Из моих воспоминаний

Борис Мартос. З моїх споминів

Публікується за виданням: Борис Мартос. З моїх споминів // Календар-альманах "Дніпро" на звичайний рік 1940. Річник XVII. Львів. 1939. Накладом Українського Товариства Допомоги Емігрантам з України у Львові (Ринок, 10). Стop. 30-48.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Особливості авторської мови і правопису збережено.

Висловлюю подяку Львівській національній науковій бібліотеці України імені В. Стефаника за надані матеріали.

30

БОРИС МАРТОС.

З МОЇХ СПОМИНІВ

 

І. ШЕВЧЕНКІВСЬКІ ВЕЧЕРНИЦІ В ХАРКОВІ 1900 Р.

Українська Студентська Громада в Харкові нараховувала на початку 1900 р. біля двадцяти членів, студентів трьох харківських високих шкіл. В тодішніх умовах це вже була чимала орґанізація. Що-тижня відбувалися таємні сходини в помешканні котрогось із членів Громади. На одних таких сходинах було вирішено відсвяткувати Шевченківські роковини.

В ті часи поліційні умови не дозволяли влаштовувати Шевченківських свят, а тому Шевченківські роковини здебільшого обмежувалися церковною панахидою, при якій, часом, удавалося влаштувати й відповідну промову. Ми вирішили влаштувати не тільки панахиду, а й нелеґальну вечірку на приватному помешканні. Орґанізацію її було доручено мені й студентові ветеринарного інституту Благову.

Вечірка вдалася дуже добре: принаймні декілька осіб згадують про неї в своїх спогадах, як про видатну подію в тих часах, коли громадське життя було таке бідне на які б то не було прояви.

На жаль, у спогадах, що їх мені довелося читати, перебіг вечірки описано невірно. Так, наприклад, Ю. Колард пише, що відбулася вона "у Нелідових, близьких знайомих братів Мартосів, за річкою Лопанню... по дорозі на Іванівку". Тимчасом вечірка відбулася на помешканні у Неплюєвих, не за Лопанню, а за Нетечею, в протилежнім боці від Іванівки. З Неплюєвими ні я, ні мій брат зовсім і знайомі не були, а Громада послала мене й Благова до них тому, що вже передше Громада влаштовувала у них одну свою вечірку.

Це все, розуміється, дрібниці, але й важливіші факти подано в тих спогадах таксамо невірно. Це й спонукує мене розповісти все так, як воно було в дійсності.

31

Вечірка була справді імпозантна. Було на ній біля ста осіб, бо ми запросили на неї не тільки всіх українців, що жили в Харкові, але й декого з тих, що тільки "признавалися до українства". Опріч того приїхали гості з Полтави: Симон Петлюра (представник полтавської семинарської Громади), Прокіп Понятенко, Іван Липа, Аркадій і Маруся Кучерявенки і ще хтось. Присутність їх на нашій вечірці була до деякої міри сензацією.

Велика кімната була переповнена вщерть. Стільців вистачило тільки для старших, а студенти примушені були стояти. У всіх настрій був святочний, але відчувалося легке хвилювання, бо ж кожної хвилини можна було чекати поліції, а з того для присутніх виникнути ріжні неприємності.

Привітальну промову виголосив студент-технольоґ О. Коваленко (пізніше професор Української Господарської Академії в Подєбрадах), підкресливши значіння Т. Г. Шевченка не тільки, як поета й великого мистця, але як пророка національного відродження.

Після того невеличкий хор, що складався з членів нашої Громади та з членів полтавського земляцтва під орудою Ю. Коларда проспівав "Заповіт".

Я виголосив реферат про соціяльно-політичні погляди Т. Шевченка, Дробязко віддеклямував "Кавказ", а Д. Антонович (тепер — проф. Укр. Вільного Університету в Празі) виголосив реферат про український рух у 1899 р.

Розповівши про діяльність тодішніх українських орґанізацій, зокрема перерахувавши книжки, видані в 1899 р., Антонович заявив, що заснувалася перша українська політична партія (Р.У.П.). Ця його заява зробила сензацію. Для багатьох український рух не мав нічого спільного з політикою, инші ж не вірили в можливість орґанізації української політичної партії, не вірили, що знайдуться для того люди.

Програмова частина вечірки закінчилася співом "Ще не вмерла..."

Після того почалася вечеря (котлети з горошком і чай). За вечерею пішли промови. Представники старшого громадянства дякували молоді за те, що вона дала їм можливість гідно відсвяткувати Шевченківські роковини. С. Петлюра виголосив привіт від імени полтавської семинарської Громади; П. Понятенко говорив про значіння жіноцтва для українського руху. Говорили також представники: грузинів, Студентської Ради, партії російських соціялістів-революціонерів та поляків.

Після вечері наші гості почали розходитися, але молодші залишилися; почали співати пісень. Пригадую, М. Міхновський (харківський адвокат) заспівував баритоном: «Розвивався та ти, лозо, борзо...". У всіх був гарний, під-

32

несений настрій. Не хотілося розходитись — і вечірка затяглася за північ.

Дехто в своїх спогадах пише, наче б то на цій вечірці Микола Міхновський виголосив сензаційну промову, що на всіх зробила величезне вражіння й пізніше була видруко-вана. В дійсності було зовсім не так. Сильне вражіння зробив реферат Антоновича. Було це помітно: і з промов і з балачок. М. Міхновський був на вечірці, але ввесь час мовчав. Тільки коли вже розійшлася добра половина гостей, він, що теж уже був одягся в передпокої, вернувся одягнений до салі і з шапкою в руці почав говорити приблизно так:

— Дорогі товариші! Я вже одягся, вже й шапку в руки взяв, але вернувся, щоб сказати вам про те немиле вражіння, яке в мене лишилося від сьогоднішньої вечірки.

Мене страшенно здивували ці слова, бо я, навпаки, був дуже вдоволений з вечірки, та й на обличчях присутніх і з їх слів було видко, що на всіх вона зробила гарне вражіння. Дехто з студентів, не членів Громади, був нею просто таки захоплений.

А Міхновський правив далі:

— Ось тут вас учили: учив поляк, учив москаль, учив грузин, а ви їм на те на все не відповіли нічого.

Хтось, здається, Б. Камінський, йому на це кинув:

— А чого ж ви мовчали? Хіба вас покликали на те, щоб дивитися на вас?

Міхновський тоді почав доводити, що треба було, оголошуючи про заснування нової партії, оголосити також і її програму.

Оце, приблизно, й увесь зміст його промови.

Як завжди, Міхновський говорив підвищеним тоном, патетично, наче деклямуючи. Промова його з зовнішнього боку завжди бувала імпонуючою; може, цим вона й зробила на декого вражіння.

Високий, поставний, завжди добре одягнений, М. Міхновський мав до того гарний голос і ораторський хист. Але його промови скоро стомлювали, бо, здебільшого, складалися з голосних фраз, що не були змістовними. Так само й цим разом промова його мала досить бідненький зміст; тож і ті, що в своїх спогадах згадують про цю промову, змісту її не подають.

У багатьох із присутніх виступ Міхновського залишив неприємне вражіння. Мій брат Сергій на другий день розпитував мене, що властиво хотів сказати той пан. Инші ж не звернули уваги на промову Міхновського, тим більше, що знали його звичку гудити все, що не походило з його ініціятиви.

33

Д. Антонович відповів Міхновському, що коли партія нелеґальна, то не дивно, що нема відомостей і про й програму. До того ж вона зорґанізована недавно, отже нічого не було б дивного, якби програма її ще не була як слід розроблена.

У харківське життя вечірка внесла оживлення, а наша Громада завдяки їй придбала кілька нових членів.

II. Р.У.П. і Н. У. П.

1900-ий рік, це — перелом в українському русі. В кінці XIX століття український рух, хоч і зростав і прибирав орґанізовану форму, але, відмежовуючися від політики, мав характер чисто культурно-просвітній: українське громадянство того часу, так звані "свідомі" українці, виявляли інтерес головним чином до української історії, етноґрафії, археольоґії, літератури й театру. І от у 1900 р., зроблено спробу надати українському рухові характер політичний: засновано першу на російській Україні українську політичну партію — "Революційну Українську Партію" (Р.У.П.).

Звістка про її заснування справила надзвичайне вражіння на студентську молодь. Пересічний російський студент того часу зовсім не розбирався в політичних питаннях: тодішня середня школа не могла дати йому для цього ґрунту; тодішня преса, придавлена цензурою, могла торкатися питань політичних лише поверхово.

Політикою можна було займатися лише потай. Всі знали про існування таємних політичних гуртків; на членів цих гуртків дивились, як на героїв, що для ідеї жертвували своїм життям; загал мав до них тайні симпатії, які часом виявлялися в бурхливих подіях, як от студентські розрухи в 1897 р. з приводу траґічної смерти в петербурзькій вязниці революціонерки Вітрової, що була членом Української Студентської Громади в Петербурзі.

Але українських політичних гуртків не було, й багато молодих українців, для яких культурно-просвітня діяльність здавалася занадто дрібно., які прагнули віддати себе на боротьбу за кращу долю свого народу, йшли до московських таємних гуртків, шукаючи там політичного освідомлення й можливости працювати для визволення народу зпід гніту царського деспотизму. Здебільшого це була чесна, гаряча молодь; між ними було багато дуже здібних людей; на жаль, вони розпорошувалися в масі московської інтеліґенції й відривалися від рідного народу.

З утворенням Р.У.П. зявилася можливість використати свої сили на рідному ґрунті; і справді, в рядах Р.У.П. за короткий час зібралося багато енерґійної і свідомої молоді,

34

що инакше, напевно, пішла б у ряди московських революційних орґанізацій. В Р.У.П. вони знайомилися з політичними питаннями, обговорюючи їх на своїх сходинах, гуртом здобували заборонену цензурою політичну літературу, поширюючи й поглиблюючи таким чином свій світогляд. Через це молодий студент краще розбирався в політичних питаннях, ніж старий поважний громадянин, який поза своїм фахом цікавився лише тим, що задовольняло його естетичні потреби, як от музика, театр, красне письменство.

Я не належав до орґанізаторів Р.У.П., але раз-у-раз зустрічався з ними на сходинах харківської Української Студентської Громади, бо всі вони були її членами. Це був кращий елємент харківського студенства, що користувався пошаною як серед українців, так і серед студентів инших народностей.

Це були українські націоналісти в кращому розумінні цього слова. Від українського патріота вони вимагали свідомости, себто розуміння потреб українського народу, й праці для піднесення його матеріяльного й культурного стану та для його політичного визволення. Їм був чужий як "галушковий" патріотизм, що обмежувався українськими співами, танцями та одежею, так і той фальшивий "націоналізм", що виявляється голосним фразерством, хвастливими гаслами й легкодушно обминає конструктивну працю. Вони розуміли, що український народ, як і кожний инший, може досягти свого ідеалу лише шляхом упертої боротьби на полі культурно-просвітньому, економічному й політичному.

Вони пильно працювали над самоосвітою. В той час для українського патріота вважалося за вистарчальне придбати знання з історії та етноґрафії, — вони ж не обмежувались цим, бо розуміли, що політичної боротьби не можна вести без знання політичного права, політичної економії, економічної та соціяльної політики. Тому й студенти-технольоґи або ветеринари присвячували свій вільний час студіюванню правничих та народньо-господарських наук.

Особливо заохочував усіх до студіювання економічних наук студент технольоґічного інституту Левко Мацієвич, що пізніше був воєнно-морським інженером та авіятором. Розумний від природи, серіозно-вдумливий і незвичайно працьовитий, він мав іще до того цінну здібність працювати систематично, чого, на жаль, якраз бракує багатьом нашим працівникам. Не дивно, що він користувався великим впливом серед своїх товаришів.

Але душею Р.У.П. був другий її основоположник студент-історик Дмитро Антонович, тепер професор Українського Університету в Празі. Він завжди дивував оточення тим, скільки сил і часу віддавав громадській праці; але

35

особливо всі подивляли його віру в майбутнє, незломне переконання в тому, що всі зусилля, всі жертви конче мусять мати бажаний наслідок. Завжди бадьорий, повний ініціятиви, він своїм прикладом заохочував до праці навіть маловірних. Незвичайно рухливий, він був живим звязком між окремими ґрупами українців, завжди стоячи в самій гущі подій. Скільки часу й праці він віддав Р.У.П., то складаючи відозви, то пишучи статті для "Гасла", "Праці" та "Селянина", орґанів Р.У.П., то пишучи брошури, а потім орґанізовуючи друк цих часописів і брошур у Чернівцях і Львові, редаґуючи статті, переводячи коректи та підготовляючи контрабандний перевіз видань із Галичини через російсько-австрійський кордон! Йому ж доводилося й здобувати гроші на покриття витрат, звязаних із нелеґальним видавництвом та з контрабандним перевозом видань. Мабуть, мало хто знає, що, одержавши в спадщину кілька тисяч карбованців, він віддав їх Р.У.П.

Дехто безпідставно зачисляє до основників Р.У.П. і харківського адвоката Миколу Міхновського. Ця помилка походить, мабуть, з того, що на початку 1900 р., на святкуванні Шевченкоівих роковин у Полтаві, М. Міхновський виступив із гучною промовою. Дехто твердить, що ця промова була сензаційною й містила в собі постулят Самостійної України. Це — невірно. Міхновський говорив тоді лише про революційну боротьбу і все повторював слово "бомби", так що присутній на зборах відомий статистик О. Русов звернувся до свого сусіда з саркастичним запитанням: "Що це за артилерійський офіцер?" А той, не зрозумівши, відповів: "Та ні, це зовсім не артилерист, це — адвокат", що викликало сміх у ближчих сусідів.

Коли за тиждень у Харкові, знов на Шевчевкових роковинах і знов таки нелеґальних, Д. Антонович повідомив про заснування першої української політичної партії Р.У.П., Міхновський виступив з промовою проти РУП-істів, закидаючи їм, що вони, оголошуючи про заснування партії, не оголосили її програми. На це Антонович йому відповів, що партію лише недавно засновано і що програма ще не вироблена. Отже, коли б Міхновський був одним з основників, то такий закид був би з його боку більш, ніж дивний.

Від Д. Антоновича і О. Коваленка я чув, що Міхновський взагалі членом Р.У.П. ніколи не був. Лише після цього його виступу в Харкові на Шевченкових роковинах члени Р.У.П., все — студенти, звернулися до нього з проханням скласти брошуру для першого видання. Міхновський написав невеличку брошурку: "Самостійна Україна", досить запальну, але слабо арґументовану. Написав він її у формі промови, і це, мабуть, дало привід декому твердити, що він виголосив тоді промову про самостійність України. У сво-

36

їй харківській промові, що була виголошена тоді, коли значна частина присутніх уже розійшлась, він про самостійність України не казав нічого, хоч мав для цього добрий привід, бо перед тим, по закінченні програми вечірки і після промов за вечерею, ми співали українських пісень, а серед них і "Розвивайся ой ти, лозо, борзо..."

Я добре памятаю промову Міхновського — вона була коротка: Міхновський говорив лише про необхідність програми, а не про саму програму.

Правда, коли М. Міхновський, після неприємного для нього епізоду в Києві, переїхав, за порадою Д. Антоновича, до Харкова, то тамошні українські студенти зустріли його дуже приязно, бували у нього й він, як людина старша, із закінченою правничою освітою, міг би мати на них великий вплив. Ще коли я вступав у Харківську Студентську Громаду (1899), ці приязні відносини підтримувалися, але я помітив, що в них зявилася розколина, яка чим далі побільшувалася.

Я не памятаю, щоб Міхновський хоч раз прийшов на збори Громади, вже не кажучи про те, що міг би на таких, зборах виступити із якимсь рефератом. Я пояснюю це тим, що Міхновський, хоч і був від природи дуже здібний, мало працював над собою. Через це погляди його були неглибокі і в балачках обмежувався він двома-трьома темами. Тому Міхновський не міг нам імпонувати. Коли дехто (напр. Коллард) приписує йому вплив на зреволюціонування думок молоді, то це треба приймати з деяким застереженням: цей вплив обмежувався хіба лише небагатьма особами й вузьким колом думок.

Високий, імпозантний, завжди дуже добре одягнений, Міхновський мав до того добрий голос і ораторський хист; але все це робило певне вражіння лише при першій зустрічі; уважна людина скоро помічала, що за величавими рухами та хвалькуватими виразами він ховав комплекс інферіоріти, який примушував йото уникати балачок з людьми більш освіченими, з людьми вищої інтеліґентности, і що його запальна суґестивна мова ховала не дуже глибокий зміст думок.

До того ж він в особистих відносинах поводився хвалькувато і грубо, не дуже добираючи виразів і часто принижуючи свого співбесідника.

Свого приятеля Б. Камінського, члена Р.У.П., Міхновський так переслідував насмішками, що той колись не витерпів і кинув йому якесь образливе слово. Міхновський, при дамах, кинувся на Камінського і вдарив його в обличчя. Камінський схопив стілець і хотів бити Міхновського, та вже їх розборонили присутні. З того виникла ціла історія, бо Камінський подав до "Южного Краю" коротку замітку

37

про цей грубий вчинок Міхновського і вимагав, щоб наша Громада оголосила Міхновському бойкот; а Міхновський, навпаки, вимагав, щоб Громада виключила Камінського за те, що той подав кореспонденцію, мовляв, до "чорносотенної" преси. Студентська Громада доручила мені та, здається, О. Степаненкові ліквідувати цей конфлікт, по змозі помиривши обидві сторони; але з того нічого не вийшло, не вважаючи на всі наші старання. Камінський заявив, що не ходитиме на збори Громади, поки вона не оголосить Міхновському бойкот, а ми цього не хотіли. Міхновський теж залишився незадоволений і відносини між ним і Громадою попсувалися зовсім.

Взагалі М. Міхновський пересварився майже з усіма своїми приятелями, оскільки вони не схилялися перед його авторитетом, а мали свої погляди, хоч би й на речі, що не мали особливого значіння.

Дивно було чути погляди М. Міхновського в той час, коли наростала революційна хвиля, коли все кругом прагнуло поступу, коли загал вимагав заведення нових порядків, знищення царського деспотизму, який був ненависний і для нас, українців. А Міхновський намагався всіх переконувати, що коли Росія стане республикою або конституційною монархією, то це дуже зле відібється на українській справі. Студентство з такою думкою ніяк не погоджувалося, бо всі, кому довелося побувати в конституційній Австрії, з захопленням розповідали про культурні й політичні досягнення українців у Галичині, про які не можна було й думати в монархічній Росії.

Вже революція 1905 р. показала, що найменше ослаблення царського режиму, сам натяк на можливість заведення якоїсь конституції дає українському народові можливість заявити свої права, розвинути культурну діяльність, створити установи, на які можна опертися в національній боротьбі.

Отже у Міхновського не було з Р.У.П. ні формального звязку, ні ідейного. Єдине, що було спільне, це ідея самостійної України. Тому-то в скорому часі Міхновський зорґанізував свою політичну партію (розуміється, теж таємну): "Народню Українську Партію" (Н.У.П.).

Дехто заснування Н.У.П. трактує, як розкол Р.У.П. Це — невірно: Н.У.П. повстала незалежно від Р.У.П. і ніхто з членів Р.У.П. до неї не вступив. Опріч М. Міхновського Н.У.П. творили брати Шемети (Володимир, Микола, Сергій), давні приятелі Міхновського, його помічник Розторгуєв, Шавернева, брати Шевченки, харківські студенти, Любарський-Письменний і Біленький.

Великої діяльности Н.У.П. за ввесь час свого існування не розвинула. Пригадую її відозву, видану гектоґрафічно. Це була чи не перша відозва Н.У.П., що мала зясувати ідео-

38

льоґію і завдання партії. Й те й друге було зроблене дуже поверхово. Так, замість ідеольоґії перераховувалися ідеольоґічні батьки; між иншим, поруч Т. Шевченка в ній згадувався К. Маркс, поруч із М. ДрагомановимН. Чернишевський і т. п., що викликало серед нас не абияке здивування.

На кожного, хто був хоч трохи ознайомлений із тодішньою революційною літературою, зокрема з виданнями Р.У.П., що зачеплювали ріжні складні питання державного будівництва, — видання Н.У.П. робили вражіння чогось примітивного. Мабуть, через те Н.У.П. не здобула собі симпатій серед молоді і не розвинулася в справжню партію, а залишилася невеличким гуртком.

В той час, як діяльність Р.У.П., пізніше У.С.-Д.Р.П., невпинно розвивалась, Н.У.П. майже не виявила активности.

Пригадую лише один удалий і, можна сказати, навіть ефектовний виступ М. Міхновського. Це було на відкритті памятника Котляревському в Полтаві (1903 р.). Урочисте засідання міської думи (ради) м. Полтави відбувалося в театральній салі, переповненій публикою, що зїхалася на це свято з усієї Росії. Була й численна делеґація галичан. У першу чергу слово уділено було делеґатам із Галичини (Романчук, Лопатинський та ин.), які виголосили привітання по українськи. Після них мав прочитати адресу М. Міхновський. Коли він почав читати її по українськи, голова міської ради перебив його, вимагаючи, щоб читав по московськи. Міхновський заявив, що адреса написана українською мовою, і він не може, не має права читати її инакше, ніж, як вона написана. Коли ж голова сказав, що не може допустити промов українською мовою, то Міхновський сказав приблизно так: "Мені доручено передати вам цю адресу, але коли ви не хочете її слухати, то я не можу її вам передати", згорнув адресу й поклав її в кишеню, а потім додав: "Я можу вам віддати лише палітурку, в якій була адреса" й поклав на стіл порожню палітурку.

Публика зробила Міхновському гучну овацію, а слідом за ним почали підходити инші делеґати, і кожний, вийнявши з палітурки адресу й сховавши її у кишеню, клав на стіл порожню палітурку, так що скоро з них виросла добра гора, під безугавні оплески й крики "Слава!"

Вийшла демонстрація, протест проти неузнавання прав української мови. Мабуть це був перший український протест у Росії.

Але це не був виступ Н.У.П.: вона тоді ще й не існувала.

Р.У.П., а пізніше У.С.-Д.Р.П., опріч видання нелеґальних орґанів і брошур за кордоном та масового розповсюдження їх на всьому просторі України, орґанізовувала гуртки серед шкільної молоді, селян, робітників і навіть серед війська; після революції 1905 р. вона використала можливості

39

леґальної роботи, видаючи леґальні часописи в Києві та Петербурзі, захоплюючи деякі громадські установи, як напр. видавничий відділ відомого Харківського Общества Грамотности, а пізніше засновуючи по селах кооперативи.

В той час Н.У.П. обмежувала свою діяльність сходинами та дискусіями. Серед членів Н.У.П. було декілька людей заможних. (Міхновський, як адвокат, кажуть, заробляв до 20.000 карб., себто 10.000 долярів, річно). Вони намагалися підтримувати добрі відносини з иншими заможними українцями (Бойко, міліонер Хрінників, Бич-Лубенський, тощо). Після революції пробували видавати в Харкові часопис коштом Хренникова. На одній із головних вулиць найняли досить велике помешкання для редакції, на що витратили багато грошей. Це мала бути велика щоденна ґазета, але вийшло тільки одно число, бідне змістом, але багато друкарськими помилками ("Слобожанщина"). Шемет у Лубнях випустив декілька чисел популярного тижневика: "Хлібороб", а в 1912 р. Міхновський видавав невеличкий тижневик "Сніп".

Здається, Н.У.П. належить невдала спроба зірвати динамітом памятник Пушкіна в Харкові. Але мені доводилося чути, що орґанізатором цього акту був Бородай, т. зв. "Американський Гайдамака". Динаміт вибух невдало, так що памятник майже не був пошкоджений, зате в околишніх будинках повилітали з вікон шиби.

В колах Н.У.П. в ті часи найбільш обговорювали питання творення української буржуазії. Але справа обмежувалися сходинами, на яких найбільш уваги уділяли чищенню мови, питання ж господарського характеру обговорювали дуже мало; ні до яких практичних кроків не дійшло, бо це все були типові інтеліґенти, позбавлені підприємчого духу.

Аж коли приїхав до Харкова кубанець К. Безкровний, член Р.У.П., і закінчив харківські комерційні курси, дійшло до заснування Товариства взаємного кредиту, в якому взяв участь і Міхновський. Головним орґанізатором був Безкровний і, коли він пізніше від'їхав на Кубань, це товариство, наскільки мені відомо, вийшло зпід українського впливу.

Р.У.П.У.С.-Д.Р.П. за час свого існування підготовили кадри політичних діячів, які в 1917-1920 рр. відограли більшу чи меншу ролю в будуванні української державности, як у центрі, так і по повітових містах і селах. Можна лише пожаліти, що їх не було більше: кілька тисяч було занадто мало, щоб опанувати політичне, культурне й господарське життя по всій Україні.

Н.У.П. таких кадрів не виробила й її члени не відограли значнішої ролі в державному будівництві. Тільки М. Міхновський брав участь в орґанізації полуботківського вій-

40

ськового клюбу та С. Шемет — в орґанізації Союзу хліборобів на Полтавщині, але провідної ролі він там не грав, і цей союз опинився під впливом "малоросів".

Тимчасом ґрунт для впливу Н.У.П. був і в 1917 р. Це видно було з виникнення партії соціялістів-самостійників, яка своєю ідеольоґією мало чим відріжнялася від Н.У.П. Але Міхновський впливу на цю партію не мав та й у політичній тактиці соціялісти-самостійники різко розходилися з М. Міхновським. Коли Міхновський підчас війни аґітував за вияв повної льояльности з боку українців у відношенні до царської династії, а підчас революції проти проголошення самостійности України, — соціялісти-самостійники готові були проголосити самостійність України навіть тоді, коли це було ще передчасно й могло закінчитися тільки дискредитацією українського руху.

III. ПЕРШИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ СЕЛЯНСЬКИЙ ЗЇЗД.

Одною з важніших подій української революції 1917 р. було скликання Всеукраїнського Селянського Зїзду. Це був перший з'їзд всеукраїнського характеру, на якому були представлені не інтеліґенти того чи иншого фаху, не якась партія, не якесь випадкове уґрупування, але українська селянська маса, тобто 85% населення України. Про якесь штучне представництво не могло бути й мови, бо делеґатів вибирали волосні сходи. Делеґати зїхалися з 9 ґуберній, і рідко яка волость не прислала свого представника.

Дехто рахує, що на з'їзд приїхало до 2.000 селян. Це неточно: понад 1½ тисячі було делеґатів з рішальним голосом, а крім того майже кожна волость прислала ще одного делеґата, що мав бути на з'їзді, щоб стежити за поведінкою першого делеґата і в разі потреби його заступити, а потім розповісти на волосному сході про перебіг з'їзду. Отже всього приїхало біля 3.000.

Вже зранку велика юрба селян очікувала на вулиці перед будинком київського Купецького Зібрання, де мав відбутися з'їзд. Люди, що зїхалися з усіх кутків України, знайомилися між собою, розпитували один одного. Вигляд у всіх — поважний, обличчя справляють гарне вражіння. По одежі помітно, що делеґати здебільшого належать до менш заможної частини села, малоземельних або безземельних. Це й не дивно, бо, як показує статистика, біля 75% селян України мали менше, ніж 6 гектарів на господарство. А за станом тодішньої сільсько-господарської техніки в Україні, господарство мусіло мати не менше 6 гектарів, щоб з одного боку забезпечити працею членів родини, а з другого, щоб заспокоїти родинні потреби. Отже 3/4 українського селянства не було як слід забезпечене землею, а наслідок — хронічне недоїдання.

41

За статистичними даними полтавського земства, пересічне споживання сільсько-господарських продуктів на Полтавщині, переведене за поживністю на пшеницю, дорівнювало 270 кільоґрамам зерна на душу річно, тимчасом як пересічне споживання в Німеччині дорівнювало 350 кільоґрамам. Половина селян багатої Полтавщини споживала менше, ніж 240 кільоґрамів, бо мала посівної землі менше, ніж 3 гектари на господарство (рахуючи сюди й найняту землю). Третина населення тієї ж Полтавщини споживала пересічно лише 200 кільоґр. на душу. Не дивно, що слово "земля" найчастіше чулося в балачках приїжджих.

Поміж селянами можна було помітити й київських інтеліґентів та півінтеліґентів, що переходили від однієї ґрупи до другої, заводили балачки, в чімсь переконували селян. Це — кияни, представники ріжних московських партій, "Совета рабочих і солдатских депутатов", "Комітета общественних орґанізацій", "Крестьянскаго союза" і т. п. Чується: "Нада ітті всем вместе", "Центральная Рада вам землі не даст", "Вайна далжна прадалжаться до пабєднаво канца", "Все вапроси разрєшіт Всєрасійскоє учрєдітєльноє сабраніє" і т. д. Селяни слухають їх уважно, але в дебати не вдаються.

Нарешті двері Купецького Зібрання відчиняються і вся маса пливе у величезну салю. При вході контролюються посвідчення, делеґати з правом рішального голосу розміщуються на стільцях надолі, їх заступники спрямовуються нагору на хори, иншу публику не впущено зовсім, в тім московських аґітаторів. Пізніше були допущені на конґрес офіційні представники московських партій, як гості, без права голосу.

Величезна саля — повна. Надолі рядами сидять делєґати, вгорі на хорах, що тягнуться здовж трьох стін, — їх заступники. На подіюмі в президії сидять: Винниченко (тоді ще с.-д.), Христюк (с.-р.), Осадчий (безпарт.), Мартос (с.-д.), Руденко та инші.

Починаються привітання. Від Української Центральної Ради вітає з'їзд її голова — М. Грушевський.

В привітаннях говориться про національне значіння з'їзду, про важливість і відповідальність моменту, про завдання з'їзду виявити волю українського народу і т. п. Виступає з привітаннями й декілька селян, досить красномовних; деякі з них мають на собі військову одежу, бо попали в делеґати, приїхавши з фронту додому у відпустку. Зїзд відповідає на привітання гучними оплесками, а на привітання М. Грушевського — могутнім криком "Слава Центральній Раді!" Але привітання затягаються, і до президії починають приходити записочки, писані напів-українською, напів московською мовою, вимагаючи припининня приві-

42

тань: "Ми приїхали сюди, щоб діло робити, а не привітання слухати". Часом у салі счиняється гамір. Нарешті президія заявляє, що вже більше нікому не дасть слова для привітання, але з хорів якийсь вояк кричить: "Як? Ви не хочете слухати привітання від салдата з фронту? Товариші, ми проливаємо кров"... Президія дає ще слово "салдату з фронту", як останнє, і переходить до порядку денного.

З'їзд тягнеться чотири дні. Одно за одним обговорюються важливі питання: відношення до тимчасового уряду в звязку з переговорами Центральної Ради в справі автономії України; земельна справа; українізація земських та міських самоврядувань; орґанізація селянства на Україні; вибори селянських депутатів до Центральної Ради. По кожному питанню, опріч референта, виступає цілий ряд промовців, деякі з них повторяють те, що вже говорили попередні, але зїзд уважно вислуховує кожного, лише коли хто починає говорити зовсім не на тему, з'їзд нетерпеливиться, починаються вигуки незадоволення. Президії припадає багато праці: часто доводиться давати пояснення, заспокоювати розхвильоване зібрання, спиняти промовців і т. п. Люди ще не звикли до зорґанізованого обговорення справи: промовець часто починає говорити, не взявши наперед слова, часто навіть тоді, коли попередній не скінчив своєї промови; часом починають говорити двоє разом. Голова зібрання мусить невпинно дбати про порядок. Це втомлює, а тому члени президії головують по черзі.

Найбільш драматичний момент — це обговорення питання про федеративний устрій Росії й автономію України. Записалося кількадесят промовців. Дискусія затягається, деякі селяни говорять не про автономію, а про землю. Коли ж голова пояснює їм, що земельне питання обговорюватиметься пізніше, в салі счиняється гамір, делеґати схоплюються з місць по кілька зразу, заявляючи, що їх післано в справі землі, що це найважніше питання треба обговорити насамперед і т. п. З великим зусиллям голові вдалося запровадити лад. Деякі промовці (напр. укр. с.-р.) починають натякати на проголошення самостійности України, а Олександер Степаненко (соц. самостійник) цілком отверто виступає з пропозицією оголосити державну самостійність України. Тоді счиняється страшний рев: кричать делеґати, кричать із хорів їх заступники, розмахують руками, в страшному галасі нічого не можна розібрати. Винниченко, що саме головує, безперестанно дзвонить, намагається щось говорити, але його не чути, потім починає бити дзвінком об стіл, бо язичок від дзвінка вже відлетів. Нарешті, Винниченко, спітнілий та знесилений, сідає на стілець із словами: "Я не можу!" Його заступає Осадчий, щось говорить, розводить руками, але його зовсім не чути.

43

До мене підходить хтось із президії і каже: "Беріть, головування ви, у вас сильний голос". Я підіймаю руку й кричу: "Тихо!" Крик іще збільшується. Вичікую хвилину, знову підіймаю руку і знову кричу: "Тихо!" Передні замовкають, крик зменшується; використовую момент і що-сили кричу: "Товариші! Між вами є провокатори, які хочуть зірвати нам зїзд криком".

Тоді всі замовкають, а я, знизивши голос, пояснюю, що криком ми вирішити нічого не зможемо, це тільки наші вороги хотять, щоб зїзд не вдався, а тому кожен, хто кричить, наш ворог; отже кожного, хто кричатиме, треба зупиняти, прізвище його записувати у протокол, щоб потім повідомити його волость. З місця схоплюється якийсь делєґат у військовому й починає щось кричати, але я його перебиваю запитанням: "Як ваше прізвище?" — і він негайно сідає.

Настає сякий-такий спокій. Я використовую його для пояснень про потребу спокійного обговорення кожного питання, вказую на необхідність дати висловитися всім, хто бажає, пояснюю, що думка, яку висловив промовець, це ще не постанова, і що справа остаточно буде вирішуватися голосуванням.

Декілька селян зголошуються до слова і заявляють, що вони про самостійність України не хотять і чути, і навіть загрожують, що залишать зїзд і поїдуть додому. Я знов їх заспокоюю, вказую на те, що вони не мають права їхати додому, бо ще не розглянуто земельне питання, оголошую перерву і пропоную всім вийти надвір, щоб заспокоїтись. Всі виходять у Купецький сад, але й там, розбившися на гуртки, пристрасно дебатують; члени президії ходять між ними й намагаються заспокоїти.

Хожу й я від гуртка до гуртка, прислухаюся до розмов, скрізь чую незадоволення: "Пани хотять самостійности, а ми її не хочемо".

Ставлю запит: "Чому ж ви не хочете самостійности?"

Зараз же мене обступає десятків зо два селян, які наперебій вимагають від мене, щоб я не дозволив промовцям говорити про самостійність. А дехто вимагає, щоб після перерви зараз же обговорювати питання про землю.

На мої пояснення, що записано ще кільканадцять промовців і що треба дати їм можливість висловитись, чую голоси: "Якщо ще хтось почне говорити про самостійність, ми повиходимо з салі". Тоді я ставлю питання: "Чому ж ви проти того, щоб Україна була самостійна? Невже ви хочете, щоб українською землею розпоряджався хтось чужий?" Селянин з дуже розумним обличчям каже: "Дозвольте, я вам це поясню, а ви всі слухайте та й скажіть, чи так я кажу. І я, і всі ми хочемо, щоб Україна була само-

44

стійна, але тепер про це не можна й казати, бо зараз цього не може бути. Як тільки проголосити, що Україна відділяється, то це значить, що зараз же буде війна з Москвою; а ми всі так уже потомлені війною, всіх нас вона вже так змучила, бо багато з нас було на фронті, а хто на фронті не був, так його сини там були. Отож воювати ми вже зовсім не можемо. Хочете, вірте мені або ні, а якщо буде з Москвою війна, так ніхто з нас на ту війну не піде. Чи так я кажу?" У відповідь з усіх боків почулося: "Так, це саме кажемо й ми". Тоді я спитав: "А чи ви й проти автономії України?" — "Ні, ми не проти автономії, бо автономія може бути й без війни". — Тоді я сказав, що серед тих промовців, які ще не говорили, я знаю багато таких, що говоритимуть не за самостійність, а за автономію, що треба їх уважно вислухати, а що справа вирішиться голосуванням.

Після перерви я знову попрохав усіх спокійно вислухати промовців і не перебивати їх, бо це тільки затягає збори. Насамперед я дав слово кільком селянам. Вони виразно говорили про те, що з'їзд повинен висловитися за автономію і просили, щоб президія не дозволила говорити про самостійність.

Дальший перебіг обговорення питання був більше-менше спокійний, один чи два інтеліґенти намагалися говорити про самостійність, але кожен раз це хвилювало з'їзд і викликувало крики незадоволення.

Між иншим М. Стасюк пропонував негайно оголосити автономію України. Але я висловився, що автономію оголошувати зразу не слід з огляду на ситуацію, і вніс пропозицію про повільне здійснювання автономії і переведення підготовних кроків до скликання Всеукраїнських Установчих Зборів, зокрема про доручення Центральній Раді виробити проект статуту автономії України та про федеративний устрій Російської Республики. Цей мій внесок був принятий з'їздом.

На другий день у "Новій Раді" було надруковано, нібито я нападав на Центральну Раду за те, що вона досі не спромоглася на вироблення такого статуту і взагалі нічого не зробила для підготовки автономії. Це твердження не відповідало дійсності, і я його спростовував перед з'їздом.

Коли прийшло до голосування резолюції і Олександер Степаненко (кооператор, соц. самостійник) вийшов на подіюм, щоб прочитати резолюцію про самостійність, счинився такий страшенний крик, що навіть у президії не було чути, що він говорить, тільки видко було, як він розкриває рота. Делєґати посхоплювалися з місць, розмахували руками, передні прибігали до президії з вимогою заборонити йому говорити. Крик тривав доти, доки О. Степаненко не зійшов із подіюму.

45

Президія змогла заспокоїти делеґатів лише з великим зусиллям. При голосуванні резолюція за самостійність зібрала 19 голосів, 14 повздержалося від голосування, а резолюція за автономію — більше, ніж 1.300. Голоси були точно підраховані, але я памятаю точно лише перші дві цифри. Загальна кількість поданих голосів показує, що дехто. з селян справді покинув з'їзд.

В принятих резолюціях говорилося про найрішучішу підтримку домагань Центральної Ради перед Тимчасовим Урядом про автономію України; давалося доручення Центральній Раді негайно виробити проект статуту автономії України та федеративно-демократичного устрою Російської Республики; доручалося скликати негайно з'їзд представників инших народів і країв (Дон, Сибір), що домагаються федеративно-демократичного устрою; а головне, вказувалось на необхідність прискорення орґанізації українських територіяльних (краєвих) зборів, тобто фактичного здійснення автономії України. Як підготовні кроки, вимагалося українізації всіх самоврядувань та инших інституцій для підготовлення до автономного ладу на Україні. До Російського Тимчасового Уряду було адресовано домагання, щоб представники українського народу взяли участь у майбутньому світовому міжнародньому конґресі, де б могли поставитися проти розділення українського народу між ріжними державами.

Це голосування виразно виявило тодішній політичний настрій українського селянства. Дехто з наших журналістів нарікає на Центральну Раду, що вона зразу ж не оголосила самостійности України. Голосування селянського зїзду показує, що якби Центральна Рада це зробила, цим би відкинула від себе все селянство. Дехто (В. Кучабський) висловлює погляд, що українська маса "штовхала Центральну Раду, щоби в українській національній справі ставити центральному російському урядові чимраз ширші домагання" ("Діло", 27.III.1937).

Це абсолютно не відповідає дійсному розвиткові подій. Центральна Рада мала в своєму розпорядженні біля 100 інструкторів, що їздили по всій Україні, відвідували місцеві сходини та з'їзди, бували на селах і ввесь час повідомляли Центральну Раду про настрій мас. Цими відомостями Центральна Рада кермувалася в своїй діяльності. Але це зовсім не значить, що маси підштовхували Ц. Раду. Навпаки, Цен. Рада була готова до рішучіших кроків, але ввесь час мусіла використовувати як згаданих інструкторів, так і тодішню пресу для того, щоб попереду піднести національну свідомість широких мас. Серед членів Ц. Ради було багато гарячих голів, які готові були б проголосити самостійність України, не рахуючися з настроєм мас, але розважлива біль-

46

шість добре розуміла, що це довело б тільки до компромітації української справи. Голова Центр. Ради проф. М. Грушевський ще в 1900 р. висловлювався за самостійну Україну, але треба було рахуватися з тими матеріяльними й інтелектуальними силами, які були в розпорядженні Центр. Ради, а вони були дуже незначні, а головне — треба було брати на увагу ступінь свідомости українських мас у той час.

2.VI. (ст. стилю) перший Всеукраїнський Селянський Зїзд закінчив свою працю, обравши Всеукраїнську Раду Селянських Делеґатів, яка вся ввійшла в склад Ц. Ради, а вже на другий день 3.VI. Ц. Рада приняла ухвалу про негайну орґанізацію автономного ладу. Вона чекала на резолюції Селянського та Військового з'їздів.

Український Військовий Зїзд відбувся 5-10 червня в кількості 2.308 делєґатів і виніс резолюцію про фактичне переведення в життя підвалин автономного ладу, отже не самостійности, навіть не автономії, а лише підвалин автономного ладу.

Військовий Зїзд закінчився 10-го червня; в цей же день Центральна Рада оголосила свій 1-ий Універсал, що його вже була виготовила зараз після Селянського З'їзду. Вона чекала ще моральної підтримки з'їзду наших вояків.

Другим кардинальним питанням Першого Всеукраїнського Селянського З'їзду була земельна справа. В обговоренні її теж узяло участь багато делєґатів. Промовці підкреслювали малоземелля, неможливість виживити родину на 2-3 десятинах, неможливість десь заарендувати землю або найти якийсь заробіток на стороні.

Заразом указувалось на величезні панські маєтки, що знаходилися в польських, московських, німецьких, жидівських, тільки не в українських руках. Наприклад, на самій Полтавщині герцоґові Меклєнбурґ-Стреліцькому належало біля 60 тисяч гектарів дуже доброї землі; на Київщині та на Поділлі тяглися без кінця лятифундії Бродського, Браніцьких, Радивилів, Потоцьких, Любомирських і т. д.

Селяни вимагали передачі землі тим, хто її обробляє власними руками. Дехто з них, ознайомлений із партійними програмами, говорив про конфіскацію земель поміщицьких, манастирських, церковних та про передачу їх у всеукраїнський земельний фонд; инші говорили про скасування приватної власности на землю. Дехто порушував питання про необхідність заплатити бувшим власникам за землю по невисокій ціні, вказуючи на те, що вони також за ту землю заплатили, і на те, що коли їм за ту землю не заплатити, то, мовляв, чим вони житимуть; але остання думка не зустрічала жадної підтримки. Навпаки, цілий ряд селян указував на те, що держава після війни не має грошей, а без-

47

земельні селяни, яким має ця земля дістатися, такі бідні, що не можуть заплатити нічого; у багатих селян гроші є, але їм землі давати не треба, бо у них досить своєї. Промовці-селяни говорили приблизно так: "Нащо платити панам за землю, коли вони мають службу, а хто служби не має, то легко може її знайти, бо вони — вчені. А хто старий або хворий, що не може працювати, того повинна утримувати держава". Дехто навіть і з цим не погоджувався, кажучи: "А хто підтримував наших старих та немощних?" Коли хтось запропонував усю землю поділити порівну між тими, хто її обробляє, то кілька промовців висловилося проти цього, бо, мовляв, тоді знову почнуть одні продавати, другі купувати, та й знову "створиться неправда".

Я запропонував, щоб ті маєтки, в яких господарства ведуться зразково (у декого з землевласників урожаї були вдвоє вищі, ніж у селян), не були розділені, а щоб на них створити сільсько-господарські школи або с.-г. артілі з місцевих безземельних селян; але цю мою пропозицію зустрінули селяни досить неприхильно, хоч доказів проти не наводили, а просто говорили: "Ми цього не хочемо".

Пізніше я довідався, що з приводу цього велася безглузда аґітація, немов ес-деки хочуть зберегти великі господарства, щоб потім повернути їх власникам. Селяни ж головним чином настоювали на тім, що "треба й межі розорати".

Тільки селяни з Карлівки (на Полтавщині), де був великий, добре ведений маєток із цукроварнею й горальнею, погоджувалися, щоб цей маєток зберегти в цілості й передати його артілі, яка буде складена з місцевих селян. У Карлівці, справді, господарство провадилося потім артільно аж до приходу большевиків.

Не обійшлося й без куріозів. Так, не вважаючи на те, що українські есдеки та есери склали умову не аґітувати одні проти других, Микола Ковалевський (с.-р.) у своїй промові сказав, наче б то соціял-демократи "хотять, щоб селяни виварились у фабричному кітлі" і що в програмі с.-д. стоїть муніципалізація земель, а це ніби-то означає передачу всієї землі в розпорядження міських управ. Я взяв слово й дуже гостро виступив проти цього демаґоґічного твердження, вимагаючи від Ковалевського, щоб він сказав, де таке написано (тоді вже була видрукована у "Робітничій Ґазеті" програма укр. соц.-дем. партії). Виступ Ковалевського не мав жадного успіху, тим більше, що на з'їзді були й такі селяни, які ще після 1905 р. належали до таємних гуртків, зорґанізованих українськими соціял-демократами, й які читали видання укр. с.-д. ("Селянин") і їх програму знали ще до 1917 р.

48

Після довгої дискусії була обрана комісія, до якої ввійшли: Аркадій Степаненко (с.-р.), Павло Христюк (с.-р.), Андрій Лівицький (тоді с.-д.) і я. Комісія виробила проект резолюції відповідно до думок, висловлених у промовах. В ній говорилося про скасування приватної власности на землю, про передачу всієї землі у всеукраїнський земельний фонд, яким мали б розпоряджати земельні комітети: центральний всеукраїнський, ґуберніяльні та повітові. Право користування землею признавалося лише за тими, хто її обробляв власними руками.

Резолюцію цю з'їзд прийняв майже одноголосно. Зазначені в ній принципи лягли пізніше в основу земельного закону, що його виробив Ґенеральний Секретаріят Земельних Справ.

Треба було бачити задоволення селян, коли ця резолюція була прийнята. Дальший перебіг з'їзду був спокійний і дружній. По його закінченні селяни підходили до президії, щоб подякувати й попрощатися. Вони просили, щоб Центральна Рада дбала про переведення постанов з'їзду й обіцяли їй свою підтримку.

До Виконавчого Комітету Всеукр. Ради селянських депутатів обрано було 15 осіб. Між обраними були укр. соц.-революціонери: М. Ковалевський, П. Христюк, Аркадій Степаненко, І. Пугач, укр. соціял-демократи: В. Винниченко, Б. Мартос, А. Лівицький, безпартійні: М. Стасюк, Е. Осадчий. Вони ж увійшли і в число ста делеґатів від селян до Центральної Ради.

 

Ссылки на эту страницу


1 Мартос, Борис Николаевич
[Мартос, Борис Миколайович] - пункт меню
2 Памятник И. П. Котляревскому в публикациях
Публікації у газетах і журналах, спогади учасників свята відкриття пам'ятника, дослідження

Поддержать сайт
Карта ПриватБанка:

4149 4390 0512 1235