Моя журналистская деятельность
- Подробности
- Просмотров: 3209
Андрій Жук. Моя журналістська діяльність.
Публікується за виданням: Андрій Жук. Моя журналістська діяльність. I. На Наддніпрянській Україні, до еміграції (1901–1907). Місячник політики, культури і суспільного життя "Український самостійник", 1960, № 7–8. Мюнхен, 1960, 80 с.
Опубліковано у форматі .djvu на сайті "Діаспоріана".
Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Подається без будь-яких виправлень.
— 31 —
|
Андрій Жук: |
МОЯ ЖУРНАЛІСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ |
|
БІБЛІОГРАФІЧНО-БІОГРАФІЧНІ ЗАМІТКИ |
Українське громадянство на еміґрації відзначило 14-го липня ц. р. 80-ліття з дня народження сеніора наших громадсько-політичних діячів, Андрія Жука. Ця річниця спадається з 60-літтям плідної і багатобічної діяльности Ювілята, одного з засновників та членів проводу Союзу Визволення України, дипломата, публіциста і кооператора.
Редакція журнала «Український самостійник» складає Високодостойному Соленізантові сердечні поздоровлення і від усієї душі бажає йому в доброму здоров'ї успішно провадити далі свій великий життьовий труд на благо Батьківщини.
Як наш посильний вклад у справу вшанування заслуженого мужа України, вміщаємо нижче першу частину його спогадів, присвячених його журналіатичній діяльності, які також містять у собі чимало автобіографічного матеріялу.
Редакція
|
|
І. НА НАДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ, ДО ЕМІГРАЦІЇ (1901-1907)
Моя діяльність, як журналіста, почалася в Лубнях на Полтавщині 1901 р., коли я був там урядовцем у повітовій земській управі, дописом до «Літературно-наукового вістника» у Львові, п. н. «Земство й українські книжки», що був видрукуваний у VIII книжці журнала за згаданий рік, за підписом А. Ж. Була це критика заходів земської управи в справі поширення українських книжок серед населення повіту.
В тому ж році я почав брати активну участь у діяльності Революційної Української Партії (РУП), членом якої почувався від середини 1900 р., довідавшися про її заснування від Сергія Андрієвського і Василя Кошового, членів статистичної експедиції Полтавського губерніяльного земства, що переводила того літа подвірний перепис Лубенського повіту. Вони мешкали в тому домі в Лубнях, в якому мешкав і я, ближче з ними заприязнившись.
— 32 —
В травні місяці 1901 р. я сам опинився в Полтаві, як безробітний, діставши за посередництвом Василя Кошового тимчасове зайняття в Статистичному бюрі Полтавського губерніяльного земства, керівником якого був Олександер Русов, батько Михайла Русова, що був ініціятором і одним з основників РУП-у. Полтава була того року переповнена студентською молодіжжю, звільненою з високих шкіл за участь у студентських розрухах, і тут відбувся в червні того самого року український студентський з'їзд, третій з черги, а паралельно до цього з'їзду і одночасно з ним — конференція РУП.
В конференції РУП я брав діяльну участь, увійшовши таким чином у коло керівних партійних особистостей, серед яких головну ролю грали Дмитро Антонович і Михайло Русов. Про цю конференцію вже була моя стаття-спомин (в календарі «Дніпро» на 1936 рік, Львів, стор. 96-101).
На конференції РУП-у постановлено було, між іншим, видавати за кордоном партійний орган. В наступному 1902 р. в Чернівцях почав виходити місячник «Гасло», теоретичний орган РУП-у, а в 1903 році — популярний місячник «Селянин». Співробітником обох часописів я був від самого їх народження.
Уже в першому числі «Гасла» за березень 1902 р. був видрукуваний мій допис з Лохвицького повіту Полтавської губ. про зруйнування селянами з містечка Городища і кількох сусідніх сел Лохвицького та Лубенського повітів греблі при водяному млині на Удаю, яка затоплювала селянські сіножаті на великому просторі, спричиняючи великі матеріяльні шкоди населенню, — а також про наслідки цього акту.
Після цього першого допису в моїм співробітництві в «Гаслі» наступила перерва, бо восени 1901 р. я був покликаний до війська, побувши перед тим чотири місяці в Білопіллі, Сумського пов., Харківської губ. урядовцем на залізничній станції.
Свою військову службу я почав відбувати писарем у канцелярії Полтавського воїнського начальника. Восени 1902 р. я захорував, дістав річну відпустку з війська «на поправку», замешкав у Харкові, мав зайняття в адвокатській канцелярії Миколи Міхновського, а потім — у статистичному відділі служби тяги Харківсько-Миколаївської залізниці, належав до Харківської вільної громади РУП-у і відновив своє співробітництво в партійній пресі.
В останніх двох числах (11 і 12) «Гасла» за 1902 р. було видрукувано кілька моїх дрібних заміток про селянські справи в селах Лебединського та Сумського повітів Харківської губ. і в селах Лубенського повіту Полтавської губ., про засуд на смерть Хоми Качура, виконавця замаху на князя Оболенського, жорстокого присмирителя селянських розрухів на весні того року, і про організаційний рух серед учнів середніх шкіл.
В ч. 1 «Гасла» за січень 1903 р. є мій допис про село Веселе, Харківського пов., звідки походив служка М. Міхновського, Федір на ім'я — прізвища його, на жаль, не пригадую. Був це свідомий українець, мабуть, вихований уже Міхновським; через нього велась у Веселому українська пропаганда. Вліті 1902 р. був тут хліборобський страйк у панському маєтку. Через ворожнечу між селянами
— 33 —
— українцями і росіянами страйк не вдався. З цього приводу Харківська вільна громада РУП-у випустила написану мною відозву, яка заходами Федора була поширена у Веселому та сусідніх селах. Про цю подію була вістка також у «Селянині», ч. 6, за червень 1903 р.
В ч. 2 «Гасла» є дві мої дрібні замітки про рідні околиці, про село Вовчок і хутір Вовча Долина, Лубенського пов. на Полтавщині, а в чч. 3 і 4 — дописи з Харкова про ситуацію на відтинку місцевих революційних організацій, замітки з Лебединського і Чугуївського повітів Харківської губ., а також про відносини серед робітництва на залізничній станції Білопілля, де я сам був 4 місяці залізничним службовцем і познайомився з тамошніми справами.
Мої замітки в «Гаслі» з селянського життя передруковувалися звичайно в «Селянині», в спопуляризованій редакцією формі. Тут ще були видрукувані і дві мої статті, в ч. 2 за березень 1903 р. п. н. «Розмова з Павловським селянином» (про ситуацію в с. Павлівці, Сумського пов., де в жовтні 1901 р. був сектантський бунт) і в ч. 8 за серпень 1903 р. п. н. «Громадська земля» (про спір між двома земельними громадами за громадську землю в моєму Вовчку).
Беручи активну участь у діяльності Харківської вільної громади РУП-у, я був автором кількох відозв, відгукуючись на різні події життя, бо партійна преса тяжко доходила з-за кордону і треба було звертатися до її сурогату, у формі гектографованих листів.
Перша моя відозва, змісту якої не пригадую, появилася десь у листопаді 1902 р. — на основі ухвали групи звичайних членів партії, поза плечима тих присутніх тоді в Харкові товаришів, що належали до основників партії і вважали себе управненими рішати про такі справи, контролювати виступи партійної організації назовні. Зміст відозви, мабуть, також оправдував інтервенцію «контрольного чинника»; в організації вив'язалася ідеологічна дискусія і малощо не довела до розколу. Про суть і перебіг цього конфлікту оповідає в своїх спогадах Ол. Коваленко («На порозі двох віків», в збірнику «З минулого», т. II, Варшава, 1939).
В РУП-і відбувалася боротьба двох течій, марксизму і національного соціялізму. Головним речником першого напрямку був Дм. Антонович, а речниками другого напрямку — Ол. Коваленко і Лев Мацієвич, підтримувані М. Міхновським, що тоді мав уже свою політичну організацію — Українську Народню Партію (УНП). З табору опозиціонерів появилося тоді дві відозви, складені при участі М. Міхновського, з обґрунтуванням українського національного соціялізму, які, на жаль, не збереглися і змісту яких ніде свого часу не було подано. А це були оригінальні і дуже цінні вияви української політичної думки! В цьому спорі я поділяв становище Антоновича, воно здавалось мені тоді більше відповідаючим інтересам нашого руху. Тільки значно пізніше я прийшов до переконання, що більше рації було по стороні Коваленка і Мацієвича.
Другою моєю відозвою в Харкові була згадана вже раніше відозва про страйк у с. Веселому.
Дальшими моїми відозвами були такі:
1) З приводу засуду на кару смерти Хоми Качура. Ця відозва також викликала була маленьке замішання в організації, як нібито «есерівська», а РУП почала тоді відсепаровуватись не тільки від на-
— 34 —
ціоналізму, а також і від соціял-революціонізму, до якого мала спочатку схильність. Відозва ця передрукована у праці Гермайзе «Нариси з історії РУП», Київ, стор. 295-296.
2) «За що вбито царя Олександра II», з датою 1 березня 1903 р. Замітка про цю відозву була в ч. 3 «Гасла» за березень 1903 р.
3) Обширна відозва «З приводу маніфесту» (з 16 лютого 1903 р.), яким заповідалися селянські реформи. Згадка про неї — в ч. 4 «Гасла» за квітень 1903 р.
Були і ще якісь відозви, але вже не пам'ятаю, які саме.
В серпні 1903 р. при моїй близькій участі був заснований у Харкові «Союз службовців на залізницях півдня Росії», тобто в Україні. До цієї підміни назви нашої країни доводилося вдаватися, щоб легше було приєднати до організації зрусифікованих осіб українського роду і поставити їх в умови можливої дерусифікації, а також для того, щоб приєднати до організації зайшлий російський елемент і впливати на нього в дусі українського територіяльного автономізму. Мого авторства комунікат «Від Організаційного комітету» про завдання союзу і відозва до залізничних службовців про їхнє становище і ролю в революційному русі були видані на гектографі в українській та російській мовах і в скороченні видрукувані в ч. 4-5 часопису «Добра новина» за вересень-жовтень 1903 р., коли вона стала органом РУП-у (перед тим це був орган УСП, яка в 1903 р. об'єдналася з РУП-ом).
В тому ж числі «Доброї новини» є моя замітка про страйк на металюрґійному заводі в Краматорівці в Донбасі і про поширення на заводі і в околиці української революційної літератури. Зв'язок з Краматорівкою я підтримував через одного хуторянина, поблизу станції Краматорівка, і сам бував у нього вліті 1903 р., передаючи для поширення партійну літературу.
У згаданому числі «Доброї новини» є моя нотатка про трус у телеграфіста Стешенка в Люботині. Він очолював партійну організацію в Люботині, з якою я підтримував зв'язок.
Відомий письменник і бандурист Гнат Хоткевич був залізничним службовцем, інженером у тій самій «Службі тяги» Харківсько-Миколаївської залізниці, де служив і я, відійшовши від Міхновського, бо ми були вже активними політичними противниками. До РУП-у Хоткевич не належав, але ставився до партії прихильно. Це він був автором відомої «Думи про похід ситого князя Оболенського на голодних селян», яку передав через мене для редакції видавництв РУП-у і яка була видрукувана в ч. 2 «Селянина» за 1903 р.
Ідею союзу залізничних службовців Хоткевич також схвалював, але організаційно ангажуватися в цьому ділі не вважав для себе з різних мотивів можливим. Він провадив велику легальну українську культурну працю серед харківського робітництва, головно серед робітників великого паровозобудівельного заводу, де влаштовував українські театральні вистави і концерти. Він взагалі був популярною особою серед робітництва Харкова, особливо серед залізничників.
Під впливом Гната Хоткевича я написав статтю про кобзарів і бандуристів, цих мандрівних пропаґаторів українського слова, носіїв української культурної традиції, плекаючи думку про використання їх для української революційної пропаганди. Стаття ця була ви-
— 35 —
друкувана вліті 1903 р. в поступовому «Вестнике юга» в Катеринославі. Хоткевич мав створити відповідний репертуар нових історичних дум; на жаль, з цих плянів нічого не вийшло.
У вересні 1903 р. мене знову взято до війська в Харкові і відіслано для служби в Корочу, Курської губ., в управління повітового воїнського начальника, одначе скоро перенесено до Харкова, в управління місцевої бриґади, — це була зверхня установа над військовими начальниками Харківської і Курської губерній. Тут я був заарештований 12/25 грудня того ж року у зв'язку з т. зв. «загальною ліквідацією» РУП-у, що сталося в наслідок провокації Івана Доброскока, залізничного телеграфіста, що був членом харківської організації РУП-у. Масові обшуки та арешти були переведені під кінець 1903 і на початку 1904 р. серед членів РУП-у скрізь по Україні.
Просидів я в тюрммі на Холодній горі в Харкові до липня 1904 р., а випущений був за амнестією з нагоди народження наслідника у царя Миколи II і потім був висланий для докінчення військової служби в Курськ, у 204 Обоянський полк рядовиком і пробув тут до жовтня 1905 р.; отже коло двох років я був відірваний від праці в РУП-і.
В тюрмі я написав невеличке агітаційне оповідання, п. н. «Краще бути добрим робітником, як поганим хазяїном». Дмитро Антонович, що сидів у цій же тюрмі, головний редактор партійних видавництв, прийняв мій «твір» до друку, нелегальним шляхом передав його на волю і він був пересланий до редакції партійних видань у Чернівцях, — але чомусь не був видрукуваний. Рукопис мого оповідання зберігався в партійному архіві у Львові і пропав разом з іншими матеріялами на початку другої світової війни в 1939 р.
Але і за часів солдатчини появилася гектографічним способом одна моя відозва, від Харківської української студентської громади, яку я написав на прохання проводу громади, будучи в Харкові в переїзді з Курську до Лубень «на побивку», в листопаді 1904 р. В цій відозві сповіщалося, що студентська громада облишає академічний ґрунт і приймає програму РУП-у, стає партійною організацією. Про цю відозву є згадка у Ю. Колларда («Народження українського націоналізму . ..», збірник «З минулого», т. II, Варшава, 1939, стор. 68).
Звільнившися з війська в першій половині листопада 1905 р., я оселився в Харкові і знову почав брати активну участь у житті місцевої організації РУП-у. Десь у грудні або січні була видрукувана в друкарні Петрова написана мною відозва від Харківської організації РУП про ситуацію на революційному фронті. Це була, здається, перша відозва, що друкувалась легально, в звичайній друкарні, в усякім разі — єдина за той час, коли я знов опинився в Харкові і прожив тут до лютого 1906 р. Відозва ця також пропала в 1939 р.
Харків був містом імпозантних революційних виступів робітництва та військових частин у жовтні-грудні 1905 р. і жорстокої розправи над революціонерами з боку режиму, який все ж мав у своєму розпорядженні досить вірного йому війська і поліції, щоб приборкати революцію.
Партійна організація РУП-у брала активну участь в усіх революційних виступах у Харкові і в Люботині, другому поважному революційному центрі близько Харкова. В самому Харкові РУП мала під час жовтневих виступів революційного народу свою озброєну
— 36 —
робітничу дружину, під командою Бориса Мартоса, правда, не дуже велику. Одним з полків, що взяв участь у демонстрації 23 листопада, командував член РУП-у, Вол. Мішковський, що відбував у цьому полку військову службу т. зв. «вольноопределяющимся» (охотником). Революційні події на станції Люботин і в слободі Люботині значною мірою були наслідком попередньо веденої тут діяльности РУП-у.
Про демонстрацію 23.XI.1905 р. кількох військових частин харківського ґарнізону спільно з озброєним робітництвом і повстання робітництва 12 грудня, свідком чого я був сам, я вмістив обширний допис у «Вільній Україні», партійному органі РУП-УСДРП, що почав виходити в Петербурзі на початку 1906 р. (під псевдонімом А. Ільченко).
На кінець грудня 1905 р. був призначений у Києві партійний з'їзд. Внутрішні відносини в РУП-і були дуже заплутані під кожним поглядом ідейним і організаційним. Між Харковом, партійна організація в якому була під впливом Дм. Антоновича, і Києвом, партійні справи в якому були зосереджені в руках Миколи Порша, був стан війни. Не місце тут спинятися над виясненням становища обох сторін; вистачить зазначити, що на поширених зборах активу Харківської вільної громади РУП-у, скликаних у справі партійного з'їзду, Антонович висловився проти надіслання на з'їзд делегата від організації, стоячи на становищі, що РУП має бути розв'язана або перетворена в якусь ближче неозначену обласну організацію. Більшість зборів не погодилася з цим становищем Антоновича, і я був вибраний делегатом на з'їзд, а Антонович склав у своїм імені та імені своїх однодумців заяву про вихід з партії.
Я прибув на з'їзд уже під кінець його нарад, оскільки пам'ять не зраджує, під саме Різдво, коли відбувалось формування органів партії — центрального комітету і редакції партійних видавництв. Мене також вибрано членом центрального комітету партії, яку переіменовано на Українську Соціял-Демократичну Робітничу Партію (УСДРП). Прийнята на з'їзді програма партії в політичній частині виставляла домагання національно-територіяльної автономії України.
Повернувшися з Києва до Харкова, я застав Антоновича, зайнятого підготуванням до видання періодичного органу зформованої ним фракції «обласників», п. н. «Воля»; але з цього підприйняття нічого не вийшло, і Антонович взагалі скоро відійшов від політики і виїхав за кордон на студії, а провід партійної організації в Харкові перейшов у руки Бориса Мартоса.
В деяких селах Харківщини, як і скрізь по Україні, селяни під впливом революційної пропаганди виявляли тяжіння до захоплення панських маєтків, брали або намірялися брати їх у свій заряд, особливо в таких випадках, коли стероризовані власники маєтків чи їхні управителі ховалися і переставали виконувати свої господарсько-розпорядчі функції. Такий випадок, м. ін., зайшов у с. Веселому, Харківського пов., де віддавна велась українська пропаганда, і місцеві селяни звернулися до харківської організації за порадою, як їм бути.
По повороті з Києва я їздив у цій справі до Веселого, разом з Борисом Мартосом. Що саме було у Веселому і що ми радили селянам, цього тепер не годен пригадати. Добре тільки пригадую, що про
— 37 —
той випадок у Веселому я вмістив допис у часописі «Харківський листок» (а, може, «мир»?), отже по нашій «інтервенції» слід лишився, тільки не можна на той слід натрапити в теперішньому нашому становищі!
В другій половині лютого 1906 р. я перенісся до своїх Лубень, діставши доручення від ЦК партії обняти нагляд над партійними організаціями північнозахідньої частини Полтавської губернії, для яких Лубенська організація була окружним центром. Вона якраз переживала тяжку внутрішню кризу, і мені довелося рятувати її від загину. Документом цього рятування була відозва-комунікат від Лубенського комітету УСДРП, мого авторства, з 28 лютого 1906 р.; її передрукував О. Гермайзе у своїх «Нарисах з історії революційного руху на Україні», стор. 287-289.
Весна 1906 р. була часом виборів до державної думи. Наша УСДРП, вслід за російськими архилівими партіями, зайняла становище бойкоту виборів. Це була велика помилка. На це я звернув увагу в своєму дописі до «Вільної України», описуючи передвиборчі настрої в Лубнях і повіті. Але моє становище в цій справі розходилося з офіційним становищем партії і в рубриці журнала «Переписка редакції», в ч. 4 за квітень я прочитав на стор. 84 таке сердите звернення до мене: «Допись "На виборах" не буде надрукована».
В цьому ж числі журнала була видрукувана моя стаття п. н. «Нова партія» з критикою програми «Української селянської партії». Була це чергова невдала спроба братів Шеметів (Володимир, Микола і Сергій) і М. Міхновського покликати до життя політичну організацію під своїм проводом, бо до заснування тієї селянської партії так і не дійшло. Ця програма була видрукувана в першому і останньому числі часопису «Запоріжє» в Катеринославі, що мав заступити забороненого «Хлібороба», перший український часопис, що почав виходити в Лубнях у листопаді 1905 р. заходами і коштом братів Шеметів.
Від травня 1906 р. я осів настало в Києві, обнявши функцію секретаря ЦК партії, яка зводилась до полагодження біжучих технічно-організаційних справ, бо репрезентаційна роля в ЦК партії належала, за статутом і практикою, членові ЦК — головному редакторові партійного видавництва, а ним був Микола Порш.
Разом з В. Винниченком почав я видавати у Києві популярну партійну газетку, тижневик «Боротьба», відповідальним редактором якого був лікар М. Стаховський. Запальні статті до часопису писав звичайно Винниченко, я укладав інші відділи, також провадив адміністрацію підприємства. Кожне число часопису цензура конфіскувала, на четвертому числі часопис був заборонений, а Стаховський був притягнений до судової відповідальности і дістав рік тюрми.
Не маючи своєї партійної преси, я використовував ідеологічно мені тоді чужу, але поступову «Громадську думку» і, м. ін., умістив на її сторінках опис відсвяткування в моєму рідному селі Вовчку, Лубенського повіту першого травня, цілим селом, з демонстративним походом по селу молоді, з співанням революційних пісень. З конспіративних мотивів назва села подана не була.
В серпні 1906 р. я був заарештований — в числі багатьох інших членів партії — і просидів у Лук'янівській тюрмі до лютого 1907 р.
— 38 —
Мої спомини про цей арешт і про життя в'язнів були надруковані в 20-их роках у якомусь українському часописі в Канаді (назви його не пригадую) і передруковані пізніше в журналі «Нові шляхи» у Львові, п. н. «На Лук'янівці». Разом зо мною сиділи тоді в Лук'янівці В. Винниченко, В. Степанківський, Д. Пещанський, П. Сікора і багато інших членів УСДРП, а з радикалів — С. Єфремов, Хохлич, Квасницький.
Вийшовши до суду з тюрми під кавцію в сумі 1000 карбованців, які зложила світлої пам'яті Олександра Юркевич, мати партійного товариша Левка Юркевича, що опікувалася політичними в'язнями в тюрмах Києва і тратила на це великі гроші, — я був відряджений ЦК партії до Полтави, для скріплення місцевої партійної організації, що одночасно, в складі тих самих осіб виступала також як обласний полтавський комітет УСДРП.
Полтавська організація мала добре устатковану нелегальну друкарню і видавала нелегальний часопис «Соціял-демократ», співробітником якого був і я. Редактором часопису був Петро Дятлів, а друкарником — Борис Пековець (Берко). Статті звичайно не мали підписів авторів. Але пригадую, що одна моя стаття була підписана псевдонімом А. Вовк, бо вона не сподобалась редакторові як «опортуністична», і він не хотів брати її «на свою відповідальність», будучи затятим ортодоксом. Про цей часопис є спомин його редактора в журналі «Наш голос», Львів, 1911, стор. 388-390.
У березні я відбув «інспекційну подорож» до партійних організацій західньої Полтавщини, побувавши в Лубнях, Золотоноші та Прилуці і відбувши наради з місцевими партійними діячами, а потім поїхав до Києва, щоб скласти звіт у ЦК партії про стан партійної організації в усій Полтавщині.
Повернувшися назад до Полтави, я кілька днів пізніше мусів її зовсім покинути на наказ губернатора, який заборонив мені проживання на території всієї Полтавської губернії. Пізніше виявилося, що в полтавській організації УСДРП також сидів аґент-провокатор; місцева влада знала про мою ролю в Полтаві і зробила з цього свої висновки. Я повернувся до Києва і знов обняв секретарські обов'язки в ЦК.
Перед черговим з'їздом партії, що відбувся десь під кінець березня або на початку квітня, мене знову заарештовано і перевезено до Харкова — в справі одного бомбового замаху, до якого я абсолютно ніякого стосунку не мав. Непорозуміння скоро вияснилось, і я через два тижні повернувся назад до Києва.
На з'їзді мене знову вибрано заочно членом ЦК, я дальше виконував у ЦК секретарські обов'язки, а також співробітничав у легальному партійному часописі, тижневику «Слово», перше число якого появилось 11 травня ст. ст. 1907 р.
Це був час передвиборчої кампанії до третьої державної думи. Мені припало стежити за ходом виборчої кампанії, писати на тему виборів статті до «Слова», провадити хроніку виборів — словом, на мої слабі плечі накинули важкі обов'язки, до виконання яких я не почувався на силах. Ніхто з товаришів не хотів до цього братися, тому полагоджувати ці справи мусів секретар партії, тобто я. Перша моя стаття про вибори появилася в ч. 8 «Слова» з 30.6, остання — в ч.
— 39 —
20 з 22.9. Крім того, були мої статті на виборчі теми в чч. 12-13, 14, 15, 16. Виборча хроніка в усіх числах належить мені. Деякі статті були підписані псевдонімом А. Хрущ.
Я не тільки реферував у часописі про виборчі справи, але й особисто брав активну участь у передвиборчій кампанії, перевівши дві партійні передвиборчі конференції Козелецького та Ніженського повітів Чернігівської губ. і Золотоноського повіту Полтавської губ. і порушивши на обох конференціях питання автономії України. Коротенькі замітки про ці, нелеґально відбуті конференції є в чч. 16 і 17 «Слова». Також виступав я на передвиборчих зборах уповноважених від робітництва Київської губ., що відбулися, також нелеґально, в «нумерах» Михайлівського манастиря, зустрівшися тут з Баском (М. Меленевським), що заступав на зборах конкуренційну супроти УСДРП «Українську спілку РСДРП» і з яким у роки першої світової війни мені довелось разом працювати в СВУ.
Практичних результатів наша партійна участь у виборчій кампанії дала мало. І вибір по Київській губ. робітничого депутата Вовчинського, який заявив себе українським соціял-демократом, був скоріше випадком, ніж результатом участи партії в передвиборчій кампанії. Але ця участь мала велике значення для партії під поглядом організаційним і під поглядом політичного та національного освідомлення ширших кіл суспільности. На цю тему я написав тоді більшу статтю, яка появилася друком у львівській «Землі і волі», органі УСДП Галичини і Буковини.
В «Слові» я писав статті також на інші теми. В ч. 9 була моя стаття п. з. «Економічний терор і боротьба з ним». На цю тему я мав реферат на нелегальних робітничих зборах у Києві, точніше, за Києвом, у верболозових хащах лівого берега Дніпра навпроти Києва. Запропонована мною і прийнята зборами резолюція, оголошена потім у ч. 14 «Слова», мала великий відгомін у російській провінціяльній і столичній пресі, як це видно з статті Симона (Петлюри) в ч. 15 «Слова» з 18 серпня 1907 р., п. н. «Резолюція київських робітників про терор і відношення до неї преси».
Кілька моїх статтей у «Слові» були присвячені питанням, де виступала обласна чи то автономічна тенденція або де можна було цю тенденцію висунути. Наприклад: стаття «Про місцеве самоврядування» в чч. 9 і 14; «Українські земства і переселення» в ч. 15 і «Ще про переселення» в ч. 18-19, під псевдонімом А. Ільченко. Було також кілька моїх рецензій на книжки, м. ін., на брошуру С. Петлюри «Українська соціял-демократія в Австрії». За статтю «Неврожай на Україні» в ч. 17 «Слова» на часопис була накладена грошова кара, яку відповідальний редактор-видавець, а була ним партійна товаришка, пишна панна Олена Королева, мусів відсидіти під арештом, бо не було грошей її викупити!
Часто факти з партійного життя подавав я спершу до «Громадської думки», а потім до «Ради» і до російських поступових часописів: у Києві — до «Киевских откликов», в Петербурзі — до «Товарища», а потім вони передруковувалися в «Слові» з поданням джерела. Робилося це для того, щоб уникнути конфіскати і відвернути увагу цензури та жандармерії від «Слова», як першоджерела відомостей
— 40 —
про революційний рух. Таким чином я нав'язав з двома поважними органами російської преси близький, практично дуже важливий контакт.
В серпні місяці була скликана в Полтаві губерніяльна конференція, до якої я підготовив від ЦК партії широко умотивовану резолюцію про практичну політику, в обороні інтересів сільського пролетаріяту, особливо заробітчан, сезонових робітників у панських маєтках, головно на півдні України, висунувши проект обласної земської організації в цій справі. Сам я не міг поїхати на конференцію, бо готувався до втечі за кордон від суду, який незабаром мав відбутися.
Ця конференція відбулася на човнах на Ворсклі, а учасники її були заарештовані вже по закінченні нарад. (Про цю конференцію згадує в своїх споминах Ісаак Мазепа, вміщених у календарі «Дніпро» на 1938 рік, Львів, стор. 119-120). Копію свого проекту резолюції я вислав тоді ж до редакції «Землі і волі» у Львові, але він чомусь не був там видрукуваний і зберігався потім у закордонному архіві УСДРП та пропав з іншими документами на початку другої світової війни.
Уже по еміграції, у львівській «Землі і волі» появилося кілька моїх статтей, тематикою яких були свіжі ще для мене справи покинутого рідного краю, тому називаю їх серед передеміґраційних моїх писань. Це були: стаття про революційний рух у моєму рідному селі Вовчку з широким територіяльним засягом на східню частину Лубенського повіту (назви села я не подав з конспіративних причин), стаття про революційну організацію «Оборона України» і ще деякі, але вже не пам'ятаю назв.
Виїхав я нелегально за кордон разом з В. Винниченком і В. Степанківським у вересні 1907 р., ухиляючись іти на суд Київської судової палати, який був призначений на 12 жовтня ст. ст. 1907 р. і наражаючи ручителів на поважні матеріяльні втрати, бо ми були випущені з тюрми до суду під грошові кавції, які зложили за нас заможні українські патріоти. Зрештою вони були готові до цього!
