Украинцы в Крыму во времена генерала Врангеля
- Подробности
- Просмотров: 2285
Володимир Леонтович. Українці в Криму за часів генерала Врангеля
Публікується за виданням: Леонтович, Володимир Миколайович. Зібрання творів [Текст] : в 4-х томах / В. М. Леонтович. - К. : Сфера. - (Б-ка газети "Рада"). Т. 3 : Повість. Спогади. - 2004. - 356 с. Стор. 285-291.
Опубліковано у форматі .djvu на сайті Libruk. Українська електронна бібліотека.
Перша публікація: «Тризуб», ч. 45, 1933.
Переведення в html-формат — Борис Тристанов.
— 285 —
Українці в Криму за часів генерала Врангеля
Восени 1919-го року вже не лишалося надії, щоб Київ урятувався од большевиків. Денікінська армія розвалювалася і вже не здатна була його обороняти. Большевики стояли на Ірпені, верстов за 15 від Києва, насували часом і ближче, і в Києві мало не щодня чути було стрілянину, а одного разу вони вдерлися і до Києва. Правда, за два чи три дні їх ще вигнали, та вже було видко, що ненадовго.
Усім своїм єством я відчував, що не зможу стерпіти становища большевицького раба і мушу втікати світ за очі, хоч би й на тяжку біду, аби не залишитися під їхньою кормигою. Я був уже застарий, щоб братися за рушницю та воювати, а не міг і манити себе, як манили себе тоді люде соціялістичних напрямків, думкою, щоб я міг з ними мирити, а вони мене стерпіти. Для мене всі большевицькі ідеї і все їхнє поводження були згори непереносні і ворожі. Та виїхати з Києва до Одеси, як я хотів, було нелегко. Довгий час в тому напрямі не йшли потяги і доводилося чекати.
Нарешті я довідався, наче того таки дня на Одесу йтиме потяг, не визначено лише якої години, і тому треба якнайскорше всідати. Похапки ми з родиною зібралися й виїхали на двірець. Але після того, як ми позаймали місця, поїзд простояв на київському двірці напоготові ще дві доби, а врешті, не попереджуючи пасажирів, вирушив на Одесу, не в напрямі через Фастів, а в напрямі на Дарницю. Кондуктор заспокоював, що поїдемо таки на Одесу, тільки не звичайним шляхом, а через Полтаву, бо під Черкасами розбиває потяги якийсь отаман. Та з Дарниці і на Полтаву ми не звернули, а поїхали, так само без попередження, на Бахмач-Харків. Обіцяли з Харкова повезти таки на Одесу, або хоч на Севастополь, звідти можна було б доїхати до Одеси морем.
По дорозі до Бахмача поїзд двічі зупинявся та стояв серед степу по кілька годин, бо напереді йшов бій. Вже в Конотопі ми почули, що Бахмач захопили большевики, в Сумах дізналися те саме про Конотоп, а в Харкові про Суми. У Харкові, де стовпилося безліч потягів, наш потяг стояв шість день і вирушив нарешті не на Одесу і не на Севастополь, а на Ростов. Так, не своєю волею, їдучи, куди кидали події, опинився в Туапсе, маленькому місті на кавказькому побережжі Чорного моря, куди за тих часів і пароплави сливе не заходили.
Туапсе невдовзі захопили зелені, а поміж зелених були вмішані і большевики, і вони користувалися в зелених великим впливом та позаймали чимало важливіших посад в їхньому уряді. Зелені поки що не виявляли одверто свого співчуття до большевиків, але не пускали нікого виїздити з Туапсе, себто затримували людей, як у пастці, на слідство та суд больше-
— 286 —
виків, бо ті напевно мали прийти, розбивши рештки денікінської та кубанської армій.
Але, відступаючи перед большевиками, кубанська армія переходила через Туапсе і одпочивала тут кільки день (це для туапсінців сталося несподівано), і зелені мусіли на той час втікати в гори, а до Туапсе прийшли надіслані з Криму пароплави. Генерал Врангель тримався там з уламками білих частин, силувався відновити білу армію і прислав ті пароплави, щоб перевезти кубанське військо до Криму. Але з 60 чи 70 тисяч козаків тільки 6000 погодилося їхати на його заклик, і пароплави мали повертатися сливе порожні. Через це змогли вони забрати з собою й утікачів. В тому була єдина можливість урятуватися від большевиків. Так я опинився в Криму, звідки вже не було шляху до Одеси, бо Одеса була вже у большевицьких руках.
В Криму я по деякім часі оселився в Ялті, де тоді пробував і мій найстарший брат Іван Миколаєвич. В Ялті ж зустрівся я також і з Н. (не подаю його прізвища, бо не знаю, де він і чи живий, чи ні) та з кількома українцями, почасти з місцевих людей, почасти утікачів.
В Ялті раніше була українська громада, та за часів Денікіна й Слащова там йшла така нагінка на українців, що громада мусіла затаїтися і не збиралася, бо, як казали громадяни, в тих обставинах була неможливою ніяка українська робота. Та зустріч із свідомими українцями-втікачами заохотила ялтинських громадян поновити діяльність своєї громади. Вони скликали громадські збори та запрохали на них і кількох втікачів-українців. Перші поновлені збори не були численні, не всі поприходили, та й виявилося, що за той час, поки громада не збиралася, кільки її членів виїхали з Ялти.
Ялтинська громада і взагалі була невелика, а більшість її членів належала до півінтелігенції. В політичних та соціальних питаннях це були люди різних напрямків, вірніше настроїв, з не так уже уґрунтованими поглядами. З них один висловлювався навіть за співчуття Махнові і намагався доводити, що намірів Махна не знають та не розуміють. Правда, він не знайшов підтримки в інших громадян. Беручи на увагу склад ялтинської людности — це було природне. Помітно було також, що для даної хвилі громадяни не мають програму і не уявляють, яку б та як можна б і треба б в тих обставинах почати національну роботу. Не було в тому нічого дивного. Крим був одрізаний од усієї України. Що там діялося, ніхто гаразд не знав, влада належала чужим людям. З її представниками ні в кого з громадян зв'язків не було, не знав ніхто з них з певністю і про її відношення до української справи, а в кожному разі те, на що уряд Врангеля міг би погодитися, було ще дуже далеке од бажань свідомого українського громадянства. Місцеві громадяни казали тільки, що уряд Врангеля не так причіпливо ставиться до українців, як ставився уряд
— 287 —
Денікіна, але з яких причин, — чи принципово, чи з тактичних міркувань, — громадяни не знали.
Отже, перше поновлене зібрання ялтинської громади, природне, не прийшло до яких-будь практичних постанов і мало тільки психологічне значення оживлення, зацікавлення до справи та поновлення зв'язку між громадянами. Все ж таки зроблено було постанову збиратися і надалі в певні терміни.
Тим часом, поміж наїзжих утікачів росіян і невеликої частини українців з походження, що вже остаточно та безнадійно відбилися від рідного ґрунту, неприязне відношення до свідомих українців та до всього українського дедалі загострювалося. Це особливо було помітно на російських поступовцях, які до революції соромилися виявляти своє співчуття до обрусительної політики уряду, але в глибині поділяли погляди свого найбільшого поета Пушкіна і не могли помирити, щоб «славянскіе ручьи не слились въ русскомъ морѣ», не вірили тобто, щоб воно само собою без того допливу «не изсякло», і після того, як Україна рішуче зажадала самостійности, не могли вже і назовні додержувати поступовости в своїх думках, поводженні та й вигляді.
Та серед утікачів до Криму українців по походженню, хоч і зросійщених, та не до повного відчуження й зречення від своєї національности, було більше, ніж природніх росіян, і серед них помічався зріст зацікавлення до українських справ та зріст національної свідомости. Давніше байдужі до національного українського руху, вони починали розуміти вагу національного відродження, якщо й не схилялися ще або, може, не зважувалися те виявити до ідеї цілковитої самостійности України, а таки уважно прислухалися до звісток про український рух та до поглядів самостійників, самі тим часом висловлюючися за широку автономію, ідею, що донедавна була їм теж чужа. У земляків того типу ще заховувалося підсвідоме національне почуття і тепер воно поволі освідомлювалося та розвивалося.
В цих людях ще жива була національна стихія, почуття любови до свого краю, людности, її побуту та психіки, але здебільшого вони були практичної вдачі, виховані не без впливу матеріялістичних поглядів тих часів, і вона схиляла їх до переваги матеріяльних інтересів людности над її духовними інтересами. Вони все віддавали перевагу тим громадським справам, які задовольняли безпосереднє матеріяльні потреби громадянства і, поки український рух обмежувався культурницькою роботою та завданням рятувати українську мову від загибелі, а український народ від денаціоналізації, — це їх не захоплювало, вони ставилися до тих домагань з досить невиразним співчуттям. З другого боку, боротьба за національно-політичне визволення здавалася цим людям за часів дореволюційних безнадійною, і це знеохочувало їх не тільки робити, а й думати про неї. Їхня вдача не давала їм зосередитися та освідомити важливість націо-
— 288 —
нального відродження для всіх сторін народнього життя, в тому числі і для матеріяльного добробуту народу. Інші з них, — хто й розуміли, що залежне становище є шкідливим для українського народу та стає джерелом певних кривд, що він терпить, — потішали себе тоді такими досить чудними міркуваннями про те, яким шляхом має український народ в майбутньому від тих кривд визволитися. «Ми талановитіші й культурніші від росіян, — доводилося чути від них, — ми кращі господарі. Українці поволі скуповують та колонізують землі і в суміжних російських губерніях. Врешті ґеґемонія належатиме нам, а не їм». Матеріялістичність їхніх поглядів позбавляла їх здатности розуміти, що така перемога (навіть коли б сподіванки їхні не було перебільшено) не була б вже перемогою українців, бо одночасно йшов би процес денаціоналізації.
Таке було відношення цих людей до української справи до революції, але все ж практицизм їхній часто не був егоїстичного характеру, а походив з переоцінки матеріяльних інтересів громадянства над духовними та з браку віри в можливість ширших досягнень для України. Тому, коли з революцією свідомі українці висунули політичні завдання й почали переводити їх в життя, це викликало і в тих маловірах цікавість та співчуття до українського руху, а де в кому з них і бажання й самим працювати для відродження рідного краю.
Одночасно тоді ж вийшло на яв, що та руїна, з якою сполучилася революція в Росії, є переважно витвором півночі, наслідком північних взаємовідносин та психіки, а Україна, якби була сама, переборола б та втихомирила б руїну і не допустила б у себе до большевизму. Це знову доводило тим людям важливість політичного відродження України та викликало в них співчуття до нього.
Але практицизм їхньої вдачі, що часто сполучається в людях зі страхом перед дуже різкими змінами та рішучими кроками, заважав їм зразу дійти до останнього висновку, до ідеї самостійности, і лише згодом дехто з них, хто прожив ще кілька років, як мій брат, визнали її конечність.
Підкресливши ці чинники, що за революційних часів з'ясували багатьом доти несвідомим українцям важливість національного відродження та збудили в них національну свідомість та, певно, діятимуть в тому-таки напрямі й далі, переходжу до переказу фактів.
Саме в цих колах, незалежно від Ялтинської громади, виникла думка допоминатися від Вранґеля визнання наперед ідеї федерації й автономних прав України та утворення в складі його уряду окремого міністерства по українських справах з міністром з українських кіл, який, на думку ініціяторів, мав би завданням обороняти інтереси української людности в міру того, як Вранґель (як вони думали) одбиватиме українські землі від большевиків. Ініціятива цього належала панові Н. (не називаю прізвища, бо не знаю, чи він живий і де пробуває). Він був певний, що больше-
— 289 —
виків переможуть білі. З часів перебування їхнього у Києві виніс він прикрі враження від лихого поводження їхнього та лихих наслідків розпочатої ними проти українців війни (замість пропонованої українцями спільної війни проти большевиків) і, щоб попередити повторення чогось подібного в майбутньому, взявся згуртувати тих земляків, які мали якийсь вплив на росіян, з метою звернутися до Вранґеля з відповідною докладною запискою.
За тих часів не можна було сподіватися на визнання урядом Вранґеля самостійности України. Тому Н. навіть не закликав українців-самостійників до підпису своєї записки та й сам він схилявся більше до ідеї федерації, а не самостійности. Н. знайшов серед згаданих кіл немало однодумців. Я не знав, а почасти забув їхні прізвища, але з двома з них, як і з самим Н., я був у близьких особистих відносинах. Це були мій старший брат — небіжчик Іван Миколаєвич — та старий український громадянин (теж вже небіжчик) Федір Григорович Шульга, що здавна належав до української громади, тримався поглядів українських федералістів та залишився при них і за часів української державности.
Згуртувавши своїх однодумців, що мали виступити із згаданою запискою, Н. чомусь звернувся до мене з проханням скласти ту записку. Сам я, звичайно, не збирався її підписувати, та Н. і не пропонував мені того, може вважав, що мій підпис міг би викликати підозріння у вранґелівського уряду. Але, не підписуючи сам тієї записки, я вважав своїм обов'язком зробити те, про що мене прохали, бо в залежності від того, як повернуться події, могло б мати значення й те, чого допоминалася група Н. А треба сказати, що уряд Вранґеля вмів заховати небезпечність свого становища аж так, що евакуація сталася несподівано навіть для людей, що були близькі до того уряду. В тій записці я накреслив автономні права Україні в найширшому розмірі (по принципу союзу держав, а не союзної держави) й уґрунтував необхідність визнання тих прав, а Н. прийняв її без змін та обмежень, і мені казали, що в такому вигляді вона була подана й Вранґелеві.
Першим та, мабуть, єдиним (бо невдовзі прийшло до евакуації) наслідком цієї записки було утворення в уряді Вранґеля окремого міністерства по справах України.
Ще перед тим ця група скликала на нараду в Ялті зібрання українців усіх напрямків, в тому числі й представників од ялтинської громади. За браком помешкання воно не могло бути численним, зійшлося всього чоловік з 30, але звертало увагу, що в тому числі було душ з 25 утікачів, які доти не входили ні до одної української громади та українські симпатії яких доти серед українців не були відомі.
Не обійшлося й без непорозумінь. На зібрання прийшов і Микола Миколаєвич Могилянський, що тоді вже провадив замасковану федера-
— 290 —
лістичними гаслами антиукраїнську агітацію. Його промова в тому напрямі викликала з боку мого брата гостру відсіч, що була загально підтримана усім зібранням з повним співчуттям.
Приблизно коло того ж часу, але ще до утворення міністерства по справах України, велике враження й зацікавлення до українського питання й українців викликав серед ялтинців приїзд делегації від УНР.
В Криму мало знали, що діється поза його межами, на просторах колишньої держави Російської. Певних відомостей про те, поки та що захопили большевики, чи змагається ще хто проти них, чи ще тримається та де українська армія, місцеве громадянство не мало. Тому поява делегації УНР була для його великою несподіванкою, зворушувала та викликала надії.
Делегація УНР з 4 чи може 5 людей висадилася для всіх несподівано у Ялті (чомусь, здається, вперше не у Севастополі, а у Ялті). Складалася вона переважно з військових. З невійськових був у ній, здається, тільки один Левко Є. Чикаленко. Як блискавка розійшлася звістка про її приїзд по всій Ялті. Гомоніли, що вона прислана пропонувати Вранґелеві союз проти большевиків. Трохи не весь город кинувся на побережжя побачити приїжджих та дізнатися щось певне. Незвиклого вигляду, захисна, зовсім новенька форма українська, бравурний вигляд делегатів справляли на ялтинців враження бадьорости, що відгукувалося в душах надією на поміч та на визволення від большевиків, загроза од яких завжди відчувалася всіма й гризла кожного. Можу з певністю посвідчити, що поява української делегації підняла тоді в Ялті тонус життя, підбадьорила настрій мешканців, що вигляд тих українських самостійників, яких стало тепер звичайним в російських колах проклинати і ненавидіти, викликав тоді у натовпі ялтинського надбережжя веселі та привітні усмішки, і то не лише в українців по походженню, а й в росіян.
Делегація перебувала в Ялті, здається, один день і виїхала до Севастополя. Звідти на початку доходили звістки, ніби там прийшли до принципової згоди відносно спільної боротьби з большевиками та що для обмірковання й складення остаточної умови має невдовзі відбутися десь у Румунії з'їзд представників урядів Вранґеля та УНР.
Але чомусь до самої евакуації ніхто з Криму на той з'їзд не поїхав (принаймні чуток про те не було і взагалі про ту акцію замовкли). Не знаю, чи в дійсності зразу не прийшли до згоди, чи в Криму змінили погляд та визнали спільну роботу неможливою, чи події пішли так прискорено на гірше і на кримськім, і на українськім фронті, що вже не було часу, а може й можливости зібратися. Натомісць невдовзі почалася евакуація Криму.
Та ще до неї відбулося ще одне, значно численніше, ніж у Ялті, зібрання українців у Севастополі. Уряд скликав представників од ук-
— 291 —
раїнців з усього Криму для висловлення головних українських потреб та бажань. На те зібрання приїхало з усіх кримських городів по два-три представники, разом коло 100 людей. Хвалитися особливо працею тих зборів не можна, та й сподіватися від них багато не випадало. Через тяжкі матеріяльні обставини утікачів могло відбутися тільки одне засідання, люди з'їхалися між собою не знайомі, виробленого програму не було і не могло бути, а як територія, де була влада Вранґеля, сливе не поширювалася за межі півострову, то й мало було питань, які з українського погляду вимагали б негайного вирішення.
Головою на тому з'їзді був якийсь військовий, призначений, здається, од уряду. Він пропонував послати Вранґелеві привітання в такій редакції, що вона значно обмежувала бажання, висловлені в згаданій докладній записці. Та збори звернули на те увагу і редакцію привітання відповідно змінили, чим голова був помітно не вдоволений.
«Тризуб», ч. 45, 1933
