорнопередільних» намірів виступали заможні селяни, які вважали, що посягання на право приватної власності на землю призведе до анархії в аграрних відносинах та посилить розруху в сільському господарстві. Цю позицію поділяв і В. Липинський, який був прибічником приватної власності на землю. Більше того, він розумів, що відстояти свої права заможні селяни можуть лише за умови об’єднання в політичній партії. Вже після революції Липинський писав, що у 1917 р. він разом із С. Шеметом та іншими місцевими дідичами «політично організував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині».
Протистояння сільської бідноти і заможних землевласників у питанні на аграрну реформу стало однією з головних причин формування та організаційного оформлення українського хліборобського руху, котрий відіграв важливу роль в суспільно-політичних процесах за доби українських національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.
Український хліборобський рух – це неоднорідне, багатопланове й дуже складне явище. Він був представлений кількома угрупуваннями, що різнилися соціальним складом, політичними та економічними програмами, формами і методами діяльності. Провідними у ньому були дві течії – ліберальна та консервативна. Консервативну представляли дві організації: Союз земельних власників і Рада землян, котрі об’єднували поміщиків, а пізніше – й частину заможних селян. Вони виступали за збереження приватної власності на землю і неподільність великих латифундій. Ліберальний напрям репрезентувала УДХП, соціальною базою якої були дрібні та середні землевласники, в чиїх інтересах в аграрній сфері була хутірська система господарювання за непорушності приватної власності на землю.
Хліборобський рух остаточно оформився лише на початку 1918 року, як опозиція невдалій аграрній політиці Центральної Ради, своєрідним апогеєм котрої стало скасування приватної власності на землю ІІІ Універсалом. Але організаційне становлення хліборобських організацій розпочалося ще в 1917 році, практично відразу після повалення російського царизму.
Усеукраїнський Союз хліборобів-власників (ВСХВ) став першою правою політичною партією, котра розпочала свою діяльність в Україні. Спочатку його місцеві організації були регіональними осередками Всеросійського союзу земельних власників (ВСЗВ), що виник ще у 1905 році. Однак пізніше вони перетворились на місцеві українські й на середину літа вже існували в усіх дев’яти губерніях України. На той час це була найправіша організація, за якою закріпилася слава організації «поміщицької».
Що ж до УДХП, то вона почала формуватися 1917 р. на Полтавщині як єдина на той час національна партія. Наприкінці травня 1917 р. у Полтаві відбувся губернський з’їзд хліборобів-власників. У з’їзді взяло участь понад 300 делегатів, серед яких було й багато селян. Головував на з’їзді очільник СЗВ костянтиноградський поміщик М.І. Коваленко. До революції він був головою повітової земської управи, входив до складу ІV Державної Думи. У травні 1917 р. саме М. Коваленко став ініціатором створення Всеукраїнського Союзу хліборобів-власників (ВСХВ), після чого очолив губернську раду партії.
Ніяких національних домагань з’їзд не ставив. Його учасники нарікали на політику Тимчасового уряду в аграрній сфері, а також на ті утиски, яких хлібороби починали все більше зазнавати від соціалістичних партій, а особливо від Української селянської спілки – «професійно класової» організації незаможного селянства, створеної з ініціативи УПСР у квітні 1917 р. Головна резолюція, схвалена з’їздом, проголошувала вимогу збереження приватної власності на землю. Серед учасників цього форуму були й козаки-хлібороби з Лубенщини, зокрема М. Макаренко та Іван Корнієнко, котрі після з'їзду звернулися до місцевого громадського діяча і поміщика С.М. Шемета з пропозицією створити у Лубнах філію ВСЗВ. Натомість Шемет запропонував сформувати «українську хліборобську організацію на платформі суверенності українського народу».
Пізніше фундатори УДХП пояснювали необхідність створення партійної організації прагненням об’єднання тих політичних груп, котрі не могли «ні свого світогляду, ні своєї тактики цілком укласти в рамки вже існуючих соціалістичних партій». Не могли ці політичні групи об’єднатися і з УПСФ – за своєю суттю партією несоціалістичною, котра об’єднувала помірковану ліберально-народницьку течію українського національного руху, оскільки й вона переживала в той час своєрідне запаморочення соціалізмом, що виявилося, зокрема, у її новій назві. Адже засновники УДХП хотіли «йти в політичній боротьбі з одверто зазначеними цілями».
Формування Української демократичної хліборобської партії розпочалося без участі В. Липинського. До організаційної комісії, що зголосилася на утворення крайової хліборобської організації, ввійшли 7 осіб: Сергій Шемет, голова Лубенської повітової земської управи та повітовий комісар Тимчасового уряду Микола Боярський, член Лубенської повітової земської управи, член виконавчої комісії Лубенського міського громадського комітету Л.П. Климов, агроном В. Шкляр, козаки-хлібороби В. Чигрин, І. Корнієнко, М. Макаренко. Комісія оголосила про утворення Української демократичної партії (УДП). Партія за такою назвою існувала ще в 1904-1905 рр., але потім злилася з Українською радикальною партією в об’єднану Українську радикально-демократичну партію (УРДП), зберігаючи при цьому права внутрішньопартійної автономії. Певно, організатори спочатку мали на меті відродження УДП, у програмі якої передбачався викуп поміщицьких маєтків при збереженні приватної власності на землю, а також автономія України в складі федеративної Російської держави.
Хліборобські організації, як уже зазначалося, існували й в інших губерніях та повітах, однак вони стояли на платформі ВСХВ, а отже, не висували на той час жодних національних домагань. Більше того, ці союзи земельних власників підтримували російські буржуазно-поміщицькі партії в їх прагненні зберегти «єдину і неділиму Росію». Очолювалися ці організації, як правило, російськими чи зросійщеними поміщиками. Лубенська ж, за свідченням С. Шемета, «відзначалася тим, що виявляла національно-українську, можна сказати, навіть «самостійницьку» тенденцію».
У червні 1917 р. у Полтаві відбувся другий з’їзд організованих хліборобів, у якому брав участь уже С. Шемет від лубенської хліборобської групи. Саме на цьому з’їзді він і познайомився із В’ячеславом Липинським. Липинський сам підійшов до Шемета після того, як останній виголосив на з’їзді промову (єдину на форумі, що звучала українською мовою). У своєму виступі С. Шемет зробив наголос на вимогах збереження земельної власності, приватної власності «взагалі» та встановлення «правного порядку», що мав протистояти анархії. В. Липинський запросив С. Шемета до свого помешкання на Олександрівській вулиці, де обидва діячі обмінялися поглядами на майбутнє України й політичними цілями, котрі виявилися суголосними. Пізніше, вже в еміграції, В. Липинський та С. Шемет у своїй заяві загальним зборам УДХП, пересланій на руки її закордонного комітету в Тарнові, писали, що партія постала внаслідок бажання національно свідомих хліборобських елементів брати активну участь в тодішнім політичнім життю і впливати на діяльність законодавчих органів.
В. Липинський вступив до лубенської хліборобської організації. Пізніше він запропонував змінити намічену назву «Українська демократична партія» на «Українська хліборобська партія» і став автором її програми. Як зауважував С. Шемет, ця нова назва визріла вже в початковому часі партійної роботи, коли йшла її організаційна розбудова. Селяни в той час судили про будь-яку партію за її назвою. А тому часто запитували, чому в назві нової партійної організації відсутнє слово, яке відображало б головне її програмне положення – вимогу збереження приватної власності на землю. Отже, щоб уникнути недовір’я з боку селян – земельних власників і була згодом прийнята назва, запропонована В. Липинським. Але сам В. Липинський дещо інакше згадував полеміку навколо назви нової партії. Він наполягав на слові «хліборобська», натомість В. Андрієвський – відомий полтавський земський та освітній діяч, що також увійшов до складу партії, виступав проти «класовості» організації та наполягав на збереженні старої назви. Отже, прийняття назви «Українська демократична хліборобська партія» було своєрідним компромісом серед її проводу..
Установчі збори УДП відбулися 29 червня 1917 року в театральній залі Лубенської чоловічої гімназії. За свідченням С. Шемета, у них узяли участь близько 1500 хліборобів-селян і до 20 осіб дідичів. Періодика подає дещо відмінні відомості: 800 селян та 20 представників української інтелігенції (до останніх, певно, й були зараховані представники поміщицтва). Очевидно, що збори були досить численними. Головою зібрання обрали Л.П. Климова, котрий виступив із промовою, головна теза якої зводилася до необхідності боротьби з анархією шляхом організації всіх творчих сил України. Климов також наголосив, що нова партія має на меті організувати тих людей, які ще не були об’єднані в жодну партію і які вважають, що основою народного господарства може бути лише приватна власність. Із нарисом проекту майбутньої програми партії виступив С. Шемет.
Збори схвалили такі головні «точки проґраму», які С. Шемет у своїх спогадах визначив так:
1. Суверенність українського народу. 2. Приватна власність як основа народного господарства, що охороняється законом. 3. Парцеляція за викуп великих земельних маєтків для задоволення потреб малоземельного селянства. При цьому в руках попередніх власників залишається земельний наділ, розмір якого встановить Український сейм, узявши до уваги потреби сільського господарства відповідно до державних інтересів.
Стосовно першого пункту майбутньої програми можемо дещо уточнити. Під «суверенністю українського народу» на той момент її фундатори розуміли ідею «широкої національно-територіальної автономії України із забезпеченням прав національної меншості». Про це свідчать «Основні положення» програми партії, укладені на початку липня 1917 р.
Завершилися збори обранням президії новоствореної партії, що дістала назву «Рада партії», до якої ввійшли вищезгадані члени організаційної комісії. Уже на цьому організаційному етапі формування нова партія зазнала утисків з боку місцевої ради солдатських депутатів. Під кінець зборів до зали гімназії ввійшла група солдат, котра шумом перешкоджала дебатам. Пізніша офіційна спроба ради УДХП забезпечити собі волю зібрання через звернення до ради солдатських депутатів зазнала невдачі, оскільки там вважали, що нова партія має невідповідну (тобто несоціалістичну) програму. Подібні явища у той час набули масового характеру. Хліборобські організації несоціалістичного спрямування зазнавали перешкод у своїй діяльності з боку соціалістичних партій та «совєтов», що подекуди розганяли збори, забороняли їх, а інколи доходило й до побиття учасників останніх.
Великою мірою саме через це «отверта, широка діяльність партії була утруднена, і тому дальша організаційна робота посувалася поволі». У результаті найбільш плідно протягом 1917 року УДХП працювала саме на Лубенщині. Невеликі її осередки, які П. Христюк назвав «інтелігентсько-поміщицькими гуртками», утворилися в деяких інших повітах Полтавщини, а також Єлисаветградському та Олександрійському повітах Херсонщини, в Катеринославі, Харкові та Києві. Присутність В. Липинського на зборах у Лубнах документально не підтверджена, однак, безсумнівно, він цілком поділяв переконання їх учасників, адже саме йому було доручено остаточне редагування партійної програми, що була опублікована в жовтні 1917 року.
В. Липинський увійшов до складу Ради Української демократичної хліборобської партії та заклав у Полтаві її відділ «у числі 4-5 інтелігентів». У той час організація в Лубнах охопила, за свідченням С. Шемета, вже всіх активніших хліборобів, як селян-власників, так і земельну шляхту з її маршалком І.М. Леонтовичем на чолі.
Повертаючись до історії укладання партійної програми, зазначимо, що всього було підготовлено 3 її редакції. Авторами їх були В. Липинський, С. Шемет та ще один член УДП В. Андрієвський. Планувалося опублікувати всі три проекти, але видрукований був лише один, авторство якого належить В. Липинському. Саме він і став офіційною програмою нової партії. І саме В. Липинський, як уже зазначалося, запропонував нову назву партійної організації – Українська демократична хліборобська партія, яка й закріпилася з осені 1917 р. А представлена ним програма якнайповніше відповідала духу та букві цієї назви.
Друкований варіант програми УДХП побачив світ 15 жовтня 1917 року, хоча написання документа було завершено ще 31 серпня. В. Липинський значно розширив (а подекуди й радикалізував) політичні й економічні програмові засади партії, прийняті при її заснуванні у червні 1917 року. В передмові до програми визначалися 4 провідні пункти, що формулювали мету створення УДХП. Першим пунктом проголошувалася ідея повної рівноправності українського народу серед інших та його суверенітету. Подальший наголос було зроблено на тому, що сучасний історичний момент дає необхідні можливості для виборювання українським народом «повної волі» й що ці можливості мають бути обов’язково використані.
Серед головних завдань сучасності висувалася також необхідність усунення надмірного загострення класової боротьби, без чого, на переконання Липинського-історика, будуть утрачені всі здобутки революції, як це було за часів Б. Хмельницького. Лише знявши гостроту класового протистояння, в Україні можна буде досягнути соціального миру, а отже, порозуміння і співробітництва «людей ріжного достатку» задля «негайної організації найпродуктивнішої економічної творчості українського народу».
Таким чином, уже у передмові програми зазначалися основні засади українського державотворення у баченні В. Липинського: по-перше, необхідність використання історичного шансу вирватися з імперського ярма та створити незалежну національну державу і, по-друге, досягнення компромісу між групами й класами суспільства, незважаючи на існуючі між ними соціально-економічні суперечності, задля розбудови економічно розвинутої та політично стабільної держави. Адже від участі в процесі державотворення всієї нації, встановлення солідарних стосунків між представниками різних політичних сил усередині нації значною мірою залежав його успіх.
Структурно нарис програми УДХП поділявся на вступну частину і 5 розділів. У вступі автор, обґрунтовуючи тезу про суверенітет українського народу, спирався, як історик, саме на багатовічні традиції національно-визвольної боротьби українців, а також ті періоди минувшини, коли процес національного державотворення набував найбільш окреслених ознак – доба Київської держави та Козаччини. Зречення ж від змагань національно-політичної незалежності призводило завжди до національної руїни, занепаду національної культури, а також до найстрашнішого, на думку В. Липинського, наслідку – ренегатства найбільш політично активних верств українського народу. Воно виявлялося спочатку в спольщенні шляхти, духовенства й міщанства під впливом польської державності, пізніше – у зросійщенні козацької старшини, духовенства, а згодом інтелігенції під впливом російської державності. Цей же процес охопив, на переконання автора програми, і частину сучасної йому демократії. Така денаціоналізація українських верств завжди була свідченням процесу національного розвалу, котрий підтримувався гнобителями України. Однак подолати цю руїну за допомогою лише «млявого українофільства» з його теорією українства «для домашнього обіхода», що обмежується національно-культурними вимогами в рамках автономії, неможливо. Звідси незаперечний висновок В. Липинського: «<…> українська національна ідея тільки тоді в силі оживити собою українську етнографічну масу, коли вона йде поруч з ідеєю суверенітету українського народу, коли вона кличе до повного визволення і на місто рабської служби чужим державним організаціям ставить змагання до створення власної держави».
Отже, в документі В. Липинський наповнює поняття суверенітету радикальним змістом і фактично ототожнює його з відокремленням від Росії та повною політичною самостійністю України. Таким чином, послідовний самостійник В. Липинський спричинився до радикалізації поняття «суверенітет українського народу» у програмі УДХП у напрямі від «широкої автономії» до «повного унезалежнення». Боротьба ж за державний суверенітет України визначалася ним як найважливіша і вихідна точка політичної програми партії. При цьому політик указував на те, що власна держава є важливою для партії не лише з мотивів національного, але й економічного характеру, оскільки розумів, що після завершення світової війни визиск України чужоземними державами не лише не зменшиться, а, навпаки, зросте.
Посилення економічної експлуатації українського народу він пояснював тим, що світова війна вплинула на процес поширення економічних функцій держави та демократизації державного життя. Отже, по війні чужі державні народи (насамперед Росія) будуть спиратися в своїй експансії не тільки на панівні класи, як це було досі, а й на силу своїх демократій: «І якщо ми задихались під тягарем слабо розвиненої економічно, поліцейсько-самодержавної Росії, то чи не задавить нас зовсім – коли останемось і надалі нацією недержавною – Росія республікансько-демократична. Росія неминуче централістична, з наладженим по-європейськи (може, при помочі Англії та Америки) хозяйственно-державним апаратом». Звідси безапеляційний висновок В. Липинського, що в «новій Європі житимуть лише ті народи, які в сфері вселюдського розвою та поступу зуміли проявити і оборонити своє національне «я».
Наступною вихідною точкою програми у її вступі В. Липинський оголосив українську демократію, яка повинна стати твердою опорою української національно-держаної ідеї. Цю його, на перший погляд, дивну тезу (з огляду на дореволюційні консервативно-монархічні переконання) спробуємо проаналізувати далі. Тут же лише зазначимо, що українська держава, за В. Липинським, мала спиратися на хліборобському класі, який становив чисельно 85% усього українського населення на той час. Тому політична влада мала належати насамперед представникам землеробської верстви. В. Липинський проголошував у програмі УДХП: «Україна – край хліборобів і українська держава мусить стати державою хліборобів». Отже, партія зобов’язувалася дбати про посилення політичного, економічного та культурного впливу українського селянства, козацтва та поміщицтва в новостворюваній українській державі.
Такими були наріжні принципи, на котрих ґрунтувалася політична програма УДХП – першої української консервативної партійної організації.
Перший розділ програми мав назву «Міжнародне становище України». У цьому розділі розглядалися кордони майбутньої української держави. Територіально вона мала об’єднати всі землі, де на той час, у межах російської та австрійської держав, скупчено жили українці. Йшлося про Галичину, Буковину, українські повіти Угорщини (в складі Австро-Угорщини), Холмську, Волинську, Подільську, Київську, Полтавську, Чернігівську, Херсонську, Катеринославську, Харківську губернії, частини Таврії та Бессарабії, а також тих повітів російських губерній, суміжних з Україною, в яких українці становили більшість. Саме такі територіальні межі української держави прагнули відстоювати на всесвітньому міжнародному конгресі по завершенні світової війни представники УДХП.
Зречення династією Романових російського престолу В. Липинський розглядав як юридичну підставу для скасування злуки України з Росією. Цей висновок у нього логічно витікав з його історичної оцінки Переяславської угоди як військово-мілітарного союзу рівноправних союзників, а не як «добровільне возз’єднання» двох народів. Новий союз українського та російського народів він уважав можливим лише у тому разі, коли цей союз буде «союзом вільного з вільним і рівного з рівним, союзом двох рівноправних і рівновартних державностей, союзом во ім’я спільних інтересів двох суверенних народів».
Другий розділ програми «Лад на Україні» торкався питань державного устрою, розбудови армії, взаємовідносин держави та церкви, а також питань національно-культурного будівництва. Справу державно-політичного устрою країни мали встановити Українські Установчі Збори. УДХП на цих зборах обіцяла домагатися встановлення Української демократичної республіки. У зв’язку з цим програмним положенням цікавим є, як слушно свого часу зазначали дослідники Ф. Турченко та Н. Заліська, з’ясування питання про демократизм В. Липинського 1917 р.: чи був він внутрішньо йому притаманний, чи його слід вважати лише політичною мімікрією? Адже науковці й досі не дійшли згоди у питанні про еволюцію (чи сталість) поглядів мислителя. Одні, як-от В. Білас, Є. Пизюр, переконані, що він із самого початку своєї громадсько-політичної діяльності був консерватором і монархістом. Інші, як-от Я. Пеленський, Т. Осташко, дотримуються погляду про те, що в поглядах В. Липинського були й демократичні періоди.
На наш погляд, орієнтацію В. Липинського на демократичну республіку у 1917 році слід розглядати швидше як своєрідний компроміс, на котрий мислитель ішов свідомо заради досягнення головної мети – самостійної української держави. Адже в той час, як пізніше наголошував сам В. Липинський у спільній із С. Шеметом заяві загальним зборам УДХП, пересланій на руки її Закордонного комітету в Тарнові у січні 1921 р., «Україна переживала добу демократично-республіканського державного будівництва з демократичним народним представництвом – «Центральною Радою» – на чолі». Лише визнавши існуючу вже форму республіканського державного ладу, котра на той час підтримувалася широкими народними масами, нова партія консервативного спрямування могла сподіватися на вливання в реальну політичну діяльність і боротьбу. Таке пояснення виглядає цілком аргументовано. В цій же заяві В. Липинський твердив про існування в УДХП уже в 1917 р. гетьмансько-монархічної класової течії, котра начебто прагнула «одвертого виставлення в програмі принципу Гетьманства», однак пішла на вищезгаданий компроміс.
Навряд чи така течія тоді існувала насправді, адже до ідеї гетьманства в сучасних йому умовах В. Липинський прийшов пізніше, внаслідок конкретно-історичних подій та повного розчарування політикою демократично-республіканських українських урядів. Хоча до ідеї монархізму він схилявся, як ми знаємо, ще в дореволюційний період. А ще більше переконався у перевазі саме такої форми державного устрою на початку 1918 р., коли Центральна Рада остаточно виявила свою неспроможність до плідного державного будівництва. У 1917 ж році В. Липинський, як й інші члени УДХП, був цілком лояльним до єдино законної української влади, репрезентованої Центральною Радою, ставлячи на чільне місце ідею самостійної української держави. Принцип підтримки легітимної української влади, навіть якщо вона не відповідала його політичним поглядам, на слушну думку дослідниці Т. Осташко, характеризував усю політичну діяльність В. Липинського протягом усього періоду національно-визвольних змагань.
Повертаючись до аналізу партійної програми УДХП, зазначимо, що на чолі держави, згідно з документом, мав стояти виборний Президент, правно-державні функції котрого мали встановити Українські Установчі Збори. Таким чином, у цей час В. Липинський, певно, під впливом загальної революційної демократизації суспільства, відмовився часово від ідеї конституційної монархії. Для вирішення справ особливої державної ваги передбачався референдум. Державні закони мали забезпечувати основні громадянські права: недоторканність особи, свободу друку, слова, спілок, страйків тощо, а також національно-культурні права інших націй. Задля забезпечення останніх передбачалися пропорційне представництво національних меншин у державних установах, органах місцевого самоврядування, а також національно-культурна автономія. Також програма проголошувала рівність громадянських прав та обов’язків для всіх громадян держави, незалежно від стану, класу, статевої приналежності та сповідуваної релігії.
Однією з важливих складових державного ладу майбутньої незалежної України проголошувалися сильні армія та флот, що також мали бути збудовані на демократичних засадах, «во ім’я оборони волі й незалежності українського народу». У цьому пункті програми також виявилася далекоглядність В. Липинського як політика. Адже соціалістичні лідери Центральної Ради відстоювали думку, що з вибухом революції необхідність у регулярній боєздатній армії відпала. Наслідки такої політики добре відомі: невміння української республікансько-демократичної влади використати 300 тисяч бійців українізованих військових формувань призвели до трагедії під Крутами. В. Липинський же добре розумів, що без армії успішне державотворення неможливе. При цьому в програмі він відстоював принцип безпартійності українського війська, оскільки основна його мета – це оборона волі українського народу. Отже, армія – це «організація обов’язкова для всіх національно свідомих вояків-українців, без ріжниці поглядів та партій».
У програмі УДХП її автор урахував і деякі помилки Центральної Ради у сфері церковно-релігійного будівництва. Насамперед він відстоював принцип свободи віросповідання. Церква мала бути відділена від держави. Також проголошувалася рівність прав усіх церков при визнанні першості за церквою православною, оскільки до неї належить більшість громадян України. Православна церква мала бути соборною, автокефальною та незалежною від усяких політичних впливів. Саме в цій останній тезі мислитель розійшовся з представниками тодішньої української влади, яка не наважилася на розрив церковних зв’язків із Москвою.
В. Липинський добре розумів, що саме православна церква традиційно була опорою царського режиму в Україні, сприяла процесам русифікації. Із вибухом революції серед українського духовенства, особливо на нижчих його щаблях, активізувався процес пробудження національної свідомості. Навесні 1917 р. на церковних соборах Подільської та Полтавської єпархій духовенство висловилося за незалежну українську православну церкву. Ці настрої українського духовенства національної орієнтації були добре відомі В. Липинському, адже з одним його представником – протоієреєм Ф. Булдовським – він у той час тісно співпрацював у Полтавському пам’яткоохоронному комітеті. Тому можливість проголошення автокефалії В. Липинський уважав цілком реальною. А значення її хлібороби-демократи вбачали у неможливості використання церковних амвонів для поширення антиукраїнських і антидержавних ідей. А, отже, це був би ще один важливий чинник, котрий би сприяв державному будівництву в Україні.
У програмі партії греко-католицька та римо-католицька церкви також наділялися автономністю в межах своїх канонічних прав. Католик В. Липинський указав на необхідність розділення римо-католицької церкви на українську та польську.
У частині програмі, котра стосувалася культурно-освітньої сфери, наголос було зроблено на її розвиткові у сільській місцевості, де мешкала та частина суспільства, інтереси котрої насамперед і відстоювала УДХП – хліборобський клас. З цією метою В. Липинський уключив до програми пункт про закладання по українських селах освітніх закладів різного рівня – від нижчих та середніх (сільськогосподарських) шкіл до спеціально призначених для селян університетів (за прикладом скандинавських країн). Особливо підкреслювалася роль сільського вчителя у вільній хліборобській Україні, котра мала бути відповідно пошанована й матеріально забезпечена з боку держави. У цій частині програми також висувалася теза про поступову (повільну) українізацію культурно-національного життя у зденаціоналізованих містах, де допускалося вживання протягом певного часу російської мови «для вислову українських по духу і напряму ідей».
Як відомо, у 1917 р. питання закладання основ та подальшої розбудови національної системи освіти та культури в Україні набуло широкого розмаху. Перші кроки у цих сферах здійснювалися під проводом громадських організацій, культурно-просвітніх товариств, кооперативів, органів місцевого самоврядування. Роль Центральної Ради з березня до листопада 1917 р. (тобто до моменту написання В. Липинським програми партії), котра в цей час проходила шлях свого формування і організаційного становлення, зводилася лише до декларування освітніх вимог та розроблення загальної стратегії й тактики їхнього втілення в життя. В. Липинський добре розумів, що забезпечити реалізацію національно-культурних вимог українців можливо лише за умови активної законодавчої творчості української влади, яка враховувала б як нагальні потреби в згаданій сфері, так і можливі труднощі, котрі доведеться долати, а тому в програмі зазначив найважливіші та першочергові, на його думку, заходи. .
Третій розділ партійної програми мав назву «Справи економічні» й стосувався розвитку народного господарства країни. УДХП насамперед проголошувала принцип якнайширшого державного контролю над національним господарством. Саме держава мала визначати пріоритетні галузі розвитку економіки країни. З цією метою у державну власність шляхом примусового викупу мали перейти всі природні ресурси та підприємства з їх видобування, переробки й використання, як-от: вугільні й залізорудні копальні, нафтові промисли, ліси. Концесії на видобуток природних копалин і ресурсів не повинні надаватися приватним підприємствам чи представникам чужих держав. У державну власність мали також перейти залізниці та водні шляхи. В єдине державне національне господарство поступово мали бути об’єднані й інші великі промислові галузі, як, наприклад, цукрова та винокурна. Взагалі, у програмі першочергового значення надавалось ідеї державного контролю в усіх галузях економіки. Автор документа наголошував на тому, що хаос приватного капіталістичного господарства, в якому на першому місці стоїть інтерес приватного підприємця, диктує власну волю розвиткові національної економіки та анархічно порядкує продуктивними силами країни. Тому слід було обмежити його не лише зверху, силами держави, а й знизу – «організацією та об’єднанням народних продукуючих мас». Роль таких об’єднань, на думку В. Липинського, мали відіграти профспілки і кооперативні товариства.
У програмі було задекларовано відстоювання основних вимог робітничого законодавства, а також підтримку демократичної законотворчості у фінансовій, податковій, торговельній та митній сферах. Зокрема, передбачалося забезпечення доступного кредиту, введення прогресивного податку на прибуток і спадщину, а також заведення державної монополії на хліб та товари першої необхідності.
Основне місце у згаданому розділі програми УДХП посідало питання розвитку сільськогосподарської галузі та аграрного питання в Україні. Зокрема, чітко зазначалося, що майбутня вільна хліборобська Україна мислиться хліборобами-демократами, як «край високорозвиненого, інтенсивного фермерського сільського господарства». Задля цього передбачалось утворення українського державного земельного фонду, до якого мали ввійти, з одного боку, конфісковані казенні, кабінетні, удільні, монастирські землі, а з іншого – землі, викуплені у великих земельних власників. Цей державний земельний фонд передбачалося розділити на хутори, площа котрих мала визначатися залежно від якості землі й місцевості для того, щоб у кожному регіоні утворилися найбільш продуктивні трудові селянські господарства. Земля в цих господарствах передавалась би малоземельним та безземельним селянам, які власними руками займаються хліборобством, у довічну спадкоємну (але без права поділу) оренду. Такі хлібороби одержували б довгострокову державну позику за порукою сільськогосподарських і кооперативних товариств, у яких вони об’єднані.
Приватним земельним власникам дозволялось би залишити у своїх руках землі, площа котрих не перевищує встановлену законом норму. Отже, програмою передбачалося співіснування приватновласницької та орендної форм землеволодіння. А тому ніяк не можна погодитися із твердженням С. Плохія про те, що В. Липинський начебто «під час революції <…> став на бік землевласницької еліти проти народних мас».
Слід зазначити, що при підготовці партійної програми між В. Липинським і В. Андрієвським (котрий готував власний варіант документу) виникла дискусія. На думку В. Андрієвського, великі латифундії, набуті шляхом зради власного народу, за службу Російській імперії, слід було конфіскувати без усякого викупу. Однак В. Липинський розумів, що саме таким чином і була одержана більшість маєтків великих землевласників. Крім того, на його переконання, селянин, котрий заплатив за землю й одержав відповідний документ про це – «купчу» – буде почувати себе справжнім господарем на своїй землі. Ще одним важливим доказом на користь викупу було те, що конфіскація земель призвела б до загострення соціального конфлікту, проти котрого виступав В. Липинський.
Пропоновану в програмі аграрну реформу В. Липинський виводив із серйозного аналізу історичного розвитку України. Він добре розумів, що Україна і за формою землеволодіння (приватна власність), виробленою протягом віків, і за тенденціями розвитку цієї форми, що виявлялася у парцеляції великих маєтків, і, нарешті, за сучасним йому рівнем інтенсифікації сільського господарства «належить до країв західноєвропейської хліборобської культури». Саме тому всякі російські проекти аграрної реформи, які ґрунтувалися на чужій для українського селянина примітивній психології общини і які в той час повсюдно бралися на озброєння соціалістами, котрі не бачили їхньої безперспективності для України, В. Липинський переконливо кваліфікував як глибоко реакційні, що відкидають країну назад і загрожують повним занепадом продуктивності провідної економічної галузі. Запропоновану ж у програмі аграрну реформу він обґрунтовував з позицій не лише економічного, а й національного інтересу українського народу.
Четвертий розділ програми, що мав назву «Тактика партії», ґрунтувався на вихідній для В. Липинського ідеї самостійності України. Саме тому документ декларував боротьбу з будь-якими пережитками історичної неволі українського народу. «Всякий українець, котрий бореться за вільну Україну, і всякий чужинець, котрий наше право до повної незалежності фактично визнає – наш союзник, хоч би його погляди в інших справах не відповідали поглядам нашої партії. Всякий українець-раб, котрий вирікається ідеї вільної України і тим самим служить чиїмсь чужим державним чи національним інтересам в Україні, – і всякий чужинець, котрий во ім’я цих чужих інтересів на нашій землі виступає проти визвольних змагань українського народу – наш ворог, хоч би по своїх поглядах в інших справах він стояв дуже близько до поглядів нашої партії». Отже, В. Липинський поклав в основу тактики УДХП ідею єдиного національного фронту в боротьбі за незалежну Україну..
Далі відповідно до цієї ідеї обґрунтовувалася теза про повну лояльність УДХП до Центральної Ради і Генерального Секретаріату, як єдиної законної влади в Україні. Більше того, УДХП у програмі обіцяла всіма силами та без застережень підтримувати цю владу «в боротьбі за поширення суверенних прав українського народу». Дослідники Ф. Турченко й Н. Заліська, посилаючись на спогади В. Андрієвського, помилково наводять факт про те, що начебто влітку 1917 р. лідери УДХП зверталися до М. Грушевського та В. Винниченка з пропозицією ввести до Центральної Ради її членів, але отримали відмову. Насправді ж цей епізод стосується не УДХП, а представників Всеукраїнського союзу хліборобів-власників. Саме його лідер М. Коваленко звертався до Центральної Ради з такою пропозицією. Однак Центральна Рада відкинула її, не використавши, як зазначав В. Андрієвський, дорогоцінної нагоди, щоб «притягти на свій бік поважну і сильну вже самим капіталом організацію», котра представляла могутню верству українського громадянства. На думку В. Андрієвського, Центральна Рада могла принаймні б утворити з хліборобів-власників офіційну опозицію, а натомість вона придбала собі ще одну ворожу організацію в московському таборі.
Невідомо, чи зверталися з подібною пропозицією до тодішньої влади члени УДХП, однак до складу Центральної Ради вони також не потрапили. Туди були допущені представники національних меншостей з різних соціалістичних партій і навіть московські кадети. Лише опозиції українського несоціалістичного громадянства українська Центральна Рада не могла стерпіти і допустити. УДХП ж у 1917 р., хоча й не поділяла соціально-політичної програми Центральної Ради, проте, як бачимо, не пішла в опозицію й продовжувала підтримувати перший український парламент, оскільки вважала його існування законним. «Як не намагались провідні кола партії примирити во ім’я принципу національної єдності хліборобські селянські маси з демократичною політикою Центральної ради, ці маси ставились до цієї політики крайнє вороже і весь час треба було їх здержувати од різких активних ворожих виступів проти Центральної Ради та представників тодішнього Республіканського уряду». Ту ж саму лояльність та підтримку тодішній українській владі В. Липинський, як уже знаємо, демонстрував і в своїй політичній діяльності в складі Української військової громади.
У тактичних питаннях УДХП також рішуче виступала проти всякого русофільства, австрофільства і полонофільства, котрі, на переконання В. Липинського, обмежували суверенні права українського народу та тягнули його в старе ярмо політичної немочі й національної неволі. Тут він залишався послідовним у своїх поглядах ще з дореволюційних часів (пригадаймо підготовлений ним Меморіал до Українського інформаційного комітету 1911 р.).
Окреме місце в програмі приділялося питанням партійно-політичної боротьби. Так, документ визнавав право кожної української політичної партії вести боротьбу за власну гегемонію та перебудову «по-своєму» всього національного життя з іншими політичними групами та об’єднаннями. Але при цьому В. Липинський у програмі УДХП чітко зазначив, що «од кожної політичної партії народ український має право вимагати, щоб вона задля своїх партійних чи класових інтересів не поступалась ні на крок принципом вільного існування нації». УДХП також висунула ідею «громадянського миру в Україні», котру В. Липинський у програмі сформулював у вигляді заклику до всіх український партійних організацій: «Боронім всі, кожний по-своєму, нашу спільну волю і честь!»
УДХП залишала за собою право вступати в блоки з іншими партіями, у котрих в політичній програмі «поставлена ясно та без компромісів ідея повної суверенності та власновільности українського народу». А в питанні війни і миру стояла на позиції негайного припинення війни, миру без анексій та контрибуцій на підставі самовизначення націй, відбудування зруйнованих українських територій на кошти всіх воюючих держав..
Останній розділ програми під назвою «Організація» визначав організаційно-функціональну структуру партії та основні принципи її діяльності. Згідно з ним партія мала складатися з об’єднаних своїх членів, котрі засновували у містах та селах первинні організації – так звані вільні громади УДХП, на чолі котрих стояли виборні ради з п’яти осіб (голови, двох товаришів голови, скарбника та писаря). Для розв’язання питань місцевого масштабу передбачалося скликання з’їздів вільних громад волості, повіту або землі (губернії). На цих форумах мали обиратися терміном на один рік партійні ради (волосні, повітові та губернські) у складі 8 осіб.
Найвищою владою в УДХП проголошувався її Всеукраїнський з’їзд, право дорадчого голосу на котрому надавалося всім членам партії, а право вирішального – депутатам, обраним на з’їздах кожної землі. Всеукраїнський з’їзд мав збиратися раз на рік і обирати Раду старшин УДХП – орган виконавчої влади партії у складі 16-ти осіб: 11 членів Ради обиралися б від земель Київської, Галицької, Волинської, Подільської, Хомської, Херсонської, Катеринославської, Таврійської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, а 5 – від усього з’їзду. Місцем осідку Ради старшин визначався Київ. Кожен зі старшин є одночасно і комісаром партії для тієї землі, від якої він обраний. На 5-ох старшин, обраних від усього з’їзду, покладалися обов’язки комісарів для тих пограничних українських земель, котрі не мають своїх старшин в Раді (наприклад, повіти Курщини, Бессарабії). До часу скликання першого всеукраїнського з’їзду справами партії мав завідувати Організаційний комітет.
Наприкінці документа її автор умістив важливе зауваження, що партія не є організацією, котра засновується лише для сьогоднішнього дня. Адже, на думку В. Липинського, політичне кредо УДХП ґрунтується на історичному досвіді українського народу, а втілення ідеалів цього кредо спрямоване у майбутнє. Тому провід партії орієнтувався не так на масовість своєї політичної організації, як на «якість» майбутніх своїх соратників і однодумців: «в члени <>партії повинні прийматись тільки люди національно свідомі, люди в своїх переконаннях тверді і непохитні». Хоча, безумовно, провідники партії прагнули поширити її вплив.
Отже, В. Липинський розробив у 1917 р. серйозний програмний документ першої української консервативної партії національного спрямування, в якому на основі глибокого аналізу історичної минувшини, сучасних йому обставин початку українського національного державотворення, а також прогностичних міркувань щодо майбутньої розбудови такої омріяної мислителем держави були теоретично обґрунтовані необхідність безкомпромісної боротьби за суверенітет і незалежність українського народу, піднесення ролі провідної хліборобської верстви у вільній країні, а також запропоновані головні напрями політичного, економічного та культурного розвитку новостворюваної держави.
УДХП так і не стала масовою організацією, її вплив фактично обмежився Полтавською губернією, насамперед Лубенщиною, де містився її центральний осередок. Пізніше засновники партії пояснювали причини невдач розбудови організації тим, що вона не стала відразу на чітко класові позиції (на відміну, наприклад, від Союзу земельних власників), а «супроти вимог тодішнього політичного життя і в ім’я принципу національної єдності» прийняла партійно-демократичну виборчу тактику. Не здійснивши об’єднання всіх хліборобів території (навіть у Полтавській губернії) «на чисто класовій підставі», УДХП практично залишилася в опозиції до правої (найбільш потужної на той час) частини хліборобського руху в Україні. Однак найбільш вагому причину того, що партія не стала масовою організацією, все ж слід убачати в кволості традицій та потенцій українського консерватизму.
Поява на політичній арені УДХП викликала негативну реакцію більшості українських національних партій. Особливо не сподобалися її наміри зберегти, хай і в урізаному вигляді, приватну власність на землю, адже, як відомо, провідні українські політичні партії виступали тоді за соціалізацію землі. На цій підставі УДХП була оголошена реакційною, поміщицькою організацією, хоча насправді вона відбивала інтереси насамперед селянської маси. Що ж стосується її орієнтації на президентську республіку, то в ній, за твердженням Т. Пустовіта, соціалістичні опоненти хліборобів-демократів убачали їхні приховані промонархічні настрої.
Восени 1917 р. УДХП узяла участь у виборах до Всеросійських Установчих Зборів. Спочатку партія хотіла виставити свій окремий список (щоб відтягти від хліборобів-власників більш свідомий елемент), але потім вирішено було утворити міжпартійний несоціалістичний самостійницький список. До нього ввійшли: Міхновський М.І. (котрий, знаходячись до пізньої осені на фронті, дав заочну згоду і на вступ до УДХП, і на участь у виборах), Андрієвський В.Н., Злобинцев М.А., Кулик І.К., Шемет В.М., Макаренко П.П. Балотувалися вони за списком № 11 від блоку «Українських національно-республіканських груп і організацій». Це був єдиний на всю Україну самостійницький список..
Стосовно М. Міхновського слід зауважити, що його погляди та погляди В. Липинського були дуже близькими. Так Т. Осташко, зокрема, цілком слушно вважає, що саме автор «Самостійної України» ще в передреволюційний час вплинув на формування самостійницьких поглядів В. Липинського. Але, на наше тверде переконання, В. Липинський також певним чином вплинув на М. Міхновського у 1917 р. Після своєї політичної поразки на І Всеукраїнському військовому з’їзді М. Міхновський практично відійшов на деякий час від активної політичної діяльності, майже не брав участі у солдатських мітингах. На вибори до Всеросійських Установчих Зборів спочатку дивився як на цілком безперспективну справу, оскільки, на його думку, більшість там однаково матимуть росіяни та їхні прихильники, а, отже, справа державного життя в Україні буде приречена на поразку. Тому влітку 1917 р. він багато сил віддавав не політичній, а культурно-освітній роботі серед українського війська. Однак із виникненням УДХП, серед фундаторів котрої були близькі друзі М. Міхновського – брати Володимир та Сергій Шемети, він, очевидно, змінює свою думку стосовно майбутніх виборів. І, напевно, саме програма новоствореної партії, автором якої був В. Липинський, справила відповідний вплив на М. Міхновського. Адже в ній була чітко сформульована самостійницька перспектива України та відкинуті соціалістичні гасла. М. Міхновський, котрий ще до революції позбувся соціалістичних ілюзій, з осені 1917 р. пов’язував своє політичне майбутнє саме з реалізацією хліборобсько-демократичної програми. Розроблена В. Липинським, ця програма, що мала по суті консервативно-самостійницький характер, якнайповніше відбивала погляди М. Міхновського. С. Шемет стверджував, що М. Міхновський одразу поставився до новоствореної партії «з великим інтересом». З моменту повернення з фронту (глибокої осені 1917 р.) він поринув у діяльність УДХП, прагнув поширити її вплив не лише на Полтавщині, але й за межами губернії. Він мав на меті розбудувати організаційну мережу УДХП по всій Україні й, спираючись на неї, продовжувати перервану політичними опонентами діяльність, спрямовану на будівництво української державності
Дослідник Ф. Турченко помилково твердить, що до виборчого списку № 11 був уключений і В. Липинський. Проте насправді він був лише офіційним представником цього блоку в його зносинах із Полтавською окружною виборчою комісією. Виражаючи національний характер виборчого блоку, В. Липинський звернувся до окружної виборчої комісії 17 жовтня 1917 р. із заявою, яка містила прохання друкувати виборчий список у пресі та у виборчих бюлетенях українською мовою. Ця вимога була задоволена.
Програма блоку була опублікована у формі листівки «Чого добивається для українського народу блок Українських національно-республіканських партій і організацій». У ній були задекларовані такі вимоги: «Негайний мир при участі українських представників на міжнародному мировому конгресі і сильна народна українська власть, міцева українська озброєна сила…». Отже, знову на перше місце була поставлена ідея боротьби за самостійну українську державу.
В. Андрієвський у своїх спогадах пише про те, що проводити активну агітацію за свій блок представники УДХП не мали можливості, оскільки соціалістичні «совєти» Полтавщини, які, хоч і не були офіційною владою, але мали великий вплив на робітництво, сприяли поширенню страйку друкарів, котрий розпочався якраз у час передвиборчої боротьби. Організувався спеціальний цензурний комітет, що заборонив друкувати відозви та літературу несоціалістичного змісту. Більше того, партії соціалістичного спрямування, котрі не втратили можливість вести масову агітацію у своїх відозвах, за свідченням В. Андрієвського, відверто лаяли хліборобів-демократів, як «буржуїв-поміщиків». Отже, УДХП фактично не мала важелів впливу на виборців.
Розуміючи, що УДХП до того ж не встигла як слід здійснити власну організаційну розбудову (навіть програма партії, підготовлена В. Липинським, у цей час лише публікувалася), блок № 11 спробував об’єднатися з іншими національними партіями – Українською партією соціалістів-федералістів (список № 13) та Українською соціал-демократичною робітничою партією (список № 15) у єдиний виборчий блок. Цей крок, безсумнівно, був вимушеним тактичним ходом, до якого вдалася УДХП у тих непростих історичних умовах. Адже самостійницький та ще й несоціалістичний список № 11, як свідчить В. Андрієвський, був на той час «найбільш єретичним». На наш погляд, у спробі об’єднатися із соціалістичними партіями не останню роль відіграло й те, що до їх виборчих списків по Полтавській губернії входило багато давніх знайомих В. Липинського з передреволюційних часів, котрих він уважав насамперед представниками українського руху (від УПСФ – С. Єфремов, О. Шульгин, П. Чижевський; від УСДРП – В. Винниченко, Д. Антонович). Тому, мабуть, УДХП сподівалася порозумітися із ними. Адже метою об’єднання було прагнення потрапити до законодавчого органу, щоб мати можливість легально вести боротьбу за виставлені у програмі партії вимоги.
Як свідчать архівні документи, заява про об’єднання виборчих блоків була задоволена окружною виборчою комісією рішенням від 28 жовтня 1917 р. Однак блоки 11, 13 та 15 таки пішли на вибори окремо. Нам не вдалося, на жаль, установити точну причину цього факту, однак найбільш вірогідною все ж видається непорозуміння між представниками різних за політичними переконаннями політичних груп. На користь цього припущення свідчать, зокрема, спогади В. Андрієвського, котрий писав, що навіть есефи, що найближче в той час стояли до хліборобів-демократів, в одній зі своїх «агіток» характеризували останніх, як «людей, що від села далеко стоять і на селянських справах не розуміються».
Результати виборів для УДХП були провальними. Усього блок № 11 набрав 1070 голосів, що становило менше ніж одну десяту відсотка від загальної кількості виборців. Причому майже половину всіх голосів дали два повіти губернії: Лубенський – 274 голоси та Золотоніський – 228 голосів Це пояснювалося тим, що саме в цих повітах проводилась активна агітація за виборчий блок № 11. Адже в Лубнах містився центральний осередок партії, а в Золотоноші мешкав представник блоку Михайло Злобинцев – учитель місцевої чоловічої гімназії. До речі, саме йому вдалося видати у повітовому центрі агітаційну листівку, що містила роз’яснення, за який список слід голосувати представникам різних соціальних верств. Ще 214 голосів блок здобув у Полтаві, де передвиборчу роботу провадили двоє представників списку (В. Андрієвський та П. Макаренко), а також голова Полтавського відділу УДХП – В’ячеслав Липинський.
У листопаді 1917 р. після проголошення ІІІ Універсалу партія розпочала підготовку до виборів уже до Українських Установчих Зборів. Її відділ у Полтаві на чолі з В. Липинським готував губерніальний з’їзд у справі виборів, який П. Христюк неслушно кваліфікував як «поміщицьку конференцію». На це зібрання з Лубен були відряджені майбутній прем’єр-міністр у гетьманському уряді Ф. Лизогуб, котрий у той час зблизився з хліборобами-демократами, М. Міхновський та С. Шемет. З’їзд мав відбутися в залі Українського клубу. Проте у призначений час там зібралося лише кілька місцевих інтелігентів, В. Липинський та вищезазначені партійці, що прибули з Лубен. Форум не відбувся. Ця невдача розчарувала Ф. Лизогуба і він відійшов від співпраці з УДХП. Уже в еміграції С. Шемет визнав, що вони із В. Липинським провели недостатню роботу з організації полтавського передвиборчого з’їзду. Отже, спроба В. Липинського перетворити полтавський відділ партії на масову організацію зазнала поразки.
Наступ російської Червоної армії Михайла Муравйова, колишнього царського жандармського підполковника, а в цей час лівого есера, на Полтаву на початку січня 1918 р., як відомо, закінчився десяткуванням населення міста. Липинському вдалося уникнути такої долі, він утік спершу до Лубен, потім разом із С. Шеметом до Києва та далі до Житомира, де у той час мешкала його мати. Після відновлення влади Центральної Ради у Києві Липинський повертається до столиці й знову поринає у політичну діяльність спільно зі С. Шеметом. Приблизно у той же час, навесні 1918 р. до Києва прибуває Д. Донцов і вступає до лав УДХП, яку характеризував як «партію консервативну, а крім того, ворожу до соціялізму й до політики Центральної Ради». На той час колишній соціал-демократ уже повністю розчарувався у соціалістичній доктрині. Його переконання ще більше зміцніли під впливом занепаду, до якого довели українську державність соціалістичні партії. Саме тому він і пов’язав себе тоді з політичною організацією, котра, на його думку, мала ясну політичну ідею і могла врятувати державу.
Що ж до В’ячеслава Казимировича, то він у березні 1918 р. проходить медичну комісію, котра визнає незадовільним стан його здоров’я. В лікарському висновку зокрема зазначалося, що прапорщик Липинський має хронічне запалення лівої легеневої верхівки, що ускладнювалося недостатнім харчуванням. Документ засвідчував непридатність офіцера до військової служби. Відповідно до цього висновку В. Липинський отримав 24 квітня 1918 р. відставку. Звільнення від військової служби дало можливість діячеві брати активнішу участь у політичному житті країни.
На початку 1918 р., коли стало очевидним, що Центральна Рада не змогла розв’язати земельну проблему, в країні виникає, спочатку стихійно, опозиція до здійснюваних державних реформ, яка згодом набуває організаційних форм і дістає умовну назву «хліборобський рух».
У березні 1918 р. в Києві збираються провідники хліборобського руху обох напрямів – ліберального (чи, як його визначив С. Шемет, «хліборобсько-націоналістичного») і консервативного. Відбувається кілька політичних нарад. Активними учасниками їх були і С. Шемет, М. Міхновський та В. Липинський. Останній на цих нарадах уже відверто висловлював думку про необхідність зміни політичного устрою на основі монархічного принципу. Здійснити ці плани він пропонував за допомогою німецької участі: «Коли німці дадуть нам свого принца, <…> то вони ж зроблять все, щоб Українська Держава могла вдержатись». Отже, В. Липинський допускав тоді навіть можливість чужоземної участі задля утвердження державного будівництва в Україні. Але спроба знайти підтримку у вищих колах німецького командування не увінчалась успіхом. За свідченням С. Шемета, УДХП тоді ж, на початку березня 1918 р. за пропозицією В. Липинського «приймає монархичний принціп». Однак сам В. Липинський після цього відходить від участі в хліборобському русі, зневірившись у його перспективності, й повертається на деякий час (аж до гетьманського перевороту) до Полтави.
Наприкінці березня 1918 року в Лубнах відбувся з’їзд хліборобів, у якому взяло участь близько двох тисяч делегатів. Резолюція з’їзду визнала політику Центральної Ради в аграрній сфері руйнівною та головною умовою врегулювання відносин на селі поставила відновлення приватної власності на землю. Висувалися й політичні вимоги: створення рівних умов для діяльності соціалістичних і несоціалістичних партій, поповнення складу Центральної Ради представниками хліборобського руху.
Для реалізації цих рішень до Києва було відряджено делегацію з двохсот п’яти осіб. Але керівництво Центральної Ради не лише відхилило її вимоги, а й відмовилося вести будь-які переговори. У відповідь на це, делегати влаштували мітинг, на якому підтвердили вимоги та оголосили про скликання у кінці квітня Всеукраїнського з’їзду хліборобів.
Рішуча позиція полтавських хліборобів активізувала діяльність хліборобських організацій інших регіонів: у Херсоні, Вінниці, Харкові, Ольгополі відбулися з’їзди, на яких винесли подібні резолюції та підтримали ідею скликання Всеукраїнського з’їзду. Керівництво СЗВ запропонувало об’єднати зусилля у боротьбі з Центральною Радою та скликати спільний з'їзд.
На підготовчих нарадах до з'їзду з’ясувалося, що між УДХП та СЗВ немає згоди з двох питань: хлібороби-демократи бажали в земельній справі широкої реформи, спрямованої на те, аби безземельні могли прибдати у власність за викуп землі з великих маєтків (саме це декларувала розроблена В. Липинським партійна програма). Представники СЗВ відхилили думку про примусовий розпродаж латифундій і замість широкої земельної реформи хотіли обмежитися просто скасуванням заборони на продаж землі.
У політичних питаннях УДХП також не могла прийти до згоди із СЗВ, бо останній хотів змінити владу, тоді як хлібороби-демократи прагнули добитися можливості впливати на Центральну Раду через виборних представників від хліборобської демократії, «не розхитуючи молодого державного організму, не викликаючи занадто великого роздратування проти себе серед лівих партій і серед біднішої частини селянства». Отже, ідея В. Липинського про Українську державу як найвищу цінність, виразно представлена у програмі УДХП, і тут чітко була дотримана членами партії.
Через цю незгоду поглядів було вирішено проводити окремі з’їзди хліборобів-демократів та СЗВ. Політичну ситуацію, що склалася в країні, вдало використала Українська народна громада, котра сформувалася наприкінці березня 1918 р. Заручившись підтримкою вищого німецького командування, ця організація запланувала, як відомо, на день відкриття хліборобських з’їздів державний переворот.
З'їзд хліборобів-демократів відкрився 28 квітня 1918 р., а вже наступного дня він був заборонений німецькою військовою владою. Того ж 29 квітня 1918 р. відбувся спільний з'їзд СЗВ та Української народної громади, котрий увійшов в історію як Хліборобський конгрес, що проголосив Павла Скоропадського гетьманом України.
Як сприйняв гетьманський переворот В. Липинський достеменно невідомо, але судячи з того, що він писав уже у 1919 р., Гетьманат постав «помимо» нього та його однодумців – «одиноких тоді в дійсності переконаних та свідомих гетьманців». Тоді ж гетьманщину він назвав «стихійною», «котра удержатись власне через свою стихійність не змогла». Отже, з певною долею вірогідності можна припустити, що для В. Липинського та його соратників із УДХП прихід до влади консервативних сил на чолі з гетьманом П. Скоропадським став несподіванкою.
УДХП підтримала прихід до влади гетьмана, прийнявши на своєму з’їзді 30 травня 1918 р. звернення до нього, в якому висувалися вимоги збереження незалежності Української держави, скликання представницького органу, негайне повернення власникам пограбованого у них майна, проведення широкої земельної реформи, залучення до роботи в уряді свідомих українців, видання закону про підданство і про присягу на вірність Українській Державі.
На тому ж з’їзді його делегати обрали Генеральну Управу Партії, до якої ввійшли Дмитро Донцов, Микола Міхновський, Володимир Степанківський, Вячеслав Липинський, Василь Чигрин, Володимир Шемет, Сергій Шемет. Отже, як бачимо, на той момент до УДХП вже належав і Д. Донцов, і В. Степанківський. Очевидно, діячі порозумілися у часі, коли С. Шемет, М. Міхновський та В. Липинський прибули на початку весни 1918 р. до Києва. Певно, вони й загітували своїх старих знайомих, прихильників українського самостійництва, до вступу у лави УДХП. Повертаючись до з’їзду партії, принагідно зауважимо, що В. Липинський участі в його роботі не брав.
Незважаючи на вітання консервативною партією приходу до влади гетьмана П. Скоропадського, вже за три тижні після перевороту УДХП стала одним із інціаторів створення Українського Національно-Державного Союзу (УНДС) – координаційного осередку українських політичних партій центристського і правоцентристського спрямування та професійних організацій, що діяв до серпня 1918 року. УНДС головною своєю метою вважав гарантування української державності. 21 травня 1918 УНДС у меморандумі до гетьмана, текст якого уклав М. Міхновський, висловив недовіру урядові Ф. Лизогуба, складеного в основному з представників російських партій, звинувативши деяких міністрів в антиукраїнській діяльності. Протестуючи проти заборони урядом з'їздів земських управ, робітничих і селянських конгресів, що викликало нестабільність у суспільстві, автори заяви вказали на тенденційну кадрову політику уряду, реставрацію дореволюційних управлінських структур. УНДС запропонував створити «національно-демократичний кабінет» з участю його представників.
Ці ж вимоги підтвердив і Лубенський з'їзд УДХП, що відбувся 9 червня 1918 року. Однак колишній провідник та ідеолог українських хліборобів-демократів В. Липинський «у мовчазній опозиції до своєї партії участі в її житті за гетьманщини не бере» й віддається державній роботі на ниві дипломатії в ролі посла в Австро-Угорщині. За свідченням С. Шемета, В. Липинський дуже докоряв йому і М. Міхновському за згадану опозиційну тактику УДХП щодо Гетьманського уряду Ф. Лизогуба.
Таким чином, В. Липинський стояв біля витоків першої української партії консервативного спрямування – УДХП. Його роль полягала не лише в безпосередній участі в організаційному становленні цієї політичної організації, а й ідеологічному оформленні її програмових засад, котрі фактично визначали всю політичну діяльність партії протягом доби національно-визвольних змагань. Аналіз окремих положень партійної програми, складеної В. Липинським, яскраво свідчить про далекоглядність її автора як політика, котрий уміло враховуючи політичну кон’юнктуру революційного часу, намагався спрямувати партію на боротьбу за головну політичну цінність – українську суверенну державу. Добре розуміючи, що відсутність власного державницького досвіду значно ускладнить цю боротьбу, В. Липинський запропонував об’єднати зусилля всього хліборобського населення, яке мало витворити ту провідну верству, що забезпечила б, на його думку, успішне функціонування власної Української держави. Аграрна частина програми ґрунтувалася на глибокому розумінні психології українського хлібороба-власника і мала на меті не лише суто економічний, а й національний інтерес, згідно з яким Україна, як традиційно землеробська країна, мала розвиватися за зразком західноєвропейського типу сільськогосподарської культури. Інтенсивне фермерське господарство мало забезпечити економічне процвітання держави.
Фактично розроблена В. Липинським програма УДХП відображає еволюцію його політологічних поглядів, указує на гнучкість політичного мислення діяча, котре завжди враховувало «політичний момент», було готове на деякі компроміси заради послідовного відстоювання головної мети – здобуття незалежності Української держави.
Після всіх соціально-політичних потрясінь 1917-1920 років уже в еміграції саме один із провідників хліборобів-демократів – В. Липинський – стане біля витоків українського монархічного гетьманського руху, витворить його ідеологію. І хоч багато колишніх ідейних засад, зважаючи на гіркий досвід революційного державотворення, буде переглянуто, однак великою мірою підвалини Українського Союзу Хліборобів-Державників, заснованого у Відні 1920 року, та ідеології українського консерватизму, на якій ґрунтувалася його діяльність, слід шукати у хліборобському русі 1917-1918 рр. і зокрема діяльності УДХП.
Ссылки на эту страницу
| 1 | Передерий, Ирина Григорьевна
[Передерій, Ірина Григоріївна] - перелік праць |
