Дневник Василия Кравченко

Василь Кравченко. Щоденник.

Публікується за виданням: Василь Кравченко. Щоденник // Неопалима купина : літературно-художній та історичний журнал / Видавництво "Генеза" ; Інститут системних досліджень освіти України. - К. : Генеза, 1995, № 7-8, стор. 25-48.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Особливості авторської мови і правопису збережено. Примітки для зручності продубльовані на відповідних сторінках. Частина зображень з журналу замінена ідентичними зображеннями, але кращої якості.

Фотографія галицької делегації зберігається в Інституті досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника.

Фотографію діячів української культури надав Олексій Миколайович Петренко.

Автор сайту висловлює подяку Василю Марцельовичу Врублевському, директору Житомирської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Олега Ольжича, за допомогу у підготовці публікації.

25

Василь КРАВЧЕНКО

ЩОДЕННИК

28.VIII.1903 р. Житомир

Я і Мартин Корчинський 1 зараз їдемо до Полтави на святкування постанови пам'ятника славному прадідові і "Обрамові" української літератури. Нас зібрано від "Общества изследователей Волыни" 2. — Мартин опріч того їде і від редакції часописі "Волынь" 3. — Нам дали 50 руб., з котрих за 20 руб. зараз купили вінка з підписом: "Памяти И.Котляревського. 1903 г. 30 августа, Отъ общества Изследователей Волыни". — За остатні 30 руб. маємо туди й назад провезти нашого славетного друга і великого ентузіасту Віталя 4. — Він, бідорака, страждає, "зачувши трубні згуки", не може всидіть на місці! — Він знає, що там, де ми їдемо, будуть гості з усього слов'янського миру. Особливо ми радіємо з того, що там будуть такі особи, як посли Віденського райхстрату, такі, як от Барвінський 5 [Кульчицький], Романчук 6 та инчі приємні нам особи.

29.VIІІ.1903 р. Київ, квартира д. Тимченків

До Бердичева я з Мартином Корчинським їхали другою клясою, а Віталь мав квиток — на третю, проте він приходив до нас, а як підходив контроль, то тікав у свій вагон. Я сижу з Віталієм та з якимсь новим учителем латинської мови першої Житомирської гімназії на однім ослоні, а проти нас Мартин, а з ним панна Соколовська — дочка житомирського лікаря... Їй з 30 літ; з вусиками... З ледачості — вона очевидяче не призвичаїлась до тяжкої якоїсь праці — гордує тим, що їде "до Кракова". Уся балачка її з Мартином, щирими ляхами, була увесь час дуже лоскотна... Дивлюся і думаю: йому 42, а їй з 30 — можна було б одружить, а що з цього буде?..

— Do kont pan jedzie?

— Do Poltawy — святкувать пам'ять першого українського письменника.

— Ja nie Iübi ukrainzijew.

— A toz dlia czego? — запитав засоромлений Мартин, силиться поправить неввічливість панни.

— Ale z ja nie lübi tyih ukrainziew kturi w Gabiecyji.

Мартин про літературу вкраїнську говоре, запевняє панну, що це щось гарне. — Візьміть, каже він, таких людців, як от Котляревський, Шевченко, Франко, та инчі...

1 Корчинський Мартин Іванович (1859-?) — адвокат, поляк, співробітник газети "Волынь", в якій публікував дописи про свято. В.Кравченко іноді зве його просто Мартин. Делегований редакцією "Волыни". Видав брошуру "Богдан Залесский к столетней годовщине" (Житомир, 1902). Віталій Боровик використовував його прізвище "М.Корчинський", як свій псевдонім.

2 "Общество исследователей Волыни" — засноване в м.Житомирі 2 грудня 1900 р. В.Кравченко брав активну участь у роботі цього товариства, особливо в етнографічному відділі. Так, наприклад, п'ятий та дванадцятий томи "Трудов" цього товариства цілком заповнені етнографічними працями В.Кравченка.

3 "Волынь" — газета, видавалася в Житомирі. В ній працював Мартин Корчинський, в ній були його дописи про свято Котляревського в Полтаві.

4 Боровик(ов) Віталій Гаврилович (1864-?) — В.Кравченко часто зве його просто Віталь. Письменник і громадський діяч. Керував експедицією по боротьбі з філоксерою, в якій працював і М.Коцюбинський. За фахом хімік.

5 Так помилково В.Кравченко називає Л.Кульчицького в цьому епізоді. — Барвінського на святі не було. Барвінський Олександр (1847-1927). Педагог, історик, громадсько-політичний діяч, посол до Віденського парламенту.

6 Романчук Юліан Семенович (1842-1932) — політичний діяч і письменник. Посол до Віденського парламенту, на святі І. Котляревського виступав від Галичини. Детальніше про нього див.: Неопалима купина. — 1993. — №3-4. — С.135-138.

26

— А які ж то инчі?

— А от Стефаник, Самійленко, Коцюбинський.

— A pan czytalte nowe?

— Яку?

— А така, велика, з синіми палітурками... по польську написана.

— Не читав.

— То бардзо гарна ксьонжка...

І панна лоскотніше регоче — їй зовсім про поетів байдуже — вона зараз так хоче заміж!

Так, думаю, побравшись, вона реготалась би до першої відомої всім жонатим хвилини, а там — каприз, каприз — без кінця. А він же чи дуже хоче з нею побратися? — А ні кришки! — Він і зараз на неї, як кіт на мишу позирає — не більше... Він таких безліч бачив у своєму життю — вони йому скучні, не потрібні. Такі на перший день перегризуться!

— Ja jezeli chce to bardzo chce!.. — кричить панна.

Після дощу у Кийові було чистенько, вода скрізь позмивала пил — приємно оком глянуть — і свіженько і світленько — дихається радісно!.. Навіть ці великі кам'яниці, що по других містах такі бувають сумні, тут визирають весело — ваблять до себе... І той дім у декадентському штилю 7, що на стінах великі жаби, слони, носороги, русалки повироблювані з цементу — такі приємні зараз... Але цей дім побачили пізніш. А на двірці 8 ми пили каву, себто я, Мартин і Віталь, а ось підбіг високий, сухорлявий, літ 32-33, чорнявий, смуглий, з карими очима добродій, вітаючись з Віталієм він питає:

— А що ви, добродію, мене не визнаєте?

— Не можу визнать.

— А може пам'ятаєте Стефаника? — Мій Віталь, мов божевільний, щавив Стефаника...

— А ви — д. Кравченко — я вас пізнав по тому поличчу, яке витиснуте на вашій книжці... 9

Віталь побіг до цилюрні, де голився Мартин, і там сповістив того... Я познайомив Мартина з Стефаником. Усі ми були раді цьому здибанню! Стефаник, очевидяче, не знаючи того, що Мартин поляк, страшенно, з великою біллю в серцю, лає цей нарід за те, що він так дуже душе українців у Галичині. Мартин не знаючи галицьке життя, бороне земляків.

Виходе недоладно — Мартин ідеаліста в повітрі!

— Як вони нас душать, то ще нічого, а як же обдурюють нас, то це ж страшне виходе — вони не чесні!.. — кричав Стефаник.

Далі гуртом пішли до Тимченків 10, у них — застали її — вона висока патлата... Він десь був не дома. Стефаник і Мартин пішли блукати по місту, а я з Віталем лишились у Тимченків, і саме господар хутко прийшов до дому. Тимченки до Полтави не їдуть, бо зараз з якимось товариством мають їхати до Броварів на шпацир.

Як ми вийшли від Тимченків, Віталь усе журився:

— Пропав Євген, нема Євгена, із'їсть його теперішнє його товариство: паном хоче буть... Йому приємно не в гарних покоях мешкати, а гарно те, що житиме у тому льохові, що під цією декаденською кам'яницею.

С пів другої години нас четверо, себто — я, Мартин, Віталь і Стефаник зібрались біля пам'ятника Владимира, а звідти перейшли до купецького готелю 11. — Велика тераса, на горбику дерев'яна будівля, веранда, акваріум з стерлядями, а там — Дніпро... При місті "молодик" — вузенький... За Трухановим — "старик" ще вужчий... А далі — Чернігівщина — роздоли великі з подеякими водяними смужками на великій рівнині, пересипаній лісами... На веранді сила народу. Обідають.

7 Мова, ймовірно, про будинок архітектора В.Городецького (1863-1930), збудований у 1902-1903 pp. У 1903 p., коли там був В.Кравченко, це було новиною.

8 Двірець — вокзал.

9 Мова йде про збірку В.Кравченка "Буденне життя". В збірці був портрет В.Кравченка. Книжка була видана 1902 р. у Львові і галичани по цьому портрету пізнавали В.Кравченка.

10 Тимченко Євген Костьович (1866-1948) — мовознавець. В.Кравченко іноді пише Т. або Т-ів (Тимченків). В. Боровик був дуже вражений поведінкою Євгена Тимченка, який одмовився їхати до Полтави через якусь гулянку в Броварах.

11 Певне, В.Кравченко помилився. Можливо, що це був ресторан літнього типу у купецькому саду, за будинком купецького зібрання — теперішньої філармонії.

27

Кравченко Василь Григорович
Василь КРАВЧЕНКО.

— Що той добродій думає? — запитав я, побачивши, як на написові з "Мінеральних вод" опинився чоловічок.

— А думає, що тут гарно, — каже Стефаник.

— Що не кажіть, а гарно та й годі! — радісно скрикнув Мартин, узяв до рук чарку і поліз до всіх чокатись і цілуватись.

Обідали по-людськи, а Стефаник усе нарікав, що тут, у Росії, дуже забагато їдять.

— Добродію, а як це гарно, що ми з вами отут здибалися, — знов говоре Мартин і вп'ять цілує Стефаника.

—  Робіть частіше приватні з'їзди, провірчуйте дірки у людських головах, а то молодь розгалуздилась — вона іде инчим шляхом — її заїдає російський соціалізм... До нас це доходе — погане це...

29.VIII.1903 р.

О четвертій годині ми були у вагоні... Почувалось, що хоч ще й не гурт як познайомились, а все ж нам приємно — розмова про всякі здибання у Полтаві не сходила з уст — малювались картини. Ми займали окремих 2 ослони. За нами і поруч сиділо двоє добродіїв: перший висо-

28

кий, з маленькою голівкою, темнуватенькими, а скоріше сіруватенькими вусами (але не сивими), з довгою шиєю, на котрій од бритого підбріддя аж під сорочку ховались жовтуваті два паска...

Другий був невисокий, теж бритий, білявий, у окулярах, круглолиций з малюсенькими вусиками.

Почувши українську про меж нас мову, наші сусіди прислухались. Я придивився і пізнав у них галичан і чомусь мені здалося, що цей, що був у окулярах — був д. Маковей, але заговорити з цими людьми я ще не одважувавсь і шепнув Стефанику. Той визирнув і одразу пізнав своїх земляків — ними були — високий — редактор часопису у Коломиї "Поступу" 12 д. Калитовський 13 [Кульчицький], а малий — редактор львівської української часописі "Діло" д. Левицький 14.

Познайомились: Мартин знов узяв своєї — про політику. Властиво, я не люблю політики — мене завжди цікавлять самі люде — чомусь я дивлюсь на них і всі вони дальше свого носа нічого не бачуть і разом же бачу те, що з такими моїми думками — дальше свого носа не підеш.

Галичане вп'ять, як перше Стефаник, лають ляхів, що так їх душать.

— Панове, щоб вас помирити, я віддав би вас на один рік до москалів, ви б помирились.

Усі зареготали — усі згодились.

З нашим потягом ішов буфет 3-ї класи.

— Коб хоч поїсти та прийняти рицини — сказав д. Кульчицький 15.

— А то-ж нащо рицину? — запитав я.

— Шлунок не варе, — одказав Левицький так, наче то його шлунок не варе. Із очей Л.[евицького] визирав на нас великий клопіт про людський шлунок.

Галичани і наші перейшли до буфету опріч, тимчасом, К-го, котрий шпацирував по станції, "щоб збудить шлунок до його праці". Усі їли дуже смашну шинку. А ось уже і К. у буфеті — він спочатку ззів великого лина, далі — курча — випив кілька шклянок чаю і, врешті, почуваючи себе голодним, спитав у льокая:

— Скільки платок шинки йде у вас на порцію? — спитав К., бачачи, що всі так смашно їли ту шинку, а йому було заборонено її вживати.

— У нас платків не продають...

— Та ні, оце, шинка.

— Это у нас зовут ветчиной.

— Може, вотчина, — поправив Стефаник льокая.

Усі зареготались.

К. довідавшись, що на порцію дають 3 шматка шинки, потребував разом п'ять порцій і з'їв їх духом.

Уночі Віталів голос розбудив нас:

— Добродію, чом не спите? — питав він.

— Шпацірую по вагону, щоб збудити шлунок до праці, бо рицина зле працює.

30.VIII.1903 р. Полтава

У Полтаві на двірці галичан здибав якийсь судовик — забрав, повіз їх до прис[яжного] повір[еного] Перцовича, а про нас байдуже полтавцям — хоч запрошували самі. За поганенький вошивий жидівський номерок мої колеги платили по 4 карбованці за добу.

Я поїхав до шуряка. Був уже ранок, а мені треба було вийти, шуряк, яко лікар, дав мені зодягти свого білого балахона, у якому він робе операції.

Надвір довелось іти сімейними дверима і надворі не знайшов того, що треба, а он два хлопці в кінці двору пораються біля стайні.

12 "Поступ" — тижневик у Коломиї, видавав Лев Кульчицький, редагував Василь Бачинський. Можливо, що В.Кульчицький виголосив вітання саме від "Поступу".

13 Калитовський Ієронім Павлович (1866-1926) — це помилка В.Кравченка — І.Калитовського на цім святі не було. Це був Лесь Кульчицький, якого він називав і О.Маковеєм (його теж не було на святі).

14 Левицький Євген (1870-1925) — політичний діяч, публіцист, редагував "Будучність" (1899), "Свободу" (1901), "Діло" (1903). Виступав на святі від редакції "Діла".

15 Кульчицький Лесь Григорович (1859-1938) — громадський діяч, засновник газети "Діло", видавець "Поступу". В.Кравченко не пише від кого виступав Л.Кульчицький, можливо, від "Поступу".

29

Відкриття пам'ятника І. Котляревському у Полтаві
Відкриття пам'ятника І. Котляревському у Полтаві.

— Хлопці, де тут можна піти?

— Чого вам треба? — перепитують ті перелякано і пручаються далі, бо в них по сусідські больниця з божевільними, а в такому балахоні, у якому на той час був я, ходять тільки божевільні.

— Та не бійтесь, я не божевільний.

І знов пояснюю.

Ті повірили...

Вертаючись, мені здалось, що шурякова кухня перша і стукаю туди. Двері були зачиняні, я розлютився — більше наліг. Стара жінка і дівчинка острашливо розчинили двері, вони були у самих сорочках і з жахом повтікали назад.

— Нащо ви зачинили? — гримнув я.

— Та, барин, ви не туди попали! — дріжжачи, каже стара.

— Як то не туди? Це ж лікарська хата

— Та ні, лікар живе он у дворі.

Бачу, обдурюють мене, я настирливо поліз до низу, у сіни, шукаю там драбину, що мусила вести у гору до панських покоїв — нема!

— Та де ж дохтор? — кажу.

— Який?

— Орловський.

— Їхня он друга кухня.

— Не може буть.

— Свят, свят, — хреститься жінка, острашливо наставила руки на присягу. Бачу, не туди попав — засоромлений утік!..

Цвинтар зараз біля міста. Могила поета Котляревського зараз проти і біля воріт. На ній пам'ятник і видно поличчя поета...

Було 1½ удень, велика сила народу... сонце пече, виклика піт

30

на тілі, а вітер посипав пилом... Правив Ілларіон 16 — високий, білий, густобородий... Півчі жалібно плакали... богомільні молились, а инчі — здибаючись з знайомими раділи... От високий старий прудань Старицький з дочкою 17, он крутиться Стешенко 18... Там високий, головатий лисуватий Шраг 19... А ось Грінченко 20 крутиться — не стільки він для ладу, як скрізь показується, щоб бачили, що він тут перша особа — він "великий українець!"...

Тут чорний напіввірмен — рідкозубий, довгоносий, мов голе коліно лисий, чорнявий, сутулий і разом вродливий джиґун Коцюбинський з дружиною...

Ось малий, опецькуватий, чорнявий Чикаленко 21, там далі високий вродливий Міхновський 22...

А межи инчими купками пооборажовані галичани.

— Добродію, — звертаюсь по стисканню до Коцюбинського. Я на вас гнівний — ви мене почварили з д. Грінченком.

— Ані кришечки за цим не шкодуйте.

— Як не шкодувать — це ж надзвичайно працьовита людина — він наш генерал... Я не можу прямо дивитись йому у вічі. Тільки за тим, що ви мене загіпнотизували. Я бачу, вчуваю душею на середечність цеї людини. Разом же я постерегаю, то він і мене не гурт як поважає.

— Він вас боїться за вашого "Барвінського".

— Та ж там я його не обмальовував.

— А все ж боїться.

— Він боїться, а мені тяжко на цеє дивитись.

— Добродію, не звертайте на цеє уваги — ця людина у нашій справі, що ми мусимо підійти до неї і вклонитись.

— І навіть здійняти шапку, — додаю.

— Яко перед українцем, а яко перед людиною — повернутись спиною, сказавши: "Вибачайте, добродію, ми з вами не знайомі".

Тут білий, маленький, товстенький, з тараканячими довгими вусами лікар Липа 23 тирчить... З радощу я тицьнув його у живіт, а ось Захар Краковецький 24, а це... Ще було багато...

Серед міста, на перехресті, лицем до Олександрівської вулиці, а спиною до зараз вирубаного бульвара, стоїть пам'ятник поетові. Зараз він затягнений у біле полотняне покривало і перевитий мотузками. Щоб зробити лад, уряд видавав квитки на те, щоб біля пам'ятника не було великого натовпу... по квитках мусять іти з Олександрівської вулиці, а од бульварів, по обочинах їх — упоперек вулиці перетягнені товсті канати, це поліцаї здержують нарід, якого зараз тут зібралося кілька десятків тисяч. Звод донських козаків з нагаями вирівнявсь на Олександрівській вулиці прямо проти пам'ятника. Друга частина тих же козаків зробили дві стіни — це вхід по білетах.

— Поете, не жалкуй за тим, що твоя Україна вмерла — ти бач, твої козаки ось тут — вони твої, — хтось жартує в гурті, вказуючи очима на донців.

У цю хвилину ліворуч од пам'ятника якась гістеричка, убрана у все червоне-українське з силою намиста, заверещала..

— Ой, ой, ой!.. — плачуть, скиглять у натовпі, і разом вирвала громада з рук поліцаїв каната. Бігом посунулась у середину. Декотрі з поліцаїв розставили руки, щепивашись — знов не пускають. А он на вікнах товпляться теж — одпихають одне другого, а на дахах — одні стоять, другі напівлежать, а треті, поспускавши униз ноги, байдуже лузають насіння, не звертаючи на божествений плач півчих — на те, що молються люде. Поліцай виліз на оден з дахів, жене звідти нарід, а він — з одного місця тільки пересунувся на друге, і то було рідко, а зараз — стовпивсь... Щось затріщало... Поліцай мерщій утік, а народ знов розбрівся по дахові.

16 Іларіон — єпископ Полтавський, Іван Юхимович Юшенов (1824-1904). Єпископом у Полтаві з 1887 року. Правив молебень на святі.

17 В.Кравченко згадує М.Старицького з дочкою, але якою невідомо. На святі була, напевне, Оксана (за чоловіком Стешенко).

18 Стешенко Іван Матвійович (1873-1918) — письменник і громадський діяч. На святі виступив з доповіддю, яка згодом була опублікована в періодичній пресі.

19 Шраг Ілля Людвигович (1847-1919) — громадський і політичний діяч, посол до першої Державної Думи. За фахом правник. Батько Володимира (1892-1964) — грунтознавця та Миколи (1894-?) — економіста. На святі виступав од Чернігівського повітового земства.

20 Грінченко Борис Дмитрович (1863-1910) — письменник. Часто згадується в щоденникові і досить критично. Певне у нього був з В.Кравченком якийсь конфлікт. Негативно до нього, як до людини, ставився і М.Коцюбинський. Б.Грінченко брав активну участь в організації і проведенні свята.

21 Чикаленко Євген Харлампович (1861-1929) — поміщик, меценат.

22 Міхновський Микола Іванович (1873-1924) — правник, громадський діяч, видав збірку поезій "Лірика" (Київ, 1912).

23 Липа Іван Львович (1865-1923) — лікар і письменник, батько Юрія Липи.

24 Краковецький Захар Іванович (?-1919) — нотар з міста Умані. Громадський діяч.

31

Небо охвачене густою білуватою плівкою — крізь неї сонце шкваре добре, ну його праці тут мішає вітер — він прохолоджує тіло і вже не пилить так, як пилив на цвинтарі, бо вулиці бруковані — на них не гурт багато пилу, та ще й те — хоч би й був пил — його вітер не продуне крізь натовп людський. Покривало лопоче, кілька десятків вінків уже лежать на підставі пам'ятника... Кілька гістеричок у розмальованих вбраннях розмістились на вуглах пам'ятника. Гістерички, щоб доказать своє українство, зібрали всі кольори, які були на світі, почепили на себе... Такі панни страшні: одна з них заверещить у натовпі і це її верещання зробе великий бешкет — молодь побіжить за нею, мов кобілі біжать за сукою у часи тічки, ніхто не попадайся їм...*

Але сьогодні так гарно, так чинно все йде!..

Я вслухаюсь, хочу чуть слова архієрея, хочу прислухатись до попів і в силу можу розслухать дияконове многоліття. А ось уже хтось крикнув: "Ура!".. За ним підхопив другий, третій — та тут і вмерло, бо, очевидяче, не "ура" тут тре кричати ("ура" — татарське слово "рубай"). Віталь цеє скоро постеріг, він могутньо крикнув: "Слава!!!"

Увесь нарід наелектризувався — ніхто не знав того, що десь кричали колись "ура". "Слава!" запанувала тут!

Усі наелектризувались!..

Громада попросила прочитать їй від кого були підписані вінки. На кафедру вийшов д. Грінченко і почав вичитувати:

— Від редакції "Руслан" у Львові, від редакції "Поступ" у Коломиї, від "Літературно-наукового Вісника", від товариства "Просвіта" у Львові, від "Академічного товариства у Львові", від редакції "Волынь", від дівочого товариства у Львові...

— От девушек со Львова, — звертається одна інститутка до другої.

— Так, від львівських дівчат є, а від вас, українок, нема, — так сказав хтось з гурту.

— Бо вони понадягають капелюхи і сором їм признатися, що вони українки.

Інститутки поспускали носи. Вітер більше смикнув — покривало дуже залопотіло і одна частина порізана віц-губернатором, раптом злетіла до долу, друга зачепилась у горі за листя залізне, лопоче в повітрі!..

Знову легенько смикнули, піддуло і ця частина впала на землю.

— Слава...

— Слава...

— Слава...

— Слава!!!

30.VIII.1903 p. Вечір

Вечір. Довжелезний високий покій — "горниця Просвіти" — на згадку Гоголя... А попросту — театр звичайного губернського міста... На сцені заквітчаний дубовими листами Котляревський і там же по боках поличчя поета — голова, гласні і почесні гості, ті, що мають зараз читати адреси, промови казати... Кругом понад столами ті вінки, що вдень були положені на пам'ятник. Електричний вогонь заливає... Усі раді... Тут чується серце Вкраїни, кожне, хто тільки розмовляє по вкраїнськи — самі собі підходять, вітають мов рідні. Не вважають на те, що сьогодні зроду вперше бачуться. Там старий Марко Кропивницький пригнувся, наче його бородявка тягла голову до низу, коли ж ні — не дочуває старий,

* Збоку олівцем дописано: "Це за тим так гостро, що жінки своє українство показували вбранням" (Ю.П.).

32

прислухається... Ось генерал Федоровський 25 з Петербургу, тут панна Косачка 26 — стара письменниця, а осьде Єфремов 27 — ентузіаста великий... Перед моїми очима далеко маяче лисина, я ї знаю вже 20 літ — це Михайло Комар 28 — старий словарник... Праворуч Миколу Левицького 29 обаранили такі людці, як от Гнат Галайда 30, доктор Липа, Луценко 31, Стешенко, Чикаленко... Ще далі — біля Ганни Барвінок 32 стоїть Лисенко Микола 33, Леся Українка, Стефаник та другі... А там у передніх рядах — білий, круглоголовий, стриманий з бритими батами і довгенькою борідкою — голова Товариства "Просвіта" у Львові й украй ситий посол у "Райхсраті" — д. Романчук, Студинський 34 — професор укр. мови у Львові, Кульчицький — редактор "Поступу" та инчі галичане.

Коцюбинський, Грінченко, Стешенко, Маркович 35, Єфименко 36 та инчі межи почесних гостей — там, на сцені...

Естрада малесенька праворуч від глядачів...

Першим стає посеред сцени і поперед поетового поличча городський голова [Трегубов37, він підстаркуватий, клинчаста борідка, баки вибриті, добре воло, блискучі гудзики-ланцюг. Він промовив у скороченню таке:

— Люди повинні почитать пам'ять тих, хто працював на користь громади. Народи дякують таких людців тим, що відкривають школи, строють їм пам'ятники... Котляревський працював для Полтави — вона повинна віддячити йому — ми дякуємо йому тим, що ставимо пам'ятника у самій середині міста, де найбільше ходе нарід... Але ми самі не зробили б цього, як би нам не допоміг д. Позен 38. Його праця була безкорисна і от — слава йому!..

— Слава! Слава!! Слава!!!

Виходе сухорлявий, сивуватий з борідкою — Позен, звертаючись до громади промовляє:

— Спасибі вам, панове, за ласку до мене, спасибі тим, що так здалека посилали нам гроші на цього пам'ятника.. Спасибі вам за те, громадо, що таку велику честь зробили мені сьогодні... Така пошана, яка випала на мою долю сьогодня — я не мав у своєму життю — тим я дуже щасливий!..

— Слава! Слава!! Слава!!!

Якийсь член управи чита справоздання [Маркевич] і знову лопот у долоні і — "слава!"

25 Федоровський Микола Федотович (1838-1918) — громадський діяч. Заснував "Благодійне товариство видання дешевих і загально корисних книг", (українською мовою).

26 Олена Пчілка (1849-1930) — Косач Ольга Петрівна — мати Лесі Українки, письменниця, видавець, громадський діяч. В.Кравченко зве її також Косачка. На святі виступала з промовою, виголошеною російською мовою. В.Кравченко поставився скептично до її ораторських здібностей і помилково приписав їй народження у Полтаві.

27 Єфремов Сергій Олександрович (1876-1939) — літературознавець, публіцист та громадський діяч. Уклав бібліографічний покажчик літератури про святкування роковин І.Котляревського в Полтаві.

28 Комаров Михайло Федорович (1844-1913) — бібліограф і літературознавець. В.Кравченко зве його "словарником" за участь у виданні "Русько-українського словника" т.І-IV за підписом Уманець М. і Спілка А.

29 Левитський Микола Васильович (1859-1936) — кооператор, "артільний батько". У В.Кравченка написано помилково Левицький. Виступав на вечері влаштованій М.Вороним 31.VIII.1903 р.

30 Псевдонім Гната Мартиновича Хоткевича.

31 Луценко Іван Митрофанович (1863-1919) — лікар та громадський діяч. Редагував "Весник гомеопатической медицины" (Одеса, 1904). Автор дослідження "Психічна енергія та проблема читання думок" (Одеса, 1908).

32 Барвінок Ганна (Кулішева-Білозерська) Олександра Михайлівна (1828-1911) — письменниця, дружина П.Куліша.

33 Лисенко Микола Віталійович (1842-1912) — композитор, написав спеціально до свята кантату на честь І.Котляревського на слова Т.Шевченка "Сонце гріє, вітер віє..." На святі кантата виконувалася зведеним хором та оркестром під його керівництвом.

34 Студинський Кирило Йосипович (1868-1941) — літератор. Його виступ докладно висвітлено в щоденнику.

35 Маркович Дмитро Васильович (1848-1920) — письменник. Був на святі серед почесних гостей.

36 Єфіменко Олександра Яківна (1848-1918) — історик. Виступала на святі 30.VIII.1903 з доповіддю про І.Котляревського.

37 Трегубое Віктор Павлович (1842-1909) — полтавський городський голова з 1889 по 1906 роки.

38 Позен Леонід Володимирович (1849-1921) — скульптор, виготовив безкоштовно бюст І. Котляревського та три горельєфи: "Енеїда", "Наталка-Полтав-ка", "Москаль чарівник".

33


Церква на Полтавському цвинтарі, де відбулась
панахида по І.Котляревському.

Першим на кафедру (естради) виходе д. Стешенко. Середнього зросту, з білявими вусиками, сіроокий, нервовий — мов вовк кругом скале зуби на ворогів, ніж приятелів — це його більш ніж вороги підваблює... Спочатку якось його промова хибна, а чим далі — стає могутнішою, запановує... Він чита від Київської гор. думи і хоч обов'язок його був читати по російському, душа говорила вкраїнською мовою.

— На мою долю випала честь прочитати перед вами, панове, про того, кого так докладно розібрали Петров 39, Дашкевич 40, Пипін 41, Житецький 42 і галицькі професори, за тим розбирать мені Котляревського — його музу нема що — він досить розібраний. Але все ж таки у чім художественне значіння Котляревського? Найпаче, на мій погляд, він цікавий, яко лице історичне, саме як він з'явився — дворянство перейшло на сторону руських, козаки теж опинилися на службі у москаля, а селян закріпостили. Нема цьому селянинові ходу! Київська академія обрусіла — північно-руська література розвилась, книжка — українська мова була церковно-слов'янською — не дякам можна було вивести українську літературу на стежку... Це зміг зробити тільки Котляревський... Любіть українську літературу ви і діти — вона варта того!

— Слава, слава, слава!!!

Жандар тим часом ходе поміж крісел — у проходах, роздає програму. Дехто з українців щасливий тим, що на їхнє свято і жандарі можуть роздавать програми.

Перерив на кілька хвилин. Я зайшов у манесенького коридорчика — там 11 чоловіка розодіті у фраках з шапокляками 43 у найновомодніших комірцях з лаковими патинками кожен тримаючи у себе в руках політурки, визубрює з них ту промову, яку кожен з них привіз від товариства, депутатом від котрого його сюди послано. Це вже відомо — їм дозволено говорити по вкраїнськи, а за наших, або дадуть, або ні... Як не дадуть, то нам сором перед галичанами... Але постанова жодного бешкету не робить, а не дозволять — розійтись мовчки, по-європейськи.

39 Петров Микола Іванович (1840-1921) — літературознавець. І.М.Стешенко у своїй доповіді посилається на його дослідження творчості І.Котляревського.

40 Дашкевич Микола Павлович (1852-1908) — літературознавець. І.Сте-шенко згадує його в своїй промові, як дослідника творчості І.Котляревського.

41 Пипін Олександр Миколайович (1883-1904) — історик літератури. У своєму виступі І.Стешенко згадує його, як дослідника творчості І.Котляревського.

42 Житецький Павло Гнатович (1837-1911) — літературознавець, філолог.

43 Шапокляк — франц., складний циліндр.

34

Галичани бояться, щоб їх не обвинуватили у збуренню громади — їхній голова посол австрійського райхсрату Романчук випростовує своїх людців на стежку:

— Панове, у вас усе гаразд складається, але без нас, бо ж нас можуть удруге до вас не пустити — ми скінчимо свої промови і зараз же — геть звідси, ви ж робіть собі, що знаєте — вийде доладно і з вами у згоді і уряд до нас не чепляйся!

В цю хвилину я познайомивсь з професором Студинським — він одразу признав мене по моєму поличчу, вміщеному у "Буденному житті".

Слухачі знов на своїх місцях, на катедрі з'явилась Олена Пчілка. Особа літ під п'ятдесят, бліда, з морщинками на лиці, хоч і не сухорлява, але нервова і читає по російському:

— Панове, я, яко жінка українка, уроженка міста Полтава, приїхала сюди у своє місто, щоб привітати українців у цей великий день і разом же сказати, що ідея націоналізму не порушена космополітизмом...

Ця пані довго читала — яко лекторка — слаба, виходить марудно. Дехто кашляє, Віталь голосно глузує, я його затримую: "Мовчіть, своя ж говоре!" — хтось застогнав з гурту.

"Будеш, батьку, панувати..." і т.і. — скінчила Пчілка.

— Слава, слава, слава!!

На кафедрі зовсім сухорлява — гістерічка пані Єфіменкова — чита по російському: "Шановні пани і панії, ми сьогодні виставили того, хто

35

лишив нам такі скромні речи, як "Перелицьовану Енеїду", "Наталку Полтавку" та "Москаля чарівника". Я не скажу, щоб Котляревський був геній, людина, яка жила 70 літ, прожила всей той час, що може їй дати Бог, і більше цих трьох річей не написати — це дуже замало... Але ж ми повинні пам'ятати і те, що ці речі прожили сто літ, через те ж то і коментарії тут не потрібні!

Бувши письменником у ті часи, коли українська інтелігенція злилась з російською, коли література цього останнього розвивалась — він міг пристати до кацапів, міг писать оди, такі, як от Кантемір 44 писав, писати трагедії, драми, які писав д. Сумароков 45 — та инчі російські письменники... Він міг здобути собі силу чинів, орденів. Не захотів він бути російським урядовцем — не пішов сюди, а осівся дома, повів боротьбу проти тих поглядів, котрими виховувався глум до всього народнього українського... Він збуджував українську інтелігенцію, єднав її з народом... Правда, хоч я й кацапка, а повинна сказати — української жінки й досі немає, вона тепера ніщо инче, як московська малпа. (Плескіт у долоні).

Моїй промові кінець буде такий — я жадаю, щоб була, щоб народилась українська жінка, щоб українська мова злилась во єдине з галицькою...

— Слава!!!

Тут мали виходити галицькі депутати, а щоб усе ж таки хтось із українців сказав промову на своїй мові, постановили: д. Н-ій 46 приїхав з Поділля — від часописі "Буковина" є депутат, та від народу буковинського нема нікого, а позаяк частина Поділля зветься "Зеленою Буковиною", то й вийде — Н. скаже промову від Буковини.

На сцені Романчук — український посол Австрійського рейхсрату — високий круглоголовий, низько стрижений — білий з вибритим на баках волоссям і довгуватою борідкою. Єден вихід його збурив молодь, збурив усю силу людську.

— Слава-а!

Старий хоче говорити і не може — йому не дають, а він усе кланяється... Дзвінок голови. Тиша.

— Браття-Полтава, славна подяка вам від сестри вашої Галичини...

— Слава!..а!а!а!!!

Далі громада знов стишена і промова хоч і була дуже політична, яко промова посла, але знову велике збурення слухачів! Романчука провожають з великим тріумфом, а він, зійшовши з катедри, кланяючись ішов до громади, до думи — кладе перед головою свою адресу — зникає... Його знов кілька разів викликають.

На катедрі середнього зросту, чорнявий, бритий з піднятими злегка вусами — надзвичайно вродливий джигун — Студинський.

Вклонившись громаді, і по звичайному вітанню, він повів своїми чорними очима, махнув рукою і наелектризував громаду, котра по бучнім "слава!" затихла — наелектризовується. "Коли орлята підростають, їх орел веде з собою високо, високо... Там угорі він показує їм сонце... Сонце то — правда!.. Орли і орлята, з'єднайтесь, полинем до Бога правди шукать, він нас науче як жить на цій бідній землі, де неправда панує між люди!.. Орли і орлята — дивіться на сонце — воно радісно осміхається до вас — воно дасть вам життя"...

Психологічний настрій слухачів надзвичайний — у цю хвилину кожне з присутніх кинулось би на свого ворога, аби той ворог був на очах...

Страшні люде у хвилину патріотичного настрою — там нема голови, панує істинкт звірюки!.. Розпаленого звірюку затримаєш силою і ніколи словами... І страшно, і гарно!.. Бо що ж після цього приємно у світі — галушки, борщ, мнясо?.. Тяжко цим тільки й жити!

44 Кантемир Антон Дмитрович (1708-1744) — російський письменник.

45 Сумароков Олександр Петрович — російський письменник.

46 Немоловський Пилип Іринеєвич (1857-?) — лікар, громадський діяч. Видавав журнал "Хата" (1906), книги по бджільництву (1900, 1914), друкувався в "Раді", "Ріллі" та ін. В.Кравченко зве його ще й "Доморослим буковинцем", а то й просто Н. Хоч він і був з Російської імперії з Поділля, але виступав українською мовою ніби він був з Буковини. Цей його виступ В.Кравченко мальовниче описав у щоденнику.

36

Highslide JS
Делегація західноукраїнських письменників на відкритті
пам'ятника І. Котляревському. 1 вересня 1903 року [31 серпня 1903 р. - Т.Б.].
[Напис на звороті фотографії: Галичане в Полтаві на відслоненні памятника Котляревського
в серпні 1903 р.
[не всі з делегатів були письменниками].
Стоять зліва направо:
Є. Левицький, В. Стефаник, М. Кордуба, Л. Лопатинський;
сидять зліва направо:
К. Паньківський, Л. Кульчицький, О. Паньківська, Ю. Романчук,
Стебельська,
К. Студинський, М. Губчак; сидить унизу Я. Грушкевич]

Далі ще було від одинадцяти різних товариств та часописів з Галичини та Буковини, та ніхто вже так дуже не збурив громади, як збурив її проф. Студинський! Лопатинський 47 промовляв від гімнастичного товариства у Львові "Сокола", Губчак 48 — високий вродливий — від української руської Бесіди, Левицький — від редакції "Діла". Далі говорив біленький, молоденький докторант з Буковини Сімович — його промова була ентузіастичною... Стефаник сказав від редакції Лгтературно-Наукового Вістника. Коли ж черга дійшли до нашого доморослого "Буковинця" д. Н. [Немоловського Пилипа Іринейовича], що з'явившись на кафедру, блідий мов смерть, промовляв від далекої, зеленої Буковини — привіт тобі й поклон, наш незабутній та славний поете! Кланяються тобі явори зелені, віття своє вгинають перед тобою буки могутні, славу твою рокоче Дністер каламутний, чолом тобі до землі сиві гори Карпатські! Та не шле тобі привіта, не кланяється тобі люд буковинський. Не вітає він тебе, а складає перед тобою своє сумне та тихе прохання. Коли душа твоя, поете, тут серед нас, або скоро може ти з високого ясного неба бачиш та чуєш нас, то почуй же нашії прохання, полинь до Бога, стань перед престолом Всевишнього й проси єго, щоб зняв він полуду з очей людських, щоб правда і право запанували серед люду, щоб вільно нам було вчитись та й других вчити тою мовою, яку ти нам дав, щоб вільно було голосно прославляти тебе, нашого поета, тим словом, яким 100 літ назад ти нас привітав. А коли се справдиться, то від моря козацького і Прип'яті многоводної, від предгір'я карпатського до сивих гір Кавказа громом пролетить тай луною піде слава! Слава тобі, наш незабутній поете, слава тобі, великий патріоте, слава тобі, славний чоловіче! А поки що, братіє, не забуваймо заповіта поета:

Мусить наше серце щиро
За народ свій биться;
Грім чи пекло, будь що буде,
Не будем журиться.

47 Лопатинський Лев Васильович (1868-1914) — громадський і політичний діяч.

48 Губчак Михайло (1866-1926) — журналіст, співробітник "Діла".

37

В хвилини промови цей клинчастобородий 43-літній, чорнявий добродій, у котрого до підборіддя голова звужувалась, а вгору розширювалась — увесь час говорив дріжжачи... Цей лопіт зубами, нервовий настрій, за те, щоб зараз щось гарного сказать і разом же, щоб не пізнали підтасовки — зробило великий ентузіастичний вплив на громаду — вона страшенно ревла, як не ревла ще й досі!

По "Буковинці" знов почались промови на російській мові: від Харківського університету говорив якийсь старенький професор — зігнений... такі дяки були.

Далі — Мать, Древній Кіевъ читав свій привіт...

Від міста Харкова.

Від Чернігова.

Від Одеси, Кременчука, Лубен, Миргорода, Чернігівської губ. зем. упр., Харківської губ. зем. упр., Гадячського повітового земства, Чернігів. повіт. земства (Шраг), Полтавської повіт. з., Полт. губ. з. у., Полтавського кадет. корпуса (підполковник), від чехів, Київського общества літописця Нестора, (Орест Левицький 49 і Василенко), Харківського філологічного товариства, Полтавського кружка фізико-математичних наук, (говорив поручик у мундирі з університетським значком [можливо Люсін, але в 1903 р. він був вже штабс-капітаном - Т.Б.]). — Він далеко почав провадити про дворян, про те, що коли ми слухатимемось начальства то воно нам пенсію дасть за це.

Слухачі — декотрі шикають, инчі кашляють... Инчім ніяково просить зрадників замовкнуть. А ті ще більш сякаються. Офіцер кінчає похапцем. Дехто хоче йому плескать у долоні — виходить недоладно!

Ось якийсь надзвичайно невміючий говорить по-моськовськи, читає на цій мові від "Чернігівської ученої архівної комісії"...

...Від музею Тарновського у Чернігові.

...Від Харківського товариства грамотності.

...Від Харківської общ. бібліот. (Багалій50

...Від Ніжинської гор. думи.

А ось уже на катедрі Михайло Коцюбинський — наш письменник. Високий, сутулий, короткошиїй джигун — його лиса мало не вибрита голова злилась з чолом — білим, як папір, він сміливо прочитав від Чернігівського музично-драматичного кружка. Промова була по українськи — його ніхто не спиняв...

З губернаторської льожи вийшов віц-губернатор [Фрнвізін] 51, що зараз заступив місце губернатора [Урусова], голова нервово зайорзав на кріслі. Після ентузіастичного плескоту і вигуку — "слава!" на катедрі була вже маленька сухорлява панночка Андрієвського 52, вона почала по вкраїнськи читать адресу від "Черніговського драматичного товариства".

Усі напружились.

— "Панове, вам уклін від..." — почала панна.

— По украински читать не можно — дріжачи промовив голова

— А це ж чому?

— Хто, на якім праві? — посхоплювався дехто.

— Вибачайте, люде добрі, я при службі, а мої службові обов'язки вимагають того, що не дозволить промов і адресів по-українськи.

— На якому праві? — задріжжав Віталя. Я смикнув його за лікоть. Він притих.

— Як так, то я не можу лишить своєї промови вам, — сказала панночка і пішла зі сцени, забравши свою адресу.

— Я теж мав читати по-вкраїнськи, виступив високий вродливий Міхновський, але коли не дозволяють, то ось вам обгортку з адреси — при цьому М. видер адресу, забрав свої гарненькі палітурки.

— Ось-де вам, — вихопивсь Галайда, вирвав свою адресу від якогось товариства, подер її, а палітурки кинув до голови.

49 Левицький Орест Іванович (1848-1922) — історик і письменник.

50 Багалій Дмитро Іванович (1857-1932) — історик, академік АН УРСР.

51 Фонвізин Сергій Іванович (1860-?) — був віце губернатором у Полтаві з 1902 по 1906 рік.

38

— Вибачайте, не від мене, — каже голова.

— Я вас прошу записати у протокола за недозвіл читать по вкраїнськи і видать мені копію, щоб я міг поскаржитись за насильство до сенату.

Нарід почав мовчки розходитись.

— А ми теж не можемо читать своїх адресів після того, як зробили "насиліє" над українцями, — і один по одному почали підходить до столу, де сидів голова, кланялись і відходили, депутати від часописів "Новое время", "Орловський вестник", "Крим" і т. і.

Голова зомлів — його одливають водою. Слухачі розійшлись і театр спорожнів.

31.VIII.1903 р. Полтава

Удень не ходив на кантату, зложену Лисенком, — не бачив туманних малюнків 53, бо був слабий, а увечері у тому ж театрі йшла Наталка-Полтавка — грачі: Наталка — Лінніцька 54. Жулінський 55 — Петро, Садовський — Микола, Тобілевич — Терпелиха, Карпенко-Карий — Возний, Кропивницький — Виборний. Грали гарно — клясично, тільки Петро був малуватий. Опріч Жулінського — усім подавали квіток. Мені шкода було цього малого, адже він так старався!..

Увечері, по театрові мала відбутися у урядовецькому зібранні вечеря, заказана д. Вороним 56 на сто осіб. Гроші з нас забрали по 2 рублі наперед. Ротонда, де мала відбуватися вечеря — тісна. По театрові у неї налізло безліч народу, котрий хотів подивитись "на хохлів". — Ці глядачі позаймали наші місця — їх не можна було витурить, опріч того багато наших не записались завчасно на вечерю посідали й собі...

Вийшло ніяково... Галичани, а теж і артисти, ображені, повтікали — за ними пішли декотрі з наших дукарів. Більш як з годину встроювались, росходились, сідали, і знов росходились так, що нарешті уже й були місця запорожні — ніхто не сідав...

Почались промови від самого початку поганої вечері — першим казав Микола Левицький про те, що десь то на студентському зібранню, як один з українців сказав, що треба б видать на якусь справу концерт і що для цього повинно скористатися українськими піснями. Російський ліберал — студент на це відповів:

— А може, панове, і готентотські пісні змістимо туди ж...

— Панове — жандарі, жандарі підслухують! — хтось нервово заскіглив на вхідних дверях.

— Хай слухає, коли не поодгнивають їм вуха! — Закричав Микола Садовський 57.

Проте поліцаї досить ввічливо тримаються оддалеку... За Левицьким говорив Вороний, його розбитий голос дер по душі — говорив він дифірамбічно, патетично — спочатку — Кулішиці, далі Пчільці, а потім — один по одному без кінця... Промови були похожі одна на другу і цікавого в них не було нічого і поліцаї звідти для себе нічого не могли здобути.

Врешті Вороний упився вже занадто. З ним зробилась гистерія.

1.IX.1903 р. Полтава

Українці знімались з галичанами. Як уже група сиділа щоб її знімати, з'явилась стара Кулішиха — її здибали плескотом у долоні. Теж було і з доморослим Буковинцем [Немоловським]. Врешті ті, що стояли на ослонах ззаду — попадали — їх "провалив" Віталь!

Я сидів у фотографових покоях на канапі, у нас з д. Ерастовим 58 була пильна розмова про попечительства народної тверезості — він бач, багато книгарень одкрив там, а ми ні.

52 Андрієвська Ольга Трохимівна (1880-1938) — громадський і політичний діяч, учасниця курсів українознавства у Львові 1904 р. Згодом співробітниця "Комісії живої мови" при АН УРСР. Чи не дружина В.Ганцова? Була репресована. Саме коли вона почала читати свою адресу від "Чернігівського драматичного гуртка" українською мовою її припинив голова, сказавши, що читати адреси і виступати українською мовою заборонено. Це викликало обурення і всі присутні залишили урочисте засідання.

53 Так звалися відображення на екрані картин, за допомогою проекційного апарату. В.Кравченко не пише про які саме картини йде мова. Певне це були ілюстрації до творів І. Котляревського.

54 Лінецька Любов Павлівна (1866-1924) — артистка, виконувала роль Наталки Полтавки 31.VIII.1903. Олена Пчілка у своїх спогадах пише, що цю роль виконувала Марія Заньковецька, якої не було на святі.

55 Жулінський — певне, О.Львович-Жулінський. Грав Петра у "Наталці Полтавці" ввечері 31.VIII.1903.

56 Вороний Микола (1871-1942) — поет. На святі був дуже активним, влаштував вечерю для учасників.

57 Садовський Микола — Тобілевич Микола Карпович (1856-1933) — актор і режисер. 31.VIII.1903 грав роль Миколи у "Наталці Полтавці".

58 Ерастов Степан Іванович (1856-1933) — громадський і політичний діяч на Кубані. Ерастов був членом Кубанської філії РУХу.

39

Highslide JS
Діячі української культури, що брали участь у відкритті
пам'ятника І. Котляревському. 1 вересня 1903 року.

[Стоять: 1 ряд: 1. Ол. Пилькевич, 2. Арк. Верзилів, 3. Ів. Луценко, 4. Мир. Кордуба, 5. Ів. Демченко,
6. Мих. Кохановський, 7. В. Кошовий, 8. Вас. Цимбал.
2. ряд:
9.
Вол. Леонтович, 10. Лев Лопатинський, 11. (не усталено), 12. Юрій Колярд, 13. Віра Коцюбинська,
14.
Віт. Боровикк, 15. Ів. Липа, 16. Вас. Кравченко, [17. (не усталено)], 18. С. Єфремов, 19. Арк. Слатов.
3 ряд:
20.
Мик. Аркас, 21. Віра Вербицька, 22. Зах. Краковецький, 23. Гр. Ротмистров, 24. Ів. Стешенко,
25.
Леонидд Жебуньов, 26. Христя Алчевська, 27. Ст. Ерастов, 28. Мик. Левитський, 29. Мих. Губчак,
30.
Мик. Дмитрієв, 31. Олекс. Осмяловський, 32. Ол. Яновська (Кохановська), 33. Мик. Сахаров,
34.
Сергій Шемет.]

Сидять: 1. ряд: 35. Пилип Немоловський, 36. Лесь Кульчицький, 37. Мих. Комаров, 38. Леся Українка,
39.
Кир. Студинський, 40. Олена Пчілка, 41. Юл. Романчук, 42. Ганна Барвінок, 43. Мик. Федоровський,
44.
Мих. Старицький, 45. Мик. Міхновський, 46. Евг. Чикаленко.
2. ряд: 47.
Вас. Стефаник, 48. Мих. Коцюбинський, 49. Гн. Хоткевич, 50. Надія Кибальчич, 51. Оксана Стешенкова,
52. Настя Шавернівна, 53.
Гр. Коваленко, 54. Сев. Паньківський, 55. Левко Мацієвич.
3. ряд: 56.
Вол. Самійленко, 57. Евг. Левицький, 58. Володислав Козиненко, 59. Кат. Сулимовська, 60. Волод. Розторгуїв,
61.
Я. Грушкевич, 62. Андрій Шелухин, 63. Ілля Шраг.
4. ряд: 64. Петро Розов, 65.
Мих. Мороз, 66. Вас. Сімович, 67. Корчинський;
стоїть окремо збоку 68. Іван Сокальський.

Тут підбігає д. Стешенко. Здороваючись, випалив до мого сусіди:

— О, це наш критик...

— Не великий, — огризнувся я, і вичитую по його очах образу за мого "Барвінського", де, кажуть, ніби то він себе теж пізнав.

Розійшлись.

Я у жінчиного брата — його дружина — колишня панна Зінаїда Рябчевська 59 — колись д. Самійленко на присвяту цій особі написав гарні вірші.

Зараз це — шматок ситого сала. Спочатку вона, здибавшись з мною, запевняла, що досить мало знайомилась з українцями, як же я припер її д. Сивеньким (Самійленко) 60, то вона випалила:

— Я більш за вас любила Україну, але розлюбила — вона в мене виболіла, а виболить — не болить... Пам'ятаєте, як Бульба убив свого Андрія. По смерті — не стало сина в батька, так і я — була Україна в моєму серці, а зараз — нема..

— Як нема, то нема. Про що й балакать.

— А про що ж балакать тут: хай я воскрешу у собі Україну, хай ви — українці доб'єтесь свого національного українського розвою, а що ж потому, що ви робитимете далі?

— Робитимем те, що роблять другі, що нам діло покаже робить...

— Так ви повторюватимете зади — сумно, бо нічого нового.

Перед обідом я з Зіною поїхав до її сестри, котра здибавши нас у порогу, задоволено припрошує сісти і сказати їй, чи, мов, гарні у неї меблі, чи гарні покої...

— Меблі гарні, певне від Кона 61... Оббивка дорога

— Вона у нас шість літ, а за тим тільки, що я зачиняю вікна, вони не полиняли... Бачте, не душно у нас...

— А не душно...

— Я завжди роблю так, щоб у мене не було душно у покоях... А оце моя дочка, — сказала пані, вказуючи на цибату тонку п'ятнадцяти-

59 Рябчевська Зінаїда (Орловська) — В.І.Самійленко присвятив їй цикл поезій (9 віршів), опублікованих у "Складці" з посвятою Зінаїді Р-ській. Досі не було відомо хто була ця Зінаїда Р-ська. Розмова В.Кравченка з Зінаїдою Рябчевською (Орловською) розв'язує цю загадку.

60 Самійленко Володимир Іванович (1864-1925) — поет. В.Кравченко згадує його в зв'язку з віршами присвяченими Зінаїді Р-ській (Рябчевській), опублікованими в "Складці" 1896.

61 Кон. (бр. Як. і Іос.) — Продаж меблів у Києві по Миколаївській, 9, Олександрівська площа. Під час одвідин сестри З.Орловської В.Кравченком йшла мова про її меблі.

40

літню біляву панночку. А ще один синок, а ще другий — оден у пятій класі, а другий — у першій...

— А що ж вони то у вас по українському розуміють?

— І не розуміють, і не потрібно їм це...

— А ви ж мешкаєте в Полтаві.

— Так, бо мені приємно тут мешкать — я так люблю Полтаву... Хоч нарід тутешній і грубий — мужики, а жити нічого, приємно...

— І як бо то, пані, можна говорити — ви живете хлібом цього народу і так говорите про нього, про його мову.

— Як я можу говорити иначе про вкраїнську мову, коли я аж шість літ жила змалку у Варшаві, потому в Москві.

— Тай взагалі, скажу вам, що з мого українства нічого не буде.

— Та коли він так і не потрібен, але їдьте од нас у свою Москву і дітей своїх туди забирайте...

— Не маю чого їхати, бо тут так приємно, — дражниться пані.

— Може, ваші діти колись і зрозуміють, який ви страшний злочин чините над тим народом, з котрого ви самі вийшли і який вас годує.

— Я цього не боюсь, — мої діти будуть руські... А врешті я вас прошу — киньмо про це. Побалакаємо про друге.

— От зараз ваш той з'їзд, а ваші українці-галичане мають собі пристановище у жида-вихреста Перцовича 62.

— А хіба ж це так погано?

— А то ж гарно: перед приїздом українці звернулись до багатого дідича д. Зайцева 63 — він Гоголів небіж, просили, щоб він дав у себе пристановище галичанам, а той написав — "гетьте собі з вашими хахлами, шукайте собі десь инче місце — мені ваші галичани не цікаві і не потрібні". От тут то й вихопивсь якийсь жидюга, котрий хоче скористатись з цього.

— Щоб не скористався жид з того, що в нього перебудуть галичане — дайте їм місце у себе.

— Одчепіться з своїми галичанами, дуже вони мені потрібні...

— У мене кожен покоїк для своїх дітей, у мене чистенькі простиньки, а вони, бач, увійдуть, позабруднюють... Не потрібні вони мені...

Я мовчав.

— А може ви побачите, які в мене покої? — Оце донечкине.

— Тут треба переходить.

— Та нічого.

— Таки погано, — скривилась доня.

— Це моя спальня... А це — чоловіків кабінет. А це — одного синка, це — другого покої...

— І через ці покої ви повинні переходити — нема дітям супокою.

— То нічого... якось обійдемося...

— А от, бачите, георгіни які гарні, які високі, роскішні — таких у вас нема...

— Ваші георгіни не відділяють вас од сусідських хатів, що своїми вікнами зазирають до вашої їдальні... Вони бачуть усе, що ви їсте, що ви робите...

— Ми ні з чим не криємось, — у нас душі отверті, ми — руські.

По обіді, годині о восьмій, я хотів уже їхать до двірця, знав, що там давно чекає мене Віталь. Брат дружини — лікар Олександр Орловський, людина, яка має у Полтаві безліч знайомих, він велосипедом з'їздив до двірця, дав тому начальникові гроші, щоб той лишив йому пару білетів, бо потяг, яким ми мали їхати на Київ, міг не мати білетів другої класи...

У пів-восьмої наймичка пішла за звозчиком, прождали ми її до пів девятої і все нема! За наймичкою пішов господар, за ним пішла друга наймичка, потім теща, далі — діти.

62 Перцович — присяжний повірений, дав притулок у себе делегатам з Галичини та Буковини після того, як поміщик Зайцев — небіж М.Гоголя — брутально одмовився влаштувати їх у себе.

63 За словами В.Кравченка — небіж М.Гоголя. Він одмовився надати приміщення делегатам із Західної України у брутальній формі. Відомо, що був у Полтаві Семен Григорович Зайцев — поміщик, член правління Полтавського товариства любителів камерної музики.

41

А я сидю, горю!

Врешті — мимо нас їхав півник, я сів на нього і прилетів на двірець... По дорозі заїхав до готелю за Мартином, та він напівп'яний лічив лишки грошей — не міг вибратись з дому. На двірець до відходу потягу ще встигли приїхать шуряк з дружиною... Під'їхав і Мартин, та він не сідав з нами, бо не встиг. До Києва їхали з Верз [Верзіловим64..., Шрагою і "Буковинцем" [Немоловським]. Перших два лишились у Кийові, а з Буковинцем доїхали ми аж до Казатина, де разом пообідали і розпрощались.

13.IX.1903 р. Житомир

11.IX. уранці приїхав Василь Стефаник, має сьогодні о восьмій годині увечері виїхать до Тернопілля — позавчора удень я возив його на дріжджевий завод, були у Мартина, а вчора — зрання їздили човником по Тетереві, о 12-й годині сніданок у Мартина і там же Стефаник залишився на який час. Звідти Стефаник з Мартином проїхались на шоссе до Бердичева і попали до Віталя. У вечері сиділи у мене. До Росії Стефаник приїхав на святкування Котляревського і мав їхати до Горького — відомого російського письменника, який, довідавшись, що українські письменники через заборону друкування українських книжок дуже бідують, і знаючи, що у Стефаника мається нова драма 65, запрошує цього до себе, обіцяє перекласти драму ту на російську мову та поставить на Петербурзькій та Московській сцені, це за тим, щоб Стефаник мав свій гріш. Проте Стефаник приїхав до Росії у такий час, що Горький десь на Кавказі — одшукувать його не хоче. Стефаник каже, приїде у грудні сього року. Яка людина Стефаник, що можна сказати, то це надзвичайно гарячий український патріота і разом же у відношеннях до другої людини — дуже коректний — надзвичайно об'єктивна людина. Він, як і я, не любе п'яних з тої хвилини, як вони теряють глузд. Яко про патріота свого народу можна сказати його ж словами: "Ми не можемо так жить далі, щоб нас у Галичині ляхи душили так і далі як зараз... Наші ляхи не єсть ляхи, а сполячені вермени, а це найпротивніший народ. Злодіями — голоси крадуть... Ми повинні не датись — не дамося... Наше військо не піде за ними і коли б москаль дозволив нам нашу мову, нашу віру та наші голови ми одразу злучились би з ними... Та шкода нам така теперішня ваша політика... А нам ось як тяжко: бачити оцього пашпорта, як я його дістав: приходожу до урочту "давай білет по українськи", — "Нема по українськи, є по німецьку!"

Тепер ми сидимо з Стефаником при столі і я все придумую — чи то гаразд я все замітив у нього, щоб то завести у свого денника, щоб потому колись почитать його, як буває у тих письменників великих, які про свої здибання з товаришами по перу, лишали мемуари чи то звичайні згадки і як ці речі попадали до рук видавців, і вони видрюкувавши все гарне про тих письменників, таке гарне, що як би самі ті письменники прочитали про себе, то побачили б себе гарними-гарними і висварились би за те, що це не вони, бо тут намальовані якісь дуже великі людці, а вони, о Боже, які грішні справді...

Письменників люде не люблять грішних — вони ж повинні бути на небі!.. А що ж ми поробимо, коли й ми такі грішні, як усі!..

13.ІХ.1903 р.

Удень були з Стефаником у Мартина з візитою... Мартин сьогодні у "Волині" звістив, що от мов — до нас приїхав гостювати знаменитий сучасний український письменник Василь Стефаник — цей ображений!

— Він повинен був мене спитати, чи згоден я на таку звістку.

Я дуже люблю Мартина за його щирість і часом боюсь його безсилля...

64 Верзилов Аркадій Васильович (1867-?) — історик, працював у Чернігові. В.Кравченко писав іноді Верз., іноді просто В. Повертаючись із Полтави В.Кравченко їхав разом із Шрагом та Верзиловим.

65 Ця "легенда" дуже темна. Про яку п'єсу йде мова? Чи зустрівся В.Стефаник з Горьким у грудні того ж року і які наслідки мала ця зустріч, якщо вона відбулася, досі не відомо.

66 Тетмайєр Казимир (1865-1940) — письменник.

42

Мартин хотів зробити у місті великий парад — він скомпонував комісію з місцевих польських письменників видать з ними обід Стефаникові і від часописі "Волинь" такий же обід. Стефаник одмовився.

Вертаючись з Стефаником од Мартина, ми здибали редакторів "Волині".

— Хочте, кажу, познайомлю з редакторами.

— Ой, не треба, я не люблю цього свинства — вони завжди з вас чогось собі вимагають... Вони вимагають грошей собі.

Удень сфотографувались я, дружина, Віталь з жінкою, дітьми і Мартин.

По обіді сиділи у моєму кабінеті. І Стефаник розповідав нам про своє життя межи польських письменників — декадентів у протязі 1898, 1899 і 1900 років. Діло велось у Кракові, де серед міста, проти театру малась кав'ярня, куди всі письменники збирались, розташовувалися там на великому килимі, кожен займав позу, яка йому здавалась здібнішою. Оден писав, другий перекидався, третій пиячив до самого рання, а вже як мало сходить сонце, вибирались на дахи, писали ранішній схід сонця кожен по своєму.

Там був Тетмаєр 66, Болеслав Прус 67, Генріх Сенкевич 68, Пшебишевський 69 та инчі. Сенкевич — противний декадент, він на оден обід сам знище сто рублів. Пшебишевський найталановитіший за всіх і великий пияк!..

Пшебишевський зараз одружений з датчанкою, вона муче його дитину від першої його жінки...

При першій жінці до нього виникла дитинка — вона не раз сиділа у нього на колінах — лащилась. Пшебишевський раз приходе до дому і вибухнув жінці:

— Я тебе не люблю.

— А я тебе люблю і жити не можу без тебе.

— А проте нам треба розійтись.

— Ти лікар, дай мені трутизни.

Він пішов, купив їй трутизни — вона отруїлась...

Це так дуже гнітить його душу, що він не знаходе собі місця — п'є і п'є — без кінця, до загибу пиячить!

Раз зібралось літературне товариство, відомий польський критик читав критику на твори Сенкевича. У цій читанні було багато парфумів...

Усі були раді, кожне в долоні лупало. Тільки Пшебишевський мовчав, як же скінчилось читання, він наче з домовини захарчав своїм розбитим голосом:

— Панове, вибачте, не маю голосу, я пропив його, а все ж таки, може, вчуєте те, що скажу: — хто міг написати таку річ, як от "Baz dogmata" 70 — фабрикант, швець та всякий другий, ну не письменник.

З того часу до надзвичайного Сенкевича почали більше придивлятися, проти нього народився ворожнечий гурт.

Увечері ми випровадили Стефаника до двірця — він поїхав до себе у Тернопіль на чотири дні, а вже звідти має їхати до Львова та завезти деякі книжки і документи від мене до "Товариства імені Шевченка".

За 13.ІХ. у Волині з'явилась звістка про те, що Полтавська Дума як один чоловік скаржиться на свого голову за недозвіл читать українських адресів на святкуванні Котляревського.

14.IX.1903 р. Житомир

Сьогодні був докторант Буковинського у Чернівцях університету д. Сімович. Маленький, верткий, 24 літ.

Пили в мене каву, а там він пішов до Віталя.

67 Прус Болеслав (1847-1912) — польський письменник.

68 Сенкевич Генрих (1840-1916) — письменник. В.Стефаник згадує про нього в своїй розмові з В.Кравченком у Житомирі 13.ІХ.1903 негативно характеризує його та розказує про критику Пшебишевським роману Г.Сенкевича "Без догмата".

69 Пшебишевський Станіслав (1868-1927) — письменник.

70 "Bez dogmata" — Роман Генриха Сенкевича.

43


Українські письменники, що брали участь у відкритті
пам'ятника І.Котляревському. 1 вересня 1903 року.

Зліва направо: М. Коцюбинський, В. Стефаник, Олена Пчілка,
Леся Українка, М. Старицький, Г. Хоткевич, В. Самійленко

ПРИМІТКИ:

1 Корчинський Мартин Іванович (1859-?) — адвокат, поляк, співробітник газети "Волынь", в якій публікував дописи про свято. В.Кравченко іноді зве його просто Мартин. Делегований редакцією "Волыни". Видав брошуру "Богдан Залесский к столетней годовщине" (Житомир, 1902). Віталій Боровик використовував його прізвище "М.Корчинський", як свій псевдонім.

2 "Общество исследователей Волыни" — засноване в м.Житомирі 2 грудня 1900 р. В.Кравченко брав активну участь у роботі цього товариства, особливо в етнографічному відділі. Так, наприклад, п'ятий та дванадцятий томи "Трудов" цього товариства цілком заповнені етнографічними працями В.Кравченка.

44

3 "Волынь" — газета, видавалася в Житомирі. В ній працював Мартин Корчинський, в ній були його дописи про свято Котляревського в Полтаві.

4 Боровик(ов) Віталій Гаврилович (1864-?) — В.Кравченко часто зве його просто Віталь. Письменник і громадський діяч. Керував експедицією по боротьбі з філоксерою, в якій працював і М.Коцюбинський. За фахом хімік.

5 Так помилково В.Кравченко називає Л.Кульчицького в цьому епізоді. — Барвінського на святі не було. Барвінський Олександр (1847-1927). Педагог, історик, громадсько-політичний діяч, посол до Віденського парламенту.

6 Романчук Юліан Семенович (1842-1932) — політичний діяч і письменник. Посол до Віденського парламенту, на святі І. Котляревського виступав від Галичини. Детальніше про нього див.: Неопалима купина. — 1993. — №3-4. — С.135-138.

7 Мова, ймовірно, про будинок архітектора В.Городецького (1863-1930), збудований у 1902-1903 pp. У 1903 p., коли там був В.Кравченко, це було новиною.

8 Двірець — вокзал.

9 Мова йде про збірку В.Кравченка "Буденне життя". В збірці був портрет В.Кравченка. Книжка була видана 1902 р. у Львові і галичани по цьому портрету пізнавали В.Кравченка.

10 Тимченко Євген Костьович (1866-1948) — мовознавець. В.Кравченко іноді пише Т. або Т-ів (Тимченків). В. Боровик був дуже вражений поведінкою Євгена Тимченка, який одмовився їхати до Полтави через якусь гулянку в Броварах.

11 Певне, В.Кравченко помилився. Можливо, що це був ресторан літнього типу у купецькому саду, за будинком купецького зібрання — теперішньої філармонії.

12 "Поступ" — тижневик у Коломиї, видавав Лесь Кульчицький, редагував Василь Бачинський. Можливо, що В.Кульчицький виголосив вітання саме від "Поступу".

13 Калитовський Ієронім Павлович (1866-1926) — це помилка В.Кравченка — І.Калитовського на цім святі не було. Це був Лесь Кульчицький, якого він називав і О.Маковеєм (його теж не було на святі).

14 Левицький Євген (1870-1925) — політичний діяч, публіцист, редагував "Будучність" (1899), "Свободу" (1901), "Діло" (1903). Виступав на святі від редакції "Діла".

15 Кульчицький Лесь Григорович (1859-1938) — громадський діяч, засновник газети "Діло", видавець "Поступу". В.Кравченко не пише від кого виступав Л.Кульчицький, можливо, від "Поступу".

16 Іларіон — єпископ Полтавський, Іван Юхимович Юшенов (1824-1904). Єпископом у Полтаві з 1887 року. Правив молебень на святі.

17 В.Кравченко згадує М.Старицького з дочкою, але якою невідомо. На святі була, напевне, Оксана (за чоловіком Стешенко).

18 Стешенко Іван Матвійович (1873-1918) — письменник і громадський діяч. На святі виступив з доповіддю, яка згодом була опублікована в періодичній пресі.

19 Шраг Ілля Людвигович (1847-1919) — громадський і політичний діяч, посол до першої Державної Думи. За фахом правник. Батько Володимира (1892-1964) — грунтознавця та Миколи (1894-?) — економіста. На святі виступав од Чернігівського повітового земства.

20 Грінченко Борис Дмитрович (1863-1910) — письменник. Часто згадується в щоденникові і досить критично. Певне у нього був з В.Кравченком якийсь конфлікт. Негативно до нього, як до людини, ставився і М.Коцюбинський. Б.Грінченко брав активну участь в організації і проведенні свята.

21 Чикаленко Євген Харлампович (1861-1929) — поміщик, меценат.

22 Міхновський Микола Іванович (1873-1924) — правник, громадський діяч, видав збірку поезій "Лірика" (Київ, 1912).

23 Липа Іван Львович (1865-1923) — лікар і письменник, батько Юрія Липи.

24 Краковецький Захар Іванович (?-1919) — нотар з міста Умані. Громадський діяч.

45

25 Федоровський Микола Федотович (1838-1918) — громадський діяч. Заснував "Благодійне товариство видання дешевих і загально корисних книг", (українською мовою).

26 Олена Пчілка (1849-1930) — Косач Ольга Петрівна — мати Лесі Українки, письменниця, видавець, громадський діяч. В.Кравченко зве її також Косачка. На святі виступала з промовою, виголошеною російською мовою. В.Кравченко поставився скептично до її ораторських здібностей і помилково приписав їй народження у Полтаві.

27 Єфремов Сергій Олександрович (1876-1939) — літературознавець, публіцист та громадський діяч. Уклав бібліографічний покажчик літератури про святкування роковин І.Котляревського в Полтаві.

28 Комаров Михайло Федорович (1844-1913) — бібліограф і літературознавець. В.Кравченко зве його "словарником" за участь у виданні "Русько-українського словника" т.І-IV за підписом Уманець М. і Спілка А.

29 Левитський Микола Васильович (1859-1936) — кооператор, "артільний батько". У В.Кравченка написано помилково Левицький. Виступав на вечері влаштованій М.Вороним 31.VIII.1903 р.

30 Псевдонім Гната Мартиновича Хоткевича.

31 Луценко Іван Митрофанович (1863-1919) — лікар та громадський діяч. Редагував "Весник гомеопатической медицины" (Одеса, 1904). Автор дослідження "Психічна енергія та проблема читання думок" (Одеса, 1908).

32 Барвінок Ганна (Кулішева-Білозерська) Олександра Михайлівна (1828-1911) — письменниця, дружина П.Куліша.

33 Лисенко Микола Віталійович (1842-1912) — композитор, написав спеціально до свята кантату на честь І.Котляревського на слова Т.Шевченка "Сонце гріє, вітер віє..." На святі кантата виконувалася зведеним хором та оркестром під його керівництвом.

34 Студинський Кирило Йосипович (1868-1941) — літератор. Його виступ докладно висвітлено в щоденнику.

35 Маркович Дмитро Васильович (1848-1920) — письменник. Був на святі серед почесних гостей.

36 Єфіменко Олександра Яківна (1848-1918) — історик. Виступала на святі 30.VIII.1903 з доповіддю про І.Котляревського.

37 Трегубое Віктор Павлович (1842-1909) — полтавський городський голова з 1889 по 1906 роки.

38 Позен Леонід Володимирович (1849-1921) — скульптор, виготовив безкоштовно бюст І. Котляревського та три горельєфи: "Енеїда", "Наталка-Полтав-ка", "Москаль чарівник".

39 Петров Микола Іванович (1840-1921) — літературознавець. І.М.Стешенко у своїй доповіді посилається на його дослідження творчості І.Котляревського.

40 Дашкевич Микола Павлович (1852-1908) — літературознавець. І.Сте-шенко згадує його в своїй промові, як дослідника творчості І.Котляревського.

41 Пипін Олександр Миколайович (1883-1904) — історик літератури. У своєму виступі І.Стешенко згадує його, як дослідника творчості І.Котляревського.

42 Житецький Павло Гнатович (1837-1911) — літературознавець, філолог.

43 Шапокляк — франц., складний циліндр.

44 Кантемир Антон Дмитрович (1708-1744) — російський письменник.

45 Сумароков Олександр Петрович — російський письменник.

46 Немоловський Пилип Іринеєвич (1857-?) — лікар, громадський діяч. Видавав журнал "Хата" (1906), книги по бджільництву (1900, 1914), друкувався в "Раді", "Ріллі" та ін. В.Кравченко зве його ще й "Доморослим буковинцем", а то й просто Н. Хоч він і був з Російської імперії з Поділля, але виступав українською мовою ніби він був з Буковини. Цей його виступ В.Кравченко мальовниче описав у щоденнику.

47 Лопатинський Лев Васильович (1868-1914) — громадський і політичний діяч.

46

48 Губчак Михайло (1866-1926) — журналіст, співробітник "Діла".

49 Левицький Орест Іванович (1848-1922) — історик і письменник.

50 Багалій Дмитро Іванович (1857-1932) — історик, академік АН УРСР.

51 Фонвізин Сергій Іванович (1860-?) — був віце губернатором у Полтаві з 1902 по 1906 рік.

52 Андрієвська Ольга Трохимівна (1880-1938) — громадський і політичний діяч, учасниця курсів українознавства у Львові 1904 р. Згодом співробітниця "Комісії живої мови" при АН УРСР. Чи не дружина В.Ганцова? Була репресована. Саме коли вона почала читати свою адресу від "Чернігівського драматичного гуртка" українською мовою її припинив голова, сказавши, що читати адреси і виступати українською мовою заборонено. Це викликало обурення і всі присутні залишили урочисте засідання.

53 Так звалися відображення на екрані картин, за допомогою проекційного апарату. В.Кравченко не пише про які саме картини йде мова. Певне це були ілюстрації до творів І. Котляревського.

54 Лінецька Любов Павлівна (1866-1924) — артистка, виконувала роль Наталки Полтавки 31.VIII.1903. Олена Пчілка у своїх спогадах пише, що цю роль виконувала Марія Заньковецька, якої не було на святі.

55 Жулінський — певне, О.Львович-Жулінський. Грав Петра у "Наталці Полтавці" ввечері 31.VIII.1903.

56 Вороний Микола (1871-1942) — поет. На святі був дуже активним, влаштував вечерю для учасників.

57 Садовський Микола — Тобілевич Микола Карпович (1856-1933) — актор і режисер. 31.VIII.1903 грав роль Миколи у "Наталці Полтавці".

58 Ерастов Степан Іванович (1856-1933) — громадський і політичний діяч на Кубані. Ерастов був членом Кубанської філії РУХу.

59 Рябчевська Зінаїда (Орловська) — В.І.Самійленко присвятив їй цикл поезій (9 віршів), опублікованих у "Складці" з посвятою Зінаїді Р-ській. Досі не було відомо хто була ця Зінаїда Р-ська. Розмова В.Кравченка з Зінаїдою Рябчевською (Орловською) розв'язує цю загадку.

60 Самійленко Володимир Іванович (1864-1925) — поет. В.Кравченко згадує його в зв'язку з віршами присвяченими Зінаїді Р-ській (Рябчевській), опублікованими в "Складці" 1896.

61 Кон. (бр. Як. і Іос.) — Продаж меблів у Києві по Миколаївській, 9, Олександрівська площа. Під час одвідин сестри З.Орловської В.Кравченком йшла мова про її меблі.

62 Перцович — присяжний повірений, дав притулок у себе делегатам з Галичини та Буковини після того, як поміщик Зайцев — небіж М.Гоголя — брутально одмовився влаштувати їх у себе.

63 За словами В.Кравченка — небіж М.Гоголя. Він одмовився надати приміщення делегатам із Західної України у брутальній формі. Відомо, що був у Полтаві Семен Григорович Зайцев — поміщик, член правління Полтавського товариства любителів камерної музики.

64 Верзилов Аркадій Васильович (1867-?) — історик, працював у Чернігові. В.Кравченко писав іноді Верз., іноді просто В. Повертаючись із Полтави В.Кравченко їхав разом із Шрагом та Верзиловим.

65 Ця "легенда" дуже темна. Про яку п'єсу йде мова? Чи зустрівся В.Стефаник з Горьким у грудні того ж року і які наслідки мала ця зустріч, якщо вона відбулася, досі не відомо.

66 Тетмайєр Казимир (1865-1940) — письменник.

67 Прус Болеслав (1847-1912) — польський письменник.

68 Сенкевич Генрих (1840-1916) — письменник. В.Стефаник згадує про нього в своїй розмові з В.Кравченком у Житомирі 13.ІХ.1903 негативно характеризує його та розказує про критику Пшебишевським роману Г.Сенкевича "Без догмата".

69 Пшебишевський Станіслав (1868-1927) — письменник.

70 "Bez dogmata" — Роман Генриха Сенкевича.

47


М. Корчинський [стоїть ліворуч], В. Стефаник [сидить в центрі],
В. Боровик [стоїть в центрі], В. Кравченко
(праворуч у верхньому ряду) з родинами.
Житомир, 13.IX.1903 року.

 

ВАСИЛЬ КРАВЧЕНКО. ЩОДЕННИК

У рукописному відділі інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. Максима Рильського зберігається щоденник (денник, як його зве автор) Василя Кравченка (Ф.15-І/24). Вів він його все свідоме життя з 1886 по 1945 рік — майже 60 років. Нас цікавив невеличкий уривок цього щоденника, присвячений святу І.Котляревського в Полтаві з приводу відкриття пам'ятника поету. Це 28.VIII.1903 — 2.IX.1903 у Полтаві та ще два дні 13-14.IX.1903 р. у Житомирі. Автор щоденника надавав великої ваги цій події, бо занотував її в окремому зошиті.

Свого часу щоденник В.Кравченка допоміг мені встановити особу 68-ми чоловік — діячів української культури, що сфотографувалися на цьому святі.

48

Щоденник В.Кравченка має велику перевагу перед численними спогадами про свято у Полтаві. Про нього згадували і Василь Сімович, і Юрій Коллард, і Олена Пчілка, і Х.Алчевська та й багато інших. Усі ці спогади писалися через багато років після свята і тому в них частенько бувало не те, що відбувалось, а те, що хотілось щоби було. Не те з щоденником В.Кравченка, у якому події записувались щонайпізніше наступного дня. Звичайно, що й тут могли трапитися і помилки і непорозуміння.

Щоденникові притаманна щирість та безпосередність враження від подій які відбувалися на святі. В.Кравченко не приховує ні свого ставлення до учасників з якими він спілкувався, чи яких спостерігав, — ні своїх власних симпатій, чи антипатій і це надає щоденникові виразності і мальовничості. Треба вважати, що й решта (а ця решта дуже велика) сторінок цього щоденника буде така ж плідна на цікаві подробиці життя нашої інтелігенції кінця XIX — початку XX віку.

Щоденник не коректувався нами другими джерелами про свято, хіба в примітках і то не дуже рясно. Свято подається так, як сприйняв його автор — В.Кравченко. Для спростування, або підтвердження фактів наведених ним ми не залучали інших матеріалів — численних спогадів, періодики, архівних матеріалів тощо. Така робота — спеціальне дослідження, яке поширило б наші знання про той час. Бо під плівкою пристойності свята (дуже тонкою) ворушилось бурхливе соціальне, політичне і національне життя. На святі цю плівку порвала нерозсудливими заходами влада, яка заборонила виголошувати промови й адреси українською мовою на честь того поета, який уславив себе, та й літературу, цією ж мовою. Можливо, то була тонко спланована урядом провокація, аби викликати непорядки і скористатися цим для масових арештів серед української інтелігенції.

Свято було використане для спілкування членів нелегальних угруповань (революційної української партії наприклад). Ці події не знайшли віддзеркалення у щоденникові. Чи В.Кравченко не знав про них, чи, може, боявся викрити їх необережним фіксуванням. Та як би там було, але ще багато можна було б довідатися використавши наявні відомості. Сподіватимемось, що комусь із дослідників припаде до вподоби ця проблема.

Юрій П'ЯДИК

 

Ссылки на эту страницу


1 Кравченко, Василий Григорьевич
[Кравченко, Василь Григорович] - пункт меню
2 Памятник И. П. Котляревскому в публикациях
Публікації у газетах і журналах, спогади учасників свята відкриття пам'ятника, дослідження

Поддержать сайт