Большевистские «гарантии» независимости Украины
- Подробности
- Просмотров: 2548
Володимир Леонтович. Більшевицькі «гарантії» самостійности України
Публікується за виданням: Леонтович, Володимир Миколайович. Зібрання творів [Текст] : в 4-х томах / В. М. Леонтович. - К. : Сфера. - (Б-ка газети "Рада"). Т. 3 : Повість. Спогади. - 2004. - 356 с. Стор. 7-9.
Опубліковано у форматі .djvu на сайті Libruk. Українська електронна бібліотека.
Перша публікація: «Неділя», ч. 16, 20.04.1930.
Переведення в html-формат — Борис Тристанов.
— 208 —
БІЛЬШЕВИЦЬКІ «ГАРАНТІЇ» САМОСТІЙНОСТИ УКРАЇНИ
Спомин з часів українського державного будівництва
З початком революції 1917 р. був я заскочений несподіваною різкою зміною відношення до мене значної частини київського українського громадянства. Серед молоді, з якою, правда, я і раніше мав мало зв'язків, помічав я вороже до себе відношення, а й серед людей старшого віку, з якими до того часу ми приятелювали і працювали на українській ниві спільно, раптом можна було відчути відчуженість та холодність до мене, а дехто з них так і просто виминав зустрічі зі мною, причому закривано переді мною те, що діється в українських колах. Навіть якщо і вітали вони мене з зовнішньою повагою, видко було, що ставляться до мене як до людини, вже засудженої... на громадську ліквідацію. Ясно, що це все знеохочувало мене до громадської праці та й позбавляло можливости щось робити.
Впрочім, сталося так не тільки зі мною самим. Я поділяв долю ще з деким зі старшого покоління українців, яких ще напередодні революції визнавано заслуженими громадянами, а яких з початком революції ніби відразу виключено і пересунено в опінії у т. зв. одставку.
Сталося це наслідком того, що легка перемога над старою владою витворила у нашому наддніпрянському суспільстві оманне вражіння непереможної своєї сили, переконання, що українська суспільність в силі досягти усього, чого б не забажала, і так само може перебороти соціольогічні закони розвитку громадянства, як і закони 1-го тому російської імперії.
Радикальні елементи нашого суспільства, йдучи в цьому слідом за російськими, завжди в своїх програмах, як і в своїй критиці старого ладу, спиралися тільки на своє, своєрідне розуміння справедливости. Вони ніколи не спинялися над оцінкою цих своїх програм з погляду законів історичного розвитку та дійсної можливости, не призадумувалися над цим, щоби, переводячи їх в життя, не викликати рівночасно в суспільстві таких потрясінь, які у своїх наслідках могли б стати погубні, гірші від хиб старого ладу, як це, втім, пізніше і сталося через перемогу большевиків.
Це було саме причиною, що світогляд більшости нашої наддніпрянської інтелігенції завжди був закрашений соціялістичним мрійництвом, і що після перемоги над старою владою — під вражінням безмежности можливих досягнень — сливе усі програми інтелігентських партій прибрали соціялістичний характер.
Під впливом такої віддавна веденої інтелігентської агітації серед українських народніх мас, ці маси зустріли розвал царату не самостійниць-
— 209 —
ким відрухом, а домаганнями здебільше економічного, шкурного характеру на соціялістичному підкладі.
Поруч з таким напрямком настроїв українського громадянства йшла зміна в складі чільних проводирів громадського руху. На поверхню життя випливало багато нових людей скрайніх лівих напрямків, між якими було багато і таких, що до революції навіть не цікавилися українською справою і для неї не працювали. Ясно, що серед таких умовин ті з-поміж старих діячів, які хотіли співпрацювати у державному будівництві, мусіли пристроюватися, прихилятися до лівих напрямків, а були і такі, що, піддаючися загальному настрою, і дійсно полівішали.
Мої погляди і предложення Винниченка
Одним з виявів того звороту наліво було переіменування української радикально-демократичної партії, до якої і я віддавна належав, на партію українських соціялістів-федералістів. Тому, що я ніколи соціялістичних поглядів не поділяв, а для тих часів, коли йшла відбудова нашого державного життя, вважав соціялістичні експерименти особливо шкідливими так для громадянства взагалі, як і для наших національних завдань зокрема, я з такою зміною напрямку партії погодитися не міг і до складу нової партії не ввійшов. З тим моїм протестом я залишився самітнім і — річ ясна — збільшив тим самим й так помітну неприязнь до мене зі сторони лівих земляків.
Це осамітнення і примусове відчуження пригноблювало мене тим більше, що я передчував лихо, яке пада на молоду українську державність від перемоги соціялістичних настроїв в започаткованому державному будівництві.
Після всього вищезазначеного я тим більше був дуже здивований, коли одного вечора, місяців за два перед поваленням гетьманату, приїхав до мене Винниченко, який з початком революції почав ставитися до мене особливо неприязно. Він застав у мене Сергія Шемета, з яким, як виявилося, мав до мене одну справу, а саме настоювати з доручення Національного Союзу (про якого існування я чув, але зі згаданих вище причин стояв від його осторонь), щоб я згодився приняти портфель міністра земельних справ в кабінеті Лизогуба. Вони говорили, що Лизогуб передбачає саме мене на це становище у своєму кабінеті.
Від них я почув дальше, що Національний Союз погодився з гетьманом під умовою, що гетьман покличе до кабінету п'ятьох міністрів зі суто українських кіл, а після суперечки щодо осіб, які мають бути міністрами, прийшли до згоди, що міністром освіти має бути Стебницький, міністром юстиції — Вязлов, праці — Славінський, віроісповідних справ — Лотоцький,
— 210 —
а земельних справ — я. Щоб не зломити тієї угоди та збільшити український елемент в уряді, в надії, що згодом він весь перейде в українські руки, Національний Союз настоював, щоб я погодився приняти міністерство. Винниченко та С. Шемет мали доручення Союзу переказати мені його бажання та намовляти мене приняти міністерський портфель.
На це предложення несподіваних гостей я відповів, що хоч з особистих зглядів прийняти ті обов'язки мені дуже тяжко, але якщо цього вимагають інтереси рідної справи, не смію зректися, але не розумію, чому Національний Союз спинився на мені, коли мої погляди в земельному питанні дуже відріжняються від поглядів більшости Союзу.
— Ви ж хіба не протиставитеся непохитно справі примусового вивласнення великої земельної власности? — спитав Винниченко таким тоном, ніби вважав, що ніхто не сміє не визнавати необхідносте примусового вивласнення.
Я відказав, що всяке примусове вивласнення вважаю поки що для селян безхосенним [некорисним - Т.Б.], а для державного господарства шкідливим, але тепер, коли агітацією знято серед селянства таку ворохобню на ґрунті цього питання, доведеться для порятунку держави робити примусове платне вивласнення, але тільки в такій мірі, щоб воно не допровадило до знищення найкращих господарств та обезінтелігентнення села. (Тепер, після господарювання на Україні більшевиків, перемогу яким наготовила агітація наших-таки соціял-революціонерів та соціял-демократів, безсторонні з-поміж них мусіли б признати рацію моїх поглядів.) Мимо так ясно висказаного мною погляду на цю справу і очевидне розходження між нами Винниченко і далі настоював на моїм міністерстві. На жаль, мені не впало тоді на думку спитати його, чи соціял-революціонери та соц.-демократи, склавши свою угоду з гетьманом та викликаючи нас до співробітництва, зреклися дальшої протигетьманської агітації, бо вона робила б наше становище не тільки фальшивим, але й небезпечним, наготовляючи ґрунт більшевицькій навалі.
«Більшевики дали слово!»
Участь нових міністрів в гетьманському уряді тривала дуже недовго. Кабінет Лизогуба був гетьманом звільнений, а в новому міністерстві не залишився ні один з нас. Невдовзі опісля почалося і повстання от. Петлюри. Ще заки гетьман прийняв демісію кабінету Лизогуба, мали ми відомости, що повстання підготовлюється. Питання, чи підіймати повстання, чи ні, обговорювалося, м. інш., у Національному Союзі, до якого належало чотирьох міністрів нашої групи (усі крім мене). На засідан-
— 211 —
нях Союзу вони силувалися поборювати ідею повстання, за якою особливо обстоювали (як перечував я пізніше) Винниченко та Микита Шаповал. Тому що у розпеченій атмосфері Національного Союзу годі було добитися спокійного обговорення справи, у моїх товаришів-міністрів виникла думка переговорити з Винниченком та Шаповалом десь у малому зібранні, на приватній розмові. Для тієї мети обрано тоді моє помешкання і в мойому кабінеті зійшлися, з одного боку, міністри: Стебницький, Славінський, Вязлов і я (наскільки пригадую, Лотоцький чомусь не приїхав) та Є. X. Чикаленко, а з другого — Винниченко та М. Шаповал. З нашого боку найбільше говорили Стебницький та Славінський, доводячи, між іншим, що повстання полегшить більшевикам захопити Україну. На це Винниченко з безпідставною авторитетністю відказав, що він вже порозумівся з більшевиками і... має їхню обіцянку (!) не вмішуватися до українських справ та залишити українському соціялістичному урядові вільну руку у будуванні соціялізму на Україні по своїй уподобі. На наші сумніви, чи є доцільним так наївно покладатися на більшевицьке слово, він тільки згорда посміхувався та глузував.
На увагу, що делегувавши нас до уряду і доручивши нам переводити українські вимоги та дбати про надання урядові національного характеру, Національний Союз мусів би дати нам на це час і не перешкоджати невчасним повстанням нашій роботі, бо інакше нащо ж Союз завів нас на таке слизьке та небезпечне становище. Шаповал з властивою йому нахабністю відказав сміючись:
— Ми післали вас тільки на те, щоб згодом, коли буде змога, замінити вас поступовішими та більше лівими нашими представниками.
Нахабний тон людей, що, одуривши, над вами сміються, доказував наглядно, що будь-яке порозуміння з ними неможливе, що ніяких доказів і вговорювань вони й слухати не будуть, що їм цілком чужа державницька психольогія. Їхня психольогія виховувалася в умовах революційного підпілля та їх захоплювало не тривке, солідно обмірковане і прогресивне будування ладу, а революційні заколоти. Дальша розмова з ними була, очевидячки, безхосенною, а через їхній авантюрницький, брутальний і дитячо оптимістичний настрій виключала всяку можливість тверезого обміркування цеї, рішаючої для дальшої судьби Української Держави, справи.
За кільки день кабінет Лизогуба був звільнений і почалося повстання.
«Неділя», ч. 16, 20.04.1930
